Стратегія України: як уникнути національної катастрофи

 
 

Стратегія України: як уникнути національної катастрофи

А ще за 2010 р. "Упущенный шанс Украины" Евген Цыбуленко, профессор, Таллиннская школа права ТТУ,



Стратегія України: як уникнути національної катастрофи


Олександр Саліженко _ П'ятниця, 07 вересня 2012,

Національна стратегія України, як і стратегії багатьох інших країн світу, зосереджена довкола однієї екзистенційної проблеми – як зберегти національну ідентичність та незалежність, особливо в контексті динаміки глобальних відносин.
Вирішення цих непростих завдань є першочерговим на порядку денному кожної політичної сили, яка приходить до влади в державі.
Але, окрім як від національних прагнень і переконань, результат визначення стратегії до великої міри залежить від багатьох факторів: країн-сусідів, великих гравців, інших центрів міжнародного впливу та загальної геополітичної диспозиції.
Нещодавно відомий американський геополітик, директор агенції "Стретфор" Джордж Фрідман написав статтю присвячену стратегії Польщі і актуальним проблемам польської зовнішньої політики, яка є дуже доречною для української зовнішньополітичної ситуації.
На думку Фрідмана, для деяких країн геополітика відіграє другорядне значення, однак для Польщі, а на мою думку, через велику кількість подібних факторів, і для України, геополітика – це також питання існування, адже поразка неминуче тягне за собою національну катастрофу.
За своїм геополітичним положенням Україна перебуває у схожому становищі, що й Польща, а зовнішньополітичні дилеми поляків майже повністю аналогічні українським.
Найближчим часом Фрідман навряд чи напише аналогічну статтю присвячену стратегії України, тому, рухаючись в межах логіки американського геополітика та частково використовуючи його методологію, можна зробити аналіз і випрацювати рекомендації для української стратегії.
Ключовою, на думку Фрідмана, стратегічною проблемою Польщі є географічне положення, а саме незахищеність та статус буфера між Німеччиною та Росією. Але ця проблема є одночасно одним із варіантів формування польської зовнішньої політики.
В даному контексті слід підкреслити, що для України питання власного буферного статусу є також проблематичним для зовнішньої політики. Ця проблема є головною для визначення в усіх існуючих концепціях української геополітики.
Для декого буферність країни є ідеальним вирішенням зовнішніх проблем, що дозволяє маневрувати між різними учасниками міжнародних відносин. Дехто трансформує і розширює це поняття до багатовекторності, яка не зобов’язує країну орієнтуватись на єдиний вектор.
Ще один варіант – це створення союзу з однією зі сторін з метою власного захисту. Однак даний сценарій, з точки зору геополітики, є досить ризикованим, адже існує велика ймовірність залежності від країни-партнера, поглинання або навіть окупації.
Крім цього, є третій варіант розвитку – пошук третьої країни-партнера, яка буде гарантувати національну безпеку. Але в цьому випадку недоліком є те, що, по-перше, гарантування такої безпеки може інколи суперечити інтересам гаранта, по-друге, це може бути неможливим, якщо самій країні-гаранту загрожує небезпека.
Цінність будь-яких гарантій з боку сторонніх країн полягає виключно у стримуванні нападу з боку потенційного агресора. Останній варіант, на переконання Фрідмана, є найменш ефективним.
Для ілюстрації доречно пригадати український приклад відмови від ядерної зброї, коли великі міжнародні гравці зобов’язались гарантувати безпеку України. Однак з практичної точки зору, у випадку загрози, країни-гаранти, швидше за все, застосують лише офіційну критику в бік агресора і оприлюднення різноманітних декларацій.
Це визнає і Фрідман, який наголошує, що "холодна війна" обійшлась США в 40-років ризику та шалених витрат, тому американці не можуть собі дозволити повторення чогось подібного.
Ще одним варіантом посилення власного становища для країн на міжнародній арені є використання інтеграційних процесів і членство в міжнародних організаціях: НАТО, ЄС, ВТО, тощо. Перебування у даних структурах може автоматично зняти проблему можливої агресії.
Наприклад, після вступу Польщі до НАТО для поляків зникла потенційна загроза з боку Німеччини. Однак через економічні проблеми в середині Євросоюзу та тісні зв’язки німецьких і французьких політиків, зокрема колишнього канцлера Герхарда Шредера з російською політичною верхівкою, існує сценарій зближення найбільших європейських країн з Росією.
Це є небажаним геополітичним кроком як для України, так і для Польщі.
Ймовірність такої співпраці велика, з обох сторін існує чисельне коло інтелектуалів, які поділяють таку співпрацю. Європейські симпатики цього альянсу вважають, що компенсувати відсутність військової системи захисту в Європі і вийти за межі НАТО можна лише за допомогою російських ресурсів.
