ПОЧАТКИ УВО В ГАЛИЧИНІ

 

ПОЧАТКИ УВО В ГАЛИЧИНІ

УВО - Українська Військова Організація у 20-30-ті роки




ПОЧАТКИ УВО В ГАЛИЧИНІ - II
Статті й матеріяли до діяння Української Військової Організації.
Збірник ч. 2. Зібрав, упорядкував і зредаґував Зиновій Книш.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    ПІДҐРУНТЯ УВО   (Зиновій Книш)

    ПОЧАТКИ УВО У ЛЬВОВІ   (Осип Навроцький)

    В ПЕРШИХ РОКАХ УВО У ЛЬВОВІ   (Франц Штик)

    АТЕНТАТ СТЕПАНА ФЕДАКА У ЛЬВОВІ   (Зиновій Книш)

    ПОЛКОВНИК ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ   (Осип Навроцький)

    БАЛКАНІЗАЦІЯ ГАЛИЧИНИ   (додаток)

©  СРІБНА СУРМА.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Два роки минуло під появи першого збірника "Срібної Сурми". Випустив я його в надії, що в цей спосіб започаткується періодичне видання статтей, спогадів і матеріялів до діяння Української Військової Організації, як це було пляновано на з'їзді колишніх її членів у Клівленді 1960 року.

На жаль, досі з тих плянів нічого не вийшло, і я станув перед альтернативою або далі самому, власними силами, власною працею і власними фінансовими засобами збирати й публікувати ці матеріяли, або махнути рукою і закинути всяку думку про те.

Якщо я мимо всього рішився далі опрацьовувати свідчення, газетні репортажі та всякі інші матеріяли про діяльність Української Військової Організації, то на це склалися дві причини. Найперше, вважаю це святим обов'язком кожного члена УВО. Якщо доля зберегла мене й десятки інших живучих ще членів УВО, щасливо перевела нас крізь тюрми, концентраки, воєнні страхіття і еміґраційні лихоліття, то в тому, попри все інше, мусіла бути якась ціль - дати можність нам говорити і передати наступним поколінням наш досвід, наші переживання, наші успіхи чи помилки і невдачі. А далі - після того, як пішов у світ перший збірник "Срібної Сурми", почали до мене надходити листи від людей, що ніколи не були членами УВО. І надходило їх немало. Виявилося, що надсподівано багато українців цікавляться історією Української Військової Організації і це своє зацікавлення виявляють у листах до редакції своїми завваженнями, доповняльними інформаціями, запитаннями про долю окремих членів УВО, а теж і дрібними пожертвами на дальші випуски "Срібної Сурми". Найменше зацікавлення виявили ті, від кого треба було б сподіватися найбільше співпраці й допомоги, а саме колишні члени УВО. Вистане сказати, що на двадцять два колишні члени, запрошені до співпраці в зредаґуванні другого збірника "Срібної Сурми", відгукнулися тільки три: один з них написав і прислав свої свідчення, до другого треба було їхати і там на місці списати його розповідь, а третій написав, що вважає цю роботу безпотрібною витратою часу. Решта - мовчить і благоденствує в еміґраційному добробуті.

Все ж таки вдалося якось скласти і передати до рук читацької публіки цей другий збірник. Дуже багато поміг мені в цьому сотн. Осип Навроцький з Вінніпеґу. Не тільки самий списав і прислав великої історичної вартости особисті свої спогади й помічення з часів перших років дії УВО у Львові, але з великим накладом праці і зовсім безкорисно винотовував зо старих річників преси всякі нотатки про діяльність УВО, розшукував їх в архівах Осередку Української Освіти й Культури в Вінніпеґу та в інших тамошніх бібліотеках, переписував їх на машині, робив фотостати і все те прислав до мене, як редактора. Без його допомоги ледве чи скоро побачив би світ цей другий збірник "Срібної Сурми". Нехай мені буде вільно зложити йому сердечну подяку не тільки від мене самого, але й від усіх тих читачів, що їм лежить на серці збереження світлої пам'яти про Українську Військову Організацію.

Другий збірник "Срібної Сурми" присвячений початкам УВО в Галичині, зокрема у Львові. Складаються на нього п'ять статтей, одначе вони далеко ще не вичерпують повного матеріялу до історії перших двох літ діяння УВО в Галичині. Зокрема невіджалуваний факт, що не можна було сконтактуватися з другим живучим ще членом Начальної Колеґії УВО у Львові, проф. Юрієм Полянським. Якщо буде змога, треба буде ще колись вернутися до тієї теми в дальших збірниках, залежно від того, чи обізветься сумління старої ґвардії УВО, коли вона читатиме цей збірник, і чи схоче слова прислати свої спогади, свідчення і розповіді.

Початково до збірника мала ввійти ще стаття однієї з тогочасніх студенток тайного українського університету у Львові, щоб відтворити тодішню атмосферу конспіративних умовин життя всієї української молоді, навіть тої, що не мала відношення до Української Військової Організації. Стаття - в формі спогаду-розповіді на підставі присланих листів, записок і матеріялів - вже була зредаґована й готова до друку, але в останній хвилині авторка відмовила своєї згоди на її друк. Згадую про цей факт тільки тому, щоб знали читачі, з якими труднощами мусів боротися редактор цього збірника.

Хоч справа таємного українського університету у Львові не має безпосереднього зв'язку з Українською Військовою Організацією, проте, щоб зрозуміти тодішню добу і життя української молоді початку двадцятих років, конче треба з нею запізнатися. Цікавих відсилаю до таких праць: 1) Василь Мудрий: Боротьба за огнище української культури у Львові, 2) Володимир Мартинець: Університет у катакомбах, (другий розділ книжки "Від УВО до ОУН"), 3) цикл статтей Д-ра Софії з Панкевичів Смішко в "Українському Лікарському Віснику" за 1960-1961 роки.

Використовуючи стару українську пресу старався я не міняти її мови, тільки пристосовував правопис до вимог теперішнього часу.

Скільки разів зайшла потреба ближчих пояснень, давав я їх у редакційних примітках нанизу дотичної сторінки. Всі вони зазначені моїми ініціялами (Прим. З. К.).

Не дивлячись на те, як тяжко було зредаґувати і видати цей другий збірник "Срібної Сурми", я все ж таки не трачу надії, щоб видати третій. Це буде залежати від того, як поставляться до тієї справи читачі, а в першу чергу колишні члени УВО.

На кінці книжки поміщений список жертводавців. Хоч які дрібні були ці пожертви і хоч як їх небагато, та вони дуже приспішили можливість видати друком цей другий збірник "Срібної Сурми". Мушу сказати одверто - коли ці пожертви в майбутньому не збільшаться, третій збірник не вийде. Годі сподіватися від однієї людини, щоб була вона в одній особі автором, редактором, видавцем, адміністратором - та ще й фінансувала всю роботу.

В виду величезних труднощів, найперше у зібранні матеріялів, а пізніше в їх опрацюванні - я міг працювати тільки в неділі і в свята - не маю претенсій на досконалість і щиро буду вдячний кожному за його завваження, поправки чи доповнення. Тільки таким способом - спільною працею і спільними зусиллями - виконаємо спільний наш обов'язок: зберегти від забуття пам'ятки найновішої нашої історії.

 

Зиновій Книш
Початки Української Військової Організації в Галичині - II

Зиновій Книш

ПІДҐРУНТЯ УВО

Українська Військова Організація вступила на місце реґулярної української армії, продовжуючи боротьбу за державну суверенність України. В перших початках у рядах УВО - за дуже малими вийнятками - бачимо майже самих колишніх вояків - старшин, підстаршин і стрільців - українських армій з визвольних змагань 1917-1920 років. Своїм першим організаційним завданням поставила УВО виловити тих колишніх українських вояків з народньої гущі і залучити їх у дальшу боротьбу серед нових умовин.

Але вже скоро рами УВО мусіли розсунутися, не тому, щоб бракувало їй членів з-поміж колишнього вояцтва, як більше з тієї причини, що діяльність УВО мусіла поширитися з ділянки чисто військової - організаційної, бойової і розвідчої - на політичну, вона стала де факто рушійним, керівним пропаґандивним і політичним осередком української суспільности. Її члени давали почин до віднови різних ділянок суспільного і політичного життя, часто ставали в їх проводі, перебирали на свої плечі відповідальність за громадське життя, а те невідхильно мусіло мати вплив також на поставу і діяння УВО.

Таким робом організаційно-політична база УВО поширилася з кола колишніх військовиків на всю українську громадськість. Це зокрема дало себе відчути в Галичині, а головним чином у Львові, де УВО змогла найшвидше оформитися і де вона, завдяки сприятливішим національно-політичним умовинам, потрапила себе виявити більше і сильніше, як на інших українських землях.

Яка була причина, що ідеї УВО знайшли такий глибокий відгомін у найширших верствах західньої вітки українського народу? Причин на те склалося більше і різнорідних. Найперше, ані організаційно ані ідейно Українська Військова Організація не впала з неба, її поява й діяння були підготовані останніми роками політичною діяльністю незалежницьких кіл української суспільности, зокрема зорганізованої української молоді. Завершилося це й усвідомилося в народі з моментом відродження української державности в листопаді 1918 року.

Коли в ніч під 1 листопада 1918 року українці збройно захопили владу в свої руки і на ратуші міста Львова - а також і в інших містах та містечках Галичини - пишно замаяв жовто-блакитний прапор, - радості українців не було кінця. Всі хотіли - кожен на свій спосіб - якось помогти українському урядові і військовій владі. Ґімназійні учні з вищих кляс, а теж інша українська молодь, голосилися до новоорганізованої української армії. Напливали теж добровольці з підльвівських сіл. Реґулярно вишколених військових частин тоді ще було мало, це щойно було в ході творення. А що львівські хлопці добре орієнтувалися в місті, їх зразу ж почали вживати як зв'язкових, кур'єрів і стійкових при різних військових і цивільних урядових будинках.

Не лишилося позаду й українське жіноцтво. На подвір'ї маґістрату діяла вже військова кухня, що її пустили в рух українськи жінки, а засобляли харчами підльвівські села. Дівчата носили їсти воякам на місця, куди годі було під'їхати польовою кухнею, доставляли теж варену страву щоденно раненим у військовім шпиталі на Личакові.

В гарячковій біганині дні летіли стрілою. Всі жили біжучою хвилиною під напором потреб не то що дня, але кожної години, не було часу думати, що буде завтра.

Недовго тривала радість. Вночі 22 листопада по всіх вулицях скріпилася стрілянина, а вигуки "Антек" чи "Франек" довели до свідомости львівських українців сумну вістку, що українське військо покинуло місто і Львів зайняли поляки. Зайво казати, в якому страху жили ці перші дні львівські українці - не тільки польська солдатеска знущалася над ними, але міське шумовиння розгулялося, бешкетуючи і граблячи, де і що попало, прикриваючися польським патріотизмом і підігріваючи для тих своїх цілей ненависть до українців. Хоч і як падає всяке право в воєнному стані, але зовсім безборонні львівські українці не були. Перед своїм виходом з міста Українська Національна Рада та Український Уряд залишили у Львові своїх представників1 для опіки над українською людністю й оборони її від самоволі польських вояків і польської вулиці, а теж і щоб заступати її перед польською окупаційною владою. І вже на другий день вийшло перше число часопису "Вперед", що його видав д-р Лев Ганкевич2 при співпраці Порфіра Буняка, друкарського робітників, а відома на львівському ґрунті кольпортерів газет Лєхова3 негайно зорганізувала його розпродаж.

А тої опіки дуже було потрібно, бо коли й успокоїлася польська вулиця по кількох днях, то їй на зміну прийшли страхіття арештів, інтернувань і воєнних судів. В той час для політичних справ діяли тільки воєнні і пізніше цивільні "наглі" суди, де вся процедура тривала тільки три дні і в її висліді приходило або звільнення або кара смерти. Політичних в'язнів тримали у в'язниці при вул. Казимирівській і вона була вщерть переповнена.

Всі жили надією, шо польська окупація тільки тимчасова, що українське військо от-от вернеться до Львова. Жадібно ловили всі вістки з фронту і то радісно то болюче переживали змінне щастя подій на воєнному фронті. Між Львовом та українським фронтом курсували тайні кур'єри, що якимсь чином завжди потрапляли передертися через сильно бережену польську лінію, приносили вістки і всякі інструкції. Часом відверталося від них щастя і постигала їх жорстока доля воєнної доби, як ось Фолиса4 з товаришами.

Іншим способом годі було дістати відомості з української сторони фронту. Тільки один раз графиня Потоцька їздила від Червоного Хреста на український бік і забрала листа для вояків. Полагодивши свою місію, вернулася вона до Львова на короткий час перед упадком Кам'янця Подільського і привезла листи від українських вояків до їхніх рідних у Львові.

Тим часом щораз більше заносилося на те, що поляки залишаться у Львові на довший час, і треба було подбати про якусь постійну опікунчу і допомогову установу. На початку 1919 року д-р Лев Ганкевич і д-р Степан Федак вистаралися в ген. Розвадовського, коменданта Львова, про дозвіл заложити Український Горожанський Комітет.5 Цей Комітет мав різні Секції, як правну, опіки над інтернованими і полоненими, допомоги політичним в'язням і т. д. Особливо повні руки роботи мала Секція Правних Порад у часі, коли поляки, ідучи вслід за українською армією в відступі, арештували українців, що працювали в урядах за своєї влади, позбавляли їх праці і платні та інтернували.6 В Українському Горожанському Комітеті працювали крім д-ра Лева Ганкевича і д-ра Степана Федака, проф. Маріян Панчишин, його брат-правник, Ольга Кривокульська (пізніша дружина проф. Маріяна Панчишина), суддя Володимир Целевич, Білобрамівна (пізніша дружина молодшого д-ра Панчишина), а потім ще Ярослав Чиж, Осип Навроцький та інші. Деякі з тих осіб зайняли пізніше високі керівні пости в Українській Військовій Організації.

В липні 1920 року почали напливати транспорти українських полонених. Тимчасово перетримували їх на Личакові, звідки розвозили по різних таборах у західній і центральній Польщі. Львівські українці ходили туди розшукувати своїх рідних. Декому вдавалося втекти з транспорту чи то вже з табору - ті втікачі в більшості опісля опинилися в Чехословаччині, де були більші скупчення українських вояків у німецькому Яблінному і в Ліберці (Райхенберґу). Дехто мав щастя залишитися у Львові, напів леґально чи навіть пізніше в зовсім леґальному стані, і вони засилювали громадське українське життя.

А воно лежало в руїнах і треба було в усьому зачинати від початків. Відновилася Медична Громада під головуванням Володимира Сташинського, Академічна Поміч, де головою обрано Михайла Матчака, Товариство Україна з Дмитром Палієвим на чолі та Український Студентський Союз, що його провадив Ярослав Чиж. Це були назверхні вияви діяльности тих молодих людей, що сколихнули львівською українською громадськістю, здеревілою і застрашеною в дійсності польської окупації.

Переважно влилися вони в організоване студентське життя, що буйно тоді розцвіло. Їхня активність і енерґія, досвід воєнних і революційних років та віра в свій нарід, з яким пережили вони радощі і злидні 1914-1919 років, надали величезного розгону студентській справі, що на короткий час висунулася на авансцену українського життя в Галичині.

Десь у вересні 1920 року польські студенти скликали велике віче в університеті Яна Казимира - так переназвали тепер поляки львівський університет. Михайло Матчак мав університетську виказку з давніших часів і йому вдалося дістатися на те віче. Схвалено там, що до львівських високих шкіл - університету та політехніки - можна приймати тільки тих, хто викажеться службою в польському війську, а дівчата - в польському Червоному Хресті або в інших подібних організаціях. Університетська влада - сенат, ректор, декани - прийняли ці резолюції за підставу до відношення супроти студентів-українців, бо це збігалося з шовіністичним курсом польської міжвоєнної політики не допустити до витворення нової верстви української інтеліґенції.

Вернувся Матчак з того віча і здав звіт студентам про нього, про поставу польського студентства і можливі з того наслідки для української студіюючої молоді. Розгорнулася палка дискусія, що велася деякий час на всіх студентських форумах, і в її висліді рішено проголосити бойкот польських високих шкіл.

Про те, очевидячки, говорилося не тільки серед студентів. Проблема доросту і поповнення кадрів української інтеліґенції стояла тоді на устах усіх людей відповідальних за суспільне й політичне українське життя.

Ще 1919 року Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка старалося про дозвіл відкрити наукові курси для студентів. Поляки дозволу не дали, також не дозволено розгорнути ширшу научну діяльність Товариству Прихильників Освіти ім. Петра Могили, ані Ставропігійському Братству. Щойно восени 1920 року студенти зорганізували тайні медичні курси у Львові при допомозі д-ра Василя Щурата, тодішнього Голови Наукового Товариства ім. Шевченка. Вони були предтечею Українського Тайного університету, що фактично створився весною 1921 року, формально почав діяти від академічного року 1921-1922. Першим ректором Українського Тайного Університету був д-р Василь Щурат, другим - д-р Маріян Панчишин, а третім - д-р Євген Давидяк. Трохи пізніше створено теж тайну українську політехніку. Семестри тайних українського університету й політехніки зараховувалися в деяких заграничних університетах, як от у Празі, Берліні, Ґрацу й інших. Скрізь відчувалася щира симпатія до народу, якого молодь мусіла здобувати собі освіту в катакомбах. Ще довгий час пізніше ця справа мала широкий політичний відгук у світі. Посли Мілена Рудницька і Зенон Пеленський покликувалися на неї в своїй заграничній діяльності і в своїх виступах чи то перед Ліґою Народів у Женеві, чи то на конґресах Міжпарляментарної Унії.

Незалежно від своєї научно-студійної сторінки справа Українського Тайного Університету стала одним з головних форумів вияву політичної думки тих кіл, що були згуртовані в Українській Військовій Організації. Свого рода моральну й організаційну опіку над ним виконував Український Студентський Союз, що зараховував між своїми членами таких колишніх визначних українських військовиків, пізніших членів Української Військової Організації, як Остап Кобєрський, Василь Кучабський, Ярослав Чиж, Михайло Матчак, Богдан Гнатевич, Володимир Мартинець, Євген Зиблікевич, Дмитро Паліїв, Лев Литвин, Степан Рудик, Василь Мудрий, Юліян Радзикевич, Володимир Сташинський, Роман Зелений - щоб спинитися тільки на тих кількох назвищах. Були й дівчата, як Анна Залужна, Ірина Макух та інші. Може не всі вони були оформлені, як членки УВО, але стояли під безсумнівним її впливом і достосовували свою діяльність до її політичних директив.

Український Студентський Союз у тому часі був чи не найрухливішою і найбільш поширеною українською організацією. По всій Галичині мав він свої Філії, Секції і зв'язкових, не тільки по містах і містечках, але й по селах - скрізь, де тільки були українські студенти. Це дуже придалося пізніше при збірці фондів на утримання Українського Тайного Університету, Академічного Дому і студентської харчівні при вул. Супінського ч. 21, на допомогу українським політичним в'язням і на різні політичні акції, що їх вела Українська Військова Організація в боротьбі з польською окупацією Західньої України.

Коли на весні 1921 року поліція розв'язала Український Студентський Союз, діяльність його не припинилася, хоч треба було зійти в підпілля і в'язатися системою кличок і тайних кур'єрів. Це з природи речі сповільнювало працю, але давало їй більшої впертости і завзяття. З початком літа нелеґальний уже український Студентський Союз скликав тайний Крайовий Студентський З'їзд, що відбувся в домівці Академічної Громади. Академічна Громада, як льокальне львівське товариство, все ще існувала леґально, студенти сходилися туди пограти в шахи й почитати газети, було загально відомо, що завжди буває там багато української молоді і це нікого ані не дивувало ані не викликувало спеціяльного підозріння. З'їзд цей дуже важний тим, що створено на ньому центральний керівний орган української молоді під назвою Комітет Української Молоді, в скороченні КУМ, та обрано його провід. Устійнено загальні напрямні, що їх мають триматися українські студенти, а при тому З'їзд виплинув на широкі політичні води, схваливши низку політичних резолюцій, що торкалися дальшої політичної боротьби за самостійну і соборну українську державу та накреслювали методи тієї боротьби і політичної праці. Тут слідно вже було режісуру і невидну руку Української Військової Організації, що в тому часі мала між своїми членами людей з різних політичних партій і через них робила натиск на керівництва тих партій.

Конспірація в тому часі була далеко ще не така, як пізніше, все ж таки поліція докладніших відомостей про З'їзд та його організаторів не мала. Само собою, про З'їзд вона довідалася, і про КУМ теж, розшукала пізніше його учасників, були навіть арешти у Львові і на провінції, але нічого не можна було арештованим доказати і їх скоро звільнено.

Сама вже назва Української Військової Організації наводить на думку про збройну боротьбу, а далі підпільну і бойову діяльністі, - все, що зв'язане з безпосередньою акцією. І така була її первісна та ввесь час пізніше головна ціль - бути збройним рам'ям свого народу в боротьбі за державно-політичну незалежність. На початках свого існування стояла вона в тісному контакті з політичними українськими чинниками в подвійному сенсі, цебто достроювала свої акції до дипломатичної дії за кордоном і витворювала таку атмосферу в краю, щоб представники української політики заграницею могли завжди покликатися на підтримку свого народу.

Що робила Українська Військова Організація в окупованій большевиками Східній Україні, ми правдоподібно нескоро, а може й ніколи докладно не довідаємося. Одначе є дані принімати, що вона була далеко буйніша та велася з куди більшим розмахом і засягом, як у Галичині, але тільки до часу, коли большевики проголосили амнестію, ввійшли в політику НЕП-у та українізації. Ця тема жде свого історика, а завдання його, коли схоче він бути сумлінним та об'єктивним, вільним від гура-патріотичної тромтадрації, буде дуже тяжке і невдячне, з уваги на майже комплетний брак джерел.

Натомість галицька вітка УВО, хоч початково і менше чисельна, але діявши иа обмеженій території та мавши політично далеко не таке значення, збігом історичних обставин проіснувала довше, могла себе вільніше виявити, а надівсе - діяти під одностайною своєю назвою Української Військової Організації. Та й стала вона пізніше предтечею великого організованого націоналістичного руху. В 1920-1921 роках ішла вона ще неначе навпомацьки. Ясним для неї було одне: для успіху якоїнебудь політичної чи збройної визвольної акції мусіла вона довести до двох речей - об'єднати всю галицьку українську суспільність довкола ідеї визвольної боротьби на базі неґації польської державної суверенности на галицько-українських землях та втримання її в вірності й послуху своєму політичному проводові, а далі - завішення міжпартійної ривалізації, без чого годі було думати про одностайну національну поставу в боротьбі з Польщею. З того боку становище Української Військової Організації було доволі тяжке, з уваги на те, що властиво не було одного українського Уряду з однією національно-визвольною і закордонно-політичною концепцією. Помимо величезного морального і політичного значення Акту Злуки 22 січня 1919 року на практиці існували побіч себе окремо Уряд УЦР та Уряд ЗУНР. Цей трагічний дуалізм поглибився і закріпився ще більше, коли обидва українські Уряди вийшли на еміґрацію. Уряд УНР спершу в Тарнові, а потім у Варшаві і частинно в Парижі, куди перейшов жити Головний Отаман Симон Петлюра, щоправда стояв на непримирному становищі в відношенні до большевицького Уряду в Москві та його українського сателіта в Харкові, але притримувався військово-політичного союзу з Польщею і, принаймні до Ризького Договору, в'язав свої надії на відбудову української державности з інтервенційним походом союзників в Україну. Уряд же ЗУНР з Диктатором д-ром Євгеном Петрушевичем на чолі формально вважався дальше в стані війни з Польщею і не припиняв своїх дипломатичних та політичних акцій спрямованих на відзискання окупованої своєї території. В такій ситуації Українська Військова Організація, репрезентуючи збройну українську силу в стадії її відновлення, хоч і як хотіла б бути лояльна до політичного українського проводу, то завжди мусіла б стояти на роздоріжжі - з одним оком у сторону УНР і другим у сторону ЗУНР. На свою роботу в Східній Україні вона могла б мати благословення обидвох державних центрів, але тільки теоретично, бо обидва вони себе майже не признавали і стояли у взаємній опозиції. Що ж до Галичини, то тут можлива була тільки співпраця з Урядом ЗУНР, бо Уряд УНР - силою своїх зобов'язань у Варшавському Договорі - не міг в'язати себе з такою протипольською акцією, хочби навіть окремі його члени особисто співчували Українській Військовій Організації.

В об'єднанні галицької української суспільности та здисциплінуванні її в вірності політичному проводові члени УВО зробили більше, як дехто думав би. Не тільки, - хоч самі були пов'язані партійно-організаційними вузлами чи політичними симпатіями - дружньо і лояльно співпрацювали побіч себе в Українській Військовій Організації, але кинулися в вир суспільної праці, відновляли давні форми її діяльности та організували нові суспільні, культурні, організаційні й економічні установи і центри. Своїм власним прикладом, своїм авторитетом свіжої ще в пам'яті всієї суспільности їхньої участи в збройній і революційній боротьбі 1914-1919 років, вони створили в галицькій Україні атмосферу дуже придатну для цілей Української Військової Організації і це давалося відчувати на всіх ділянках національного українського життя. Принаймні так було до 1923-1924 років, - а дальший розвиток політичного стану в Галичині належить до іншої теми, що нею будемо займатися в чергових збірниках "Срібної Сурми".

Гук револьверових стрілів приглушив і дим пожеж притьмарив велику суспільно-політичну працю перших членів УВО в розумінні далекосяглих політичних цілей Української Військової Організації і ми сьогодні або мало знаємо про неї, або схильні її недоцінювати. Це була діяльність того проміжнього українського покоління, що одною ногою стояло ще серед своїх батьків з-перед 1918 року, але лицем своїм звернулося вже до нових обріїв, різко зарисованих актами 1 листопада 1918 року у Львові і 22 січня 1919 року в Києві. Слідами його пішла молодь пізніших ґенерацій у довгому поході українського народу до своєї політичної і державної волі.

 

------------------------------------------------------------------------

    [1] Д-р Лев Ганкевич писав про те: "Вполудне 21 листопада 1918 року в помешканні д-ра Костя Левицького (дім "Дністра" на Підваллі) відбулося останнє засідання Державного Секретаріяту та Президії Центральної Національної Ради.

    На ньому полагоджено справи, зв'язані з евакуацією Львова і прийнято постанову, що для оборони українського населення мають залишитися у Львові д-р Володимир Охримович, д-р Степан Томашівський і д-р Лев Ганкевич.

    Ми зголосилися в польського делеґата, графа Олександра Скарбека, і заявили, що ми є представниками українського населення у Львові. Він прийняв нас дуже ввічливо і розмовляв з нами на тему нав'язання взаємних контактів". ("Дальші дні польської окупації Львова", "Наш Світ", журнал господарсько-кооперативної і громадської думки, Нью-Йорк, р. ІІІ, чч. 4-5 (95-96). 15 травня 1961 р. стор. 12.).

    [2] Гл. про те д-р Лев Ганкевич: "22 листопада 1918 р., десь о год. 6-6.30 зранку вийшов я з хати... Я підійшов до кам'яниці "Дністра" і тут несподівано зустрів мого приятеля зо студентських часів, Порфіра Буняка, друкарського робітника... Ми вступили до Ставропігії при Руській ч. 3. Тут на першому поверсі ми зайняли дві адвокатські канцелярії д-ра І. Голубовича і д-ра Степана Витвицького. Порфір побіг за друкарями і за пів години станули наші українські друкарі до роботи. Папір узяли ми з магазину "Діла" і о 1-ій чи о 2-ій годині "Вперед" був уже в місті. Замість вступної статті я помістив недрукований ще ніде вірш Володимира Винниченка "Сміюсь я з вас, кати мої". А стара Лєхова, наша кольпортерка, "летіла" по місті та на ввесь голос кричала - "Вперед", купуйте "Вперед"!... Поліція її не зачіпала, щоб не втратити власної поваги від її соковитих реплік". (Д-р Лев Ганкевич: "Перші дні польської окупації у Львові 1918 року", "Наш Світ" ч. 2/93, 25 лютня 1961 р. стор. 6.).

    [3] Гл. д-р Лев Ганкевич: "А ось Лєхова, що всю свою молодість переслужила в усяких "панів", (маленькі то були пани), а коли прийшла старість і вона не могла знайти праці, заробляла на життя продажем газет. І треба було її бачити, як з розвіяним волоссям летіла з "Впередом" а потім з "Ділом" чи з "Новим Часом" по ринку і кричала на все горло: "Українці, купуйте свої газети!" Навіть поліціянти її не зачіпали. А мала вона ще й свої кадри. З тих знесінських, замарстинівських, жовківських та личаківських підростків вона зорганізуала цілу сітку продавців українських газет і була їх коменданткою. Завдяки тому український часопис по виході з друкарні був скоро вже далеко на периферіях міста". (Д-р Лев Ганкевич: "Підземний Львів", "Наш Світ", р. ІІ, ч. 9/91, 25 грудня 1960 р., стор. 8.).

    [4] Гл. д-р Лев Ганкевич: "Побіч незабутньої професорки Степанії Пашкевич, передиралися вони з нараженням життя через ворожі лінії. Одну 14-літню дівчину з Винник, Н. Фолиса, сина парляментарного посла і пароха Скнилова, та різничного термінатора Н. Саламиновича зловили польські жовніри і розстріляли". ("Підземний Львів", "Наш Світ", Нью-Йорк, ч. 9/91, 25 грудня 1960, стор. 8.).

    [5] Співосновник Українського Горожанського Комітету, д-р Лев Ганкевич, тільки дуже загально згадує про те в своїх спогадах: "Почав свою повну посвяти працю Український Горожанський Комітет з сеньйором д-ром Степаном Федаком на чолі.

    Влаштовано кухні для найбідніших, звідки йшли обіди для політичних в'язнів. Гаряче підтримував ту справу "Союз Українок". Молоді дівчата і пластуни возили на візках ці обіди до тюрем". (д-р Лев Ганкевич: "Перші дні польської окупації у Львові 1918 р.", стор. 7.).

    [6] Гл. про те д-р Микола Рибак: "Літом 1919 р., по переході нашої армії за Збруч, почала особливо шаліти польська поліція і солдатеска. Доносам на українців не було кінця, всі тюрми й казарми заповнилися тисячами української інтеліґенції, свідомого робітництва і селянства. Головна струя арештованих переходила через Львів на захід, до концентраційних таборів. Д-р Ганкевич, разом з правниками, що перебували у Львові, почали енерґійну акцію, особливо в поліції, військових судах і прокуратурах. Справно ведена акція, очевидно, не могла охопити всіх арештованих, але члени Українського Горожанського Комітету під проводом д-ра Ганкевича і д-ра Федака, діючи майже цілий рік, таки кілька тисяч наших арештованих витягнули з поліційних лабет". (Д-р М. Рибак: "Д-р Лев Ганкевич (посмертна згадка)", "Америка", Філядельфія, 18 січня 1963, стор. 12.).

Початки Української Військової Організації в Галичині - II

Осип Навроцький

Сотник Осип Навроцький, перший Голова Начальної Колеґії УВО у Львові в 1920-1921 роках, подає ось тут незвичайно цінні з історично-документарного боку завваження про початки Української Військової Організації у Львові та про перші роки її діяльности.

Як сам каже, довгий час носився він з думкою, щоб списати їх і зберегти в той спосіб для історії українського підпілля: "Я почав був писати їх у часі останньої війни, в Криниці на Лемківщині в 1940 році, маючи нагоду устійнювати дати й події з двома учасниками початкових дій УВО - чет. Дмитром Палієвим і сотн. Богданом Гнатевичем. Ми прийшли до переконання, що треба все, що ще залишилося в пам'яті, зареєструвати. Але, коли в Криниці з'явилося ґестапо і почало по-своєму нишпорити, ми рішили роботу припинити, а написане знищити. Не можна було в тодішній ситуації придумати безпечне місце для сховку. А не було вказаним рискувати, щоб ґестапо дістало до рук прізвища тих, що були активні в громадському й політичному житті.

