Нескорена Берегиня (збірник-мартиролог)

 

Нескорена Берегиня (збірник-мартиролог)




Нескорена  Берегиня

 

Жертви московсько-комуністичного терору

ХХ століття

 

 

Переднє  слово  від  упорядника

 

Книга «Нескорена Берегиня» трагічна як за своїм змістом, так і за долею її творення. Дві видатні жінки пішли з життя під час роботи над нею: Ніна Строката-Караванська та Галина Гордасевич. Вічна їм пам’ять і честь.

За своїм змістом книга «Нескорена Берегиня» являє собою такий величезний згусток болю та емоційної напруги, що варто зробити застере­ження від можливих нервових стресів під час її читання. Трагічні долі 115 жінок-героїнь, які стали жертвами репресивної системи, породженої комуністичною владою під час її панування в Україні, – не можуть не схвилювати кожного, хто має душу і чуття. Але про все це потрібно знати, щоб воно більше ніколи не повторилось.

Всю повну історію створення і процесу роботи над книгою «Нескорена Берегиня» мала написати Галина Гордасевич у своєму вступному слові, та на превеликий жаль, вона не встигла цього зробити. І в даному випадку їй заміни нема. Тому берусь зробити щодо книги всього кілька пояснень виключно технологічного характеру.

Структурно книга поділена на три частини.

Вступну, до якої увійшли передмови та Мартиролог «Нескорена Берегиня». Слово «мартиролог» вжито в його первинному значенні як «перелік мучеників». Світлини в його оформленні без підписів, тому що вони використані в біографічних довідках.

Основна частина «Найкращий цвіт розп’ятого народу» укладена в хро­нологічному порядку згідно з датою першого арешту кожної з жертв репресій, окрім декількох винятків, які спричинені змістом текстів. Цей підхід «на момент арешту» стосується також прізвищ: дівоче або по чоловікові, якщо після одруження його змінювали. В окремих випадках подано обидва прізвища через дефіс.

Кожен розділ книги починається біографічною довідкою, укладеною згідно з  розробленою Галиною Гордасевич анкетою: 1. Ім’я та прізвище; 2. Дата та місце народження; 3. Імена батьків; 4. Освіта, де навчалась; 5. Заняття до арешту; 6. Дата і місце арешту; 7. Дата і місце суду; 8. Вирок: стаття, строк; 9. Де відбувала покарання; 10. Час звільнення; 11. Одруження: дата і з ким; 12. Діти: імена і рік народження; 13. Да­та смерті і місце; 14. Інші данні: нагороди, підпільні і літературні псевдоніми, репресії проти членів сім’ї тощо.

Особливу увагу приділялось переліку літературних джерел, тому що більшість матеріалів подано в скороченому варіанті або у вигляді уривка з твору.

За своїми літературно-художніми якостями та жанрами всі матеріали дуже й дуже різно­планові і різноманітні, що зумовлено самим завданням книги: відобразити тогочасну епоху. Концепція творення книги полягала в максимальному збереженні авторського варіанту в стилістиці і навіть орфографії.

Значне місце приділено творчому доробку героїнь книги, що значно поглибило її естетичну якість у загальному масиві документально спрощених спо­гадів та дописів. Також доволі обмеженим був вибір ілюстративного мате­ріалу, тому деякі світлини використано двічі. Цифрами в тексті позначено місця, до яких є коментарі та доповнення. В кінці основної частини подано словник скорочень.

До третьої частини книги «Нескорена Берегиня» увійшли коментарі та доповнення до основної частини і додаткові матеріали, які за своїм обсягом не могли бути включені в основний текст, але без яких книга не мала б повної ваги свого значення, як книги-свідка, книги-звинуваче­ння тоталітарного московсько-комуністичного режиму. І, без сумніву, як величної Книги-Пам’ятника всім відомим і невідомим героїчним жінкам-політв’язням України. Нехай славляться їхні імена нині, повсякчас і во віки віків. Молімось до Господа, щоб він зглянувся на муки всіх цих жінок, на минулі страждання українського народу і благословив Українську Державу і нас, в ній живущих, на щасливе погідне майбуття.

 

Богдан Гордасевич

 

                                                                                                                      Богдан Гордасевич

«Пам’ятаймо про українських жінок-політв’язнів»

гасло СФУЖО 1996 року

 

Світова Федерація Українських Жіночих Організацій кожного року принимає гасло, яке своїм змістом дає напрямні праці Федерації на цілий рік.

На 1996 рік було прийняте гасло «Пам’ятаймо про українських жінок-політв’язнів». У тому році, крім традиційного Свята Героїнь в місяці лютому, СФУЖО зі складовими організаціями відзначили різними імпрезами і проєктами згадане вище гасло.

Одним з проєктів, прийнятих Екзекутивою СФУЖО, було видання книжки про українських жінок-політв’язнів московсько-комуністичного режиму.

На редактора цього видання було запрошено д-р Ніну Строкату-Караванську, Почесного Члена СФУЖО, політв’язня комуністичних тюрем і таборів.

Д-р Ніна Строката-Караванська згодилася бути редактором, заявивши, що «це наболіла тема, дуже близька мені, я радо за неї візьмуся».

Через підірване здоров’я д-р Ніни Строкатої-Караванської праця над книжкою не поступала, крім зібрання деяких матеріялів. В 1998 році невблаганна смерть сл. п. д-р Ніни Строкатої-Караванської перервала пляни й задуми, в тому також редакцію книжки.

В пошуках за редактором згаданої книжки, що сам пережив страхіття комуністичного режиму, нам пощастило знайти його в особі пані Галини Гордасевич, політв’язня, знаної письменниці і поетки. У листовному запитанні, чи пані Галина згодиться бути редактором, – дала відповідь: «я уважаю це справою чести».

Одержавши деякі матеріяли, пані Галина взялася інтенсивно за працю над книжкою, якій дано назву «Нескорена Берегиня» – Українські Жінки-Політв’язні Комуністичних Тюрем і Таборів. На жаль, і Галина Гордасевич не встигла закінчити працю над книжкою. Роботу покійної матері довів до завершення її син Богдан, виконуючи тим самим почесний обов’язок нового покоління, для якого, властиво, і призначена ця книга.

Ця праця – це збірник споминів жінок, що пережили страхіття комуніс­тичного терору, це сповіді наболілих душ. Писати спомини – це поверта­тися в минуле, ще раз переживати ті моменти, що часами не під силу згадувати. У книжці є понад 100 споминів, а було тих жінок-політв’язнів сотки тисяч. Про багатьох ми ніколи не почуємо, бо їхні могили розкидані в тайгах Сибіру, Колими, Воркути, Інти, Мордовії, Казахстану – без хрестів і написів.

Малій горстці щасливців доля призначила вижити і розказати про звірства XX століття. Спомини мають велику вартість, це джерело для написання правдивої історії, це документ часу боротьби за своє існування, за волю, за право жити вільно на рідній прадідівській землі.

Українська жінка мужньо переходила тюрми і заслання, не відрікалася від своїх переконань, з вірою в Бога і молитвою, і з твердим переконанням, що за нею і її народом правда, яка мусить перемогти.

Мабуть, ні один нарід не пережив такого терору як український, а особливо жінка-мати, дівчина, дитина, над якими ворог не мав пощади.

Покоління, що пережило цей терор, поволі відходить, а з ним пропадають не одні важливі, тільки їм відомі події. Багато не дочекали Вільної України, за яку боролися і переносили нелюдські страждання.

Книжка про них побачила світ; усіх неможливо згадати, тож бодай частина тих споминів нехай буде нашим Нев’янучим Вінком на жертовнику боротьби за волю України. Пам’ять про Них – наших «Нескорених Берегинь» – нехай живе вічно!

 

Володимира Турчиняк-Лучків

колишній в’язень комуністичного і нацистського режимів

 

 

 

 

 

МАРТИРОЛОГ«НЕСКОРЕНА БЕРЕГИНЯ» 

 

 

 

 №  Прізвище та ім’я                                                арешт                                  вирок

                                                                    місце                                     рік

 

 

 1. Антонів Олена                                    Львів                            1986         загинула трагічно 

 2. Арабська Оксана                                Львів                            1949         10 років

 3. Бабенко Віра                                       Дніпропетровськ          1921         розстріл

 4. Бандера-Давидюк Володимира          Борислав                      1946         10 років

 5. Бандера Оксана                                  Тростянець                   1941         пожит. спец.посел.

 6. Бандера Марта-Марія                        Тростянець                   1941         пожит. спец.посел.

 7. Барвінська Наталія                            Львів                            1948         10 років

 8. Бачинська Марія                                с. Велика Харуга          1940         спец. поселення

 9. Бардин-Іваницька Ганна                   Львів                            1945         спец. психлікарня

10. Беноні Павліна                                  с. Капустинці                1946         10 років

11. Біднова Любов                                   Дніпропетровськ          1929         3 роки умовно

12. Блавацька Олександра                     Львів                            1945         10 років

13. Бондар-Гончар Євдокія                     с. Вереміївка                1932         5 років

14. Будник-Кекіш Євдокія                      Почаїв                          1945         10 років

15. Венгрин Марія                                   с. Бунів                         1950         10 років

16. Вірченко Ніна                                    Київ                              1948         10 років

17. Войцехович Омеляна                         Дрогобич                      1949         25 років

18. Воронович-Кочур Ірина                    Полтава                        1943         10 років

19. Вульчин Марія                                  с. Бокачеве                   1949         10 років

20. Галан-Геник Ганна                            Харків                          1937         розстріл

21. Годяк Ольга                                       Дрогобич                      1945         15 років

22. Голояд Галина                                   Львів                            1950         25 років

23. Гордасевич Галина                            Костопіль                     1952         10 років

24. Горська Алла                                     Васильків                     1970         загинула трагічно

25. Гошко-Кіт Анна                                 Івано-Франківськ        1951         25 років

26. Грабець Галина                                 Коломия                       1947         25 років

27. Гребенюк Мирослава                        Львів                            1948         25 років

28. Грицина-Матешук Ірина                   Львів                            1947         25 років

29. Грушевська Катерина                       Київ                              1938         8 років

30. Гусяк Дарія                                        Львів                            1950         25 років

31. Дейнега Тетяна                                  с. Забороль                   1949         10 років

32. Дидик Галина                                     Білогорща                    1950         25 років

33. Дучимінська Ольга                           Львів                            1949         25 років

34. Жежко Ганна                                     Харків                          1937         8 років

35. Заглада Леоніла                                 Київ                              1938         розстріл

36. Зарицька Катерина                           Ходорів                         1948         25 років

37. Зваричевська Мирослава                 Львів                            1965         8 місяців

38. Ільків Ольга                                      Львів                            1950         25 років

39. Кавун-Цимбалюк Марія                   Крем’янець                  1939         8 років

40. Калинець Ірина                                 Львів                            1972         6 років

41. Камінська-Юрчук Оксана                с. Острів                       1945         15 років

42. Капніст Марія                                    Батумі                           1941         8 років

43. Кобрин-Сеник Володимира               Перемишляни              1947         10 років

44. Комар-Слободян Ліда                        Львів                            1940         5 років

45. Комар Люба                                       Львів                            1940         розстріл (не викон.)

46. Корпан Віра                                       с. Бишки                       1945         7 років

47. Косач-Борисова Ізидора                    Київ                              1937         8 років

48. Костищів Жінет                                 Львів                            1950         10 років

49. Котова-Журлива Олена                    Москва                         1939         3 роки

50. Коць Лідія                                          Львів                            1950         10 років

51. Крижанівська-Гасюк Ярослава        Львів                            1948         25 років

52. Крушельницька Володимира            Харків                          1934         5 років, 1937-розстр.

53. Кузнєцова Євгенія                             Київ                              1965         4 роки

54. Кузьменко-Махно Агафія                  Берлін                           1946         8 років

55. Кульженко Поліна                             Київ                              1946         10 років

56. Кушпета-Петрощук Марія                с. Засади                       1949         25 років

57. Левчанівська Олена                          Городно                        1939         пропала безвісті

58. Лемеха Віра                                        Львів                            1948         розстріл (замін.25 р.)

59. Лук’яненко-Шульжук Зінаїда           Рига                              1945         20 років

60. Лядська Ольга                                   Краснодон                    1943         15 років

61. Мажак Стефанія                                с. Кавчий Кут               1950         10 років

62. Макогон-Дужа Марія                        Львів                            1948         10 років

63. Малильо Софія                                  Львів                            1948         10 років

64. Мартинюк Анна                                Варшава                       1951         10 років

65. Марунчак Анна                                 Городенка                     1946         10 років

66. Матусевич Ольга                              Київ                              1980         3 роки

67. Мацелюх Ольга                                 Львів                            1952         25 років

68. Менкуш Ярослава                             Львів                            1965         2,5 року

69. Мешко Оксана                                   Київ                              1980         5 років

70. Михайленко Ганна                            Одеса                            1980         спец. психлікарня

71. Міхненко-Махно Олена                     Берлін                           1946         5 років засл.

72. Могилянська Лідія                            Київ                              1937         розстріл

73. Мороз Ольга                                      Пташин                        1947         25 років

74. Мошковська Вікторія                       Умань                           1937         розстріл

75. Мудра Надія                                      Львів                            1947         10 років

76. Музика Ярослава                               Гурзуф                          1949         25 років

77. Налепинська-Бойчук Софія              Київ                              1937         розстріл

78. Павловська Марія                             Львів                            1945         10 років

79. Пальчак Марія                                  Тернопіль                     1960         15 років

80. Петлюра Марина                               Полтава                        1937         розстріл

81. Петлюра Феодосія                             Полтава                        1937         розстріл

82. Петраш-Січко Стефанія                    Станіславів                  1947         10 років

83. Попович Наталя                                Львів                            1949         10 років

84. Попович Оксана                                Івано-Франківськ        1974         8 років (відб. 18 р.)

85. Потикевич-Заболотна Марія            Рівне                             1946         10 років

86. Руденко Раїса                                     Київ                              1981         5 років

87. Савчин Марія                                    Шепетівка                    1953         втеча за кордон

88. Свєнціцька Віра                                Львів                            1948         25 років

89. Світлична Надія                                Київ                              1972         4 роки

90. Северин-Хобзей Олена                      Станіславів                  1947         25 років

 91. Сеник Ірина                                      Львів                            1945         10 років

 92. Скрентович-Лаврів Марія               с. Саджава                    1945         15 років

 93. Сосюра Марія                                   Київ                              1949         10 років

 94. Старік Валентина                             Київ                              1946         10 років

 95. Старицька-Черняхівська Людмила                                      Київ        1930 5 років

 96. Степанів Олена                                 Львів                            1949         10 років

 97. Стец-Іванчук Ольга                         с. Верба                         1944         20 років

 98. Стожук Катерина                             Рівне                             1952         25 років

 99. Строката-Караванська Ніна            Нальчик                       1971         4 роки

100. Суровцова Надія                              Харків                          1927         5 років

101. Тарасенко Марія                              Київ                              1923         розстріл

102. Терещенко Софія                             Київ                              1929         4 роки і довіч.засл.

103. Тулуб Зінаїда                                    Київ                              1937         10 років

104. Хоткевич Платоніда                        Прага                            1946         10 років

105. Ченцова Валентина                          Чернігів                        1944         10 років

106. Черняхівська Вероніка                    Київ                              1938         розстріл

107. Чорна Валентина                             Дніпропетровськ          1945         10 років

108. Шабатура Стефанія                         Львів                            1972         5 років

109. Шарандак-Бровченко Галина         Одеса                            1946         10 років

110. Шишкова-Свистула Тамара           Київ                              1945         6 років

111. Шпота Олена                                   Дніпропетровськ          1938         1 рік, заг. трагічно

112. Шульгина Лідія                               Київ                              1938         розстріл

113. Шухевич Наталія (сестра)               Львів                            1940         10 років

114. Шухевич Наталія (дружина)           с. Біличі                        1945         10 років

115. Ясень-Романчук Лідія                     с. Дермань                    1944         15 років

 

 

 

 

«Найкращий цвіт розп’ятого народу» 

 

 

БАБЕНКО ВІРА народилася у вересні 1902 р. в с. Веселі Терни на Криво­ріжжі в батьків Марії і Лук’яна. Навчалася в гімназії. Була зв’язковою антибільшовицького повстанського штабу Катеринославщини. За його завданням у березні 1921 р. дісталася осідка Уряду УНР у Тарнові (Польща). Зустрічалася з головою Ради Народних Міністрів УНР Ісааком Мазепою, Головним отаманом Симоном Петлюрою та генералом Юрієм Тютюнником, з якими обумовила дату загального повстання. Після повернення в Україну була схоплена ЧК. Розстріляна 7.09.1921 р. в Ка­теринославі (з 1926 р. – Дніпропетровськ).

Література: Ол. Луговий. Визначне жіноцтво України. Київ, «Дніпро», 1994.

 

 

Галина Гордасевич

 

ОБІРВАНА ЮНІСТЬ

Віра Бабенко прожила таке недовге життя – всього 18 років, що фак­тично ще не встигла «зробити» собі біографію. До того ж слід мати на увазі, що ті її вчинки, які заслуговують на увічнення в історії, чини­лися в глибокій конспірації, і навіть найдавніші архіви ЧК нам в цьому не допоможуть, оскільки Віра Бабенко ні в чому не зізналася і ніко­го не видала.

Тому, мабуть, варто бодай конспективно розповісти про рід, який дав Україні таку мужню патріотку.

Рід Бабенків на Катеринославщині, судячи з усього, мав бути роз­галуженим і відзначатися особливою життєвою силою, бо пережив кривавий терор ЧК в 1920-х рр., розкуркулення і вивезення в Сибір в 1929-1930-х рр., голодомор 1933 р., розстріли 1934 і 1937 рр., війну 1941-1945 рр. і ще безліч усяких напастей і бід, і зберігся до наших днів. Більше то­го, серед сучасних Бабенків багато творчих і громадськи активних осо­бистостей. Так, у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької працює режисером Алла Бабенко, в харківському театрі є актриса з таким же прі­звищем, Людмила Бабенко була дублером олімпійської чемпіонки з плавання Прозуменщикової, а зараз веде активну громадську і політичну роботу на Миколаївщині, а Василь Бабенко очолює Товариство українців у Башкирії і збирає місцевий фольклор.

Отже, це вже генетично закладено в роду Бабенків: творча енергія, наполегливість і любов до України.

Народилася Віра Бабенко в кінці вересня 1902 р. в селі з гарною назвою Веселі Терни. Її батьки були заможними селянами, до того ж національно свідомими людьми. Батько Лук’ян Бабенко ще на початку століття брав участь в національно-просвітницькому русі. З початком Першої світової війни він потрапив на фронт, звідки повернувся в 1918 р. і знову вклю­чився в національну, тепер уже визвольну боротьбу під прапором УНР.

Але не забував і про необхідність навчання молоді, його зусиллями в с.Веселі Терни була відкрита гімназія. Коли більшовицький уряд Росії оголосив війну незалежній Україні, Лук’ян Бабенко сформував сотню з молоді села. Ця сотня стала першим екіпажем панцерника «Україна».

Після остаточного відходу армії УНР на захід і подальшого інтернування її поляками, згідно з умовами перемир’я між польським урядом і урядом більшовицької Росії, погодженими на переговорах у Ризі 11.10.1920 р., збройна боротьба на території України не припинилася. Виникла вели­ка кількість отаманів різних кольорів: одні справді билися за віль­ну Україну і в більшості випадків загинули в цій борні, інші бачили себе «місцевими батьками» і нерідко йшли на змову з більшовиць­кою владою (яка, зрештою, їх потім теж знищила), треті просто були бандитами і мародерами. Юрій Тютюнник, який у той час перебував у Львові, робив спроби об’єднати розрізнені загони, надати боротьбі організованості.

Вже чимало написано про так звану «Холодноярську республіку» на Черкащині. На Катеринославщині об’єднав окремі загони Павло Палієв. У Києві в так званій Школі червоних старшин було створено Голов­ний повстанський штаб. Але в той час, коли більшовики зуміли постави­ти собі на службу значну кількість кваліфікованих спеціалістів цар­ської «охранки», молоді українські політичні і військові діячі не зуміли налагодити служби розвідки і контррозвідки, не дотримувалися правил конспірації, тому про їх плани і наміри швидко ставало відо­мо червоній Москві.

Юна Віра Бабенко в тій борні втратила батька (його розстріля­ли більшовики), але не втратила мужності. Вона стає зв’язковою пов­станського штабу в Катеринославі і отримує нелегке і небезпечне за­вдання: пробратися через всю Україну, через два фронти, розшукати осідок уряду УНР (а він на той час перебував у Тарнові в Польщі) і доповісти про ситуацію в Україні. Вона успішно справилася з цим завданням, отож можна припустити, що перед тим вона вже мала інші завдання і на­була певного досвіду.

Ось як згадує про це видатний політичний діяч того часу Павло Феденко: «Весною і літом 1921 року в Україні оживився повстанський рух проти большевицького режиму. З Наддніпрянщини приходили посланці від повстанських організацій з різних околиць. Раз прибула до Тарнова моя бувша учениця з гімназії в Веселих Тернах – Віра Ба­бенко – з іншими учасниками повстанського руху. Я представив Віру Ма­зепі (йдеться про Ісаака Мазепу – Г.Г.). Її запал, її непохитне пе­реконання, що незабаром упаде московська комуністична диктатура, зво­рушили Мазепу. Вернувшись в Україну, Віра через зраду попала в руки агентів ЧКа і загинула. Ці відомості приніс нам у літі 1921 р. ста­рий 70-літній селянин, що прийшов з-за Дніпра аж до Львова, Тиміш Гаркуша. Він оповідав, що Віру зрадив інший учасник повстання Олекса Кравченко (псевдонім «Колос»)... Гаркуша казав нам: «Послали мене люди повідомити, щоб не вірили нікому, хто прийде від Олекси Кравчен­ка, бо він зрадник».

У книжці «Отчет Екатеринославской губчека с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г.», виданій 1921 р. і перевиданій у Січеславі (Дніпропетровську) 1994 р., в розстрільних списках є Віра Лук’янівна і Параска Лук’янівна Бабенки. Їх розстріляли 7 вересня 1921р. Знаючи «звичаї» кривавої ЧК, можна не сумніватися, що перед розстрілом Ві­ру Бабенко тяжко катували, але вона нікого не видала.

 

 

 

 

 

 

ТАРАСЕНКО МАРІЯ народилася 1903 р. в містечку Вороніж на Сумщині. Ім’я батька Іван. Ім’я матері не встановлено. В 1919 р. закінчила середню школу. Навчалася на 3-му курсі Інституту народної освіти. Заарештована ЧК 4.03.1923 р. Постановою від 25.08.1923 р. засуджена на розстріл. Місце поховання невідоме.

Література: Ол. Луговий. Визначне жіноцтво України. Київ, «Дніпро», 1994.

 

 

 

 

Ол. Луговий

МАРУСЮ, МАРУСЮ, СУМНО ЗА ТОБОЮ...

Віра Бабенко була дочкою українського села. Друга визначна патріотка, що віддала життя за Україну, – дочка Києва. Нею була також молоденька дівчина Маруся Тарасенко.

Батько Марусі, Іван Васильович Тарасенко, свого часу був обраний делегатом до Державної Думи. По революції й окупуванні України більшовиками доложив багато праці над відродженням Української Авто­кефальної Православної Церкви; на Соборі його обрано секретарем Все­української Церковної Ради. На тому становищі перебув І.В. Тарасенко до часу, коли замінив його сумної пам’яті єпископ Марко Грушевський.

Маруся Тарасенко родилася 1903 року. Вчилася спочатку в російській гімназії, де й набула собі ім’я протестантки й небезпечної «мазепинки»-революціонерки. Особливо бунтувалася проти формальної побожності і одноманітного убору учениць.

В початках революційної доби в Україні Маруся Тарасенко першою залишила російську гімназію, перейшовши до нововідкритої української дівочої гімназії у Києві. Однак подальші події науку перервали...

Свою діяльність розпочала Маруся Тарасенко ледве 17-літньою дівчиною в початку 1921 р. То під виглядом мішочниці, що йде в село міняти речі на харчі, то біженки, вона обійшла все, відай, Правобережжя й установила зв’язки між повстанчими штабами й Головним штабом в Києві, вже третім з черги. Зосібна удержувала зв’язок з VIII повстанчим округом, що складався з Таращанщини, Уманщини та Липовеччини. З викриттям і ліквідацією більшої частини повстанчих груп Маруся Тарасенко жила безвиїзно в Києві, при матері. Однак ЧК у зв’язках з повстанцями її підозрівало.

Весною 1923 р. підіслано до Тарасенків обідраного хлопця. Хло­пчак назвав себе висланцем українського уряду з-за кордону, а що був добре поінформований у справах повстання, то йому повірили. Накормили й зігріли, як доброго... Дали кожух і чоботи на дорогу. А він, тим часом, виявився агентом ЧК. За його вказівками арештовано Тарасенків та ще з 60 видатніших українців, що хоч, може, й не всі були у зв’язках з повстанцями, але й не запобігали ласки радянської влади. Всіх їх порозстрілювано 27 серпня 1923 року, між ними і Марусю Тарасенко.

Повстанчих зв’язкових, дівчат і жінок, було багато більше. Належали вони до всіх верств українського народу – селян, міщан, дочок духовних і старої шляхти. Учасники повстань пишуть про багатьох з них, та ми не знаємо навіть, яка доля ту чи іншу дівчину чи жінку зустрінула, тож і писати про них щось більше не можна...

 

 

 

СУРОВЦОВА НАДІЯ народилася 17.03.1896 р. у Києві в батьків Ганни і Віталія. У 1913-1917 рр. навчалася на історико-філологічному факультеті Вищих Бестужевських жіночих курсів у Петербурзі, в 1917 р. – у Київському університеті, в 1918 р. – у Консульській академії в Києві. Працювала в секретаріаті Міністерства закордонних справ УНР. Наприкінці 1918 р. з дипломатичною місією Директорії виїхала на переговори у Версаль (Франція), але залишилася у Відні (Австрія). В 1920 р. захистила докторську дисертацію у Віденському університеті. В Україну повернулася 1925 р. Вперше заарештована 29.11.1927 р. у Харкові і засуджена за ст. 58-6 КК РСФСР на 5 років позбавлення волі. Після відбуття покарання постановою Колегії ОДПУ від 16.10.1932 р. заслана на 3 роки в Архангельськ, де 03.11.1936 р. була знову заарештована. 3.09.1937 р. засуджена на 5 років позбавлення волі і заслана на Колиму. Звіль­нилася 1942 р., але 15.02.1950 р. Заарештована ще раз та етапована на безтерміно­ве заслання. Звільнена за амністією в 1954 р. З 1957 р. жила в Умані, працювала в краєзнавчому музеї, вела громадську роботу, заснувала «салон шістдесятників». Зазнала переслідувань та обшуків. Померла 13.04.1985 р.

Література: Надія Суровцова. Спогади. Київ. В-во ім.Олени Теліги, 1996; Надія Суровцова. Листи. Київ. В-во ім.Олени Теліги, 2001. 

 

 

Надія Суровцова

СПОГАДИ

(Уривок)

 

...В той час, вже дуже «повоєнний», чималі групи полонених перебували у віденських бараках. Куди мав іти їх шлях? До того, шлях доб­ровільний. Повпредству дуже залежало на тому, щоби ці полонені (часом уже з сім’ями) висловилися за поворот додому, в Україну, і да­лися перевезти туди урядовим транспортом. В ті бараки ходили парами по троє пропагандистів, що знайомилися з людьми, інформували їх про те, що сталося протягом цих років на Україні, і в міру своїх сил та вміння агітували за повернення на батьківщину. Я також належала до такої групи. Працювати там мені було дуже легко, бо я сама безмежно вірила в те, що говорила, сама без краю тужила за Україною, і коли й бувало гіркого що в тій роботі, то лише хіба, коли транспорт рушав у дорогу, поїзд відходив з вагонами «поворотчан», а я лишалася по той бік кордону. Правда, тепер я знала, чому і пощо я маю лишатися, і біль потроху тамувався у щоденній праці. В перспективі я мала з товаришами вернути в Україну, підкуватися в політичній роботі і на деякий час вернутися на нелегальну роботу в Америку. Але все це бу­ло досить невиразним, нечітким.

Юрка Коцюбинського вже перевели з Відня. На його місці пере­бували Михайло Левицький, Володимир Христіанович Ауссем – друг Юрка, а в останній час приїхав старий большевик Йоффе. З усіма ними я була знайома, всі продовжували Юркову лінію – «просвіщали» мене, давали літературу, проводили розмови, запрошували на прийняття пре­сові, а як коли, і дипломатичні, і направляли мою думку та працю... Що ж до моїх «міжнародних» зв’язків, я продовжувала працювати в ав­стрійській секції Ліги, до того я ще входила в склад міжнародної президії. Що ж до української секції, то чомусь за цей період в ме­не не лишилося жодної згадки, чи існувала тоді ця група, чи завмер­ла. Взагалі у мене було переконання, що і виникла, і існувала вона лише з метою, щоб іще в одній інтернаціональній організації було визнано Україну, а поза тим сама ідеологія миру була для них чу­жою, а може і ворожою, як у польок. Після мого виступу на Першім конгресі проти погромів мене мало не бойкотували власні ж члени.

Була зима. Як звичайно, без палива. Вдома жили уманські Файнштейни. З старою ми згадували вечорами Умань. Адже там у мене лишалися батьки: паралізований вже сім літ тато і мама-вчителька, що зазнала всього, що тільки можна було, за ці літа, і за чоловіка, і за мене. Її будиночок на Нагорному... хто тільки його не захоплю­вав, хто тільки там не перебував! Білі, червоні, жовто-блакитні, зелені, праві-ліві, хто тільки не знущався з мужньої старенької! Скільки треба було витримати фізично, щоб після занять у школі ро­бити на городі, тягати, з грижею, тяжкі мішки аж до міста, лагодити усе в будинку, здобувати паливо, давати собі раду з хворим батьком. Як мусило краятись її серце, коли, приходячи вже поночі додому, му­сила часом піднімати з підлоги батька, що впав, ступивши невдало паралізованою ногою, і лежав годинами, бо не міг сам встати. А дум­ки про мене? Про них я не довідалася ніколи, але, улюблена одиначка, я знаю, що вона думала тоді.

В той час Україна ставала все ближчою, конкретнішою. Але сталося все не зовсім так, як я собі уявляла.

Драматична пригода в моєму особистому житті примусила мене несподівано прискорити свій від’їзд. Протягом двох тижнів я лікві­дувала все своє мізерне майно, одержала український паспорт та ві­зи, до речі, австрійську я мала з поворотом. Польський уряд одмовився пропустити мене, очевидно, там не тільки знали, а й недолюблювали. Не звертаючи уваги навіть на вербальну ноту Йоффе з цього приводу, вони стояли на свому, і я була змушена їхати через Німеч­чину, Кенігсберг, і «польський кордон», Литву, Естонію – Москва!

Проте раніш, як остаточно вирішити їхати в Україну, я мала ще серйозну розмову з Йоффе. Я спитала його щирої думки, чи потріб­ні на Україні такі люди, як я. Я мала там повчитись і знову їха­ти на роботу в Америку. Я одержала переконливу відповідь. Йоффе сказав мені чимало приємного щодо моєї особи і висловив упевне­ність, що моя подорож і робота принесуть користь.

Мій Боже, як мало користи встигла я принести за ті два роки, що пробула на волі до свого арешту!

Йоффе помилився, але не встиг також дізнатись про мій кінець, бо сам кінчив самогубством...

 

 

Надія Суровцова

«НАЧАЛЬНІЧЕК»

Нас було 300. Зона як зона. Чомусь, правда, табір був штрафний, мабуть, для блатнячок чи побутових. Нам, політичним, іншого й «не положено».

Спека, північне літо. Коли сонце так довго на небі, коли нема холодку, а головне – нема води. Вода по нормі, скільки її там!

Робота брудна. Піт заливає очі. Що б ти не робив, усе одно спека тебе мордує. Не знаю, як там чоловіки, а жіноцтву той бруд, той брак води дошкуляли найбільше. Більше за голод, більше за надмірне напруження.

І от – робота в полі. А недалечко – маленьке озерце. Може й не озерце, просто велика калюжа серед торф’яників, але в наших спраглих очах виросла в ставок.

І кожного вечора, закінчуючи роботу, перед тим, як вертатися до зони, ми плескалися в тій нагрітій сонцем воді і відчували себе знов людьми. Радощі Ельгену! Нам заздрили усі, що ходили на іншу роботу. Хоч у нас були порепані пучки від сухого коріння, хоч со­лона була шкіра на наших обличчях. І заробіток був невеликий. Про­те – заздрили. Саме ставкові, воді.

Щастя таборове не буває довгим.

І одної «провєрки», коли всі стояли виструнчено на майдан­чику коло вахти, ми почули наказ: «Запрещаю! (павза) бригаді, що працює на полі коло ставка, забороняю мити руки, ноги і прочіє мєлочі».

Коли минуло 10 років, коли чимало нас повернулися майже до людського життя, стрінувшись, ми згадуємо минуле. І регочемо від серця: «мєлочі» з його чудесною, непереможною українською вимовою. Але тоді ми не сміялися. Це була така гірка образа! Нам забрали оту мізерну радість, оте повернення на нари напівчистими, отой сон у прохолоді знеможеного працею тіла, вбогі мрії в’язня.

____________________

1. Надія Суровцова 7 грудня 1927 р., Москва, Лубянка.

2. Надія Суровцова в 16 літ.

3. Надія Суровцова після п’яти лагерних років. 1941 р.

 

 

 

 

СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА ЛЮДМИЛА народилася 29.08.1868 р. в Києві в сім’ї письменника Михайла Старицького і матері Софії – рідної сестри композитора Миколи Лисенка. Закінчила київську гімназію. Була членом Товариства українських поступовців. У квітні 1917 р. її обрали до Української Центральної Ради. У 20-х рр. працювала у ВУАН. Автор низки драматичних творів та літературно-критичних статей. Вперше заарештована разом з чоловіком 15.01.1930 р. в так званій справі СВУ. Суджена з групою інших обвинувачених 9.03–19.04.1930 р. в Харкові. Отримала вирок 5 років позбавлення волі. 4.06.1930 р. звільнена разом з чоловіком. Вдруге заарештована 20.07.1941 р., етапована з Києва в Казахстан. В дорозі померла. Про дату смерті точних даних нема. Одружена з Олександром Черняхівським (1896). Реабілітована в серпні 1989 р. Донька Веро­ніка (1900).

 

ЧЕРНЯХІВСЬКА ВЕРОНІКА народилася 25.04.1900 р. в Києві в батьків Людмили та Олександра. За фахом інженер-економіст. Займалася перекладацькою роботою. Вперше заарештована в Києві 1929 р. в справі СВУ. Вдруге заарештована 9.01.1938 р. За постановою ОСО від
21.09.1938 р. розстріляна. Була одружена з Геккеном (1926), Микитою Ганжа (1935). Реабілітована 29.04.1989 р.

 

 

 

Н. Данилевська

ЗАГУБЛЕНИЙ РІД

(Скорочено)

 

Серед української інтелігенції, яка створила відродження української культури кінця XIX ст., одне з найвидатніших місць належить родині Старицьких...

М.П. Старицький був одружений з сестрою його друга, Миколи Вітальєвича Лисенка, Софією, і цей шлюб зв’язав ще тісніше дві родини. У Старицьких Микола Лисенко грав свої твори, шукав порад щодо сюжетів лібретто. Родина Лисенків, його перша жінка Ольга, народжена О’Коннор, та доньки від другої жінки – Катерина, Галина, Маріяна – були постійними відвідувачами салону Старицьких. Там завжди можна було зустріти Володимира Боніфатієвича Антоновича, Ольгу Петрівну Косач (Олену Пчілку) з чоловіком Петром Антоновичем Косачем та доньками Ларисою (Леся Українка), Ольгою (Кривинюкова), славетних корифеїв сцени бра­тів Тобілевичів, Миколу Карповича Садовського, Опанаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого, Марію Костівну Заньковецьку, подружжя – Софію Федорівну та Олександра Олександровича Русових, Ореста Левицького та інших видатних діячів України. В родині Старицьких панували на­укові, літературні, мистецькі інтереси, а над усе – любов до України.

Найталановитішою в родині Старицьких була друга донька Людми­ла. Великі здібності до літератури – вона була талановита поетка, пе­рекладачка і драматург – Людмила Михайлівна поєднувала з великою скромністю, не надавала значення своїм творам, не збирала своїх вір­шів. Людмила Михайлівна була людиною великого серця, любові, самопожер­тви. Ще з ранньої молодості була підпорою родини Старицьких: вела гос­подарство великої родини, де не було дня, щоб господа не була повна гостей; вона виручала матір, яка не втручалася в господарські справи. Коли родина Старицьких опинилася в скрутному стані через невдалу антрепризу Михайла Петровича, яка закінчилася фінансовою катастрофою, молоденька Люда, яка тільки що скінчила гімназію, поїхала гувернанткою, щоб трохи заробити для родини. Але вона не обмежувалась гос­подарством – з ранньої молодості вона була співпрацівником батька і брала ближчу участь в його літературній праці (між іншим, за її участю написано роман «Перед бурею»). Деякий час вона грала на сце­ні, але незабаром покинула її, хоч і виявила неабиякий талант. 1906 р. вона одружилася з лікарем-гістологом Олександром Григоровичем Черняхівським, доцентом університету.

Література та мистецтво не заповняли Людмили Михайлівни, вона була палкою громадською діячкою. Коли у Києві відкрили Український клуб, головою його став
М. Лисенко; Людмила Михайлівна була його заступницею, а пізніше головою Клубу. За світової війни 1914 р. Київ, як і вся Україна, були наповнені біженцями, що з примусу кидали свої хати, господарство. Волинь, Холмщина, Галичина – десятки, сотні ти­сяч людей, нещасних, безпритульних, хворих, з’явилося в Україні. Для допомоги їм заснували комітети, відкрили лазарети, притулки, їда­льні, школи, гімназії. Українські жінки виявили виключну енергію, саможертовність. Серед них чільне місце посіла
Л.М. Старицька-Черняхівська, яка, не шкодуючи себе, працювала, допомагаючи усім. Зокрема багато робила вона для допомоги галичанам, яких привозили до Києва як закладників. Вона з гуртком українських жінок встановили зв’язок з тюрмою, де перебували галичани, добилися, щоб їм було дозволено брати їх на поруки додому, на їх утримання. Коли закладників стали висилати до Сибіру, Л.М. Старицька-Черняхівська поїхала до Краснояр­ська, щоб на місці обслідувати умови, в яких вони жили, відвезла їм щедрі подарунки, а на підставі здобутого матеріалу розпочала клопо­тання про поліпшення їх долі.

... Року 1926 Олександр Григорович Черняхівський як видатний гістолог дістав запрошення до Еспанії і поїхав за кордон з донькою Веронікою. По дорозі він зупинився для наукових дослідів у Берліні, і там Рона, поки він працював у лабораторіях, з жадобою молодої жін­ки відвідувала театри, концерти, кіно, переважно в товаристві україн­ських емігрантів. Хтось з них її познайомив з німцем Геккеном, який за­кохався в красуню. Рона дала йому свою руку. Він приїздив до Києва, тут вони одружилися, незважаючи на всі протести батьків. Молоді поїхали до Берліну, а за кілька місяців Рона приїхала знов до Києва.

На той час син Оксани Стешенко, Ярослав Стешенко, працював у Харкові в Книжній палаті. Він влаштував Рону в Українському Держав­ному видавництві, де вона працювала як перекладачка і в Києві бувала рідко.

На початку літа 1929 р. у Києві почалися арешти серед україн­ської молоді... Пригадую зустріч в Академії Наук з Людмилою Михайлівною, яка сказала мені про арешт Рони. Обвинувачення проти неї було велике, їй пришивали шпигунство, обвинувачували, що шлюб її був фік­тивний, що вона «про людські очі» одружилася з німцем, щоб мати претекст для переїздів з Берліну до Києва й знов до Берліну і при тому виконувати обов’язки «дипкур’єра», і незважаючи на все, Людмила Михайлівна добивалася звільнення доньки.

... Навесні 1930 р. в Харкові розпочався процес СВУ. Підсуд­ні здебільшого визнали свою вину, більша частина з них схиляла «вин­ні» голови. І серед сотні підсудних героїнею процесу виступила Людмила Михайлівна: не втрачаючи рівноваги, спокійна, впевнена в своїй правоті, палаючи ненавистю до ворогів України, вона не схилила голо­ви. Не вину визнавала вона, а доводила своє право і мудро та дотеп­но відбивала всі казуїстичні питання, якими хотіли заплутати її прокурори. Процес транслювався по радіо, і вся Україна і вся еміграція чули ці блискучі відповіді слабої, хворої жінки, змученої ув’язненням... Несподівано серед жорстоких вироків Л.М. Старицька-Черняхівська і її чоловік дістали кільканадцять років «умовно», себто були звільнені.

Проте умовний вирок не повертав людині її прав: Олександр Григо­рович  втратив кафедру у Києві і був «умовно» призначений професором Сталінського медичного інституту. Людмилі Михайлівні було заборонено друкувати будь-що. Для неї це було тяжким ударом.

Почалося нове життя. Довелося Черняхівським покинути Київ, рідних, друзів, працю й переїхати в Сталіно, яке вони обоє зненави­діли. Виразне совєтське місто, збудоване на місці Юзовки, Сталіно бу­ло інтернаціональним робітничим містом. Переважно російські робітни­ки, ще міцніша, ніж у Києві, мережа сексотів НКВД, маса партійців. Інститут, в якому переважно партійці, неприємні вулиці, на яких зус­трічаються юрби п’яних, життя в «Будинку професорів», наче під скля­ним ковпаком, неможливість вільно розмовляти, відсутність близьких людей – ось що знайшли Черняхівські на місці «почесного заслання».

Після процесу СВУ Рона жила з батьками. Вона пройшла курс французької та англійської мов. Мила, весела, гарна. З чоловіком вона офіційно розвелася через ЗАГС і року 1936 одружилася з професором Сумського технікуму математиком Микитою Ганжою. Знов у родині почав­ся сум. З одного боку батьки раділи, що донька знайшла щастя, з дру­гого – вони не уявляли життя без Рони. Почалися компроміси. Рона на деякий час їздила до чоловіка, але здебільшого жила з батьками.

Наближалось Різдво 1937-1938 рр. Рона настоювала, щоб Людмила Михайлівна якомога більше наготувала їжі, бо приїде її чоловік свят­кувати Різдво. За кілька днів до Різдва я бачилася десь із Людмилою Михайлівною, і ми умовилися, що я буду в Черняхівських на третій день Різдва, 9 п. ст. січня. І ми прийшли. Хтось відчинив двері. Перше, що вразило мене, була мертва тиша в кімнатах Черняхівських, яка не відповідала святковому настрою. В кімнаті, де мешкала Рона, все було порозкидано.

Вийшла Людмила Михайлівна в сльозах. Вона крізь сльози поча­ла оповідати, що останньої ночі заарештували Рону. Чому? Всі губилися в здогадах.

...Людмила Михайлівна не покладала рук. Вона писала до всіх інста­нцій НКВД, благаючи сповістити – де Рона? Ходила вона і до місцевих органів – і випадково натрапила на страшну трагедію Рони. Вона була у того слідчого, який вів справу Рони після того, як було оголошено їй, що незабаром її звільнять; цей слідчий з неприхованою злобою кинув Людмилі Михайлівні, що Рона – красуня і що вона різко розмов­ляла з ним і брутально поводилася. (Тут я вважаю необхідним вста­вити особисту розповідь Людмили Старицької-Черняхівської, яку ци­тує Юрій Хорунжий у своїй статті «Передмова до двох листів» – Г.Г.)

«13 грудня 1938 року начальник спецкорпусу київської Лук’янівської тюрми направив мене, Л.М. Черняхівську, до начальника облНКВС по до­відку про справу нашої дочки. 14 грудня 1938 року в приймальні на­чальника приймав мене невідомий мені співробітник НКВС. Почувши від мене прізвище моєї доньки, він заявив, що знає її, бо він її слідчий, і, зиркнувши на мене насмішкувато, додав: «Ви, зви­чайно, гадаєте, що вона красуня, але, як на мене, вона дуже негарна». Слідчий з несподіваною злістю закричав: «Крім того, вона нахабна, зу­хвала, дрянь базарная, сволочь», – і посипався ряд брутальних слів, переказувати які на папері мені ніяково». Моє зауваження викликало новий вибух лайки, і, тричі повторивши всі ті брутальні слова, слідчий вигукнув: «От і заробила 10 років!» На мої запитання, куди і ко­ли її вислали, і яка судова інстанція її судила, він категорично відмовився відповідати». Для Людмили Михайлівни відкрилася огидна картина, вона згадала, як оповідала звільнена сусідка по камері про розпач, сльози Рони, коли вона повернулась від цього слідчого. А після того незабаром був вирок на 8 років. Людмила Михайлівна ді­стала відомості, що то був безмежно жорстокий садист.

Неважко собі уявити всі ті муки, які переживала Людмила Михай­лівна, реконструюючи в своїй уяві картину знущань, невимовного жаху, який пережила Рона. До того ж мучила й думка про божевілля Рони; їй переказували з ДОПРу, що з ДОПРу її переводили до лікарні для божевільних у Києві – «Крилівської» – але все це було овіяне таємницею, і добитися правди вона не могла. 20 липня до мене прийшла Людмила Михайлівна. Вона була незвич­но весела, жвава; замість капелюха на її голові була синя шовкова хус­тка, яка робила лице її молодшим. Вона довго пробула в мене й, незва­жаючи на те, що німці могли відрізати її від Рони, бадьоро і з надією на волю дивилася в майбутнє. Вона обіцяла знов зайти; виявилося, що ми попрощалися назавжди. Через два дні вранці пролунав телефон біля мого ліжка. Все стало ясно. Пізніш ми довідалися, як сталися події: пізно ввечері на квартиру Черняхівських прийшли з НКВД, заарештували обох сестер і гостя, що в той час був у них, – Іринарха Ювеналовича Черняхівського. З того часу про їх долю нічого не відомо. 18 вересня до Києва вступили німці. Перше, що зробили українці, які мали для того можливість, – взялися розшукувати тіла закатованих в тюрмах. Було знайдено багато трупів відомих діячів, але ні Людмили Михайлівни, ні Оксани Михайлівни не знайдено, тому не було певності, що вони загинули, залишалася надія, що їх вивезено кудись з України. Вже в еміграції я почула, що їх вивезли з Києва ешелоном, який зупинився в Дарниці (перша станція за Дніпром), там обох сестер розстріляли і закопали. (За іншими джерелами – померла в дорозі до Актопінська. Див.: Довідник з історії України За ред. І. Підкови, Р. Шуста. 2-ге вид. К., 2001. с. 821. – ред.).

 

 

 

 

 

ТЕРЕЩЕНКО СОФІЯ народилася 1876 р. в с. Попівці Звенигородського повіту на Черкащині. Ім’я батька Мефодій, ім’я матері не встановлено. Вчила­ся в Художній школі в Петербурзі. З 1911 р. займалася творчою пра­цею. 1918 р. повернулася в Україну, працювала в дівочій гімназії в Звенигородці. Разом з братом Калеником відкрила художню школу ім. Тараса Шевченка. Після закриття школи в 1922 р. займалася збиранням етнографічних матеріалів. Була дійсним членом Етнографічної комісії ВУАН. Заарештована 1929 р., засуджена на 4 роки таборів. Покару відбувала на Соловках та будівництві Біломорсько-Балтійського кана­лу. Після відбуття строку відправлена на довічне заслання в Казах­стан, але після війни повернулася в Звенигородку. Померла 1948 р.

Література: Збірник: Опера СВУ – музика ГПУ. Кам’янськ-Шахтин­ський, «Станіца», 1992.

 

 

Михайло Іванченко

ЗА КУПАЛЬСЬКИМ ЦВІТОМ

Вона багато чого могла сказати в народознавстві. Та часу їй до­сталося обмаль. Розглядаю малюнки Софії Мефодіївни і пригадую розповіді про неї і її брата, автора перших пам’ятників Тарасу Шевченку на Україні ску­льптора Каленика Терещенка. Світ селянської дівчини розпочався 1876 року в селі Попівці на Звенигородщині. Барвисте довкілля ніби змалку нашіптувало дівчині: малюй! Відтак відома в окрузі «дівчинка, що малює» зацікавила петербурзького графа Мате, який мандрував батьківщиною Тараса Шевченка. З допомогою сановних меценатів вона потрапила до Петербурга. Спочатку за прислугу, потім Мате влаштував її до учили­ща технічного рисування барона Штігліца. Та не забувала вона й май­стерні Мате на нижньому поверсі Академії Художеств. У нього навчилася графіки, там позувала видатним митцям. А ще як вільнослухачка Акаде­мії відвідувала клас графіки художника Новоскальцева. З 1911 року приступила до самостійної праці. Шість років у власній майстерні в Царському селі промайнули, мов один день. Водночас доклала немало вміння, реставруючи полотна славетних митців у художній галереї графа Шувалова. Та серце покликало додому. Вона покинула свій затишний світ на чужині і добралася до Звенигородщини. Під гуркіт гармат влаштовувала там концерти для учительських курсів. Ставила живі картини з «Кобза­ря». Раділа відродженню свого пригнобленого народу. З 1916 року вчителювала в дівочій гімназії. А потім разом зі своїми братами Калеником та Нифонтом заснувала в місті художню школу ім. Тараса Шевченка. Громада підтримала школу. Благословив корінний звенигородець академік Агатангел Кримський. – Добру справу робите. Шевченківщина мусить мати малярську школу Тарасового імені. Його талановитим землякам вже не доведеться малювати крадькома. Приймайте в свою малярську Січ всіх. Аби тільки хо­тів навчатися і був людиною. Здібних виявилося чимало. Приходили з міських шкіл та гімназій. Привозили з сіл свої малюнки на обгортковому папері та воскові фігур­ки. І всі різного віку: від школярика до повітового комісара. Поза уроками учні зоставалися з нею на розмову. Від бесіди про світове мистецтво переходили до розповіді про прадавнину. Відтоді вирішили при школі збирати музей. Приносили старі монети, випадково відкопані кам’яну зброю та побутові предмети, кістки викопних тварин, череп’я з минулих тисячоліть. На тому збиранні Софія не зупинилася. Знаходила по селах мистецькі речі з покинутих панських маєтків. Призбирувала полотна та акваре­лі різних європейських мистецьких шкіл. А ще вироби з слонової кістки, кольорових металів, старі ікони та зразки народного мистецтва. Все для народного музею. Підводою привезла з Кирилівки залишки хреста з моги­ли батька Тарасового Григорія Шевченка. А що вже речей побутових, ви­шитих рушників та виробів місцевих гончарів – назбирала доволі. В кінці 1922 року скасовано Звенигородський повіт. При тім за­крито й художню школу. Софія заходилася розбудовувати експозицію му­зею. Кілька залів наповнилося цікавими й коштовними експонатами. Не була вона кабінетним дослідником, мандрувала від села до села, відшукувала старих людей і записувала їхні розповіді. Поспішала. Бо давні звичаї та обряди губилися разом з останніми їх знавцями. Наві­дала чимало весіль, поки підготувала свої записи «Весілля в Попівці». Десятки веснянок, купальських та петрівчанських пісень поряд із замальовками побутових речей та обрядових грищ заповнювали її блокноти. Збентежена красою купальської ночі, ходила шукати щасливого папоротевого цвіту. Аби самій пережити символи праслов’янського світу, відчу­ти їхній вплив і записати якнайточніше. Пошуки привели її в останнє чумацьке село Орли під Лисянкою. За­писала оповідки від дідів, які ще самі ходили в Крим по сіль. Записи Софії Терещенко «Чумаки на Звенигородщині» згодом увійшли до виданого в Києві збірника «Чумаки». Її працю вітали в наукових колах. З 1920 року вона була дійсним членом Етнографічної комісії ВУАН (Всеукраїнська Академія наук – ред.). В 1927 році на засіданні комісії зачитала новозібрані матеріали «Народний календар». Там вона докладно описала всі народні святки, що приходилися на кожен місяць. Розпові­ла про Рахманний Великдень та про Русалчин Великдень, про Зелені свят­ки та про Івана Купала, про Кострубонька та петрівчані вірування. Зби­рання чар-зілля, відьомство, ворожіння, розваги молоді та різноманітні прикмети, хліборобські обряди ввійшли до тієї праці. Серед науков­ців її матеріали викликали жваву, але прихильну дискусію.

Через два роки Софію Терещенко арештували просто в Звенигородському музеї. Разом з нею забрали її старших сестер: екскурсовода Горпину та прибиральницю Параску. Музей закрили. Деякі предмети потра­пили до Києва, дещо до Умані, а решту розтягли та повикидали. Гинула зібрана пам’ять минулого і найкращі сподівання наукової праці. Ще вчора Софію Терещенко прихильно зустрічали науковці. А коли потрапила до Лук’янівської тюрми, всі про неї забули. Вона не знала, що з Етнографічної комісії посадили вже Миколу Щепотьєва. Перед тим, немов передчуваючи лихо, пішли з життя відомі народознавці Данило Щербаківський і Микола Біляшівський. Арешти довели до смерті керівника Етнографічної комісії ВУАН Андрія Лободу. У слідчій камері Софії Терещенко страшним видався не голод. Не ота мізерна 300-грамова пайка хліба. Страшними були безпідставні звинувачення і грубий крик тупого слідчого. Як світлий промінчик надії з’являлася звістка та передача від Агатангела Кримського. Її засудили на чотири роки таборів. З кам’яної могили Соловків вона потрапила на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Там на Ведмежій горі зустрілася зі своєю сестрою Горпиною. Підтримували одна одну споминами та шматком хліба. Невдовзі Софії поталанило: її забрали на роботу до контори. Влітку 1933 року їй оголосили новий вирок: довічне заслання. По етапу вона потрапила до міста Кизил-Орди в Казахстані. Влаштувалася працювати ретушером у фотографії при міс­цевому промкомбінаті. Спочатку винаймала собі куточок в казахській юрті. Двічі на тиждень мусила з’являтися на відмітку до оперуповноваженого НКВД. Мала право пересуватися від місця проживання в радіусі шість кілометрів. На початку 1941 року її перевели до міста Джамбула. Там вона працювала художником-оформлювачем артілі «Дальневосточник». Їй пощастило відвідати невольничі місця Тараса Шевченка, записати де­щицю про нього. Ще 1938 року переслала братові додому шафу, мережану східною різьбою. За переказами її подарували казахи Тарасові Шевченкові. Після війни вона таки повернулася до Звенигородки. Жила в ото­ченні зневаги і в злиднях, померла 1948 року. Ґрунтовні, добросовісні записи Софії Терещенко прислужилися для сучасної аналітичної етнографії. Мандрівниця за купальським квітом душі була безкорисливо віддана духу народному. І залишила помітний слід на Шевченковій землі. Доброї пам’яті слід.

 

 

 

БІДНОВА ЛЮБОВ народилася 1882 р. в Одесі. Батько – Євген Шемплинський. Фах – вчителька, публіцист (псевдонім – Л.Жигмайло). Одружилась на початку 1900-х рр. з Василем Бідновим. Діти: Арсен (1904), Леонід. Працювала в Катеринославській «Просвіті», у 20-х рр. – вчителювала. Заарештована 10.09.1929 р. в Дніпропетровську, засуджена в Києві на процесі «Спілки визволення України». Вирок – 3 роки умовно за ст. ст. 54-11, 54-2 КК УРСР. Дальша доля невідома.

Література: Січеславщина. Вип. 2. Дніпропетровськ, 1998; «Вітчизна», № 11, Київ, 1989.

Микола Чабан

 

ПОРТРЕТ НА ТЛІ ЕПОХИ

Навесні 1917-го, відразу після Лютневої революції, в Катериносла­ві став виходити «Вістник Катеринославської Просвіти». Клопоти по його виданню і розповсюдженню взяла на себе відома місцева діячка «Просвіти», педагог і журналіст Любов Євгенівна Біднова, яка ще виступала в періодиці під псевдонімом Л. Жигмайло. Згодом репресована в справі «Спілки визволення України» (1930), вона безслідно зникне, немов її і не було. Та чи може зникнути пам’ять про цю подвижницю? Як відомо, внаслідок революції 1905 року на Україні з’явилася змога видавати часописи українською мовою. 24 лютого 1906 року в Ка­теринославі побачило світ перше число політичного, економічного і літературного часопису «Добра порада». В другому числі «Доброї по­ради» (17 березня 1906 р.) знаходимо статтю Л. Жигмайло (Любові Біднової) «Кріпацтво в творах Т.Г. Шевченка». Треба сказати, що шевченківська тематика постійно наснажувала дослідницю, з-під пера якої вийшла ціла низка досліджень Кобзаревої спадщини. Назовемо деякі з-поміж них: «Отношение потомства к памяти Шевченка» («Исторический вестник», №11, 1911), «Діти в поезії Шевченка» («Живе слово», видання катеринославського товариства «Просвіта», №1, 1918)  «Зрадники в поезії Шевченка» («Український пролетар», 1920). У цих статтях Любов Біднова виступає популяризатором Кобзаре­вої творчості, показує її актуальність, звертає увагу на недосліджені її аспекти. Любов Біднова не лише допомагала чоловікові у громадській ро­боті, але й вела в ній перед. Вона активно листувалася з відомими діячами національного руху Андрієм Ніковським, Сергієм Єфремовим, Марією Грінченковою, була дописувачем газети «Рада». В одному з лис­тів до Ніковського письменниця ділилася давно обміркованою ідеєю написати «про національний надрив у творах Франка, Лесі Українки та єврейського поета Бялика», про «моральне братоубійство однією нацією другої». Л. Жигмайло постійно працювала над удосконаленням своє майстерності. Вона хотіла добитися, щоб «думки мої, оліцетворені в живому образі, нагадували птицю, що гарно летить при світлі сонця, а не муху, заплутану в павутинню слів, та ще часом безкрилу і безголо­ву, як це бачу в деяких своїх творах». Належачи до катеринославської «Просвіти», Любов Біднова попри утиски, яких зазнає товариство, провадить українську національно-культурну справу. На початку першої світової війни просвітяни заснували у передмісті Катеринослава Мандриківці їдальню. У ній гурток україн­ського жіноцтва на чолі з Л. Бідновою годував родини тих українців, що мусили піти до війська. З літа 1915 року та ж «Просвіта» організу­вала «Галицький комітет» – він ставив своїм завданням допомагати тим галицьким українцям, яких російський уряд евакуював до Катеринославщини. Місцеві просвітяни, в тому числі й подружжя Біднових, робили це для того, щоб через допустимі з боку російського уряду форми бла­годійності ширити в масах українського населення національну свідо­мість. Проте така діяльність українського громадянства видавалася місцевій губерніальній владі підозрілою. Саме товариство «Просвіта» з її благодійними установами ліквідується. Тоді українці вступають до російського товариства «Научное общество», організовують при ньому окрему комісію «для вивчення рідного краю». На чолі комісії стала Любов Біднова. Українці щотижня влаштовували засідання, на яких чи­талися реферати з історії, географії та етнографії Катеринославщини, проводилися національні співи та інша освітня робота. У вересні 1917-го в Катеринославі відкривається Перша україн­ська гімназія. Любов Біднову обирають головою батьківської ради гім­назії. Вона бореться за дерусифікацію народної освіти на Придніпров’ї, зокрема її непокоїть доля відкритого 1918 року в Катеринославі уні­верситету.

Складні події громадянської війни на Україні призводять до того, що Василь Біднов зі старшим сином Арсеном опинилися в Польщі, а дру­жина з молодшим сином і старою матір’ю залишилися на Україні. Але вони листувалися. Доказом того можуть бути опубліковані в журналі «Релігійно-науковий вістник» витяги з листів під назвою «Церковні справи на Україні». Автор листів – жінка, але не підписана. Вважаю, що автором листів з Катеринослава була Любов Біднова, а Василь Біднов не наважувався зазначити її прізвище, бо боявся за її долю. В 20-х роках Любов Біднова працює вчителькою 20-ї трудової школи в Дніпропетровську. Та доля готує їй удар за ударом. У липні 1928 року в Празі загинув її син, який щойно закінчив вищі студії: пішов покупатись і потонув. А Любов Біднову арештовують 10 вересня 1929 року в числі багатьох інших представників місцевої національної інтелігенції. Заарештований у ті ж дні в Дніпропетровську письменник Василь Чапленко потім згадуватиме: «Завели до слідчого. За столом сидів невеличкий, з синцями під очима «чекіст»... З інших кімнат було чути допити. І от раптом – несамовитий жіночий крик: – Я скажу-скажу... пізнав голос жінки українського професора Б., що емігрував за кордон. «Так і її взято», – подумав, нервово стенувшись. – Це ж зов­сім стара жінка». Суд у справі «Спілки визволення України» відбувався у Києві в березні-квітні 1930 року. Любов Біднова була засуджена згідно зі ст. 54-11 КК УРСР до трьох років позбавлення волі умовно. Навіть після такого «м’якого» вироку влаштуватися Л. Бідновій на працю за фахом, думаю, було неможливо. Про її подальшу долю і долю сина Леоніда нам нічого не відомо.

 

БОНДАР-ГОНЧАР ЄВДОКІЯ народилася 14.03.1905 р. в с. Вереміївці на Полтавщині. Ім’я батька Сидір Гончар. Одружена з Бондарем. Заарештована за півроку після арешту чолові­ка. Двоє малих дітей померли під час голодомору 1933 р. Покарання відбувала на Далекому Сході. Після звільнення 1937 р. одружилася з політв’яз­нем Явтухом Григоренком. Поселилися в його селі Бородаївці на Дніпро­петровщині. 1938 р. народився син Олександр, який 1959 р. був за­суджений на 3 роки ув’язнення за складання антирадянських віршів. По­карання відбував у Дубравлазі (Мордовська АРСР), а незабаром після звільнення за нез’ясованих обставин втонув у Дніпрі. Померла 10.08.1983 р. в Бородаївці Дніпропетровської обл.

Література: Микола  Кучер. Дубравлаг. Дніпропетровськ, «Дніпро», 1996.

 

 

Микола Кучер

ДУБРАВЛАГ

(Уривок)

 

...І от я з дружиною і сином в Бородаївці. Я знав, що мати плака­тиме, і трохи боявся того. Подумки готував слова втіхи, заспокоєння, мовляв, Сашка не повернути, у вас є ще син, він догляне вашу старість. Кажу ж: знав і боявся, але те, що ми побачили і почули, позбавило нас мови. Мати Євдокія Сидорівна, ще не стара повновида жінка, як тіль­ки дізналася, хто ми, заметушилася, схвилювалася, запросила до хати. Худорлявий, засмаглий на сонці батько Явтух Антонович міцно потис мені руку. В хаті п’ять-шість хвилин говорили про сторонні речі, а потім мова зайшла про Сашка, про те, як він загинув. Розповідаючи, мати все більше і більше плакала. Час не загоїв глибокої рани в ма­теринському серці. Я, ледве стримуючи сльози, спробував її утішити, прохав не побиватися так тяжко. – Як же мені не плакати, як не побиватися, коли мала трьох синів-соколів і всіх трьох смерть забрала! – вигукнула Євдокія Сидорівна. – На старості літ зосталася сама-самісінька без опори й утіхи. Шура (так вона називала Сашка) хоч не мучився, а старших двоє померли лютою голодною смертю. Якби хто знав, як у мене душа болить за моїми нещасними дітками, за моїми дорогими соколятами!!! Та де та смерть ходить, щоб забрала мене до моїх дітей!

Я не міг зрозуміти, за якими трьома синами вона плаче, і потім, чому «нікому доглянути мою старіть», коли у Сашка живий старший брат. Я запитав про це. І виявилося, що родина Григоренків не звичайна сім’я, а залишки двох селянських сімей, роздавлених невблаганним молохом колективізації.

Мати Сашка, Євдокія Сидорівна, народилася і жила на Полтавщині в селі поблизу Градизька. Батько її Сидір мав кілька коней та пару волів. Ці замозолені коні й воли і занапастили його. Під час колективізації на нього наклали такі податки, що аби їх сплатити, довелося розлучитися і з кіньми, і з волами. Потім сільські активісти вигребли з комори все зерно та інші харчові припаси. Коли нічого ста­ло брати, взяли господаря і запроторили в концтабір під Кременчуком, де він через кілька місяців помер від тифу. Після цього сільська рада взялася за здорових дітей. Євдокія Сидорівна була вже заміжня і мала двійко хлоп’ят – п’яти і семи ро­ків. Спочатку посадили в тюрму її чоловіка. За що? Дивне питання. За те, що куркульського поріддя. Через півроку арештували Євдокію Сидо­рівну. Вона хотіла взяти з собою дітей, та енкаведисти не дозволили. Діти залишилися самі в холодній і голодній чужій хаті з вибитими ши­бками (їхню хату уподобав активіст-п’яничка). Сиділа в кременчуцькій тюрмі кілька тижнів без їжі і води. – Невже й справді в’язням не давали їсти? – не міг я повірити. Жінка перехрестилася до ікон і відповіла: – Клянусь всім найдорожчим на світі – морили людей голодом! Всі жили тільки тим, що приносили із собою, або тим, що зрідка передавала рідня із волі. Одного разу жінка з нашої камери попросила в міліціонера водички. Він приніс відро з водою і поставив біля поро­гу: пийте! Коли одна з молодиць стала на коліна і припала до води, другий міліціонер зо всієї сили вдарив каблуком чобота по відру. Во­да розлилася по підлозі, молодиця скрикнула: їй вибили зуби. Більше наша камера води не просила. Про себе скажу: мене мучили не голод, не спрага, а думки про діток. Як вони там? Невже люди не зглянуться над ними, невже не допоможуть?

Як виявилося пізніше, ніхто не допоміг: ні сусіди, ні рідня. Був голодомор 1933 року. Євдокію Сидорівну засудили на п’ять років концтаборів за... контрреволюційну діяльність! Після суду перевели в Полтаву, де в тюрмі сиділо немало таких, як вона, «діячів» з навколишніх сіл. А коли їх набралась достатня кількість, посадили в «телячі» вагони та й повезли через усю неозору країну на Далекий Схід. Днів через двадцять зупинилися у Владивостоці. Вивантажили з вагонів, вишикували в колону і погнали пішки. Йшли цілий день, аж поки не досягли концтабору, де вони мали відбувати покарання. В концтаборі утримувалося чимало людей з усіх куточків Радянського Союзу – інженерів, учителів, священиків і просто робітників і се­лян. Всі з клеймом контрреволюціонерів. Тут і зустрілася вперше Євдокія Сидорівна з Явтухом Антоно­вичем. Спочатку як земляки, которих спіткало нещастя. З ув’язнення Євдокія Сидорівна писала до рідного села ро­дичам та сусідам, прохала повідомити про долю її хлоп’ят. Довгий час ніхто не відповідав. Нарешті через рік хтось пожалів нещасну жінку. «Не журись і не плач, Явдошко, – писали родичі, – бо твоїх діток Господь прийняв, і не тільки твоїх, а багатьох дітей і до­рослих, половини села не стало. А чоловік твій, Іван, теж віддав Богові душу в Архангельську, написав товариш його, а в хаті вашій живе Юхим-п’яничка, і город ваш заріс бур’янами, і садок теж пропадає. З тим бувай здорова і щаслива, а додому не повертайся, бо ще раз посадять». Прочитавши, Євдокія Сидорівна спробувала наклас­ти на себе руки, та люди одвели од гріха.

Тим часом Явтух Антонович отримав сумну звістку з Бородаївки: померла його дружина, а малолітні дочка і синок чудом ви­жили. Тепер цих двох людей єднала не тільки тюрма, а й спільне го­ре. Тож коли в 1937 році Григоренко звільнився, він домовився, що Євдокія після виходу на волю приїде в Бородаївку. Та раніш, ніж їхати в Бородаївку, Євдокія Сидорівна вирішила пробратися в рідні місця на Полтавщині. В село зайшла, коли вже стемніло, щоб не по­падати лихим людям на очі. Біля одної хати зупинилася, потихеньку постукала в вікно. Тут жили родичі її чоловіка. Родичі, впізнавши її, одночасно зраділи і злякалися: в селі щойно НКВД схопило кількох «ворогів народу» – директора школи, ветлікаря і завфермою. Чекали нових арештів. Євдокії Сидорівні розповіли, як її пухлі діти перед смертю перебирали на подвір’ї солому, шукаючи зернят в пустих колосках пшениці. Де дитяча могила? А Бог його святий знає. Мертвих і напівмертвих скидали в різні ями, а ям було багато. Попрощалася Євдокія Сидорівна з родичами, прийшла до рідної хати, постояла на­проти, наплакалась нишком та й посновигала навпростець степом на Кременчук...

 

 

МОГИЛЯНСЬКА ЛІДІЯ народилася 7.11.1899 р. в Чернігові. Її бать­ко Михайло Могилянський, відомий український письменник, ім’я матері не встановлено. 1917 р. закінчила гімназію в Петербурзі, на початку
20-х рр. – Чернігівський інститут народної освіти. Поетеса публікувалася в періодиці під іменем Ладя Могилянська. Заарештована 1928 р., працювала на будівництві Біломорканалу. Репресованими були також її сестра Олена і брат Дмитро (літературний псевдонім – Дмитро Тась). Звільнена всередині 30-х рр. Одружена з Віктором Коновалом, разом з чоловіком знову заарештована в 1937 р. і розстріляна. Точніших даних немає.

 

 

ЛІТНЄ 

Вже красується, мов жито, світлий сум,

Вколосилася зерном моя печаль...

Бо навік відбила соняшну красу

Молодих очей душі холодна сталь.

 

Повний місяць з неба зорі розігнав,

Срібний лебідь таємниче-сивих хвиль...

Хто ж це маки із життя мого украв?

Хто ж це дав замість меча холодний біль?

 

Плачуть дзвони, вириваючись з пітьми...

(... переможе молодая кров моя!)

Плачуть дзвони: «Ти така ж, така ж, як ми!»

Я всміхаюсь: «Ви ж такі, такі, як я!»

 

Вітер влив надії в золоту косу,

Рознизав з намиста смутку мій кришталь...

Бо красується, мов жито, світлий сум,

Колоситься вже зерном моя печаль.

 

                                   ***

Коли умирали, то бачили очі рушниць,

Мов черепа мертві очі...

А потім лежали... лежали в траві горілиць,

І вітер рвав струни холодної ночі...

Коли вони вмерли – нечутно і тихо пройшли,

Невинні молитви шептали поблідлі вуста,

А ранкове сонце осяяло купу землі,

І чорную тінь Вартового – німого хреста.

А поруч сміялись волошки в траві на межі,

І ранок справляв своє буйнеє свято...

Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуєш? Прийди! Поможи!

Розп’ятий!

  Ладя Могилянська

 

 

 

 

КРУШЕЛЬНИЦЬКА ВОЛОДИМИРА народилася 1903 р. в Коломиї в батьків Марії та Антона (відомий письменник). Закінчила Віденський університет, за професією – лікар-дерматолог. Здібний літератор, публіцист, перекладач. З 1926 р. працювала в Рогатині, з 1928 р. – у Львові, з грудня 1932 р. – в Харкові на науковій роботі. Заарештована 12.12.1934 р. Наступного року засуджена на 5 років виправно-трудових робіт. Відбувала на Біломорканалі, потім відправлена на Соловки. Вдруге засуджена 9.10.1937 р. Розстріляна в листопаді 1937 р. в числі 1111 осіб, переважно ін­телігенції, в урочищі Сандормох «на честь» 20-річчя жовтневої революції.

 

 

Ярослав Гнаткевич

БІЛА ЛІЛЕЯ СЕРЕД БУР’ЯНІВ

Народилася Володимира Крушельницька 1903 року в Коломиї у сім’ї відомих українських інтелігентів Крушельницьких. Батько – Антін Крушельницький, відомий український письменник, був директором україн­ської гімназії в Коломиї, мати – Марія з родини Слободів, артистка й письменниця. Володимира спочатку навчалася в своєму місті, а піс­ля переїзду родини у 1916 році до Відня продовжила навчання у віден­ській гімназії, яку закінчила у 1919 році. Тоді і записалася на ме­дичний факультет Віденського університету. У 1925 році отримала диплом «доктора всяких наук лікарських» та ще два роки спеціалізува­лася у віденських клініках з дерматовенерології. 1928 року Володимира Крушельницька переїздить до Львова та відкриває тут приватну практику. Вона активно включається в суспіль­не і культурне життя української громади, займається популяризацією медичних знань, виявляє схильність до наукової діяльності, працює над вдосконаленням методів лікування шкірних хвороб. В той же час вона займається письменницькою діяльністю, виявляє себе здібним публіцистом і перекладачем. Публікує ряд статей на літературні теми, перекладає з німецької гротескну повість Артура Шніцлера «Зелений Какаду». Особливу увагу вона надає боротьбі з пияцтвом, публікує стат­ті про шкідливий вплив алкоголю на здоров’я людини, стає делегатом з’їзду лікарів-абстинентів у Лодзі (1930). До її приятелів у той час належать український письменник Авенір Коломиєць, доктор Дерндарський (Суб доктор Душан фон Дерндарський – ред.). Незабаром Володимира Крушельницька зближається з відомою галицькою лікаркою і громадським діячем Софією Парфанович. Як і інші члени родини Крушельницьких, Володимира з зацікавленням і симпатією слідкує за розвитком української науки і культури в підсовєтській Україні. У 1929 р. вона опублікувала в журналі «Нові шляхи» статтю до десятиліття совєтської медицини. Пригадаємо, що в цей час в УРСР продовжується започатковане українською націона­льною революцією в 1917 році «національне відродження», проводиться «українізація», у ВУАН працює Михайло Грушевський, діють творчі спілки, театри і т.д. Інколи цей період називали «золотим десятиріччям» в історії України. При утисках, яких зазнавали українці від польських шовіністів, особливо після «пацифікації» українських сіл, видавалося, що на Наддніпрянщині є справді найкращі умови для науково-культурної діяльності українців. На жаль, не став застереженням для довірливих харківський процес «СВУ» в 1930 році. В березні 1932 року Володимира Крушельницька приймає запрошення відвідати Совєтську Україну, Дніпрельстан. Вона захоплена розма­хом новобудов, соціяльними перетвореннями. Може видаватися неймовір­ним, щоб гості не помітили проявів репресій, наростання голодомору, але тепер ми знаємо, як відповідні органи вміли організувати показо­ві села, заводи, будови, як старанно обмежували контакти з буденним правдивим життям. Після повернення Володимира Крушельницька публікує статтю про свої чудові враження. В кінці 1932 року Володимира отримала від уряду УРСР за­прошення на наукову роботу в тодішній столиці Харкові. Вона першою з родини Крушельницьких переїжджає до Харкова, стає науковим праців­ником Харківського науково-дослідного інституту шкірно-венеричних хвороб. Тут вона працює під керівництвом відомого дерматолога про­фесора Кричевського, виконує і захищає дисертацію, за яку їй присвоюється вчений ступінь «доктора медичних і фізіологічних наук». Проте вже в листопаді 1934 року почалися арешти членів родини Крушельницьких. Володимиру Крушельницьку ГПУ арештувало в середині грудня 1934 року, звинувачуючи в шпигунстві та ворожій діяльності. Це її, яка так довірливо і щиро ставилася до «досягнень» Совєтської України!

В 1935 році Володимира Крушельницька разом з багатьма іншими ук­раїнськими інтелігентами знаходилася у концтаборі в північних ра­йонах, працює на будові Біломорсько-Балтійського каналу. В полови­ні 1935 року її переводять у Соловецький табір особливого призна­чення (СЛОН), якого справжнім призначенням було винищення україн­ської інтелігенції. Тут їй вдається звільнитися від фізичних робіт, працювати лікарем у табірному лазареті. Досі збереглися на соловецькій землі перекази про лікарку – рятівницю хворих і знедолених. Колишня ув’язнена табору Долинська чула оповідь про те, як лікар Крушельницька врятувала від смерті жінку і дитину при пологах. Професор географ Ю. Чирков так описав Володимиру, до якої він звернув­ся на прийом: «Хрупкая фигура в белом халате, нежное одухотворенное лицо – белая лилия среди бурьяна...». Коли в 1989 році Соловки від­відала одна з небагатьох вцілілих членів родини Крушельницьких Ла­риса Крушельницька, їй часто доводилося чути зичливі спогади про жертовну діяльність таборової лікарки. А ще Лариса Крушельницька писала: «Сьогодні до назви Соловки додалося ще одне страшне слово: Сандормох. Що таке Сандормох? Цвин­тар, величезний некрополь і місце смерті у 30-х роках тисяч в’язнів північних концтаборів. 60 років місце знищення понад 8 тисяч людей утримувалося в глибокій таємниці. І лише випадок і впертість пра­цівників петербурзького «Меморіалу»... дозволили віднайти його». В Сандормох було перевезено з Соловків і розстріляно 1111 в’язнів. Прислана з Ленінграда «трійка» катів-енкаведистів у складі Заковського, Тарина і Позерна протягом кількох днів усім їм винес­ла смертні вироки. Володимиру Крушельницьку розстріляли 11 листопада 1937 року. Тоді ж загинули Антін, Богдан і Остап Крушельницькі, Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Микола Вороний, сотні ін­ших видатних українців. Так відзначили більшовики 20-у річницю сво­го приходу до влади, річницю «Жовтневої революції».

 

 

ТУЛУБ ЗІНАЇДА народилася 29.11.1890 р. в Києві. Ім’я батька Пав­ло. Закінчила Вищі жіночі курси в Києві. Працювала на літературній роботі. Заарештована 4.07.1937 р., засуджена 5.09.1937 р. на 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Звільнена в 1947 р. 16.05.1950 р. Постановою ОСО заслана в Казахстан. Реабілі­тована в 1956 р. Авторка історичних романів «Людолови» (1937) та «В степу безкраїм за Уралом» (1964). Померла в Києві 26.09.1964 р.

Література: Збірник: З порога смерті. Київ, «Радянський письменник», 1991.

 

Зінаїда Тулуб

 

В СТЕПУ БЕЗКРАЇМ ЗА УРАЛОМ

(Уривок з роману)

 

Біля найдальшого вікна четверо напівголих чоловіків різались в карти, супроводжуючи гру добірною лайкою. Двоє смажили в грубі щось настромлене на іржавий багнет. Ще двоє вешталися з кутка в куток, обмацуючи пильним оком кожну людину, як ярмаркові злодії, що шукають легкої поживи. Біля найближчого вікна лежав на нарах долілиць огряд­ний чоловік років тридцяти п’яти і читав товстенну подерту книгу. «Він», – подумав Лазаревський і з замираючим серцем ступив до нар. На світанку фельд’єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда. Генерал нашвидку переглянув «Справу» прибулого і заці­кавлено звів на нього очі. Поет спокійно і розумно дивився на старо­го генерала. На запитання відповідав коротко і коректно і з такою гідністю, що генералу стало ніяково казати йому «ти», як належало за статутом. Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет – людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно і коректно пояснив поетові, як пояснив би розжалуваному за дуель офіцерові, що його буде зараховано до п’ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено до місця служби. Потім ге­нерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту бі­лизну і зарахували на повне постачання. В лазні Шевченко з насолодою відмив дорожний пил і бруд, по­тім пішов до цирульника. Той усадовив поета на табуретку, і над йо­го вухами довго цвірінькали і щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйне відросле волосся й двомісячну бороду. Потім, поклавши ножиці, цирульник взявся за бритву.

–     Дайте! Я сам поголюся, – сказав Тарас Григорович, простягнув­ши руку до бритви.

–     Не дозволяється, – суворо сказав цирульник. – Тут трапляються такі жигани: дай йому бритву, а він іншого або себе по горлу – чик. Одне слово, штрафний батальйон. Мимовільний холод поповз по спині поета. Ось куди наказав його запроторити тупий і жорстокий гольштейнець, «сильний державний цар православний», як співається в нещодавно затвердженому національному гімні «Боже, царя храни». В усьому христолюбивому воїнстві панують німецькі різки-шпіцрутени, муштра, мордобій, тупа палочна дисципліна, але тут в оцих лінійних батальйонах, вона доведена до абсурду. ... цирульник любив своє діло і ще довго возився з поетом, щось підрівнював та підправляв. Нарешті, милуючись своєю роботою, задоволено клацнув язиком:

–     Геть усе в акурат! Не кавалер – картинка! Він витягнув з-за обшлага мундира маленьке копійчане дзер­кальце і подав його Шевченкові. Тарас Григорович останній раз дивився на себе п’ятого квітня, одягнений у фрак, на постоялому дворі під Києвом у Броварах, коли чіпляв до лацкана маленький букетик флердоранжу як весільний боярин професора Костомарова. Відтоді минуло два місяці – всього шіст­десят п’ять днів, але з цього поганенького дзеркальця глянув на нього незнайомий літній чоловік з очима, в яких застигла така безмежна туга, що Шевченко мимоволі відсахнувся.

На десять років постарів він за ці два місяці: від носа до кутиків уст залягли глибокі скорботні зморшки. Щезли випещені і звичні бачки, а ще не зовсім відрослі вуса незграбно стирчали.

Слів не було. Та й не було з ким заговорити в цій напівпоро­жній казармі, де кілька таких же «забритих», як і він, коротали останні дні перед етапом. Але вони швидше нагадували постійних меш­канців нічліжок з петербурзьких Пісків або жиганів, про яких роз­повідав йому балакучий цирульник. Не було навіть собаки чи кицьки або іншого ласкавого звіряти, що невідомо як, але відчувають людське горе і вміють полохливою ласкою часом притамувати тугу. Шевченко закусив губи і одвернувся до стіни, але за кілька хвилин підвівся і торохнув кулаком по нарах:

– Годі! Треба навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб’юся. Так, доб’юся будь-якою ціною!

 

 

 

 

ГАЛАН-ГЕНИК Ганна народилася 15.03.1913 р. в с. Нижній Березів на Станіславівщині. Ім’я батька Іван. В 1934 р. разом з сім’єю Крушельницьких виїхала в УРСР. Навчалася в Харківському медінституті. Одружена з Ярославом Галаном, письменником. Заарештована в Харкові. Постановою ОСО від 13.09.1937 р.  за ст.ст. 54-1а, 54-10 КК УРСР засуджена на розстріл. Місце поховання невідоме.

Література: Юрій Смолич. Розповідь про неспокій. Київ, «Радянський письменник», 1968.

 

Юрій Смолич

РОЗПОВІДЬ ПРО НЕСПОКІЙ. ГАЛАН

(Уривок)

 

Ярослав розповів мені, що приїхав він до Харкова, щоб розшукати свою дружину. Свою дружину – Ганю Геник, абітурієнтку Коломийської гімназії, що виховними стараннями Галана теж стала членом КПЗУ. Кілька років тому вона таємно перейшла кордон – з нелегальним партійним дорученням і тому, що мріяла вчитися в вищій школі на лікаря. Вступила до медичного інституту в Харкові, вчилася, писала Ярославо­ві листи, щасливі листи людини, що досягала жаданої мети. І раптом… урвалося: ні листів, ані відповіді з інституту, куди звертався Галан по довідку. Дівчина зникла без сліду.

Вранці ми з Ярославом вирушили шукати слідів Гані Геник, студентки Харківського медичного інституту. Гуртожиток студентів медінституту був на новій, нещодавно прорізаній вулиці (назви не пригадаю) десь під іподромом, і я повів Галана найкоротшим шляхом. В гуртожитку медінституту нам не повезло. Величезний, чотириповерховий будинок стояв порожнісінький: студенти виїхали в колгоспи визбирувати примерзлі буряки і ще не вернулись. Про це повідав нам швейцар – єдина жива істота в величезному будинку гурто­житку – це була дуже колоритна й характерна постать: борода лопатою, кашкет з галунами, на босих ногах – капці.

– Скажіть, – запитав я швейцара, – ви тут давно працюєте?

– Не так щоб давно, але давніше й не могло бути: від того дня, як побудовано цей будинок – років зо три тому вже буде.

– І ви багатьох пам’ятаєте студентів – з тих, що тут проживали?

– Наша должность така, – поважно відказав швейцар з бородою, – що ми зобов’язані пам’ятати всіх. А котрого хваміліє в голові не вдержиш, той однаково не забудеться, бо в книгу записаний...

Галан жваво скинувся, – він стояв похнюплений, не знавши, що чинити далі.

– В книгу? В яку книгу? Ах, так, звичайно: повинна ж бути домо­ва книга!

– Точно! – підтвердив швейцар. Він пишався своєю значущістю. – Позаяк мусить бути порядок.

Галан торкнув старого за руку.

– Слухайте, товаришу, а можна глянути до вашої книги? Швейцар подивився з-під брів насторожено.

– Не дозволено. Позаяк – документ!.. – та цікавість взяла-таки гору. – А ви, власне, ким же інтересуєтесь?

– Нам треба довідатись про одну студентку, галичанку. Вона мешкала тут років зо два тому... Швейцар глянув уважніше.

–     Ге – два! Невкосительно вже третій пішов...

Галан вхопив його за руку.

–     Так ви пам’ятаєте? Ви знали її? Що з нею? Де вона?

Швейцар одвів руку Галана, відсторонився і дивився, не ховаючи підозри.

– А ви ж хто такі будете? Коли з органів, то попрошу документ. Галан не зрозумів.

–     Я чоловік її, чоловік! Розумієте?

Швейцар глипнув спантеличено.

– В яких, кажете, смислах, чоловік?

– Ну, чоловік: Ганя Геник – моя дружина!

Галан знову схопив швейцара за руку. Та швейцар знову відсторонився, і тепер в погляді його була неприхована недовіра.

– Що ви таке торочите? Купи не держиться! Позаяк студентка Геник була іноземного проісхождєнія, з Польського государства.

Ярослава вже била пропасниця. Він тремтів, обличчя йому мінило­ся – він то шарівся, то блід: людина, що стояла перед ним, знала йо­го дружину – в цьому не було сумніву. Я поспішив на допомогу:

– Вірно: товаришка була з західної України, а цей товариш, її чоловік, тільки вчора приїхав зі Львова – спеціально шукати дружину.

Якусь хвилину старий швейцар ще поглядав недовірливо – якісь сумніви точили його. Та потроху його обличчя почало якось проясню­ватися – воно неначе світлішало.

– Точно? – запитав він чомусь пошепки, дарма, що близько, крім нас, нікого не було.

– Абсолютно точно!

– Я – чоловік її, повірте! – голос Ярослава бринів.

Старий швейцар глибоко зітхнув, потер долоню до долоні, неначе йому було холодно, потім раптом повернувся і пішов геть – до дверей під сходами: там, очевидно, була його комірчина. Він прочинив двері, глянув туди і сюди, тоді звів руку і... поманив нас пальцем. Ми стояли не розуміючи.

Старий повторив свій жест, ще й притакнув головою: ідіть, мовляв, ідіть, я вас кличу сюди, тільки ж тихо, мовчіть, анітелень!

Ми перезирнулись і пішли. Потім Ярослав казав мені, що в ту хвилину в нього було таке дурне почуття, що... там, за дверима до швейцарської комірчини, він побачить Ганю: вона чекає на нього там. Такий спантеличливий був швейцарів кличний жест.

Ми спинились, переступивши поріг, бо далі і йти було нікуди: швейцар нахилився й шпортав під ліжком, заступивши всю просто­рінь тісної комірчини. Я здогадався, що він шукає ту домову книгу.

Але вийняв він з-під ліжка не книгу, а чемодан – невеличкий фібровий чемоданчик: валіза «на одного холостяка». Я дивився, чекаючи, що швейцар чемодан розкриє і дістане з нього свою книгу – документ. Та старий не поспішав його відкривати, а сунув по підлозі як замкне­ний, підсував просто Галанові до ніг. І тут я почув звук – характерний звук, так хлипає в горлянці, коли людина стримує плач.

Я глянув на Ярослава. Сльози текли йому по щоках, очі невідривно, як зачаровані, дивилися на валізу. Він хилився нижче і нижче до валізи, але руки одводив, неначе ховав назад – неначе боячись чемодана торкнутися. Потім він вхопив мою руку і міцно стис її.

Я зрозумів. То був чемоданчик Гані Геник – і Ярослав впізнав його.

А старий швейцар тим часом казав:

– Отак, значиться, діло було: як забирали її, так чемоданчик цей тільки переглянули й кинули геть – нічого там інтересного, ска­зати б політічеського, не було; я ж тоді понятим був, позаяк – должность наша, швейцарська, така. Покидали вони, значиться, назад у чемоданчик всяке дівоче убранство, одежину якусь чи підручник який і тому подібне – і просто покинули у кімнаті. Ну, я другого ж дня і виніс чемоданчик із кімнати геть, позаяк на звільнене місце нового студента-постояльця мусив опреділити. І заніс до своєї комірчини, позаяк должность наша така...

Ярослав підійшов до діда, взяв за руку, міцно потис, потім обійняв і поцілував, ронячи на дідову бороду сльозу.

– Спасибі вам, хороша ви людино... – тільки й мовив Яро­слав. Більше він не міг нічого сказати: горлянку йому стискали ри­дання...

 

КОСАЧ-БОРИСОВА ІЗИДОРА народилася 22.03.1888 р. в с. Колодяжне на Волині в батьків Ольги і Петра Косачів як їх шоста дитина. 1911 р. закінчила сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту. Працювала агрономом у Кишиневі, у науково-дослідних закладах та вузах Києва. Заарештована 10.09.1937 р. в Києві. Засу­джена постановою ОСО від 20.11.1937 р. на 8 років таборів. Відбувала в Архангельській області. Реабілітована та звільнена 1939 р. Одружена з ученим-агрономом Юрієм Борисовим, неодноразово судженим, загинув у таборах. Донька Ольга (1914). Ізидора Косач-Борисова емігрувала до Німеччини. З 1945 р. мешкала в США. Померла 12.04.1980 р. в
м. Ніскатавей, штат Нью-Джерсі.

 

Алла Диба

ДОННА ІЗИДОРА З РОДУ КОСАЧІВ

Великі, прекрасні, сіро-блакитні очі (такі, як у Лесі, – говорили в сім’ї), пишне світле волосся, мила й ніжна усмішка, гарне облич­чя, струнка постава, надзвичайний смак, вишуканість в одязі... це її фотографії на початку століття розкуповувались, як фотографії найкра­щих акторів або співаків, це її портрет у національному вбранні прикрашатиме обкладинку журналу «Рідний край» (підписаний буде «Українка з Києва»). Так, вона була киянкою, бо приїхала сюди вперше дитиною, тут відвідувала Фундуклеївську гімназію, потім вчилась у політехнічному ін­ституті. Але, як і всі діти цієї родини, вважала себе волинянкою, бо світ побачила пізнього вечора напровесні у волинському селі Колодяжне під Ковелем. Звали її спочатку Патя або Птася, бо народилася в час прильоту в окраїну жайворонків. Була пізніше Дроздиком і Дроздоньо, Біла Гусь, Гуся, Гусінька. А Ізидорою стала, дякуючи Лесі й братові Михайлу – таке ім’я їй придумали, коли брат приїхав на канікули і впе­рше побачив майбутню «донну Ізидору».

Росла у великому колодяжненському домі батьків, на дачі в Зеленому Гаю, у київській затишній квартирі на Маріїнській-Благовіщенській, 97, оточена любов’ю, увагою й турботою усієї численної родини, обласкана захопленням своїх і чужих від самої «самостійности й самоходности» (вислів Лесі, яким вона вітала перші успіхи наймолодшої Косачівни) до перших п’ятірок в гімназії... Її завжди усміхнене при­вітне обличчя у веселому й гамірливому колі студентської молоді (скі­льки тих фотографій збереглося у нашому музеї) і серед науковців – творців Українського сільськогосподарського інституту. Але то все ще попереду. А поки що вона грається серед квітів і казкових кущів у їх­ньому саду в Колодяжному. Потім їде на Полтавщину і в колі дорослих – ось вона, десятирічна, поруч з мамою, Лесею, Сергієм Мержинським, дядь­ком Олександром Драгомановим і сестричкою Лілею в Зеленому Гаю. У 1910-х роках сюди завітає молодий агроном Юрій Борисов. Чи ж не тут він освідчився в коханні наймолодшій з сестер Косач, чи не тут проситиме її руки...

В Києві довго жила в одній кімнаті з найстаршою сестрою. 1899 р. їй було одинадцять років. Вона – гімназистка. Лесі – 28. Вона вже знана письменниця. Вже вісімнадцять років хворіє. Отже, все у їхній кімнаті непросто. Але на пропозиції рідних «віддати Дору їм» Леся відповідає відмовою і в листі до Ольги Кобилянської повідомляє, що мала сестра знаходиться під її безпосереднім «згубливим впливом». Вони часто разом читають, разом вирішують якісь шкільні задачі, разом граються. Не раз Леся відкладає найтерміновішу роботу, аби знову приділити увагу сестри­чці. І навіть тоді, коли Дора хворіє, довгі ночі проводить біля її ліж­ка, не турбуючи тим зайвий раз ані батьків, ні сестер чи брата...

Зі спогадів Дори про її навчання: «Я таки дійсно 1911 року (в січні) закінчила Київський політехнічний інститут, Агрономічний відділ, властиво всі предмети теоретичні і практичні вправи кінчила ще весною 1910 року, але вже «випускні» (себто те, що у лікарів звалося «государственные») іспити, то це вже тримала в січні 1911. По закінченні працювала в Кишиневі на дослідній станції виноградарства і виноробства, спеціалізуючись в цій галузі.

А вже з 1925 р. знову повернулась до Києва і стала працювати в Сільськогосп. інституті, що постав на базі нашого К. Політехнікума як самостійний інститут. Тут вже працювала (на кафедрі ботаніки) 12 років асистенткою мого колишнього проф. – академіка Вотчала... Так що тобі (мається на увазі адресат цих листів – онука Михайла Старицького Ірина Стешенко – А.Д.) то не снилось, а справді було: це ж я була одною з перших жінок, що були допущені до науки у вищій школі мужеській... В кінці грудня в газетах появилось оголошення, що з нового навчально­го року (себто восени 1906 р.) у всі вищі школи, що досі були тільки для мужчин (університети й інститути), будуть приймати і жінок (це було досягнення революції 1905 р.). То я й почала готуватись до конкурсних іспитів у К.П.І., а в серпні 1906 р. витримала конкурс і вступила на агроном. факульт., що й скінчила. Нас (жінок) вчилося тоді ли­ше 16 душ, а чоловіків близько 2000 (!). А щоб не осоромити «жіночую стать», то ми старалися вчитися добре, щоб не казали женофоби: «От потислися у вищу школу, та й не утяли». На агровідділі нас було жінок 4 душі і всі добре скінчили і працювали потім не гірше за чоловіків. Ко­лись ще напишу тобі деякі епізоди з моїх студентських часів. Хороший то був час (бо й вік мій був хороший – я була наймолодша віком на моєму курсі), та й вдачі веселої, життєрадісної, і обдарована від природи почуттям гумору, тому й траплялося мені немало комічного бачити».

11 вересня 1937 року Ізидора Косач-Борисова була заарештована як «ворог народу» (її чоловік у цей час був заарештований повторно і незабаром загинув десь у таборі). Відбувала Ізидора Петрівна покарання в Онезьких таборах «Островісте», «Малиновской избы». Починаючи з Лук’янівської в’язниці у Києві, була в одній групі з письменником Анатолем Костенком – в майбутньому автором художньо-наукової біографії Лесі Українки. Вони були в одній бри­гаді на лісоповалі, де в глибокому, непролазному снігу жінки обрубували і палили гілля. Була Ізидора Косач не старою, але страшенно вимученою. Навіть у тих жахливих умовах створила український гурток.

Врятує її зовсім несподівано сестра Леся, а вірніше – Ольга Кобилянська, яка поцікавиться долею сім’ї подруги Лесі Українки, – тим по­верненням цієї «заживо погребенной» жінки з жахливого мороку сталінських таборів тоталітарна система прагнула приховати свій черговий злочин. Ізидора Петрівна приїде до Києва, де на неї чекатимуть сестра Ліля з родиною, донька з онуком Михайликом. Так рано зістарені, з розшматова­ними душами, сестри, як зможуть, підтримуватимуть одна одну. А доля даруватиме їм все нові й нові випробування.

У жовтні 1943 року Ізидора Косач-Борисова виїхала з Києва. В той же час Київ залишили її донька з онуками: Михайлом та Ольгою, сестра Оль­га і її молодший син Василь Кривинюк. Часом різними дорогами їхали во­ни з України, то зустрічаючись, то розлучаючись знову. Доля занесе їх до німецького міста Аусбург, де був табір для переміщених осіб. У тому таборі 11 листопада 1945 року помре Ольга Косач-Кривинюк. Ізидора, поховавши ще одну сестру, продовжить страдницький шлях за океан. Останні десятиріччя проживе у США. Багато працюватиме, подорожуватиме, розповідатиме про Лесю Українку в лекціях і листах до Київського музею Лесі Українки та подруги юних своїх років Ірини Стешенко. Допоможе видати «Хронологію». Братиме участь у Лесиних роковинах, у відкритті пам’ятника сестрі... На жаль, не в Україні, а на далекій американській землі.

Піклуватиметься про онуків і правнуків, учитиме їх української мови, розповідатиме про їхній рід, садитиме у своєму садочку таку ж малину, яка росла колись у Колодяжному і Зеленому Гаю, аби діти звикли куштувати природні свіжі вітаміни. Пектиме для них традиційну косачівську «бабушчину» паску на триста (!) жовтків, робитиме сирну паску Науменків з рожевою пастилою, аби пам’ятали, аби відчували, аби були... Драгомановими... Косачами... українцями...

Помре в місті Ніскатавей штату Нью-Джерсі 12 квітня 1980 року, до останньої своєї хвилі допомагаючи Київському музеєві Лесі Українки, розшифровуючи меморіальні речі і фотографії, описуючи до наймен­ших подробиць все, що було в квартирі Косачів на Маріїнській-Благовіщенській, 97, хто і який був поруч з Лесею...

Заповіла, аби на її надгробній плиті було поруч з її іменем ім’я коханого чоловіка, закатованого у сталінському таборі, та слова Оксани (ледь перефразовані) з «Боярині» Лесі Українки:

«Добраніч, сонечко!

підеш на захід –

побачиш Україну – привітай!»

                                       

А вона так навічно й залишилась УКРАЇНКОЮ З КИЄВА.

 

ЛИСТ ІЗИДОРИ КОСАЧ ДО СЕСТРИ ОЛЬГИ

11 липня 1913, Сурамі

Любая Лілічко!

Поздоровляю Вас з іменинами і бажаю всього, всього найкращого.

Оце вже ми в Сурамі – будемо тут (Леся, мама і я) жити, поки Ле­ся трохи окріпне, бо тепер їй все так само погано. Бувають у Лесі рвоти, часами жар, а часами навпаки – дуже низька температура (сьо­годні було 35,6ОС). За дорогу Леся страшенно втомилася, хоч і роби­ли все можливе, щоб їй було вигідніше їхати. Сьогодні був тут новий лікар у Лесі і казав, що у неї до всього катар желудка і що тому немає зовсім апетиту і таке противне ощущеніє в горлі і часто нудить. Всяка страва здається Лесі без жадного смаку або неприємного смаку, хоч справді зовсім добра. Бувайте здорові. Цілую Вас і Михайла.

                                                                                                                                                                            Дора

Цілую всіх. На день моїх іменин мовби значна полегкість у Лесиній слабості.

                                                                                                                                                                            Мама

Цілую. Пишіть на Кутаїс, нам Квітка привезе сюди.

                                                                                                                                                                            Леся

 

 

 

ЖЕЖКО ГАННА народилася 17.11.1901 р. в Турійську на Волині в батьків Неоніли та Юхима. Закінчила Житомирську жіночу гімназію, працювала вчителькою. Заарештована польською дефензивою 3.05.1923р. і 24.05.1924 р. в Ковелі засуджена на 4 роки, звільнена за касацією. Нелегально емігрувала в СРСР, вийшла заміж за Петра Кравченка.  1930р. закінчила юридичний факультет Харківського інституту народного господарства. Син Юрій народився до 1936 р. (в цьому році арештований її чоловік). Заарештована більшовиками 1937 р., засуджена на 8 років, присуд відбувала в Кемеровській області. Звільнена в 1945 р., одружилася з Федором Покровським. Жила в Києві. Померла в березні 1972 р. Похована на Байковому кладовищі.

Література: Ганна Жежко. Троянди за ґратами. Київ, «Молодь», 1968.

 

 

Галина Гордасевич

 

ТРОЯНДИ ЗА ГРАТАМИ

Ганна Жежко народилася в містечку Турійську на мальовничій Во­лині. Батько її був заможним і освіченим селянином, до того ж пра­цював у земстві, отож хоч родина була багатодітною, – аж восьмеро ді­тей, – про дитинство Ганни не скажеш, що воно було злиденним. Трудно­щі прийшли, коли в 1915 році російські війська, відступаючи перед німецькими, змушували населення евакуюватися. Довелося полишити рідну хату, але вдалося зачепитися на Житомирщині, бо важко захворів бать­ко. На кошти комітету допомоги біженцям Ганна Жежко закінчує Житомир­ську жіночу гімназію, потім курси і працює вчителькою в с.Пашини. На Житомирщині вона пережила такі багаті подіями роки: зречення царя, жовтневий переворот, проголошення УНР, наступ німецьких військ, на­ступ більшовицьких військ, в тилах яких сім’я Жежків повертається в рідний Турійськ.

Емоційна дівчина не могла залишатися байдужою до того, що від­бувається навкруги, а юна голова не була здатна тверезо оцінити си­туацію. На жаль, як і багатьох її ровесників, її захопили ідеї сві­тової революції, інтернаціоналізму, побудови суспільства, де всі будуть рівні (майбутнє показало, що дійсно всі стали рівними – рів­ними в рабстві і злиднях). Юна революціонерка, яка працює вчитель­кою, після смерті батька змушена займатися домашнім господарством, – а воно ж у ті часи було майже натуральним, – все ж знаходить час, щоб зібрати довкола себе гурток молоді. Різними шляхами вони роздо­бувають більшовицьку літературу, читають самі, дають читати іншим і з наївністю неофітів щиро вірять кожному слову (зрештою, це ж був час «українізації»). Вони вже діють три роки, і чи то польська де­фензива про них нічого не знає, чи не знаходить в їхніх діях нічого протиправного. В 1923 р. в Турійську відбувалася першотравнева демонстрація під гаслом: «Наша мета – возз’єднання з матірним пнем – Радянською Україною». Цього польська влада вже не могла витерпіти.

Більше року просиділа Ганна Жежко в ковельській тюрмі. В цій же тюр­мі сидів Григорій Іваненко, пізніше секретар Комуністичної партії Західної України (згодом він, певно, загинув у сталінських таборах). Їм вдалося познайомитися, перекази твердять, що вони зару­чилися. Можливо, це було зроблено для того, щоб мати право вимагати побачення. Нарешті Ганну Жежко судять на 4 роки позбавлення волі, але касаційний суд відміняє вирок, і вона виходить на волю.

Народження поетки Ганни Жежко відбулося саме в камері ковельсь­кої тюрми. Щоправда, писала вона щось і до того, її дві невеликі ста­тті були опубліковані в газеті «Українське життя». В тюрмі Ганні вда­лося прихилити до себе одного тюремного наглядача. В своїх пізніших спогадах вона подала це як вияв класової солідарності: він також з робітників. Проте, вдивляючись у фото Ганни Жежко того часу: юне личко з ніжною лінією овалу, великі очі, модно підстрижене хвилясте волосся, можна припустити, що там були більш інтимні почуття, ніж класова солі­дарність. Вацлав Нєдзєляк приносив Ганні папір і олівець, а потім ви­носив вірші «на волю». Їх передавали з рук в руки, переписували, під­бирали до них мотив і перетворювали на пісні, деякі передавали за кордон, де вони були опубліковані. Виникла легенда про юну революціонер­ку, яка за тюремними ґратами складає пісні і випускає через вікно.

Вийшовши на волю, Ганна Жежко, – може, під впливом агітації зна­йомих комуністів, – нелегально переходить кордон, щоб потрапити в країну своїх мрій – Радянську Україну. Спочатку все було начебто доб­ре: вона живе в Харкові, виходить заміж, отримує вищу юридичну освіту і працює у відділі підготовки та перепідготовки керівних кадрів.

Як вона реагувала на процес СВУ, на голодомор 1933 року і на ре­пресії 1934 року ми не знаємо і вже ніколи не дізнаємося. Аж доходить черга і до неї. 1936 року арештовують її чоловіка, а наступ­ного – і саму Ганну. Її маленького сина бере на виховання сестра, яка від нещасного випадку втратила обидві ноги, ще коли вони жили на Житомирщині, і там і залишилася.

В таборах Ганна Жежко провела 8 років, в тому числі страшні роки війни, коли життя вільної людини нічого не вартувало, то хто б там став дбати про в’язнів: чи вистачає їм хліба, чи не надто важка робота, чи стан здоров’я дозволяє цю роботу виконувати? Що ро­билося в душі колишньої палкої революціонерки? Жалкувала вона, що колись зробила такий вибір? Вважала, що це лише стосовно до неї допущено помилку? Чи залишалася вірною ідеї, вважаючи, що її дискредитують злочинці, які захопили владу?

Зрештою, що б вона не думала, а мусила все це тримати в собі, бо не було нічого легшого, ніж заробити другий строк, ще не встиг­ши відсидіти першого. Правда, в таборі до Ганни Жежко знову прийшла муза поезії, хоч доводиться дивуватися, як їй вдавалося зберегти ці вірші в таборах. Потім вона зробила з них саморобну збірочку з сим­волічною назвою «Паморозь».

Ганні Жежко вдалося вийти на волю, більше того – вдруге одружитися. Її навіть прописали в Києві (може, тому, що це був пер­ший повоєнний рік і людей в Києві бракувало). Працювала в нотарі­альній конторі, намагалась не згадувати минуле і, мабуть, навіть в розвінчання культу Сталіна повірила не відразу. Зрештою, в 1960-х роках в газеті «Літературна Україна» з’явилась невелика стаття про неї і два її вірші, а 1968 р. видавництво «Молодь» видало невеличку збірку її віршів «Троянди за ґратами». Але  вже почалися «заморозки», і в книжці було всього 38 віршів, написаних ще в ковельській тюрмі. Ось що вона писала в листі до турійських школярів: «Серед тих, хто боровся за ваше щасливе ди­тинство, були й рідні вам люди. Тому цілком зрозуміло, що ви хочете знати про їх життя і боротьбу. Та це потребує часу. Він прийде, цей час: з літератури, спогадів ви дізнаєтеся про них – відданих і муж­ніх». Чи не правда, що це звучало дуже багатозначно?

***

Народилася в тюрмі моя скромна муза,

І колиска така незугарна була.

Осідали слова зцементованим грузом

На обочини нар, на краєчок стола.

Та й стола не було. Одні нари, долівка...

Ніччю срібною тіні на них хрест-навхрест...

Звідки ж в нетрях таких промениста голівка,

Позавихрені пасма розплетених кіс?

Заплітала, і коси звисали з колиски,

Очі бралися блиском, дарма, що тюрма!

Годувала з своєї тюремної миски,

Забувала не раз попоїсти сама.

І незчулася: тут, серед мурів, змужніла,

Їй нагострену зброю давати пора.

Проти тих хай скипить її гордая сила,

Хто не знає краси, як не знає добра!

                                                                                       Ганна Жежко

 

 

 

 

НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК СОФІЯ народилася 30.07.1885 р. в Лодзі (Польща). Батько – Олександр Налепинський. В 1909 р. закінчила Академію мистецтв Ронсона в Парижі. 1917 р. одружилася з художником Михайлом Бойчуком. Син Петро (1919). Працювала професором Київського художнього інституту, заснувала школу української гравюри. Заарештована 12.06.1937 р. в Києві. Засуджена на розстріл 6.12.1937 р. Вирок виконано 11.12.1937 р. Місце поховання невідоме.

Література: Митці України. Київ, «Українська енциклопедія», 1992.

 

Сергій Білокінь

 

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ – УКРАЇНКА  (БАТЬКИ – ПОЛЯКИ)

Коли в справах ОГПУ-НКВД вичитуєш, що за Україну, чи, як казали тоді, за український (конче буржуазний) націоналізм винищували укра­їнців, це сприймається майже нормально. Тут є своя закономірність, своя логіка. Особисто мене по-людськи зворушує, коли за Україну гинули люди, ані сном, ні духом нам нічого не винні, – такі, як-от, скажімо, історик мистецтва, німець з роду Федір Людвігович Ернст. Ані крапельки української крові не мала в собі Софія Олександрівна Налепинська.

Її батько Олександр був виразний польський націоналіст. Не була українкою й мати, що мала дівоче прізвище Рьор, французьке за походженням.

Виїхавши на навчання до Парижа, Софія познайомилась із Михайлом Бойчуком і закохалась в нього. Це визначило все її подальше життя.

В одному з листів до київського мистецтвознавця Дмитра Горбачова Ганна Налепинська, за чоловіком Печерковська, розповідала: «Я маю львів­ський знімок, Софія в ательє, на стіні чудовий килим, який я сама доб­ре пригадую. Він зберігавсь у мене в Варшаві й згорів 1944 року під час варшавського повстання. І на стіні бандура. На той час Софія вже зреклася, так скажем, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито підо впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, – але всією душею була вже з Михайлом, і було ві­домо, що не покине ані його, ні його творчих ідей».

Софія Олександрівна стала видатним українським гравером, професором Київського художнього інституту, заснувала школу гравюри. І дуже природно, що для більшовиків, хто боровся проти української культури, нищив її і мав руки по лікоть у крові, – для них вона теж стала воро­гом, як і Михайло Бойчук.

Постанову почати слідство в її справі, а саму художницю ув’язнити у тюрподі прийняла 4 червня 1937 року оперуповноважена 4 відділу УГБ НКВД УССР Пера Ісаківна Гольдман. У різні роки за її постановами «органи» загребли Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка, а 2 листопада 1936 року й самого Михайла Бойчука.

Нічні «гості» прийшли по Софію Налепинську-Бойчук 12 червня. Тієї самої ночі відбувся перший допит. Енкаведисти чудово знали, що вона полька, знали й те, що навчалась у Франції. Цього виявилось достатньо, щоб її слідчий, старший лейтенант Ліфар, 27 червня написав, а наступного дня пред’явив ув’язненій професорці звинувачення в тому, що вона «була членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і провадила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок». Так писали всім, хто мав нещастя коли-небудь побувати за кордоном.

Мучили її півроку. Коли в’язень не давав потрібних зізнань, а визначені соціалістичним законом строки перебування під вартою минали, слідчі мусили клопотатися (перед президією ВЦВК СССР, ніяк не менше) про продовження строку ще на місяць. Софії Олександрівні Налепинській-Бойчук продовжували строк ТРИЧІ. Спершу до 27 вересня, тоді до 27 жовтня й до 12 листопада. Скільки разів її допитували, достеменно неві­домо (протоколів збереглося лише п’ять), але трималась вона стоїчно. Слідча справа не викриває, які тортури до неї застосовували, як саме її мучили. Лишається фактом, що вона витримала те, чого не витримували чоловіки. З-поміж в’язнів майже ніхто не знаходив у собі стільки си­ли. Софія Налепинська витримала все.

«Питання: – Ваш чоловік Бойчук на допиті зізнався, що він 1927 р. виїздив за кордон у деякі країни Європи для зв’язку з розвідувальни­ми органами. Скажіть, чи було це вам відомо?»

«Ні», – відповіла Софія Олександрівна, розуміючи, як дешево про­вокував її слідчий.

Найважливіший, останній, протокол – за 28 жовтня – наводжу повністю, у перекладі.

«Питання: – Вас арештовано за участь в антирадянській, націонал-фашистській організації, де ви провадили шпигунську роботу на користь іноземних держав. Чи визнаєте себе винною в пред’явленому вам звину­ваченні?

Відповідь: – У пред’явленому мені звинуваченні винною себе я не визнаю. В антирадянській націонал-фашистській організації я участи не брала й шпигунської роботи не провадила.