Натомість російські євразійці переконані, що саме розбудова геополітичної вісі Париж-Берлін-Москва становить реальну загрозу американському атлантизму, який зі свого боку розробив контр-стратегію проти реалізації такого сценарію.
Зокрема на початку 2000-х дослідний інститут американських консерваторів "Heritage Foundation" опублікував статтю Джона Халсмана під назвою "Збирання вишень: запобігання появі перманентного франко-німецько-російського альянсу", де автор порівнював можливий союз з компанією Дороті з казки "Чарівник країни Оз".
У компанії Дороті були створіння, кожне з яких було позбавлене якоїсь фундаментальної якості: у Страшили були солом'яні мізки, у Залізного Дроворуба не було серця, а у Лева – хоробрості. Кожен з них був неповноцінним, але, будучи зібраними в команду навколо Дороті, вони могли здійснювати ті завдання, які перед ними стояли.
За прикладом цієї історії Халсман уподібнив Францію, Німеччину і Росію цим друзям Дороті: у Німеччини немає армії, французька економіка в кризі, Росія взагалі перебуває в стані напівнепритомності, але, тим не менш, якщо скласти потенціал цих країн, то для американців виникне цілком серйозна небезпека.
У своєму аналізі Фрідман також розглядає й концепцію Юзефа Пілсудського "Міжмор’я" – створення союзу держав Центральної Європи від Балтійського до Чорного моря для спільного протистояння Німеччині та Росії.
Однак американський геополітик визнає, що концепт "Міжмор’я" не досяг успіху, власне як і подібна українська доктрина – Балто-Чорноморської федерації.
Фрідман дає позитивну оцінку деяким дипломатичним крокам Польщі, а саме її участі у справах України і Білорусії, що оцінюється ним як стратегічно правильні рішення – адже ці держави так само є буфером, який захищає східний кордон Польщі.
"Найімовірніше, Польщі не вдасться перемогти Росію в дуелі за вплив у цих двох країнах, однак її дії видаються виправданим маневром в контексті більш масштабної стратегії", – пише Фрідман.
Слід зазначити, що у відносинах з Польщею Україна також має дотримуватись прагматичного підходу і використовувати її як посередника або лобіста для просування власних інтересів у Європі. Наскільки це вдало вдається реалізувати українській стороні – інше питання, яке повністю залежить від українського керівництва.
Створення дієвих методів безпеки вимагає від будь-якої держави наявності декількох важливих факторів: часу, ресурсу та національної волі.
Власне час і у поляків і в українців є, адже Фрідман переконаний, що загроза з боку Росії, як країни з найбільш агресивною політикою і амбіціями, скоріше теоретична, аніж реальна.
Головне питання – це наявність національної волі, яка забезпечить внутрішню єдність для досягнення мети, готовність нести відповідальність за майбутнє держави.
Україні слід вийти за межі локального дискурсу політики і активніше долучатися до різноманітних міжнародних програм, ініціювати ефективні проекти підтримки та захисту української діаспори, більш інтенсивно формувати імідж та образ держави за кордоном і так далі.
Будувати національну політику не лише в межах традиційних методів, а більше приділяти уваги "м’якій силі" з розрахунком на перспективу і за наявністю альтернативних сценаріїв.
Слід також зауважити, що національна стратегія держави – це не лише офіційний документ, прийняття якого вимагають сучасні бюрократичні норми міжнародних відносин, а чітка інструкція до здійснення послідовної зовнішньої політики.
У держави може бути чудова національна стратегія, але відсутня ефективна зовнішня політика. Все залежить від рівня людей, які реалізують цю політику, від їхньої здатності вчасно застосувати необхідні методи для вирішення окремих завдань, від їхньої послідовності та рішучості.
Свою славу та авторитетність Збігнєв Бжезинський здобув саме через те, що, на відміну від інших геополітиків, він не лише розробляв американську стратегію, але безпосередньо її втілював. Поки інші вивчали історію і теорію політики – він її формував.
У ситуації, що наразі склалася в політичній системі України, не зовсім реалістично виглядає, що політики здатні оцінити ситуацію і ресурси, щоб ефективно використати їх для розвитку.
Однак їм, як і громадянам, нарешті варто чітко усвідомити, що тільки ми самі можемо вирішити наші проблеми, як внутрішньодержавні так і зовнішні. В цьому може бути лише підтримка міжнародних партнерів.
Проблеми України ніхто не вирішуватиме, по-перше, через те, що вони нікому не цікаві, крім самих українців. А по-друге, вирішення будь-яких проблем передбачає матеріальні витрати та неймовірні зусилля. Тож сподіватись на закордонних ентузіастів, які бажають віддано працювати на міжнародний розвиток України, зовсім наївно.