Відтворити події з-перед 40 років - надзвичайно важко. Нема навіть можливости орієнтуватися, щодо дат і осіб на основі вісток у тодішній українській пресі - у "Впереді", а опісля в "Ділі" й інших часописах. Ані в Канаді, ані в ЗДА нема всіх річників тодішніх часописів, а лише десь тут і там поодинокі числа... Хочу спробувати відтворити їх з пам'яти, а водночас спонукати проф. Юрія Полянського, члена першої Начальної Команди УВО написати свої спомини, чи доповнити або спростувати мої".7

Ім'я Осипа Навроцького добре відоме було українській громадськості міста Львова й цілої Галичини в часі між двома світовими війнами (1914-1939 роки). Як третій з черги Голова Українського Студентського Союзу в роках 1912-1913, потім директор видавничої Кооперативи "Червона Калина", організатор і перший Голова Українського Спортового Союзу - на тому становищі перебув він повних сім літ - вложив він багато праці в розбудову українського суспільного життя і поклав для нього тривкі заслуги.

В українському війську був спочатку четарем УСС і комендантом сотні УСС до 1 листопада 1918, а від 1 березня 1919 року - сотником УГА.

В політичному житті - був членом Української Радикальної Партії ще з-перед першої світової війни. По війні, на першому повоєнному з'їзді перед кінцем 1920 року у Львові, обрано його генеральним секретарем партії і цей пост занімав він, як довго належав до УВО.

Автор заступає думку - подібно, як Володимир Мартинець, - що Українську Військову Організацію заснували, розбудували і вели колишні Січові Стрільці. В тому дусі і в такому переконанні писав він свою працю про початки УВО у Львові.

Ще залишився при житті другий член Начальної Колеґії УВО, проф. Юрій Полянський. На превеликий жаль не вдалося переконати його про потребу списати свої спогади з тих часів та облегшити в той спосіб працю майбутньому історикові Української Військової Організації. Висилані до нього листи від редакції "Срібної Сурми" залишилися без відповіді.

Ніхто інший з перших членів Начальної Колеґії, а опісля Начальної Команди УВО у Львові вже не живе. Відійшли у вічність полк. Євген Коновалець, Михайло Матчак, Ярослав Чиж, Дмитро Паліїв та інші. Тим більшу вартість матимуть свідчення й розповідь сотн. Осипа Навроцького, як живучого ще члена тієї найстаршої ґвардії УВО.

 

Осип Навроцький

ПОЧАТКИ УВО У ЛЬВОВІ

І

Початок заіснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 року. Тодішня ситуація на військовому і політичному відтинках була така: Старшинський Корпус і вояцтво Української Галицької Армії, роззброєні в квітні 1920 року, перебували в польському полоні в Тухолі та в інших таборах для полонених. Досить велика група старшин і вояків з Херсонської Дизізії перейшла через Карпати на Чехословаччину. По совєтському боці був ще один галицький курінь. Невеличке число старшин і вояків УГА було по різних частинах Армії УНР, найбільше в ІІІ Залізній Дивізії. На волі, в краю, були тільки ті, що щасливо обминули роззброєння, або втекли з польського полону, зараз після роззброєння, з таборів у Проскурові, Ялтушкові, Вінниці й інших. Проживали на волі ще також старшини і вояки Корпусу Січових Стрільців, що по розв'язанні Корпусу в листопаді 1919 року не взяли участи в Зимовому Поході Армії УНР, а добилися до Галичини, або виїхали за кордон.

Політична ситуація була безвиглядна. Президент ЗУНР, Д-р Євген Петрушевич, з найближчим оточенням жив у Відні, провідні політичні і громадські діячі здебільша були інтерновані по таборах - у Вадовицях, Домбю та інших. Виходив одинокий український часопис "Вперед", друкований наполовину польською мовою.

Положення в Галичині добре схарактеризоване у вступі до "Кривавої Книги" Уряду ЗУНР.8

    "Теперішня польська окупація, це страшна картина мартирології українців, мартирології, якої ні під теперішню хвилю не зазнав жаден інший народ, ні якої приміру не знає взагалі історія. Це нечувано брутальна й нелюдська наруга з високих народних постулятів і з засади самоозначення народів.

    Польська інтеліґенція і польська молодь, що складаються головно на польські окупаційні війська, виховані на крайно шовіністичній протиукраїнській літературі і пресі, горить так сліпою та кровожадною ненавистю до українського народу, якої другої пари тяжко знайти в сучаснім світі. Віддаючи в руки цеї інтеліґенції і цих військ "пацифікацію" Східньої Галичини, значило: видати українське селянство та інтеліґенцію без різниці пола й віку на найдикіші переслідування, проти яких бліднуть балканські чи вірменські масакри, російські погроми чи большевицький терор.

    У казематах Модліна, Берестя, Стражлкової, Варшави, в таборах полонених у Домбю, Вадовицях, Перемишлі, Пикуличах і других караються і гинуть тисячі й тисячі неповинних українських жертов звірського терору поляків.

    Число всіх арештованих та інтернованих осіб з цивільного українського населення Східньої Галичини перейшло рішуче висоту чверть мільйона голов, - число в порівнянні до українського населення Східньої Галичини, виносячого тепер не більше як три і пів мільйона душ, - прямо страшне.

    Виходить, що поляки арештували кожного восьмого українця чи українку, це значить у практиці: арештували все, що в народі було свідоміше, характерніше і рухливіше та впливовіше. Розуміється, що вже сама нечувана кількість інтернованих унеможливлювала їх належне приміщення, наслідком чого умови, серед яких цих нещасних наглочено в тюремних келіях, чи нужденних, п'ятнистим тифом і червінкою заражених бараках, сталися рівнозначні з їх засудом на смерть. І справді: щонайменше п'ята частина інтернованих упала жертвою цих страшних хворіб, при чім польські власті нічого не робили, щоб лютуванню тифу й червінки серед цього цвіту українського народу запобігти. Навпаки: хворих держано навмисно всуміш з ще незанедужавшими, щоб у той спосіб вигубити сам цвіт українського народу Галичини.

    Сотки невинних голов лягло в домовину від злочинної польської руки. Українським селянам вирабувала польська армія все, що мали: гроші, худобу, коні, збіжжя, одіж, білля, домашні і господарські знаряди. Багато сіл спалено, на много сіл наложено високі контрибуції, що їх селяни мусіли зложити під загрозою спалення села. Багато церков зачинених, бо священики арештовані, інтерновані або конфіновані в польській частині Галичини, а деякі в звірський спосіб вимордовані,9 много з них мусіли втечею за Збруч рятуватися перед смертю і польськими розбоями. Деякі церкви спалені або зруйновані та зрабовані. Народні школи майже всюди позамикані. Середнє шкільництво, передусім приватне, вбито, до вищих научних заведень (університетів і техніки) наша молодь безоглядно не допускається, не дозволяються уладження приватних університетських курсів для українців коштом українського гроша; товариства і спілки завішені в урядуванні, многі часописи застановлені, словом, припинено все українське публічне життя. В краю ширяться в застрашаючий спосіб різні пошесті, а поляки нароком не дають населенню жадної помочі.

    Оті страшні відносини не перервалися і до сьогодні, мимо того, що навіть у польськім соймі і в польській пресі відозвалися спорадичні голоси людського обурення на страшне варварство польських імперіялістів. Супроти того віддання Антантою власти над кількома мільйонами українців (і жидів) у руки їх так жорстоких національних ворогів було не тільки тяжким промахом проти всіх прав людини і проти примітивних вимог людськости, але прямо видачею на загладу українців у Галичині".10

Осип Навроцький у військовому однострої

В якому часі прибули до Львова старшини Корпусу СС, не знаю. Коли я при кінці серпня 1920 року опинився у Львові, то мусів спочатку скриватися. "Вєк Нови"11 надрукував після розброєння УГА нотатку, що "найгіршою була Коломийська Бриґада, з сотником Навроцьким на чолі, в Бібрці". Я був етапним і станційним комендантом на залізничій станції Бібрка-Глібовичі і певне тамошні поляки мали до мене свої претенсії. Я знав, що за мною шукали поміж роззброєними в касарнях на Ялівці коло Львова, що арештували мого одноіменника, залізничника з Кам'янки Струмилової і ще якогось Навроцького. Та не сиділося мені в хаті і я почав блукати по місті, шукаючи знайомих і праці. Десь з початком вересня я наткнувся на Руській вулиці на Володимира Целевича,12 мого доброго знайомого і товариша з львівського університету та з Академічного Дому. Коли по першім привітанні він довідався, що я не знаю, що з собою робити, одразу запропонував мені роботу на пості начальника канцелярії в Українськім Горожанськім Комітеті, де він був секретарем. Володимир Целевич договорився зо мною, що другого дня вранці підемо до Голови УГК, д-ра Степана Федака. Д-р Степан Федак знав мене з-перед війни. Він був головним директором "Дністра" і "Карпатії",13 а я працював там, як кореспондент. Привітав він мене з поворотом з війни, як знайомого, і без балачок затвердив пропозицію Володимира Целевича. З бюра дир. Степана Федака в "Дністрі"14 ми обидва з Целевичем пішли до канцелярії УГК по другій стороні Руської вулиці під ч. 3, ІІ поверх.

Чи не першого дня після того зайшов до УГК Михайло Матчак.15 Не бачили ми один одного повних чотири роки, а були ми обидва "усусуси",16 товаришували на фронті, працювали під рукою тодішнього сотника Дмитра Вітовського в "Фонді національного скарбу" і приятелювали. В серпні 1916 року на горі Лисоні Михайло Матчак попався в російський полон і перебував у Дубовці над Волгою, разом з Андрієм Мельником та іншими старшинами УСС, що з вибухом революції в Росії 1917 року вирвалися з полону, добилися до Києва і зорганізували там Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Кілька тижнів після бою на Лисоні я попався під Потуторами теж у російський полон, теж над Волгою, але на півночі, в Симбірську. В січні 1918 року, почерез Місію Міжнароднього Червоного Хреста дістався я до Норвегії і після Берестейського Договору, як "полонений України", вернувся до Львова й опісля до усусусів.

В бюрі УГК ми з Матчаком не мали можливости наговоритися. В тому часі Український Горожанський Комітет був одинокою центральною українською установою, де збігалися всі нитки, не тільки харитатного характеру. Сама ж допомогова ділянка вимагала надзвичайних зусиль, а їм могла дати раду тільки така людина, як д-р Степан Федак. Громадський діяч, економіст, невичерпної енерґії і роботящости людина, з цивільною відвагою говорити полякам правду ввічі і ставити домагання, при тому надзвичайно чулий до людської недолі. Треба було опікуватися тисячами воєнних бранців, арештованих та інтернованих, треба було організувати для них оборону. Для тієї цілі створено в Українському Горожанському Комітеті спеціяльний Відділ Правної Оборони, що спершу приміщувався в канцелярії д-ра Голубовського в домі Ставропігії17 при Бляхарській вулиці, а потім при Домініканській вулиці ч 11 на ІІ поверсі.

На диво, найменше було клопоту з фондами. Американська, а передусім канадська еміґрації виявили себе такими жертвенними, як ніколи передтим і ніколи пізніше. Напливали гроші поважними сумами, одного разу від Українського Канадського Червоного Хреста прийшов чек на п'ять тисяч долярів, що в тому часі, перерахувавши на польські гроші, було колосальною сумою. Приходили великі посилки з харчами, одягом, медикаментами та іншими речами. А що не було їх де примістити, то д-р Федак "зареквірував" для тієї цілі залю "Сокола-Батька". Майже до стелі сягали мішки і скрині.

ІІ

Український Горожанський Комітет відіграв чималу ролю в діях УВО, не меншу і його Голова, д-р Степан Федак. Це ж у його бюрах сиділи ініціятори і члени її першої Начальної Команди, чого домірковувався Голова УГК, але ніколи не зраджувався з тим і не противився. А було це так.

Зараз у першому дні моєї праці в УГК його секретар, Володимир Целевич, познайомив мене зо справами й персоналом. Зайшли ми і до Правного Відділу, де працював Ярослав Чиж. З ним я був мало знайомий. Коли я перед війною кінчав університетські студії і поволі пращався зо студентським життям, то Ярослав Чиж щойно його зачинав, але вже на самому початку був членом Виділу Академічної Громади. Я знав про те, що він був членом Стрілецької Ради СС і в Корпусі СС був начальником контррозвідки.

З Михайлом Матчаком ми домовилися, що швидко знову стрінемося, щоб наговоритися про все досхочу. На другий чи третій день потім Михайло Матчак зайшов до УГК і сказав мені, щоб я негайно пішов у важній справі до Ярослава Чижа. Зараз же пішов я до його бюра і він без вступу сказав мені таке: "Ми (я здогадувався, що під тим він розуміє Січових Стрільців) створили Військову Організацію. Війна ще не скінчилася, а навіть, якщо скінчилася, нам треба зберегти свої військові кадри, щоб вести далі боротьбу проти обидвох окупантів і мати на всякий випадок готову військову силу. Організаційна робота вже ведеться. Комендантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова.

"До часу його приїзду необхідно створити якийсь керівний осередок, в першу чергу для зв'язків з Урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича, з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО".

На закінченя Ярослав Чиж запропонував, щоб я зорганізував цей осередок-команду та намітив до неї ще двох членів, з таким застереженням, щоб нічого не говорити з наміченими особами про УВО, аж доки він і Михайло Матчак не узгіднять зо мною осіб.

Інформацій Ярослава Чижа про створення Української Військової Організації та його арґументів про необхідність дальшої боротьби слухав я, признаюся, з запертим віддихом. Такі думки в ситуації, коли я, криючись, шукав приятелів і їх не знаходив, коли порівнював українське довоєнне життя з теперішнім, коли здавалося, що вже все пропало - не приходили мені до голови. Я зрадів цій ініціятиві київських Січових Стрільців, що їм ми, усусуси, завидували, але і подивляли їхні подвиги за часів Української Центральної Ради і Директорії.

Над пропозицією Ярослава Чижа я довго не надумувався і по короткій розмові погодився на неї. Питався я тільки, чому вибір упав на мене. Він відповів мені, що так хвилево склалося, що я під цю пору найвищий ранґою старшина, що віком я старший за них на кілька років, що він, а з ним теж інші старшини пам'ятають мене, як Голову Українського Студентського Союзу, що брав участь і в громадському і в політичному житті ще перед війною, та що визнаюся у Львові й у львівських відносинах краще за них.

Після розмови з Ярославом Чижем вернувся я до канцелярії УГК і коли побачив Володимира Целевича, з місця рішився запропонувати його на члена Команди, хоч він не був військовиком. Але він брав активну участь у студентському житті, майже постійно був членом Виділу ІV Секції Українського Студентського Союзу, націонал-демократичної, де гуртувалися студенти-прихильники Української Національно-Демократичної Партії. Головою тієї Секції був, теж майже ввесь час, Володимир Пежанський, а членами Виділу - Євген Коновалець, Володимир Целевич і Михайло Струтинський. Володимир Целевич був добрим правником і мав політичний нерв та вже деякий досвід у громадському житті.

При першій вільній хвилині під час праці в УГК я зумисне завів з Целевичем розмову про студентські часи і спільних знайомих, щоб зорієнтуватися, хто з них під цю пору є у Львові. М. ін. він подав назвище проф. Юрія Полянського, чи не однолітка нас обидвох, а на всякий випадок товариша з університету і студентського життя, вже зо славою молодого вченого, співробітника відомого науковця, проф. Степана Рудницького. Юрій Полянський був старшиною-гарматчиком в УГА, він же обстрілював місто в перших днях листопада 1918 року з Високого Замку у Львові.

Я швидко рішився запропонувати Юрка Полянського на третього члена Команди. Ярослав Чиж і Михайло Матчак погодилися відразу на мою пропозицію і я негайно після того розмовився з Володимиром Целевичем і Юрком Полянським. Вони теж погодилися, без ніяких застережень. Внедовзі ми зійшлися всі п'ять, таки в бюрі УГК, і устійнили, що ця нова станиця буде називатися "Начальна Колеґія Української Військової Організації", що її, до приїзду Євгена Коновальця, буду очолювати я, як свого рода "координатор".

Офіційних нарад чи засідань ми не відбували. Ми обидва з Володимиром Целевичем працювали в одній кімнаті, Ярослав Чиж був близько, а Михайло Матчак і Юрко Полянський заходили до УГК часто. І не думали ми про якийсь реґулямін, чи протоколи. Спочатку йшлося про те, щоб вишукувати старшин і стрільців та розбудовувати організацію.

Та вже незабаром Михайло Матчак і Ярослав Чиж прийшли з конкретним проєктом довести до відома української громадськости факт створення УВО, а польському урядові, що боротьба проти польської окупації не припинена, буде вестися дальше. Не маю змоги устійнити часу, коли польський уряд рішився на перший крок уніфікації Східньої Галичини з польською - проголошенням її поділу на воєвідства. Це було, мабуть, у жовтні. Ярослав Чиж і Михайло Матчак запропонували виготовити проклямацію з протестом проти рішення польського уряду та розліпити її по місті за підписом Української Військової Організації. Тому, що не було ще у Львові готових до акції вояків, то обов'язок виконати цей задум упав на членів Начальної Колеґії, очевидно, на Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Кожний з нас дістав від Матчака згорток проклямацій, запасся в коробку з клеєм і квачем та ніччю вийшов на місто. Трохи було моторошно від незвичної роботи і все таки небезпечного підприємства, бо ж могло статися таке, що при першій, назагал дрібній акції, ледве створена Начальна Колеґія УВО попадеться в польські руки. Та все пройшло щасливо, тільки ми обидва з Матчаком малощо не пообливали себе взаємно клеєм, бо, наткнувшися один на одного на рогах вулиць Зіморовича и Сокола, зударилися грудьми, але тільки трішки клею вилилося на хідник.18

Поволі прибувало штабу. З'явилися у Львові усусуси Дмитро Паліїв і Богдан Гнатевич, усусус і есес Василь Кучабський, дещо пізніше Остап Коберський, усусус і старшина УГА Степан Федак. Організація "кадрів" проходила досить швидким темпом. Недавні старшини, підстаршини і стрільці почували себе ще зв'язаними військовою дисципліною, а передусім братерством зброї, а дійсність під польським режімом ставала щораз більш болюча для тих, що ще так недавно були вояками вільної української держави і наявно бачили різницю між свободою у власній державі і поневоленням. Старшини і підстаршини, це ж ті студенти з-перед війни, члени Секції Українського Студентського Союзу по майже всіх містах краю, що в своїй програмі праці мали на першому місці культурно-освітню й економічну діяльність для української людности своїх повітів. Стрільці, це члени передвоєнних "Соколів" і "Січей", тих парамілітарних молодіжних організацій, що виховували своїх членів у національній свідомості, привчали до послуху й карности та спільного маршування на шляху до сповнення національних ідеалів. Д-р Роман Дашкевич, організатор "Січей", а опісля перших з'єднань Українських Січових Стрільців, розказує в своїй недавно друкованій на сторінках "Народньої Волі" праці, що перед війною було 900 гнізд "Сокола" і біля 1.000 "Січей". Коли прийняти, що в кожній такій клітині було пересічно 50 членів, то це була майже стотисячна армія. Можна сміло твердити, що провідники сокільсько-січового руху - проф. Іван Боберський, д-р Кирило Трильовський і д-р Роман Дашкевич, що перший зумів притягнути до "Січі" у Львові українську ремісничу молодь і пізніше створив з неї першу сотню УСС - виконали велике діло і добре прислужилися Батьківщині. Ледве чи котра інша нація мала такі багаточисельні організації молоді - студентської, міської і сільської.

Українська Галицька Армія була побудована на територіяльному принципі - була Коломийська Бриґада, що її вояцтво рекрутувалося з коломийського повіту, Сокальська - з сокальського, Бережанська, Станиславівська, Золочівська, Равська і т. д. В тих формаціях вояки стрінулися знову зо знаними собі старшинами і підстаршинами з австрійської армії, колишніми студентами, що їх вони знали з "Соколів" - "Січей". Разом перебули страхіття "чотирокутника смерти", лежали поруч у тифозній гарячці на встеленій тільки соломою долівці. І відомо, що не було випадку, щоб стрільці якоїсь частини УГА збунтувалися проти своїх старшин і видали їх большевикам, хоч як большевики старалися підірвати це взаємне довір'я. З таким самим повним довір'ям віднеслися старшини по повітах до своїх побратимів зброї з УВО, а Стрільці до своїх колишніх старшин. І знову не було випадку, щоб стрільці, члени УВО, зрадили своїх старшин перед польською поліцією, або не дотримали тайни. Так було в дні 1 листопада 1918 року, коли то Генеральний Військовий Комітет у Львові зміг, завдяки власне додержанню тайни перед австрійською владою і перед польськими колами, перевести "блискавичну" акцію у Львові і по цілому краю.

Володимир Мартинець наводить у своїй книжці "Від УВО до ОУН" листа полк. Андрія Мельника, де, м. і. написано таке:

    "...Тоді старшини Січових Стрільців схвалили організувати на рідних землях і серед нових умовин особливу збройну силу. На окремих конференціях випрацювано відповідні вказівки і для фіналізування тієї справи полк. Євген Коновалець виїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, зокрема Уряд ЗУНР, а інші старшини вернулися на рідні землі, (сотн. І. Андрух, пор. В. Романишин, пор. Нерослик, пор. Опока і хор. Решетуха на Наддніпрянщину (СУЗ), а Ярослав Чиж, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Григор Гладкий і згодом полк. Роман Дашкевич, підполк. Іван Чмола та інші - на ЗУЗ. Ці останні одразу приступили у Львові, на підставі отриманих доручень, до створення військового осередку, що кермував би опірними збройними пунктами, які виникли в низці місцевостей на ЗУЗ".19

Полк. Андрій Мельник не згадує тут про Стрілецьку Раду, а говорить тільки про "Старшин Січових Стрільців". Чи дійсно вони, чи може Стрілецька Рада випрацювали конкретний плян Організації, не буду заперечувати. Але скоріше схиляюся до думки, що Ярослав Чиж і Матчак, одні з сильніших20 індивідуальностей з-поміж членів Стрілецької Ради, щойно після приїзду до Львова плян Організації опрацювали і почали його здійснювати. Неоспорним лишається факт, що УВО створили Січові Стрільці. При ствердженні цього треба відмітити момент, що позначився в акціях УВО ввесь час її діяльности.

Строгу військову ділянку і воєнні операції проводили в Штабі Корпусу СС два видатні старшини українського генерального Штабу - ген. Марко Безручко і полк. Юрій Отмарштейн. Члени Стрілецької Ради, що з них ні один не був фаховим військовиком, були скоріше революціонерами і політиками. Неодин раз приходилося їм розв'язувати політичні проблеми і принімати важливі рішення політичного характеру, як от про виступ проти гетьмана Павла Скоропадського, чи вкінці про розв'язання Корпусу. Треба при тому пам'ятати, що ядро протигетьманського повстання творили Січові Стрільці та що командиром Осадного Корпусу СС був полк. Євген Коновалець, а шефом Штабу - полковник Андрій Мельник. Увесь час повстання і деякий час після зайняття Києва, Команда Осадного Корпусу була в дійсності єдиною українською владою. Молоді ще розмірно роками старшини - ніодин з них не мав більше, як 30 років - видвигнені революційними подіями на відповідальні пости, блискавично мужніли і набирали досвіду, сприймали широкий наддніпрянський розмах та державницький світогляд і ставали справжніми соборниками. В поході на Київ я мав нагоду стрінути коло Кам'янця Подільського лише одного колишнього усусуса, хор. Соловчука, що осінню 1916 року, на Лисоні, попався був у російський полон. Він їхав автом до Проскурова і я ледве впізнав у старшині з полковницькими відзнаками колишнього, молодшого за мене на кілька років, мого товариша-усусуса. Ми привіталися і перекинулися лише кількома словами, та, хоч у розмові він був по-вояцьки щирий і скромний, я відчув, що він "виріс" і мене нітрохи не вразив його полковницький ступінь.

Між усусусами кружляла про Стрілецьку Раду така леґенда. Чи то в статуті Стрілецької Ради останнього періоду пізньою осінню 1919 року, чи може в рішенні про розв'язання Корпусу СС у листопаді 1919 року, була постанова такого менш-більш змісту: якщо б на території України витворилася така ситуація, що не діяв би центральний український Уряд, то Стрілецька Рада візьме владу в свої руки і буде переходово виконувати функцію Уряду.21 Не можу собі вияснити, чому я, знаючи про ту леґенду, ніразу не спитав про неї тих членів Стрілецької Ради, що з ними особисто приятелював, зокрема Ярослава Чижа і Михайла Матчака. Тим більше, що я припадково довідався про те, що замешкалі у Львові члени Стрілецької Ради сходяться і радяться. Одного ранку прибігла до мене до УГК секретарка Правного Відділу і передала мені кілька листків, записаних короткими нотатками, що їх знайшла ранком на своєму бюрку. Мовляв, хтось мусів бути ввечері в бюрі Правного Відділу. З тих коротких записок, писаних рукою Ярослава Чижа, я виміркував, що це "засідала" чи радила Стрілецька Рада,22 а темою нарад була, м. і. справа якогось непорозуміння з полк. Романом Сушком. Коли я пізніше стрінув Ярослава Чижа, то без зайвих слів передав йому ті листки. Та пізніше я неодин раз завважував, що вони відбувають наради, але я респектував їх тайну і не допитувався.

ІІІ

Революційно-політична, а менш військова ментальність тих двох сподвижників УВО, Ярослава Чижа і Михайла Матчака, а також і інших, виявлялася в тому, що вони, організуючи військові кадри, цікавилися в першу чергу політичними проблемами. Я вже згадував про проклямацію УВО проти заведення в Східній Галичині "малопольських" воєвідств та про арґументацію Ярослава Чижа за створенням Начальної Колеґії УВО м. і. для зв'язку з політичними партіями. В розмовах на Начальній Колеґії щоразу обговорювано такі питання, а до Володимира Целевича і до мене ставлено домагання активізувати політичні партії - Володимир Целевич національно-демократичну, а я радикальну. Не беруся твердити, що саме ми обидва зрушили їх, бо в одній і в другій партіях були в проводі визначні громадяни й політики, що відчували свою відповідальність і не потребували заохоти збоку, але все ж таки ми немало причинилися до того, що вони почали активніше виступати та що прийшло до створення Міжпартійної Ради, з націонал-демократів, радикалів і християнських суспільників. Представник тих останніх, д-р Кирило Студинський, став Головою Міжпартійної Ради.

Михайло Матчак

Міжпартійна Рада стояла на становищі Уряду ЗУНР, з Президентом д-ром Євгеном Петрушевичем на чолі, і на тому становищі стояла теж Начальна Колеґія УВО. У Львові діяла Делеґатура Уряду ЗУНР у проводі з Михайлом Галущинським.23 Водночас не було не то що ворожого, але й неприхильного наставлення до Уряду УНР, що її армія зводила останні бої з большевиками, а пізніше інтернували її поляки. На такі настрої в колах УВО не мало ніякого впливу віденське середовище ЗУНР. Зокрема нікого не переконували ворожі до уряду УНР атаки д-ра Осипа Назарука, людини імпульсивної і нетолерантної. А він, як говорили старшини Бриґади УСС, що стояла залогою в Кам'янці Подільському, мав бути головним спричинником збоку оточення Уряду ЗУНР жалюгідної ворожнечі обидвох Урядів. В органі Уряду ЗУНР "Український Прапор" не було, здається, ніодного числа, де не друкувалися б різні неприхильні до Уряду УНР вістки, "інформації", а часом і напасті.

В згаданому вище листі полк. Андрій Мельник пише, що полк. Євген Коновалець поїхав до Відня, де був тодішній політичний осередок, а зокрема Уряд ЗУНР. Відомо, що полк. Коновалець утримував тоді ввесь час жвавий контакт з колами ЗУНР і це підтверджує лист полк. Андрія Мельника. А твердження деяких пізніших публіцистів, наче б то полк. Євген Коновалець зірвав зв'язки з Урядом УНР, не відповідають правді. Краще сказати, що після розв'язання Корпусу СС в листопаді місяці 1919 року і після підписання Варшавського Договору взаємні відносини стали холодніші, але поправні, коли згадати, що місію Стрілецької Ради - створити з полонених українців в Італії нову українську військову формацію, акцептував Головний Отаман Симон Петлюра і її частинно фінансував Уряд УНР. Одначе з військовиками з Армії УНР полк. Євген Коновалець був далі в приязні, передусім з полк. Юрієм Отмарштейном та отаманом Юрком Тютюнником. Знов же ж Начальна Колеґія УВО, в перших початках своєї діяльности, не мала нагоди стрічатися ані з політичними ані з військовими колами УНР. Це прийшло дещо пізніше.

В деяких колах Західньої України, в перших роках після програних визвольних змаганнях, як це завжди буває по національних катастрофах, докоряли київським Січовим Стрільцям, що вони, переважно корінні Галичани, не прийшли на поміч УГА в війні з поляками. Відомо було, що Штаб Корпусу СС післав кінний полк під командою полк. Бориса весною 1919 року на Волинь, в обхід лівого крила польських військ, але з дороги викликано його знову на протибольшевицький фронт. Не чув я ніколи, щоб члени УВО підносили такий закид.24 Навпаки, саме старшини Корпусу СС втішалися в вояцьких і старшинських колах УВО якнайщирішою симпатією. Трохи інакше було на еміґрації. В таборах інтернованих у Чехословаччині перебували частини Гірської Бриґади УГА, що перейшли за Закарпаття в травні 1919 року, а після частини Херсонської Дивізії Армії УНР, що перейшли туди влітку 1920 року. Подібно, як у Відні, також у тих таборах давалися відчувати інколи навіть сильні протиуенерівські настрої. В обидвох найбільших таборах, у Ліберці і німецькім Ябліннім, постала, рівнобіжно з УВО в краю, таємна військова організація, що теж поставила своєю ціллю дальшу боротьбу проти обидвох окупантів, а в першу чергу проти поляків. Тяжко мені сказати, чи й тут почин дали старшини СС, що перебували закордоном. Радніше схиляюся до думки, що тамошня організація постала самочинно, а підтримує цю думку факт, що незабаром після приїзду полк. Євгена Коновальця до Львова з'явилися в мене, на конспіративній квартирі в "Червоній Калині", два старшини25 з котрогось з тих таборів і заявилися проти того, щоб полк. Коновалець був начальним комендантом.

Ярослав Чиж

З приїздом полковника Євгена Коновальця до Львова Начальну Колеґію УВО перейменовано на Начальну Команду Української Військової Організації.

Праця в "Штабі" Начальної Команди проходила незвичайно дружньо і в повному довір'ї. Недиво, бо ж усі знали себе взаємно, чи то ще з-перед війни, чи з УСС або СС, товаришували і приятелювали з собою. Січові Стрільці завели теж наддніпрянський звичай кликати себе по батькові: Ярослав Чиж - Ярослав Ілліч, Михайло Матчак - Михайло Федорович, Юрко Полянський - Юрій Іванович, Осип Навроцький - Осип Іванович, а полк. Євген Коновалець - Євген Михайлович. Коли мова про нього, то ми його інакше й не називали між собою. Це також зближувало нас до себе і витворювало щиру товариську атмосферу. З другого боку, кликати себе по батькові конспірувало до деякої міри наші назвища. Про те дбав Ярослав Чиж, що в перших роках війни був приділений до відділу розвідки в головнім штабі австрійської армії,26 а в Штабі Корпусу СС був начальником розвідчого відділу і мав досвід у цьому ділі. Саме він поклав засаду, що члени УВО зобов'язані до найстрогішої тайни, в ніякому випадку не сміють признаватися до своєї участи в УВО не тільки перед польською владою, але й перед українською громадськістю, всі запитання про те мають катеґорично заперечувати, а перед польським судом чи поліцією не підставляти себе героями. Бо розконспірування навіть одного члена УВО, зокрема члена Начальної Команди, може привести до розвалу цілої Організації. З признанням треба висказатися про витриманість "цивілів" з-поміж членів Міжпартійної Ради і Партійних проводів. Багато чого вони здогадувалися, та не прозраджувалися з тим і не плескали язиками. Треба для ясности сказати, що обидва ми з Целевичем брали участь у засіданнях і нарадах Міжпартійної Ради не як представники Української Військової Організації, тільки як умандатовані члени представництва наших політичних партій, що до них кожен з нас належав. Всі годилися з фактом існування УВО і відносилися до здогадних членів Начальної Команди УВО з довір'ям і з прихильністю. З того боку деконспірація не загрожувала.

