Духовні цінності (доповнено в квітні 2015)

 

Духовні цінності (доповнено в квітні 2015)

Дуже гарна така собі доповідь-роздуми з нагоди 21-ї річниці Дня Незалежності України



Дуже гарна така собі доповідь-роздуми з нагоди 21-ї річниці Дня Незалежності України розумної людини, яка зробила дивовижну для України річ - добровільно пішла з високої посади чину Патріарха і віддала цю посаду молодому, розумному та енергійному чоловіку, отже вже таким вчинком має право на моральну проповідь до всіх: і віруючих, і не віруючих.
Любомир Гузар - це той, кого варто послухатись, справді варто.

 


 

Духовні цінності

Любомир Гузар «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012,

Минає двадцять перший рік існування самостійної, незалежної Української держави. Ранні дев’яності роки минулого століття позначались вибухом надії, неймовірної ейфорії. Після десятиліть, а властиво — століть дуже складних обставин життя, здавалося, що для нашого народу починається новий порядок, настає золота доба. Але так не сталося.
Настрої в народі визначають зневіра та відчай. Чомусь у нас сьогодні не все грає. На якій підставі? Правдоподібно, найглибшою причиною такого стану є матеріалізм, не як теоретичне філософське вчення, а радше як неймовірна практична зажерливість. На це звернули увагу предстоятелі трьох українських традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) у своєму Зверненні 1 грудня 2011 року. Справді, куди не глянемо, всюди одна й та сама музика.
Останніми роками значно зросла кількість українських мільйонерів. Може, само собою це було б не найбільшим лихом, бо для народу добре мати багатих людей, але й тут якось не все ладиться. Адже дуже велика частина населення впродовж тих самих років убожіє, відчуває брак засобів для нормального, спокійного, вповні захищеного щоденного життя, як це личило б громадянам багатої країни, про що дедалі більше й гучніше говориться. Мабуть, кожному зрозуміло, що зацікавлення засобами щоденного життя дуже відрізняється від жадоби матеріальних благ та тих привілеїв чи проклять, які приносить із собою непомірне багатство.
На багатьох ділянках суспільного життя за найвище добро поставлено матеріальні блага. Влада, чинна чи бажана, зосереджена на збагаченні, радше власному, ніж народу. В політичному житті за місце у списку кандидатів треба чимало заплатити, а мажоритарним кандидатам не можна вірити, бо себе продадуть. Фальсифікація «волевиявлення», як і збирання підписів чи проведення зібрань, уже відкрито і безсоромно оплачується ще далеко до самої дати голосування. Уми високих посадовців зациклені на фінансах: кредити, інвестиції, сплата податків, пенсії, соціальні виплати тощо. Тим часом слухачі їхніх заяв відчувають щораз більшу прірву між словами та дійсністю. Велика індустрія старається задавати тон державній політиці виключно задля збагачення кількох родин. Щасливий той, кому вдасться відбитися від рейдерського нападу. Середні і малі підприємства борються за своє існування. На всіх рівнях фінансових відомств усі справи можна легко залагодити за кілька годин, поклавши наповнений умовними одиницями конверт на стіл відповідного чиновника. Земельну ділянку, навіть якщо на ній містилася історична будівля або вона законом відведена під культову споруду, можна віддати під комерційне використання. Свободою слова володіють власники ЗМІ. Відсоток державного бюджету на науку та культуру мізерний. Натомість від перших класів початкової школи до закінчення вищих студій треба платити: за вступ, за переведення з курсу на курс і випуск, а академічним ступенем можна прикраситися навіть без зайвого навчального зусилля.
Що вже казати про судову гілку влади: народ не має довір’я ні до правозахисних, ні до судових установ. Багатій людині не потрібно турбуватися про свої манери керування автомобілем. Навіть якщо їй і трапиться когось поважно «потурбувати», вона тим не переймається. Одне слово, все вище сказане — це дуже прикрий образ нашої дійсності: за гроші і задля грошей можна все. Як твердять старші і молодші громадяни — в Україні купується і продається все. Тому цілком закономірно, що найбільшою цінністю вважається гріш.
Двадцять років життя, навіть у власній незалежній державі, не дали бажаних плодів. Матеріалістична філософія життя себе не виправдала. Незважаючи на багато милозвучних заяв, котимося до гіршого. Настав найвищий час шукати інших підходів до здорового суспільного життя, інших цінностей, за якими буде можливо розвивати справді здорове суспільне буття.