Питання: – Ви кажете неправду, слідство має відомости, що ви брали активну участь в антирадянській націонал-фашистській організа­ції, якою керував ваш чоловік Бойчук. Пропонуємо вам дати докладні зізнання про вашу участь в організації».

Їй легко було відмежуватись від чоловіка, якби вона сказала, що вже давно з ним не жила і майже рік тому в нього народилася дочка від іншої жінки. Софія Налепинська цього не зробила. Конфлікт у родині енкаведистам нічим не допоміг, – вона не сказала про Бойчука жодного поганого слова. Софія Олександрівна відповіла так:

«Стверджую, що в організації я участи не брала, антирадянської роботи не провадила. Про причетність до організації мого чоловіка Бойчука мені не було відомо.

Питання: – Ви продовжуєте казати неправду. Зачитую вам зізнання активних учасників організації П. та С., які твердять, що ви теж брали участь в організації й за її завданнями провадили шпигунську роботу. 

Відповідь: – С. і П. вважають мене учасницею організації, але розмов з питань організованої боротьби проти Радянської влади й партії вони зі мною ніколи не вели».

Відтворюю в оригіналі обвинувальний висновок, датований 3 лис­топада 1937 року:

«УГБ НКВД УССР вскрыта и ликвидирована антисоветская украинская националистическая организация, ставившая своей целью, основной задачей, насильственное свержение советской власти на Украине и установление фашистского строя.

Одним из активных участников ялялась арестованная 12 июня 1937 года и привлеченная по настоящему делу в качестве обвиняемой Налепинская-Бойчук Софья Александровна.

Следствием установлено, что Налепинская-Бойчук С.А. поддерживала связь организации с польским консульством, от которого организация получала директивы о своей антисоветской работе». Далі документ кон­статує, що ніяких покаянних зізнань на себе професорка не дала. Однак «уличается показаниями активных участников организации П. и С.». На­ведено їхні обмови і слова Налепинської: «Я признаю, что была близко знакома с Л., С. и П., которые арестованы за контрреволюционную дея­тельность». Автори документа вирішили, що у них все сходиться.

Аркуш 50, довідка «Строго секретно». 6 грудня 1937 року Софію Налепинську-Бойчук засуджено по першій категорії (протокол № 437). Виконано вирок 11 грудня 1937 року.

Начальник 1 відділення 8 відділу УГБ лейтенант Гросман.

Так не стало митця.

 

 

 

 

ПЕТЛЮРА МАРИНА народилася 1883 р. в Полтаві в батьків Ольги і Василя. Освіта початкова. Одружена не була. Сестра Симона Пет­люри. Заарештована 14.11.1937 р. За ст. ст. 54-10, 54-11 КК УРСР 19.11.1937 р. засуджена до розстрілу. Вирок виконано 19.11.1937 р.

 

ПЕТЛЮРА ФЕОДОСІЯ народилася 1886 р. в Полтаві в батьків Ольги і Василя. Освіта початкова. Одружена не була. Сестра Симона Петлюри. Вперше заарештована в 1924 р. Вдруге заарештована 1.11.1937 р. за
ст. ст. 54-10, 54-11 КК УРСР. 19.11.1937 р. засуджена до розстрілу. Вирок виконано 19.11.1937 р. 

Василь Лис

 

«О, СЕСТРИ, СЕСТРИ, ГОРЕ ВАМ!»

Як засвідчує анкета заарештованої, Феодосію Василівну Петлюру ув’язнили 1 листопада 1937 року. Цю операцію здійснював сержант держбезпеки Полтавського обласного управління НКВС Шмигельський. Скупі дані, занотовані його рукою, засвідчують, що жінці йшов тоді 52-й рік, що жила вона в батьківському домі, була малописьменна, самотня, без певних занять. Заарештовували її органи ДПУ в 1924-му, але з-під варти була звільнена як невинна.

Є також анкета на арешт Марини Василівни Петлюри 14 листопада. Заповнював її і брав під варту жінку працівник Полтавського облас­ного управління НКВС України Беленець. З документа дізнаємося, що їй було 54 роки, чорноробоча, мала початкову освіту, разом з сестрою володіла батьківським будинком. Ніколи органи ДПУ її не арештовували.

Свідком у цій справі проходив викладач хімії Полтавського педінституту, який квартирував із сім’єю в будинку сестер. Його також допитував слідчий Беленець. На запитання, чи давно він знає громадя­нок Петлюру Марину Василівну та Петлюру Феодосію Василівну і що йому відомо про їхню контрреволюційну діяльність, викладач відповів, що ці жінки і такого слова, як «контрреволюція», мабуть, неспроможні ви­мовити. Адже то такі собі «старі діви», які мають у спадщину два са­манно-цегляні будинки, і квартири в них вони віддають жінкам, схо­жим на себе, переважно одиноким, бідним..., серед яких є і вчителька Сичова. «І моїй сім’ї здали квартиру, в якій я живу з 1935 року. Ще вони релігійно виховані, видають себе за монашок».

Такий зміст протоколу допиту ніяк не влаштовував керівників управління НКВС. Тому два протоколи іншого свідка – вчителя Полтав­ської міської школи № 30 – уже веде згаданий вище уповноважений Пол­тавського обласного управління НКВС сержант держбезпеки Шмигельський.

Шмигельський так поспішав, що навіть забув у старих бланках протоколів виправити Харківську область на Полтавську, а міське відділення НКВС – на обласне. Та розуміємо його: протоколи датовані 15 листопада, а вже через два дні мала засідати особлива трійка, яка вирішуватиме долю сестер Петлюри.

Р. із сім’єю також квартирував у будинку сестер Петлюр. Він, як-то кажуть, повністю «розколовся» і наговорив на бідних жінок, які да­ли йому притулок, такого, що їм і в найжахливіших снах не снилося.

Важко тепер судити, чи цей наклеп на чесних жінок робив добровіль­но, з власної ініціативи, чи причиною був страх, збиткування над ним служаки Шмигельського. І все-таки ми схильні більше до того, що за до­помогою тортур слідчий «вибив» з учителя свідчення, що сестри Петлюри «запеклі контрреволюціонерки». Свідок нібито неодноразово чув, як во­ни кляли на чому світ радянську владу, її порядки. Петлюра Феодосія Василівна (ця сама цитата адресується в другому протоколі Марині Василівні – В.Л.) вихваляла Симона Петлюру і переконувала, що він хотів зробити Україну самостійною республікою, але більшовики перемогли своїм обдурюванням, і український народ тепер нещасливий.

А ось інший запис: «В період продовольчих утруднень на Україні (вважай голод 1933 р. – В.Л.) Петлюра Феодосія (це саме занотовано в протоколі допиту Марини Василівни – В.Л.) лаяла радянську владу, обвинувачувала її в пограбуванні України і заявляла: «Більшовики з Москвою довели Україну до зубожіння, до голоду».

Сестрам приписувалася і така провина: «Коли був викритий троцькістсько-зінов’євський блок, контрреволюційний центр, то Феодосія Василівна (в другому протоколі це саме слово в слово повторює Марина Васи­лівна – В.Л.) сказала: «Людей, які хотіли добра для народу, арештува­ли і посадили в тюрму».

Є і таке свідчення: в цьому будинку, мовляв, деякий час проживав Скрипник Сильвестр Іванович, який «у даний час заарештований як во­рог народу». Звідки такі відомості у свідка? Адже Скрипника прилюдно ще не судили, ніхто його ще так не називав, крім хіба що тільки працівників управління НКВС. Та нічого цього Р., звісно, не знав, а писав так, як йому диктував Шмигельський, якому було потрібно, щоб хтось із свідків висловився саме так.

Оце і всі звинувачення сестрам Петлюрам у їхній «контрреволюцій­ній діяльності».

Шмигельський квапиться. Одразу після допиту свідка він допитує Феодосію Василівну і Марину Василівну Петлюр. Знаючи методи робо­ти енкавеесівців, чи можна дивуватися з того, що Феодосія Василівна не витримала побоїв і знущань слідчого і чітко відповідає так, як того бажає він. Коли Шмигельський уголос висловлює вигадку, що її будинок є «зібранням антирадянських елементів, серед яких вона висловлювала свої контрреволюційні настрої», малописьменна Феодосія Василівна слухняно підтверджує, що все це так.

Марині Василівні слідчий ставив ті ж самі запитання, але від­повіді отримував зовсім інші. Вона виявилася сильнішою духом за сестру Феодосію. Марину Василівну не зломили ні тортури, ні побої Шмигельського. Вона розуміла, що йде на смерть, але хотіла зустріти її чесно, з чистою совістю. Тому хочеться процитувати дещо із відповідей цієї мужньої жінки.

«Так, у нашому будинку насправді проживають особи із антирадянським минулим, зокрема Власенко Марія Іванівна – дочка поміщика, Коркишко Надія Борисівна – монахиня, втікачка Огарцова Олімпіада Антонівна, але контрреволюційної роботи серед них не проводила».

Звичайно, це дратувало Шмигельського. І він злісно кидав непокірній жінці: «Мені відомо, що під час продовольчих утруднень на Україні ви висловлювали свої антирадянські настрої, вихваляли Симона Петлюру». І Марина Василівна відверто глузує зі слідчого: «Антирадянських настроїв я не висловлювала, а брата Симона Петлюру я не раз хвалила, доказувала його геніальність». Досвідчений служака Шмигельський просто шаленіє, висуваючи жінці безглузде звинувачення:

«Ви займалися дискредитуванням соціалістичної промисловості, кляли радвладу. Слідство вимагає дати показання!» Марина Василівна спокій­но відповідає: «Цим я не займалась».

Того ж дня, 16 листопада, Шмигельський робить очну ставку Фео­досії Василівни та Марини Василівни із свідком Р. Дивлячись в очі Феодосії Василівни, Р. повторив нісенітницю про неї як про контррево­люціонерку. Все підтвердила, з усім погодилась Феодосія Василівна і навіть зізналась, що вона була «запеклою контрреволюціонеркою». Марина Василівна, як і на допиті, всі звинувачення на свою адресу відхилила, не підтвердила жодного слова, сказаного квартирантом Р.

Того ж дня тимчасово виконуючий обов’язки начальника ІV відділення 5-го відділу обласного управління НКВС сержант держбезпеки Курачек разом із тимчасово виконуючим обов’язки начальника 4-го відділу лейтенантом держбезпеки Славіним склали куценький спільний обвинувальний висновок на Сильвестра Івановича Скрипника, Феодосію Василівну Петлюру та Марину Василівну Петлюру.

Дещо процитуємо: «Встановлено, що сестри Петлюри – Феодосія і Марина систематично висловлювались у ворожому дусі на адресу існуючо­го суспільства, вихваляли бандита Петлюру», що Феодосія «групувала в своїй квартирі антирадянські елементи», що «виступала на захист свого брата Симона Петлюри». Такі самі звинувачення приписувалися й Марині Василівні, щоправда, довелося слідчим констатувати, що вона «вин­ною себе не визнала».

Справу було передано на розгляд судової трійки при Полтавському обласному управлінні НКВС по першій категорії, що передбачала розстріл. А вже 17-18 листопада, тобто цілих два дні, засідала ця лиховісна трійка. І постановила: всіх розстріляти, майно конфіскувати.

19 листопада 1937 року сестер Петлюр, небожа Сильвестра Скрип­ника та ще багатьох безвинних людей розстріляли в лісовому піщаному кар’єрі села Триби, що неподалік Полтави. Постріли пролунали на сві­танні. Солдати поспіхом закидали траншеї із трупами землею. Там, де вона ще ворушилася, знову лунали постріли... Кати старалися, аби жод­на жертва не залишилася живою, не розповіла про цей жахливий злочин.

Та час розпорядився по-своєму. Режим, що тримався на крові й страхові, сконав, і почався відлік нової, вільної доби. Розсекрече­ний нині колишній кар’єр у Трибах. Розсекречуються і справи про тих, хто там лежить. Ми розповіли вам про одну з них – про знищення рід­них Симона Петлюри.

 

 

 

МОШКОВСЬКА ВІКТОРІЯ народилася 30.05.1910 р. в с. Осітна на Чер­кащині. Ім’я батька Іван, ім’я матері не встановлено. Закінчила Уманський педагогічний технікум, працювала вчителькою української мови. Одружена з Миколою Стаховським. Донька Таміла. Заарештована 28.09.1937 р. в Умані. Постановою Комісії НКВС від 2.11.1937 р. засуджена до розстрілу. Вирок виконано 13.11.1937 р. Місце поховання невідоме.

 

Василь Захарченко

 

БУЛА УКРАЇНКОЮ...

Життя цієї молодої жінки обірвалося на самому злеті. Ми роз­повідаємо про неї тому, що доля її дуже типова для жінок її віку й професії в ті жорстокі, антигуманні 30-і роки XX століття, що так трагічно звалилися в Україну.

Народилася вона в звичайному українському селі Осітна в зви­чайній українській селянській родині. Батьки, називаючи її Вікторією, навряд чи знали значення цього імені – Перемога. А дівчи­на справді прийшла на цей світ для перемог. Змалечку виявила неаби­які здібності до навчання. У школі була однією з кращих учениць. Росла вродливою, життєрадісною дівчиною. Мала красивий голос і му­зичний слух, гарно співала народних пісень, а вчилася їх від мами та від односельців.

Спостерігаючи за успіхами дочки, батьки вирішили дати їй доб­ру освіту. Коли одержала свідоцтво про семирічну освіту, батько ска­зав:

– Вибирай, дочко, що тобі ближче до серця, а ми з матір’ю допоможемо. Тепер уже й нам, селянам, полегшало, працюємо на своїй землі, продрозверстку замінили податком. Виб’ємося в люди.

– Я вже вибрала, тату. Хочу вчити дітей.

І ось вона вже вчителька української мови та літератури в селі Кузьмина Гребля. Прищеплювала дітям любов до рідного слова, до поезії й раділа, коли бачила, як у маленьких очах спалахував теплий вогник. То засвітилася дитяча душа під дією прекрасного. Раз на тиждень молода вчителька проводила заняття літературного гуртка, де читали вголос твори українських письменників, самі пробували писати вірші.

І з яким жалем проводжали її учні й учителі в Умань, куди посилали на роботу її чоловіка, лікаря Миколу Стаховського. Легко ввійшла в новий колектив. Молода вчителька була життєрадісною, щи­рою, відкритою у спілкуванні з колегами. Вона ж брала жваву участь в художній самодіяльності, залучала до української пісні, до драма­тичного гуртка школярів. На ній трималося проведення всіх свят.

І раптом усе це обірвалося несподіваним арештом 28 вересня 1937 р. Звернімося до протоколу першого допиту: «Вы опять показываете неправду, мы располагаем точными материалами, что вы высказывались неоднократно в контрреволюцинном духе, будучи связаны с Костюком Василием, Коцюмбасом Иваном и другими.

Ответ: Я никогда не высказывалась в контрреволюционном, националистическом духе, а с Коцюмбасом никогда знакома не была».

У протоколах допитів не зафіксовано, звичайно, тих фізичних і моральних тортур, яким піддалася жертва тут, у бандитських застін­ках. Ось і в цій справі лежить пояснювальна записка Вікторії Мошковської, подана, очевидно, після кількох розмов зі слідчим. Во­на дуже страшна, коли вдуматися в те, що писала вчителька українсь­кої мови. До речі, писала російською, але ми подаємо в перекладі:

«В Умані закінчила семирічку. Тепер уже дорослою можу аналізу­вати, що ця школа мала націоналістичний ухил. По-перше, директора цієї школи згодом виявили як націоналіста. У цій школі дітей пред­ставників інших націй, крім української, майже не було. Учні всі ма­ли національні костюми, над вікнами кожної класної кімнати намальовано українські орнаменти. А головне, у цій школі приділялося дуже мало уваги вивченню російської мови. Ось це все, звичайно, не мог­ло не вплинути на мене як на вихованку такого середовища. У мене тривалий час і після закінчення семирічки лишалися деякі ознаки ук­раїнського романтизму. Любила наряджатися в український костюм, роз­співувала українських пісень, розмовляла виключно українською мовою». І ще: «Я тут визнаю свою помилку, і якщо мені залишать життя, буду обережніше підходити до людей... Життя моє геть розбите, осо­бистого щастя я більше не жду, але на колінах буду вмовляти своїх слідчих дати мені можливість довести, що я не такий ворог, яким мене вважать, і що решту свого життя я буду змивати з себе пляму ворога, я хочу бути радянською людиною, такою, якій би вірили».

Людина кається в тому, що народилася українкою. Доведена до відчаю, залякана слідчими, молода вчителька української мови та літератури починає сама себе звинувачувати, що розмовляла українською мовою (а якою ж мовою було розмовляти їй, українці, в Україні живучи, та ще й учительці української мови і літератури?). Розкаюється в тому, що співала українські пісні, що наряджалася в українське національне вбрання. Отак наш народ у цій страшній московсько-більшовицькій ім­перії ставили на коліна, змушували відрікатися від свого первородства, від своїх звичаїв, історичної пам’яті, від самих себе.

Отак із нас селекціонери комуністичної Москви вирощували нову породу «радянських людей», тобто манкуртів, яничарів, які не повинні пам’ятати ні своєї історії, ні своїх батьків, ні своєї рідної мови, а користуватися чужою, російською.

І все ж ця беззахисна, здеморалізована українська вчителька і через місяць не визнала того звинувачення, яке їй висував оперуповноважений 3 відділення Київського управління державної безпеки НКВС молодший лейтенант Жутов. Ось протокол від 26 жовтня 1937 року:

«Вопрос: Вы обвиняетесь в причастности к антисоветской контрреволюционной организации, в проведении контрреволюционной националистической работы.

Ответ: Нет, виновной себя в проведении контрреволюционной работы и в участии в антисоветской конрреволюционной организации не признаю.

Вопрос: Предлагаю вам говорить правду и прекратить запирательства.

Ответ: Причастность к контрреволюционной группе отрицаю. С Гацем разговоры на политические темы я не вела никогда».

Оце й усе. Більше нічого нема в справі Вікторії Мошковської, крім оцих двох коротеньких протоколів допиту. Ні допитів свідків, ні зу­стрічей віч-на-віч з так званими «сообщниками».

Справу передано в Комісію НКВС СРСР, яка винесла вирок від 2 листопада 1937 року. Усіх трьох списком – розстріляти.

Виписка з протоколу акту про розстріл:

«Постановление Комиссии НКВД СССР от 2 ноября 1937 г. о расстреле Мошковской Виктории Ивановны приведено в исполнение 13 ноября 1937 г. в 24 часа.  Комендант НКВД УССР, ст. лейтенант госбезопасности Шашков».

Рівно півтора місяці було потрібно комуністичним катам для того, щоб знищити лю­дину тільки за те, що вона була українкою, а разом з нею і ще двох учителів-українців із школи №3 міста Умані.

 

 

 

 

 

 

ЗАГЛАДА ЛЕОНІЛА народилася 1896 р. в Києві. Імена батьків не встановлено. В 1917-1920 рр. навчалася на курсах правничого факуль­тету Київського університету. Працювала в Музеї антропології та етнології
ім. Ф.Вовка, з 1934 р. – молодшим науковим співпраців­ником Інституту матеріальної культури ВУАН. Заарештована 30.03.1938 р., 15.04.1938 р. засуджена постановою ОСО на розстріл. Вирок виконано 28.04.1938 р.

 

 

Валентина Борисенко

 

ЯК УБИВАЛИ ПАМ’ЯТЬ НАРОДУ

Леоніла (Ніна) Заглада родичка відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Миколи Біляшівського, спочатку працювала в Музеї антропології та етнології ім. Федора Вовка. За роки праці в музеї вона здійснила ряд експедицій на Київське та Чернігівське Полісся, зібравши унікальний етнографічний матеріал. Була обрана дійсним членом Етнографічної комісії, розробила методичні програми вивчення побуту селянської дитини, збору відомостей про жнива, засоби пересування водою. На основі зібраного польового матеріалу опублікувала досліджен­ня «Побут селянської дитини» (1929), написала ряд наукових розвідок з проблем народного харчування, ремесел та промислів, еволюції яр­ма тощо. Дослідниця друкувала розвідки, статті, методичні поради на сторінках періодичних видань: «Матеріали до етнології», «Побут».

У січні 1934 року Ніна Заглада перейшла до Інституту матеріальної культури Всеукраїнської Академії Наук на посаду молодшого науко­вого співробітника. Вже тоді її обвинувачували за методологічні збо­чення. Дослідниці довелося прилюдно і письмово і усно «самокритично» визнавати і засуджувати свої хиби, які допустила під впливом буржуа­зної методології і весь час перебудовуватися, опановуючи єдино пра­вильну наукову марксо-ленінську методологію... (Із життєпису. Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етногра­фії ім. Максима Рильського АН України).

Відчуваючи небезпеку, яка нависла над нею, Заглада не покидає етнографічних дослідів. І хоч надійшли інструкції прославляти колгоспне життя, вона залишається вірна науці. Влітку 1934 року їде в свою останню місячну експедицію на Чорнобильське Полісся, де дослі­джує села Новошепеличі, Кошарівку, Семиходи, Рудню-Сованську. Ви­вчаючи зміни, які відбулися на селі за час створення колгоспів, Ніна Заглада, як справжній науковець, не залишила поза увагою матеріальну традиційну культуру поліщуків і досить детально описала та проаналізувала підсічну систему землеробства, знаряддя праці до обро­бітку землі (соха, плуг, борона) і технологію їх виготовлення, зна­ряддя праці по збору врожаю, пристосування до механічної і ручної переробки харчових продуктів, житло та господарські будівлі, громад­ські споруди, пасічництво, рибальство, побут пастухів. Тільки у 1992 році вперше були опубліковані окремі фрагменти матеріалів цієї експедиції, але основні матеріали ще чекають на видавця. А вони мають неоціненну вартість, бо окремі з досліджуваних нею сіл тепер уже назавжди поховані під землею в результаті дезактивації після катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції.

Ніну Загладу арештували 30 березня 1938 року і розстріляли од­ночасно з її колегою Лідією Шульгиною.

 

 

ШУЛЬГИНА ЛІДІЯ народилася 1897 р. в Києві. Закінчила Петербур­зький університет, працювала старшим науковим співробітником Кабі­нету антропології та етнології ім. Федора Вовка. Імена батьків і чоловіка не встановлені. Син Віктор (1935). Заарештована 30 березня 1938 р. Постановою трійки НКВС по Ки­ївській області від 15.04.1938 р. засуджена до розстрілу. Вирок виконано 28.04.1938 р.

 

Валентина Борисенко

 

ВІДЧУВАЛА  СЕБЕ  УКРАЇНКОЮ

Лідія Шульгина народилася в Києві в сім’ї лікаря. Батьки її були за національністю євреями. Закінчила університет в Петербурзі, повернулася до Києва, працювала старшим науковим співробітником Кабінету антропології та етнології ім. Федора Вовка. У 1921 році на громадсь­ких засадах виконувала обов’язки секретаря Етнографічної комісії.

Протягом десяти років виїжджала в етнографічні експедиції на Волинь, Полтавщину, Поділля, проводила дослідження на Київщині, Чернігівщині. Лідія Шульгина написала ряд цікавих наукових розвідок з традиційної народної культури, зокрема, таких малодосліджених компонентів матеріальної культури, як гончарство, воскобійні промисли, ткацтво, землеробські знаряддя. У 1929 році дослідниця видала дві ґрунтовні праці: «Гончарство в с. Бубнівці на Поділлі» та «Українські воскобійні». Вона не тільки детально описала давній гончарний центр Поділля, але й проаналізувала збереження давніх вірувань, пов’язаних з гончарством. Вивчаючи воскобійництво, розробила наукову класифіка­цію, коментар до численних ілюстрацій, виконаних художником-етногра­фом Юрієм Павловичем. Багато ілюстровані цим же художником і такі праці Лідії Шульгиної як «Прилади для освітлення в с. Бубнівці на Поділ­лі», «Ткацькі верстати в с. Мартинівці на Київщині».

З метою активізації збирання етнографічних матеріалів Лідія Шульгина розробила ряд запитальників, програм, які надсилалися у краєзнавчі музеї, школи, гуртки. Зокрема, програми для вивчення пасічництва, способів перенесення вантажів, народного календаря, фізичного виховання дітей тощо. Етнограф виголосила ряд доповідей на засіданнях Етнографічної комісії, розробила методичні поради для вивчення культури й побуту національних меншин.

Активне вивчення етнографічного матеріалу йшло врозріз із більшовицькою політикою русифікації. Уже в 1929 році почалися арешти вчених-етнографів. Лідію Шульгину заарештували за контрреволюційну діяльність вперше у 1933 році, випустивши через два місяці, але самим арештом закрили дорогу до наукової діяльності, і влаштуватися на роботу їй вже не вдалося. Вдруге вже безробітну вчену заарешту­вали 30 березня 1938 року і за постановою трійки НКВС Київської об­ласті з 15 квітня 1938 року розстріляли молоду безневинну жінку 28 квітня об 11 годині вечора, осиротивши трирічного сина Віктора. Ре­абілітована 8 лютого 1957 року.

 

 

 

ШПОТА ОЛЕНА народилася 25.05.1899 р. в с. Мануйлівці на Наддні­прянщині в батьків Феонії та Василя. Після закінчення жіночої гімназії в Катеринославі вчителювала. Працювала в «Просвіті». Писала вірші та прозу, займалася журналістикою. Заарештована 15.01.1938 р., наступного року звільнена. Одружена з письменником Миколою Миньком (1918). Діти: Лариса (1919), Роман (1926). Загинула 3.02.1943 р. в Дніпропетровську під час бомбар­дування міста радянською авіацією.

 

 

Микола Чабан

 

ЗА КОЛІР НЕБА УКРАЇНИ

У селі Мануйлівці, що на лівобережжі Дніпра, діяла відома на всю Україну «Просвіта» (газета «Рада» присвятила будівництву приміщення для неї не менше десятка публікацій). Тож не дивно, що Олена Шпота, за спогадами просвітянина Харченка, свого часу багато працю­вала в «Просвіті». 1918 р. ЧК замордувала її старшу сестру Єлизавету та Марину Кривошию. З офіційного повідомлення в газеті стало відомо, що в Нижньодніпровську органами ЧК викрито націоналістичну організа­цію молоді, яка прагнула «повернути владу капіталістів та поміщиків». За спогадами письменника Василя Сокола «Здалека до близького» (Едмонтон, 1987) «загибель їх набрала трагічного характеру саме тому, що їхній розстріл відбувався буквально перед визволенням міста військами Директорії. І похорон цих двох відважних патріоток набрав урочистого характеру».

На той час Олена Шпота отримала середню педагогічну освіту, вчи­телювала. Одружилася з письменником Миколою Миньком (1902–1937). На час загибелі чоловіка Олена Шпота мала двох дітей – сина Романа (11 років) та доньку Ларису (18 років). Її матері Феонії було 58 років.

Як свідчить довідник Лейтеса і Яшека (1928), літературний дебют Олени Шпоти відбувся в третьому номері дніпропетровського жур­налу «Зоря» від 1925 р. віршем «Давно й тепер». Виступала в періоди­чній пресі як поетка і як прозаїк. Видала збірку оповідань «Проліски» (1937).

У журналі «Зоря» (1927, ч.6) з’явилося її оповідання «Сест­ра», яке увійшло згодом до літературного альманаху «Зоряно», що по­бачив світ у Дніпропетровську 1929 р. Цей альманах згодом буде піддано нищівній критиці як буржуазно-націоналістичний. Сам альманах було заборонено, а його засновники зазнали переслідувань.

Ймовірно, як висловлює припущення дніпропетровська дослідниця Ірина Мазуренко, О. Шпота увійшла до дніпропетровської письменни­цької організації у 1935 р., коли її очолював М.Чибураєв. У 30-і роки вона продовжує друкувати свої прозові і поетичні твори в журналі «Зоря», згодом перейменованому в «Штурм», працює в журналі художньої самодіяльності учнів «Дружна ватага», бере участь в колективних збірниках, таких як «Товарищи! Companeros!» (Дніпропетровськ, 1936), виданому у зв’язку з війною в Іспанії (вірш «Життя за нас»).

За спогадами ветерана журналістики Якова Новака, перед арештом Олена Шпота працювала літредактором в обласній молодіжній газеті «Більшовицька зміна». 25 вересня 1937 р. заарештовують її чо­ловіка – українського письменника, викладача Дніпропетровського транспортного інституту – Миколу Минька. Його стратили 15 грудня того ж року, але про загибель чоловіка дружині, звичайно, не повідомили.

Черга Олени Шпоти настала через місяць – 15 січня 1938 р. її арештовує ІV відділ НКВС Дніпропетровської обл. Як свідчать опрацьовані І. Мазуренко матеріали слідчої справи №51741 (архів СБУ Дніпропетровської області), слідство звинувачувало О. Шпоту в участі в контрреволюційній націоналістичній організації та в про­веденні антирадянської націоналістичної пропаганди. Слідчий, зо­крема, дорікав Олені Шпоті: «Ваше произведение «Сестра» было посвящено родной вашей сестре, которая была расстреляна органами ЧК, в котором вы протаскивали свои антисоветские националистические взгляды». Олена Шпота відкидала ці звинувачення.

Тоді слідчий висував звинувачення проти О. Шпоти, що, працюю­чи в журналі «Дружна ватага», вона не приймала твори, написані росій­ською мовою, і не залучала до роботи російських письменників, під­тримувала зв’язки з націоналістичними антирадянськими колами (йшлося про таких репресованих вже письменників, як І. Кириленко, І. Ткачук, В. Чигирин, С. Мусіяк).

Позаяк Олена Шпота не визнавала себе винною в антирадянській діяльності, слідство було тимчасово припинено. Всього вона перебу­вала в тюрмі рік і чотири місяці. Після того, як пройшла хвиля єжовських репресій, звільнили декого з в’язнів. Пощастило й Олені Шпоті. 25 травня 1939 р. прокурор Дніпропетровської області В. Вовк розглянув справу щодо звинувачення О. Шпоти. Свідки, які перед тим викривали її за контрреволюційні розмови, на допитах 14 травня 1939 р. заявили, що зафіксовані в протоколах свідчення на попередньому слідстві не давали, і відмовились від звинувачень проти О. Шпоти, яку під час суду було виправдано, а уповноважені НКВС Трахтенберх та Пащенко вдалися до незаконних дій у період проведення слідства в справі О. Шпоти.

Під час війни та окупації Дніпропетровська почала виходити га­зета «Вільна Україна», згодом перейменована в «Дніпропетровську газету» (1941-1943). Олена Шпота працювала в ній старшою літературною працівницею. Під псевдонімом Ольга Ярославна надрукувала на шпальтах газети свої поетичні твори «Волошки», «Звільненому в’язневі», «Монумент» (із циклу віршів «Зустрічі ув’язненої») – у них оспівано любов до України, показано мужність жінок, які в часи репресій втратили чоловіка і самі пройшли через сталінські катівні.

Чимось творчість і особиста доля Олени Шпоти перегукується з долею Олени Теліги. Ярославна трагічно загинула у ніч на 3 люто­го 1943 р. У некролозі «Дніпропетровської газети» писалося: «У роз­квіті сил, в годину найгорячішого творчого напруження пішла від нас хороша, цільна людина, вірна дочка свого народу, досвідчений педагог, талановита українська письменниця. Вона вже в перших поезіях і прозових творах прагнула відтінити те, що робило їх бли­зькими українському серцю... Але більше не співатиме нам Ярославна. А те, що проспівала, ми збережемо в наших вдячних скорботних серцях».

 

ГРУШЕВСЬКА КАТЕРИНА народилася 21.06.1900 р. в м. Львові у батьків Анни-Марії та Михайла (історик, перший президент України). В 1917 р. – студентка Київського університету. Перед арештом працюва­ла старшим науковим співробітником Інституту літератури. Заарештована 10.07.1938 р. в Києві, за ст. ст. 54-2, 54-11 КК УРСР суджена на 8 років таборів і 5 ро­ків позбавлення прав. Покарання відбувала в Магаданській області і в Мордовії, де й померла 30.03.1943 р.

Література: Ірина Матяш. Катерина Грушевська. Київ, 1997.

 

 

 

Ірина Матяш

 

ГІДНА ДОНЬКА ВЕЛИКОГО БАТЬКА

10 липня 1938 р. Катерину Грушевську, що від напруженої праці перенесла загострення туберкульозу, кинули в застінки НКВС як учасницю «антирадянської націоналістичної організації». Плани відпочинку біля моря ранньої осені, які уможливлювало отримання гонорару від Держвидаву за останній Х том батькової «Історії України-Руси», були зірвані. Санкціонував арешт К.М. Грушевської, звинуваченої у злочинах, передбачених
ст.ст. 54-1а, 54-11, 54-8, бригвоєнюрист Потьомкін 8 липня, а ордер №13 на обшук і арешт вченої співробітнику управління Державної безпеки НКВС УРСР т.Бессонову було «видано» (або додано до справи) лише 11 липня. Отже, обшук і арешт 10 липня проводилися без офіційної підстави, хоч по­дібні випадки повторювалися досить часто. Але ще 9 липня на довідку з грифом «цілком таємно» на арешт К.М. Грушевської було накладено однозначну, невблаганну резолюцію: «Арестовать». Підставою для ареш­ту були звинувачення в антирадянській діяльності й націоналізмі, які грунтувалися на свідченнях арештованого К.Ф. Штепи (Професор Київського університету, співпрацював з НКВС – ред.).

За кожним з холодних німих номерів статей карного кодексу на звинуваченого чигала смерть, тобто ст. 54-1а: «За измену родине, т.е. за действия, совершенные гражданами Союза ССР в ущерб военной мощи Союза ССР, его государственной независимости или неприкосновенности его территории, как-то: шпионаж, выдача военной или государственной тайны, переход на сторону врага, бегство или перелет за границу, – высшая мера социальной защиты – расстрел с конфискацией всего имущества, а при смягчающих обстоятельствах – лишение свободы на срок десять лет с конфискацией всего имущества». Ст. 54-11: «Всякого рода организационная деятельность, направленная к подготовке или совершению предусмотренных в настоящей главе преступлений, а равно участие в организации, образованной для подготовки или совершения одного из преступлений, предусмотренных настоящей главой, влекут за собой меры социальной защиты, указанные в соответствующих статьях настоящей главы». Ст. 54-8: «Совершение террористических актов, направленных против представите­лей советской власти или деятелей революционных рабочих и крестьян­ских организаций и участие в выполнении таких актов хотя бы лицами, не принадлежащими к контрреволюционной организации, влекут за собой меры социальной защиты, указанные в ст. 54-2».

Годі говорити, що жод­ного з названих злочинів Катерина не вчинила.

Арештувати слабку хвору жінку («ворога трудового народу»), що жила з літньою матір’ю, прийшло більше десяти військових. Під час обшуку (а його проводили не лише в кімнаті Катерини, а й Марії Сильвестрівни) квартиру перевернули догори дном: змішали й розкидали рукописи, замітки, записки, знищуючи працю кількох років; частину книг і паперів забрали з собою, а іншу зсипали в мішок, як мотлох, і зачинили в кабінеті – бібліотеці М.С. Грушевського, запломбувавши її; відібрали 4500 крб. грошей і облігацій на суму 7000 крб., за­лишивши таким чином Марію Сильвестрівну фактично без засобів до існу­вання; відібрали навіть ковдру і постільну білизну, що у літній час стояла спакована у валізах, а пізніше – постановою РНК від 22 лютого 1939 р. №164 позбавили
М.С. Грушевську й права власності на будинок.

З того часу, як Катерина в легкій літній сукні у супроводі спів­робітників НКВС назавжди покинула стіни рідного будинку, для неї почалися найчорніші дні: допити, очні ставки, приниження, побої. Знову, як 24 роки тому, заповняла Катерина анкету, але на цей раз вже – «Ан­кету арештованого» і, як вимагали, російською мовою:

«Фамилия – Грушевская. Имя и отчество – Екатерина Михайловна. Дата рождения – 21 июня 1900 г. Место рождения – г. Львов (Польша). Местожительства –
г. Киев, Паньковская, 9, кв.4. Профессия и специальность – научный работник. Место службы и должность – старший научный работник Института украинской литературы имени Шевченко при Академии Наук УССР.

Паспорт выдан Киевским РКМ.

Социальное происхождение – отец академик;

Социальное положение – служащий;

а) До революции: училась дома.

б) После революции: училась, а затем служащая Академии Наук. Образование – незаконченное высшее. Партийность – б/п.

Национальность и гражданство – украинка, гражданин СССР. Состав семьи – мать Грушевская Мария Сильвестровна, 70 лет – при мне».

15 серпня К. Грушевська написала заяву наркому внутрішніх справ УРСР
О. Успенському, де визнала себе членом націоналістичної організації з 20-річним стажем (1918-1938). Свої наукові праці, досягнен­ня (комплексний аналіз відображення міфологічних архетипів у фольклорі, обрядовості; дослідження українського героїчного епосу як специфічного жанру фольклору, його генези та умов формування кобзарського репертуару) вона визначала як підґрунтя власної «антирадянської роботи як члена націоналістичної організації». «Я дотримувалась не Марксо-Ленінсько-Сталінської науки, а буржуазних ворожих настанов або вирішувала питання, виходячи з таких ворожих теорій», – писала вчена у вимушених, вирваних тривалими допитами «зізнаннях».

У ході слідства, враховуючи свідчення проти К. Грушевської, ви­рвані у змучених людей, молодшим лейтенантом держбезпеки Оболянським була внесена пропозиція змінити статті звинувачення арештованої. Він вважав необхідним звинуватити її за ст.54-6, 54-2, 54-11, оскільки вияснилося, «що вона протягом тривалого часу була учасницею контрре­волюційної організації, яка підготовляла збройне повстання з метою повалення радянської влади і створення «Самостійної буржуазної наці­оналістичної держави». По завданню цієї організації була зв’язана з українськими закордонними націоналістичними формуваннями. А також займалася шпигунською діяльністю на користь Польщі та інших держав».

Почалася нова хвиля фабрикування свідчень проти К. Грушевської, додавалася стаття «за шпионаж», що не змінювало становища арештованої на краще. На початку 1939 р. Марія Сильвестрівна зробила ще одну спробу визволити доньку – 3 січня 1939 року вона подала заяву Проку­рору УРСР про перегляд справи К.М. Грушевської. Заява залишилася без відповіді.

 

 

Роман Дзюбан

ЗВІСТКА ПРО КАТЕРИНУ ГРУШЕВСЬКУ. ЧИ ОСТАННЯ?

10 липня 1938 р. Катерину Грушевську, доньку нашого великого історика, заарештували. Чотири роки минуло з того часу, як з Кисловод­ська привезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі її батька. Можна уявити, що відчували вона та її старенька мати, коли десяток гепеушників, брязкаючи зброєю, вдерлися у тихе приміщення науковця. Того ж дня (8 липня. Див. попередній матеріал – ред.) помічник прокурора Київського військового округу бригвоєнюрист Потьомкін підписав постанову про її арешт.

У часі арешту були забрані книги, її та батькові рукописи, над якими працювала, готуючи до друку.

Перебувала під слідством у Лук’янівській тюрмі. Слідчий Хаєт проводив допити. Відомо, хто був той провокатор, за доносом якого че­кала вирішення своєї долі. Відомо й те, якими методами провадилось слідство. Свого часу хтось поспішив вилучити і, очевидно, знищити стор. 81 з її кримінальної справи.

15-16 квітня відбувся суд. Суддя Галєнков, не вникаючи в суть шитої білими нитками справи, практично переписав свою ухвалу з по­станови про арешт. Вирок суду: 8 років виправно-трудових таборів з пораженням у правах на 5 років та з конфіскацією майна.

У вересні 1939 р. західноукраїнські землі були окуповані Черво­ною Армією. Марія Сильвестрівна, мати Катерини, звернулася до найбли­жчого приятеля свого покійного чоловіка, видатного вченого і депутата так званих «Народних Зборів» Кирила Студинського з такою телеграмою:

«СПРАВА КАТЕРИНИ В МОСКВІ – ВОНА ТЕЖ МОСКВІ ПРОШУ ВАШОЇ ПОМОЧИ – ГРУШЕВСЬКА». Телеграма ця зберігається у Львівському історичному архіві у 362-му фонді (опис І, спр. 279, арк. 18). Зверталась вона за допомогою і до Михайла Возняка, Петра Франка – сина Івана Франка, по сусідству з яким у Львові мешкали Грушевські, до президента Академії наук УРСР О. Богомольця.

Спочатку Катерина була заслана в Магаданську область, у бухту Нагаєво. Місце призначення – радгосп Ельген. П’ять листів матері по­вернули зі штампом «адресат не явился». Особливо цікавий останній лист, від 9 липня 1940 р., в якому згадується телеграма Катерини Грушевської від 24 червня. Пощастило виявити лист Марії Грушевської Кирилові Студинському до Львова. Лист цей в архівній справі подається як лист невідомого адресата (опис І, спр. 432, арк. 6-7), але характерний почерк і зміст документа відразу привернули нашу увагу. Нема жодних сумнівів – цей лист, який публікуємо вперше, від Марії Грушевської. Писаний характерним почерком, фіолетовим чорнилом, тремтячою рукою, людиною в повному розпачі. Подаємо його повністю.

 

10/VII 1940

Високоповажаний Кириле Осиповичу!

Дуже я жду Вашого приїзду, але час іде, а Ви, видно, чимсь задержані і приїзд свій мусіли відложити. Я тепер потребую дуже й дуже Вашої поради: треба Вам знати, що нема в мене нікого, хто вмів би й схотів дати мені якусь пораду...

Справа в тому, що я одержала два дні тому телеграму від Катерини такого змісту: «... вышли телеграфом пятьдесят Бухта Нагаево Совхоз Ельген мне. Вышли посылку. Хлопочи ускорении пересмотра дела».

Отсі чотири слова попросту убивають мене. Як хлопотати? у кого? де? Зовсім голову трачу – не знаю, як тут бути? Сповістіть, прошу, благаю, чи й коли будете в Києві; чи одержали яку відповідь на листи Ваші, які були ласкаві написати в моїй справі; взагалі, обізвіться, а то я просто в розпуці, хоч головою товчи до стіни!.. Ольга теж не обзивається, не знаю, що з нею і з ними всіма взагалі. Боюсь і тривожусь страшно. Катерина телеграфувала 22 травня, що в неї 900 рублів, і грошей посилати не треба – отже, що значить просьба прислати «немедленно телеграфом» 50 рублів? Думаю, що тут щось недобре і тривожусь страшно, несказанно!.. І здоровля моє трохи погіршилось, ослабло серце; лікар приписав уколи стрихніном. Сегодня зачинаю. А сегодня страшний день: два роки мойого великого нещастя! Дуже, дуже прошу відповісти мені, буду ждати з нетерпеливостю. З правдивим поважанєм і вдячністю Мар. Се її новий адрес».

Ольга, про котру йдеться в листі, – вдова, що проживала на той час в Станіславові, племінниця Марії Сильвестрівни. Була дружиною відомого письменника і літературознавця Михайла Мочульського, який помер 15 лютого 1940 р. Щоб не збільшувати переживань Марії Сильвестрівни, вона ніяк не наважувалась повідомити їй про цю сумну подію. Михайло Мочульський був у Науковому Товаристві ім. Тараса Шевченка чи не найбільш близькою особою Михайла Грушевського, котрій голова міг довірити виконання делікатних і важливих доручень. Ольгу Мочульську з Катериною і Марією Грушевськими, окрім родинних, пов’язували і щирі приятельські стосунки. Ольга Мочульська була першим біографом Катерини Грушевської, опублікувавши короткий її життєпис.

Відомі два пізніші листи Катерини Грушевської до матері. Один з них від 10 червня 1941 р. свого часу опублікував Ярослав Малик. Про другий згадується у листі Марії Сильвестрівни до львівської подруги Марії Деркач, у якому повідомляється, що зв’язок з Катериною мати втратила 19 червня 1941 року... Дуже мало відомостей про останні ро­ки життя Катерини. Як подає Сергій Білокінь, померла вона 30 березня 1943 р. в Темниківських таборах у північно-західній частині далекої Мордовії. Місце поховання невідоме.

 

ЛИСТ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

1926 р., 21 червня

Китаїв

 

  Найдорожча моя Кулюнечка, моя солодка потішечка!

 Сьогодні день твоїх уродин, правда? Я не поздоровив тебе наперед, але сьогодні святкую з усією природою. Поставив на честь твою букет з білих піоній, що цвіли коло веранди. Слухаю дзвони на дзвіницях, тішусь пташкам і сонцю і кажу їм, що сьогодні уродини Кулюні.

Найдорожченько, я часто думаю в сі дні, як я крутив собі голо­ву в Бадені, і потім приїхавши до Києва – як тобі улекшить твою на­укову путь і забезпечити можливе становище, і як ти зробила зайвими і непотрібними всі мої клопоти і замисли, так прегарно себе заявив­ши в сих двох роках і по лінії дослідчій і організаційній!

Яку різноформність виявила, і як в кожній сфері, до якої бра­лась, виявила хист і уміння (методу)! Способив я тебе, признатись, передусім для того, щоб забезпечити тобі фах і кусник хліба..., а ти і направду починаєш науку двигати – так як я навіть не надіявся, і справді з моїх маленьких зв’язків дослідів примітивної культури і соціольогії під твоєю рукою – дай Боже – виросте справжня нова укр. дисципліна!

Якось Ол. Колесса говорив – своїм накрутистим стильом про Охримовича, що він як мітичний Мідас (здається се Мідас!) дотиком своєї руки все перетворює в золото; я не сказав би сього прилюдно – але між нами можу се приписати до Кулюні з повним переконаннєм! За які річи вона бралась – до критики тексту дум, до соціологічного аналі­зу Олексія, до аналізу родового устрою – скрізь вона давала блискучі докази свого таланту. Коли б тільки була здоровенька і весела, файно відпочивала, нічим не журилась – бо все їй само прийде! – Дай Бо­же в добрий час!                             Па!

(Далі лист звернений до дружини – Марії Грушевської).

 

 

ЛЕВЧАНІВСЬКА ОЛЕНА народилася 9.02.1881 р. в с. Городно на Волині в батьків Тетяни і Карла Гродзинських. Закінчила Вищі жі­ночі курси в Москві (прибл. 1912 р). Одружена з Олександром Левчанівським (1905). Донька Ірина (1913). Займалася громадською ро­ботою. В 1922 р. обрана в Сенат Речі Посполитої. Заарештована більшовиками 24.12.1939 р. в
с. Городно. 25.05.1940 р. забрана з камери Луцької в’язниці. Подальша доля невідома.

 

Микола Онуфрійчук

ПАНІ СЕНАТОРКА

Так називали волиняни, поліщуки, холмщани і підлящани Олену Левчанівську – одну з найцікавіших постатей в історії нашого краю, укра­їнку не за походженням, а за духом, патріотку, інтелігентку з блиску­чою освітою і високими моральними якостями. Її активна участь у бо­ротьбі за визволення люду західноукраїнських земель, за їхні полі­тичні, економічні, соціальні, духовні права закінчилася для неї тра­гічно. Не за часів окупації цих земель Польщею, а після встановлення тут радянської влади...

Олена Карлівна Левчанівська (із Гродзинських) народилася 1881 року, 9 лютого, в маєтку Городно на Волині. Батько Карл – німець польського походження, мати Тетяна Пряхіна – росіянка. Маючи агро­номічну освіту, батько працював управителем у панських маєтках. Були вони людьми небагатими, але високоосвіченими.

Дитинство Олени пройшло на селі, серед волинської чарівної природи, барвистого суцвіття народних пісень, легенд, повір’їв, звичаїв.

Захоплювалася музикою. Гімназійну освіту здобула вдома під керівництвом батьків. Іспит зрілості екстерном склала в Петербурзі 1903 року. Потім поступила на філософський відділ Віденського університету. Че­рез родинні обставини була змушена перервати студії, повернутися до­дому.

1905 року вийшла заміж за студента електротехнічного інституту Олександра Левчанівського і разом з ним виїхала до Петербурга, потім до Москви, де закінчила історичний відділ Вищих жіночих курсів. Піс­ля народження дочки Ірини 1913 року переїхала до матері в село Линів на Волині, де разом з братом Михайлом відкрила школу для сільських дітей.

У 1914-1915 роках у своєму щоденнику засуджує 1-у світову вій­ну, цей безглуздий всесвітній розбій. Зазнає долі біженців, опиняється в Ніжині. Після 1917 року живе в Житомирі, бере участь у створенні українського клубу, працює в «Просвіті», у «Волинській газеті» публікує статті про гірку долю нещасних біженців, про їхнє масове вимирання від голоду, холоду та хвороб і про «генералів від біженства», які тим часом відбудовують власні маєтки або купують нові для своїх дітей. («З країни горя і сліз» у «Волинській газеті» за 14.11.1918).

Наприкінці 1919 року повернулася додому, але оскільки маєток матері в Линеві був зруйнований, до 1921 року працювала в «Просвіті» та раді соціального забезпечення в Ковелі. В 1921-1922 роках вона в Луцьку, зокрема, очолювала доброчинну секцію в «Просвіті».

1922 року Олена Левчанівська обрана в Сенат Речі Посполитої, стала членом Комісії закордонних справ. Українські посли й сенатори делегували її майже на всі міжнародні конгреси, бо вона вільно володіла не тільки українською, російською та польською, але й французькою, німецькою та італійською мовами.

Сенаторка в серпні 1923 року, будучи присутня на засіданні літньої школи Міжнародної жіночої ліги Миру і Свободи в Подєбрадах (Чехія), на одній з комісій виголосила великий реферат про тогочасне становище українців у Польщі. У вересні 1925 року за дорученням української секції ліги Миру і Свободи на Міжнародному мирному кон­гресі в Парижі вона знову виступила з доповіддю в українській спра­ві, навівши незаперечні докази про безправне становище 7 мільйонів українців Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя і Східної Галичини в межах Речі Посполитої. У жовтні цього ж року волинянка виступила на конгресі поневолених народів у Женеві від імені української та білоруської делегацій.

Вибухом на феміністичному з’їзді в Римі виявилася тут розпо­всюджена брошура, в якій викривалися знущання над українським наро­дом у Польщі. Делегатка цього з’їзду Олена Левчанівська разом із своїми співвітчизницями просила жіноцтво цивілізованого світу до­помогти в справі політичного і культурного визволення пригнобленого українського народу.

Волинянка неодноразово виступала на сесіях Сенату у Варшаві з обороною прав як українських, так і білоруських селян, сиріт, інвалідів.

Вона вимагала для українців рідної школи, аби виховувати своїх дітей не яничарами, захищала українську культуру, православну церкву, опікувалася політв’язнями, в тому числі і членами Комуністичної партії Західної України.

Проти Олени Левчанівської було розгорнуто кампанію звинувачень в антидержавній агітації. Варшавська прокуратура вимагала від Сенату дозволу на арешт правозахисниці. Однак польські сенатори на це не погодилися. Мужність і силу ця жінка черпала в свого народу, серед якого жила, якому вірно служила, за визволення якого боролася.

Після 1927 року, коли закінчилися повноваження Олени Левчанівської в Сенаті, вона відійшла від великої політики, але активно продо­вжувала свою громадську діяльність. У рідному селі організувала філію «Просвіти», драматичний гурток, який ставив п’єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.

У вересні 1939 року господарство Олени Левчанівської забрав сільський комітет. 24 грудня енкаведисти відвезли літню жінку до Горохова, де впродовж трьох тижнів її тримали в районному відділенні міліції. Із січня до кінця травня вона знаходилася в переповненій камері Луцької в’язниці. Тяжко хворіла, але духом не падала, підтри­мувала інших добрим, мудрим словом, а то й дотепами, навчала бажаючих розмовляти французькою та німецькою мовами.

29 травня Олену Левчанівську забрали з камери буцімто для то­го, щоб відправити додому...

Але й до цього часу дочка Ірина Олександрівна чекає і не може дочекатися якщо вже не матері, то хоча б вісточки про її долю, про її могилу. Багато років ім’я сенаторки замовчувалося, її прізвище знаходилося в списку «ворогів народу». Та волиняни не забули про неї.

В лютому 1996 року в Линівській загальноосвітній школі Локачинського району відкрито музей Олени Левчанівської. Ця школа носить її ім’я. В містах і селах Волині проводяться вечори, присвячені цій мужній жінці. Її дочка Ірина Левчанівська і режисер-документаліст з Києва Михайло Ткачук витворили хвилюючі кінострічки «Моя мама» і «Пані сенаторка».

_______________________

Дивіться додаток № 12 в кінці книги.

 

 

 

КОТОВА ОЛЕНА (літ. псевдонім Олена Журлива) народилася 14.06.1898 р. в м. Смілі. Батько – Кость Пашинківський, ім’я матері не встановлено. Закінчила Вищі жіночі курси в 1922 р. Працювала на вчительській та видавничій роботі. В 1929 р. одружилася з Петром Котовим. Про дітей даних нема. Заарештована в Москві, засуджена 26.04.1939 ОСО НКВД на 3 роки ув’язнення. Відбувала на Алтаї. Звільнена в 1944 р. При жит­ті поетки вийшли збірки «Металом і орно» (1926), «Багряний світ» (1930), Поезії (1958). Померла 10.06.1971 р. Похована в Кіровограді.

Література: З порога смерті. Київ, «Радянський письменник», 1991.

 

Елеонора Блаженко

 

«ЗІВ’ЯЛА ВЖЕ МОЯ КРАСА...»

Першим біографом Олени Журливої – Оленки Костівни Пашинківської була її сестра, за чоловіком Вишницька, яка вже в похилому віці на­писала «Спогади про сестру» (може, дещо плутаючи і додаючи «від се­бе», не раз переписуючи їх). Вони збереглись у кількох рукописних примірниках досі, не опубліковані.

...Михайло Пашинківський, двоюрідний брат Олени, жив у Києві, працював учителем, товаришував з Олександром Олесем, Юрієм Сірим (Тищенком) та ще з багатьма літераторами. Саме в цьому вишуканому літературному товаристві гімназистка зустрічала людей, які імпонува­ли її поетичній натурі і музичному обдаруванню. Почала вчитися співу, пізніше навіть брала уроки співу у відомого оперного співака Михайла Микиші, а вже слухачкою другого курсу співала в університетському хорі, яким керував Олександр Кошиць, та в хорі театру «Соловцов».

Микола Соловцов і Олександр Кошиць були близькими друзями Мико­ли Лисенка. І не випадково у спогадах різних осіб є згадка про те, як здібна дівчина виконувала для Миколи Віталійовича українські пісні «Там, де Ятрань круто в’ється» та «Не хилися, явороньку, ти ще зелененький». Молода, талановита, вона була у вирі мистецького життя Києва, відвідувала зібрання літературно-мистецького товариства, а пізніше – клубу «Родина». Товаришувала зі співаками, з композиторами. Пилип Козицький на один з її ранніх віршів «Волошки» написав музику. Романси на її слова писали й інші композитори. А приятелювала Олена у ті ча­си зі Степовим, Стеценком, згодом зустрічалася з Косенком, Леонтовичем.

Найбільший слід у її житті залишив Олександр Олесь. Єднала їх поезія і пісня, спільні настрої, а, може, й щось вище... Олена Журли­ва залишила спогади про Олеся – яскраву постать, природженого лірика, і, можливо, мотиви його першої книжки «З журбою радість обнялась» стали джерелом її виразного псевдоніма – Журлива.

... Скоро Олена Костівна залишила Харків. Так написала в ав­тобіографії: «В 1935 році переїхала до Москви, де працювала вчителькою в партійних школах та школах комсомольського активу». 3 1939 року по 1944-й «не працювала за сімейними обставинами». Про ці «сімейні обставини» і про ті шість років, може, ще й не найтяжчих у її страдницькому житті, відомо дуже небагато. Жодного папірця з тих часів. Лише три невеличкі знімки: два – для документів з білим кутиком і з позначкою «Н. Тагил», а третій – з невстановленою особою (як пишуть в архівах) – літнім чоловіком з сумними очима. Та ще довідка, датована 21 березня 1946 року від 1-го спецвідділу НКВС СРСР за №43/ІІ-29048, видана громадянці Котовій Олені Костянтинівні, засудженій 29 квітня 1939 року «Особым совещанием НКВД СССР» за статтею 58-10 КК РСФСР («за пропаганду или агитацию, содержащие призыв к свержению, подрыву или ослаблению Советской власти») у виправно-трудові табори строком на 3 роки. Довідку видано в тому, що вона відбула покарання 23 листопада 1942 року, і зазначену судимість із усіма, пов’язаними з цим обмеженнями, з неї знято за постановою особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ Союзу РСР від 4 березня 1944 р. «Не стикується» з цією довідкою те, що писала про себе сама Олена Журлива: «З 1939 по 1944 рік жила на Уралі; працювала не за спеціальністю». Так коротко і просто.

Повернулася в Україну, у Дніпропетровськ. Якась добра душа прийняла її – змарнілу, злиденну, безквартирну. Викладала в педагогічному училищі, в будівельному технікумі. Потім – Харків, Кіровоград – середні школи. Вона вже була хвора, але ще трималася, працювала і до­бивалася поновлення в Спілці письменників, видання своїх книжок.

Болем стискається серце, коли читаєш ті її листи-звертання до високих інстанцій та керівних осіб. Найбільше, що зашкодило справі – у її довідках не було слова «реабілітація». Була покарана. Відсиділа строк. І хоч проскочило десь, що справу Котової О.К. «за недоведеністю звинувачень припинено», того рятувального слова «реабілітація» так і не записали. У 1956-му через хворобу змушена була вийти на пенсію, залишити школу №3 в Кіровограді, яку згодом буде названо її іме­нем. У справах прийому на роботу, поновлення в Спілці письменників Олені Журливій допомагали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан. 27 лютого 1957 року президія правління СПУ «в зв’язку з реабілітацією» поновила Олену Журливу в лавах Спілки письменників з 1934 року і сприяла виданню збірки її вибраних поезій.

Академік М. Рильський, тоді голова СПУ, підписав характеристику на Олену Журливу: «письменницю, відому в українській літературі здавна, років уже з 25». Назвав дві її збірки, зазначив, що критика схвально оцінювала поезії О. Журливої. «Наскільки мені відомо, О. Журлива пише чимало і тепер, – зазначено в характеристиці. – На мою думку, участь її в сьогочасному літературному процесі була б потрібна і бажана. Ця участь залежить від тих умов, у яких надалі працюватиме Журлива. Гадаю, що сприятливі умови їй треба створити».

Перший лист Олени Костівни після її повернення з Уралу, на­певно, дещо збентежив Павла Григоровича Тичину, бо відповідь була ла­конічною: кілька скупуватих рядків від руки і підпис: «Депутат Верховної Ради УРСР П.Г. Тичина». Але згодом, після 1957-го, листи стали теплішими. З’явилося навіть звертання: «Любі Оленочко і Катрусю!» А в одному – 24 червня 1959 року, запитання: «Як же ваше здоров’я, багатостраждальна Оленочко?» й постскриптум: «Вірші Ваші, Оленочко, хороші. В кількох газетах їх читав».

Останні роки, коли поетеса, прикута до ліжка, разом з сестрою (а Катерина Костівна самовіддано доглядала її) існували на мізерні пенсії, Павло Григорович допомагав сестрам матеріально. Передавачем «конвертів» бував Дмитро Косарик (як зазначено в одній з приміток до «Щоденникових записів»). Та, напевно, й інші спільні знайомі.

Хотілося ще за життя потримати в руках омріяний однотомник «Вибраного». Поданий у Держлітвидав, він пройшов тернистий шлях і задав поетесі чи не найбільше прикрощів. Як гірко перечитувати лис­ти і рецензії молодих редакторів, котрі бракували на свій смак лед­ве не третину з поданого до збірки. «Одним розчерком пера було зіпсовано всю працю, – скаржилася О. Журлива Миколі Бажану. – Я маю 35 років літературного стажу. Поезія становила зміст мого життя, до неї я ставилася, як до громадського обов’язку... І такої кривди ніколи в житті не зазнавала».

Однотомник – «Вибране» – з портретом красуні-поетеси, знятої в 30-ті роки, побачив світ, коли її вже три роки не було з нами.

 

Змарнів мій цвіт...

Пов’яв

і впав

скалічений додолу, –

недовго й жив

і рясно вкрив

сльозами землю голу.

Умер мій цвіт...

дивлюсь,

молюсь

на спомини змарнілі,

і знов до них

лечу,

кричу,

мовчать пелюстки білі.

Замовкло й серце...

В нім,

в однім,

ховаю погляд милий

і буду ждать,

щоб знов

в любов

розцвів мій цвіт змарнілий.

 

                                                                                                                                         Олена Журлива

 

 

КАВУН-ЦИМБАЛЮК  МАРІЯ народилася 20.10.1902 р. в м. Почаїв на Тернопільщині. Ім’я батька Антон, ім’я матері не встановлено. Освіта – торгово-кооперативні курси. Заарештована 25.10.1939 р. в Крем’янці, постановою ОСО від 11.10.1940 р. за ст.ст. 54-10, 54-11 КК УРСР засуджена на 8 років примусових робіт з позбавленням волі. Покарання відбувала в Казахстані. Звільнилась в 1947 р., поверну­лась на батьківщину. Повторно в тій же справі заарештована 9.02.1949 р., постановою ОСО від 14.05.1949 р. за ст.ст. 54-10 ч. 1, 54-11 КК УРСР відправлена на спецпоселення в Красноярську область. Після повернення в 1975 р. емігрувала в Австралію. Одружена з Василем Кавуном. Донька Надія. Літературний псевдонім Марія Кремінярівська.

Література: Марія Кремінярівська. Вівці, вовки, люди. Торонто, 1989; Г.І. Чернихівський. Крем’янеччина. Крем’янець, 1992.

Марія Кремінярівська

Вівці, вовки, люди

(Уривок)

 

За тиждень до Різдва Марта одержала записку від пана Михайла, що Грині просять її прийти на Святий Вечір до них, щоб разом з’їсти Святу Вечерю. Марта втішилася: може, побачить пана Михайла і гаряче подякує йому, бо що б з нею було, якби не його доброта, увага, поміч?

Від своєї куми з України вона одержала кутю, мак, мед, горіхи. Зварила кутю як вдома, зварила смачний борщ, заморозила його і 6 сі­чня пішла в ДМ, понесла Гриням вечерю. Було 50 ступенів морозу. Шапо­чка і хустка навколо Мартиного обличчя стали цілком білі від інею, та йти тих 18 кілометрів було тепло й весело. В передпокою зустрів її пан Михайло.

– Змерзли? – запитав.

Марта дуже втішилася, коли його побачила.

– Ні! Я ж пішки ішла!

– Не втомились?

– Ні! Що мені пройти 18 кілометрів! – засміялась вона. За дверима у великій кімнаті було чути розмову кількох чоло­віків і жінок. Господиня забрала Марту в свою спочивальню, щоб обігрітися і відпочити, а пан Михайло зустрічав у передпокою нових гостей.

– Так багато гостей у вас сьогодні вечеряє, – завважила Мар­та. – Чому ви робите таке велике прийняття?

Господиня засміялася.

– Хіба це ми? Це пан Михайло! Ви побачите тут за спільною вечерею не лише українців, а й литовців, латвійців, естонців. За тиждень до свят почали до нас зносити різні страви, м’ясо, печиво. Хо­роші господині литовки. Вони легко розуміють по-українськи. Всі дуже поважають пана Михайла.

– Вони ж католики і в них вже минув Святий Вечір.

– Вони хочуть відсвяткувати і цей Святий Вечір, бо горнуться до пана Михайла, а це його Святий Вечір. Усім їм пан Михайло помагав у їхніх клопотах.

Марта обігрілася, відпочила й вийшла до гостей. У великій кі­мнаті чотири столи поставлені у формі літери П. На столах, покритих білими скатертями, стояли різні страви, з яких більшість не виглядали на пісні, але були й пісні: кутя господині і Мартина, пісний борщ, голубці з пшоном, вареники з капустою, а біля кожного накриття лежа­ла картка з іменем і прізвищем гостя. Гості знайомилися і розмовляли, чекаючи на вечерю. Або господар, або пан Михайло виходили надвір, очевидно ще на когось чекали, крім зірки. Враз хтось застукав на ґанку, стрясаючи сніг з чобіт, і пан Михайло швидко вийшов у передпокій. З хвилин десять його не було. Господар попросив гостей сісти за стіл. Увійшов пан Михайло і сказав новому гостеві:

– Ваше місце біля пані Марти, – і показав де.

Заки гість обійшов столи, щоб зайняти своє місце, Марта зиркнула на його картку й прочитала: «Ладо Ш-вілі», отже грузин. Господар проказав молитву «Отче наш», всі почали Святу Вечерю кутею. Марта ба­чила, як пан Михайло звертався то до одного хлопця, то до другого, яких посадив біля себе, і слухав, що вони оповідали. Це повстанці, – подумала Марта, – але не волиняки. Українці заспівали колядку «Добрий вечір тобі, пане господарю!», потім «Нова радість стала», а потім «Ой, видить Бог, видить Творець» і «Небо і земля». Співали гарно. Литовці швидко підхопили мелодію і співали також, хоч слів не знали. Згодом пан Михайло звернувся до них, а опісля і до латишів, і всі співали свої колядки. А коли Марта почала співати «Тиха ніч, ясна ніч», то з нею співала більша частина гостей. Узваром закінчилася Свята Вечеря.

Пан Михайло встав, подякував господарям і гостям, побажав усім сили та здоров’я перебути цей тяжкий час на чужині, а зокрема щасливого повороту на батьківщину. Грузин пішов у передпокій, приніс дві пляшки вина і поставив на стіл.

– З Грузії, – сказав.

Поналивав всім потроху в склянки, а тоді підніс свою склянку.

– Вип’ємо за волю України!

Всі встали. Марта проспівала: «За власну, могутню Державу!» Ви­пили. Пан Михайло знову поналивав усім вина.

– Тепер вип’ємо за волю Грузії.

Знову всі встали, й грузини заспівали свій гимн так поважно і так завзято! Випили всі за волю Грузії і посідали. Грузинського вина в пляшках вже не було, господиня принесла наливки з брусниць. Пили за волю Литви, Латвії і Естонії. Люди співали свої національні гимни (не московського видання) урочисто, з глибоким почуттям. – Який над­звичайний вечір! – подумала Марта. – Всі так дружньо веселяться! Мо­лодші пані позаносили посуд і решту страв на кухню, звільняючи стіл для чаю. Пан Ш-вілі, на прохання пана Михайла і гостей, декламував поезії грузинською мовою і тут же перекладав їх. Він сказав цілу про­мову про те, що Україна і Грузія – це сестри, у них від одного ворога постала неволя й дорога до визволення у них одна.

Зранку Марта помогла господині прибрати в кімнатах. Поприходили пані, вчорашні гості. Розбирали свій посуд та серветки. Згадували вчорашній вечір і казали, що їм було так весело, наче б вони були вдома, що вони цього вечора ніколи не забудуть і, якщо дозволять гос­подарі, вони ще і сьогодні прийдуть хоч на хвилинку. Прийшов пан Ми­хайло. Господиня розігріла Мартин борщ, бігос, кишку, січеники. Сіли снідати. Пан Михайло їв борщ і дивувався:

– То в цьому замерзлому горщику був такий смачний борщик?

Господиня відповіла:

– Український, пане Михайле, хіба не пізнаєте? Салом затовче­ний, з помідорами і сметаною.

Поснідавши, Марта подякувала господарям за гостину і стала збиратися в дорогу, щоб ще завидна дійти додому. Пан Михайло вийшов з нею.

– Дорогий пане Михайле! Я ніколи не знайду слів, щоб висловити вам свою подяку! Ви мені увесь час допомагали! Не знаю, що було б зі мною, якби не ви! Я знаю, що це ви послали до Мороза бухгальтера з П., коли я працювала у цього п’яниці, що це ви послали Крижанівського з П., щоб я ішла працювати рахівником у колгоспі, бо в сельпо я майже нічого не заробляла, а жити ж треба було! І це тільки завдяки вам я маю таку хорошу роботу, гарну кімнатку. Тепло мені, затишно, спокій­но, чисто! Спасибі вам велике! І не мені одній ви добро робили! Я ж говорила вчора з тими людьми, які були у вас на Святій Вечері. Ви кожному допомогли як не ділом, то радою. Вони захоплені вами.

– Вони мені більше роблять, – поважно відповів пан Михайло.

– Що вони можуть робити, оці бідні люди на чужині! Затуркані, загнані в неволю.

– Роблять, і то багато. Завдяки їм я маю зв’язок з Краєм і з потрібними нам людьми.

Марта пригадала, як через латвійця він допоміг докторові хемії, і не пробувала розпитувати.

– Добре, залишім це, я вас просив відвідувати Ясенка. Він мені говорив, що ви були у нього три рази і більше не приходите. Чому? Марта спалахнула:

 – Я говорила! Говорю про Україну, а він стогне: ніколи ми її не побачимо. Говорю про народ, а він каже: Москва знищить наш народ... Хіба він вартісна людина, щоб на нього гаяти час?

– Він дуже хворий, пані Марто, – тихо сказав пан Михайло. – У нього остання стадія сухот і рятунку вже нема.

Марта була вражена:

– Я думала, що він тому так кашляє, що багато курить.

Вона помовчала, а відтак спокійно і сумно додала:

– Добре, буду заходити.

 

Бачинська Марія народилася 12.11.1893 р. в м. Острозі на Рівненщині в батьків Іларії та Никанора Білошицьких. Після закінчення вчительських курсів у м. Крем’янці працювала вчителькою. У 1924 р. одружилась з Сергієм Бачинським, емігрантом з України, колишнім членом Центральної Ради, заступником міністра закордонних справ Директорії УНР. Заарештована 13.04.1940 р. в с. Велика Харуга Рівненської обл. Вислана на спецпоселення до Казахстану згідно з Указом і Постановою РНК СРСР від 5.12.1939 р. Амністована згідно з угодою між СРСР та Англією від 12.07.1941 р. Повернулась в Україну 1944 р. Померла 28.05.1956 р. в смт. Ново-Амвросіївка Донецької обл. Діти: донька Наталка (1925), син Михайло (1930).

Література: Літопис Нескорена Україна., Кн. 2, Львів, 1997.

Михайло Бачинський

З-Під панів у більшовицьке пекло

З початком війни у вересні 1939 р. сім’я Бачинських опинилась у с. Велика Харуга, де Сергію Бачинському вдалось влаштуватись на роботу директора-вчителя чотирирічної школи, а Марії – вчителькою. Після переслідувань польською владою життя начебто нормалізувалось, проте тривало так всього кілька місяців.

Вночі з 28 на 29 лютого 1940 р. органами НКВС був арештований Сергій Бачинський, а через півтора місяці 13 квітня  1940 р. арешту­вали Марію Бачинську разом з дітьми і згідно з Указом та Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 5 грудня 1939 р. вислали на спецпоселення до Казахстану в с. Миронівка Ново-Сухотінського р-ну Північно-казахста­нської області.

Двотижнева дорога на місце поселення в товарному вагоні була жахлива. Через швидкі збори і розгубленість Марія Бачинська не встигла взяту з собою в дорогу ні харчів, ні посуду, ні інших потрібних речей. У Казах­стані через хвороби Марія Бачинська фізично працювати не могла, а ін­шої роботи не давали. На дітей лягла основна турбота добування палива для приготування їжі та запасу на зимовий період.

У травні 1941 р. Марію Бачинську з дітьми повезли на будівництво шахт в Караганду, але ніхто з вербувальників не захотів возитись з хворою 48-річною жінкою та двома підлітками, і їм дозволили замешкати в районному центрі Ново-Сухотіно. Щоб вижити, 15-літня Наталка влаштувалась на елеватор вантажити лантухи збіжжя, а з початком війни стала працювати в цеху по виготовленню валянок. Мусіла працювати важко фізично по 12-18 годин на добу і часто ночувала прямо на робочому місці, бо за запізнення на роботу віддавали під суд. Цим Наталя врятувала прикуту до ліжка матір і малолітнього брата від загибелі, а після звільнення Рівненщини від німців зусиллями Наталки всі вони повертаються в Україну у
м. Корець до рідні.

Здоров’я Марії Бачинської почало кращати, коли її спіткало нове тяжке лихо: 9.03.1949 р. її доньку Наталю разом з чоловіком заарешто­вують органи НКВС за зв’язок з підпіллям ОУН-УПА. 24.05.1949 р. обох засу­дили на 25 років таборів суворого режиму. Настали для Марії Бачинсь­кої, як матері, важкі часи турботи за їх долю та очікування листів, які приходили не частіше раз на півроку. В’язала та висилала їм, коли це дозволяли, светри та шкарпетки і харчі, які могли не попсутись в дорозі до далекого Красноярського краю, а потім – на Колиму.

У серпні 1954 р. Марія Бачинська мусить виїхати з сином Михайлом на Донбас в
м. Амвросіївку, куди він одержав скерування на роботу після закінчення навчання у Львівському політехнічному інституті. Там вона дочекалась на зустріч з донькою Наталею, яка звільнилась у березні 1955 р. з колимської каторги і повернулась в Україну, але тягар лихоліть надірвав сповнене страждань серце і воно зупинилось: 28.05.1956 р. Марії Бачинської не стало.

Весь час до останньої миті мати вселяла своїм дітям надію, що вони ще зустрінуться зі своїм батьком, хоч, мабуть, сама в це вже не вірила. І тільки за часи незалежної України діти та онуки Марії Бачинської зуміли дізнатись правду про свого тата і дідуся, коханого чоловіка Марії Бачинської  Сергія Бачинського, який був розстріляний 22 червня 1941 р. у м. Києві органами НКВС і похований у величезній братській могилі – Биківнянському лісі.

_______________________

1. Марія Бачинська з донькою Наталею і сином Михайлом.

 

КОМАР-СЛОБОДЯН ЛІДА народилася 19.08.1922 р. в с. Підсоснів біля Львова в батьків Євдокії і Стефана. Навчалася у Львівському універ­ситеті. 11.09.1940 р. Заарештована, а 15-18.01.1941 р. на суді, відомому під назвою «Процес 59-ти», за ст. ст. 54-2, 54-11 КК УРСР засуджена  на 5 років позбавлення волі. Покару відбувала в Свердловській обл. Звільнилась в 1946 р., повернулась до Львова, вступила в педінститут. Одружена з Михайлом Слободяном (1948). Діти: Пет­ро (1949), Андрій (1950), Василь (1951), Іван (1953), Галина (1955). Померла 18.12.1985 р. у Львові.

Література: Люба Комар. Процес 59-ти. Львів, 1997.

 

ЛІДА КОМАР-СЛОБОДЯН

Народилася 19 серпня 1921 р. в с. Підсоснів коло Львова в сім’ї священика. В скорому часі після її народження батько був назна­чений на парафію Ценів Бережанського деканату, де Ліда провела свої дитячі роки. Була вона третьою дитиною в сім’ї. Отець Комар був свідомим українцем, в свій час капеланом УГА. На парафії в Ценеві займався і громадською діяльністю, брав участь в організації коопера­тиви, хати-читальні та ін., що виховувало дітей національно свідоми­ми. У 1930 р., під час т. зв. пацифікації польською владою україн­ського населення, о. Комар був арештований, але після піврічного утримання в бережанській тюрмі повернувся додому.

В 1932 р. Ліда разом зі старшими братом Володимиром і сестрою Любою поселяються у Львові на «станції», як тоді казали, і Ліда починає навчання в приватній гімназії
сс. Василіанок. Стає членом молодіжної сітки ОУН. У вересні 1940 р. вступає на українську філологію Львівського університету. Але вже через 2 дні її арештовують відразу після арешту брата і сестри. Володимира і Любу, на яких був зроблений донос, судять в «Процесі 59-и». Ліду, на яку автор доносу нічого не подав, після тривалого ув’язнення, без усяких підстав, постановою ОСО засуджують на 5 років позбавлення волі. Утримують її спочатку на Замарстинові, потім в тюрмі «Бригідки», наприкінці квітня 1941 р. її разом з деякими дівчатами з процесу 59-и (Наталкою Шухевич, Лідою Світлик, Іриною Безпалько, Галею Ставарською) вивозять в харків­ську пересильну тюрму. У зв’язку з бомбардуванням німецькою авіацією Харкова в’язнів пішки протягом п’яти днів ведуть до Куп’янська. Звід­ти Ліду Комар вивозять до м. Краснотур’їнська на півдні Свердловської області. Працює на будівництві алюмінієвого комбінату, потім на комбінаті. Завдяки тюремному лікареві Ізраелю Білоцерківському на­вчилася сестринській справі і працювала в тюремній лікарні.

У 1946 р. звільнилася, але без права проживання на Західній Україні. Та в кінці року повертається нелегально, але нікого з рідних дома не застає. Батька арештували в 1945 р. і відправили в Інту за відмову підписати документи про ліквідацію греко-католицької цер­кви. Мати переховувалася від арешту у Львові. Ліда теж приїздить у Львів, поселяється в сестер Василіанок і знаходить роботу лаборан­том в кабінеті фізики медичного інституту в професора Мільєнчука. У Львові вона віднаходить свою маму, яка працювала двірником під сво­їм дівочим прізвищем.

На початку 1947 р. Ліда на прохання своїх знайомих, тоді вояків УПА, три тижні перебувала в підпільному шпиталі, де доглядала поранених бійців. Після повернення вона була заарештована (очевидно, хтось на неї доніс), але через кілька місяців її змушені відпустити за браком доказів (на цей раз таки відпустили, правда, зобов’язали виїхати зі Львова).

У вересні того ж року Ліда вступає на фармацевтичний факультет Львівського медінституту. У Львові вона знайомиться з ботаніком Ми­хайлом Слободяном і бере з ним шлюб. В 1949 р. в неї народжується перший син, якого назвали Петром. Після цього органи НКВД перестали так пильно за нею слідкувати.

Після народження сина Ліда звільняється з роботи в медінституті, але продовжує і завершує навчання. В неї ще народжуються діти, в 1955 р. повертається з ув’язнення батько – велика родина!

Одночасно вона працює в аптеках Львова. Іноді її викликають органи КГБ, зокрема у зв’язку з арештом у 1969 р. єпископа підпіль­ної греко-католицької церкви Величковського, який часто бував у неї. Ліда завжди спокійно і витримано відповідала, що нічого не знає.

В 1977 р. вона пережила велику трагедію, коли при досі не з’ясованих обставинах загинув її син, здібний учений-фізик Петро.

Ліда Комар-Слободян в пам’яті людей, які її знали, залишилась як дуже добра людина, чуйна до чужого горя. Виховала дітей національно свідомими. Померла, не доживши всього кілька років до здійснення мрії – незалежності Української Держави.

 

КОМАР ЛЮБА народилася 1.11.1919 р. в с. Жиравка біля Львова в батьків Євдокії і Стефана. Навчалася у Львівському університеті. Заарештована 11.09.1940 р. а 15-18.01.1941 р. на суді, відомому під назвою «Процес 59-ти», засуджена до розстрілу. Вийшла з тюрми в Бердичеві після втечі звідти енкаведистів. Під час війни була зв’язковою КЕ ОУН. У складі представництва УГВР вирушила на Захід, жила в Австрії, потім в Німеччині. Одружилася з Мирославом Прокопом (1946). Діти: Христина (1947), Ліда (1952). В 1948 р. з сім’єю емігрувала в США, де займалася громадською працею.

Література: Люба Комар. Процес 59-ти. Львів, 1997.

 

 

ПРОЦЕС 59-ТИ

(Уривок)

 

...У коридорі тут і там тліли і димилися балки, горіла надпалена долівка. Хлопці гасили, притоптували вогонь, гуртами перед кількома камерами розбивали двері, вивалили мур, щоб пройти з поверху. Залізна брама, що закривала цей поверх, була надто сильна, щоб голими руками її подолати, вже краще колупати руками мур. Збираються наші хлопці. Вже є Дмитро, Дозьо, Петро, малий Богданьо, Роман. Із замкненої камери шле привіт другий Дмитро.

Шукаю брата. Високий, обкурений димом, чорний, наближається до мене, і ми радіємо зустрічі. Підходимо до нашого гурту, вітаємося, сміємося, радіємо, у хлопців покривавлені, покалічені руки: так завзято розбивали тюремні двері й мури, що й рук не шкодували. Цікавимося, як це сталося, що вони відважилися розбивати тюрму, де ділися «чубарики». Один оповідає, що в них в камері було тихо і спокійно. Друзі спали або лежали замислившися. Він лежав під самими дверима і з нудьги рахував кроки чергового в коридорі. Спочатку бу­ли рівномірні, потім їх було більше, якісь невиразні, а далі все стихло. Він почув через щілину в дверях легкий запах нафти, і слідом за ним дістався до камери тендітний димок. Він відразу зорієнтувався, що тюрму облили нафтою і підпалили, щоб подушити нас, як мишей у дірі, і крикнув про це друзям. Вони миттю кинулися до дверей і лавками та чим хто мав почали їх розбивати. Опинившись в коридорі, почули, що інші камери також ідуть за їхнім прикладом. Від стукоту та гуркоту розбиваних дверей та муру здригнулася ціла тюрма, здавалося, що вона валиться.

Зійшли ми гуртом на долину. Тут знайшли решту наших хлопців, що відпочивали, стомившись при розбиванні дверей. Брама на тюремне подвір’я була вже розбита, і ми пішли туди. За хвилину все подвір’я наповнилося в’язнями, стало гамірно і глітно (людно, тісно – ред.). Відшукували знайомих, віталися, раділи, викрикували. Можна було почути в цій мішанині людей кільканадцять різних мов, можна було побачити різних типів. Наша група, тобто всі з нашого процесу разом, вибрали Дмитра Воєводу своїм провідником і оглядалися, куди нам краще вийти із тюрми.

Надворі вже був вечір. Над містом панувала глибока тиша. З темного високого муру, що оточував тюремне подвір’я, віяло таємничістю, порожнечею, і ми хотіли якнайшвидше звідси видістатися на справжню волю, на простір. Гнобили нас ті мури, не чулися ми ще зовсім ві­льними, безпечними. Та в ту ж мить затарахкотів десь кулемет, і на нас посипався град куль. Люди заметушилися, кинувшись врозтіч. Та тут же хтось уже впав, було чути стогін, зойк поранених. Я встигла ще почути швидкий наказ Дмитра: «Назад у тюрму! Хильцем попід стіни». Згубивши своїх, через трупи й ранених, я вбігла в коридор, тут було зовсім темно. Надворі торохтів кулемет і вибухали ручні гранати. Освоївшися з пітьмою, я побачила гурт людей по другому кінці коридору й побігла туди, де була наша група, але вже не вся. Не знали ми, чи решта розбіглися кудись по тюрмі, чи, може, не дай Боже, після першого блиску волі, ніколи вже не побачити їм її.

Ми примостилися на долівці в кімнаті тюремного лікаря, молилися, бо здавалося нам, що замість сподіваної скорої волі прийшов для нас страшний кінець. Вже було чути, як кулі блукали по тюремному коридору, шукаючи невинних жертв.

Раптом щось велике гепнуло через двері і подвір’я на долівку, як­раз перед нашими дверима. Це був мішок з сіном, облитий бензиною. Слідом за ним упала бомба термітівка і пролунав страшний вибух. Нараз все охопив вогонь, спалахнув мішок з сіном, двері, долівка. Все довко­ла стало в полум’ї, і червоні язики загородили нам вихід. Ми подали­ся назад, ще в одну кімнату, лікарську амбуляторію, – всюди грати, не­має виходу для нас, а спека вже доймає, душить в горлі. Тоді Дмитро наказує: «Швидко коци на голови, щоб не горіло волосся, і миттю через вогонь на другий бік коридору в убиральню. Убиральня бетонова, вона охоронить нас перед вогнем».

Ми кинулися щасливо через вогонь та попід стіни коридором в убиральню. Лише не всі туди добігли. Мій брат упав, не добігши, бо уламок ранив йому коліно.

В убиральні вже було повно людей. Сиділи попід стінами, тиснулися один до одного, лежали на бетонній долівці одні на одних, і щасливіші були ті, що під сподом, бо охоронить їх від кулі тіло друга, що зверху. Мені припало сидяче місце на хребті якогось друга. Хоч в убиральні було препогане повітря, спека і тіснота страшна, всі тиснулися докупи, найдалі від дверей. Двері в коридор буди відкриті. Сиділи ми так тихо, прислухаючись до енкаведистських пострілів. Час від часу монотонно торохтів кулемет, проривалися зойки ранених друзів, що тут чи там по камерах просили розпачливим, конаючим голосом: «Добийте, ой, друзі, добийте!»

...Коридором поміж кулі снувалася Настка. Заглядала то тут то там по камерах, заглянула до нас в убиральню, ми кликали її до себе, тягнули – не хотіла. Пішла, зареготавшися божевільно. І дико, несамовито, ще довго лунав її божевільний сміх, розсипаючися по розбитих, порожніх камерах. Потім вона затягнула таким же диким голосом пере­можну пісню про Україну. Голос цей то віддалявся, то зближався, будив у нас жах, викликав дрож у тілі. Раптом на півслові урвався, втих і замовк без зойку.

Кулі ставали теж щораз рідші, аж нарешті просвистала остання і замовкла. Ми почули кроки кількох важких чобіт і після голоси: «Где они?». «Там в уборной», – була відповідь. Кроки наближалися до нас.

Люба Комар

 

 

 

ШУХЕВИЧ  НАТАЛІЯ народилася 25.05.1922 р. в м. Радехів на Львів­щині в батьків Євгенії та Осипа. Сестра Романа Шухевича. Вчилася у Львівському медінституті. 8.08.1940 р. заарештована. 19.01.1941 р. засуджена Львівським обласним судом у т. зв. «процесі 59-ти» за ст. ст. 54-2, 54-11 КК УРСР до 10 ро­ків висилки (по касації зменшено до 5 років). Відбувала на Уралі, в 1945 р. заслана в Казахстан. В 1948 р. одружилася із засланцем Мутаміром Геграєвим. В 1956-1960 рр. перебувала у Львові, закінчи­ла медучилище. Виїхали на батьківщину чоловіка, поселились в Нальчику.

Література: Петро Арсенич. Родина Шухевичів. Коломия, 1995.

 

МІЙ СТАРШИЙ БРАТ

(Інтерв’ю)

 

– Роман так любив рідну землю, що не зміг її залишити навіть пе­ред очевидною загрозою смерти, маючи наказ від Степана Бандери йти на захід, – каже сестра Провідника Наталя Шухевич, коли ми розглядаємо родинні світлини. Я зауважую небуденність його обличчя – високе чисте чоло, сміливий погляд, щира посмішка. Пані Наталя дуже схожа на старшого брата. Востаннє вони бачилися, коли їй виповнилося 16 років, а згадує – наче це було вчора.

– Яким він постає у Ваших спогадах?

– Веселим, компанійським, дотепним, добрим. Можна сказати, Роман мене виховував, адже він старший на 15 років. Коли я народилася, во­ни з братом Юрком навчалися у Львівській гімназії, довідавшись, що в них появилась сестричка, вони відправили в Радехів, де наш батько працював суддею, телеграму, щоб мене назвали Наталею. Коли трохи підросла, Роман став для мене незаперечним авторитетом, і я в усьому його слухалася. Він любив жартувати і дражнити мене. Часом сідав за фортепіано і починав награвати, приспівуючи: «Ой, Наталоч-ко, ти малесень-ка, ой, Наталоч-ко, ти солодесень-ка». Я з плачем бігла до мами жалітися, а він брав мене на руки, підкидав під стелю і ловив у повітрі. Наставав мир.

Роман захоплювався спортом, брав на змаганнях перші місця з плавання, ходив на лижах. Коли мені сповнилося 9 років, Роман і ме­не почав залучати до спорту. Я любила ходити із старшим братом «між люди» і гордилася ним. Він був дуже гарний, мав кучеряве, золотисте волосся, чудово танцював, любив ходити на танцювальні бали, хоч не завжди міг, бо вони були платні. А дівчата його любили!

Крім Львівської політехніки, Роман закінчив консерваторію, грав на фортепіано. Брат Юрко теж закінчив консерваторію – по вокалу. Часто вони виступали в Оперному театрі чи по радіо разом: Юрко спі­вав під акомпанемент Романа.

Я вчилася в Першій гімназії, і ми з друзями зробили пікнік. Зі­бралися у нас вдома. Прийшов Роман, грав на фортепіано, а ми танцю­вали. Пригадую, в Народному домі справляли «маланку», і Роман пішов туди зі мною. Я так раділа. На жаль, це останні світлі спомини про старшого брата. Він пішов воювати за Карпатську Україну, і більше ми вже ніколи не бачилися. А в 41-му, за три дні до війни, енкаведисти заарештували Юрка і в тюрмі закатували. Коли прийшли німці, мама знайшла його тіло. На похоронах був Роман. А я в цей час вже була в совєтських концтаборах.

– Коли Ви були ще підлітком, Ваш старший брат уже був членом Організації Українських Націоналістів. Чи помічали Ви, що він живе ще й політичним життям?

– Звичайно, десь у років десять я вже чудово розуміла, що Ро­ман виступає проти поневолення українців поляками. Далі – 1934 рік, вбивство Пєрацького. Романа забрала поліція. Батько носив йому обіди в тюрму на Бригідки, і я часто ходила з ним. А потім настав день су­ду, який відбувався на вулиці Батора (тепер Князя Романа). Процес висвітлювався в українській та польській пресі, і гідна постава на суді українських націоналістів викликала захоплення не тільки україн­ського громадянства, але й чужинців.

Батько й Юрко щоденно ходили в суд, але дітей до зали не впус­кали. Мені дуже хотілося побачити Романа, і мама впросила прокурора, щоб під час перерви мене впустили до брата. Я побігла сходами вгору, де мене чекали батько й Роман. Пригадую, ми сиділи за столиком і їли морозиво. Роман обняв мене і показав Степана Бандеру, який стояв з ріднею. Всі в’язні були в чорному вбранні й краватках. Брат підвів мене до відчинених дверей судової зали, показав місце, де сиділи під­судні, й сказав: «Колись і ти будеш тут сидіти». Його слова виявилися пророчими. Через шість років, коли мені було вісімнадцять, я сиділа на лаві підсудних, тільки не на вулиці Батора, а в страшних мурах НКВС. Роман дістав два роки тюрми, оскільки нічого, окрім належности до ОУН, йому не зуміли інкримінувати. Незабаром він вийшов з ув’язнення.

– Вам, на жаль, судилося в числі перших в Галичині опинитися в катівнях НКВС. Як трималися у тюрмі Ваші друзі? Адже Ви проходили по дуже гучній справі.

– Наша справа відома, як процес 59-и. Мене арештували 8 вересня 1940 року, судили на Йорданку в 41-му. Інкримінували статті 54-2, 54-11 КК УРСР «Підготовка збройного повстання». На допитах і на процесі наші друзі трималися героїчно. Серед нас була п’ятнадцятирічна Марійка На­конечна. На суді Марійку запитали, чи вбила б вона товариша Сталіна, коли б це їй доручила ОУН. «Так, – відповіла дівчинка, – вбила, якби таким був наказ організації».

Обласним прокурором тоді був Руденко, в майбутньому Генеральний прокурор СССР. Але хоча на допитах і в суді орудували вишколені під­ручні Сталіна, їм не вдалося зламати волю українських націоналістів. І коли нам зачитали вирок – вісімнадцяти особам десять років таборів, а 41 (фактично до смертної кари було засуджено спершу 42 особи, в т.ч. 11 жінок, решта 17 – до таборів. – ред.) – кара смерти, ми всі, як один, піднялися й заспівали «Ще не вмерла Україна». Після суду – Бригідки. Згодом нас привезли до Харкова, а звідти етапом до Куп’янська. Це була дорога смерти...

– Як Ви вижили – молода, тендітна дівчинка з інтелігентної ро­дини?

– Бог послав мені добрих людей в найтяжчі хвилини мого життя. Впродовж п’яти місяців – від арешту до суду – я сиділа в страхітливій Замарстинівській в’язниці. А поруч зі мною була Галя Ставорська, енергійна, життєрадісна. Вона допомогла мені вижити і, по суті, врятувала життя на етапі до Куп’янська. Крок вліво чи вправо – стріляють без попередження. А я – знесилена, не можу йти, речі свої покинула, відчу­ваю, що впаду, бо на ногах криваві міхури. Галя просить: «Потерпи». Раптом – криниця, біля неї жінка у вишиваній сорочці, а поруч – два відра чистої, як сльоза, води і кошик з помідорами. Я не встигла й слова мовити, як Галя вискочила з колони, зачерпнула води. В цей час пролу­нав постріл. Куля просвистіла повз Галине вухо і влучила в жінку. Во­на впала. Поранена чи мертва, вже ніхто не довідається. Ще протягом двох днів, аж поки не дійшли до Куп’янська, Галя поїла мене водою. В телячих вагонах нас повезли на Урал, де нам судилося бути ще п’ять важких років, і Галя своїм оптимізмом допомагала нам вижити.

– Коли Ви перебували в таборі, чи мали вістки про старшого брата, чи знали, що він – генерал УПА в Краї?

– Наприкінці війни мене привезли до Москви – в «Матроську тишину», а далі в Бутирку. 8 вересня 1945 року мене мали випустити, бо батьки подавали касацію, і мій термін зменшили до п’яти років. Наступив до­вгоочікуваний день, та мене не звільняли. Тоді я оголосила голодівку. Мені пропонували співпрацю з НКВС. Відмовилася. Привезли до Києва. Мені знову повезло на добру людину: зі мною в камері була Уляна Лістовнича, яка підтримувала мене морально. Слідчий попався можливий. На допити викликав о третій ночі, щоб не бити. Від нього я вперше почула, що Юрка розстріляли, а Роман – головнокомандувач УПА. Розповіла про це Уляні, а вона: «За такого брата можна ще п’ять років відсидіти». Слід­чий бачив, що до співпраці мене не схилить, і зачитав нову санкцію: стаття 7/35 – «соціяльно небезпечний елемент» – п’ять років заслання в Казахстані. По дорозі до Джамбула зустріла станіславівського єпископа Лятишевського, який дуже допоміг мені на засланні. Згодом я вла­штувалася на роботу і забрала до себе маму, яка мала три роки заслан­ня і зовсім не ходила. Батько був зовсім хворий, не піднімався з ліж­ка, його доглядала чужа людина. Гебівці використовували батька як приманку для Романа, а не добившись свого, тата на носилках відправили в Кемеровську область, де він помер.

– Чи знав генерал Чупринка про долю своєї родини?

– Аякже! Роман з його досвідом підпільника і талантом розвід­ника зумів не один раз відвідати прикутого до ліжка батька, пройшов­ши у формі генерала МГБ крізь щільне кільце гебівців навколо дому.

Крім цього, у 1947 році на засланні в Казахстані я одержала від Рома­на листа! Для конспірації він писав нібито від імені батька. Я зберег­ла цей лист. Він для мене – найдорожча пам’ятка.

30 червня 1956 року, в день народження Романа, померла наша ма­ма. Їй все снилося, що Роман приїде і забере її. А незабаром до нас з чоловіком (у 1948 році я вийшла заміж за балкарця, народ якого біль­шовики в 1944 році депортували в Казахстан) приїхали дружина Романа з сином Юрком. Від них ми довідалися про загибель командувача УПА гене­рала Шухевича. Через кілька місяців ми повернулися в Україну, де дове­лося запізнати, по чому ківш лиха. Хоча й тут мені допомагало багато щирих, чесних людей, незважаючи, що більшість навіть боялася розмовля­ти з родичами Романа Шухевича. У Львові мені вдалося закінчити медич­не училище, але нас постійно переслідували. Згодом ми переїхали в Нальчик, куди почали вертатися із заслання балкарці.

– На Вашому житті позначилися доля і вибір Романа Шухевича?

– У дитинстві і юності я жила в аурі його особистості, формува­лася як людина під впливом старшого брата. Тому життя моє не було ущербним, а чесним і благородним. Я ніби живу в ореолі світлої поста­ті Романа...

                                                                                                                             Розмовляла Марія Базелюк

 

 

 

БАНДЕРА-ДАВИДЮК ВОЛОДИМИРА народилася 10.03.1913 р. в
с. Старий Угринів на Станіславівщині в батьків Мирослави та Андрія. Закінчила гімназію в м. Стрию. Чоловік – Теодор Давидюк, священик. Діти: Мирослава, Зеновій, Ярема, Володимир, Степан, Микола. Заарештована 23.03.1946 р. в м. Бориславі разом з чоловіком, який загинув у таборах. 7.09.1946 р. засуджена військовим трибуналом за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років. Відбувала в Красноярському краї і в Казахстані. Звільнена в 1956 р., повернулась в рідні місця, проживала при доньці.

Література: Степан Бандера. Мої життєписні дані; Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Львів, ЛА «Піраміда», 2001.

 

БАНДЕРА МАРТА-МАРІЯ народилася 23.06.1907 р. в с. Старий Угринів на Станіславівщині в батьків Мирослави та Андрія. Освіта – учителька, семінарія в м. Стрию. Заарештована 22.05.1941 р. в с. Тростянець. Вислана пожиттєво в Красноярський край, де працювала на різних роботах. Померла 13.11.1982 р. в Сухобудзіно Красноярського краю. В 1990 р. її останки перевезено і поховано в рідному селі.

Література: Степан Бандера. Мої життєписні дані; Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. Львів, ЛА «Піраміда», 2001.

 

БАНДЕРА ОКСАНА народилася 22.12.1917 р. в с. Старий Угринів на Станіславівщині в батьків Мирослави та Андрія. Закінчила Стрийську гімназію, вчителювала в с. Тростянець, де заарештована 22.05.1941 р. Вислана пожиттєво в Красноярський край, працювала на різних роботах в колгоспах. Повернулась в Україну в 1989 р., поселилась в м. Стрий.

Література: Степан Бандера. Мої життєписні дані; Галина Гордасевич. Степан Бандера: людина і міф. ЛА «Піраміда», Львів, 2001.

 

Галина Гордасевич

ТРИ СЕСТРИ

Андрій Бандера був одружений з Мирославою Глодзінською, бать­ко якої, Володимир Глодзінський, був священиком в селі Старий Угринів, де його потім змінив зять. Сім’я Бандерів була багатодітною: в 1907 р. народилася Марта-Марія, в 1909 р. – Степан, в 1911 р. – Олек­сандр, в 1913 р. – Володимира, в 1915 р. – Василь, в 1917 р. – Окса­на, в 1921 р. – Богдан. Була ще маленька Мирослава, яка померла не­мовлям і того ж року померла від туберкульозу мати цих сімох дітей.

Після смерті матері Володимиру та Оксану забрали родичі, і вони виховувалися на Тернопіллі: Володимира – у дядька в селі Ягольниця-Нагорянка, а Оксана – в тітки в селі Кобиволоки. В 1933 р. Оксана повернулася до батька, а 22 травня 1941 р. отець Анд­рій Бандера з двома доньками були арештовані і вивезені до Києва. Там 8 липня о. Бандеру судили і через три дні (зверніть увагу на вирок, в якому дано 5 днів на апеляцію) розстріляли, а доньок без суду від­везли в Красноярський край, де вони прожили все життя.

У процесі роботи над книжкою авторка побувала в Стрию, де ще жи­вуть дві сестри Степана Бандери – Володимира та Оксана. Дві невисокі, тихі, зовсім сиві бабусі, до яких найкраще підходить визначення «голубоньки сивенькі». За що було змарновано їхнє життя? Адже Оксані було всього 5 років, як її забрали з дому, вона свого славного брата могла й не пам’ятати. Як, зрештою, перераховуючи авторці своїх братів і сестер, забула назвати Богдана.

І тим не менше, Марта-Марія й Оксана все своє життя провели в Красноярському краї, працювали в колгоспах на важких роботах, не ви­йшли заміж, не мали дітей. Єдине, може, щастя, що сестер не розлучали. Зате дуже часто перевозили з місця на місце. На питання, як їм жилося, Оксана Бандера відповіла: «Та можна було б жити, якби нас так часто не перевозили. Тільки обживешся, познайомишся з людьми – а тебе вже знову в інше місце».

В 1953 р. обох сестер доставили в Москву на горезвісну Лубянку і там вимагали від них, щоб вони виступили з публічним засудженням свого брата, але вони твердо відмовилися. Їх протримали два місяці і знову відправили в це безстрокове заслання. В 1960 р. їм видали паспорти, і вони б могли звідти виїхати, але куди їм було їхати? Тим більше, їх попередили, що на Україні їх не пропишуть. До того ж Марта-Марія хворіла. То вже залишилися там, де прожили 20 років. Минуло ще 20 років. Марта-Марія померла, а Оксана лише в 1989 р. зважилася повернутися на рідну землю, відбувши 49 років заслання. Та й то не сама зважилася, приїхала за нею з Галичини така дуже енергійна жінка на ім’я Марія Вульчин і забрала з собою. А Оксана ще довго вагалася: побоювалася, що це може бути провокація, не могла могилу сестри залишити. Зрештою, та ж Марія Вульчин через рік перевезла прах найстаршої з сестер Бандер, і тепер вона похована в Старому Угринові поруч з матір’ю.

Трохи ласкавішою була доля до їхньої третьої сестри – Володими­ри. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, священика. Дітей у них було багато: першою народилася донька Мирослава, а за нею п’ять си­нів. Отця Теодора не раз арештовували: то поляки, то німці, то в 1945 р. енкаведисти, так що «певний досвід» у цій справі в нього був. Тому, мабуть, він не дуже злякався, коли 23 березня 1946 р. його черговий раз арештовують. Але на цей раз арештовують і його дружину, а 7 вересня суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років та­борів. Їхніх шістьох маленьких дітей (найменшому, Миколці, ще не виповнилося року) відправили в дитячий будинок, але родичам, на щастя, вдалося їх звідти розібрати. Через 3 роки о.Теодор Давидюк помер у Мордовії в таборі (існувала інструкція, згідно з якою священиків мали використовувати на найважчих роботах, незважаючи на вік і стан здоров’я). Володимира Давидюк відбула свій строк повністю. До речі, їй до прізвища Давидюк додали ще й дівоче Бандера, щоб лагерне начальство відразу бачило, з ким має справу.

В 1953 р. її теж привозили до Москви, але вона теж відмовилася купувати собі волю ціною паплюження брата. Не зламало її навіть те, що десь без неї росли її шестеро дітей. Очевидно, всі Бандери відзна­чалися величезною силою волі.

Авторці доводилося розмовляти з Марією Сосюрою, дружиною відомо­го поета Володимира Сосюри. Як відомо, вона теж була в 1949 р. засуджена «за націоналізм» і працювала в тайзі на лісоповалі. Вона розповіла таку історію. Певного часу вона працювала разом з сестрою Степана Бандери, і одного разу та переданими «з волі» ножицями розпорола ладанку, яку носила на шиї, і показала знимок свого славного брата. Марія Сосюра в час нашої розмови була вже дуже немолода, з часу її ув’язнення минуло чимало літ, і вона, безумовно, могла щось вигадати. Але те, що вона була разом з сестрою Степана Бандери, не підлягає сумніву, бо вона цілком впевнено назвала її таке досить рідкісне для жінки ім’я – Володимира. От носити ладанку на шиї Володимира ніяк не могла – її зняли б при першому ж обшуку. Та й взагалі сумнівно, щоб їй вдалося зберегти той знимок. Сама
п. Володимира сказала, що вона того не пам’ятає.

Їй ще, порівняно з сестрами, повезло в тому, що коли її звільнили в 1956 р., їй вдалося повернутися в Галичину, і вона жила при своїй доні Мирославі, яка за цей час встигла не лише вирости, а й вивчити­ся на лікаря.

Ось такою була доля трьох скромних сестер видатного сина України Степана Бандери.

 

ВИРОК АНДРІЮ БАНДЕРІ

Іменем Союзу Совєтських Соціялістичних Республік

1941-го року 8-го дня липня Військовий Трибунал Київської Військової Округи на закритому судовому засіданні в місті Києві у складі: голови – Військового адвоката 3-ої ранги т. Яковченка і членів: члена ВТ т.Колб і члена КВО т.Туревського при секретарі т.Вайнрубі без участі Військового прокурора і оборони розглянув справу обвинувачення БАНДЕРИ АНДРІЯ МИХАЙЛОВИЧА 1882 року народження, уродженця м.Стрия, мешканця с.Тростянець, Долинського району, Станиславівської області, українця, з вищою освітою, служителя релігійних культів, вдівця, з селян, який служив від 1919 до 1920 рр. в українській галицькій армії на становищі служителя культів, несудимого, – в порушенні, передбаченому ст. ст. 54-2, 54-11 КК усср.

Із матеріалів передсудового і судового слідства ВТ установив, що Бандера А.М., будучи батьком керівника закордонного «проводу» ОУН Бандери С.А., який втік нелегально в Німеччину, піддержував з ним систе­матичний зв’язок особливих кур’єрів, активних учасників орг. ОУН Турчманевича, Галіва, Лаврова, через яких він був у курсі діяльності ор­ганізації ОУН.

Будучи переконаним українським націоналістом, активно помагав оунівському підпіллю у проведенні контрреволюційної роботи, направленої проти СССР, у своєму домі переховував терориста Стефанишина, який там скривався, був учасником нелегальної переправи із СССР свого сина Бандери Богдана – члена організації ОУН.

Сприяв своїй дочці Бандері Марті, яка була районовою провідни­цею організації ОУН, у проведенні ворожої роботи проти Совєтського Сою­зу, віддавав свою квартиру для підпільних антисовєтських зборів чле­нів організації ОУН, і сам сприяв організації ОУН проводити ворожу роботу, напрямлену проти СССР.

Виходячи з представленого, Військовий Трибунал визнав винним Бандеру А.М. в тому, що він брав активну участь у допомозі членам організації ОУН проводити ворожу роботу проти СССР, переховував у своїй квартирі терориста Стефанишина, надавав квартиру для підпільної діяльности ОУН, т.з. у злочині, передбаченому ст. ст. 54-2, 54-11 КК УССР.

Керуючись статтями 296, 297 УНК УССР, ст. 54-2 і ст. 45 КК УССР,

Виніс вирок

Бандеру Андрія Михайловича піддати найвищій мірі кримінальної кари – розстрілу, без конфіскації майна за відсутністю такого.

Вирок можна апелювати через ВТ КВО у Військову Колегію Верховно­го Суду СССР на протязі п’яти днів від дня вручення копії вироку за­судженому.

                   Вірно: Судовий секретар ВТ КВО

                   Технік-інтендат І ранги

                                         М.П. Вайнруб

(Вирок подано за перекладом, опублікованим в газеті «Америка» 6.03.1996 р. Мною внесена поправка: якби Андрій Бандера був суджений за карним кодексом РСФСР, у нього була б ст. 58, а карного кодексу СРСР не існувало взагалі. – Г.Г.)

 

 

КАПНІСТ  МАРІЯ народилася у 1913 р. в Санкт-Петербурзі в батьків Анастасії і Ростислава. Вчилася в театральному інституті, виселена з Ленінграда після вбивства Сергія Кірова (секретаря Ленінградського обкому ВКП(б)). Заарештована 27.08.1941 р. в Батумі, засуджена на 8 років ув’язнення. Відбувала в Сибіру, де і залиши­лась після звільнення. В 1951 р. Заарештована вдруге, засуджена на 10 років ув’язнення. Відбувала в Караганді. Звільнена в 1958 р. Працювала актрисою на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, заслужена артистка України. Донька Радислава. Загинула 25.10.1993 р. від дорожнього випадку. Похована в колишньому маєтку графів Капністів в Обухівці на Полтавщині.

Література: Людмила Кочевська. Марія Капніст. Київ, «Бібліо­тека українця», 1994.

 

 

Галина Гордасевич

ГРАФИНЯ МАРІЯ КАПНІСТ

Звичайно, за часів радянської влади ніхто Марію Капніст не титу­лував графинею, але вона таки належала до графського роду і то дуже старовинного і славного. Тому на вступі бодай кількома абзацами слід розповісти про рід Капністів.

В генеалогічних розписах Капністи вели свій родовід від полковника венеціанської служби, грека за походженням, мешканця острова Занте Пет­ра Капніссіса. Його синові Стомателло за заслуги у війні між Венецією і Османською імперією було присвоєно звання графа Венеціанської республі­ки. Всі Капніссіси були войовничої вдачі, і коли цар Петро І розпочав війну із Туреччиною, вже інший Петро Капніссіс створив загін, який мав допомагати російським військам. Але оскільки Пруський похід Петра за­кінчився невдачею, Капніссіс був змушений емігрувати в Росію. А точніше, в Україну, бо Капністи (не з’ясовано, чому в Росії їх прізвище стало писатися саме так, можливо, це просто описка якогось канцеляриста) жили на Слобожанщині, де вони отримали від царського уряду чимало земель з кріпаками, розбагатіли і, – це може видатися дещо дивним, – українізувалися. Вони дружили з козацькою старшиною, Василь Капніст одружився з Софією Дунін-Борковською, через яку він породичався з багатьма українськими родами: Апостолами, Ганськими, Домонтовичами, Забілами та ін.

А тепер візьмемо в руки «Советский энциклопедический словарь» і спробуємо знайти там це прізвище. На стор. 546 знаходимо: «Капнист Вас. Вас. (1758-1823) рус. драматург и поэт. Антикрепостнич. «Ода на рабство» (1783, изд.1806), сатир. комедия «Ябеда» (1796)».

Так ось, цей «рус. драматург и поэт» хоч і писав, – та, мабуть, і розмовляв російською мовою, – насправді був щирим патріотом України, го­товим віддати за неї і своє майно, і суспільне становище, і навіть життя.

В 1895 р. польський історик Е. Дембінський працював у німецькому, раніше засекреченому, архіві і знайшов дуже цікаві документи, які відносилися до кінця царствування Катерини II, коли стосунки межи Росією і Прусією були на грані війни. Пруський міністр Герцерберг доповідав королю Фрідріху Вільгельму II, що до нього звернувся з проханням про таємну аудієнцію російський дворянин, який назвав себе Капністом і сказав, що українські козаки доведені до розпачу царською тиранією, отже, в разі війни вони пропонують свою допомогу взамін за допомогу в поверненні своєї незалежності. Як справжній дипломат, міністр від­повів ухильно, мовляв, питання війни між Росією і Прусією ще не вирі­шено і від самих українців буде залежати їх позиція. (Зрештою, до війни не дійшло, бо Катерина II померла, а її син Павло був палким прихильником Фрідріха).

Можете собі уявити, що загрожувало Василеві Капністу, якби царський уряд дізнався про цю розмову!

І ще одне: останні дослідження літературознавців дають підстави твердити, що славнозвісна «Ода на рабство» була написана не в 1783 р., а раніше, і отже, була не відгуком на указ Катерини II про остаточне закріпачення українських (!) козаків, а на скасування в 1782 р. автономії України.

А тепер ми, нарешті, перейдемо до біографії графині Марії Капніст, яка була не менш романтичною і багатою на пригоди, ніж у її вільнолюбивих предків, але ще й значно трагічнішою.

Народилася Марія в сім’ї Анастасії і Ростислава Капністів за рік до Першої світової війни. В сім’ї було дев’ятеро (деякі джерела подають число – одинадцять) дітей, але батьки були достатньо багаті, щоб забезпечити їм щасливе дитинство.

Отже, в маленької Марії (її вдома називали Мірочкою) була красу­ня мама, дбайливий тато і багато братиків і сестричок, з якими можна було влаштовувати ігри. Жили вони в гарному домі на Англійській набе­режній в Петербурзі. Мірочка любила, вставши навшпиньки, заглядати в велике дзеркало на стіні. Адже саме в це дзеркало, можливо, заглядала чарівна Наталі, коли приїздила на бал зі своїм чоловіком Олександром Пушкіним. Зрештою, і тепер у Капністів бували не менш знамениті гос­ті, наприклад, славетний співак Федір Шаляпін, який перший звернув увагу на артистизм маленької Мірочки і був, можна сказати, першим учителем майбутньої актриси, пророкуючи їй велике майбутнє.