Водночас члени Начальної Команди - студенти почали організувати студентську молодь і довели до першого по війні студентського віча. Відновлено Український Студентський Союз, що його Головою став Ярослав Чиж, а пізніше Дмитро Паліїв, Академічну Поміч з Головою Михайлом Матчаком, і студентське спортове товариство "Україна", де Головою був Дмитро Паліїв. На становищі Голови "Сокола-Батька" заслуженого в сокільській організації дир. Миколу Заячківського підмінив у пізніших роках колишній старшина УГА, інж. Михайло Хроновят. Д-р Роман Дашкевич відновив січову організацію, одначе не міг дістати дозволу на затримання зненавидженої поляками старої назви, мусів прийняти нову назву "Луг".

В неписаній програмі праці УВО на першому місці, побіч утримання кадрів української армії, стояла справа військового приспосіблення і фізичного виховання молоді. З ініціятиви членів Начальної Команди УВО створився Український Спортовий Союз і я мав честь бути його першим Головою. Цей Союз уже в 1922 році відновив щорічні крайові спортові змагання, т. зв. Запорізькі Ігрища. Організатором їх був довголітній співробітник проф. Івана Боберського і справник "Сокола-Батька", колишній старшина проф. Степан Гайдучок. Молоді спортовці, головно студенти, в швидкому темпі здоганяли і перевищували довоєнні рекорди з різних ділянок спорту.

Водночас члени Начальної Команди УВО дали почин до заснування військово-історичного видавництва в кооперативній формі під назвою "Червона Калина". Знов же ж, проф. Юрко Полянський причинився до відновлення довоєнної плодовитої "Української Видавничої Спілки" і журналу "Літературно-Науковий Вістник", запропонувавши на його редактора відомого публіциста, д-ра Дмитра Донцова. Дмитро Паліїв зорганізував середовище з політичною закраскою "Заграва", що видавало журнал під тою самою назвою при співробітництві д-ра Дмитра Донцова.

Ці всі ділянки почали жвавіше діяти в скорому часі, зокрема коли з таборів з еміґрації почали вертатися і цивільні і військовики та коли прибув до Львова полк. Євген Коновалець. Перший, організаційний період закінчився, зачинався другий, щораз жвавіший і активніший. Як досі, поліція могла бачити і знати тільки зовнішні вияви леґального українського суспільного і політичного життя, діяльність верховних органів Української Військової Організації була добре законспірована й окутана тайною.

ІV

Деконспірація, на щастя тільки частинна, прийшла аж після атентату Степана Федака на маршала Йосипа Пілсудського і воєводу Ґрабовського, коли то молодій УВО прийшлося вперше на ширшу скалю ставити чоло польському поліційному апаратові, щоправда ще не дуже виробленому і зорієнтованому в тому, що діється серед українців.

Безпосередньої участи в підготовці атентату Степана Федака я не брав. Знав тільки, що він, як начальник бойового відділу, мав підшукати відповідного виконавця, але коли, на його думку, не знайшов підходяшого, заявив, що сам його виконає.

Тієї неділі, коли запляновано атентат на відкритті Східніх Торгів, ми обидва з Ярославом Чижем пішли під Стрийський Парк при вул. Понінського і чекали. Минули чи не дві години, а не було чути ані стрілів, ані не завважили ми якогось замішання між публікою. Нарешті юрба почала виходити зпоза загородженої та обставленої поліцією брами і ми відійшли в переконанні, що Федакові не пощастило. Вже пізніше ми довідалися, що в тисняві юрби не міг він пропхатися наперед і мати вільне місце до стрілу.

Ввечері я вийшов на місто, щоб розвідатися між своїми, що сталося. На Сикстуській вулиці стрінув я сотника Людомира Огоновського. Побачивши мене здалеку, підбіг до мене і сказав, що саме перед кількома хвилинами Степан Федак атентат таки виконав і він саме був того свідком, коли приглядався параді перед маґістратом.

Д-р Степан Федак

Це дало привід до арештів, що почалися від студентів. Не тільки тому, що сам Степан Федак був студентом, але й тому, що студентське життя не мало причини конспіруватися, поліція ще найліпше могла в ньому орієнтуватися і добре мала на примітті провідників українського студентства. Почалися масові арешти серед студентства і тоді поліція мимохіть натрапила на членів УВО. Не попався в тюрму тільки Ярослав Чиж, якимсь щасливим випадком, а може і через його обережність, бо, здається, не ночував тоді вдома. Деякий ще час він скривався у Львові і час-до-часу телефонував до комісаря Кайдана та глузував з його слідства.27

А поляки просто скаженіли і застосували до українців "кругову поруку", негірше від большевиків. Авже ж, арештували батька атентатчика, д-ра Степана Федака. Тут доречі буде згадати, як зареаґував він на атентат свого сина, бо це характеризує цього небуденного громадського діяча, як громадянина й людину. Коли ми обидва з Володимиром Целевичем прийшли до нього в понеділок уранці, на другий день по атентаті, до його бюра в "Дністрі" - а ми робили це кожного дня для обговорення біжучої роботи в Українськім Горожанськім Комітеті - то він стрінув нас такими словами:

- Не маю до вас, хлопці, жалю, що ви призначили мого сина. Але кому прийшло до голови вибрати саме сина Федака, що, як Голова Українського Горожанського Комітету, репрезентує тепер українців?

Не ждучи на нашу відповідь, казав нам сідати і реферувати справи.

Були між арештованими Голова "Просвіти", проф. Михайло Галущинський, проф. Василь Щурат і багато других. Загостив і я на три місяці до слідчої тюрми при вул. Баторого. Один з "федаківців" сидів у поліційному арешті при вул. Казимирівській з якимсь "малоросом", можливо, що був це підставлений з поліції шпик. По кількох днях його випустили. Перед відходом питався він свого товариша камери, чи не міг би він полагодити йому щось "на волі". Той, не звіряючися йому з нічим, просив тільки зайти до канцелярії адвоката д-ра Лева Ганкевича в справі оборони, та до Українського Горожанського Комітету в справі харчів. "Малорос" це зробив. Зараз другого дня рано пішов на одне і друге місце. А що я був начальником канцелярії УГК і сидів зараз у першій кімнаті, то він передав це прохання мені. Вже тієї самої ночі поліція арештувала і д-ра Ганкевича й мене. Комісар Кайдан у поліційному допиті і слідчий суддя в арештах при вул. Баторого конче хотіли видобути від мене якісь конкретні зізнання. Зміркував я з їх питань, що вони зовсім не орієнтуються щодо УВО і що ніхто з "федаківців" не проговорився. Не мали вони ніякого доказу про мою участь у підготові атентату, нічого я не допоміг їм моїми відповідями на допитах і по трьох місяцях мусіли мене випустити на волю. Одначе з того часу поліція вже мала мене на оці і віддала під опіку своїм аґентам. Чи йшли за мною зараз по виході з тюрми, я не завважив, але вже застав їх на Руській вулиці. Обставили її з усіх боків та пильно обсервували вхід до Українського Горожанського Комітету під ч. 3, до "Дністра" і до "Просвіти". Нелегку мали службу. До Горожанського Комітету можна було зайти не тільки від Руської вулиці, але й від Бляхарської та Підвалля, через подвір'я будинків Ставропігійського Інституту. А народу йшло багато...

Досить часто і коло мого мешкання при вул. Марка рано й увечері крутився якийсь підозрілий тип. Швидко ми знали їх усіх з лиця, а зокрема спеціяліста в українських справах, худенького блондина, забув його назвище.

Коли після розв'язання Українського Горожанського Комітету я перейшов я на постійну працю до видавничої кооперативи "Червона Калина", - її домівка стала просто ідеальною конспіративною квартирою. "Червона Калина" віднаймала від "Карпатії", що займала цілий перший поверх у кам'яниці купця Купфершміда при вул. Руській ч. 18 побіч будинку "Дністра", маленьку кімнатку й кухонку від подвір'я. Ще перед війною, коли д-р Степан Федак став головним директором "Карпатії", він дістав згоду Купфершміда, щоб пробити стіну до "Дністра" і вибити двері до коридору з-перед його бюра до кімнатки, що її пізніше зайняла "Червона Калина". Кахлева піч дещо закривала ті двері і тому, на щастя, поліція не звернула на них уваги. А коли переводила вона масові труси й арешти серед українців, то ніколи не минала "Червоної Калини". З десяток разів бував у тій кімнатці підкомісар Чеховський і я кожного разу тремтів, ану ж запитається, куди ведуть ті двері. Старався я кожного разу засланяти їх плечима, а що я високий на зріст, то це мені вдавалося.

Така квартира була необхідна і надзвичайно вигідно положена. До неї можна було дістатися від вул. Руської ч. 20 до "Дністра", вийти на перший поверх і попри головну касу та бюро д-ра Степана Федака дійти до незамітних дверей до "Червоної Калини". Крім того можна було зайти до будинку "Дністра" від вулиці Підвалля ч. 9, де містився тоді Земельний Банк Гіпотечний, перейти на подвір'я, де в куті був вхід до "Сокола-Батька" і куди можна було дістатися на перший поверх "Дністра".

Михайло Матчак
(у пізнішому часі)

До тієї квартири постійно заходив полк. Євген Коновалець і другі члени Начальної Команди УВО, тут відбувалися наради і також зустрічі Полковника з полк. Юрієм Отмарштейном, отаманом Юрком Тютюнником і його ад'ютантом, сотн. Добротворським. Там же я бачив останній раз полк. Коновальця і говорив з ним. Це було на другий день після атентату на Сидора Твердохліба. Полковник Коновалець зумисне зайшов туди, щоб поінформувати мене, а через мене й інших, що організатор атентату Дзіковський заломився, стратив нерви, готовий "засипати" всіх і вся. Сказав мені що ввечері виїздить на село, до батьків, що Володимир Целевич уже перенісся до мешкання д-ра Степана Біляка і радив мені також подумати про те, щоб скритися на якийсь час.

Та я чомусь не рішився на те і пішов додому. Над ранком збудив мене пронизливий дзвінок. Коли я відкрив двері на коридор, побачив перед собою гурт поліцистів на чолі з моїм уже дуже добре знайомим підкомісарем Чеховським. Перевели докладну ревізію, очевидячки нічого для них цікавого не знайшли і забрали мене з собою. Коли завели мене до поліційного будинку при Казимирівській вулиці, то зараз же в першій мірі підскочили до мене інсп. Лукомський та підкомісар Чеховський і навипередки, один поперед другого питалися мене, чи знаю я полк. Євгена Коновальця та Володимира Целевича і де вони. З того я виміркував, що вони обидва не дали себе схопити. Стало мені легше на душі і я спокійно відповів їм, що обидвох тих панів знаю, але невідомо мені, де вони тепер.

Повні три тижні просидів я в тій тюрмі на одиночці. Побіч мене, теж на одиночках, сиділи співучасні в організації атентату - Іван Полюга, Семен Український, Федір Яцура, Леницький і Вишневський. Це були одиночки в першому корпусі поліційного будинку, призначені на дисциплінарні арешти для самих поліцистів. Перед ними був вузенький коридорчик, де тримав сторожу озброєний поліцист. Напроти моєї камери були двері до великого коридору і дальше по противній стороні двері до поліційної кантини. Час-до-часу поліцист вискакував на кілька хвилин до кантини чи деінде і ми це негайно завважували, бо ж не мавши що робити, слухали ввесь час під дверима, що діється назовні. Прилипали ми тоді устами до "візитирки", маленького отвору, в дверях кожної камери, і скандуючи кожне слово, бо інакше годі було себе взаємно зрозуміти, коротко себе інформували. Їх усіх уже допитували і від них я дістав потвердження, що Дзіковський зрадив. Його самого тримали десь окремо, один раз бачив я крізь моє віконце, як його поліцист провадив до кантини. Значить, він був "на окремих правах". Всі вони відмовили зізнань, хоч декого з них Чеховський побивав, і жадали передати їх до суду.

Мене не кликали на допит, не пускали на прогулянку, як і моїх сусідів, погодилися тільки, щоб моя дружина приносила мені обіди. Аж по трьох тижнях викликав мене Чеховський і відразу показав на стіну, де висів афіш з проголошенням наглих судів:

- Підете на "доразовий" суд. Від Дзіковського знаємо про все. Ви були заступником полк. Коновальця!

Я відповів, що ніякого Дзіковського не знаю, зізнань відмовляю, тим більше, що поліція протизаконно тримає мене такий довгий час у своїх арештах, і вимагаю відставити мене до суду.

Чеховський побагрянів і накинувся на мене з криком, натякаючи, що може мене змусити говорити.

- Знаю, - кажу йому, - що ви тут биттям примушуєте до зізнань, пробуйте й зо мною.

На те він, чомусь, не зважувався, ще кілька хвилин викрикував і погрожував - я ввесь час мовчав.

Нарешті казав відвести мене до камери, а ввечері того самого дня завезли мене до слідчих судових арештів при вул. Баторого.

Наглий суд мав відбутися в Золочеві, бо Твердохліба вбито на території золочівського суду. Вирятували нас від нього "федаківці". Вони сиділи в тюрмі вже цілий рік а за той час їхні родини встигали здеморалізувати в'язничну сторожу до тої міри, що я ще й сьогодні дивуюся, як це могло статися. Вже в 6-їй годині ранку другого дня по моєму приході з грюкотом відкрилися двері до моєї камери і вбіг туди "федаківець" Степан Терлецкий ("Мизь"). Притащив з собою харчі, книжки, часописи, навіть колоду карт до пасіянсів. При тому заповів, що за кілька хвилин викличуть мене до купелі і там я знову стріну когось з "федаківців". І дійсно за якої чверть години прийшов по мене ключник, що завідував купелями. Там я вже застав Дмитра Палієва і Богдана Гнатевича. Швиденько поінформував я їх про зраду Дзіковського, коли ж запиталися мене вони, що думаю далі робити, щасливо прийшло мені на думку порадити їм, щоб закликали до купелі Дзіковського і вимогли на ньому відкликати свої зізнання в слідчого судді. Не розпитуючи далі, постукали в двері, сказали сторожеві відвести мене до келії, а припровадити Дзіковського. Вже кільканадцять хвилин пізніше довідався я від "Мизя", як то було з Дзіковським у тій купелі. Зажадали від нього негайно зголоситися в слідчого судді і відкликати зізнання - в противному випадку його отруять... Спочатку Дзіковський гороїжився і грозив поскаржитися тюремній адміністрації.

- Це тобі стільки поможе, що мертвому кадило, - відказали йому. Ну, то ж, нас двох можуть покарати за погрози, але нас тут таких у тюрмі більше, а вони вже тобі не дадуть вийти живим.

Додали при тому, що й сам він на тому може тільки скористати. Скінчили,
Ярослав Чиж
(у пізнішому часі)
застукали в двері на ключника, ще й на відхідному погрозили йому п'ястуками.

О год. 9 ранком того самого дня слідчий викликав Дзіковського на допит і він свої поліційні зізнання, що ними обтяжив інших людей, відкликав. Не знаю, як виправдував він перед суддею ті зізнання. Але вже другого дня "Мизь" приніс мені вістку, що нас відлучили від наглого суду - таке переказали до тюрми адвокати. "Мизь" міг шниряти по всіх коридорах і закамарках тюрми, бо зголосився добровільно на помічника при розношуванні харчів. Ключники, народ лінивий, радо на те погодилися, а то тим більше, що не обійшлося тут без порядних хабарів.

Всіх нас т.зв. твердохлібівців, цебто заарештованих у зв'язку з убивством Твердохліба, сиділо в львівській тюрмі 58. Висиділися ми до травня 1923 року. Хтозна, як довго ще були б нас тримали, якби ми не об'явили голодівки на знак протесту проти безпідставного тримання нас у слідстві. По сьомиденній голодівці28 випустили без суду майже всіх, за вийнятком ніби безпосередніх учасників атентату, що їх пізніше судили на спеціяльній розправі.

Дзіковського не судили, йому пощастило втекти з тюрми. Після одного з допитів, коли суддя вже скінчив диктувати протокол, а ключник чекав на підписання карточки, з якою приводили в'язнів з тюрми до суддів, Дзіковський, що стояв уже коло дверей, раптово вискочив на коридор і замкнув двері на ключ, що його суддя забув у дверях. Заки суддя з ключником спам'яталися і счинили алярм, він збіг наниз, вийшов з судового будинку і пропав у юрбі прохожих на вулиці.29

Довідався я про те від молодого студента, що кілька днів пізніше прийшов до мене до "Червоної Калини" з домаганням від Дзіковського дати йому гроші на втечу закордон. Не знавши того молодого чоловіка, відмовився я від знайомства з Дзіковським. Одначе він виказався, що належить до бойового відділу, покликався на знаних мені його товаришів і вкінці я дав йому гроші, не пригадую вже скільки.

Справою Твердохліба і виїздом полк. Євгена Коновальця закордон закінчився черговий етап у розвитку й діяльности Української Військової Організації.

На зовнішньо-політичному і внутрішньому українському фронтах зарисувалися контури нової дійсности, що поволі входила в стадію стабілізації витвореного по війні стану і відповідно до того мусіла пристосувати свої способи діяння також Українська Військова Організація.

 

------------------------------------------------------------------------

    [7] Голос Комбатанта, журнал Об'єднання б. вояків-українців в Америці. ч. 15, Нью-Йорк, весна 1961. Осип Навроцький: Українська Військова Організація (організаційні початки і створення Начальної Колеґії УВО). Ця стаття, з деякими змінами й доповненнями, ввійшла повністю в статтю "Початки УВО в Галичині". (Прим. З. К.)

    [8] "Кривава Книга", видання Уряду Західно-Української Народної Республіки, друкована в Відні 1919 року, має вісім розділів з такими наголовками: 1. Убійства, 2. Арештування, інтернування, знущання, табори для полонених і інтернованих, 3. Нищення майна. Реквізиції. Рабунки. 4. Переслідування української Церкви, 5. Нищення української національної культури й економічного життя, 6. Приневолювання до присяги на вірність, 7. Польська колонізація Східньої Галичини, 8. Поширюваня брехонь і закривання правди.

    Українська влада й українське військо не мають за собою таких учинків. По залишенні Львова не один раз можна було почути думку, що в дні 1 листопада 1918 року треба було негайно інтернувати польську верхівку і тим забезпечити у Львові спокій. Не роблено того і в інших містах України. По закінченні польсько-української війни поляки могли видвигнути тільки справу одного одинокого табору полонених та інтернованих у Косачеві під Коломиєю і воєнного суду в Золочеві, не рахуючи кілька дрібніших випадків, що завжди трапляються в часи воєнної хуртовини. Український вояк не сплямив своєї чести негідними вчинками. І в своїй дальшій боротьбі проти польського окупанта, вже в рядах Української Військової Організації, нічим не споганив свого вояцького імени.

    [9] Коли я перегортав сторінки цієї дійсно "кривавої" книжки і наткнувся на згадку про те, як поляки замордували 73-літнього священика, о. Захарію Підляшецького, пароха Монастириськ, повіт Бучач, то пригадалася мені та хвилина, коли там таки на місці в Монастириськах, після того як Штаб 2-гої Коломийської Бриґади УГА в часі чортківської офензиви вмашерував до відбитих від поляків Монастириськ, місцеві люди розказували нам про ту страшну подію. Польські вояки мучили й тортурували о. Підляшецького та його сотрудника, обливаючи їх кип'ятком, б'ючи прикладом крісів по голові, що аж постріскали їм черепи і мізок виплив з голов. Постріляли їх щойно тоді, коли жертви цього нечуваного звірства віддавали вже останній віддих. Мала це бути пімста за те, що два сини о. Підляшецького служили в українському війську. Добре пригадую страшне обурення українських вояків і завзяття, з яким рушили в дальший наступ, що на жаль, через брак амуніції заломився.

    [10] Залишено мову ориґіналу, тільки правопис пристосовано до сучасних вимог. (Прим. З. К.)

    [11] Польська брукова газета у Львові. (Прим. З. К.)

    [12] Визначний галицький політик і діяч національно-демократичного напрямку. Був пізніше Генеральним Секретарем партії Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО) і з його рамени послом до варшавського сойму. Разом з послом Василем Мудрим переводили з українського боку нещасливу політику т. зв. нормалізації польсько-українських відносин. Вивезений большевиками в 1939 році - пропав безслідно. (Прим. З.К.)

    [13] "Карпатія" - товариство взаємних обезпечень на життя і ренти у Львові. (Прим. З. К.)

    [14] "Дністер" - товариство взаємних обезпечень від вогню. (Прим. З. К.)

    [15] Громадський діяч з української радикальної партїі, в році 1928 обраний послом до варшавського сойму. Пізніше власник видавництва "Ізмарагд" у Львові. Помер на засланні в Сибірі. (Прим. З. К.)

    [16] Популярне скорочення на "Українські Січові Стрільці". (Прим. З. К.)

    [17] Ставропігійське Братство, стара установа, що сягала своїми початками ще до ХVІ століття. У Львові мала комплекс будинків у середмісті і власну друкарню. (Прим. З. К.)

    [18] Розказує про те також Ф. Ш. на іншому місці цього збірника. За його словами, автором проклямації був Дмитро Паліїв, а розліплював їх у Львові Володимир Гупало. Обидві версії собі не перечать, скоріше себе доповняють. Розліплювати прокламацїі могло більше людей, а далі, можливо, що це не була одинока проклямація УВО до справи поділу Галичини на воєвідства, після першої, назвім її проклямацією Матчака, могла прийти чергова, вже виготовлена Палієвим. (Прим. З. К.)

    [19] Володимир Мартинець: Українське підпілля. Від УВО до ОУН. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму, 1949, стор. 32.

    [20] Членами Стрілецької Ради крім них були ще такі особи, як напр. сам полк. Євген Коновалець, полк. Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Юрій Отмарштейн, Василь Кучабський, ген. Марко Безручко та інші. (Прим. З. К.)

    [21] Найбільш авторитетна в тих справах особа, полк. Євген Коновалець нічого про те не згадує. В його "Причинках до історії української революції" про справу розв'язання Корпусу СС пише він дуже коротко такими словами: "Після історичної, мабуть останньої офіційної, наради всіх комендантів окремих частин Армії Української Народньої республіки в присутності покійного Головного Отамана та прем'єра міністрів Ісаака Мазепи в м. Чарториї, де рішено ліквідувати реґулярну війну і перейти на партизанщину, всі старшини Корпусу Січових Стрільців, як галичани, так і наддніпрянці, одноголосно рішили здемобілізувати Корпус і залишити всім вільну руку: або приєднатися до повстанчої армії, яку складав ген. Омелянович-Павленко, або повернутися додому. Думати про те, як дістатися додому, не було часу. Несподіваний напад поляків на Чарторию заскочив Січових Стрільців і деякі інші частини, що були розташовані в цьому містечку. Поляки роззброїли всіх і перевезли, як інтернованих до Луцька". (Полковник Євген Коновалець: Причинки до історії української Революції. Прага, 1928, накладом Проводу Українських Націоналістів, стор. 12-13.) - (Прим. З. К.)

    [22] В тому часі Стрілецька Рада вже не існувала. Про те пише полк. Євген Коновалець: "В липні 1920 р. відбули ми в Празі останнє засідання Стрлецької Ради, на якому, після з'ясування безкорисности і безцільности дальшого перебування закордоном, рішили ми закликати всіх Січових Стрільців до повороту в Галичину. Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька Організація. Старшини Січових Стрільців, що були закордоном, здебільшого роз'їхалися, - одні на Наддніпрянщину, інші до Галичини. Там стали вони такими самими громадянами, як усі інші. Кожний з них вступив до тої групи чи партії, що краще відповідала його особистим переконанням. (Полк. Євген Коновалець: Причинки, стор. 35.). - (Прим. З. К.)

    [23] Визначний культурний, суспільний і політичний діяч націонал-демократичного напрямку. Спочатку Комендант УСС, від 1923 року до своєї смерти в 1931 році - Голова "Просвіти" у Львові, сенатор у Варшаві з рамени УНДО. (Прим. З. К.)

    [24] Про справу військової допомоги для УГА і з яких причин не прийшло до неї на більшу скалю, а зокрема чому формація Січових Стрільців не перейшла до Галичини на Польський фронт писано в українській мемуаристиці немало. Д-р Осип Назарук, що разом з інж. Шухевичем виїхали в тій справі до гетьмана Павла Скоропадського, як делеґати "Команди Українських Військ у Галичині", згадує про те тільки дуже коротко. На авдієнції гетьман Скоропадський: "...сказав, що на таку ціль допомогу дасть. Добрий полк Січових Стрільців, що тоді стояли в Білій Церкві, буде висланий до границі Галичини буцімто на те, щоб обчистити залізницю від полонених. Цей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю. Таку обережність уважав гетьман потрібною, щоб не вмотатися в війну з Польщею. Причім додав іще, що вилучить Січових Стрільців зо своєї армії, коли вони перейдуть Збруч...

    "...Від стрілецьких офіцерів, що відвідували мене (я лежав у кімнаті неприсутного сотника Богдана Гнатевича), довідався я, що Стрілецька Рада відкинула проєкт висилки до Галичини якоїбудь частини, виходячи зо становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв'язане передусім з державними інтсресами Великої України, та що Київ важніший, як Львів, а висилка одної частини загону могла б довести до того, що й Києва не здобудуть і Львова не вдержать". (Д-р Осип Назарук: Рік на Великій Україні, спомини з української революції. Відень 1920, Видання "Українського Прапору", стор. 6-8.).

    Становище Січових Стрільців у тій справі найліпше і найдокладніше з'ясовує їхній командир, полк. Євген Коновалець: "Стрілецька Рада, після довгого та основного обміркування, рішила не їхати до Галичини. При приніманні цього рішення заважили найбільше слідуючі міркування:

    1. З самого початку формування Січового Стрілецтва виховувано Січових Стрільців у тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна його відтягати далеко від центру саме тоді, коли ця державність є явно загрожена.

    2. В складі Січових Стрільців знаходиться велика кількість наддніпрянців, які бачили столицю України в Києві та які до справ Великої України відчували більший інтерес, ніж до справ Галичини, тим паче в такому переломовому моменті, та що тому наказ виїхати до Галичини міг викликати огірчення, зменшити їх запал і боєздатність.

    3. Саме становище на Великій Україні є того рода, що з моментом вибуху революції в Центральних Державах провал Гетьманщини є майже певний та, що при відсутності в той час Січових Стрільців на Великій Україні цей протигетьманський рух прийняв би московсько-большевицький характер.

    4. З утратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть і тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому, що поміж Польщею і Большевією сама Галичина ніяк утриматися не зможе. Тут не згадую вже такого очевидного арґументу, що Січові Стрільці могли дістатися до Галичини тільки з дозволу генерального штабу, і що, не маючи відповідного наказу, а такого ще в той час не було, дискусія про переїзд Січових Стрільців могла бути тільки теоретична". (Євген Коновалець: Причинки, стор. 12.).

    Над тими справами конче треба було довше і докладніше спинитися, бо в початках діяльности УВО належали до неї самі тільки старшини й вояки українських армій і на їхні взаємовідносини вдальшому мусіли впливати події і відгуки недавно минулих років визвольної боротьби. (Прим. З. К.)

    [25] Читачеві може бути незрозуміле, звідки така неґативна постава деяких старшин Української Галицької Армії в тому часі до кандидатури полк. Євгена Коновальця на Начального Коменданта Української Військової Організації. Як уже згадував автор на іншому місці, віденський центр ЗУНР стояв у ворожих відносинах до Уряду УНР, а що полк. Євген Коновалець був командиром СС, як частини Армії УНР, то в цій кампанії, веденій інколи неперебірчивими засобами, перепадало нераз і йому й іншим старшинам-есесам, колишнім членам Стрілецької Ради. Ось як пише про те сам полк. Коновалець:

    "Ця кампанія велася без розбору засобів, з яких головними були: плянове словесне ширення тенденційних нісенітниць по еміґрантських центрах, використовування преси і висилання до краю численних листів до визначніших громадських діячів та до партійних установ за підписом д-ра Петрушевича, чи його урядовців (д-р Підляшецький). Змістом кампанії галицького Уряду був закид найвизначнішим членам Січового Стрілецтва, що вони просто польські аґенти, які зовсім свідомо, а то й за гроші ведуть акцію проти галицького Уряду... Діяльність мою і моїх колишніх товаришів оплутано такою сіткою найбільших нісенітниць і провокацій, що в сторонніх людей мусіло дійсно зродитися підозріння, коли не тверде пересвідчення, що я й мої товариші - якісь польські аґенти. Наслідком такої атмосфери, що створилася кампанією галицького Уряду, був приїзд з Чехословаччини одного старшини з дорученням і пляном позбавити мене життя..." (Євген Коновалець: Причинки, стор. 38.).

    В Німецькому Яблінному на Чехословаччині була Українська Бриґада, що підлягала Урядові ЗУНР. Коли 31 серпня 1920 року за ініціятивою стрілецьких старшин відбувся "З'їзд Відпоручників Українських Військових Організацій Закордоном", то представники тієї Бриґади тільки неофіційно були на ньому присутні, бо комендант Бриґади, полк. Варивода, заборонив брати участь у тому з'їзді під впливом тої нездорової атмосфери, що витворилася наслідком кампанії середовища ЗУНР проти Січових Стрільців. (Прим. З. К.)

    [26] Про те пише, м. і. Д-р Микола Залізняк у своїх спогадах п. н. "Aus den Geheimnissen des Weltkrieges": "Наступного дня рано поїхав я до Тешина. Приїхав я пізно пополудні, вже коло вечора, і зараз пішов до будинку, де містилося АОК (Армеоберкомандо). При вході до будинку стрінувся я з двома українськими стрільцями, що їх знав ще перед вибухом війни, а це пп. Юліяном Чайківським і Ярославом Чижем. З них знав я першого ще як ґімназиста. Ми були взаємно дуже здивовані нашою нежданою зустріччю... На їх запит, що я тут роблю в АОК, відповів я, що переводжу певну українську акцію і в тій справі дістав я сюди запрощення, щоб обговорити деякі справи... Зчерги я запитався їх, що за справа їх привела сюди, і тоді вони розказали мені, що вони якраз вернулися з зайнятого москалями Львова, куди вдалося їм дійти на наказ АОК... Вони розказали мені про все, що вони бачили у Львові, зайнятім московськими військами... Мої політичні вороги між українцями потім використали це і поширили леґенду, що я занімаюся військовим шпіонажем проти Росії в користь Австро-Угорщини і немов би я висилав пп. Чайківського і Чижа до Львова". (Цитовано за книжкою: Полк. Роман Сушко. Хто мав причину вбити полк. Отмарштейна?, Чернівці 1934, накладом автора, Бібліотека "Самостійної Думки" в Чернівцях, ч. 12, стор. 22.) - (Прим. З. К.)

    [27] Ярослав Чиж скоро потім виїхав закордон. Побував кілька місяців у Відні, потім у Празі і в 1922 році виїхав до ЗДА, як відпоручник УВО. Пізніше розійшовся з УВО, був редактором часопису "Народня Воля", органу "Українського Робітничого Союзу" і помeр у 1959 р. (Прим. З. К.)