То що ж нам робити? Потрібно звернутися до інших цінностей, перевірити їх, щоб переконатися, чи можуть вони гарантувати позитивний розвиток, солідну основу для тривалого розвитку. Визначення таких цінностей — це не пошуки в темряві, це радше ствердження досвіду суспільств і народів, які на таких цінностях успішно будували своє суспільне життя. Це завдання провідної верстви суспільства, так званої інтелігенції, — належно представити такі цінності. Популярно називаємо їх духовними, але не в слові таємниця їхньої вартості, а в змісті. Нижче подаємо конкретні приклади, що ці так звані духовні цінності собою являють. Відразу видно, що вони нас уводять в інший світ. Ось вони:
Погляньмо на самих себе. Хто ми? Звідки взялися? Чи наше існування має якесь значення? Чи маємо якусь питому гідність? Чи можемо щось пізнати і зрозуміти? Чи можемо щось бажати та щось постановити? Чи можемо свобідно вибрати напрям нашого життя? Чи маємо якісь здібності? Чи маємо якісь таланти? Чи маємо змогу щось осягнути? Чи можемо щось доброго вчинити? А куди прямуємо? Який зміст і яка ціль нашого життя?
Спробуйте відповісти на всі ці питання, і напевно здивуєтесь, наскільки великою є ваша гідність. А тепер зробіть наступний крок.
Якщо ви належно зрозуміли свою власну гідність, то чи гідність вашого сусіда менша за вашу? Якщо вас варто вшанувати, то чи менше треба шанувати вашого сусіда? А якщо вам вільно щось зробити, то чи вашому сусідові менш вільно? Якщо ви людина віруюча, то вище наведені питання постануть перед вами ще яскравіше. Але навіть якщо ви не вірите у Творця, то вам відкривається розуміння дійсності, а перш за все — розуміння самого себе, про яке людина, хоча б власник цілої гори золота, навіть не мріятиме. Отже, маємо приклад однієї духовної цінності — природа людини. Коли її приймаємо, світ починає видаватися цілком інакшим.
Трапляються ситуації, і то, на жаль, не аж так рідко, коли громадянин щось стверджує, а чиновник це спростовує. Який наш висновок? Хто з цих двох не каже правди? Якби вони обидва говорили правду, наскільки б змінилася якість суспільного життя! Ось вам і друга духовна цінність — говорити правду. Як прекрасно, коли перестають торгувати правдою!
Живемо в такий історичний період, коли поінформованість є дуже важливою частиною суспільного життя. Йдеться про якість уявлень, достовірність, об’єктивність, здоровий глузд, позитивний підхід до життєвих проблем. Чи не такими повинні бути засоби масової інформації?
Уявімо собі ситуацію, де ви чиновник, ваші повноваження чітко визначені, як і ваші обов’язки-завдання. До вас приходить громадянин, котрий викладає свою потребу, яку ви без зайвих ускладнень, без жодних вимог особистого характеру ретельно та без зволікання залагоджуєте. Чи щось таке можливе? Спробуйте — і здивуєтесь, що цей громадянин відійде щиро задоволений, з погідною усмішкою на обличчі, а ви відчуєте справжнє внутрішнє задоволення.
Уявімо собі іншу конкретну ситуацію, де ви викладач. За декілька років ваші студенти нестимуть відповідальне служіння на різних ділянках життя. Є два шляхи, якими можна досягти бажаного результату: студент регулярно платить і безперебійно переходить з курсу на курс, не завдаючи собі ані найменшого клопоту, щоб чогось навчитися. Інший студент завзято працює, не зіпсутий поганим прикладом своїх багатих батьків, але зі щирим бажанням колись належно та відповідально послужити потребуючим. Кому з цих двох ви б хотіли допомогти, і в який спосіб — руйнуючи чи будуючи його характер?
Існує ціла низка соціальних зобов’язань, які уможливлюють і в свій спосіб задовольняють життєві потреби громадян, — це двосторонні відносини громадянина та держави. Громадянин виділяє свою фінансову пайку для загального блага: утримання шкіл, забезпечення охорони здоров’я, культурних установ, благодійних установ тощо. А держава, зі свого боку, захищає права своїх громадян, перш за все щодо належного забезпечення та інших умов для нормального особистого, сімейного та громадського розвитку. Є стан, який треба назвати суспільною справедливістю, де вона забезпечена на ділі, а не тільки на словах: там панує мир.
Ми дещо сказали про духовні цінності. Те, що сказане, дуже відрізняється від переконань, які тепер панують в Україні. Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Велике питання, яке перед нами стоїть: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні.
Але я як християнин, а не як пустослівний політик, щиро надіюся — проти надії таки сподіваюся, — що рано чи пізно всі ми без винятку таки зберемось, сядемо разом і розпочнемо справді творчу, підкреслюю — творчу, розмову.
zn.ua
http://dt.ua/POLITICS/duhovni_tsinnosti-107478.html