А потім... А потім настав жовтневий переворот 1917 р. і все полетіло шкереберть. Капністи перебралися в свій маєток в Судаку. Вони не чекали для себе ніяких репресій від більшовиків. Граф Ростислав Капніст вважав себе прихильником демократії, підтримував революціонерів матеріально і навіть начебто під прикриттям свого графського титулу привозив з-за кордону більшовицьку газету «Искра». Більшовики належним чином «віддячились» йому. Самого графа Ростислава (за деякими даними і його старшого сина) розстріляли. В дім, де жили Капністи, ввірвались п’яні матроси, потрощили меблі, покидали в вогонь книги.

Сім’я Капністів страшенно бідувала. Брат заробляв тим, що вивозив сміття. Зберігся лист Марії Капніст, датований 1929 роком: «Мені 16 років. Я дуже багато вчуся... Хочу витримати на бухгалтера і тримати за 7-му групу... Ходіння за продуктами відбирає багато часу. Ми не маємо права брати п’ятнадцять речей: хліба, м’яса, жирів, крупи, чаю, цукру, ниток, мила і всіх предметів мануфактури. Все це дуже ускладнює життя, мені здається, що ми довго не протягнемо... Що я люблю? Книги і природу, і дуже шкодую, що не можу навіть мріяти поступити до університету».

До університету Марія не поступила, але їй вдалося повернутися в місто дитинства, яке тепер називалося Ленінград, і поступити в театральний інститут. Виступала на сцені, наразі в масовках, і знову їй пророкували велике майбутнє. Та – не судилося. Після загадкового вбивства Кірова почалася «зачистка» Ленінграда від «небажаних елементів», і донька графа Капніста опинилася в їх числі.

Слід зазначити, що люди з мистецькими здібностями часто бувають дещо дивними. Такою була і Марія Капніст. Як згадували її знайомі, вона в молодості була красунею: дуже повна, але при тому з чудовою фігурою, з веселим поглядом великих карих очей, жартівлива, навіть здатна на екстравагантні вчинки. Так напередодні війни вона жила в Ба­тумі, працювала бухгалтеркою, але нітрохи не була схожа на типову бух­галтерку, як її собі звичайно уявляють: тиху, скромну, може, навіть занудну, в якомусь темненькому платтячку, з прилизаною зачіскою. На­впаки, вона завжди вміла одягатися хоч і недорого, але вишукано, за­ймалася спортом, відвідувала концерти. А ще їй чомусь подобалося нази­вати себе італійкою. Може саме через це 27 серпня 1941 р. Марію Капніст арештували. Адже почалася війна з Німеччиною, а Італія була її союзником. Зрештою, є підстави вважати, що це не перший її арешт, в листуванні давніх знайомих є згадки про те, що арештували шістнадцятилітню Мірочку Капніст. Тепер її засудили на 8 років таборів. А по­тім, як вона вже в глибокій старості розповідала київській журналістці Людмилі Кочевській, траплялося, що по три рази на рік арештовували і знову випускали. Рівно через 10 років після арешту в Батумі, її в Сибіру знову арештували і вже не випустили, а засудили на 10 років каторги, додавши до всіх нещасть ще й тугу матері, розлученої з дитиною.

Її допитували ночами, направляючи в очі сліпуче світло, били, ки­дали в крижану воду. Але девізом роду Капністів було: «Sub igne immortus» – «У вогні непохитні». Їй обрізали розкішні коси, вибили зуби, а вона сміялась: «Ви й бити не вмієте! Хіба так б’ють?»

В Караганді графиня Капніст видобувала вугілля. Тут вона знайшла до­стойну собі подругу: шляхетну жінку зі слідами неабиякої вроди, яку не знищили й 18 років каторги. Це була дружина адмірала Колчака, яка доб­ровільно прийшла до нього в тюрму, коли його схопили більшовики. На каторзі Марія Капніст зустрілася з дуже відомою співачкою Лідією Руслановою, генералом Рокосовським, письменником Данилом Фібіхом, якого вона врятува­ла від смерті.

Попри важку роботу, постійний голод, знущання конвою, люди намагалися зберегти себе як духовну особистість. Вони влаштовували концерти, ставили п’єси (адже в таборах було багато професійних акто­рів і режисерів), і саме в таборі вдосконалювала свою акторську майстерність Марія Капніст.

І всі ці довгі роки її підтримував і морально і матеріально вір­ний друг. Його звали Георгій Холодовський: коли Мірочка була ще зовсім дитиною, він залицявся до її старшої сестри Лізи, яка померла, не переживши розстрілу батька. Коли після тривалої перерви Холодовський побачив замість маленької дівчинки гарненьку дівчину, він закохався, і вони мали одружитися. Та знову не судилося!

Спочатку на заваді стали оті довгі роки неволі. А потім... Потім таки до Марії Капніст прийшла воля, і в 1958 році вона приїхала в Мос­кву, де на вокзалі мав її чекати перевірений життям на вірність друг – Георгій Холодовський. Вона відразу впізнала його – ставний, гарний, роки ніби зовсім не торкнулись його. А він не звернув уваги на якусь бабу в тілогрійці, в грубих зношених черевиках, з вузликом в руці. Лише коли їх на пероні залишилося двоє, він сказав їй: «Вас не зустріли, а до мене не приїхали». Повернувся і пішов. Тоді вона назвала його тим іменем, яким звала в дитинстві, і лише тоді він впізнав її. «Боже, що вони з тобою зробили!» – простогнав він. Вони на все життя залишилися добрими друзями, але не побралися. Вона не могла забути виразу жаху на його обличчі, коли він таки впізнав її.

Що ж зробила після того наша героїня? Приїхала в Київ, де їй дово­дилося в молодості жити. Графиня Капніст ночувала на вокзалі, у скверах, в телефонних будках, бо не мала де прихиститися. Зрештою, в стані безвиході прийшла в Спілку письменників у Києві: «Допоможіть! Я ж правнучка письменника Капніста». Їй повірили, – може, не відразу, – і Максим Риль­ський, Олександр Білецький, Борис Буряк постаралися їй допомогти. Діста­ли путівку в будинок творчості, щоб вона змогла відпочити. Микола Бажан, який тоді займав високу посаду, рекомендував Марію Капніст кінорежисерові Юрієві Лисенку, який знімав фільм «Таврія». Так Марія Капніст стала актрисою кіностудії ім. Олександра Довженка. Знімалася багато і з успіхом, отримала звання заслуженої артистки України.

Важко повірити розповідям давніх знайомих, що молоденька Мірочка була дуже повненька, бо в старості в неї була дуже струнка фігура молодої дівчини і типове обличчя відьми, якою її звичайно малюють в книж­ках з казками. Правда, вона тим не переймалася і нерідко любила розігрувати людей. Наприклад, в присмерку якийсь молодик, зваблений її фігурою, починає до неї залицятися. Вона відповідає йому дзвінким молодим голосом, а потім підводить до освітленого місця і повертається до нього обличчям. Залицяльник впадає в шок. А то ще був такий випадок. Повертається Марія Капніст додому і чує, як пенсіонерки (хоч і молодші за віком від неї), які сидять на лавочці біля під’їзду, бубонять: «Відьма! Відьма!» – «Ах, так, – подумала вона, – ну, я вам зараз покажу». Вона зв’язала достатньо довгий і міцний шнурок, спустилася через вікно зі свого третього повер­ху, зробила велике коло і ще раз гордо продефілювала біля ошелешених бабусь. В них аж щелепи відвисли з переляку.

Марія Капніст зіграла Мануйлиху в «Олесі», служницю панночки в «Дикому полюванні короля Стаха», в фільмах «За двома зайцями», «Іванна», «Роман і Франческа», «Дорогою ціною» та інших, але найбільший успіх їй принесла роль Наїни у фільмі режисера Птушка «Руслан і Людмила».

Можна б ще написати цілу повість про те, як Марія Капніст знайшла в дитячому будинку свою доньку Раду, як нелегко складалися межи ними стосунки, як врешті Рада ніжно полюбила свою маму.

Слід визнати, що Марія Капніст все життя говорила російською мовою, але вважала себе українкою. Вона любила похвалитися, що серед її предків був легендарний Іван Сірко.

Загинула Марія Капніст від нещасного випадку – перебігала дорогу і її збила машина. Поховали її в родовому маєтку Капністів в с. Велика Обухівка на Полтавщині. Так гірко і славно прожила свій вік остання українська графиня.

 

 

 

ЛЯДСЬКА ОЛЬГА народилася 2.03.1926 р. в с. Церковне на Луганщині в батьків Ганни та Олександра. Вчилася в середній школі в м. Краснодоні. Заарештована 2.04.1943 р. Суджена 24.12.1944 р. в м. Нироб Молотовської обл. за ст. 58-1а КК РСФСР на 15 років ув’язнення. Відбувала в Кінгірі, Тайшеті, Кемеровській області. Звільнена в 1956 р. Закінчила машинобудівельний інститут, працювала в проектних інститутах. Одружилася в 1954 р. під час Кінгірського повстання з Ференцом Варконі. Донька Олена (1955). Член проводу Руху, головний редактор газети «Час».

Література: Олександр Фадєєв. Молода гвардія.

 

Галина Дацюк

ЗНАК АНТИХРИСТА «СЧ–666»

(Уривок з роману)

 

Олі здається, що серпень схожий на діда Якима – обидва непосидючі. Груші трусить серпень, думає дівча. Медом жито покропив дід. Він підв’язав важкі шапки соняхів, щоб не впали на землю. А от хто півкопи рівненькими рядочками виструнчив, Оля не знає. Може, теж дід Яким? Він усе вміє, а надто – Богу молитися. Раз взяв дід Яким Олю до церкви. Здається, на Спаса, у храмі пахло яблуками і ладаном. Свічки й образи в золотих оправах горіли, як сонце, – мала аж очі за­плющила. Коли відкрила, здалося, що янголята під куполом зашелестіли білими крилами.

Гарно в церкві, а після можна в гості сходити, радіє Оля. Он яка велика родина в діда Якима: дядьки Федір, Василь, Іван, Семен. У діда хата велика, з різьбленими віконницями, можна й пообідати у нього всім. А тоді поїсти пахучого меду з вулика.

Через кілька років Церковне переіменують в Червоне. Дідусеву хату заберуть під колгоспний двір. На городах, де недавно господарю­вав серпень, запанує голод. Розлетиться по світу велика родина Лядських. Хтось заскрипить возом на станцію й у Сибір. Інші не виживуть у голодомор. Закрутиться нестерпно швидке, й нестерпно болюче колесо но­вої доби, і Олина доля на ньому. У її юне життя ввірветься війна і неправдивий факт поставить першу зарубину в душі.

Сімнадцятилітню Олю вустами радянського класика звинуватять у доносі на молодогвардійців. Їй присудять п’ятнадцять літ в таборах суворого режиму. Серпень 56-го принесе волю. Але ще довгі роки стулені вуста болітимуть правдою і безсило мовчатимуть.

1 липня 1994 року в газеті «Независимость» був надрукований матеріал «Кінгір-1954». Непередбачене продовження публікації сталося через три роки.

– Ось світлина моєї мами в час Кінгірського повстання, а ось група жінок – учасниць повстання, крайня ліворуч – моя мама Ольга Лядська. А той мадяр Федір Варконі, який перший розповів світові правду про Кінгір, то мій батько.

Через кілька днів ми зустрілися з Ольгою Олександрівною Лядсь­кою, її донькою Оленою Федорівною Бондаренко і внучкою Олею. Записала я розповідь пані Ольги – негучну і непатетичну. Розповідь, як і сама її доля, стверджує в думці, що дорога до нашої незалежності – тяжка і жертовна. Воля не сталася в один день. Вона здобувалася щодня, до­лаючи Систему по міліметру й по міліграму. Чим же пояснити нашу рід­кісну здатність забувати правду? Невже, щоб пам’ятати, треба неодмінно пройти цю дорогу самому?

– Оленку я народила в таборі.

Мене арештували 1943 року, сфабрикували «справу Лядської», що начебто розповіла поліції про молодогвардійців з Краснодона... Не мала до того ніякого відношення, просто вчилась з деякими підпільниками в одній школі. Мусіла відповідати за це в таборі на Уралі.

У листопаді 1946 року якась поважна комісія забрала мене до Москви (це було вже після того, як Фадєєв написав «Молоду гвардію»). Пів­року тривало слідство на Луб’янці. Згодом передали мене в Лефортово, затим відправили в Кінгір – спеціальний табір для політв’язнів, засуджених на 20-25 років каторжних робіт.

В Кінгір я приїхала 1949 року. Праця тяжка, справді каторжна – бу­дували мідноплавильний комбінат. Політв’язнів тисячі і тисячі. У нашому жіночому таборі кілька тисяч. Жіноча зона відділена муром від інших, власне, всі зони не мали сполучення межи собою.

Носили ми номери – на білих шматках з трьох боків: на спідниці, спині і рукаві, щоб видно було наглядачам. Чи кликали нас за номерами? Нас ніяк не кликали.

Годині о 3-4-й ранку відчинялись двері і нарядник гукав усім:

– Підйом!

Йшли до їдальні, щось там перехоплювали... О 6-й виходили з табору по п’ять в колоні, взявшись за руки. Під конвоєм, під собачий гавкіт. («Шаг влево, шаг вправо – считается побегом».)

Я мала номер СЧ-666 (страшні, зловісні цифри). Мабуть, цифри означали менш небезпечних, більш небезпечних.

Ще в Лефортово захворіла на туберкульоз, а тут цей процес загострився. Трохи підлікував мене вільнонайманий лікар з Буковини. Лікували алое, бо препаратів не було – просто робили витяги з рослини... Згодом знову відправили на роботу.

Сьогодні говорять, що повстання в Кінгірі спричинили декілька моментів. Як один з важливих наводять поселення «побутовиків» у політзоні. Я ж думаю, що найголовніша причина – жахливі умови, які не поліпшилися зі смертю Сталіна. На що мала сподіватися людина, ув’язнена на двадцять п’ять літ? Чаша терпіння переповнилась, полегшення ніякого.

Втекти?.. Куди?.. Пригадую, коли була ще на Уралі, то одного разу впі­ймали чотирьох в’язнів. (Тайга – велика спокуса для втечі). Повбива­ли їх і поклали біля воріт. Коли ми виходили з зони, то дивилися на них, як на пересторогу до втечі.

Події почалися 16 травня. Як звично, ми встали всі рано, але тут почули новину – на роботу не виходити. Зв’язку, звичайно, не було. Але ми працювали на одному об’єкті з чоловіками. Вдень – жінки, вночі – чоловіки. Там у схованках залишали листочки: записочки. Дуже багато дівчат і хлопців переписувалися між собою, надзвичайно дружна була молодь із Західної України.

Не пригадую, хто був керівником, але пам’ятаю, що трималося по­встання до 26 червня. Перед тим вартові попереджали, щоб повсталі ви­ходили з зони, викликали тих, кого мусили звільнити. Звільняли малолі­ток в основному. Українці трималися. Вже відчувався голод, але не зда­валися. І тоді вранці, 26-го, годині о 4-ій почали закликати всіх в ба­раки. Хто не встиг, по тих пройшлися танки. Танки повзли попід самими бараками, в одному місці навіть повалили барак, задавили людей. Де поховали вбитих? Розповідали, що частину в сільгосптаборі – просто в овочесховищі, і бульдозерами землю зрівняли.

Після повстання я вже чекала Оленку. Усіх вагітних забрали і при лютому морозі відправили аж в Красноярський край. Дорога тяжка, холодна. Доїхали до Тайшета, а тоді ще кілометрів двадцять уночі в страшний мороз йшли пішки. Приїхали в спецтабір для матерів з дітьми, і там у лютому 1955 року я народила Оленку. Коли ж Оленці виповнилося 9 міся­ців, приїхали мої батьки і забрали її, а я ще залишилася і цілий рік слюду лущила. У 1956 році прибула спецкомісія, викликали мене, щось довго радились, і мене звільнили – «зі зняттям судимості».

Тринадцять років провела я в таборах. Коли засудили, мені ледь виповнилось 17.

Тепер же зі звільненням я мала право жити, де хочу. Повернулася на Луганщину, хоч це, може, була моя найбільша помилка.

Дуже хотілося вчитися, закінчила інститут, виховувала доньку. З Оленчиним батьком познайомилася в таборі. Федора самого я не бачила, лише друзів зустріла. Друзі розповіли йому про мене, і він написав мені листа. Згодом я ходила чистити від снігу зону, там і побачи­лись вперше. Звичайно, я не була така, як тепер. Федір казав, що ми мусимо обвінчатися – він був католик. Вінчав нас ксьондз – Федорів друг, що працював у стоматологічному кабінеті. Федір же був хірургом. Ув’язнений «за підозру в шпигунстві» в Берліні під час війни.

Федір звільнився раніше – 1955 року і поїхав до Західної Німеччини. Його не затримували, бо мав іноземне підданство. Він писав проку­рору, що тут дружина і дитина (тобто я з Оленкою), але його не зали­шили. А потім мені не дозволили їхати до нього в Німеччину.

Я заміж не виходила. Тільки прізвище змінила Оленине на Бондаренко, щоб трохи легше нам жити стало.

Що світлого можу пригадати в житті? Та, мабуть, отой Спас в ді­довій церкві у селі Церковне на Луганщині, коли була ще зовсім малень­кою, є найсвітліша хвилина в житті.

_______________________

1. Ольга Лядська з онучкою.

 

ЧЕНЦОВА ВАЛЕНТИНА народилася 1912 р. на Чернігівщині. Ім’я батька Савватій. Освіта педагогічна. В 1944 р. за вірш про Україну засуджена на 10 років позбавлення волі. В 1954 р. вийшла на волю. В 1993 р. в Черкасах вийшла збірка її поезій. Син: Левко Хмельковський. Інших даних зібрати не вдалося.

 Література: Жорна. Черкаси, «Січ», 1999.

 

 

 

Валентина Ченцова

 Левко Хмельковський

ВОСЬМЕ ПОЛЕ

Трави пахли простором і волею, але не було в тих пахощах чебрецю і м’яти. Косили сіно повний світловий день. Високі дикі флокси падали під косою і довго не в’яли. На прохолодній сибірській землі їхні розкішні малинові кетяги нагадували свічечки каштанів, але не бентежили серце. Чужа, незвична земля наших страждань, нашої неволі, безупинної праці.

Біля інструменталки бригаду обігнав, як завжди, начальник взводу.

– На восьмое? – запитав мимохідь конвоїра.

– Так точно.

– Обувь без дыр?

– Целая!

– Смотри за бабами да и сам на месте не стой!

Бригадирша запитливо підняла брови, але начальник ніби не помітив цього запитання, пішов далі. Бригада вишикувалась п’ятірками і, виблискуючи косами, рушила в поле. До нього було шість кілометрів. Йшли пагорбами, які поросли невеликими гайками, які тут називають колками. Далеко на обрії синіли гори. Жінки говорили, що за ними Монголія.

За командою стали до косовиці. Коса в мене була легка, тоненька, стільки разів точена, що аж півколом стерлася.

Попереду, як завжди, йшла Ганя Бігун. Струнка, височенька, врод­лива буковинська дівчина. Вона усіх залишила позаду, захопилася робо­тою, забула про свою біду й тужно співала коломийок, котрі летіли над полем, не знаходячи відгуку.

– Гляди под ноги, земляника водится! – гукнув охоронник.

Суниця і справді була під ногами, і жінки все частіше нахилялись по ягоди. Зірвеш зелений пучечок, струснеш його і перезрілі ягоди впадуть на долоню. Настрій покращав. Не забороняють рвати ягоди, теж добре.

А Ганя вийшла на пагорб і раптом замовкла над простором Сибіру.

Вона завищала, кинулася вбік, замахнулась на когось косою. Охоронник позаду нас клацнув затвором:

– Что, порезалась?

– Гадюка! – видихнула дівчина.

Тут скрикнула Анеля Баланда, вхопилась за серце Йолочка Євтушенко. Жінки задкували. Ганя метнулася до великого пенька    і закричала:

– Ой, погляньте!

Між вузлуватим корінням, на темному зрізі ніжилися на сонці десятки гадюк!

– Не трогай, бабы! – гукнув охоронник. – Обходи колок!

Ми обійшли небезпечне місце і знову взялися до праці. Але вже не хотілося суниць, серце калатало, аж голова паморочилась. Усі вже не так на косу, як на затягнуті у чуні ноги дивилися. А були й босі... Знову хтось вереснув, ще і ще раз... Першою заридала Ганя, за нею інші. Напружені нерви не витримали. Кривда і біль посилили цей плач. Охоронник розгубився:

– Ну, бабы, норму надо же... Сколько можете. Сам не знаю... Снять вас не имею права.

Почали мантачити коси. Знову стала у рядок бригада. Змахнули косами, але знову зойк, голосіння. Конвоїр затягнувся самокруткою, переклав в іншу руку гвинтівку, потоптався, косячися на землю, під ноги.

– Давай, бабы, выходи на край!

Усі запитливо повернули голови.

– Давай, давай, бросай работу!

З-за колку з’явився гнідий кінь начальника конвою взводу.

– Бригада, садись! – гукнув солдат. – Юбки подверни, чтобы гадюка не заползла!

Солоний жарт не викликав сміху. Заплакані жінки ховали почервонілі носи в ріжечки хустинок.

– Что случилось?

– Товарищ начальник! – конвоїр пояснював ситуацію. Взводний зліз з коня й пішов у поле. Гадюки вилежувались, погрозливо шипіли. Голівки оживали малими язичками. Начальник поквапливо відійшов.

– Куда ж теперь? Ну, как уж будет, – кинув він, стаючи в стремена. Усі підвелися: невже знову в поле з гадюками?

– В строй!

Ми полегшено зітхнули.

– Обед зашлем на пятый покос! – гукнув начальник уже з коня.

Обкосили квадрат. На розі кожного прокосу став вартовий, косарі вийшли на середину. Під ногами чавкало, пахло тванню. Коси вгризалися в траву.

– В колдобины с водой, бабы, не заходи! – гукнув конвоїр. – Там трясина!

Усі зникли в зелених височенних травах, лише шамотіння верхівок підрізаної трави вказувало на роботу косарів, вжикали коси, зрідка подзвонювали мантачки. Далеко десь попереду чувся спів Гані Бігун:

Ой, легіню, легінечку, як ся тоскно серцю!

Чи то скоро твоя пісня на мою озветься?

Тужив дівочий голос. І наша бригадирша крадькома витерла сльозу.

 

 

 

 

СТЕЦ-ІВАНЧУК ОЛЬГА народилася 31.12.1928 р. в с. Мартинівка на Рівненщині в батьків Дарії та Івана. Заарештована в школі с. Верба 11.11.1944 р. Суджена 17.12.1944 р. в м. Дубно за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 15 років каторжних робіт, 5 років позбавлення прав і 5 років заслання. Звільнена в 1954 р. Одружена з Ярославом-Петром Іванчуком (1954). Діти: Ярослав (1956), Олесь (1962). Живе в Полтаві.

Авторка збірок віршів «Вірші юності», «Полтавщино, пам’ять збережи».

 

 

 

ЛЮДСЬКА ДОБРОТА

В січні місяці 1952 року я працювала на лісоповалі, цей табір називався «Сухостой». Серед ліса побудовано декілька бараків, де жи­ли в’язні. Ці бараки були чорні та дуже сумні. Рядом біля цих бара­ків була будівля для охоронців табору. Світла електричного не було. В баночку наливали риб’ячий жир, робили гнотик і цей каганець освіт­лював деяку частину бараку. Таких каганців у бараці було багато.

Зимою працювали на лісоповалі дуже тяжко. Коли сніг глибокий, що сягає до пояса. Треба носити тяжкі колоди до основної дороги, щоб їх трактор міг вивезти. Ми закутані хустками, лиш тільки блищать очі. Боїмося поморозити обличчя. У ці люті морози завалився дах у нашому бараці. Треба було негайно його ремонтувати. На подвір’ї між цими бараками розчистили сніг. Натягнули велику палатку. Посередині поставили тимчасову піч, зроблену з залізної бочки. Але то тепла не дава­ло. Сильний був холод. Мороз був більше 50°. На цьому снігу поклали матраци для спання. Ми усі дівчата дуже простудились. Так усе тіло боліло й кості дуже крутило тяжким болем. Ми полягали спати, але спати не могли. Я чомусь дуже стогнала. Біля мене лежала моя вірна подруга Віра Королюк. Вона встала й вийшла з цієї палатки. Біля одного з бараків лежала купа каміння. Вона там вибрала невеликий камінчик. Принесла його в палатку і поклала на піч. Найшла кусочок ганчірочки і завернула його. Підійшла до мене і каже: «Олю, візьми цей камінчик і поклади на це місце, яке найбільше болить». Я кажу до неї: «Моя дорогенька, я ж не знаю, до якого місця його прикласти. Мене все тіло болить». Вона мені радить: «Тримай його у своїх долонях. Тоді усе твоє тіло нагріється і ти не будеш відчувати такого страшного болю». Я тримала цей камінчик у своїх долонях. Тіло моє нагрівалося, біль став зникати. З моїх очей капали сльози. Але це були сльози великої вдячності за людську доброту.

Ольга  Стец-Іванчук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

_______________________

1. Ольга Стец-Іванчук з чоловіком і синами.

 

 

КУШПЕТА-ПЕТРОЩУК МАРІЯ народилася 29.11.1925 р. в с. Гаї біля Бродів у батьків Ганни та Якова. Закінчила торговельну школу в 1943 р. Була районною провідницею ОУН в Підкаменецькому районі. Заарештована 2.11.1944 р. з групою дівчат, вивезена без суду в Воркуту. Повернулась додому в 1947 р. Вдруге заарештована 2.09.1949 р. в с. Засади на Волині, засуджена військовим трибуналом за ст. ст. 54-20, 54-11 КК УРСР на 25 років позбавлення волі. Відбувала в Кінгірі та закритій тюрмі м. Курган. Звільнилася в 1956 р. Одружена з Іваном Петрощуком (1959). Діти: Богдан (1960), Яромир (1966), який загинув 1987. Зараз проживає в м. Сокаль.

 

 

«ДЕ ЗАРАЗ ВИ, КАТИ МОГО НАРОДУ?»

Так питав Василь Симоненко, так запитують мільйони українців. Справді, де вони? Дехто перебрався вже в інший світ і здає звіт перед Всевишнім за свої страшні злочини, а декого ще сьогодні носить наша свята земля, яку вони люто ненавидять, аж зубами скрегочуть, що не можуть вже творити того, до чого звикли десятками літ. Хоч і безслідно вони не зникли. Лишили по собі таких же людоненависницьких потомків, лицемірів, зайд, що готові продовжити їх криваві справи. На словах вони благі, нічого спільного не мають з минулим. Далі обіцяють людям рай, який готували нам ціле своє більшовицьке панування. А ді­ти? Як «турбуються» вони про дітей! А що вони робили з нами і нашими дітьми? Ось тут мені хочеться розповісти одну історію.

Коли я була в Кінгірському таборі, зустрілась з Нусею Панашій. Вона була родом з Івано-Франківська. Дуже гарна, інтелігентна дівчи­на. Працювала фармацевткою у своєму місті. Жило їх четверо: мама, її сестра Люся з 6-річною донечкою Лялею (так ніжно називали цю дитину).

Фронт розлучив її сестру з чоловіком, і вони опинились по різних сторонах. Нуся була зв’язана з ОУН-УПА, її арештували і засудили на 25 років. Незабаром після арешту вивезли її сім’ю.

Ми працювали в одній бригаді і щиро заприятелювали. Була вона цікава, контактна та симпатична, дещо старша і більш досвідчена в реальному житті. Була заручена з лікарем, якого теж заарештували. Мала родинну реліквію, якою дуже дорожила. Це була фотографія мале­нької Лялі. Що це була за дитина, здається, не знайду слів описати ту надзвичайну, неземну красу. Волоссячко кучеряве, очі великі у прекрасній оправі чорних брів та довгих закручених вій.

Нуся розказувала, що один професор збирав колекцію фотогра­фій гарних дітей і так захопився нею, що фотографував її в різних позах. То було справжнє ангелятко. Не даром вона й переписувалась з ангеликом. Вранці пробуджувалась – і на віконці біля ліжечка лежав лист від ангелика. Мама помагала їй перечитувати, а відписувала вже вона сама. І ось настав для Нусі радісний день. Вона отримала вісточку від своїх рідних. Вони опинились в Читинській області. Відтоді Нуся часто отримувала листи, але чомусь була стривожена, що не пише її Ляля. Одержує від неї тільки привітання. Проходив час, і Нуся все більше переживала. Накінець одержала листа, звичайно, втішилась, та раптом зблідла, вся затремтіла і застогнала. Ми кинулись до неї. Вона простягнула нам листа. Почали читати... «Аж тепер рішила тобі написати всю страшну трагедію, – пише її сестра. – Коли ми їхали в страшних товарних вагонах, було дуже холодно. Проїжджаючи Іркутську область, Ляля тяжко захворіла. Повідомили в санчастину. На одній із зупинок прийшла медсестра, зміряла температуру, дала кілька таблеток і більше не появлялась. Дарма повідомляли, що дитині все гірше і гірше стає. Дівчинка згасала на очах, як свічечка. Накінець відкрила оченята і тихо прошептала: «Мамусю, я хочу пити». Страшно подумати – я не могла сповнити її бажання. Не було ні краплинки води, щоб змочити її спрагнені уста. І так, не дочекавшись ранку, останній раз забилось її дитяче серденько. Ще одна маленька зірочка згасла в далекому північному сяйві. Ранком поїзд зупинився, щоб видати сніданок, тоді сповістили конвоям, що померла дитина. Нам відповіли, що в населеному пункті хоронити заборонено. Треба, щоб поїзд від’їхав. Проїхавши чималу відстань, нарешті зупинилися. Наглядач наказав, щоб приготувати труну. Я обгорнула свою донечку, свій найбільший скарб, в простирало, пригорнула до грудей і разом з мамою, під наглядом конвоїрів, вийшла з вагона та попрямувала до вказаного невисокого курганчика. Руками розгребла сніг у вічній мерзлоті, поклала свою радість, всю свою надію і щастя в цю сніжну ямку. Поклала свою єдину донечку хижим птахам та звірам на поживу.

Більше писати тобі не в силі. До кінця свого життя на моєму обличчі більше не появиться усмішка. Її я поховала разом зі своєю донечкою там, на читинськім пагорбі, на вічній мерзлоті, під сніговим заметом».

Так закінчила вона свого листа. Ми всі плакали разом з Нусею. До сьогодні не можу стримати сліз при згадці про ту трагедію. Перед очима ця чудова дівчинка, усміхнена, з добрими, милими оченятами.

Мені хотілось би, щоб про цю трагедію прочитали і ті, хто до сьогодні нудьгує за тим большевицьким «раєм», в якому ми так «щасливо» жили. Нехай би вдумалась кожна мати, як гинули наші діти, в яких умовах і де вони поховані. Думаю, що нікому б не повернувся язик сказати, що за Совєтського Союзу було краще.

Ким би стала сьогодні та маленька дівчинка – невідомо. Одне відомо, що була б вона людиною високоморальною, доброю, благородною, для чого мала всі дані.

 

Марія Кушпета-Петрощук

 

 

 

ВОРОНОВИЧ-КОЧУР ІРИНА народилася 9.05.1907 р. в батьків Неоніли та Ми­хайла. В 1934 р. закінчила Київський інститут народної освіти. В 1932 р. одружилася з Григорієм Кочуром (один з провідних українських перекладачів). Син Андрій (1933). Заарештована в 1943 р. в Полтаві. Суджена в березні 1944 р. за ст. ст. 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР на 10 років ув’язнення. Відбувала в Комі АРСР. Звільнилась в 1953 р. Померла 9.06.1985 р., похована в Ірпені під Києвом.

 

Андрій Кочур

«РІДНА МАТИ МОЯ...»

Ці тоненькі, друковані на цигарковому папері листочки без нумерації, початку й кінця, підпису чи прізвища автора лежали в письменницькому архіві мого батька Григорія Порфировича Кочура. Було зрозуміло, що писала їх львів’янка, яка не з власного бажання, звісно, провела частку свого життя в задротованому таборі північної Інти, де й познайомилася з моїми батьками. Ось її згадка про мою матір:

«...Треба віддати належне пам’яті покійної дружини Кочура Ірині Михайлівні Воронович. Вперше мені випала нагода відвідати їхній дім улітку 1955-го. З першого знайомства Ірина Михайлівна приверта­ла увагу своєю непересічною особистістю: інтелігентна, розумна, її мелодійний, гарно поставлений голос нагадував про моїх викладачів із призабутих уже студентських часів. І подумалося мені: місце її на кафедрі між студентами, а тут єдиним розчерком пера відірвали людину від усього, що становило її сутність, і примусили змінити професію: з номером на спині копати землю, штукатурити, класти пе­чі і – це вже веселіший варіант – бути медсестрою.

При цьому вона не забувала про книги: «Для мене читати – значило жити, інакше життя позбавлене змісту». Зі своєю ерудицією, невпинною жадобою знань, вмінням кожну хвилину використовувати для самоосвіти Ірина Михайлівна йшла поряд із Григорієм Порфировичем і була його надійною опорою та порадником. А ще на її плечах лежав тягар домоведення, чисельна кореспонденція, упорядкування великої бібліотеки, друкування рукописів чоловіка і, врешті, найобтяжливіше – прийом гостей.

Із запізнілим каяттям пригадую наші постійні «наскоки» на інтинську домівку Кочурів, коли ми в недільну пору зграями обсідали обідній стіл, щедро заставлений наїдками, та як сарана спустошували все, безпардонно «вгризаючись» у бюджет шановних господарів. Очевидно, заради нас вони собі відмовляли в усьому. Але ніколи, навіть у роки матеріальної скрути в Інті, я не чула, щоб Ірина Михайлівна нарікала чи виявляла якесь невдоволення. Навпаки, вона завжди була душею товариства, завжди вміла вкинути веселе, дотепне слово, створити гарний настрій.

Прекрасна атмосфера панувала за недільним столом! Стільки хо­рошого, розумного виносили ми звідти, з якою вдячністю згадували славне подружжя, в якого збирався весь «інтернаціонал» Інти. Люди різної національності, різного фаху, віку, обсягу знань почувалися розкуто завдяки високій інтелігентності наших благодійників. То ж ми з нетерпінням очікували вихідного дня, щоб зазирнути на годину-дві до Кочурів і наче з цілющого джерела почерпнути душевні сили для подальшого змагання зі злигоднями, що випали на нашу долю...».

Така розповідь про ті часи в житті моїх батьків, коли напередодні реабілітації, вони із осіб засланих перетворилися на поселених, тобто свої десять років відбули, але, позбавлені громадянських прав, не вільні були покинути Комі АРСР. Ловлю себе на думці, що коли в тому тексті зробити малопомітну зміну і замість «інтинський дім» написати «ірпінський», то матимемо схожу картину – хіба що поява гостей там була мало не щоденна. Але й за такого «то­тального» гостювання мама встигала подбати про все і про всіх. Не пригадую дня, щоб вона кимось не опікувалася. І навіть в останні дні свого життя в лікарні, сумно зі мною попрощавшись і сказавши, що вже не повернеться додому, говорила про незавершені свої справи й давала доручення щодо інших людей.

Згадуючи це, мимоволі замислюєшся: звідки в неї стільки альт­руїзму, жертовності, щирого бажання всіх ощасливити? Від батьків?

Моя бабуся Неоніла Володимирівна Воронович, вчителька доре­волюційної гімназії, – надзвичайно добра, тактовна, делікатна, – не мала такої активності. Може, дійовість і певна авторитарність матері – від її батька Михайла Костьовича Вороновича, також учителя, згодом одного з керівників відомої капели «Думка». В 30-і роки його діяльність на культурологічному «ідеологічному» фронті завершилася засланням до таборів у Казахстані, звідки йому вже не судилося повернути.

Що ж до матері, то вона дбала і про своїх рідних. У вінницький (а для мене – дитсадковий) період нашого життя з її ініціативи у нас поселилася осиротіла молодша батькова сестра Ліда Кочур, згодом учи­телька. Пізніше, вже з Ірпеня, мати помандрувала до молодшої своєї сестри Ольги Михайлівни – для допомоги в догляді за її хворим чоло­віком. Та й ми з дружиною «підкинули» до Ірпеня нашого сина Романа, що пішов там до першого класу. Причини були вагомі: в Марії Кочур у розпалі артистична кар’єра, а син Андрій Кочур, тобто автор цих ряд­ків, – то в журналістських відрядженнях, то на спортивних зборах, то весь, так би мовити, в науці: треба ж дисертацію завершувати. Лише згодом ми усвідомили, наскільки ускладнили життя матері, хоча вона ніколи не скаржилася, а допомагала нам непомітно, своєчасно, делікатно.

Згадуючи епізоди свого, сказав би, дискретного родинного життя з батьками, не омину й Полтави, де ми опинилися в ході евакуації і звідки не могли вибратися до приходу німецьких військ. Там померла моя молодша сестра Оксанка, там у голодні роки мати «майструвала» з картопляних очисток і остюків нам оладки на риб’ячому жирі, завдяки чому ми не вмерли від голоду. Але гіркішої, огиднішої страви, пе­вно, нема на світі... Так ми дочекалися повернення «наших», а за ни­ми прибули дещо інші «наші» – ідеологічні оборонці держави. І настав день, коли мені, 11-річному хазяйновитому власникові кролів, довелось міняти їх та й деякі інші речі на продукти для передач матері. А одного дня від тюрми під конвоєм повели великий гурт сумних жінок, і з того гурту я почув мамин голос: «Прощай, синку! Не вір тому, що про нас казатимуть, – ми чесні люди!» А потім приїхала і забрала мене до Києва мамина сестра Тамара. На цьому моє дитинство закінчилося.

 

 

 

СКРЕНТОВИЧ-ЛАВРІВ МАРІЯ народилася 2.01.1925 р. в с. Залуква на Станісла­вівщині (тепер Івано-Франківська область) в батьків Доміцелі та Ан­тона. Під час війни в підпіллі ОУН Станіславівської округи – псевдо «Звенислава». Заарештована на початку березня 1945 р. в с. Саджава. В квітні 1946 р. суджена в Станіславові за ст. ст. 54-1а, 54-11 на 15 років каторги. Відбувала у Воркуті. Звільнилась в 1956 р., пере­їхала до Караганди, одружилася з політв’язнем Петром Лавровим. Закінчила гірничий технікум і політехнічний інститут, працювала ве­дучим конструктором. Померла 2002 р. у м. Львові.

Література: Літопис Нескорена Україна, т. 1, Львів, 1993.

 

 

МОЄ ПСЕВДО БУЛО «ЗВЕНИСЛАВА»

Арештували мене в квітні 1945 р. в селі Саджаві на Станіславівщині. До села я зайшла з подругою затемна. Подруга хотіла висповідатися, і ми пішли до церкви. Вбрані були по-сільському. Хтось доніс у Богородчани, й звідтіля наскочили відділи чекістів і оточили церкву. Шукали нас, бо офіцер кричав: «Где они?» Нас, зловлених біля церкви, завезли до Хмелівки і почали допитувати немилосердно. Якийсь колишній боївкар, що здався чекістам, доказував, що бачив ме­не серед членів обласного проводу ОУН. Потім кинули мене на віз між драбини, і біля мене сів офіцер. Подругу посадили на другий віз на розвору. Як тільки валка почала спускатися вниз до річки, вона зіскочила і побігла на луг. Офіцер побачив її, скочив у воду і почав стріляти. На моїх очах вона вибігла на поляну, помахала рукою і впала, прошита кулями.

По дорозі я видумала собі прізвище й прикинулася санітаркою з куреня Іскри. Допити йшли плавно, адже я знала сотні, рої, все сходилося з правдою. Може б мене віддали під суд, якби боївкар не наз­вав мій псевдонім. Якраз тоді до Богородчан, де мене допитували, над’їхав комісар зі Станіслава. Йому показали мене й додали, що боєць «истребительного батальйона» знає мене. Викликали його, і він сказав, що я «Звенислава». Комісар утішився, бо за мною кілька місяців полювали НКГБ-НКВД. Він був з НКВД і забрав мене до Станіславського обласного управління. Швидко знайшов мою справу, прочитали моє прізвище і все, що знали про мене. Мені привели на очну ставку 8 осіб, серед них члена повітового проводу ОУН, сина священика Барановського і брата відомого співпрацівника Євгена Коновальця. Наймолодший Барановський здався і «сипав» усе, що знав. Усім вісьмом я сказала:

«Ви продалися за шмат гнилої ковбаси й служите ворогові».

Запроданців одвели, а зі мною почали диспутувати. Я доказува­ла, що комуністичні ідеї абсурдні. Зі мною, дівчиною, що закінчила 8 класів середньої школи, сперечалися: генерал прикордонних військ, заступник наркома внутрішніх справ УССР, головний прокурор СССР Орлов, перший секретар Станіславівського обкому КП(б)У Слонь і секретар ЦК ЛКСМУ. Останній виявився повним невігласом, за винятком Слоня, не набагато освіченішими були й інші. Зі мною тоді в енкаведистській ка­мері сидів полковник австрійської армії, консультант командування УПА. Втікаючи від облави, в Карпатах він потрапив у щілину ногою й вивихнув її. Вночі ми ділилися думками, а в нього багато можна було навчитися. Їсти нам давали 2-3 рази на тиждень. Деколи конвоїри при­носили трохи хліба і води.

Через місяць мене перевели до внутрішньої тюрми НКГБ. Перший слідчий був непоганий. Його забрали з діючої армії й примусили працю­вати «в органах». Тому він не дуже добивався від мене потрібних зі­знань. Моє слідство перебрав майор Дубков, людина розумна й жорстока.

Він посадив мене на два місяці в одиночну камеру, а сам поїхав до Чернівців допитувати провідницю Буковини й члена крайового проводу ОУН «Мотрю». Під час німецької окупації вона проводила вишколи юнацтва й знала мене. На слідстві характеризувала мене як активну провідницю юнацтва. Я заперечила її зізнання. Після цього майже рік на мене не було жодних компрометуючих матеріалів. Хоч людей попадалося чимало, ніхто про мене нічого не говорив. З Києва до мене приїхав полковник і допитував більше як місяць. В травні 1946 р. мене повезли до суду. Протягом якихось 20 хвилин військовий трибунал з трьох осіб проштам­пував: 15 років каторги й 5 років позбавлення прав (арештантським жаргоном «по рогам»).

Щаслива, що допити скінчилися, й зможу спокійно поспати, я надіялася, що через декілька днів виїду в етап у «широкую страну мою родную, где так вольно дышит человек». Одначе моя радість швидко за­кінчилася. Перед вечором мене повернули з великої тюрми НКВД, куди привезли після суду, назад до внутрішньої тюрми НКГБ. Вночі викликав мене начальник обласного управління НКГБ полковник Сатін і заявив, що мої допити не закінчено й мене мучитимуть стільки, скільки захочуть. Він запропонував мені дворічні курси розвідників у Києві й на вибір країни: Польщу, Чехословаччину або Югославію. Я відмовилася. «Ми заставим тебя сотрудничать с нами!» – кричали співпрацівники Сатіна, а він сам поставив мене в кут і бив по голові так, що вона відбивалась від однієї стіни до другої. Сам Сатана не придумав би гірших катувань над уже засудженою людиною.

У цій тюрмі мене тримали ще рік. На допитах перші питання починалися трафаретно: «Ти будеш з нами співпрацювати?» Потім видумували різ­ні питання, на які я не могла відповісти. Зрештою, вони заздалегідь знали, що я на них не дам відповіді. Щоб мене зломити, підводили мене до дзеркала й питали, чи я пізнаю себе. Одного дня завели мене в бокс, маленьку будку, в якій можна було тільки стояти струнко. Через кілька годин повели мене в кабінет, де сиділа підрайонна ОУН, яка свідчила на допитах, що до Організації вербувала її я. На волі вже знали, що мене засудили, й коли дівчат арештовували, щоб не «топити» нових, вони звалювали всю вину на загиблих або на засуджених. Коли підрайон­на побачила мене, відмовилася від попередніх зізнань. Мене забрали назад у бокс, а її почали бити. Аж у боксі було чути її крик. Пізніше в мою камеру підкинули вчительку з Калущини. Більше ніж тиждень сиділи ми і мовчали. Відчувши мої підозріння, що вона сексотка, вчителька розплакалася і знепритомніла від сердечного приступу. Коли я привела її до свідомості, вона почала розповідати. Її та ще 15 дівчат прода­ла станична. В камері вона ж набрехала дівчатам, що всіх видала вчи­телька. Всі вважали її сексоткою і плювали на неї. З відчаю вчителька попросилася до слідчого, розповіла правду й погодилася доносити. Перебувши зі мною ще кілька днів, вона зрозуміла хибність своєї помсти й відкликала свої зізнання. Її страшно били.

Серед дозорців був молодий українець Іван Довгий з Вінниці, службист, але добра душа. В неділю, коли тюремне начальство відпочивало, він позабивав щурячі діри (щурі страшно докучали мені в моїй одиноч­ці-карцері). Три доби щурі гризли цеглу, а на четверту ніч пробилися. До ранку наносили перед дверима цілу купу сміття. Коли під час провірки старший наглядач (єврей) відчинив двері й розігнався до стіни з заслоненим дошками вікном, він упав на сміття. «Что это такое?» – закричав. Іван пояснив. Єврей розпорядився не прибирати сміття і доповів начальникові тюрми. Той прийшов до мене і сказав: «Здесь можно с ума сойти! Я доложу начальству». Наступного дня прийшов знову: «Вы сами виноваты. Ничего не говорите», – були його слова.

Крім Івана Довгого, було ще декілька порядних чергових. Вони підходили, підбадьорювали мене: «Держись! Ничего не говори! Выдержала уже столько, осталось меньше». Один солдатик з караулу через віконечко запитав: «Девушка, за что сидишь?» Розповів, як мерзне і як жорстоко з ним поводяться. Кидав мені хліба й тютюну. Милосердна дитина.

Марія Скрентович-Лаврів

 

 

СЕНИК ІРИНА народилася 8.06.1926 р. в м. Львові в батьків Марії-Францішки і Михайла. Навчалася на факультеті іноземних мов у Львів­ському університеті. Заарештована 11.12.1945 р. За ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР 2.03.1946 р. засуджена на 10 років позбавлення волі. Покарання відбувала в Іркутській області, потім 13 років заслання. В Україну повернулась в 1968 р. Вдруге заарештована 17.11.1972 р. в Івано-Франківську, суджена за ст. 62 ч.2 КК УРСР на 6 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Визнана особливо небезпечним злочинцем. Відбувала в Мордовії, потім у Казахстані. Після звільнення поселилась в Бориславі. Одружена з політв’язнем Василем Дейком (1983). Авторка низку поетичних збірок і альбомів візерунків для вишивання, виданих в Україні та Америці.

 

Ах, ці спогади!

Спогади! Спогади! Чи можна їх призабути? Вони такі нав’язливі. На жаль, поки людина жива, вони будуть нагадувати їй загратовану юність. Власне, одна з моїх найновіших збірочок саме так і називається – «Загратована юність». Більш як піввіку довелося чекати, щоб ця тоненька книжечка, написана під чужим, непривітним небом, і зго­дом вилучена перед моїм другим арештом, побачила світ тут, на моїй вистражданій Україні.

Передмову до цієї книжечки написав відомий професор Дрогобицького педагогічного університету пан Ярослав Радевич-Винницький. Поки вгамується пекельний біль, щоб можна було спокійно перенестися у тьмаве царство одного з численних лагерів – у сьомий «Спецзаозерний» табір Іркутської області, я дозволю собі процитувати декілька рядків пана Ярослава: «У країні «реального соціалізму» до поезії було особливе ставлення:

У нас поетів поважають –

Їх убивають...»

Правда, вбивали не всіх. Здебільшого поетів робили в’язнями. В’язні ж, натомість, ставали поетами: їхній нескорений, незламний дух матеріалізувався у поетичному слові, карбуючись рядками, строфами, сонетами, поемами... «Загратована юність» Ірини Сеник – це мо­заїка поетичної біографії української дівчини, яку сталінська машина людовбивства затягла у свої сатанинські триби, аби знівечити, перетво­рити у ніщо, але не дала собі ради з нею, бо в душі її завжди були Бог і Україна, і ця душа линула на хвилях поезії, розмовляла з ними високим поетичним словом....».

Отож на хвилях поезії переношуся в далекі п’ятдесяті роки:

Наш етап так поволі плететься.

Всі помучені вкрай.

А мені у тайзі цій верзеться

України визвольний розмай.

Десь позаду зостався Братськ, Заярськ, Каймоново, Ілім... Кінце­ва зупинка – роз’їзд Обвальний. Тьмаві бараки, наче в ямі. Зона пуста. З неї вивезли нещодавно чоловіків. Зона повна крові. І не дізнаєшся, яка трагедія тут розігралася, що скоїлось. Даремно. Думай, що тобі тут довго-предовго животіти.

Навколо непривітні скелі. Це ж Саяни! І нам доведеться їх лупати, вантажити, пробивати ту нікому не потрібну Байкало-Амурську ма­гістраль. І все це марно. Адже сотні в’язнів вже пробивали Байкало-Іркутську магістраль. БІМ-БАМ! Наче далекий голос дзвонів, який обірвався з приходом червоних банд. А ти лупай, лупай ці набридлі скелі, бо в беззаконній державі людина не має жодної вартості. І в’язень не людина. Він гірше раба в Римській імперії. А тут імперія ЗЛА!

До каменярні ще так далеко від зони, а ноги ледь-ледь пересува­ються, залізний лом давить плече, конвой огидною лайкою посипає. Стараюся не думати про тяжкі обставини. І як добре, що поруч мене йде Мати. Хай що не моя, але вона так само згорьована, добре розуміє мій душевний стан. Згодом, коли промчаться чорні підневільні роки, її ласкаво назвуть «Козацька Мати». Так, так, це та самісінька енер­гійна і життєрадісна Оксана Мешко. Хіба ж доля не ласкава до мене? Вона в гірку хвилину посилає нам щонайцінніший скарб, щоб відвернути увагу від дротів, тюрми, примусової непосильної праці.

Короткий перепочинок на розпечених сибірським сонцем скелях. Привезли в бочці баланду. Над нею в’ється хмара мошкари. Боже, яка вона в’їдлива! Всеньке тіло покусане до крові, опухле. Повно її в табірній баланді. Не дивлячись на голод, їсти не хочеться.

Ми з Оксаною Яківною прилягаємо на твердий камінь, і починається задушевна розмова. Як натхненно розповідає вона про далекий Київ, про свого сина Олеся, про майбутню невістку.

Я примикаю очі, а в думці складаються прості рядочки:

За Ангарою далекою,

Коли кінчали зміну,

Наморена літньою спекою,

Почула я про Ніну...

Це про Ніну Вірченко, яка тепер в Україні – єдина жінка – професор математики. Про Ніну, яку Оксана Яківна хотіла бачити своєю невісткою. Але її теж запроторили за дроти. Вона десь по ту сторону Ангари, в одному з численних лагпунктів ГУЛАГу.

Згодом, коли при вантаженні вертушок одна каменюка зірвалася і потрощила мені руку, мене відправили – о, ні, не в лікарню, як би це мало бути, – в сусідній жіночий табір. При відправці дівчата так сумно говорили: «Тобі повезло».

Ох і везіння: болюча, опухла до ліктя рука і жодної лікарської допомоги. Але ж бо я не працюватиму важко. Буду вволю лежати на на­рах, я «ніби» хвора. Боже! Оце і є коротеньке табірне щастя...

Ірина Сеник

Ніна Вірченко

ЖИВА ГЕРОЇНЯ УКРАЇНИ

Есе

 

Мій славний Народе!

Пошукаймо доріг поєднати усіх,

Щоб не було таборів ворожих,

Ми ж бо діти одного Народу,

Усі прагнем свободи!

Поможи об’єднатися, Боже!

– писала Ірина Сеник. Дивовижна жінка живе серед нас. Жива героїня України – Ірина Сеник, талановита поетеса, золота майстриня української вишивки, жінка-борець, найдовголітніший політв’язень-жінка (34 роки в’язниць, таборів, заслань).

На превеликий жаль, ще мало, надто мало написано про Ірину. Хіба що можна згадати прекрасний нарис київської журналістки Галини Дацюк (газета «Независимость», 1993 р.), оглядову вступну статтю Аріадни Стебельської до другої книжки Ірини Сеник «Біла айстра лю­бові» (Канада, 1992), передмову «Поезія нескореного духу» Ярослава Радевича-Винницького до недавно виданої збірки поетеси «Загратована юність» (Дрогобич, «Відродження», 1996) та деякі інші публікації.

Тяжке, складне й подвижницьке життя за плечима в Ірини. Вона жила й живе Україною і для України. Дух батька – січового стріль­ця, материнська молитва, любов до України, вірність ідеалам її ви­зволення завжди були з Іриною, живили сили Ірини в найважчі хвилини, яких їй ніколи не бракувало для найсвятішого ідеалу – визволення і незалежної державності.

З ранньої юності почала вона свою боротьбу за волю батьківщи­ни і бореться за неї впродовж усього життя – і силою своїх переконань, і своєю поезією, і своїм «вишивацьким» хистом. В Ірини воістину диво­вижне поєднання двох прегарних мистецтв: словесно-поетичного і рукодільного.

На Першій Міжнародній жіночій конференції «Українка і демокра­тія» (1993 р.), де були присутні представниці українського жіноцтва з багатьох країн світу, я бачила навіч, як віддавали заслужену шану Ірині. Головуюча називала прізвища запрошених до президії, і вони підводилися, виходили вперед і піднімалися на подіум. Та нікого так не сприймали в залі, як Ірину Сеник: коли прозвучало її ім’я, вся зала схопилась на ноги, залунали оплески й вітання, в багатьох були сльози на очах... Ми пишалися нашою Іриною, Ірцею, Орисею, Іринкою!

У своєму змістовному виступі на конференції Ірина Сеник згада­ла і тих наших жінок, які були попередницями сучасної генерації борців за незалежність України – і Олену Пчілку, і Наталю Кобринську, і Лесю Українку, і жінок доби визвольних змагань різних років Софію Галечко, Олену Степанів, Ольгу Басараб, а там ще Олену Телігу, Наталку Винників, Надію Романів, Катрусю Зарицьку – і тисячі без­іменних, що полягли в Сибіру, на Воркуті й Колимі... Але й сама Ірина Сеник своєю силою духу, своїм поетичним словом і боротьбистським життям та працею в ім’я України заслужила право продовжити цей ряд видатних українських жінок-героїнь!

Мені і присутнім тоді в залі моїм та Ірининим посестрам по в’язнично-табірній неволі Антоніні Сірик та Марті Чорній випало щастя спізнати Ірцю давно – ще з 1950 року. А познайомилися ми аж у Східному Сибіру, в тайшетських спецтаборах особливого режиму.

Ірина була тоді надзвичайно молода і талановита – запальна й стрімка, промениста й терпляча, сильна й допитлива. Вона так жила тоді, що ані хвилини не могла пробути без чогось нового, навіть за тих неймовірно тяжких умов, коли все чисто заборонялося – жодного дру­кованого слова не потрапляло в зону, ні газети, ні радіо: це ж був спецтабір! А Ірця знаходила клаптики паперу, робила мініатюрні блокнотики, потайки віршувала (про матір, Україну, Львів, кохання, друзів). Справжденна поетеса з Божої ласки вона вже тоді була нею і є тепер. Поезія і вишивання – це її повітря, без них вона б задихнулася! Ірця завше щось мережила – то рядочки слів бусинами, то хрестики візерунків... Ми її і охрестили так – «електрична Ірка».

Черговий «шмон» у бараці. Поспіхом ховає Ірця свої записники, «захалявні» блокнотики. Куди вона тільки їх не тицяла! Знаходили їх навіть у стінах, і летіли клаптики папірців, як пір’я, бо ж усе безжалісно відбиралось. Та потужить трохи Ірця і знов оживає – мережає нові слова в рядочки на нових клаптиках...

За Ангарою

За далекою,

Коли кінчали зміну,

Втомлена літньою спекою,

Почула я про Ніну...

Я не вкривалася

Палаткою

Від слів рясної зливи,

Та ти зосталася загадкою,

Як всі східні мотиви.

Може, тепер в маєвий вечір,

Щоб не давила втома,

Скажеш про себе кілька речень,

Моя давня знайома...

– писала пізніше Іра. Мене вразила її велика поема про Львів, подарована мені десь у 1952 році, що починалася словами:

Я бачу вас,

Високі вежі Львова.

Не дають їй спокою думки про батьків, про брата, сестричку, серце болить за них:

Два листи лиш на рік,

Два листи...

Та до кого мені їх писати?

Можу я лиш думки посилати,

Бо в тюрмі – брат малий і сестра,

Старі батько і мати...

То кому ж два листи написати?

Неймовірно важка доля в’язня, а жінки-каторжниці й поготів. Трагізм такої долі відбився і в Ірининих рвучких рядках:

Навколо Братська –

Могили братські.

На трупах в’язнів

Тисячі трас.

На трупах в’язнів

Тисячі ГЕС.

Згодом виходить Ірця на першу «волю» – інвалідом. Дивуєшся, як вона вижила, як витримала все! Бо ж і вмирала, і прикутою до ліжка була, та все перемогла й здолала. Такою опинилася Ірця на засланні в Анжеро-Судженську (Сибір), хвора й знесилена... Часом і звідти (потай!) виривалася в Україну, переважно в проміжки «маленької відлиги». Пригадую, як приїздила вона до Києва (я раніше сюди повернулася), – вона відривалася від «хвоста», і ходили ми з нею по місту, були і в оселі-музеї Івана Гончара, і в редакції журналу «Вітчизна»... Котрогось дня надвечір Ірця довго й іскристо читала власні поезії, зо­крема й Євгенові Сверстюку та ще комусь із шістдесятників, і забува­ла тоді за свою неміч і хвороби. І такою світлою, окриленою і невгамовною була вона скрізь.

Та минула псевдовідлига 60-х і прийшов новий арешт у 1972 році. А потім, після додаткових шести років неволі, нова, вже засланська неволя. Ця слабосила, тендітна юнка-дівчина-жінка витримала більше, ніж це дано людині!

Душа Ірини, мов пролісок, що розцвів у переднівок Воскресіння, дочекалася таки державного воскресіння України.

______________________

1, 2. Малюнки Надії Мудрої.

 

 

 

ШИШКОВА-СВИСТУЛА ТАМАРА народилася 1926 р. в м. Новгород-Сіверський в батьків Олени та Миколи. Закінчила 7 класів перед війною. Заарештована 29.06.1945 р. в Києві, суджена 5.11.1945 р. в Чернігові за ст. 54-10 КК УРСР на 6 років таборів і 3 роки позбавлення прав. Відбувала на Донбасі, в Сибіру, в Норильську. Звільнилась в 1957 р. Одружена зі Свистулою (1957). Діти: син (помер у віці 12 р.), донька (точніших даних зібрати не вдалося). Зараз мешкає у Новгород-Сіверському.

 

 

Володимир Шкварчук

ЖІНКА, ЯКІЙ ПОЩАСТИЛО

До моєї пропозиції Тамара Миколаївна Свистула (в дівоцтві Шишкова) поставилася двояко: фотокарточку для можливої публікації дала, а зі спогадами завагалася.

– Дуже важко й боляче згадувати. Мучить воно, не знаєш, з чого й почати. Нас таких тисячі були, тепер про епізоди нашого життя можна в книжці прочитати й по радіо почути, і все це через серце й душу проходить. Що мій приклад до того додасть?.. Звичайно, хочеться взнати про долю знайомих дівчат з Чернігова, Ніжина, Нової Басані, яких у та­борах було чимало, але не маю з ними жодного зв’язку.

Скромна, обов’язкова й приязна жінка, схоже, не уявляє себе героїнею публікації про безвинно репресованих. Радянські люди завжди мали бути в чомусь винуватими. Окрім того, вона вважає, що їй пощастило: врахувавши, очевидно, її юний вік, їй дали міру покари, яку вона «легко» (лапки не я, а вона ставить) витримала, бо й досі живе. Хто «легко» не витримав – тих давно нема. А вона є, має доброго чоловіка, дочку, внучку. Дочка закінчила школу із золотою медаллю, потім інститут, тепер працює з чоловіком у Рівному, а внучка живе з бабусею, вчиться на п’ятірки. Оскільки чоловік столяр та й вона у неволі набула собі кілька будівельних професій, спромоглися на новий будинок. Зігріває життя і старший брат Володимир, який завжди до неї добре ставився, хоч вона «поламала» йому кар’єру, бо він був кадровим військовим і навіть дослужився до підполковника, але у Військову академію його не прийняли, хоча вступні іспити склав успішно.

А тепер повернемося до початку сорокових. Батько з життя пішов рано, брата Володю забрали в армію. На час приходу німців у Новгород-Сіверський вони жили втрьох: 15-річна дівчина з семирічкою за плечима, мама Олена, якій було вже за 50 років, і вітчим Полторацький (20 березня 1944 року, після «звільнення» Новгород-Сіверського радянськими військами, засуджений військовим трибуналом до розстрілу). Жити було сутужно, і саме вітчим зумів влаштувати Тамару в бургомістрат на посаду секретарки-перекладачки. Переписувала, що їй давали, одного разу з приводу приїзду якогось німецького чина прочитала з папірця написані бургомістром слова.

У вересні 1943 р. Новгород-Сіверський був звільнений, а «визволителі» мобілізували дівчат і відправили на Донбас на відбудову шахт (саме робота для юних дівчат). Але Тамарі знову допоміг родич – рідний дядько, який працював начальником медслужби НКВС УРСР, посада досить висока. Він забрав її в Київ і влаштував рахівником-касиром у підвідомчій йому поліклініці.

Усе б добре, але: «Людей, які донесли, ми знали, – доповнив розповідь сестри Володимир Миколайович. – Це сусіди, їх зараз уже нема в живих, видно, їх Бог прибрав».

29 червня 1945 р. на підставі постанови відділу контррозвідки НКВС УРСР «СМЕРШ» (ордер № 140) капітан держбезпеки Молєв арештував її, а за допити взявся заступник начальника відділу контррозвідки майор держбезпеки Тєрєхов. Справа була нескладна, тому 25 серпня Тамару вже етапували до Чернігова в тюрму №1.

Звичайно, факт своєї праці в бургомістраті дівчина заперечити не могла, але те, на що ставило наголос слідство: виступ з антирадянською промовою, складання списків на комуністів і партактив, складання списків на відправлення молоді до Німеччини і вилучення худоби в населення заперечувала вельми рішуче.

Отут їй і «пощастило»: її судили лише за ст. 54-10 з санкції ст. 54-3 (за схожістю) на 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна (а яке в неї майно?) і позбавлення прав на 3 роки.

– Та й поїхала знову відбудовувати Донбас, – згадує Тамара Миколаївна, – і в шахті була, і на цегляному заводі, а в сорок восьмому спорядили нас на північ. Везли у вагонах, баржами по Єнісею і Ігарці, спочатку в Дудинку, потім у Норильськ – як тільки вижила! Побачила північне сяйво, поборолася з сніговими метелицями, скуштувала оленятини, тюленятини, червоної і білої риби. Працювали в порту, прокладали на свіжій основі залізничні колії для вивантаження товарів у період навігації, потім у бухгалтерії гіпсового заводу. Одягали й годували непогано, тож романтично було. Звільнили у квітні 1957 року – і літаком на Велику Землю. Роботи вдома знайти не вдалося, знову поїхала на Донбас. Після одруження все-таки вернулася додому. До пенсії працювала касиром в будинку інвалідів. Усе б добре, та помер від зараження крові дванадцятирічний синочок, за ним досі тужу.

31 жовтня 1994 року висновком заступника прокурора Чернігівської області її реабілітували. Навіть невеличку компенсацію видали.

 

 

 

 

БАРДИН-ІВАНИЦЬКА ГАННА народилася 31.03.1925 р. в
с. Дмитровичі на Львівщині в батьків Розалії і Стефана. 5.10.1945 р., під час навчання у Львівському педінституті, була заарештована, звинувачена за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР, але без певного вироку суду постановою ОСО відправлена на примусове лікування до Казанської спецпсихлікарні. Звільнена в 1954 р. В 1962 р. закінчила політехнічний інститут, працювала на ВО «Кінескоп». Одружена з Іваном Іваницьким (1955). Учасник першого народного віча у Львові 13.06.1988 р. Член ініціативної групи за створення Товариства української мови, входить до проводу «Просвіти».

 

Богдан Пасічник

ВІЧНИЙ В’ЯЗЕНЬ СУМЛІННЯ

 Ганна Іваницька належить до тієї категорії людей, котрі найменше дбають про вигоди особисті, але не обминуть чужої біди, відгукнуться на неї, докладуть усіх зусиль, аби тій біді зарадити. Ганна Іваницька – людина внутрішньо шляхетна, жінка сердечної доброти і порядності. Хтось сказав, що задумують революцію інтелектуали, здійснюють патріоти, а користуються її плодами авантюристи. Ганну Іваницьку впевнено можна зачислити до перших двох категорій, бо вона була в рядах тих «перших хоробрих», хто задумував і проводив «оксамитову революцію», котра, зрештою, й привела Україну до здобуття державної незалежності.

Її доброті, чистому сумлінню дивуєшся тим більше, коли довідуєшся, яке важке життя довелось прожити цій жінці. З юних літ Ганнуся прагнула стати вчителькою. Народилася в Дмитровичах Мостиського району на Львівщині в родині українських селян. У сім’ї було п’ятеро дітей, та Нусю спромоглися відправити до Яворова на навчання в учительській семінарії, де її продовжували виховувати в дусі релігійних та національних традицій.

Зміна окупантів польських московськими тільки утвердили Нусю в її меті боротися за державну самостійність України. Ця мета для неї лишилася найвищою впродовж усього життя. Тож у сімнадцять літ дівчина вступає до юнацької сітки ОУН, стає зв’язковою УПА. Перед приходом «других совітів» не погодилася на виїзд за кордон, хоч її настійливо кликали з собою друзі з судовишнянської філії Українського допомогового комітету, з котрими разом працювала, займаючись позашкільними організаціями. Не залишила матері.

Вчителювати не могла, бо більшовики керувалися іншими критеріями в доборі освітянських кадрів. Вирішила продовжити навчання і вступила до Львівського педагогічного інституту. А 5 жовтня 1945 р. її заарештували і запакували до в’язниці на Лонцького. Тут і в інших місцях ув’язнення вона пережила такі тортури, що й сама дивуєть­ся: як вдалося залишитися живою.

Та найстрашнішими для Нусі виявилися брутальні слова, які спе­ресердя викричав слідчий, знесилений відмовою ув’язненої назвати імена своїх спільників по підпільній боротьбі. Слідчий Сімус вигукнув: «Ти, сука, будєшь гаваріть!» Нуся пообіцяла собі, що більше не скаже йому жодного слова. В арсеналі слідчих був наркоз, уколи ски­пидару, пункції спинного мозку, електрошоки (вона перенесла 32 електрошоки, спеціалісти-психіатри можуть зрозуміти, що це таке). Подумки молилася Богу, щоб дав їй сили вистояти в тому нерівному двобої з катами. І таки перемогла! Не добившись від неї жодного слова, перевели ув’язнену до казанської психушки, звідки вона змогла повернутися додому аж в 1954 році.

Дому, власне, вже не було. У рідних Дмитровичах все господар­ство Бардинів (таке дівоче прізвище Ганни) конфісковано, й вона по­далася до Львова, де мешкає брат. Долі сестри Стефи вона й досі не знає. Була Стефця зв’язковою в УПА, заарештували її в 47-му, збили начорно на очах рідної матері, відвели до в’язниці, звідки їй вда­лося втекти і піти у підпілля. Подальша її доля невідома. А сестри Марія та Антоніна з дрібними діточками були вивезені в Сибір.

Однак їй вдалося поступити на роботу на завод кінескопів у Львові, розпочала навчання в місцевій політехніці, а закінчивши її, могла готуватися до роботи над дисертацією, та, поміркувавши, від­мовилася від цієї ідеї і присвятила себе роботі на заводі. Очолюва­на нею група провідних фахівців вважалася однією з кращих у галузі. Це підтверджує відзначення Іваницької званням «Изобретатель СССР».

Настав час «перебудови», й Іваницька долучається до іншої справи, влаштовує на підприємстві Шевченківські вечори, бере участь у перших святах рідної мови, організовує первинні осередки ТУМ в місті та області. Ганну Іваницьку можна було бачити і чути на перших львівських мітингах, їздила з іншими львів’янами в Київ пікетувати Верховну Раду. Зрештою, сама Ганна Іваницька ніколи не намагалася поставити себе на перше місце, тільки ретельно робила свою справу, сприяючи формуванню новітніх українських політиків.

Не можна сказати, що їй зараз легко живеться. Наприклад, коли Ганна Іваницька святкувала своє 70-ліття, то про це згадала лише одна газета – «Нескорена нація». Щоправда, є люди, які по-справжньому поціновують жертовну працю Ганни Іваницької, її чесність, порядність та безкорисливість. Академік Перхач назвав Ганну Іваницьку вічним в’язнем сумління. На з’їзді Світового християнського конгресу народний депутат України Михайло Косів порадив обрати Іваницьку скарбником і ручився за неї, посилаючись на виняткову чесність цієї жінки.

Коли Ганна Іваницька провідала свою сестру в Англії, тамтешні українці зібрали їй певну суму грошей. Іваницька відмовилася від них, зате привезла комплект підручників як зразок для підготовки подібних в Україні і диктофон для редакції газети «Просвіта».

Не забуваймо ж про цю жінку, яка так прагнула протягом усього свого життя побачити незалежну Україну. Скажімо їй добрі слова подяки. Може, вона без того би обійшлася, але визнанням та пошануванням цієї жінки пошануємо себе. Шануймося, українці!

 

 

 

ШУХЕВИЧ НАТАЛІЯ народилася 13.03.1910 р. в с. Лицівка (тепер Долинський район Івано-Франківщини) в батьків Осипи і Романа Березинських. Освіта гімназіальна. В 1930 р. одружилася з Романом Шухевичем. Діти: Юрій (1933), Марія (1940). Заарештована 17.07.1945 р. в с. Біличі на Старосамбірщині, суджена ОСО за ст. ст. 54-1а, 54-2 КК УРСР на 10 років, потім ще 5 років заслання. Повернулась до Львова в 1958 р. і знову суджена на 3 роки «за порушення паспортного режиму». Остаточно звільнена в 1960 році.

Література: Петро Арсенич. Родина Шухевичів. Коломия, «Вік», 1995.

 

 

ТЕ ДАЛЕКЕ, СТРАШНЕ І ВАЖКЕ МИНУЛЕ

(Інтерв’ю)

 

– Пані Шухевич, знаю, що така розмова не є легкою для Вас, але знаю також, що Ваші спомини не є до кінця висловлені, як не може бути висловленим до кінця біль душі. Тому кожна Ваша розповідь так чи інак­ше додає щось нове до вже висловленого. Чи могли б ми коротко зупи­нитися на трьох періодах Вашого життя – останній зустрічі з чолові­ком, Вашому арешті й засланні і поверненні до Львова після амністії?

– Остання наша зустріч була в 1944 році, у Львові, біля Личаківського цвинтаря. Я тоді сказала: «Я думаю, ваша діяльність на теренах вже тут не має ціли, москалі, сам видиш, сильні, німці їх не подола­ли, а ви не маєте ні відповідної техніки, ні зв’язку, ви не зможете втриматися. Чи не краще б вам зліквідуватися тут?» А він відповів: «Ні, ми не можемо цього зробити, поки не дістанемо наказу з-за кордо­ну, від нашого проводу». А тоді додав: «Ти знаєш, як я тебе люблю... Але Україну я люблю більше». Я сказала, що я не відтягаю його від роботи, але тут іде про загал, про існування нас усіх. А десь через два місяці від нього прийшла зв’язкова, назвалася Маруся. Вона сказала, що нам треба зібрати найнеобхідніші речі й переїхати в інше місце, бо для нас стає небезпечно жити у Львові. Ми так і зробили. Ми виїхали у Старосамбірський район, у село Бусове, й оселилися в будинку свяще­ника. Доні Марійці тоді був 5-ий рік, а синові Юркові – 12 років. А одного дня приїхало багато автомашин, війська, забрали нас усіх і ро­дину священика, навіть його служницю, до Дрогобича, до тюрми. Незадовго їх випустили, а нас повезли до Львова. Хоч санкції на арешт не було. Звідти – до Києва.

– Прошу вернутися трохи назад. Як виглядав Ваш чоловік, Командир Шухевич, яким він Вам здавався?

– Він був надзвичайною людиною. Як батько і як муж він був дуже ніжним, люблячим. І водночас строгим, принциповим, але дуже чуттєвим. Вороги змальовували Шухевича, як ката, жиди про націоналістів так всюди кричать. А ми з чоловіком врятували жидівську дитину і ніде цим не хвалилися.

– Прошу розказати детальніше цю історію, бо це справді неординар­ний випадок. Тим більше у вашій ситуації, коли треба було дбати про власну безпеку.

– Я пізнала родину Райхінберг через свою тету. Вони приїхали з Відня, тобто повернулися звідти, бо колись жили в Галичині. Вони ма­ли двох доньок – 16 і 9 років. Старша працювала у швейній фабриці, там багато тоді жидівок працювало. Одного разу до фабрики під’їхали німецькі тягареві авта й забрали всіх жидівок, в т.ч. й ту дівчину, й повезли на розстріл. Я прийшла до них до хати після того і побачила почорнілу від горя матір. Вона кинулась до мене й стала благати вря­тувати її меншу доню: – Візьміть мою дитину, сховайте десь, бо вона пропаде... – Треба було бачити ту бідолашну матір, щоб зрозуміти, чому я забрала її дитину. Тоді мій чоловік був ще в легіоні «Нахтігаль». Але незабаром його розформували, чоловік пішов у підпілля. Одного разу він навідався додому й побачив чужу дитину. – Чи ти зна­єш, що чекає нас усіх, коли б хтось дізнався про те? – спитав він мене. Він виробив нову метрику дитині, назвавши її Ірина Рижко, і відвіз до Жовкви у дитбудинок, яким заопікувалися монахині. Там було безпечно. Тим часом матір дівчинки німці теж розстріляли, а батько залишився, потім він десь пропав. Потім ми довго нічого не чули про неї. Аж після повернення з заслання ми дізналися, що Ірина нібито живе десь у Києві. Юрко дуже просив: – Мамусю, прошу шукати Ірку... – Але хіба я могла собі це дозволити? Без документів, без права прописки, нікого в Києві не знаю. Але важливіше те, що десь живе Ірина Рижко і, мабуть, пам’ятає своїх рятівників.

– Напевно, вона, підрісши, теж здогадувалася, що Вам дово­диться переживати. Тим більше, коли зрозуміла, за що воював генерал Шухевич. Вам судилася мало чим легша доля, ніж її родині.

– Так, моя мама померла в тюрмі на Лонцького у Львові після того, як прийшла санкція на арешт і нас забрали до Києва. Дуже плакала за нами, не хотіла їсти. А незабаром і від мене забрали дітей, мовляв, діти не можуть бути в тюрмі. Їх віддали до дитбудинку. Відтоді я їх не бачила аж до свого звільнення. Спочатку мене засудили до 5 років заслання. А після того, як я подала касацію, присудили 10 років таборів. І вислали до Мордовії, до Потьми. Я писала прохан­ня, щоб дозволили написати дітям. Але все було намарне. Приходили комісії, генерали обіцяли, але нічого не дозоляли. Тільки від нових арештантів я довідалась, що мій чоловік загинув, що вмерла мама, що син Юрко сидить у тюрмі після того, як пробував втекти з дитбудин­ку. І так усі 10 років. Але на тому не скінчилося, бо після табору мене перевезли до Новосибірська й дали ще 5 років заслання...

– Чи пригадуєте своїх катів, пам’ятаєте їх імена? Як поводили себе слідчі?

– О, дуже добре пам’ятаю свій перший допит. Мене викликав молодий чоловік, Фйодоров писався. Сказав, що коли скажу всю правду, ме­не випустять. Про родину допитувався, про брата мужа... Я відповіла, що ви його замордували в 1941-му, перед приходом німців. Тоді він приніс гумові паси і якусь записку, розклав на столі і каже: – Не думай що я тебе сам від себе б’ю. Отут сказано, як тебе бити, чим тебе би­ти і скільки тебе бити. Роздягайся... – Я стала просити, щоб не роздягатися. Бо знала, що дівчат і малолітніх били нагих, поклавши на підлогу. Усе це робилося по ночах, щоб люди на вулиці не чули криків катованих. Катерині Шпот, із Жовківщини, яка сиділа зі мною в камері, від биття шкіра на спині потріскала... Тоді він повернув мене лицем до стіни і почав бити. Я з усіх сил терпіла, щоб не закричати. А він втомившись, каже: – Ти – твйордая... – Потім мене кинули до камери і Катерина Шпот цілу ніч клала мені обклади на плечі. Наступної ночі покликав знову. Виявляється, слідчий хотів знати, як він мене побив. – Не очень, – сказав, коли побачив мою спину. А тоді спитав: – Что тебе дают кушать? – Я відповіла, що він мав би знати, що в тюрмі дають їсти. Тоді він витягнув з портфеля хлібину і масло: – Будешь кушать? – Не хочу. Я пощу... – Він почав кричати. Я злякалась, що знову почнуться побої, і погодилась: – Тільки кусочок... – Я ледве проковтнула той шматок хліба.

– Яким було Ваше життя в таборі?

– Там уже було інакше, ніж в тюрмі. Принаймні, можна виходити на подвір’я, працювати... Я потрапила до праці на кухні. Це мені допомогло. Та й багатьом іншим, яких я підгодовувала залишками їжі. Жила з дня на день. Весь час думала про дітей, молилася, щоб тільки побачити їх ще раз. Та це стало можливим тільки після звільнення. У Новосибірську мене застала амністія, але надійшла вона лише за три місяці до закінчення строку заслання. Трохи раніше була амністія для малолітніх, і Юрко вийшов з тюрми. Його спитали, куди він поїде, він сказав: – До мами. А звідти, вже разом, ми поїхали до Казахстану, куди були зіслані мама і сестра Романа Шухевича. Та недовго тішилася бабуся внуком, через тиждень після нашого приїзду померла. Там, у с. Мерки, і поховали.

Ми, звичайно, повернулися до Львова. Поневірялися, бо не мали пристанища. Ночували в знайомих, але вони всі боялися. Так само виникали неприємності з участковими, що наглядали за житловими районами. Один, якийсь узбек, просто просив мене, щоб не ночувала в його дільниці, бо він потерпить по службі, він знає, що я невинна, але не може дозволити мені перебувати тут без прописки. А далі таки засудили мене за порушення пашпортного режиму до 3-ох років тюрми, сиділа в Чернігові, а за три місяці до амністії повезли в Караганду до найгіршого табору для злочинців. Знову повернулася до Львова в 1960 році. І стала шукати доньку Марійку.

                                                                                                     Розмовляла Оксана Крушельницька

 

 

 

БУДНИК-КЕКІШ ЄВДОКІЯ народилася 14.03.1924 р. в с. Чайчинці на Терно­пільщині в батьків Ганни і Теодозія. Перебувала в підпіллі, псевдо «Леся». Схоплена 11.05.1945 р. біля Почаєва. Суджена 19.10.1945 р. в Тернополі за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав. Відбувала у Воркуті. Звільнилась в 1955 р. Одружилася з колишнім політв’язнем Петром Кекішем. Діти: Ольга, Ігор. В Україну повернулися в 1967 р.

Література: Євдокія Будник-Кекіш. Незламне моє покоління. Тернопіль, «Лілея», 1997.

 

 

КРЕМ’ЯНЕЦЬКА ТЮРМА

В камері нас дуже багато, підлога розпеклася від людського ті­ла, не було чим дихати, така душнота. Крім всього, ще й захворіла. Чорна рожа. На плечі і грудях темно-червона пляма та висока темпе­ратура. Спасибі дівчатам, наді мною махали хустиною. Хтось переказав моїй сестрі, щоб принесла таблетки, я їх пила, але недовго: зайшла тюремна лікарка і забрала мої ліки: «Лекарство тебе не положено». А тут і рана загноїлась, то дівчата промивали сирою водою. Крім того всього, що вже мала, мучила мене одна і та сама думка, що мене чекає, адже справжнього допиту ще не було. А так кілька разів мене в лице вдарили. Я знала, що все ще буде – те страшне, яке було з іншими. Молилася, щоб Господь допоміг вистояти, все витримати або вмерти, тільки б своїх не зрадити. Встаючи вранці, як була вода, то вмивали­ся, прибирали, мили підлогу, а тоді всі ставали на коліна і молилися. Хто мав з дому передачі, ділився з тими, хто нічого не мав. Дуже час­то в камеру кидали когось щойно з волі. Зразу запити, а що там ново­го? Часто новини були дуже сумні.

Отже, цього разу торкнулась мене дуже погана звістка. Прийш­ла в камеру дівчина з мого району, вона мені сповістила, що чула та­ке: наші з братом папери всі знайшли, бо погано були заховані. Однак брат Григорій все відкинув, сказав, що не має ніякого до них відно­шення. Я не знаю, що було в брата, крім літератури. Внаслідок конс­пірації я не повинна була знати, що не стосувалось мене. Небезпека зростала, я це зразу усвідомила. Протягом кількох років я зберігала все для мене важливе – конспекти з вишколів, свідоцтва, нелегальну літературу. Я пройшла кілька вишколів: перший вишкіл медичний, дру­гий всесторонньо ідеологічний і військовий, і ще другий медичний. Після кожного вишколу були екзамени і видані свідоцтва з підписами викладачів.

Приснилося мені тієї ночі, що скажений собака кидався на мене, хотів вкусити за обличчя. В страху я збудилася. Цього ж самого дня сон збувся. Прийшла в камеру лікар-большевик, оглянула рану і сказала: «Вполне можно брать на следствие». І тут почалося таке, що й розказа­ти важко. А перевели з великої тюрми в меншу, де тримали по двісті чоловік, які були під слідством. Знає Бог, що там було і як там люди терпіли. На допит брали вночі, дуже було страшно. Нещасна людина спа­ла і, може, вві сні бачила рідну маму. Раптом грубим криком будять її серед ночі і ведуть в катівню. Кров холола в жилах, і серце на мить зупинялося. Коли почула своє ім’я, я вся похолола. «Це ж за мною прийшли», – подумала.

Про нелюдську жорстокість слідчого Ярмолаєва я вже знала, на­слухалась від дівчат, які вже були в його руках. Нашвидкуруч одягала­ся, взувала чоботи, аби не так боліло, як топтатимуться по ногах, йшла серед ночі, куди провадив кат. Тихо шептала молитву по дорозі, але страшна думка про те, що зараз зі мною буде, обривала молитву.

«Когда вступила в организацию?» – це кожного разу таке запитан­ня. А відповідь теж одна і та ж, що в організації я не була. Признатися, значить когось треба видавати. Тому потрібно було терпіти і мов­чати. Отже, слідчий на перший раз брав гумовий шланг не дуже грубий, складав удвоє і з невеликої відстані з великою силою замахувався і бив. Шланг лягав на моє тіло і аж під коліном діставав, бо ж розтягу­вався. Мене дуже боліло, а коли шланг відривався від тіла, то наче розривав його і залишав по собі криваві сліди. Іншим разом бив гран­частою залізною палкою, обтягнутою гумою. А по голові бив дубовою лінійкою. На початку дуже важко було терпіти побої. В камеру не раз несли ці ж кати, бо ж не мала сили йти сама. Тіло було аж чорне від побоїв і опухле. Воно мало пізніше фіолетовий відтінок, а по краях з жовтим переливом. Не раз збігалися, як дикі звірі, ще інші слідчі, допомагали знущатися над жертвою, яку мали в руках. П’яні і дуже страшні, з сатанинськими обличчями вони були. Так минали важкі дні, а ще важчі ночі. Минало літо. Не спали і дівчата, коли я поверталася в ка­меру, вони молилися. Почалася осінь, а допитам кінця не видно. Дуже пам’ятаю п’яте вересня. О, цього я ніколи не забуду, до самої смерті пам’ятати буду. Була місячна ніч. Ярмолаєв знову прийшов у камеру за мною. Він вів свою жертву на муки і наспівував. Молилася, щоб Бог не покинув, щоб дав терпіння, аби я не злякалася і не зламалася. Щоб не зрадила.

Там в його кабінеті вже чекали на мене інші слідчі (Філіпов, Абрамов, Давидов, Кравченко), всі були веселі, цього разу допитував старший Філіпов, показував, що він кращий, ліпший, ніж Ярмолаєв. Пройшло півгодини, а результат той, що був. «А, не будешь говорить, так бъёмте!» І кожен взяв якесь знаряддя, хто що. Били дуже, кинули на долівку, хтось з них стиснув чоботами мою голову, а самі били, поки не вмліла. Привели до тями холодною водою. Я зірвалася і хотіла заховатись, залізла під стіл, але мене витягнули і почали, чотири їх, бити в голову. Як м’яч, відбивали один до другого і все в голову. Дуже запаморочилось мені в голові, здавалось, що ось уб’ють, так недобре було. Проте це ще не все, тієї ночі зав’язали назад мені руки, шматою закрили рота, тільки кінець шмати звисав на бороді. Кинули на долівку, довго копали ногами, топталися, били, як знепритомніла – лили на голо­ву воду. Лінійкою язик підірвав, бо ж запихав в горло шмату. Була вся в крові, бо й волосся повиривали зі шкірою в двох місцях. Пошматоване тіло кровило, наче вся шкіра була знята, дуже боліло і пекло. Руки бу­ли перебиті і всі пальці розчахнуті, бо ж як бив по голові дубовою лінійкою, то боронилася руками, захищала голову. Після всього в камеру Ярмолаєв і наглядач несли мене, він тоді сказав: «Если в камере скажешь, что с тобой было, завтра получишь еще больше».

Кинули в камеру і закрили двері. Тут підбігли дівчата і підтримали. Все, що мали, постелили, бо ж знали, що на твердій долівці дуже важко лежати після катівні. Помало дівчата мене опускали на постіль, тримаючи руками за руки: сама лягти не могла. Говорити теж не могла, бо ж підірваний язик розпух і не вміщався в роті. Ту ніч до ранку в камері ніхто не спав. Вранці викликають на допит, а я не можу підвес­тися. Насилу дівчата підняли, одягнули і підвели до дверей. А як же дальше йти – не уявляла, як зійду наниз і перейду двір до будинку ка­тівні. Здавалось, на цей раз ще гірше знущався кат Ярмолаєв.

... Опам’яталась на підлозі, лежала вся мокра, напевно, лив на голову воду, щоб отямилась. Тоді я переконалась, що можна найтяжчі по­бої витримати, бо ж на тих місцях, де вже бито, начебто менше боліло. Цього ж разу катюга зірвав з голови хустину і заткав мені рота. На шию закинув гумовий шланг, яким не раз бив, закрутив його, припер коліном до стіни і почав сікти дубовою лінійкою по голові. Потім перебив руки. Дуже безсиліла, не могла триматися на ногах. Брав за волосся, намо­тавши собі на руку, до стіни товк моєю головою. Прийшлось терпіти ве­ликий біль. Я не мала права зламатися, повинна була все витерпіти. Тривога за інших була велика, щоби їх не зрадити. На допомогу мені прийшли слова з «Декалогу». Я їх добре пам’ятала: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не позволять тобі зрадити тайну».

«Я маю право жити!» – врешті подумала. Моя душа раділа. Я витри­мала всі знущання! Я не зрадила! Боже, яка Твоя поміч і ласка велика!

– Следствие закончено, но если будет надо отлупить, то я вызову, – сказав катюга, щоб я далі була в страху. Прочитав свою писанину, дав підписати. Підписала, бо ж було записано так, як я говорила.

Євдокія Будник-Кекіш

 

 

БЛАВАЦЬКА ОЛЕКСАНДРА народилася 10.05.1925 р. в м. Бережани на Тернопільщині в батьків Мирослави і Дмитра. Навчалася у Львівській консерваторії. Заарештована у Львові 26.12.1945 р. Засуджена за ст.ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Вирок відбувала в Дубравлазі та в Красноярському краї. Звільнилася в 1957 р. Повернулася у Львів, працювала в Палаці культури залізничників. Донька Віра (1948).

 

 

 

Олександра Блавацька

АРЕШТ НА ВУЛИЦІ

26 грудня 1945 р. зранку я, студентка Львівської державної кон­серваторії, йшла на лекції. На розі вулиць Академічної та Хорущини до мене підступило двоє молодих людей в цивільному і сказали, щоб я перейшла з ними в кінець вулиці Академічної у відділ міліції для з’ясування, бо, мовляв, вночі щезла касієр в банку з дуже великою сумою грошей, а я дуже до неї подібна. У відділі міліції ніхто зі мною нічого не виясняв, посадили мене в авто і привезли на вул. Пелчинську в обласне управління НКВД. Це був широко практикований в СРСР спосіб арештування на вулиці.

До 28.12 тримали мене на Пелчинській в кімнаті, де працювали дві секретарки. Ці мене відразу обікрали, забрали з голови хутряну шапку, зарукавок, торбу і все, що в ній було, швейцарський срібний годинник «Омега». Тільки не відважилися зірвати хутряний комір від плаща. З цим перевели мене в тюрму на вул. Лонцького.

Прийом нового арештанта на Лонцького починався від ревізії. Обшук проводили жінки і чоловіки. Треба було роздягнутися догола, а вони обшукували докладно всі речі. Відривали і конфіскували всі пояси, бо на них, мовляв, можна повіситися, відривали всі металеві пряжки від пояса до панчіх, бо металом можна порізати собі жили або, що гірше, напасти на охоронця і його поранити. При нагоді конфіскували з одягу все, що їм подобалося. Потім заповнювали різні папери-формуляри, робили відпечатки всіх пальців обох рук і щойно тоді арештований був готовий.

Після цеї процедури мене відвели в камеру, що знаходилася в пивниці-підвалі. Була це маленька комірка, не більше 5 м2 без вікна, з цементною підлогою, страшний бруд і сморід, ні стільця, ні прічі (нари (гуцульське) – ред.), нічого. На стелі горіла тьмяна лампа. Невідомо було, чи на­дворі день чи ніч. За моїми підрахунками я просиділа, а точніше простояла в цій клітці три доби. Мірилом часу були... щурі. Вони виповзали з різних дір по кутах цієї пивниці, як мені здається, тільки в нічний час. Страшні, бридкі, великі та голодні.

За весь час мого побуту в цій камері черговий (все той самий, – як я пізніше довідалася, його називали Ізя) зі страшним брязкотом відчиняв засуви на дверях і мовчки підштовхував ногою від порога до ме­не досить велику миску, повну густих помиїв. Не знаю, чи це був раці­он, призначений для мене, але за кожним разом цю миску з апетитом ви­лизували щурі. Заситившись, вони заповзали назад у свої нори, і тіль­ки звідти лунав їх писк. На допити теж не викликали.

Після того повели мене на Пелчинську. Допити відбувалися тільки в нічних годинах, щоб в’язня знесилити. Вдень не дозволялося ні лягти, ні, тим паче, спати. Коли мене вели на Пелчинську (два рази), конвоїр, що йшов з собакою (кожний раз інший), наказував зняти чере­вики і нести їх під пахвою, а йти по снігу босими ногами. Це ніби не така велика відстань, але при тодішніх сильних морозах – мало радості. До того «люб’язний» конвой щохвилини командував: «Короче шаг!» і приставав відпочити.

Після викликів на Пелчинську мене посадили на Лонцького в ка­меру № 127 на другому поверсі. Це приміщення було приблизно 2,5–3 ме­три завширшки і сім кроків завдовжки, високе, ясне, з вікном високо під стелею. Було чисто, свіжо, аж занадто свіжо. Справа в тому, що вікно було загратоване, але не засклене, а надворі був січень 1946 р. Отже, як надворі падав сніг, то через вікно летів у камеру і на під­лозі, де впав, там і замерзав. Підлога була бетонова, а на ній прибли­зно до десятисантиметрова верства води, що перетворилася у лід. У пра­вому куті на льоді лежали три дошки, збиті поперечкою докупи. Це призначалося до спання. Я старалася весь день ходити, але від цих семи кроків взад і вперед можна було збожеволіти. Після «отбою» (команда для спання) до шостої ранку ходити заборонялося. Їсти давали, якщо це можна назвати їдою, два рази денно. Вранці горня гарячого кип’ятку і 300 грамів липкого, сируватого, чорного хліба, увечері тільки кип’яток. В цьому т.зв. «холодному карцері» я просиділа 18 діб, чим, здається, перевершила сумний рекорд навіть серед чоловіків. До речі, те­пер зустріла багато колишніх в’язнів, які також побували в камері № 127. Звідти на 19-й день мене винесли на ношах, з гострим запаленням суглобів. У такому карцері «злочинцям» медична допомога не надавалася.

Коли я трохи поправилася в загальній камері та стала на ноги, моє слідство продовжував слідчий лейтенант Солоп в кабінеті № 39. Ба­гато колишніх в’язнів його пам’ятає. Він був спеціаліст-фахівець від биття. Це виглядало так: треба було лягти животом на табурет, і Солоп валив по плечах і крижах, а зрештою, коли був п’яний, то «грів» куди попало гумовим шлангом від печі. При спробі протесту вбив би на місці без надуми. Якраз тоді печі переводили з опалювання дровами на газ. Не маючи відповідних металевих рур, при самій печі з’єднували паль­ник гумою коло півметра довжини і 3 сантиметри в діяметрі. Ця гума легко знімалась в разі потреби. В такий спосіб Солоп поодбивав одній нашій дівчині все нутро, і вона померла у камері. Але слідчим була пряма вигода не вбивати, а доводити справу до судового розгляду, бо за тодішніми законами за кожного окремого «злочинця», що ставав перед судом, слідчий отримував тисячу карбованців.

Я стала перед судовим засіданням військового трибуналу Львів­ської області 17 липня 1946 р. Мені винесено вирок за ст.ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР: 10 років виправно-трудових таборів, 5 років позбавлен­ня громадянських прав, конфіскація всього майна. Апеляція не існувала.

Майже в цей час моя мама Мирослава Блавацька була тим самим способом засуджена на 7 років виправно-трудових таборів.

 

 

Ольга Кущій, Василь Сагайдак

МІФ ПРО «ОТРУЄННЯ ПОЕТІВ»

З Олександрою Блавацькою ми зустрілися в її помешканні на вул. Сагайдачного у Львові. І тільки тоді довідалися, що їй 75. У свої поважні роки вона залишається енергійною та рухливою. Вдома їй не сидиться: і далі працює в чотирьох організаціях на громадських засадах – у Спілці політв’язнів, Всеукраїнському об’єднанні ветеранів, міському осередку товариства «Рідна школа» та комітеті прихильників академічної гімназії. «Не хочу, щоб життя нашого покоління минуло безслідно», – пояснює вона.

Все своє життя пані Олександра пропрацювала концертмейстером. Багато читала і зараз без книжки не може. Навіть свою книжку (на прохання дочки та онуків) написала. Їй справді є що розповісти. Зустрічалася із секретаркою Гітлера Леною Леман, художницею Аллою Андрєєвою – невісткою відомого письменника Леоніда Андрєєва, з примою-балериною Мінської опери Марією Шер-Степанець, дружинами грецького посла Єленою Політіс та американського консула Наташею Уайтхет... Але зустрічі з ними відбувалися... за гратами, у таборах, де відсиділа 10 років. Кримінальна справа, яку проти неї та ще кількох осіб порушили в 1945 р. енкаведисти, була просто унікальною. Їх звинуватили у спробі отруїти відомих українських поетів та письменників – Максима Рильського, Володимира Сосюру та Остапа Вишню.

У свої 19 років пані Олександра була красунею з довгими косами і була єдиною у Львові ученицею консерваторії з класу арфи. Знайомство з НКВД у неї почалося зі справи проти стрийкового брата о.Іллі Блавацького, який був парохом і деканом у Нестерові. Кидали його до в’язниці двічі. Спочатку на 10 років, а вдруге разом з митрополитом Йосифом Сліпим. У листопаді 1944 р. до них на квартиру завітав капітан НКВС Сидоренко. Буквально під дулом пістолета примушував працювати сексотом.

А в січні 1945 р. до них на вул. Котовського (зараз – Донцова) забігла лікарка Марія Ясеницька. Олександра знала, що вона була тісно пов’язана з ОУН. Цього разу Марія прибігла, будучи на піднесенні і попросила матір допомогти підготувати святкову вечерю. Мати прекрасно готувала, і до неї часто звертались за цим знайомі. З’ясувалось, що на вечерю Марія вирішила запросити українських митців Максима Рильського, Остапа Вишню, Володимира Сосюру та Леоніда Новиченка. Вони саме приїхали до Львова, а Новиченко повернувся із Сан-Франциско. Марія розповіла, що випадково познайомилася з ними, і при зустрічі Рильський пожалівся, що, мовляв, наближається свято Маланки, а його матір звали Маланкою, а він тут, у Львові, не може випити за її здоров’я. І вона запросила їх на 13 січня до себе, на вул. Личаківську, 54.

Мати наготувала так, неначе на весілля. Носили до Марії всі разом – і страви, і посуд. Ясеницька запросила ще сина Стефаника та Паньківа (він мав свою кам’яницю на вулиці Гаузнера – бічна Личаківської). Усе вийшло гарно. Рильського посадили в центрі столу. Весь вечір мати проговорила з ним французькою. Інші забавлялися і випивали. У кімнаті витав український дух, усі мали надію, що Україна буде вільною. Олександрі особливо запам’ятався тост, який проголосив Вишня: «Я п’ю за те, що хотів би вам сказати, але чого мені сказати вам не можна». Близько опівночі Сосюрі стало погано, і він впав. Ясеницька надала йому допомогу, і вони поїхали до готелю «Жорж».

А через тиждень Ясеницьку арештували. Затримали й Олександру. В неї очі на лоба полізли, коли почула, що їх звинувачують у спланованому намірі отруїти радянських письменників і поетів. Вже пізніше з’ясувалося, що Сосюра був епілептиком і алкоголь йому був протипоказаний. Але Ясеницькій, Олександрі і її мамі вперто «ліпили» спланований замах. Ясеницьку вже більше з в’язниці не випустили. А Олександра ще рік ходила на допити.

Поступово й слідчі зрозуміли абсурдність «справи отруєння поетів», хоч встигли вже відрапортувати в Москву. У Москві чекали на черговий резонансний процес. Слідчі дійшли висновку, що не вдасться провести процес «із помпою» і тоді стали щупати інший «компромат». Матеріали «Справи замаху на поетів» кудись приховали. Ясеницьку засудили за співпрацю з ОУН. «Підловили» й Олександру. Через рік у Львові арештували дівчину, яка везла пошту з лісу. Серед пакунків був і лист до Олександри від колишнього студента, що став вояком УПА. Дівчина нічого спільного з повстанцями не мала, але слідчі тут же кинули її у в’язницю на вул. Лонцького (зараз вул. С. Бандери).

Спочатку її посадили в камеру із щурами. Врятувало те, що один із наглядачів був євреєм і прийняв її за свою. Щодня він приносив миску з помиями, щурі наїдалися і не чіпали дівчину. Потім її кинули в холодну камеру без вікна. 18 діб вона просиділа в ній у сильні морози. Засинала на кілька хвилин, решту часу рухалась, аби зігрітися. Вели її справу 12 слідчих. Всі у в’язниці думали, що вона особливо небезпечний злочинець. Насправді все було просто.

Мати мала магазинчик на вул. Краківській, 5. Кожний слідчий хо­див до неї, обіцяв звільнити дочку і брав за це хабар. Мати, довірлива душа, давала. Аж поки не посадили і її. Слідчим треба було знайти компромат на людину, яка проходила у міфічній «Справі отруєння поетів». Під час обшуку в неї виявили кілька номерів журналу «Комар», який виходив у світ до 1939 р. і в якому були карикатури на Сталіна.

Зустрілися Олександра з матір’ю в камері. Їм дозволили провести тиждень разом. Отоді Олександра про ті походеньки слідчих довідалась.

Коли повернулась з ув’язнення, зрозуміла справжню причину арешту матері. Її посадили лише тому, що одному комуністу-чиновнику сподобалось їхнє помешкання.

 

 

 

БЕНОНІ  ПАВЛІНА народилася 10.12.1923 р. в с. Капустинці Чортківсь-кого повіту на Тернопільщині в селянській родині. Освіта початкова. Працювала в домашньому господарстві. З 1943 р. член юнацької ОУН, а з 1944 р. – в УПА. Заарештована 10.03.1946 р. Засуджена Військовим трибуна­лом МВС у м. Чорткові за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. Відбувала покарання в Комі – м. Ухта, крайня північ, потім у Казахстані – м. Балхаш. Звільнилася 20.04.1956 р. за закінченням терміну і переведена на спецпоселення в м. Темір-Тау, де створила сім’ю. В липні 1957 р. переїхала з сім’єю до м. Гудаута в Абхазії. З вибухом у 1992 р. грузино-абхазької війни виїхала жити в Україну, а з 1998 р. проживає з сином в Чехії, де стала членом Союзу Українок Чехії.

 

«Визволителі» вдруге

13 квітня 1944-го вранці до села ввійшло російське військо. Першої ночі вісім п’яних офіцерів чогось шукали по хатах. В одній забрали вже не молодого чоловіка, завели до ріки і там його закололи: завдали йому двад­цять вісім штикових ран. Протягом місяця всіх чоловіків відправили на фронт. Після того, як пройшов фронт, мене покликали і дали завдання зби­рати залишену зброю, заготовляти лікарські трави, налагоджувати розірвані зв’язки. Було нелегко. Солдатів, як мурашок, всюди повно. Треба було бути дуже обережною. Ту роботу, яку виконували кілька чоловіків, поклали на мене одну. Почалась інтенсивна праця. Сповнилась моя мрія, яку я плекала з дитинства. Під осінь мене призначили станичною ОУН-УПА. Я прийняла присягу і відчула себе повноцінним членом організації.

Село наше – на роздоріжжі трьох районів. Були важливі зв’язки і багато відповідальності. Приходили боївки, треба було дати надійні квартири, ро­бити збірку харчів для відділу. Пораненим надати першу допомогу, піклуватися про них, а також про хворих. Але найважче було ховати своїх друзів, а так багато їх поклали свої молоді голови.

Весна 45-го була вже дуже важкою. Війна скінчилася, всі сили кинули на нас. Почалися великі облави, коли на мале село навалювалося кілька тисяч наїзників. Влітку було легко сховатися: всюди зелено. Та настала зима. 46-й рік. На Різдво в селі було дві боївки. Спільно відсвяткували Різдво Христове, поколядували. Та настала й моя черга. Я жила в селі, але вдома не ночувала – так було наказано. 16 лютого я раненько прийшла додому, а вже через п’ять хвилин у хаті були солдати, зробили обшук, забрали те, що їм було до вподоби, мене арештували. В сільраді влаштували допит. Били праником по ключицях, колінах, ліктях. Ночувала в сусідньому селі у гарнізоні, де також всипали щедро. Повезли в Чортків і там організували допит за допомогою залізної труби. На третій день мене обшукали, повідрі­зали всі ґудзики, забрали шнурки, повиймали з волосся шпильки, відібрали посуд, який у мене був, і ввечері кинули в підземелля.

Так виглядав більшовицький рай. Увечері темним коридором мене ввели до камери, наглядач відчинив двері і увіпхнув мене туди. Двері зачинилися, площа камери була приблизно двадцять квадратних метрів, під стелею – тьмяна жарівка, в камері було повно чужих людей, котрі, як мені здалося, в безладі лежали тут, покидані одні на одних. Страшний сморід і духота. Я подумала, що мене кинули до мертвих, і то від них іде такий дух. Я встала на коліна і почала молитися. Раптом хтось серед тіл підносить голову: «Сестро Павліно, і ти тут?» Лю­дина встала і підійшла до мене. То була дівчина з сусіднього села. Я зі страхом запитала, чи тут є й живі. «Та ми всі живі», – відповіла вона. «А чого ж такий сморід?» – запитую. Дівчина вказує рукою на дві низькі бочки («параші»), що стоять під стіною коло дверей, та й людей багато, немиті всі. «Нічого, звикнеш». І далі пошепки: «Нічого зайвого не кажи, коли будуть розпитувати. Тут є качка (сексот)».

У камері було від 80 до 115 осіб. Одних забирали, інших приводили. На допит вдень брали зрідка, переважно вночі. Коли когось викликали, усі в камері сідали і молилися, щоб Господь дав силу знести ті нелюдські знущання.

Наш розклад дня: рано вставали, нам приносили два відра холодної во­ди, всі потрошку вмивали лице. В камері була така духота, що по стінах стікала вода. На цементній підлозі було постелено дошки. Їх піднімали, пригорщами з-під них збирали воду, прибирали. Далі – перевірка, спільна молитва, сніданок. Передачі приймалися тричі на місяць, але на сто осіб приходили три або чотири передачі. Та пайка хліба, що нам давали (25 дк), та інша їжа до вечора покривалася плісенню від вологи і пари. Вдень нас виводили на прогулянку. Тих, хто не міг вийти, виносили на руках. Нас за­водили в клітки, огороджені високим парканом, на рогах стояли вартові, говорити голосно було не можна. Стояла лавка, на якій немічні могли поси­діти. Всі ходили парами колом під стінами. Але в’язні були раді, що хоч трошки можна було вдихнути свіжого повітря. Пополудні в камеру приносили «обід»: два відра якоїсь юшки. Під вечір у камері була така духота, не було вже чим дихати, що всі лягали на підлогу, а двоє по черзі махали коцом, робили вітер.

У квітні до камери запхали чотири дівчини. Були вони родом з-над Дні­стра. Ці дівчата забились у куток, ні з ким не розмовляли, на прогулянку не виходили. Коли з камери всіх виводили, то двері залишали відчиненими, і з коридору надходило трохи холодного повітря. Одного дня, повернувшись з прогулянки, ми відчули у камері страшну духоту. Усі почали обурюватись: від дівчат, що зосталися в камері, йшов страшний трупний сморід. Одна з них лежала – не вставала. У відповідь на загальне обурення дівчата заплакали, одна не витримала і задерла спідничку тієї, що лежала: «По­дивіться». Перед нашими очима постала страшна картина: у лежачої на сідниці і стегні була величезна гнійна рана, в якій кишіли білі хробаки. Гнило живе тіло. На дівчину наділи багато спідниць, та вони були всі мокрі від гною, що витікав. Бідну дівчину так били, що відбили м’язи від костей. Дівчата були дуже залякані, тому ні з ким не розмовляли. Викликали чергового. Дівчат від нас забрали. Яка їх доля – невідомо.

З допитів дівчат не раз приводили або приносили побитих, закривавлених з вибитими зубами, поламаними пальцями, ребрами, вирваним волоссям. Садизму ворога не було кінця. Кожна мріяла, молила Бога, щоб якнайскоріше ви­рватися з того пекла.

У камері-підвалі я перебувала майже три місяці. Двадцять другого кві­тня мене викликали на допит. Привели в кабінет, у якому був стіл, груба лавка, до котрої прив’язували в’язнів і били, біля дверей стояв стілець, піч, а за піччю – дрова. «Сідай», – сказав слідчий. Він підійшов до печі, взяв поліно і, не сказавши ні слова, почав бити мене ним по голові. Скільки разів вдарив – не знаю. Я закривалася руками, в голові гуділо, як у млині, руки боліли. В ту мить відчинилися двері, і до кімнати зайшов ще один посіпака поцікавитися, скільки той закінчив справ. «Двадцять», – відповідає. «У мене ліпше, я вже двадцять дві справи закінчив, а Данілов – двадцять вісім. Він дістане хорошу премію. Я також постараюся виконати план, щоб отримати на перше травня премію». Вони обидва вийшли з кімнати. Залишившись одна, я почала молитися. Час минав дуже повільно. Нарешті прийшов слідчий, сів за стіл, щось почав писати, поглядаючи на мене. Відтак каже: «Ти чула, що казав мій товариш? То слухай: я напишу справу, а ти її підпишеш, щоб скоріше закрити. Мені треба виконати план, я хочу отримати премію. Якщо не підпишеш – я згною тебе тут. Ти знаєш: хто до нас потрап­ляє, той звідсіля вже не виходить. Я передам тебе в руки Данілову. Ви всі знаєте, хто такий Данілов». Я погодилась і підписала. Боялася, щоб у селі ще когось не забрали і не влаштували мені очну ставку, боялася провока­ції. Вони знали різні способи, щоб якомога більше витягнути з людини. Я хотіла, щоб мене якнайскоріше засудили і вивезли, усвідомлюючи, що це не­минуче. Справу написав таку: вночі прийшли бандерівці, попросили їсти. Я дала два буханці хліба, двадцять яєць і молока. Записав прізвища двох свідків, яких я не знала, і справу було зроблено.

Хто такий Данілов... У Чортківській тюрмі було два дуже жорстоких слідчих: Данілов і начальник тюрми Прохоров. Хто потрапляв до рук тих садистів, той або виходив калікою, або його закатовували на смерть. В’язні про них знали і боялися їх.

Десятого травня мене перевели до великої тюрми. В камері чотири метри завдовжки і два метри завширшки перебувало двадцять шість осіб. За командою лягали, за командою поверталися, мабуть, за командою вставали для своїх потреб. За двадцять днів вивели один раз на прогулянку і один раз дали напитися трохи води. В камері було прохолодно, чим були раді. Однак взимку дівчата тут дуже мерзли: одне велике вікно без скла, забите дошками. Зате два трактори працювали цілу добу, щоб заглушити крики тих, кого катували і розстрілювали. Та нема на світі такого пера, щоб описати всі муки, терпіння, катування і жахливі смерті тисяч і тисяч наших мучеників. Нема такої міри, щоб зміряти пролиту кров і виплакані сльози наших людей. Людей, котрі ніколи не були загарбниками, ніколи і нікому не вішали своїх ярликів, не диктували своїх умов. Вони всі хотіли Волі і Свободи. На своїй же землі.  

Павліна Беноні

 

 

 

КАМІНСЬКА-ЮРЧУК ОКСАНА народилася 9.03.1922 р. в с. Острів на Рівненщи­ні в батьків Марії та Антона. Закінчила гімназію в Стрию, працювала вчителькою. Заарештована 9.02.1945 р. в рідному селі. Засуджена в м. Дубно 10.06.1945 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 15 років позбавлен­ня волі і 5 років заслання. Відбувала в Красноярському краї, на Таймирі, в Норильську. Звільнилася в 1955 р. Одружена з Петром Юрчуком (1957). Син Володимир (1958). Мешкає в м. Нетішин на Хмельниччині.

 

 

ПРО СЕБЕ

Я, Юрчук Оксана Антонівна (дівоче прізвище Камінська), народила­ся в 1922 р. в
с. Острів Радивилівського району (тоді Лубенського по­віту Волинського воєводства). Батько мій, вчитель за спеціальністю, при Польщі був безробітний тільки тому, що він був українцем і право­славним і зрадити своєму народові і своїй вірі не міг, не міг записа­тися поляком і перейти на католицизм. Наша сім’я жила бідно, користу­ючись тільки клаптиком землі, який ми мали у власності. Він працював інструктором «Просвіти» в Дубні з 1923 по 1928 р. (до її закриття польською владою), а з приходом німців працював знову її головою, за що й одержав 10 років каторги і 5 висилки. Відбув 11 років і повернувся вмирати на рідну землю. Коли його арештовували, йому було 60 років.

Наймолодший мій брат, 1926 р.н., загинув в УПА, і де його моги­ла – я не знаю.

Завдяки моїм здібностям я змогла закінчити гімназію Рідної школи в м. Стрию Львівської обл., де мене вчили безплатно. Закінчила її в 1939 р., а у вересні прийшли більшовики. Я стала вчителювати в Берестечку, про яке Шевченко писав, що  

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Білим трупом чорне поле

Запорожці вкрили.

З приходом німців я працювала вчителькою в рідному селі. Тут мене й за­стали «визволителі» – більшовики і в 1945 р. арештували прос­то в класі. Це було 9 лютого. Роздягнену і простоволосу посадили на віз. Їх було 70 чоловік. Оточивши школу, ввірвалися в клас (лейтенант Куликов з автоматником) і під крики і плач дітей повели в сільраду. Моя мама вдома нічого не знала. Коли я сиділа вже на возі, тітка Ганна Радецька вискочила з хати і кинула мені на віз хустину, за що одержала прикладів, не говорячи вже про лайку.