    [28] Про цю голодівку писала преса: "Політичні українські в'язні, запроторені ляхами у Львові в ославлених тюрмах при вул. Баторого та при вул. Казимирівській, примушені нелюдським поведенням польських катів, почали в останнім часі голодівку. Голодує звиш 100 людей. Виключно політичні в'язні. Їх усіх держать ляцькі гуни вже довше ніж п'ять місяців у страшних тюрмах, а проте все ще нема виглядів, на те, щоб відбулася розправа, яка змогла б виявити - як в усіх інших випадках досі - повну невинність катованих жертов ляцького імперіялізму в Східній Галичині. Слідство проволікається в нескінченість. Усякі просьби підсудимих збувають ляхи різними викрутами та обіцянками, обіцюючи кожному що іншого. До того поведення тюремних посіпаків з в'язнями просто нечуване. Директор тюрми і його збіри впадають щохвилі до келій, щоб переводити ревізії, нищать злобно все, що належить до в'язнів, забирають навіть те, що в'язні одержали за дозволом слідчого судді, напр. прибори до писання, а про ненастанне забирання листів, хоч і цензурованих, вже й не говорити. Але вершина цих ляцьких жорстокостей - це відносини санітарні. Так, напр., здорові в'язні мусять купатися в тих ваннах, в яких безпосередньо перед тим купалися сифілітики. До лікаря-спеціяліста не допускають нікого з недужих, хоч на те є дозвіл самого президента суду. Харч такий поганий і неправильний, що в'язні й без голодівки голодували цілими днями, а харчі, що їх переслали в'язням їх свояки, не доходили до них, бо розкрадали їх ляцькі дозорці. Родин в'язнів не допускають побачитися з арештованими, хочби вони приїхали і здалека. Ті й подібні до них, нечувані в культурнім світі відносини, примусили нещасних в'язнів хопитися голодівки, як акту розпучливої самооборони. В тій справі інтервеньювала дня 6 ц. м. делеґація українських адвокатів (д-р Левицький, д-р М. Волошин, д-р С. Шухевич, д-р О. Надрага і д-р І. Бандель) у судових властей, які приобіцяли сповнити деякі домагання в'язнів. Після другої інтервенції оборонців для 9 ц. м. заключено в порозумінні з польськими окупаційними суддями умову, якою признано в'язням деякі полегші. Цю умову наші в'язні прийняли і припинили голодівку, яка в цілості тривала п'ять днів. Все ж таки в'язні наслідком голоду дуже ослаблені та хворі, між ними небезпечно хворий О. Навроцький, який не встає з ліжка. Побачимо одначе незабаром, як ляцькі тюремні власти додержують умов". (Український Прапор, ч. 11, Відень, субота 17 марта 1923, Різні Вісті. Голодівка українських політичних в'язнів у Львові.) - (Прим. З. К.)

    [29] Гл. про те перший збірник "Срібної Сурми", стор 27. (Прим. З. К.)

Початки Української Військової Організації в Галичині - II

Франц Штик

В ПЕРШИХ РОКАХ УВО У ЛЬВОВІ

І

Перебувши визвольну українську війну, вернувся я з початком 1920 року до Львова. В часі, коли переходили ми Збруч на захід, як полонені, я лежав ранений у шпиталі в Волочиськах. Бачили мене там знайомі поляки зо Львова - я знав їх багато, бо ходив до польської ґімназії на Замарстинові - дали знати моїй матері, вона приїхала і постаралася, що відставлено мене до військового шпиталю у Львові, що приміщувався в будинку української Академічної Ґімназії. В шпиталі поводилися зо мною добре, лікарі і шпитальний персонал не цікавилися тим, хто поляк, а хто українець, і не робили різниць між хворими й раненими. Під лікарською опікою я швидко видужав і мене виписали зо шпиталю та передали до табору полонених на Личакові, в казармі 14 полку "уланів язловєцкіх", а звідти, за старанням батьків, звільнили в місяці травні.

Перед усіми нами, молодими людьми, часто ще хлопцями, що пішли на війну просто зо шкільної лавки, стало питання, як докінчити науку і ввійти в нове життя. Питання це турбувало всю українську суспільність, писалося про те в пресі, пам'ятаю статтю п. н. "Рятуймо наші левенята", що викликала широку дискусію серед львівської української громадськости, ну, і серед нас самих, "левенят". Професор Михайло Яцкевич зорганізував для нас спеціяльні матуральні курси в кам'яниці Української бурси при вул. Хшановського. Такі ж самі курси відбувалися для дівчат-семінаристок, що не могли скінчити школи через війну. Був це час, коли по невдалому поході Пілсудського на Київ, большевики гнали перед собою поляків і перли на Львів. Військо і поліція ганялися по місті за молодими людьми, ловили їх по вулицях і в трамваях і вивозили за місто копати окопи й укріплення - тяжко було через те ходити на ті матуральні курси. Але якось дійшло все до щасливого кінця і в вересні майже всі ми склали матуральні іспити.

Кожного дня верталися до Львова студенти з війська, більшість з них були старшинами в українській армії, за останні роки звикли вони до руху, акції, неспокійного й небезпечного життя, тяжко їм було тепер сидіти безчинно. І вони кинулися відновляти студентські організації. Відновлено "Академічну Громаду", на Загальних Зборах обрано Головою Степана Рудика. Мені припала функція господаря Товариства, пам'ятаю ще, що бібліотекарем був Володимир Мартинець, Михайло Матчак був членом Управи. Відновлено Товариство Правників - не пам'ятаю вже його докладної назви, здається "Правнича Громада". Головою там був Михайло Матчак. Почали знову діяти "Медична Громада" з головою Н. Саламоновичем і академічний хор "Бандурист", що ним дириґував тоді д-р Станислав Людкевич. Хоч поки що ми ще в університетах не студіювали, але товариське й організаційне студентське життя плило під повною парою. Пригадую собі, що на "Маланку" підготовили ми політично-сатиричний скеч, він пройшов з дуже гарним успіхом. Також дуже добре вдався нам великий концерт у честь Тараса Шевченка. Одним словом - далеко нам було до занепадницьких настроїв.

Чимало наших студентів студіювали вже заграницею, дісталися туди або просто з України після відвороту нашої армії, або втікали з таборів полонених "на зелену границю" з Галичини або з Тухолі на Помор'ю в Чехословаччину, а звідти дехто їхав до Австрії або іншої країни. Від них приходили листи, просили, щоб вистаратися їм про документи, потрібні до студій, як ось матуральні свідоцтва, метрики, різні посвідки тощо. Це завдання в "Академічній Громаді" приділено мені і я в зв'язку з тим мав роботи по самі вуха.

Наближався початок академічного року і гостро рисувалося перед нами питання, як ставитися до львівського університету. Від нас ходила делеґація до ректорату за інформаціями. Складу делеґації вже не пам'ятаю, але знаю, що був у ній Михайло Матчак, бо він пізніше реферував нам на зборах вислід переговорів. Ректор не відмовлявся прийняти українців на студії, одначе вимагав, щоб на вписових формулярах у відповідних рубриках ставити "державна приналежність - польська". На те ми не могли погодитися. Галичина входила в склад польської держави тільки фактично, юридично ж Польща мала над нею тільки мандат з рамени Ліґи Націй. Як же ж нам, майже поголовно колишнім українським воякам, що ще так недавно збройно боролися проти Польщі, тепер признавати польську державну приналежність і пересуджувати в той спосіб справу, заки ще вона була вирішена десь там на міжнародньому форумі? Наша делеґація ставилася гостро і ректор їй сказав, що, напр., у Румунії за таку поставу не переговорюють, тільки б'ють у шкуру. Накінець ректор погодився, щоб не заповняти рубрики "державна приналежність", Матчак був за тим, щоб пристати на ті умови, цебто подавати українську національність і залишати порожньою рубрику державної приналежности. Але хтось кинув думку, щоб збойкотувати польський університет і творити свій власний, український, хоч і тайний. Може хто й не вірив у тривкість такої розв'язки, але раз це поставлено виразно, ще й на публічних студентських зборах - ніхто не виступав проти того, бо в тодішній атмосфері це вважалося б браком патріотизму і капітулянством.

Прийшли вакації і принесли з собою два студентські з'їзди у Львові, один вужчий, а другий широкий, у всекрайовому маштабі. Трудно мені сказати, хто властиво скликав ті з'їзди, але головну ролю на них відгравали Михайло Матчак, Ярослав Чиж і Василь Кучабський, цей останній виступав на них з головним рефератом. З'їзд був призначений для справ дальших студій, на ньому формально вирішено оснувати український університет - хоч перші організаційні кроки до того вже давніше було зроблено - і запрошено на ректора д-ра Василя Щурата.

Для політичних справ відбувалися окремі дискусійні вечері в "Академічній Громаді". Пригадую, що Степан Рудик доповідав про "Хиби нашої інтеліґенції", а Василь Кучабський говорив про повстання проти гетьмана Скоропадського. Таких доповідей було багато і дискусії на них ішли дуже палкі. Найперше сходилися ми в нашій домівці в Народньому Домі, але влітку влетіла туди поліція, перевела ревізію, а хоч нічого не знайшла, то комісар Ваґнер таки запечатав домівку під претекстом, що там відбуваються нелеґальні сходини, позабирав протоколи та всякі записки і ми на якийсь час мусіли сходитися по різних інших місцях.

Десь на початку літа 1920 року підступив до мене в Народній Гостинниці, точно вже не пригадую, хто, в кожному разі хтось з колишніх військовиків, слово-по-слові і запропонував він мені приступити до "організації". Не сказав мені назви тієї організації, з розмови виходило, що це організація тайна, нелеґальна і що ставить собі завдання боротися з польською окупацією Галичини. Я про те давніше не знав, уперше про неї тоді від нього довідався. Казав мені прийти до кам'яниці при Личаківській вулиці, не пам'ятаю вже числа, було це на початку вулиці, недалеко від Бернардинської Площі, в партері. Коли я в означений час туди прийшов, застав уже кілька осіб, тоді мені ще незнаних. На короткій нараді, що тривала не довше години, говорено про організацію на місто Львів, обговорювано способи пропаґанди і підтримування духа спротиву польській окупації. З цікавости запитався я, чи буде з нами Степан Федак - я з ним запізнався вже по війні і ми обидва заприязнилися - мені сказали, що він теж працює в цій організації.

Скоро після того рознеслася чутка про адміністраційний поділ Галичини на воєвідства.30 Проти того рішила виступити Українська Військова Організація. Від того часу починаю вживати повної назви, бо хоч між собою говорили ми тільки коротко - "організація", одначе це була та сама організація, що пізніше стала широко відома в цілому краю і заграницею під назвою Українська Військова Організація (УВО). Я про те довідався від Дмитра Палієва. З ним я, очевидячки, був уже знайомий - я був його вістовим у листопадових боях за Львів - і знав про його працю в УВО, хоч і не було його тоді на першій нараді при Личаківській вулиці. Не пам'ятаю вже, яким способом і коли перший раз сконтактувався він зо мною організаційно, але тоді казав мені прийти до однієї вілли при Вул. Листопада. В одній з кімнат стояв цикльостиль і ми мали відбити на ньому відозви проти поділу Галичини на воєвідства.
Дмитро Паліїв у військовому однострої
Не було машини до писання і я мусів ручно писати рильцем на болоні під диктат Палієва. Відозва зачиналася кличем "Проч з окупантами! Український нарід не знесе насилля!" Відбили ми тої відозви 200 штук, з чого 50 я зараз же дав Володимирові Гупалові і ми їх розліпили в різних місцях на мурах Львова. Здається мені, що це була перша відозва УВО у Львові, хоч і не підписана її фірмою. Можливо, що були інші скоріше, та я їх не бачив і про них не чув.

Мої контакти в УВО ішли за посередництвом тільки двох осіб: Дмитра Палієва і Ярослава Чижа. З першим співпрацював я в ділянці пропаґанди і кольпортажу нелеґальної літератури, з другим - у справах розвідочних. Я мав знайомих між польськими дівчатами, що працювали в ДОК,31 час-до-часу діставав від них різні військові папери і носив їх Чижеві до будинку "Дністра". Цікаво, що ні одна з тих польок не зрадила мене і не "засипала". Крім того чимало приятелів і знайомих з дитячих ще і шкільних літ мав я між залізничниками. Заходивши з ними в розмови, нетрудно було мені розвідуватися про рухи польського війська та збирати інші відомості, що могли мати значення для військової розвідки - всі ті відомості негайно передавав я Чижеві. З іншими членами УВО організаційно я ніколи не стрічався, хіба тут і там з Михайлом Матчаком. Полковника Євгена Коновальця бачив я один тільки раз у літі 1921 року, познайомився з ним в Українському Горожанському Комітеті, куди зайшов він за чимсь до Чижа. З військових часів не був я з ним знайомий. Тоді я ще не знав, що він був Начальним Комендантом УВО.

В міжчасі Польща заповіла перепис людности в Галичині. УВО негайно проти того запротестувала і розпочала протиакцію. Наша пропаґанда була вже тоді краще поставлена, мали ми невеликий, але справний людський апарат та й деяке технічне устаткування. Всім тим завідував Дмитро Паліїв. На машині летючки писала нам "Зоська", назвища її не пригадую, вона мешкала десь на Замарстинові, а працювала в одній установі з Остапом Коберським. Поліція ще слабо була поінформована про внутрішнє життя українців, а вже й поняття не мала про УВО, хіба що тут і там наткнулася на окремі, відірвані вияви нашої роботи. Жодних серіозних перепон від неї ми не мали в тому часі, тому й не було потреби стислішої конспірації, все діялося напів явно і серед білого дня, хоч і нелеґально. Деякі матеріяли друкували ми в друкарні оо. Василіян у Жовкві. Одного разу їздив я туди з "Зоською", привезли ми дві величезні валізи друків. Коли ми висідали з ними на станції Клепарів, з якоїсь причини повно там було поліційних аґентів. Не чіпали вони мене, бо якже ж могли підозрівати мене, якого батько працював урядовцем у слідчій поліції? Вони вважали мене за "львовскє дзєцко" і був я для них "свуй варят".32 Щоправда, знали вони, що я був в українському війську, - та це вже минуло і поволі почало вважатися забутим епізодом. Під самим носом переніс я їм валізи з нелеґальною літературою і я певний, що коли б попросив - помогли б затащити їх до трамваю.

Був рух і жвава акція того літа, я просто не чув, як час пливе, повні руки роботи. Тоді теж відбувся в Народному Домі з'їзд чи товариська зустріч колишніх Українських Січових Стрільців. Хто його скликав, не знаю, але проводив на ньому Дмитро Паліїв. Говорив про потребу тримати колишнім військовим контакти між собою, організувати їх на місцях і підтримувати духа опозиції проти Польщі. Учасників було около шістдесят, а діялося це в білий день і поліція нічого про те не знала.

З тієї нагоди відбуто ще інший з'їзд, куди запросив мене Паліїв. Зібралося на ньому теж около п'ятдесятки людей, одного будного дня пообіді, під кінець літа 1921 року, в одній зо шкільних заль Народного Дому. Нікого з тих людей я не знав, а принаймні тепер не можу собі пригадати ані облич ані назвищ, мабуть усі були з провінції, не бачив я там львівських. З'їзд відкрив, на ньому проводив і про справи реферував Дмитро Паліїв. Перший раз, свого рода "офіційно" повідомлено нас на ньому, що існує і діє Українська Військова Організація. Паліїв доручив нам в її імені збирати й організувати на місцях колишніх військовиків і продовжувати боротьбу за державну незалежність. Під кінець з'їзду він усіх нас урочисто заприсягнув.

Все те відбувалося зовсім без ніякої конспірації. Просто не було потреби конспіруватися в таких нарадах. Про все говорено загально, ніяких подрібних інструкцій нам тоді не видано.

В самому місті Львові організаційне життя плило спокійніше, зате по цілому краю шуміло й гуділо, ішов сильний рух проти конскрипції. А рівночасно відбувалася збірка грошей і збіжжя на втримання українського тайного університету.

ІІ

Серед такого життя прийшов пам'ятний день 25 вересня 1921 року. Хоч жив я вдома, при батьках, але заробляв на життя хористом у львівськім театрі, - в мене був непоганий голос. Ранок того дня провів я вдома, мали ми несподіваних гостей, приїхала тітка з Кракова. День - як кожна неділя в місті. Зараз після обіду пішов я до театру, там ставили п'єсу "Костюшко під Рацлавіцамі". Ані в гадку не заходило мені, що станеться далі того самого дня і який це матиме наслідок і вплив на моє життя. В місті був рух трохи більший, як звичайно, наїхало багато сторонніх людей, мали теж приїхати різні високопоставлені особи з польського військового і політичного світа.

Вистава скінчилася десь аж по сьомій годині і я мав ще трохи вільного часу. О годині 8.30 мала починатися опера "Галька", де я співав у хорі. Опера починалася пізніше, як звичайно, бо на ній мав бути гостем маршал Йосип Пілсудский, що приїхав на той час до Львова і за різними парадами та репрезентаційними прийняттями не ставало часу, щоб зачати скоріше.

Бувши в доброму настрою та нічого не прочувачи, крутився я по місті, щоб провести якось цю годинку до початку опери. Хильнув чарку в шинку напроти театру, куди звичайно ходили артисти та ввесь театральний персонал, перейшовся по "корсо",33 вступив до Народної Гостинниці, щоб довідатися про вислід змагань у копаному м'ячі між "Україною" та "Ютрженкою", перекинувся кількома словами зо знайомими, - все, як звичайно, як учора, передучора чи перед тижнем, - та й пішов до театру. Все було готово на 8.30, але з якоїсь причини зачали ми оперу аж коло 10 вночі. Не знали ми причини спізнення, хтось сказав, що Пілсудскому неможна було прийти скоріше. Аж після першого акту рознеслася за кулісами вістка, що на Пілсудского виконано атентат, стріляв до нього якийсь український студент. Може на залі знали про те скоріше. Я аж горів з цікавости, хто це стріляв, може хтось з моїх товаришів або знайомих? Недовго прийшлося ждати, хтось сказав, що атентатчик називається Степан Федак, син відомого у Львові адвоката і громадського українського діяча, також Степана. У мене похололо на серці - я з Федаком останніми часами подружили і майже кожного дня при різних нагодах стрічалися, хоч ніколи й одним слівцем не обмінялися про нашу працю в Українській Військовій Організації. Якщо й була коли про те мова, то хіба дуже загально, як і про інші форми та вияви політичного українського життя.

Не знаю, як діждався я кінця вистави, що як на те дуже довго затягнулася, ми її скінчили аж по півночі. Пізнувато вже було йти кудинебудь довідуватися про долю Федака та про те, як відбувся атентат. Пішов я додому з тим, щоб зараз уранці побігти до знайомих і розпитатися. Мешкав я тоді при Жовківській вулиці, другий дім від читальні "Просвіти".

Була друга година вночі, я тільки що почав засипляти, бурхливі думки шугали по голові і проганяли сон. Коли це - постукали в двері. В таку пору неждані гості могли бути хіба з поліції. Прийшло їх три - всі три мої знайомі, поліційні аґенти Лапіцкі, Рідель і Авґуст. Дуже їм було неприємно, виправдувалися перед батьками і передо мною, що дістали такий наказ і мусять зробити обшук мого мешкання. Робили вони цей обшук довго і старанно, нічого не знайшли, бо й нічого не було. Моя мати, хоч полька з роду, але тримала з сином і поза плечима поліцаїв ховала за пазуху всякі папери, що на її погляд могли б мене скомпромітувати. Нічого такого в мене в хаті не було, забрали тільки плян Львова з поділом на райони. Цей поділ ми зробили для цілей збірки на український університет, та це не перешкодило пізніше польській газеті "Вєк Нови" писати, що в мене знайдено плян міста для протипольського повстання.

Скінчивши ревізію, казали мені одягнутися й піти з ними. На вулиці ждало на нас авто. Ого! Це не абищо, авто в тих часах у Львові, мабуть справа серйозна, хоч нічого мені не сказано, чого і в якій справі беруть мене з собою.

Приїхали ми до поліційних арештів при вул. Яховича. Списали зо мною загальний протокол з т. зв. генераліями і казали ждати в одній з кімнат. Кімната була зовсім порожня, тільки поліцист сидів на кріслі. Мав він мене пильнувати, але ми помінялися ролями, бо скоріше я мусів уважати на нього, щоб не впав він, дрімаючи, з крісла на підлогу.

Ішла година за годиною, на коридорі і в сусідніх кімнатах чути було рух, рипали двері, лунали якісь зойки - та до моєї кімнати ніхто не заходив. Крізь вікно почав уже заглядати блідий осінній день, прийшла дев'ята година ранку, почалося звичайне урядування в поліційних бюрах - а я все ще сам, ніхто ні на допит не кличе, ні навіть дверей не відчиняє. Огорнула мене нетерплячка, я бігав по кімнаті, як звір по клітці, страшенно хотілося курити, а не було що. Вполудне прийшов комісар Кайдан і почав мені читати отченаш, що я хіба зовсім з глузду зсунувся, навіщо було мені мішатися в таку справу? Раз уже зробив я дурницю, що пішов до українського війська, а тепер - батька через мене проженуть зо служби і т. д. і т. д. Міхал Кайдан, а властиво Михайло Кайдан, був українцем з роду, що відрікся своєї віри и національности і став полякам на службу не за гроші, не за страх, а за совість. Я добре його знав, він був військовим товаришем мого батька, обидва разом служили в 15 піхотнім полку за Австрії, Кайдан був там курінним сурмачем. Потім обидва разом вступили до поліційної служби, тільки тепер, за Польщі, мій батько далі лишився в кримінальному відділі, а Кайдана приділено до слідчої політичної поліції. Часто відвідував він мого батька в нас у хаті і з того приводу вважав за відповідне взяти цей протекційно-батьківський тон у допиті. В тім часі він нічим не відрізнявся від інших таких самих як він урядовців слідчої поліції, не був ані ліпший ані гірший від них, не грішив ані більшою здібністю чи інтеліґенцією, ані жорстокістю. Щойно пізніше, в часі справи "святоюрців",34 сильно він змінився і придбав собі славу жорстокого поліційного катюги, аж його за те мусіли, під натиском прилюдної опінії, зняти зо служби.

Коли запитався він мене, чому я вступив до українського війська, я без надуми відповів, що я ж українець і вважав це тоді та й уважаю тепер, що це було моїм обов'язком. Аґент Лапіцкі, що прислухувався нашій розмові, почувши слово "обов'язок", зірвався, якби його жало вшпилило, і крикнув, що він мені того не забуде.

Почався звичайний, реґулярний допит. У нас у хаті був службовий пістоль мого батька і Кайдан чіплявся мене, наче б то я носив його кудись з собою, зокрема наче б то я брав його до міста 25 вересня, це ніби мав йому сказати сам мій батько. Та це була неправда, ані батько йому нічого такого не говорив, ані я того пістоля не рухав, бо й непотрібно мені було його в моїй роботі. Найбільше їх цікавила труп'яча голівка в моєму портсигарі, звідки я її взяв і що вона означає. За воєнних часів такі труп'ячі голівки носили вояки з т. зв. штурмабтайлюнґ-ів,35 вони продавалися по трафіках36 і різних крамничках. Минула війна і цей товар зник з поличок і крамничних вітрин. Але в одній крамниці при вул. Сикстуській бачив я ті голівки, а що в часі українсько-польської війни я служив у пробоєвій сотні, тож купив собі таку одну відзнаку та приклеїв її на портсигар. Якось раз у Народній Гостинниці побачив її в мене Стефко Федак, сподобалася вона йому, він просив теж і йому купити. За день чи два приніс я йому таку відзнаку і він також носив її у портсигарі. Коли після атентату витрясли йому кишені, знайшли портсигар і побачили на ньому труп'ячу голівку. Думали, що це відзнака для членів УВО, приділених до терористичної акції і що дістав він її від команди УВО. Федак не крився з тим, звідки має цю труп'ячу голівку, дістав її від свого товариша зо студентського життя, Франца Штика. Ця труп'яча голівка була в поліційних головах звеном ланцюга, що лучив мене з УВО, тому й пришили вони мене до справи атентату, хоч ані до нього ані взагалі до бойової акції УВО я не мав ніякіського відношення, працюючи ввесь час у пропаґанді. Побачивши в мене труп'ячу голівку Кайдан, якого досвід у справах таємних політичних конспірацій у тих часах зводився до різних фантазій з сенсаційних романів, був певний, що це знак, по котрому пізнають себе члени таємної організації, свого рода німа кличка. Ледве чи й переконало його, що цих "таємних" відзнак може він кожної хвилі добрих кілька сотень купити в крамничці при Сикстуській вулиці.

Так скінчився цей перший допит. Злий, як дідько, Кайдан кудись вийшов, а по хвилі вернувся з моїм батьком, що приніс мені обід. Дозволили подати їжу і глянути на мене, та не дозволили говорити. Зараз потім забрав мене профос37 Ясіньскі, забрав до арештів на першому поверсі. Камери були видно зайняті і для мене не знайшлося там місця, тож поставили залізне ліжко з сінником на коридорі і там я мав ночувати. Було це вигідне для мене, бо я в той спосіб зайняв неначе стратегічний обсерваційний пункт, звідки було видно й чути все, що діється на цьому поверсі поліційних арештів. Ясіньскі пішов собі, давши мені звичайну осторогу, щоб не пробував я порозуміватися з іншими в'язнями, бо це ані мені ані їм не поможе, хіба тільки зашкодить. Залишився я на коридорі сам з поліцистом, що сидів на кріслі перед камерою ч. 7. Двері до неї були напів відкриті і я міг бачити, що всередині є дві особи. Здогадувався я, що там сидить Стефко Федак, бо тільки під тією камерою сидів поліцист. Перейшовся коридором до потребника і глипнув до камери. Кортіло мені бодай одним оком кинути на Федака. За першим разом побачив я тільки того другого чоловіка, в окулярах, і мені здавалося, що це батько Стефка, адвокат д-р Степан Федак. Може його арештували після атентату сина і разом з ним ось тут тримали в фурдигарні.38 Як пізніше показалося, це був д-р Ляндав, жид з України, його арештували у Львові в переїзді з Бельґії.

Почав я розмову з поліцистом. Власне, невільно йому було говорити з в'язнем, та може вважав він мене непричасним до політичної справи, бо й чому ж залишили мене на коридорі, не замкнувши в котрійсь з келій арештів? Слово-по-слові, трохи з нудів, а трохи з цікавости поліцист дався втягнути в розмову. Мабуть надоїло йому сидіти на кріслі, як мумія. Непомітно і ввесь час удаючи, що не інтересуюся мешканцями камери ч. 7., підсунувся я до поліциста і станув так, що міг скоса дивитися в камеру. Тоді побачив я Стефка. Виглядав він жахливо. Лице напухло і в синяках, тільки той, хто добре знав Стефка, міг його пізнати. Ще не проминуло два роки, як вернувся я з війни, а на війні смерть, рани й каліцтво - щодення справа, був час звикнути до того і сприймати це без більшого враження. Але вид збитого Федака потряс мною до болю. Він лежав на ліжку і, здавалося, спав. Моя розмова з поліцаєм мусіла його збудити, бо він розкрив очі і глянув на мене але мабуть не пізнав. Може тільки вдавав, що не пізнав, а може так був стомлений мукою і побоями, що годі було знайти в його очах іскру свідомости довкілля.

Хоч загартований життям, почув я, як сльози підступили мені до очей і я зам'явся та й перевів розмову на щось звичайне, щоб скрити моє зворушення.

Потім мав я нагоду около три тижні сидіти разом з д-ром Ляндавом в одній камері і він мені розказав про те, що діялося зо Стефком після того, як приведено його вже до поліційних арештів. Д-р Ляндав студіював хемію в одному з бельґійських університетів. Наскільки міг я пізнати його за цей короткий час, він справді глибоко був зацікавлений своєю наукою і поза хемією не бачив світа... Арештовано його в поїзді в дорозі до Львова, поліція підозрівала в ньому большевицького аґента. Не знаю, скільки в цьому було правди, може він упав жертвою надто великої ревности поліцистів, а може справді мав щось на сумлінні, не цікавило мене в той час, я хочу тільки передати його свідчення про Степана Федака так, як я під свіжим враженням і за свіжої пам'яти, записав його в моєму нотатнику вже в часі судового слідства, коли дозолено нам на письмове приладдя в камерах.

    "Коло години 10 ввечері привели до моєї камери якогось чоловіка. Одяг на ньому пошарпаний і покривавлений, голова вся замотана бандажами. Поклали його на ліжко. Прийшла з ним ціла купа всяких поліційних "чиновників", я мало що міг довідатися з їхньої розмови. Виходячи, залишили озброєного поліциста перед камерою і казали вважати на цього чоловіка та без вагання стріляти в разі якихсь його підозрілих рухів. Які-небудь "підозрілі рухи" в стані тієї людини, це була чиста нісенітниця, але я й сам злякався перед такою перспективою, бо одиноким суддєю в цьому випадку був поліцист і він просто міг застрілити в'язня зовсім безкарно, ще й мені могло при тому перепасти. Не знав я, хто такий новий пришелець, мелькнула мені думка, що мусить це бути якийсь небезпечний бандит. І я станув собі в кутику, щоб подальше і від нього і від поліциста. Мусіло це відбиватися на моєму обличчі, бо по якомусь часі цей чоловік заговорив до мене по-німецьки, підозріваючи в мені чужинця: "Bleiben Sie ruhig und haben Sie keine Angst, ich bin kein Bandit".39 Хотів я щось йому відповісти, але поліцист схопився на ноги і крикнув на нас обидвох, щоб мовчати і ні пари з уст! Цей пан - я скоро потім довідався, що він називається Степан Федак - просив мене подати йому води, поліцай і на те не дозволив а потім щось подумав і сам підніс йому кухлик з водою. Так пересиділи ми десь до другої години вночі. На коридорі дався чути рух і гармідер. Задзеленькотіли ключі й загуркотіли тяжкі кроки - поліцист схопився на ноги і витягнувся струною. До камери ввійшло шість людей, деякі в цивільному, а деякі в одностроях вищих поліційних урядовців. З їхніх слів довідався я, що мій співв'язень називається Федак. Стягнули його з ліжка, казали одягнутися й іти з ними. Не дуже що було одягати, бо все на ньому було пошарпане, а сам він, бідачисько, так побитий, що ледве тримався на ногах. Котрийсь з них сказав: "буде жити", на що другий додав: "тим гірше для нього". Федак не міг не то що йти, але навіть триматися на ногах, поліцист мусів узяти його під рам'я і так випровадити з камери. Загуркотів мотор на подвір'ї, поїхали і за хвилину все замовкло. За які дві години знову привезли Федака, вже не було тих поліційних достойників. Лишили поліцая коло дверей та й пішли. Федак знову ляг на ліжко, не міг з вичерпання ані стояти ані сидіти. Попросив води. Навчений досвідом, я вже не пробував подати, сказав про те поліцистові. А він мені: "а що ж це, самі не можете того зробити?" Це було для мене знаком, що вільно мені наблизитися до нього і заговорити. Поговорив я кілька слів, - маловажних, щоб не викликати підозріння в поліциста, та й не хотілося томити Федака, бо він ледве дихав.

    Полягали ми спати. Спали чи не спали, але якось перебули ніч, до ранку вже ніхто до нас не заглянув. А вранці почалася правдива "мандрівка поліційних народів" - здавалося, ледве чи знайшовся у Львові якийсь поліцай, що не захотів би подивитися на Степана Федака, оглядали його, як звір'я в менажерії. А він лежав у гарячці. Часом вимовляв якісь окремі, відірвані від себе слова, я не міг нічого зрозуміти. Питався я його, де він був уночі - на момент зарисувався образ здивування в нього на обличчі, а потім сказав він: "ніде". Не пам'ятав у гарячці. І так пройшов цілий день..."40

Стомлений думками ляг я спати. На другий день знову почав я мандрівку по коридорі. Поліцист, що того ранку тримав службу коло Федака, був добрячий і позволив мені перекинутися з ним кількома словами, скільки разів переходив я попри його камеру. Стефко вже трохи прийшов до себе, пізнав мене і жалівся, що ввесь змасакруваний. Коли мив ноги в мидниці, я бачив, що вони покривавлені і виглядали, як одна велика рана. Також боліла його рана в грудях.

Знову почали налазити всякі поліційні типи. Перший прийшов комісар Стойків ще з якимсь незнаним мені осібняком. Заглянули теж до камери ч. 9, де сидів Огоновський,41 та й мене не покинули своєю увагою. Казали мені ставати то лицем до них, то боком, то в шапці, то без шапки - одним словом, чинили враження, наче б хотіли когось пізнати. Не міг багато говорити зо Стефком, бо щораз приходили якісь поліційні "шишки". Влетів Кайдан - і так само швидко щез. Він тільки сказав, що приходила рідня Федака з заявою, що вирікаються його за його вчинок. Це була очевидна брехня, але коли сидіти між чотирьома стінами тюремної камери, можна всьому повірити. Кайдан пішов на звичайний поліційний трік, щоб заломити психічно в'язня, і признаюся, що й у мені зродився сумнів і я чув, як мене заливає лють і жаль за таке відношення рідні Стефка, а вже Кайдана то здається на куски порвав би.