 

 

Розвиваючи особисту культуру, ми будуємо нову Україну

 П'ятниця, 03 квітня 2015, 15:30

Архиєпископ Любомир (Гузар)

Кілька днів тому були надруковані наші роздуми  "Яке значення має культура для нашого життя?". Мова йшла про загальну культуру, про все те, що становить надбання народу в ділянці краси.

Такі надбання охоплюють широкий спектр людської творчості: літературу, музику, образотворче мистецтво та інші гарні речі, пізнаючи, оглядаючи та слухаючи які, ми ушляхетнюємося і дістаємо велику естетичну насолоду.

До таких надбань належать також предмети народного мистецтва: різьба, вишивання, писанкарство тощо. Наш український народ дуже багатий на цю загальну культуру.

На додаток до цих думок було згадано, яким важливим є плекання загальної культури як засіб виховання народу, піднесення його рівня сприймання духовних цінностей та зміцнення почуття єдності.

У вищезгаданому матеріалі сказано також дещо про людей, носіїв культури, тобто тих осіб, життя яких тісно пов’язане з культурою. Це творці або виконавці: письменники, поети, режисери, композитори та музиканти, актори тощо.

Ми звичайно називаємо цю категорію людей діячами культури. Така назва стосується тих, хто ще живий. Бо ж багато творців культури вже відійшли у вічність, хоча їхні досягнення та їхній вплив у суспільстві залишаються ще дуже великими.

Хоч би ким вони були, їм належить шана і вдячність за те, що вони робили чи роблять.

Сьогодні бажаємо звернути вашу ласкаву увагу не на тих, кого, як згадано вище, вважаємо творцями чи діячами культури, обдарованими Богом та вибраними людьми. Поговоримо про культурних людей.

Це словосполучення через свою омонімічність інколи бентежить слухачів чи читачів. Тому, власне, на нього звернемо увагу. Бо, хоча за звучанням воно однакове, а за змістом дуже відрізняється, проте для суспільства однаково важливе.

Народи хизуються багатством культурних надбань і великим числом творців культури, однак не менше вони пишаються тим, коли про їхніх громадян можна сказати, що це культурні люди.

Хто така культурна людина і чому її присутність у народі дуже важлива?

Культурною називаємо особу, яка вміє з повагою ставитися до інших людей. Культура такої людини полягає не в її вмінні творити гарні речі, а в якості її стосунків з іншими людьми.

Правдоподібно, вам траплялося в різноманітних інституціях, у транспорті чи в інших обставинах, де збирається певна кількість осіб, спостерігати, як люди можуть ставитися одне до одного: або дуже чемно та лагідно, або зухвало та нахабно.

Пригадайте: якщо вдома, на роботі, за святковим столом, під час вирішення певних справ тощо ставлення людей одне до одного було подиктоване почуттям поваги до іншої особи - яка там була приємна атмосфера.

Коли ж, навпаки, поваги бракувало, присутнім ставало неприємно, вони поверталися додому з почуттям гіркоти чи навіть розлючені.

Для чого ми це пишемо?

Адже кожен із нас пережив такі гарні чи неприємні хвилини.

