23 серпня - не простий день

 
 

23 серпня - не простий день




Сьогодні, напередодні Дня Незалежності, українці святкують День національного прапора.

Але, окрім свята, 23 серпня відзначається Європейський день пам’яті жертв нацизму і сталінізму.

Саме 23 серпня у далекому 1939 році два кривавих диктатори – Гітлер і Сталін – поділили між собою Європу, уклавши злочинний пакт Молотова-Ріббентропа.

У Декларації Європарламенту від 2 квітня 2009 року "Європейська свідомість і тоталітаризм" вказується, що відзначення цієї дати має на меті "збереження пам'яті про жертв масових депортацій і знищень, укорінення демократії, зміцнення миру та стабільності на … континенті".

Ініціаторами відзначення Дня пам’яті жертв тоталітарних режимів виступили парламентарі країн Балтії. Це невипадково, оскільки Литва, Латвія та Естонія зазнали впродовж 1939-1991 років страшних страждань від совєцького окупаційного режиму.

Втім, у вказаних країнах була засуджена сама антилюдяна комуністична ідеологія.

Також у країнах Європи – колишніх сателітах СССР – було проведено люстрацію. Представники компартійної влади, співробітники та агенти КГБ і таємних служб були позбавлені права обіймати державні та виборні посади.

Було оприлюднено відомості про злочини окупаційного режиму.

Посткомуністичні держави Європи пройшли тривалий і складний шлях десовєтизації, що дозволило їм не лише унеможливити реванш комуністичних сил, але й ліквідувати рудименти тоталітарної міфології у свідомості громадян.

Окрім люстрації, декомунізація проводилася за допомогою активної просвітницької діяльності. Так, у Литві було створено Комісію оцінки злочинів нацизму та комунізму, функціонує Музей жертв геноциду.

У Латвії працює Музей окупації, музейна установа з такою ж назвою знайомить громадськість зі злочинами тоталітарного режиму в Естонії.

Угорці дізнаються про страхітливі злочини гітлерівців і комуністів з експозицій Дому терору, чехи можуть побачити жахіття совєцької окупації в Музеї комунізму. Музей совєцької окупації відкрито також у Грузії.

У Польщі функціонує Інститут національної пам’яті, який виявляє та вивчає, а потім доносить до громадськості дані про злочини проти польського народу, що були здійснені тоталітарними режимами впродовж 1939-1989 років.

Інститут національної пам’яті функціонує також в Естонії, у Румунії – Інститут досліджень комуністичних злочинів і пам’яті румунської еміграції, в Чехії – Інститут досліджень тоталітарних режимів.

У 2008 році низка відомих політиків, а також істориків і колишніх політв’язнів підписали "Празьку декларацію про європейське сумління та комунізм", а у 2010 році – "Декларацію про злочини комунізму".

У цих документах відзначається необхідність рішучого та безкомпромісного засудження комунізму та злочинних дій комуністичних режимів.

У 2011 році Чехія, Польща та Угорщина створили "Платформу європейської пам’яті та сумління" – міжнародний проект з дослідження злочинів тоталітарних режимів у Європі в XX столітті.

У 2009-му році тодішній президент Польщі Лех Качинський підписав закон, що передбачає кримінальну відповідальність за володіння або придбання комуністичної символіки.

Карна відповідальність за використання символів комунізму запроваджена також у Литві, де цей режим прирівняли до нацизму.

Парламент Молдови схвалив заборону використання комуністичної символіки у політичних цілях.

При цьому Україна, яка чи не найбільше постраждала від совєцької окупації, не зробила належних висновків. Попри те, що в 1991 році Компартію було заборонено, вже за два роки вона відновила свою діяльність.

Причому ця організація цинічно заперечує злочини тоталітарного комуністичного режиму.

Верхом цинізму з боку комуністичних бонз є публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років. Ще один кричущий факт – ушанування комуністами кривавого диктатора Сталіна – ініціатора страхітливих репресій, організатора Голодомору, масових страт, депортацій.

Те, що комуністи поставили пам’ятник Сталіну в Запоріжжі, можна порівняти за цинізмом зі встановленням, приміром, пам’ятника Гітлеру в Ізраїлі.

Утім, комуністи нині – при владі і є органічною складовою панівного кримінально-олігархічного режиму, а тому почуваються безкарно.