В полудне прийшло стільки поліцаїв, що й обернутися нікуди на коридорі, а все "грубі риби": Ґошовскі, Лукомскі, Новодворскі, Кайдан і ціла плеяда інших, тоді незнаних мені ані з назвища ані з вигляду. Оглянули нас усіх трьох, цебто Федака, Огоновського і мене, а потім Новодворскі накинувся мокрим рядном на ключника Ясіньского, чому він тримає мене з Федаком на тому самому коридорі, коли ми належимо до однієї справи і невільно нам порозуміватися. Та куди мав він мене подіти, коли не було місця, всі камери зайняті, не могло й мови бути про якусь ізоляцію. Наробили шуму і крику, - як прийшли, так і пішли. Лишився тільки Ясіньскі і сказав Федакові, що приходила його сестра, принесла їсти, і що Український Горожанський Комітет зложив 3.000 марок в поліційній касі на його потреби. Отже Кайданова брехня, ніби то рідня Степана Федака відреклася від нього, показалася на дуже коротких ногах. Принесли якісь пляшки з великими наліпками на них, здається це мусіли бути ліки. Федак просив цигорнички, уста в нього запеклися від гарячки і тяжко було йому курити. На щастя мав я коло себе цигорничку: лишили мені її при особистій ревізії.

Десь між годинами першою і другою змінилася варта коло Федака. Забрали добрягу поліциста, на його місце прийшов якийсь "пшодовнік",42 а ще за пів години Кайдан з одним поліцистом, забрали Федака і мене посадили на його місце до камери ч. 7. Пшодовнік далі лишився на своєму кріслі, пильнував мене так само, як перед тим Федака. Тільки я заговорив до другого в'язня в камері, а він як не гукне:

- Тихо! Невільно говорити!

Це до мого сусіда. А до мене, на диво, чемненько:

- Прошу пана, тут неможна розмовляти.

Був це старий вусатий дядько, тип австрійського "вахмайстра",43 службіста.

Як неможна то неможна, не будемо битися за те. Обернувся я до нього "заднім фронтом" та й здрімнувся. Коли пробудився, вже стемнілося. Бачу - двері замкнені. Говорити все одно неможна, бо крізь "візитирку" невпинно глядить поліцейське око.

Значить, узяли мене під строгіший нагляд, ізолювали, - почалося поліційне слідство.

ІІІ

28 вересня 1921 року викликали мене з камери й повели до канцелярії: сидів там Новодворскі. Небагато зо мною говорив, запитався про моє алібі з 25 т.м., що знайдено в мене при ревізії, де і навіщо купив я труп'ячу голівку і т. п. Виглядало, що він тільки загально хотів зо мною запізнатися, придивитися, що це я за птиця. Передав мене на допит до комісаря Стойкова. Чекав я може з годину, Стойків тим часом списував протокол з якоюсь гарною жінкою, не знаю, що це була за справа. Вона працювала в каварні "Ренесанс".

Цей перший допит був дуже коректний і протокол з нього списавий правдиво.

Відправили мене назад до камери. Дістали ми нового товариша, якогось Лєха, цікавого хлопця і веселуна. А на коридорі примістили дівчину. Це була Демидчуківна, її також арештували в політичній справі.

Одного вечора закликав мене на допит Кайдан. Був солодший від цукерка і взагалі можна було думати, що це не поліційний комісар, тільки добрий знайомий з каварні. Розпитувався мене тільки про студентські справи: дати Крайових З'їздів, їхні постанови і т. д. Також питався про якогось "стрийка", його походження і ролю в українському житті. Можливо, що чув він десь слово "Кум" (Комітет Української Молоді). Це для мене самого була загадка, ніколи я про ніякого "стрийка" не чув, а про інші справи говорити не хотів, збував Кайдана будь чим. Та він тим нітрохи не зразився, казав мені "передумати справу" за ніч, він наче б то бачив, що я змінився, вже не такий гордий і бундючний, як першого дня після арешту. На тім закінчилася наша балачка, бо хіба не міг я того назвати допитом.

Як досі, не міг я нарікати. Велося мені незле, їсти не бракувало, Український Горожанський Комітет зложив у "кантині" для мене тисячу марок, сидів я не самий, завжди було нас у камері три-чотири. Якраз привели якогось польського підпоручника, Мартина Вісьльобского. В нього був надзвичайний дар розказувати жарти, підспівувати веселі куплети, і як довго він з нами сидів, наша камера скидалася на кабарет. Сусідство на коридорі змінилося, забрали Демидчуківну, дали "Піпця".44

Знову покликав мене Кайдан і цим разом витримав мене кілька годин, від одинадцятої рано до четвертої після обіда. Була мова про наше знайомство зо Степаном Федаком і знову про студентські справи і ще раз про того мітичного "стрийка". І так у колісце про одне й те саме. На тому допиті, лякаюся, сказав я дещо, на мою думку, нічого такого, що обтяжувало б окремих людей, бо й не розпитував мене Кайдан про них, говорив тільки загально, про атмосферу серед українців, про настрої в студентських колах, як ми уявляємо собі наше майбутнє життя, чого сподіваємося і т. і.

На другий день уранці около 10 години прийшов до мене поліційний аспірант з номером газети "Вперед". Була там згадка, що мене в поліції сильно побили. Аспірант просив мене це спростувати і ми списали відповідний протокол, я заперечив побої, бо й справді ніхто мене в поліції не бив.

Ще мушу згадати про одне. На кілька днів кинули до нашої камери якогось Бохана. Це було небавом після того, коли я прийшов туди на місце Федака. Бохан не мав де спати, ляг на підлозі і я дав йому під голову плащ Степана Федака. Якось так склалося, що коли виводили Федака з келії, забули про цей плащ, а був він подертий і покривавлений. Коли Бохан відходив з келії, забрав цей плащ з собою і здається виніс його на волю. Поліція пригадала собі тоді про те, та вже було запізно. Шукали за ним, та не знаю, чи вдалося ім віднайти Бохана.

Нас тим часом перевели наниз, до камери ч. 3. Товариство в камері мінялося кожного дня, пам'ятаю якогось механіка з вулиці Ліндого, потім одного "петлюрівця"45 звідкись з-під Луцька, він умів розповідати чудесні казки і ми слухали його довго в ніч.

Кайдан час-до-часу кликав мене на довші чи коротші допити-балачки. Одного дня це скінчилося, він предложив мені списаний протокол з того, що було говорено на тих допитах. Добре не пам'ятаю, що там було, це не був головний протокол у моїй справі, до того прийшло пізніше, як це сталося, розкажу. В протоколі Кайдана багато писалося про деякі папери, забрані в мене на ревізії - вони не мали значення, - а найдовше спинявся він коло мапки Львова з поділом Львова на райони. Розстався тоді Кайдан зо мною дуже приязно, навіть люб'язно, ще й погостив мене вечерою в своїй канцелярії.

Скоро після того взяли мене на допит, що тривав від десятої вранці поза десяту вночі і став зворотною точкою в цілому моєму слідстві до справи Федака й товаришів. Тоді пізнав я суддів Анґельского і Торосєвіча, що провадили судове слідство в нашій справі. Щораз хтось новий приходив і встрявав у допит, м. і. доволі довго допитував мене також Лукомскі. Але основний і головний допит вів та протокол зо мною списував аспірант Ґах. Я того панка не знав давніше, вперше тоді з ним познайомився. Ґах уже не обмежувався до загального говорення про студентські чи суспільні українсью справи. Коли й говорив про них, то були вони в його допиті тлом для конкретного обвинувачення в конспіративній підготові до атентату на Йосипа Пілсудского і воєводу Ґрабовского. Він конче хотів мене дочепити до тої справи, хоч я справді й зеленого поняття про те не мав, нічого не знав не то про виконання, але навіть плянування атентату. Я й не був тоді певний, чи Федак стріляв саме до Пілсудского, чи до воєводи Ґрабовского. Скоріше схилявся б я в той час до думки, що він хотів застрілити Ґрабовского, бо недавно ми вели акцію проти поділу Галичини на воєводства, я ж сам друкував і кольпортував летючки та відозви в тій справі, то й прийшло мені на гадку, чи стріли Федака не є одним звеном у тому ланцюгові. Та й тепер ще, коли пригадую собі ті часи, не можу сказати, щоб серед галицьких українців, а зокрема серед колишніх військовиків, була якась спеціяльна ненависть до Пілсудского. Безперечно, вважали ми його нашим ворогом, як кожного поляка, до того ж він був Головою польської держави, що окупувала Галичину. Але з ним ми не мали багато до діла, зате місцеві польські кацики, від звичайного поліциста внизу аж до воєводи вгорі, давалися нам взнаки кожного дня і на кожному кроці і ненависть супроти них справді була вибухова.

Мій допит з Ґахом власне виглядав так, що Ґах говорив і відчитував якісь довжелезні рапорти, а я слухав. А говорив він багато таких речей, що їх я, помимо того, що був українцем, та ще й львов'янином, жив серед українців і брав участь в українському суспільному житті, не знав і ніколи про них не чув. Маю тут на увазі не якісь фікції чи фантазії, але різні правдиві назвища, факти, установи й події українського життя у Львові та й у цілому краю, помішані й переплутані в тих рапортах. Та й звідки мав я про все те знати? Як молодий хлопець пішов добровольцем на війну, вернувся з неї мавши всього 21 літ, пішов у студентське житгя, а що діялося деінде, про те знав хіба з газет, не було ані часу ані нагоди ближче розвідуватися. Сидів я, як у гарячці: в голові не могло мені поміститися, звідки цей панок знає те все, хто ще арештований і чи говорить та що говорить перед поліцією.

А Ґах зробив з того цілу сенсаційну повість. Говорив він, наче б то розкрили велику військову організацію на чолі з Військовим Комітетом. Цей Комітет відбував свої засідання в одній з бічних кімнат Народної Гостинниці. Вдарило мене, що такої кімнати, як він згадував, у Народній Гостинниці не було, та не звернув я тоді більшої уваги на ту дрібницю і слухав далі, немов зачарований. Невже ж це була б правда? Невже ж ми справді мали таку велику і сильну організацію, що була вже в стані думати про повстання проти Польщі. На одному з засідань тягнули жереб, хто має вбити Пілсудского, і це ніби випало на долю Степана Федака. Йому до товариства додано Ярослава Чижа, що мав зодягнутися в однострій польського майора.46 Військовий Комітет мав ніби то контакти з усіми українськими організаціями й установами та всіх їх собі підпорядковував і був неначе політичною владою українців Галичини.

При тому він просто як з рукава сипав різними українськими назвищами, мішав до того всякі леґальні українські установи і підприємства. Не знаю, де і звідки він узяв те все, мусіло над тим працювати більше людей, використовуючи леґальну українську пресу і поліційні архіви, щоб скласти такий довгий і замотаний еляборат.

А я ввесь час слухаю. І коли так вливалися Ґахові слова в мої вуха, перед очима станув мені побитий, покривавлений і напів притомний Степан Федак, так як я побачив його тоді перший раз у камері ч. 7 з коридора, що з ним буде? Поставлять перед суд і повісять, бо суди тоді діяли швидко - до вісім днів та й усе готове. І мигнула мені в голові думка, що коли б так протягнути справу поза вісім днів, то Федака не могли б судити наглим судом, тільки звичайним, і тоді... відкрилися б різні можливості врятувати йому життя. Але як це зробити? А що, якби так потвердити те, що Ґах ось тут плете? Хоч і видавалося мені це вже тоді в великій мірі малоправдоподібними небилицями, та коли б поліція хотіла провірювати й допитувати принаймні половину тих осіб, не вистало б їй на те не то що вісім днів, але й вісім тижнів. Був я вихований у польській школі, начитався таких авторів, як Жеромскі, Струг, Сєрошевскі, а там, і в іншій подібній літературі нераз була мова про те, як то польські революціонери, рятуючи товаришів, брали вину на себе.

І я це зробив. Потакнув Ґахові, він зараз же почав списувати зо мною це в формі протоколу з допиту, куди щедро вплітав цілі уступи з того, що перше мені відчитував. Списав тоді зо мною довжелезний протокол на повних двадцять і п'ять сторінок дрібного письма. Наплів я там таких смалених дубів, що просто диво, як міг би хтось у те повірити, та й я сам пізніше не міг того спам'ятати. Коли Ґах говорив про підготову до протипольського повстання і питався, де ми ховаємо зброю, я без надуми, так як читав колись про подібні випадки в якійсь повісті, подав, що в гробівцях на Личаківському цвинтарі. Поліція в те повірила, перешукала гробівці, з того вийшов пізніше сміх, глузувало з неї ендецьке "Слово Польське" та й неприємності виникли за порушення спочинку мертвих.

Ґаха цікавило, де ми відбуваємо наші конспіративні сходини. Подав я домівку Товариство "Сила" при вулиці Оссоліньских. Там ми маємо шафи в стінах, вистане потиснути ґудзик - і відкриваються таємні двері до пивниць. Як це не дивно, але поліція повірила в усі фантазії і кайлами лупала стіни й цементову долівку в пивниці.

Не жалів я й себе, не тільки потакуючи всьому, що підсував мені Ґах, але й щедро підливаючи туди й моєї власної приправи. Бо я був свідомий того, що при ближчому розгляді і слідстві, все те мусить провалитися, як хатина з карт, та наразі проволіче слідство.

Це була помилка. Та звідки міг я про те знати? Я тут не стараюся оправдувати себе, хочу тільки вияснити, як до того прийшло. Як я вже згадував, у всіх тих справах, куди я був причасний, ми не трималися майже ніякої конспірації. Та й не мали ніяких інструкцій, як вести себе в слідстві, на поліції чи в суді. Все те прийшло в Українській Військовій Організації пізніше, після перших гірких досвідів. Я хотів тільки перетягнути слідство поза вісім днів, щоб урятувати Федака від наглого суду, і мені здавалося, що я це зробив не тільки в доброму намірі, але й доволі зручно.

Фатально відбилося це пізніше не тільки на всій нашій справі, але найбільше на мені самому. Якби це зробив хтось інший, може б пройшло йому легше. Але моя мати була полька, мій батько служив у поліції, а сам я ходив до польської школи і був неофітом в українській національній справі. Від того тільки один крок до найстрашніших для людської чести обвинувачень і підозрінь.

І тільки малою потіхою було для мене, коли мати одного разу сказала мені, що стрінув її на вулиці слідчий суддя Анґельскі словами:

- Якби не ваш син з його дивачними історіями, ми вже давно повісили б Федака.

Що ж до самого Ґаха, невідомо докладно, яка мала бути його роля в поліції. Пригадую собі, що в часі моєї судової розправи один з суддів присяглих, жидівський адвокат Ляндав, завважив, що знає Ґаха з університету і запитував його, ким він є властиво, чи поліцистом, що студіює, чи студентом, що працює для поліції.

Тепер мене надобре ізолювали. Забрали з "трійки" знову на "сімку", де вже сидів я самий. На другий день, вночі в одинадцятій годині ще раз повели мене на слідство, в канцелярії сиділа гурма поліцистів, між ними Ґах і Кайдан, що привітав мене з тріюмфом:

- Пане Ш., маємо вже всі докази, ніяке крутійство вам не поможе.

Я витріщив очі, здивований і словами Кайдана і таким великим зборищем різного калібру поліцаїв.

А Кайдан вимахував мені під носом якимсь нотатником. Це мав бути, за його словами, блокнот Степана Федака з різними записками. Звідки вони його взяли і чому так пізно мені показали, не міг я ніколи довідатися, але з того, що мені з блокноту відчитували, або що мені в ньому показували, набрав я враження, що це звичайний собі записник без ніяких законспірованих чи кодом записаних таємних інформацій. Була там мова про якесь засідання ще з вересня 1920 року і це нічого не казало, бо ж кожного дня у Львові відбувалося безліч різних засідань. Було кілька назвищ, повних і скорочених, між ними і моє. Та й це нічого не доказувало і ніяким доказом обтяження в нашій справі не могло бути, з того мусіли собі здавати справу поліцаї і тому хотіли від мене чогось, що в пов'язанні з тим записником могло б додатково обтяжити Федака та й мене. Розчарувалися - я нічого про те не міг сказати і цілком не орієнтувався в тих записках, що зрештою здавалися мені наскрізь невинними і що їх, на мою думку, можна було в тому часі знайти в першого-ліпшого українського студента у Львові.

На тому скінчився мій допит на поліції. Ще кілька днів я там посидів. "Зоська" передала мені апарат до голення і вперше від місяця міг я поголитися. 19 жовтня встромили мене до кібітки і відвезли з фурдигарні до слідчих судових арештів при вулиці Степана Баторого. Я сидів сам один у моєму переділі кібітки, а в другому, т. зв. фамілійному, везли Демидчуківну, Ірину Макухівну (пізніше одружену Павликовську), Залужну, Михайла Матчака і Піпця Бачинського.

ІV

Так я з фурдигарні перейшов жити до "криміналу".47 Посадили мене до камери ч. 28, а що мав я коло себе тютюн, то влаштувався там, як на тодішні відносини, непогано. Бо на тютюн у тюрмі можна купити всякі послуги, злодійська братія завжди на нього голодна. Зараз довідалися для мене своїми способами, де хто з наших сидить. Зачали від Стефка Федака - бо ним тоді кожен цікавився. Сидів він у келії ч. 14, як день так ніч пильнували його два "канарки", один з них не відводив ока від візитирки. Доступ до Федака неможливий і нема способу з ним порозумітися. Матчакова камера - ч. 31, Богдан Гнатевич сидів на 36, дівчата на горішньому поверсі. В скорому часі вийшли на волю вісім осіб, з них: Демидчуківна, старий радник Кивелюк, Голіпатий, Галущинський і Крижанівський.

Життя дуже монотонне. Встаємо о 5 рано і виставляємо на коридор "кіблі";48 о 5.30 - сніданок; о 12 - обід; о 4 - вечірня зупа, о 6 - вечірня провірка, т. зв. апель. На прогулянку дають одну годину, взимі три чверті години. Раз на тиждень, у п'ятницю, можна дістати побачення з найближчою ріднею. Кожного ведуть до лікаря зараз по приході, це виглядає так, що лікар питається: "здоров?" і записує до книжки відповідь "так" чи "ні" і на тому кінець.

Австрійська карна процедура, що тоді обов'язувала в Галичині, вимагала, щоб до 24 годин арештованого поставлено перед суддею і цей мав подати, які закиди видвигають і за що обвинувачують. Казимир Анґельскі та його протоколянт, якийсь молодий доктор права, що його назвища не пригадую, відчитали мені кільканадцять параграфів, що з них запам'ятав я найважніший § 58 т. зв. державної зради, бо це було головне обвинувачення всіх арештованих за політичні справи. Зараз після того, другого мабуть дня після мого приходу до "криміналу", ключник впустив до моєї келії в'язничного послугача "Михаська". Я знав його ще "зо світа" і коли тільки він довідався, що я тут сиджу, через своїх знайомих ключників постарався сконтактуватися зо мною. Ще перед тим встиг він зв'язатися з Михайлом Матчаком і тепер приніс мені від нього папір та оловець з дорученням точно списати все, про що мене питалися на поліції і що я там говорив. Позмозі найдокладніше відтворив я зміст мого протоколу з Ґахом. А вже дві години пізніше Михасько приніс мені від нього короткий ґрипс: "організаційна засада - до нічого не признаватися і все заперечувати". Це була перша моя інструкція і прийшла вона запізно. Я зараз же зголосився до Анґельского, щоб відкликати мої зізнання, та він мабуть передбачав те і не покликав мене. Кілька разів намагався я дістатися до нього і завжди надаремне. Щойно під кінець слідства, коли вже всіх перепитав і переконався, що цілий протокол моїх поліційних зізнань був абсурдом, і коли майже всіх мусів випустити на волю, самий мене закликав і перші його слова до мене були:

- Ви певно хочете сказати мені, що ваші зізнання неправдиві?

- Все це вигадки і брехня, - кажу йому.

- Так, я це знаю, - відповів мені Анґельскі і на тому закінчив моє слідство.

Атентат Степана Федака і ціле слідство в тій справі використовувала поліція на те, щоб перевести ревізії в визначніших українських суспільних і політичних діячів. Тому й арештували іх наліво і направо під претекстом, що вони пов'язані з організацією, з рамени якої виконано атентат на Пілсудского. Потерпіло на тому багато зовсім невинних людей. Зате деяких дуже активних в Українській Військовій Організації людей зовсім не вдалося поліції зловити.

Зокрема ніхто з тих, що працювали зо мною в розвідці і в пропаґанді. Ніколи не могла вона зловити Ярослава Чижа,49 а Дмитро Паліїв висунувся їй спочатку проміж пальці. До тюрми прийшов він пізніше, коли ми вже узгіднили між собою наші зізнання і порозумілися, яку прийняти оборонну тактику в слідстві і на судовій розправі. Його затримали до розправи, після чого вийшов він на волю.

Дмитро Паліїв
у старшому віці

Минали місяці. Слідство наше скінчилося, ми ждали на розправу. Відпала вже потреба нашої ізоляції, все ж таки не хотіли нам дозволити на вільніше товариське життя, ми мусіли це вибороти собі голодівкою, що тривала п'ять днів. Після голодівки не замикали на день наших келій і ми могли себе відвідувати. Можна сказати, що жилося нам весело - ми мали все, що тільки можливе було в тюрмі. Освоїлися ми з поліцаями, суддями, ключниками і всіми іншими членами державно-поліційного апарату і вже не дивилися так трагічно на нашу справу, як це було спочатку, помимо того, що марево непевности ввесь час висіло над нами. А коли прийшла розправа, то навіть свого рода фамільярність виробилася на судовій залі між підсудними і суддями.

Всіх нас було дванадцять підсудних: 1. Степан Федак, 2. Франц Штик, 3. Василь Кучабський, 4. Михайло Матчак, 5. Дмитро Паліїв, 6. Богдан Гнатевич, 7. Євген Зиблікевич, 8. Михайло Тофан, 9. Володимир Голубович, 10. Остап Горобійовський, 11. Іван Білинський, 12. Петро Яремійчук,50 колишній Усусус. Подаю ці назвища в такому порядку, як сиділи ми на лаві обвинувачених, хоч може й помилився - минуло ж уже з того часу сорок літ!

Перших сім знав я зблизька чи здалека, але з ніким з них, за вийнятком одного Палієва, не стояв в організаційних зв'язках. Почавши від восьмого підсудного до кінця - це люди, що з ними ніколи в житті я не стрічався і пізнав їх щойно в тюрмі.

Склалося так, що нас було дванадцять і дванадцять днів тривала наша розправа. Головним оборонцем Федака був д-р Маріян Глушкевич. Крім того на лаві оборонців сиділи д-р Степан Шухевич, д-р Лев Ганкевич, д-р Михайло Волошин і д-р Володимир Старосольський, а багато інших українських адвокатів зголосили свою участь до оборони для солідарности і політичної маніфестації.

Засуджено перших п'ятьох, решта вийшли на волю. А в січні 1923 року всіх, крім Степана Федака, випущено на волю за кавцією до часу апеляційної розправи. Мене зараз після того взяли до польського війська. Не довелося мені докінчити військової служби, бо несповна рік пізніше знову арештувала мене польська поліція і долучила до справи т. зв. басарабівців - ось так мандрував я з тюрми до казарми і з казарми знову до тюрми. Вийшов я на волю аж у березні 1925 року.

 

------------------------------------------------------------------------

    [30] За австрійських часів Галичина - Східня зо Львовом і Західня з Краковом - творила один т. зв. коронний край з соймом у Львові і, щось у роді крайового уряду п. н. Крайовий Виділ, а над усім стояв цісарський Намісник. Ішли старання про те, щоб зо Східньої Галичини й української частини Буковини зробити один окремий коронний край з перевагою українців, та вибухла війна і справа припинилася. Коли постала Польща, за підставу своєї територіяльної адміністрації прийняла поділ на воєвідства. В Західній Галичині це зроблено відразу, а в Східній, недавно ще окупованій, залишився поки що старий стан ще з австрійських часів. Власне, з точки погляду міжнароднього права, Польща не сміла вводити там ніяких засадничих змін, доки справа Галичини не буде вирішена в Лізі Націй. Одначе поляки робили політику доконаних фактів і хотіли поділити на воєвідства також і Східню Галичину. (Прим. З. К.)

    [31] Довудзтво Окренґу Корпусовеґо - Команда Корпусної Округи (Прим. З. К.)

    [32] "Львівська дитина" і "свій варіят" - вислови львівської говірки на означення добре собі знаних львовян. (Прим. З. К.)

    [33] Місце вечірніх променад у Львові, почавши від Оперного Театру аж до Готелю Жоржа на початку Академічної вулиці. (Прим. З. К.)

    [34] Великий комуністичний процес у Львові. Назву свою взяв від того, що головні обвинувачені в ньому брали участь у таємній комуністичній конференції в підземеллях св. Юра у Львові. (Прим. З. К.)

    [35] З німецької мови: пробоєві відділи. (Прим. З. К.)

    [36] Крамниця з монопольними тютюневими товарами, поштовими значками, стемплями тощо. (Прим. З. К.)

    [37] Головний ключник у поліційних арештах. Назва залишилася ще з австрійських часів. (Прим. З. К.)

    [38] У львівській говірці фурдигарня - поліційні арешти при вулиці Яховича. (Прим. З. К.)

    [39] Будьте спокійні і не лякайтеся, я не бандит. (Прим. З. К.)

    [40] Про стан Степана Федака і його побиття ось як писала ураїнська преса у Львові в той час: "...По хвилі загального переполоху зібрана публіка кинулася на виконавця атентату, що тим часом стріляв до себе, і в безпримірний спосіб його змасакрувала. Вирвати нещасного з рук розшалілої товпи вдалось поліційним органам щойно по довшій хвилі...", "...Довідуємося, що Степана Федака відвезено до поліційних арештів при вул. Казимирівській майже непритомного. Вночі він втратив був притомність і відзискав над раном. Около години перед полуднем втратив притомність ще раз і до год. 2 пополудні ще не відзискав. Він має легку рану в грудях від власного пістолету, яким як говорять, хотів відобрати собі життя потім, як товпа кинулася на нього, і велику на голові, котру завдав йому шаблею якийсь польський офіцер. Окрім того він покалічений від побоїв товпи. Тюремний лікар запевнює, що його життю не грозить одначе небезпека, і вважає, що втрата притомности є тільки наслідком великого нервового потрясення, ізза чого його перші зізнання мусять теж бути баламутні..." ("Український Вістник, рік І. ч. 197, Львів, середа 28 вересня 1924, стор. 1, стаття п. н. Стріли, уступи "Перші вісти" і "Стан здоров'я Степана Федака".) - (Прим. З. К.)

    Як досі, не міг я впасти на слід того, що розказував про свої побої сам Степан Федак. Наводжу тільки свідчення Олекси Бойкова, редактора "Українського Слова" в Парижі, так як він міг пригадати собі розмову зо Степаном Федаком з-перед більше як тридцяти літ: "...Зараз мене почала бити публіка, хтось ударив мене важким предметом по голові, я звалився на землю і мене почали копати ногами, то в плечі, то в груди. Хтось ударив мене чи черевиком чи чоботом по зубах, розбив горішню губу і вибив два зуби. Коли я вже лежав у в'язничній келії, майже кожного дня приходили поляки, головно колишні старшини-леґіонери, казали відкривати собі келію і били мене та копали. Один старшина-леґіонер увійшов до келії і почав кричати: "А, ти сьвіня Гайдамацка, ти хцялесь нашеґо дзядка забіць" (В польських леґіонах Пілсудского називали "дзядек" цебто дідусь, - прим. З. К.) і копнув мене з усієї сили в груди. Я на те йому відповів: "Тепер, коли я тут лежу, ви дуже відважні і мене б'єте, але коли б я так стояв на ногах, ви напевно на те не відважилися б". Засоромлений офіцер вийшов з келії".

    Слідно деяку розбіжність між тим, що розказує Ф. Ш. і тим, що записав він за свіжої пам'яти від д-ра Ляндава, і тим, що пише ред. Бойків. Перші два не згадують про те, щоб Федака били в часі, коли вони сиділи з ним чи то в тій самій камері чи то на тому самому коридорі. Там він уже був побитий і лежав у гарячці. Отож польські офіцери-леґіонери мусіли побивати його вже після того, як його ізолювали від інших в'язнів і посадили наодинці. (Прим. З. К.)

    [41] Четар Людомир Огоновський, що належав до комітету підготови перебрання влади у Львові 1 листопада 1918 року, а пізніше, за інформаціями польської преси, його арештувала польська поліція серед глядачів на місці атентату. Гл. "Український вістник", ч. 197, середа 28 вересня 1921, стор. 2, "Ревізії й арештування". (Прим. З. К.)

    [42] Підстаршина в поліційній (а також і в в'язничній) службі. (Прим. З. К.)

    [43] Австрійський титул підстаршини в кавалерійській (і також у жандармській) службі. (Прим. З. К.)

    [44] "Піпцьо" - Йосип Бачинський. Він працював в українській торговельній фірмі "Тітан" у Львові.

    [45] "Петлюрівцями" в Галичині називали на початку двадцятих років вояків української наддніпрянської армії. (Прим: З. К.)

    [46] Ту версію про Чижа в уніформі польського майора чув я потім, по виході на волю, також з інших джерел. (Прим. Ф. Ш.)

    [47] Криміналом у львівській злодійській говірці називали судові арешти при вул. Баторого. (Прим. З. К.)

    [48] Параша.

    [49] Поліція арештувала Ярослава Чижа зовсім припадково того самого вечора, коли відбувся атентат. Одначе, незорієнтована спочатку про його особу і ролю в організації, звільнила його по кількох годинах. Гл. про те нотатка в "Українському Вістнику", Львів, ч. 197 з 28 вересня 1921 року: "Ревізія в домі п-ва Федаків". Около год. вночі з 25 на 26 вересня відбулася ревізія в домі п-ва Федиків. Присутного в їх помешканні п. Ярослава Чижа на кілька годин приарештовано, але випущено його ще тої самої ночі".

    Пізніше Ярослав Чиж виїхав до ЗДА. З причин політичних розходжень найперше погіршилися, і потім зовсім порвалися його взаємини з УВО. В "Народній Волі", де він був редактором від часу до часу з'являлися його статті з критикою не тільки діяльности УВО, але і її тодішніх політичних заложень (Українська Військова Організація еволюціонувала вже в сторону націоналізму). Йому в відповідь "Сурма", орган УВО, надрукувала статейку одного з давніх членів УВО, що закидала Чижеві несерйозну поведінку в часі безпосередньо після атентату Федака.

    Одначе, в ім'я правди треба сказати, що Ярослав Чиж у 1920-1921 роках у нічому не різнився від інших провідних членів УВО і може виявив навіть більше зручности та сприту від них. Бо польська поліція не потрапила дістати його в свої руки. (Прим. З. К.)

    [50] Він був суджений у процесі розстріляних на цитаделі Фолиса і Саламоновича, а потім вийшов на волю після загальної амнестії.

Початки Української Військової Організації в Галичині - II

Зиновій Книш

АТЕНТАТ СТЕПАНА ФЕДАКА У ЛЬВОВІ

I

Пізнім вечером у неділю дня 25 вересня 1921 року рознеслася по Львові вістка, що виконано атентат на начальника, польської держави, маршала Йосипа Пілсудского, і львівського воєводу Ґрабовского. Того ж вечора телеграфічні дроти рознесли цю вістку по широкому світі і в короткому часі стала вона політичною сенсацією, що довго не сходила зо сторінок крайової і світової преси.