В цей час дали знати моїй мамі. Вона схопила кожушок і теплу хус­тку, щоб хоч це мені дати. Але бігти вона не могла. Її замінила мо­лода тоді, 30-літня, тітка Уліта Юхимчук, солдатська вдова і мати 4-х маленьких дітей. Вона бігла 2 км за конвоєм і кричала. Їй вда­лося наздогнати мене і кинути кожушок з хусткою на віз (конвой їхав помалу – була погана дорога) і одержати свою порцію прикладів і матюків.

Так я попала в Козинську районну тюрму, де сиділа 5 місяців у цементованому хліві зимою (ну, не тільки я – склад мешканців хліва-КПЗ мінявся). Всі ми спали на голому цементі, а у вікнах не було навіть шкла, тільки грати. Тоді мене перевезли в Дубенську тюрму, де сидів наш військовий трибунал. Вирок 15 літ каторжних робіт і 5 висилки. Строк я відбувала в заполярному місті Норильську. Це тепер «город комсомольской славы», а тоді була пуста тундра. Дві зими ми зимували в наметах при морозі до 60 градусів. Скільки там за­лишилось – знає один Бог. А я залишилась жива. Про всі муки  слідства і табору я не пишу.

В таборі я була учасницею страйку 1953 р. та й ін­ших подій. Вернулася додому в 1956 р.

Реабілітували в 1957 р., але не дивлячись на реабілітацію роботи за спеціальністю знайти не могла – «не було місця».

В 1957 р. я вийшла заміж за такого ж колишнього каторжанина. Врешті, коли в мене вже був маленький синок, знайшовся таки порядний завідуючий районним відділом народної освіти в м. Млинові Михайло Климович Тищук, і на свій страх і риск призначив мене вчителькою французької мови (я в той час вже заочно навчалася в Інституті іноземних мов). Але перед цим мені ще довелося «добровільно» побувати в м. Хабаровську, де в той час жила моя сестра. Там я працювала в школі-інтернаті. Там, на Далекому Сході, ніхто не звертав уваги на те, що я бувша каторжанка, і мене без жодної тяганини призначили в школу. А в Млинівський район я попала після чотирьох років роботи в школі Хабаровська.

В 1963 р. я закінчила Інститут іноземних мов, а в 1977 р. пі­шла на пенсію.

Ось так і живу. Маю сина, невістку, двох онуків. Це дуже коротко, бо описати докладно про все своє життя – це треба багато часу і паперу, а також сили, якої в мене нема.

Я щаслива, що діждалася ще того, що побачила над Верховною Ра­дою синьо-жовтий прапор, що він майорить і при будинку ООН серед прапорів інших вільних держав, що існує на світі така самостійна держава Україна, хоч в цій державі порядку ще нема. А скільки не діждалися цього!

Оксана Камінська-Юрчук

 

 

 

ПОПОВИЧ ОКСАНА народилася 2.02.1926 р. в с. Жуків на Станіславівщині в батьків Олени і Зенона. Закінчила гімназію, була на підпільній роботі. Вперше заарештована 12.01.1945 р. в с. Іспас і того ж року в Станіславові під прізвищем Петрушак Варвара за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР засуджена на 10 років позбавлення во­лі. Звільнилась в 1956 р. Вдруге заарештована 3.10.1974 р., а 14.01.1975 р. за ст. 62 ч. 2 КК УРСР засуджена на 8 років таборів і 5 років заслання. Звільне­на в 1987 р., повернулась в Івано-Франківськ.

 

Василь Овсієнко, Софія Карасик

ОКСАНА ПОПОВИЧ

Попович Оксана Зенонівна народилася 02.02.1926 в с. Жуків Обертинського (нині Тлумацького) району Станіславівської (нині Івано-Франківської області).

Учасниця національно-визвольного руху. Член Організації українських націоналістів (ОУН) та Української Гельсінської групи (УГГ).

Батько Зенон-Мар’ян Попович – працівник пошти, просвітянин, вояк Української Галицької Армії (УГА), учасник листопадового зри­ву у Львові 1918 р., був на півроку заарештований поляками. Помер у кінці 40-х. Мама Олена Новодворська – з родини письменника Леся Мартовича. Утекла 1945 р. з етапу і до хрущовської «відлиги» жила в с. Гринівці Тлумацького району під чужим прізвищем. Померла на 101 році життя.

Олена навчалася в гімназії м. Городенка. Дістала ідеологічний, військовий і санітарний вишкіл у Юнацтві ОУН, була районовою провідницею. Член ОУН з початку 1944 р. Заарештована з повстанською літературою 12.01.1945 р. в с. Іспас. Під час арешту при спробі втечі поранена в груди і праву ногу, дістала вивих ноги. Слідство велося в
с. Яблуневі Косівського р-ну, де ще захворіла тифом. Не лікували. Під вигаданим прізвищем Петрушак Варвара Петрівна в липні 1945 засуджена Військовим трибуналом військ НКВС Станіславівської області за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах за пп. а, б в ст. 29 КК УРСР на 3 роки та з конфіскацією майна.

Відбувала покарання в таборах Воркути, Комі АРСР (Мукерка, Адат) на тяжких роботах, найбільше довбала вічну мерзлоту на будівництві. Навесні 1955 р. етапована на заслання в Красноярськ, де працювала на цегельні, маючи тяжкі болі пораненої ноги.

Звільнена в серпні 1956. Повернулася до сестри в с. Манява Богородчанського району. Перейшла на своє прізвище. У Солотвині закінчила середню школу, де вела патріотичну і просвітницьку роботу: організовувала вечори, лекції. Нарешті обстежена лікарями і визнана інвалідом другої групи, але працювала обліковцем.

З 1959 р. Попович розповсюджувала літературу самвидаву (зо­крема праці В. Мороза, журнал «Український вісник», збірку віршів Григорія Чубая та ін.). Контактувала з
Б. Антоненком-Давидовичем, О. Мешко. Збирала кошти на підтримку політв’язнів. У грудні 1969 р. Попо­вич разом з В. Морозом, В. Чорноволом, І. Сеник та ін. підписала зая­ву 16-х колишніх політв’язнів на ім’я Голови Президії Верховної Ради України, спрямовану проти практики засуджень в ув’язненні «Знову ка­мерні справи» (опублікована в «Українському віснику», №1, 1970 р., передавалася по радіо «Свобода»).

За місяць до другого арешту отримала квартиру в м. Івано-Франківську. 2.10.1974 р., другого дня після виписки з лікарні, де їй була зроблена друга операція на стегновій кістці, Попович привезена в прокуратуру, затримана і 3.10 заарештована за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. На час арешту пересувалася на милицях. 48 діб тримала голодівку протесту. У зв’язку з хворобою її справа була виділена в окреме провадження. Посправники Роман Гайдук, Микола Гамула та Микола Гуцул суджені окремо. 15.11.1974 р. в камері Попович вилучені доповнення до показів, які теж інкриміновані як антирадянські й наклепницькі, спрямовані проти національної політики в Україні.

14.01.75 р. Попович засуджена Івано-Франківським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 8 років таборів суворого режиму та 5 років за­слання, визнана особливо небезпечною рецидивісткою.

Покарання відбувала в селі Барашево Теньгушовського району, Мордовія, в жіночому таборі суворого режиму ЖХ-385/3. Як інвалід відмовилася працювати, але брала участь в акціях протесту разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Марією Пальчак, Дарією Гусяк, Нійоле Садунайте та ін. Так, 30.10.76 р., у день політв’язня, тримала голодівку. 05.12.76 р. Попович підтримала лист політв’язнів до Президії Верховної Ради СРСР про легалізацію Національної об’єднаної партії Вірменії і проведення референдуму з питання самовизначення Вірменії.

12.01.77 р. взяла участь в одноденній голодівці у зв’язку з річницею початку репресій в Україні в 1972 р. Учасники голодівки вимагали звільнення українців-політв’язнів, припинення переслідувань за національні переконання. 04.10.77 р. взяла участь в голодівці протесту в день відкриття Белградської НБСЄ. Разом з іншими політв’язнями підтримала звернення до Святійшого Престолу, Всесвітньої Ради Церков, урядів і парламентів держав, які підписали Гельсінські угоди про кричущі порушення елементарних прав людини в СРСР на прикладі долі священика Василя Романюка (потім патріарха Володимира).

02.10.78 р. Ініціативна група захисту прав інвалідів СРСР направила Президії Верховної Ради СРСР, Міжнародному Червоному Хресту і Комісії захисту прав людини при ООН документ, у якому повідомляється, що на інвалідів (крім інвалідів 1 групи) в таборах і тюрмах поширюється система примусової непосильної праці, табірних покарань та ін. Попович вважалася тоді інвалідом 2 групи.

03.02.79 р. Попович оголошена членом УГГ. В бюлетені №8 УГГ від 20.02.80 р. Попович значиться серед тих, хто найбільше потребує негайного звільнення з таборів.

У травні 1981 р. Попович привезли в Івано-Франківськ «на профілактику». Мала побачення з сестрою і матір’ю. 07.08.81 р. її повернули в табір. У жовтні 1982 р. етапована на заслання в с. Молчаново Томської обл. Як інвалід не працювала, але й не мала ніякого утримання від держави. Допомагали друзі з України. Однак Попович категорично відмовилася клопотатися про помилування. Звільнена 2.10.87 р., відбувши загалом
24,5 року. Повернулася в Івано-Франківськ до мами.

У 1988 р. Попович була членом-засновником Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки.

_____________________

1. Малюнок Юрія Ковальського.

 

 

 

 

КУЗЬМЕНКО ГАЛИНА (АГАФІЯ) народилася 28.12.1896 р. в Києві. Ім’я батька Андрій, ім’я матері не встановлено. В 1916 р. закін­чила учительську семінарію, викладала в школі «Просвіти» в Гуляй-Полі. Одружена з Нестором Махном (1919). Донька Олена (1922). Разом з чоловіком емігрувала за кордон. Під час війни вивезена з Франції в Німеччину на примусові роботи. 15.08.1945 р. заарештована в Берліні (офіційний ордер на арешт датований 4.01.1946 р.). Постановою ОСО від 16.08.1946 р. за ст. 54-13 КК УРСР засуджена на 8 років ув’язнення. Відбувала в Мордовії. Звільнилась в 1954 р., поїхала в Казахстан, де у засланні перебувала донька. Померла в 1978 р., похована в м. Джамбул.

 

МІХНЕНКО ОЛЕНА народилася в 1922 р. у Варшаві в батьків Нестора Махна і Галини (Агафії) Кузьменко. Вчилася в Парижі і Ліоні. Під час війни вивезена на примусові роботи в Німеччину. Заарештована 4.01.1946 р. в Берліні. Постановою ОСО від 16.08.1946 р. засудже­на за ст. 33 КК УРСР на 5 років заслання. Покару відбувала в Казах­стані. Займалася спортом, входила до збірної команди Казахстану. Закінчила гідромеліоративний інститут. Одружена з Іваном Вуликовим (1964). Померла 26.12.1992 р. в Джамбулі (Казахстан).

 

 

Вітольд Кирилюк

НЕСТОР І ГАЛИНА

Отож Нестор і Галина, а точніше, і донька Олена. Галиною на­звав після одруження дружину Нестор. За записом Агафія, родоводом з недалекого Піщаного Броду, але народилася в Києві 1896 року. Після закінчення учительської семінарії вчителювала в Гуляй-Полі. Невдовзі поступила до університету Святого Володимира... Буремного 1917-го повернулася до Гуляй-Поля, викладала в жіночій гімназії товариства «Просвіта» українську мову і літературу, звідти одного дня і «забрав її Нестор, уже бойовий ватажок. Відтоді були завжди разом – у бойовій тачанці, біля пораненого і хворого, серед тяжких втрат і коротких радощів. Разом перепливли Дністер, опинились на чужині. У поневіряннях у Варшаві народилася Оленка. Париж, де з’юрмились тисячі емігрантів, спільників і непримиренних ворогів, став для родини «неначе кліткою». Тулилися в одній кімнаті. Підростала донька, дедалі загострювався батьків туберкульоз. Довелося дівчинку прилаштувати до пансіону. Самі обставини сприяли тому, що з 1927 року життя дедалі йшло нарізно, хоч до останньої днини їхні зв’язки, турботи про хворого не припинялися. Нестор Іванович працював над мемуарами, дописував до газет, а щоб якось звести кінці з кінцями, навіть плів капці з мотузків, що якраз увійшли в моду, лагодив взуття, підсобляв на кіностудії.

Кінець війни застав дружину і доньку в Німеччині, де, як і тисячі бранців, працювали на заводах. Коли до кімнати, яку винаймала Галина Андріївна, зайшов офіцер з перекладачем і запитав, чи є росіяни, вона радо відповіла: – Є! І додала: – Я дружина Махна.

Постанову про арешт було підписано аж у Києві 1946-го, а до того утримували в ув’язненні, навіть пропонували поїхати до Парижа, виказати знайомих емігрантів. Скоро у сусідній камері підвалу опинилась і Олена. Потім скорий суд за статтею 54 Карного Кодексу УРСР – 8 літ мордовських таборів Галині, а Олені Міхненко (під цим прізвищем батько жив у Парижі) – 5 заслання. Після мордовських таборів роки поневіряння у Казахстані.

Коли 1972 р. В. Яланський (племінник Нестора Махна – Г.Г.) довідався, що Галина і Олена живі, перебувають у Джамбулі, зібрався в дорогу. Із записів, зроблених тоді, розповідей Галини Андріївни і Олени Несторівни, збережених до нових, вільних днів, і маємо нині можливість дізнатися про їхні останні літа. Чимало років довелося прожити у найманих квартирах; хазяї, довідавшись хто вони, – лякались, не хотіли утримувати. Те ж саме і на роботі. Особливо боляче переживала це Олена. В одному з листів до матері писала: «... поступила в залізничний ресторан мийницею посуду. (Як би я хотіла бути офіціанткою, та не могла через одіж.) Жила в чеченській родині. В грудні мене звільнили за скороченням штату, поступила мити посуд в ОРС при залізниці, працювала в паровознім депо. У березні була звільнена через документи. Якби не це, то в усіх організаціях, в кожній галузі можна швидко просунутися, але не з моїм прізвищем і походженням».

Проте енергійна, заповзятлива, вона все ж закінчила технікум, інститут, стала майстром спорту, входила до збірної Казахстану. У сорок чотири роки зустріла свою долю – побралися з українцем, військовим, капітаном, якому, зрозуміло, одразу довелося піти у відставку.

Через 11 років після смерті Галини Андріївни прийшла ухвала про її реабілітацію. Олена Несторівна одержала таке повідомлення 1989-го у свої шістдесят сім, після 44 літ топтаного, гнаного, покривдженого життя. Дізнавшись про «реабілітацію», розхвилювалась, зазнала нервового струсу, вийшла з лікарні інвалідом. Влітку 1992 року до Гуляй-Поля приїхали французькі кіношники знімати фільм про Махна, телеграфували Олені Несторівні, запрошували на зйомки, але вона, прикута до ліжка, навіть не дозволила чоловікові повідомляти про це. Скоро по сімдесятому році життя її поховали поряд з матір’ю в Джамбулі.

____________________

1. Нестор Махно з дружиною Галиною і донькою Оленою.

 

 

 

ЛУК’ЯНЕНКО-ШУЛЬЖУК ЗІНАЇДА народилася 3.08.1922 р. в с. Лохвиці на Полтавщи­ні. Ім’я батька Микола, ім’я матері не встановлено. Під час війни вивезена німцями для примусових робіт в Німеччині, потім відправлена в концтабір. Після звільнення радянською армією поверталась додому, але 10.06.1945 р. заарештована в Ризі й засуджена на 20 років позбавлен­ня волі. Покарання відбувала на Воркуті, звільнена в 1955 р. Одружена з Володимиром Шульжуком (1957). Про дітей даних нема. Померла 18.08.1996 р. в м. Нововолинську.

Література: Біль. Випуск 1. Львів, «Меморіал», 1990.

 

Микола Петренко

ІЗ-ЗА ДРОТІВ – ЗА ДРОТИ

Непроста, драматична доля Зіновії Шульжук зацікавила мене передусім причетністю до долі моєї сестри Насті. Ми розлучилися восени 1943 року, шляхи розвели нас по різних невільничих таборах фашистської Німеччини. Після війни я не мав про неї ніяких звісток, мати в рідній Лохвиці також, от і вважали її загиблою.

І лише зовсім недавно несподіваний лист двох колишніх неві­льниць до редакції полтавської обласної газети: ось ви вмістили рецензію на збірку віршів Миколи Петренка, то нас дуже цікавить, чи то не з сестрою його ми каралися у фашистській катівні. Настя одержувала від нього листи майже до самого визволення. До листа було долучено кілька віршів. Жінки пояснювали, що ці вірші написані або мною, або сестриною товаришкою Зіною. Вони їх співали на власний мотив, переписували одна в одної. Два з надісланих віршів справді виявилися моїми.

А з Зіною ми невдовзі зустрілися. Невелика зростом, геть сива жінка, табірні вірші якої не могли залишатися поза моєю увагою. А що в Зіниних віршах оживали страхітливі реалії саме того табору, де випало стільки перетерпіти і моїй сестрі, то моя увага до них була вочевидь пристраснішою. Та Зіна була в Кютенбасі лише кі­лька місяців: за відверті розмови, заклики до непокори, а ще за вірші, які вона намагалася переслати додому матері, подрузі в інший табір, – то за ці вірші, насамперед, вона потрапила в лабети страхітливого гестапо. Спершу в’язниця в Зінгені, ще жорстокіша – у Франкфурті-на-Майні, а вже з кінця зими 1943 р. її відправляють в один з найжорстокіших жіночих таборів у системі гітлерівських катівень – Равенсбрюк. Тут уже мордувалися до самого визволення радянськими танкістами першого травня.

Тут Зінаїда разом з групою співув’язниць допускається мимовільної помилки: сприйнявши як закономірний заклик військового політпрацівника, який проголосив їх вільними, жаданими на рідній зе­млі, вони вирушають самохідь у бік радянського кордону. Поясню: всі колишні в’язні мали обов’язково пройти крізь решета спеціальних «фільтраційних» таборів, де чиновники беріївського корпусу вели дов­гі розмови-допити, визначаючи міру вини по суті безвинних юнаків і дівчат. Тут визначалося: кого відпустити додому, кого в трудову армію чи на примусові роботи, кого й знову за колючі дроти. І остан­ніх було не так уже й мало, тепер це відомо.

Зінаїда Шульжук (тоді ще Лук’яненко) з подругами вирушали додому надто вже безвідповідально: ця ж танкова частина, яка визволила концтабір, навантажила цілий ешелон своєї розбитої у важких боях техніки. У відкритих вагонах можна було знайти трохи місця, тож дівчата довго не роздумували.

Доїхали лише до Вільнюса. Тут їх затримали: хто такі у військовому ешелоні? Документи? Документів не було, номери на шиях, на зап’ястях рук перестали засвідчувати особу.

Пред’явлені дівчатам звинувачення були страхітливі, неймовірні: чи ви не посібники адміністрації в Равенсбрюці чи якому там гітлерівському таборі, бо чого б вам спішити додому, обминаючи фільтраційні табори? Згідно з вироком Зінаїда отримала 20 років таборів. Її потішали: з часом напишеш, що невинна, розберуться, зараз же гарячий час, ніколи...

Номер Зінаїди в Равенсбрюці – 17748, номер на воркутинській каторзі – Ю-826. Там терпіла, бо знала: прийде жадане визволення, війна не вічна, закінчиться перемогою рідної армії. Тут же замуровувалася від життя навіть без права листування, майже без права на надію.

Після смерті «вождя всіх народів» – нові листи, прохання, сподівання на визволення. Поїзд знову везе її в Прибалтику. Перевірені дані спростовували геть свавільний вирок, звільнена «по чистій», божевільна від щастя, жінка спішить на рідну Полтавщину, до матері, до сестри.

Не хочеться тут писати про гірке, хоча й воно було: митарства з пропискою, з хоч якоюсь роботою. Але саме тоді освоювали цілину, і бажаючих поїхати туди проводжали мало не як героїв. Хоч запізнене, але прийшло й кохання, звичайне людське сімейне щастя. Це важливо, адже не кожній із колишніх невольниць судилася ця висока доля у звичайному житті: зустрічі, листування повідають про численні приклади невлаштованості, самотньої старості.

І от у Зінаїди Миколаївни пошана і повага, довгий трудовий стаж, троє дітей, шестеро внуків. Вони давно повернулися в Україну, живуть на батьківщині чоловіка, в Нововолинську. Сама вона працює педагогом-вихователем, часто зустрічається з молоддю, її вірші друкуються в міській і обласній газетах. В Москві виходить книжка «Они победили смерть», де є і її спогади про Равенсбрюк.

І раптом трапилося таке, чого вона ніяк не сподівалася: до Нововолинського міського комітету партії надійшла анонімка, в якій повторювалися давні безпідставні звинувачення: вихователька-активістка, комуністка була вахманською посібницею в гітлерівському концтаборі. Недаром же її судили після закінчення війни.

Ось цитата зі статті Б. Беркета, надрукованої в обласній газеті, яка стала на захист Шульжук: «Мабуть, рідко кому доводить­ся чути, щоб при виключенні комуніста з членів КПРС йому тут же давали позитивну характеристику. Чому так трапилося? Пояснив секретар партійної організації будівельного управління «Нововолинськпромбуд»: – Інакше ми діяти не могли. Ми виключали Шульжук з партії за її минуле, а давали характеристику за ті роки, коли вона в нас працювала. А працювала вона добре».

Нововолинськ не таке вже й мале місто, але Зінаїду Миколаївну на вулицях пізнавали і реагували по-різному: бач, як зіщулилася, певно, таки відчуває за собою вину! Інші не вірили. Але ж і треті підкидали свої аргументи: «Чому ж тоді в міській Книзі пошани її фотографії заклеїли?» Справді, так трапилося. Як ото в тридцяті роки нам доводилося вирізати Косіора, Чубаря, Блюхера, Якіра та інших ленінців, затаврованих сталінським тавром як ворогів народу, вирізати зі своїх шкільних підручників, тих підручників, за якими вчилася і сама Зіна в лохвицькій школі на Полтавщині.

Була спроба самогубства, духовний криз, інсульт, за ним ще один. Але й були вимоги, настійливі поради – друзів, чоловіка, дітей: шукай правди! І за якийсь час надійшла відповідь від першого заступника Генерального прокурора СРСР: звинувачення, які приписувалися 3інаїді Шульжук, не підтвердилися.

Ну й покласти б край цій історії – так ні: в Нововолинську дають хід новій анонімці: батько Зінаїди – «ворог народу», він був репресований в 1937 році. Уже й не знаєш, що казати. Дійсно, був репресований. Але ж нині час перебудови, час недвозначної оцінки характерові сталіно-єжово-беріївським репресіям, то чого ж іще?

Зрештою, бюро Волинського обкому Компартії України, знову перевіривши документи і факти, відміняє рішення Нововолинського міському і поновлює З.М. Шульжук членом КПРС2.

 

 

 

 

 

 

 

КОРПАН ВІРА народилась 8.08.1924 р. в с. Галич на Тернопіль­щині в батьків Стефанії та Антона. Перебувала в підпіллі ОУН-УПА, псевдо «Мотря». Затримана 29.03.1945 р. в с. Бишки на Тер­нопільщині. Засуджена у Львові ОСО на 7 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Відбувала на Воркуті, звільнилась у 1952 р. В 1953 р. одружилась з колишнім політв’язнем Володимиром Яндьо. Діти: Леся (1954), Тарас (1964). Повернулись в Україну в 1965 р.

 

 

ЗВИЧАЙНА БІОГРАФІЯ

Я, Корпан Віра, народилася 8 серпня 1924 року в селі Галичі Підгаєцького повіту на Тернопільщині в сім’ї Антона Васильовича і Стефанії Іванівни (з дому Хировських). В 1930-1935 рр. вчилась у польській початковій школі. З 1937 по 1939 р. вчилась шити у крав­чині Кіндзерської Марії. З приходом німців працювала в Підгаєцькому «Сільському господареві» машиністкою. Тоді вже стала членом «Юнацтва», а з поверненням більшовиків пішла у підпілля. 29 березня 1945 р. була заарештована в с. Бишки Козівського району. У Львові в тюрмі по вул. Полтв’яній заслухала вирок ОСО: 7 років тюрми і 5 позбавлення прав. Свій строк відбувала на Воркуті. Додому повернулась у 1965 році.

Протягом свого юнацтва належала до різних гуртків: КАУМ (Ка­толицька акція української молоді), який вів о.Пачківський, драма­тичний гурток, хор та інші.

Мої батьки виростили шестеро дітей: Ярослава, 1922 р.н., який загинув у підпіллі в 1946 р. в с. Затемне Перемишлянського району і похоронений у братській (48 повстанців) могилі в с. Глиняни Золочівського району; Анну, 1926 р.н., яка загинула в 1944 р. в с. Білявці Острозького району Рівненської області; потім я, Віра (репресована) і троє найменших – Ізидор, Орися, Маруся, з якими мати скиталась два роки поміж чужих людей через нас – підпільників. Батько помер в 1944 р.

Наші батьки ніколи не розлучались з «Просвітою», брали участь в драмгуртку та в інших заходах, куди і нас завжди з собою брали. Хоча жили ми у великих труднощах та недостатках, але нас вчили бути чесними, справедливими, милосердними, любити Бога і Україну. Сам батько був стрільцем усусусів, два рази ранений, був у боях, а по­тім пішки прийшов з Києва, несучи під пахвою «Кобзаря», який був у нас патріотичною біблією повсякчас.

В кінці 1920-х і на початку 1930-х рр. батько належав до УВО, за що був арештований поляками під час так званої «пацифікації». Але за відсутністю доказів його через три тижні звільнили завдяки мені. Хоча мені тоді було 6 років, я бачила ввечері, як провокатор приніс листівки і де їх сховав. Вдосвіта прийшла поліція, поки робили ревізію в другій кімнаті, я дістала ці листівки і запорпала в гній, за що тато завжди мені був вдячний. Батьки мої завжди знахо­дили вільну хвилину, щоб почитати свіжу газету, а в неділі і свята книжку вголос, і нас привчали не марнувати часу «на вітер», і ми їм все життя вдячні за це і за прищеплений патріотизм.

В 1941 р. мене прийняли в Юнацтво, через кілька місяців ста­ничною, а через рік підрайоновою, тоді моїм провідником був Василь Кардаш з с. Новосілки (зараз маестро в Канаді). В 1943 р. стала я районовою, тоді направили мене в Козівський район до крайового про­відника Нестора зв’язковою (псевдо «Мотря»). У 1944 р. направили мене в Рогатин на курси радистів. Потім кого куди по куренях і сот­нях, а нас п’ятеро залишилось при штабі: «Роман», «Орест», «Оксана», «Орися» і «Мотря» (себто я). Декілька разів довелося побувати в боях, втратити друзів...

29.03.1945 р., коли була облога на три райони (Бережанський, Козівський, Підгаєцький), провокаторами з Волині мене арештували. Жінка, в якої я була на квартирі, видала мене зі страху.

Після всяких знущальних процедур в Бережанському КПЗ відправили мене на Волинь, в одиночку, на 4 місяці для допитів, які вів сам генерал-майор (прізвища не пам’ятаю), бо мене прийняли чуть не за жінку або любовницю Бандери. Коли слідство закінчилось, крикнув зі злістю: «До десятого корня всех на Сибирь!» На другий день мене відправили до Львова, де в камері на 25 осіб я просиділа цілий рік до заочного рішення ОСО на 7 і 5 років позбавлення волі і прав.

В камері було дуже холодно, я не мала в що одітися, а ще поси­діла в карцері по коліна у воді, після чого захворіла менінгітом з ускладненням на серце. Ніхто нічим не лікував і не дивився в той бік (камерні лікарі поставили діагноз), ніхто не думав, що я виживу, але Бог милостив: сім разів спасав мене від смерті від польсько-большевицьких і німецьких куль, снарядів «катюші», а також на лісоповалі грузова машина переїхала мені через грудну клітку, але дякую Богу за Його опіку наді мною.

Зі Львова нас відправили на Донбас, а під зиму 1946 року погрузили нас в товарні вагони 1000 хлопців і 100 дівчат. Три тижні везли нас на Воркуту, годували два рази на день самою тюлькою, без куска хліба і без краплі води. Хто попросив води, то діставав нагаєм по голові. По дорозі викидали з вагона по кілька трупів кожен день. Поки доїхали до місця призначення, то викинули 900 хлопців і одну дівчину.

Сніг був по коліна, до лагеря ще треба 10 кілометрів йти, ноги примерзли до кальошів, прив’язаних мотузкою. В шинелях простріляних і шапках-вушанках та галіфе ми були подібні на опудала, щоб ворон страшити, а не на дівчат; цілу дорогу ми їли сніг, бо спрага після тюльки і голоду не давала спокою. А тому поки дійшли до кінця, то майже всі похворіли (була температура 40 градусів і вище).

Цілий місяць ми були в карантині на адаптації, кисню не виста­чало, ми задихались. В столову ходили по шнурку або всі за руки три­мались, щоб пурга не занесла в безвість.

В 1952 р., після звільнення, я скиталась в пошуках роботи. В 1953 р. вийшла заміж за такого, як і я, Володимира Яндьо із с. Звенигорода на Львівщині. В 1954 р. народилася у нас донечка Леся. Після декретної відпустки я працювала на Воркутинській телестудії зав. костюмерним цехом. У 1959 р. поступила вчитись в музичну школу разом з дочкою по класу фортепіано і вокалу, потім перевелась на диригентське відділення і в 1963 р. закінчила на відмінно. В 1964 р. народився в мене син Тарас. У 1965 р., в квітні місяці, повернулась з сім’єю в Україну, і з бідою наполовину збудували собі домик по вул. Галицькій в Підгайцях, де і проживаємо.

8 березня 1995 р. помер мій муж від цілого букета серцевих хвороб. Тепер я мешкаю сама. Діти – хто де.

Віра Корпан

 

 

ЯСЕНЬ-РОМАНЧУК ЛІДІЯ народилася 29.03.1926 р. в с. Дермань на Рівненщині в батьків Меланії і Якова. Після закінчення середньої школи навчала­ся на санітарних курсах в м. Острозі. Заарештована 14.12.1944 р. в Дермані, 20.02.1945 р. в м. Рівне засуджена за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 15 років каторги і 5 років поселення. Відбувала в Магадан­ській обл. Звільнилась в 1953 р. В Україну повернулась 1963 р., по­селилась в Тернополі. Одружена з Іваном Романчуком (1953). Донька Леся (1955).

Література: Лідія Романчук. Дорогою страждань. «Лілея», 1997.

 

 

Лідія Романчук (Ясень)

ДОРОГОЮ СТРАЖДАНЬ

(Уривок)

 

Нарешті підійшли до вахти – це перепускна табора. Відчинилися ворота і вийшли наглядачки обшукувати нас. В мене були валянки, і я їх взула на ноги, бо відібрали б. На черевики в руках якось не звернули уваги. Не знаю, що шукали в нас, до того пограбованих у Магадані, що дехто й хустинки до носа не взяв з тих домашніх речей. Нас, вивчених, молодих, а з вигляду вже старих дівчат, розселили в свіжо побудованих бараках, бо нари пахли смолою.

Мені знову випала верхня полиця і біля параші. З трудом вилізла нагору, бо дуже боліли ноги після перенесеного ревматизму і отакого перевалу. Здавалося, що будемо спати мертвим сном, але невдовзі прокинулася від гострих укусів блощиць. Вони градом падали зі стелі. Я не встигала їх згортати, роздавлюючи по тілі, з якого виступала кров. Спали на голих нарах, підстеливши тілогрійку. Нею ж і вкривалися. Решта одягу йшла під голову.

Тільки-но почало світати – гучно залунало: «Підйом!» Всі в мо­мент зіскочили з нар, одягнувшись, вийшли надвір, вишикувались на перевірку. Нас викликали по номерах, ми відповідали. Прізвище та ім’я було лише в формулярі. Строєм повели в столову, покрикуючи:

– Прекратить разговоры в строю!

Проте й так ніхто не говорив нічого. Розтяглись по одному до хліборізки отримувати пайку хліба на весь день. Це був невеличкий шматок; ми, зголоднілі, з’їдали його ще до сніданку. За довжелез­ним, оббитим залізом столом, в залізних мисках, зроблених з консервних банок, давали гарячу юшку, в якій плавали кістки з оселедця. Ложок не було. Треба було швиденько випити цю солону воду, що обпікала руки, губи і язик. Хто не встигав, той лишався голод­ний. Я не могла втримати в руках ту солону воду, звичайно, позбавила себе тої рідини, бо була нашикована інша бригада. Далі по команді вишикувались біля вахти на роботу, по п’ять чоловік в шерензі. Виходили на роботу за зону з конвоєм. Слова: «шаг вправо, шаг влево считается побег – стреляю без предупреждения» – вивчили, як молитву.

Ми посувалися безшумно, мовчки, йшли довго по кам’янистій дорозі на лісоповал. Видали пилки, тупі, непогострені. З напарницею треба напиляти 8 куб. метрів дров. Якщо не виконаєш норми, то не дадуть вечері і кинуть в карцер на ніч.

Дуже хотілося їсти. Працювали з останніх сил, щоб не втратити пайки хліба, хоч сили почали покидати нас. Майстри, які приймали роботу, жаліли нас і говорили конвоїрам, що робота виконана. То були статечні люди. Більшість з них залишилися працювати по вільному найму після строку покарання.

Важка фізична праця без вихідних забирала останні сили. Вода і хліб, ніяких жирів, безсонні ночі від того, що блощиці гризли несамовито, все це довело до того, що ми ослабли, стали «доходягами». Медична комісія оглянувши нас побригадно, відібрала мене і вже старших жінок на легшу роботу. Взимку були сильні заметілі, їх називали «пургою». Отож уздовж дороги ставили тини, а на них навішували гілки сланика. «Снігозахист» – так називалася бригада. В старших жінок з ясен сочилася кров, хиталися і вилітали зуби. Після роботи ми заходили в комірчину, де стояла бочка з відваром сланика – хоч якийсь рятунок від цинги.

 

 

 

ГОДЯК ОЛЬГА народилася 31.05.1925 р. в с. Грушатничі на Львів­щині в батьків Анни і Михайла. Освіта початкова. Заарештована 27.02.1945 р. поблизу Дрогобича. Суджена Львівським військовим трибуналом 14.04.1945 р. за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 15 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Відбувала в Іркутсь­кій області і Казахстані. Звільнена в 1956 р. Одружена з Василем Герою (1967).

 

 

 

МОЯ ДОРОГА В ТАБІР

Коли 9-го травня 1945 р. наші окупанти-більшовики святкували перемогу над фашизмом, нас, в’язнів, готовили на етап. Великий ешелон молодих хлопців і дівчат в товарних вагонах їхав у Сибір. Спочатку Тайшет в Іркутській області, а дальше пересилка і на 7-му колону серед страшної тайги та непроходимого лісу, кілька бараків, конвой. Там ми робили валянки, була тяжкою праця при голоді і хо­лоді. Восени у місяці вересні знову нас везуть етапом в Казахську ССР. Рудник Джезказган, на шахти мідної руди. Там вже дійсно каторга, під землею вода по кістки, довелося прожити чимало тяжкого, смерть подруг, тяжка праця, умови жахливі, а нам лише було по 18-20 років. Дальше перевозять у ту ж Карагандинську область у селище Джизди на марганцеві шахти, там я недовго працювала, захворіла і два роки інвалідності.

І знову перевозять в ту ж область на будівельні роботи – копання каналів, всяких траншей, на фабриці з переплавлення мід­ної руди, мостіння дамб і на будові м. Кінгіра, де брали участь в усіх роботах. Я лиш роблю нарис, а писати можна багато з мого пере­житого. Але тут мене чекало щось найстрашніше. Усі знущання не дали того, що в Кінгірі. В нас могли стріляти, йдучи колоною на робо­ту, а також на роботі конвой на наших очах убив дівчину Ліду Старобенську, яка лише повісила хустину сушити на дріт, яким було огороджено місце праці. Ми прийшли, а вона мертва. Таких випадків немало. Сам табір Кінгір досить великий, перша зона – закрита тюрма.

За нею дві зони мужчин, а за зоною мужчин склади з продуктами, все там було і для будови, а відтак жіноча зона – 7 бараків, кажуть, всіх арештованих там було коло 10 тисяч. Сам табір був огороджений муром до метра шириною, вверху з електрострумом. В 1954 році нам обіцяли полегшення, але це лише обіцяли. Тяжкі знущання над нами переповнили усі терпіння і покори. Всі свідомо готовилися до повстання з невиходом на роботу, яке було сплановано. Для того треба було пробити мури і з’єднати всі зони і разом встати проти катівської сваволі.

16-го травня 1954 року почалося від мужчин, котрі стали пробивати проходи в мурах. Однак не вдалося завершити, бо при тому 17 осіб було вбито з вишок охороною. На другий день вдалося проломити мури мужчинам, де об’єдналися 3 зони, вже ніякі кулі, ні стрілянина не зупинили лаву повстання, хоча тут уже загинуло коло 90 осіб. Страшний був той вечір, і хлопці, які перемогли, повідкривали всі бараки, кати-наглядачі покинули зони, ми осталися без охорони.

З’єднавшись, усі зони стали до праці проти страшного ката. Тут створили хори, і всі священики, які були у таборі, відправили Службу Божу і панахиду над тими, що загинули. Несучи друзів на похоронення за зону, співали стрілецькі пісні.

Було дві комісії, одна з нашої сторони, друга зі сторони начальства, всякі обговорення велося двома комісіями при зоні, варті, входячи в зону. Обіцяли нам багато, але це були вигадки для відтягування часу. А кінчилося все страшним.

24-го червня о 4-й годині, досвіта, в кожну зону в’їжджає по 2 танки, а також військо для розправи з нами безборонними. Танки ду­шили, як могли і як на кого наїхали, крім цього в бараки кидали га­зові вибухівки, щоб душити нас, я сама із подругою чуть не попала під танк, але Бог милував, я притулилась до стіни, і танк не зачепив (добігли до бараку), а зачіпив одвірок і на нас лише каміння посипалось. На кожному кроці нас чекала смерть. З моєї бригади з вишки вартовий убив у коридорі Павлюк Анну, єдину доньку в мами; також загинула Нуся з сусіднього села і Ліда Супрун – учителька зі східної України, вона ж була в комісії. Тяжко було дивитись на вмираючу не­винну молодь. Кати на машинах вивозили наших друзів мертвих, з яких текла кров, як річкою. Нам поневолі приходилось ходити по крові наших батьків, братів, сестер і друзів, яка вкрила долівку. Все це було жахливо. До світанку не стало в живих коло 500 молодого цвіту, тяжко ранених стільки ж, а може і більше. Мертвих вивозили за зону, в яму, яку зарані приготували на кінному дворі, де лягли всі убиті. Зараз там стоїть високий хрест. Ця катівня страшним жахом в моїх очах і донині...

Нарешті розправа над нами завершилась, якою керував начальник Долгих. Свіжу кров посипали піском, але не давалось закрити слідів, кров невинна наших побратимів виступала наново. І наче дивилась, що вивозять тіла, з яких вона текла. Багато було розмов, що солдати були п’яні, видно, їх поїли, щоб стріляли в нас не вагаючись.

Після всього нас решту вивели за зону в степ під голе небо, сиділи добу, небо затьмарилось від того жаху і плакало разом з нами. Сидимо, чекаємо, що ж дальше буде, які муки? Наші тіла дрожать не так від холоду, як від того катування і смерті друзів, а ще ранені лежать, і відчуваєм, як стогне земля, зранена ранами загиблих дру­зів.

Після доби нас розвозять по всіх таборах Росії: Мордовія, Колима, Воркута, знову той Тайшет. Тих, що були в комісії з нашої сторони і остались живі, – в закриту тюрму, декого розстріляли. Я знову попала у Тайшет, 21-а колона, звідси і звільнилась 1956 року. Пройшла великі труднощі, поки замешкала у Львові, вул. Вигоди 62, кв. 67. Дякуючи Богові, що все пережила – втрату родини і здоров’я. Зате діждалася до Незалежності України, свого прапора, гімну, хоч усе ще не так, криза економіки, ще повно комуністів, які руйнують нашу Україну і нас дальше мучать економічно. Надіюсь, і те ми здо­лаємо і переживем, надіюсь на краще.

Описала краплю в морі, можна писати книги. Я, Ольга Годяк, і дівчата, які були зі мною: Буджик Галя, Магно Нуся, Хрестюк Таня, Чайковська Іванка, Чмелюк Ліда, Шинкова Зіна, Нечипорук Марія, Ковальчук Оксана, Гунько Рузя, Іщук Віра, Сінкевич Ольга, Старунська Нуся, Кирнична Марія, Захарчук Люба, Цекут Олена, Підгурська Марія, Канятин Катерина, Пастер Анна, Добровська Анна, Пляцок Катерина, Товарницька Марія,      Караман Катерина, Лацик Анна, Кравчук Стефа, Зозуля Тамара, Місковець Лена, Тріщ Марія, Кураш Юля, Копитко Марія, Товарницька Марія, Протас Софія, Протас Тетяна, Левицька Марія, Чабан Анна, Прокопчук Марія, Кінах Ольга, Пасось Віра, Радіон Марія, Пелехата Теона, Верещак Анна, Матейків Нуся. Павлюк Анна і Супрун Лідія загинули під час повстання.

Це все бригада дівчат-каторжанок.

Ольга Годяк

 

ШАРАНДАК-БРОВЧЕНКО ГАЛИНА народилася 17.09.1920 р. в
с. Могильне  (тепер Кі­ровоградська область) у батьків Ганни та Спиридона. Навчалася на фі­лологічному факультеті Одеського університету. Заарештована 20.03.1946р., засуджена 7.06.1946 р. за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років ув’язнення. Звільнена в 1955 р. в Норильську Красноярського краю, од­ночасно їй було оголошено безстрокове поселення в цьому ж місті. Одружена з Миколою Бровченком (1955). Діти: Андрій (1958), Микола (1963). Повернулася в Україну в 1957 р. Працювала в школі. Член Національної Спілки письменників України (1999). Літературний псевдонім – Галина Берізка.

 

 

Я І МОЇ ПРЕДКИ

Шарандак (Sarandakis) Терентій після Хотинської перемоги Війська Запорізького під проводом Петра Сагайдачного прибув зі зві­льненими з турецького полону на Січ. Знаючи добре українську мову та українські пісні, бувши добрим воїном, вирішив одружитися з донь­кою січового димаря. Відкинув своє грецьке прізвище і називався Ли­маренком. В багатьох поколіннях, до зруйнування Січі, існували Лимаренки, після розгрому Січі в 70-х рр. XVIII ст. стали знову Шарандаками.

Всі були чорняві, гарно співали, були добрими господарями. Полюбили річку Південний Буг, селились в теперішніх районах: Криворі­зькому Миколаївської обл., с.Полянецькому Савранського р-ну на Одещині, Ульяновському на Кіровоградщині, Гайворонському та інших.

Мій батько, Шарандак Спиридон Карпович (1888 р. нар.) залишився на Україні вчителем після заслання багатодітної сім’ї його батька Карпа в Росію під час столипінської реформи в 1910 р. Репресований в 1937 р.

Мати моя, Бахталовська Ганна Аркадіївна (1889 р. нар.) була онукою вчителя Дмитра Бахталовського, який мешкав у
с. Крегулець на Тернопільщині (Бережанський повіт). Навчав Богдана Лепкого в дитя­чі роки. Дати народження і смерти мені не відомі (приблизно з се­редини до кінця XIX ст.). Мій дід Аркадій Дмитрович вчився в духов­ній семінарії у Львові. Переїхав до Балти, служив дияконом у церкві. Перебрався в Голованівський повіт, служив священиком. Пізніше служив у Гайсинському повіті. Мав шестеро дітей, наймолодша – Ганна (моя мати). Померли Бахталовські від тифу, в один день – в квітні 1899 р., коли Ганні було два з половиною місяці.

Виховала мою маму сім’я священика Мендзецького Данила Онуфрійовича в с. Берестяни сучасного Гайворонського району. Матір мою Ганну вбили бандити, підкуплені моїми свідками після суду наді мною в Одесі. З рідних моєї матері були репресовані брат Всеволод (розстріляний в 1939 р.) і сестра Клавдія (померла в 1977 р.). Наша сім’я після революції 1917 р., після розгрому УНР весь час переслідувалась: секретар Центральної Ради Антін Постоловський був одружений з сестрою моєї матері Клавдією Бахталовською.

На теренах Західної України я ніколи не бувала, крім с. Герличківки Борщівського р‑ну на Тернопільщині, де мешкає сім’я мого племінника Миколи Олександровича Паладійчука. Це рідний внук Антона Олександровича Постоловського. В Івано-Франківську мешкає мій другий племінник по дочці мого рідного дядька Всеволода Аркадійовича Бахталовського, розстріляного в Одесі 1932 р. за «срыв хлебозаготовок», а ще за те, що у нього під час обшуку знайшли карту України з французькими назвами міст і річок.

Моя рідна тітка Клавдія Аркадіївна Постоловська, вчителька (1887–1977) також була репресована (1945–1959), кару відбувала на Колимі. Померла в Дніпродзержинську в доньки Тетяни Антонівни Постоловської у віці 90 років.

Бровченко Микола Андрійович родом із Смілянщини на Черкащині, за якого я в кінці 1955 р. вийшла заміж в Норильську, був арештований в жовтні 1947 р. в Тернополі, де він працював в облВНО інспектором, за зв’язок з ОУН. Вирок ОСО – 25 років. У 1956 р. вийшов указ НКВС про звільнення тих, хто перебув 1/3 цього строку, з ув’язнення. Мати, Бровченко Антоніна, була двоюрідною сестрою Тодося Осьмачки (с. Куцівка Смілянського р-ну). Отже, в мого чоловіка була причина пишатися: дитинство і юність пройшли під впливом великого поета.

Під час німецької окупації, в листопаді 1943 р., я була заарештована гестапівцями, перебувала в смертній камері до 13 березня 1944 р. то в Гайвороні, то в Первомайську, то в Тирасполі. Від розстрілу в гестапо врятована сином Тимофія Бордуляка Титом, який жив у мого батька і з 1918 до 1923 р. був січовим стрільцем. 1 квітня 1944 р., під час депортації в німецький концтабір, я втекла на ру­мунській території, перебула там до визволення Бесарабії в серпні 1944 р. Повернулася в рідне село в Україну 1 серпня 1944 р. До 20 березня 1946 р. навчалася в Одеському університеті. 20 березня – арешт. Вина – членство в ОУН. Завербована юним поетом з Гайворона Черниченком Миколою Семеновичем, сином січового стрільця Семена Черниченка, який прибув на Східну Україну зі Старого Самбора у складі Січового війська, яке було покликане на боротьбу з армією Денікіна. Мій батько влаштував його вчителем німецької мови й права в гімназію для дорослих в с. Могильному. Зрештою, багато січових стрільців залишилося на Наддніпрянщині.

Отже за членство в ОУН в час окупації та за перехід з російсь­кого відділення філфаку на українське я заарештована і засуджена на 10 років і 5 поразки в правах. Працювала на важких відкритих робо­тах. Звільнилась в 1955 р. з урахуванням одного року «заліків».

19 серпня 1957 р. повернулась в Україну, працювала в школі до кінця 1976 р., викладала мову й літературу. Неодноразово викликалась в райвідділ МВД, не раз мене відвідували представники МВД з Одеси та Києва. Вдавала тяжко хвору, щоб не допитували мене. Метою їх бу­ло – арештувати моїх товаришів, яких не видала під час слідства в 1946 р. Так я їх і врятувала від арешту. Всі вже померли, але я не зраджую своєї присяги «не видавати, не назвати їх ні живими, ні мертвими». За це я сама себе поважаю. 

 

Галина Шарандак-Бровченко

                               ***

Давно, коли рожевим цвітом

Мені здавалося життя,

Я вміла думами зоріти

І вірить в сонячне буття.

Та люди сумніви збудили

В моїй палаючій душі,

І сни про щастя яснокрилі

Кудись полинули... Чужі

Для мене стали віщі думи

Про волю й правду на землі,

Бо добре бачу, скільки глуму

Зазнали скривджені, малі

В краю холоднім... А часами,

Як сон на землю упаде,

Я плачу перлами-сльозами

І знову кличу світлий день,

Коли проміннями своїми

Байдуже сонце озорить

Великих задумів руїни

В серцях людей... І знову жить

Захочуть вмерлі... Знову встане,

Мов світлий привид із могил,

Та людська Правда полум’яна,

Той образ Волі дорогий.

                                                                                                                              Галина Берізка

_______________________

1. Галина Шарандак з чоловіком.

 

 

 

 

Марунчак анна народилася біля м. Городенка на Станіславівщині в сільській сім’ї в батьків Григорія Марунчака і Марії з роду Юзіраків. Закінчила початкову школу і працювала в сімейному господарстві. Заарештована 1946 р. і засуджена в м. Городенка до 10 років ув’язнення та 15 років спецпоселення. Відбувала в Комі. Звільнилась 1970 р. Повер­нулась до родини і сина Ореста у м. Городенка, де на зароблені в шахтах гроші купила хату.

 

 

МОЯ ГОЛГОФА

Я ніколи не думала, що повернуся на рідну Україну, ще побачу її блакитне небо і лани золоті пшениці, побачу найріднішу людину – сина Ореста. 1970 рік став для мене щасливим сном, який переніс мене з далекої Інти на мою чарівну Городенківщину. А пе­редувало цьому 25 років розлуки з Батьківщиною і рідними. Десять років тюремного ув’язнення і 15 років проживання на спецпоселенні – такий відрізок мого життя, пов’язаний з холодними північними краями – в Комі.

За що мене, молоду матір, відправили на жорстокі тортури і му­ки радянські власті? Звичайно, за те, що була національно свідомою українкою і допомагала борцям підпілля – нашим українським борцям-оунівцям. Радянські власті, які прийшли на Західну Україну, мали за мету знищити її цвіт, знищити все українське. Перш за все вони переслідували тих, хто не вмів плазувати на колінах, не вмів брехати, а хотів жити вільно на своїй землі.

Жахливою була моя дорога у 1946 році до Комі – дорога болю і розпуки. Хіба людей возять у телячих вагонах, тим більше жінок?

Про це не думали «наші визволителі», вони прирекли своїх жертв на виживання. І не думала я, що виживу у тих умовах, але жила надією, що там на Україні мене чекає син, задля якого я повинна жити. Першим місцем мого ув’язнення був Фійон на березі північ­ної ріки Уси, куди я прибула у цьому ж році. Тут одержала перший лист з Батьківщини від брата Миколи, в якому він повідомляв про смерть матері. Причиною інфаркту стали неймовірні переживання: я засуджена, син Іван засуджений, син Михайло згинув у німецькому конц­таборі, старший син Олексій засуджений на 25 років, а родину його вивезено до Тайшету, чоловік Григорій у далекому Красноярському краї ув’язнений, зять Кирило арештований у 1944 році органами КДБ у Харкові – хіба може таку розпуку витримати серце?

Фійон зустрів мене надзвичайним холодом, здавалось, що морозам не буде кінця. Він проймав все тіло. А умови життя були жахливі: одяг благенький, харчі – турнепс і ріпа, барак холодний і брудний. Ставлення охоронців було різне, прояви елементарної людяності і порядності траплялися рідко. Навіть у цих складних умовах дів­чата і жінки із Західної України показали, які вони господині, бо зуміли налагодити свій побут. Але й цьому позаздрили власті і нас етапом пішки у 1948 році перевели на 501-у дільницю біля Воркути. Тут справді відбулося сходження на Голгофу, бо на цілу добу видавали лише кружечку води. Не раз ми оголошували страйк, голодували, щоб покращити умови свого існування, бо життям це не назвеш. Мене, мабуть, рятувала молитва, яку щоденно посилала Всевишньому з надією, що він допоможе вижити.

Допоміг Бог тим, що відправили мене з іншими політичними в’язнями у 1948 році у 306-у колону поблизу ріки Об, де ми вперше побачили більш-менш людяного начальника табору, якого зачарували українські пісні. У нього був син Михайлик. Хлопчик був настільки безкультурний, що батькам стидно було їхати з ним у відпустку. А все через жаргон, якого він набрався від «битовиків» (кримінальних злочинців). Змінити поведінку хлопця вдалося тоді, коли він подружився з «політичними», тобто з нами, жінками із Західної України. Скільки пісень переслухав Михайлик і, мабуть, вперше почув від нас слова молитви.

Щоденна робота на будівництві дороги виснажувала не лише тіло, бо криваві мозолі не сходили з рук, а й вбивала душу. І пісня була чи не єдиною розрадою. Тільки збудували більшу частину шляху, обжилися – і знову наказ збиратися в дорогу. Мене та інших в’язнів чекала дорога до Тайшету. Я думала: чи витримаю ще це випробування. Хотіла заподіяти собі смерть, бо не ставало сил терпіти. Одного разу мало не кинулась під вагон з гравієм, але голос сина зупинив мене – я мусила для нього жити. Щасливий випадок врятував від етапу до Тайшету – не було моїх документів. Пізніше мене відправили до 4‑го табірного відділення в Інтідорогшахти – це були об’єкти, де ми, жінки, працювали. Але чи жіноча це робота? Вічна мерзлота стала домовиною не одній українці. Вона забирала життя щоденно. Можливо це гріх, але ми не раз мовчали про померлу, щоб отримати хоч раз її пайок. Після 10-річного ув’язнення виїхати в Україну я не могла: дозволу не давали. П’ять років спецпоселення. І от я працюю на шахті. Там я разом з іншими жінками відділяла породу від вугілля. А хто мав міцніше здоров’я, опускався у шахту. З породи виділялося багато пороху, який забивав легені, не раз пускалася носом кров. Зустрічались добрі люди й у шахті. Це були жиди. Начальник бригади старався влаштувати нас, жінок, на легшу роботу. Жила я у підвальному приміщенні, де бракувало чистого повітря. Мріялось хоч про одну кімнату. І коли до мене приїхав син Орест, рішенням комісії шахти мені виділили кімнату. Власне шахта № 9 була місцем, де я працювала до 1970 року.

Багато прийшлося ще пережити, передумати. Чому не вернулась в Україну раніше? Заробляла пенсію, бо була невпевнена, що в рідних краях зможу знайти роботу, та й боялася, що зароблю друге ув’язнення. Дочекавшись виходу на пенсію, поїхала до сина, який вже мав свою сім’ю і жив у Городенці на Івано-Франківщині. Тут сьогодні моя родина, тут моя земля, моя Україна, за незалежність якої довелося пройти тернистий шлях.

 Анна Марунчак

 

 

 

ХОТКЕВИЧ  ПЛАТОНІДА народилася 6.04.1901 р. в м. Полтаві. Батько Володимир Скрипко, ім’я матері не встановлено. Закінчила зоотехнікум в с. Деркачі. 1921 р. одружилася з письменником Гнатом Хоткевичем. Ді­ти: Анастасія (1922), Богдан (1925), Галина (1929). Заарештована 22.10.1946 р. в Празі. Засуджена у Києві за ст. 54-1а КК УРСР на 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Звільнилася в 1955 р. Працювала в музеї Івана Франка в Криворівні. Померла 1976 р. в Івано-Франківську.

Література: Галина Хоткевич. Слідом за пам’яттю. Київ , «Кобза», 1993.

 

 

Галина Хоткевич

СЛІДОМ ЗА ПАМ’ЯТТЮ

(Уривок)

 

Може, розповім трошки про мою мамусю. Хоч і недовго вдалося їй бути ангелом-хоронителем своєї сім’ї, але ж зробити вона встигла чи­мало. Завжди весела, рухлива, співуча – до всього встигала вона прикласти свою спритну руку, та й виходило в неї все з якоюсь незримою доброю ноткою, як французи кажуть, «приправлене любов’ю».

Писаних спогадів її поки що маю дуже мало. А коли ж було їй пи­сати? Змолоду про це не думається, за воєнних часів не попишеш, у повоєнні, ховаючись, теж не дуже, а за наступні «10 лет» – і тим паче. А після таборів і зовсім страшно щось писати. Писала мамуся уривками, лишала по клаптиках у знайомих. Може, вдасться знайти те, що вона готувала до 90-річчя з дня народження Г. Хоткевича, коли послала його до видавництва. А як ні, то навряд, чи знайдеться, бо в останній її квартирі, в Івано-Франківську, всі її папери попалили.

Поки що ось кілька рядків: «Я щойно народилася, коли Х-ч одружився. У мене не було батька – він був на засланні за участь у револю­ції 1905 р. До Х-ча у мене було якесь особливе почуття, як до батька. Коло нього були діти, котрі, власне, його знали мало. Їх утримувала, взагалі, його мати, тим більше, коли Х-ч був на засланні».

Народилася Платоніда Володимирівна в 1901 році в Полтаві, її дівоче прізвище Скрипко. Хоча батько її був з сім’ї греків, що здав­на жили на Україні, але ж доньці дали таке звучне та значуще ім’я. Батька вона не пам’ятала та й про маму свою нічого не говорила, бо, як пізніше я довідалася, бабуся була рішуче проти одруження доньки-одиначки зі старшою людиною. Вона не хотіла у нас бувати. Але коли трапилася біда, арештували батька, то згодом жінки помирилися і в мене з’явилася справжня бабуся. Спочатку вона почувала себе якось ніяково з нами, «великими» онуками, котрих не знала, змалку на колінах не чукикала, але потім обійшлося. Вона приносила нам дарунки, а головне, підгодовувала, тому що скрутно стало мамусі без батька, яка ніде не знаходила роботи.

Французи часто наділяють нас, слов’ян, особливим «шармом». У словниках «слов’янського шарму» я налічила понад 18 значень. Гнат Мартинович володів ними усіма. Тож як було не причарувати молоденьку красуню, ученицю деркачівського зоотехнікуму, де Хоткевич викла­дав у 20-х роках! (Та ще в нього були якісь ніжні карі очі «зі сльозинкою». Один з моїх синів успадкував такі очі – як подивлюся, так тепло стає!)

Мамусі було 20 років. Увійшла вона відразу у велику сім’ю. В сім’ї були бабуся, мати Гната Мартиновича, він сам із Платонідою, діти – Таня 17 років, Оля 15 та Вова 9-10 років. Старший, Євген, жив у Москві. Згадує мамуся: «Вони були якісь чужі і далекі від усього, що відбувалося. Навіть за столом, коли збиралися іноді усі, кожний мав перед собою книжку».

А Платоніда Володимирівна вже з самого одруження стала надійною помічницею Гнату Мартиновичу. Переписувала його рукописи, знала, де що лежить, а це завжди цінне в богемних звичках митців.

Перекреслилося все в житті 23 лютого 1936 року. Не стало в до­мі батька. Замовкли мамині пісні, кудись поділась її впевненість, жвавість. Ми ходили до школи і ще не знали, що над нами вже нависло страшне тавро – «діти ворога народу». Зовсім спорожнів будинок. Мама цілими днями була в Харкові, стояла в черзі під тюрмою, як усі жін­ки різного віку, що тішили себе примарними надіями біля того страшного закладу. Бачилася мама з дружинами батькових друзів, зустрічала там знайомих. Але нічого не вдавалося дізнатися про татуся. Мама приїздила пізно, мовчазна.

Невдовзі гроші скінчилися, і мама, не маючи жодної можливості працювати, взялася вишивати для якоїсь артілі. Пам’ятаю, треба було робити якусь особливу мережку. Вишивала вона вночі, при лампі.

Після нічного мережива мама раннім поїздом знов їхала до міста, на Чернишевську. Добивалася до якогось заклопотаного енкаведиста. Якось підійшла її черга. Прохала передати листа, дозволити листування. Допитувалася, за що Хоткевича арештували3. «За хищение книг из государственной библиотеки», – була відповідь. Згадали про ті книжки, які розлетілися по рейках, коли в 34-му татко попав під поїзд! Хіба про те доповіли аж на Чернишевську?

Вдруге, на такому ж прийомі, сказано було: «Если будете настаивать, мы и вас арестуем». Передачі не приймали, листів не було.

... Львів’яни прийняли нас сердечно. Мабуть, це були люди, які знали батька ще з часів його еміграції... Але ось і зі Львова треба бу­ло вибиратися – йшов 1944 рік. Більшу частину архіву позаносили з мамою до центрального музею, а особисті речі Хоткевича, малюнки, бандури поїхали в скринях з нами далі. Знову вагони, але їхалося неспокійно – в дорозі бомбили. Чомусь заїхали в Угорщину. В невеличкому містечку висадили, а було нас уже багато, бо по дорозі приставали все більше і більше людей, які не знали, що з ними буде, куди їхати.

Почали люди з нашої «групи» на хліб заробляти. Співали на ве­сіллях, на майданах, танцювали. Була з нами скрипачка, три піаніст­ки. Потім приблудилися еквілібристи двоє, з донечкою. Десь знайшли два маленькі акордеони і дали їх нам з Талкою. Це була моя подружка, ми грали дуетом, теж заробляли.

Моя мама артистичних талантів не мала, але за її вміння з яки­хось військових лахів створювати костюми для сцени та за організаторський хист вона стала незамінимою в групі. І ось літуча група пішла кудись далеко. Була в ній Талчина мама, співачка Мінченко і моя мама. Вони не повернулися.

Мама до Праги дісталася по війні, віднайшла родину Антоновичів – професор Дмитро Антонович був давнім другом нашого батька. Мамі Антоновичі помагали всім, чим могли. Син професора Антоновича, Марко, писав мені з Канади, що мама була рідною людиною в їхньому домі і допомагала доглядати за хворим батьком – помер Дмитро Антонович у 1945 році. Ще писав Марко: мама не хотіла зголошувати на виїзд до «батьківщини», знаючи, що десь на заході її діти. Але хтось видав її, вказавши, що вона «нетутешня». Маму викликали радянські представники і спочатку випустили. А на другий раз уже й не випустили. Пішов до неї на побачення Олесь Гайдовський-Потапович, але зустрітися з нею йому не дозволили, та й сам він звідти ледве вирвався, лише дякуючи тому, що був чеським громадянином. Ми встигли обмінятися трьома листами. На останній, у якому я писала, що хочу до неї поїхати (тьотя Оля навіть відмовилася готувати мені документи), мама відповіла: «Не можу, донечко, тобі порадити, бо сама нині безпорадна. Я поїду да­леко і житиму надією, що ми зустрінемося або я почую твій голосок...». Ото й усе.

Повезли її, заарештовану, дуже далеко і надовго – на десять років. Так я вдруге загубила свою рідненьку...

_______________________

1. Холодногірська тюрма у м. Харкові. Світлина 30-х років. З цієї тюрми в 1940 р. вдалося вирватись покаліченим, але живим, тільки одному з письменників – Івану Багряному.

 

 

ЧОРНА ВАЛЕНТИНА народилася 01.07.1924 р. в Дніпро­петровську в батьків Анастасії і Миколи. Закінчила середню школу перед війною. В 1941 р. вивезена на примусові роботи до Німеччини. Після закінчення війни повернулась до Дніпропетровська і наступного дня була заарешто­вана. За ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР засуджена на 10 років позбавлення волі. Відбувала в Сибіру на лісоповалі. Повернулась в Україну. Діти: Владислав (1949), Анатолій. Автор книжок для дітей і ліричних поезій. В 1993 р. стала членом Спілки письменників України.

 

 

Галина Гордасевич

«ЧОРНИЙ КОЛІР МІЙ!»

Хтось із таких популярних тепер екстрасенсів сказав, що причиною чорнобильської трагедії, а також таємничого захворювання дітей в Чернівцях було те, що ці міста мають назву, похідну від слова «чорний». Якщо це так, то можна сказати, що трагедію життя Валентини Чорної спричинило її прізвище. Та ба! Серед жертв сталінського та інших режимів, які панували в Україні в 20-му столітті, було багато людей з цілком веселими, світлими прізвищами.

До трагедії життя Валентини Чорної спричинилося інше: її любов до літератури (слід підкреслити – української літератури). Це, а ще те, що Валентині Чорній... Тут належало б написати: пощасти­ло заглянути за «залізну завісу», – коли ж не було щастям ані те за­глядання, ані те, що було потім.

Отож Валентина Чорна народилася 1.07.1924 р. в м. Дніпропет­ровську, яке тоді ще було Катеринославом.

В багатьох радянських фільмах про початок війни дуже часто використовувався такий прийом: випускний вечір в школі, щасливі дівчата в білих сукнях, юнаки в новеньких костюмах, вальс, музика, зустріч сонця десь над рікою – і літаки, бомби, постріли, словом, війна. Саме так і було з Валентиною Чорною – вона отримала так званий атестат зрілості саме напередодні війни.

А ще через рік її вивезли на роботу в Німеччину. Досі вона пам’ятає, як їх, молодь і військовополонених, везли в товарних ваго­нах через Миколаїв, Львів, Краків і всю Німеччину аж до Регенсбурга. Де було знати зрозпаченій, розгубленій, наляканій вісімнадця­тилітній юнці, що в очах вождя всіх народів вона вже «ізмєннік Родіни»!

Працювати довелося на мотороремонтному заводі. Не пам’ятаючи дня, коли її схопили німці, Валентина Чорна дуже добре пам’ятає день їх звільнення англійськими військами – 1 травня 1945 року, за тиждень до остаточного закінчення війни.

Багато з тих радянських громадян, яких з фашистської неволі звільнили союзники, докладали всіх зусиль, щоб не повертатися в той «червоний рай», який їм уже дався взнаки. Але чого можна було чека­ти від молодої дівчини, в якої було одне бажання: обійняти маму. Правда, вона ще затрималась на кілька місяців, бо за час неволі встигла добре оволодіти німецькою мовою, і її попросили попрацювати перекладачем. Адже радянський патріотизм – вище любові до мами! Отож до кінця року Валентина Чорна працює перекладачем в 65-й армії, і лише 31 грудня стає на порозі рідного дому. Стає не обірва­ною, замученою бранкою німецького концтабору, а бравою, усміхненою, у воєнній формі радянської армії. Можна собі уявити, скільки то бу­ло радості в домі, як мама і брат розповідали про своє життя, а во­на про своє, як усі разом поплакали за батьком, що загинув у Білорусії.

Так вони зустріли 1946 рік.

А вже наступного дня до них завітали непрохані «гості»: чи то так оперативно спрацювали, чи зарані були попереджені про її по­вернення. Зробили обшук і знайшли «антирадянщину»: «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського і «Чорне озеро» Володимира Гжицького. Цього виявилося досить для арешту. Далі треба було змусити ді­вчину визнати себе винною. Три доби не давали ні їсти ні пити, би­ли, ображали. На все життя запам’ятала Валентина Чорна прізвище свого слідчого-ката – Доманський.

А вже через два тижні військовий трибунал визнав її винною в злочинах, передбачених ст. 54 п. 1-а (зрада батьківщини) та 54 п. 2 КК УРСР (групова). Не зрозуміло тільки, хто та «група» – оті всі тисячі насильно вивезених в Німеччину? І вирок – 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення громадянських прав.

А через 9 років той же військовий трибунал, – хоч ні, не той, бо то був військовий трибунал НКВС по Дніпропетровській області, а на цей раз Київського військового округу, – визнає, що Валентина Чорна ні в чому не винна. Отож повернулася вона в рідне місто, про­довжила навчання, навіть видала кілька книжечок для дітей: «Гарна внучка», «У зеленому садочку». Її прийняли в Спілку письменників України, вона була в Києві на письменницькому з’їзді, зустрілася з Володимиром Гжицьким і розповіла йому про те, яку роль зіграла йо­го книжка в її житті. Чим міг винагородити її письменник? Тільки тим, що подарував їй свою нову книжку «Повернення», яку в неї тут же в готелі вкрали. Хто? Для чого? Може, для того, щоб був новий речовий доказ існування «антирадянської організації»?

Якщо винесла щось Валентина Чорна зі своїх років неволі, то – пам’ять про знайомство з жінками-в’язнями із Західної України. Це вони розбудили в ній почуття справжнього, а не «радянського» патріотизму. Список 49 жінок, з якими вона була в Тайшеті в п/я 215-039 в 1955 році, вона зберігала всі ці десятиліття, хоч могла мати з того неприємності.

Коли стало можливим видавати збірки без цензури, вона видала збірочку «дорослих» поезій «Люблю ще й досі». Віддала на цю справу гроші, які була відклала собі на похорон. На другу вже нема грошей, хоч є поезії.

 

 

НЕМАЄ ХЛІБА В ЗОНІ

Одна доба, вже друга, третя, п’ята...

А вітер виє, сніг кружля, кружля...

І де взялася хуга ця проклята

Й чужим-чужая мачуха-земля?

Вже п’ятий день немає хліба в зоні

І каторжани мруть вже на ходу,

А із Гулага, мов у дзвони дзвонять:

«Нам ліс давай! Собі ж беріть біду!»

Вас би сюди, обжери сатанині,

Сокиру б в руки, пилку та кайло,

Та щоб конвой пом’яв прикладом спини,

Може б відчули, що таке є зло?!

 

                                                                                                                                                    Валентина Чорна

 

 

 

 

 

СТАРІК ВАЛЕНТИНА народилася 18.10.1923 р. в с. Зеленьки на Київ­щині в батьків Олени і Максима. Заарештована 5.03.1946 р. в Києві студенткою інженерно-будівельного інституту. Суджена 25.07.1946 р. за ст. 54-1а КК УРСР на 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Відбувала в Комі, звільнилася в 1954 р., залишилася працюва­ти. В 1956 р. одружилася з політв’язнем Дмитром Паламарчуком (в подальшому відомий український перекладач). Діти: Володимир (1956), Оксана (1960). В 1959 р. закінчила Московський заочний індустріа­льний технікум. В 1960 р. повернулися в Україну і поселилися в Ірпені біля Києва.

 

 

НАС ПОЗНАЙОМИЛА ІНТА

Я, Старік Валентина Максимівна, народилася 18 жовтня 1923 року в селі Зеленьках Миронівського району Київської області. Батьки: Старік Максим Євдокимович, по професії лікар, та Зоріна Олена Піменівна – фельдшер. В 1955 р. заочно поступила в московський ВЗІТ (Всесоюзний заочний індустріальний технікум Мосгорсовнархоза) і 27 червня 1957 р. його закінчила. Перед арештом – студентка Київсь­кого інженерно-будівельного інституту, архітектурного факультету.

25.07.1946 р. засуджена Військовим трибуналом Військ МВД Київської області за ст. 54‑1а КК УРСР на 10 років позбавлення волі у ВТК (виправно-трудова колонія) з поразкою в правах на 5 років. Заарештована 5.03.1946 р., суд відбувся в м. Києві по вул. Короленка, 15. Строк відбувала в м. Інті Комі АРСР, а з березня 1953 р. – на лісоповалі в Лемью Комі АРСР. Звільнена 1 грудня 1954 року, реабілітована 8 жовтня 1991 р.

В день звільнення в будиночку варти сталася пожежа, всі речі, деякий одяг згоріли, отже вийшла я на волю тільки в тому, що було на мені. Зі мною була одна дівчина із Західної України, Орися (прізви­ще забула), котру зустрів раніше звільнений і вже влаштований родич, знайшов нам кімнатку, де ми й зупинилися. За кілька днів я зустріла знайомого Юрія Павловича (з його дівчиною Артемідою я була знайома по табору), який влаштував мені контракт, а саме: за 100 крб. я на­малювала заднє полотнище для місцевого клубу. Отже, я вже мала гроші на хліб, а головне, познайомилася там з одним чоловіком, Григорієм Даниловичем, який розпитав, хто я, в якому становищі, вирішив допо­могти мені. Він познайомив мене зі своєю дружиною, яка тут же запро­понувала перебратися до них в маленьку кімнатку, і влаштував на ро­боту в лабораторію при цегельному заводі, а ще була умова, що я щомісяця випускатиму заводську стінгазету. Згодом був влаштований кон­курс по комбінату «Інтавугілля» на кращу стінгазету. Мені пощастило зайняти 1-ше місце, а друге посів ДОК (деревообробний комбінат), де після звільнення працював Паламарчук Дмитро Хомович і також випускав доківську стінгазету. Він захотів зустрітися (а наші підпри­ємства були майже поруч) зі своїм суперником. Так я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком. Він з Г.П. Кочуром вже встигли побудувати будинок на двох. 7.04.1956 року ми одружилися і жили сім’ями в тому будинку аж до від’їзду Г.П. Кочура.

19.12.1956 р. народився син Володимир, 9.05.1960 р. народилася Оксаночка, а наприкінці цього ж року ми переїхали спочатку до моїх батьків в м. Богуслав. Дякуючи допомозі
М.Т. Рильського, ми змогли ку­пити будинок в Ірпені знову ж таки майже поряд з
Г.П. Кочуром. Я вла­штувалася на Ірпінський цегельний завод майстром цеху, але зламала ногу, перейшла в контору нормувальником, а 16.03.1963 р. перевелась в трест «Промбудматеріали» в м.Київ у плановий відділ. Високе київське начальство знало моє минуле, але все ж терпіло цю невиправну націо­налістку, бо знову ж таки під прізвищем секретаря парткому т.Зеніна, редактора, я випускала стінгазету, перекладала звіти українською, особливо малограмотного начальника кадрів, а він посилав мене в Мос­кву на всякі підвищення кваліфікації, бо в тресті всі мусили мати вищу освіту. 8.01.1979 р. пішла на пенсію.

Найбільше мене вразили перші кроки в замороженій тундрі піс­ля півторамісячного митарства по товарняках та пересилках. Поселили нас на 2-му ОЛПі за зоною (місце карантину). Мороз не менше 50°С. Я порвала одіяло, і ми пообмотували ноги. На другий день нас одягли у валянки «33 строку» (старі, підшиті), брудні ватяні штани і бушлати і повели колоною на шахту. Поставили на погрузку вугілля на поверхні. Було розпалене багаття, ми поспиралися на лопати. Я весь час спала, і в колоні ідучи, і тут. Безкінечна темінь, немає дня, все ніч. Зі мною була жінка років 50 (потім я уз­нала – голова колгоспу). Вона витягала десь із ганчірочки в’ялену тюльку і давала мені по одній, щоб я їла і не звалилась. Тут чую: «Романенко іде!» Всі взялися черпати лопатами з транспортеру вугіль і скидати на купу. Це був наглядач, теж в’язень. Він придивився до всіх, спитав, чи ми з нового етапу, потім підійшов до мене і каже: «Як будеш мені за жінку, то я маю «блат» на кухні і зможу тобі хоч кожен день давати піввідра супу». І тут мене охопив жах, то я була як уві сні, а тут раптом побачила страшну прірву, безвихідь. Та жін­ка заступила мене: «Ні-ні, – каже, – це моя донька!» Тоді він: «Ну, ди­вись, щоб тебе не підхопив якийсь бандит, тоді пожалієш».

Це був ще загальний табір: «політичні» і «битовики», тобто зло­дії, вбивці і т. п., всі разом. Обідати нас водили в зону. Я з Вірою Зайцевою (киянкою) раніше вийшли зі столової, вирішили розглянути, що ж то таке «зона». Було темно, холодний вітер з хуртовиною, ми за­йшли за будинок, і тут вчувся запах хліба. А ми такі голодні (на обід якась юшка з кружками ріпи, одна ложка каші перлової). От Віра і каже: «Давай підійдемо до віконця хліборізки, може, дадуть нам об­різків». А я не погоджуюсь, згадуючи Романенка. Тут приходить до нас невисокий чоловік, питає: «Дівчата, ви з нового етапу, може, з Києва?». «Так!». Трохи розпитав нас, тоді каже: «Ходіть зі мною, я трохи чув вашу розмову». Був такий щирий голос та ще й українською, що я відразу погодилась. Так я познайомилася з Григорієм Порфировичем Кочуром. Він був уже 2 роки в цьому таборі, організував маленьке літературне товариство (всього 6 чоловік), у яке ввів і мене, а потім, звичай­но, набагато полегшив моє становище в таборі, поки нас не розділили.

Валентина Старік-Паламарчук

_______________________

1. Інта 1954 р. Перший ряд: невідома, Ірина Кочур, Іван Лук’яненко (Савич), Ярослава Людкевич, Ярослав. Другий ряд: Дмитро Паламарчук, Валентина Старік, Григорій Кочур.

 

 

 

ПОТИКЕВИЧ-ЗАБОЛОТНА МАРІЯ народилася 1.05.1924 р. в
с. Кришківці на Воли­ні в батьків Стефанії і Василя. Закінчила 2 класи гімназії в Чорткові і курси медсестер у Львові. Була медсестрою в УПА. Схоплена 25.03.1946 р. Суджена 16.07.1946 р. в м. Рівному за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Відбувала в Ухті, на Воркуті. Звільнилась в 1956 р. Одружена з політв’язнем Володимиром Заболотним. Діти: Стефанія (1946), Юрій (1957), Володимир (1960). Видала збірку ноезій «Нам дуже треба жити». Тернопіль, «Лілея», і збірник влас­них пісень «Нескорена пісня», Тернопіль, «Лілея», 1997.

Література: Біль. Випуск 2. Львів, «Меморіал», 1991.

 

Марія Потикевич-Заболотна

МАТИ  ПОВСТАНЦЯ

Коли стрибки у сутичках, боях чи засідках підбирали вбитих повстанців, то везли у найближче село, складали трупи під сільрадою, щоб люди пізнавали їх. Військові їх вартували, щоб хтось не вкрав. Такі випадки були, але дуже рідко. В селі Нусі Кончаківської десь біля Львова стрибки так напилися, що жителі вкрали 12 убитих хлопців і таємно поховали. За це всіх дівчат, які закінчили школу, брали на допити, били, хотіли довідатись, хто викрав. А викрала боївка із сусіднього села, та ще в стрибків забрали три фінки.

Дивитись на вбитих зганяли людей із кількох сіл. В районі Сарн на хуторі Озера в бою полягли чотири повстанці – «Зуб», «Довбуш», «Доля», «Грім». Про це мені розповіла зв’язкова сотні «Садка» Орися. Донощик точно вказав, що серед присутніх є мама двох синів – «Грома» і «Долі». Люди також впізнали їх і боялися, що зробить мама, коли по­бачить вбитих дітей.

Коли вона вже наближалася до них, жінка, що йшла попереду, впала на сина і закричала: «Нікого більше не маю, візьми мене з со­бою. Вбийте мене! Я не хочу більше жити!» Її один син ще у 1943 ро­ці був вбитий гестапівцями, а другий – більшовиками. Поки вона голосила, мати тих двох синів мала змогу трохи постояти над дітьми. Ніби слухаючи плач тої, перехрестила мовчки їх і відійшла з людьми, згубившись у натовпі. Вона не могла собі дозволити пізна­ти дітей і заплакати над ними, бо мала ще двоє менших синів, захищала менших, щоб їх не вивезли в Сибір.

Розповідала Орися, що того вечора мати ночувала у неї в криївці. Плакала цілий вечір і на колінах молилася за синів. Але рано чи пізно кагебісти добралися б до неї, тому вона мусіла виїхати. Брат її чоловіка ще перед війною поїхав на Донбас, там оженився. Вона забрала дітей і поїхала до нього. Ах, ті багатостраждальні матері-героїні наших повстанців!

 

 

 

КУЛЬЖЕНКО ПОЛІНА народилася 31.05.1891 р. в Києві. Ім’я батька Аркадій Голубков, ім’я матері не встановлено. В 1913 р. закінчила Вищу театральну школу. Одружена з Василем Кульженком (1912). Донька Людмила (1913). Перед арештом працювала медсестрою в с. Си­нява. Заарештована 31.08.1946 р. в Києві, засуджена 3.12.1946 р. на 10 років позбавлення волі та 5 років поразки в правах. Відбувала в Ярос­лавській області. Звільнилась в 1955 р. Працювала в Костромі в кар­тинній галереї. Мала звання доцента з історії мистецтв. Померла 24.07.1982 р. в Костромі в будинку для перестарілих.

 

Сергій Білокінь

ГІРКИЙ СПОГАД ПРО ПОЛІНУ КУЛЬЖЕНКО

(Скорочено)

 

Поліна Аркадіївна Кульженко – український мистецтвознавець, дружина одного з найвидатніших українських друкарів Василя Степановича Кульженка.

Про те, що вона ще живе, я довідався від учениці Михайла Бойчука княгині Марії Володимирівни Трубецької. Якось зайшов – вона гор­тала повість про Янтарну кімнату, видану у пригодницькій серії.

– Тут згадують Поліну Аркадіївну, але під іншим прізвищем – Руденко. – Тоді помовчала. – Погана повість.

Марія Володимирівна опікувалася моїми «нарбутознавчими» пошуками, тому відразу підказала:

– Вона повинна б Нарбута пам’ятати. Добре було б її знайти. Кажуть, що вона живе у Костромі.

Наприкінці шістдесятих років у таких розмовах не було нічого дивного, і розмови з княгинею Трубецькою виглядали доволі буденно. Зв’язавшись із костромським адресним бюро (їхнє повідомлення – 5 жовтня 1970 року), я написав Поліні Аркадіївні листа. Відповіді не одержав.

За кілька років, коли я навчався в Москві в аспірантурі, зві­дти надіслав про всяк випадок до адресного бюро нового запита. Від­повіли: «п/о Обломихино Костромского р‑на, Первомайский дом-интернат престарелых». Тут уже стало ясно, що треба поспішати. Оскільки Поліна Аркадіївна не відповідала, а я вже знав, що ні з ким із киян вона не листувалася, треба було їхати.

Будинок перестарілих розташовувався за містом в лісі. Спору­да нова, звичайної для тих часів, мабуть, типової архітектури. Все було начебто функціонально продумано й зрештою чистенько. Але сві­жій людині, коли вона заходила до середини, ставало трохи моторошно. По-перше, якийсь специфічний запах. По-друге, дуже своєрідні, причому трохи дикуваті обличчя. Там жили самотні люди, не включені на­віть до костромського життя, такі собі костромські маргінали, і було їх 420 душ.

Попросив викликати Поліну Аркадіївну Кульженко. За кілька хвилин вийшла ставна невисока, але поважна така пані, виразно неосовєтського вигляду. Здається, тримала руки за спиною. Сказав, що я киянин. Ми собі сіли в куточку, розмовляли досить довго. Розповів їй, що займаюсь Нарбутом. Розшукую те-се. Принагідно згадав імена мис­тецтвознавців двадцятих років – Данила Щербаківського, Ернста, Шміта, Макаренка. І кожне нове ім’я викликало в Поліни Аркадіївни ревний плач. Ми розмовляли кілька годин, і ці кілька годин вона проплакала.

Вона прекрасно пам’ятала старий Київ. Пам’ятала людей, кого в самому Києві не пригадував уже ніхто – Вікентія Хвойку, Біляшівського і навіть Карла Болсуновського. Раптом їй захотілося продемонструвати свою пам’ять, вона мені сказала записати назви розділів із спогадів Паустовського, зокрема той, де йшлося про її покій­ного чоловіка, щоб я потім звірив і сам переконався, що вона ніде не помилилася. Вона мала блискучу, зовсім ясну пам’ять. Ми домови­лися, що вона відповідатиме на питання, які я буду їй надсилати.

Повернувшись до Москви, відразу написав їй свої перші питан­ня, – відповіді на них чомусь не одержав. Написав другого листа. Знов нічого. Не відповіла вона й на третього листа. Оскільки розмовляла вона зі мною ніби прихильно, доброзичливо, за цією мовчанкою могло ховатися щось і зовсім погане. Сподіваючись, що вона все-таки жива, написав їй знову (16 лютого 1976 року), українською мовою (потім ми листувалися російською): «Чи запанував у Вас деструктивний погляд на потреби українського культурного життя, чи хочете забути про нього, чи тут третє щось, однак із минулої весни Ви не відповідаєте на мої листи. Яка причина цьому, я не знаю. Знаю лишень, що протягом життя Вашого доля зводила Вас із чудовими людьми, які давно зійшли із світу й про кого теперішня публіка поняття зеленого не має. У Вас чудова пам’ять, і лише Ви – одна на цілому світі! – пам’ятаєте розмаїті зустрічі, розмови, факти, для культури нашої безцінні. Ні по архівах, ані по газетних хроніках цього немає. З Вами піде шмат України, ніде не зафіксований, незнаний, зганьблений. Ви заберете з собою те, що можливо іще якось відновити, повернути до культури. Чи думали Ви про те, кому це на руку? – Лише тим, кого Ви самі пізнали надто добре, а більш нікому. Написав коротко, над якими темами працював протягом 75 року, приклавши до листа кілька статей, і додав: «Якщо Ви не відповісте мені на цього листа, – повірте, що Ваші спогади я запишу в Обломіхіні... Хто зміг пережити, повинен мати силу пам’ятать. Се Ваш обов’язок перед тими, хто відійшов».

Минуло трохи часу, прийшла відповідь (від 23 лютого – їй щойно минало 85): «Одержала Вашого агресивно-грізного листа, але не зляка­лась». І за кілька місяців, 1 липня: «Після деяких міркувань я вирі­шила передати Вам мій невеличкий архів». (Як самотньо їй, видно, велося!).

5-9 квітня 1977 року я провів у Костромі (потім приїздив ще). Ми зустрічалися день у день. Уранці я приїздив до її інтернату, вона розповідала, я робив нотатки – спочатку ніби ненароком, а за годину і так уже до кінця – вже цілком легально. Потім вона йшла обі­дати і відпочивати, а я повертався до готелю, щоб опрацювати свої записи в цільний текст. На другий день прочитував те, що у мене ви­йшло. Поліна Аркадіївна часом виправляла: «Це слово так тоді не вживали». Одного разу спіткнулась на чомусь і задумано промовила:

– А на допитах я розмовляла менше.

Під час війни, розповідала П.А., люди швидко розкривалися. Характерно, що з розкритими обіймами німців зустрічали ті, хто раніше особливо активно демонстрував свою відданість більшовикам. Так, наприклад, змінився Д., котрий у 1928–1929 роках особливо ревно відбирав у музеях коштовні речі для продажу за кордон за золото. Цікаві речі розповіла П.А. про Ш. Розповіла навіть, хто персонально напи­сав на неї донос, за яким її викликали в гестапо. У жінки, що вида­вала перепустки, казала вона, витягнулось обличчя, коли почула, що П.А. потрібно до 320 кімнати. Офіцер, що допитував її, показав їй цього доноса і запитав, чи вона знає цих людей (підписалося троє). Цих людей знали всі кияни навіть уже в мої часи. Треба сказати, що становище П.А. за німців було особливо хистке, адже вона була жидівка. Але ніхто з киян, – жоден із тих, хто її знав (а знали її сотні людей), не подумав про це «сповістити».

У вересні 1943 року доктор Вінтер розпорядився підготувати речі для вивезення до Кам’янця-Подільського. Він пояснив, що німцям Київ до­ведеться залишити. Будуть бої за саме місто, отже, речі треба забезпечити. Поліні Аркадіївні він запропонував їх супроводжувати.

На початку грудня оголосили наказ рейхскомісара вантажити ящики й відправити їх до Кенігсберга. Зрештою, вона готова була їхати за ними на край світу, отже в січні музейне майно у 78 ящиках відправили до маєтку Рішау, за 60 кілометрів від міста. Поліна Аркадіївна одержала ключа від кімнати, де їх було складено, робила зондажі. Тут вона розпочала монографію, присвячену іконопису. 13 листопада 1944 року ящики перевезено до маєтку Вільденгоф за 70 кілометрів від Кенігсберга. Так минув листопад, грудень. Настав січень 1945 року, почався наступ Совєтської армії. День за днем, година за годиною описала дослідниця перебіг подій, коли наступало військо, коли біженці зайняли графський будинок, коли палац згорів разом з усім, що в ньому було. Потім про свій арешт, про те, хто її допитував і що вона казала.

Як репатрійована, вона працювала реєстратором на 148 збірно-пе­ресильному пункті, якимсь чудом пройшла перевірочно-фільтраційний пункт у Кібартаї (де цей Кібартай? я не запитав, а на карті тепер не можу знайти), повернулась до України, але приїхати до Києва не зважилась. З 10 липня 1945 року до 15 серпня 1946 року працювала медсестрою в лікарні цукрового заводу в селі Синяві Рокитнянського району.

Зрештою, минув час, і Поліна Аркадіївна подумала, – якщо її не беруть, чому ж їй не повернутися? Вона була досконалим фахівцем і багато більше користі могла принести в Київському художньому інституті. Отож у липні 1946 року вона написала свої спомини, ніби звіт про весь час, який перебула під німецькою окупацією, й привезла їх до Києва. Тут принесла цей матеріал до управління культури, персонально до Ол. Пащенка – був такий графік, до речі, дуже непоганий. Вручаючи йому свою сповідь, сказала, що хоче ефективніше працювати для свого народу.

На другий день, 31 серпня 1946 року, о 10 годині ранку (вона зупинилась в 19 корпусі Лаврського заповідника) по неї прийшли. Зберігся протокол обшуку і квитанція, згідно з якою в неї «прийнято» – «брошь в оправе ж/м» (жовтого металу!), ощадну книжку, акредитиви тощо. Такими речами установа цікавилась, як відомо, чи не в першу чергу. 3 грудня військовий трибунал військ МВД Київської області (без участі звинувачення й захисту) виніс вирок – десять років ИТЛ із поразкою в правах на п’ять років та з конфіскацією майна. Далі потяглися довгі роки неволі. Вона працювала в Ярослав­ській області, у підрозділі п/я ЮН 83/12.

Коли час її перебування підійшов до кінця, виникло питан­ня, де вона могла б працювати. Звернулась до члена-кореспондента АН СРСР В.Н. Лазарєва, відомого мистецтвознавця. Він написав: «Характеристика. Я знаю Поліну Аркадіївну Кульженко з 1927 року як музейного працівника і як лектора з історії мистецтва в Київському художньому інституті. Можу рекомендувати її на будь-яку музейну роботу як висококваліфікованого фахівця і людину, глибоко віддану своїй справі. Чл.кор. Академії наук СРСР проф. В. Лазарєв. 6.VI.55».

 

 

 

СЕВЕРИН-ХОБЗЕЙ ОЛЕНА народилася 2.11.1927 р. в с. Красноставка на Снятинщині в батьків Марії і Павла. Вчилась в торговельній школі у Сняти­ні. З 1944 р. в підпіллі, псевдо «Галка». Вперше заарештована 5.05.1945 р., але їй вдалося втекти. Вдруге схоплена у вересні 1947 р., суджена в грудні в м. Станіславові за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувала покару в Комі АРСР, звільнилась в 1956 р. Одружена з по­літв’язнем Кузьмою Хобзеєм (1956). Діти: Микола (1958), Павло (1960). В 1966 р. повернулась в Україну, проживає у Львові.

 

 

СЛОВО ПРО ДРУЖИНУ

Моя дружина, як і я, – учасник національно-визвольних змагань і довголітній політв’язень більшовицьких Гулагів. Обоє ми із Снятинщини родом. Вперше побачили одне одного 1942 р. в Снятинському торговельному училищі, але ближче не знайомилися. Коли вже після війни я навчався в Чернівецькому державному університеті, то там ми познайомилися ближче, бо Олену тоді легалізували, виробили їй документи під іншим прізвищем, і вона навчалася на підготовчих курсах в учительському інституті.

Та недовго їй прийшлося вчитися, бо натрапило на її слід НКВД і хотіли арештувати. Олена була змушена покинути навчання, але в 1947 р. її таки заарештували і засудили на 25 років ув’язнення. Це був її другий арешт, бо вперше її арештували на Великодні свята 1945 р., але тоді їй пощастило втекти з рук енкаведистів. Втікала і другий раз, але її наздогнали, зловили, дуже катували і відправили до Ста­ніславова в тюрму МГБ.

Наприкінці 1948 р. ми знову зустрілися, але вже за колючим дротом, в різних зонах одного табору №5 в Інті. Кілька днів через дроти спілкувалися ми, а потім нас розвезли в різні табори Інти.

В 1952 р. появилась можливість листуватися через наших шоферів, які звільнились і залишились в Інті.

Олена перебувала в Інті до звільнення в липні 1956 р., а я встиг побувати ще в 4-х таборах Інти, в Абезі, а зимою 1954 р. перевезли мене в Мордовські табори, і я звільнився у вересні того ж 1956 р.

В Мордовських таборах отримував я листи від Олени і писав їй в Інту. Тоді вже не обмежували листування для політв’язнів, як це було до 1953 р., коли дозволялося писати тільки 2 листи на рік.

Коли вийшли на волю в 1956 р., то наша дружба перейшла в кохання, і ми одружились як земляки, однодумці і з однаковими планами на майбутнє.

Наше однакове минуле і спільна однакова віра в краще майбутнє на­шої України допомогли нам створити міцну українську сім’ю, виростити і виховати дітей в патріотичному дусі, щоб вони могли продовжити боротьбу за вільну Україну.

Господь Бог допоміг нам у здійсненні наших мрій. Подружились ми, як кажуть, голі і босі і без гроша за душею. Підтримки ніякої не було, бо мама Олени також звільнилась з таборів, а мої батьки повернулись з висилки з Сибіру. Село наше було вщент зруйноване і переселене на Східну Україну.

Одним словом – довелося розпочати життя з нуля. Та Бог добрий. Чесною, наполегливою працею ми допомогли батькам моїм збудувати ха­ту, я закінчив гірничий інститут, виховали двох синів. 1969 р. пере­їхали в Україну. Сини пішли в третій і п’ятий класи.

Багато було труднощів, а найбільше завдавали нам лиха кагебісти за відмову співпрацювати з ними. Але як не важко бувало нам – Олена ніколи не докоряла мені і не нарікала на долю. Ми розуміли все і знали, за що терпимо.

Велику радість принесли нам діти. Ще дошкільнятами вони знали напам’ять вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і Володимира Сосюри «Любіть Україну».

Сьогодні ми раді обоє і дякуємо Богові за те, що допоміг нам виховати синів-соколів, а ще більше дякуємо за те, що не доведеться їм боротись за незалежність України і сидіти по тюрмах чи гинути в бою за волю і незалежність України.

Кузьма Хобзей

__________________

1. Подружжя Хобзеїв з синами.

 

 

 

 

МОРОЗ ОЛЬГА народилася 7.06.1925 р. в с. Туринка на Львівщині в батьків Марії та Івана. Освіта середня спеціальна (хімічний тех­нікум у Львові, 1944). Була на підпільній роботі, псевдо «Мавка-2». Заарештована в Пташині (Польща) 22.10.1947 р. Засуджена у Львові в травні 1948 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років позбавлен­ня волі та 5 років заслання. Покарання відбувала в Інті та Казахста­ні. Звільнилась в 1957. В цьому ж році одружилась в Василем Туриком, теж політв’язнем. Діти: Олег (1958), Ірина (1961). Зараз проживає в Моршині.

Література: Український вісник. № 6, Дубно-Львів-Комі, 1998.

 

 

СТЕЖКАМИ ДОЛІ

Батьки мої були селянами. Батько Іван воював у Січових стрільцях. Після закінчення сільської школи вчилася у Жовківській державній гімназії... З ряду причин перейшла до хімічного технікуму, який закінчила.

У «Юнацтво» ОУН вступила у 1940 році. Першим моїм провідником був Гармаш-Олесь Сало, родом із Жовкви. Згодом, в 1941 році, пішов з похідною групою в Східну Україну і там загинув. Весною 1944 року ме­не прийняли до ОУН. Присягу приймала Бистра-Савицька Ірина.

У червні 1944 року мене вислали на розвідчі курси, які органі­зував провідник Сергій. Проводилися курси в селах Звенигороді, Підгородищі, в Романівському лісі. Після курсів я поїхала з провідницею Орисею (Ганною Кішкою) до Закерзонщини. Там працювала розвідницею у штабі УПА-Захід під керівництвом командира «Кулі». У грудні 1944 року він загинув.

Після закінчення війни, восени 1945 року, викликав мене Орлан і наказав негайно пригадати польську мову, бо доведеться виконувати спецзавдання на території Польщі.

Перша моя поїздка до Польщі мала розвідувальну мету. Йшов то­ді через Закерзоння на Захід командир Калина, я йому звітувала про становище в Польщі. Розклеювала наші листівки, висилала поштою звернення до польського війська, до населення та духовенства, до інте­лігенції. Адреси я вишукувала в телефонних книжках, що лежали біля телефоністок на пошті. Передавала нашу підпільну літературу чужозем­ним студентам, що приїжджали до Варшави, щоб відбудовувати її. Передала літературу англійському аташе, що працював тоді в Щеціні. У Варшаві передавали літературу американському послу Уїнчу. Пересилала літературу військовим журналістам, які дописували статті до «Zolnierz Polski», «Zycie Warszawy» і писали про УПА неправду.

Взимку 1946 року наказав мені Орлан, щоб я знайшла квартиру у центральній Польщі, щоб можна було налагодити прийом кур’єрів, що мали приїздити із Заходу. Я знайшла таку квартиру в Глівіцах на Шлезьку. Через деякий час мене повідомили, що потрібно покинути цю квар­тиру. Була заарештована людина, яка мала її зашифровану адресу. Я переїхала до Лодзі. Там затрималася у польському переселенському уряді як переселенка з України, реєструючи свої фальшиві документи як Гелена Зажицька. Через кілька тижнів знайшла працю і квартиру.

Їздила по містах центральної Польщі і розклеювала листівки. Взимку наказав мені Орлан завезти нашу літературу до Кракова, куди приїхали наші монахи із Заходу. У Перемишлі мене заарештували. Поки я була тільки затриманою, а не заарештованою, вдалося знищити всю доручену мені літературу. Ніхто із дівчат, які сиділи зі мною в перемишльській тюрмі і знали мене з підпілля, не сказали про мене нічого. Одну з них на псевдо «Оля» (Серванську Ірину) навіть посадили на електричне крісло, але вона не видала мене. Виявилося тільки, що в мене були фальшиві документи. Я збрехала, що купила їх, перейшовши кордон. Підкупивши суддю-поляка, я отримала тільки шість місяців тюрми за фальшиві документи. Вийшовши з в’язниці, знову продовжувала працювати в Орлана. Орлан наказав поїхати ближче до чеського кордону, знайти там квартиру і при потребі переводити зв’язкових через кордон.

... Почалася переселенська операція «Вісла». Все українське на­селення насильно вивозили у західну Польщу. Опустіли українські се­ла. Повстанці почали голодувати. Живим у бою здався полякам надрайо­новий інтендант на псевдо «Вишинський». Видав полякам всі криївки з харчами, які тільки знав. Стяг дав наказ відходити нашим відділам на захід. У терені повинні були залишатися тільки поодинокі групи для праці і зв’язку. Орлан повинен був відійти в Східну Україну, ме­ні передавав зв’язок Стяга, наказавши повернутися на стару квартиру до Пташина.

Я повернулася на стару квартиру, але там була засідка.

Вишинський допомагав полякам ловити нас. Туди приїхали Лісовик (Василь Наконечний) з дружиною Катрусею Підбільською (Галкою), там продовжувала жити Роксолана – Ірина Козакевич, дружина Бистро­го. Всіх нас заарештували. Вишинський когось із дівчат зламав мо­рально – квартиру розсекретили. За місяць до цих подій арештували Люду Кот з Перемишля, десь перед нашим арештом була заарештована Зоя – Зена Химка. Нехай це залишиться на їхній совісті, хто з них нас видав. Трохи пізніше Зена Химка видала квартиру Святослави в Ганни Кавузи із Сокальщини, дружини Тараса. Та вискочила через вікно і вбилася, падаючи з другого поверху. Їхня донечка залишилась сиріткою. Хотіли заарештувати Богдана Мадая, але розстріляли його, коли він почав від них утікати. З нас усіх, заарештованих у Пташині, зробили одну групу, разом всіх возили по тюрмах, судили у Львові. Тільки Галка – Катруся Підбільська – втратила розум під час слідства, її відвезли до психічної лікарні.

... Після карцеру дали мені слідчого, прізвище його – Мажец. Це був молодий, спокійний хлопець, врівноважений і терпеливий. Коли приїздив Гамілка і дорікав йому, що довірливо записує мої побрехень­ки, він спокійно перекреслював мої зізнання і знову починав писати. Не скривав переді мною своєї ненависті до Гамілки. Коли цей зачинив за собою двері, вийшовши після повчання з кабінету, то Мажец вголос сказав: «Чекай, пане генерале, ще тебе шляк трафить». Сказав мені, що наші відділи з боями ідуть через Чехословаччину на Захід. Це мене втішило. Сказав мені дещо про поведінку Зої.

... З більшовицької сторони слідство вів майор Журавльов. Це був старший чоловік, флегматик і добряк, із співчуттям дивився на мої чиряки, які повилазили на шиї і обличчі, викрививши його. Камера, де я сиділа одна, була велика і холодна. Спала на дощаній підлозі без матраца. Серед ночі треба було багато разів вставати, робити руханку, щоб не замерзнути.

Журавльов спокійно записував мої відповіді. Одного разу сказав, щоб я пожаліла його і почала говорити правду, бо Гамілка і генерал соромлять його, що він записує мою фантазію. «Я розумію, – сказав він, – ви не можете ворогові всю правду говорити, але хоч трохи правди скажіть». У Чехословаччині зловили нашого зв’язкового Вітра, який ішов з літературою і знімками на Захід. Він сказав мені про це і по­казав знімки. Повідомив також, що наш відділ перейшов до американсь­кої зони в Німеччині. Одного дня він пішов до сусіднього кабінету, де сиділи Гамілка і Зоя; повертаючись, не зачинив добре дверей. Че­рез щілину мені було чути, як Зоя описувала дім, де живе Святослава: з її вікна видно фасад катедри (номер дому забула). Показав пальцем на двері і сказав: «Ловись, рибко, велика і маленька». Дивувало мене, що така людина могла стати слідчим.

... Всі ми дочекалися смерті Сталіна, після чого був пересуд, який робила виїзна комісія з перегляду політичних справ. Мене залишили «досиджувати» десять літ. Я вже тоді була в Казахстані, бо в 1955-му мене як штрафника вивезли до Абезя, а з Абезя етапом в Коксунь. Звільнилася в січні 1955 року. З малої зони перейшла у велику. Знову митарства, бо не хотіли прописати в Україні. З дому наказали виїхати через тридцять днів, хоча дому й не було, його разом з гос­подаркою знищили. Брат загинув у підпіллі. Пораненому у підпіллі батькові відрізали ногу в лікарні, щоб врятувати від гангрени і смерті, а згодом засудили на десять літ. Коли батько повернувся, у чужій одній кімнатці заробляв на хліб насущний шевством і бондаркою. Я й застала батька і маму у цій маленькій кімнатці. Вимушена була тиня­тися по родині, щоб мене ніхто не бачив. До батьків приходили з міліції перевіряти, чи немає мене. Через деякий час мене прописали до чоловіка, я вийшла заміж за знайомого політв’язня – художника Василя Турика.

Ольга Мороз-Турик

 

З листа Ольги Мороз-Турик до Галини Гордасевич

 

... Чоловік повернувся після звільнення важко хворим. Була у нього виразка шлунка і кишок, тож приходилося йому їздити на лікування в Моршин. Тут зустрінув він друга по неволі, і при його допомозі ми продали хату в Снятині та купили в Моршині. З 1965-го року живемо в Моршині. Чоловік помер в 1985-му році. Живу з дочкою Іриною, зятем Романом, внуками Іванкою, Яремою та Олегом.

Кадебисти не давали спокійно жити. Коли жили в Снятині, то визивали в КДБ в Івано-Франківськ. Коли ж переїхали ми до Моршина, то визивали в Стрийське КДБ. Не подобалося їм листування з друзями по неволі, не подобалося, що допомагаю в лікуванні моїх подруг, які приїздили до мене, бо в мене «прибіжище для всіх бандерівців». Злило їх, що чоловік малює церкви. Коли син вчився у Політехнічному інституті у Львові, то почали його переслідувати, провокувати, погрожувати. В результаті він мусив виїхати за кордон.

Чоловікові «допомогли» впасти з риштувань в церкві в Косові, де він малював. Мав тоді 9 переломів. Після цього скоро помер.

Дякую Вам за те, що збираєте матеріяли для книжки про політичних в’язнів-жінок. Хай Вам Бог помагає в цій справі. Прошу повідомити мене про вихід цієї книжки з друку, щоб я могла придбати її. Спеціально приїду у Львів, щоб купити її.

 

З повагою і вдячністю до Вас

Ольга Мороз-Турик

Ольга Мороз-Турик під псевдом «Малуша» була моєю підзвітною упродовж 1945-1947 років. Виконувала спеціальні завдання на території Польщі, які вона вказує у своїх споминах: розповсюдження серед поляків та журналістів західних держав нашої підпільної літератури, зверненої до поляків із закликом припинити протиукраїнські акції і боротись спільно проти спільного ворога – російсько-большевицьких окупантів, утримування зв’язкової квартири для кур’єрів між керівництвом ОУН, УПА, УГВР в Україні і за кордоном.

Доручену роботу «Малуша» виконувала якісно, винахідливо, з беззастережною відданістю визвольній справі. Я цінив її як ідейну, кмітливу, ініціативну діячку українського визвольного руху.

Василь Галаса – «Орлан»,

заступник крайового Провідника ОУН

на Закерзонні (1945-1947)

6.ІХ.2000 р.

_______________________

1. Ольга Мороз з подругами по ув’язненню.

 

 

МУДРА НАДІЯ народилася 19.08.1924 р. в м. Коломиї в батьків Олени та Павла. Закінчила гімназію у Львові. Пра­цювала секретарем в Боєвій управі дивізії «Галичина». Вчилась на хімічному факультеті Львівського політехнічного інституту. Заарештована 16.05.1947 р. Засуджена військовим трибуналом 16.09.1947 р. за зв’язок з ОУН на 10 років позбавлення волі за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Звільнилась в 1956 р. Повернулась до Львова, закінчила біологічний факультет Львівського університету, працювала науковим співробітником. Має друковані наукові праці, доповідь на світовому конгресі в Москві (1972). З 1991 р. друкується в періодиці.

 

Надія Мудра

ШЕВЧЕНКОВА ПІСНЯ НА КОЛИМІ

Кожного року в березневі шевченківські дні в різних концертних програмах звучить оця пісня – початок із «Причинної». І кожний раз, коли я її чую, повертає мене пам’ять у 1948, а потім у 1957 р. У другій половині 50-х років настала відлига, але не та, що дзюркотить потічками снігової води і спливає краплями по ледяних бурульках із дахів. Це слово пишеться в лапках – «відлига», або ще точніше зву­чить, як «хрущовська відлига». В той час тисячі засуджених на каторж­ні роботи повертались на Вкраїну. Стало трохи легше жити, не оглядаю­чись, чи, бува, за тобою не тягнеться знову енкаведистський «хвіст». Відновилась традиція святкувати шевченківські дні.

Було це 9 березня 1957 року. У львівській філармонії відбувався вечір пам’яті Кобзаря з цікавою, більше розкутою програмою. Я тоді вперше після колимських «курортів», після дев’ятирічної перерви, була присутня на концерті. Хвилюванню не було меж, мене радувало відчуття волі, перебування серед близьких мені по духу милих львів’ян. З того дня проминуло вже багато років, але те, що я пережила тоді, закарбу­валося в мені на ціле життя, і рік у рік, коли я чую цю пісню, виринає в пам’яті один і той же спогад.

Шевченківський концерт закінчувався піснею «Реве та стогне Дніпр широкий». Почав її хор «Трембіта», але могутньому, широкому творові Шевченка, покладеному на музику Д. Крижанівським і М. Лисенком, стало тісно на сцені, і пісня перекотилася могутньою хвилею зі сцени в концертний зал, пісню підхопили всі присутні. А диригент, повернувшись спиною до хористів, став диригувати всім учасникам цього вечора. А мені хвилювання здавило горло, в грудях переплелась радість від того, що творилося біля мене, зі спогадами, які кадр за кадром, як у швидко­плинному фільмі, промайнули в моїй голові.

... У неділю 30 жовтня 1948 року в бухті Ваніно закінчувалося завантажування в’язнів у трюми корабля «Ногін». Він відправлявся на Ко­лиму, в Магадан. Трюми – це широке приміщення у нижніх частинах кораб­ля, в яких перевозять вантажі. Але «Ногін» був призначений для перевезення людей, цеї робочої сили, завдяки якій здійснювались «стройки коммунизма». Трюм мав два поверхи, і в обох вже давно були готові дерев’яні прічі (т.зв. нари). Мені припало місце на верхньому поверсі трюму, недалеко від стіни. Корабель відчалив несподівано скоро. Виявилось, що совєтські моряки, не зважаючи на атеїстичне виховання, були дуже забобонними і вважали понеділок нещасливим днем. Тож поспішали ще до 24-ї години в неділю відчалити. Капітан корабля не звертав уваги на команди і крики начальства конвоїв і, не зачекавши на завантаження ще одної, останньої, бригади в’язнів (яка так серед ночі і залишилась на причалі), підняв якір, і ще до півночі наш «Ногін» відплив у води Охотського моря.

Це була пізня осінь, море неспокійне, мною на другий день заво­лоділа морська хвороба (верхній трюм коливало сильніше, ніж нижній). Усю дорогу я, виснажена хворобою, промучилась на прічах, зриваючись після кожного ковтка їжі до «параші». Пам’ятаю тільки, що на третій день я побачила на залізній стіні корабля чітко встановлену граничну лінію, зверху від якої виднілась густа верства інію, а знизу по стіні стікала брудна вода. Від того мене ще більше нудило. Виявилось, що гранична лінія відповідала границі, рівню між морською водою і повіт­рям. Вода мала плюсову температуру, а в повітрі вже царив мороз біля 20. Ми пливли на північ, у країну вічної мерзлоти, на Колиму. Подорож Охотським морем і моя морська хвороба тривали сім днів. Корабель причалив до Магадана 7 листопада 1948 року, тобто в «день вєлікой октябрьской». Ані конвой, ані начальство (а на Колимі це був округ «Берлагу», від слова «береговой») не хотіли псувати собі нами святкування такого їхнього великого празника, тому корабель ще два дні простояв смирно, без коливань, на якорі в магаданському порту. Я була навіть з того рада, бо моя морська хвороба відступила. І тоді я вперше піднялась трапом із трюму на палубу подивитись, куди нас привезли. В трюм доносились якісь звуки маршів, крики «ура!» з репродуктора, що десь там на причалі був установлений. Коли я підійшла до виходу на палубу, раптом із гучномовця понеслось у прекрасному виконанні хору Вірьовки величне «Реве та стогне Дніпр широкий...». По спині побігли мурашки. Я не могла збагнути, де я. Ще півтора року тому я чула в тому ж виконанні у Львівському оперному театрі цю могутню пісню. Але засніжені сопки, морозне повітря, холодне зловіще море, вже біля бе­рега скуте льодом, і конвой на палубі повернули мене до реальності. Але що ж означала ця пісня на східному краю азіатського континенту? Невже і вона привезена тут в рабство? Ні! Вона вільно розносилась у морозному повітрі, її ж бо скувати не можна. Мені стало і болюче, і радісно. Мила, рідна, непокірна пісне! Невже це дарма так привітала вона нас на цій чужинецькій землі? Вона прозвучала як гімн, прекрасна, хвилююча, могутня. Не знаю, звідки вона тоді неслась: чи з ненаситної Москви для затуманення сліпорожденних про «дружбу народів», чи тут хтось із Магадану випустив її в ефір, але вона і тут була, а з нею могутній дух Тараса прилинув до нас, мав нас захищати, як омофор, протягом майбутніх років рабської праці. Бо чи зламало Шевченка заслання царатом? Навпаки! Закінчилось всесвітньою славою Шевченкового генія. Я тоді повірила, що і ми не зломимось, якщо нам так символічно нагадав про себе тоді дух Кобзаря, бо він оберігатиме нас.

... Все це, як фільм, прокрутилось тоді, в 1957 році, у моїй голові. Пройшли етапи, шахти, режимна бригада, карцери, сніги, мороз, тайга. Я стояла серед святково одягнених людей, таких рідних, близь­ких. І коли чую цю мелодію, все знов і знов згадується той гучномовець на магаданському причалі, засніжені сопки і вільна могутня пісня.