Бажання автора цих рядків - заохотити кожну людину бути культурною, підкреслюємо - кожну людину. Бо культура, яку називаємо особистою, - це не прерогатива вибраних людей, а спосіб спілкування, що повинен характеризувати кожну людину, кожного громадянина.

А тих, хто погано, нахабно ставиться до рідних чи чужих, знайомих чи незнайомих, спонукати змінити свій спосіб спілкування.

Ідеться, як бачимо, не про великі справи, всенародного чи державного порядку, ні, а про, здавалося б, дрібниці щоденного життя, які в підсумку дивним чином мають величезне значення для життя держав і народів.

Де починати такий великий проект?

У сімейному колі. Батьки мусять дуже культурно ставитися до всіх членів своєї родини і своїм прикладом виховувати майбутніх культурних громадян.

У питаннях виховання дуже активну роль повинні відіграти школи та церкви.

Молоді люди, які починають критично мислити, мають уважно приглядатися, чия поведінка створює сприятливе середовище для зростання. Таких осіб треба наслідувати, а натомість свідомо відкидати способи поведінки, які шкодять людям чи  кривдять їх.

Закінчимо свої роздуми конкретним прикладом. Наводимо його трохи несміливо, бо хтось може закинути нам самовихваляння, якого не прагнемо.

В Італії, кілометрів двадцять п’ять від Рима, був монастир монахів Студійського уставу, який у 60-х роках минулого століття заснував Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий.

Монаша спільнота полагоджувала адміністративні, фінансові, побутові справи в недалекому містечку. Треба було спілкуватися з місцевим населенням, інколи також, може, когось відвідати чи брати участь у святкуваннях.

Містечко не втішалося доброю славою в околиці через політичні погляди мешканців і їх недружне співжиття.

Монахи старалися бездоганно поводитися, коли мусіли вирішувати якість питання в містечку. Звертали особливу увагу на ставлення до мешканців навіть у таких буденних справах, як паркування автомобіля, чекання в черзі, спілкування з місцевими. Тому втішалися пошаною в містечку.

Наскільки велика була ця пошана, стало зрозумілим, коли монаша спільнота почала вживати заходів, щоб переїхати до України.

Про це можуть свідчити слова службовця міської ради, знаної за свої крайні ліві погляди в політиці та неприхильне ставлення до церкви й релігії: "Шкода, що йдете. Ми, зокрема наша молодь, уважно до вас придивлялися і від вас училися, як жити в спільноті".

Переживши Революцію гідності, хочемо будувати нову Україну.

Хто культурно поводиться, незалежно від віку, цю нову країну активно будує, а хто свідомо старається бути культурною людиною, тішитиметься своєю державою, своїм суспільством довгі роки.                 

+ ЛЮБОМИР

   
Яке значення має культура для нашого життя?

Понеділок, 23 березня 2015, 17:31

Архиєпископ Любомир (Гузар)

Слово "культура" останнім часом на устах багатьох людей.

Різні люди по-різному підходять до цієї тематики. Більшість тих, хто зацікавлений культурою, розуміючи її важливість у житті народу, нарікають, що державна влада дуже мало уваги присвячує культурі, а головний їхній аргумент – це нікчемний відсоток державного бюджету, виділений на сферу культури.

Це, напевно, правда, бо відповідальні за інститути культури особи досить голосно говорять про брак фінансової підтримки.

Цю тему можна розвивати, але нехай це роблять ті люди, які мають до цілої проблематики безпосередній стосунок.

Нас цікавить більше, яке значення має культура для нашого суспільного життя. Усвідомлюючи, що термін "культура" має два можливих значення - загальної та особистої культури, хочемо сьогодні зупинитися на тій першій.

Про особисту культуру треба говорити окремо, що з Божою допомогою надіємося зробити іншим разом, бо і це питання дуже важливе в житті народу.

Сьогодні, отже, поговоримо про загальну культуру. Її можна окреслити як суму мистецьких надбань. Хоча далі постараємося пояснити, що йдеться не лише про речі як носії краси, а що в тій сумі надбань важливу роль посідає також людина.

До творів культури належать: література, музика, образотворче мистецтво, скульптура, архітектура, театр, кінематографія та інші речі, які як спільну рису мають те, що є носіями краси.