Львівські громадяни, а головно українці, спершу не знали точно, хто, до кого саме і за що стріляв. Стоголова фама передавалася з уст до уст, один додавав щось до неї, другий віднімав і годі було в тому дошукатися дійсної правди. Тільки найбільш втаємничені особи з недавно народженого українського підпілля були в курсі справи. Щойно надзвичайні видання львівських газет та урядові комунікати і повідомлення "Польської Аґенції Телеграфічної" (ПАТ) внесли трохи світла в ту справу, одначе й вони нерідко представляли її в кривому дзеркалі і треба було ждати аж судової розправи, що відбулася рік пізніше, щоб українська й польська громадськості, а з ними й цілий світ, довідалися правди. З польського урядового боку подано вістку в такій формі:

    "ПАТ комунікує:

    В хвилині, коли начальник держави Пілсудскі по обіді, влаштованім на його честь, всідав до автомобіля з воєводою Ґрабовскім, з-між товпи впали три стріли в напрямку автомобілю. Одна з куль ранила воєводу. Пілсудскі вийшов цілий. Виконавець замаху старався четвертим стрілом позбавити себе життя, але його піймала товпа поляків і на місці важко побила. Поліції ледве вдалося пораненого й побитого Федака вирвати з рук розшалілої товпи і відвезти до лічниці".51

В тому самому українському часописі на першому місці першої сторінки подано в тій справі коротке інформаційне повідомлення:

    ТРАГЕДІЯ

    Неділя 25 ц.м. глибоко вриється в пам'ять сучасників, а імовірно і грядучих поколінь. Під львівським ратушем, де тільки що покінчився офіціяльний обід у честь начальника польської держави Пілсудского, який з'їхав до столиці Східної Галичини, щоб освятити її на ґрандіозний осередок польської торгівлі, впали три револьверові стріли, скермовані до самоходу начальника польської держави. В самоході сиділи начальник Пілсудскі і шеф новокреованого львівського воєводства Ґрабовскі. Стріли віддав старшина Української Галицької Армії - Степан Федак - і спрямував їх, як сам заявляє, не в грудь Голови польської держави, тільки направляв їх на виконавця польської влади в Східній Галичині, п. Грабовского.52

Порівнюючи ці дві перші вістки з обидвох сторін, не можемо собі ще виробити ясного поняття, до кого саме стріляв Степан Федак: до маршала Пілсудского, чи до воєводи Ґрабовского? Польський комунікат поминає це мовчанкою, згадує тільки, що в авті сиділи і Пілсудскі і Ґрабовскі, але поранено тільки цього останнього. В українському повідомленні бачимо вже відразу твердження, що атентат був задуманий не на Пілсудского, тільки на Ґрабовского.

Одначе не вся українська громадська думка солідаризувалася з тезою "Українського Вістника". Інший львівський український часопис, "Вперед", соціялістичного напрямку, заступав, а принаймні допускав інакшу думку, як про те читаємо на іншому місці в тому ж самому числі "Українського Вістника":

    КОНЦЕПЦІЯ "ВПЕРЕДУ"

    Львівський "Вперед" реферуючи в 171 ч. відомості про недільну подію під львівським маґістратом на основі ранішньої понеділкової преси, заосмотрює подані відомості спільним заголовком "Заговір на Пілсудского у Львові". Цікаво було б знати, звідки "Вперед" узяв відомості про якийсь "заговір" (компльот, spisek, Verschworung) і чому він узяв собі за мету хибно й невірно комплікувати справу.53

В дальшому бігові пресової дискусії в цій справі різко зарисовуються дві тенденції: польська, що так чи інакше старається втримати головним чином польську суспільність у переконанні, що стріли націлені були на Пілсудского, і українська, що намагається звузити атентат тільки до особи Ґрабовского. Обидва становища ясні, якщо йдеться про їхні вихідні позиції і наміри. Поляки хотіли використати атентат до генеральної розправи з незалежницькими, опозиційно до польської держави настроєними українськими колами. Для того потребували моральної санкції в формі обурення їхньої власної суспільности, тому цькували на українців вулицю й обивательщину. Українці проти того боронилися і, хоч ані не могли ані не хотіли відректися атентату та осудити його і тим самим також і атентатчика, одначе старалися притупити вістря польських адміністраційних репресій, відбираючи їм політичне узасаднення і зменшуючи психологічне тиснення, виймаючи з-під атентату особу Пілсудского. Ця лінія зарисувалася вже в перших повідомленнях української преси:

    "В неділю дня 25 вересня ц. р. коли то по обіді в львівському ратуші, уладженому міською радою в честь начальника польської держави Пілсудского, останній у товаристві львівського воєводи Ґрабовского всідав до самоходу, з юрби зібраного народу впали три стріли, звернені в напрямі воєводи Ґрабовского (Підкреслення З. К.). Наслідок стрілів був такий, що Ґрабовскі одержав рани в рам'я і ліву руку, при чому розбита шиба автомобілю зранила його в шию.

    По хвилі загального переполоху зібрана публіка кинулася на виконавця атентату, що тим часом стріляв до себе, і в безприкладний спосіб його змасакрувала. Вирвати нещасного з рук розшалілої товпи вдалося поліційним органам щойно по довшій хвилі. Збитого й окривавленого до нестями занесено на поліційну інспекцію. Тут виявилося, що виконавцем атентату є Степан Федак, двадцятилітній син заслуженого українського діяча, д-ра Степана Федака.

    Помимо сильного упливу крови і гарячки казав він покликати коменданта поліції Лукомского, якому заявив: "Прошу сказати начальникові польської держави, що я не стріляв до нього, я хотів убити воєводу Ґрабовского за все те, що з нами виробляють".54

Не мавши під рукою тогочасної польської преси, можемо тільки покликуватися на уривки з неї в українських газетах, що або її справляли, або з нею полемізували. Всі вони б'ють в один дзвін і їх "Український Вістник" характеризує такими словами:

    ВІДГОМІН У ВАРШАВСЬКІЙ ПОЛЬСЬКІЙ ПРЕСІ

    Львівський атентат викликав у Варшаві велике вражіння. Майже всі денники видали надзвичайні додатки. В них пишеться про атентат на Пілсудского, що, як відомо, не є згідне з правдою. В стилю цих інформацій видержані статті про недільні стріли у Львові. В них на кожному кроці підчеркується "приязнь Пілсудского до українського народу" і пишеться про те, що "польська армія боролася за нашу й вашу волю в користь українського народу на його історичній землі".55

Вже далеко по атентаті, коли заспокоїлася трохи публічна опінія і потихали до деякої міри відплатні настрої в зв'язку з тією справою, польська офіційна лінія лишилася без зміни. Акт обвинувачення в процесі проти Степана Федака й товаришів, що зачався більше як рік пізніше, бо дня 23 жовтня 1922 року у Львові, побудовано на тезі, що Степан Федак стріляв найперше до маршала Йосипа Пілсудского, хоч склалося так, що поранений був тільки Ґрабовскі. В тім же сенсі заявився перший свідок прокуратури, ген. Розвадовскі:

    "Перший складає зізнання генерал Розвадовскі. Він оповідає, що був на равті в ратуші. На сходах ратуша почув з вулиці сухий тріск і в першій хвилі думав, що він постав наслідком дефекту автомобіля. Пізніше в брамі почув два дальші стріли і четвертий, приглушений. З натовпу кричали: "Стріляють!". Свідок поспішив до начальника держави, який заявив йому, що його врятували автомобілеві подушки. Свідок оглядав на поліційнім постерунку револьвер, потім самохід і по слідах стрілів сконстатував, що виконавець замаху дуже добре і спокійно стріляв. Завважив також, що стріли пройшли близько місця, де сидів начальник держави. На запитання предсідника, чи стріли були спрямовані на начальника держави, генерал Розвадовскі відповів: "Не хочу ставити ніяких предпозицій. Одначе маю особисте враження, що якби стріли були спрямовані на воєводу Ґрабовского, то виконавець міг би це вчинити тоді, коли воєвода всідав до самоходу, а не тоді, коли начальник держави вже сидів в авті".56

Що ж говорив про те самий виконавець атентату, Степан Федак? В звідомленні преси з судової розправи читаємо про те:

    "Виконуючи політичний атентат, обжалований звертав його не проти Пілсудского, що закидає йому акт обвинувачення, а проти львівського воєводи Ґрабовского, як відповідального представника польської окупаційної влади. Атентат виконав обжалований сам, без чужої співучасти чи намови, точно після слів польського поета Міцкевича, який казав, що "ґвалт нєх сєн ґвалтем одпєра". Вчинок його був тільки криком розпуки з приводу нелюдських знущань і нечуваних безправств над українським народом Східної Галичини".57

Безсумнівно, така заява Степана Федака можливо попереджена подібною деклярацією в часі слідства, стояла в співзвучності з лінією лави оборонців, що з одного боку мали на увазі оборону самих обвинувачених, а з другої - відгомін процесу поза мурами судової залі. А цей відгомін міг бути не тільки політичною маніфестацією для світа, але й погромами польської вулиці і до божевільности розфанатизованих шовіністичних кіл польської суспільности.

Цікаво, як висловлювався про те Степан Федак в умовах, де міг вільно висказувати свою думку. Нема двох думок про те, що мусів він говорити про атентат з багато людьми - ріднею, близькими особистими приятелями і політичними друзями. Навіть при великій стриманості мусів хочби відповідати на запитання, що ними його засипували. Ані неможливо, ані непотрібно збирати всі ті голоси. Одначе виявляється, що Степан Федак говорив про те неоднаково: інакше в краю, цебто в межах польської держави, а інакше на еміґрації. Для прикладу наведемо два голоси: редактора "Українського Слова" в Парижі, Олекси Бойкова, та інж. Василя Кунди з Журавенщини, де Степан Федак був довший час керівником Районової молочарні в Журавні і через те дуже часто стрічався з інж. Кундою, ще в його студентських часах.

Редактор Олекса Бойків подає слова Степана Федака з пам'яти, так як вони збереглися йому після більш як 30 років:

    Степан Федак,
    як старшина УГА.

    "...Я зайняв був добру позицію, вийшовши значно швидше. І так завдяки тому я знайшовся в першому ряді. Здавалось мені, що ліпшої позиції і не можна було знайти на тому маршруті, куди мав проїздити Пілсудскі. Одначе час минав, люди збиралися, тлумилися і мене все витискали і в короткому часі відтиснули мене далеко назад від мого першого ряду, що його зайняв я спочатку.

    Минали хвилини, напруження зростало не тільки в мене, але і в публіки. Я тримав обидві руки в кишенях, щоб тим прикривати чи дезорієнтувати всяких типів тайної поліції, чи взагалі поляків, що приглядалися кожному, хто стояв побіч, наліво й направо від них. В такому напруженні хтось вигукнув: "Іде!" А поляк, що стояв поруч мене, схопив мене за праву руку. Я думав, що це аґент тайної поліції ловить мене якраз за праву руку, що в ній тримав я револьвер. Одначе виказалося, що був це звичайний глядач, що в поденервуванні спіймав мене за руку, але в тому ж таки менті звільнив мені руку і вибачився.

    Нарешті над'їхало авто, в якому сидів Пілсудський і львівський воєвода. Я був уже в вельми лихій позиції до стрілу і мусів стріляти понад голови публіки в напрямкові авта. Після першого стрілу я бачив, як Пілсудскі зсунувся зо свого сидженця. Це мене здезорієнтувало, бо в цьому менті я припускав, що поцілив Пілсудского. Все одне я ще стрілив два рази, та не міг уже потрапити в Пілсудского, бо він зсунувся нижче, а мені стріляти понад голови було дуже важко. Таким способом Пілсудскі врятувався від смерти".

Степан Федак, - додає ред. Бойків, - був дуже невдоволений тим, що його оборона відвертала на суді цілу справу, мовляв, він хотів стріляти на воєводу, а не в Пілсудского. Адвокатам аж надто добре відомо було, від самої Команди УВО, що він мав виконати атентат на Пілсудского, а не на воєводу. Федак був упевнений, що ні українці ні поляки ані на мент не сумнівалися, що атентат був виконаний на Пілсудского. Що воно так було, Федак мав потвердження не тільки через те, що леґіоністи приходили до нього до в'язничної камери, щоб його бити за атентат на Пілсудского, але навіть, коли його перевезли до в'язниці на заході Польщі, прийшов до нього в'язничний капелян, як виходило, політичний противник Пілсудского, бо привітавшись з ним, сказав йому таке: "Цловєце, дляцеґось нє застржеліл теґо лотра, цала Польска била би ці вдзєнцна".58

Інакше виходить цей образ у світлі інформацій інж. Василя Кунди:

    "З Вашого листа, а також від інших людей часом можна почути, що Степан Федак робив атентат на Пілсудского. Тим часом пригадую собі, що ще на рідних землях чув я від самого Степана Федака, що він стріляв до воєводи, а тільки через збіг обставин Пілсудскі був у сусідстві воєводи і з того постала ця леґенда. Цю саму думку підтримує також пані Ірина Павликовська".59

Одначе сьогодні не повинно вже бути ніякого сумніву, що атентат був плянований не на воєводу Ґрабовского, тільки на начальника польської держави, маршала Йосипа Пілсудского. В загально-українській опінії це стверджено в "Енциклопедії Українознавства": "25 вересня 1921 року український студент Степан Федак виконав у Львові замах на тодішнього начальника польської держави Ю.(зефа) Пілсудского і львівського воєводу Ґрабовского".60

На тім самім становищі стоїть також політична література і публіцистика УВО-ОУН.61

ІІ

Атентат Степана Федака на Йосипа Пілсудского, був політичною сенсацією міжнароднього значення і тому не диво, що всі зацікавилися особою атентатчика. Хто він, з якого суспільного стану, з якого політичного середовища, які були мотиви його вчинку?

Ім'я Федака було широко знане у Львові і в цілій Галичині, з уваги на його батька, відомого і заслуженого українського громадського діяча, адвоката й директора різних центральних українських установ перед війною, а в тому часі голови українського горожанського комітету, єдиної репрезентації українців під польською окупацією, хоч тільки харитативно-допомогового характеру. Але для світа і для Польської, зокрема позальвівської суспільности, воно нічого не говорило - тут мусіла забрати слово пресова інформація.

"Український Вісник" такими словами коротко інформує про Степана Федака:

    ОСОБА СТЕПАНА ФЕДАКА

    Степан Федак є старшим сином д-ра Степана Федака, директора "Дністра". Уродився 1900 року. Маючи 14 літ, вступив 1915 року в ряди Українських Січових Стрільців і брав участь у бoях у світовій війні, м. і. в бою під Конюхами. 1917 року дістався до Військової Академії. На вістку про листопадовий переворот 1918 року зразу вернувся з Військової Академії, яко молоденький поручник, і взяв участь у перших боях Української Галицької Армії, в рядах 7. Бриґади. Під час першого відступу української Галицької Армії, в маю 1919 року виконав славний кавалерійський рейд, похвально записаний у звідомленні Начальної Команди. По переході УГА за Збруч, був у перших боях проти большевиків тяжко ранений. Видужавши, захворів у нещасній осени 1919 року на тиф. По розгромі української Галицької Армії вернувся у Львів, де підготовлявся до технічних студій.62

В польській пресі не бракувало нікчемних голосів, щоб очорнити і споганити ім'я Федака. Це старий і випробований спосіб супроти політичних противників, що ним залюбки користувалися поляки перед війною в відношенні до галицьких українців, зокрема до українських політичних діячів, опісля також у своїй поставі до членів УВО й ОУН. Перед у тому вела брукова але дуже почитна у Львові газета "Вєк Нови": "Під час слідства стверджено, що Федак цілком не є ідейним українцем. Це нероба, котрий не хотів братися за ніяку працю, волочився по ночах з проститутками і злодіями, а одного з них мав за сердечного приятеля і за ним якраз шукає поліція. Загалом марнував гроші та запивався і з цієї причини робив родичам багато неприємностей".63

Писанина "Вєку Нового" не була відокремленим голосом у злобній, затроєній шовінізмом і сповненій зненависництвом галицькій польській суспільності, що ніколи не здобулася на лицарську поставу супроти противника.

Авже ж, коли почалася судова розправа, під час зізнань обвинуваченого Степана Федака - поза звичайним заподанням до судового протоколу особистих його даних - знову насвітлювалася його особа і в судовій залі і поза нею. В пресовому звідомленні кореспондента віденського "Українського Прапора" читаємо м. і.:

    "Вихований у релігійному - говорив обжалований - але в парі з тим гаряче патріотичному дусі, син українського громадянина, який усі ясні й чорні моменти життя народу переживає усіма фібрами душі, живучи в домі, в якому під час польської окупації не переводилися ревізії й арештування, не міг не бачити й не боліти над тим, що діялось довкола нього. А діялись речі, від яких кров стинається в жилах. Тут оповідає обжалований хід свого життя і студій та свої воєнні переживання. Революція в Австрії захопила його студентом Військової Академії у Відні. Самозрозуміло, що обжалований знайшовся в перших рядах борців за незалежність українського народу. Польсько-українська війна зо своїми страшними перипетіями зломила в нього віру в шляхетність противника. Він побачив на власні очі, що виробляли відділи т. зв. ґалерської армії, яка підступним способом кинулася на український фронт... Обжалований брав діяльну участь у всіх рухах української Армії, а коли її засоби вичерпалися і почався відступ, обжалований бачив, як цвітом українського народу заповнилися польські тюрми й табори смерти, які названо "таборами інтернованих".

    Одержавши відпустку, опинився обжалований у Львові, звідкіля мав їхати з припоручення ген. штабу УНР на військові студії закордон, але польський уряд не дав йому візи. Не могучи вписатися в університет, де від кожного українця вимагалося понижуючих національну гідність заяв, обжалований почав учитися мов, шлюсарства та шоферства".64

На місці атентату Степана Федака тяжко побито. З тим не таїлася і польська преса, бо ж це діялося на очах усіх і годі було це заперечити. Та тільки вона старалася представити це, як відрух обурення польських патріотів, що далися пірвати вибухові гніву з любови до Пілсудского. Насправді ж масакрували Федака не глядачі з юрби, тільки польські офіцери, поліцисти й різночинні урядовці:

    ХТО РОБИВ САМОСУД?

    Доносять, що самосуду над Степаном Федаком допустилася не публіка серед котрої замітна була паніка, а військові, котрі повалили його на землю і топтали ногами. Якийсь капітан два рази вдарив його вістрям шаблі в голову.

    ЯК ПРЕДСТАВЛЯЮТЬ НЕДІЛЬНУ ПОДІЮ?

    Бюлетин Тарґуф Всходніх", згадавши про віддання стрілів Ст. Федаком, пише: "Четвертим стрілом злочинець бажав позбавити себе життя, що йому не повелося. Однак рівночасно інсп. Лукомскі потягнув (цьонл) його шаблею. Поруч стоячий офіцер, бачучи, що діється (цо сєн свєнці), пхнув баґнетом вириваючогося (шамоцонцего сєн) божевільного чоловіка (шалєнца), а сержант поліції звалив його на землю, бажаючи зробити його нешкідливим.

    Ніде в світі божевільної людини не потягають шаблею, ані не колять баґнетом.

    "Газета Вєчорна" малює самосуд над Степаном Федаком у той спосіб, що озвіріла товпа повалила його на землю й топтала чоботами. Годиться зазначити, що товпа, оскільки під нею розуміється цивільне населення, не ходить у чоботах, бо це занадто коштовний обув, а, зате в чоботах ходять офіцери, жовніри і поліціянти.65

ІІІ

В перший мент після стрілів нікому не було відомо, хто такий атентатчик і звідкіля він походить. Щойно кілька годин пізніше, коли в поліції стверджено його ідентичність і показалося, що це український студент, постало перед усіми - так поляками, як українцями питання: хто кермував рукою Степана Федака? Чи стріляв він самочинно, чи виконував доручення якоїсь організації або осередку спротиву польській окупаційній владі? Бо не було ніякого сумніву, що атентат мав суто національно-політичне підложжя. Показувала на те сама особа Федака, навіть, якби не складав він перед польськими слідчими органами ніяких заяв.

Степан Федак був студентом, до того студентом тайного українського університету. І туди, само собою; пішли перші поліційні підозріння. Можемо це підперти голосами польської преси:

    ВІДГОМІН У ПОЛЬСЬКІЙ ПРЕСІ

    Перші відомості про атентат принесли два львівські понеділкові свистки "Пшеґльонд" і "Новіни Понєдзялкове". Пополудневі польські львівські часописи поставилися до справи різно. "Слово Польське" обмежилося до подання урядового комунікату польської телеграфічної аґенції; ширше, хоча безпристрасно реферує подію "Ґазета Вєчорна". З інсинуаціями вуличної перекупки кинувся на виконавця атентату бруковий "Вєк Нови" тоді, коли львівське видання "Ржечпосполітої" пустилося на безцеремонну денунціяцію "Комітету Української Молоді" (КУМ-а), пишучи: "Атентат остає в зв'язку з сильним конспіративним рухом поміж студентами тайного українського університету. Ділаюча серед них тайна (?) організація КУМ ввійшла на дорогу терористичних атентатів. Безсумнівно Федак є членом тої організації і є молодцем, який легко піддався чарові конспірації і виобразувався на героя в стилю Січинського.66 Підприйняті перед кількома днями ревізії серед української молоді дали (?) певні докази, що там існує конспіративний рух.

    Вчорашній атентат мусить бути для польської суспільности мементом. Українська суспільність мусить дати докази, що з обридженням відкидає злочинні ремінісценції гайдамаччини. З другого боку - більше пляновости й рішучости поруч дотеперішньої справедливости (?) в правленню, мусять виявити наші власті, як через толеранцію анархії, ширеної українськими борителями, осмілили злочинні гайдамацькі елементи..."67

Про існування й діяння Української Військової Організації в тому часі поліційні і слідчі польські органи може й знали, але дуже мало і дуже неясно, що найвище губилися в здогадах, не мавши певности ні щодо характеру ні щодо навіть точної назви тієї організації. Арештований Степан Федак нічого в тій справі не виявив. Одинокий з обвинувачених у пізнішому процесі, Франц Штик, склав широкі зізнання в поліції і початково в слідчого судді, та це було тільки потакування і потверджування різних здогадів, що їх йому підсували поліційні комісарі, при чому він найбільше обтяжував сам себе, відвертаючи вину від інших. Все було там перемішане, як горох з капустою, а хоч говорилося багато про конспірацію, таємні збори, пляни повстання і т. д. - не було мови про Українську Військову Організацію.

Степанові Федакові мусіло бути ясно, що шанси втекти з густої юрби після атентату, хоч і були, та дуже-дуже мінімальні; що через те, коли його не злінчують на місці, його візьме в свій оборот могутнє коло поліційної машини і йому залишаться два шляхи: або зовсім мовчати і відмовляти всяких зізнань, що стояло б у суперечності з мотивами атентату і відбирало б усяку можливість його політичної капіталізації, або обмежити всю справу до власної своєї особи і відсепарувати її в той спосіб від організованої української громадськости, щоб не стягати на неї репресій. Правдоподібно мусіло це бути узгіднене на відповідному форумі в часі плянування атентату. Хоч не маємо на те доказу, але свідчить про те тактика Степана Федака, що її він прийняв з першого ж моменту після свого схоплення аж до закінчення судової розправи.

З протоколів і звідомлень з судової розправи виходить, що Федак прийняв таку тактику:

1. Признає, що в українській суспільності існують, висказуючись по-модерному, рухи спротиву проти польської окупації Східньої Галичини. Було б абсурдом це заперечувати.

2. Подає фіктивну назву тієї організації, не згадуючи ні одним словом про УВО.

3. Не виявляє ані одного назвища членів тієї організації, а всі вияви підпілля, як летючки, проклямації, нелеґальні видання і т. п. в'яже зо своєю особою і бере вину на себе, відбираючи в той спосіб поліційним органам підставу шукати виновників деінде.

4. Зокрема атентат дня 25 вересня 1921 року виконав він самий, з власної ініціятиви і без наказу та відома організації, бо в тому часі вже до неї не належав.

Ось як про ті справи говорить звідомлення з перебігу судової розправи:

    "Він (цебто Федак) заперечив, наче б його замах був вислідом нарад тайної організації, признав одначе, що існувала тайна військова організація "Воля", яка організувала військо, щоб на випадок, колиб Східну Галичину признано українцям, була готова армія. Далі сказав Федак, що існувала інша тайна організація, "УМ", яка збиралася на засідання в льокалі "Народнього Дому" у Львові. На запитання, чи "Воля" мала зв'язки з Чехословаччиною і Правительством Петрушевича, Федак заявив, що такі зв'язки були, чогось точного одначе про те сказати не може. При тім додав, що його заява в поліційнім слідстві щодо того, наче б "Воля" мала метою викликати повстання, стилізовано хибно. Органом "Волі" був "Наш Шлях", який Федак друкував сам по приватних мешканнях у Львові. Всі відозви, які виходили з військової організації, друкував Федак також сам, між іншими відозву: "Геть з окупантами, геть з воєводами, нехай живе об'єднана українська республіка" й інші друкував Федак і при допомозі товаришів, імен яких не хоче виявити. Коли предсідатель пригадав обжалованому, що після його зізнання в слідстві ніякий член організації не міг виконати ніякого вчинку без дозволу начальної організації, Федак заявив, що в хвилі замаху не був уже членом організації, а до того був у тім часі в такому настрою, що був би замах виконав напіть без дозволу організації. Признає далі, що видав чорну лісту зрадників і польських конфідентів. На чолі лісти поміщене ім'я і точний опис особи Сидора Твердохліба, далі ім'я Михайла Яцкова й інших. На кінці лісти була пересторога перед тими особами та зазив, щоб усіма способами паралізувати іхню діяльність. Далі Федак заперечив, що державний замах у Східній Галичині був приготований уже весною 1920 року. Це довільна стилізація слідчого судді... Притім заперечув Федак, наче б обжалований Штик сказав правду, коли признався, що, вбивство Пілсудского і Ґрабовского мало бути гаслом до українського повстання і що по замаху армія Петрушевича мала через Словаччину ввійти в Галичину".68

Володимир Мартинець

Сьогодні - незаперечний факт, що атентат на Йосипа Пілсудского заплянувала, підготовила і руками Степана Федака виконала Українська Військова Організація. На іншому місці цього збірника, в статті Осипа Навроцького, Голови Начальної Колеґії УВО у Львові, читаємо, що Начальна Колеґія чи пак у тому часі вже Начальна Команда УВО про атентат знала, що доручено Степанові Федакові підшукати відповідного виконавця, одначе він не міг його знайти в такому короткому реченці, тому рішився атентат виконати самий; що в дні атентату Осип Навроцький і Ярослав Чиж, обидва члени Начальної Команди УВО, ждали на вислід атентату при вході до Стрийського парку від сторони вул. Поніньского - бо початково постановлено виконати атентат на площі Східніх Торгів у Львові.

Відомо дальше, що в тому часі Степан Федак належав до Бойового Відділу УВО, був пізніше його начальником і від того Відділу входив у склад Начальної Команди УВО.

На кілька місяців перед атентатом приїхав до Львова полк. Євген Коновалець, переорганізував існуючу Начальну Колеґію в Начальну Команду УВО і став першим її Начальним Комендантом. Просто годі собі подумати, щоб Степан Федак, старшина відомої зо своєї карности і здисциплінованости Української Галицької Армії, до того в щоденному контакті зо своїми товаришами, старшинами, а тепер керівниками Української Військової Організації, до того під боком Начального Коменданта, що ним був такий загально визнаний військовий авторитет серед старшинства обидвох українських армій, як полк. Євген Коновалець - рішився плянувати, підготовляти і пізніше виконати на власну руку атетат з такими політично-вагітними наслідками.

Вернемося в тій справі ще раз до історика початків УВО, Володимира Мартинця:

    "Саме цим протестом проти відвідин начальника польської держави пояснювала УВО в своїх пізніших виданнях замах С. Федака на Пілсудского, і різним провідним членам УВО, а також і мені самому, що був потім референтом пропаґанди Начальної Команди УВО, нераз доводилося в тому дусі писати. А втім, по замаху С. Федака вийшла заява УВО, що і в майбутньому виконуватиме атентати на кожного начальника польської держави, що осмілиться вступити на українську територію".69

ІV

Епілог тієї справи відбувся перед судом присяглих у Львові в днях від 23 жовтня до 18 лисгопада 1922 року. На лаві обвинуачених засіло 12 молодих людей, переважно старшин українських армій, тепер у більшості студентів. Прокуратор Гіртлер обвинувачував їх за морд і державну зраду. Трибуналом проводив судовий радник Маєр. Лава присяглих складалася з самих тільки поляків і жидів. Боронили: Степана Федака, - д-р Маріян Глушкевич, Франца Штика - д-р Степан Шухевич, Василя Кучабського - д-р Пилип Євин, Івана Білецького - Д-р Михайло Волошин, Володимира Голубовича - д-р Янкевич, Михайла Тофана - суддя М. Присташ, Євгена Зиблікевича - д-р Євген Давидяк, Петра Яремійчука - д-р Ярослав Олесницький, Дмитра Палієва і Богдана Гнатевича - д-р Володимир Старосольський. Крім того, для содідарности і маніфестації, до оборони зголосилися всі українські адвокати у Львові, що залишилися ще на волі.

Розправа відбувалася в напруженій атмосфері і не бракувало на ній драматичних моментів.

Обвинувачені й оборонці вживали тільки української мови. Їхні домагання, щоб судові протоколи велися в українській мові, суд відкинув.

Всі обвинувачені станули на становищі, що польський суд не мав права їх судити, та ще й за "державну зраду", і складали по черзі відповідні заяви. Головними їх речниками були: Степан Федак, як перший обвинувачений і центральна фіґура процесу, і Дмитро Паліїв. За пресовими звідомленнями, вони заявляли:

    "Обжалований (т. зн. Степан Федак) заявляє, що суд, який узявся його судити, не має на те законного уповноваження. Сам він не є і не почуває себе горожанином польської держави. Вчинок, який закидує йому акт обжалования, був доконаний не на території Польщі і тому він протестує проти такого суду, який з природи речі не може бути об'єктивним. Але він впарі з тим свідомий, що сила йде перед правом і в нього нема змоги не піддатися актові, який у приміненні до нього є тільки актом насильства. Судити його міг би тільки український нарід, або інстанція третя, незаінтересована в подіях, які мають місце на терені Східної Галичини від трьох літ. До вини пе почувається. Перед українським народом, який для нього є найвищим і єдиним компетентним трибуналом, стає він з чистою совістю і з отвертим чолом".

    "... Дальше зізнає третій обжалований, Дмитро Паліїв. Заявляє, що суд, перед яким він стоїть, некомпетентний його судити. Коли він і поповнив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, якої державна приналежність ще й досі невирішена. Обжалований уважає себе громадянином Західньо-Української Народньої Республіки і повинується українському урядові, що в цей час перебуває на еміґрації.

    Ніякої участи в атентаті ані в його підготовленні не брав... Акт обжаловання констатує, що в слідстві обжалований вирікся не тільки співучасти в атентаті, але й осудив саму його думку. Він тут прилюдно мусить заявити, що дійсно участи в атентаті не брав, але про атентат є тої самої думки, що і все українське громадянство, а воно ніодним словом і ніразу його не осудило".70

В обличчі таких заяв обвинувачених, оборонець д-р Ярослав Олесницький забрав слово і в довшій правничій арґументації доказував, що для цього процесу справа міжнароднього положення Східньої Галичини має засадниче значення, бо обвинувачені заявили, що не вважають себе польськими громадянами, а міжтим їх поставили під суд за державну зраду. Тому мусить бути стверджено, проти якої саме держави був виконаний цей злочин. Тут зацитував д-р Олесницький дотичні постанови трактату в Сен Жермен і заявив, що Східня Галичина по сьогоднішній день є в розпорядженні Антанти і в міжнародно-правному значенні не входить дефінітивно до складу польської держави. В тій цілі поставив він внесення, щоб трибунал зажадав від міністерства заграничних справ засвідчених відписів трактатів у Сен Жермен і в Севрі та покликав на свідків міністра заграничних справ Нарутовіча і делеґата Польщі до Союза Народів, проф. Ашкеназого.