 

 

 

МЕШКО ОКСАНА народилася 30.01.1905 р. в с. Старі Санжари на Полтавщині в батьків Марії і Якова. В 1929 р. закінчила Інститут народної освіти. Працювала в облспоживспілці технологом переробки овочів. Заарештована в Киє­ві 29.01.1947 р., за ст. ст. 54-10, 54-11 КК УРСР постановою ОСО засуджена на 10 років позбавлення волі, відбувала в Комі АРСР та Красно­ярському краї. Звільнилась в 1956 р. Вдруге заарештована 13.10.1980 р. Засуджена на 5 років заслання в Аяні на березі Охотського моря. Повер­нулась в Київ в 1985 р. Одружена з Федором Сергієнком (1929). Діти: Євген (1930, загинув у 1941), Олесь (1932). Померла 2.01.1991 р. в Києві.

Література: Збірник: Оксана Мешко, козацька матір. Київ, 1995; Оксана Мешко. Свідчу! УРП, Київ, 1996; Василь Овсієнко. Світло людей. Київ, 1996; Збірник: Українська Гельсінська Група. До 20-ліття створення. Київ, 1986; KGB versus Oksana Meshko. Philadelphia, PA, 1983.

 

Василь Овсієнко

КОЗАЦЬКА МАТИ І ЇЇ СИН ОЛЕСЬ

Оксана Мешко була одною з трьох перших членів-засновників Української Гельсінської Групи – організації, діяльність якої відіграла історичну роль у викритті колоніального характеру СРСР, в розхитуванні брежнєвсько-андроповського режиму та в його ізоляції на міжнародній арені. Після найжорстокішого погрому українського руху шестидесятників-дисидентів середини 60-х – початку 70-х рр. ця група 9 листопада 1976 р. відкрито, через зарубіжні радіостанції, проголосила про своє створення і дала адреси засновників для того, щоб їх повідомляли про факти порушення комуністичним режимом прав людини, а вже вони будуть доводити це до відома світової громадськості. Георгій Касьянов, історик, пізніше напише: «Відкрилася нова сторінка протистояння української інтелігенції тоталітарній державі, гадається, найтрагічніша сторінка в русі опору 60-80-х років».

Залишившись на свободі одна, після того, як були арештовані Микола Руденко і Олекса Тихий, а за ними й весь первинний склад групи, 72-річна жінка змушена була постійно – після нових арештів відновлювати склад групи, самовіддано скеровувати її діяльність, щоб не допустити згасання цього вогнища опору колоніальному режимові. Ця нерівна боротьба тривала чотири безконечних роки, коли Оксану Мешко таки арештували також.

На час її арешту Українська Гельсінська Група, – після розпуску під тиском репресій всіх інших груп, які діяли в країні: московської, прибалтійської, грузинської та вірменської, – залишалася єдиною діючою правозахисною організацією в СРСР. І це при тому, що репресії проти неї були найжорстокішими. Якщо з інших правозахисних груп було заарештовано всього біля десятка чоловік, то протягом 1977–1980 рр. в Україні з 42 членів УГС було заарештовано 35 чоловік, з них 6 були різними способами знищені (Михайло Мельник, Гелій Снегірьов, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус). Не були заарештовані тільки ті, кому пощастило емігрувати.

Відомі дві спроби замаху на Оксану Мешко. Перша, коли Оксана Мешко подала в ОВІР клопотання про виїзд до США, а цьому треба було якось завадити. До Оксани Мешко прийшла її дільнична лікарка і поча­ла умовляти, що їй необхідно лягти в лікарню, щоб поправити своє здоров’я. Така турбота про її здоров’я викликала підозріння пацієнтки, що з лікарні вона вже може не вийти, тому категорично відмовилася «лікуватися».

А другий випадок був значно небезпечніший. Оксана Мешко жила у своєму будинку на вулиці, яку цілком характеризує її назва – Верболозна. За розрахунками гебістів Оксана Мешко мала бути вдома зов­сім одна. До неї з’явився чоловік, який спочатку видав себе за майстра газового господарства, а, увійшовши до дому, він вихопив з кишені револьвер і просичав: «Де гроші?». Але в цю мить двері відчинила квартирантка, яка випадково того дня не пішла на роботу. Нападник розгубився, опустив пістолет і озирнувся. Цього було досить, щоб немолода, але метка жінка підбігла до вікна, вистрибнула в нього і почала кричати: «Рятуйте! Вбивають!» Потенційний убивця вийшов з хати, на очах у сусідів сів у машину (вони добре запам’ятали номер) і від’їхав. А через 15 хвилин вже прибув на виклик (ніби раніше приготувався) слідчий в особливо важливих справах. З того, як він переконував потерпілу, що раз убивства не було, то й нема чого розслідувати, а вона нехай заспокоїться, можна здогадуватись, хто при­слав того «майстра кривавої справи».

Та навіть під таким тиском УГС не припинила боротьби. А чому КГБ чотири роки не наважувався арештувати безстрашну жінку, була поважна юридична причина. Але перше треба трохи розповісти про ро­дину, з якої вийшла Оксана Мешко.

Народилася Оксана Мешко в козацькій сім’ї. В 1919 р. більшовики розстріляли її 17-літнього брата Євгена, визнаного ватажка місцевої молоді. На кілька років пізніше було розстріляно взятого закладником на випадок невиконання селянами продрозверстки її батька. В 1934 р. був арештований чоловік Оксани Федір Сергієнко, але йому пощастило вирватись з тюрми, після чого він з сім’єю переїхав у Тамбов. Коли почалася війна з Німеччиною, під час бомбування загинув її первісток, якому було всього 11 років. Хоч Федір Сергієнко був хворий на туберкульоз, його забирають в армію, звідки повертається він після контузії.

В 1945 р. Оксана Мешко з сином Олесем приїздять у Київ, де її чоловіка взяли на роботу в Держбанк. В них же поселяється Оксанина сестра Віра, чоловіка і сина якої арештували за участь в УПА. Оксана зуміла прописати сестру, знайшла для неї роботу, але та нагло зникла без сліду. Оксана поставила на ноги весь Київ, знайшла відважного адвоката, на його здивування дізналася прізвище слідчого, який вів справу її сестри, і навіть номер тієї справи (адвокат здивовано розвів руками: «Вас тільки в розвідку посилати!»). Після цього Оксану Мешко також арештували, але скільки «органи» не крутили, ні Вірі ні Оксані нічого «пришити» не могли. На такий випадок в СРСР існувало лиховісне ОСО, яке в позасудовому порядку винесло вирок: по 10 років ув’язнення кожній сестрі. Реабілітували Оксану Мешко вже після її звільнення, в 1956 р.

Ота реабілітація і була на заваді органам КГБ через двадцять років. Бо згідно з юридичними нормами, які все-таки так відверто порушувати вже не наважувались, якщо людина була реабілітована, то при її новому конфлікті з законом їй повинно зараховуватись відбуте тюремне ув’язнення. Максимальний строк, на який можна було засудити за ст. 62 КК УРСР, було 7 років (саме на стільки та ще 3 роки заслання було засуджено в 1972 р. її сина Олеся), а Оксана Мешко їх уже відбула. Через те, а ще трохи через недооцінку самої Мешко, – і вагалися органи КГБ з її арештом.

Та, нарешті, їх терпіння скінчилося, і махнувши рукою на закони, «найгуманніший у світі» радянський суд засудив 75-літню жінку до 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання на березі Охотського моря. А ще перед тим Оксану Мешко 3 місяці тримали в психлікарні, надіючись, що вдасться визнати її психічно хворою і відправити на примусове лікування, де можна було тримати, скільки завгодно, тобто до смерті.

Не знаючи в своїй ненависті ніякої міри, гебісти знайшли новий спосіб довести Оксану Мешко до смерті: її повезли з Києва до Охотського моря поїздом, подовгу затримуючи на пересилках в тюремних лікарнях. Була придумана ще одна тортура для неї і для її сина. Її привезли в той самий Аян, де вже три роки карався Олесь, привезли саме в той час, коли його строк кінчався. Отже Олесь був поставлений перед вибором: або залишатися тут з матір’ю вже по власній волі і ще п’ять років не бути разом з родиною, з якою він уже не був десять років, або залиши­ти в цьому суворому краю хвору матір. Оксана Мешко твердо сказала: «Сину, їдь додому в Київ, до родини».

Дуже тяжко відбувала своє заслання Оксана Мешко, багато і важко хворіла. Хатину заносило снігом по дах, і нікому було її відкопати. Змушена щоденно утоптувати сніг довкола хати (бо відкинути не було сил), вона писала додому, натякаючи на цілу серію похорон перестарілих генсеків: «Топчу і думаю: видно, мені тут легше сніг топтати, як їм там паради відбувати».

Допомогли перебути біду добрі люди (не зважаючи на погрози КГБ) та власний характер. Багато допомагала посилками і листами авст­ралійська діаспора. Коли Оксана Мешко поверталася додому (вже літа­ком), її в Хабаровську приготувалися зустрічати знайомі. Щоб зірвати цю зустріч, «органи», яким про неї було відомо, зробили невдалу спро­бу затримати «невиправну злочинницю» в Миколаївську-на-Амурі, де лі­так приземлився на дозаправку.

Повернувшись до Києва і підлікувавшись, Оксана Мешко почала збиратися в гості в Австралію. Як не дивно, але візу їй дали. Мабуть, вирішили, що діаспорні прихильники розчаруються, побачивши таку стару, кволу бабусю. Може, розраховували, що така далека дорога і різка зміна клімату обірвуть нитку життя, яка й так довго сукалася.

23 лютого 1988 р. Оксана Мешко, якій було вже 83 роки, виле­тіла рейсом Москва-Сингапур-Мельбурн. В Мельбурні її урочисто зу­стріла в аеропорту земляцька громада. Австралійські українці влаштували Оксані Мешко виступ в австралійському парламенті, де якраз розглядалося питання про «перебудову» в СРСР. Вона погодилася, ко­ротко, але точно розповіла про те, скільки політичних «в’язнів сум­ління» ще караються в тюрмах чи відбувають заслання. Її виступ тра­нслювався на весь світ і сприяв звільненню влітку 1988 р. решти політв’язнів, а також поверненню із заслання Левка Лук’яненка.

Після цього її авторитет в очах світової української громади ще збільшився, і її через спеціального посланця було запрошено до Америки на з’їзд СКВУ. Там її вже чекали, оточивши, як і в Австралії, особливою увагою і часто роблячи її арбітром в суперечках між різними політичними угрупованнями. Дізнавшись про її діяльність, її викликав до себе радянський посол в США Добринін, але як колись ро­зумна княгиня Ольга Візантійського імператора, так тепер Оксана Мешко «переклюкала» досвідченого дипломата.

Оксані Мешко організували відпочинок у Флориді, умовляли за­лишитись назовсім: «Вас же там знову будуть переслідувати». – «Ні, я хочу померти вдома. Я своє вже відбоялась. Тепер не боюсь нічого. А за свою мрію про вільну Україну я ще поборюся».

30 січня 1990 року в приміщенні Спілки письменників було урочисто відзначено день її народження. А в грудні того ж року вона впала на вулиці, повертаючись додому після вирішення чергової громадської справи. Все життя вона з незмінною цілеспрямованістю наближала день незалежності України. Але сама цього не побачила.

_____________________

1. Оксана Мешко з подругами: справа – Олена Антонів, зліва – Ольга Мороз.

 

 

 

 

КОБРИН-СЕНИК ВОЛОДИМИРА народилася 15.03.1928 р. в м. Перемишляни на Львівщині в батьків Катерини і Володимира-Карла. Перед арештом навчалася на біологічному факультеті Львівського державного універ­ситету. Заарештована 21.10.1947 р. в Пере­мишлянах. Постановою ОСО від 13.03.1948 р. за ст. ст. 54-10, 54-11 КК УРСР засуджена на 10 ро­ків ув’язнення. Відбувала в Казахстані, звільнилася в 1955 р., повернулася до Львова. Одружена з Любомиром Сеником (1961). Діти: Аріадна (1962), Олена (1969).

 

 

ЛИСТОК НА МОРОЗІ

Коли нас привезли до Львова на Лонцького, то завели в лазню, а там була величезна дизкамера. Я не знала, що це таке, і подумала, що нас будуть... варити, як в’язнів у Бібрці під час відступу мос­калів у 1941 році. Своїми здогадами я поділилася з подругою по камері Іванкою Яремчук. І коли нас змусили роздягнутися і здати речі, то я сказала, що ми не роздягнемося, нехай нас варять одягнени­ми. Лазню і дизкамеру обслуговували мужчини. Не знаю, чи це емгебешники, чи вільні найманці. Ми вперто стояли на своєму – не роздяга­тись! Тоді вони почали брутально лаятись всеросійським багатоповерховим матюком. Нарешті вони пояснили, що потрібно позбавитись вошей, для чого служить дизкамера. Нас, роздягнених, повели в лазню, а одяг забрали в дизкамеру. Після лазні ми його одержали, прожареного звичайно, пожмаканого. Чекала нас ще одна неприємність – санобробіток, що теж виконували мужчини. Було багато дівчат і жінок різного віку. Соромно стояти оголеними. Почали плакати і кричати, але це нічого не допомагало. Тоді я зголосилася, що вмію голити машинкою і сама це зроблю. Наші «лазники» погодилися, а я ніколи машинки до гоління не тримала в руках. Я таки добряче щипала дівчат, але ніхто не жалівся, бо я їм сказала, що не вмію голити. Після всіх цих про­цедур нас розвели по камерах. Я потрапила в 76 камеру старого кор­пусу. Дівчата мене зустріли дуже гарно, навіть не поклали біля «па­раші», бо я була маленька і дуже щупленька. Мене пожаліли. Тут я розповіла їм, хто і звідки я, а вони зразу мене навчили, як вести себе на слідстві. Я мала багато часу для цих «студій», бо аж три тижні мене не викликали на допит. Аж ось одної ночі я почула брязкіт ключів, черговий питає, хто на «К». Поки всі дівчата говорили свої прізвища на букву «К», я лежала тихенько. Черговий вже почав лаятись своєю поганою мовою, бо всі вже відповіли. Тоді я назвала своє прізвище і пішла під конвоєм на допит.

Слідчий (прізвища не пам’ятаю) довго мене допитував, а я й гово­рити не хотіла. Я дуже журилася своєю родиною. Думала про них і уяв­ляла, що мама і сестра голодні, не мають де переночувати, а бабця, батько й сестра десь у цьому проклятому Сибірі. Я не хотіла жити, а слідчий грозив, що засудить мене на 25 років, коли ж я зізнаюся – термін буде вкорочений та й не відвезуть мене далеко. У відповідь я сказала, нехай веде своє слідство так, щоб мені дали розстріл, бо я не хочу жити. Нехай пише так, як йому заманеться, як стукач доніс, бо я не знаю, за віщо мене арештували і посадили в тюрму.

Наступні допити були подібні. Слідчий садив мене в куті кабінету на табуретку, і так я сиділа мовчки кілька годин, а він щось писав, час від часу розмовляв по телефону з дружиною чи ще з кимсь.

Одного разу він привів мою подругу Ліду Бодак у ролі свідка. Вона розплакалась, я заспокоїла її й кажу: «Я не відмовляюся від то­го, що радила тобі приходити до мене вчити історію України». Ліда, плачучи, підтвердила. Ось так виглядала очна ставка і такий був мій «злочин».

Протокол зізнання я підписала, і мене ночами більше не викли­кали. Однак ночі були жахливими. Цілісіньку ніч дзенькали ключі, гримотіли чоботищами, скрипіло і дзеньчало залізо дверей. Найгірше: долітав до нас стогін і плач тортурованих в’язнів. Ми молилися за тих, кого повели на допити – на тортури, щоб вони мужньо трималися на слідстві і щоб їх не катували. Тепер уже дозволялися передачі. Дів­чата з камери діставали їх, але я ні, бо не було кому принести. Я дуже тужила за рідними, від туги й їсти не хотілося, хоча дівчата ділилися зі мною всім, що мали. Удень ми змушені були сидіти, не дозволялося прилягти. Сиділи на долівці, а вночі лягали покотом, як оселедці в бочці, тісно притулившись одна до одної. Поверталися усі за командою, було тісно і твердо. Я ще й досі можу спати на лаві і не відчувати ніякого дискомфорту.

Минали дні. Вже й січень 1948 р. Відбули ми й перше Різдво в тюремній камері. Тихенько колядували й згадували своїх рідних. Мушу сказати, що й з-поміж емгебешників іноді траплялися нормальні люди. Усім ми придумували прозвиська: Яструб, Ворон, Вовк, Кат. А був один веселий хлопець, що дозволяв нам співати, сміятися і розмовляти, навіть вишивати. Річ у тім, що не дозволялося мати голки і нитки. Хтось умудрився зробити голку з рибної кістки, а для ниток пороли все, що могло пригодитися як нитка для вишивання. Ліпили також вервечки з хліба. Отож цей черговий дозволяв усе це робити. Але це один-єдиний виняток. Ми його прозвали Котигорошком.

На кінець 13 березня 1948 року прийшов вирок від ОСО. Мене ви­кликали о 3 годині ранку, зачитали вирок: 10 років таборів і відправлення в Карабас. Звеліли підписатись. Де той проклятий Карабас, не мала найменшого поняття, та й ніхто не знав.

На залізничному двірці я кинула записку, написану на клаптику паперу, і поставила адресу у Львові, там, де моя мама іноді заїжджала. Якась добра душа знайшла цю записку, віднесла її мамі, і я швид­ко на пересилці дістала першу передачу – кусень чорного хліба і ци­булю. Як я втішилась, бо це було від мами, яка тут у Львові! На пере­силці я перебувала два місяці і впродовж цього часу щотижня я одержувала від мами передачу. Звідки вона діставала продукти, для мене за­лишалось загадкою. Потім я дізналась, що мамі допомагали добрі люди.

Та ось одного дня я не побачила мами, яка завжди, передаючи, з’являлася далеко на насипі. Її вислідили і арештували. Мамі вдалося втекти. Вона, жебраючи від села до села, добралася до села Лагодів, де проживала її родина. Мама довго скиталася по чужих людях, поки її не арештували вдруге і засудили.

 

Володимира Кобрин-Сеник

_______________________

1. Портрет Володимири Кобрин виконано політв’язнем Наумцем у 1955 р.

 

 

ГРИЦИНА-МАТЕШУК ІРИНА-ОРИСЯ народилася 22.01.1929 р. в
м. Олесько на Львівщині в батьків Борислави та Андрія. Навчалася у Львівському університеті. Заарештована 14.09.1947 р. Суджена 22.03.1949 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років позбавлення волі, відбувала в Інті та Казахстані. Звільнилась 1955 р. Закінчила культосвітній технікум та Харківський біб­ліотечний інститут (заочно), працювала бібліографом. В 1956 р. одружилася з колишнім політв’язнем Ростиславом Матешуком. Донька Леся (1957), медик, автор першого підручника з анатомії українською мовою. Активний учасник процесу національного відродження, в 1986-1995 рр. очолювала Клуб політв’язнів ім. Михайла Сороки, ініціатор видання аль­манаху «Біль». Зараз живе у Львові.

Література: Біль. Випуск 1. Львів, «Меморіал», 1990.

 

Анжеліна Татомир

ЗАЧАРОВАНА душа

У мальовничих Полічниках в сім’ї старого шляхетського роду Косінських народилася дівчина, якій дали ім’я Орися, – душа, випле­тена з поезійної любові.

– Мати моя, – згадує пані Орися, – розуміла, що правда на боці скривджених. «Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодо­вані будуть». Дуже я любила її колискові пісні, її таємничі розпові­ді про ангела-хоронителя, мого охоронця, і боялася согрішити, бо знала, що він постійно при мені. З тих днів виробилася звичка: коли ля­гаю спати, мушу виважити собі, що зробила за день доброго, що злого. І ніхто з тих, кого необачно скривджу словом чи ділом, не знає, що потім вночі терзаюся душею: «Боже, як я могла!» Крім матері, отого що­денного іспиту совісті навчала мене моя перша вчителька Євгенія Новаківська, нині за чоловіком Пастернак, директорка пансіонату імені Івана Франка в Торонто.

З одухотвореною надією відгукнулося багато молодих людей на прихід у 1939 р. радянської влади. Мітинги... Поява газети з такою багатозначною назвою «Вільна Україна». Що ж, ми були зачаровані на Схід, бо там жили наші брати.

Але дуже швидко разюча розбіжність сподіваного з дійсністю згасила віру. Перші арешти. За гратами опинилися талант і краса.

Потім одних «визволителів» змінили інші, на цей раз із Заходу. Знову арешти, розстріли, вивезення в Німеччину на примусові роботи чи в концтабори. Зрештою – знищено звіра фашизму. Однак чому знову починаються масові арешти? З університету в 1947 р. забрано сотні студентів, викладачів. Орисю взяли після двох тижнів навчання. Да­лі допити, слідство. Я страшенно здивувалася, що пані Орися не захо­тіла розповідати про знущання над нею, щоденні фізичні і моральні катування. Натомість вона воліла відтворити в пам’яті збережену людську доброту.

Ніби вирваний з темноти і хаосу наказ: «Говори!» А що їй говорити? Уся вина її – то вірші, зболілі сумніви і терзання за долю України. Викликали чекіста, у якого «эта упрямая девчонка должна заговорить». Та коли зустрілася поглядом, прочитала в його очах милосердність. Повів її в тюрму, а вона дорогою почала просити, аби передав батькам стару реліквію роду Косінських – золотий годинник, подарунок матері. «Уявіть собі, як я могла насмілитися, та мене підтримувала віра в те, що не можуть усі люди навіть в цій катівні бути озлобленими». Інтуїція не підвела – за два дні він приніс матері годинник. У страшному роз­пачі за одну ніч мати посивіла. Кричала. Поривалася до мене. А він заспокоїв: «Мамаша, не бойтесь, рано или поздно дочь вернется, даже если срок получит». Усе забулося – тортури, дика лють слідчих і охо­ронців, а цей спалах доброти закарбувався в пам’яті на все життя.

Камера. Страшний пекучий біль всередині. Пайок зменшено. Серед напханих у ті вогкі стіни жінок вона наймолодша. Голод затуманював зір. Холод проймав до кісток. Щоб потамувати голод, хліб загортали у тканину і смоктали. Відщипували крихти від своїх зменшених пайків і віддавали Орисі: «Ти мусиш вижити, кріпись духом!» Перед судом за­плели коси, зав’язали бантик і благословили: «Правдиву красу засуди­ти не можна». Їхала на суд і через шпаринку «чорного ворона» бачила жінок з хлібинами в руках, людей, які кудись поспішали.

Суд. Єдиний свідок – директор школи Наточій Антон Петрович. Здивовано обнімав поглядом свою юну вихованку з такими прекрасними очи­ма, що випромінювали таїну життя. Вирок – 25 років таборів. Директор школи закричав диким, нелюдським голосом: «Кого ви судите?» Згодом Орися дізналася, що її вчитель опинився в божевільні.

Далі – Київський пересильний пункт. І направду ангел-хоронитель беріг юну душу від каліцтва. Не змогли спопелити пломінь віри в Божу ласку і людське милосердя ні вагони-телятники зі слідами гіпсу і цементу, ні холоднеча, ні знущання наглядачів, ні цинізм пристосуван­ців, ні спалахи мерзенності серед «своїх». Запам’яталося, як зустріли вагон в’язнів-солдатів і офіцерів, які потрапили до німецького полону, а потім опинилися у сталінському.

Снігова пустеля. Почорнілі бараки. І раптом на зустріч з жінками висипали старожили, в основному чоловіки. Трагедія загніз­дилася у їхніх очах. По схудлих обморожених лицях текли сльози. Пла­кали чоловіки, бо не знали, що будують тюрму для своїх молодих землячок. Один з них, – Олександр Гринько, нині народний артист України, – відштовхнув конвоїра і кинув під ноги дівчатам важку в’язку валянок, гукнувши: «Взувайте!» Орися просто у мештах своїх залізла.

Шляхи Господні несповідимі. Зустріла в таборі Орися свого май­бутнього чоловіка, сина знаного у світі професора Матешука. Потім вона тяжко захворіла, потрапила в страшний табір смерті Абезь, але їй ще судилося жити.

Після смерті Сталіна – звільнення. Ось що вона розповідала про цей період свого життя: «Після концтаборів додому я повернулась інвалідом. Продовжити навчання в університеті не змогла – мені було відмовлено та й атестат мій про середню освіту було знищено. Після мого повернення до батьків їх було виселено з будинку, в якому вони проживали з 1939 року... Будучи на бібліотечній роботі, я дуже ско­ро зрозуміла, що людина, яка в минулому суджена і не має реабіліта­ції, часто стає об’єктом знущань і наруги. Дехто вважав за потрібне проявляти свою «пильність» і влаштовувати різні колективні збори, за­сідання МК, товариські суди та ін. Саме це змусило мене звернутись у вищі судові інстанції Києва і Москви і домагатись повної реабіліта­ції».

– Пані Орисю, – запитала я, – що вас найбільше турбує нині? – Дуже прикро, – відповіла вона, – що не маємо повної реабіліта­ції українського народу. У Прибалтиці це зробили. У моєму розумінні більших героїв, ніж мої друзі по ув’язненню, немає.

 

МИ ЙШЛИ У НІЧ, ЗАКУТАНІ В БУШЛАТИ

Ми йшли у ніч, закутані в бушлати,

І кожен знав свій номер на спині.

Нас не лякали більш тюремні грати,

Повільно йшли в Мінлагу дні.

 

У душу лізла, рвалась туга,

На мить хотілось стать людьми.

Сміялась з нас шалена хуга,

І в тон їй брязкали штики.

 

Ми йшли назустріч хуртовині,

В безсиллі падали у сніг,

Ввижались нам волошки сині,

Спинити сліз ніхто не міг.

 

Я досі бачу ваші очі,

Обличчя рідні, дорогі,

Це ви тоді в полярні ночі

Нове життя дали мені.

 

Мене в снігу ви обступали,

На руки брали і несли,

Дарма конвої вас «навчали»,

Як треба в ногу рівно йти.

 

Приймали мужньо ви побої

За те безпомічне дівча,

І дивувалися конвої,

Карали строго – все дарма.

 

Вас не зламала чорна хуга

І номер зека на спині –

Вбирали в себе сльози друга,

Вселяли віру в світлі дні.

                                                                                                                                     Орися Матешук

 

 

 

ГРАБЕЦЬ ГАЛИНА народилася 23.04.1916 р. в м. Закопане (Польща) в сім’ї Адольфини та Юліана Тарнавецьких. В 1939 р. закінчила Вищий музич­ний інститут у Львові. Цього ж року одружилася з Омеляном Грабцем (в 1944 р. загинув в УПА). Діти: Нестор (1940), Любомир (1942). Перед арештом працювала вчителькою. Заарештована 28.07.1947 р. в Ко­ломиї, суджена 7.01.1948 р. в Станіславові за ст. 54-1а КК УРСР на 25 років ув’язнення. Відбувала в Свердловській області, на Воркуті та в Мордовії. Звільнилась в 1956 р. Повернулась на попереднє місце роботи. В 1958 р. одружилася з Володимиром Жуком.

Література: Михайло Андрусяк. Ув’язнена скрипка. Коломия, 1992.

 

Михайло Андрусяк

УВ’ЯЗНЕНА СКРИПКА

(Уривок)

 

Небезпека за кожним в’язнем чигала по п’ятах. То могли бути гоніння начальника режиму чи оперуповноваженого, куля конвоїра, мер­зотність стукача, ниці вчинки блатної братії... Мене біда знайшла в особі блатної дівки. То було, ще коли я перебувала в санчастині. Ді­вуля ця потрапила на лікування з розбитою головою. Якось вона вкрала в мене чистого зошита, що мені прислали домашні. Я швидко знайшла пропажу в її тумбочці й забрала. Довідавшись про це, розлючена бан­дитка кинулася на мене з кулаками. Захищалась я, що мала сили, хоч було їх обмаль. Але почуття власної правоти додало мені снаги. Я до­бряче відлупцювала напасницю, навіть вкусила двічі. Боялася тільки зачепити її поранену забандажовану голову. Дівка не сподівалась на такий відчайдушний опір і тому, обливаючись слізьми й лаючись, без­славно дременула геть. Утім дуже швидко повернулась. Спокійненько так підійшла до моєї тумбочки, блискавично витягла шухляду і по голові мене – трах! Раз, удруге... Поламала шухляду на трісочки. Насилу її відірвали від мене. Через годину-дві повернулася, наче й нічого не трапилось. Пританцьовує, підспівує, сміється весело...

Весь табір знав уже страшну новину, лише я залишалася в невіданні. Виявляється, блатні програли мене в карти. Отак просто поклали на кін і розіграли. То був вирок смерті. Врятувати жертву в таких випадках не могли уже ніхто й ніщо. В усякому разі я не чула, щоб хтось залишився живий після того, як його програли в карти вуркага­ни. Мене програли етаповані злочинці після того, як поскаржилася їм побита дівка. Їй повірили, тим паче, що вона показала соковиті синяки. Таким чином дні мого перебування на цьому світі були полічені.

Врятувати мене заповзялися медики. Посхоплювали мої речі, якась вхопила мене за руку – й до загратованої, з надійними запо­рами кімнати для медсестер. Але вони не могли мене врятувати, а лише відтягти час погибелі. Знайшли б мене де-завгодно, в будь-якому таборі чи на волі. «Бандеровка посмела поднять руку на блатную!» Присуд був остаточний і оскарженню не підлягав. А виконавців було більше, ніж доволі. Врятували мене блатні з нашого табору, яким я частенько носила листи. Вони пішли на переговори до «чужаків». Не знаю, про що там і як домовилися, але вирок відмінили. Я ще сиділа в комірчині й ловила дрижаки зі страху, а за вікнами вже гукали: «Пани Галя, выходи! Все хорошо. Тебя убивать не будут». Але випустили мене лише після того, як блатних картярів та дівку етапували кудись далі. Вона дуже противилася тому. Кажуть, що позривала з себе весь одяг на вахті, лягла на підлогу й не давала відвести себе до машини.

У Воркуті на мене чекав табір «2 кірпічний». Поруч текла ріка. Навпроти – велика гора Безім’янка. У таборі, розповідали, в страшний спосіб знищували наших людей. Заганяли всіх до лазні, обливали гаря­чою водою і випихали на тріскучий мороз. Люди перетворювалися на крижані бурульки. Страхіть цих я вже не застала.

Щойно ми приїхали туди, як налетіли «покупці» – бригадири із засуджених. Кожен набирав собі відповідних фахівців, агітував до своєї бригади. Було вакантне місце при лазні. Зголосилася туди одна каторжанка, росіянка, здорова молодиця з круглим тупуватим обличчям. Ста­рожили відраджували, бо там коїться щось страшне. Але вона, як ате­їстка, що не боїться нічого, не послухалася. Казали, що сиділа за контакти з німцями. Не захотіла тіснитися втрьох на твердих нарах в холодному бараку. Полакомилася на теплу кімнатку в лазні.

Уночі, ледь встигла задрімати, у лазні здійнявся страшний гар­мидер. Тарабанили по цементній долівці металеві тази, з кранів ураз задзюрчала вода. Увесь цей тарарам покривали моторошні зойки, не­самовиті крики, жахливі стогони. Голоси були чоловічі. Але найстрашніше, що в залі для миття не було жодної людини... Нажахана жінка лише в сорочці та валянках на босу ногу довго добивалася по скаженій студені до найближчого барака. Пересиділа там до ранку і більше до лазні не поверталася.

Неймовірна історія – не вигадка. Я кілька разів підходила до тієї молодиці, називалася вона Маша, і з її власних уст чула про те.

Друга не менш фантастична історія трапилася вже зі мною. В пе­рші дні воркутянські старожили попередили, що вночі на будь-яку з нас може насунутися щось важке, чорне, волохате й страшне. Застерегли, щоб ми не пробували пручатися зі сну, а лише молилися в думці та хре­стилися мовчки. Я не вірила. Гадала, що дівчатам могло щось приверз­тися уві сні з перевтоми. Даремно не вірила. Однієї ночі чую, як мої ноги щось притиснуло до нарів. Те «щось» повільно повзе догори, втискає все тіло в тверді дошки. В грудях забракло повітря, серце билося чи не билося – не пам’ятаю. Миттєво згадала повчання дівчат і стала молитися. Пальцем не ворухнула, а молитва вплинула. Тягар почав по­вільно сповзати з грудей на живіт, відтак нижче, доки не спав цілком. За той час я тричі промовила «Отче наш» і «Богородице Діво». Щипаю себе, думаю, що то сон. Ні. Все було наяву. Скувало мене так, що й кліпнути не могла. По молитві зробилося легко. Я зіскочила з нар і вийшла з барака. Довго блукала безлюдною зоною, помираючи від ляку від найменшого шарудіння. Все думала, казати дівчатам чи ні. Виріши­ла мовчати. Подумала собі тоді, що мали тут вершитися страшні чорні справи, якщо й досі таке коїться. Був на цьому місці раніше чолові­чий табір.

 

 

 

 

БАРВІНСЬКА  НАТАЛІЯ народилася 1886 р. в м. Празі в батьків Катерини та Івана Пулюїв (Іван Пулюй – відомий вчений-фізик і громадський діяч). Освіта вища музична (незакінчена). Одружена з Василем Барвінським (відомий композитор). Діти: Євгенія (1918), Іван (1920), Наталя (1922), Марія (1924). Заарештована 29.01.1948 р. у Львові, засуджена постановою ОСО МГБ СССР 11.09.1948 р. за ст. 54-1а КК УРСР на 10 років ув’язнення. Відбувала в Мордовії, звільнилась в 1957 р., повернулась у Львів. Померла в серпні 1965 р. у Львові.

Література: Микола Кучер. Дубравлаг. Дніпропетровськ, «Дніпро», 1996.

 

Галина Грабець

СПОМИН ПРО НАТАЛЮ БАРВІНСЬКУ

Наталія Барвінська, дочка відомого на весь світ фізика-винахідника Івана Пулюя, без якого не було б променів Рентгена, закінчила Празьку консерваторію з відзнакою. В Празі познайомилася з відомим композитором і піаністом Василем Барвінським і вийшла за нього за­між. Мали вони четверо дітей.

За часів німецької окупації їх відвідував брат п. Наталі офі­цер німецької армії, і за те їх як шпигунів засудили на 10 літ лагерів. Вивезли їх в мордовські лагери, які славилися садистським режимом, а з них усіх самим важким був жіночий лагер № 6 і чоловічий
№ 7. Із Воркути привезли мене теж туди. Тут я стала активно працюва­ти на суспільно-мистецькій ниві. Пані Наталя дуже допомагала. Приї­хала ще зі мною Євгенія Хом’як, здібна драматична артистка і режисер. Ми втрійку зробили в лагерних умовах, здавалося б, нездійснен­ні речі. Поставили «Наталку Полтавку», «Безталанну», «Сватання на Гончарівці», «На перші гулі».

Пані Наталя розучувала партії з солістами, давала їм лекції вокалу. В маленькому лагерному оркестрі домінував фортеп’ян. В кон­цертах акомпанувала мені. Скрипачка Леся Деркач переслала мені великий виконавський матеріал для скрипки з фортепіано. Всі в лагері, старші і молодші, дуже любили і шанували пані Наталю.

Коли Барвінські кінчали своє покарання, їм готовили нову страшну долю. Рішили не пустити їх в Україну, а запроторити в інвалідні доми в Сибіру, розлучити їх навіки. Та рішучі протести пані На­талі, а також посилки, які стали приходити від сестри пані Наталі з Німеччини, зробили своє.

Слід додати, що в тому часі композитор Кос-Анатольський, юрист за фахом, діяв активно в справі реабілітації Василя Барвінського. Отож вкінці пустили їх в Україну. Львів зустрів їх як героїв. Хата їхня стала бастіоном для українських музикантів. Стали розучувати славний секстет Василя Барвінського, з яким мали виступити.

Пані Наталя стала активно газдувати. Пішли у них справді ща­сливі дні, які тривали так коротко. Несподівано прийшов параліч, який прикував її назавжди до ліжка. Та й тут, в цій трагічній ситуа­ції, вона проявила себе як вольова, незламна жінка. Читала газети, журнали, брала участь в усіх дискусіях. Все у неї гарна причіска, з ліжка видавала прикази, що і як зварити, як і коли порядки робити. Мала світлий розум до останніх днів свого життя. Стійко держалася, коли помер Василь Барвінський. В рік після смерті прийшла реабілітація, якої він так прагнув. Це так подіяло на пані Наталю, що повторний інсульт обірвав уже тоненьку ниточку її життя.

 

Анна Гошко-Кіт

ДРУЖИНА КОМПОЗИТОРА

Ішов 1952 рік. Мордовія, станція Потьма, селище Явас, поштовий «ящик» 385/14. Багато нас, жінок, було в тому страшному мордовському таборі. Були жінки – інваліди по старості. Були інваліди – молоді ді­вчата і жінки, яких інвалідами зробило слідство. Усі ми жили одним життям строгого режиму, де ударом в підвішену біля комендатури шину наглядач підіймав нас на «правєрку», до праці чи в їдальню. Їли ми всі з одного казана. Їжа пісна, скупа, одноманітна: ячмінна або вівсяна каша та щі (юшка). Два рази в рік, на «праздник октября и мая», діставали котлетку. Одягнені в однакові чорні бавовняні суконки з великими білими, витравленими хлорним вапном, номерами на плечах. Чорні панчохи та величезні, 42 номер, кирзові чоботи, бушлати-куфайки з такими ж білими номерами. Молодші ходили в супроводі солдатів і псів до праці на швейну фабрику, де шили військовий ватний одяг, інші об­слуговували зону, а ті старенькі, яким і ходити було важко, сиділи, шептали молитви, щось розповідали, чекали смерті.

Було кілька бараків, у кожному по 80 осіб, а всього в таборі було біля тисячі. Спали ми на дерев’яних поверхових нарах, верхні на­ри збиті цілком дошками. Спали ми поруч, бо нас було багато, а місця мало. Листи було дозволено писати два рази до року. На вигляд ми всі були однакові, але дуже різні. Були жінки різних національностей: ла­тишки, естонки, німкені, росіянки, корейки, єврейки, а найбільше нас, українок. Усіх нас єднала одна кривда і всі ми були політв’язнями, які думали і вірили в правду. Найближчим, сестрам не дозволялося бути в одному таборі. Коли випадком таке трапилось, то їх негайно розлуча­ли і розвозили по інших таборах, бо треба було начальству сильніше гнобити людей – до біди і приниження додати ще й тугу.

Гуртувалися ми по націях, хоч працювали в різних бригадах. Бу­ли серед нас високо інтелігентні жінки, а багато було простих сільських дівчат, які самовіддано несли своє здоров’я і молодість на жертовник боротьби за правду.

По смерті Сталіна й усунення Берії стало трохи легше. Можна було частіше писати листи до рідних, але всі листи і надалі проходили цен­зуру. Однак, зі змінами в уряді, ми вірили, що стануться й у нас змі­ни, засвітилася зірка надії.

У нашому бараці була старенька пані Барвінська, дружина компози­тора Барвінського. Маленька, згорблена, сива, одягнена так, як і ми всі. Але і тюремній одежі вона вміла надати якоїсь «елегантності», зав’язуючи кокардою на шию м’ятий ясний шалик. Попав їй великий вибляклий жовтий бушлат третього строку, то значить, що двоє попередників уже носили той бушлат. Це засвідчували два перекреслені номери, над якими ледве вміщався третій, що заміняв її ім’я в ГУЛАГівському реєстрі жертв. Страшенно безпомічною була ця жінка з інтелігентним облич­чям, у минулому блискуча піаністка, якій колись аплодували Відень і Львів. У її очах жевріло розуміння чогось вищого, прекрасного і в той же час відбивалась трагічна печать неволі.

Нарешті новина! Ішов 1955 рік. Пані Барвінській дозволили побачен­ня з чоловіком, який також карався в мордовських таборах на табірному пункті 385/11. Ми якось довідуємося, коли його привезуть у нашу зону. Кілька наших дівчат, які в той час були не на роботі, зірвали пару квіток і вийшли назустріч, ведучи під руку пані шановану нами Барвінську. Відкрилися ворота. Конвоїри і наглядачі привели і впустили в зо­ну старенького, худенького чоловіка, що весь ніби потонув у величезно­му чорному бушлаті. Тяжко пересував ноги, але з його обличчя аж світилась якась особлива шляхетність і ніжність. Приспішив він кроку і з галантністю великосвітської людини поцілував свою дружину в одну і другу руку. Їм котилися сльози з очей. Він обняв її ніжно тонкою ру­кою, гладив по голові, витирав і її, і свої сльози. Пригорнулись од­не до одного старенькі голуб’ята. Наша наймолодша подруга Ольга (за­арештована в 16 років і засуджена на 25 років) не змогла сказати приготованих слів вітання, затремтіли їй губи, беззвучно ворушились уста, – подала квіти і по-дитячому заридала. Композитор тонкою рукою, довгими пальцями торкнувся Ольжиної руки і погладив її. Його очі випромінювали добро і водночас вдивлялись в наші обличчя, вбираючи акорди наших зболілих сердець.

Тут же загорланили наглядачі, що вибігали з вахти: «Разойтись по баракам, быстро, быстро!» Ми, як чорні тіні, відходили і мовчки ковтали сльози та дивилися вслід стареньким, що пішли в супроводі наглядачки. Йшли вони повільно, тягнули за ногами кирзаки, неначе важкі кайдани. Не можуть, не годні ті ноги скорше посуватися. Нужденна тюремна одежа гнітить їхні тіла, але вони йдуть і тягнуть за собою неволю. Йдуть помалу, шльопаючи ногами, у бік їдальні. В їдальні стояло старе піаніно. Тільки завдяки йому вони заговорили між собою по довгих літах розлуки зрозумілою їм мовою. То грав Композитор. Виконував мельодії сумні, тужливі. Вона відповідала акордам зболілої і змученої душі. Часом вирива­лися тони надії, якогось душевного збудження та туги. Той концерт три­вав цілий день, доки дозволило побачення.

А ми ходили попід вікнами «столової» і ловили звуки, вслухались у мельодію, що ввібрала драму, трепет сердець цих двох визначних, прекрасних людей.

Я зрозуміла тоді велич музики й укріпилась у вірі, що творчість великого українського композитора Василя Барвінського діждеться належної оцінки і належного слухача. Чи покладено на ноти той експромт-концерт, що прозвучав у табірній «столовій» при зустрічі з дружиною? Не знаю, але в пам’яті мого серця цей концерт залишився назавжди.

_______________________

1. Наталя Барвінська в останні роки життя з невідомою.

 

 

 

 

СВЄНЦІЦЬКА ВІРА народилася 28.08.1913 р. у Львові в батьків Онисії та Іларіона. В 1938 р. закінчила Львівський університет, працювала в музеї. Була учасником т. зв. «Львівського процесу ОУН», арештову­валася в 1940 р. Повторно заарештована більшовиками 5.11.1948 р., засуджена ОСО на 25 років позбавлення волі. Звільнена в 1956 р., продовжила працю в музеї. Член Спілки художників України, захисти­ла кандидатську дисертацію з мистецтвознавства. Лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка (посмертно). Померла 21.05.1991 р.

Література: Збірник: Віра Свєнціцька. Життя, присвячене музеєві. Львів, «Стрім», 1995.

 

 

Галина Гордасевич

ЗНИЩУВАЛИ ЕЛІТУ

Віра Свєнціцька має повне право займати одне з чільних місць серед української культурної еліти. Донька музейних працівників, – її батько, Іларіон Свєнціцький, був співзасновником і директором На­ціонального музею у Львові, а її мати, Онисія Свєнціцька, завідувала відділом тканин цього музею, – Віра Свєнціцька народилася 28 серп­ня 1913 р. в будинку на музейному подвір’ї і провела там практично все життя. Правда, був у її житті відрізок у 8 років, коли замість досліджування музейних експонатів вона займалася лісоповалом у сибірській тайзі, але про це буде далі.

П’ятирічною дитиною Віра Свєнціцька разом з батьками стояла на Софіївській площі в Києві, коли проголошувався історичний IV Уні­версал Центральної Ради. Може, тоді в дитячому серці спалахнула та іскра любові до України, яку Віра Свєнціцька пронесла крізь усе жит­тя, сповнене невтомної праці.

Освіту вона здобувала в популярній гімназії cестер Василіянок, де її вчили такі видатні діячі української науки, як Василь Щурат, Мирон Зарицький, Ярослав Біленький, а класним керівником бу­ла вже тоді жива легенда українських визвольних змагань Олена Степа­нівна.

Коли Віра вчилася в сьомому класі, вона виголосила першу в своєму житті наукову доповідь про життя і діяльність митрополита Андрея Шептицького.

В 1932 р. Віра Свєнціцька поступила на філософський факультет Львівського університету і одночасно почала працювати в Національно­му музеї. Почала з найнижчої посади – лаборанта: чистила ручні дерев’яні хрести. Згодом вона взялася їх досліджувати, і її перша опублі­кована робота називалася «Різьблені ручні хрести». З рефератом на цю тему вона виступила на засіданні відповідної секції Наукового товариства ім. Шевченка і стала членом цього товариства.

Але була в житті Віри Свєнціцької ще й третя, глибоко засекре­чена (мабуть, цього не знали й батьки) сторона: вона була членом ОУН. Оскільки ОУН була глибоко законспірованою організацією, не все фіксувалося документально, члени організації користувалися псевдами, які, до того ж, постійно змінювалися. І все ж історія донесла до нас імена «дівочої розвідувальної п’ятірки»: Віра Свєнціцька, Дарія Гнатківська, Катерина Зарицька, Галина Недзвєдська, очолювала їх Марія Кос. Саме ці дівчата проводили обстеження радянського консульства у Львові перед замахом Лемика, вони ж збирали розвідувальні дані про маршрути і звички міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Правда, на процесі у Варшаві, – коли Пєрацького було вбито, – Віра Свєнціцька виступала лише в ролі свідка, але поводилася вона там не лише мужньо, а й відчайдушно. Так, вона віталася з підсудними вигуком: «Слава Україні!» – і відмовилася відповідати на запитання судді польською мовою, за що була покарана штрафом в 200 злотих із заміною на 10 днів ув’язнення.

На так званому «Львівському процесі», який почався у Львові 25 травня 1936 р., Віра Свєнціцька вже була підсудною поряд зі Степаном Бандерою, Романом Шухевичем, Володимиром Янівим, Ярославом Стецьком та ін. (всього підсудних було 23 особи). Оскільки ніяких доказів вини Віри Свєнціцької не було, польський суд присяжних зві­льнив її.

Вона повернулася до своєї роботи в музеї, захистила магістерську працю. Коли Західна Україна після розгрому Польщі була зайнята Червоною Армією, у Львові почалися масові арешти і суди людей, на яких в польських архівах збереглися дані про їхню причетність до ОУН. Найбільш голосним був так званий «процес 59-т и», коли судили цілу групу дуже молодих юнаків і дівчат (наймолодшій було 15 років) і з них 41 особу, – у тому числі 11 дівчат, – засудили на роз­стріл. Оскільки десь в польських архівах була і Свєнціцька, її теж в 1940 р. було арештовано, але тодішній депутат Верховної Ради УРСР Кирило Студинський добився її звільнення.

Протягом років війни Віра допомагала своєму батькові зберіга­ти Національний музей, з якого не пропав жоден експонат. Тут значну роль відіграв також фундатор музею митрополит Шептицький, з автори­тетом якого рахувалася навіть німецька влада.

Втретє Віру Свєнціцьку було заарештовано на початку листопада 1948 р. При всьому вмінні радянських каральних органів створювати справу «на порожньому місці», їм не вдалося змусити Віру Свєнціцьку наговорити на себе, ніяких доказів її «вини» перед радянською владою не було, отже, не було ніяких підстав для суду. Але на такий випадок в СРСР було сумнозвісне ОСО, яке без усякого судового роз­гляду назначило Вірі Свєнціцькій кару – 25 років таборів. Потім їй було зменшено строк до 10 років, а звільнилася вона в 1956 р.

Віра Свєнціцька повертається у Львів, застає ще живого свого батька, який, звичайно, вже не був директором музею. Він уже не до­жив до того дня, коли його донька поновилася на роботі. 30 листо­пада 1956 р. Віру Свєнціцьку зараховано у Львівський музей українського мистецтва (так він тоді називався) на посаду молодшого наукового працівника. Згодом вона успішно захистила дисертацію, а з 1975 р. незмінно керувала відділом давньоукраїнського мистецтва. Вона досліджує давнє українське малярство, зокрема жовківську школу, стверджує самобутність українського середньовічного малярства. У співавторстві з Василем Отковичем Віра Свєнціцька видає книгу «Ук­раїнське народне малярство ХІІІ-ХХ століть». Лише коротка бібліогра­фія її публікацій нараховує 60 назв.

Її наукова робота була відзначена Державною премією ім. Т. Шевченка, правда, лише чотири роки по її смерті.

Не замикаючись на суто дослідницькій роботі, Віра Свєнціцька посвятила багато сил і часу відкриттю у Львові музеїв Олени Кульчицької, Івана Труша, Леопольда Левицького. Організовувала різні виставки і конференції, виховувала нову зміну музейних працівників. Не цуралась ніякої роботи. Коли пограбовані в галицьких цер­квах ікони звезли у Вірменський собор, де вони неминуче загинули б, Віра Свєнціцька користувалася кожним погожим днем, щоб виносити «опальні» ікони на свіже повітря, просушувати, відправляти на ре­ставрацію. Постійні перехожі іноді кидали через огорожу букетики квітів цій літній жінці з іконами.

Останнім прилюдним виступом Віри Свєнціцької була блискуча доповідь в колонному залі Національного музею на відкритті органі­зованої нею ж виставки і конференції, присвячених митрополиту Андрею Шептицькому, – так замкнулося її життєве коло.

21 травня 1991 р. Віра Свєнціцька скінчила свій довгий і чесний подвижницький життєвий шлях.

 

 

ГРЕБЕНЮК МИРОСЛАВА народилася 11.04.1918 р. в с. Мушкатівка на Тернопільщині. Ім’я батька Семен, ім’я матері не встановлено. Закінчила гімназію. До війни вчилась у приватній студії живого сло­ва у Львові. Одружена з Юрієм Онуферком (1942). Заарештована 8.10.1948 р. Засуджена Тернопільським військовим трибуналом на 25 років таборів і 5 років позбавлення прав. Відбувала в Інті, звільнена в 1955 р. До виходу на пенсію працювала бандуристкою у Львівській філармонії. Померла 31.01.1996 р. у Львові.

 

Ярослав Гелетій

«Я В СЕРЦІ МАЮ ТЕ, ЩО НЕ ВМИРАЄ...»

(Уривок)

 

Великий успіх у львівських глядачів тієї пори мала драма Лужницького «Дума про Нечая». Мирослава виконувала роль головної героїні Раїни. Лише два роки доля дарувала Мирославі долати вершини мистець­кого Олімпу. Травневим ранком 1939 року Мирослава в піднесенім настрої переступила поріг рідної хати в Більче-Золотому. Привітавшись з рідними, вона не могла стримати своєї радості:

– Дорогенькі мої, вітайте свою доню! Восени я буду працювати в знаменитому не тільки в Польщі українському театрі «Заграва», яким керує славетна людина – Василь Блаватський. А далі все залежатиме від мене, від мого таланту. Робитиму все, щоби ви мною пишалися.

Батько, ховаючи посмішку, ласкаво притулив до себе свою кохану донечку.

– Славцю, не поспішай здобувати славу, талановиту людину вона сама знайде. А зараз приводь себе до порядку і сідай до столу. Та й ми не обідали, чекали твого приїзду.

... Згідно з утаємниченим пактом Ріббентропа-Молотова про розпо­діл сфер впливу на землі Західної України прийшли нові окупанти – більшовицькі совєти. На перших порах зустрічали їх як визволителів від панської сваволі Речі Посполитої. За хліб і сіль сталінські по­сіпаки стали платити сповна масовими арештами місцевої інтелігенції, справних господарів, духовенства. Не оминула біда і хату Гребенюків. На початку 1940 року в Чорткові був заарештований сімнадцятилітній гімназист Євген Гребенюк. Засудили на п’ять років каторги. Родині пояснили, що «ні в чому не винен, але був у курсі...» (відмовився стати сексотом, продавати своїх друзів).

В роки німецької окупації Мирослава працювала секретар-друкаркою в Народному домі Борщева. Восени 1942 року вийшла заміж за Юрія Онуферка. Як німці стали відступати, знайомі і родина наполягали, щоб виїхали за кордон. Мама рішуче відмовилась, бо все ще вірила, що Євген живий. Сумна була дорога на Захід. Вже десь за Станіславом Миро­слава не витримала:

– Юрку, завертай коней! Будь що буде, але немає сили залишити тих бідолах, які нам вірили, що ми прагнемо незалежної Батьківщини.

Зупинились у сестри Наталії в селі Мишків, потім перебрались в Більче-Золоте. Чоловіка совєти мобілізували в армію, але вивезли під Челябінськ. Отримала від нього ще кілька листів, пізніше довідалася від знайомих, що його там арештували, жорстоко тортуруючи, вимагали видати все, що йому відомо про націоналістичне підпілля. Не витримавши катувань, він наклав на себе руки.

– Біль і несамовите бажання заступитись за понівечену землю, кров і життя віддати заради людського щастя, захистити свою гідність заповнили всю мене, – згадувала потім Мирослава. – Коли однієї ночі прийшли наші повстанці і попросили піти в ліс санітаркою, щоб допомогти пораненим і хворим тифом, без вагань пішла з ними в ліс.

Тяжкі були часи, небезпечні дороги. Тиф косив повстанські сили. Кругом нишпорили загони енкаведистів, наші запроданці видавали засек­речені лікарні. Доводилось постійно маневрувати, міняти криївки. Від постійних контактів з хворими «сипняк» звалив і Мирославу. Дякуючи турботам монашок, які взяли хвору до себе, вижила. І знову тяжка праця санітарки, постійні тривоги, крайня обережність. В одному з рейдів, коли перевозили хворих і поранених, натрапили на засаду. З боєм прорвались, але куля влучила в ногу Мирославі. На щастя, все обійшлося добре, кістка не була пошкоджена.

Закінчувалась війна з фашистською Німеччиною. Керівництво УПА, щоб запобігти зайвим жертвам, міняло тактику боротьби. Великі загони або з боями пробивались на Захід, або розформовувались на не­великі групи. Сотник Калина, у якого санітаркою була Мирослава, дав розпорядження легалізуватися. Мирослава отримала довідку на прізвище Дерманчук і перебралася на Львівщину, де в селі Миклашів жили переслі­дувані совєтами батьки Мирослави.

Нужденне післявоєнне життя змушувало вести власне господарство. Під виглядом заробітчанки в хаті, де жили батько й мати, поселяється і Мирослава. Вирощують городину, частину продають на базарі. За ви­ручені гроші Мирослава купує бандуру. Вона мріяла стати бандуристкою і живим словом не дати заснути українській душі. Під керівництвом відомого бандуриста Юрія Сінгалевича швидко оволоділа цим мистецтвом.

Оцінивши талант кмітливої дівчини, він допомагає створити тріо бандуристок. Разом з сестрами Марією та Терезою Вавриками Мирослава Дерманчук успішно виступає в містах України. У 1947 році в автомо­більній катастрофі гине Юрій Сінгалевич. Капела перестає існувати. Деякий час Мирослава виступає в концертах як солістка-бандуристка, співачка, танцюристка в ансамблі «Чорногора» разом з відомим у ту по­ру Ярославом Чуперуком.

На фестивалі в Києві після небувалого успіху талановитої ар­тистки її фотографія потрапляє на обкладинку журналу «Радянська жін­ка», тиражується в десятках газет Радянського Союзу. Підла душа впі­знає в Мирославі Дерманчук санітарку упа Мирославу Гребенюк. 8 жовтня 1948 року її арештовують і «найгуманніший радянський суд» в осо­бі Тернопільського військового трибуналу виносить вирок: 25 років каторги та ще 5 років позбавлення прав. Розпочався рахунок жорстоких катувань в Інті, а пізніше в таборі смерті Абезі Республіки Комі.

 

 

 

ЗАРИЦЬКА КАТЕРИНА народилася 3.11.1914 р. в Коломиї в батьків Володимири і Мирона. Закінчила гімназію сестер Василіанок, посту­пила у Львівську політехніку. Одночасно брала участь в підпільній роботі ОУН. Вперше заарештована поляками в 1934 р. і 13.01.1936 р. засуджена на 8 років ув’язнення (Варшавський процес у справі вбив­ства Броніслава Пєрацького). Одружена з Михайлом Сорокою (1939). Вдруге заарештована органами НКВС одночасно з чоловіком на початку березня 1940 р. В тюрмі цього ж року народився син Богдан. На волю вийшла з початком війни. В 1943 р. очолила Український Червоний Хрест. Схоплена 21.09.1948 р. в м. Ходорові внаслідок зради, роз­кусила ампулу з ціаністим калієм, але залишилась жива. Пробула під слідством 5 років, після чого вироком ОСО за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР засуджена на 25 років тюремного ув’язнення. Відбувала у Володимирському централі, в Мордовії. Президією УГВР нагороджена Сріб­ним хрестом за заслуги в ОУН. Померла 29.08.1986 р., похована на Личаківському кладовищі поруч з чоловіком.

 

Любов Сорока

ЇЇ ЗВАЛИ НІЖНО – КАТРУСЯ

Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 р. в Коломиї, де батько, Мирон Зарицький, учителював у гімназії. Коли почалася війна і батька забрали до війська, мати Володимира (із Зофійовських) переїжджає з донькою до Нового Села на Тернопільщині, де дід Катрусі Онуфрій Зарицький був священиком. Початкову школу Катруся закінчила в Тернополі і вступила вільною слухачкою до української державної хлоп’ячої гімназії. У 1926 р. батьки переїхали до Львова, де Катруся вчилася в гімназії сестер Василіанок. Тут стала пластункою 2-го ку­реня імені Марти Борецької, а в старших класах вступає в Юнацтво ОУН. У 1932 р. відмінно здала матуру й почала навчатися у Львівській політехніці на відділі мірництва (геодезії).

У 1934 р. Катрусю арештували разом з провідними членами ОУН за участь у замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Її засуджують на 8 років позбавлення волі. Ув’язнення відбуває у Варшавській і Станіславівській тюрмах. У вересні 1939 р. виходить на волю і 5 листопада 1939 р. одружується зі своїм давнім другом Михайлом Сорокою.

Подружнє життя триває коротко, бо вже в березні 1940 р. органи НКВС арештували Катрусю і Михайла. 2 вересня 1940 р. у Львівській тюрмі «Бригідки» вона народила сина Богдана. Після 8-ми місяців їй вдалося передати дитину своїм батькам. У червні 1941 р. чудом врятувалася від смерті, оскільки більшовики не встигли розстріляти в’язнів з її камери.

За німецької окупації керувала жіночою організаційною мережею у Крайовому проводі ОУН. З уваги на її великий досвід, надійність і відданість була у зв’язку із Головним проводом і полагоджувала особливо важливі справи за дорученням Голови Романа Шухевича (хоч не була зв’язковою, як дехто помилково вважає). Водночас вона організувала й очолила підпільний Український Червоний Хрест при Українській Повстанській Армії, за що Президія Української Го­ловної Визвольної Ради нагородила її Срібним хрестом заслуги. В 1942 р. у зв’язку з репресіями окупаційної влади Катруся перейшла на нелегальне становище.

21 вересня 1948 р. в Ходорові внаслідок зради Катерину Зарицьку заарештували. Під час арешту ковтає ампулу з ціаністим калієм, але чудом залишилась живою, хоч органи НКВС поширили чутки, що вона загинула. П’ять років тривало слідство, п’ять років одиночної камери слідчої тюрми по вул. Сталіна (тепер Степана Бандери) і нестерпних тортур. У березні 1952 р. з пересильної тюрми Лук’янівської надійшла батькам на клаптику паперу звістка: «Я жива, мною не журіться». Як виявилося, її засудили на 25 років позбавлення волі. Покарання відбувала спочатку у Верхньоуральській, а потім у горезвісній Володимирській тюрмі. У 1969 р. стараннями світової громадськості її пере­вели до табору суворого режиму в Мордовії (с. Барашево). Звідти вийшла на волю 21 вересня 1972 р. із забороною поселитися в західних областях України.

Замешкала у м. Волочиську Хмельницької області під наглядом КДБ, що безперестанно отруював їй життя різними провокаціями. Ніко­ли не відмовилася від своїх поглядів і переконань. Померла 29 серп­ня 1986 р. у Львові. Похована в гробниці родичів. У 1991 р. її разом з чоловіком перезахоронили на почесному полі Личаківського цвинтаря у Львові.

Дарія Ребет описує Катрю Зарицьку такими словами: «Дуже скромна й безпретензійна, все ж була Катруся з тих людей, яких не можна не помічати, тим більше, що вона мала безпосередній стосунок до різних ділянок активного життя. Катруся в колі друзів була «всюди»: на спортивних площах, у пластових таборах і мандрівках, у Юнацтві ОУН на вишколах і конспіративних карпатських «прогулянках», у бойово-розвідчому відділі ОУН, у студентському житті, в його ідеологічних товариствах і, врешті, на тюремних і судових випробуваннях. Поза 20-ма роками її молодості на волі над її біографією треба написати: життя в ув’язненні».

Анатоль Радигін у своїх спогадах пише: «У тюрмі її заставляли працювати в пральні й виводили на роботу трохи раніше нашої брига­ди столярів. І ось, коли підготовані вартовими ми висипалися на асфальтовий двір перед третім корпусом тюрми, усі як за командою підносили очі на вікно пральні. Там уже стояла вона – півсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і здоровила нас. І всі, українці й литовці, євреї й росіяни, молдавани й вірмени віддавали їй честь. Одні здіймали кашкета, інші салютували до дашка. І всі мовчали. Кон­воїри за кожним разом бачили цей ритуал, але відмовчувалися. Адже тишини не порушувано... Я був у Володимирі 6 років із 10-ти. Три роки я виходив на роботу з тих дверей, і три роки кожного ранку, у весня­ному сяйві і в похмурих зимових сутінках у вузькому вікні, як образ Незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас».

 

 

 

 

ВІРЧЕНКО  НІНА народилася 5.05.1930 р. в с. Завадівка на Черкащи­ні в батьків Олени та Опанаса. Заарештована 28.06.1948 р. під час навчання в Київському університеті. Суджена 11.12.1948 р. ОСО за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Відбува­ла в Іркутській області. Звільнилась в 1954 р. Заочно закінчила ме­ханіко-математичний факультет Київського університету. В 1964 р. од­ружилася з політв’язнем, перекладачем (член Спілки письменни­ків України) Ростиславом Доценком. Діти: Марія (1967), Олена (1970). Доктор фізико-математичних наук, професор, академік, член НТШ, Ук­раїнського, Американського, Бельгійського, Единбурзького, Лондонсь­кого математичних товариств. Академічна нагорода Ярослава Мудрого за книжку «Основні методи розв’язування задач з математичної фізики».

 

 

Світлана Божко

ДВІ ЛЮБОВІ: УКРАЇНА І МАТЕМАТИКА

Професор математики Ніна Вірченко з тих людей, хто за своє сві­доме життя підносив репутацію України, стверджував образ українки як сучасної, освіченої, інтелектуально розвиненої, політично свідо­мої жінки. Вона доктор математичних наук, член багатьох математичних товариств, учасник міжнародних наукових конференцій, авторка семи книжок та 200 науково-методичних праць. Її ім’я внесено до двох ос­танніх видань книги «Хто є хто в світі».

Своїм зоряним часом пані Вірченко вважає захист докторської дисертації у 1988 році та науковий семінар у Москві напередодні захисту. Серед піджаків і краваток переповненої зали помітила вона ті­льки одне дівоче обличчя. Відомий академік, що головував у президії, відвів їй, жінці-математику з наукової провінції, якою вважали столицю України в Москві, найменше часу. «Ну, стривайте», – подумала вона. Після перших двох хвилин її виступу припинився шепіт у залі, відір­вались від газет скептики. Через десять хвилин увесь зал стежив за перебігом виступу, а потім посипалися запитання. І найактивнішим з усієї аудиторії був сам головуючий. Минули відведені їй 20 хвилин, давно вже вичерпався час наступного доповідача, а дискусія не закін­чувалася, питання не припинялися. Це був тріумф. Після семінару Вірченко опинилася поруч з тою єдиною жінкою із зали. «Вітаю вас, – сказала вона просто, – я буваю на всіх засіданнях і, повірте, ви – єдина з жінок, яку тут сприйняли, як рівну».

А в далекому 1947 році сімнадцятирічна Ніна мала дві довгі кіски, була закохана в математику і мріяла про міжпланетні польоти космічних кораблів. Ця мрія і привела Ніну Вірченко в гурток, де студенти Київського університету не тільки мріяли, а складали наукові гіпотези, як ці польоти здійснити. Невдовзі кількох студентів та ви­кладачів звинуватили у політичній змові, у заколоті, який нібито ті таємно готували.

Сидячи у камері попереднього ув’язнення, Ніна готувалася до су­ду. Своє останнє слово вона написала у віршах. Її судили у вузькій, мов комірчина, кімнаті, з одним вікном. Обвинувач, не відриваючись від паперу, прочитав звинувачення – і край. Уся процедура тривала не біль­ше п’яти хвилин.

А далі пішли етапи. Десь під Уфою вона отримала листа з чолові­чої зони. Орест, прізвища якого вона вже не пригадує, присвятив їй свої вірші:

 

Морози. Азія і сніговії,

І безконечний шлях.

Навкруг пустеля дико скаженіє,

Йдуть в’язні у рядах.

 

О, не забуду я, що в ці години

Зі мною разом йшла

Моєї скореної Батьківщини

Нескорена дочка.

 

Потім були спецтабори без права листування, без газет, радіо. Лісоповал, каменоломні, будівництво шляхів. У таборі в Тайшеті Ніна Вірченко затоваришувала з Оксаною Мешко, потім всесвітньо відомою правозахисницею. Може, через зовсім юний вигляд дівчини Оксана та інші жінки звали Ніну «студенткою». Скільки щирих розповідей, сповнених тугою і болем за втраченими сім’ями та дітьми, вислухала вона від цих рано постарілих жінок. «Ти була нашим ангелом», – пізніше, вже на во­лі, сказала їй Оксана Мешко.

Вихованням дітей Ніна та її чоловік Ростислав Доценко, теж ареш­тований студентом Київського університету, тільки на кілька років піз­ніше, а тепер відомий літературознавець, критик і перекладач, завжди займалися спільно. Тому, мабуть, кожен з них встиг немало зробити у своїй фаховій галузі, і в них нема підстав докоряти одне одному, що хтось із них поховав свої здібності, не відбувся як фахівець. Між іншим, пані Ніна розповідала, що коли в 1963 році Ростислав Доценко повертався в Київ, його на вокзал пішли зустрічати його друзі і поміж них вона. І саме вона його перша побачила, хоч до того вони не були знайомі. Таке у них було кохання – з першого погляду і на все життя.

Їх доньки виросли цілеспрямованими людьми. Старша, Марія, пішла маминими стопами – захистила кандидатську дисертацію з математики. Молодша, Олена, стала медиком.

«Нарешті ми працюємо в Україні, яка здобула свою державність, – каже пані Вірченко. – І якби зараз студент Орест писав свій вірш, то там були б інші слова – про нескорену дочку нескореної Батьківщини. Нині в науці, мистецтві, економіці настав час «робочих бджілок», без участі яких неможлива побудова незалежної України. Я і є ця ро­боча бджілка».

 

 

КРИЖАНІВСЬКА-ГАСЮК ЯРОСЛАВА народилася 12.12.1925 р. в
м. Перемишлі (нині Польща) в батьків Марії і Онуфрія. Підпільне псевдо «Ярка». Заарештована 21.02.1948 р. як студентка першого курсу Львівського університету. Суджена 6.06.1948 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років табо­рів і 5 років позбавлення прав. Відбувала в Комі. Звільнена в 1956 р. В 1957 р. одружилася з колишнім політв’язнем Олегом Гасюком. Донька Дзвенимира (1957). Закінчила фінансовий технікум, працювала за спеціальністю. Член оргкомітету по створенню Руху і Спілки політв’язнів.

Література: Марія Савчин. Тисяча доріг. Торонто, 1995.

 

 

НЕСКОРЕНА ПІСНЯ

Інта, табір №4. Тут з 1948 по 1956 рік, на жорстокій півночі, не вмер дух свободи, бажання творити і жити в цих умовах, які створили нам сатрапи сталінської епохи. Чотири тисячі дівчат і жінок, цвіт України, перебуваючи за колючими дротами, після важкої і непо­сильної праці, працюючи у вічній мерзлоті на розвантаженні лісу, земляних роботах, знаходили час не на відпочинок, а на молитву і пісню. У 1953 році, після смерті «батька народів», ці змучені, але мужні жінки й дівчата організували самодіяльний мистецький колектив. Його репертуар складався з класичних опер: «Пікова дама» Чайковського, «Фауст» Гуно, «Князь Ігор» Бородіна, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Всі чоловічі оперні партії виконували жінки-політв’язні Альдона Мацкевічуте (альт), литовка з Каунаса, Маруся Федорняк і Стефа Король (сопрано) із Західної України, естрадна співачка Марія Марченко з Полтави.

Навіть спромоглися поставити сцену з балету «Вальпургієва ніч» з опери «Фауст». Постановку здійснила колишня солістка Київського театру опери і балету імені Тараса Шевченка Тамара Веракса. Вона ви­конувала роль наймайстерніше. У виконанні сольних партій брали участь солістка того ж театру Лідія Дембовська і солістка Берлінської опери Соня Пристолік. Кордебалет складали аматори Надя Карева – Дніпропетровськ, Слава Крижанівська – Львів, Нуся Хом’як – Миколаїв, Алла Рейф – Москва, Цовік Татевосян – Єреван та інші.

У 1954 році актори-в’язні з московських театрів створюють дра­матичний гурток, який ставив одноактні п’єси і водевілі, де чоловічі ролі теж виконували жінки. Серед них були Лариса Донаті, Надя Звєздочотова, Іра Новіцька. Через рік до них приєднались артисти з чоловічих таборів, а саме: Міронов – актор із Москви, Озолінш – латиш, актор Ризького театру, Юра Погорєлов – танцюрист з Ленінграда.

Згодом, коли легкий подув приніс нам звістку про пом’якшення режиму, нашій «культбригаді», – так колектив називало високопостав­лене начальство, – дозволили виїжджати у чоловічі табори з концертами. Це був сплеск ув’язненого мистецтва. Незабутні зустрічі, спога­ди, сльози. Ось як відгукнувся поет Іван Савич (Лук’яненко) на вико­нання діалогу Мавки з Берізкою у «Лісовій пісні» Лесі Українки: «Ша­новна Славо! Всі, хто розуміє хвилюючу красу образу Мавки – цього класичного витвору нашої геніальної поетеси, ще тоді просили передати Вам сердечне спасибі за чудове виконання ролі. Всі бажають Вам дальших творчих успіхів. Побільше на сцену того, що кличе до Прекрасного! Інта, 21.06.1955 року».

А ще хочу згадати дуети Оксани та Андрія, Карася і Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм» у виконанні Стефи Король, Олега Гасюка, Нусі Хом’як і Івана Кравченка. Це надихало всіх до волі, а фінальну сцену з молитвою «Владико Неба і Землі» всі зустрічали зі сльозами на очах.

На завершення концерту завжди звучала чарівна бандура Олега Гасюка – бандуриста і актора. А скільки патріотизму і любові було в її звуках, які несли в душі оптимізм і віру! Вже у 1954 році в таборі №2 була створена капела бандуристів під керівництвом все того ж Оле­га Гасюка, вони й виготовляли собі бандури.

У 1955 році в наш колектив влилося нове гулагівське поповнення, що було тісно пов’язане з мистецтвом ще на волі. Це білоруський композитор і диригент Микола Клаус та балетмейстер Станіслав Станкевич, громадянин Японії режисер Ларін і пан Малиновський з Франції, які приїхали відвідати «родіну» і потрапили в тенета білих ночей. На пам’ять приходить уривок з поезії Івана Савича: 

 

На мить стемніють небокраї,

І знову сонце випливає

І у величну висоту

Несе корону золоту.

Поллються світла водограї

На тундру, сонну і пусту.

Які величні білі ночі!

Багато, справді, красоти,

Коли не знаєш темноти,

Коли розстатися не хоче

З землею сонце ні на мить,

Коли всю ніч ясна блакить

Горить у барвах...

Ні, не в силі

Я полюбить ці ночі білі,

Бо тут, в суворій чужині,

Всю душу зранили мені

Страшні, суворі, схолоднілі,

Аж до безумства чорні дні.

 

Оце і була та палітра людей, які несли в холодну тундру вільне слово, пісню під акомпанемент бандури, скрипки, на якій грав литовець з Каунаса Монтвілас, акордеону у виконанні Олафа, естонця з Талліна, під акомпанемент маленької піаністки, композитора і диригента з Литви Стефи Брудзенілайте. Всіх нас з’єднала любов до мистецтва і до своєї батьківщини. Наш оптимізм передавався всім.

Пройшли роки. Вогник, який грів нам серце в дні неволі, роз­горівся яскравим полум’ям, не зважаючи на перешкоди тих, для яких наша незалежність є вкрай небажаною. 

 

Ярослава Крижанівська-Гасюк

 

 

 

 

МАКОГОН  МАРІЯ народилася 2.02.1925 р. в с. Речічони на Львівщині в батьків Оксани і Теодора. Отримала середню спеціальну освіту, була в підпіллі. Заарештована 2.11.1948 р. Присудом ОСО за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР засуджена на 10 років позбавлення волі. Строк відбувала на Колимі. Звільнилась в 1955 р. З 1957 по 1964 р. пе­ребувала на Воркуті. Була одружена 1944 р. з Володимиром Панасом, який загинув у підпіллі в 1953 р., з 1965 р. – з Петром Дужим, давнім членом ОУН, політв’язнем. Зараз мешкає у Львові.

 

 

 

МОЇ СПОГАДИ ПРО КОЛИМУ

Третього жовтня прибув «Міклухо-Маклай» в Магаданський порт. Ми настільки були виснажені, що не мали сили йти по трапу на берег. У Магадані вже випав сніг, з моря дув холодний вітер. Нас повантажили на машини і відвезли на пересильний пункт. На другий день нас сорту­вали як товар кращої та гіршої якості. Я була молодою, здоровою, тому вже п’ятого жовтня попала на лісоповал 23/15, тобто 23 кілометри по трасі від Магадана і 15 кілометрів углиб тайги.

Табір наш був невеликий: один довгий дерев’яний барак, кухня з дерев’яних брусів, дерев’яна баня і дві довжелезні палатки. Наш етап повністю попав у ці палатки, бо дерев’яний барак був вже раніше заселений політв’язнями. В кожній палатці було по 100 жінок. Підлоги тут не було, по боках – збудовані з обтесаних кругляків нари. Дали нам матраци, тобто довгі мішки, які треба було б напхати сухим листям, хвоєю. Але ж де було його взяти, коли навколо лежить стільки снігу? Для огрівання в палатці було встановлено дві металеві бочки по 100 л. В кожній бочці було вирізане вікно для підкидання дров і виведена труба надвір. Ось і вся «система опалення», яка давала настільки жалюгідну кількість тепла, що тулились одна до одної, натягали на себе все, що мали, одягали шапки-вушанки, щоб хоч трохи зігрітись. А як часто наші шапки примерзали на ранок до палатки!

«Уніформа», яку нам видали у таборі, складалась з полотняних спідниці і блузки чорного кольору, ватяних штанів, тілогрійки, бушлата, шапки-вушанки і валянків, підшитих гумою з автомобільних скатів. Все це було брудне, виношене, витерте, а отже вже не дуже тепле. Валянки були важкі, часто не того розміру, в них важко було ходити, вони деформували ноги. На тілогрійці ззаду був пришитий шматок білої тканини з особистим номером в’язня. Такий самий номер був пришитий і на спідниці з лівого боку внизу. Мій особистий номер був Д2-530. На перекличці нас викликали по номеру, а нам потрібно було сказати пріз­вище, ім’я, по-батькові, по якій статті суджена і на який термін.

В «баню» нас водили один раз на 10 днів. Тут стояли котли з пі­дігрітою водою і металеві тазики, в яких ми милися. От і всі вигоди, от і вся гігієна...

На другий день начальник табору познайомив нас з нашими обов’язками, з нормою, яку ми повинні були виконувати. Зимова норма станови­ла 4,5 м3 на одну пилу, тобто на двох. В норму входило також відки­дання снігу від дерев, щоб можна було розмахнутись пилою, а довжина її була 1,2 м. Спилявши дерево, треба було обрубати гілля, розкрижувати, тобто розпиляти приблизно по два метри (звичайно ми відмірюва­ли дві пили) і заштабелювати висотою 1 метр, щоб бригадир міг заміря­ти. Літня норма була 9 м3, бо не треба було відкидати снігу. Дуже часто пили були тупі, а ми знесилені вкрай та голодні, і тому не могли виконати норми. Це відбивалося на наших харчах – пайку хліба зменшу­вали наполовину.

Годували нас дуже погано. Пайку хліба, яку нам видавали рано, ми ділили на три частини. Одну з’їдали вранці з «баландою», другу зали­шали собі на вечерю, а третю частину брали зі собою в ліс. На обід ми в зону не поверталися, бо ділянка знаходилась далеко від табору. В обідню перерву, коли конвой дозволяв грітися біля вогнища, ми витягали з кишень замерзлий на камінь шматочок хліба і розморожували його над вогнем. Яким смачним був той хліб, смачніший від найкращого торта!

Пригадую собі, як одного разу трактор, що віз продукти для начальства та охоронців на кухню, погубив дорогою трохи буряків, мабуть, мішок розв’язався. А ми, повертаючись з лісоповалу, знайшли їх. Як ми раділи цим замерзлим бурякам! Повитирали їх снігом і жували, як кролики.

В пам’яті постає також інший випадок. Одного разу ми працювали недалеко від зони, бо в той день був мороз нижче 40°С. А в таку погоду на лісоповал нас не водили, знаходили якусь роботу біля зони. Не нас вони жаліли, а, мабуть, конвоїрів, що стерегли нас у лісі, боялися, щоб бува вони не позамерзали. На обід ми повернулися до табору. Нам видали по мисці баланди і ми сіли її споживати з обідньою пайкою хлі­ба. Тут моя товаришка по недолі й каже: «Дивіться, дівчата, сьогодні в нас юшка зі шкварками!» Придивляємось до тих «шкварок», а то тарга­ни в наших мисках плавають! Що ж нам, бідним, було робити? Їсти хочеться страх як. Животи аж до хребта поприсихали. Ті, хто діставав посилки з дому і мав якісь харчові запаси, просто вилили баланду, не стали її їсти. А що могли вдіяти такі, як я, хто не отримував з дому нічого? Мої батьки були в той час у підпіллі і нічого не могли мені послати. Довелося нам повиловлювати тарганів і, закривши очі, шви­денько вихлебтати ту юшку, щоб хоч якось вгамувати голод.

Навесну стало ще гірше. Почав танути сніг. Валянки у нас забрали, а видали черевики, старі, латані-перелатані. Вранці, коли ми йшли на роботу, був ще заморозок. Та поки ми добирались до ділянки, що зви­чайно була розташована за кілька кілометрів від зони, сонце підіймалося вище і починало пригрівати. Сніг, що сягав нам по пояс, підтоплював­ся знизу, так що цілий день приходилось стояти в воді і пиляти дерева. Поверталися ввечері в табір по коліно мокрі, а з черевиків через дірки били фонтанчики води.

З лісоповалу поверталися строєм під конвоєм. Інколи конвоїри бу­ли непогані, співчували нам, відносились по-людськи. Та часом трапля­лись такі звірі, що весь час нас підганяли, обзивали, а ми ледве но­ги тягнули. Від ранку до вечора голодні, холодні тягали цю ненависну пилу. Але ніхто з нас не нарікав. Ми терпіли заради високої мети і вірили, що колись повернемось в Україну, яка визволиться з ярма, стане незалежною вільною державою, що наші муки не минуть намарне. По­вертаючись до табору, я завжди пленталась ззаду, в останній четвірці. Це була єдина можливість полетіти думками до далекого Львова, до рід­них, бо в зоні це зробити було вже важко. А коли лягали спати, то од­разу ж засинали – настільки були втомлені.

В результаті поганого харчування та непосильної праці я стала за перші ж зиму і весну повним дистрофіком. Влітку, вкрай виснажену, мене відправили на пересилку в Магадан. Маючи ще дещо з домашнього одягу, я виміняла його на кухні на хліб і сало з «морзвіра», тобто моржа. Сало це було не особливо смачним, тхнуло рибою, смалець з нього не застигав. Але і цьому була рада. Я тоді зустріла на пересилці мою то­варишку з торговельної гімназії у Львові, Оленку Швець. Обоє були ду­же раді з такої зустрічі. Поселились на одних нарах, завжди мали те­му до розмови, завжди розуміли одна одну. Ділились хлібом і тим салом з моржа. Оленка була за кухаря – топила в бляшанці сало. Ми солили його і вмочували хліб. Це було зовсім не смачно, зате поживно. Браку­вало цибулі, але ми її ніколи там і не бачили. Смальцем з моржа я трохи підкріпила своє здоров’я, адже так хотілося жити, повернутися до рідного краю. Ночі в бараку були важкі. Блощиці заїдали нас, їх було там безліч, ніхто з тими паразитами не боровся і ми ставали їх­німи жертвами.

На зиму після перекомісовки мене знову відправили на лісоповал. Довелось розстатись з Оленкою. Важко було нам прощатися. На цей раз я потрапила в тайгу на трильовку дерева. Нашим завданням було зноси­ти в зону з відстані 1,2 км сирий здоровий кругляк довжиною 6-7 метрів. Зима, снігу дуже багато, дороги немає жодної. Де-не-де лежать спиляні дерева, які треба на своїх плечах волокти в табір. Ми діли­лись на ланки. В кожній ланці було 4 дівчат, підбирались по росту, щоб тягар рівномірно лягав на всіх. Дві попереду, дві позаду. Підмін­на ланка йшла за нами. Найбільше могли пройти 100-120 м, далі ноги починали трястись. Щоб ми не впали під тягарем, друга четвірка під­ставляла свої плечі, звільняючи нас. Потім ми знову підмінювали їх. І так аж до самого табору.

Одного разу до лісу прийшов якийсь прораб з Магадана. Подивився як ми мучимось, щось собі поміркував та й каже: «Дєвушкі, а может бить взять волокушу і лошадь? Ви нагрузітє нєсколько штук на волокушу, а лошадь потянєт». Привезли в ліс ту «волокушу» і коня. Ми стільки на­мучились, поки поклали на неї кілька тяжелезних дерев. Поганяємо ко­ня, а він кілька кроків пройшов, оступився зі стежки, яку ми вже со­бі добре витоптали, та й застряг з волокушею в снігу. Як ми його не просили, як не промовляли до нього, нічого не допомогло. Подивився прораб, що з конячкою діла не буде, помахав головою та й став нам далі радити: «Дєвушкі, а єслі би вам взять попєрьок дишла, двє с одной сторони, двє с другой і тянуть?» Ми йому пояснюємо, що також будемо застрягати в снігу, як та конячка, бо стежина, яку ми витоптали, ву­зенька і вчотирьох ми на ній не помістимось. Як було боляче слухати «поради» магаданського прораба нам, молодим дівчатам, запрягатись у волокушу замість коня... Де ж була «гуманність», про яку так багато плескали язиками? Весь цей ліс, який ми позносили на своїх плечах, так і пролежав в зоні цілу весну і літо, ніхто його нікуди не виво­зив, нікому він не був потрібний. Потрібна була лиш наша виснажлива праця, наша мука, наш кривавий піт.

 

Марія Макогон-Дужа 

_______________________

1. Марія Макогон-Дужа з чоловіком. 1991 р.

 

 

 

 

 

 

ЛЕМЕХА ВІРА народилася 26.03.1923 р. в Станіславові в батьків Іванни та Миколи. Була в підпіллі, псевдо «Рогніда». Заарештована 29.09.1948 р. у Львові, суджена 8.03.1949 р. в Проскурові за ст. 54-1а КК УРСР на розстріл із заміною на 25 років позбавлення волі. Відбувала в Іркутській обл. Звільнилася в 1956 р. Закінчила Одеський фармацевтичний інститут, працювала в аптеках Львова.

Література: Віра Лемеха. Пильнуй, Україно, пильнуй! Львів, 1998.

 

Віра Лемеха

ПИЛЬНУЙ, УКРАЇНО, ПИЛЬНУЙ!

(Уривок)

 

Їхали ми цілу ніч, а зранку прибули до Проскурова. Привезли ме­не в одноповерхову маленьку слідчу тюрму. Деякий час тримали в «бок­сі», поки не звільнили камеру, призначену для мене одної. Камера була велика. Підлога з цементу. Надворі зима. Холодно. На вікні зі сторо­ни камери було 15-20 сантиметрів снігу. В камері була піч, яка ніко­ли не палилася, але саме вона врятувала мене. Біля неї з двох сторін було по одній дошці. Я постелила свої речі на одній з них (тій, що була зі сторони, яку міг бачити наглядач через очко). І так спала. Рано давали воду, в якій плавали крижинки льоду. Я робила руханку, вмивалася і одягалася, весь день ходила по камері. Одного разу на­віть почала щось наспівувати, але наглядач відразу накричав на мене. В цій камері я відсиділа з 16 грудня 1948 року до 3 січня 1949 року. Я часто молилася. Весь час була надія тільки на Бога.

Після приїзду мене викликали на допит. Привели у чудовий вели­кий кабінет, де сидів полковник. Він був українцем, мав великі пиш­ні вуса і прекрасно говорив українською мовою. Тоді я вперше почула рідну мову з уст представника КГБ.

– Віра Миколаївна, ви були тут? Ви пам’ятаєте Проскурів?

– Ні. Мене привезли до хати, а потім я виїхала у повітове міс­течко.

Після нашої розмови влаштували «екскурсію» по місту, мене во­зили в машині, щоб я пригадала, в якій саме хаті ночувала. Але я сказала їм тільки те, що будинок був з червоної цегли, бо побачила, що майже всі будинки у Проскурові були збудовані з такої цегли. Більше я того полковника не бачила. Моїм слідчим був тепер підполковник Лєбєдєв. Це був тупоголовий москаль. Він ненавидів українців. А у мене все дуже докладно розпитував.

Згодом мене перевели в камеру, де було вже троє жінок. Одна – вчителька. Ще одну з них звали Ніною. Як пізніше виявилося, вона співпрацювала з КГБ. На третій день вчителька запитала мене:

– По якій статті ви сидите?

– По 54-1а і 54-11, – відповіла я.

– Що то за стаття?

– За український націоналізм.

– А що таке націоналізм? – цікавилася далі жінка. Я пояснила їй. І тут же викликають Ніну. За годину вона повертається, нічого не каже, лише плаче. А мене викликають з речами. Відвели до начальника тюрми.

– Что вы агитацией занимаетесь в камере?! – почав кричати на мене.  – Я вам статью пришью за агитацию!

– Прошу на мене не кричати, – впевнено мовила я.

– А что, я должен на вас молиться богу?! – продовжував кричати.

– Прошу на мене не кричати. Мене запитали, за що я сиджу, і я відповіла. Я відповідаю за кожне сказане мною слово.

– Я вас заставлю на голове ходить! Заберите ее!

Мене вивели і повели в нову камеру, де я познайомилась ще з одною Катрусею.

Треба зауважити, що майже усі жінки, які сиділи в цій тюрмі, це ті, котрі були вивезені на роботу до Німеччини. Після повернення всі їм приписували шпигунство. Я того не розумію, адже мало того, що во­ни були вивезені як раби – тут їх судили і дали по 25 років ув’язнення. Катруся також була однією з них. То була проста сільська дівчина.

Катруся була повновида, чорнява... Мені нецікаво було з нею розмовляти, бо вона була досить обмежена. Краще було б наодинці, ніж з нею. Але вибирати я не могла, та й підлога в цій камері була зро­блена з дощок, а не з цементу. Лєбєдєв був просто тупим. Йому навіть важко було розрізнити УНДО від ОУН. В моїй справі він писав усе, що хотів.

Судили мене 8 березня у вихідний день. Привезли мене «чорним вороном» одну в суд. Молодий конвоїр завів мене до кабінету, де сиділа «тройка» і четвертий секретар. Зачитали акт звинувачення і дали останнє слово.

– Ви судите мене за те, що народилася не у вас, не у вас виховувалася, що вас не знала, російську мову почула вперше у 39-му році. Виховувалася під впливом українського націоналізму, польського та німецького націоналсоціалізму.

– У вас була комуністична партія, – сказав голова «тройки».

– Я не знала нікого з вашої партії. Видно, її ідеї були слабі, молодь радше йшла в ОУН.

Той молодий конвоїр, що привів мене, стояв за дверима і все те слухав. А ті, що судили, – пішли на нараду. Повернулися вони швидко і виголосили вирок:

– Вас засудили на кару смерті... Але оскільки вона відмінена в 47-му році, то вас засуджують до 25 років ув’язнення.

Я вийшла із залу. Хлопець підійшов і дав мені папіросу. Я була досить спокійна. Все те, що сказала, ферментувало вже давно в мені, а коли я виказала їм – стало легше.

Знову «чорним вороном» відвезли мене назад в тюрму.

– Ну, как? – спитали на вахті.

– Нормально, – спокійно відповіла я і доклала: – «Повна котушка» (То значить 25 років).

– Будете далее зарядку делать?

– Звичайно, я не збираюсь вмирати.

Мене перевели в камеру для засуджених. Там вже було п’ятеро чи шестеро осіб. Серед них була та Ніна, що доносила. Ввечері жінки попросили щось їм розповісти. Я розказала сюжет книги, яку читала ще до арешту. В ній розповідалося, як одного зрадника використали, а потім – знищили. В той час, коли я про це сказала, відчула, що очко відкрилося – наглядач слухав уважно.

– То є такий закон – спочатку зрадника використовують, а потім дають копняка, – ще раз підкреслила я і подивилася на Ніну. Вона опустила очі і мовчала.

Одного літнього спекотного дня на обід подали кашу з м’ясом. Я взяла тарілку і відчула, що м’ясо смердить. Підійшла до віконця.

– Що, у Проскурові нема ветеринарів, що ви годуєте нас здохлятиною? – не промовчала я.

Усі повіддавали миски назад, не торкнувшись їжі. А через 15 хвилин мене викликають «с вещами». Майнула думка: «В карцер». Мене звели на поверх нижче і привели до чергового. Він дає мені листок – моє звинувачення. Я читаю: «Снять срок на 10 лет». Відразу я не зро­зуміла і тому перечитала ще раз. Черговий сказав підписати цей лис­ток, але мені на руки нічого не видали.

... Через якийсь час у мене був нервовий зрив: повірила, що мені зменшили присуд з двадцяти п’яти років на десять, а то вже був реальний термін. Я почала плакати, мною трясло, а після того сильно боліла голова. Я навіть не могла стояти, а тут перевірка, яка була щоденно зранку і ввечері. На перевірку треба було всім стояти, але це мені було не під силу. Досить довго пролежала в ліжку, деякий час не могла говорити. Лікаря мені не прислали. Поволеньки става­ло мені краще. Коли встала, почала робити руханку.

 

 

 

МАЛИЛЬО СОФІЯ народилася 3.12.1926 р. в с. Верхні Ворота на Закар­патті в батьків Марії і Михайла. Перед арештом навчалася у Львівсь­кому університеті. Заарештована 2.11.1948 р., за вироком ОСО засудже­на на 10 років ув’язнення. Відбувала на Колимі і в Іркутській обл. Звільнилась в 1956 р., закінчила навчання, працювала вчителем фран­цузької мови. Видала збірки поезій: «Іди і вір», Ужгород, 1994; «Воскресіння пам’яті», Ужгород, 1999.

Література: Біль. Випуск 1, 3-4. Львів, «Меморіал», 1993; Україна. Наука і культура. Вип. 31. Київ, НАНУ.

 

 

Галина Гордасевич

УСТАНЬ І ДАЛІ ЙДИ

Люди за своїм психічним складом діляться на героїв і жертви. Со­фія Малильо належала до цього другого типу, але це нітрохи не примен­шує її. Вона не була борцем, нещастя впало на неї цілком незаслужено і несподівано, всі випробування вона пройшла, змучена фізично і ду­шевно, але не втративши душевної чистоти і правдивості.

В долі Софії Малильо є одна спорідненість з її старшою посестрою Оленою Телігою, з якою вона не зустрічалася, хоч це й могло тра­питися, бо обидві в один час перебували в Чехословаччині. Але якби й зустрілися, то навряд чи відома поетка звернула б увагу на юну школярку. А проте є в них спільне.

Обидві вони народилися за межами України і з дитинства не за­думувалися над своєю національною суттю, не відчували особливої лю­бові до України. А проте вони обидві заплатили за Україну: одна – своїм життям, друга – багатьма роками каторжних робіт. Нагадаю: Олена Теліга народилася в Петербурзі, а Софія Малильо – в міжвоєнну пору в Закарпатті, яке тоді належало Чехословаччині.

Народилася Софія 3 грудня 1926 року в селі Верхні Ворота. Її батько був селянином, але розумів важливість навчання і подбав, щоб його донька отримала освіту. За намовою директора місцевої школи він відправив десятилітню Гафійку (її домашнє ім’я) до української гімназії в містечку Ржевиці поблизу Праги, де було безплатне утримання в інтернаті. Того ж року гімназію було переведено до містечка Модржани, ближче до Праги. Тут її застав розпад Чехословаччини, і юнка, фактично ще дитина, опинилася в такий буремний час сама-одна, далеко від дому і родини, відрізана від батьків кордонами, а згодом і фронтами.

Як вважає сама Софія Малильо, тут вона зробила свою першу помилку, яка мала такі трагічні наслідки. Приїхали в школу юнаки-вербувальники в військовій, ясна річ, німецькій, формі, так звані «помічники повітряних сил» Німеччини. Вони похвалилися, що їхня служба дає їм можливість їздити куди завгодно, і стужена за батька­ми наївна дівчина висловлює бажання і собі поступити на таку службу. Ішов уже 1944 рік, Німеччина переносила страшні бомбардування повітряних сил союзників, і в обов’язок тих частин «помічників» входило димове маскування різних об’єктів. Спочатку тисячі таких, як Софія Малильо, дівчат опинилися в збірному таборі на півночі Ні­меччини, потім їх групу повезли під Бреслау на навчання, але вже ніколи було навчатися, знову дорога, на цей раз у Вестфалію, де їх звільнили англійці.

Коли почалася репатріація, Софія Малильо мала шанс не поверну­тися: вона ж ні одної миті не була радянською громадянкою, за нею не стали б упоминатися, добиватися її видачі так звані радянські репатріаційні органи. Але це їй і на думку не спало. Навпаки, во­на зраділа, що нарешті повернеться додому, побачить своїх рідних після такої довгої – від 1938 року – розлуки. Вже в липні 1945 року Софія була в рідному селі, того ж року поступила в середню шко­лу м. Свалява, закінчила її з золотою медаллю, що дало їй можливість без вступних іспитів стати студенткою французького відділення Львівського університету.

Повернення додому Софія Малильо вважає своєю другою помилкою. (Але, як вона потім писала: «... Я ж не думала, що їду до СРСР».) Третю помилку вона зробила, коли, готуючи документи до вступу в університет, написала в автобіографії про своє навчання в гімназії в Чехословаччині і про перебування в Німеччині. Зрештою, якби вона й не написала б цього, то, напевно, колись в якійсь розмові з однокурсниками згадала б. Ну, а доносительство в Радянському Союзі вважалось першим обов’язком справжнього радянського патріота.

Звичайно, людина з такою біографією не могла не зацікавити органи МДБ, і 2 листопада 1948 року студентка Софія Малильо була заарештована, а незабаром зловісне ОСО – дві ручки, одне колесо (так воно називалося на тюремному жаргоні) засудило її без усякого судового процесу на 10 років таборів «за пособництво міжнародній буржуазії».

На жаль, Софія Малильо виявилася слабкою і фізично і духов­но. Може, до цього спричинилася повна несподіваність того, що з нею трапилося. Тим дівчатам, які були членами ОУН чи воювали в УПА, бо­дай морально було легше: вони знали, за що страждають.

Софію Малильо привезли в Магадан вже хворою, а звідти відпра­вили на олов’яний рудник. Коли вона вже зовсім не могла триматися на ногах, її перевели на «легшу» роботу – асенізатором в зоні. Щоб остаточно не втратити людську подобу, – до того ж її мучила цинга, – Софія дістала підручник французької мови і почала її повторювати. Хтось доніс начальству, і начальство вирішило, що коли вона має до­сить сил на французьку мову, то зможе працювати і на так званих «общих работах».

Про своє становище в той час сама Софія Малильо писала так: «І фізичне здоров’я і духовність були в дуже поганому стані. Вони вия­вилися слабкими як на таке випробування. Відтоді на десятки літ надалі і фізичне і духовне існування були для мене непосильними... На десятки років мною опанувала депресія».

В 1954 році молоду, всього двадцятивосьмирічну, жінку навіть табірні лікарі змушені визнати інвалідом. А ще через два роки комі­сія Президії Верховної Ради СРСР звільнила її «як безпідставно за­суджену». Отак: зламали людині життя, відібрали здоров’я, змусили 8 років мучитися в жахливих умовах, а потім визнали, що це «помилка».

Щоправда, таке формулювання звільнення дало можливість Софії Малильо поновитися на навчанні у Львівському університеті, хоч як­би не заступництво професора Івана Крип’якевича, то ще хтозна, як воно було б. Адже в 1959 році Софію Малильо відчислюють з універси­тету через заборгованість за перший курс. Знову вмішався професор Крип’якевич, і таки вона університет закінчила.

Знаючи досконало, крім української та російської, чеську, французьку та німецьку мови, Софія Малильо була змушена все життя виклада­ти в сільських школах Запорізької, Черкаської, Вінницької областей. З її фізичним і душевним станом їй було дуже важко справлятися з десятками непогамованих підлітків, які ту іноземну мову не хотіли вчити, бо знали, що вона їм ніколи не знадобиться. Був світлий промі­жок – викладала в Дрогобицькому педагогічному інституті, але під хви­лю репресій 1972 року її звільнили «за скороченням штатів».

До поезії Софія Малильо була причетна з дитячих років. В таборі у рідкі вільні хвилини складала поетичні рядки, ризикуючи потрапити за них в карцер. Кілька її віршів, теж ризикуючи мати за це різні неприємності, в 1951 році на руднику Хеніканджа записала подруга по неволі Надія Мудра. Коли у Львові почалося національне відродження, ко­лишні політв’язні почали збиратися разом і вирішили видавати альманах «Біль» з творами колишніх політв’язнів. Пані Мудра передала в ство­рену редколегію вірші своєї подруги по недолі. Потім сама Софія Ма­лильо обізвалася з села Мошурів Черкаської області, куди її закинула доля. А ще потім її згадали і в рідному Закарпатті. Жіноче товариство Олени Теліги в Ужгороді видало дві збірки віршів Софії Малильо, і таким чином ці дві жінки – Олена Теліга і Софія Малильо – зустрілися на обкладинці книжки.

 

 

                              ІДИ І ВІР

Устань і далі йди. Ген-ген дивися.

Твій шлях у далину безмежну простелився.

Я вірю, вірю, що той шлях трудний,

Та встань і йди.

Невже тебе так труднощі зломили?

Невже так рано вичерпались сили?

Ти впав безвладно, і в твоїх очах

Зневіра й жах.

Збери всі сили, випростуй знов плечі

Невже тебе так гнобить, давить вечір?

Невже ти думаєш, що ночі мла

Навіки залягла?

Хіба навік в твоїй безмежній втомі

Померла віра в сонця ясний промінь,

У те, що в дзвоні, гомоні пісень

Устане знову день?

Іди і вір: прийде рожевий ранок,

Чарівне сонце встане з-за туману,

І перед тобою, скільки сягне зір,

Сіятиме, співатиме простір.

Іди і вір.

 

20.06.1950 р. Вірш записано в 1951 році

на руднику Хеніканджа (Магаданська область)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Софія Малильо

 

 

 

 

 СОСЮРА  МАРІЯ народилася в 1910 р. в Санкт-Петербурзі. Ім’я батька Гаврило Данилов, ім’я матері не встановлено. Закінчила ба­летну студію, працювала актрисою Донбаської вокально-інструментальної капели. Одружена 1933 р. з Володимиром Сосюрою (відомий поет). Мала двох синів. Заарештована 18.11.1949 р. в Києві. Постановою ОСО за ст. ст. 54-10, 109 КК УРСР засуджена на 10 років позбавлення волі. Відбу­вала в Кемеровській обл. Звільнена в 1954 р. Повернулась до Києва. Померла в травні 1995 р. в Києві.

 

Галина Гордасевич

ЯКБИ ПОМНОЖИТИ ЛЮБОВ УСІХ ЛЮДЕЙ

Марії я на них не проміняю,

Ні одній з них не вклониться мій спів.

 

                                                                                       Володимир Сосюра

 

Я знаходжуся в такій дивній кімнаті. З одного боку, ніби помешкання як помешкання – за мірками, до яких звикли радянські люди, то й цілком шикарне: кілька кімнат, кухня і все таке інше, пристойні меб­лі, а головне, порядок і чистота не мертві, не музейні, а такі, які бувають в доброї господині. Але кругом на стінах – портрети, портрети, портрети. І на всіх одне і те ж чоловіче обличчя, дуже вродливе, дуже ніжне, із замріяними очима. Обличчя поета, мабуть, найбільш улюбленого читачами, а ще більше читачками.

А навпроти мене... Ні, далебі, в багатій українській мові нема слів, щоб описати явище, яке відбувається навпроти мене. Ну, бо напишу я: «Навпроти мене сидить жінка і розповідає...» – а воно ж зовсім не так. Не жінка – а казкова жар-птиця, прекрасна райдуга, свавільний со­нячний промінь. Не сидить – а в’ється, тремтить, сяє, ось-ось зірветь­ся і полетить. Не розповідає – а дзвенить, зітхає, бринить чарівною мелодією. Саме про таку жінку і слід було написати:

 

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють десь на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.

 

Коли ж вона вперше глянула тими своїми васильками на поета, він тільки зітхнув: «Ой, я пропав!» І потім уже ні про кого не міг складати вірші, тільки про неї:

 

Якби зібрати з неба всі зірки

і всі сонця з усіх зірок на світі,

моя любов горітиме яркіш

за всі сонця на тисячі століттів.

 

 Це так у поезії. А як було в житті? Та по-різному було. Коли я, – уже не вперше, приїхавши у Київ, зупинилась у своєї подруги поетки Тамари Коломієць, і ми собі, як завжди, вели безконечну розмову, в двері подзвонили. Тамара вийшла, поговорила, потім вернулась і сказала: «Це Марія Сосюра заходила». Я подивилася на неї такими очи­ма, наче вона сказала щось зовсім неймовірне. Ну, наприклад, що до неї заходила та сама Лаура, що її оспівав Петрарка. Мені якось і на думку не спадало, що та сама оспівана в прекрасних віршах Марія – це не ви­гадка поета, не його поетична мрія, що це жінка, яка і зараз живе в одній з квартир звичайного багатоповерхового будинку. Правда, на цьо­му будинку багато меморіальних дошок, і на кожній напис: «Тут жив...», «жив...», «жив...». А в мене виникла крамольна думка: може, всі б оті дошки зняти, а замість них повісити одну-єдину: «Тут живе Марія». І всі б знали, що це та сама Марія, для якої поет зняв з неба Оріон золотий і увінчав голову коханої.

І хоч це зовсім не в моєму характерові, але я напросилася в гос­ті до пані Марії, і сиділа навпроти неї, і дивилася широко розплющеними очима, щоб запам’ятати кожен її рух, і дуже жалкувала, що не маю з собою диктофона і мушу покладатися лише на свою пам’ять. А пам’ять іноді жартує з нами. Бо ось слухаю я пані Марію і не знаю, що з того дійсно було, а що було лише в її уяві, а де її пам’ять уже підводить, бо ж то було так давно. Наприклад, вона хвалиться: «А коли ми з Воло­дею були в Москві на першому з’їзді письменників, а потім на банкеті, то Сталін підняв тост за мене. Бо я таки була дуже вродлива». – «А який він був сам?» – питаю, бо ж це вперше в житті я бачу перед собою людину, яка бачила живого Сталіна. «Він був дуже гарний, – рішуче говорить пані Марія. – І йому дуже личив мундир генералісимуса». За­раз усі мемуаристи пишуть, що Сталін був дуже негарний: віспуватий, з низьким чолом, – але я розумію, що молодій емоційній жінці в той час він мусив        видатися гарним. От лише в мундирі генералісиму­са він ніяк не міг бути, бо це звання присвоїв собі лише через 10 років.

А потім пані Марія розповідає, як її арештували і цілий рік протримали в підвалах на Лубянці в Москві, вона вже не могла ходити, її носили на допити і все вимагали, щоб вона призналася, що перебуває в терористичній організації. «Я знаю лише одну терористичну організа­цію – ту, де я зараз перебуваю!» – сказала їм Марія. Сказала, чи лише хотіла сказати, а тепер, за далиною десятиліть, бажання стало видава­тися дійсністю? Хто зараз скаже: було чи не було? Цього ж, напевно, в протокол не занесли. І навіть якби з документів з’ясувалося, що з/к Марія Сосюра перебувала на Лубянці не рік, а менше, то суб’єктивне сприйняття часу не завжди відповідає документам. А вона вже читає мені свого власного вірша, і я поспішаю записати, не покладаючись на пам’ять:

 

Скували рученьки малі

І ланцюгом закон скріпили.

Тиран шпурнув мене у тюрми й лагері.

Я для поета піснею була

І квіткою в його душі зросла.

Кривавились і плакали

Рядки його сумні поезії –

Ламав він руки.

Арештували мене круки.

Поет замовк.

Забув за жіноньку сумну

Він на багато років...

Як поєднати ніжність і жорстокість?

 

– Пані Маріє, і він вам за всі роки жодного листа не написав?

– Ні, – твердо відповідає вона. А далі розповідає, як вийшла на волю, приїхала в Київ, а «він» дізнався, прибіг, став перед нею на коліна. І вона простила. І потім тигрицею кидалась захищати, коли їй здавалося, що хтось збирається скривдити коханого чоловіка. Напри­клад, коли Юрій Смолич у своїх мемуарах написав про Сосюру щось не дуже прихильне, Марія Сосюра відповіла епіграмою:

 

Нащо паплюжити святе ім’я

І закидать в коханні легковажність?

У вас бо місія мала –

Крізь окуляра зле віконце

В поета не побачив сонця!

 

Далі пані Марія роз’яснює загадку, яка мені все не давала спокою: чому Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну» громили не тоді, коли цей вірш було написано, а лише через кілька років.

– Бачите, справа в тому, що в одному американському місті... як там його... Вінніпегу... («Вінніпезі», – тихенько поправляю я)... Еге ж, Вінніпезі... відкривали пам’ятник Шевченку. І на відкритті виступав Бандера і сказав, що треба любити Україну так, як написав Сосюра у своєму вірші. Ну, Сталінові донесли, і почалися гоніння на Сосюру... А я бачила Бандеру, – додає вона раптом.

Ні, звичайно, Марія Сосюра не зустрічалася зі Степаном Бандерою в житті. Просто в Сибірі, на лісоповалі вона, – оця прекрасна жінка з крихкою постаттю танцівниці на сибірському лісоповалі – ви можете собі це уявити? – працювала разом з Володимирою Бандерою. А Воло­димира на шиї носила зашите в ладанці фото брата. І от одного разу во­на розпорола ладанку, щоб показати Марії брата, а потім їй з волі пе­редали голку з ниткою, щоб знову зашити.

Де тут правда, а де фантазія? Навряд, щоб фото було зашите в ладанці на шиї, – це надто помітна схованка, при першому ж «шмоні» на неї звернули б увагу. Надто для рідної сестри Степана Бандери, яка була під стократ пильнішим наглядом, ніж усі сотні тисяч радянських ув’язнених. Але тільки сама пані Володимира Бандера могла сказати: було це чи не було? Проте, коли через кілька років мені пощастило поговорити і з нею, вона вже зовсім не могла собі пригадати Марію Сосюру (зрештою, вона майже втратила слух і могла не розчути, про кого я її питаю). Але вони таки були в одному таборі, бо Марія Сосюра цілком впевнено назвала таке досить рідкісне для жінки ім’я – Володимира.

Марія Сосюра розповідає мені про своє життя після смерті чоловіка, то посмутніє, то знову згадає щось веселе і знову засяє мені тими своїми синіми очима, які на все життя зачарували одного з найбільших українських ліриків.

 

 

 

       СЛУЖБА

Безпеки України

ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ

12.12.2000 р.

№24/2-1116

м. Київ      

Голові фонду

«Мартиролог України»

Мусієнку О.Г.

м. Київ      

 

 

Шановний Олексо Григоровичу!

 

Ваш запит щодо розшуку відомостей про долю Марії Гаврилівни Сосюри розглянутий.

Повідомляємо, що згідно із матеріалами архівної кримінальної справи № 32086фп, яка зберігається у Державному архіві СБ України, Сосюра (дів. Данилова) Марія Гаврилівна була заарештована органами МДБ УРСР 18 листопада 1949 року за те, що «будучи антисоветски настроена,... проводила антисоветскую агитацию, высказывала пораженческие взгляды». Трус у квартирі В.М. та М.Г. Сосюр не проводився.

У слідчих матеріалах вказано, що Марія Гаврилівна народилася 1910 року у Санкт-Петербурзі. Після закінчення 7 класів середньої школи та балетної студії у Києві з 1929 року працювала актрисою Донбаської вокально-інструментальної капели. 1931 року взяла шлюб із Володимиром Миколайовичем Сосюрою, після чого до дня арешту не працювала.

Після арешту Марію Гаврилівну утримували у внутрішній тюрмі МДБ УРСР у Києві.

У звинувачувальному висновку, складеному 15 лютого 1950 року слідчою частиною МДБ УРСР, Марія Гаврилівна звинувачена в тому, що «... будучи антисоветски настроена, составляла и направляла в адрес руководителей КП(б)У и Правительства Украины письма антисоветского клеветнического содержания, в которых возводила клевету на советскую действительность...»

14 серпня 1950 року Особлива нарада при Міністрі Державної безпеки СРСР на підставі ст.ст. 54-10 та 109 КК УРСР ухвалила: «Сосюру Марию Гавриловну за разглашение сведений, не подлежащих разглашению, изготовление и распространение писем антисоветского содержания, заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на 10 лет, считая срок с 18 ноября 1949 года».

Восени 1950 року Марію Гаврилівну відправили до особливого табору №8, звідки 19.03.1952 року перевели до «общего» табору МВС у Кемеровській області. Звідси вона писала у 1954 році прохання М.С. Хрущову про помилування.

6 вересня 1954 року Центральна Комісія по перегляду справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, ухвалила: «Во изменение постановления Особого совещания при МГБ СССР от 14 августа 1950 года обвинение Сосюры М.Г. за ст. 54-10 ч. 1 УК УССР на основании п. 5 ст. 4 УПК РСФСР в уголовном порядке прекратить. За ст. 109 УК УССР определить Сосюре М.Г. меру наказания – три года ИТЛ, за отбытием срока наказания из- под стражи ее освободить и в соответствии с Указом Президиума Верховного Совета СССР от 27 марта 1953 года «Об амнистии» считать не имеющей судимости по настоящему делу».