Ці твори культури можуть бути створені як професійними, так і народними митцями. Деякі з них призначені для того, щоб їх оглядали, інші ж належать до так званого прикладного мистецтва, це речі, які вживаються в щоденному житті.

Народи пишаються своїми культурними надбаннями, бережуть їх, водночас стараючись робити їх живими елементами суспільного життя. І це правильно, бо за допомогою цих культурних надбань народи духовно розвиваються, ушляхетнюються, підносять рівень свого світосприймання.

У житті людини дуже важливими є почуття правди і добра. Культура доповнює ці два елементи ще поняттям краси.

Було б корисно замислитися над сучасним станом культури в українському суспільстві, старатися пізнати її надбання та з’ясувати, як те духовне багатство ми можемо й повинні використати на благо нашого народу.

Будучи народом дуже багатим на культурні надбання, чи можемо собі дозволити ними легковажити?

Тут ідеться не тільки про їх збереження, а про використання їх для плекання відчуття правди, добра та краси в житті громадян.

У минулому столітті теренами України перекотилися дві страшні війни, різні нищівні окупації, був Голодомор та довгий період заперечення людської гідності.

Це все залишило глибокі рани на психіці нашого народу. На щастя, не вдалося знищити всіх культурних надбань.

Живе запитання: наскільки ми готові лікувати наші душі, черпаючи зі скарбниці того, що збереглося?

Було б великим промахом недооцінити важливість культури. Це вже було сказано вище, але, на нашу думку, на цьому треба часто наголошувати, бо годі бути справді зрілим народом, не віддаючи належне культурі.

Цю правду можна легко довести, якщо звернути увагу на роль культури в збереженні нашої національної ідентичності.

Дев’ятнадцяте та минуле століття завжди будемо розцінювати з подивом, бо, незважаючи на те, що нам довелося пережити, ми не перестали бути собою головно завдяки культурі.

Сьогодні, на порозі великих змін в житті нашого народу, не можемо собі навіть уявити здійснення оправданих мрій існування вповні самобутнього суспільства без продовження процесу розвитку культури.

Саме збереження минулого та розвиток у майбутньому допоможуть нам свідомо стати одним народом.

Без такої свідомості ми можемо дуже легко стати жертвою всіх, хто прагне бачити нас поділеними, посвареними, а тому слабкими.

На підставі особистого досвіду хотів би я проілюструвати об’єднавчу енергію культури.

У 70-80-х роках минулого століття мав я нагоду відвідувати українські поселення в різних країнах на різних континентах.

Те, що особливо впало мені в око, була роль в житті наших громад Тараса Григоровича Шевченка. Великі поселення зазвичай мали у своїй країні відповідний пам’ятник Кобзаря, який дуже шанували.

Для прикладу – на відкритті пам’ятника Шевченку у Вашингтоні зібралося коло 100 000 українців. На відкриття такого пам’ятника в місцевості Енкарнаціон в Парагваї прибула майже вся українська громада, незалежно від віку, віровизнання, освіти.

Не в кожній країні була можливість поставити пам’ятник нашому геніальному поетові, але неухильно в кожній громаді, яку я відвідував в лютому чи березні, готували шевченківський концерт.

Постать Тараса Шевченка об’єднувала всіх тих вихідців з України, з яких дехто жив поза межами Батьківщини чи то кілька років, чи понад півстоліття.

Майже в кожному випадку вони декламували вірші, співали пісні на слова Шевченка, але, що найважливіше – були дуже раді своїй присутності на такому громадському святкуванні.

Скажу ще кілька слів про те, про що обмовився на початку.

Не сміємо забути, що носіями культури також є люди, талановиті, творчі, добрі люди. Вони можуть народитися в палатах або під сільською стріхою – походження не є визначальним елементом.

Носієм загальної культури може бути будь-яка особа за умови, що вона щиро бажає розвинути Богом дані таланти. Саме такі люди стають носіями культури та заслуговують на пошану і пам’ять.

Будуємо нову Україну.

Попри всі інші державотворчі елементи, не занехаймо культури, бо цей дар більше від будь-якого іншого зробить Україну улюбленим домом для нашого народу та могутнім, миротворчим, гідним міжнародної уваги та пошани членом людства.                  