Всі декларації Компартії про "повернення країни народу" та "боротьбу з олігархами" є пустими фразами: насправді комуністи є вірними прислужниками олігархів.

Стрижнем ідеології КПУ є українофобія, прагнення відновити імперію, повернути Україну у русло "русcкого міра", в чому вони отримують всебічну підтримку з боку Російської Федерації.

На рахунку комуністичного окупаційного режиму в Україні – незліченна кількість злочинів, причому вони аж ніяк не обмежуються добою правління Сталіна.

Варто відзначити і червоний терор під час окупації більшовиками України в 1918-1919 роках, і масовий грабунок селян – так звану "продразвьорстку", що призвела до першого Голодомору 1921-1922 років.

І колективізацію, обернення селян на безправних рабів, які працювали у колгоспах на нових панів – компартійну номенклатуру.
Найтрагічніша сторінка в житті українського народу – найкривавіший злочин комуністичного тоталітарного режиму – спланований у Кремлі геноцид української нації, а саме Голодомор 1932-1933 років.

На рахунку комуністичного режиму – нищення української культури, масові страти представників творчої та наукової інтелігенції, руйнування церков і систематичне насаджування атеїзму.

Варто відзначити і сумнозвісний "золотий вересень" 1939 року з його масовими стратами та депортаціями, розстріли тисяч безневинних людей у в’язницях влітку 1941 року, терор енкаведистів на Галичині у другій половині 1940-х років, Голодомор 1946-1947 років.

І після смерті Сталіна тоталітарний режим не змінив своєї сутності. Українських патріотів кидали до таборів і психлікарень, переслідувань зазнавали їхні рідні та близькі.

Смерть Василя Стуса, Олекси Гірника, Василя Макухи, Олекси Тихого та багатьох інших патріотів – на рахунку тоталітарного комуністичного режиму, який завжди виявляв свою імперську та антилюдську сутність.
За Брежнєва посилилася тотальна русифікація, наслідки якої можемо нині вповні відчути на теренах Південної та Східної України.

І при цьому в Україні наразі щонайменше 4,5 тисячі центральних вулиць міст і сіл названі на честь кривавого більшовицького керманича Леніна.

Загалом же в Україні у 20 разів більше вулиць, які носять імена діячів тоталітарного режиму, ніж названих на честь патріотів, які боролися за українську державність та вулиць, назви яких пов’язані з незалежністю України.

Приміром, у Києві є вулиця Дзержинського, чотири вулиці Леніна, вулиця Крупської, Антонова-Овсієнка, Блюхера, Бонч-Бруєвича, Бубнова, Вєтрова, Гавро, Мате Залки, Камєнєва, Уборевича, Картвелішвілі, Щорса, Щербакова, Якіра та інших.

У столиці України стоять пам’ятники тому ж таки Лєніну, а також Щорсу, Мануїльському, учасникам антидержавного заколоту більшовиків у січні 1918 року.

Одна з центральних вулиць Донецька названа на честь організатора Голодомору 1932-1933 років Постишева.

Вулиця Постишева, а також вулиці Чубаря і Косіора (теж організатори Голодомору) є у Дніпропетровську, проспект Постишева – у Харкові.

Цей список можна продовжувати безкінечно… Більше того, в українських містах і зараз називають вулиці на честь діячів тоталітарного режиму.

Так, 25 січня цього року Дніпропетровська міська рада своїм рішенням присвоїла одній з вулиць міста ім'я генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва!

А чого варта червонопрапорна істерія, яку розгорнули регіонали та комуністи в минулому році.

Нинішній кримінально-олігархічний режим генетично пов'язаний з комуністичним окупаційним режимом: саме колишні компартійні та комсомольські функціонери, червоні директори незаконно привласнили собі фабрики і заводи на початку 1990-х років, ставши олігархами.

Тому засудження комуністичної ідеології та заборона Компартії, а також системна десовєтизація України можливі лише після докорінної зміни влади.

Багато що буде залежати від парламентських виборів у жовтні цього року: чи буде Україна залишатися під владою "колишніх", чи піде по шляху розвитку цивілізованих країн Європи.


Атор: Євген Костюк, Українська Правда



Создан 23 авг 2012