Олександр Саліженко, для УП
http://www.pravda.com.ua/columns/2012/09/7/6972276/add_ok/#comments

 


 

Упущенный шанс Украины


Евген Цыбуленко _ Четверг, 16 сентября 2010, 14:25

В 1991 году, после провозглашения независимости Украины и подтверждения этого решения на всеукраинском референдуме, многие были уверены в том, что через несколько лет Украина станет демократическим процветающим государством, полноправным членом европейской семьи.
Для подобного оптимизма, казалось, были все основания.
В 1990 году Deutsche Bank провел детальный, по 12 критериям, анализ экономического потенциала союзных республик, по которому наибольшим потенциалом и стартовыми возможностями обладала именно Украина. Что интересно, Эстония занимала второе место.
С тех пор прошло 20 лет.
Эстония стала членом Евросоюза и НАТО. Если не случится ничего экстраординарного, со следующего года Эстония войдет в еврозону.
Украина не только не вступила в эти организации, но и потеряла всякую надежду вступить туда в обозримом будущем.
По индексу экономической свободы фонда "Наследие" (The Heritage Foundation), по данным на 2010 год Эстония занимает 16-е место из 179.
Украина занимает 162-е место, между Того и Либерией.
Согласно индексу свободы прессы от Reporters without borders, Эстония в 2009 году заняла 6-е место. Строго говоря, первое место поделили 5 стран, а Эстония заняла второе.
Украина - на 89-м. Более того, после прихода к власти президента Януковича, "Репортеры без границ" заявили: "В последние три месяца произошло серьёзное возвращение к запугиванию и физическим нападениям на журналистов, а также превышение полномочий относительно масс-медиа".
Похожая картина и по другим индексам. Вот очень показательный пример.
По индексу восприятия коррупции, измеряемому Transparency International, в 2009 году Эстония поделила со Словенией 27 место. Это лучший показатель не только среди всех стран бывшего СССР, но и среди стран Центральной и Восточной Европы.
Украина в этом списке делит 146-е место вместе с Россией, Зимбабве, Восточным Тимором, Сьерра-Леоне, Камеруном, Эквадором и Кенией.
Как такое могло произойти? Чего не учли в 1990 году в своих детальных анализах специалисты Deutsche Bank?
Рискну предположить: принципиальным различием стал менталитет жителей.
Эстония, завоевав свободу и независимость после октябрьского переворота 1917 года в Российской Империи, смогла сохранить свой суверенитет, вплоть до начала Второй мировой. Украина тогда же добилась независимости, но к 1920-му была снова оккупирована.
В результате, в 1990 году еще было живо поколение эстонцев, которые помнили, что такое независимость. В Украине таких людей, увы, практически не осталось.
За долгие годы советской оккупации в Украине была целенаправленно истреблена интеллигенция, лучшие умы государства.
На протяжении 70 лет коммунистическим режимом было организовано три Голодомора, подорвавших генофонд нации. Только во время геноцида1932-33 годов было уничтожено в несколько раз больше украинцев, чем сейчас живет людей в Эстонии.
На обезлюдевшие земли массово завозилось население из России, нередко с криминальным прошлым. Все это сопровождалось массированной пропагандой в стиле Геббельса.
Такая политика не могла остаться без последствий.
Существенная часть населения Украины превратилась в толпу с полностью советским менталитетом - послушное, легкоуправляемое стадо. Наиболее пострадали южные и восточные области Украины, которые были в составе СССР с самого момента его образования.
Самое ужасное, что многие люди не уважают сами себя.
Ректоры ведущих вузов центральной и восточной Украины выступили с обращением в поддержку Табачника - личности настолько одиозной, что даже уставшие от политики украинцы вышли на митинги протеста против его назначения. Не помогло.
Новая власть к протестам никогда не прислушивается.
Из ведущих киевских ВУЗов только ректор Киево-Могилянки Сергей Квит открыто выступил против. А остальные ректоры? И это цвет украинской науки?!
Пусть прозвучит резко, но я считаю, что это является свидетельством полной моральной деградации украинского общества.
Главные ошибки после 1991 года
Самой существенной ошибкой Украины, на мой взгляд, стало то, что она дала гражданство практически всем.
В результате огромное количество людей, настроенных откровенно враждебно к Украине как к независимому государству, получили возможность голосовать и, соответственно, проводить своих кандидатов в высшие органы власти.