+  ЛЮБОМИР


   
Ми можемо перемогти, але у чому полягає наша перемога?

П'ятниця, 27 лютого 2015, 16:32


Архиєпископ Любомир (Гузар)

Часто чуємо клич "Ідемо вперед у краще майбутнє". Та чи справді рухаємося вперед?

Старожили, які пам’ятають минулі часи, кажуть, що, властиво, мало що змінюється.Справді? Може, так. Але чому?

Бо хочемо рухатися вперед, але йдемо задивлені в минуле. У народі такий спосіб переміщення описують словами: ходити вперед назадгузь. Згадую ці мовні звороти, бо вони тепер актуальні, хоча, можливо підсвідомо, замовчувані.

Уже багато років у нашій державі ведуться розмови про реформи: які потрібно, скільки їх треба, хто їх від нас вимагає і т. п.

Якщо прислухатися до цих розмов, то створюється враження, що те, чого ми хочемо і що вважаємо за потрібне, - це тільки виправити помилки минулих літ. А вже тоді дорога в краще майбутнє нам широко і рівненько простелиться.

Проілюструю це одним болісним, але загальновідомим прикладом. Ідеться про потребу реформ та заходи її здійснення для подолання корупції.

Незалежна Українська Держава успадкувала солідну традицію хабарництва.

Цієї п’явки, яка ссе кров із живого тіла нашої держави та нашого суспільства, треба за всяку ціну позбутися. Цього прагнемо ми, цього вимагають від нас ті, що хочуть бачити наше державне тіло здоровим.

Тож вживаємо різні заходи, проголошуємо різні закони, творимо різні комісії, але аж ніхто не є переконаний, що та п’явка гине. Хочемо запобігти корупції, хочемо зробити її небезпечною для тих, хто її практикує. Одне слово, хочемо вилікувати застарілу недугу.

Корупція – це форма крадіжки, коли злодій присвоює собі добро, на яке не має права, проти волі легітимного власника.

Спосіб боротьби з корупцією, як вже сказано, – налякати злодія. Сотнями, тисячами років людський рід старається налякати злодія – на жаль, безуспішно.

Зі сказаного можна зробити хибний висновок, що мусимо – хочемо ми того чи ні – призвичаїтися до життя з корупцією.

Не маю на меті переконувати людей, що зла не можна позбутися: де ж тоді омріяна щаслива Україна?! Прагнемо справді йти вперед. Нам треба йти вперед.

Але як? Саме на це хочу звернути вашу увагу.

Інституції, яким доручено завдання позбутися корупції, замість того щоб будувати ще більше в’язниць, повинні за порядком стукати до дверей кожного дому і до серця кожного громадянина, переконуючи їх, як гарно і корисно бути чесним.

Правда, злодій може за дуже короткий час накопичити багато-багато грошей своїм лиходійством. Чесний чоловік також може доробитися достатків своєю пильною працею. І ми можемо жити в країні чесних людей, якщо вирішимо їх належно послідовно виховувати, іти новим шляхом, жити за новими правилами.

Хто приступає до роботи, хто бере на себе якусь відповідальність на будь-якому рівні,  повинен бути готовим стати на такий шлях, жити за такими правилами. Хто в минулому блукав, ходив манівцями,  мусить себе та інших переконати, що дійсно хоче і може йти вперед, а якщо не хоче чи не може, то хай вступиться або його треба позбутися.

Наприкінці свого життя слуга Божий митрополит Андрей Шептицький підготував послання, яке було видано під назвою "Як будувати рідну хату".

Коли митрополит Андрей писав той документ, ішла Друга світова війна. У такому контексті ця,  здавалося б така буденна, назва набирає особливого значення. Митрополит не каже, як відбудувати, як відремонтувати, перебудувати якийсь занедбаний будинок, а радить, як "будувати" нову хату.   

Ми широко розвинули цей примір, бо він типовий і надзвичайно актуальний. Немає сумніву, що треба позбуватися минулих помилок, але було б ще більшою хибою відрікатися від всього минулого, бо в минулому є далеко більше добра, ніж нам здається на перший погляд.

Треба тільки вміти уважно розрізнити, що добре, а що погане в минулому, що з минулого плекати і розвивати, а чого позбуватися і від чого тікати.