14 січня 1992 року Київський міський суд переглянув кримінальну справу на Сосюру М.Г. і реабілітував її на підставі ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

Начальник Державного архіву  

О. Пшенніков

 

 

 

 

СТЕПАНІВ ОЛЕНА народилася 7.12.1892 р. в с. Вишнівчику в бать­ків Минодори та Івана. Закінчила університет, у Відні захистила док­торську дисертацію. Доброволець легіону УСС, в 1915-1916 рр. перебувала в російському полоні. Зарештована 20.12.1949 р. у Львові. Суджена 2.09.1950 р. постановою ОСО на 10 років позбавлення волі. Покарання відбувала в Мордо­вії. Звільнилась в 1956 р., повернулась до Львова. Одружена з Романом Дашкевичем (1920). Син Ярослав (1926). Померла 11.07.1963 р., похована у Львові.

Література: Дмитро Юсип. Корона і вінок терновий. Івано-Франківськ, «Сіверсія»–«Галичина», 1998.

 

Ярослав Дашкевич

ОЛЕНА СТЕПАНІВ

Для українського народу моя мати – не боюся цього сказати – національна героїня. Для мене ж вона у першу чергу мати і перший провідник через життя, життя нелегке і навіть трагічне, у першу чергу – для неї самої. Вертатися до цих подій не лише важко, а й досі дуже боляче.

І ще одне. Я ніколи не грівся і не намагався грітися в променях слави моїх батьків, Олени Степанів та Романа Дашкевича, генерала-хорунжого армії Української Народної Республіки і одного із засновни­ків Української Військової Організації, пізнішої ОУН. Але заповіти своїх батьків я намагався виконувати з піднятою головою і вважаю, що тим нелегких шляхом, який мені накреслили батьки, я правильно іду далі.

Для спогадів я вибрав досить маловідомий відрізок часу – остан­ній період життя Олени Степанів: те, що передувало її арештові, ув’язненню, поверненню в Україну.

Олена Степанів була вченим, про що деколи забувають. 1944 року вона очолила відділ економічної географії у Львівському відділенні інституту економіки Академії наук, була доцентом Львівського державного університету та викладачем Інституту радянської торгівлі.

І мати моя, і я були присутні на доповіді заступника голови Ра­ди міністрів УРСР Мануїльського 24 липня 1947 року у Львові, у якій він «таврував» «український буржуазний націоналізм». Доповідь допов­нив Ярослав Галан, згадавши Олену Степанів як символ націоналізму. Після зборів активу інтелігенції міста Львова (так називався цей «захід») мати моя підійшла до «полум’яного трибуна», подякувала за епітети та сказала: «Дякую вам, що ви хочете моєї смерті – я вашої не хочу». (Вислів Олени Степанів беру з інформації, яку секретар Львів­ського обкому КП(б)У Іван Грушевський скерував 25 липня першому секретареві ЦК Лазареві Кагановичу; Державний архів Львівської області, фонд П-3, оп. 2, спр. 116, арк. 72).

Так ми жили. Були дні, коли, прокидаючись зранку, бачили з вік­на «топтуна», що стовбичив на хіднику або ховався в під’їзді будинку напроти нашого (вул. Піскова, ч. 7). Лише пізніше, після арешту, ми зрозуміли, на кого він полював. Один з шкільних учнів Олени Степанів (часів 1939-1941 рр.), В. Саляк, перейшовши кілька кордонів – він ішов із Заходу – потрапив до рук чекістів і признався, що сам він – нібито резидент американської розвідки, і йому відомо, що Роман Шухевич – генерал Тарас Чупринка, головнокомандуючий УПА – зустрічається і радиться з Оленою Степанів. (Моя мати знала багатьох членів великої сім’ї Шухевичів; після повернення з віденської еміграції 1921 року батьки мешкали в будинку Володимира Шухевича у Львові, та й пізніше нагод для спілкування було багато). Тоді з’явилися не лише шпики перед хатою, але й домашній сексот. Об’явився далекий родич на ім’я Максим, за метрикою – Теофіл Шавала. Він помер років шість-сім тому. Між іншим, МДБ відплатило йому за вірну службу таборами. Отже, Максим приходив до хати і розповідав, що повстанчий генерал Чупринка ходить по місту. Ми сиділи і мовчали. У підпільній газеті ОУН «Ідея і чин», центральному органі ОУН, було надруковано статтю «За правильний підхід» за підписом О.І. Степанів. І так далі, і так далі. Мати моя, зі свого боку, ніде й ніколи не виступала з будь-яким усним чи письмовим каяттям.

Провокаційне вбивство Ярослава Галана, якого усунули згідно з шекспірівським принципом «мавр зробив своє діло – мавр може відійти», спричинило нову хвилю терору, особливо щодо української інтелігенції 20 грудня 1949 року, маму арештували (я вже був тоді у в’язниці). З опублікованих недавно у Львові спогадів хлопця-сусіда відомо, що ма­ма тримала себе тоді спокійно і мужньо. Я ще довгі місяці не знав, що мати заарештована. Ця звістка догнала мене десь за рік-півтора, вже у в’язничній камері в Золочеві.

Шукали «доказів». Шукали «доказів» вперто і наполегливо, бо обшук дав їм лише кілька книжок, зміст яких можна було тлумачити як антирадянський. Решту бібліотеки, листи, родинні папери, фотографії, пам’ятки викидали через вікна – частину забрала бібліотека Академії наук у Львові, решту розібрали люди. У мене досі нема правних підс­тав вимагати хоча б решток загарбаного – вирок (хоч і заочний) так званої Особливої наради при міністрі державної безпеки СРСР у Моск­ві містить пункт про конфіскацію майна і досі зберігає чинність, ні­хто його не переглядав і не скасовував. Ідея про контакт «Олена Степанів – генерал Тарас Чупринка» міцно засіла в головах чекістів. І мати, і я проходили слідство у спеціально утвореному відділенні з умовною назвою «Головний провід ОУН» слідчого відділу Львівського управління МДБ. Керівник відділення, капітан-садист Костянтин Солоп (таке налите кров’ю запите обличчя) ночами буквально вибивав з мене зізнання, намагаючись навіть добитися свідчень (можна уявити собі спосіб мислення цього психопата) проти рідної матері.

Доказів «вини» не було, але треба було довести, що Олена Степанів – «кадрова українська націоналістка» (це я цитую з судової справи – понад 140 сторінок, що збереглася в архіві Управління Служби безпеки України по Львівській області). І, очевидно, довели, бо «начиная с 1911 года состояла в различных нелегальных националистических организациях, выставлявших свои «идеи» за так называемую «самостоятельность Украины». Так, в 1911 году она вступила в подпольную националистическую организацию «Пласт». В 1912-1914 гг. состояла в секции «среднешкольников» и в том 1911 г. вступила в организацию «Украинского студенческого союза». В 1914 году на почве своих националистических взглядов добровольно вступила в армию «Украинских сичевых стрельцов», где вначале была рядовою, а затем подстаршиною и хорунжей (равен командиру роты) и участвовала в боях против царской России на стороне австрийской армии. В 1918-1919 гг. служила в звании четовой при Украинской галицкой армии, которая вела бои против моло­дой Советской республики на Украине». Так писав слідчий, лейтенант Тесленко, а з його звинувальним висновком, у якому перелічувалися «злочини», здійснені ще до виникнення СРСР, погодилися уже згаданий капітан Солоп і начальник слідчого відділу Управління МДБ Львівської області полковник Рафаель. Затвердив це звинувачення  1березня 1950 року начальник Управління МДБ полковник Майструк. У Києві обвинуваль­ний висновок 7 квітня 1950 р. затвердив заступник міністра державної безпеки УРСР генерал-майор Єсипенко.

Заважило й те, між іншим, що В. Саляк свідчив про неодноразові відвідини помешкання Олени Степанів Романом Шухевичем, а Теофіл Шувала 18 січня 1950 р. подав під час слідства, що він особисто бачив Р. Шухевича в Олени Степанів вдома в другій половині 1944 року, востаннє ж зустрів генерала там у червні або липні 1949 року.

Львів та Київ вимагали від Особливої наради в Москві для Олени Степанів двадцяти п’яти років ув’язнення у «виправно-трудових таборах» одночасно з конфіскацією майна.

2 вересня 1950 р. Особлива нарада, ну, звичайно ж, заочно (!) ухвалила: «Степанив Елену Ивановну за участие в контрреволюционной банде украинских националистов и пропаганду националистических идей через печать заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на де­сять лет, считая срок с 29 декабря 1949 года. Имущество конфисковать». Це був один з небагатьох випадків, коли Особлива нарада не погодила­ся зі звинувальним висновком і замість 25-ти проштампувала 10 років… 18 вересня 1950 р. було виписано наряд до табору №3 Міністерства вну­трішніх справ, поселення Явас.

Табори були так звані спеціальні, широко відомі мордовські – табірний пункт Молочниця. Людини не існувало, був номер, випалений вапном номер на одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці. Чотири номери. Олені Степанів було 58 років, її посилали на найважчі роботи – копати, сушити, носити торф. Робота фатально від­билася на її здоров’ї та приспішила смерть – вже на волі після звільнення. Коли дистрофія звалила Олену (бо допомоги, посилок ззовні не було зовсім, а товаришки лише зрідка могли ділитися тим дріб’язком, який отримували самі, з улюбленою Оленою), отже, коли дистро­фія доконувала – дали інвалідську категорію. Мати дістала можли­вість працювати палітурницею, інколи виконувати обов’язки бібліо­текаря. Я бачив мордовські табори, був у Молочниці відразу після звільнення з карагандинських. Сумнішого місця уявити важко: хмари комарів, постійно смердючі багнисті ліси довкола (не можна зверну­ти зі стежки, бо багно засмокче) – і на цьому тлі – яскраво освітле­на вночі зона з вишками і собаками.

Зрештою, все це відомо, повторювати не варто. Регулярне лис­тування межи нами встановилося лише в часи хрущовської відлиги, піс­ля ліквідації Берії. Доти дозволялося лише два листи на рік. Мама писала гарно, тепло. Щоб вбити час, займалася у вільні хвилини алге­брою і вищою математикою. (Олена Степанів була дуже багатогранною і ерудованою людиною: викладала в гімназії, середніх школах та уні­верситеті історію, географію, українську мову і літературу, знала три європейські мови, пробувала також вивчати східні – арабську, санскрит, захоплювалася філософією, але це вже інша тема).

Поки Олена Степанів була ув’язнена, в Україні намагалися за­терти будь-які її сліди. Друковані праці заховали до бібліотечних спецфондів, нищили реліквії, пов’язані з її участю у національно-визвольній боротьбі. У Львівському історичному музеї (під інвентар­ним номером 237, згідно із записом від 11 жовтня 1948 р.) зберігалася «блуза десятника Українських січових стрільців з сукна сіро-зеленої краски – сукно австрійське; на комірі три звіздки і відзнаки – влас­ність Степанової». 27 грудня 1952 року Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді міністрів УРСР видав музеєві розпорядження (за підписом голови Комітету Я. Сірченка) спалити в присутності ко­місії багато різних експонатів, серед них також пам’ятки українського стрілецтва.

З безпросвітньої Мордовії – зі «славного» Дубравлагу, після пере­гляду справи, Олена Степанів звільнена 17 червня 1956 р. «зі зняттям судимості». У табірному одязі, щоправда без номерів, вона повернулася до Львова.

Спроба повернутися до наукової праці нічого не дала – ніхто з власть імущих в науці далі обіцянок не йшов. Була пенсія – 89 крб. на місяць. Заходило трохи людей – друзів колишніх часів, товаришок з та­борів, учениць та учнів, очевидно, тих, що не боялися. Широке листу­вання з друзями давніх і новіших часів, також закордонними. Допомога, що приходила т.зв. «пачками» (посилки з-за океану), трохи рятувала від, правду кажучи, великих злиднів. Невеселі побутові будні – у квартирі не було ні газу, ні води... Було трохи книжок, які з насолодою читала, пристрасно любила кіно. Була бадьорою та оптимістичною...

На початку 1963 року проявилася важка хвороба. Шпиталь, онколо­гічний корпус. Відвідини тих, що приходили прощатися назавжди, навіки.

11 липня 1963 року її не стало. Похорон був, як на ті нелегкі часи, величавий і нагадував маніфестацію.

Через кілька місяців по її смерті двірники ломами виламали две­рі будиночка, ЖЕК силою підселяв мені сусідів. Очевидно, для «опіки», що адресувалася вже мені, а не матері. Їй вона вже не була потрібна.

 

 

 

ПОПОВИЧ НАТАЛЯ народилася 1.03.1906 р. в с. Помонята на Рогатинщині в батьків Теофілі і Лева Юрчинських. Закінчила гімназію в Бережанах (1924). Одружена зі Степаном Поповичем (1932). Діти: Ігор (1933), Борис (1936). Заарештована 23.12.1949 р. у Львові. Постановою ОСО засудже­на за ст. 54-1а КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Покарання від­бувала в Тайшеті. Звільнилась в 1956 р. Зараз живе у Львові.

 

 

Галина Вдовиченко

ПОЕЗІЯ РЯТУЄ ВІД ПРОЗИ ЖИТТЯ

Якби ви почули голос пані Наталі Попович телефоном, то ви б нізащо не повірили, що їй 92 роки. Навіть у такому поважному віці голос цієї жінки є справді молодим. «Голос і пам’ять – єдине, що не піддалося рокам», – говорить пані Наталя.

Пам’ять – річ примхлива. Можна не пам’ятати, куди вчора поклала ножиці або панчохи, і не забувати водночас жодного рядочка з двох со­тень поезій, які колись доводилось читати на маленьких і великих сценах.

Роки, звичайно, беруть своє. Сьогодні пані Наталі важко пере­суватися без сторонньої допомоги, вона погано бачить. Але як неспо­дівано сильно і впевнено лунають у виконанні цієї худорлявої сивої жінки поетичні рядочки Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка. Як дивовижно перетворюються її обличчя та очі!

Перший в житті маленької Наталі концерт відбувся у Збаражі на Тернопільщині, неподалік від рідного села Добромірка, у 1910 році. Чиїсь сильні руки підхопили тоді маленьку артистку і знесли її зі сцени. Скільки потім було концертів і вистав – не порахувати. І від­бувалися вони на великих сценах відомих театрів і на грубо збитих з необроблених дощок підмостках таборів і тюрем.

Наталя була одною з трьох доньок добромірського священика і вчительки сільської школи. Вони дали дітям добру освіту. У 1928 році дівчина зі Збаража взяла участь в авторському концерті Олександра Олеся. Її помітили. Відомий актор Володимир Блавацький, познайомившись з нею, сказав: «Я доти не заспокоюсь, поки не побачу вас на ве­ликій сцені, бо таких талантів мало є».

Вона читала поезію на концертах Левка і Богдана Лепких. Ба­чила Курбаса. Імена, які згодом увійшли в скарбницю нашої культури, були для неї наповнені живим змістом – вона знала цих людей.

Після закінчення вищої торговельної школи у Львові почала працювати в «Центросоюзі», вступила в Організацію Українських Націоналістів, де у драматичній секції проводила весь свій вільний час – багато концертувала, їздила по селах разом з поетами Кравціним, Янівим, Курдидиком, співала в хорі «Боян», яким керував Станіслав Людкевич.

Вийшла заміж за інженера Степана Поповича – і молоде подружжя поїхало у Варшаву, до місця роботи молодого фахівця. Всупереч побоюванням там виявилось чимало українських товариств. Українська інтелігенція трималася купи. Наталя Попович вступила до Союзу українок, мала чимало роботи в секції літератури і мистецтва, за її словами, зовсім не відчувала, що вона на чужині. Часто зустрічалася з Оленою Телігою, з Наталією Левицькою-Холодною.

При першій же можливості повернулися до Львова... Почалася війна. Пані Наталя з дітьми опинилися спочатку в таборі для біженців у Словаччині, згодом потрапили у табір біженців під Віднем. Через кілька місяців поневірянь повернулися в Україну.

У 1949 році однієї із темних ночей біля будинку №6 на вулиці Домса зупинився «воронок». У помешкання увійшли люди у військовому і почали робити обшук. Чоловік розгубився – не міг вірити у реаль­ність того, що відбувається. (Він був викладачем у Політехніці і так старанно пильнував свою роботу, був такий акуратист і педант, що не вірив, що до нього можуть мати якісь претензії.) Під час обшуку в бібліотеці чоловіка «знайшли» папери і документи, яких в домі перед тим не було. Нічні гості наказали зібрати потрібні речі, пояснили, що зараз всіх повезуть на «пересилку», а дружину заберуть на допит – години на дві, а потім вона приєднається до всіх. Попрощалися до ранку. А виявилося – на вісім років.

«Засудили мене на десять років, – розповідає далі пані Ната­ля. – В тюрмі, як в тюрмі: нелюдяно, тяжко і прикро. Але і там зна­йшлися добрі люди. Тривалий час я сиділа з Оленою Степанівною. Вона трималася впевнено і рішуче, з нами поводилася, як з підлеглими. Мусили зранку вставати скоріше, ніж інші. Робили гімнастику, вона нас водою зимною обливала. Це у Львові було, в тюрмі на Лонцького. А потім протягом місяця ув’язнених везли в Тайшет на пересилку – я їхала на третіх нарах, під самою стелею. В Іркутській області шила для військових, працювала «на слюді». Не знаєте, що це? Треба було каміння розбивати на дрібні часточки, це називалося «щипати слюду».

Набагато важче доводилося б нам в таборах, якби не вірші, не концерти та виступи, які організовували ув’язнені. Якось навіть вда­лося провести шевченківський концерт. На нього прийшли німці, поля­ки, литовці, латиші, а українці тішилися і плакали.

– Були хвилини і надзвичайно тяжкі і надзвичайно гарні, – щиро розповідає пані Наталя.

У 1957 році приїхала комісія з перегляду справ і вголос ди­вувалася – за що сидять люди! Багатьох звільнили. Однак пані Наталя не поїхала до Львова. Купила квиток до Хабаровська, адже в Комсомольську-на-Амурі, перебуваючи на засланні, її чекали сини і чоловік.

Вісім років намагалася вона тримати нерви в кулаці. Коли поїзд наближався до Хабаровська, її почало трясти. Намагалася уявити, як зараз виглядають сини, – одному 20 років, другому 23. Потім виринала думка: а раптом не зможуть зустріти?

Тільки-но поїзд в’їхав під склепіння хабаровського вокзалу, вона побачила, як біжать по перону з оберемками квітів в руках двоє мужчин. Її сини! Хлопчики стали дорослими, і вона процесу цього перетворення не бачила... Чоловіка побачила вже в Комсомольську. «Він був завжди такий педантично акуратний, – згадує пані Наталя, а тут як я подивилася на ті чоботи, на ті сподні, на ту блюзку і кашкетину – такі страшні! – то впала, знепритомнівши».

У Комсомольску-на-Амурі вела пані Наталя чотири хори – два в клубі «Амурлітмаш», де працювала завідуючою самодіяльністю, у школі, у військовій частині. І назбиралася у неї за той час купа грамот і листів подяки.

До Львова Поповичі повернулися, коли всіх реабілітували – у 1960 році. Приїхали з валізками і ще десять років не мали свого помешкання – жили хто де і прописані були один там, інший там, а ще інший там.

«Коли у Львові політв’язні зорганізувалися, – продовжує пані Наталя, – я одна із перших зголосилася. Пані Орися Матешук організувала клуб, пані Лемеха – хор. Я вступила до нього і тільки нещо­давно мусила була відмовитися відвідувати репетиції – здоров’я мені не дозволяє цього робити, хоч дуже мені цього бракує».

За останні 7-8 років пані Наталя, за власними підрахунками, взяла участь у сотні концертів – у міських і сільських клубах, у товариствах та військових частинах, у школах і технікумах.

Дожити до 92-х років і бути в змозі виступити перед слуха­чем – чи це не диво? Якби не ноги і не очі, то і жалітися пані На­талі не було б на що. Живеться їй, звичайно, нелегко – на свої 37 гривень пенсії. «Тримаюся в основному на кашках, – розповідає вона. – М’яса не їм. Не тому, що не люблю або не можу його їсти. Просто грошей на нього немає. За все життя не боліла в мене голова, – дивує признанням. – Навіть не знаю, що це таке. А ось що справді дошкуляє – це самотність. Син Ігор не може весь час бути поруч. Я би дуже хотіла, аби якась жінка чи дівчина приходила до мене, хо­ча б зрідка. Прочитала б мені – я ж без книжки не можу».

В своїй глибокій старості вона схожа на погідний день осені: така виточена, лагідна і шляхетна.

_______________________

1. Друга зліва – Наталя Попович, четверта справа – Олена Теліга. Варшава, 1937 р.

 

 

МУЗИКА ЯРОСЛАВА народилася 10.01.1894 р. в с. Заложці на Тернопільщині в батьків Теодори і Лева Стефановичів. Навчалася у Вільній Академії (Львів), в Академії А. Лота (Париж), художниця. В 1924 р. одружилася з Максимом Музикою. Заарештована 06.1949 р. в Гурзуфі (Крим). Засуджена ОСО за ст. 54-1а, 54-2 КК УРСР на 25 років. Відбувала в Сибіру (Іркутська обл.). Стала інвалідом. Звільнена в 1955 р., повернулась до Львова, продовжила заняття мистецтвом. Мала персональні виставки: Львів (1935, 1968), Київ (1970), Львів (1984). Померла 24.11.1973 р. у Львові.

Література: Олена Ріпко. У пошуках страченого минулого. Львів, «Каменяр», 1996.

Олена Ріпко

ЗАПОВІТ ЯРОСЛАВИ МУЗИКИ

Шість літ, до славнозвісної амністії безневинних, Музика перебуває в чотирьох з пересилками таборах Сибіру – на лісоповалах в тайзі, на москитних мочарах, за колючим дротом у відрогах Саян.

Тюремний одяг не запинався. Навчилася робити ґудзики з хліба. М’яла, жужлила грудку тиждень до міцності, що й миші вночі не роз­гризали. Шліфувала, різьбила тонкий візерунок нігтями. Роздавала ґудзики – чорні алмази.

Художник у ній рятував дух від безтями. Шукала кусників слюди різного забарвлення, відслоювала тонкі й грубі шари, які ділила на геометричні фрагменти, складала мозаїкою, склеювала прозорою смолою. Виходили крихітні картини з ледь помітними відтінками, що давала слюда, – жовтавими, рожевими, опаловими, зеленкуватими. «Вивірка на гілці». «Риби у воді». «Глек з польовими квітами». «Молода гуцулка на тлі гір». «Жінка у вишиванці жене качат до води». «Дівчина-українка годує курчат». Портрет подруги Віри, і портрет Шевченка. В цих унікальних за технікою і матеріалом творах – туга за Україною, куди повернути­ся, знала вона, не стане життя.

... Максим Музика, шанований проректор Львівського інституту, про­чувши якимсь шостим почуттям недобре, виніс із робітні, що міг, до свого покою, до мешкання сестри Ганни, позакладав у паз межи двері до сусідської квартири. Ті, що прийшли з обшуком, багато чого пони­щили, та «криміналу» не виявили. Дещо й зберіг мудрий чоловік, вче­ний Музика, із скарбів дружини-художниці, вічна йому за те пам’ять і дяка.

Почав через інстанції шукати ув’язнену. І таки знайшов. Ко­ли вийшло полегшення, надсилав папір, олівці, згодом і фарби. Йшов другий період творчості Ярослави Музики.

У сотнях сибірських етюдів, витворених чорнилом, малосиль­ними кольоровими олівцями, акварелями й олійними фарбами на аркушах розпущених шкільних альбомів, нема трагічних нот. Їх негідно й називати етюдами, бо ті малюнки були не дозвільними маестральними па­сажами, а пристрасним і творчим спогляданням природи в її героїчній красі, непоборній могутності й щедрості формотворення. Це був погляд вченого, філософа, дослідника, тим глибший, чесніший і самовідданіший, чим відчуженішим чув себе художник від природного перебігу життя.

Її долав, ламав її Сибір. Та, відкриваючи очі після нічного забуття, Ярослава затоплювала їх у дивні, пишні, щоразу нові барви-спалахи сибірського неба. Переливала захват у клапоть паперу, тисячократним торканням пензля в різних керунках наносячи довгі, округлі або стрімкі, соковиті й танучо-прозорі кольорові мазки, ще проритовуючи їх по свіжій фарбі камінцем, сосновою шпилькою, твердим кінцем пензлевого стержня.

Окреме місце в фонді Ярослави Музики серед «Сибірських нотаток» займають двадцять портретів олівцем, приклеєних до сіро-чорних аркушів саморобного альбому, пронумерованих автором і пізніше по пам’яті поіменованих на останній сторінці. Видно відразу, що це не випадко­вий підбір осіб незнайомих: на них, абсолютно різних, лежить спільна печать – табірної «єдності протилежностей».

Рисунки датовані березнем-травнем 1955 р., зроблено підряд за принципом фотографій на пам’ять.

Зображення жінок різного, найчастіше старшого віку, виконані з виключною дбайливістю і терпінням, є дивовижною колекцією яскравих людських типів, де зовнішні риси, тотожні з психофізичними, співпадають з короткими характеристиками – «об’єктивками», даними в кін­цевому списку. В ньому поруч з іменами Музика відмічає найбільш важ­ливі для неї моменти.

«1. Проценко з Одеси, місяць перед смертю рисована.

2. Світська монашка з Ленінграда Чаїнкова.

3. Феня Беднарчук з Великої Укр. (стук).

4. Женя (асенізатор), півблатна руска.

9. Нікольська Надеж. Іванов., учит., руска коло Москви.

16. Багенська (Катя?), балерина, актриса, казкова зустріч.

17. П’ятакова, критик, уломна кобйол руска єврейка.

18. Рейзе, малярка-естонка.

19. Тан-То-Сук, корейка північна.

20. Феня Прахова, укр. з Великої, хіромант».

Землячок Музика називає коротко: «Н. Солтис», «Миля Козира», «Деменко (Олена?), учителька коло Підбажа, Долге», «Соф. Мисак, Рудно...».

Їй, що вміла й любила експромтом, блискавично ліпити точний до гротеску образ-портрет, тепер потрібна була історична, моральна, не пересмикнута авторською волею правда характерів і доль.

Художник з переконань, Музика мусіла зоставити свідків свого суду над фатальним часом, в якому жила. Страчена, та ще жива, вона не­похитно йшла за велінням свого обов’язку і художницької совісті, якими дорожила понад усе. Безпрецедентний, один на мільйон, випадок, але – свідки залишилися, вони існують.

 

 

 

ВОЙЦЕХОВИЧ  ОМЕЛЯНА народилася 16.08.1925 р. в с. Конюхів біля Стрия у батьків Катерини і Василя. Закінчила Стрийську торгівельну школу, працювала вчителем аграрного технікуму. Заарештована 13.11.1949 р., суджена в Дрогобичі на 25 років ув’язнення (постанова ОСО). Відбувала в Кінгірі, звільнилась 1956 р. Працювала на меблевому комбінаті в с. Гірне. В 1963 р. одружилася з Віктором Рафальським, щоб визволити його зі спецпсихлікарні. Син Богдан (1947). Про пер­ше одруження даних нема. Померла 5.03.1993 р. в с. Конюхів на Стрийщині.

 

 

НАС БУЛО ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ У КІНГІРІ

Кінгірське повстання почалося 18 травня. Ішов 1953 рік. Пам’яті тих, що загинули на барикадах, присвячую цей вінок запізнілих спогадів.

 

(Уривок)

 

... Слід згадати ще одну подію, яка мала місце напередодні повстання. На Великодні свята зустрілися дві колони – жіноча і чоловіча. Чоловіки поверталися з роботи, а жінки йшли на нічну зміну. Віддаль така, що можна було перегукнутись. Так і сталося, хоч всяка розмова, навіть в самій колоні, була суворо заборонена. Тож конвоїр кожного разу, коли приймав на роботу чи з роботи, перше ніж іти, го­ворив: «Ідітє, взявшись под рукі. Нє разговарівать, нє нагібаться. Шаг вправо, шаг влєво – конвой прімєняєт оружіє бєз прєдупрєждєнія».

Та як тут утриматись. Почулося: «Христос воскрес!» – «Воістину воскрес!» – «Що нового, дівчата?» – «Цукор дають».

Ми ніколи не пропускали нагоди перегукнутися, коли віддаль дозволяла. Конвоїр сердився, лаявся, але ніколи не стріляв. На цей раз було інакше. Конвоїр зняв «папашку» і однією чергою поранив щось із десятеро людей у чоловічій колоні. Було навіть кілька серйозних по­ранень. Другого дня чоловіча зона оголосила страйк. Та не всі його підтримали. Тому швидко знайшли «призвідників» і посадили їх до в’язниці. Решта страйкарів, скрегочучи зубами, вийшли на роботу. Гнів тлів у серцях в’язнів, і бракувало малої іскри, щоб спалахнула поже­жа. Це сталося 18 травня 1953 року.

З Магадана привезли «битовиків» («побутовиків» себто). Між ними були й злочинці-рецидивісти. Після того, як «битовики» довідались, що поруч жіноча зона, їх вже ніщо не спиняло. Почали вивалювати в мурі діру якоюсь колодою. Чоловіки-політв’язні звернулися до конвоїрів та їх начальників, щоб дозволили їм навести порядок, бо вони не допустять, щоб їхніх сестер і подруг ґвалтували. Прохання відповіддю не удостоїлося. Заговорили зброєю вже тоді, коли в отвір муру кинулися з «битовиками» і політв’язні. Жінок квапливо закрили в бараках, та коли третій барак не встигли закрити, тут усі і розташувалися. «Битовики», правда, не бешкетували. Якщо врахувати жінок, то значна перевага була на боці політв’язнів. Вони, «битовики», тільки просили чаю, з якого робили чифір та зубну пасту, яку розводили во­дою і пили. Хлопці домовилися з «битовиками», що разом покинуть жіночу зону. Тепер перепоною були солдати, що стояли зі зброєю на межі жіночої зони. Хлопці послали розвідників, які посвистом мали сповістити, що шлях до чоловічої зони вільний. Посвист пролунав удосвіта. Чоловіки кинулись до виходу, і зразу ж почулася стрілянина. Усі по­спіхом вернулися до бараку, підбираючи поранених. Двері забарикадува­ли. Все, що в нас було біле і чисте, пішло на перев’язувальний мате­ріал. Крім перевареної води, у нас не було жодних антисептичних засо­бів. Були тяжко поранені, яким необхідна була негайна операція. Домо­вилися з нашими «охоронцями», щоб тяжко поранених забрали до лікарні. Уранці повернулися з нічної зміни жінки і почали нам гукати: «Навіщо ви віддали поранених? Їх повісили на запретці і фотографують». Та бу­ло вже пізно.

... Ще не встигли ми роздягнутися, як на вулиці пролунали крики:

«Знову розбивають мури!»

У десятитисячному натовпі кожний шукав свого рідного, свояка, друга, знайомого. Я кричала: «Тату!», ми побачили одне одного, й ті, що бачили нашу зустріч, плакали.

А наступного дня відбувся похорон. У лікарні померли три тяжко поранені під час першого розстрілу. Один з них – молодий хлопець з Волині Сергій, другий – «битовик», третій – мусульманин із Середньої Азії.

Пригадую епізод, пов’язаний з похоронами. Ми одягли Сергія у вишиванку. Друзі «битовика» і магометанина запротестували, що ми робимо різницю між небіжчиками: свого краще приодягли. І довелося хлопцям знайти ще дві вишиванки, щоб одягти всіх однаково. Пригадую чо­тирьох священиків: о.Василь Куцак, о.Петро Кошіль, о.Пудковський і о.Євген із Закарпаття. Були також православні священики, католицькі з Прибалтики, був румунський священик і мулла, що проводжав в остан­ню дорогу магометанина. Отець Євген через кілька тижнів теж загинув.

Хор, зібраний нашвидкуруч, ще і не зіспіваний, звучав зворушливо і щиро. Виступало багато промовців всіх народностей і віросповідань. Від жінок-українок виступала Нуся Михайлевич із Славська.

Відспівали панахиду, помолились, заспівали «Вічная пам’ять», і труни на плечах у великій скорботі занесли на прохідну – їх відве­зли на тюремний цвинтар.

У нас почалося нове організоване життя. Розібрали мури межи зо­нами і з них зробили барикади, захистилися від прохідних воріт. На барикадах, на водокачці постійно були стійкові, які посвистом давали знак, коли була потреба ті об’єкти обороняти. Кожен знав своє місце. Уламки цегли і каміння – ото й уся зброя. Правда, зняли грати з ві­кон і кожен одержав залізну палицю на випадок рукопашної. Вибрали ко­місію, яка мала керувати повстанням. Головним був генерал Кузнєцов. Оповідали, що його посадили за те, що друг його на його ж машині втік у західну зону.

Гліб – представник «битовиків». Він умів тримати їх на висоті. Протягом усього страйку не пам’ятаю жодного випадку вульгарних вчинків з їх боку.

Борис – цей керував запуском листівок.

Келлер Михайло, з Дрогобиччини, українець. Молодий високий хло­пець. Він палав вогнем повстання. Чи він коли спав? Не знаю.

Були в комісії дві жінки-українки: Лідія Кіндратівна, старша віком, і Нуся Михайлевич.

Комісія мала переговори з табірним начальством, провадила збори, знала всі наші дії, загалом керувала рухом.

Було розраховано, що харчів за нормою 250 грамів хліба на добу і капусняка, заправленого олією, вистачить нам на два з половиною місяці. Хоч ми й жили надголодь, але цього не відчували і в пам’яті це не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослуження, молебні, репетиції, концерти і готовність кожної хвилини стати на барикади. Не було часу думати про їжу.

... Якось до нашого товариства хлопці привели казаха Колю. Це був невеличкого зросту молодий хлопець. На наше здивування, він гар­но говорив і співав по-українськи. Хлопці нам сказали, що він воював в УПА на Волині. У вільний час ми часто зустрічались. Одна стар­ша жінка нам зауважила, що ми товаришуємо з азіатами. Ми відповіли: «Це наш брат, тіточко, а при тім український партизан».

З п. Михайлом Сорокою ми ходили в тюрму, де провів останні дні М. Іванців. Він нас повчав, з ним було легко, як з рівним. Свою без­межну любов до Батьківщини, повагу до прав інших народів і кожної людини зокрема він умів передати нам, та так, що це навіки закарбу­валося в наших серцях. Пам’ятаю, я запитала тата, чому п. Михайла не обрали до комісії – адже він стільки знає, був таким людяним, зумів би, напевно, всіх повести. Тато відповів: «Можна добрі поради давати, не обов’язково керувати. Втім, хоч він і не бере в керів­ництві активної участі, але йому попаде більше за рядових учасників. А його треба берегти».

Так воно й було. Ми в 1956 році роз’їхались: хто в Україну, хто до родичів на засланні, а він карався по тюрмах до 1971 року, поки Господь не забрав його назавжди від нас.

... Запам’яталася гуцулка Параска. Вона так гучно вміла свисті­ти, що заглушила б, мабуть, гудок паровоза. Усі зривалися і бігли на барикади. І відважна була, як тигриця. Знала багато коломийок. Як почне співати – не переслухаєш: мало дня і мало ночі.

Броня Гайлюте, литовка, подарувала мені пісню «Ір гевено йовнес партізанес». Ірина Рукойжене – «Немана лядай ішапус», а я їй – «Гетьте, думи, ви хмари осінні».

А Еліта Гребенайте просила навчити її пісню «дівчирино» – так вона назвала «Ой, видно село» з приспівом «Дівчино-рибчино». Кореянка Цін За навчила мене «Торадзі торадзі». Карл, грузин, коли ми разом перевіряли стійкових на барикадах, навчив мене на грузинській мові «Суліко» (щоправда, лише один рядок).

Чому я не згадую дівчат з України? Кожна з них мені стала за сестру. Ми зустрічаємось. Вони самі можуть докинути свою дещицю спогадів.

... Та якось на світанку (це було 26 червня) нас розбудила стрілянина, гудіння літаків і гуркіт танків... Аж почали зноси­ти поранених. Найперше – Велту, латишку. Вродлива молода дівчина мала відтяті танком обидві ноги і одну руку. Досі, як згадаю, мото­рошно стає, – як вона благала, щоб її добили. Потім принесли Аллу, єврейку. Я знала її – впадала в очі тим, що її в усяку погоду можна було бачити на майданчику після роботи. Запам’яталися дві чорні коси, що билися по плечах, коли вона ганяла за м’ячем. Танк зачепив її ззаду, і відкрилися нутрощі. Я змочувала її губи мокрою шматинкою, і вона показала сховану половинку хустинки, просоченої кров’ю, на грудях, та просила, щоб з нею поховали, бо другу половинку взяв Степан. Це хлопець-українець, з яким вона приятелювала під час страйку. Померла Алла на операційному столі.

Мене послали в чоловічу зону по медикаменти. Певніше, я сама напросилася, бо хотіла дізнатися про долю батька. Коли вийшла з лікарні – по правому боці під муром лежали тіла убитих. Між ними я впізнала Марійку Мантику з Тернопільщини, розплющену танком Теклюню. За брамою стояла вантажна машина, наповнена трупами. Скільки? Бог зна...

Я побігла в чоловічу зону. По дорозі стріла санітарів, що несли на ношах Лідію Кіндратівну. У зону мене не впустили, сказавши, що пошлють когось самі. Усе ж я довідалась, що батько живий – його ви­везли за зону.

Довідалася, що на барикадах загинула Уляна-поліщучка з моєї бригади. Бо коли загуділи танки і почалася стрілянина, жінки вийшли на передній край у надії, що не посміють на них наїхати танками. Так уже раз вдалося врятувати хлопців, коли пожежні машини поливали їх з брандспойтів водою з піском, який під великим тиском врізувався в тіло. Пожежні машини відступили. Але танки не пощадили. Тому бага­то жінок загинуло.

Ще пригадую, як дівчата мені показали – до зруйнованої стіни четвертого бараку вгорі прилипло волосся, змішане з кров’ю. Саме тут придавили танком Зенка з Бродів. Дівчата розказали також, що коли танки почали заганяти їх до бараків, то згори їм ще «допомагали» пілоти з літака, стріляючи по натовпу з кулемета. Люди в бараках забарикадувалися. Вікна закрили матрацами. Тоді почали кидати в бараки газові шашки. Опріч того, що в’язні душилися від газу, загорілися ще матраци і ватянки, і дим помагав удушенню повсталих. Очманілих від диму і газу виводили з бараків за зону. Там стояли вагони. Одних забрали на суд, інших – в закритку, ще інших вивозили у бозна які табори.

Коли нас готували на етап, сталося повне затемнення Сонця. У степу стало моторошно тихо, і серед дня раптом настала ніч. Це було епілогом нашого повстання.

 

Омеляна Войцехович-Рафальська

 

ВЕЛЬМИШАНОВНА ПАНІ ГОРДАСЕВИЧ!

Я з приємністю вам допоможу, бо особисто знала покійну Ему. Так її називали друзі. І хоча ми були мало знайомі, але увесь час цього знайомства ми контактували. Я щось намагалася зробити для Еми, коли вона захворіла, але, на жаль, білокрів’я – хвороба невблаганна, як і смерть, котру вона за собою тягне.

Сказати кількома словами «чудова людина» чи «наша патріотка» – цього замало. Про таких людей треба писати багато. Коли Ему за­судили, мене ще на світі не було, бо я народилася в 1950 р., але відлуння переслідувань моїх родичів торкнулося і мене. Тому я при найпершій можливості старалась допомогти таким людям, як Ема.

Бл. пам. Е. Войцехович була неабиякою майстринею у виготовленні писанок. Її писанки – це справжні шедеври. Вони осіли в бага­тьох колекціях на Заході. Ема знала безліч пісень, коляд, віншівок, багато пам’ятала напам’ять. Вміла терпіти людям їхні дивацтва.

Найближча її подруга п.Марта Барабаш до цього часу мешкає в Еминій хаті. За Еминим заповітом ніхто не сміє рушити п.Марту з хати до самої смерті...

 

З пошаною Ліда Ковальська

_______________________

1. Омеляна Войцехович з чоловіком Віктором Рафальським.

 

 

 

 

АРАБСЬКА ОКСАНА народилася 25.12.1926 р. в с. Рогізно на Рівненщині в батьків Емілії і Атеногена. Студентка Львівського педінституту. Заарештована 23.02.1949 р. у Львові, вирок ОСО – вересень 1949 р. за ст.cт. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років неволі. Покарання відбувала в Казахстані. Учасниця Кінгірського повстання. Звільнена в 1956 р. Одружилась з політв’язнем Мирославом Войтовичем (1956). Діти: Яромир (1957), Ізяслава (1958). Проживає в с. Сокільники Пустомитівського району Львівської обл.

 

 

 

ЩЕ ПРО КІНГІР

17-го травня 1954 року чаша терпіння переповнилася по вінця. Ми повстали. Заворушення почалося з 3-го лагпункту. Доносився шум, гомін – це звільняли тюрму. Охоронці повтікали. Зловили якраз началь­ника режиму, який одночасно був і катом-виконавцем. Ворота і двері камер тюрми розламали, і найбільш непокірні в’язні, яких ізолювали від основної маси, вийшли із камер і відразу приєдналися до повсталих.

Вечоріло. На вишках біля кулеметів, на дахах вахт стояло вже по 2-3 солдати, з’явились офіцери. З третього лагпункту політв’язні почали пробивати отвір у триметровій стіні, яка відгороджувала лагпункти між собою. Незабаром отвір був готовий, але як перейти «огневую полосу»? Бо лише з’явиться хтось з отвору, кулемет з вахти б’є цілими чергами по «запретной полосе», тільки куски землі відскакують. І все-таки одному молодому хлопцеві вдалося це зробити. За ним другий. Третій впав: прострілені обидві ноги. Підібрали, понесли в лазарет. І тут зловили ката. Йому зв’язали руки, прив’язали мотуз, перекинули через полосу. Тягнули мотузку, і начальник режиму мусив іти тією огненною полосою, яку сам наказав побудувати. Він просився: «Не убивайте, у меня дети!» Кричав кулеметникам: «Не стреляйте, это я!» Тим часом за його спиною почали переходити з 3‑го табору в 2-ий. Ті, що вийшли з тюрми, пробили інший отвір у стіні. Впоперек «запретки» робили бари­каду з матраців, подушок тощо. За барикадою прокопали рів. Кату якось вдалося розв’язатись. Він з криком полосою побіг на вахту. Тоді зробили опудало, яке повзло по зоні, імітуючи людину. Кулеметник бив по ньому. Водночас другою траншеєю за барикадою пробиралися люди. Кулемет не вгавав.

Стіну наші хлопці розібрали, зробили із саману вал, по якому бив кулемет, а люди за ним вільно переходили з одного лагпункту в інший. Була вже ніч, а весь табір був на ногах. Чекісти знову мусіли визнати свою безсилість. Однак радіти було ще рано. Якщо раніше стріляли лише по «запретных полосах», то раптом кулі почали свистати над всією територією табору і зі всіх вишок. Стріляли по всіх, хто був надворі. Табір освітили ракетами. Ввірвалася рота автоматників, а за ними і кулеметники. На дахах будинків було встановлено 8 кулеме­тів, направлених на 2-ий і 3-ій лагпункти. Табір знову був розділений. Багато в’язнів було вбито, а ще більше поранено. Трупи серед но­чі забрали і вивезли. Коли в’язні вранці вийшли з бараків, то знайшли ще трьох вбитих. Біля 10-ї години їх наші друзі хоронили. Вбиті лежали в трунах на помості. Співав хор і відправлялась панахида. Усі в’язні мовчки прощалися зі своїми товаришами.

І так розпочалося 40 днів Кінгіру. 40 днів і ночей великого душевного напруження. Був створений повстанський комітет, куди ввійшли представники всіх національностей. Комітет підтримував порядок в таборі, організовував його оборону і підготував вимоги до адміністрації на захист прав політв’язнів. З дахів наших бараків я і моя подруга Марійка Ткач апелювали до солдатів: «Кого ви слухаєте, кому підпорядковуєтеся, це ж беріївські вбивці! Ми не вороги ваші, а ваші брати, батьки, матері, сестри, невинно закуті. Ми безборонні. Невже ви будете вбивати ваших рідних?» І ще писались летючки, які за допомогою повітряних зміїв розсипались кругом по степу, де розміщались війська двох дивізій. Коли чекісти відключили електроенергію, ми продовжували звертатись до солдатів через рупори. Пізніше інженерами була змонто­вана турбіна на водопроводі, яка давала струм для гучномовців. Радіотехніки зайнялися монтажем короткохвильової радіостанції, щоб можна було наші відозви передавати в ефір.

40 днів свободи в концтаборі... Свобода під дулами автоматів, свобода за високими стінами і колючим дротом... А все-таки свобода. Це нічого, що наш табір оточений дивізіями погромників, що ми не знаємо, чи доживемо до завтра. Нічого, що всі були готові до найгіршого, нічого, що ми безборонні політв’язні, а кругом до зубів озброєні регулярні війська з танками, літаками, хімічними підрозділами – ми все-таки вільні.

27 червня 1954 року. На сході почало світати. І тут з однієї з вишок по гучномовцю тишу прорізали голоси генералів Вавілова і Конєва, командуючих цією акцією: «Огонь по изменникам родины!» Залунали кулеметні черги, гвинтівочні постріли. Перші жертви – люди, що стоя­ли на пікетах. Не встигли вони і подати знаку тривоги. В цей час загуркотіли танки. За танками, як на фронті, просувались війська. Над табором кружляли літаки. Коли всі бараки були оточені, підійшли хімічні підрозділи і почали в бараки закидати шашки зі сльозоточивими га­зами.

У чоловічій зоні 2-й барак все-таки довго оборонявся. Перші вбиті біля під’їздів, які, до речі, вийшли, щоб здатися, і були впритул розстріляні, додали завзяття тим, хто оставався в бараках. Не помогли ні гази, ні помпи. Врешті чекісти барак підпалили і лиш тоді змусили його мешканців вийти.

Таким був 40-й день Кінгіру, який для багатьох сотень політв’язнів став останнім днем життя.

Саме тепер, коли фальшиві голоси намагаються пригадати «щасливе життя» за старого режиму, коли була «колбаса», це слово «Кінгір» повинно пригадати, чого може ждати Україна, якщо дозволить заманити себе в нове ярмо. З уст кожного з нас має лунати одне слово: «НІКОЛИ!» І не лише словом, а й чинною працею ми повинні будувати нашу омріяну і вистраждану Україну.

 

Оксана Арабська

АДРЕСИ КІНГІРЦІВ, ЯКІ БРАЛИ УЧАСТЬ У ПОВСТАННІ

1. Іван Мамчур – Івано-Франківськ, вул. Ст. Бандери, б. 12., кв. 30

2. Ольга Борачок – померла

3. Оксана Войтович – Львівська обл., Пустомитівський р-н., с. Сокільники, вул. Січових стрільців, б. 189

4. Стефа Маківничук – Івано-Франківська обл., м. Надвірна

5. Надія Дидик – Тернопільська обл., м. Крем’янець

6. Надія Чорна – Тернопіль

7. Марія Брездень – Львівська обл., м. Дрогобич

8. Марія Петрощук – Львівська обл., м. Сокаль

9. Катерина Попович – Закарпаття, с. Ясінь

10. Оксана Мамчур – Львівська обл., м. Броди

11. Ярослава Яримовська – Казахстан, Джезказганська обл.

12. Марія Ткач – Львівська обл., смт. Красне

13. Мирослав Войтович – помер

14. Марія Папірник – Львів

15. Ольга Годяк – Львів

16. Марія Вовк – Львів, вул. Коновальця

17. Стефанія Гірна – померла

18. Теодозія Шумська – Львів, вул. Пулюя

19. Юлія Афінович – Львівська обл., м. Соснівка

20. Іванна Бавура – Львів, вул. Блока

21. Марія Тунська – Львівська обл., м. Стрий, вул. Галицька

22. Лідія Охримович – померла

23. Емма Войцехівська – померла

24. Стефанія Годовська – Львівська обл., м. Кам’янка-Бузька

25. Юстина Коротицька – Дніпропетровська обл., м. Марганець       

 

                                                                                                     Зібрала Оксана Войтович (Арабська)

 

 

Леся Храплива-Щур

500

До галактик про це закричати б,

Щоб на суді – до праведних зір

Загуло звинувачення ката –

Закривавлене слово: «КІНГІР»!

 

... Як у лагері, досвітком тьмавим,

Танки з’їжені йшли на пробій,

А напроти, в розшитих рукавах,

Міцно сплетені – руки слабі.

 

Остовпілим сповнялося ранком...

Світ глядів – та не бачив увесь:

Насувалися горами танки

І мовчання сягало небес.

 

Ослизілою гусінню-повзи...

В землю втовчені лави облич...

Не для ніжної, млявої мови,

Не для співів жалобних цей клич!

 

Сурмам янгольським це голосити

На весь світ – не негідним устам:

У болоті – вишивані квіти

І безсмертя святкує свій храм.

 

 

 

ДЕЙНЕГА ТЕТЯНА народилася 27.11.1933 р. в с. Забороль на Волині в батьків Феодори і Мусія. Заарештована 23.06.1949 р. під час навчання у
8-му класі. Засуджена 7.09.1949 р. за ст. 54-10 ч.1 на 10 років та­борів з конфіскацією майна. Відбувала строк на Далекому Сході. Звіль­нена 1954 р. Одружена з Олексієм Барбелюком (1956). Син Олег (1957), донька Тетяна (1966). Закінчила медінститут в Івано-Фран­ківську, працювала лікарем.

Література: Автор збірки «Вірші мої – діти мої». Луцьк, «Надстир’я», 1995; літ. псевдонім Тетяна Байда.

Дмитро Юсип. Корона і вінець терновий. Івано-Фран­ківськ, «Сіверсія»-  «Галичина», 1998.

 

Галина Гордасевич

КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Одного дня пізньої осені 1933 року в селі Заборолі на Волині народилася дівчинка, яку охрестили Тетяною.

Але її коріння було не у волинській землі. Справжнє їхнє прізвище було Дейнеки – так на січі називали молодих, ще не обстріляних козаків. За часів столипінської реформи дідові дали так званий «відруб» на Волині. Коли Волинь ввійшла до складу відродженої польської держави, урядовці дещо «полонізували» їхнє прізвище, записавши – Дейнега.

Село, в якому народилася дівчинка, було невелике, але з давні­ми культурними традиціями і вільнолюбивим духом, – про це, зрештою, го­ворила сама його назва. Заборольські юнаки-патріоти були в’язнями страшного польського концтабору Береза-Картузька, а коли почалася німецько-радянська війна, в Луцьку в тюрмі енкаведисти знищили 800 в’язнів, і серед них було 19 заборольців.

Майже вся молодь села брала участь в боротьбі з фашистськими загарбниками; на самому хуторі Підпожарниця, де жили Тетянині батьки, було кілька повстанських криївок. Страшною датою в історії цієї місцевості позначилося 3 липня 1943 р. Німці спалили три села, в тому числі й Забороль. 112 мешканців, які не встигли втекти, були живцем вкинуті у вогонь. Ті, хто врятувався, майже рік переховувалися в довколишніх лісах.

Мало що змінилося після «звільнення» від німців. У перший день Різдва, на світанку, в 1948 р. заарештували 19-річного брата Тетяни, на той час студента Львівського залізничного технікуму.

А ось що про себе написала сама Тетяна: «Мене заарештували 23 червня 1949 р. Було мені на той час 15 з половиною років, я щойно закінчила восьмий клас Луцької школи. Доніс на мене А. Школьник, в якого я жила на квартирі. Він викрав з портфеля 2 учнівські зошити з моїми віршами, особистий щоденник і передав органам НКВС. Декілька листів добавила цензура, а підозрілі знимки взяли під час обшуку. За це мор­дували мене в слідчих ізоляторах, підвалах три місяці, пройшла через 52 допити. Стверджую, що допити витримала з гідністю».

Дівчинку, якій нема ще й 16 років, засуджують на 10 років позбавлення волі.

Спочатку її направили в колонію для неповнолітніх злочинців у Львові. Але коли вона разом з подругами-однолітками 1 травня 1950 р. зробили спробу вивісити над адміністративним корпусом синьо-жовтий прапор, їх, шестеро юних дівчаток-патріоток, відправляють на Колиму. В той час в тюрмі в бухті Ваніно була епідемія дизентерії. Померла од­на з подруг Тетяни. Тоді ослаблених підлітків посадили на баржу і відправили по Амуру.

Зрештою, легше від того Тетяні не було, бо потрапила в так звані «малі зони», де більше половини в’язнів були «блатні». Загнали їх в тайгу, де вони мусили самі розчищувати від дерев площу, обгороджувати її колючим дротом, будувати бараки, проводити дороги. «Урки в законі» не працювали, зате забирали їжу, били, грабували, обзивали «бандерівками» та «фашистами».

На початку вересня 1950 р. Тетяна ще з однією жінкою-галичанкою вирішили втікати. Збиралися дійти до України і піти в підпілля. Вони не сумнівалися, що Волинь і Галичина не здалися, що УПА діє, що вони зможуть боротися за волю України, а коли треба, то й померти за неї. По дрімучій тайзі дійшли до Амуру. Населення приамурських сіл по селекторному зв’язку отримало інформацію про втікачок. Це при царському режимі сибірячки клали за вікном шматок хліба на випадок, якби проходив якийсь втікач з каторги. Радянська влада відучила людей від такого «гнилого гуманізму». Змучених дівчаток, – ще дітей, – спіймали і здали «куди треба». Охоронці спочатку напустили на них вівчарок, а в зоні віддали на самосуд блатних. Після цього Тетяна своєї подру­ги вже не бачила і нічого про її долю не знає. Її саму кинули в карцер-одиночку на 35 діб.

Властиво, їй загрожував новий суд – за втечу, але начальство вирішило цю справу «зам’яти» – адже їм теж могло дістатися «за втрату пильності». Отож її лише поселили в барак, де жили політичні з великими строками (бо 10 років не вважалося великим, це так і називалося – «деякий срок»). Але це вийшло на краще, бо політичні згуртувалися і дали таку відсіч блатним, що ті вже не сміли їх чіпати.

Дамо слово ще самій Тетяні Дейнезі: «Пробула я в таборах 5 років, 1 місяць і 7 днів. Працювала на загальних роботах: лісоповал, розвантаження барж, в штольнях, на будівництві доріг. За всі роки не прочитала ні однієї книжки чи газети, не чула радіо, бо в «малих зонах» не було ні бібліотеки, ні радіо. Після смерті Сталіна разом з політичними страйкувала, брала участь в голодівці».

Влітку 1954 р. Тетяна повернулася в рідне село до батьків. Вони уникнули вивезення в Сибір, бо після всього пережитого стали непраце­здатними каліками, а там були потрібні раби-робітники.

Влаштувалася на роботу за найбільш звичною їй професією – вантажницею і пішла вчитися у вечірню школу. Закінчила школу з медаллю, але спроба поступити до Львівського медичного інституту закінчилася невдачею – скрила судимість (адже дострокове звільнення не означало реабілітації). Але Тетяна не полишила мрії стати медиком. Отож спочатку закінчила Луцьке медучилище, а вже у віці 29 років, маючи малого сина, поступила на стаціонар Івано-Франківського медінституту, після закінчен­ня якого працювала лікарем-гінекологом в м. Калуші.

І все життя під пильним оком КГБ. Виклики на «профілактичні розмови» припинилися лише після народження другої дитини.

Як тільки почалося національно-патріотичне відродження, Тетяна Барбелюк (по чоловікові) активно включилася в громадську роботу. Вона – член КУН, Братства вояків УПА, Товариства політв’язнів. Їй, за намовою дітей, вдалося видати збіркою свої вірші, які писала завжди.

Тетяна Байда

ТРАГЕДІЯ, ЗАМЕТЕНА СНІГАМИ 

Це було на Різдво п’ятдесят другого року. Дві бригади каторжанок, які мріяли про волю, загинули в снігах Приамур’я. Мела заметіль, а термометр показував сорок градусів нижче нуля.

– Громадянин начальник, ми за зону не вийдемо! Є спеціальна постанова при такій погоді з бараків не випускати. Не можемо пройти по мо­тузці до туалетів, а ви нас на роботу...

Дівчата протестували, а сторожові собаки тікали в псарню, не підкоряючись команді конвойних. Лише велика руда вівчарка Мальва віддано притиснулась до ніг молодого узбека Ахмета. Вона і врятувала життя свого господаря, притягнувши його, знесиленого і обмороженого, на світанку наступного дня в казарму.

– Відставити разгаворчики! Кому захотілося в карцер? Це наказ, і ви його виконаєте за всяку ціну!

Біля прохідної в довжелезному кожусі крутився сам начальник табору.

– Пожалійте нас! – просилися дівчата. – Ви нарушаєте закон!

– Заткніться нарешті! Тут закон – тайга, а я – начальник. І цар і бог! За непокору я можу й строк додати. Марш за зону! Всім взяти з собою сокири й лопати!

Дівчата замовкли. Нікому не хотілося в такі морози сидіти в карцері.

– Серце віщує, що нас посилають на вірну смерть, – сумно про­мовила худенька сіроока дівчина. – Мені приснився страшний сон. Ніби­то женуть нас під прицілом автоматів кудись високо в гори. Ми дряпаємося з останніх сил. От-от і вершина... А воно не вершина, а прірва.

– Та цить уже, не наганяй страху!

Дівчата зацитькували, але в серці кожної з них ворушилося недобре передчуття. Все ж вишикувались по п’ятірках, вийшли за зону, розібрали лопати. Ще не відійшли від воріт і ста кроків, як їх підхопила хуртовина, загула, закрутила, завертіла в непроглядному сніго­вому тумані.

– Куди нас ведуть? Ніяких орієнтирів! Ми заблудимося, це ж факт! Здавалося, що земля і небо змішалися в одну стихію і танцюють жахливий танок смерті. Пройшли кілометр чи й більше в невідомому напрямку.

– Вертаймося в зону! – благали каторжанки конвойних. – Загинемо і ми, і ви.

– Не можемо, мусимо виконувати наказ. Прийняли військову присягу. Пройшли ще трохи, і всі зрозуміли, що далі йти неможливо. Минав час, а вони топталися на місці, падали, знемагаючи від холоду й утоми. Почалися перші обмороження. У чорнявої молодички примерз ніс до хустки.

– Рухайтеся, рухайтеся, бабоньки, бо замерзнете! – перекрикуючи шум заметілі, відчайдушно наказував сержант. Вони, бідолашні, рухалися, розтирали обличчя снігом, падали, вставали, знову йшли і знову па­дали. Пройшли ще трохи, і вони знесилились до такої міри, що перестали бути поділеними на в’язнів і конвойних. Зараз вони були просто нещасними істотами, приреченими на неминучу смерть в снігах далеко від рідного дому. Вони втратили почуття часу, простору, статі, соціального ста­ну, керуючись лише вродженим інстинктом самозахисту і боротьби за ви­живання.

– Розгрібайте лопатами сніг... Попід ялинами... Попід кущами... Сідайте... Впирайтеся спинами в стовбури дерев... Нас відшукають...

Останній наказ начальника конвою всі виконали без зайвих слів. Стихія навалилась на них зі страшною силою. Тріщав мороз, а заметіль мела й мела ще дві доби. На місці, де присіли на свій останній перепочинок каторжанки, зима дбайливо насипала високі білі могили. Прийшов ранок, і неторкані сніги заіскрились, заграли під сонячними про­менями всіма барвами веселки. З дев’яти конвойних вижив один Ахмет. Він і розповів про агонію людей, яких убив полковник МВС Іванцов.

Їх було п’ятдесят, серед них тридцять шість українок. 

 

Зона і колючий дріт,

А мені шістнадцять літ.

День народження сьогодні,

Тож привіт усім! Привіт!

Друзям, недругам, родині, –

День такий врочистий нині!

Подаруйте подарунок –

Хоч би хліба принесіть.

Передайте передачу!

Я голодна.

З’їм.

Заплачу.

Чула, скоро в довгу путь

По етапу повезуть.

Боже, Боже, мені страшно,

Я не виживу, мабуть!

Двадцять сьоме листопада,

Зона і колючий дріт.

А мені – шістнадцять літ...

                   27.11.1949 р., м. Львів

                                   ***

Хай задзвонять дзвони у церквах,

Розголосять людям, небу, полю:

Я була так довго в таборах,

А тепер вернулася на волю!

 

Та німіють села і міста,

Із дзвіниць всі дзвони познімали,

Бо була політика проста,

Майже всі церкви позакривали.

 

Стану у куточку, помолюсь,

Щоб не чули, гірко заридаю,

Чи коли побачу, чи діждусь,

Щоб ти вільним став, мій рідний краю?

 

                                          1954 р.,  с. Забороль

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна Байда

 

 

 

 

 

 

 

ДУЧИМІНСЬКА ОЛЬГА народилася 8.06.1883 р. в с. Миколаїв на Львівщині в сім’ї народного вчителя Василя Решетиловича. В 1902 р. закінчила Інститут для дівчат в Перемишлі. Одружена з Петром Дучимінським. Донька Оксана. Працювала у Львівському музеї етно­графії. Заарештована 23.11.1949 р., 26.05.1951 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР засуджена на
25 років виправно-трудових таборів. Звільнена в 1959 р. Померла 23.09.1988 р. в Івано-Франківську.

Література: Дмитро Юсип. Корона і вінок терновий. Івано-Франківськ, «Сіверсія»-«Галичина», 1998.

Христя Навроцька

ВОНА ПРОЖИЛА 105 РОКІВ

В «Літературній Україні» і в журналі «Жовтень» у Львові появи­лися обширні статті Романа Горака про цю цікаву жінку.

Ольга Дучимінська народилася 8 червня 1883 р. в селі Миколаїв Бібрецького повіту біля Львова в родині учителя Василя Решетиловича.

Вищі кляси гімназії закінчила у Станіславові, а в 1902 р. – Інститут для дівчат у Перемишлі. З того часу до 1930 р. працювала учителькою, але завжди її улюбленим заняттям була література, в яку її ввів сам Іван Франко, який в 1905 р. опублікував у Літературно-науковому Віснику її вірш «Іронія долі».

В 1911 р. під псевдонімом Ірма Остапівна Ольга Дучимінська відважилася видати свою збірку «Китиця незабудьок», яку вона створила внаслідок подій 1908 р., коли студент Мирослав Січинський убив на­місника цісаря в Галичині графа А. Потоцького, який проводив сувору політику проти українського народу. Поезії у тій збірці перейняті болем за долю українського народу.

На збірку «Китиця незабудьок» відгукнувся Іван Нечуй-Левицький, зазначуючи, що вірші писані гарною українською мовою. Теж Ольга Кобилянська написала тоді до авторки, і з того часу почалася приязнь між тими двома вартісними жінками. Зацікавилася цією збір­кою Наталя Кобринська, піонерка українського жіночого руху, яка писала: «Не клясифікації талантів вимагається від критика, а того, як він зрозумів і почув душу автора». З того часу тих жінок лучить довга і щира дружба. Саме Ольга Дучимінська була виконавцем останньої волі Кобринської. Вплив Кобринської виявився у праці Ольги Дучимінської для української жінки. Вона організовувала перші дитячі садки на селах, щоб помогти мамам, які мусіли працювати на полі.

Ольга Дучимінська дуже цікавилася етнографією, збирала при­повідки, списувала народні звичаї, перекази, вивчала культуру свого народу. Матеріали, записані нею, зберігаються в Інституті етнографії у Львові.

Ольга Дучимінська опікувалася нашим великим майстром пензля Олексою Новаківським, саме тоді познайомилася з моєю покійною мамою Іреною Домбчевською і щиро заприязнилася. Лучила їх праця для українського жіноцтва. Обі організували жіночі гуртки по селах, вчили чи­тати, писати, варити та гігієни. Обі дописували до «Жіночої долі».

Ольга Дучимінська часто приїздила до нас до Стрия і просила нас на вакації до себе. Одні такі вакації провели ми в селі Тяпче біля Готова в Долинському повіті, в якому тета Оля, як я її звала, учите­лювала довгі роки. Тяпче було улюблене село Ольги Дучимінської, яке теж мені залишилося живо у пам’яті. Чар його був не тільки в гарному гористому положенні, але у рідкісному вбранні. Пригадую, що спідни­ця була долом вишита доволі широким гаптованим взором і укладана в складки, що їх робили на дерев’яних валках. Сорочка і запаска теж були дуже багато прикрашені таким же гаптом у формі квітів, в якому обов’язково мусіли бути вишиті колоски пшениці. Весільне вбрання мо­лодої – це прямо поезія. Зразок того гапту і світлини у весільних одягах знаходяться в Українському Музею в Нью-Йорку, куди я їх передала.

Ольга Дучимінська мала одну дочку Оксану, з якою по Першій світовій війні залишилась сама. Оксана закінчила агрономію в Подєбрадах на Чехословаччині і від 1934 р. працювала як агроном у «Сільському господарі» у Львові разом з моєю мамою, згодом у Хліборобській Палаті. Оксана перебувала на еміграції зі своїм сином Іваном. Померла в 1974 р.

Ольга Дучимінська завжди знаходила час на писання віршів і оповідань, які появлялися в різних журналах та газетах під різними псевдонімами, як: Олег Барвінок, Ольга Лучанська, О. Поважна, Рута О.

Як пише Роман Горак у своїй статті «Скромна працівниця культури», Богдан Лепкий подарував їй кілька віршів і сфотографувався з нею на спомин. Ряд визначних письменників і поетів, як: Василь Стефаник, Петро Карманський, Василь Пачовський, Осип Маковей, Марко Черемшина дружили з нею. Була вона сучасницею Константини Малицької, яка пи­сала під псевдонімом Віра Лебедова, Іванни Блажкевич, яка потерпіла жахливі побиття під час польської пацифікації в Галичині, Ольги Ціпановської, Уляни Кравченко та Олени Кисілевської, сенаторки та редакторки журналу «Жіноча Доля».

По Другій світовій війні Ольга Дучимінська працювала у Львівсь­кому музеї етнографії та художнього промислу, якого була однією з організаторів. Займалася вивченням духовної та матеріальної культури бойків та гуцулів. Дальше займалася літературою, писала вірші та оповідання, теж наукові статті на етнографічні теми. В тій ділянці стала дуже відомою.

В 1951 р. була безпідставно репресована і на 10 років позбав­лена волі, які перебула на засланні, а найгірше, за словами її внука Івана Мигула, який її зі своєю донею Рахилею відвідав після поворо­ту, пережила втрату своїх рукописів.

Коли повернулася зі заслання, мимо того, що її реабілітували, не мала мешкання, не мала рідні, і преса накидувалася на неї, приписуючи їй неправдоподібні вчинки. Вона терпіла і вірила, що все минеться. Дещо писала, але ніхто не друкував. Жила у знайомих, згодом у родини Ольги Кобилянської, але одного дня зібрала все своє майно у малу сіточку і опинилася на вулиці, не знаючи, що далі робити і куди іти, а було їй тоді 95 років. Сіла в поїзд і поїхала до Івано-Франківська, з яким були пов’язані спогади її молодих літ і з якими вона хотіла попрощатися.

Знайшлися милосердні люди і дали їй притулок, де вона живе від 1977 р. в будинку за залізничним насипом, з асфальтовим подвір’ям і одинокою вишнею. Живе у маленькій кімнатці з одиноким віконцем, че­рез яке рідко видно сонце, бо насип заслоняє.

В 1983 р. для відзначення її сторіччя Музей опублікував її листування з відомими польськими етнографами Виченсами у Швейцарії та влаштував невелику виставку.

Напередодні свого 100-річчя писала вона вірш «До зими», який можна вважати заповітом однієї з тих скромних трудівниць нашої куль­тури і нашого слова, що своє життя присвятили рідному народові.

Завдяки молодіжній газеті в Івано-Франківську довідались люди, що тут живе Ольга Дучимінська, ім’я якої вже нікому нічого не каза­ло, але вона є найстаршою жителькою міста, бо їй 105 років.

«Осінню, як в теплий день, і в повітрі снується бабине літо, можна бачити
О. Дучимінську, яка сидить під одинокою вишнею. Перейти навіть кілька кроків справляє їй труднощі, але завжди по такій «подорожі» в неї в руці кілька опалих листків вишні, які клала в книжки».

 

Якраз наспіла звістка до внука Ольги Дучимінської проф. Івана Мигула, що його бабуня відійшла у вічність дня 23 вересня і похо­вана 26 вересня 1988 р.

 

 

ХРЕСТ

Пісню заспіваю, думи заколишу,

та не заснуть мої сердечнії болі,

бо я одинока і така самітна,

як хрест на подільському полі.

Стоїть він самітний, такий непомітний,

вгору здвига рамена. Ні дуба, калини,

ні навіть тернини, друзів біля нього нема.

Кругом шумить золотисте море

і радісні пісні співа,

а він – не потрібний нікому, поволі

свої рамена схиля і схиля.

І одної днини упав він додолу...

Виросла на ньому і вкрила трава,

ніхто не спитався, ніхто не помітив,

що в полі хреста вже нема!

Так і я самітна в житті своїм стою...

Ні дуба, калини – лиш терня одне,

а як було добре – були друзі в мене,

горнули до серця мене.

Сьогодні – в нещастю, у горю тяжкому

приятеля-друга нема,

і я непомітно, поволі схиляю

життєві свої рамена.

І одної днини упаду додолу...

Мої руки зложить чужая рука,

а ніхто не прийде, ніхто не спитає:

куди вона ділась, куди відійшла?

На моїй могилі пшеницю посійте...

(Мене, нещасну, не згадуйте злом).

Нехай шумлять дуби, нехай пісні грають,

як над самітним хрестом.

Від вас відійду я непомітно, тихо,

по мні не остануть жалі ані болі,

бо я одинока і така самітна,

як хрест на подільському полі.

 

                                               Ольга Дучимінська, 1950 р.   

 

 

 

 

 

 

 

ВУЛЬЧИН МАРІЯ народилася 16.01.1932 р. в с. Підмихайлівці на Рогатинщині в батьків Дарії та Григорія. Заарештована 4.11.1949 р. в
с. Бокачеве в школі, де навчалася в 10 класі. Суджена в листопаді 1949 р. в Станіславові за ст. 54-11, 54-10 ч.1 КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Покарання відбувала у Воркуті, звільнена в 1954 р. Закінчила медучилище і геологічний факультет Львівського університе­ту, працювала геологом. Одружена зі Степаном Мартинюком-Лотоцьким (1955), зі Степаном Багнюком (1970). Діти: Степан (1955), Євген (1956), Наталя (1961), Оксана (1971), Зореслава (1974). Проживає у Львові.

 

Галина Гордасевич

НЕ ДОРОСЛА ДО ЛАВИ ПІДСУДНИХ

Властиво їхала я до п. Марії Вульчин, бо знала, що це вона повернула Україні одну із страждальниць-доньок, яка каралася майже півстоліття в найстрашніших місцях Сибіру лише за те, що її ім’я було – Оксана Бандера. Отож я хотіла розпитати п. Марію про це докладніше, бо була твердо переконана, що книжка «Нескорена Берегиня» не може вийти без того, щоб у ній не розповідалося про долю трьох сестер Бандери. Правда, я знала, що й сама п. Марія була свого часу репресована, але ж репресованих комуністичним режимом треба рахувати мільйонами, всіх в одну книжку не вмістиш, а про тих, що були репресовані в повоєн­ні роки, в мене вже було дуже багато матеріалів.

Проте я не витримала і поцікавилася, чому в п. Вульчин такий незвичний набір статей карного кодексу: 54-11 і 54-10 ч. 1. Справа в тому, що частина перша 10-го пункту 54-ї статті означала «одно­разова антирадянська агітація», вона давалася людині, яка сказала щось таке, що можна було розцінити, як «антирадянщину», а 11-й пункт означав «участь в антирадянській організації» і звичайно додавався до ст. 54-1а, що означало «ізмєна родіни». Отож я задала це питання п. Марії, вона мені почала розповідати, і тоді я зрозуміла, що про неї обов’язково треба написати, бо були в її долі такі випадки, які дуже цікаві і вирізняють її з-поміж інших жертв більшовизму.

– Я вчилася в десятому класі в селі Бокачів, – розповідала п. Марія. – Ну, офіційно в нас ніякої підпільної організації в шко­лі не було. Просто ми ходили в школу з поближніх сіл, і це було ду­же зручно, щоб передати за певною адресою якусь записку чи розпов­сюдити листівки. А одного разу треба було передати книжку Грушевського «Історія України». І дівчина, яка це мала зробити, не лише взяла цю книжку в школу, але й на уроці почала її розглядати. Вчи­телька побачила і відняла. А на другий день викликає мене директор.

– А чому саме вас, а не ту дівчину? – не витримую і перебиваю я.

– Бачите, я була в школі дуже активна, мене обрали головою учнівського комітету, і директор догадувався, що я мушу знати щось про ту книжку. Але він не став нічого в мене випитувати, а навпаки, віддав мені книжку і сказав: «Май на увазі, з такими речами слід бу­ти дуже обережною». Директор у нас був східняк, родом з села Кирилівки, де пройшли дитячі літа Тараса Шевченка. Прізвище його Плис.

Потім цей директор ще раз не те, щоб урятував Марію Вульчин, але все ж допоміг їй. Отримала вона завдання розповсюдити лис­тівки і з чисто дитячої, може, нерозумної зухвалості одну з них по­чепила в школі на дошці оголошень. Не помітила, що двері в учительську були прочинені і за нею слідкувала старша піонервожата. І от знову просто з уроку Марію Вульчин викликають до директора.

– Слухай, – сказав він, – зараз прийдуть тебе арештувати. Не намагайся втекти, бо це тобі не вдасться. Але якщо маєш при собі якісь папери, то ось в мене грубка топиться, кидай туди, а я відвернуся.

Так сімнадцятилітню дівчинку забрали просто зі школи і відпра­вили в тюрму в Станіславів. Слідчий у неї був... ну, як звичайний слідчий. Якщо порівняти з іншими, то навіть був добрий, бо не кату­вав, ото тільки що по ногах топтався. Зрештою, зрозумів, що нічого від неї не доб’ється. Знайшла оту одну-єдину листівку на дорозі, з дурної голови почепила в школі на дошці, а більше вона нічого не знає.

Все ж оформив їй слідчий оту статтю, що «ізмєна родіни», по якій судив військовий трибунал і давав як не розстріл, то 25 років таборів. Привезли Марію Вульчин в суд, завели за перегородку, де лава підсудних. Зайшов якийсь військовий, глянув на неї і різко сказав:

– Встань!

– Товаріщ полковнік, да она стоіт, – сказав конвойний. – А я була така маленька зростом, – розповідає п. Марія, – що з-за тієї суцільної перегородки тільки очі мої виглядали.

Військовий, – це був прокурор, – ще раз глянув, круто повернувся і вийшов. Минає година... друга... третя... А суду все нема. Вже конвойні межи собою почали виявляти невдоволення, коли раптом поступає команда: підсудну відправити назад в тюрму. А там їй слідчий по­міняв статті, по яких її вже судив звичайний суд і дали їй «тільки» 10 років таборів. Усе ж, як бачимо, навіть у військового прокурора знайшлася совість, щоб не судити дитину, якої з лави підсудних не видно.

А далі вже все було за стандартом: Унжлаг, Воркута, важка ро­бота, табірна баланда. На щастя, помер Сталін і почали політв’язнів випускати на волю. Марія Вульчин звільнилася в 1954 році. Закінчила медичне училище, потім геологічний факультет Львівського університету. Вийшла заміж, народила аж п’ятеро дітей! Двох синів і трьох до­ньок, дочекалася внуків.

Як тільки почалося національне відродження, вона не лишилася осторонь: виступала на вічах, брала участь в походах. Але найбільшим її вчинком було те, що в 1989 році, коли ще комуністична влада здавалася несхитною, вона разом з п. Василем Підгородецьким полетіла в село Сухобзіно Красноярського краю, розшукала там Оксану Бандеру і привезла її до Львова, але про це слід би написати окрему книжку. Хочеться вірити, що вона буде написана.

 

 

 

МАЖАК СТЕФАНІЯ народилася 6.03.1928 р. в с. Кавчий Кут на Стрийщині в батьків Анастасії і Василя. Закінчила 10 класів у с. Лисятичі. Заарештована 17.03.1950 р. Постановою ОСО засуджена за ст. ст. 54-1а, 54‑11 КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Покарання відбувала в Комі АРСР, звільнена в 1956 р. Одружена з політв’язнем Григорієм Скірою (1957). Донька Ольга (1957). Мешкає в Стрию, веде активну громадську роботу.

 

 

 

ВЕРНУВ НАМ ГОСПОДЬ УКРАЇНУ

Я виховувалась у селянській родині, де панували християнська мораль, національні традиції, любов до Бога і України. Мої молоді роки минули в рідному селі Кавчий Кут. Ще з шкільної лави була причетна до діяльності ОУН, виконувала дрібні доручення старших подруг. З тих пір я мріяла якнайшвидше влитися в членство Юнацтва ОУН. У 1943 році мені виповнилося 15 років і я вступила в молодіжну націоналістичну організацію. Тієї пори і розпочалася моя підпільна робота аж до дня арешту. Гадаю, що свій обов’язок перед Богом і Україною я виповнила сповна, чим могла, спричинилася до справи визволення рідної землі.

Коли мені виповнилося 18 років, мене заприсягли в ОУН під псевдом «Роза». Вишкіл проходила у селі Держів. Присягу складала перед дружним провідником ОУН Григорієм Гуляшем, псевдо «Бей», «Модест», який загинув у 1951 році, вистрибнувши з четвертого поверху львівської тюрми.

Після вишколу я працювала зв’язковою на стрийському терені. Моїм безпосереднім зверхником був провідник під псевдом «Сойко», який очолював пропагандистів, складав тексти звернень тощо. Загинув «Сойко» на Стрийщині в нерівному бою з ворогом.

Добре пам’ятаю день 17 березня 1950 року. Мені саме виповнилося 22 роки. Ми розмовляли в хаті з матусею. Аж дивлюся: на подвір’я чор­ною хмарою сунуть «визволителі» – група оперативників на чолі із слідчим Ковнером. Влетіли до хати з криком: «Руки назад, ти заарештована!» Кати не дали навіть попрощатися з рідною матусею. З усієї сили вдарили мене автоматом по плечах. Я впала. Отямилася на землі, перед порогом. Перше, що зробила, поцілувала рідну землю свого подвір’я, бо знала, що більше не повернуся сюди. Матуся кинулася до мене з розпачливим криком: «Дитино моя, що вони з тобою зроблять!» Хоч як було боляче, по­сміхнулася матері: «Не плачте, моя рідна матусю, збережім у серці на­дію. Я думками завжди буду з вами – і вдень, і вночі». Мої слова розсердили конвоїрів. Заштовхали в машину і повезли до Стрия. Почалося слідство. Слідчий Ковнер поводився по-звірячому. Катували, били по голові, по шиї, вимагали, щоб розповіла, з ким працювала, де знахо­дяться криївки. Я часто непритомніла з болю. Але не просила пощади. Коли Ковнер стомлювався, то кликав на поміч другого ката. Прізвища не пам’ятаю, мав на обличчі великий шрам. Мав нагайку з дроту, що різала одяг і тіло. Кров бризкала по стінах і підлозі. Я мовчала, тоді почали приводити свідків на очну ставку. То були Баран М., Кащій П., Рябчун П. Я все заперечувала, мене знову били. На щастя, я втратила свідомість. Спам’яталася вся мокра на голому бетоні. Перше, що почу­ла, це стогін у другому куті камери: «Добийте мене, добийте».

Враз відчиняються двері, входять двоє у військовій формі: «Ну що, очухалася? Піднімайся, підемо». А я не можу звести голови. Тоді мене взяли за рамена і поволокли у кабінет на допит. Знову слідчий Ковнер, знову очні ставки, знову свідки дають свідчення. І знову я все заперечую. Ковнер сердиться, одягає на руку шкіряну рукавицю. Я завмерла: що тепер буде? Я мала довгу русяву косу. Він зловив її, обмотав на руку і почав кружляти мною по кабінету. З несподіванки я закричала, відчуваючи, як по моєму обличчі струмочками стікає кров.

Одного разу, коли була я на допиті у слідчого, він, розсердив­шись, запхав мої пальці у дверні завіси. Я не витримала болю і за­кричала нелюдським криком: «Мамочко моя, рятуй мене!» Саме у той час моя улюблена матуся стояла на дорозі біля міліції. Вона принесла ме­ні передачу. Мама пізнала мій голос і заплакала. Міліціонер, що сто­яв біля вхідних дверей, відштовхнув її: «Забирайся звідси, бо й тобі буде те саме». Минули роки, але я досі, коли проходжу біля цих стін, чую свій нелюдський крик.

Після КПЗ мене перевезли у стрийську тюрму, привели в камеру, а дівчата перелякалися мого вигляду і всі враз гірко заплакали. Тут я була недовго, перевезли мене в дрогобицьку тюрму. І знову очні ставки, ті самі свідки.

Почалися «бокси», карцери, але я мовчки несла свій терновий хрест. Після дрогобицької тюрми були львівська, самбірська. Мене судили за ст. 54-1а, 54-11. Дали 10 років концтаборів.

Відбувала покарання на Далекій Півночі. Нас переодягли у бушлати, які мали по десять латок, з великими номерами на спині. Мій номер був А-2928. Це було моє «ім’я і прізвище». На роботу нас вели по 12 дівчат у кожній партії. Охороняли вісім конвоїрів і дві собаки. Серед нас були добрі старенькі бабусі, молоді гарні жінки і зовсім юні дівчата. Я досі бачу ці жіночі постаті, одягнуті в бушлати з великими номерами на плечах, обличчя, обвіяні вітром, очі, налиті кров’ю від важкої праці. І досі чую голоси конвоїрів, табірний мат, команди, що нагадували гавкання собак. Дякую долі за те, що зустрілася там, за колючим дро­том, з прекрасними людьми – справжніми лицарями Ідеї і Чину. Їхня мужність і патріотизм допомогли вистояти й мені.

На початку 90-х років, коли почало створюватися Братство ОУН-УПА, я взяла участь у створенні Стрийської станиці, в перших похо­дах повстанськими дорогами, що були започатковані на Стрийщині, у святкуванні пам’ятних дат та вшануванні пам’яті героїв національно-визвольної боротьби нашого краю. Часто виступаю перед молоддю і хо­чу передати їй бодай частку нашої любові до України.

Стефанія Мажак-Скіра

Літературний запис Любові Соколовської

 

 

 

КОЦЬ ЛІДІЯ народилася 24.11.1926 р. у Львові в батьків Марії та Михайла. Закінчила Львівський університет, навчалась в аспірантурі. Заарештована 20.01.1950, за вироком ОСО засуджена на 10 років таборів за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Звільнена в 1956 р. В 1958 р. одружилася з Іваном Григорчуком. Має сина Романа (1959). Захистила кандидатську і докторську дисертації. Опублікувала 130 наукових праць з мовознав­ства і палеографії. Зараз живе у Львові.

 

Галина Гордасевич

АНТИРАДЯНСЬКА АБРЕВІАТУРА ВСУМ

Українська історія знає багато імен жінок, які віддали своє життя за волю України, почавши з легендарної Олесі, яка завела татар у непрохідний ліс і тим врятувала рідне село. Немало українок були причетні до поезії, знову ж таки почавши від легендарної Марусі Чурай. Значно менше відомі імена українок, які присвятили своє життя науці. Так, мабуть, про Лідію Коць-Григорчук і її вклад в науку знає лише вузьке коло вчених. Коло вузьке, тому що наука, яка стала життєвим покликанням Лідії Коць-Григорчук, досить специфічна – лінгвістика і палеографія.

Народилася Лідія Коць 24 листопада 1926 р. Батьки дівчинки Михайло і Марія були педагогами, працювали в єдиній у Львові дер­жавній українській народній школі ім. Маркіяна Шашкевича. Крім того, батько був причетний до заснування товариств «Сокіл» і «Зоря», був ди­ректором Ремісничної бурси, а також членом заснованого Іваном Трушем «Товариства для розвою руської штуки». Виступав як публіцист і свої статті підписував псевдонімом «Луник».

Мати Лідії Коць мала гарне ліричне сопрано, була активною учасни­цею різних культурних імпрез, а також організаторкою шкільних хорів.

В 1949 р. Лідія закінчила з відзнакою український відділ Львівсь­кого університету, її працю рекомендовано до друку, а саму авторку – до аспірантури в професора Іларіона Свєнціцького.

Навчання перервав арешт 20 січня 1950 р. Сиділа в тюрмі «на Лонцького» (хоча в той час вулиця вже мала іншу назву). Слідство вели Клеймйонов, Солоп, Мельник. Звинувачували Лідію Коць в тому, що вона була курінною ВСУМ, а також читала і зберігала «заборонену» літературу. ВСУМ – це розшифровувалося як Виховна спільнота української моло­ді – була створена в 1942 р. як, в основному, спортивна і самоосвітня організація, не дуже політично заангажована. З приходом «радянських визволителів» ВСУМ самоліквідувалась. Після вбивства Ярослава Галана по всіх вищих навчальних закладах Львова пройшла хвиля репресій, під яку потрапила і Лідія Коць.

Їй вдалося швидко зорієнтуватися, хто на неї міг щось донести, і визначити лінію своєї поведінки. Так, вона визнала, що була курін­ною ВСУМу, але зобразила діяльність цієї організації як чисто куль­турно-розважальну. Мовляв, проводили вечір у 30-у річницю смерті Лесі Українки, влаштовували конкурси на кращий прозовий чи поетичний твір і т. п. Коли до справи хотіли включити шкільну подругу Іванну Франко, Лідія категорично сказала слідчому: «Та ви гляньте на її жовті пальці! До ВСУМ курців не приймали».

Що торкається «забороненої літератури», то в батьків Лідії Коць була велика бібліотека, але на той час вони нічого «такого» в ній не тримали. Директор музею Івана Франка (і майор МГБ) Кияшко запропонував почитати кілька романів Володимира Винниченка, які потім і були вписані у звинувачувальний вирок. Причому, щоб збільшити кількість тих книжок, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» була вписана як дві окремі книжки.

Оскільки попри всі старання доказів вини Лідії Коць було недостатньо навіть для радянського суду, лиховісне «Особое совещание» заочно засудило дівчину до 10 років таборів.

Відбувала покарання спочатку на 21-й колоні «Озерлагу» (Тайшет Іркутської області) на розщіплюванні слюди. Працювали по 10 годин в дві зміни (тоді як вільнонаймані робітники працювали в масках і ли­ше 5 годин денно). Через три роки, вже після смерті Сталіна, частину в’язнів перевели в Мордовію. Лікарська комісія визнала їх усіх інвалідами або напівінвалідами.

Переконавшись, що окрім неї ніхто більше не був суджений за належність до ВСУМ, Лідія Коць почала добиватися перегляду своєї справи. В липні 1956 р. комісія Верховної Ради СРСР переглянула справу, і Лі­дію Коць було звільнено зі зняттям судимості. Слід зазначити, що до її реабілітації були причетні Зиновія Франко і тодішній Голова Верхов­ної Ради УРСР Павло Тичина.

Повернувшись у Львів, Лідія Коць поновилася в аспірантурі і в 1961 р. захистила кандидатську дисертацію на тему «Дієприслівник у су­часній українській літературній мові (специфіка зв’язків і значень)». Від 1959 до 1972 р. працювала в Інституті суспільних наук АН УРСР, брала участь у формуванні картотеки Словника староукраїнської мови, працювала над Атласом української мови. Лідію Коць-Григорчук (в 1958 вона одружилася з колишнім політв’язнем Іваном Григорчуком і відтоді свої наукові праці підписувала цими двома прізвищами) цікавили ще не досліджені або мало досліджені проблеми української граматики. Зрештою, теми її праць надто специфічні і можуть бути зрозумілі лише ко­легам по професії.

В 1972 р. Україною пронеслася чергова хвиля репресій проти інтелігенції, і Лідія Коць-Григорчук знову потрапила під неї. Її змусили звільнитися «за власним бажанням». За нею постійно слідкували, прослуховували телефонні розмови, не приймали ніде на роботу. Коли відмовили навіть у такій роботі, як донор для годування тифозних вошей, Лідія Коць-Григорчук пригрозила, що вчинить самоспалення перед будинком обкому компартії. Оскільки вона сказала це «в вузькому колі», її не можна було посадити, «не засвітивши» при тому донощика. Навпаки, за вказівкою того ж обкому Лідію Коць-Григорчук без усяких зволікань беруть на посаду молодшого наукового працівника відділу давніх актів в історичному архіві. Згодом за пропозицією Віри Свєнціцької вона перейшла працювати в Національний музей, фонди якого дали можливість займатися не лише лінгвістикою, але і палеографією. В 1996 р. Лідія Коць-Григорчук захистила докторську дисертацію на тему «Український діалектний простір при єдиному горизонті дослідження».

 

 

 

 

 

 

 

КОСТИЩІВ ЖІНЕТ народилася 18.01.1929 р. в м. Больвілер (Франція) в батьків Марії і Теодора. Після Другої світової війни з батьками приїхала в Україну. Навчалася у Львівському університеті. 30.11.1950 р. заарештована, а 21.02.1951 р. за ст. 54-10 ч. 1 засуджена на 10 років таборів. Відбувала на Колимі. Звільнена в 1955 р. Закінчила навчання. В 1957 р. одружилася з Іллею Максимовичем. Викладала в консерваторії французьку мову. Займалася перекладами на французьку мову українських прозаїків. З 1979 р. член Спілки письменників України. Померла 25.05.1995 р., похована у Львові.

Література: Письменники Радянської України. 1917-1987.  Бібліографічний покажчик. Київ, «Радянський письменник», 1988.

 

 

З ФРАНЦІЇ – НА КОЛИМУ

В 1926 році мій батько Костищів Теодор, 1906 р. народження, рішив побачити світу і поїхав до Франції, завербувався на калійні шахти. Там він зустрів мою маму, одружилися і в 1929 р. народилася їх перша дочка – Жінет, друга прийшла на світ в 1932 р. Росли ми щасливо, в дружній родині, вільні, як пташки. До школи пішла дуже скоро, в 1934 р. Наука давалась легко, і я переходила з класу в клас без перешкод. Перепрошую, забула сказати, що я народилася в м. Больвілер, що на сході Франції, в Ельзасі.

Батько мій дуже хотів, щоб діти були освічені, тож не жалів нічого, аби його мрії збулися. Це і приватні лекції з англійської, німецьку вчили в школі, це і уроки музики, співу.

В 1939 р. вибухнула війна і прийшла окупація німецька. В грудні 1940 р. нашу родину німці виселяють на південь Франції, в департамент Дордонь, в м. Клервівр. Там я продовжую науку ще в школі, а потім в коледжі м. Ексідей. В 1945 р., після закінчення війни, ми повернулися в Больвілер.

По війні батьки вирішили повернутися на батьківщину, тим більше, що бабуся писала розпачливі листи. Дідуся вже не було, землі батько накупив багато, а обробляти було нікому. Приїхали ми в цей не­щасний край, зруйнований війною, де вже панували більшовики, де вже почали закладати колгоспи (про які ми й не чули у Франції), де вже вивозили людей, де було двовладдя, де було страшно жити. Про ту другу владу – нічну – ми також нічого не знали.

Я поступила вчитися в університет ім. І. Франка м. Львова. Укр. мову майже не знала, треба було вчитися розуміти на слух. Спа­сали мене філологічні здібності. Вибрала спеціально іноземну філологію, щоб менше витрачати час на французьку мову (поступила на цей факультет) і мати час вивчати інші предмети, які давалися досить легко, за винятком суспільних наук, яких зовсім не розуміла. В грудні (з 30 листопада на перше грудня 1950 р.) прийшли двоє вночі і мене заарештували. Після двох місяців розслідування відбувся суд – мені при­судили 10 років позбавлення волі за ст. 54-10 ч. 1 за антирадянську пропаганду, одним словом, зробили з мене контрреволюціонера. Відправили мене аж на Колиму, в Маглаг, де пробула до 1955 р., працюючи на тяжких роботах. Валила ліс зимою, косила літом. Важкі це були роки не тільки у фізичному пляні, а й в моральному. В таборі сиділи так звані «битовики» – вбивці, проститутки, наркоманки, злодійки – найгірше, що може продукувати суспільство. Ці роки залишилися в мені як поганий сон, все ніби бачу в уяві з важким почуттям, що це не була я, що це все відбувалося не зі мною. А потім прийшов 1955 рік – березень – і мене ви­кликали в спецчастину і сказали, що я вільна і можу їхати додому.

Після приїзду до Львова почалися нові митарства: треба було поновитися в правах студентки ІV курсу. А це було на грані неможливого. Поїздки до Києва, у міністерство вищої освіти. Були лише відписки. Аж знайшлася добра людина, яка мені допомогла, – навчальний рік 1955/56 я розпочала як студентка ІV курсу. Вчилася жадібно, надолужувала втрачений час. І ось 1957 рік. Розподіл. Приїхали «покупці». Викликають нас по одній. Настала моя черга. Декан факультету, нині вже покійний, п. Войтюк, розповідає, яка я активістка в організації французьких вечорів, який з мене знавець французької мови і т. д. Спитали його, чого ж в такому разі не залишають такого спеціаліста на кафедрі. А тоді декан шепнув їм на вухо сакраментальні слова «сиділа». І хотіли послати мене далеко від Львова, у глухе село, у восьмирічну школу. Натурально я не поїхала, добилася відкріплення і почала працювати в музпедучилищі ім. Ф. Колесси у Львові. А з 1960 року по сьогоднішній день – у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка на посаді старшого викладача французької мови.

Друзі намовили мене використати для добра української літерату­ри, випробувати себе в галузі перекладу. Страшно було подумати, що я можу щось доброго зробити. Взяла я повість Я. Галана «Гори димлять». Працювала над нею з любов’ю, завзято. Але ніхто не хотів брати, бо тема не та, бо нема революційного руху, бо забагато еротики, і ще якісь причини, що повість пролежала в мене 20 років і побачила світ лише в 1988 році.

Добрий випадок захотів, щоб мене порекомендували у видавництво «Дніпро», відділ іноземних мов, який тільки що відкрився. Перше офі­ційне замовлення було на О. Гончара «Соняшники», які вийшли в 1972 р. І пішли замовлення. 1973 р. О. Кобилянська «Земля». Моя пропозиція 1975 р. В. Стефаник «Кам’яний хрест». 1977 р. П. Загребельний «Європа 45». 1980 р. Вадим Бойко «Слово про страту» (табірна тема). 1981 р. Ю. Яновський «Вершники». 1982 р. – моя участь у перекладі «Антології української новели». 1982 р. 
Р. Іваничук «Новели». 1983
 р. Б. Харчук «Розстріляні ночі». 1984 р. В. Лавриненків «Шпага честі». 1984 р. О. Довженко «Незабутнє» – 2 оповідання: «Перемога», «Тризна». 1988 р І. Франко «Для домашнього вогнища». 1988 р. І. Франко «Перехресні стежки». 1988 р.
Я. Галан «Гори димлять». Підписала договір – і не один – на
 Р. Федоріва «Жорна», на Старицького «Зачарований скарб», на «Золо­ту вежу» – укр. народні казки, на «Гаряче серце» – добірка казок. Пе­реклала О. Турянського «Поза межами болю». Всі ці переклади знаходяться у видавництві «Дніпро», але не виходять, от нібито нема паперу. Умови договору не виконали, мені ніхто ні шеляга не заплатив, і не знати, яка доля чекає тих книжок. В даний час працюю над перекладом О. Назарука «Роксоляна». Висували мене на премію М. Рильського в 1979 р., але не пройшла моя кандидатура. Мабуть, по тих самих причинах: «сиділа».

Ось так коротко віхи мого curriculum vitae.

З глибокою пошаною

Ж. Максимович (Костищів)

_______________________

1. Пам’ятник Жанні д’Арк в Парижі, Франція.

 

 

 

 

 

 

ДИДИК ГАЛИНА народилася 18.03.1912 р. в с. Шалина на Бережанщині в сім’ї Галини та Томи. Закінчила вчительську семінарію і курси мед­сестер. Вперше заарештована в 1939 р., утримувалась в тюрмі в Бережанах. Після звільнення пішла в підпілля і перебувала там до арешту 5.03.1950 р. в
с. Білогорща під Львовом. Організовувала Українсь­кий Червоний Хрест, була зв’язковою Центрального Проводу. Підпільне псевдо «Анна». Нагороджена Бронзовим і Срібним хрестами за заслуги в УПА. Засуджена постановою ОСО на 25 років позбавлення волі. Відбува­ла у Володимирській тюрмі і таборі суворого режиму в Мордовії. Вийшла на волю в 1971 р. Померла 24.12.1979 р., похована у Львові.

 

ДО ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР

від громадянки ДИДИК ГАЛИНИ ТОМІВНИ,

1912 р. н., мешкаю в м. Караганді

Казахської РСР, вул. Кривогуза, 4

 

ЗАЯВА

 

24 березня ц. р. рішенням виїзної сесії Верховного суду Мордовської АРСР мене достроково звільнено після відбуття 21 року ув’язнення (з них 19 років тюремного). Не знаю, чому мене вибрано для звіль­нення із групи політв’язнів-двадцятип’ятирічників. Я не просила помилування, не засуджувала свого минулого і не зрікалась своїх переко­нань. Тому почуття обов’язку перед моїми товаришами по ув’язненню примушує звернутись до вас із цією заявою.

Я хочу ще раз піднести питання, яке ми в ув’язненні ставили неодноразово: скасування жорстокого 25-річного терміну, формально скасованого ще 1961 року.

Звертаюсь до всесоюзної інстанції тільки тому, що Верховна Ра­да України, на жаль, позбавлена можливості самостійно вирішувати та­кі питання.

Я, очевидно, один із «найстрашніших» злочинців, бо, на відміну від більшості 25-річників, мене, жінку, навіть утримували не в таборі, а у в’язниці. Тому, очевидно, по моєму житті і по моїх «злочинах» ви можете скласти собі уявлення і про інших українських політв’язнів-двадцятип’ятирічників та про суспільні умови, які привели нас у тюр­ми і табори.

Я народилася 1912 року на Тернопільщині в селянській родині. Мала 27 років, коли Галичину прилучено до Радянського Союзу. Хоч у Західній Україні велася перед тим активна національно-освітницька праця, існували українські партії, підпілля ОУН, ніхто однак не чинив збройного опору радянській владі. Дехто із галичан зустрічав навіть армію з-за Збруча квітами. Як же сталося, що ці самі люди в 1944 році панічно втікали на Захід або зустрічали ту ж саму армію скорострілами або й гранатами?

Я переконана, що такі зрушення в уявленнях і поведінці моїх земляків були викликані деспотичною політикою, продовжуваною у 1939-1941 роках на землях Західної України органами НКВД.

Я особисто не виступала проти радянської влади, сумлінно працю­вала в кооперації. Але через 1,5 місяця після приходу радянської влади мене заарештували за сфабрикованим звинуваченням і весь рік нізащо протримали у Бережанській тюрмі. Щоб уникнути дальших переслідувань, змушена була після звільнення жити під чужим прізвищем. По Галичині тоді прокотились масові арешти. В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру разом з політично нейтральними потрапляли колишні ідейні противники – члени ОУН, УНДО, КПЗУ. В тюрмах катували і розстрілювали без суду.

Я досі не можу спокійно згадувати страшні картини, які довелось побачити в перші дні війни. Тоді після відступу радянських військ, розшукуючи близьких мені людей, я була в тюрмах Львова, Тернополя, Бережан. Я бачила витягнених із катівень і потаємних ям і виставлені для опізнання рідними і друзями тисячі трупів, постріляних, помордованих, часом із слідами варварських знущань – вирізаними на тілі тризубами, виколотими очима, повідрізуваними носами, вухами, грудьми. Таке не забувається ніколи. Таке карбується на серці і передається поколінням.

При німцях я також була у підпіллі під постійною загрозою ви­криття і жорстокої кари за приналежність до ОУН. Це брехня, що ми активно співпрацювали з німцями. Після розпуску німцями проголошеного у Львові українського уряду з ними працювала тільки невелика група людей, які відкололися від руху. Можливо, з чисто тактичних міркувань. Але ми, рядові члени ОУН, швидко навчилися бачити ворога у всякому чужинцеві, що самозванно прийшов на нашу землю. Жертвами боротьби з німцями впали відомі діячі українського руху: Дмитро Мирон, Василь Бандера, десятки й сотні інших.

Енкаведистський терор 1939-1941 рр. був великою і важливою школою. Тому при наближенні фронту в підпілля пішли і за зброю взялись не тільки члени ОУН. Як вам не прикро це сьогодні чути, але то був масовий рух, в якому брали участь сотні тисяч і який підтримува­ли мільйони. Без такої підтримки при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би немож­ливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а, на­самперед, всенародна боротьба проти російської окупації і терору. Це був рух самооборони, в якому я знайшла місце, найбільш прийнятне для жінки-патріотки. Спочатку я організовувала і очолювала Український Червоний Хрест на Тернопільщині, пізніше керувала всією організацією УЧХ. В останній час перед арештом я була зв’язковою Центрального Проводу.

Щедро пишучи про «звірства бандерівців», сьогоднішні автори впадають у дивну односторонність, не згадуючи, що виробляли тоді на Західній Україні беріївці: як фабрикувалися «справи» на невинних людей, як цілі села насильно вивозили у Сибір, як людей убивали без суду і слідства, як катували заарештованих по тюрмах. Тут уже не було безконтрольності, це була свідома політика, яка викликала належну реакцію.

Особисто я нікого в житті не вдарила, ні на кого не піднесла зброю. Найбільше сил і енергії у визвольному русі я віддавала зби­ранню медикаментів, лікуванню та переховуванню хворих і поранених. У 1944 році на Рогатинщині я так само перев’язувала поранених в бою радянських солдатів, як і українських партизанів. Зате на мою долю випали найжорстокіші тортури і знущання.

Мене заарештували 5.03.1950 року у с. Білогорщі під Львовом, де бу­ла остання криївка генерала Шухевича. При цьому генерал Шухевич застрелився, а я вжила отруту. Мене врятували від смерті для того, щоб напівпритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень. Вночі мені не давали спати. Таке «слідство» тривало понад два роки. Якби я й хотіла, ніколи не змогла б забути тих, хто мене катував, втрачаючи при цьому людську подобу, – слідчих МГБ Гузєєва, Солюця, Півоварця, Клименка, Лонченка. Були й інші, не постійні, які приходили познущатись наді мною задля п’яної розваги. Мордування заарештованих на слідстві – злочин, який карається зако­ном. Однак навіть пізніше, коли вголос сказали про незаконність таких дій, я не зустріла жодного із своїх катів ні у Володимирській в’язниці, ні в Мордовії.

У грудні 1962 р., після двох з половиною років катування, «тройка» ОСО заочно засудила мене на 25 років табірного ув’язнення. Пізніше ОСО була визнана незаконною інстанцією, але не визнані незаконними штамповані «тройкою» вироки. Через кілька днів після прибуття в табір, мені було оголошено чергове рішення ОСО: без якогось нового слідства замінили табірне ув’язнення на тюремне. Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти.

1962 р. було прийнято новий кримінальний кодекс, за яким 25-річний термін ув’язнення скасовано. Згідно з законом полегшення в кодексі має зворотню дію, тобто поширюється на раніше суджених. Для мене і для кількох десятків інших учасників українського національ­ного визвольного руху спеціальним указом було зроблено виняток. За­кон на нас не поширився.

Після 1961 року, а особливо останніми роками, різко посуво­рішав режим у тюрмах і таборах. Він тепер суворіший навіть за той, що був в останні сталінські роки. Згідно з законом, посилення режиму тягне за собою зменшення терміну покарання або зміну виду покарання. Цей закон до нас так і не застосували. Тільки 1969 року мене та ще двох жінок-двадцятип’ятирічниць – Катерину Зарицьку та Одарку Гусяк – перевели із в’язниці в табір суворого режиму в Мордовії, звідки мене і звільнено.

Я виклала вам типову біографію українського політв’язня-двадцятип’ятирічника. Якщо керуватися здоровим глуздом, а не інерцією сталінської жорстокості, треба було б задуматись над питанням, що дає дальше утримання у тюрмах і таборах хворих старих людей, учасників руху, що був спричинений об’єктивними умовами і відійшов у минуле? Чи становитимуть вони сьогодні на волі хоч якусь загрозу існуючому ладові? І чи не більшу шкоду цьому ладові приносить демонстрація перед лицем усього світу незагнузданої жорстокості?..

10 липня 1971 року

Галина ДИДИК

 

(Матеріал з архіву журналістки Людмили Шереметьєвої-Дашкевич. Публікується в скороченому вигляді. – Г.Г.)

 

ІЛЬКІВ ОЛЬГА народилася 21.06.1920 р. в м. Стрий на Львівщині в батьків Розалії і Фаустина. В 1936-1939 рр. навчалась в інституті для дівчат в Перемишлі. Член ОУН з 1941 р. Була в підпіллі, псевдо «Роксоляна». В 1943 р. одружилась з Володимиром Лико (підпільні псевда «Буревій», «Оріон»), загинув у Карпатах 1948 р. Діти: Звенислава-Марія (1946), Володи­мир (1947). Була зв’язковою Романа Шухевича. Схоплена 14.03.1950 р. на вулиці Львова. Суджена в Києві 1952 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років тюремного ув’язнення. Відбувала в Олександрійському та Володимирському централах, в Іркутській області. Звільнена в 1964 р. Зараз живе у Львові.

 

 

Присвячую посмертно Головному Командирові

УПА Романові Шухевичу

 

Вже більше не раби ми, ні, –

Ми вільні і грізні.

Нехай – не маєм хати ми,

Ми – не раби!

Нехай не маєм хати ще,

Ми маєм крок, що сміло йде,

Маємо кров, що в бій зове,

Ми маєм волю, що чин несе.

Де наша хата? – Наша ніч,

І ліс, і балка, і яруга,

Високих гір синява смуга,

Де ріс і зрів народний гнів –

Терпкий і життєдайний овоч крови,

Де навіть камінь скаже, хто ми,

За що несем тягар борні,

Що йде удень, йде уночі.

Узброєні в ідею нашу й чин,

Підемо ми в останній бій

Назустріч волі або гордій смерті,

Бо нація вже ми.

І так підемо у віки.

Й нікому нас з багатства цього не обдерти.

 

                                                                                               Ольга Ільків

 

 

 

ВЕНГРИН  МАРІЯ народилася 31.12.1929 р. в с. Бунів Яворівського району на Львівщині в батьків Анни і Степана. Закінчила 7 класів і допомагала батькам по господарству. Заарештована 25.04.1950 р. Засуджена 27.06.1950 р. у Львові за ст. 54-12 КК УРСР на 10 років таборів. Відбувала на Уралі, звільнилася в 1955 р. Повернулася додому, працювала в колгоспі.

 

 

 

Мирон Мастикаш

ТОДІ НАМ ВІСІМНАДЦЯТИЙ МИНАВ...

Серед моїх друзів по неволі були священик Остап Стернюк, молод­ший брат бл. п. Митрополита Володимира Стернюка, рідні брати Богдан та Орест Довгані з Красного та мешканець Краковецького району на прізвище Венгрин (імені його, як і назви села, в якому мешкав до арешту, я не запам’ятав, адже минуло майже півстоліття).

У лівій «ніжці» літери П були здебільшого жіночі камери. Там «замешкали» (але в різних камерах) дві доньки Венгрина.

У червні 1950 року військовий трибунал ПрикВО засудив батька і старшу доньку за стандартом – 25+5, а молодшу, Марію, на 10+5 років.

Я часто розмовляв з Марійкою через заґратовані вікна наших ка­мер мовою жестів, яка нагадує мову глухонімих. Передавав їй «депеші» від батька, а від неї приймав і передавав батькові різні новини.

Позаяк Марійка була моєю ровесницею (ми обоє мали тоді по 18 років), то я часто фліртував з нею, «говорив» їй руками різні милі компліменти. Хоча я не міг розгледіти її личка через заґратовані вік­на й на досить великій відстані (біля 100 м), проте ж зробив висно­вок, що вона є дуже вродливою. Її батько підтвердив це. Друзі по камері часто жартували, що я став зятем Венгрина.

Після розпаду «тюрми народів» і проголошення незалежності України я розпочав інтенсивні пошуки друзів по неволі, з якими перебував у тюрмах і таборах сталінського Гулагу. Знайшов їх більше десяти, се­ред них о.Остапа Стернюка. Розшукував також Марійку Венгрин, але безуспішно. Адже минуло стільки років! З бігом часу я забув ім’я старого Венгрина, його старшої дочки і назву їх рідного села.

У серпні цього року я зробив останню спробу знайти її, хоча, правду кажучи, не дуже вірив в успіх цього пошуку.

Написав досить велику замітку, в якій докладно описав свої тюремні будні в камері №67, про своє знайомство з Марійкою Венгрин, й вислав її на адресу часопису «Яворівщина», одного з найкращих «районок» Львівщини. В кінці замітки просив редакцію часопису допомогти мені розшукати Марію Венгрин (за дівочим прізвищем). Також звернувся до читачів «Яворівщини» з проханням: якщо хтось має якісь відомості про цю славну родину, нехай повідомить мені.

І ось приємна несподіванка: голова Яворівського районного осе­редку Спілки політв’язнів передав мені часопис «Яворівщина» за 27 серпня 1999 року, в якому була опублікована моя стаття.

І ось 29 вересня цього ж року лунає в моєму помешканні телефон­ний дзвінок. У слухавці – голос невідомої жінки: «Добрий день, ви – Мирон Мастикаш, який розшукує Марію Венгрин?» Отримавши ствердну відпо­відь, голос продовжує: «З вами розмовляє Ольга Щирба, кревна Марії Венгрин. Вона знаходиться біля мене, в моєму помешканні у Львові, але дуже поспішає на останній автобус до села Бунів в Яворівському райо­ні, де вона мешкає. Якщо хочете зустрітись з нею, приходьте, адже ми мешкаємо неподалік». Відклав усе набік і подався на вказану адресу. Я відразу впізнав Марію, на її лиці збереглися сліди дівочої вроди... Я запізнався з обома жінками, з Марією Венгрин на цей раз міцним рукопотиском, а не через тюремні ґрати.

Почалася жвава розмова, трохи метушлива, адже нам обом хотілося за короткий час довідатися дуже багато, тим часом Марія поспішала на автобус. Довідався, що Степан Венгрин 1887 року народження, а його доньки Наталя і Марія походять з села Бунів. Був я там 19 серпня 1993 року на мітингу-реквіємі, що відбувся на місцевому цвинтарі у зв’язку з 49-ю річницею загибелі славного письменника, члена УГВР і лікаря УПА Юрія Липи. Марія Венгрин теж була на тому мітингу, отже, ми були поруч, але навіть не здогадувалися про те.

Степан Венгрин відбував кару в мордовських таборах, Наталя – в Караганді, а Марія – на Уралі. Всі троє, як і я, були звільнені достроково під час т. зв. «хрущовської відлиги».

Під час нашої зустрічі, яка тривала приблизно півгодини, Марія сказала: «Моя рідня, друзі і знайомі в кінці серпня спитали мене, чи читала я статтю «Бодай те лихо не верталось...», опубліковану в «Яворівщині» 27 числа. Я відповіла, що, на жаль, не читала. «Обов’язково прочитай, – радили мені. – Там, здається, усе про тебе. І дай знати тому чоловікові, що стільки років тебе розшукує, що ти і Наталя живі і здорові».

В далекому 1950 році Марійка і я мали по 18 років, тепер має­мо по 67... І вона і я дякуємо Всевишньому за те, що врятував нам життя і дозволив дочекатися визволення України з-під московського ярма.

_______________________

1. Жіночий концтабір суворого режиму на березі озера Балхаш (Казахстан). Великдень 1954 р. Крайня праворуч сестра Марії – Наталя Венгрин.

 

 

 

ГУСЯК  ДАРІЯ народилася 4.02.1924 р. в Трускавці на Львівщині в батьків Марії та Юрія. Закінчила гімназію в Дрогобичі. Виконувала обов’язки зв’язкової (псевдо «Нуся») головного командира УПА генерала Тараса Чуп­ринки. Схоплена у Львові 2.03.1950 р. Суджена в Києві за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років тюремного ув’язнен­ня. Відбувала у Володимирському централі та в Мордовії. Звільнилася в 1975 р., поселилася разом з подругою по неволі Катериною Зарицькою в Підволочиську Хмельницької обл. Зараз живе у Львові, голова Всеукраїнської Ліги українських жінок, член проводу Конгресу Українських Націоналістів.