Из-за этого Украина не смогла определиться даже со своими первоочередными задачами.
Если у Эстонии была четкая цель - ЕС и НАТО, в чем и народ, и власть были в целом солидарны, то Украина пыталась проводить "многовекторную политику". На практике это выглядело, как шаг вперед, два назад.
Если нет цели и нет четкого вектора для развития, то ты никуда и не придешь.
Что, собственно, и получилось в результате. Украина даже не вышла из СНГ и не ввела визы для россиян. Это стало существенным фактором влияния России на Украину.
Постоянные противоречия между депутатами от восточных и западных областей привели к тому, что даже Конституция была принята только в 1996 году, как и полноценная национальная валюта - гривна.
Другой серьёзнейшей ошибкой стало то, что в стране не были проведены либеральные экономические реформы. Впрочем, с теми людьми, которые пришли во власть, это и не было возможным.
Казалось, после оранжевой революции, которая дала людям новую надежду, все должно было измениться. Но нет.
Ющенко тоже не озаботился серьёзными экономическими реформами. Украина так и осталась коррумпированным государством с неэффективной экономикой, раздираемой криминально-олигархическими кланами.
Самое страшное, что "оранжевые" политики, включая Ющенко и Тимошенко, полностью дискредитировали саму идею демократических преобразований.
А ведь всё могло быть по-другому
В последние годы Грузия является примером успешного проведения реформ.
Саакашвили тоже принял беднейшую страну с огромной коррупцией. Но, в отличие от украинских политиков, у него была политическая воля провести реформы. Во многом он использовал успешную эстонскую модель.
Сейчас итоги этих реформ для Грузии очевидны.
В рейтинге легкости ведения бизнеса, который каждый год выпускает Всемирный Банк, Грузия в этом году переместилась на 11-е место в мире, опередив Финляндию, Швецию и Японию. Соответственно, в страну хлынули инвестиции, уровень жизни населения существенно повысился.
Доходы бюджета выросли с 558 миллионов долларов в 2003 году - до 3,3 миллиардов в 2008-м.
С 2004-го по 2008-й экономика Грузии росла со скоростью 9-12% в год. Падение ВВП в прошлом, кризисном, году - составило 3,9%, по сравнению с 15% в Украине.
По индексу восприятия коррупции Грузия переместилась с последних мест на 66-е, выйдя на один уровень с кандидатом в члены ЕС - Хорватией, и опережая действительных членов ЕС Грецию, Болгарию и Румынию.
В Украине ничего подобного сделано не было.
Именно бесхребетная политика Ющенко явилась причиной прихода к власти не просто людей с антиукраинскими взглядами, а людей, которые, не стесняясь, декларируют их, и действуют в полном соответствии с ними.
Янукович, точнее, стоящие за ним криминально-олигархические кланы, на сегодня сконцентрировали всю полноту власти в собственных руках. Ни о каком разделении властей, которое является основой демократичного общества, речь уже не идёт.
В ВР, путём банального подкупа депутатов, создано нелегитимное провластное большинство. Из независимой ветви власти Рада превратилась в карманный орган, до боли напоминающий Госдуму РФ.
Судебная власть тоже больше не является независимой.
На открытый конфликт с Януковичем никто идти не хочет. Показательно, что Конституционный суд отказался рассматривать вопрос о конституционности продления пребывания Черноморского Флота в Крыму, развязав тем самым руки Януковичу. Хотя рассматривать подобные вопросы - прямая обязанность КС.
А ведь ЧФ - не абстракция. Это реальная сила, которая уже нашла применение во время российской агрессии против Грузии.
Тогда Грузия имела все законные основания, о возможностях мы сейчас не говорим, нанести удар по базе в Севастополе, но не сделала этого. Однако кто может дать гарантию, что другое государство, против которого Россия может начать войну, не поступит иначе? Опасности подвергнутся тысячи украинских граждан.
Попала под удар и "четвёртая власть" - независимая пресса. Возвратились часы Кучмы, когда быть журналистом было в прямом смысле опасно для жизни.
Самое страшное, что Украину лишают будущего. Молодое поколение снова воспитывают в советском духе, они не будет ценить свою историю, язык и культуру. И эта политика целенаправленно осуществляется на государственном уровне.
Главный вопрос - что делать?
То, о чем я собираюсь написать, вероятно, является самым сложным решением из тех, что мне приходилось принимать в своей жизни, результатом долгих раздумий. И я уже озвучивал его в прессе. Реакция была неоднозначная даже в кругу моих друзей, не говоря уже о недоброжелателях.