Наведу ще один приклад.

Історія України від початку знала як світлі періоди, так і лихоліття. Різні наші сусіди впродовж століть старалися привласнити собі хоч кусник нашої землі.

Скільки разів намагалися заборонити нам розвивати культуру,  вживати рідну мову, нав’язати чужі нам способи мислення та діяння, позбавити наш народ своєї духовної еліти. Скільки воєн перекотилося територією України…Що вже казати про таке страхіття, як Голодомор, а крім цього - послідовне, добре заплановане переслідування на релігійному та національному тлі.

Однак, незважаючи на такі різноманітні, такі чисельно великі втрати, – ми є, говоримо рідною мовою, маємо багату літературу, досягли успіхів у різних ділянках науки та культури, хочемо жити свобідним самостійним життям.

Тому, повторимося, поняття минулого не можна обмежувати тільки помилками, яких було багато. Значно більше було проявів неймовірної духовної сили, яка століттями не давала нам загинути.

Наша програма – іти вперед, не повторювати помилок минувшини, але, усвідомлюючи ту духовну силу нашого народу і нею надихаючись, чинити добро, плекати духовні цінності, шанувати людську гідність, любити свободу.

Кажуть, ми переможемо. Хоч ця фраза тішить наше вухо, вона є виявом небезпечного популізму. Той, хто промовляє її, додаючи ще відповідного емоційного забарвлення, створює в загалу враження великого патріота.

Проте таке висловлювання вкрай небезпечне, бо часто перекреслює раціональну оцінку дійсності: відбирає бажання дальшої боротьби, бо навіщо далі витрачати зусилля, якщо ми все одно переможемо.

Не вважаю себе посідачем пророчого духу, який може майже непомильно твердити, що ми переможемо. Бо трапляються в житті моменти, коли обставини сприятливі, але все закінчується невдачею. Тому я не готовий стати в ряди тих, які, на мою думку, без належних підстав повторюють: переможемо, переможемо…

Натомість, без найменшої крихти сумніву готовий твердити: ми можемо перемогти.

Ми великий, талановитий, працьовитий народ, із великою традицією історично доведеної духовної сили, якої жодне лихо ще не знівечило. Можемо перемогти, якщо будемо старатися, єднатися і працювати, свідомо рухаючись уперед, скріплені таким переконанням, утверджені історичними доказами, свідомі, що стоїмо на раменах великих предків. Можемо перемогти...

Однак залишається одне запитання: у чому полягає наша перемога?

Про це люди мають різні уявлення, які, на жаль, часто є примітивними. Узагальнюючи їх, можна сказати: розтрощити довкола все лихо.

Французький мислитель та письменник Віктор Гюго, спираючись на досвід багатьох століть, з’ясував, що найвища перемога – опанувати самого себе. Отже, перемога, передусім стосується нас самих.

Справді, тривала перемога, яка є завдатком кращого майбутнього, починається в нашому серці. Хочемо йти вперед - живімо, цінуючи понад усе духовні вартості.

Щодня ставаймо кращими людьми, більше свідомими своєї гідності, відповідальності перед іншими, бажання творити і поширювати добро, правду та справедливість.    

Світлої пам’яті патріарх Йосиф Сліпий у своєму глибоко змістовному "Заповіті", звертаючись до нас усіх, висловив подібну думку: "Будьте собою".

Якщо хочемо йти вперед, то наша мета – бути собою.

Ідімо вперед, залишаючи позаду все, що нас принижувало, обтяжувало, вело в царство темряви. Ідімо вперед – у царство світла, до якого нас і всіх людей кличе наш Творець.

Дозвольте закінчити ці міркування поверненням до назви Пастирського послання митрополита Шептицького - "Як будувати рідну хату".

Будувати щось нове - це не просте завдання. Треба хотіти будувати, треба скласти план, треба придбати якісні будівельні матеріали, треба докласти зусиль, щоб кожну частину поставити на властиве місце. Чи ви колись брали участь у спорудженні нової хати?

Характерним для такої ситуації є почуття радості, яке щоразу більше охоплює будівничих. Саме такої радості бажаю вам, шановні, дорогі співвітчизники.