 

 

І ПОВІРИЛА В ДИВО, ЩО УКРАЇНА ВСТАНЕ

(Інтерв’ю)

 

– Пані Даріє, Ваша доля склалася так, що Ви знали найкращих представників української нації, її провідників. Ви були зв’язковою ге­нерал-хорунжого ОУН-УПА Романа Шухевича – Тараса Чупринки. Що привело Вас на шлях боротьби? Якою була Ваша молодість?

– Вже з самої юности я спілкувалася з тими людьми, які були свідомі свого найвищого обов’язку – боротьби за свободу нації. Жила я зі своїми батьками і сестрами у Трускавці на Львівщині, де бурхливо розвивалося національне відродження. У нашій хаті збиралися Василь Білас (син тітчиної сестри), Дмитро Данилишин (тітчин брат), багато інших націоналістів. Разом з батьком вели патріотичні розмови, сплановували суспільно-громадські заходи. Все це впливало на формування моєї свідомости. Зростала ненависть до всякого роду окупантів. Хочу сказати, що тоді члени ОУН керували усім громадським життям. Досить було однієї такої людини, щоб інші переймались ідеєю національного відродження і готові були йти на самопожертву. Зростанню свідомости у населення сприяло і духовенство, яке брало активну участь у громадсько-політичному житті.

Першим життєвим уроком, який викликав у мене ненависть до большевиків, був арешт мого батька під час першого їхнього приходу. На початку 1940 року його заарештували, вивезли в Архангельську область і звісток від нього не було.

22 червня 1941 року. Почалася німецько-совєтська війна. У деко­го зародилися надії на великі зміни до кращого... Та скоро настало розчарування, бо почалися арешти й грабіжництво і з боку німців. Постала національна самооборона, з якої були створені відділи УПА. Найактивніше вони діяли в лісах Волині та Галичини.

Ми щиро молилися Богові і знали, що треба організовуватись, спільно боротись, щоб прогнати всяких окупантів з рідної землі. А яка радість охопила нас усіх, коли ми почули звістку про акт відновлення незалежности Соборної Української Держави, що був проголоше­ний 30 червня 1941 року у Львові! Всі ми глибоко пережили цю добру новину і почувались на короткий час щасливими і вільними. Ми співали на повні груди «Ще не вмерла Україна», очі наші горіли любов’ю до свого народу. Ми твердо вірили в його світле воскресіння. 

– Ви вже на той час мали тісні контакти з членами Організації Українських Націоналістів?

– Так, я активно включилася у підпільну роботу. Мала тісні зв’язки з Олею Ільків, Мартою Пашковською. Один раз зустрічалася з Іриною Савицькою. Першим моїм завданням було знайти таку людину, яка б роздобула інформацію про заарештованих Наталю Березинську та її дітей, яких тримали у Дрогобицькій тюрмі. Тільки пізніше я дізналася, що це була дружина Романа Шухевича. Їм треба було якось допомогти матеріяльно. Я знайшла таку людину, і тоді Оля Ільків запропонувала мені жити і працювати за фіктивними документами, тобто в підпіллі. 

– У ті роки, як мені відомо, Ви познайомились із нескореною патріоткою Катрусею Зарицькою, жінкою із легенди. Що допомагало вам, моло­дим, вистояти, вижити в неймовірних умовах? Що рухало вами?

– Вперше я зустрілася з Катрусею Зарицькою в Стрию. Вона вже мала досвід підпільної роботи. Катруся пояснювала, як виконати нове завдання: задавала напрямок, а вирішувати казала на свій розсуд, в залежности від обставин. Я мала вийняти або викупити приміщення для підпільного користування. Таку хату я організувала в с. Грімне Комарнівського району. Скоро у тій хаті була створена криївка.

Невдовзі ми почули, що в Ходорові на час виконання одного завдання Катруся Зарицька була заарештована. Вона відстрілювалася, навіть когось вбила, за що її називали терористкою. Катруся, як побачила, що ситуація безвихідна, прийняла отруту, але гебісти, передбачивши це, взяли з собою лікаря, який її врятував. Та всі ми думали, що вона загинула. Бо по-диявольськи хитрі енкаведисти вдавались до найнеймовірніших методів. Саме тоді, коли вона була при смерті, її сфотографува­ли і поширили знімки через своїх агентів у підпілля, навіть некролог подали в газеті для переконливости.

Запитуєте, що живило нас, допомагало вистояти. Ідея. Ми знали, що ніхто не вибачить нам, якщо народ залишиться в неволі. Прагнення жити вільно, самостійно – це те, до чого ми йшли всі, хто включився в цю боротьбу. 

– Пані Даріє, коли доля звела Вас з легендарним генералом УПА Романом Шухевичем?

– Відразу після того, як у Грімному винайняла хату для підпільної роботи, де жила з мамою і Мартою Пашковською, нібито сестрою. У той час Роман Шухевич відчув хворобу серця і поселився на деякий час у нас. Спочатку ми навіть не знали, хто він, настільки все було в глибокій конспірації. 

– Яким Роман Шухевич постає у Ваших спогадах?

– Це була надзвичайна людина. Лицар українського духу, романтик та ідеаліст. Він ніколи не вивищувався, вражав скромністю і вмів знайти спільну мову з будь-ким. Маючи справді дар Божий, притягував до себе щирістю, правдивістю, сміливістю. Прикладом відваги є те, що він міг іти на завдання без охоронців, не раз дивився в очі смерті, та волею Божого Провидіння залишався живим і щасливо повертався. Запам’яталося мені, що будучи за своєю суттю дуже веселим, жартівливим, Провідник надто тяжко переживав кожну втрату під час арештів. У ті хви­лини був зосереджений, багато роздумував. 

– Будучи зв’язковою Романа Шухевича, Вам доводилось виконувати нелегкі завдання...

– Після провалу конспіративної квартири в Грімному, я органі­зувала таку хату в Білогорщі під Львовом. З метою конспірації мала дуже вузькі знайомства з підпільниками. А завдання виконувала різні. Їздила в розвідку в Київ, Москву, з дорученням – у відповідні пункти підпільників, що були в лісі. Роман Шухевич доручив мені опанувати виготовлення печаток, документів. Організовувала курси, на яких проводила навчання новоприбулих підпільників. Взагалі не цуралась ніякої ро­боти, бо все було потрібно: і закупи робити, і прибирати, і за хвори­ми доглядати. А під час останньої запланованої зустрічі у Львові 1950 року мене арештували4, кинули у в’язницю, де піддавали страшним торту­рам, а потім відправили на 25 років у так звану термінову тюрму у Володимир-на-Клязьмі під Москвою. Там доля ще раз звела мене з Катрусею Зарицькою. А потім, після виходу з тюрми, вона запросила мене жити до себе. 

– Пані Даріє, Ваша заповітна мрія сповнилася: Україна – незалеж­на. Ви зараз теж докладаєте зусиль, щоб закріпити силу молодої держа­ви, займаєтесь активною громадською діяльністю. Ви є засновником Ліги українських жінок.

– Ліга українських жінок була створена 1995 року, коли існувало вже багато громадських організацій, в тому числі і жіночих. Ми, члени Ліги жінок, не стоїмо осторонь всіх тих подій, що відбуваються в Україні і, по можливості, беремо участь в розбудові Української держави. Найголовнішим нашим завданням є виховати із підростаючого покоління свідомих українців, які могли б продовжувати святу справу, за яку віддали своє життя кращі представники нашого народу. 

 

Розмову з Дарією Гусяк вела Зоряна Нагірняк

 

 

 

 

ГОЛОЯД  ГАЛИНА народилася 20.06.1922 р. в м. Львові у батьків Оле­ни та Омеляна Савицьких. Закінчила ліцей в м. Тарнові. Член ОУН з 1939 р. В 1940 р. одружена з Мироном Голоядом (загинув в УПА). Пе­ребувала в підпіллі. 6.05.1950 р. схоплена на вулиці Львова, засу­джена на 25 років ув’язнення. Двічі суджена в таборах: за спробу вте­чі і за підбурювання до непокори. Відбувала в Мордовії, у Володимирському централі. Звільнена в 1964 р., працювала слюсарем на Бурштинській ГРЕС. В 1965 р. одружилася з Марком Дреботом. Син Богдан (1977), скульптор. Галина Голояд – автор багатьох поезій, авто­біографічно­го роману «Дорога». Член Національної Спілки письменників України. Підпільне псевдо і літературний псевдонім Марта Гай. За діяльність в ОУН-УПА нагороджена Срібним хрестом за заслуги в УПА.

Література: Марта Гай. Дорога. Івано-Франківськ, «Просвіта», 1992.

 

Читаючи книжку

«Московські вбивці С. БанДери»

Провіднику, я з Вами розмовляю, –

У мене чорна книга на руках...

Дивлюся Вам в обличчя і вивчаю

Безмежний біль і втому у очах.

 

Ви знаєте, я теж убита тайно

Отрутою не з двох, а тисячі цівок.

Мені в лице агент московський глянув

Й направив смертоносний свій плювок.

 

Та це – на маргінесі. А про себе

Я мушу здати звіт сьогодні Вам.

Повіяв вітер волі і на небі

В пречисту голубінь піднявся Храм.

 

Я дожила, як це не дивно дуже,

До того Дня, який творили Ви.

Здаю Вам звіт, Провіднику і Друже,

Всіх довгих літ своєї боротьби.

 

Це були ті літа в лісах, облавах,

В боях запеклих, знаних нам обом,

І ті, що у катів лукавих

Прийшлось провести в тюрмах під штиком.

 

Я не лякалась, Ви це добре знали,

Хоч говорили нам, що Ви в гробу.

Адже Ви з того світа приказали

Поборювати слабість і брехню.

 

Тепер весна по Україні бродить...

Провіднику, я дуже Вас прошу,

Скажіть, чи голос мій доходить

Туди, де Вас поклали у труну?

 

Я з Вами все ще й нині розмовляю

Так, як тоді, коли були живі.

Такі, як Ви, ніколи не вмирають,

Такі, як я, все вірні і стійкі.

 

Хоч постаріла я від злої стужі,

Та духом все ще дальше у бою...

Провіднику мій, мій Великий Друже,

Я – з Вами!

Ви – зі мною!

Я – стою!

Марта Гай

Марта Гай

ДОРОГА

(Уривок з роману)

 

Зміни, одначе, все-таки було видно. Все нові в’язні, яким скоротили строк, поспішали на волю, до рідних. Ганна, правда, як і більшість її подруг, сумнівалася в реальності цієї «волі». Ще невідомо було, ко­му вільніше дихалося, кому більше було дозволено виявляти свою думку: тим, що за ґратами, чи тим, кого випустили з табору.

До цієї «волі» наближалася також і Стефа Ваврикович. Одначе в Стефи все було складніше, як в інших. Вона була полькою, і родичі її та чоловік виїхали в Польщу. В Москві їм обіцяли, що після закінчен­ня строку Стефа виїде за ними. Та з наближенням звільнення стало яс­но, що совєтські власті не збираються відпускати її в Польщу. Стефа була дуже стривожена. Навіть надія на Божу поміч, яка притаманна віруючим, не в силі була погасити тугу за рідними, страху за дальшу свою долю. Ганна розуміла, що діялося в серці товаришки. Вона щиро любила і шанувала Стефу.

– Що ж нам робити?

– Не знаю. Я, правду казати, від самого початку не вірила їм. Знала, обдурили батьків, щоб ті погодилися на переселення.

Увечері Ганна пішла в барак до Валі Цехмістер. Валя – колишня студентка Московського університету, відбувала кару за те, що разом з іншими виступила проти введення совєтських військ в Угорщину і придушення там повстання. Валя була людиною кришталевої душевної чистоти. Вона, що б там не було, не йшла на компроміс з неправдою. Її душа рвалася із затхлих випарів темноти до далекої недосяжної зорі.

– Як допомогти Ваврикович? – Валя стягнула брови і задумалася. – Знаю, треба зробити так, щоби її не витягнули за межі зони в день закінчення строку.

– І що?

– Якщо вона не вийде на волю в той же день, адміністрація табору змушена буде сповістити про це міністерство. Апарат у них на­стільки забюрократизований, що попри всі злочини вони бояться хоч на крихту відступити від прописаної інструкції.

– Почекайте, в цьому є резон. Якщо справа Стефи буде передана Москві, можна буде добитися, щоб видали їй не совєтський, а польський паспорт.

– Саме так.

– Як же ми не відпустимо її за зону?

– Це повинно вдатися. Табір великий, в ньому тисячі жінок. Якщо затримаємо її до вечора, то вночі наглядачам її не знайти.

Так вони з Валею, втягнувши ще Нателлу, студентку з Тбілісі, організували «заговір». Вони в цю хвилину і не думали про можливі наслідки свого вчинку, знали одне: товаришці по неволі треба допомог­ти повернутися до сім’ї.

Колона розхвилювалася. Біля барака, де жила Стефа Ваврикович, товпилися жінки. Вони мовчали, але не розходилися. Наглядачі пробу­вали умовляти в’язнів:

– Що це ви всі зібралися? Вона і без ваших проводів піде, не в штрафняк же, а на волю.

Але Стефа на їх здивування відмовилася йти «на волю». Її потягнули за руки, відривали пальці від перекладин. Стефа не хотіла вдягатися, хоч в тайшетській тайзі лютувала зима. Її все-таки відірвали від нар і потягнули до дверей, простоволосу, невзуту, тільки в панчохах. Мороз був лютий, він в’їдався в обличчя людей.

Наглядачі таки витягнули Стефу на вулицю, на мороз. Але тут сталося цілком несподіване. Жінки великим натовпом поперли на них і відтіснили від Стефи. Невільниці, взявшись за руки, коло за колом обступили подругу. Одні ставали за другими, і в такий спосіб сотні жінок збилися в нерозривний великий клубок, в середині якого стояла Стефа. Довкола метушилися наглядачі, прийшов начальник колони, начальник режиму. Умовляння, крики, погрози сипалися на голови в’язнів, але ті стояли мовчки та вперто. Ні, не було сили, яка б зрушила цей на­товп з місця.

Минуло півгодини, година, друга, третя... Почало смеркатися, наближалася нетерпеливо очікувана ніч. Того тільки жінкам і треба.

Коли стемніло, офіцери і наглядачі пішли на нараду. І саме то­ді Стефа зникла. Куди вона поділася, хто і де її заховав, не знали не тільки чекісти, але й тисячі в’язнів, які хвилювалися.

Ще до «отбою» Ганну, Валю і Нателлу забрали в карцер. Ганну викликали на допит першу.

– Вы зачинщик бунта?

Ганна мовчала. Серце її, сповнене радості, що задумане вдалося і Стефа залишилась в зоні, співало, а не тривожилося.

– Вы зачинщик бунта и вас будут судить по закону. Сгниёте в тюрьме.

– Хай, – відповіла спокійно Ганна, – але вона повернеться до своїх батьків і чоловіка. Хоч одній людині пощастить вирватись з цього пекла.

Вже п’ятий день Ганна, Нателла і Валя не приймали їжі. В знак протесту проти безправ’я, яке чинила адміністрація, вони оголосили голо­довку. Правда, карцер тепер опалювали, але табір далі хвилювався, ні­хто не знав, що чекає трьох захисниць Стефи Ваврикович.

Як не старалася адміністрація засекретити цю справу, Тайшет уже знав про те, що скоїлося в жіночому таборі. Тайшетську тюрму обслуговували в’язні з чоловічої зони і зараз же, в перший день приїзду дівчат, їм передали лист і харчі, зібрані друзями. Листи були від земляків-українців. «Дорогі подруги! Нам все відомо. Ми низько кланя­ємося вам і тиснемо ваші руки, мужні наші, героїчні наші...».

Одначе Ганна і її товаришки не вважали себе героями; це, що вони вчинили, було просто звичайним виявом солідарності, яку проявив би кожен політв’язень Сибіру.

Наближався день суду. Це вже був третій суд над Ганною. Коли викликали її, щоб підписати акт звинувачення, навіть Ганна, яка бачила не одне беззаконня, була вражена. В акті не було нічого сказано про справу Стефи Ваврикович, а серед туманних і двозначних фраз ясно викарбувалися слова: «за моральне розкладання оточуючих». Вона відсунула папір і з погордою сказала:

– Не буду подписывать. Состряпали сами, сами и подписывайте. – Состряпали, состряпали, – зло перекривив її слідчий. І все. Обійшлося без підпису Ганни. Нателлі написали в акті, що вона вкрала табірні простирала. Що Валі приписали в вину, навіть важко було розібратися.

Суд відбувся закритий, без зайвих процедур, зайвих слів. Ганні присудили три роки закритої тюрми, Валі – два, а Нателлі – один. Йшов 1960-й рік. Подруги бачилися востаннє. Вони мовчки потиснули собі руки

І знов стукотіли, стукотіли колеса. В зеківському вагоні везли Ганну у Володимирську тюрму.

_______________________

1. Тюремний автопортрет Галини Голояд.

 

 

 

МАРТИНЮК АННА народилася 19.12.1925 р. в с. Мицеві, повіт Грубешів, Холмщина (теперішня територія Польщі). Батьки – Катерина та Олександер, селяни. Освіта середня. З 1944 р. в УПА на Закерзонні. Одружена з Сергієм Мартинюком на псевдо «Граб», від якого вже в тюрмі народила сина Олеся у 1951 р. Заарештована 05.05.1951 р. у Варшаві, засуджена в м. Москва до 10 років ув’язнення в тюр­мі. Звільнена 1955 р. Перебувала у Володимирській тюрмі, таборах Верхньоуральська, Потьмі. Після звільнення чоловіка у 1956 р. виїха­ли на постійне проживання до Польщі. Окрім сина Олександера-Олеся, мали ще сина Ярослава (1957) та доньку Галину (1960).

 

Жіноча доля

Я народилася в селі Мицеві. Під час німецької окупації я ходила до середньої школи в Белзі. Недалеко польські «Баталіони Хлопськи» палили і мордували село за селом, Холмщину. До белзької лікарні привозили поранених людей. Ми, дівчата, ходили вечорами помагати. Опісля лікарі зорганізували кількатижневий санітарний курс, на який і я ходила. По скінченню школи вернулась додому. Ситуація була дуже неспокійна, по селах повстали самооборони, були сутички, ранені. Я помагала як вміла і стала санітаркою-зв’язковою в УПА. Зближався фронт. Стало ще тяжче. Не було лікарів. Найтяжче було, коли тяжко ранені хлопці вмирали, а я була безпорадна. Моя молодість минула в страху, недоспаних ночах, бувала голодна, простуджена, завше треба було йти до ранених чи нести «грипси» там, де хлопці не могли йти. Так минуло паро років. Однак молодість має свої права. Ще в 1945 році я закохалась. Граб працював у пропаганді. То була якби крадена любов, тоді була велика конспірація. Наші зустрічі завше припадкові, а бувало, що півроку не бачились. Щойно в 1947 році Граб сказав, що він Сергій Мартинюк. Волиняк, що скінчив у Крем’янці ліцей і три семестри Львівської політехніки. Коли зближався фронт, з колегами перейшов на Холмщину. Сказав, що ніколи не забуде того руйнування, яке побачив на Холмщині. І так він найшовся в рядах УПА. Зближалась акція «Вісла» (тобто військо польське примусово вивозило українців, село за селом, на понімецькі землі). Провідник звільнив нас (мене і Олю) з обов’язків, дав трошки грошей і сказав їхати в Польщу. Оля – холмщанка, її родичів і брата замордували поляки. Граб дав мені адресу в Лодзі, через яку, як будемо жити, будемо себе шукати. По довгій тулачці, щойно осінню я знайшла мою родину. Недовго я була з родиною. Одної ночі розбудив мене бувший партизан і сказав втікати, бо УБ (Управління Безпеки Польщі) знає хто я. Ще тої ночі я пішла до міста і поїхала до Граба. По кількох днях арештували маму, тата і сестру. Вдома лишилась старенька бабуня. По тижні звільнили маму, а тата і сестру засудили на 10 літ тюрми.

Мене і чоловіка видав зрадник Зенон і нас арештували в травні 1951 року і дуже скоро вивезли до Києва. Окремо забрали з поїзду і завезли в слідчу тюрму. Я була вагітна, не дивлячись на це, вдень і вночі брали мене на допит. Я старалась, як могла, щоб це не відбилось на здоров’ї дитини. Коли зближались роди, перевезли мене до битової тюрми Лук’янівської і там прийшов на світ наш син Олесь. Від першого дня все коло дитини я робила сама. По двох тижнях перевели мене до великої камери, де було багато жінок з малими дітьми. Сина я кормила грудьми. Ще під час арешту мені позволили взяти деякі мої речі, і тепер, на моє прохання, дещо мені приносили, давали голку, нитки і, коли дитина спала, я шила для неї все необхідне, бо знала, що тут нам бути недовго. По п’ятьох місяцях мене викликали і заявили постанову засуду «особово совєщанія»: 10 літ тюрми. По двох тижнях, в січні 1952 року, викликали мене з дитиною на етап. «Чорним воронком» завезли нас до поїзду, посадили в товарний вагон, де вже були в’язні, і рушив поїзд в далекі простори совєтської імперії. Було дуже зимно. Але до чого людина не привикне. Я тулила дитинку до себе, пеленки сушила на власнім тілі і гарячо молилась до Господа Бога про поміч. Поїзд їхав і їхав. Конвоїри давали нам денний пайок: 300 грамів хліба, сушену рибу і кип’яток. Я все їла, щоб мати молоко для дитини. Можете собі уявити мою долю і бідної маленької дитини. Боже мій, як я боялась, щоб воно не захворіло. Везли нас три або чотири доби на Урал, бувало, що поїзд стояв, але не дозволяли висідати. Нарешті довезли до Магнітогорська, де вже чекав на нас «чорний воронок». До нього посадили разом зі мною ще сімох наших хлопців. Було дуже зимно. Конвоїр дав мені великого кожуха, я обтулила себе і дитину, сіла на лавці. Не вільно нам було говорити, хлопці час від часу тихесенько співали. Дитина була дуже змучена, не купана і голодна, бо вже жалісно плакала, хоч я його кормила. Конвоїр дивився-дивився, накінець сказав: «В тебя, мать, нет корму», – пошукав у машині, витягнув пляшку замерзлого молока, ножем відбив шийку і сказав ложечкою скробати, в устах розігрівати і кормити дитину. Дитина заснула. 50 км до тюрми у Верхнє-Уральську ми їхали цілу ніч, дорогу завівало снігом, «воронок» щораз ставав, усі (крім мене) висідали і відкопували дорогу. Рано відчинилась велика брама і «воронок» в’їхав і став. Я ледве висіла, розпростувалась і побачила величезну, на взір підкови, тюрму. Дижурна завела мене до великої холодної бані, казала розбиратись і митись, забрала всі мої речі, дала тюремні паски, я скоро помилась, вбралась, дитини не позволила рухати. Завела нас на другий поверх до вузької довгої камери. Стояли два залізні ліжка, табуретка, тумбочка і в кутку «параша», на ліжку ватована подушка і коц. Високо маленьке віконце, обмерзле. Зимно. Я взяла з другого ліжка коц, положила дитину, обтулила двома коцами, а сама клякнула і почала молитись. Дитина заплакала, я взялась його перевивати і почула, що він дуже гарячий, скоро перепеленала його і вскочила до дверей. Почала дуже стукати, відчинилась «форточка», я з плачем просила лікаря до дитини. Невдовзі прийшов лікар і сказав, що в дитини запалення легенів, що він не має пеніциліну. Я страшно розплакалась, він хвилину дивився на мене і сказав: «Хорошо, не плачь, я все сделаю, чтобы спасти ребенка». Я злапала його руку і поцілувала. Він пішов, скоро вернувся і зробив дитині укол. Сказав, що їде в город по пеніцилін, і дійсно вечором прийшов та зробив другий укол. Пізніше приходив щокілька годин і робив дитині уколи. А я майже цілий час носила мою дитину на руках і молилась. З розпуки покусала собі пальці, коли ходила по камері. Коли відчинились двері і стала дижурна та почала говорити щось, я зрозуміла: «Должно это бандеровское отродье подохнуть». Я поволі положила дитину і підійшла до неї, не знаю як мої руки знайшлись в її волоссі, пам’ятаю, що я нею трясла, а вона кричала. Прибігли дижурні, відірвали її від мене і закрили двері. Тоді я зрозуміла, що я наробила, клякнула коло ліжка дитини і страшно розплакалась, адже можуть забрати в мене дитину, а мене посадити в карцер. Але так не сталось, і цієї дижурної я більше не бачила.

По кількох днях дитина почала поправлятись, лікар приніс дитині пляшку соку з чорної порічки, казав давати з водою пити. Минали дні й тижні. Наш пайок денний був такий: дитині давали півлітра молока і 300 грамів хліба, мені стільки ж само хліба (то на цілий день), на сніданок жменю тюльки і кружку кави, на обід – щі і ріденька овсянка, а на вечерю – переважно каву. Рано і ввечері водили до туалету, де можна було помитись. Раз на тиждень водили до бані. Хліба всього я не з’їдала, сушила і складала в мішечок, а молоко випивала. Дитину до року годувала грудьми. Були дні, що не давали молока, казали, що сніжні завії і не довезли. Кілька разів старший дижурний приносив за пазухою для Льоні (так називали Олеся) пляшку молока. Всюди є добрі люди. Коли дитина спала я просилась до туалету і прала пеленки. Також просила дещо з моїх речей і перешивала для мого синочка. Все шила руками. Зробилось тепліше і нас водили на прогулянку, тоді я завивала синочка в коц, щоб тільки нести: оченята були видні, і 20 хвилин ходила з ним на руках в боксі. Якось і час скоро минав. Син почав злазити з моїх рук і пробував рачкувати. Одного дня, коли ми вернули з прогулянки, побачила я стареньку жінку на другому ліжку, вона не відзивалась до мене, сиділа і молилась. Так минуло кілька днів. Олесь підлазив до неї, щось гукав, сміявся, бабця не видержала, взяла його на коліна і розплакалась. Почала мені розповідати, за що вона карається. Родом була з Тамбовської губернії, ім’я мала Агрипіна. Коли совєти почали розкулачувати, хоч вони не були багачами, але мали нову гарну хату, і їх вивезли в казахський степ, де страшно бідували. З кізяків зліпили землянку і ходили десь там до роботи за їжу. Захворів син і помер, за сином і чоловік помер. Вона бідна кинула все, пішла до поїзду і поїхала додому. Голодна, по кількох днях вночі добралась під свою хату, в хаті була сільрада. Обілляла хату бензиною і запалила. Стояла, дивилась і плакала. За це дали їй 25 літ тюрми суворого режиму. Сказала, що тут вже довго сидить і знов почала молитись. А я обтерла сльози, взяла сина на руки і сама почала просити Господа, щоб хоронив мене від такого нещастя.

Коли водили нас в баню, давали мені тазик і в ньому я купала дитину, а потім сама милась під краном. Завше очима шукала на стіні чогось і раз знайшла над рурою видряпане малесеньке L 12, умовлений наш з чоловіком знак. Оглянулась, чи не дивиться дижурна на мене, пошукала і знайшла за руркою маленьку записку, скоро сховала, взяла дитину на руки і пішла за дижурною до камери. Щойно там посадила синочка, а сама розвернула записку і прочитала. Наш тато писав, що ідучи коло моєї камери, почув плач дитини і почав мене шукати. Бо начальник, коли його питав про нас, завше відповідав: «Такой здесь нет». Так, як і мені. Писав, що голод, але ще більше мучить його брак вістки про нас. Слідчий, ще в Києві сказав йому, що маю сина. Я записалась до начальника, і коли дижурний мене вів, взяла на одну руку сина, а в другу мішечок сухарів. Коли начальник спитав, «что это», – я сказала, що знаю, що тут є мій чоловік і дуже прошу передати йому оці сухарі. На це він нічого не сказав, тільки що вже скоро буду мусити віддати дитину. Про це написала в записці чоловікові, він ходив до начальника просити, щоб позволили віддати дитину його родині. Начальник дав папір і казав писати в Москву про дозвіл. А також чоловік випросив у начальника бачення з нами. Пам’ятаю, як привели нас до начальника, чоловік вже чекав нас. Боже милий, як погано він виглядав, худий-худющий, страшний, ледве подібний до себе. Олесь вже почав ходити, минав йому рік. Коли тато хотів взяти сина на руки, цей з плачем втік до начальника. Ми обтерли сльози і говорили, переважно, кому віддати сина на виховання, хто зможе по нього приїхати. Моя вся родина була в Польщі. Обіцяв чоловік, що як прийде відповідь з Москви, почне писати додому і вірить, що хтось приїде. Він вже переписувався з родиною. Вони знають, що має сина. Тут можна було раз на місяць, на одній картці з зошита писати листи. Мені до Польщі не дозволяли писати. Двадцять хвилин нашого бачення скоро минуло. Довго не було відповіді з Москви, я журилась, що заберуть в мене синочка до дитдому. Аж в одній записці від чоловіка я довідалась, що визивав його начальник і казав писати до родини, щоб приїхали по сина. Я тішилась і плакала. Тішилась, що дитина нам не пропаде в дитдомі, а плакала, бо буду мусити розстатись з найдорожчим синочком, і вже журилась, як йому там буде. Олесь вже трохи говорив і все розумів. Гарно ходив. А також щодня гарно складав рученята і казав на Бозю. Дні, здається, скоро минали. Одного осіннього дня відчинились двері і дижурний сказав: «Собирай ребенка в дорогу». Пам’ятаю, руки мені тряслись, почала синочка зав’язувати в пеленку, його тепло вбирати. Перехрестила сина, взяла на руки і за дижурним пішла до кабінету начальника. Вже чекали на нас тато і тітка, бо тільки вона могла забрати нашого сина. Дитина якби передчувала розлуку і тримала міцно мене за шию. Я привіталась, почала тітці оповідати про звичаї дитини і що я для нього приготувала, а також просила, щоб всі мої речі дали тітці. Що говорила тітка і мій чоловік, до мене не доходило. Бачення було коротке, начальник підганяв: «Быстрей, машина ждет». Тато взяв від мене сина, притулив, поцілував і передав тітці. Олесь розкричався: «Мамо! Мамо!». Тітка притиснула його до себе і скоро пішла за конвоїром. Ми з чоловіком притулились і гірко плакали. Начальник хвилину дивився у вікно, а потім дав знак дижурному і нас розвели по камерах. Я впала на коліна і гарячо молилась до Господа, щоб беріг нашу дитину в дорозі і там в далекій, а такій рідній Україні. А нам просила, щоб додавав сили це все пережити.

На другий день мене перевели до «общої» камери, в якій було 13 жінок. Я сказала «добрий день» і заплакана присіла на одному ліжку, яке було вільне. Пам’ятаю, підійшла і сіла коло мене невисока гарна жінка. Пам’ятаю довгі сиві коси. Сказала, що вона називається Катруся Зарицька, притулила мене до себе і сказала: «Тихо, тихо, не плач, хай не бачуть, що ми плачемо». А я тихо ще більше плакала. Крім Катрусі, ще були Галина Дидик і Дарка Гусяк, а другі – австріячки, німкені, росіянки і одна полька. Катруся повчила мене, про що не можна говорити, бо в камері є «стукачі». Минали довгі-довгі дні, накінець принесли мені довгоочікуваного листа. Тітка писала, що вже заїхала і Олесь здоровий. Так почалось моє листування: раз на місяць я отримувала і відписувала листи і ще далі тайком ми переписувались з чоловіком. Для мене це була велика підпора в ті страшні дні, я була така нещасна без дитини в тюрмі. Невдовзі переписка з чоловіком перервалась. Ох, Господи, тяжко те описати, коли б не мої подруги, мабуть, збожеволіла б. Катруся бачила моє горе і розповіла мені про свою долю, також лишила малесенького синочка вдома у Львові, а сама працювала в підпіллі. КГБ дуже її шукало, коли напали на її слід, і вона зорієнтувалась і почала втікати, тут над’їхав поїзд. Хотіла кинутись під поїзд, тоді став перед очима малесенький синок Богдан. Завагалась, і посіпаки зловили за руки. Засудили на 25 літ тюрми. А чоловіка раніше злапали і засудили. Показувала знимку сина, тепер Богдан вже був студентом, а мама цілувала й тулила до себе його знимку. Галина Дидик втратила чоловіка і малого сина. Заарештували її тоді, коли загинув генерал Тарас Чупринка. Дуже били її клямкою по голові, і тепер мала часто сильні головні болі. Дарка Гусяк ніколи не любила про себе оповідати. Десь на початку 1953 року нас перевезли до Володимирської тюрми. Я написала до тітки і по довгім очікуванні дали мені листа, в якому була картка від чоловіка. Його перевезли до іркутської тюрми. Потім на волі він розказував, як раз в бані вклав записку до мене і його злапали, і він відсидів тиждень в карцері. Я просила тітку, щоб і мої листи йому пересилала. Так минали довгі-довгі тюремні дні.

Анна Мартинюк

 

 

 

ГОШКО-КІТ АННА народилася 3.10.1926 р. в м. Бродах на Львівщині в батьків Марії і Миколи. 22.05.1941 р. виселена разом з матір’ю в Казахстан, звідки втекла і перебувала в підпіллі. В 1947 р. одружи­лася з Михайлом Котом. Донька Софія (1948), син Богдан (1951). Заарештована в квітні 1951 р., суджена в Івано-Франківську 21.06.1951 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років ув’язнення і 5 років по­збавлення громадянських прав. Відбувала в Мордовії, звільнена в 1956 р. Опублікувала багато споминів про друзів по неволі.

Література: Біль. Випуск 1. Львів, «Меморіал», 1990; Біль. Випуск 2.  Львів, «Меморіал», 1991.

 

КОЛИСКА ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ

Черговий відчинив двері, і я увійшла до камери, тримаючи на руках маленького сина. У камері було майже темно, тільки крізь щілини дощок, якими були забиті вікна, проникало денне світло. Я не бачила нічого, окрім витягнутих до мене білих худих рук, які хотіли взяти мою дитину.

Біль душі, смуток і голод, сморід параші і поту – все змішалося разом, і я без пам’яті впала на крайні нари, і так пролежала досить довго. Через якийсь час до мене долинув тихий зболілий голос, так, якби з рани капала кров: «Василечку ти мій, синочку дорогий, спи...» В голосі звучить розпука: «Забили, забили, нема мого Василька... Забили прокляті вороги...» І знову пестить дитину, і знову шепоче: «Василечку, я буду тебе колихати, а не дам тебе забити!.. А-а-а, нема мого Ва­силька...». І – тиша в камері.

Я розплющила очі і глянула на жінок: у всіх котяться по обличчях сльози, і всі дивляться на нещасну, яка тулить до себе мого сина Богдана. Це була молода струнка сільська жінка, боса, у широкій спідниці, білій сорочці, призібраній біля шиї; по плечах і обличчю розсипане довге кучеряве скуйовджене каштанове волосся. Обличчя мертво-бліде, загострений ніс, сині очі, обмальовані підбитими синяками. Побачила мене, підійшла, в очах її – біль і вдячність. З часом жінка розказала мені про себе. Називалася Ганьою Терлецькою із села Антонівки біля Тлумача... Полюбилися молоді... Невдовзі Василько пішов у бандерівці. Ганя виконувала дрібні доручення – прала одежу, носила їсти. Відчула, що буде матір’ю. Та одного разу, коли несла Василькові білизну, потрапила в облаву. «Куда идешь? Где бандеры?» Забрали Ганю в тюрму, били, мучили, щоб сказала, де бункер з хлопцями. Видати Василька не могла. За те її жорстоко били. Ганя вродила на восьмому місяці вагітності неживу дитину з поламаними ручками і ніжками. Її маленький Василько був убитий в утробі матері.

Узяла я Богдана, зробила йому колиску зі своїх ніг, випрямивши їх, рухала ними, колисала його і тихенько молилася: «Боже, зроби чудо, дай сили це витримати...»

На другий день Ганя попросила в чергового голку, напорола ниток зі своєї білизни і сорочки та вишила і пошила першу сорочку для Бог­дана-Василька.

... Я колисала дитину і відчувала страшний біль голови – ой, яка тяжка рука мого ката! А на тій руці витатуювано «Марат». Бив мене по голові, я падала з прибитого до підлоги стільця, тоді відливав мене во­дою і сичав: «Ах, ты, сволочь, убежала с высылки!» Так, так, я втекла, та за що ви вивезли невинну чотирнадцятилітню дитину на заслання? То­бі, катюго, ніколи не відчути того радісного хвилювання від повернення на рідну землю, ніколи не знатимеш, що за цю хвилину віддається життя, таке злиденне на чужині. Батька і брата вбили, мама лежала в потріска­ній жовтій чужій землі Азії, а я без грошей, без документів їду на рід­ну землю! Помогли мені добрі люди, дістали «душу» – паспорт. Не мали ті селяни грошей, тож дали мені мішок дров, щоб я продала їх у Львові і починала нове життя. Віднайшла далеку родину, вдягнули мене, послали вчитися.

На мене був оголошений розшук «за побег из ссылки». Тоді я ви­йшла заміж, змінила прізвище і виїхала в Надвірнянський район вчителювати у село Клемпушів. Серце моє переповнене сонцем і щастям. У мене є чоловік, дочка.

Знову сиджу на стільці у слідчій кімнаті: «Ах, вы, сволочи, помогали бандеровцам! Ты дочь сволочи, твой отец Гошко Николай – сотник Украинской Галицкой Армии». – «Так, я знаю це, і з того горда». – «Как это вы отважились закрыть в школе девять военных и сами убежали в лес». Тяжко мене бив, усе по голові, я не хотіла на нього дивитися. Щипала себе то в руку, то в ногу, щоб не плакати. Так, знає він, що при прочісуванні лісу в кінці листопада 1950 року нам удалося втекти майже з рук солдатів. Три доби просиділи ми в ямі викорчуваної смереки, на се­бе натягнули гілля. Надворі – дощ, сніг, відтак – великий мороз. Куди податися в таку пору? Не знає Марат, як ми по-пластунськи, на животі, доповзли по снігу до вузькоколійки в Рафаїлові, на якій був наванта­жений ліс, як стовпи зі снігу і льоду (на мені був легкий плащ, що примерз до тіла) розмістилися між деревами на вагонах. Я була вже в другій половині вагітності і ледь могла стояти на ногах. Кашель душив мене, а чоловік просив: «Тихо, тихо, не кашляй».

Побачили нас провідники поїзда, один скинув зі себе фуфайку, накинув на мене і посадив нагору, на дерево. Чоловікові дали кучму на голову і посадили межи себе.

В той час 700 солдат військ НКВД поверталися з облави. Йшли з псами просто на нас. Місяць світив ясно, я скулилася і молилася: «Матір Божа, зроби чудо, щоби нас не впізнали!» Три години ми їхали вузькоко­лійкою, а тридцять машин із солдатами їхали поруч.

Не знає Марат, що більше трьох місяців (у грудні, січні, лютому) ми їздили поїздами: Тернопіль, Кокчетав, Куйбишев, Іркутськ, Петропавловськ. Ніде не могли затриматися, бо не було в нас документів. Були оголошення, щоб здатися в міліцію, у такому разі буде «прощення», але тоді треба сказати, хто допомагав. Видати людей – ні! Будемо мерзнути, бездомні, голодні, їздити поїздами, будемо випрану в туалеті на вокзалі сорочку сушити на трубах і на своєму тілі. Я чекаю пологів, усе в поїзді лізу на найвищу полицю і скачу згори, щоб перервалася вагітність, щоб не дійшло до того.

Та не вдалося. Пологи захопили мене в Червоноармійську Ровенської області. Виснажена, з хворим серцем, з усього тіла лишилася шкіра, але я була щаслива, що по стількох місяцях лежу в лікарні на ліжку.

Не стогну, не кричу. Все бачу перед собою образ Матері Божої, і всі мої думки скеровані до Неї: «Поможи! Нехай дитина народиться нежива, бо куди подінемося в холодному березні!» Друга думка перебиває – під поїзд, під поїзд, під поїзд, але чесно, чесно, чесно, не видати нікого, Мати Божа, допоможи! Гудки, гудки, гудки – крик! «Народився син, – каже акушерка. – Жінко, ви не крикнули, не стогнали, ви не чули болю».

... Надворі мокрий сніговий березень. Ми ходимо знайомими вули­цями і не маємо куди зайти. Дитина в легенькому коцику від холоду по­синіла, навіть не плаче, не квилить. Бачу, що маленький мій синок мо­же померти неохрещений. «Ходімо до священика, він охрестить дитину, – колись учив релігії і знає нашу родину. А якщо Богдан помре, то по­кладемо його на порозі церкви, тоді священик буде знати, чия дитина, і поховає, бо в нас немає ні документів, ні грошей».

Дитину охрестили, і ми затрималися на кілька днів у людей, які прийняли нас. Але, мабуть, налякалися за свою долю і видали нас.

Сім місяців були ми в тюрмі. Тоді несподівано викликали на етап. За той час мій син уже став великим, хоч і ріс без молока і сонця. Пошила я йому штанята з підкладки свого плаща, вбрала у вишивану сорочку, що Ганя вишивала, з коцика пошила плащик, а ноженята босі. Дитину тримаю на руках, тулю до себе, а в другій – пайок, що його нам дали на дорогу: буханець чорного хліба, два оселедці. На тюремному дворі вже стояло багато людей, між чоловіками впізнала свого Михайла. Побігла з дитиною через подвір’я до нього, щоб хоч на хвильку батько подивився на сина. Та за мною кинувся солдат з «матом» і криком. Ударив кольбою автомата по плечах: «Сволочь! Назад!».

Мене з дитиною та пішими в’язнями-жінками напхали в вагон, як оселедців. Богдан голодний, плаче-кричить. Якийсь конвоїр не міг слухати того плачу, дав шматок білого сухаря, який я розмочила і давала йому смоктати, щоб заспокоївся. У Москві запакували нас в машину з написом «Хлеб». Москвичі, які бачили, що ведуть мене з дитиною, кричали: «Сволочи, пустите женщину с ребенком!».

... Малюків відправляли в «детдом», матерям дозволяли віднести свою кровинку лише до вахти. Страшні, розпачливі крики роздирали серце. Матері кусали руки «вольним», тим, що відбирали дітей, матері вили, як вовчиці, усе змішувалося з дитячим плачем: «Мамо!» Засуджені на 10 років жінки мали надію довідатися, де, в якому «детдоме» її дитина, і жили надією, що буде й там якась людина з серцем і повідомить їх про дитину. Для мене, засудженої на 25 років, розлука з дити­ною була назавжди.

 

ТАБІР ДЛЯ ІНВАЛІДІВ

Табір для інвалідів – це місце згуртування калік-мучеників, знищених слідством, страшним життям, непосильною працею і старістю, це місце тріумфу наших катів. Тут є юні дівчата, скалічені на все життя, прекрасні голубки, як Галя Сокіл з личком мадонни, але без правої руки, Ольга Гросберг – прострелена в голову, з паралічем лівої частини тіла, Ліда Кручок – поранена в голову, блідо-жовта, з постійними болями голови, каліка на все життя. Багато молодих хворі на туберкульоз – наслідки праці на швейних фабриках.

Лежала я на нарах і прислухалася до тяжкого віддиху сонних жінок, який переривався страшним кашлем. Тут почула, що хтось співає. Тужлива мелодія линула в нічній тиші, наче біль душі, серця, мука і страждання, жаль мені здушив горло, але враз спів перейшов у страшенний безумний регіт. Жінки пробудилися. «Знову. Знову Стефа Давич має приступ». Ще до війни родичі Стефи приїхали з Америки в гості до батьків коло Дрогобича, а дівчину лишили в бабці. Війна. НКВД арештувало її, слідство довело до паралічу, приступів шизофренії. Зламали квітку. Доктор Євгенія Гичко – лікар із Праги – приїхала до батька-священика в село Риляни Старосамбірського району. Там її арештували. Після слідства і додаткового табірного терміну вона мала нервові при­ступи, кидала, що мала в руках, у «дежурних» плювала, кричала, накри­валася з головою, не їла. Коли приступ минав, ми обидві носили з ями помиї у великому дерев’яному відрі на палиці. Це були для мене найприємніші дні, бо я не нюхала смороду, не бачила зони. Пані Гичко, яка все життя мандрувала по світі і знала 10 мов, вводила мене у храм світового мистецтва, культури, рівночасно почала вчити мене англійської мови, затримуючись на хвилину, паличкою на піску писала англійські слова. Коли заходило сонце, брала мене за руку, і ми дивилися на небесне світило, передавали думки свої рідним.

Старенька дама Анна Сергіївна Мінх – княжна, колишня викладачка Академії боєприпасів. Її чоловік – хімік за фахом, мав 11 винаходів, у тюрмі збожеволів.

Ольга Юхимівна Павловська – учителька музики. Пані Барвінська – дружина композитора Барвінського. Пані Люба Возняк – тіточна сестра Степана Бандери, лагідна і скромна. Пані Ірена Шайнарівська разом із пані Возняк крутили шнурки. Ірена Козак, Марійка Наконечна, Ольга Сайкович – малолітні. Туся Кудик. Усі мої приятельки в той важкий час лишили слід у моєму серці. Були тут литовки, естонки, німкені, росіянки, корейки, грузинки. Були й монахині, які сиділи ще від 1930 року, дуже старі, напівпозбавлені розуму, не брали тюремної одежі, лежали на нарах, молилися і співали «Боже, царя храни». Найбільше зустрічалося наших українських дівчат із жовтими лицями, з хворобливим блиском очей та незламною любов’ю та тугою за рідною Україною.

 

Анна Гошко-Кіт

_______________________

1. Анна Гошко-Кіт з сином.

 

 

СТОЖУК  КАТЕРИНА народилася в с. Кустичі на Волині в батьків Зіновії і Опанаса. Закінчила 5 класів загальноосвітньої школи. Була в підпіллі, працювала друкаркою. Заарештована 24.04.1952 р. Суджена військовим трибуналом в м. Рівному 28.08.1952 р. за ст.ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років позбавлення волі, 5 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Відбувала строк в Комі АРСР. Звільнилась в 1956 р. Одружена з політв’язнем Феодосієм Андрощуком (1957). Діти: Анатолій (1958), Олег (1962). Авторка збірки поезій «А я в долонях шепіт грію». Харків, 1998.

 

 

   ДО ПІВНІЧНОЇ БЕРІЗКИ

Давай поділимось судьбою.

Шуми, розказуй, шепоти,

Тут край заплутаний в дроти –

І ми з тобою.

 

Мені звідсіль не утекти

В одежі чорній снігом білим –

Недремне око в душу цілить

Законом дула з висоти.

 

Мені за вироком чверть віку

«Гріхів» спокуту тут нести,

З тобою бесіду вести

(В безсиллі то – єдині ліки).

 

Мені звідсіль не утекти,

Тобі за мить скупого літа

В своїм краю своє шуміти

І хрест по-своєму нести.

 

Моя берізко, що б не сталось,

Чи легко буде, а чи трудно,

Я напишу тобі «на тундру»,

Якщо зостанусь.

          ПІСНЯ 

                                                      Олені Павлівні Северин

 

... І знову та пісня. Оленочко, де ти?..

Вона мені й досі у серці, як фетиш...

О, як я зраділа! Але в телерамку

Співала актриса з Високого Замку,

У сяєві люстр, у розкішному платті...

І я перемкнула на ту, що в бушлаті,

На тундру, на Комі – вже й сніг на екрані...

Простіть, незнайома панянко чи пані,

Співали ви добре, горнули до болю,

Бо пісню ту вперше я чула в неволі.

Ви входили в образ, щоб виступ був вдалий.

А там було просто: підмостками – шпали.

Пурги заполярної вторила ліра.

Й здавалось, забули про пост конвоїри.

В їх вогнищі тліло останнє поліно.

І тихо пробралась до нас Україна...

Яка була пісня!.. Оленочко, де ти?

Вона мені й досі у серці, як фетиш.

                                                                  Катерина Андрощук

 

МАЦЕЛЮХ ОЛЬГА народилася 15.10.1930 р. в с. Цетуля на Яворівщині у батьків Мотрі та Павла. Навчалася у Львівському університеті, заарештована 9.04.1952 р. Засуджена 28.06.1952 р. за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 25 років ув’язнення та 5 років позбавлення прав. Відбува­ла в Комі та Казахстані. Звільнилася в 1956 р., повернулася до Львова. В 1961 р. закінчила університет. Одружена з Михайлом Горинем, в по­дальшому відомим правозахисником і політичним діячем (1963). Діти: Оксана (1964), Тарас (1972). Член Комітету захисту УГКЦ з 1987 р. В 1991 р. написала статут Української християнської партії жінок, головою якої обрана.

 

 

ТАБОРОВИЙ ЩОДЕННИК ОЛЬГИ МАЦЕЛЮХ

На 5-му я була до 4 лютого 1953 р. Тут я пройшла весь табірний всеобуч і стала справжнім табірним політв’язнем. Була «роботягою» – ходила на загальні роботи, про що записала у невеличкому щоденнику, який вдалося мені пронести через усі табірні рогатки-обшуки і привезти додому. Ось дещо з нього.

13 жовтня. Послала першого листа додому. Дві картки в лінійку, бо написала дві картки в клітинку – повернули: «нельзя». Другий лист можу написати через 6 місяців. Ліміт: 2 листи на рік.

21 листопада. Одержала першого листа від тата. Сьогодні неділя, Михайла, закінчила останні 2 кістки домашнього цукру з передач.

21-24 листопада. Морози понад 40о С. На роботу не ходили. Перші «актированные» дні в 1952 році.

1 грудня (понеділок). Ходили на «новостройку». Мороз! Земля замерзла, аж іскри скачуть від джаганів.

4 грудня (четвер). Усе йде своїм шляхом, одноманітно, монотонно. Лише замість глини кидали сніг, що нітрохи не легше. Вітер так і несе сніг в очі. Ну що за противна погода і взагалі все противне.

Прийшовши з роботи, звільнившися від тягару ватованої одежі, а також відсвіжившися водою, можна віддатися мріям, що я часто роблю. Це найбільш приємне заняття після доволі важкої фізичної напруги, після холоду. Сидіти в теплому, шумному бараці, де стільки молоді, яка стільки гарячих бажань, мрій і надій виношує в своїх серцях, і снувати свої мрії, що може бути краще для мене в теперішньому мойому житті.

7 грудня (неділя). Пробудили мене радісні оклики, що сьогодні вихідний день. Ще рік тому я більш як певна сама скакала би і раділа з далеко менш важливої причини, як сьогодні. Бо це важливе питання вчора цілий вечір хвилювало всіх «роботяг» – раз у тиждень відпочити. Відпочити – це не лише не працювати фізично, а це дале­ко більше означає. По-перше, не одягати того важкого ватованого вбрання, бо крім трикотової футболки і штанів, суконки казенної та власного светера, якого нам дозволено носити взимку, треба вбирати ще поверх ватовані штани, фуфайку, а зверху – бушлат; на голову фла­нелеву хустку, зроблену з онуч до валянок, шапку-вушанку, а поверх ще велику теплу домашню хустку. У такому вбранні важко зробити кож­ний найменший рух, а вітер у пургу продуває наскрізь, неначе ти го­ла. По-друге, не командуватимуть тобою дурні «придурки» вроді «червоного крокодила» і др. По-третє, не відчуватимеш того, що відчуваєш, ідучи в колоні «взявшися под руки» під конвоєм, який попереджує: «Шаг влево, шаг вправо считается побегом, конвой стреляет без предупреждения!», і бачити перед собою масу сіру з білими номерами на спи­нах. По-четверте, найголовніше, можеш робити, що тобі подобається, розпоряджатися часом своїм, як заманеться, і забути хоч на короткий час про цю кляту неволю.

13 грудня (четвер). На «новостройку» більше не підемо. Ходили корчувати ліс біля цегляного заводу.

16 грудня. Одержала другу посилку з дому. Знову забрали листа. Я ніяк не можу з тим погодитися, але і зробити нічого не можу. Плакала зі злості.

27 грудня (неділя). Мороз коло 40о С, а ми йдемо поливати «каток». Ніхто з мешканців і не показується надвір. Дівчата обморожуються. Страдають носи, личка. Та що ж, кому їх жаль. На такому морозі капля води замерзає, поки впаде, все замерзає, лише очі та серця горять любов’ю і ненавистю. Страдання одних – задоволення другим.

3 січня. Мороз із вітром. Холоднеча така, що собаки не виганяй надвір. А конвой – гірш за собаку. Поклав нас на сніг і тримав довго. Бувають же виродки такі на світі.

6 січня. Комісія перевіряла, від чого «понос» у «заключенных». Вирішили, що це внаслідок того, що вони не миють рук. Ціла зона «з брудними руками»!

6 січня (вівторок). Пішли на роботу. Мороз! Хоч нема вітру, а мороз пронизує наскрізь. Конвої змерзли і зняли нас.

Святий вечір. Перший раз святкуватиму його в тундрі, холодній, забутій Богом і людьми. Боялася я цього вечора. Думала, що не зможу, щоб не плакати. Відганяла від себе спогади... А святвечір, проведений тут, був також на диво спокійний і гарний. Не сподівалася я, що він такий буде – дійсно спільна Свята вечеря. Наша «Родина» – сорок кілька чоловік. Всі такі добрі, гарні, як рідні!

Прийшли колядники. І ми ходили. Так святково стало на серці та душі – аж сльози тиснулися. Такі гарні, милі дівчатка. О Боже! Дай їм щастя і долю, волю скору! О Новороджений Ісусику! Змилуйся над нами! Висуши наші сльози і сльози матерів та батьків наших старень­ких! Нехай усміх радості засяє на їх зболілих устах.

7 січня. Різдво Христове. Морозу нема. А ми так чекали на ньо­го! Вітер! Ідемо на роботу. Дорогою згадую рідних, хату, Львів, Україну, а на душі стає спокійно, погідно, ясно. Що мені тепер вітер і мороз! Мене спогади гріють. Байдуже, що о 6-ій ранку йду на робо­ту, в цей час, коли вдома всі – до церкви. Хоч ні! Не байдуже, але якось не відчуваєш, що вітер мало з ніг не збиває, мороз щипає за ніс, щоки, руки. А серце так б’ється, очі горять, зустрічаються з рідними в рідній хаті – Христос родився! – кличуть із засніженої тундри. І тепло так стає від спогадів! Прийшли на місце піввосьмої. Лунає в дикій тундрі, де і нога людська не ступала, коляда. А вітер гуде, допомагає. Ну що ж – нехай! Рік тому сиділа на кафедрі укра­їнської літератури з Тамарою, готовилися до екзаменів. А сьогодні – в тундрі, з лопатою – сніг відкидаємо. Вечером така втомлена була, що лягла спати.

17 січня (субота). Послали мити вагони. Підготовляють до етапу на Кожву 29 хлопців. Ох, як хочеться сісти у вагон і їхати, їхати... куди очі глядять, подальше від того усього остогидливого, осточор­тілого. Волі! Так хочеться волі! Подорожувати – давня моя мрія. Не­вже ж вона так і залишиться фатою морганою? Ні! Ні! Ніколи не згоджуся з тим. Я мушу об’їхати всю земну кулю! Мушу!

27 січня (вівторок). Мороз! Так важко довбати землю – замерзла, як граніт! Б’єш кувалдою – аж іскри сиплються! Надіємося, що мороз підніметься. Був обшук. Нічого не знайшли і не забрали.

3 лютого. Замкнули барак – перевірка. Я думала, буде обшук – «шмон», але рахували нас. Опісля викликали декого на перекомісовку. За всіма ознаками буде етап... Увечері зачитали мене на етап.

4 лютого. Вночі одержала свої речі, здала постіль і до ранку промучилася на нарах. Забрали мені карточку-листівку, намальовану у Воркуті, – прислав Богдан, з моїм портретиком на фоні північного сяйва, і ножички.

4 лютого ранком плач, лемент. Я «воювала» за відібрані речі, вимагала начальства, але дарма. Пішли. Це так зіпсуло мені настрій, що я була як отруєна. Йшли декілька годин, через Інту на ОЛП – 4-й, який нічим не різниться від інших ОЛПів. Поки прийняли нас, порядно намерзлися, бо мороз коло 40о С. Нарешті ми в лазні. «Шмон» – все в порядку. Тут же в лазні чекала мене велика несподіванка – зустріла Мілю Мазур з «Рідної школи». Щось подібне мені навіть не могло приснитися. Я така рада. Рада не тільки зустрічі з нею, а й тим, що вона стала іншою, більш енергійною, практичною, а головне більш самостій­ною, що я так ціню в людях. Допомогла мені відкласти речі в «каптьорку», порадила, розказала дещо. Після здачі речей мене відвели в 10-й барак, де я почувала себе як зв’язана – звичайно на новому місці.

9 березня. Як звичайно, йдемо на льодник. Прибивали дошки, руки боліли і мерзли на морозі, але настрій знаменитий – помер Сталін. Сміялися, жартували. Лунає вільний сміх нескорених в’язнів.

 

Ольга Мацелюх-Горинь

ВІРА ВЕРБА

Запам’яталося мені того короткого літнього дня, коли нашу бригаду послали в Інту копати рів для проведення комунікацій у закритому подвір’ї новозбудованого клубу.

Конвої заводили нас на те подвір’я, закривали фіртку та браму за нами, а самі вартували із зовнішньої сторони.

Було літо. Земля розмерзла, м’яка, копати легко, лопатою лише, не те, що взимку, коли вона як камінь – довбеш її ломом, джаганом по кусочку, аж іскри сипляться від ударів. До обіду ми вкопалися десь так по груди. Посеред двору ніби преісподня розверзлася. А два висо­кі насипи землі з двох боків ще поглиблювали те чорне провалля і підсилювали враження. Ми в чорних суконках (поскидали бушлати) з біли­ми номерами, худенькі молоденькі землекопи, посідали, як ластівки на дроті, рядочком під якоюсь шопою, де складали лопати, з’їсти кусок чорного глевкого хліба, принесеного в кишені.

Підняли обличчя до кволого полярного сонця, яке відбивалося у вікні клубу. Коли нашу увагу привернуло вікно, поза яке вискакували, наче білі північні куропатки, карти і самі знову застрибували туди. Що за дивовижа? Вкінці здивовані наші очі побачили молодого чоловіка за тим вікном, який і чаклував професійно над тими картами. Втішився, удостоєний нашої уваги, нахилився і підняв білий ватман з крупним чорним написом: «ЖЕНЩИНЫ, ЧТО ВАМ НУЖНО?» Ми нічого не зрозуміли, звичайно. Здвигнули плечима, а що стикалися завжди тільки зі зловорожими поглядами та людьми, то подумали, відвернувшись: «А тобі-то що «нужно»?» Демонстративно не глянули більше в той бік, навіть відвернулися.

Через деякий час так рвучко відкривається фіртка, конвой пропускає чоловіка в костюмі з макінтошем на руці, прораба, ду­маємо, який мовчки, так по-діловому, прямує до «колодця» – люку каналізаційного, до якого ми прокопували того рова. Спускається мовчки туди, ми пасивно так спостерігаємо за ним, а він тоді говорить: «Женщины! Мы не знаем, кто вы и за что тут страдаете. (Видко, защеміло серце на наш вигляд). Мы – артисты ленинградского цирка. Хотим вам помочь. Напишите и положите здесь, в этот колодец, где я оставляю ручку и бумагу, что вам нужнее прежде всего...».

І тут Віра Верба – така струнка, висока бльондинка, з гладко зачесаним золотим волоссям і голівкою античної Венери на фоні чорного одягу, глянула на нього згори в тому люці так, ніби королева, зверх­ньо й каже:

– Воля нам нужна!

Поник наш артист, який все-таки пішов на певний риск, граючи інженера, похитав скрушно головою, зрозумівши, очевидно, з ким має справу, зняв капелюха, поклонився елегантно і сказав:

– Понимаю. Но, к сожалению, этого не могу.

Швидко виліз і побіг, тільки фіртка клацнула в тишині. На нас ще довго дивилися з вікна. Ми ж мовчали, зворушені людською добротою, а головне – активністю, бажанням щось зробити, чимось допомогти.

Порадились тихенько, по якімсь часі ми таки написали записку, попросили паперу, конвертів, хімічних олівців (усе це заборонялось мати у бараці, а прислане з дому здавали на склад, у «каптьорку»), що дозволяло нам написати рідним листа, крім двох на рік, дозволених режимом, і при якійсь нагоді переслати його, переписати вірші, написати поздоровлення товаришкам у день народження тощо. Я ж попросила ще акварельні фарби – листівки малювати на свята, і ножиці та нитки для вишивання.

Великою була наша радість, коли на другий день ми під купою ло­пат знайшли все, що просили, а крім того, гору тістечок, всякого пе­чива, цукерків і листа, у якому була надія на амністію до «Октябрь­ских праздников» і щирі побажання нам усім щасливого повернення до рідного дому.

Ще більшим від нашої радості було здивування наших конвоїв, коли при обшуку – «шмоні» наглядачки почали знаходити і вилучили цілу купу «запрещенных предметов». Стояли, ніби в стовпи солі перетворилися, такі бліді, все ахали: «Уму непостижимо! Мы ни на шаг не отходили! Никто не входил туда к ним! Где они этого набрали?»

Майже все наше багатство, так несподівано отримане, вилучили наші пильні наглядачки. Але я все-таки пронесла все. У моїм бушлаті на спині була пропалена іскрою дірка, яку я не зашивала. Ось туди я запхала олівці, скручені рулончиком конверти і папір. А ножиці не в шкарпетці, де знайшли б, а під прокладкою подвійною із ватяних старих штанів, щоб черевики старі солдатські, які ми доношували, не злітали, перенесла. Не дотяглися «щупальця» наших «бдительных» церберок до них. І нашій радості від такої маленької перемоги не було меж. А звичайна людська доброта зігрівала нас довго в тій північній холоднечі та живила віру в людей.

Ось так у моїй пам’яті зберігся образ Віри Верби, гарної жінки-східнячки з гордою поставою українки. Не знаю долі її, не знаю, звідки була і за що сиділа, але її світлий образ зберігся у моїй пам’яті та викликав почуття гордості за наших жінок-політв’язнів, за наших посестер із Східної України.

 

 

 

 

 

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА народилася 31.03.1935 р. в м. Крем’янці на Тернопільщині в батьків Олени і Леоніда. Виросла на Рівненщині. Заарештована 20.05.1952 р. під час навчання в педучилищі в м. Костопіль. 31.07.1952 р. в Рівному засуджена за ст. 54-10 КК УРСР на 10 років по­збавлення волі. 24.12.1954 р. звільнилась в м. Куйбишеві. Приїхала на Донбас, працювала різноробочою на будівництві. Навчалась у вечір­ній школі. З 1964 р. публікувалася в пресі, в 1966 р. вийшла перша збірка віршів «Веселки на тротуарах», потім ще низка поетичних і про­зових збірок, кілька сотень критичних і публіцистичних статей. За­кінчила в 1971 р. Літературний інститут в Москві. З 1983 р. член Спілки письменників України. Син Богдан (1961). Померла 11.03.2001 р. у Львові.

Література: Галина Гордасевич. З сімейного альбому. Дубно, «Наш край», 1993; Хто є хто в Україні. Київ, «К.І.С.», 1997; Письменники Львівщини. Львів, «Кобзар», 1997; Галина Гордасевич. Соло для дівочого голосу. Львів, «Добра справа», 2001.

 

Галина Гордасевич

ЛАГЕР В БОБРОВИЦІ

...Я сама повертаюся в той час і розкажу вам, як же виглядав той лагер в Бобровиці, бо напевно ж ніхто не здогадався, – чи не насмілився, – сфотографувати його. Стояли в ряд, як по лінієчці, три довжелезні дерев’яні бараки, побілені, з цілком нормальними вікнами. Збоку менший будинок – це була одночасно їдальня і клуб, я там провела найкращі години свого життя в цьому лагері. Дещо збоку невелика лікарня. Від будинку до будинку вели дерев’яні хідники, які чергові щодня мусили мити. Між будинками росли сентиментальні берізки. От чи були квіти – не пам’ятаю, бо ж приїхала я туди восени, а в квітні вже полишила цю симпатичну місцину. І абсолютно не пам’ятаю, де в Чернігові була бібліотека. Невже її взагалі не було? Та не могло такого бути! Але ж скрізь, де я потім була, я прекрасно пам’ятаю бібліотеки і бібліотекарок, а в Чернігові – ні. Навіть жодної книжки, прочитаної в Бобровиці, пригадати не можу.

І все воно було б нічого, якби не п’ять рядів колючого дроту довкола. Якщо рахувати їх зсередини, то спочатку йшла огорожа не дуже висока, але така, що ти через неї так просто не перелізеш. До цієї огорожі можна було підійти, хоча коли вартовий з вишки («попка») побачить, то буде кричати. (Щоб стріляв – такого мені бачити не доводилось).

Зрештою, я не раз стояла біля того дроту, дивилася на поле за ним і думала: «Господи, якщо я колись вийду на волю, я буду завжди ходити усміхнена, я буду завжди почувати себе щасливою. Бо яке може бути нещастя, коли в тебе є найголовніше – воля! Коли нема довкола ні грат, ні колючих дротів, і ти можеш іти, куди хочеш, і не треба складати руки за спиною, і не йдуть за тобою конвойні з автоматами». Відносно щастя – воно потім на волі бувало по-різному. А от відносно усмішки, то вона в мене, мабуть, підсвідома. В усякому разі, чоловік, з яким я разом вчилась в Літературному інституті в Москві, пізнав мене, зустрівши через 15 років, і сказав: «Це ж була найбільш усміхнена дівчина в Літінституті!»

Далі вже йшла «запретка» – метрів три перекопаної і заскородженої землі, щоб видно було кожен слід. За ними дві огорожі десь двометрової висоти, між ними метр такої ж заскородженої землі і знову така ж огорожа, як перша зсередини. А п’ятий ряд – це вже був, здається, одинарний ряд дроту, натягнений на дещо більшій відстані. Між четвертим і п’ятим рядами було ще натягнено гладкий дріт, до якого на ніч припинали собак. Вівчарок, розуміється. Вони всю ніч бігали і гавкали. А на кожному розі – вишка, а на ній солдат з автоматом. От як стерегли страшних державних злочинців у Бобровицькому жіночому лагері для політичних-інвалідів.

Звідки він узявся, той лагер? З того, що я знаю, в мене виробилася така версія. Десь, мабуть, восени 1941 року його збудували німці для радянських військовополонених. Тому й було там усе розставлене з такою чисто німецькою акуратністю. Потім, коли Чернігів було відвойовано, мабуть, цей лагер якийсь час використовувався як фільтраційний. Бо то тільки в кінофільмах так ефектно радянські визволителі розчиняли навстіж ворота тюрем і концтаборів і обіймалися з щасливими бранцями, які тут же могли йти на всі чотири сторони. Насправді починався, може, найстрашніший період у житті військовополонених, коли «свої» вимотували в них душу, вимагаючи зізнатися в найстрашнішому гріху радянської людини – «измене Родины». Думаю, що в цей період кількість могил у березовому гаї збільшувалася. Зрештою, радянських військовополонених змінили німецькі, і почали рости інші могили.

Аж десь, мабуть, під кінець 40-х років «фашистів» звідти кудись прибрали, і виникла проблема, що робити з опустілим лагерем. Ну, не кидати ж напризволяще отаке повністю налагоджене господарство! Отоді й прийшла в голову комусь з емгебістського начальства така «гуманна» думка: використати його для інвалідів-п’ятдесятчетвертників. Бо для чого, справді, тратитися на їх перевезення в Сибір чи Інту, коли вони й тут помруть! І вони помирали. Не тому, що над ними знущалися, не тому, що їх морили голодом,  просто тому, що тюремна медкомісія давала інвалідність лише таким, кому до смерті вже лишалося недалеко. Вони помирали, їх ховали на узліссі, а потім на їхніх могилах збудували спортивну базу.

Зрештою, а чого тут дивуватися? Адже в нас існував порядок, – може, він і досі діє? – що через 25 років після останнього поховання кладовище можна зносити і на його місці щось будувати. Коли я про це дізналася, мені згадалося село мого дитинства Городець. Там на невеликій відстані одне від одного було аж три кладовища. На першому, поруч з церквою, ховали. На другому вже не ховали, але воно стояло огороджене, з хрестами на могилах, от лише капличка на ньому була розграбована. А на третьому кладовищі вже не було хрестів і від могил залишилися невеликі пагорбки, але нікому на думку не могло прийти не те, що будуватися там, а бодай худобу попасти. Бо то ж були могили предків – дідів, прадідів, прапрадідів. А що таке 25 років? Це значить, що в тебе на очах зносять могили твоїх батьків і щось будують, начебто іншого місця нема.

Повертаюся до історії бобровицького лагеря. В 1954 році ще не було жодної мови про репресії, про реабілітацію, про культ особи, але «п’ятдесят четверту», – а коли брати в масштабах усього Радянського Союзу, то «п’ятдесят восьму», – почали потрохи відпускати. І, мабуть, насамперед, повідпускали всіх отих інвалідів, від яких соціалістичній вітчизні ніякої користі, а самі збитки. Так що всередині 50-х років бобровицький лагер спорожнів. Точніше, не спорожнів, а жінок-політичних змінили жінки-битовики. І ще минуло 10 років, аж якимсь чином про існування цього лагеря дізнався відомий на той час письменник, Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький. Може, його, як колишнього партизана, який воював на Чернігівщині, запросили сюди на виступи, а з-поміж інших був запланований і виступ у виправно-трудовій колонії. А може, просто в якійсь розмові згадали про її існування. Словом, ветеран війни з фашизмом обурився, сказав, що це блюзнірство – тримати злодійок у тому місці, де гинули радянські воїни. І домігся свого – лагер було ліквідовано.

Підкреслюю: це моя версія, ото лише про роль Збанацького в ліквідації лагеря мені розповіла вахтерка, яка водила мене на могили.

Скільки нас було в Бобровиці тоді, восени 1952 року? Маю дуже погану пам’ять на цифри (ще гіршу хіба тільки на обличчя) і ніяк не пригадаю, поскільки нас було в бараці – по двісті чи по чотириста? Здається, таки по чотириста. Вхід до бараку був посередині, навпроти кімната для вмивання, а направо і наліво величезні, – бо я ж таких ще в житті не бачила, – житлові приміщення, майже повністю зайняті двоповерховими залізними ліжками, так, що залишався лише невеликий прохід посередині. Ще вужчі були проходи між ліжками, які стояли блоками по чотири штуки. Так от, намагаюся уявити перед очима той барак, і мені здається, що тих проходів було не менше десяти з кожного боку. Два бараки по чотириста чоловік та ще третій з хворими. Про той я вже нічого сказати не можу, бо я ніколи туди навіть ногою не ступала, я боялася того барака, як лепрозорію, але якщо туди не поселяли здорових, то він мав би бути зайнятий повністю. Ну, мабуть, не було там другого поверху на ліжках, ну, стояли вони трохи вільніше, але чоловік двісті там, мабуть, було. Отже, усього загалом у лагері мала бути тисяча душ. Не так уже й багато, бо ми звикли вести рахунок на мільйони, а то й десятки мільйонів. А то всього лиш тисяча жінок. Надто молодих, надто старих або надто хворих, щоб послати їх у Сибір на лісоповал. Чиїхось доньок, сестер, дружин, матерів, бабусь. Разом з нами привезли бабусю, яка перебувала в стані повного старечого маразму: вона не пам’ятала, як її зовуть, не усвідомлювала, що з нею діється. А їй дали десять років за «антирадянську агітацію» і привезли в Бобровицю.

Пригадую такий лагерний жарт: судили старезного діда і дали йому 25 років. А він: «От дякую, граждани судді! Я б уже ніяк не прожив двадцять п’ять літ, а тепер буду, бо ви їх мені дали». Як бачимо, цей дід був цілком при здоровій пам’яті і навіть не втратив почуття гумору, чого ніяк не скажеш про радянське правосуддя. Бо невже ті, хто оформляв справу на ту бабцю, вів слідство, судив її, – серйозні люди з вищою освітою, – не бачили, з ким мають справу? Невже всерйоз вірили, що перебування на волі вісімдесятилітньої маразматичної бабці загрожує існуванню однієї з найбільших і наймогутніших держав на землі? Збожеволіти можна від того!

 

Савчин Марія народилася 1926 р. в с. Задвір’я на Львівщині в батьків Анастазії і Петра. Освіта середня. Від 1944 по 1953 р. перебувала в підпіллі, псевдо – «Марічка». Одружена з Василем Галасою – «Орланом» 1945 р., який на той час був заст. Провідника ОУН Закерзонського краю, а від 1948 по 1953 р. очолював підпілля ОУН на Волині та Поліссі. Заарештована разом з чоловіком 1953 р., зуміла вислизнути з лабет КГБ та емігрувати за кордон. Синів Зеника і Петруся змушена була залишити в Україні. Вся сім’я: батько, мати, сестри Леся, Надя, Ольга, Стефа, брати Іван та Богдан – були репресовані.

Література: Літопис УПА. Т. 28. Марія Савчин («Марічка»). Тисяча доріг.  Львів-Торонто, «Літопис УПА», 1995.

Марія Савчин («Марічка»)

ДОРОГА

(Уривок)

 

На третій день перед полуднем зупинилось біля приходства лег­кове авто. Всередину ввійшли троє чоловіків у цивільному. По елегантнім авті, яким приїхали, по їхньому порядному одязі й з того, що не чекали вечора, я догадувалась, що це начальство і справа для них пи­льна. Відразу знала, по кого вони приїхали...

Вони не затримувались, як усі попередні, в середній кімнаті, тільки прямо подались до мене. Їхні обличчя блистіли дикою радістю.

– Здраствуй, Марічка, як поживаєш? – заговорив до мене українською мовою бльондин в сірому костюмі.

– Не знаю жодної Марічки, – відказала я йому по-польськи.

Він весело розсміявся і запитав, хто ж тоді я.

Хоч було уже очевидним, що моя легенда мені не допоможе, я вперто її трималася.

– Таж ми все знаємо, вас вінчали Граб і Гоза. І до чого здалася твоя впертість? – Вони були у піднесеному, веселому настрої.

Потім емведист у сірому костюмі розпорядивсь зробити в кімна­ті обшук. У моїх речах знайшли кілька знімків Орлана в цивільному одязі, гроші та документи. Тим часом емведист підійшов до Зенчика, що водив очима по кімнаті, приглядаючись усій тій метушні. «Ну, що там, мале Орланятко?» – кинув до дитини.

Після першого шоку мене огорнула апатія. Я зрозуміла, що все скінчене. Глянула на дитину, і гострий біль прошив серце. «Що тепер станеться з тобою, моє янголятко?.. Хто заопікується тобою?..» Я сіла біля візочка, що служив йому колискою, і очей не зводила з нього. Тоді, вперше в житті, кинула собі важкий докір: «Як сміла я хотіти дитини?». А душа кричала – заперечувала, домагалась свого права, але жорстока, як вовчиця, дійсність глузувала з мене. Я знала, що це мої останні хвилини з сином, мене ув’язнять, а його...

Звідки мені знати, де його примістять.

Закінчили обшук і зразу наказали мені збиратися.

– А дитина? Що з ним буде?

– Це вже не для тебе, ми заопікуємось.

Я наче пробудилась, отряслась з апатії і, мабуть, щойно тоді повністю усвідомила своє становище.

– Поки мене заберете, мушу ще скупати дитину. – Я не питала їх, лиш повідомила і пішла до кухні по воду.

Їх усіх, враз із новоприбулими, було шість у помешканні. Веш­тались по всіх кімнатах, але під час трусу всі позбігались до моєї кімнати і приглядались мені, як новинці. З їхнього здивування я по­бачила, що оті місцеві щойно тепер дізнались, хто я. Вони не дуже звертали увагу на моє ходження туди і назад до кухні, будучи певними що не вимкнусь їм з рук. Це ж був другий поверх, всі двері замкнені під ключем, а між кімнатами – навстіж відчинені. Все ж один з них пішов за мною до кухні.

В кімнаті, що прилягала до кухні, лежав у ліжку хворий о. Денько. Блідий, схорований, він з жахом споглядав на мене, коли я ввійшла. Вікна з його кімнати виходили на рухливу, з простягнутими дротами трамвайних ліній вулицю Вісльну. Звернувшись до нього, я прошептала якнайрішучіше: «Відчиніть вікно, я вискакую!»

«Тут неможливо», – хотів ще сказати чому, але якраз саме тоді прийшов за мною убіст. Я набрала з крана води і вернулась до сво­єї кімнати. Поставила посудину з водою, взяла сина на руки, пригорнула цілуючи: «Зараз, зараз викупаю тебе, не плач». Поклала його у візочок і знову подалась до кухні по ванну.

Мене охопила думка втікати, хоч би й загинути при тому, лише не потрапити живою в їхні кігті. «Вони будуть мене тортурувати за мого чоловіка, мучити, щоб видала його. А дитина? Як же я можу його залишити??? Та вони вже відривають його від мене, заберуть і більше його не побачу. А може, й принесуть його до мене під час тортур і покажуть, щоб ослабити мою волю, щоб помогти їм дістатись до його батька. І без чоловіка мають за що мене судити або й замучити. Вже не діждатись мені вернутись до своєї дитини».

У тих критичних секундах у моїй душі розігравалась страшна баталія, що кожним своїм висновком розуму розривала моє серце на шматки. Тільки тверде переконання в тому, що вони мене вже відір­вали від дитини на довгі роки в’язниці, або й до смерти, перемогло мої вагання, і я готова була радше загинути, вириваючись їм з рук, аніж бути заарештованою.

Прийшовши вдруге до кухні, я знову звернулась, тим разом уже різко, до о. Денька: «Відкривайте вікно, але вже!» Тим часом з шумом спускала з крана воду, щоб убісти чули, де я. Коли вікно буде відчинене, плянувала скочити в кімнату і кинутись з нього на вулицю.

«Тут недобре. Вб’єтесь, або вас зразу зловлять», – відповів стиха о. Денько. Він повів зором у задній коридор, яким мало коли мешканці користувались. Тоді кинув: «Ось там».

Справді, а мені й на думку не спало... З кухні йшов коридор­чик до сходів, що одні вели до церкви, а другі на горище. З тих, що вели на горище, виходило віконце на подвір’я.

Блискавкою вбігла в коридор, проскочила сходи і, відхилив­ши віконце, плигнула. Жінка з протилежної кам’яниці стояла у вік­ні й з цікавістю слідкувала за мною. Я прожогом кинулась до брами тієї ж кам’яниці, щоб продістатись на вулицю. Одначе брама була замкнена. «От зараз або вискочать за мною убісти, або посиплять по мені стріли», – промайнуло в голові.

– Пані, рятуй мене, відчини браму, – звернулась я з проханням до жінки у вікні.

– Хай пані біжить у сусідню браму, – і вказала мені рукою напрям. Подовгасте подвір’я належало до двох кам’яниць, але в тих критичних хвилинах я нездатна була зорієнтуватися. Пробігла подвір’я, увійшла в браму другої кам’яниці і вийшла, опанувавши себе, на бічну вулицю.

Щойно опинившись на вулиці, я стала гарячково придумувати ви­хід із ситуації, до якої зовсім не була підготовлена. Попри весь трагізм подій у тих останніх днях, я все ще без надії надіялась, що, може, не дізнаються, хто я, і випустять мене з дитиною з «кітла». Я не мала пляну втечі. Він зродився в останній хвилині, і в той час я не думала про дальші кроки. З обдертою об мур шкірою на ногах, у мештах на голі ноги, сукенці з короткими рукавцями, без гроша, без документів, я поспіхом віддалялась від місця трагедії та йшла... в нікуди. Поки що я була вільна, але що мені було робити з такою волею?

Втім, я знала, що робити і куди іти, лиш не мала як і чим туди дістатись. Треба було якнайскоріш повідомити Орлана і Стяга про краківський котел, щоб вони не висилали нікого на цю адресу. МВД також знало, що саме це я й буду робити, і постарається переловити мене по дорозі.

_______________________

1. Зліва «Марічка» з Наталкою Козакевич-«Сірою». 1943 р.

2. Родина Марії Савчин на засланні.

 

 

ПАЛЬЧАК МАРІЯ народилася 22.07.1922 р. в с. Шумляни на Тер­нопільщині в батьків Юлії та Івана. Освіта початкова. З 1952 р. перебувала в підпіллі. Схоплена в бою 14.04.1960 р. Засуджена 16.04.1960 р. в Тернополі за ст. 19 Закону від 25.12.1958 р. на 15 років ув’язнення. Відбувала в Мордовії. Звільнилася в 1975 р., повернулася до рідного села. Одружена з Петром Пасічним (1948). Померла 3.01.1998 р. в Шумлянах.

 

 

 

 

РОЗПОВІДЬ ПІДПІЛЬНИЦІ

22 липня 1952 року стало днем остаточного рішення – іти негай­но в підпілля. Але ранком цього ж дня прийшов участковий з повідом­ленням, в якому говорилось, що я повинна з’явитися в Підгайці на виклик НКВД. Від Шумлян до Підгаєць 30 км – велика відстань для пішо­ходу. Задумавшись над подальшою долею, я обрала дорогу в підпілля.

Так почалось моє підпільне життя, яке тривало з 22 липня 1952 року по 14 квітня 1960 року. То були дуже важкі часи: часті облави, затруднення в просуванні по терені. Репресії і облави наводили панічний страх на людей. Вербували донощиків, запроданців. Щоразу менше ставало надійних людей-патріотів, які хотіли б переховувати нас і нам допомагати. А без допомоги людей ми б не змогли вижити. Тому і спілкувались виключно з тими, до кого мали довір’я.

Ми знали, що через зрадників багато наших однодумців попали в руки ворога живими і після того ніхто їх більше не бачив, і не знає до сьогодні, де вони і в яких муках загинули. Небезпека чекала на кожному кроці. До кожного села був прикріплений оперативник – кагебіст з донощиками, які знали всіх людей в селі і за ким треба слід­кувати. Тому ми показувались до села дуже рідко, більше мали зв’язки з людьми, які жили по хуторах, під лісом. Серед них, звичайно, були такі, що боялись нам допомагати. В одних господарів ми перебули три зими в криївці, і ніхто з посторонніх не знає про це ще й досі.

Підтримували зв’язок з двома групами, хоч знали, що є ще кіль­ка груп на терені. В нашій групі було троє: Петро Пасічний – «Чорний», Перегінець Михайло – «Богдан» і я, Пальчак Марія – «Стефа». В другій групі були: Таровський Михайло – «Явір», Чавурська Ганна – «Марія» і «Галина» – підпільниця з Рогатина, машиністка.

Було це 1952 року. Пішли ми на хутір Зеленів – Мечишівський ліс Бережанського району. Не встигли розташуватись, як почули шум машин і побачили військо на конях. Чудом вдалося нам втекти в ліс. Ліс був густий, і ми втікали вглиб. Рятувало нас те, що ми добре знали ліси.

Ходили ми малими групами. Прийшла осінь, а там – зима. Треба було шукати місце, щоб перезимувати. Друга група пішла до села Волошин. Одна Ганна Чавурська мала двоюрідного брата – Йосифа Козловського. Він їх прийняв – підпільники пішли на горище ночувати, а господар дав знати кагебістам, а сам вночі з жінкою і дітьми втік з дому. Ранком большевики оточили село і хату і почали кричати, щоб підпільники здавались живими. Довго вели з ними переговори, але хлопці відмовились здаватись і почали кидати звідти гранати. Гранати падали під ноги кагебістам, але чомусь не розривалися. Тоді ці хлопці пострілялися. Так восени 1952 року закінчилось життя цих мужніх хлопців і дівчат. Ганна Чавурська була із Сільця Божиківського, а «Галина» – з Рогатина.

В 1953 році помер Сталін і якийсь час було спокійніше, поки мінялися вожді. Та не спали КГБ і агенти, які мріяли про наше викриття. Особливо слідкувало КГБ за нашою хатою, в якій жила моя сестра зі старенькою мамою. Оперативник на прізвище Підлубний (до речі, живе сьогодні в м. Тернополі) навідувався часто до моєї мами, а коли виходив, то нібито забував свою торбу. Мама розуміла, що це навмисне він забував, бо в торбині міг бути апарат, що записував розмови. Реагувала вона в той спосіб, що взагалі не заходила до тієї кімнати. На другий день він з’являвся, забирав цю торбу і справдовувався, що забув.

Не пам’ятаю, в котрому році відійшов від нас Михайло Перегінець. Він знайшов собі місце і хотів ховатися сам. Нас залишилось двоє: я і Петро Пасічний. Петро був в УПА від 1943 року. Перебував у Карпатах з відділами, в теренах з групами, проходив вишколи аж до повітового провідника. Довго був у Карпатах і працював там радистом.

В наші терени Петро прийшов у 1946 році, тоді я з ним познайомилася. В 1948 році ми повінчалися, про це ніхто не знав, тільки моя найближча родина. Отже ми з чоловіком перебували в одній групі до 1960 року.

Настав 1960 рік. Майже 2 місяці ми перебували в Петра Підгородецького в селі Шумляни. Постійно ми відчували страх і неспокій. По сусідніх селах порозклеювали відозви до нас, щоб ми зголошувались. 4 березня раннім ранком ми вийшли з криївки, чим дуже заризикували. Підгородецький, бувши напідпитку, розказував людям про наше перебу­вання в нього. На щастя, ніхто з цих людей не зрадив.

Ми ночували в лісі, хоча знали, що це небезпечно і що нас можуть вислідити. 14 квітня 1960 року був Страстний Четвер, в ліси на­їхало багато війська: Божиківський, Тростянецький, Слов’ятинський. Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми в оточенні, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки пострілятись, щоб не здатись ворогові живими. Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет М-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах од мозку, і я себе не змогла смертельно поранити. Коли фото­графували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев’язку голови і на машині відправили в Підгайці. Цього я вже не пам’ятаю. Про це мені лише говорили.

На слідуючий день, у Великодню П’ятницю, мене забрали літаком в Тернопіль в обласну лікарню, де я пролежала півтора місяці. Чергу­вали біля мене в палаті енкаведисти, змінюючись через кожні 4 години, і нікого не допускали, крім медичного персоналу. Чергували в палаті слідчі КГБ: Доганін, Бобенко, Іщенко та інші.

Вночі часто зринали думки, спогади, але миттєво обривались. Мені не хотілося жити. Я точно не знала, що сталося з моїми друзями по боротьбі, але передчувала, що в живих їх немає, бо з того пекла вирватись було неможливо, а живими в руки хлопці не здались би.

Після мого часткового одужання, в перев’язках, мене забрали в підземний ізолятор, що містився по вулиці Коперника (м. Тернопіль). З цього ізолятора мене виводили на перев’язку голови, а коли вели на «дижурку», то спеціальні люди викрикували, щоб почула: «Негайно привести Цетнарського!» Кагебісти хотіли, щоб я думала, що товариш по зброї живий і на допитах розказує про здійснені акції, видає інших.

Через багато років після тих страшних подій я довідалася, як загинули товариші по зброї. Мені стало відомо, що тоді, в лісі, Петрові Пасічному було перебито кулями груди, а Олегові Цетнарському ноги. Тоді, щоб не попасти в руки кагебістів раненими, вони загинули від своїх куль. Так обірвалось життя мужніх друзів-однодумців. Їх тіла забрали в м. Підгайці, положили в рові на цвинтарі лицем до дороги і скликали сексотів, щоб пізнавали. Потім забрали їх і кинули в рів, де були скалічені тіла, залиті кров’ю тіла героїв, патріо­тів свого краю. Кажуть, що люди, які возили туди ці тіла, живуть до сьогодні. Їх ніхто не змушує признатись, визнати провину. Але нехай вищим суддею для всіх їх буде власна совість.

 

Марія Пальчак

 

 

КУЗНЄЦОВА ЄВГЕНІЯ народилася 1913 р. в м. Шостці на Сумщині. Ім’я батька Федір, ім’я матері не встановлено. В 1935 р. закінчила хіміч­ний технікум в Шостці. З 1935 по 1962 р. працювала за межами Украї­ни. Жила в Києві, працювала лаборантом на хімічному факультеті Київсь­кого університету. Заарештована 25.09.1965 р. Засуджена 26.03.1966 р. Київським обласним судом на 4 роки ув’язнення. Відбувала в Мордовії. Інших даних зібрати не вдалося.

Література: Вячеслав Чорновіл. Лихо з розуму. Львів, «Меморіал», 1991.

 

 

«Не тільки я, але й дівчата дуже раділи, що нас на Батьківщині не забувають. Ми в цей час були, як діти: раділи, накинулись на книжки, цілували їх і плакали від щастя, читаючи листа...

«О, життя! Я гойдаюсь на хвилях твоїх». Знову на Сході – в таборі. За двадцять сім років життя в Росії я доволі стомилась за рідною землею. Бувало, стоїш на пероні Київського вокзалу (в Москві. – Г. Г.) – і вже з нього відчуваєш дихання України. Мов з її легень обдмухують поїзди московське повітря пахощами її ягід, садів, меду, стиглої пшениці.

Перенесу і цю скорботу. Час проходить швидко, бо праця на виробництві забирає дев’ять годин денного часу... Піднімають нас о півшостої ранку, бо о 7-ій вже йдемо на роботу... На замки я зовсім не звертаю уваги – так легше. Подовгу задивляюсь на околишній ліс з гордовитих смерек. Влітку на нашому подвір’ї було багато квітів. Цікаві ж люди ці українці. От вже люблять землю. Обробляють, ніби скибку хліба собі намазують маслом. Був у нас восени навіть «баб’ячий ґвалт». Сказали, що будуть побілку робити чоловіки-муляри. Як почули наші жінки – почалася баб’яча амбіція: «Не дозволимо сорому такого, це наше жіноче діло». Білили, фарбували, вимивали аж до того, що дехто ради­куліт схопив.

Харчуємось в столовій три рази на день. Одержуємо 2415-2420 калорій по закладці в котел. А ще є норма менша – на 1328 калорій для тих, хто не слухається. В ларьку маємо купувати на п’ять карбованців щомісяця (якщо заробиш та не буде порушень розпорядку). Свіжих ово­чів не належиться...

... Все використовуємо з найбільшою користю. Цукор – його відсутність дуже відчуваємо – коли одержую пайку 150 гр на декаду, то роблю солодкий чай, п’ю на голодний шлунок, щоб найбільше попало його в кров. Приїхала сюди дуже слабою. Загальне знесилення після слідства...»

Євгенія Кузнєцова

 

 

МЕНКУШ  ЯРОСЛАВА народилася 16.02.1923 р. в м. Пустомити на Львів­щині в батьків Катерини і Михайла. Член ОУН з 1943 р., вояк УПА, підпільне псевдо «Галина». В 1944 р. одружилася з Іваном Білим, підпільне псевдо «Омелян» (загинув у тому ж році). Донька Галина (1944), відома українська співачка. До 1956 р. перебувала у Львові на нелегальному становищі. Працювала у Львівському будинку моделей художником-конструктором. Заарештована 25.08.1965 р. Засуджена за ст. 62 КК УРСР на два з по­ловиною роки неволі. Відбувала в таборі Явас в Мордовії. Звільне­на в 1966 р., повернулася до Львова, одружилася з Антоном Заневчиком (1967).

Література: Вячеслав Чорновіл. Лихо з розуму. Львів, «Меморіал», 1991.

 

Галина Гордасевич

СПІВАЧКА І ЇЇ МАМА

Доля майстрині-вишивальниці Ярослави Менкуш і її доньки, відомої співачки і бандуристки Галини Менкуш так і проситься на сюжет зворушливого, аж мелодраматичного роману або телефільму.

Ярослава Менкуш, народилася в селянській сім’ї, але її батько був одним з найосвіченіших в селі, працював бухгалтером в кооперативі і дуже прагнув, щоб його діти, – крім доньки, в нього були ще три сини, – отримали добру освіту. Отже, закінчивши три класи місцевої школи, Ярослава Менкуш вчилася чотири роки в «Рідній школі» у Львові. Коли постало питання про подальше навчання, батько сказав: «Доню, закінчиш гімназію – тебе, українку, на державну службу не візьмуть». Отож пішла в фахову школу «Труд», хоча особливого потягу до шиття тоді не відчувала.

Батько брав участь у роботі всіх громадських організацій: «Просвіта», «Сільський господар», «Рідна школа», і донька «пішла в нього». Зокрема вона брала участь в хорових, драматичних, спортивних колекти­вах, а одного разу навіть під час канікул поставила балет, в якому танцювали дівчата-односельчанки.

В 1943 році Ярослава стає членом ОУН і організовує жіночу сітку ОУН в Городоцькому повіті. Наступного року виходить заміж за Івана Білого, разом з яким в рядах УПА борються спочатку проти фашистсь­ких, а потім проти комуністичних окупантів. У вересні 1944 р. в с. Сойки проводилася нарада, на яку зібралося багато провідників різних рівнів. І раптом – напад енкаведистських військ. Ситуація, яка склалася, досі лишається нез’ясованою. Схоже на те, що була зрада. Але жодного з провідників взяти живим не вдалося. Серед них був і Іван Білий. Село було спалено, всі чоловіки, які потрапили на очі енкаведистам, або були по-звірячому вбиті або зі скрученими руками відправлені в район. По дорозі їх били.

А через два місяці Ярослава народила доньку, яку назвала своїм підпільним псевдом – «Галина» (так у них з чоловіком було домовлено: якщо донька, то назовуть її псевдом, а якщо син, то його – «Омелян»). Рятуючись від неминучого арешту (адже не могла вона залишатись в лісі з дитиною), Ярослава Менкуш приїздить у Львів, де фактично жи­ве на нелегальному становищі. До трьох років виховує дитину сама, а потім віддає материній сестрі і лише іноді через шпаринку милується своєю донею. Живе непрописаною, отже на роботу влаштуватись не може. А тут ще її розшукують: питають у селі батьків, питають у Львові тіт­ку, питають навіть у маленької Галинки: «Де твоя мама?» – «Ось», – показувала вона пальчиком на ту, кого вважала своєю мамою.

Нарешті після смерті Сталіна Ярослава Менкуш зважилась повірити черговій амністії, отримує документи і влаштовується на роботу в Будинок моделей швачкою. Так не дуже люблене замолоду шиття стає її професією. Зрештою, потім ця професія все більше захоплює її, понад то коли Ярослава починає займатися виготовленням народного одягу. Це зводить її з київською художницею Людмилою Семикіною. Здавалося б, усе добре: донька при ній, закінчила музичну школу, навчається в консерваторії.

І раптом 25 серпня 1965 р. до неї заявляються з обшуком і знаходять друкарську машинку. Експертиза встановлює, що саме на цій ма­шинці було передруковано кілька статей з так званого «самвидаву». Дійсно, ці статті Ярослава Менкуш передрукувала на прохання свого доброго знайомого Івана Геля. Він і приніс їй машинку, але не встиг забрати. Так Ярослава Менкуш потрапила в ту першу хвилю репресій 1965 р. і стала одною з героїнь книжки молодого журналіста Вячеслава Чорновола «Лихо з розуму». На суді їй пригадали те, що вона в мину­лому «бандитка», на що вона відповіла, що батьки виховували її в патріотичному дусі, а коли вона вступала в ОУН, то були роки фашистської окупації.

Суд виніс вирок – 2,5 років таборів, але по касаційній скарзі кару зменшили до одного року. Проте кара продовжувалася і після звільнення: не прописували у Львові, отже не брали на роботу, зна­чить, дуже легко могли засудити знову «за тунеядство» або «за нарушение паспортного режима». Підтримувала її донька Галина, яка попри все успішно закінчила консерваторію.

Галина розповідала: у неї сесія, треба здати вісім екзаменів, а викладачам дана вказівка «зрізати» її. Дехто навіть попередив її, але ніхто тої вказівки виконувати не став, і сім екзаменів Галина здала на відмінно. Залишився восьмий, найскладніший – «музика народів СРСР». Почала відповідати Галина і відчуває, що викладачка таки хоче її «зрізати», коли раптом в аудиторію входить Станіслав Людкевич. По­сидів хвилинку, послухав і говорить: «Колего, студентка відмінно знає матеріал». Проти його авторитету ніхто не смів іти. І все ж, коли Га­лина співала в знаменитому хорі Вірьовки, їй ще не раз довелося переживати прикрі часи. То приходить вона на т. зв. державний концерт, а на неї не виписано перепустку. То приїздить імпресаріо з-за кордону, вибирає саме її для афіші, але за кордон Галину Менкуш не пускають. Доводиться потішатися тим, що колеги повертаються і кажуть: «А знаєш, весь Вашингтон був заклеєний твоїми портретами».

А Ярославу Менкуш, коли вона сиділа в тюрмі, підтримував один знайомий, який приносив їй передачі, а коли вона повернулась з ув’язнення, запропонував одружитися. Так після більше як двадцятилітнього вдовиного життя Ярослава вдруге виходить заміж і міняє прізвище на Заневчик.

Вона знову займається виготовленням одягу, виходить на такий рівень, коли є вже що показати людям. В 1984 р. у Львові в Музеї народної архітектури і побуту відкривається її перша виставка. Журналіст Віктор Палинський пише про це невелику інформацію. Закінчується все тим, що причетні до цієї виставки люди отримують догани по служ­бовій лінії, а Палинського звільняють з роботи.

Що тюрма і суд не перелякали Ярославу Менкуш, говорить такий мало кому відомий факт. В її рідних Пустомитах, відсидівши 15 років у тюрмі, поселився тепер відомий правозахисник Іван Кандиба. «Слухай, – сказав він їй одного разу, – я відчуваю, що мене знову посадять за яке-небудь хуліганство або зґвалтування. А я тут дещо написав. Ти могла б це передати за кордон? Нехай вже мене садять по політичній справі». І пані Ярослава не відмовилась. Якраз одна з її замовниць виїздила з чоловіком в Ізраїль і щасливо перевезла матеріали, за які Іван Кандиба в 1981 р. був засуджений на 10 років. Якби стало відомо про причетність до того Ярослави Менкуш, вона, безумовно, теж була б засуджена і вже значно суворіше, як невиправна рецидивістка.

Та минає час – і все міняється. Спочатку в Америку і в Кана­ду прибуває з концертами раніше «невиїзна» Галина Менкуш, а ще бандуристка Ольга Герасименко, і привертають до себе увагу не лише своїм талантом і вродою, але й оригінальним вбранням. Стає відомим ім’я творця цих костюмів – Ярослави Заневчик. А незабаром, на позичені гро­ші, вистоявши рік (!) в черзі на авіаквиток, в Канаду прибувають на­родні майстрині Олена Стахурська і Ярослава Заневчик. Вони демонструють світові казкову красу і невичерпність української вишивки, а також можливість застосування мотивів українського народного одягу в сучасній моді. Торонто – Лондон (канадський) – Монреаль – Оттава – Нью-Йорк – такий був маршрут заокеанської виставки. Милуватися мистецтвом народної майстрині могли також мешканці Москви, Києва, Луцька, Львова та інших міст України.

 

 

 

ЗВАРИЧЕВСЬКА  МИРОСЛАВА народилася 10.12.1938 р. в с. Прибужівці на Тернопільщині в батьків Йосипи і Василя. В 1961 р. закінчи­ла Львівський університет, працювала в обласному архіві. Заарештована 24.08.1965 р. у Львові. 16.04.1966 р. засуджена на 8 місяців ув’язнення за ст. 72 КК УРСР. Після звільнення безробітна. В 1966 р. одружи­лася зі Степаном Морозом. Донька Ярина (1968). Опублікувала низку літературознавчих робіт, уклала підручник з української літера­тури для 5 класу.

Література: Вячеслав Чорновіл. Лихо з розуму. Львів, «Меморіал», 1991. Михайло Осадчий. Більмо. Львів, «Каменяр», 1993.

 

 

Михайло Осадчий

Б І Л Ь М О

(Уривок з роману)

 

Опитували Ярослава К. Високий, ставний, із статурою спортсмена, він тримався невимушено, подекуди дивувався тим дріб’язковим питан­ням, які йому задавали.

– Ви знаєте, що за ту фотокопію книжки, що ви зробили, вас треба судити?

– Судіть, якщо вважаєте за потрібне, – він сказав це байдуже, як байдуже беруть у трамваї квиток.

Прокурор геть усе переплутав. Видно, він мало знайомився з «дєламі», і питання, що мав задавати комусь, уже вчетверте випадали мені.

– З якою метою ви доручили зробити Ярославу К. фотокопію книжки?

– Яку фотокопію? – спитав я.

– Вибачте, – зніяковіло перебив прокурора суддя, – ви не того питаєте, кого треба.

Прокурор закректав, мовби його знову на чомусь «ошукали». Витирав лисину і ніяково поводив раменами.

... Вранці нас запхали в машини – «чорні ворони» і повезли всіх на Пекарську, в приміщення обласного суду. Мирослава Зваричевська бу­ла в доброму гуморі і читала рядки з вірша Тараса Шевченка, який на­писав їх 120 років тому у в’язниці:

Згадайте, братія моя,..

Бодай те лихо не верталось!

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали...

– Тіше ви, там! – гаркнула охорона, але цей крик загубився серед гамору, що несподівано окутав наш «ворон».

– Слава... слава... слава! – кричав натовп, що заполонив цілу Пекарську (таке було всі п’ять днів). Нам кидали квіти, вони пада­ли на металевий дах машини, крізь щілину в дверях, до нас... Коли ми йшли в приміщення суду, йшли по килимі з живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли опуститися – нас вели міцно, аж до болю стиснувши руки. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався на­вколо, мовби зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку, він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була ма­ленька бомба.

– Михайле, тримайся! – крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня. – Тримайся! – крикнув він.

Я лише встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руку Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад.

– Чорт єво знаєт, може, она отравлєна?..

Ліна Костенко... З нею теж нічого не могли зробити, як і з її поезією. Вони обоє жили на цьому безглуздому процесі. Вони обоє обурювалися, як можуть обурюватися лише чесні люди, сміливі і справжні громадяни. Її застерігали... лякали, вмовляли, натякали їй, мо­же, вперше знайомі і незнайомі говорили про її великий талант, яко­му ще треба розквітнути, їй казали, що її місце не тут, на Пекарсь­кій, а вдома, в кімнатці, де тиша, спокій і затишок. А вона сміялася їм у вічі, а вона лютувала, як можуть лютувати лише поети. Але во­на забула зараз про це, що вона поет. Інші, великі і малі графо­мани, в цей час лякливо замикалися в свої конури-душі і клепали «стіхі». Вона дивилася людям у вічі, вона шукала в них совісті, і хай вони пробачать їй це...

– Ось ці отщєпєнци, товариші судді, не люблять приятного ве­ликого російського язика. Я как-то був у Львівському університеті, – я часто туди заходжу, – в цей, значить, храм науки, там мнє на одной кафєдрє друззя запропонували стих Маркіяна Шашкевича, которого я, кстаті, давно знав. В темному морокє Австро-Угорської імперії така свєтлая натура, їх земляк, – звінітє, хіба в таких отщєпєнцев може бути такий земляк, як Маркіян Шашкевич, – так і той, понімаєтє, тягнувся своїми взорами до великого російського язика. Ось послушайте, як він писав про нього:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас кормила –

Чому ж мова їй не мила?..

– Так це ж він не про російську мову писав, – сказала Мирослава Зваричевська, – а про українську. Колись же Україну називали Руссю.

Судді опустили голови, зачали перегортати перед собою папери, а прокурор взявся до своєї рятівної хустинки – бо ж лисина густо зарясніла горошинами поту. Він хвацько сіпнув головою:

– Товариші судді, – мовив відривчасто, – я не можу далі так вести промову. Наведіть порядок!

Суддя встав, сперся на громаддя столу і несподівано впер свої очі вдаль.

– Прошу до порядку!

_______________________

1. Перед Львівським університетом зліва направо: Оксана Сенатович, Мирослава Зваричевська, Михайло Косів, Ольга Мацелюх-Горинь, Роман Кудлик, Роман Головин, Микола Петренко, Надія Рудковська, Люба Максимів-Мельник, Тетяна Воробкевич. Навсидячки: Ірина Калинець та Оксана Годованська. Світлина Василя Глинчака 1966 р.

 

 

 

 

 

 

 

Горська Алла народилася 18.09.1929 р. в м. Ялта в батьків Олек­сандра та Олени. У 1933-1943 рр. мешкала в Ленінграді (тепер – Санкт-Петербург), пережила дві блокадні зими. З 1943 проживала у Києві, де батько став директором Київської кіностудії. Закінчила із золотою медаллю 1948 р. Республіканську середню художню школу, а в 1954 р. здобула вищу освіту у Київському художньому інституті. Взяла шлюб з Віктором Зарецьким у 1952 р., 1954 р. народився син Олексій. З 1962 р. прилучилась до руху дисидентів, за що була неоднаразово виклю­чена зі Спілки художників. Загинула 28.11.1970 р. в с. Васильків за нез’ясованих обставин.

 

Надія Тисячна

Тінь калини

(Уривок інтерв’ю з Євгеном Сверстюком)

 

Н.Т. – 28 листопада минуло 30 років від дня трагічної загибелі художниці Алли Горської. Її смерть була важкою для усвідомлен­ня. А втрата нестерпно болючою для рідних, близьких, друзів...

Є.С. – Я мав причетність до знайдення її тіла. Прийшла Надія Світлична і сказала, що Алли Горської вже третій день немає. «Як немає? А Віктор?» – запитав і почув: «Не питай. Віктор у такому стані...».

Вдвох поїхали до Василькова: квартира замкнена, і ми змусили міліцію її відкрити. Вони оглянули приміщення і нічого не знайшли. Тоді Надійка згадала про ляду. Відкриваємо ту ляду, а там, у гли­бині, видніється тіло Алли Горсь­кої...

Нас затримують як перших свідків. Не хочу про це говорити. Я волів би перейти з цієї фази фізичного жаху на метафізичний рівень.

Н.Т. – Що сформувало по­коління шістдесятників – Аллу Горську, Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Валерія Марченка?

Є.С. – Цей процес формування важко пояснити. Дисидентський рух в Україні збігся у часі з по­встанням молоді на Заході. Для нас їхня боротьба виглядала тро­хи смішною – без жандармерії і великого ризику. А тут кожен день вимагав від тебе неабиякої муж­ності або ж капітуляції. Мислитель XX століття Орвелл писав: «Хто раз схибив, то вже назавжди». Для тих, хто виходив на ниву 60-х років, шлях до відступу був закри­тим.

Певною мірою влада спрово­кувала це покоління, яке навчало­ся в університетах у часи викриття культу особи Сталіна. Але тоді не говорилося, що інші керівники та­кож злочинці. І напівправда була образливою і спонукала до дії.

В Алли Горської, Василя Си­моненка, Василя Стуса були зраз­кові комсомольські біографії. Хоча вони ні про що не свідчать. Щось інше – невидиме – свідчило.

Симоненко відчував велику кривду, яку завдали його селянсь­кому родові. Алла була одержима духом правди, мала відразу до фальшу в культурі. Вона побачила велику прірву між соціалістични­ми імперативами і тим, що на­справді було в житті: корисливі люди обслуговували брехню і відштовхували по-справжньому талановитих від мистецтва.

Аллу Горську гнали і пе­реслідували не через те, що вона збиралася малювати українську символіку, – її малярство цілком могло вкладатися у ці гумові рам­ки соцреалізму. Художниці не пробачили незалежності думок і поглядів. Алла була постаттю. А та влада продукувала дрібних людей.

Ані Симоненко, ані Горська не були релігійними, однак інтуїтив­но відчували, що в релігії можна знайти те, що шукають. Скажімо, безстрашність. Люди полохливі – фарисеї, лицеміри.

У такому розумінні етика релігії була вже своєю для цього покоління.

Н.Т. – Чи до образу знаної Вами Алли Горської сьогодні додали­ся невідомі досі риси?

Є.С. – Мене здивувало, що Алла так багато писала. З нею ми не ли­стувалися. Найбільше своїх ду­мок, розрад адресувала батькові, який жив далеко. Горський був ви­датним чоловіком, якого Олек­сандр Довженко з повагою згаду­вав у своїх щоденниках.

Батько до нестями боявся за Аллу. Він десятиліттями служив цій системі і знав, що Аллу зни­щать! Розумів, що спершу втра­тить її як доньку, а незабаром – як людину.

Горський хотів мати владу над Аллою. А вона відчувала, що нейт­ралізувати її пориви і прагнення – значить, вилучити з життя. І до цієї драми протистояння брехні, прислужництву, корисливості до­далася ще драма стосунків з бать­ком, якого вона дуже любила. Я не знав, що вона його так любила...

Потрібно бачити, як написані її листи: уривчасті речення на будь-яких папірцях, десь, мабуть, на риштуваннях між 7-ю ранком і 9-ю вечора. Це була важка праця за жалюгідну платню – вона заробля­ла у тисячу разів менше, аніж той, хто ліпив Леніна. Бо що таке ху­дожник при соцреалізмі без за­мовлень?

Іван Світличний потаємно за­робляв перекладами, я друку­вався під псевдонімом, Лесь Танюк поїхав у Москву, став режи­сером і був цілком забезпече­ною людиною. А Алла тільки вря­ди-годи могла творити до душі. Намалювала портрети своїх су­часників – вдало у неї вийшли Драч і Довженко. Вона схопила Драча, коли той читав власні вірші пристрасно. До середини 60-х його голос не відповідав уже цій напрузі слова, їй хотіло­ся малювати те, що наповнене духом часу.

Художник Панас Заливаха сидів у таборі в Мордовії. У листах до нього Алла розмірковувала про принципи сучасного малярст­ва. Для неї не було «завтра» – про те, що болить, вона говорила сьо­годні. І таке цілковите ігнорування нагляду слуг системи споріднювало її із Симоненком. Для Алли було важ­ливо, що там, за гратами, сидить митець, друг, а передусім – лю­дина, чиїми стражданнями перей­малася.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

_______________________

1. Алла Горська на Донбасі. Середина 50-х рр.

2. Алла Горська з сином. Середина 50-х рр.

 

 

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА народилася 31.01.1926 р. в м. Одесі в батьків Анастасії та Антона. У 1947 р. за­кінчила Одеський медичний інститут і почала наукову роботу в Одесь­кому мікробіологічному інституті, звідки звільнена в 1950 р. Одружена з політв’язнем, відомим літератором і правозахисником Святославом Караванським (1961). Після арешту в 1969 р. чоловіка знову звільне­на з роботи, виїхала в м. Нальчик на Північному Кавказі. Заарештована 6.12.1971 р. Суджена 19.05.1972. р. за ст. 62 КК УРСР в Одесі на 4 роки ув’язнення в колонії суворого режиму. В 1979 р. разом з чо­ловіком емігрували до США, де продовжували правозахисну діяльність. Померла 2.08.1998 р. в м. Балтиморі (США).

 

 

Галина Могильницька

ПОШАНУЙМО ЦЮ ЖІНКУ

Отож – я про жінку. Жінку в нашій недавній історії. Раніше на­віть не задумувалась, чи існує вона на світі. Була знайома з її чоловіком – С.Й. Караванським, поетом, перекладачем, ерудитом, котрий міг би стояти за катедрою й читати лекції нам, але за якоюсь іронією долі у свої зрілі роки сидів на студентській лаві вечірнього від­ділу філологічного факультету.

Було це 1965 року. Сльотавого листопадового дня наш старший друг несподівано зник. І тоді я згадала про його дружину. Мені зда­валось, вона рвала на собі волосся від страху і відчаю. І ми прийш­ли її рятувати.

Ніна Антонівна сиділа на дивані у білосніжних панчішках й гнучкими пальчиками перебирала папери чоловіка. Не голосила. Не рва­ла волосся.

– Доки не прийшли, треба все переглянути, кудись прилаштувати, щоб не зникло у сейфах КДБ.

Ми ще не знали тоді, що так буває. Вона – знала. Знала, що «опери» вигребуть все: вірші, переклади, листи, адреси друзів, заготовки майбутніх статей...

Такою я вперше побачила цю жінку, тендітну й мужню, якій її чоловік, в’язень сумління, згодом напише з табору:

Ми з тобою – грози краплина,

Що розбилась на дві об камінь,

Дві одного єства клітини,

Дві єдиної суті грані...