В тоже время, позитивных откликов было больше, чем я предполагал.
Последним аргументом стала поддержка более 60% населения Украины решения о продлении на 25 лет пребывания ЧФ РФ в Крыму. Многие сомневаются в правдивости этих цифр, но в любом случае, процент неоправданно высок. Разумеется, из этих 60% большинство проживает в восточных областях, которые на президентских выборах поддержали Януковича.
Я считаю, что пора, отбросив ложный стыд и шароварный патриотизм, признать, что в нынешнем виде Украина как независимое государство - не состоялось, обречено и не имеет никаких перспектив.
Восточная Украина - это неподъёмный балласт, который утопит всю страну. Идея соборности на сегодняшний день, увы, не работает.
Если мы не сохраним Украину в составе областей, где живет украинский народ, а не охлос, не помнящий ни своего родства, ни своего языка, ни своей истории - мы потерям все.
Вспомним послевоенную Германию.
Перед Конрадом Аденауэром стояла сложнейшая дилемма - дать стране объединиться, такая возможность была, или начать строить ФРГ на территориях, находящихся за пределами влияния СССР. Он понимал, что единая Германия неизбежно попадет под влияние коммунистов, и сделал все, чтобы это объединение не произошло.
Решение было очень сложным. Но история подтвердила его правоту.
ФРГ стала мощной европейской державой. И когда созрели исторические условия, присоединила обратно восточные территории.
То же самое должно произойти в Украине.
Восточные области должны быть временно выведены из ее состава. Тогда Западная Украина получит все возможности для построения демократического европейского государства и скорейшего вступления в ЕС и НАТО.
После этого останется только дождаться, когда исторические условия созреют для того, что бы мощная и успешная Украина смогла подобрать свои бывшие территории, а также территории, где компактно проживают украинцы.
Произойдет это гораздо быстрее, чем многие думают.
Европа начала активно избавляться от энергетической зависимости. А это означает, что конец России в ее нынешнем виде и, соответственно, и ее влияния - неизбежен. Территория РФ начнёт быстро распадаться на удельные княжества, и Украина просто вынуждена будет взять под защиту украинцев, проживающих за ее пределами.
Выведение из состава страны восточных областей - это только первый шаг.
После него должны последовать серьёзные политические и экономические реформы.
Велосипед изобретать не надо - можно воспользоваться успешной эстонской моделью.
Помимо прочего, нужно ввести очень консервативную политику в отношении гражданства, с обязательным введением "серых паспортов".
Лица, не лояльные к Украине, гражданство получать не должны.
В то же время, необходимо создать все условия для переезда лояльных украинцев из восточной Украины в Западную.
Безусловным требованием должна стать жёсткая люстрация для всех госчиновников. Члены компартии и прочих антиукраинских организаций не должны занимать соответствующие должности.
Лозунг Вячеслава Черновола, который Ющенко позаимствовал, но так и не воплотил в жизнь - "Бандитам - тюрьмы!" - должен, наконец, стать реальностью.
Борьба с коррупцией должна стать одним из приоритетов.
В экономике должны быть проведены либеральные реформы.
Как осуществить подобное разделение страны
Самый сложный вопрос. Чтобы избежать сползания к гражданской войне и кровопролития, не надо изобретать велосипед - можно взять за основу модель поэтапного раздела Чехословакии.
Все больше людей, и, что принципиально важно, как на западе, так и на востоке Украины, все чаще открыто озвучивают мысль о необходимости раздела страны. Другими словами, общество уже в некоторой степени подготовлено к такому развитию событий. Тем не менее, нужно действовать очень осторожно.
Первым этапом может быть создание федерации, потом конфедерации и, наконец, двух независимых государств.
Безусловно, на каждом этапе надо активно работать с населением, чтобы формировать соответствующее общественное мнение.
Ну, а что будет с Восточной Украиной? - Она, в свою очередь, успешно построит Украину Лукашенко или Украину Путина.
Что из этого выйдет?
Позволю себе процитировать Юлию Латынину: "Неоднократно в 20-м веке казалось, что демократия смешна, наивна, труслива, нерешительна, подла и проигрывает чугунным кулакам и медным лбам диктаторов. Но каждый раз демократия выживала, а Гитлеры, Брежневы, Чаушеску, Милошевичи и прочие - рушились в бездну".