Трибунал прийняв до відома внесення, але не дав на нього відповіді відразу, відложив на пізніше. По нараді, внесення відкинено. Ніхто й не сподівався, що буде інакше, але на залі були представники всієї преси з Польщі, а також кореспонденти світових пресових аґенцій і ці заяви підсудних та оборонців рознеслися широко по світі: український нарід їхніми устами ще раз підкреслював факт польського насильства та окупації української національної території, зголошував своє виключне право до Східньої Галичини і доказував це своєю боротьбою.

Єдине, що залишалося підсудним, це використати судову залю за політичну трибуну, звідки могли промовляти до світу в імені свого народу. Недавно перед тим в Польщі ввійшла в життя конституція з 17 березня 1921 року. Вона ніби ґарантувала свободу слова і забороняла конфіскату звідомлень з явних судових розправ. Одначе це була тільки паперова постанова, дійсної і повної свободи слова в Польщі не було ніколи, українські часописи йшли в світ з білими плямами, бо цензурний оловець викреслював звідти все для себе невигідне, при чому не дивився на конституційні ґарантії. Але польські руки були за короткі, щоб наложити намордник на заграничну пресу. І саме через її кореспондентів на процесі Федака й товаришів світ довідався речей, що стали ганьбою для польського народу.

Коли Степан Федак розказував про звірства й масакри польської солдатески й поліції над українською людністю Східньої Галичини, коли подавав назви осіб і місцевостей - на залі запанувала тиша, можна б почути, як муха летить. Здавалося - ангел смерти розпостер над залею свої крила. Перший спам'ятався Голова трибуналу і заборонив Федакoві далі говорити про ті речі, як судові невідомі, нічим недоказані і такі, що не мають безпосереднього зв'язку з цією справою. Грозив йому додатковими дисциплінарними карами. Коли ж оборонці інтервеніювали за тим, щоб не замикати уст підсудному, бо він же ж хоче виявити мотиви свого вчинку, а це для справи має першорядне і засадниче значення - трибунал відкинув кожне внесення оборони.

В одному моменті найбільш драматичного нап'яття піднялася з лави оборонців висока постать д-ра Маріяна Глушкевича: "Світлий Трибунале! Високоповажані Панове присяглі! З уст обжалованого почув я тут слова, від яких лице мені поблідло, я довідався те, чого дотепер не знав. А саме, що коли польські карні експедиції катували наших гуцулів, то казали їм власну кров ловити в капелюх і пити "На здровє України!"71

Тут перервав йому Голова трибуналу Маєр, що суд уважається зневаженим, перериває розправу і виходить на нараду. По нараді проголосив постанову, що оборонця д-ра Маріяна Глушкевича покарано гривною 40.000 польських марок за зневагу суду.

В обороні свого товариша виступили інші адвокати з протестами, що ні до чого не довели. Бо польський суд, та ще й у політичній справі, та ще й на українській землі, не міг бути святинею правосуддя. Це був політичний інструмент польської влади, один з багатьох, що їх Польща вживала для гноблення українського народу.

Це була судова комедія, а її останній акт скінчився проголошенням присуду в суботу, дня 18 листопада 1922 року. Степана Федака засуджено на шість літ тюрми, Дмитра Палієва, Михайла Матчака, Петра Яремійчука та Євгена Зиблікевича - на два з половиною роки, Франца Штика на півтора року. Інших підсудних звільнено від вини, однак покищо на волю не випущено.

Яка ж була дальша доля головного обвинуваченого в тій справі, Степана Федака? Тим часом сидів він у львівській тюрмі при вул. Баторого під спеціяльною охороною:

    ЯК СТЕРЕЖУТЬ СТЕПАНА ФЕДАКА?

    Польські власті побоюються втечі Федака з тюрми і зарядили "спеціяльну" охорону небезпечного для них в'язня, по думці "спеціяльної" автономії генерала Сікорського. В тій цілі установили три стійки, а одну з них всередині в келії, в якій поміщений засуджений. Крім того повнить службу звичайна тюремна сторожа. Недивно, що коли Польща в цей спосіб стереже політичних в'язнів на своїх "кресах", то на звичайних злочинців не стає штиків і тому розцвіт бандитизму - це вислід її чотиролітнього культуртреґерства на сході.72

Степан Федак
по виході з тюрми

У львівській тюрмі сидів Степан Федак до 17 листопада 1923 року і тоді вивезено його до великої карної тюрми в місті Равічі на німецькому пограниччі. Кілька місяців пізніше польський сойм схвалив амнестю з нагоди конституції. Багато в'язнів, між ними й Степан Федак, вийшли на волю. Одначе йому заборонили поляки лишитися в краю, він мусів податися заграницю.73 Аж кілька літ пізніше, заходами своєї родини та політичних українських кіл у Варшаві, дозволено йому на поворот до Галичини. Працював він у "Маслосоюзі". Коли по розвалі польської держави, в вересні 1939 року, большевики зайняли західньоукраїнські землі, Степан Федак не вийшов на еміґрацію, залишився в краю. Арештувало його НКВД і возило по тюрмах Львова, Києва та Москви. Довгі місяці сидів він у горезвісній Лубянці в Москві. Вернувся звідти на короткий час перед німецько-большевицькою війною 1941 року, приймав участь у діях українського підпілля, а згодом у рядах Української Національної Армії.

Останній раз бачили його знайомі в Празі вже напередодні упадку Німеччини. В розмовах з ними висказувався він, що в існуючій ситуації не лишається нічого іншого, як продиратися на тили большевицької армії там згубитися в запіллі серед свого народу, використовуючи ті можливості, що витворяться після війни, щоб принести українському народові якусь користь. Після того пропав за ним слід.

Атентат Степана Федака на Йосипа Пілсудского і Ґрабовского започаткував діяльність Української Військової Організації на ширшу скалю. Його стріли були неначе сиґналом до всестороннього наступу УВО. Їхній відгомін відбився голосно не тільки на політичному і заграничному відтинках боротьби українського народу, але й на внутрішньо-організаційному. Під проводом новопосталої Начальної Команди УВО, що на її чолі станув полк. Євген Коновалець, розгорнулася широка організаційна, політична й бойова акція Української Військової Організації. Не минуло й року, як Західно-українські землі спалахнули вогнем і земля почала полякам горіти під ногами.

 

------------------------------------------------------------------------

    [51] Подано за часописом "Український Вістник", рік І, число 197, середа 28 вересня 1921. В усіх цитатах з тодішньої преси мову залишено без змін.

    [52] Там же.

    [53] Там же.

    [54] Український Вістник, Львів. ч. 197, середа, 28 вересня 1921.

    [55] Український Вістник, Львів. ч. 198, четвер, 29 вересня 1921.

    [56] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922.

    [57] Український Прапор, Відень, ч. 42, субота 5 листопада 1922.

    [58] З листа ред. Олекси Бойкова до автора, дня 15 квітня 1963 року.

    [59] З листа інж. Василя Кунди до автора з дати 20 червня 1963. Пані Ірина Павликовська, з роду Макух, була в тому часі студентка тайного українського університету, разом зо Степаном Федаком. Її теж арештовано в його справі, але пізніше випущено на волю.

    [60] Енциклопедія Українознавства, том перший, частина ІІ, Мюнхен-Ню-Йорк, 1949, стор. 557.

    [61] Гл., напр., голос інж. Володимира Мартинця, редактора "Сурми" і члена ПУН: "По відповідній підготові заманіфестувала себе УВО вперше восени 1921 р., замахом Степана Федака, був. четаря УГА і сина одного з передових наших громадян, на отого Й. Пілсудского, що як начальник польської держави приїхав 25. ІХ. 1921 до Львова на перші офіційні відвідини. Ці відвідини мали бути маніфестацією, і то маніфестацією перед світом "польськости" Львова й приналежности "Малопольскі до мацежи". Стріл Федака, що його луна розійшлася по цілому світі, був протестом проти цього. Був протестом, дарма, що Пілсудскі вийшов цілим, а вдодаток у часі процесу оборонці С. Федака, щоб рятувати голову, так покермували справою, ніби Федак взагалі не мав заміру застрілити Пілсудского, а тільки супровідника його, львівського воєводу Ґрабовского...

    ...Хоч у пізніших роках доводилося мені незчисленну кількість разів зустрічатись зо С. Федаком (псевдо: Смок), але мені ніразу навіть на думку не впало запитатися його або полк. Коновальця, чи справді він, Федак, а точніше УВО, не мала заміру застрелити Пілсудского. Не впало на думку просто тому, що для мене - подібно як і для кожного, - було очевидне, що йшлося саме про Пілсудского, як про начальника польскої держави, а не про львівського воєводу, якого можна було стріляти кожного дня, а не вибирати для нього аж відвідини начальника польської держави...

    І поляки добре здавали собі справу з того, в кого був спрямований стріл. А втім, польська преса з того часу не залишає в цій справі ніяких сумнівів". (В. Мартинець: Українське підпілля - Від УВО до ОУН. Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму, 1949, стор. 25-26.).

    [62] Український Вістник, Львів, ч. 197, середа 28 вересня 1921.

    [63] Український Вістник, Львів. ч. 198, четвер, 29 вересня 1921.

    [64] Український Прапор, Відень, ч. 42, субота, 5 листопада 1922.

    [65] Український Вістник, Львів, ч. 198, четвер, 29 вересня 1921.

    [66] Студент Мирослав Січинський дня 12 квітня 1908 року виконав атентат на австрійського намісника Галичини у Львові, поляка з роду, графа Андрія Потоцького.

    [67] Український Вістник, Львів, ч. 197, середа 28 вересня 1921.

    [68] Український Прапор. Відень. ч. 43, субота, 11 листопада 1922, "Процес Федака й товаришів".

    [69] В. Мартинець: Від УВО до ОУН, стор. 26.

    [70] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922.

    [71] Український Прапор, Відень, ч. 43, субота 11 листопада 1922.

    [72] Український Прапор, Відень. ч. 18, 5 мая 1923.

    [73] "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни", Краків, 22 серпня 1923 року, повідомляв: "Схвалена соймом амнестія не відноситься до Степана Федака і товаришів. Тепер ходить чутка в українських колах, що небавом Степан Федак має бути помилуваний на прохання рідні, після чого виїде він за кордон". (Прим. З. К. за "Українським прапором", Відень, ч. 34, 25 серпня 1923.).

Початки Української Військової Організації в Галичині - II

Осип Навроцький

ПОЛКОВНИК ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ

(Формування його індивідуальности в передісторії
і початках Української Військової Організації)

I

Коли полк. Євген Коновалець станув на чолі новоствореної Української Військової Організації, то не був це ані припадковий вибір ані наслідок збігу обставин у тодішній українській політичній дійсності. Між українськими військовиками того часу знайшли б ми немало відважних фронтових старшин, добрих організаторів і щирих українських патріотів, неодин з них міг би взяти на себе всі відповідальні обов'язки, що до них покликав би його український нарід, і з честю їх виконувати.

Але сталося так, що ніхто інший, тільки полк. Євген Коновалець очолив Українську Військову Організацію і провадив її аж до часу, доки вона не припинила своєї діяльности. Мусіли на те скластися немаловажні причини.

Справа в тому, що полк. Євген Коновалець не з'явився в українській спільноті несподівано. Його організаційний хист, політична зручність і військовий авторитет виявили себе в світлий спосіб у часі визвольних українських змагань, але він вступив у них не тільки з природніми їх зародками в своїй індивідуальності, він мав уже за собою деякий досвід у житті, знання української суспільности
Євген Коновалець у військовому однострою
і здібність концентруватися на найважніших у даний момент справах. В незначній до цього часу біографічній літературі про полк. Коновальця ці речі стоять ще в тіні, а для зрозуміння його життя й діяльности конечно треба кинути на них сніп світла.

Характер полк. Євгена Коновальця, як пізнішого політичного діяча і провідника великого формату, яким він увійшов до історії українського народу, зарисувався вже в його студентських роках. І для того необхідно буде спинитися кількома реченнями на тому, як виглядало українське студентське життя в роках перед першою світовою війною, які в ньому нуртували сили й тенденції та яка в них була участь Євгена Коновальця.

Як рушійна сила в національному відродженні галицьких українців, студентство почало проявляти себе більш активно на переломі останніх двох століть. Саме тоді почали діяти модерні українські політичні партії і студентство з захопленням кинулося в вир політики. А власне, студентство видвигнуло клич боротьби за український університет у Львові. Перша акція в тому напрямі мала скоріше пасивний характер - студентство проголосило в 1901 році бойкот львівського університету і сецесією до інших університетів в Австрії. Докладної цифри сецесіоністів не устійнено ні тоді ні пізніше. Свого часу д-р Лука Мишуга подавав в одній своїй статті в "Свободі" число около тисячки студентів. Я особисто переконаний, що в тому часі не було ще стільки українських студентів. Коли Головна Рада Українського Студентського союзу видала при кінці 1912 року звіт зо своєї діяльности, то надрукована в ньому повна статистика виказувала разом зо студентами теології нецілу тисячку осіб. Отож, у часі сецесії мусіло б бути ще менше. Коли ж узяти до уваги, що в тому часі кількість українців в Австрії перевищала вже три мільйони, то тисячка студентів, порівняльно з іншими народами Австрії, було мінімальне число.

Помимо свого пасивного характеру - залишення поля бою, висловлюючися по-військовому, - сецесія принесла в своєму наслідку два великі позитиви.

По-перше, українська студентська молодь вийшла в широкий світ і мала змогу студіювати в першу чергу на високого рівня віденському університеті, а разом з тим у різних фахах. Так, для прикладу, в гірничій академії в Леобен в Австрії, студіювало в 1912 році вперше, кільканадцять наших студентів.

По-друге, збірка на сецесійний фонд для допомоги студентам до виїзду заграницю на студії сталася так популярна й успішна, що дала пізніше товчок до жертвенности громадськости на різні інші культурно-освітні цілі, а передусім на "Рідну Школу".

Друга широка акція українського студентства дістала вже активний характер. Маю на думці участь студентів у підготові і викликанні рільничого страйку в 1902 році. Чи існував уже тоді Комітет Української Молоді, загально знаний "КУМ", що опісля керував боротьбою за університет, годі мені сказати. Але відомо, що в часі літніх ферій студенти по два-три ходили від села до села і закликали до страйку. Можна сказати, що впродовж кількох лише днів запалав по галицьких селах огонь справжнього бунту. І тут виявила себе характеристична риса наших селян - між ними майже зовсім не було страйколомів. Відомо, що на жнива йшли з гір на Поділля женці - гуцули й бойки щоб придбати собі хліб на зиму. На вістку про страйк ті, що вже виїхали, завертали назад, а інші групи навіть не виїжджали. Добре пам'ятаю вибух страйку в моєму родинному селі Голгочах підгаєцького повіту. На празнику в сусідньому селі Швейкові, в домі пароха о. Фицаловича, з'явилися два студенти - правник Войнаровський, небіж о. мітрата Тита Вайнаровського, і теолог Залуцький. Під вечір вони незамітно зникли. А на другий день, на заклик двірських "гуменних", жодна пара женців не вийшла на "панське" поле. Обидвох студентів жандармерія швидко арештувала і вони досить довго посиділи в підгаєцькій тюрмі. До Голгіч вони не встигли дійти, але й тут зачався страйк. До села прибув заступник повітового старости Де Льож, француз з роду, з хмарою жандармів і сотнею війська, бо ж Голгочі село велике, понад три тисячі душ. Жандарми арештували провідників страйку, а коли посадили їх на підводу, люди кинулися, стягнули арештованих з воза, а сам віз перевернули. Комендант сотні вже дав був команду "до стрілу готов!" Але до проливу крови не дійшло, Де Льож спинив наказ, заспокоїв людей, а опісля на судовій розправі проти провідників страйку в окружному суді в Бережанах, зізнавав на користь підсудних. Та це не був родовитий поляк.

В пізнішому часі рідко стрічав я згадки про цей страйк. А на мою думку, страйк зрушив селянську масу й одним махом кинув її до активної боротьби, при, приспішив у ній процес витворення того, що сьогодні називаємо "спільнотою". І спричинило чи пак приспішило цей процес українське студентство, отож його провідники й організатори, що брали участь у підготові й переведенні страйку, перебули свого рода бойове хрещення в революційній суспільній роботі. Пізніший полковник Євген Коновалець в тій акції особисто участі не брав, бо ще не був тоді студентом. Але виростав на традиціях участи студентства в суспільних рухах, що між іншими виявилося в тому страйку.

Сецесія довго не тривала. Поволі сецесіоністи верталися до Львова, а водночас приходили нові студенти, випускники новозаснованих українських приватних ґімназій. Разом з тим посилилася боротьба за український університет у Львові. Полем її став самий будинок університету. Загально відомі події 1906-1907 років, коли то в університеті відбувалися просто гомеричні бої на барикадах. Їхнім завершенням була трагічна смерть студента Адама Коцка 1 липня 1910 року.

В тому часі Євген Коновалець був уже студентом Львівського університету, записаний на правничий факультет. Перед тим ще, як ґімназійний учень, належав він до тайного "Кружка Української Молоді" і там дістав перші основи політичного виховання. В подіях 1 липня 1910 року брав активну участь, але до тюрми і на пізніший процес "101" не попав, бо на около триста учасників подій поліція арештувала лише 101 студентів, тих, що випадково попалися їй під руку. Я теж не був арештований і виступав на пізнішій судовій розправі, як свідок.

В останніх п'ятьох роках перед першою світовою війною, зокрема по І Конґресі Українського студентства в липні 1909 року і після 1 липня 1910 року життя українського студентства поплило рвучким потоком. Створений на І Конґресі Український Студентський Союз об'єднав усі студентські Товариства з цілої Австрії, а в Галичині, поза Львовом, творив по повітових містах своєї Секції. В тих Повітових Секціях гуртувалися студенти, головно правники, що не мали матеріяльної змоги перебувати постійно в осідках університетів. Вони вели в своїх повітах культурно-освітню працю під прапором "Просвіти", а в рядах політичних партій - політичну.

Зокрема дуже сильним темпом пульсувало студентське життя у Львові, де існували спеціяльні Секції: перша - "Студенток", друга - "Поступової Молоді", третя - "Культурно-Освітня", четверта - "Націонал-Демократичної молоді", а крім того окремі фахові товариства правників, медиків, студентів філософії, гехніків, товариство ветеринарів "Ватра". Такі самі студентські товариства були по інших університетських осередках. У Відні й Ґрацу - "Січ" і "Земля", в Кракові - "Академічна Громада", в Чернівцях - "Союз" і "Січ", у Леобен "Товариство Гірників". У Львові існувала дальше "Академічна Громада" й "Академічна Поміч". Були теж і два "буршівські"74 товариства, у Львові - "Роксоляна", а в Чернівцях - "Чорноморе". Найбільш популярним у цілому краю був славний студентський хор "Бандурист".

У Львові все те гуртувалося частинно в "Академічному Домі", а головно в домівці загального львівського студентського товариства "Академічна Громада" спершу при вул. Зиблікевича ч. 3, пізніше при вул. Осолінських ч. 10 на третьому поверсі. Щовечора кімнати "Академічної Громади" були повні - відбувалися засідання Управ, сходини членів окремих товариств, реферати тощо. Радив тут теж окремий комітет, що виконував функції централі тайних "Кружків Української Молоді". А в суботу, ввечері, кімната "Культурно-Освітньої Секції" заповнялася членами, що в неділю вранці роз'їздилися по селах Львівщини з рефератами і брали від управителя т. зв. "магазину" книжки і брошури до кольпортажу. Цей "Магазин" друкував теж своїм накладом малі брошури, як от "Пан Потоцький", "Історичні пісні", "Веселі вірші" Степана Руданського і другі. Чи не два роки був я управителем того "Магазину" і саме тут набрав замилування до видавничого діла, що опісля придалося мені в "Червоній Калині".

У всій тій роботі Євген Коновалець брав якнайжвавішу участь.75 А що мав політичну "жилку", то присвячував багато часу, ІV Секції, що гуртувала студентів - симпатиків української націонал-демократичної партії. Та найбільше уваги віддавав він теж політичного характеру справі - боротьбі за український університет. По подіях 1 липня 1910 року, що коштували стільки жертов, боротьба за університет дещо принишкла. На обрії з'явилася ідея Івана Чмоли - творення українського війська. Серед студентської молоді поширювалися "мілітаристичні" настрої, в той час як українська парляментарна репрезентація спрямовувала свою активність на боротьбу за рівноправність, а в тому за виборчу реформу до галицького сойму.

В тому часі праця для справи університету була дуже невдячна. Вимагала вона надзвичайних зусиль, щоб не втратити на актуальності. Про такий стан переконався я особисто на місці у Відні, коли з початком 1912 року "КУМ" рішив вислати делеґацію до віденського уряду. Я був тоді Головою Українського Студентського Союзу і з тієї рації очолював делеґацію, що в її склад входили ще Семен Магаляс і Володимир Гадзінський. На жаль, ми не попередили про наш приїзд Парляментарну Репрезентацію і коли ми зголосили причину нашого приїзду її Голові, д-рові Костеві Левицькому, він різко запитався: "А чому ви не написали нам про це? Я був би поінформував вас, що теперішня ситуація в парляменті для цієї справи непригожа". Все таки просив він проф. Олександра Колессу, щоб виєднав для нас авдієнцію у міністра освіти, мовляв, щоб ми даремне не їздили. Авдієнція тривала кілька хвилин і на другий день з'явилася про неї коротенька нотатка в часописі "Ноє Фрає Прессе".

Та Євген Коновалець справи не покинув. Можна сказати, що головно завдяки ньому не сходила вона з актуальности в громадському житті. Він відбував наради, конферував з політиками, виголошував доповіді, укладав відозви та звернення. Зокрема, на великому вічу українського студентства в квітні 1913 року, а пізніше на ІІ Конґресі Українського Студентства виголосив він продумані і змістовні реферати в тій справі, добре обґрунтовані і вільні від усякої демагогії. А тим часом наближалося марево світової війни, щораз більше переважали серед молоді "мілітаристичні" настрої.

ІІ

Зростаюче в останніх роках перед першою світовою війною напруження в Европі поміж Центральними Державами й пізнішими Аліянтами викликало сильнішу реакцію, надиво, не в українських політичних середовищах, а в колах української студентської молоді. Жваві дискусії на тему близької війни й участи в ній українського народу велися головно в гуртках мешканців "Академічного Дому". Майже незамітно, в кімнаті ч. 51 на першому поверсі створився осінню 1912 року невеликий гурток пропаґаторів ідеї збройної боротьби за волю України. Головним інспіратором був студент Іван Чмола, водночас один з основників "Пласту", пізніший сотник Українських Січових Стрільців, а згодом полковник київських Січових Стрільців.

До цього гурту належали студенти: Іван Кучерішка, Іван Лизанівський, Федір Калинович, Олена Степанів, Василь Кучабський, Осип Когут, Іван Жила, Степан Індишевський. Нагло й несподівано появився друком маленький журнальчик "Відгуки" і в ньому цей гурток з'ясовував необхідність підготови українського народу до збройного виступу в недалекій війні. Редаґували його Іван Чмола й Іван Кучерішка. Микола Голубець у своїм нарисі "Рік грози і надій 1914", виданому у Львові 1934 року, так пише про "Відгуки": "Без підтримки старшого студентства, що поклонялося "культурним цінностям", без капіталів і вироблених публіцистичних пер, виглядали "Відгуки" скромно, як формою так і змістом. По словам редакційної оповістки ставили собі "Відгуки" завдання "нести високо і витривало самостійницький прапор і під гаслом добуття духової і фізичної сили збірати під ним наймолодших синів України".

Десь при кінці 1912 року Іван Чмола звернувся до мене, тодішнього Голови Українського Студентського Союзу з пропозицією влаштувати зустріч "зо старшими громадянами". Така зустріч відбулася в редакції "Діла". Взяли в ній участь члени редакції "Діла", тодішні "тузи" української Журналістики - д-р Василь Панейко, д-р Осип Назарук, д-р Михайло Лозинський і Ярослав Весоловський, далі проф. Степан Томашівський, д-р Володимир Охримович і ще дехто. Від групи "Відгуків" на зустріч прийшли Іван Чмола з кількома своїми товаришами, Голова Українського Студентського Союзу Осип Навроцький, Голова "Академічної Громади" Володимир Пежанський, Голова "Академічної Помочі" Василь Паліїв і Голова "Бандуриста" Володимир Бандрівський.

Тези Івана Чмоли, що війна вибухне в найближчому часі та що українському народові треба поспіхом підготовлятися до неї творенням основ власної сили, не знайшли зрозуміння в старших громадян. З немилосердним сарказмом і нищівною критикою всі чотири редакторои "Діла", першорядні промовці і діялектики, накинулися на молодого студента, називаючи його мрійником і фантастом.

Вони доказували, що молодь повинна в першу чергу набирати знання, бо така нація, як українська, мусить творити передусім культурні ціннощі, щоб бодай тим способом зрівнятися з іншими европейськими народами. Коли будемо мати - говорили вони - свої великі твори літератури, науки й мистецтва, свою національну оперу, що дорівнювала б операм західньо-европейських народів, а принаймні чеській опері, то в очах світу станемо тим самим державним народом і на власну українську державу довго чекати не прийдеться.

Одинокий д-р Степан Томашівський признав слушність Чмолі про можливість і правдоподібність скорої війни, але не висловився про потребу творити збройну українську силу. Зустріч не закінчилася ніякими висновками.

Чергову спробу пропаґувати свої ідеї зробила група "Відгуків" взімку 1913 року, на загальному студентському вічу в домівці "Львівської Руси" в будинку "Просвіти" на ІІ поверсі. Я був предсідником на тому вічу і тому добре пам'ятаю його перебіг.

Тоді різко станули проти себе "культурники" і "мілітаристи". Головний реферат виголосив Іван Чмола. Від "культурників" промовляв Федь Федорців, що різними арґументами старався ослабити враження промови Чмоли. Віче було бурхливе, як мабуть ніколи передтим. Дійшло до того, що запальний еміґрант-наддніпрянець, артист-різьбар Михайло Гаврилко, пізніший старшина УСС, в однім моменті промови Федя Федорцева замахнувся кріслом на цього чільного представника групи "культурників". Віче тривало від 6 ввечері до 3 над раном і теж не закінчилося ніяким позитивним вислідом.

Одначе члени групи "Відгуків" не знеохочувалися і почали практично здійснювати свої задуми. Вони пильно студіювали військові підручники і притягнули до співпраці запасного старшину австрійської армії Миколу Нискосклона, адміністратора щоденника "Нове Слово". Під його командою переводили військову муштру і вправи, часто по ночах.

За Іваном Чмолою пішли перші члени "Пласту", пізніші "лицарі без скази" - Федь Черник, Микола Опока, Василь Андрух, Осип Яремович і багато других. Львівська повітова "Січ", що стояла тоді під проводом незрівняного і першого організатора міської ремісничої молоді у Львові, студента прав Романа Дашкевича, зорганізувала першу ремісничу сотню УСС. За "Січею" пішов "Сокіл-Батько". Незабаром уся західня вітка України вкрилася сіткою стрілецьких товариств і на другому Січово-Сокільському Здвизі в червні 1914 року виступили вже в стрілецьких одностроях перші чети нового, модерного українського війська. Коли ж з вибухом першої світової війни зорганізувалися Українські Січові Стрільці, то перші чети і сотні повели в бій українські студенти, сподвижники ідеї збройної боротьби за волю України.

Недиво, що старші громадяни й редактори не трактували поважно тих молоденьких фантастів, коли і їхні товариші-студенти, старші віком і студіями, гляділи на "мілітаристів" звисока та з усмішкою. А з насолодою критикували журнал "Відгуки", що його редаґували молоді студенти, щоправда не з великим досвідом.
Полк. Євген Коновалець, мало-відомий знімок з воєнних часів.
На сторінках льнівських часописів появилася навіть, заява Головної Ради Українського Студентсього Союзу, що вона не бере відповідальности за журнал "Відгуки" видаваний "незнаною групою".76

Євген Коновалець не приймав участи в тих контроверсіях. Справою військової підготови українського народу він цікавився, хоч і не захоплювався спочатку думками групи "Відгуків". Мушу признатися, що і я сам доволі скептично ставився до тих мрійників і змінив мою поставу щойно тоді, коли Українська Національна Рада проголосила мобілізацію Українських Січових Стрільців. Того самого дня я зголосився, неначе за кару, простим стрільцем до сотні Івана Чмоли, тепер уже сотника, того колишнього мого молодшого за мене на кілька років товариша з ґімназії в Бережанах і з університету, найближчого сусіда з Академічного Дому, де я жив у кімнаті ч. 51.

Натомість Євген Коновалець дуже швидко змінив свою поставу до ідеї творення української збройної сили і коли "Сокіл-Батько" почав творити відділи Українського Січового Стрілецтва, - з запалом включився він до їхньої організації. Одначе склалося так, що не довелося йому вступити в ряди, що їх він сам організував. Він був запасним старшиною австрійської армії і вже першого дня проголошення мобілізації мусів зголоситися до свого полку, а саме до 19 полку Крайової Оборони. Цей полк входив у склад ХІ австрійського корпусу, куди входили й Українські Січові Стрільці. Тож на Маківці вони стояли поруч себе і в перших боях за ту славну гору, під кінець квітня 1915 року, коли москалі її зайняли, Євген Коновалець попався в російський полон. Це було ще перед відомим протинастутпом УСС.

Після короткої зустрічі на Маківці, Євген Коновалець стрінув усусусів у російському полоні, в таборі полонених над Волгою, в Царицині, пізнішому Сталінграді, а тепер Волгограді. Привезли їх тоді москалі при кінці 1916 року, після відомого бою на Лисоні. В цьому кривавому бою усусуси мали тяжкі втрати - вбитими, раненими й полоненими. Раннім ранком москалі зайняли австрійські окопи на схилі Лисоні над річкою Ценівкою і команда австрійської бриґади кинула усусусів до протинаступу. Я був тоді при штабі полку, як комендант бойового обозу, в селі Посухів над Золотою Липою, напроти Лисоні. Далековидом слідкував я за протинаступом. В самій середині наступаючою розстрільної ішла сотня Андрія Мельника, я бачив напереді його високу постать. Розстрільна перейшла вершок гори і вибила москалів з окопів. Та незабаром москалі почали другий наступ, тим разом на мадярський полк, наліво від позиції усусусів, розбили його і тоді ззаду кинулися згори на позиції усусусів. Взяті в два вогні усусуси, здесятковані, попалися в полон. Між бранцями знайшлися: Андрій Мельник, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Іван Чмола, Петро Пасіка і другі, загалом усі ті, що опісля опинилися в корпусі Січових Стрільців у Києві. Усіх їх москалі завезли спочатку до Царицина, а опісля до Дубовки. Євген Коновалець швидко подружився з ними всіми і став їх старшим товаришем не тільки тому, що був старший за них віком, студіями, громадським і політичним виробленням, але й тому, що вважався вже "місцевим" у таборі, куди всі інші прийшли, як новики.

Коли з вибухом революції вони - по-одному й групами - вирвалися з табору в Дубовці й добилися до Києва, то зразу вступили до Галицько-Буковинського Куреня, що з нього згодом створився Курінь СС, полк СС, Окремий Загін СС і вкінці Корпус Січових Стрільців. Євген Коновалець був комендантом кожної з тих формацій і тут виявився його небуденний військово-організаційний хист. З вибухом повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював він, разом з полк. Андрієм Мельником, як Шефом Штабу, Осадний Корпус.

На пості командира Корпусу Січових Стрільців полк. Євген Коновалець виявив себе незрівняним організатором і справжнім воєначальником революційної доби, а водночас добрим товаришем для всіх, що були під його командою. Мав при тому щасливу прикмету - чого не можна сказати про кожного провідника - що не боявся біля себе розумних дорадників, навпаки, вмів добирати найбільш відповідних. Його співпраця з високими старшинами генерального штабу - генералом Марком Безручком і полковником Юрком Отмарштейном, що очолювали оперативний відділ Штабу - була наскрізь гармонійна. Вони відносилися до себе взаємно з респектом і водночас з симпатією. Мав я кілька разів нагоду бути приявним при його розмовах з отаманом Юрком Тютюнником і його ад'ютантом Добротворським, а один раз при зустрічі з полк. Юрком Отмарштейном, тож міг самий про те переконатися.