Потім я стрічала її в мікробіологічній лабораторії Одеського медінституту. Читала розділи її дисертації. Вона була послідовна, розсудлива. А ще – надзвичайно організована й працьовита. Її душа перебувала у блаженному стані, коли довкіл було абсолютно чисто і всі зайняті чимось цікавим. Порядок, порядність... Вона гостро відчувала спорідненість цих слів, і сама була порядною в усьому. У малому і великому.

Можливо, саме завдяки цим рисам Ніна Строката стала після повторного ув’язнення Караванського тим центром, довкіл якого гуртувалося українське життя в русифікованій Одесі у 60-і роки. До неї, у невеличку квартиру, ми несли свої недозрілі думки, тут читали ві­рші й черпали сміливість бути собою, відстоювати свої переконання. Сюди приїздили наші друзі й однодумці з Києва, Львова, Івано-Франківська, Харкова. Тут ми вперше зустрілися з незабутнім Василем Стусом.

Щодо ставлення КДБ до Ніни Строкатої, то з нею рахувалися, як із серйозним противником, і зі всілякими дрібницями до неї не при­ставали. Але вона добре розуміла, що довго так тривати не буде. І поспішала. Об’їздила чи не весь Радянський Союз, налагодила зв’язки з сім’ями політв’язнів та дисидентами Москви й Петербурга, Лит­ви і Вірменії, Естонії й Криму. Завдяки їй були почуті за межами імперії багато скарг і стогонів політв’язнів радянських концтаборів. Вона проводила ночі над манюсінькими папірцями чи клаптиками ткани­ни, списаними мікроскопічними літерами...

Одного разу, поїхавши на побачення до чоловіка, повернулася через два тижні...

– Галю, спати! – і впала на ліжко.

Я також радо примостилася біля неї, бо вже кілька ночей не­доспала, стурбована її тривалою відсутністю. Та відіспатися нам не дали.

Це в моєму житті був перший обшук. І я пам’ятаю його до най­менших подробиць. Пам’ятаю дивовижну витримку Ніни Антонівни, її вміння блискавично орієнтуватись в обстановці, сміливість, що межувала з відчайдушністю. Під час перегляду вилучених паперів, приве­зених нею з мандрівки, її складені на колінах руки ворухнулися. Пальці переплелися, на якусь мить виразно зобразивши грати. «Там...» – додав ледь помітний порух голови. Це означало – когось чекає новий термін ув’язнення через маленький папірець, що в руках у кадебіста. Я добре бачу той клаптик паперу, запам’ятовую, куди і як він лягає...

Обшук у кімнаті закінчено. Нас переводять до іншої кімнати, розсаджують по кутках. І раптом... Ніхто не встиг одразу збагнути, що сталося. Коли я разом з «операми» вскочила до кімнати, Ніна Антонів­на кидала щось у відчинену кватирку. Папірця, який міг зламати чиюсь долю, вже не було. Не знайшли його і в дворі, і під час натільного обшуку, для чого привезли особу жіночої статі.

Ніна Строката могла довести тим, хто хоче мати владу над нею, що вона добровільно не поступиться своєю незалежністю, жодною звичкою чи уподобанням. Такою вона була всюди. І під слідством, і в табо­рі, де разом з Надійкою Світличною, Іриною Калинець, Стефою Шабатурою, Одаркою Гусяк та іншими мужніми українками наражалась на ШІЗО і БУРи, відстоюючи навіть право прикрашати свою табірну «робу» біленьким вишиваним комірцем. То було протистояння, яке не знало дрібниць, ні в чому не йшло на поступки. То була боротьба за власну гідність.

Я пам’ятаю, як незалежно, мовби й не було конвою, ввійшла вона до зали суду. Спокійна, з романтичним бантом на грудях і синьою квіт­кою «многотерпного ірису» в руці. (Що хотіла сказати нам цим непишним цвітом?) Ірис, по-народному «півник» – непоказна синя квіточка. Її не леліють, як жоржину чи пишну рожу, не ховають до льоху від за­морозків. Та напровесні саме вона зацвітає перша.

Ніна Строката-Караванська була тією першою квіткою другого українського відродження, що зацвіла на зрусифікованому південноукраїн­ському грунті. Готуючись ступити на свою Голготу, ця жінка, яка від­дала боротьбі за вільну, незалежну Україну молодість, кохання, науко­ву кар’єру, встигла забезпечити дах над головою внуків легендарного генерала Чупринки. Задля цього напередодні арешту вона спішно міняє свою одеську квартиру на житло в Нальчику, де поневірялася сім’я багатолітнього політв’язня Юрка Шухевича.

1979 року, дочекавшись з ув’язнення свого чоловіка, що перебу­вав у таборах більше 30 років, Ніна Строката разом із ним залишила свою неласкаву вітчизну. Незадовго до від’їзду я провідала її в Тарусі. Мордовські сніги та холодні карцери далися моїй подрузі взна­ки. Її руки розпухли в суглобах, ноги не хотіли ходити.

– У мене два шляхи: залишитися в нашій Імперії або податися на Захід. Якщо вибрати перше – Святослав загине. Його триматимуть в таборах до смерті...

Ніна Антонівна не сказала про третій – шлях примирення з дійсністю, принижень і компромісів. Він для неї був неможливий. Щойно вийшовши на волю, ще під наглядом, Строката в Тарусі стала однією з тих, хто заснував Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, брала активну участь у правозахисному русі, ставала на захист нових політв’язнів.

Інакше жити вона не вміла і не хотіла. Ставши на смертельний герць із багатоголовим імперським спрутом, не могла здатися, відсту­пити. Вона просто передислокувала сили і там, в еміграції, разом з чоловіком, іншими вигнанцями продовжила боротьбу.

Вона й сьогодні живе, працює для України, за суверенність якої заплатила власною долею.

Пошануймо ж цю сильну духом жінку.

 

 

ОСТАННЄ СЛОВО НІНИ СТРОКАТОЇ-КАРАВАНСЬКОЇ

(На процесі в Одеському обласному суді 17 травня 1972 р.)

 

Високий суд! Поважний прокурор! Шановні адвокати! Мої друзі, колеги, родичі! Ті, хто присутні в цьому залі! Мій далекий рідний Свято­славе та й ви, учасники справи 170! В усіх Вас шанобливо прошу уваги.

Не знаю, чи існує такий модус, щоб останнє слово в суді починати з епіграфу. Проте я обрала епіграф до свого останнього слова. Це – текст ст. 19 Декларації про права людини: «Кожна людина має право на свободу переконань, на право їх вільно висловлювати. Це право включає в себе свободу без перешкод дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Я гадаю, ті, хто слухав справу №170, мали б зрозуміти, що ця справа має в собі щось більше і важливіше, ніж доля 3-х підсудних. Суть справи змусила повести розмову про літературу, яка набула назви «Самвидав». Цю літературу тут схарактеризовано такими загальниками, як антирадянська, націоналістична, наклепницька.

От про те, що являє собою, на мій погляд, та література, за яку сьогодні судять 3-х осіб з вищою освітою, я збираюся говорити, бо без такої розмови неможливо побудувати свій самозахист.

Конституція нашої країни гарантує свободу слова взагалі та сво­боду друкованого слова зокрема. Проте як спадок від культівських часів лишилася свобода цензури, яка пересилює свободу слова. Відсутність відповідного до діючої Конституції закону про пресу та інформацію створила умови для дії цензури надмірної та безконтрольної. Реакцією на ці надмірності є поява недрукованої літератури «Самвидаву».

Щоб характеризувати літературну працю, треба її читати. А тут слухачам запропоновані не самі роботи, що стали речовими доказами кримінальної справи, а готові характеристики: націоналістична, наклепни­цька та інші з такого ж арсеналу. А тому я дозволю собі навести принаймні поодинокі витяги з деяких літературних праць, поширених у «Самвидаві». От, скажімо, як висвітлює свої завдання альманах «Український вісник»: «Вісник» – орган позацензурний, але в жодному разі не антирадянський і не антикомуністичний... За своїм змістом це видання цілком легальне і конституційне. Завдання «Вісника» – лише об’єктивна інформація про приховувані процеси і явища в громадському житті», «Вісник» не друкуватиме таких документів, які є антирадянськими, тобто заперечують демократичним шляхом обрані Ради як форму участі громадян в керівництві державою, і антикомуністичними – тобто які відкидають в цілому комуністичну ідеологію як таку». Це тільки один харак­терний приклад з українського «Самвидаву».

Навіть надмірне бажання, поєднане з перекрученим тлумаченням, не спроможне вивести з наведеної ідеї суспільної шкідливості. Що ж до намагань будь-що знаходити в авторів «Самвидаву» надмірне українофільство, яке звично таврують терміном «націоналізм», то це – тавро, що виглядає надто схожим на жовту зірку для євреїв.

Зараз уже неможливо визначити, хто перший додумався до того, що такі дефініції, як національна ідея, національна гордість або свідомість є поняттями неправомірними, несучасними або й просто шкідливими.

Але сказати б таке італійським, французьким комуністам, чи комуністам Соціалістичного Бірманського Союзу, чи новоутвореної держави Бангладеш?

Чомусь не враховують ті, які користуються терміном націона­лізм, що національна ідея не несе збайдужіння до інших ідей. Навпаки: заглиблення в національну ідею веде до глибини соціальних і духовних проблем. Прикладом тому є Шевченко, Франко, Петефі, Симоненко, Расул Гамзатов, Ліна Костенко та інші. Чи, може, ворогом з націоналістично­го табору, який існує заради інтересів ФБР чи ЦРУ, був той аварець, який спромігся вигадати таке прокляття: «Най залишить аллах твоїх ді­тей без того, хто міг би навчити їх рідної мови. Ні, най аллах залишить твоїх дітей без того, кого вони могли б навчити рідної мови».

Всім, хто із здивуванням дивиться на тих, хто високо ставить свій український патріотизм, треба згадати, що в далекому минулому українською кров’ю спинилися орди Батия, ханів та султанів, і хто знає чи піднеслися б так високо європейські народи, якби українські кістки не вкрили в далекому минулому дніпровські степи, подільські рівнини, карпатські ліси.

Український патріотизм, національну гідність українця затавровано терміном націоналізм. Але ж український патріотизм – це національна сутність українця, сутність, яка успадковується, стає моральним набутком і не дозволяє ставати покручем, безбатченком, яничаром. Український патріотизм – почуття високе і таке ж природне, як російський патріотизм, патріотизм узбека, естонця, араба або італійця. І в державі, яка справді вболіває за національний розвиток усіх своїх націй, український патріотизм як запоруку національного поступу саме української нації треба підтримувати, а не таврувати чи засуджувати. Як заходить розмова про український патріотизм, то всіх лякає, а чи не скінчиться ця розмова роздумами про самостійність.

Обминаючи історичні аспекти цього питання, бо тут не місце про це говорити, хочу навести один такий витяг: «Якщо Фінляндія, якщо Польща, якщо Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого пога­ного нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той – шовініст. Треба збожеволіти, щоб продовжувати політику царя Миколи». Це – Ленін, твори т. 24, ст. 262. Хто хоче, може перевірити вірогідність наведеної цитати. Так ставив питання Ленін.

Слідчі органи КДБ з такого ставлення висновують кримінал, а суд тоді сумлінно досліджує, чи виголошував підсудний тости за ві­льну Україну та чи не казав чогось про її самостійність. А у Львові в цей час регулярно виходить газета «Вільна Україна».

Підсудних та просто слухачів ознайомлено з матеріалами справи, допитувано та вислухано звинувачених, свідків, державний обвинувач сказав своє слово, а проте основне питання, поставлене самою суттю кримінальної справи №170, лишилося без відповіді. Це питання про те, хто ж тут вільний. Я не можу обминути це питання, бо виринає во­но не тільки із справи №170, а й з інших аналогічних справ, які, на жаль, не так уже й рідко порушує слідство, а потім слухають суди.

Справжні, дійсні причини явища можуть міняти точку зору на са­ме явище. Про справжні причини виникнення «Самвидаву» я вже згадувала. Якщо всерйоз взяти до уваги ці причини, то зникне необхідність шукати окремих винуватців, що дозволили собі читати, а дехто навіть і іншим показував окремі матеріали «Самвидаву». Надмірність надто безглуздої цензури – це і є головний винуватець, якого треба би було віддати до рук правосуддя. Якщо такий єдино справедливий суд ще не є можливим сьогодні, то суспільний поступ рано чи пізно приведе нас до такого, і тоді сама тільки згадка про сьогоднішній суд змусить багатьох почервоніти, бо неможливо, щоби в соціалістичній державі, яка повинна виконувати всі свої функції ліпше, ніж будь-яка інша де­мократична держава, відбувався судовий процес за жанр вільних розду­мів, за максималізм у висловлюваннях, процес із сюрреалістичною при­родою аргументації.

Часи, коли стануть неможливими процеси, схожі до сьогоднішнього, ці кращі часи вже тепер всередині нас. Історія часто вередує, збива­ється на манівці і тим створює умови, які тільки на короткий (за історичними вимірами) час видаються єдино можливими. Тому сьогодні не всі ще погодяться, що може існувати література, вільна від цен­зури. Тому сьогодні знайдуться схильні вважати, що існування такої літератури – явище шкідливе, а причетних до шкідливого явища треба судити суворим судом. Таких любителів суворого покарання я хочу спитати словами Достоєвського: «Согласились бы вы построить мировую гармонию на одной-единственной слезе?»

До того ж додам: той, хто відкидає широту принципів демократії та свободи, той відкриває шлях до тиранії. Найяскравішим та найбільш зрозумілим прикладом цього є не забута нашими сучасниками сталінська тиранія з її покараннями судом і без суду.

Від мене, певно, чекають тут розмови по суті пред’явленого звинувачення. Моє ставлення до пред’явленого мені звинувачення походить з того, що я виклала вище. На різних етапах попереднього та судового слідства я визнавала, що моєму світогляду властиве критичне ставлення до дійсності. У зв’язку з цим я хочу нагадати тим, хто мене слухає, визнання російського демократа Чаадаєва, до якого сучасна істо­ріографія справедливо прихильна: «Я не научился любить свою родину с закрытыми глазами, с преклоненной головой, с запертыми устами». Вважаючи наявність у світогляді критичних компонентів не тільки нормальною, а й обов’язковою рисою свідомого громадянина, я цілком заперечую, щоби критичні компоненти мого світогляду розцінювати та ототожнювати з антидержавним настроєм, а тим більше антидержавною діяльністю. Критичний світогляд – то запорука корекції тих недоліків та деформацій, що завжди мають місце в суспільному житті кожної держави, в тому числі й соціалістичної. Тому я заперечую намагання слід­чих та судових органів тлумачити мене як особу, що мала на меті ви­ключно антисуспільну діяльність. Я знайомила слідчих у присутності працівників прокуратури зі своїми суспільно-громадськими поглядами і готова обстоювати ці погляди, заперечуючи у них наявність свідомо­го, підкореного якійсь меті перекручення дійсності.

Щодо мого знайомства з літературним доробком «Самвидаву», то я обстоюю своє природне право Інтелігента та науковця читати і збері­гати будь-яку літературу. Я обстоюю своє право на інформацію як на право природне, право конституційне та право, гарантоване низкою міжнародних документів, ратифікованих вищими органами влади моєї країни. Нагадую, що це за документи. Це «Загальна Декларація прав людини», «Пакт про громадянські і політичні права», «Пакт про еконо­мічні, соціальні та культурні права».

Держави-учасники цих пактів, в тому числі й Радянський Союз, взяли на себе обов’язок гарантувати, що різноманітні, в тому числі громадянські та політичні права людини, буде здійснювано без наймен­шої дискримінації, тобто незалежно не тільки від раси, статі, мови, а й від суспільних та інших переконань.

Я чекаю, коли мені закинуть, що суд досліджував не переконання, а дії учасників справи №170. Це було би так, якби в тексті зви­нувачення не стояло так часто: вороже настроєний, поділяючи ворожі погляди та таке інше. Тому, хто скаже, що судять сьогодні не за на­строї і погляди, і навіть не за читання «Самвидаву», а за його розповсюдження, я відповім, що свобода неподільна. Якщо існує право та свобода читати, то природним продовженням такого права і такої свободи є обговорення такого прочитаного та можливість, не оглядаючись, передавати прочитане іншому.

Сьогоднішній процес та попередні аналогічні процеси в різних містах Союзу ніби нагадують, що з дійсністю, яка полягає в наявності ст. 62 Кодексу, треба рахуватися. Проте мій погляд на правові джере­ла, якими має керуватись кожна людина, змушує мене розцінювати пред’явлене мені звинувачення, як таке, що не стоїть у відповідності ані з діючою Конституцією, ані із згаданими міжнародними правовими до­кументами. Моє визнання, як воно є необхідним за судовим ритуалом, може бути тільки таким.

Мрію про відродження якобінського пафосу людської гідності. Хочу, щоб свобода була для людини концепцією поведінки, а не усвідомленою необхідністю. Ненавиджу байдужість і самозаспокоєння. Ненавиджу жорстокість роз’єднання та грати на вікнах.

Я розумію, що сьогодні ще немає таких парламентських, право­вих, релігійних або ж просто моральних засад, які б перешкодили вине­сти найсуворіший вирок по справі, що виникла у зв’язку з появою позацензурної літератури. Тому, готуючи себе до долі в’язня, відчуваю потребу й обов’язок звернутися до своїх близьких і друзів з подякою за всі клопоти, які вони взяли на себе в зв’язку з моїм арештом. Для когось спілкування зі мною стало джерелом особистих неприємностей та всіляких прикростей. До таких я кажу: даруйте це все мені, мої друзі, колеги, родичі. А ще прошу зрозуміти таке: я і два Олекси були в неволі. А неволя – то важко. Важко не тим, що втрачаєш звичний побут, комфорт і ніжність найдорожчих, хоч і це теж щось важить. Найважче те, що сенс життя раптом стає одномірним через самооборону, якої вимагає вже слідство. Людина, певно, все ж таки не створена, щоб жити тільки тим, що захищати самого себе. От тому життя в умовах ув’язнення дуже швидко може перетворитися на муку. А вже тоді недалеко й до того, щоб не тільки втратити привабливість, а й людську гідність. І доводи­ться часто, дуже часто, виходити на прю із самим собою, аби не схибити. Тому, якщо сьогодні хтось із нас виглядає менш привабливо, аніж колись, не ставайте над нами за це надто суворими суддями, бо ми приходили до цієї зали із неволі. За цю Вашу прихильність до підсудних я на прощання символічно подарую Вам колосальний вінок із сучасних українських поезій. Щоб попрощати Вас, чоловічу частку справи №170, я переклала для Вас такі рядочки з Шандора Петефі: «Життя в безчесті ні до чого. Чоловіче! Чоловіком будь!»

Суд може спитати, чого прошу. Нікого б, певно, не здивувало, якби я, жінка-в’язень, попрохала б у Вас чимало. Проте улюблений літературний герой одеситів – Остап Бендер – сказав: «Женщину украшает скромность». Тому я проситиму у Вас небагато. Проситиму про таке: усвідомте без упередження все, що Ви почули від мене.

Я вже готова почути вирок.

 

 

 

ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ народилася 5.11.1938 р. в с. Івано-Золоте на Тер­нопільщині в батьків Ганни та Михайла. Закінчила Художній інститут у Львові, займалася творчою роботою. Заарештована 12.01.1972 р. Засудже­на Львівським обласним судом за ст. 62 КК УРСР на 5 років ув’язнення і 3 роки заслання. Відбувала строк в Мордовії, а заслання в Курганській області. В 1980 р. повернулася до Львова, де довший час не могла прописатися і, відповідно, знайти роботу. Член Національної Спілки художників України.

Література: Збірник: Українська Гельсінська Група. До 20-ліття створення. Київ, УРП, 1996.

 

Галина Гордасевич

ЖІНКА, ЯКА ПІДІЙМАЛА ПРАПОР

Ганні Шабатурі виповнилося не мало, не багато, а 80 років, коли у Львові, в музеї етнографії, відкрилася її перша персональна вис­тавка. Малюнки, виповнені в стилі народного наїву, приваблювали плавністю ліній, соковитістю чистих барв, а головне – світлим і до­брим поглядом на світ. В такому світі не могло бути сірих дощів і чорних ночей, хижих звірів і злих людей. То був світ, побачений яс­ними очима доброї і довірливої людини, яка здатна бачити добро і красу.

І ось в такої мами 5 листопада 1938 року народилася донька, яку назвали Стефанією. Виростала вона в одному з наймальовничіших куточків Тернопільщини – селі Івано-Золоте біля Заліщиків.

Свого батька Стефа не пам’ятає. Він пропав безвісти у вирі ві­йни. Лише мати все надіялася: якщо нема «похоронки», то, може, зна­йдеться? Працювала в колгоспі і чекала – так і пройшло її життя.

Дитинство у Стефи було, як у всіх сільських дітей та ще й сиріт у повоєнні роки: голодне, холодне. Крім навчання, треба було допомагати матері, головне – пасти корову. Від інших дітей відрізнялася тим, що рано прокинувся в ній успадкований від матері хист до малювання. А тут ще така велика радість: один родич подарував портфель, альбом для малювання і акварельні фарби, в тюбиках і в чашечках. Тоді Стефа за намовлянням сусідок навіть взялася малювати ікони. А щоб фарби були густіші, краще трималися, додумалася дода­вати до акварелі сирі яйця. Словом, сама винайшла темперу.

Закінчила в рідному селі семирічку, потім ще три роки навчання поза домом – і ось в руках так званий атестат зрілості. З ним Стефанія Шабатура їде у Львів поступати в художній інститут. Але її навіть не допустили до вступних іспитів. Подивилися малюнки – а в них же ніякої техніки, бо жодної книжки про основи малювання, розрахованої бодай на школярів, Стефа і в руках не тримала. Приїхала поступати наступного року – те ж саме. От і уявіть себе на місці сільсь­кої дівчини, яка всім серцем тягнеться до мистецтва, на останні, тяжко зароблені мамою, гроші приїздить у той омріяний Львів, а він її так негостинно приймає. Та знайшлися добрі люди, які пояснили їй, що для художнього інституту самої середньої освіти замало, треба ще й певний рівень художньої освіти. Таким чином в 1956 році Стефанія Шабатура поступила у Львівське художнє училище імені Іва­на Труша.

Відразу після закінчення училища таки поступила в інститут, правда, на заочне відділення, – факультет художнього ткання, – бо треба було самій заробляти на хліб, скільки можна з мами тягнути. Працювала на випадкових роботах, правда, пов’язаних з малюванням, одночасно займалася творчою працею – ткала гобелени – і в 1970 ро­ці стала членом Спілки художників.

Але ще перед тим, в легендарних 60-х, захопила її хвиля національного відродження, познайомилася вона з подружжям Калинців, братами Горинями, брала участь в різних творчих заходах. І на ду­мку їй не спадало, що в тому є щось «антирадянського», а то, може, була б обережнішою, не тримала б у себе вдома «Самвидаву».

Хвиля арештів у 1965 році Стефу Шабатуру обминула. На суді в 1970 році, коли судили Славка Чорновола, вона теж була ще лише присутньою. Аж настав 1972 рік, про який ніхто не здогадувався, що він стане чорним роком для української національно свідомої інтелі­генції. Правда, Алла Горська вже загинула, і Василь Стус на її смерть вже написав:

Бо – горстка нас.

Малесенька щопта.

Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

що калинова кров така густа,

така крута, як кров у наших жилах.

 

Якраз напередодні «старого Нового року» у Львові відбувався з’їзд творчої молоді. Чи це було зарані так придумано, щоб усіх ра­зом зібрати, чи навпаки: організатори акції не узгодили свою акцію з «органами», а там уже були виписані ордери на арешт. Словом, про­сто під час з’їзду, 12 січня, були арештовані Ірина Калинець, Михай­ло Осадчий, Вячеслав Чорновіл, через кілька днів в Івано-Франківсь­ку заарештована Ірина Сеник, через кілька місяців – Ігор Калинець.

До Стефи Шабатури в той день 12 січня подзвонили о 6-ій го­дині ранку. На питання: «Хто?» – жіночий голос відповів: «Телеграма». В ледь прочинені двері відразу ввірвалося десяток чоловіків. Показали ордер на обшук і почали перевертати все догори ногами. Знайшли речові докази злочину: рукописну збірку Стуса «Веселий цвинтар», збірку Миколи Холодного, статтю Валентина Мороза «Серед снігів» та інші тому подібні речі. До того додали ще деякі творчі роботи самої Стефи, наприклад, гобелен «Касандра». О 6-ій вечора непрохані гості пішли, прихопивши з собою і господиню.

Слідство вів слідчий з Дніпропетровська на прізвище Похил. Тривало воно рівно півроку, але це нічого не дало, зробити «групову справу» не вдалося. І все ж суд тривав аж два дні – 12 і 13 липня. Львівський обласний суд визнав громадянку Стефанію Шабатуру винною в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 Карного Кодексу УРСР, і призначив їй міру покарання – 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання.

Табори періоду «брежнєвського застою» дещо відрізнялись від таборів періоду «сталінських репресій». Вже не було за колючими дротами сотень тисяч в’язнів, не ганяли знесилених жінок на лісоповал чи в шахти. В знаменитому таборі в Мордовії було всього два-три десятки жінок, серед них Ніна Строката-Караванська, Дарія Гусяк, Марія Пальчак. Але клопоту з ними тюремній адміністрації було більше, ніж з тисячами у сталінські часи. Ув’язнені постійно виступали з протес­тами, влаштовували голодівки. Іноді їм вдавалося дечого добитися, наприклад, щоб Василя Стуса відправили в Ленінград на операцію.

Зі свого боку, табірна адміністрація застосовувала різні репресивні заходи супроти непокірних в’язнів. Так, Стефанія Шабатура протягом свого строку відбула 115 діб у карцері, півроку в одиночці і рік у так званому «приміщенні камерного типу».

Зрештою, строк ув’язнення закінчився, і Стефу Шабатуру ета­пують до місця заслання. «Помилково» завозять в Новосибірськ, повертають і нарешті привозять в такий собі районний центр Маркушино Курганської області. Як це не дивно, але тут її зустрічають з радістю. Справа в тому, що в Маркушино місцева адміністрація відчувала пот­ребу в художній майстерні, але для цього був потрібен хоч один ху­дожник з вищою професійною освітою, так що Стефа прийшлася тут дуже до речі. Звичайно, відповідні «органи» не обминали її своєю увагою, проводили «роботу» з іншими художниками: мовляв, чи не веде ця «бандерівка» антирадянських розмов? Дехто навіть попередив про це Стефу, а один з них, коли йому надто почали докучати випитуваннями, не ви­тримав і вибухнув: «Це не моя робота – слідкувати за людьми! Вам за це гроші платять – ви і слідкуйте! А в мене інша професія».

Зрештою, можна сказати, що роки заслання в Стефи минули без особливих ексцесів, ото лише треба було щовівторка відмічатися в міліції. Клопоти почалися, коли, відбувши повністю кару, вона повернулася до Львова. Тут у неї кооперативна квартира, де живе старенька мама, але Шабатуру прописувати не хочуть. Більше того: погрожують, що її знову будуть судити «за порушення паспортного режиму». Та не на таку напали! Стефа Шабатура була уперта і наполеглива і добилася спочатку тимчасової прописки, потім і постійної. Правда, людині з вищою художньою освітою, членові Спілки художників (колишньому, це вже потім її поновлять) довелося спочатку працювати... двірничихою. Вже потім вдалося влаштуватися художником-оформлювачем.

Нічому та сувора наука Стефанію Шабатуру не навчила! Бо коли знову піднялася хвиля національного і громадського відродження, – це вже у другій половині 1980-х років, – Стефа знову в гущі подій. З її участю створюють перші так звані «неформальні» (бо створені не за вказівкою «згори») громадські організації «Меморіал», «Рух», її обирають на перших же «вільних» виборах депутатом міської ради. І коли настає той урочистий день, що в небі Львова, над старовинною Ратушею, замаяв синьо-жовтий прапор, а піднімати його доручили трьом депутатам, то серед них була одна жінка – схвильована, зі сльозами щастя на очах, Стефанія Шабатура.

_______________________

1. Зліва направо: Люба Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, мати Садовської, Ірина Калинець, Ганна Садовська, Михайло Горинь. Сидять: Стефа Шабатура (циган), Мар’ян Гатала та невідомий.

 

 

 

СВІТЛИЧНА НАДІЯ народилася 8.11.1939 р. в с. Половинкино на Луганщині. Ім’я батька Олексій. Закінчила філологічний факультет Харків­ського університету. З 1963 р. жила в Києві, працювала на видавничій та педагогічній роботі. Брала участь в русі дисидентів. Разом з Євгеном Сверстюком знайшла в грудні 1970 року у Василькові вбиту художни­цю Аллу Горську та організувала її похорон. Постійно була під нагля­дом КДБ, часто звільнялася з роботи. Заарештована 18.05.1972 р. Засу­джена 23-24.05.1973 р. за ст. 62 ч.1 КК УРСР на 4 роки таборів. По­карання відбувала в Мордовії. Після звільнення знову постійно переслідувана. В 1978 р. виїхала за кордон. Живе в США. Одружена з П. Скотельним (1977). Діти: Ярема (1970), Іван (1978). В 1994 р. Надії Світличній разом з братом Іваном Світличним присуджена Державна премія ім. Тараса Шевченка.

Література: Збірник: Українська Гельсінська Група. Київ, УРП, 1996; М. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. Київ, «Либідь», 1995;
А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. В-во ім. Олени Теліги, 1998.

 

Галина Гордасевич

ЛАСТІВКА ПО ІМЕНІ НАДІЯ

Всередині 1960-х років я жила в Донецьку і водила сина в дитячий садок, поруч з яким будувалася школа. Ми бачили, як копали яму під фундамент, зводили стіни, вставляли вікна і двері. Аж одного разу ми з сином побачили, що група жінок і чоловіків викладають на стінах великі кольорові картини. Якби я була одна, то напевно б пройшла мимо, але дитині це було дуже цікаво: «Мамо, давай подивимося!» Отже, ми підійшли ближче, роздивляємося, я йому пояснюю, що таке мозаїка, коли один з чоловіків, – слід обов’язково зазначити – українською мовою, – раптом питає мене:

– Пробачте, ви звідки приїхали?

– Нізвідки, ми тут живемо, – відповідаю я. – А чому ви питаєте?

– Та от, ви з дитиною розмовляєте українською мовою.

Так я познайомилася з бригадою художників, які під керівництвом Григорія Синиці робили оті мозаїчні панно на школі. Дивно: познайомилася з усіма одночасно, а пам’ятаю неоднаково. Сам Синиця був найстарший, може ця різниця в вікові була причиною того, що я не пам’ятаю, щоб обмінялася з ним бодай словом. Були ще якісь чоловік і жінка, яких я зовсім не пам’ятаю ні по імені, ні по розмовах. Алла Горська – ну, її неможливо було не помітити і не запам’ятати. Висока, ставна, з великими очима і відкритим чолом – вона так надавалася для того, щоб бути моделлю для скульптури свободи або грецької богині мудрості Афіни. От лише я не розуміла, для чого вона так палить перекисом водню своє волосся (про це вона навіть згадувала в листі до художника Заливахи), що воно аж січеться. А ще вона мала спалені цементом пальці; під час роботи, коли всі руки були в розчині, це не було помітно, а от кинулося мені в вічі, коли ми разом були на якомусь концерті в донецькій філармонії і Алла була в святковому платті.

Звичайно, був Віктор Зарецький.

Але найбільше я подружилася з невисокою, стрункою, темноволосою жінкою, яка працювала в них підсобницею. Може, тому, що ми були найближчі за віком, може, тому, що вона дуже прив’язалася до мого Богдана, а найбільше тому, що вона була така доброзичливо-привітна і сама потягнулася до мене. Це й була Надійка Світлична.

Якби людина, знайомлячись з іншою, знала, що буде в майбутньому, то, мабуть, зовсім інакше поставилась би до того знайомства. Хіба могла я тоді передбачити, що ці люди ввійдуть в історію України, що про них будуть писати книжки? Для мене тоді це були просто люди, з якими можна було поговорити про мистецтво, про літературу і головне – українською мовою. Бо я ж в Донецьку не мала з ким поговорити, ок­рім свого сина. Якось прийшла я за ним в садок, він одягається, ми з ним розмовляємо, а якась дівчинка повторила за ним одне слово і засміялася. А мій чотирилітній син закричав: «Так, ми українці, і не смійтеся!»

Читаючи мемуари, не раз дивуюся, як це їх автори через багато років так добре пам’ятають всі ситуації, всі розмови. Я, наприклад, пам’ятаю лише один раз, коли мої нові друзі були в мене вдома. Це було на мій день народження, отже 31 березня 1966 року, подарували мені вазу з синього скла і п’ять бузкових бокалів (на жаль, від них вже нічого не залишилося). Я тоді саме чекала виходу в світ своєї першої поетичної збірки «Веселки на тротуарах», а вони жартували, що намагаються створити ажіотаж: в кожній книгарні питають, чи ще не отримали книжку Галини Гордасевич.

Але вернуся до Надійки Світличної. Від’їжджаючи до Києва, вона дала мені свою адресу і сказала, що коли мені трапиться бути в Києві, то я можу в неї затриматися. І я скористалася з її запрошення, а вона на той час була одружена з Олесем Сергієнком, сином Оксани Мешко, тож я познайомилася з ними. Одного разу, постеливши мені на розкладачці в окремій маленькій кімнатці, Надійка дала товсту пачку цигарко­вого паперу і сказала: «Обов’язково прочитай». Я почала читати, але то була дуже бліда копія машинопису, світло було досить тьмяне, а я була дуже стомлена. Вранці я посоромилася признатися Надійці, що не прочи­тала і половини. А то була тепер славна розвідка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», але тоді я ще про це нічого не знала. Вдруге мені не вдалося прочитати, коли Славко Чорновіл приїхав у До­нецьк, порадився зі мною, кому б її дати, я назвала Володимира Міщенка, молодого поета, з яким ми ходили в літературне об’єднання «Обрій», а пізніше виявилося, що в Славка був лише один примір­ник, отже, мені нічого не дісталося.

До речі, зі Славком Чорноволом мене теж познайомила Надійка. Я приїхала в Київ для роботи з редактором над своєю першою збіркою, а Надійка сказала: «Галю, в мене є знайомий гарний хлопець, який працює в газеті «Друг читача», я вас познайомлю, і він дасть анонс». «Гарний хлопець» зустрів нас веселою усмішкою: «Дівчата, як вчасно ви прийшли! В Євгена сьогодні день народження, він зараз прийде і ми збиралися випити по чарці. Підете з нами?» Євген прийшов з Іваном, ми дуже весело провели кілька годин, а я познайомилася з Дзюбою і Сверстюком.

Минуло років два, в мене у видавництві «Молодь» готувалася до виходу нова збірка (яка була потім «зарізана»), а Надійка Світлична працювала в тому ж будинку, вона зустріла мене своєю незмінною щирою посмішкою: «Галю, тобі дуже повезло: редактором твоєї книжки буде Юрій Бадзьо. Пішли, я вас познайомлю».

І лише один раз я бачила Надійку сумною. Це було в тому ж її робочому кабінеті, але з тої роботи її звільняли, і вона сиділа за столом така маленька, така сумна і казала: «Я відчуваюся, наче миша, яку загнали в куток, і їй нікуди дітися».

Не пам’ятаю наших зустрічей після того. Коли загинула Алла Горська, Надійка прислала мені телеграму, але ту телеграму вручили мені в день похорон, так що я вже ніяк не могла встигнути.

А переписувалися ми до самого її арешту. Останній мій лист повернувся з київського головпоштамту «за невостребованием». Про арешт її мене ніхто не повідомив, в газетах тоді про такі речі не писалося. Тільки й залишилася мені від нашого знайомства пачечка листів, один з яких я хочу запропонувати вашій увазі.

«Галю, мила, що ж це виходить, я пообіцяла, а тепер гризе мене це денно, а вночі ніколи навіть про це думати: коли ж я напишу статтю? Ну, хай я не знала, що таке ростити малесенького хлопчика, а ти ж це знала! То в нього живіт заболить (а болить так часто), то в мене не­ма молока (а його таки майже нема – отака я мама) – а в мене дерев’яна голова і все так пуста, окрім цих хлопіт. Скільки не сідала за збірники (коротенькими уривочками), а думок немає, видно, я віді­йшла на цей час від усього віршованого. І так мені соромно перед то­бою, і так зло бере, що хотіла тій бабі бій дати, та ось що виходить. Ну, Галиночко, я подержу у себе ще кілька днів книжечки, може Назарчик видужає і в мене буде хоть півчаса в день вільних, то я буду рада щось написати. А як через кілька днів нічого не вийде, то я тобі все поверну, і прости мене, що я тебе так підвела.

А Назарчик такий гарненький хлопчик, тільки вічно голодний і хворий від того молока, яке я купую у других жінок (і за ним треба їздити на другий кінець міста). Чи діждусь я, щоб він хоч трошки підріс?

Отакі діла.

То жди через кілька днів або статтю, або покаяння. Привіти усім: і Соколову, і Лені, і Галі М., і дівчаткам з лікарні (Люді та Тані). А Богдана цілуй. Твоя Надія».

Отак жила молода жінка, молода мати напередодні свого арешту. Слід нагадати, що на цей час вже були арештовані Славко Чорновіл, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, її брат Іван Світличний і батько її малого синочка Олесь Сергієнко. Я про це нічого не знала, а Надійка в своїх листах ні словом не згадала ні про кого (мабуть, з огляду на перлюстрацію, а може, думала, що звістка про стільки арештів не могла не дійти до Донецька, але що було, то було).

Все вона винесла, ця маленька, весела, як ластівка, жінка. Правда, пишучи цього листа, вона не передбачала, що найстрашніше – арешт і розлука з Назарчиком, якого віддадуть в будинок маляти і лише з великими труднощами Леоніді Світличній вдасться його звідти вирвати, щоб він виховувався в рідних, – все це в неї ще попереду. З листа не відчувається такої тривоги, мабуть, не спадало Надійці на думку, що жорстокість репресивної системи може дійти аж до такого. Але все це вона теж винесла і не зламалася.

 

Іван Світличний

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

                               Надії Світличній

 

У світі пошесті і змору,

Німотності і глухоти,

Де мудрі муштрою мінти

Лінчують душі без розбору,

 

Там пісня, витвір висоти,

Свободи й пружного простору

Шугнула вільним птахом вгору,

У вир! У небо! У світи!

 

Ривком відчаєного тіла

Роковано залебеділа

В святій готовності офір,

 

Та браконьєрським залпом з неба

Підтята – легендарний лебідь, –

Упала на тюремний двір.

_______________________

1. Надія Світлична з сином. Травень, 1976 р.

2. Надія Світлична та Алла Горська. Приблизно 1965 р.

 

 

КАЛИНЕЦЬ ІРИНА народилася 6.12.1940 р. у Львові в батьків Ганни та Онуфрія Стасів. Закінчила Львівський університет, працювала вчите­лем. В 1961 р. одружилася з Ігорем Калинцем. Донька Дзвенислава (1963). Заарештована 12.01.1972 р. Суджена за ст. 62 КК УРСР на 6 років ув’яз­нення і 3 роки заслання. Відбувала в Мордовії та в Читинській обл. Звільнилась в 1981 р. Брала активну участь в процесі національного відродження. В 1991 р. обрана народним депутатом до Верховної Ради України. Автор низки поетичних збірок, монографії «Гуни – нащадки Ізраїля», студій над «Словом о полку Ігоревім».

Література: Петро Шкраб’юк. Попід золоті ворота. Львів, 1987; Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтеліген­ція в русі опору 1960-1980-х років. Київ, «Либідь», 1995.

 

Петро Шкраб’юк

КОЛЯДКИ ДЛЯ ВАСИЛЯ

(Уривок)

 

Четверта зона 385/3-4. Адреса: Мордовська АРСР, Чусовський ра­йон, посьолок Барашево. Характерною особливістю цього жіночого табо­ру було те, що він мав сусіда – табір чоловічий (385-3). Довкола стриміли вишки й інших таборів. Але цей був найближче – «через доро­гу». Себто їх відділяла звичайна розорана смуга – «запретка» з дротами.

«Одного разу, – розповідала Ірина, – серед ночі в зону зайшов стривожений лікар Джафар і запитав: що сталося? хто його викликав? Ми сказали: ніхто. Виявилось, виклик був у чоловічу зону, де перебував Стус. Один з підісланих кримінальників ударив Василя ножем. У тяжкому стані (ще й відкрилася виразка) його забрали до лікарні.

Проти такого свавілля адміністрації, яка дозволяла своїм стука­чам робити усе, що хочуть, ми оголосили голодівку – я, Надійка Світлична, литовська посестра Ніола Садунайте, Орися Сеник, а також Стефанія Шабатура, котра заяву про оголошення голодівки подала лише прокурору, і «ображений» начальник табору не визнавав її. Сільва Залмансон, здається, на той час уже виїхала. А нас п’ятьох спровадили в су­сідню зону, де знаходилася лікарня, і помістили в наглухо замкненій – забитій – кімнаті для хворих. Щоденно приносили такі смачні страви із пахучими спеціями, що ми потрактували це, як знущання над нами, кричали: «Заберіть!», а наглядачі: «Ні, поки не закінчиться обід». Через п’ять днів Стуса відправили до лікарні в Ленінград – і ми голодівку зняли».

Те, що поряд був Стус, морально підтримувало жінок. Саме тоді Ірина присвятила йому вірші, що увійшли до першої (із трьох) в’язничної збірки «Крізь камінь...»

 

Ще того віку вистачить. Ще того

життя полинного, щоб вік перебрести,

лишивши цю пустелю, як хрести

лишають на могилах... Злого,

найзлішого не вигадати дня,

ніж цей, розп’ятий на дротах ослизлих...

Як тільки вечорова тінь забризне

на обрій неба, я твоє ім’я

повторюю в молитві. Шепіт гасне,

як гаснуть зорі в світанковій млі.

Ще того віку вистачить для щастя

прийти і вмерти на своїй землі.

 

Повторення імені поета у молитві... Звертання до Стуса знаходи­мо і в Ірининій поемі «Сірчан» і взагалі в настрої багатьох її поезій. «Стус передав мені і свої вірші – через обслугу, – розповідала Ірина, – і я придумала, де їх заховати: зашила в довгий шнурок. Але сталось не­передбачене: Наташі Лаврентьєвій із Свєрдловська треба було щось зав’язати: дивиться – шнурок. Взяла – і пропало». Проте не пропав інший вірш – «гранчастий діамантовий келих у колючому гострому дроті...», – як назвала його Ірина у своєму опублікованому спогаді «... Дівочий опівнічний спів».

Ірина описує один Різдвяний вечір, святу вечерю, коли Орися Сеник «вимудрувала майже справжню кутю з пісної табірної перлівки, при­горщі втертого маку, ще влітку надісланого в бандерольці, та завбачливо заощадженого цукру...» За святковим столом – сміх, жарти; на серці радісно, як це було у Львові 71-го, в новорічну ніч, коли з Моршина приїхав Стус і взяв участь у вертепнім дійстві.

«Отож, повечерявши хоч і не 12-ма, але таки святковими страва­ми, бо був ще узвар до куті і вчорашня смажена риба, вибігли ми на хрумкий мороз, під високочоле зазорене мордовське небо і, піднявшись голосами понад понурі штахети, залопотіли в ніч: «Васи-лю! Добрий ве­чір, святий вечір!» А вчувши звичне «агов!», зірвали голоси під зорі в акомпанементі колючих дротів – у коляду для Василя. Співали ми зо­всім пристойно, хоча після другої чи третьої колядки зашкребло у горлі колючим дротом лихого морозу... На другий день випала нагода на­писати Василеві листа: «А ми тобі колядували – чув?»

Відповідь прийшла увечері – дивне, тривожне, радісне, сумне (все разом) чекання розгортання позацензурного листа, переданого тайно, з тисячами пересторог (а це – чи не основна суть табірних буднів), дрібний виразний Василів почерк, між мереживом лаконічних новин – відповідь на наше питання: «Та чув, щось там пищало за дротами».

Себто ми пищали? Ми вдавано обурюємося (отакий пиріг за коляду!) і регочемо щиро, бо щасливі побратимовим гумором. Якщо людина жартує, то на добре... Все добре... Але, подумати тільки, «пищало за дрота­ми», ще й «щось»!»

 

 

 

МАТУСЕВИЧ ОЛЬГА народилася 9.09.1953 р. в Києві у батьків Ганни і Дмитра Гейків. Закінчила Київський університет за спеціальністю слов’янська філологія, працювала коректором у видавництві «Радянсь­ка школа». Заарештована 12.03.1980 р., суджена 26.03.1980 р. за ст. 187-1 КК УРСР на 3 роки ув’язнення. Покарання відбувала в Одесі, зві­льнена 12.03.1983 р., того ж дня повторно заарештована і 10.10.1983 р. засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 3 роки ув’язнення. Другий строк відбула повністю в Мордовії. Одружена з Миколою Матусевичем (1976). Син Назар (1988).

Література: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтеліген­ція в русі опору 1960-1980-х років. Київ, «Либідь», 1995; Українська Гельсінська Група. До 20-ліття створення. Київ, УРП, 1996.

 

 

Сергій Карасик

ГЕЙКО (МАТУСЕВИЧ) ОЛЬГА ДМИТРІВНА

 

Правозахисниця, член Української Гельсінської Групи, у 1976 р. закінчила Київський держуніверситет за спеціальністю слов’янська філологія. На роботу за фахом улаштуватися не могла – заважали дзвінки з КДБ у відділи кадрів. Працювала коректором у видавництві «Радянська школа».

Після арешту чоловіка Миколи Матусевича і Мирослава Мариновича (членів-засновників УГГ) 26.04.1977 р. подала заяву до райкому про вихід із комсомолу на знак протесту проти арешту їх, а також Миколи Руденка та Олекси Тихого, і включилась в кампанію захисту арештованих. Подавала скарги і заяви в прокуратуру, КДБ, зверталася до світової громадськості, зустрічалася з іноземними журналістами. 13.05 виступила із заявою про вступ до УГГ. Одразу після суду над Мирославом Мариновичем і Миколою Матусевичем, який просив Ольгу зв’язатися з академіком Андрієм Сахаровим, її обманом ізолювали у венеричній лікарні. Випустили через 2 місяці, коли засуджених вивезли з Києва. Після «виписки» з лікарні під загрозою звільнити за статтею «за прогули» Гейко попросили піти з роботи.

Гейко далі підтримувала тісні зв’язки з «відмовниками», інакодумцями національно-демократичного і загальнодемократичного спряму­вання, з віруючими, з Московською Гельсінською Групою, іноземними кореспондентами. Її часто затримувала міліція під вигаданими приво­дами.

В кінці 1978 р. на короткому побаченні Микола Матусевич по­просив Гейко виїхати з СРСР. Гейко зайнялась питанням власної емі­грації та допомогою іншим бажаючим емігрувати. У квітні 1979 р. от­римала виклик із США. При спробі потрапити в консульство США в Києві була затримана міліцією. Їй прямо сказали, що коли буде ще на­магатися пройти в консульство, то буде заарештована за звинуваченням у крадіжці або проституції. Чоловікові не засвідчили дозволу на виїзд дружини, а в районному ВВІРі їй порадили розлучитися. Гейко сплатила державне мито і відіслала свої документи на виїзд Леоніду Брєжнєву, додавши заяву з вимогою дозволу на еміграцію, а також вій­ськовий квиток і диплом.

Співробітники КДБ, в тому числі й Олександр Радченко (за незалежности став міністром внутрішніх справ, очолював Службу Безпеки Укра­їни), радили Гейко скористатися ізраїльським викликом, розлучившись для цього з Миколою Матусевичем і фіктивно одружившись з євреєм. Однак Гейко намагалася «пробити» українську еміграцію.

У кінці 1979 р. двоє неповнолітніх вчинили напад на Гейко з ме­тою зґвалтування. Згодом один із них ще раз погрожував їй зґвалтуванням і вбивством. 24 листопада о 16 год в центрі Києва на Гейко на­пав невідомий і кілька разів ударив її. Одразу ж з’явилися співро­бітники міліції. Гейко було затримано і разом з художником Василем Кулею, який намагався втрутитися, доставлено до Ленінського райвідділу міліції, де їх протримали до 23 год. Гейко було заявлено, що на неї передається справа до суду за бійку на вулиці та опір міліції. 10 грудня її затримали на кілька годин у Москві за участь в демон­страції біля пам’ятника Пушкіну в День прав людини.

7.01.1980 р. Гейко у міському ВВІРі запропонували забрати документи і заяву на виїзд. Гейко відмовилася. У лютому її викликали до військкомату і вимагали пред’явити військовий квиток. Гейко порадила їм звернутися до Брєжнєва. На запитання, як вона збирається захищати батьківщину без військового квитка, Гейко відповіла, що не має жодних зобов’язань перед так званою батьківщиною (СРСР), яка грубо порушує права своїх громадян. Гейко також заявила, що вважає війну в Афганістані окупаційною. Двоє співробітників військкомату і троє «свідків» за дверима пізніше свідчили про це в суді проти Гейко.

12.03.1980 р. Гейко була заарештована за звинуваченням у зведенні наклепів на радянський лад (ст. 187-1 КК УРСР). Ще в камері попереднього ув’язнення Гейко написала заяву про відмову від радянського громадянства. Під час слідства і на суді не відповідала на будь-які запитання і не підписувала протоколи допитів. Суд вона не визнала, як і не визнала себе винною. 26.03 засуджена Київським міським судом до 3 років таборів загального режиму. Про суд навіть батьки дізналися випадково після його завершення. Строк відбувала в Одесі в таборі ЮГ-311/74.

12.03.1983 р., після вручення їй посвідки про звільнення, на виході до адміністративної зони Гейко була затримана трьома невідомими в цивільному і в мікроавтобусі відвезена до місцевого КДБ, де їй запропонували відмовитися від своїх переконань. Гейко не погодилася, після чого з’явилися аж два прокурори і їй було пред’явлено обвинувачення за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). 10.10.1983 р. Гейко було засуджено Одеським облсудом до 3 років суворого режиму. Покарання відбувала у жіночому політичному таборі ЖХ-385/3 в с. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія.

Гейко брала участь в акціях протесту, за що неодноразово потрапляла до ШІЗО, а за 7 місяців до кінця строку – в ПКТ за відмову, йдучи в ШІЗО, зняти колготи, мотивуючи це низькою температурою в камері і високою (38 градусів) у себе.

У 1985 р. звернулася з відкритим листом до литовського поета Едуардуса Межелайтіса, який виступив на захист американського індійця-терориста, що оголосив голодівку. Гейко доводила, що його співгромадяни перебувають у набагато гіршому становищі. Лист поширювався на Заході і в Литві.

12.03.1986 р. Гейко повернулася до Києва. Цілий рік їй відмов­ляли у прописці біля важко хворої матері. Працювала вихователькою в яслях, розклеювала афіші.

У серпні 1987 р. Гейко була одним з ініціаторів створення і була обрана секретарем українського культурологічного клубу, який першим в Україні почав обговорення «білих плям» в історії. У другу річницю Чорнобильської катастрофи, 26.04.1988 р., УКК організував першу в Києві демонстрацію, під час якої Гейко, яка тоді була в декретній відпустці, отримала кулаком в живіт від полковника мілі­ції Григор’єва, який пізніше «прославився» в справі Степана Хмари.

З 1990 р. Гейко була головним редактором журналу Української православної церкви «Церква і життя», працювала у видавничому від­ділі Інституту археографії АН України, в інформаційному агентстві УНІАН, редагувала «Вестник Либеральной партии Украины». Зараз – керівник ефір-дайджесту «Україна сьогодні» в інформаційно-видавни­чій фірмі «КН».

 

 

 

МИХАЙЛЕНКО ГАННА народилася 30.04.1929 р. в с. Михновець на Львівщині в батьків Ганни та Василя Смоліїв. Навчалася у Львівському учительському інституті та Одеському університеті. Працюва­ла вчителькою, бібліотекаркою, перед арештом – старшим комірником на Одеському заводі ковальсько-пресових автоматів (примусові ро­боти). Одружена з Дмитром Михайленком (1972). Заарештована 20.02.1980 р. Засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Відправлена на безстрокове примусове лікування в Казанську спецпсихлікарню. Звільнена в 1988 р. Повернулась до Одеси, займається громадською діяльністю.

 

ДОВЕСТИ «ПАЦІЄНТА» ДО СТАНУ РОСЛИНИ

(Інтерв’ю)

 

Ганна Василівна Михайленко – уродженка с. Михновець на Львівщині. В 1951 ро­ці її разом з іншими мешканцями деяких районів Дрогобицької і Львівської областей, що відійшли до Польщі, депортували в Одеську область. Вона викладала в школі англійську і німецьку мови.

– Мені було боляче дивитися, як знищують українську культуру в Одесі. Як вчителька, я це особливо гостро відчувала. І тоді я долучилася до руху опору. Спочатку це була дуже скромна праця – я розпо­відала учням про їх українське походження. Виявилося, що українська Одеса все ж існувала, незважаючи на те, що багато українських діячів було знищено в 20-30-і роки. Репресії продовжувались і в 70-і. Був арештований філолог і громадський діяч Святослав Караванський, дещо пізніше – його дружина Ніна Строката разом з Юлієм Притикою і Олексою Різниченком.

На цей час я вже встигла познайомитися з колом людей, які мали досвід правозахисної діяльності. Ми включились на захист тих, ким особливо цікавилося КГБ. Коли почали переслідувати Леоніда Тимчука, ми знову протестували, писали в прокуратуру, в міліцію, і нам вдалося вирвати його з тюрми на поруки. Такого в СССР ще не було. Потім була «справа» Василя Барладяну – мистецтвознавця, викладача Одеського університету. Його виключили з КПСС, вдома влаштовували обшуки. Ми тоді супроводжували його на роботу, щоб захистити від провокацій, писали протести. Але його все ж засудили. Після цього в мене почались справді серйозні неприємності.

Одного разу до мене на роботу прийшов високий сивий чоловік. З металом в голосі він назвав себе: «Подполковник КГБ Иван Александрович Завгороднев». І запропонував зустрітися. Відмовитися від зустрічі було практично неможливо. П’ять разів я бачилася з ним в готелі «Чорне море», і кожного разу розмова зводилася до того, що я повинна на них працювати. Спочатку мене ввічливо вмовляли: «Ви ж наша людина і можете бути нам корисною». Потім почалися погрози: «Ми з вами живемо в одному місті. Ми вам помстимося. Ви це незабаром відчуєте!»

І, дійсно, дуже швидко Ганна Василівна це відчула. Спочатку проти неї порушили карну справу, начебто вона... била своїх учнів. Зна­йшлися і «свідки» – старшокласники, яких директор умовив дати брехливі свідчення. Проте врятувала Ганну Василівну від майже неминучої тюрми... прокуратура.

– Допомагав мені колишній перший заступник прокурора Одеської області, начальник слідчого відділу Леонід Бухтіяров (нині покій­ний), прокурори Анатолій Мудрук і ще двоє. Один з них навіть сказав судді: «В цій справі ви не перестарайтеся. Складу злочину тут нема». П’ять разів прокуратура відкликала мою справу з КГБ, поки не дотягнули до амністії. Але мені прийшлося залишити школу. Довго я не могла знайти роботу: мабуть, моє прізвище попало в «чорні списки».

В 1979 році закрутилася нова справа. Співробітники Ганни Василівни (вона на цей час влаштувалась на залізницю), троє вантажників-алкоголіків, спровокували її на «з’ясування стосунків», а потім, – нескладно здогадатися, ким навчені, – подали в суд за образу.

– В залі суду сиділи гебісти. На щастя, в мене була дуже від­важна адвокат Світлана Липкіна. Вона добилася того, що мені дали всього лиш рік принудробіт. Так мені знову вдалося вислизнути.

За порадою Оксани Мешко, яка на той час фактично керувала Гельсінською групою, Ганна Михайленко звернулася до Івана Драча, який мав «доступ» до Щербицького, зі скаргою на незаконно сфабрикова­ну проти неї справу. «Нічого не вдалося зробити, – сказав їй через тиждень Іван Федорович. – Зверніться до обласного керівництва». Але, мабуть, дещо йому вдалося, бо незабаром в Одесу приїхала комісія.

Через деякий час з посади звільнили секретаря Ільїчовського райкому партії Сорокіну, прокурора Глобу і директора школи, які були безпосередньо пов’язані зі справою Ганни Михайленко. Очевидно, КГБ і прокуратура отримали вказівку: якщо є ознаки антирадянської агітації і пропаганди, то висовуйте звинувачення по суті справи.

– В той час я за завданням Української Гельсінської Групи редагувала матеріали «Хроники текущих событий». Сталося так, що де­які з них потрапили до рук КГБ. Одного разу кур’єра зняли з поїзда по дорозі в Москву, в Брянську. 22 лютого 1980 року я вийшла на ро­боту. На вулиці мене вже чекали люди в цивільному. Вернули додому. В кінці слідства (воно тривало три місяці) мене раптом відправили на психіатричну експертизу. «За якою підставою?» – запитала я слід­чого. Він засміявся і сказав: «В СССР антисоветская агитация считает­ся явлением ненормальным». Мене привезли на експертизу в Одеську психлікарню №1. Доктор Майєр, один з експертів, попередив мене: «Не лякайтеся, ніяких уколів вам робити не будуть. Побудете тут десять днів – і, надіюсь, все буде гаразд». Очевидно, про це дізналося КГБ, і мене перевезли в Харків. Там у вересні 1980 року мені поставили діагноз шизофренія. Учасник експертизи відомий професор Погибко відмовився поставити підпис під медичним висновком, замість нього підписався такий собі Артамонов, який мене навіть не бачив. У висновку експертизи було сказано, що мене можна лікувати в звичайній лікарні. Але мене знову привезли в Одесу в тюрму КГБ. А 18 лютого 1981 року скерували в Казанську спецпсихлікарню. Коли я опинилася на місці і побачила вивіску, в мене потекли сльози. Мене зустрічав сам начальник Костянтин Леонідович Свєшніков. Наступного дня все начальство прийшло подивитися на мене. Показували через віконце: «Ось вона!» А я сиділа на ліжку, підібгавши ноги.

– Як виглядала лікарня?

– Кілька корпусів. Тринадцять відділень: одне поліклінічне, ін­ші для ув’язнених. З них лише два чи три таких, з яких випускали на роботу. В кожному відділенні по кілька політв’язнів, останні – звичайні злочинці. Страшенна тиснява. На мою думку, там повинно бу­ло бути біля тисячі людей, але могло бути й більше. Іноді ліжка ставили в два поверхи. Часто ліжка стояли так тісно, що вільного місця не залишалося. День наш виглядав так: о шостій ранку – підйом. За півгодини ми повинні були вмитися і вишурувати відділення. На відділення (90 осіб) було всього три відра. В туалеті – три унітази і три раковини. І не доведи хоч трохи затриматися. Інакше стягували з уні­тазу, били. Попрати свою злиденну білизну – страшний злочин, за це могли побити, кинути на «гостру половину» – до тяжко хворих. Свої ганчірочки (це ж жіноче відділення!) ми прали у воді, брудній, як гноївка. Запах, кров... Був такий рік, коли нас не мили майже чотири місяці (звичайно – раз на три тижні). Завелися воші. Потім нас поголили. Одне плаття. Зміни нема. Друге плаття дозволялося мати лише тим, хто ходив на роботу. Ми не мали права надягнути щось з теплого одягу, навіть колготи або світер. Як все це принижувало!

Так, господарі пекла знали свою справу! Адже брудну, обірвану, вошиву людину, яка повинна просити дозволу «оправитися» чи попрати брудну білизну, значно простіше поставити на коліна. Але в запасі у катів були й інші, більш дієві методи.

– З сьомої до восьмої – сніданок, потім – таблетки. Їх дава­ли цілими пригорщами. Потім перевіряли шпателем в роті: «Высунь язык. Скажи: триста тридцать три». Як назначить лікар пригорщу таблеток, так їх можуть давати роками. На їх лексиконі це називалося «нафарширувати». Головлікар одного разу просто сказав: «Мы вас так нафаршируем, что вы вылезете отсюда раком». Від таблеток вся слизова оболонка шлунка, кишківника руйнується. Трясуться руки, ноги, хитаєшся, тече слюна. В мене посипались зуби, я не могла ковтати. Два роки я не говорила – паралізувало ротову порожнину, розпух язик. Я набивала рот хлібом, щоб язик не западав. Одного разу мені хотіли зробити інсуліновий шок. Завідуюча відділенням сказала: «Нічого, нічого! Зробимо вам обмолодження». (Мені тоді вже було 53 роки). Керувала цією процедурою медсестра Фарида. І тоді я почала її просити: «Фаридочка, я помру, я не зможу дихати носом. А ви будете мати мою смерть на своїй совісті». Вона подумала і викреслила мене зі списку. Таким чином мені вдалося врятуватися від нехибної смерті.

 

Розмову вела Людмила Заглада.

Переклала з російської мови

Галина Гордасевич

З нашої родини репресовано 10 чоловік:

 

1. Дядько Микола Григорович Смолій, доброволець УГА, в’язень німецьких та радянських концтаборів, помер в 70-і роки в с. Агафіївці Любашівського р-ну Одеської обл.

2. Сестра Катерина Василівна Грицик, 1912 р.н., засуджена в 1946 р. «за вооруженный терор и связь с иностранной буржуазией». Строк 10 років, звільнилася в 1956 році, живе в Трускавці.

3. Брат Йосип Васильович Смолій, 1919 р.н., засуджений в 1941 р. за участь у збройному порушенні радянсько-німецького кордону на 6 років таборів. Живе в м. Долині Івано-Франківської обл.

4. Сестра Парасковія Василівна Смолій, 1931 р.н., переслідувалась як сестра політув’язненої, що не дає відправити сестру «на той світ» і передає про неї відомості за кордон. За 1981-1982 рр. проти неї кагебістами сфабриковано чотири кримінальних справи. Пережила нелюд­ський терор. Зараз проживає в с. Агафіївці Любашівського району Одеської обл. Член Руху, організувала в селі демонстрацію з синьо-жовтими прапорами на честь проголошення незалежності України.

5. Чоловік сестри Катерини Микола Іванович Грицик, був репресований, нині покійний, похований в с. Агафіївці.

6. Дві двоюрідні сестри Катерина Григорівна Танчак та Катерина Михайлівна Ітрина, родом з с. Бистрого Стрілківського району Дрогобицької обл. Засуджені на 25 і 15 років за зв’язок з УПА. Катерина Танчак померла кілька років тому в с. Іванівці Брадіївського р-ну Миколаївської обл. Катерина Ітрина (по чоловікові Лолойко) перебу­ла повстання в Кінгірі, зараз живе в Мелітополі Запорізької обл.

7. Двоюрідний брат Іван Іванович Пришляк засуджений в 1945 р. на 3 роки за невивіз норми лісу, не повернувся з таборів.

10. Племінниця Оксана Миколаївна Грицик, 1937 р.н., лікар-педіатр, в 70-і роки зазнала терору і переслідувань. Останні роки працювала в Тернополі. Померла від раку в 1984 р.

 

       29.03.2000 р.                                                                                                  Ганна Михайленко

                                                                                                                             м. Одеса

 

 

 

 

РУДЕНКО РАЇСА народилася 20.11.1939 р. в с. Петрівка на Дніпропет­ровщині в батьків Каплун. Закінчила середню школу, приїхала до Києва, влаштувалась на роботу. Навчалась на медсес­тру, потім секретаря-друкарку. Заарештована 15.04.1981 р. Засуджена 20.08.1981 р. за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років позбавлення волі і 5 років заслання. Звільнена в 1986 р., емігрувала в Німеччину, по­тім у США. Повернулася в Україну в 1991 р. Одружена 1964 р. з Віктором Онищенком, а 1971 р. – з письменником і право­захисником Миколою Руденком.

 

Микола Руденко

ПРИЇХАЛА ДРУЖИНА

(Уривок з книги «Найбільше диво – життя»)

 

Наближалася весна 1986 року – а разом з нею завершувався табір­ний строк Раїси, вона мала приїхати до мене в заслання. Дев’ять ро­ків розлуки випало на нашу долю. В перші роки по моєму арешті траплялися хоч якісь побачення, а коли й Раїсу заарештували – лишилися тільки листи раз на місяць, що проходили через дві тюремні цензури. А насправді раз на місяць не виходило, бо в нас були родичі – в ме­не сини й сестра Таїса, у неї – мати, брат, сестра. Та й у наших листах було забагато гіркоти. Ми надто любили одне одного – і саме через те наша любов не була мудрою. Час від часу в цих листах заявлялися докори, дратівлива ущіпливість чи навіть сварка. Тяжко про це писати, але й виставляти себе розумнішими, ніж ми були, не випадає, тоді ж бо зникає сенс у сповіді. Земна людина й лишається зем­ною – до ангелів ніхто з нас не доріс...

Гебісти були переконані: це вона, Раїса, зробила мене диси­дентом, звідси й рішення: нас обов’язково слід розлучити, тоді я буду згідливіший. Вони так тонко плели павутину з брехні й інсинуації, що її в тюремній темряві годі було й розглядіти – і ми почина­ли обговорювати наші болючі незгоди в листах. Саме це нас і свари­ло. До того ж я помітив, що в нас вельми схожі характери: коли те­бе щось мучить, – вихлюпни це на папір – і тобі одразу ж полегшає. Чому я про це пишу? Бо чимало таких листів потрапило в руки гебістів, колись вони будуть віднайдені. Гадаю, такі листи не варто оприлюднювати – як правило, вони були спровоковані нашими ворога­ми. В тих листах були не ми – то був стогін від болю, а коли люди­на стогне, то не завжди в неї вихоплюються чемні слова.

... Якось годині об одинадцятій вбіг до мене в кімнату мо­лодик у шкіряній куртці – мабуть, лейтенант КДБ і радісно вигукнув:

– Миколо Даниловичу, зустрічайте дружину.

По всьому було видно, що він розуміє мій стан, йому й самому радісно від того, що зараз має відбутися. Іще раз належить підкреслити, що гебісти Гірського Алтаю небагато задали нам прикрощів.

В грудях моїх потеплішало, радість гралась з моїм серцем, як дитина з м’ячиком, хотілося сміятися й плакати водночас. І все ще не вірилося, що я за кілька хвилин побачу кохану мою Раїсу. Я роздягнений вибіг із гуртожитку.

Поміж березами стояв «бобик» (так в українських селах нази­вають цю машину), Раїса діставала з нього речі – валізку і речовий мішок. Вражений, я побачив її розкішну, хоч уже прибиту сивиною, косу. Я ніколи не бачив дружину з косою – вона їй дуже личила. Низенька Раїса здавалась іще нижчою. Якось ніби обважніла – мабуть, дуже втомилася. Та й років прибуло. А обличчя – Боже милостивий, яке ж воно до болю рідне! Округле, з ямочками на щоках. І стільки в ньому доброти, як світла на ранковому обрії. Ми пригорнулися одне до од­ного, по щоках текли сльози.

– Ну, веди, – коротко мовила Раїса, показуючи на валізу. Сама хотіла взяти мішок, але я не дав – кинув собі на плече. І ось ми йдемо по коридору до нашої кімнати, всі двері відхилені, звідти визирають очі жінок – хіба ж я міг не похвалитися, що сьогодні зу­стрічаю свою дружину? Потім вони щебетатимуть:

– Яка ж молода та гарна!

– Поганих не тримаємо, – відповів з гордістю. Невдовзі дізнаюся, що Раїса ледве вижила. Дивувалася, що якось добула строк. У неї з дитинства тяжка алергія на все м’ясне. Звичайно, м’ясом у таборах не дуже пахло, а проте всі страви готу­валися на кістковому відварі – кістки привозили з м’ясокомбінату. Саме це й робило все вариво непридатним до вжитку – досить Раїсі з’їсти кілька ложок такої страви, як вона розпухала й робилася тяжко хворою. А що ж їсти, чим живитися? Головним харчем її був самий лише хліб, який ми вважали неїстівним і кидали у величезний казан, що стояв біля їдальні. Та ще промивала те, що лишало­ся у мисці після вилитого супу, і їла. Ясно, що лишалося небагато. Їжу їм приносили з жіночої кримінальної зони – власної кухні не було, бо жінок політв’язнів було не більше як десяток. Приносили те, що самі не доїли – перебовтане й переціджене.

Раїса захворіла на анемію. Її підтримували, як могли, Ірина Ратушинська, Тетяна Великанова, Лідія Дороніна, Лагле Парек, Ядвіга Беляускане – власне, майже всі жінки, з якими вона ділила каторгу. Ратушинська потім приділить Раїсі багато уваги в книзі «Сірий колір надії», що стала світовим бестселером. Ця широко відома книга дає мені змогу не переповідати детально каторжанське минуле Раїси. Та й сама вона, мабуть, згодом візьметься за перо.

Тут належить звернути увагу на те, що Раїса прибула до мене в фатальне число – 26 квітня 1986 року. Звичайно, в той день ми ще не знали, що під Києвом сталася атомна катастрофа світового масштабу – дізнаємося згодом, але ще й близько не зможемо уявити трагіч­ної колосальності цього лиха.

Не спали до ранку – говорили й говорили, але не про те, що діялося з нашим народом під Києвом, – говорили поки що про своє, за­ново звикали до голосу, міміки, виразу очей. Як же вона, бідна, настраждалася від п’ятилітнього голоду! Все в мене було для неї – найкращий у світі алтайський мед, яйця, сметана тощо, але вона ут­римувалася від їжі – щоб не зашкодити собі.

Ми зрештою діждалися справжнього тепла. Натоптавши рюкзак хар­чами та всіляким дорожнім скарбом, вирушали в цілоденні мандри. Пі­діймалися на гірські полонини, що квітували вогниками – дивної краси квітами, які й назвати інакше не можна: вони й справді палахкотіли поміж трав яскравіше від запалених свічок.

 

 

АНТОНІВ ОЛЕНА народилася 17.11.1937 р. в м. Бібрка на Львівщині у батьків Наталі і Тимофія. Мала вищу медичну освіту. Була одружена з Вячеславом Чорноволом, дисидентом-шестидесятником, політв’язнем, в майбутньому видатним політичним діячем (1963). Син Тарас (1964). В 1976 р. одружилася з багатолітнім політв’язнем Зиновієм Красівським. Загинула в дорожному випадку 3.02.1986 р. у Львові.

 

Юрій Шухевич

 

СПОГАД ПРО ОЛЕНУ АНТОНІВ

У грудні 1969 року, після тринадцятилітньої перерви, я приїхав до Львова. Були останні дні грудня. Наближався Новий рік. Відвідав пані Олю Горинь, і вона сказала, що познайомить мене з львівською громадою. Що це була за громада? Люди, які були на той час пов’яза­ні з так званим дисидентським рухом, рухом шестидесятників. Я вже зустрічався з цими людьми в концтаборах Мордовії. І хотілося мені познайомитися з ширшим колом, яке оточувало цих політв’язнів.

Я прийшов до пані Олі Горинь 31 грудня ввечері, ми пішли на вулицю Спокійну. Там мешкала Олена Антонів. Її чоловіка – Вячеслава Чорновола – не було тоді вдома. Він працював на метеорологічній станції в Карпатах і був якраз там. Але в неї в помешканні зібралося ду­же багато народу. Там були і Стефа Шабатура, і сестра Оленки Марій­ка, батько Оленки, Марія Савка, Люба Максимів та інші. Пішли колядувати. Колядували майже цілу ніч. Тоді ще не дуже колядували в місті на Різдвяні свята, але на Новий рік ходили з нашими колядами. Ходи­ли спочатку до знайомих, а потім колядували просто так. Вернулися додому над ранком.

Це було моє перше знайомство з Оленкою. Скільки разів потім ще доводилося зустрічатися з нею тоді, коли я бував у Львові!

Завжди лагідна, гарна, вона вже у той час хотіла мирити нас усіх, мирити ті суперечності, які вже починали виринати поміж нами і так званими дисидентами. Бо вже тоді можна було бачити, що нас ба­гато чого об’єднує. Найбільше – ненависть до системи, а поза тим ми були різні. Якщо не брати окремих випадків. Оленці ж по простоті сердечній, по своїй доброті здавалося, що всіх можна помирити, і вона хотіла це зробити.

Минув час, почалися нові арешти. Посадили й мене. І ось тут я Олену побачив зовсім іншою. Тоді вона вже розлучилася з Вячесла­вом Чорноволом, жила там таки на Спокійній, але завжди допомагала в’язням: як своїм добрим знайомим, їхнім родинам, так і зовсім незна­йомим людям. Я не раз звертався до неї з проханням вислати такому чи іншому в’язневі, якого вона не знала і якого, практично, я мало знав, якусь бандероль, бо він нікого не має і потребує допомоги. І Оленка ніколи, ніколи не відмовляла. Бандероль, гроші завжди висилала на пер­ше прохання. Дуже й дуже багато допомагала родинам політичних в’язнів.

Пригадую, що коли моя родина – дружина і діти – опинилися в скрутному становищі, Оленка відразу подала їм руку допомоги. І так було завжди, так було цілий час.

Потім вона вдруге вийшла заміж за Зенка Красівського. Яка то була прекрасно підібрана пара! Я листувався з Оленкою. По-своєму не раз виливав перед нею душу, і вона завжди відповідала. Тепер Зенко Красівський, крім цього, присилав мені багато знимок, бо він як фото­аматор любив фотографувати і вмів це робити. Він знав, що знимки не завжди конфіскують, і часто вкладав їх у листи. На фотографіях був він чи Оленка на засланні. Було по 5-10, а то й 15 фотографій в листі. Оленка вліті, під час заслання Красівського, їздила в Тюменську область до нього в тайгу. Там працювала лікарем, так само, як і у Львові. І всюди, чи то у Львові, чи там, завжди старалася допомогти як лі­кар усім, хто такої допомоги потребував. Багато було і колишніх полі­тичних в’язнів, і просто звичайних людей, які зверталися за тією допо­могою і завжди її діставали. Мені самому доводилося корис­туватися її послугами як лікаря. Потрібні були ліки, і вона ніколи не відмовляла. З-під землі треба було діставати, то вона дістане і перешле.

Дуже мало знаю про громадську роботу Оленки, але знаю, що і там вона ніколи не відставала, багато й багато зробила для самвидаву.

Як сьогодні сумно, що коли вітають всіх, згадують заслуги, зда­валося б, всім, але скромні працівники на цій ниві громадській, ниві допомоги людям – забуті. Забута сьогодні й Оленка Антонів. Вічна їй пам’ять!

 

 

ПЕТРАШ-СІЧКО СТЕФАНІЯ народилася 1.04.1915 р. в с. Залуква на Станіславівщині в батьків Олександри і Василя. Вчилася в Станіславівському педінституті. Заарештована 2.07.1947 р., засуджена в Стані­славові 23.10.1947 р. військовим трибуналом за ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Відбувала строк на Ко­лимі. Звільнилася в 1955 р., в цьому ж році одружилася з політ­в’язнем Петром Січком. Діти: Василь (1956), Володимир (1960), Оксана (1963). В 1970-х рр. батько і сини стали учасниками Української Гельсінської Групи і були засуджені на різні строки ув’язнення. Під час національного відродження були його активними учасниками. Дру­жина і мати весь час підтримували своїх рідних. Стефанія Петраш-Січко померла 9.09.1996 р. у Львові.

Література: Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. Київ, «Либідь», 1995; А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Київ, В-во ім. Олени Теліги, 1998.

 

ДЕПУТАТОВІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР

ПАВЛИЧКОВІ ДМ. В.

від жительки м. Долина, вул. Мирного 14

СІЧКО СТЕФАНІЇ ВАСИЛІВНИ

 

ПРОСЬБА

Звертаюся до Вас, як до депутата Верховної Ради СРСР і як до людини з просьбою захистити мене і мою сім’ю від свавілля і беззаконня нашої влади – як Долинського району, так і Ів.-Франківської обл.

Нам, в час перебудови, неможливо ходить одинцем навіть в білий день, бо не знаєм звідки стерегтись напасті.

Так, в серпні місяці побили мого старшого сина Василя Січка в м. Стрию на залізничній станції в 12 годин дня. Чоловіка 18 вересня в 3 годині ночі міліція підстерегла знову біля залізничної станції, коли повертався з мітингу з м. Львова, хотіли затягнути в парк з метою прикінчити його там, йому вдалося вирватись і втекти. Зато вже 29 жовтня знову на залізничній станції м. Долина в 7.15 вечора, коли народ повертався з
м. Ів.-Франківська з перезаховання жертв так званого сталінського терору, на Січка Петра був організований батальйонний напад з Долинської і Ів.-Франківської міліції і КГБ.

На з/станції виключили вуличне світло, і тільки народ показав­ся, відійшов пару метрів від поїзда, на них напала банда, люди стали кричати, але їх заспокоїли, мовляв, тихше, це органи безпеки.

Напали на Січка Петра, по-звірськи стали тягнути в машину, він звав на поміч, але було досить міліції в формі і без форми, крім того «спецотряди» з дубинками, які схопили того, хто хотів допомогти Січкові. Коли Січка приголомшили і вкинули в машину, сказали людям розійтися.

Де логіка? Щоб взяти одну людину, яка живе не в підпіллі, а в своїй хаті, треба було витратити суму грошей на оплату цієї акції і зробити переполох межи людьми. І то в такий день, де люди повертали­ся з похоронів, в кожного перед очима стояли черепи і та сталінська жорстокість, щоб нагадати, що сталінські часи не минули і жертвам кінця не видати.

30 жовтня я не могла навести справки, куди поділи мого чолові­ка Петра Січка. В прокуратурі і в міліції відповіли, що всі в рай­комі на нараді. (Догадуюсь, на якій.)

Після обіда зам. прокурора, маю на увазі Долинської прокурату­ри, сказав, що він про Січка нічого не знає, так як не давав санк­ції на арешт.

Нач. Долинської міліції сказав, що нічого не знає, бо це ро­била міліція Ів.-Франківська без їх відома. Але він знає, що на Пе­тра Січка заведена кримінальна справа за проведення мітингу 25-го червня 1989 р. в м. Долині. Скажу від себе: 25 червня 1989 р. в м. Долині був мітинг санкціонований, і 7 липня чоловіка судили за проведення мітингів на 15 діб. Чи можна судити за одне і те ж по кілька разів?

Арешт чоловіка торкається скорше справи першого секретаря Долинського райкому партії, якого чоловік подав до суду за наклеп і образу. Перший секретар Кондратюк на мітингу в м. Долині 11-го червня сказав, вказуючи пальцем на мого сина Василя: «Вас привів сюди провокатор Січко, його батьки вбили Я. Галана в 1949 році». Заперечення на лице. Ми з чоловіком, тобто «батьки», в 1947 році вже то­мились в сталінських таборах на Сибіру.

Краще вбити Січка, чим судити Кондратюка, партійного бюрокра­та. Ця практика несьогоднішнього дня.

29 жовтня мого чоловіка Петра Січка, побитого до півсмерті, привезли в Ів.-Фр. міліцію на вул. Чекістів 15, ще пробували допитати, але були вимушені викликати швидку допомогу, щоб дала довідку, що Січка можна тримати під слідством. Медична служба відповіла, що він може померти за годину, тоді його відправили в лікарню. Лежить побитий у важкому стані в хірургії.

Прошу допомогти мені і всім нам в цій прикрій ситуації.

 

               2.ХІ.89 р.                                                                                                                                                                Січко 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатковi матерiали

 

Додаток № 1

Галина ГОРДАСЕВИЧ

 

УКРАЇНКА І ТОТАЛІТАРИЗМ

У XX столітті українські землі перебували під владою п’яти тоталітар­них режимів: Австро-Угорської імперії, царської Росії, міжвоєнної Польщі, СССР і фашистської Німеччини (слід би ще додати Румунію, але в даному випадку її можна пропустити). З усіх них, здається, лише пер­ший не допускався до того, щоб воювати з жінками. Що ж стосується царської Росії, то досить назвати три прізвища: Марія Вітрова – спалила себе живцем у петербурзькій тюрмі, Надія Сигида – разом з подругами отруїлася в сибірській тюрмі, правнучка останнього українського геть­мана Кирила Розумовського Софія Перовська – повішена разом зі своїми друзями-народовольцями.

Правда, це ще XIX вік, але якщо перейти до нашого, то можна назвати поетку Христю Литвиненко, заарештовану в 1903 році, арешт у 1905 році поетки Чайки Дніпрової (псевдонім Людмили Василевської), арешт у 1907 році Лесі Українки та її сестри (можна здогадуватися, що лише важка хвороба врятувала Лесю від заслання куди-небудь на північ), арешт у 1914 році поетки Олени Журливої (псевдонім Олени Котової) за участь у святку­ванні роковин Тараса Шевченка, депортацію в тому ж 1914 році, але вже після окупації Галичини російськими військами, аж у Красноярськ поетки Віри Лебедової (псевдонім Костянтини Малицької), авторки популярної і в наші дні пісні «Чом, чом, чом, земле моя». Нарешті згадаймо, як описано безіменну героїню в оповіданні Михайла Коцюбинського «По­дарунок на іменини»: «Він глянув вдалину і побачив: в повітрі, осяяна сонцем, гойдалась довга, чорна фігура. Покрутилась в один бік – і стала. Потім у другий – і знову спинилась».

Це вже наше, XX століття.

Коли говорити про Польщу періоду від кінця Першої світової війни і до початку Другої, то найперше згадується ім’я Ольги Басараб, відзначе­ної Міжнародним Червоним Хрестом за організацію допомоги цивіль­ному населенню під час війни і закатованої в 1924 році в польській тюрмі. Її смерть була інсценізована як самогубство: мовляв, сама повіси­лася. Пригадаймо, що в цей же час далеко від Львова, на совєтській Україні, так само був убитий Микола Міхновський. А далі з’являються імена гімназистки Марії Гнатківської і студентки Львівської політехніки Катерини Зарицької, засуджених на так званому «Варшавському процесі» разом зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем та іншими за участь у замаху на міністра Пєрацького. Доля Зарицької була особливо трагічною. Відсидівши 4 роки в польській тюрмі і вийшовши на волю з розгромом Польщі у 1939 р., вона лише встигла одружитися зі своїм товаришем по боротьбі Михайлом Сорокою і знову потрапила в тюрму, вже совєтську. Їй по­щастило: вона залишилася жива, коли при відступі зі Львова енкаведисти розстрілювали в’язнів. Але Катерина вийшла на волю лише для того, щоб покласти своє життя на вівтар боротьби за волю України. І хоч вона не брала участи в боях, а зорганізовувала роботу Червоного Хреста, це не врятувало її, коли вона знову потрапила в руки «спадкоємців за­лізного Фелікса». Потягнулися довгі десятиліття в таборах. Її син ріс без матері. Її чоловік 30 років провів у тюрмах і таборах, так і не вийшовши на волю. Доля хотіла, щоб коли він помер, то вони знаходилися практично в одному місці. Якби в охороні були християни, то пустили б бодай з покійни­ком попрощатися. Але ж то були комуністи – не пустили.

В селі Денисів на Тернопільщині народилася і провела майже все своє життя сільська вчителька, дитяча письменниця, громадська діячка Іванна Блажкевич. Померла, коли їй було за 90 років, похована в сімейній могилі. А на пам’ятнику, поруч з її іменем, імена її старших родичів, чоловіка і двох доньок. Вони померли одночасно, коли одній було чотири, а другій шість років. Померли начебто після того, як на вулиці якийсь незнайомий дядько почастував їх шоколядом. А після їх смерти Іванна Блажкевич отримала анонімного листа, в якому погрожували, що і їй те буде, якщо вона не перестане боротися за Україну. Вона не перестала, і в неї постійно влаштовувалися обшуки, її арештовували, під час остан­нього арешту побили до непритомности і викинули, вважаючи мерт­вою. Добрі люди підібрали, відходили, і вже до розпаду Польщі Іванна Блажкевич змушена була переховуватися.

Якщо названі жінки-мучениці боролися за незалежну Україну, то мо­лодесенька Ганна Жежко з Волині вірила большевицькій пропаганді, що за Збручем український народ живе вільно і щасливо. Вона стала комсомолкою, організувала першотравневу демонстрацію і потрапила до тюрми в Ковелі. Там вона складала вірші, які через наглядача пере­давала на волю. «Народилась в тюрмі моя скромна муза», – писала вона в одному з віршів. Майже два роки пробула вона в польській тюрмі, але суд змушений був її виправдати. В 1925 році вона нелегально переходить польсько-совєтський кордон, приїжджає до Харкова, навчається, вихо­дить заміж. А в 1937 році – арешт і вирок: 8 років таборів у Кемеровській області (це ж був не польський суд, а «рідний», совєтський). І знову до неї прийшла поезія, хоча вже не знайшлося такого «доброго» наглядача, який узявся б переправляти її на волю. Все ж про рукописну збірку віршів Ганни Жежко «Паморозь» писав Володимир Кащенюк («Вісті Ковельщини», 16 листопада 1991 р.). Правда, ще при житті Ганни Жежко було видано її єдину збірку віршів «Троянди за ґратами», але то вже був 1968 рік, коли навіть якісь двозначні вірші не могли бути опубліковані.

Не менш романтично-трагічна доля актриси і письменниці Ніни Матулівни, яка в 1918-1920 рр. була командиром кавалерійського батальйону Красної армії, потім організатором Робітничого театру у Львові. Була заарештована поляками в 1926, 1927, 1930 роках. Нарешті теж виїхала в совєтську Україну. Письменницький довідник говорить: «Померла в бе­резні 1944 року», але не говорить, де це сталося. Якщо взяти до уваги, що вона належала до літературної організації «Західна Україна», всі члени якої були знищені сталінським режимом, то очевидно, така ж доля не оминула і Матулівну.

І вже точно відомо, що така доля не оминула поетку й активну громад­ську діячку просовєтського спрямування Мирославу Сопілку (псевдонім Юлії Мисько). Рятуючись від переслідувань польської дефензиви, вона з сім’єю в 1930 році прибула до Харкова, заарештована разом з чоловіком в 1937 році і через 3 місяці розстріляна.

Майже 3 роки Україна була тереном, де точилася найстрашніша в історії людства війна – Друга світова. Скільки українців загинули при тому? Ми досі не маємо не те що точної, а навіть більш-менш імовірної цифри. А скільки з них було жінок? Я вже не кажу про їх імена. Бо хто тепер скаже, як звали ту дівчину, довгу косу якої відкопали в Донецьку в 1989 році на так званому Рутченківському полі – місці таємного похо­вання жертв масових розстрілів в 1937-1941 роках?

І все ж деякі імена ми можемо назвати. Перше серед них – ім’я кра­суні Олени Теліги, талановитої поетки, яка в одному зі своїх віршів просила Бога, щоб він послав їй «гарячу смерть – не зимне умирання». Сталося так, як вона хотіла: її зустріла смерть від німецької кулі в холод­ному лютому в Києві у Бабиному Яру.

Добре пам’ятаю, як я вперше почула це ім’я. Повернулася я зі школи дуже сердита і поскаржилася мамі, що нам дали вчити напам’ять вірш такої поганої поетки Лесі Українки. – Ти не маєш рації, – сказала моя мама, яка сама в юності писала вірші і навіть публікувала їх під псевдо­німом Олена Волинянка. – Леся Українка дуже хороша поетка, просто вам задали не найкращий її вірш. – А чому в нас тільки одна поетка? – все ще сердита, запитала я. – Чому ж одна, – заперечила мама. – Є ще така дуже гарна поетка – Олена Теліга.

Ця розмова відбулася навесні 1946 року, але ще ніхто в Україні не знав про її загибель у Бабиному Яру. І ще протягом 40 років її ім’я в Україні якщо і згадувалося, то лише в певного роду книжках, які звичайно ви­ходили в чорно-жовтих з додатком червоного обкладинках і мали назви з лайливих слів.

Друга жертва фашистських загарбників – Харитина Кононенко. На­ділена небувалою вродою і прекрасним голосом, вона могла стати першорядною артисткою, але доля судила інакше. Вона несла вінок на похованні героїв Крут, емігрувала в Прагу, потім у Канаду, займалася громадською і видавничою діяльністю, здобула ступінь доктора права. Під час війни перебувала в Рівному, допомагала Уласові Самчуку вида­вати газету «Волинь», значною мірою спричинилася до того, що Самчука було звільнено з-під німецького арешту. Але через провокаційні дії совєтського розвідника Кузнєцова Харитина Кононенко була заарештована разом з великою групою інших українських націоналістів. Дальша її доля ще не з’ясована, скоріше всього її розстріляли разом з усіма там же в Рівному.

Народна поетка з Кіцманьщини Параска Амбросій з п’яти років була паралізована, але німецькі окупанти чомусь вирішили, що вона може бути небезпечною для тисячолітнього Райху. Її арештували, тримали в черні­вецькій тюрмі, потім у Садгірському концтаборі, але їй пощастило вижити.

Та всі ворожі режими, разом узяті, за всю історію України не винищили стільки люду, як це зробила «рідна совєтська влада» за 70 років свого існування. Я зараз буду говорити, згідно із заголовком розвідки, лише про жінок, і в першу чергу про тих, які мають відношення до мистец­тва, бо про них вже є хоч якісь матеріяли, а то переважно, коли йдеться про письменниць.

Всю історію большевицьких репресій можна прослідкувати на долі кіноактриси Марії Капніст, яка належала до графського роду Капністів. З походження греки, Капністи боролися за визволення Греції від осман­ського поневолення, змушені були емігрувати в Росію, де, як це не дивно, не зросійщилися, а перейнялися долею України. Василь Капніст був автором плану, за яким Україна мала б стати незалежною країною під протекторатом Прусії. Батько і брат Марії Капніст були розстріляні ЧК в Криму в 1920 році. Сама вона начебто вперше була заарештована в 1929 році, тобто коли їй було лише 19 років. Документально засвідчено, що 27 серпня 1941 року Марія Капніст була заарештована в Батумі і засуджена на 8 років за звину­ваченням в антисовєтській агітації. Відбула свій термін, вийшла на волю, а через 2 роки її знову засудили за тією ж статтею, але вже на 10 років. Журналістка Людмила Кочевська, яка написала книжку, присвячену Марії Капніст, пише: «І якщо порахувати всі роки, проведені не лише в тюрмі й на каторзі, на поселеннях, під наглядом НКВД, але й ті юні, коли в неї відібрали право вчитися, вільно жити і працювати, відчувати себе повноцінною людиною, то цих літ набереться понад три десятки». Ще Людмила Кочевська пише, що їй незручно було розпитувати Ма­рію Капніст про її життя в тюрмі, а коли й питала, то та відповідала, що забула. Я певна: справа була не в її поганій пам’яті, а в тому страху, який на все життя в’їдався в душу багатолітнього совєтського в’язня. Адже будь-які розповіді про тюремне життя, якщо про них ставало відомо відповідним органам, кваліфікувалися як антисовєтська агітація і були підставою для нового покарання.

Саме за це вже в 1958 році на Донеччині була заарештована російська поетка Анна Баркова, якій після виходу її першої збірки віршів нарком культури А. Луначарський пророкував блискуче літературне майбутнє. Він виявився поганим пророком, бо Баркова практично все життя провела по тюрмах і таборах. Донецький арешт був третім. Правда, померла вона на волі, але в лікарні для психічно хворих, викинувшись з вікна.

Та повернімося до українських жінок: як мало ми про них знаємо! Наприклад, у всесвітньо відомій живописній школі «бойчукістів» були і жінки. Лише про одну з них в енциклопедії «Мистці України» ми зна­ходимо таку довідку: «Налепинська-Бойчук Софія (30.VII.1884, Лодзь, Польща – 13.VII. 1939) – укр. графік. Худож. освіту здобула в Петер­бурзі, Мюнхені, Парижі. 1925-29 викладала в Київ. худож. ін-ті». Далі йде перелік творів і на закінчення одне слово: «Репресована». Та не просто ре­пресована, а розстріляна у дворі київської тюрми на Лук’янівці!

Взагалі, цікаво, хто так подбав, щоб в енциклопедії, яка видавалася в 1992 році, вже в незалежній Україні, не було імен Варвари Маслюченко, дружини Остапа Вишні, яка була акторкою, кінооператора Тамари Мо­роз-Стрілець, дружини Григорія Косинки, художниць-шістдесятниць Галини Зубченко, Людмили Семикіної, Галини Севру, скульптора Теодозії Бриж, артистки Тетяни Цимбал. Зрештою, чого ж дивуватися, коли ця енциклопедія видана під редакцією А. Кудрицького, який був свого часу відповідальним редактором «УРЕС», у якій не було доброї поло­вини славних українців, а друга половина була подана фальшовано.

А тепер я в хронологічному порядку зроблю бодай стислий огляд репресій, яких зазнали українські жінки-митці за часів панування большевицького режиму в Україні, але почати цей перелік хочу ім’ям жінки, яка, наскільки мені відомо, не була заарештована, не сиділа в тюрмі, не була суджена, але все ж вона стала жертвою тоталітарної системи.

Людмила Волошка (псевдонім Людмили Морозової) – це ім’я було досить популярне на початку нашого століття. Вона часто публікувалася в періодиці, була одним з організаторів літературного життя в Жито­мирі. В 1917 році вийшла єдина збірка її віршів «Пісні волі». Зараз літературознавці ламають собі голови, чому після становлення совєтської влади в Україні Людмила Волошка перебралася в маленьке містечко Погребище і до самої своєї смерти в 1952 році більше не опуб­лікувала жодного рядка. Мені здається, що ключ до цієї таємниці дає її вірш, написаний ще в 1917 році, але актуальний і досі. Починається він так:

Дарма ти надіялась, бідна Вкраїно,

Що брат твій, розкований брат,

Віддасть тобі право твоє стародавнє

І виведе тебе з-за ґрат.

Закінчувався цей вірш рядками: «О бідна Вкраїно! Взнаки тобі дасться надовго ще братня любов!». Мудрому чоловікові Миколі Хвильовому знадобилося ще 16 років, щоб зрозуміти ситуацію і пустити кулю в скроню. Лірична поетка Людмила Волошка відразу зрозуміла все і зро­била єдино можливий для неї вибір – перестала писати. Треба сказати, що їй таки поталанило: її не чіпали. А могли б. Тим більше, що було репресовано багато її друзів, а також чоловік сестри, та й сама сестра зазнала переслідувань і поневірянь. Тож чи не була ця вимушена самоізоляція, це вимушене відлучення від літератури найгіршою репресією?

А тепер про безпосередні втрати від репресій. В 1918 році невідомими вбита критик Олександра Єфименко. Перша спроба розв’язати масові репресії проти творчої інтелігенції не оминула жінок-письменниць: у жовтні 1929 року заарештовано поетку Вероніку Черняхівську, внучку Михайла Старицького. Правда, тоді її ще випустили, але 19 січня 1938 року вона була знову заарештована і 22 верес­ня розстріляна. Існує версія, що розстріляли її після того, як вона, зґвал­тована чекістами, збожеволіла.

Її мати, Людмила Старицька-Черняхівська, була заарештована в 1930 році у справі СВУ, засуджена на 5 років, а потім звільнена із заміною терміну на умовний. Після другого арешту доньки вона марне оббивала пороги вся­кого начальства, їздила в Сибір на розшуки доньки, не знаючи її справ­жньої долі. Коли вже під Києвом точилися бої з німцями, сімдесятирічну письменницю знову заарештували разом із сестрою Оксаною Стешенко. Є три версії смерти Людмили Старицької. Згідно з одною, офіційною, вона «померла в евакуації в Казахстані». Щодо двох неофіційних – вона не то була розстріляна в Києві просто у дворі пересильної тюрми, не то померла в дорозі і була викинута конвоєм на ходу поїзда. Про деяких письменниць ми не маємо ніяких відомостей. Наприклад, Галина Орлівна, артистка і письменниця, про яку в пись­менницькому довіднику взагалі не згадується. Якщо взяти до уваги, що її остання публікація датована 1930 роком, а її чоловік Клим По­ліщук роком раніше був засуджений і загинув на Соловках, то можна уявити, якою була доля Орлівни.

Так само 1930 роком датована остання публікація письменниці Олек­сандри Свекли, яка належала до літературної організації «Плуг». Доля її невідома.

Згідно з даними літературознавця Яра Славутича, в 1930-х роках була за­суджена літературознавець Катерина Грушевська, а в 1933 році загинула поетка Марія Дика. Можливо, це легенда, що її розірвали собаки при спробі втечі.

Про Марію Галич, єдину жінку, яка входила в літературне об’єднання «Марс», в «Енциклопедії українознавства» говориться: «В 30-х роках ві­дійшла від літ. праці». І не розшифровується – чому відійшла.

Все в тих же проклятих 1930-х була розстріляна Ладя Могилянська, донька відомого письменника Михайла Могилянського, інші діти якого теж були репресовані, а сам він помер, поїхавши на місце заслання своєї доньки.

Про Черняхівську і Могилянську залишилися спогади, що вони були незвичайними красунями. Про зовнішність Орлівни, Матулівни, Слободівни говорить вже їх професія акторок. Красу Ганни Жежко зберегла її юнацька світлина: кароока чорнявка з ніжним овалом обличчя. А от про вроду Олени Журливої (псевдонім Олени Котової) говорить факт, що їй присвячували вірші наші найславніші лірики – Олександер Олесь і Володимир Сосюра. Вона не лише писала сама гарні ліричні вірші, але й прекрасно співала і з успіхом виступала на оперній сцені. Заарештована в 1938 році, засуджена на диво м’яко – всього на 3 роки, але звільнена була лише через шість. Повернулася додому важко хвора, пробувала ще писати вірші, її поновили в Спілці письменників, видали кілька збірок віршів, але серце болить, коли читаєш рядки на зразок: «Не була я ніколи в Китаї та й у інших братів не була, але всіх їх люблю й пам’ятаю за великії їхні діла», – і порівнюєш їх з тією справжньою поезією, яку вона писала колись.

4 липня була заарештована, а далі засуджена на 10 років авторка широкопланової дилогії «Людолови» Зінаїда Тулуб. Термін свій вона відбула повністю, після чого її з Колими вивезли на заслання в Казахстан, а через 3 роки її знову засудили за тим самим звинуваченням, за яке вона вже відбула кару – таке було можливе лише в СССР.

В 1937 році перекладачку Ганну Касьяненко посадили лише тому, що арештували директора видавництва, в якому видавалися її переклади. Таке «знайомство» коштувало їй 7 років таборів.

Від кривавої машини репресій не рятували ні родинні зв’язки, ні вік, ні навіть приналежність до іншої нації. Про долю доньки і внучки Михайла Старицького я вже розповіла. При тому слід зазначити, що історичні романи Старицького в Совєтському Союзі продовжували видавати (тим більше, що їх було написано росій­ською мовою), лише вже без імені співавторки – Людмили Старицької.

Лесю Українку було поміщено в малолюдний канонізований пантеон української літератури, а її улюблена сестра Ізидора надривалася на лісоповалі в Комі. Існує версія, що їй вдалося врятуватися завдяки за­ступництву Ольги Кобилянської. Коли в результаті пакту Молотова-Ріббентропа Західну Україну було приєднано до УССР, високі державні гості навідалися до Ольги Кобилянської, а вона поцікавилася в них, як живеться рідним її улюбленої подруги Лесі Українки. Ізидору було по­вернено в Україну, далі їй пощастило уникнути «евакуації» в тил, потім вона емігрувала в Західну Европу та виїхала за океан, де написала спо­гади про долю своєї сім’ї.

Надія Суровцова була росіянкою і 30 років – з 1927 по 1957 рік – провела в таборах. Адже в роки Української Народної Республіки вона їздила з дипломатичною місією в Париж, потім училась у Віденському університеті, захистила дисертацію на тему «Богдан Хмельницький і ідея української державности». А в 1925 році мала необережність підда-т­ися на умовляння совєтського посла у Відні і повернутися в Україну. В її колимських спогадах є такий епізод: «Одного разу мимо вели чоловіків. Бліді, хиталися від вітру. Хтось з жінок кинув пайку хліба. Чоловік під­няв. Конвой відняв у нього хліб, відкинув, а чоловікові велів стати на коліна. Він стояв, схиливши голову, а ми стояли по другий бік дротів. Багато хто плакав».

Після звільнення Надія Суровцова 28 років жила в Умані. Я ще не маю жодної інформації про її життя в цей період, але оскільки вона вела активну громадську діяльність (така вже натура була в цієї жінки, цього не змогли витравити навіть 30 років таборів), в неї кожен рік влітку жили її колимські подруги, в часи «хрущовської відлиги» до неї почали навідуватися письменники й історики, то можна не сумніватися, що відповідні органи оточили найпильнішою увагою таку підозрілу особу.

Люціяна Піонтек з точки зору совєтського законодавства цілком за­слуговувала на свою кулю: вона була німкою за національністю, україн­ською письменницею та ще й дружиною «ворога народу», письменника і дипломата Івана Кулика. Її заарештували на 7 днів пізніше, ніж чоловіка, зате розстріляли на 12 днів раніше.

Той же «золотий вересень», який, як нам вбивали в голови, приніс волю Західній Україні, обернувся тюрмою для письменниці Марії Кремінярівської (псевдонім Марії Кавун-Цимбалюк). Вона відбула 8 років, у тому числі страшні роки війни, в сталінських таборах. В 1947 році повернулася в рідне місто Крем’янець, а через 2 роки знову заарештована, відправлена на поселення і повернулася лише після смерти Сталіна. Але ще й у 1958 році прокурор на скаргу щодо вчиненої їй несправедливости писав:

«Кавун проте виселена правильно, оскільки з давнього часу була вороже настроєна проти Радянської влади і знаходитися на території України в момент завершення боротьби з українським підпіллям не могла...» Отак!

Хочу ще сказати, що життя Марії Кремінярівської було багате на при­годи і пізніше. Її доля – це готовий сюжет для великого роману та ще зі щасливим закінченням, бо у віці понад 70 років вона опинилася в Австралії, побачилася з донькою після сорокалітньої розлуки і навіть вийшла заміж за земляка з Волині, поселилася разом з ним у затишному власному будинку і змогла нарешті повністю віддатися улюбленій лі­тературній праці.

На Волині  у 1939 р. була заарештована знаменита «пані сенаторка» Олена Левчанівська, яка була обрана в польський сейм і відстоювала там інтереси українських селян, доводила до міжнародної громадськости правду про становище українців у Польщі. Доля її невідома.

В історії Січового Стрілецтва завжди будуть сяяти зорі Софії Галечко та Олени Степанів. Життя першої рано обірвав трагічний випадок, Олена Степанів майже 20 років викладала історію і географію в гімназії сестер Василіянок у Львові, пережила війну, займалася наукою, в грудні 1949 року була заарештована і вислана в Мордовію, де перебувала в спецтаборах аж до 1956 року.

Тисячі й тисячі українських жінок і дівчат брали участь у боротьбі, яку вела з окупантами всіх мастей Українська Повстанська Армія. Про це треба написати цілу книжку, можливо, навіть не одну, а тут я хотіла б розповісти лише про один невеликий епізод.

14 січня 1945 року в місті Самборі в тюрмі проходив закритий судовий процес над головою осередку Союзу Українок, станичною села Бережниці, однією з організаторів сотні УПА в Недільній Старосамбірського району. Разом з нею судили її чоловіка і десятьох односельців. Вирок суду – смертна кара цій жінці. Коли їй надали останнє слово, вона ска­зала: «Мене розстріляйте, а он тих юнаків відпустіть на волю, хай здобу­вають самостійну Україну».

А тепер я хочу поговорити про долю української літератури. Період від 1937 до 1957 року світить чорною пусткою, надто коли йдеться про жі­нок. Лише дві другорядні поетки – Валентина Ткаченко і Любов Забашта. На мою думку, так склалося тому, що вже знищили тих жінок, які в літературі були, і переключилися на тих, які в неї могли прийти.

В 1941 році разом з хворою матір’ю вивезена з Бродів, що на Львівщині, зовсім юна дівчина Анна Гошко. Після смерти матері в Середній Азії вона тікає в Україну, виходить заміж, разом з чоловіком переховується в під­піллі, в тюрмі народжує дитину, потім – довгі роки концтаборів. Про все це вона написала спогади, які не можуть не зворушити людське серце.

В 1945 році схоплено партизанську медсестру Ірину Сеник. Засуджена на 10 років ув’язнення і довічне заслання, вона змогла повернутися в Укра­їну лише в 1968 році, а вже через 3 роки, у хвилі арештів 12 січня 1972 року, знову потрапила в чіпкі мацаки «совєтського правосуддя». Суд визнав її «особливо небезпечним злочинцем» і засудив на 6 років ув’язнення і 5 заслання. Зараз Ірина Сеник живе в Бориславі. Вона член ПЕН-клюбу, за кордоном видано збірки її віршів і альбом вишиванок. Коли ще Ірина Сеник мордувалась у мордовських таборах, в 1977 році в Мюнхені Воло­димир Янів написав розвідку про її поезію «Нова книга буття».

В 1946 році заарештовано студентку Одеського університету Галину Бровченко, яка писала вірші. Звільнили її через 12 років, а опублікувати свої вірші під ніжним поетичним псевдонімом Галина Берізка вона змогла лише в незалежній Україні.

В тому ж 1946 році заарештовано вчительку Марію Яремин-Цицак. Де­сять років відбула вона в Сибіру, потім вивезена до Караганди. Померла в 1982 році. Залишилася по ній «захалявна книжечка», в якій кілька­надцять її віршів та ще два, вписані іншою рукою.

Третя жертва того року – Валентина Чорна. Неволю відбувала в табо­рах Кемеровської та Іркутської областей, звільнена в 1955 році. В шіст­десятих роках їй пощастило видати дві збірочки віршів для дітей.

Історики, які вивчають визвольний рух 1930-1950-х років, мають чимал­ий клопіт з ідентифікацією осіб. Бо ж псевда, які до того ж мінялися, не дають не раз можливости встановити, йдеться про одну особу чи про різні. А коли йдеться про жінок, то ще ж треба мати на увазі, що в них були дівочі прізвища і по чоловікові. Так, на початку 1960-х років  на Донеччині я була знайома з сім’єю Андрощуків – Катерини і Федора. Обоє вони мали за своєю спиною по десятку років інтинських таборів, але мені хотілося б згадати про Катрусю. Молодесенькою дівчинкою вона пішла в підпілля, була друкаркою, а ще складала вірші, які свідчили про те, що з неї міг би вийти непоганий ліричний поет. А так її життя змарнувалося по таборах та під постійним наглядом органів безпеки у «ніби вільному» житті.

У Львівському університеті досі розповідають легенди про вроду Орисі Грицини, зокрема про її косу, яка була не до пояса, як у пісні, не до ко­лін, як у казці, а буквально до п’ят. Вперше її заарештували у вересні 1947 року, потім у вересні 1948 року, а вже в наступному році засудили до багаторічного ув’язнення. На її щастя (і мільйонів інших), Сталін помер, згодом так званих «контрреволюціонерів» потрохи почали звільняти, і в 1955 році Орися Грицина вийшла на волю. Як тільки в кінці 1980-х років піднімається хвиля національного відродження, Орися Матешук (це її прізвище по чоловікові) активно включається в громадську роботу. Вона організовує у Львові мистецький клюб імені Михайла Сороки, з її ініціятиви починає виходити альманах «Біль», її поезії друкуються в збірниках, в газеті «Поклик сумління».

В 1949 році була заарештована дружина одного з чотирьох «живих класиків» української совєтської літератури Володимира Сосюри – Марія, яка була його музою, яка надихнула його на такі безсмертні шедеври, як «Так ніхто не кохав!», «Як помножити любов усіх людей», «Одсіяла зоря» та багатьох інших. Цілий рік протримали її в Москві, вимагаючи визнання в приналежности до терористичної організації. В розмові зі мною Марія Сосюра сказала: «Доведена до відчаю, я одного разу сказала: Я знаю лише одну терористичну організацію – це та, в якій я знахо­джусь». У таборі Марія Сосюра працювала на сибірському лісоповалі разом з сестрою Степана Бандери Володимирою, про яку згадувала з любов’ю і повагою.

Десь приблизно в цей час (точнішої інформації поки що не маю) була засуджена уродженка Закарпаття, студентка Львівського університету Софія Малильо. Відбувала покарання в копальнях Колими, на важкій роботі, після повернення працювала вчителькою французької мови на Херсонщині. Викладачем Ужгородського університету її не взяли, хоч вона вільно володіла, крім французької, ще англійською і чеською мо­вами. Вірші Софії Малильо говорять про її небуденний талант, та лише недавно стараннями Товариства ім. Олени Теліги в Ужгороді було ви­дано першу збірку її віршів «Іди і вір».

Коли вже мова зайшла про французьку філологію, то саме слід ска­зати, що в 1950 році за стандартним звинуваченням в антисовєтській агітації була заарештована француженка за народженням, українка за на­ціональністю, студентка Львівського універстету Жінет Максимович. Доля та ж сама – 10 років, лісоповал у Сибіру. Правда, потім її таки взяли викладачем французької мови у Львівську консерваторію. Жінет Мак­симович вільно перекладала не лише з французької на українську, але й українських письменників на французьку мову. Вона познайомила французького читача з творами Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бо­риса Харчука, Романа Федоріва та інших.

1950 рік був особливо трагічним. Після вбивства Ярослава Галана по Західній Україні пройшла чергова хвиля арештів. Серед в’язнів опин­илася письменниця, подруга Уляни Кравченко і вже згадуваної Іванни Блажкевич – Ольга Дучимінська, якій на той час було вже 73 роки. Звільнена під час «хрущовської відлиги», вона опинилася на вулиці в прямому значенні цього слова. Потім її поселили в себе чужі добрі люди, і вона ще довгі роки жила на ласкавому хлібі, в повному забутті і по­мерла, коли їй уже було за сто років.

У травні того ж року на вулиці Львова була схоплена підпільниця Марта Гай (підпільний і літературний псевдонім Галини (Олени) Савицької-Голояд). Після зимівлі в Карпатах разом з Петром Полтавою вона поїхала на зв’язок з Романом Шухевичем, не знаючи про останній трагічний бій Головнокомандувача УПА в селі Білогорща. Після трива­лого слідства її засудили на 25 років, потім ще двічі судили в таборах: один раз за втечу, другий – за організацію страйку ув’язнених. Звільни­лася вона в 1964 році з украй підірваним здоров’ям. Зараз живе самітньо в місті Бурштин Івано-Франківської области, виховує школярів, написала прекрасний роман «Дорога», має рукопис публіцистичних роздумів під назвою «Філософський щоденник», пише вірші. Недавно її прийняли в Спілку письменників України.

В 1951 році потрапила в норільські табори колишня львівська гімна­зистка Анастасія Кватиря, яка могла б стати цікавою поеткою. Пережита трагедія невиліковно позначилася на ній.

Нічого не відомо про життя і долю Надії Мельничук, яка була політ­в’язнем на початку 1950-х років і від якої залишився лише один вірш.

13 березня 1952 року на вулиці містечка Костопіль, що на Рівненщині, було влаштовано провокацію шістнадцятилітній слухачці педучилища Галині Гордасевич (себто авторці цих рядків), щоб була причина її арештувати. Закінчилося все звинуваченням у складанні націоналістичних віршів і вироком на 10 років таборів.

Далі в цій сумній хронології настає перерва (хоча про арешт Анни Баркової в 1958 році я вже згадувала). Та настає 1965 рік, коли знову починається «загвинчування шрубок», що приведе до арешту в Києві інженера-хеміка (навіть мала зареєстровані відкриття) Євгенії Кузнєцової, а у Львові – художниці Стефанії Шабатури, модельєра Ярослави Менкуш (одна її донька, Галина, саме закінчувала Львівську консервато­рію, зараз це відома співачка; друга донька, Марія, стала дружиною літературознавця, а зараз державного діяча Михайла Косіва). Арешт зламав долю молодої дослідниці літератури Мирослави Зваричевської, якій пророкували велике майбутнє.

Тоді вже була під пильним оком КГБ сестра Івана Світличного, яку в Києві систематично звільняли з роботи перед кожним державним святом. Закінчилося це, як відомо, ареш