Евген Цыбуленко, профессор, Таллиннская школа права ТТУ, специально для УП
http://www.pravda.com.ua/rus/columns/2010/09/16/5388619/

 

 

Від протестів до виборів. Нариси щодо 2011-го політичного

2011 політичний рік розвинув вже започатковані тенденції збільшення протестних настроїв в суспільстві, розвиток кризових явищ в опозиції та продемонстрував подальшу вибудову з боку президента та його оточення владної вертикалі, орієнтованої на подальшу концентрацію влади. Проте, актуальним так і залишилося питання, а навіщо? Відповідний політичний клімат розвивається за наявності аморфного та кишенькового пропрезидентського парламенту, який, схоже надовго перестав бути місцем для дискусій, принаймні до наступної виборчої кампанії 2012-го, яка значною мірою визначить політичну погоду наступного року та відіб’ється на результатах зовнішньополітичних напрямів розвитку. Зокрема, значною мірою майбутнє Угоди про Асоціацію з ЄС буде визначатися прозорістю й слідуванням стандартам ОБСЄ під час виборчої гонки.
Нинішній політичний рік також не став винятковим щодо можливості створення підстав для суспільного діалогу, - діалогу між владою і суспільством, діалогу між владою й опозицію. Якщо у попередні роки політики просто часто-густо не могли почути один одного, сьогодні у владному таборі окремі і значні політичні персонажі просто не хочуть чути думку опонентів попри красиві промови та декларації.
Отже, за даними МВС в Україні у 2011 році відбулося близько 160 тисяч акцій протесту.
Можна пригадати, що за вимірами громадських організацій у попередні роки, зокрема, за період з жовтня 2009 року по грудень 2010 року в Україні було зафіксовано понад 3600 протестних дій, або у середньому близько восьми акцій протесту щодня. В цілому в країні зростає протестний потенціал серед різних суспільних верств, та підвищуються протестні настрої. Чи не вперше з початку 90-х у суспільних груп з’явилася така мотивація для соціальних протестів, як відстоювання соціальних прав. Значною мірою виступи афганців, чорнобильців, які проводили доволі радикальні акції визначалися намаганням уряду згорнути соціальні пільги, оголосивши вустами віце-прем’єра Сергія Тігіпка 21 млн українських громадян "пільговиками". При цьому уряд так і не створює прозорих правил гри на полі українського бізнесу, не надає можливостей для повного економічного розвитку та приватної ініціативи, що могло б покращити соціально-економічний клімат. Держава продовжує діяти за філософією не дозволяти аніж сприяти.
До збільшення протестних настроїв у суспільстві можна долати й несиметричні приклади і кроки в гуманітарній політиці з боку влади. Пригадаємо протестні акції й відверте провокування на них з боку проросійських політичних сил, спричинене ухваленням у Верховній Раді України закону про використання червоного прапора Перемоги у святкові дні поруч із державним прапором. У Львові це взагалі спричинило гострий конфлікт. Створювалося враження свідомого маніпулювання регіональними розбіжностями у відношенні до історичного минулого. Націоналістичні організації намагалися не допустити використання червоних прапорів та георгіївських стрічок у день вшанування пам'яті загиблих у Великій Вітчизняній війні. Конфлікт фактично розв’язала Верховна Рада, яка напередодні ухвалила відповідний закон, який згодом було визнано з боку Конституційного Суду неконституційним.