+ ЛЮБОМИР



Ми переможемо, коли будемо єдині

П'ятниця, 13 лютого 2015, 17:46

Архиєпископ Любомир (Гузар)

У церковно-народній пісні співаємо так: "В єдності сила народу: Боже, нам єдність подай". Співаємо ці слова від щирого серця. Однак в автора цього матеріалу виникають сумніви, чи ті, хто співає, мають чітке уявлення, що таке єдність народу.

Не претендуючи на вичерпне пояснення цих слів, хочу все ж таки заохотити віруючих і невіруючих співвітчизників задуматися над їх змістом. Це важливо з двох причин: віруючі українці мають розуміти, про що моляться, а всі громадяни країни повинні знати, що робити, аби здійснити єдність нашого народу.

Наведу конкретні приклади, щоб пояснити, про що йдеться.

Бувають різні футбольні команди: місцеві, першої ліги та збірні. До збірних команд звичайно запрошують найкращих спортсменів країни, незалежно від того, до якої команди вони належать. Ніхто не сумнівається щодо якості гравців збірної команди.

Але нерідко буває (не тільки в Україні), що місцеві команди сильніші за збірну. Чому? Збірна команда, яка складається з найкращих, може бути послаблена "незіграністю": поодинокі гравці не вивчили достатньо своїх колег, натомість у місцевих командах кожен знає, чого можна сподіватися від іншого.

Ще один примір: наприкінці 30-х рр. минулого століття Адольф Гітлер старався зібрати в одну державу всі землі Європи, населені німецькомовними громадянами, навіть не питаючи їх, чи вони бажають стати частиною Третього рейху.

Так, насильно прилучено до Німеччини Австрію та частину Чехії. Є докази, що Гітлер хотів також приєднати німецькомовну Швейцарію, але не відважився. Дехто твердить, що це сталося тому, що, хоча Німеччина й мала найсильнішу в Європі армію, проте їй було б важко силою взяти країну, в якій так багато високих гір.

Однак існує більш достовірне припущення: Гітлер не хотів ризикувати зі Швейцарії, де, дослівно, кожний дорослий громадянин готовий боронити свою Батьківщину, маючи на такий випадок відповідну військову підготовку та визначене завдання. В отій єдності, навіть різномовних кантонів, і полягає сила Швейцарії, якої злякався Гітлер.

Ось вам приклади, яку силу дає людям єдність.

Упродовж вже більше як 200 років різні сусідні держави, які окупували українські землі, послідовно старалися порізнити громадян України, щоб затерти в народу почуття єдності. Маємо безліч доказів цьому.

Зокрема, намагалися задурити українців, пропонуючи різні пільги чи підживлюючи хоробливі амбіції.

Нищівними були заходи щодо знищення культури нашого народу: заборона вживати рідну мову, фальшування історичної правди та інші подібні заходи.

Сьогодні можемо захоплюватися тим, що більшість наших предків не дали себе знищити, попри всі перешкоди зберегли свою народну свідомість, вистояли навіть серед дуже поважних спокус і нападів.

Українці зберегли почуття єдності, але не цілковито і не достатньо. На підставі чого робимо такий висновок?

У людському житті, як і в природі, є такий закон: на всяку акцію, особливо негативну, настає реакція. Її звичайно достатньо, щоб не зламатися, однак її замало, коли обставини змінюються на краще.

Це доводить приклад нашого народу.

Нас довго гнобили, нищили, але ми відстоювали свої права, інколи великим коштом. Сьогодні втішаємося існуванням незалежної, самостійної держави, однак ми розгубилися. Не вповні усвідомлюємо, у чому полягає наша єдність. Усе ще даємо себе обманювати, гнобити, використовувати, немовби не бажаючи бути собою, бути сильними.

Запрошуємо шановних читачів запитати себе, як може кожний із нас узгодити свої таланти з усіма іншими, щоб ми стали зіграною, сильною командою. Щиро подумаймо, відважно обговорюймо, віддано працюймо, щоб велика сила нашого народу проявилася якнайшвидше, а тим часом молімося: Боже, нам єдність подай!                      

 + ЛЮБОМИР



Обновлен 26 апр 2015. Создан 31 авг 2012