Тренд подальшої монополізації політичної системи з боку президента було започатковано фактично ще в 2010 році через повернення до Конституції зразка 1996 року, внаслідок чого було суттєво трансформовано систему функціонування конституційних механізмів стримувань і противаг. У 2011 році до умовного списку "досягнень" на відповідному фронті також додалися сюжети навколо звуження можливостей і повноважень для місцевого самоврядування. Наприклад, ухвалення Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" суттєво обмежило можливості органів місцевого самоврядування щодо планування власного просторового розвитку.
На рівні центральному ще в березні 2011-го відбулися законодавчі зміни, які потенційно зменшують конституційну роль уряду, переводячи установчі та кадрові повноваження до президента. Наприклад, завдяки закону "Про внесення змін до Закону України "Про Кабінет Міністрів України", прем’єр-міністр не матиме права на подання щодо звільнення члена уряду, а сам Кабмін не матиме повноважень щодо організації проведення єдиної державної політики у сфері державної служби. Законом ліквідовано урядові комітети, а також інститути урядових органів, які діють в системі міністерств.
Це призвело до погіршення координації політики, додаткової централізації влади та створення набагато більшого рівня залежності політичної та управлінської системи від Банкової.
Нинішній рік ознаменувався затриманням та ув’язненням ряду опозиційних політиків. До 7 років засуджено лідера БЮТ, екс-прем'єр-міністра України Юлію Тимошенко за "перевищення влади і службових повноважень". Апеляційний суд, який відбувся в грудні залишив вирок Печерського суду незмінним. Проти низки посадовців уряду Тимошенко також порушено кримінальні справи. А Україні самій відтепер справедливо інкримінують застосування "вибіркового правосуддя", а владі – зведення рахунків з політичними опозиційними опонентами. Вкотре українському керівництву з боку політичного керівництва ЄС було озвучено посилання, яке напряму стосується внутрішньополітичних справ. Так, Президент Ради ЄС Герман Ван Ромпей 19 грудня у Києві заявив, що підписання угоди з ЄС залежатиме насамперед від подальшого розвитку політичної ситуації в Україні. Він також вказав і про справу ув'язненої екс-глави українського уряду Юлії Тимошенко: "Наше найбільше занепокоєння найперше пов'язане з ризиками політично вмотивованого правосуддя, і тут найвизначнішим прикладом є судовий процес Тимошенко".
Ю. Тимошенко, ймовірніше за все не буде персонально брати участь у наступних парламентських виборах через цю політичну справу. А це апріорі ставить великий знак питання стосовно рівності виборчої кампанії, результатів виборів до парламенту в 2012 році. Відповідність стандартам ОБСЄ виборчого процесу здатна привідкрити євроінтеграційні двері для України через можливість підписання з ЄС Угоди про Асоціацію, яка включає в себе й ЗВТ з ЄС. У 2012 році українські олігархи, які очікують вільної торгівлі з ЄС можуть на власній кишені відчути скільки безпосередньо вартує демократія та не імітована судова реформа, протидія політичній корупції. Адже ймовірніше за все позитивного поступу у взаєминах з ЄС просто не відбудеться. Принаймні, допоки в Україні буде такими темпами девальвувати демократія та суспільний діалог. Адже питання в цій справі не тільки в лідері опозиції, але й в застосуванні принципу верховенства права для всіх суспільних верств. Сьогодні й пересічні громадяни й екс-урядовці у взаєминах з судовою системою фактично опинилися в рівних умовах. Тим більше це викликає смуток щодо невикористаних можливостей з не імітаційного реформування судової системи в попередні роки.
Вибіркове правосуддя як тренд нинішнього року здатне звести нанівець й, наприклад, антикорупційні ініціативи президента і уряду. Верховна Рада ухвалила новий Закон "Про засади запобігання і протидії корупції" 7 квітня 2011 року, законом введено вужче коло осіб, зобов'язаних представляти податкові декларації – "члени родини". Проте, за умови вибіркового правосуддя, протидія корупції також може перетворитися на можливість вибіркових розрахунків.
2011-й заклав підвалини для виборчих подій наступного року. Так, 17 листопада 2011 року Верховна Рада схвалила закон "Про вибори народних депутатів України", який стане вже п’ятим із серії законів щодо проведення виборів до парламенту. Закон включив в себе низку процедурних недосконалостей, які ставлять під питання проведення вільних і чесних виборів. Одна з ключових проблем – змішана модель виборів, підвищення виборчого бар’єру до 5%. Відповідна модель розподілу мандатів базується на двох різних системах, що створює нерівні умови для суб’єктів виборів та ускладнює завдання прозорого адміністрування виборів. Паралельне застосування двох виборчих систем (мажоритарної та пропорційної) зумовлює застосування партіями різних електоральних стратегій, ускладнить мотивацію виборця та сформує неадекватну систему представництва суспільства. Багато запитань залишається й до прозорості фінансування виборчої кампанії. 5% бар’єр гальмуватиме оновлення складу парламенту і може призвести до втрати значної кількості голосів виборців. Втім, від умов, що складаються від парламенту доволі мало що залежить, він фактично продовжував опинятися поза активною політичною грою, а депутати виконували роль "кнопкодавів".
До речі, проблеми, що існують всередині опозиції значною мірою унаочнилися не тільки в ігноруванні ідей та пропозицій з боку влади, поступовій орієнтації на гру з формування "виборчих списків", тасування майбутніх партійних пасьянсів. Красномовним прикладом кризи опозиції стало голосування з боку опозиційних партій за нинішню версію виборчого закону до Верховної Ради, який визначатиме правила перебігу виборчої кампанії 2012 року. 18 правок з боку Комісії Руслана Князевича було внесено до законопроекту, але вони суттєво не змінили підвалини гри. Адже положення законопроекту, за які віддали голоси в тому числі й опозиціонери, суттєво дисонували з попередніми заявами щодо критики змішаної системи, підвищення бар’єру з боку самих опозиціонерів. Втім, навіть фракція "БЮТ-Батьківщина" підтримала 62 голосами відповідний законопроект, який першопочатково фактично розроблявся поза стінами парламенту. НУНС проголосував 36 голосами "за". Консолідоване голосування у ВР надало можливості президенту стверджувати, що закон про вибори народних депутатів був прийнятий за участі всіх політичних сил парламенту, тим самим легітимуючи систему.
Внутрішньополітичні контексти, як ніколи набула й зовнішня політика. Україні не вдалося покращити взаємини з Росією, зокрема стосовно газових перемовин, а взаємини з ЄС тільки погіршилися. Країна, яка могла підписати в 2011 році угоду про Асоціацію з ЄС, сьогодні через внутрішньополітичні проблеми на ниві розбудови "суверенної демократії" в українському варіанті, фактично опинилася перед замороженням розвитку подальших політичних взаємин з Євросоюзом. Набагато складніше та проблемніше можуть розвиватися події в майбутньому навколо процесу підписання Угоди, не кажучи вже про процес ратифікації, який може зайняти роки переговорів і значною мірою буде вмотивованим не тільки внутрішньо-європейськими контекстами, але й значною мірою українською внутрішньополітичною ситуацією. Ратифікація угоди загалом передбачає голосування за неї у парламентах всіх країн-членів ЄС.
Отже 2011 рік став роком викривлених сподівань та втрачених шансів, політичного регресу у взаєминах влади та громадян та змінах на краще "вже сьогодні".

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД



Создан 12 сен 2012