Те саме відношення було в полк. Коновальця і з другими старшинами Штабу та комендантами різних частин Корпусу. І тут полк. Коновалець зумів об'єднати біля себе ідейних, розумних і бойових старшин, справжніх побратимів зброї, і призначувати їх на відповідні для них місця, відповідальні штабові й командні пости. Вистачить згадати такі прізвища: Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Іван Чмола, полк. Роман Дашкевич, полк. Іван Рогульський, сотник Ярослав Чиж, сотник Михайло Матчак, сотник Василь Кучабський, сотник Федь Черник, сотник Іван Андрух, сотник Микола Опока, сотник М. Загаєвич, сотник М. Бісик, сотник Гриць Гладкий та інші.

Не наслідуючи зовсім звичаїв тодішнього часу, а з переконання про доцільність, створив полк. Євген Коновалець Стрілецьку Раду, і з нею обмірковував та вирішував найважливіші справи, як от виступ проти гетьмана Скоропадського, а вкінці розв'язання Корпусу в Старо-Костянтинові пізною осінню 1919 року.

Про все те розказували мені колишні члени Стрілецької Ради, мої побратими зо стрілецьких окопів над Золотою Липою і Стрипою, а говорили зо щирістю, великою пошаною і прив'язанням до особи свого колишнього командира.

ІII

Реґулярна армія перестала існувати. Вояцтво і старшини або опинилися за дротами, або розсіялися по еміґрації чи вернулися в рідні сторони.

Для продовжування визвольної боротьби створилася Українська Військова організація. Чи ж не природне було, що перші творці й організатори УВО вважали самозрозумілим, щоб у тій дальшій фазі визвольних змагань провадив їх той самий командир, що під його наказами перебули вони два чи три роки свого бойового щастя на всіх фронтах України? Авторитет полк. Коновальця, як провідного військового політичного діяча, був уже в тому часі такий великий, що йому корилися всі, навіть ті, що з причин політичного партикуляризму могли б ставитися до нього з резервою. Силою того свого військово-політичного авторитету, силою своєї могутньої індивідуальности полк. Коновалець відразу станув на чолі Української Військової Організації, без конкуренції і контркандидатів.

Не відразу приїхав він до Львова, де вже діяла Начальна Колеґія УВО, що проробила першу, підготовну працю, головно політичного характеру. Полк. Євген Коновалець перебував тоді в Відні, де закінчував справи стрілецької організації і вів розмови та пересправи з різними політичними колами, головно з середовища ЗУНР.

Але, як тільки прибув до Львова в середині 1921 року, в Начальній Команді УВО витворилися такі самі відносини й умови гармонійної з ним співпраці, як за весь час його попередньої військово-політичної діяльности. Як тільки було можливе, з конспіративних причин, полк. Євген Коновалець відбував наради з членами Начальної Команди або разом, або, в конечности, з кожним зокрема, доки не заслухав всіх. А за час свого командуваня у Львові полк. Коновалець скликав кілька разів ширші наради окружних і повітових комендантів УВО. Ці наради відбувалися в кімнатах музею Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, де кустосом був проф. Юрко Полянський. На жаль, я не міг брати участи в тих нарадах, тому, що треба було зустрічати на конспіративній квартирі в "Червоній Калині" приїзжих на нараду і спрямовувати їх на місце нарад та зорити за аґентами, що крутилися по Руській вулиці.

Пригадую собі добре тільки одну з нарад Начальної Команди УВО, в вересні 1922 року, в часі, коли активність Української Військової Організації досягнула свого вершка - цілий край горів.77 Поляки зареаґували бомбами на будинки "Просвіти", "Наукового Товариства ім. Шевченка" й "Академічного Дому", а громадські діячі сильно занепокоїлися витвореною грізною політичною ситуацією. Голова Делеґатури ЗУНР, проф. Михайло Галущинський, просив полк. Коновальця про зустріч зо Штабом УВО. Полковник скликав нас на нараду і ми спільно рішили, що треба акцію саботажів припинити, бо ж на бомби поляків треба було відповісти ще сильнішою реакцією, а тим часом вичерпалися запаси вибухових матеріялів і амуніції, здобути ж нові в більшій кількості було неможливо в такому скорому часі.

Зустріч з членами Делеґатури відбулася в будинку "Сільського Господаря" при вул. Зіморовича ч. 20, в кімнаті на першому поверсі. Не пригадую точно, хто з членів Делеґатури, крім проф. Галущинського, був на цій зустрічі. Здається мені, що д-р Іван Куровець, д-р Володимир Охримович, інж. Юліян Павликовський і ще дехто. Нас було трьох - полк. Євген Коновалець, Володимир Целевич і я, правдоподібно також проф. Юрко Полянський. Зустріч тривала коротко. Проф. Галущинський з'ясував ситуацію і запитався Полковника, чи і як Українська Військова Організація задумує реаґувати. Полковник заявив, що Начальна Команда УВО дасть наказ припинити саботажну акцію і заподав причини. На цьому зустріч закінчено і всі розійшлися.

До часу приїзду полк. Коновальця до Львова праця в Начальній Колеґії УВО проходила жваво, але в першу чергу на відтинках загально-політичному і студентської молоді. Притягання колишніх військовиків ішло поволі, бо й не було їх спочатку в краю багато, все ще сиділи вони в таборі полонених у Тухолі і на еміґрації. З приїздом Полковника і з напливом військовиків
Полк. Євген Коновалець
на короткий час
перед своєю смертю.
- робота закипіла. І тут знову повторно виявив себе феноменальний організаційний талант полк. Коновальця. Головний тягар праці спочивав на його плечах. Володимир Целевич, Ярослав Чиж і я - працювали в Українському Горожанському Комітеті від ранку до пізньої ночі і тільки дуже мало часу залишалося, щоб виконати те чи інше доручення або взяти участь у розмові чи нараді. Одиноке, що ми постійно робили, це тримали зв'язок з усіма причасними до УВО зо Львова і з краю, та з політичними партіями. Головною нашою квартирою були бюра Комітету, іншої квартири в той час у нас ще не було.

Так само головним чином самий полк. Коновалець зорганізував мережу Окружних і Повітових Команд УВО по цілому краю. Не проста це була справа, вимагала знання людей, інтуіції і вміння з першої розмови оцінити характер людини. Було ж тих комендантів 58, а з кожним треба було перевести розмови, поінструювати, відобрати звіт, тримати постійний зв'язок. З подивугідною енерґією і справністю зробив це полк. Євген Коновалець упродовж усього кількох тижнів.

Зв'язок з заграничними українськими політиками теж спочивав у руках самого полк. Коновальця. Оперативного штабу, в військовому розумінні, не було, то й не було шефа штабу. В усьому помагали колишні військовики, а тепер студенти, що не працювали в ніяких установах і мали більше вільного часу: Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Богдан Гнатевич, а в бойовому відділі - Степан Федак. Зв'язковими і кур'єрами по найбільшій часті були жінки, як от Ольга Басараб і З. Майковська.

Зокрема клопотався полк. Євген Коновалець збиранням запасів зброї, амуніції та вйбухових матеріялів. Захованого по селах матеріялу з часів війни було розмірно небагато, але й те треба було вишукати, змагазинувати, тримати в порядку й евіденції. Правдоподібно доставляли матеріял теж військовики, що перебували ще в Чехословаччині, та про те не можу нічого певного сказати.

Як Начальний Командант Української Військової Організації стояв полк. Євген Коновалець у зв'язку з Диктатурою ЗУНР у Відні та з деякими колами центру УНР, а в краю з провідними політичними діячами. Його бистрий ум чудово орієнтувався в кожній ситуації і відповідно до того кермував полк. Коновалець діями УВО.

Так було до середини осени 1922 року. Після атентату на Сидора Твердохліба, коли арештовано Дзіковського і коли він заломався, прийшла деконспірація майже цілої Організації. Дзіковський видав усе, що знав, майже цілий склад Начальної Команди, багато Окружних і Повітових Команд УВО. Не промовчав ні одного знаного собі назвища особи, чинної в УВО. Польська поліція виарештувала всіх до одного, при чому заповнила тюрми людей, зовсім до УВО непричасних. Організація притихла на якийсь час, неначе завмерла переходово.

Полк. Євген Коновалець не дістався в польські руки. Одначе в витвореній тоді ситуації не було можливо ані доцільно залишатися йому в краю і він був змушений податися заграницю. З його виїздом закінчився ще один етап діяння Української Військової Організації, етап повний розмаху й надій. Від того часу Українська Військова Організація була змушена поволі й потроху переставлятися на інакші методи діяльности, а в тому далі провадив її полк. Євген Коновалець, уже з переорганізованої Начальної Команди УВО закордоном.

 

------------------------------------------------------------------------

    [74] "Буршівські" товариства або корпорації мали на меті плекати тісніші товариські взаємини між дібраними на територіяльному, станово-соціяльному або фахово-студійному ґрунті студентами. Мали вони, як відзнаки, окремі шапочки і ленти через груди. Їхня спеціяльність - оборона чести у двобоях і періодичні сходини при пиві або інших напитках. (Прим. З. К.)

    [75] Ось декілька нотаток з галицької преси 1912-1913 років про українське студентське життя у Львові, з чого можна собі виробити деякий образ участи в ньому Євгена Коновальця.

    З IV Секциї У.С.С. у Львові. На загальних зборах ІV Секциї 11 с. м. вибрано слідуючу Секцийну Раду: Голова - Володимир Пежанський, студент прав, містоголова Євген Коновалець, студент прав, секретар Юліян Чайківський, студент філософії, касиєр Іван Савицький, студент філософії, заступники: Михайло Возняк, студент прав і Юрій Полянський, студент філософії. (Діло, ч. 283, вівторок 17 грудня 1912.).

    На довірочну нараду в важних і актуальних справах, яка відбуде ся завтра, т. є. у вівторок дня 6 мая с. р. в льокали "Академічної Громади" (ул. Оссолінських, ч 10, ІІІ поверх о годині 6 вечером, просить ся всіх членів ІV Секциї У.С.С. безусловно прийти. Справи важні, тому кождий член є обовязаний явитися. - Євген Коновалець, Юліян Чайківський. (Діло, ч. 97, з дня 5 мая 1913.).

    В справі основання санаторійного товариства, для хорої на груди молодіжи, відбулася вчера у Ексцеленції Митрополита гр. Шептицького около тригодинна конференція з представниками академічних товариств Білозора від "Медичної Громади", Євгена Коновальця від У.С.С. і Ф. Федорцева від "Академічної Помочи" при участи д-ра Ст. Федака. Ексцеленція Митрополит подрібно інформував ся про дотеперішні проби в тім напрямі і признав потребу основання осібного товариства, яке свою діяльність посьвятило би боротьбі з туберкульозою серед молодіжи. (Діло, ч. 120, з дня 31 мая 1913.).

    З ІV Секциї Українського Студентського Союза. В середу 4 червня о год. 7 вечером в Академічній Громаді (Оссолінських 10/ІІІ поверх) відбуде ся відчит тов. Євгена Коновальця п. з. "Одно з важних завдань молодіжи під теперішню хвилю". Вступ вільний. Гостям раді. По відчиті довірочна нарада. (Діло, ч. 121, з дня 2 червня 1913.).

    Студентів (-ок) вищих і абітурієнтів середних шкіл, прихильників національно-демократичної програми: що стало перебувають у Львові, Відни, Чернівцях, Кракові, Празі, Інсбруці, Градци, як також тих, що змушені перебувати на провінциї - просить ся подати негайно свої точні адреси на руки: Євгена Коновальця в Зашкові, п. Куликів. - Рада ІV Секциї У.С.С. (Діло, ч. 157, з 18 липня 1913.) - (Прим. З. К.)

    [76] "Діло", ч. 40 з 22 лютого 1913: "З Українського Студентського Союза". Головна Рада, щоби оминути всяких непорозумінь і неправдивих толків, подає до відома всіх секций, союзних товариств та всього українського студентства, що часопис "Відгуки", якої перше число появилося на днях, не є органом Товариства, ані ніякої студентської організації, лише гуртка близше її невідомих осіб. - о. Когут, Голова, І. Бабій, секретар. (Прим. З. К.)

    [77] Гл. додаток: "Балканізація Східньої Галичини". (Прим. З. К.)

Початки Української Військової Організації в Галичині - II

Для ілюстрації, якого розмаху набрала діяльність Української Військової Організації в Галичині в першому році, коли полк. Євген Коновалець був її Начальним Комендантом у Львові, подаємо звідомлення з одного тільки числа "Українського Прапору" в Відні.

 

БАЛКАНІЗАЦІЯ ГАЛИЧИНИ

("Український Прапор", ч. 35, Відень, 16 вересня 1922 року)

У краю горить... Стихійний гнів українського населення, гнобленого безсоромним ляцьким наїздником при помочі нечуваних у культурному світі насильств та злочинів, охоплює грізною пожежею щораз ширші простори. Розпалюється щораз яскравіше та кидає свої багрові відблиски на цілу Европу. "Ірляндія над Збручем", якої ще так дуже недавно побоювався Льойд Джордж, стає швидше, ніж про це думали дипломати в Ґенуї та польські журналісти, дійсністю. Динамітові вибухи, нищення залізничих доріг і телеграфічних та телефонічних сполучень, замахи на ляцькі урядові будинки, заводи й уладження, підпалювання загарбаного ляхами майна й дорібку, безоглядна боротьба проти ляцьких креатур, посіпаків, запроданців та хрунів усякого роду, - те все й цілий ряд інших актів розпучливої самооборони катованого українського населення повторюється в Східній Галичині вже трохи не щодня. Український нарід, який уже в самих початках свого існування вмів ставити збройний опір навалі монголів, а протягом дальших століть не перестав боротися з ордами кримських азіятів і з московськими та ляцькими наїздниками, не думає нині, в епосі ХХ століття, падати безвольною жертвою ляцьких грабіжників. Тих самих польських панів і полупанків, яких колись преславний Богдан Хмельницький нищив на Україні, як ненажерливу сарану, та проганяв далеко поза межі Рідного краю. Спонтанно, з власної волі й самотужки, намагається так нещасне населення Східної Галичини спастися від нечуваних ляцьких злочинів і польської влади на українській землі. Край горить щораз то страшнішою пожежою і неначе закликає теперішніх суверенів Східної Галичини вирішити справу її державности ще передтим, заки ця пожежа переміниться в лютий гураґан - на цім важнім розміжжі між Східною і Середущою Европою.

* * *

Замах на станиславівського "воєводу" Юристовского? "Газета Цодзєнна" з 28 м. м. повідомляє: "Який невигідний є жидам і українцям воєвода Юристовскі, доказує факт (невідомо, з яких причин держаний в тайні), що перед несповна шести тижнями кілька українських "злочинців" хотіли виконати замах на життя "воєводи" Юристовского. На щастя власті впали в останній хвилині на сліди заговору й унеможливили його.

Дві ручні ґранати вкннули невідомі люди дня 19 серпня в Стрию до помешкання польського директора поліції. Тої самої ночі кинено такі самі ґранати до касарні польського війська. Ґранати вибухнули, але не вбили нікого. Наслідком того панує в Стрию велике затривоження і загострення відносин між поляками й українцями. Поліція розпочала енерґійні пошукування за справниками замаху. ("Дзєннік Людови").

Нищення залізничих доріг і телеграфічних сплучень у Східній Галичині поширюється щораз більше. На днях поклали невідомі особи в околиці Жабінки на залізничих шинах перепони. Одначе польські залізничники добачили їх перед часом і таким чином унеможливили катастрофу. ("Громадський Вістник").

Телеграфічні дроти недалеко Жовтанець зірвав хтось на великім просторі. Всі пошукування поліції лишилися без успіху. ("Громадський Вістник")

Червоний когут! На весні ц. р. розпарцелював польський князь Чарторискі з Журавна фільварок у Дубравці між мазурів і здемобілізованих охотників з армії Абрагама. Українським селянам заявив, що "Русіном нє спшедам, хоць бим своїм за дарма роздал". Небаром потім підложили одної ночі люди вогонь під стирти панського сіна вартости три мільйони польських марок. Сіно згоріло до тла. Другої ночі згоріла в Чарториского ще одна стирта сіна вартости три мільйони і стирта збіжжя вартости 22 мільйони польських марок. Під час пожежі ніхто з селян не хотів рятувати, так, що все згоріло до останнього стебла. ("Громадський вістник")

Невдалий підпал. У стодолі графа Дембіцкого в Яворові знайдено набій з вибуховим матеріялом, який підложили невідомі люди з ціллю підпалення будинків графа. Арештовано Олексу Процика, як підозрілого в тій справі. ("Громадський Вістник").

Про замах на старосту в Калуші пишуть часописи ще: "В день замаху роздався в місті коло 11 год, страшний гук. Виявилося, що це вибухла бомба, яку невідома особа підложила під приватне мешкання старости Мадуровича. Вибух спричинив лише матеріяльну шкоду. З людей не потерпів ніхто ні на житті ні на здоров'ї. Ця сенсаційна пригода дала в місті привід до різних толків. Поляки кричать, що це замах на підкладі чисто політичнім, виконаний українцями. Вони горлають, що це тільки одне звено в ланцюху "широко закроєної терористичної акції" ("Громадський Вістник")

Тайна українська організація в Тернополі. Ми вже подавали за "Газетою Поранною", що в Тернополі арештовано недавно під закидом творення й належання до тайної організації цілий ряд українських студентів: Володимира Ничку, Петра Вацика, Тадея Кучерішку, Теофіля Демчука, Єфрема Самборського, Єроніма Грицину, Богдана Заболотного й Михайла Кирила. Нині доповняємо цю вістку тим, що дня 19 ц. м. наслідком заходів адроката д-ра С. Барана, випущено всіх обжалованих на волю, одначе суддя Репніньскі веде слідство далі. В тій справі є ще обжаловані студентка Ярослава Білинська зо Збаража і студент Е. Мохнацький з Теребовлі.

Арештування в Чорткові. В Чорткові переведено на днях ряд ревізій і арештувань між українським студентством. Польська поліція шукає за якоюсь тайною організацією. Арештовано: студ. філ. Пахолкова, голову УПТ, директора "Народнього Дому" Миколу Малицького і студента Галянта зо Шманьковець. Усіх приміщено в чортківській тюрмі ("Громадський Вістник")

Новий замах на постерунок поліції в Яворові виконано дня 28 серпня ц. р. До постерунку кинули невідомі люди дві ручні ґранати, які експлодували з великою силою. Цілий будинок знищений. Один поліцай ранений у ногу, інші функціонарі не були тоді в бюрах. ("Газета Поранча").

Динаміт під залізничі шини підложено 28 серпня ц. р. на станції в Яворові. Наступив вибух, який знищив шини. ("Газета Цодзєнна")

Замаху на залізничий міст, віддалений три кілометри від Яворова, доконано вночі з 30 на 31 серпня ц. р. Екразитовий набій, який невідомі люди підложили під міст, експлодував по переїзді особового поїзду. Жертов нема ніяких.

Замах на нафтовий шиб у Космачі, власність польського акційного товариства "Прем'єр", виконано 26 п. р. Шиб облито вночі бензиною і підложено під нього два динамітові набої. Нічні сторожі вспіли усунути динаміт і згасили вогонь. В тім самім часі арештовано в державних лісах у Березовій Бані Михайла Шнайдера й Антона Кульбаку, які зайшли туди з Чехословаччини. Вони призналися, що зорганізували "банду", яка мала на меті роззброїти постерунки польської жандармерії, щоб викликати заворушення в Східній Галичині. Арештованих відставлено до в'язниці. ("Дзєннік Людови").

Замах на польську варту в Коломиї мав місце дня 28 серпня о год. 3 вночі. Якийсь озброєний відділ напав на польську стежу котра стояла на мості над Прутом і розпочав стрілянину. Польська варта втікла в великому перестраху до міста, де заалярмувала цілий ґарнізон. Заалярмоване військо зробило наступ на міст, але таємничий відділ зник. У зв'язку з тим переведено ряд ревізій між українцями в Коломиї. ("Діло")

Залізнича катастрофа наступила з "невідомих причин" недалеко Устрик під Хировом. Наслідком її була ранена одна особа. Виявилося, що шини на тому місці були знищені, від чого вагони вискочили поза залізничий шлях. ("Діло").

Бомбу підложено під щойно збудовану польську фабрику лікерів у Стрию. Замах не вдався тому, що підложена бомба не вибухнула.

Бомби під польський млин підложено в Стрільчиськах коло Мостиськ. Поліція арештувала Франка Калимона під замітом підложення цих бомб. ("Діло").

Телеграфічні дроти перервано 28 м. м. знову на лінії Львів-Жовква. Іменно в околиці села Грибович знищено на значнім просторі телеграфічні проводи і забрано телеграфічний дріт вартости трьох мільйонів польських марок. "Газета Цодзєнна" висловлює свій жаль, що дотепер не викрито ні одного організатора тих замахів.

Замордування аґента поліції. "Хвіля" повідомляє, що недалеко болехівського моста в Стрию замордовано поліційного аґента. Хто замордував, невідомо.

Вбивають війтів-хрунів у Стрийщині. Кілька війтів у стрийському повіті дали громадські печатки і свої підписи за тим, щоб Східня Галичина належала до Польщі. Дня 23 серпня ц. р. явився о год. 9 ввечері перед домом громадської ради в Дулібах, якої війт також дав свій підпис, невідомий чоловік. Він попросив одного парубка викликати начальника громади Гриня Курчака. Було якраз по засіданні громадської ради. Курчак, який був на підпитку, не хотів вийти. Замість нього вийшли два господарі, що робили варту. Один з них, Кущак, подібний зовсім до начальника громади, лишився, а другий поніс до середини картку від невідомого чоловіка. В міжчасі впав стріл і Кущак упав трупом. На картці було написано: "Смерть зрадникам!" Всякі пошукуваня поліції без успіху. Крім цього випадку, також у селі Підгірцях, повіт Стрий, невідома рука застрілила війта Яна Скуру. Також на війта в Стрілкові того ж повіту якісь люди намагалися виконати замах, одначе війт сховався. "Хвіля" поміщує допис зо Стрия, в якому говориться, що згаданих війтів замордовано за участь у виборах до окружної виборчої комісії. "Дзєннік Людови" коментує, що війтів убила тайна політична організація. Польська поліція намагається доказати, що там ділають висланці Галицького Уряду, який хоче викликати в краю ірляндські настрої.

Горить далі! В Дашаві коло Стрия згоріла 26 ц. м. стодола зо збіжжям у манастирі римо-католиків оо. Салезіянів. - У Камінці Струмиловій спалила невідома рука залізничий магазин. Цікаве те, що того самого дня перетято водопроводи, щоб унеможливити гашення пожежі. В одному з сіл недалеко Камінки спалено будинки польських колоністів. В одного мазура згоріло 40 штук худоби. - В Нестаничах радехівського повіту вибухнула пожежа вночі з дня 27 на 28 серпня ц. р. в забудованнях війта Галущака. - В тім самім часі згорів до тла війт у сусідньому судовому лопатинському повіті Станиславчик. - В Дорогичинськім повіті приділено землю для здемобілізованого польського жовніра Людвика Карта і для інших леґіонерів. Одної ночі невідомі особи підложили вогонь під будинки всіх колоністів. Всі забудовання враз із зібраним збіжжям і сіном згоріли до тла. - В Слободі Золотій, пов. Бережани, згоріли вночі дня 30 серпня ц. р. двірські будинки й уставлені стоги збіжжя, зібраного з 1,000 моргів. В одній зо стаєн згоріло 30 коней. Пожежа вибухнула одночасно в кількох місцях. Шкода виносить десятки мільйонів. Тої самої ночі спалено в Рибниках коло Бережан нововибудовану польську школу. "Кур'єр Львовскі" подає, що в обидвох цих випадках стверджено понад усякий сумнів участь українських боївок. - В селі Тадані спалено при помочі бензини ціле обістя тамошнього війта. Згоріло все збіжжя і 12 штук худоби. На фільварках у Неслухові й Сільці спалено кілька тисяч метрів збіжжя і льокомобіль. В Мазярні підпалено лісничівку. Ці три випадки мали місце в повіті Камінка Струмилова. "Кур'єр Львовскі" домагається закватирування в цім повіті військових відділів "для охорони життя й майна польських горожан і здавлення українського терору силою".

Аґенти державної поліції в Стрию придержали вночі 30 серпня двох підозрілих молодих людей, які говорили з собою по-українськи. В часі особистої ревізії знайдено у них ручні бомби. Негайно один з придержаних видобув з кишені револьвер і стрілив до аґентів, наслідком того аґент Пецула тяжкоранений. Обидва придержані втекли. "Газета Цодзєнна" подає, що тут ходило про виконання акту саботажу.

Грозять терором! В Долині явився перед двома тижнями у місцевого пароха Величковського секретар воєвідства при старостві Гурнісєвіч і домагався урядово, щоб парох, користуючися своїм авторитетом, вплинув на українську "боюфку", щоб не нищила місцевих поляків. Цього року згоріли три стодоли місцевих поляків-шовіністів, про що посуджують поляки якусь "україньскон боюфкен". Гурнісєвіч заявив, що коли парох на те вплине, то місцеві поляки вжиють терору проти українців, "аж до баґнетуф". Два тижні по цій заяві, дня 24 м. м., вони виконали погрозу. Біля української ґімназії напали якісь незнані бандити на вертаючого вечором студента І. Мазуркевича й один з них револьверовим вистрілом зранив Мазуркевича в голову. Це наслідки заяви секретаря староства. ("Діло").

Масові арешти у Львові і краю. Львівські дневники подають, шо у Львові і в різних містах Східної Галичини переведено масові ревізії й арештовано багато молодих українських інтеліґентів під замітом належання до тайних товариств і співучасти в різних протипольських замахах. "Газета Поранна" подає, що львівські поліційні власті впали на слід нового формального заговору в деяких українських кругах, який мав на меті зновлення терору й заворушень у Львові й у Східній Галичині в передвиборчім часі. Органам державної поліції вдалося зловити одного з виконавців плянів у хвилі, коли цей висланник (?) Уряду Петрушевича приїхав з важними приказами до Львова. "Газета Цодзєнна" подає, що вночі з 30 на 31 серпня львівська поліція під проводом інсп. Новодворского й ком. Хамайского урядила ряд ревізій та арештовань між українцями, передусім між студентами і пластунами. Викрито цілий ряд підтверджуючих матеріялів (?). Ближчих інформацій польські часописи не подають (бо їх не мають, ні польська поліція, - прим. складача).
Початки Української Військової Організації в Галичині - II

http://knysh.uaweb.org/uvo-2/index.html

11:55 07.01.2012

СМЕРТЬ СТАНІСЛАВА СОБІНСЬКОГО
на тлі шкільного народовбиства в Західній Україні

    СЛОВО НА ВСТУПІ

    ПРАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ СТАН
    У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

    НАРОДОВБИСТВО ШКІЛЬНИМИ МЕТОДАМИ

    АТЕНТАТ НА СТАНІСЛАВА СОБІНСЬКОГО

    СЛІДСТВО

    ПЕРШИЙ ПРОЦЕС

       ЗАКІНЧЕННЯ

    ДОДАТОК


СЛОВО НА ВСТУПІ

Як тільки вийшли в світ перші випуски "Срібної Сурми", почали до мене напливати звідусіль листи, чи не варто б опрацювати процес проти Василя Атаманчука й Івана Вербицького за вбивство польського куратора Станіслава Собінського. Свого часу ця справа була дуже голосна поза межами України, в обороні засуджених брала участь уся українська суспільність за океаном. Посередньо вивела вона Українську Військову Організацію на міжнародню арену, з того часу її пропаґанда плила по широких водах політичного світу. Засудження на смерть двох невинних членів Української Військової Організації потрясло сумлінням усіх українців, де б вони не жили, і тоді зародився початок організованої, не доривочної, політичної та фінансової підтримки українському націоналістично-визвольному рухові.

Тому, що вже були або заготовлені або започатковані інші праці з історії УВО і ОУН, мусіло це виждати на свій час. Все ж таки, принагідно почав я збирати до того матеріяли і показалося, що це не така то вже легка справа. Не зважаючи на те, що про неї багато писалося в пресі, що жили ще учасники того процесу, натрапляв я на діри, що їх нічим було заповнити. В першу чергу — повний брак відомостей та інформацій з тодішньої польської преси. Подруге, трудний контакт з тими, хто міг би внести світло на різні подробиці, що проте мали велике значення, коли йшлося про змалювання суспільно-політичного тла. Збирати ті речі в особистих контактах переходило можливості приватної особи, зв'язаної заробітною працею і браком фінансових засобів. Довелося вдоволитися листуванням, що ніколи не заступить особистих розмов, а до того — пожирає безмежно багато часу. Все те разом складалося на те, що праця поступала пиняво і тривала довго. Бували хвилини, що я вже майже рішався покинути цей задум. Коли ж нарешті вичерпав усі мої можливості, — не був я задоволений з висліду праці і стала передо мною дилема: чи впорядкувати зібране й лишити в архіві для когось з майбутніх дослідників, а чи опрацювати й видати друком уже тепер. За порадами й намовами моїх приятелів рішився я на друге. Добре це, чи ні, — важко мені тепер сказати.

Пишу ці слова в вересні 1981 року, а коли дійдуть вони до читачів, не знаю. Не легко зважитися сьогодні видати книжку, коли інфляція підносить ціни з кожним місяцем, і в парі з тим звужується коло читачів. Якщо й удасться, то буде це останнє видання "Срібної Сурми", її лебедина пісня.
Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.


I. ПРАВНО-ПОЛІТИЧНИЙ СТАН
У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Перша світова війна залишила Східню Галичину не тільки знищену воєнними діями, але й ослаблену демографічно. За чотири роки війни перейшла вона два рази російську окупацію — у 1914-1915 роках повну, а в 1917 році частинну, — два рази пересувалася через неї лінія фронту з усіми наслідками того, як квартирування війська, реквізиція харчів і сільсько-господарських тварин. Але й сама людність зменшилася, не тільки тому, що не зважаючи на швидкий поступ російської офензиви восени 1914 року, Австрія таки мала час змобілізувати наймолодші річники армії і потім додатковою бранкою в 1916-1917 роках. Чимало втрат потерпіла людність наслідком переслідування військової влади — мадяри вішали за саме слово "Русин", австрійці вивозили до таборів у глибину країни підозрілих у симпатії до москалів майже на сто відсотків невинних людей, москалі зо своєї сторони теж чимало людей запроторили кудись у Росію. Жидівська міська людність, зокрема інтеліґенція і багатше купецтво, тікали зо страху перед москалями. Молох війни поглинув величезні жертви в людях на фронтах і в далекому полоні. Не було родини, щоб не оплакувала своїх погибших або пропавших без сліду.

Скінчилася світова — почалася визвольна війна, а в ній теж прийшлося занотувати великі жертви в поляглих, полонених, померлих від хворіб, що їх принесли з собою тяжкі умовини воєнного життя, загинулих у польських таборах інтернованої цивільної української людности.

У такому стані застала Галичину польська окупація після того, як Українська Галицька Армія перейшла Збруч, 16 липня 1919 року. Політична доля Східньої Галичини ще не була вирішена, ще існувала її армія в союзі з Армією УНР, ще мала вона свій Уряд, якийсь час на українських землях, а потім на еміґрації у Відні й Берліні, ще діяли її дипломатичні представництва по европейських столицях, ще працювала в Парижі її Місія до Мирової Конференції.

Польський уряд від самого початку польсько-української війни робив заходи, щоб Мирова Конференція признала за нею право включити Східню Галичину в межі польської держави. Хоч поляки мали великі впливи серед переможних держав Антанти, передусім у Франції, що озброїла та вирядила для неї армію ген. Галлера та підтримувала політично польський уряд, це їм не вдавалося, як довго йшли ще бої між Польською Речипосполитою та Західньо-Українською Народньою Республікою. Коли ж під кінець червня 1919 року ставало очевидним, що Українська Галицька Армія, слабо озброєна і зовсім без стрілива, мусітиме покинути територію Західньо-Української Республіки, хоч не склавши зброї і далі перебуваючи в стані війни з Польщею, польські позиції на Мировій Конференції в Парижі зміцніли.

Підготовчі матеріяли до остаточного рішення та включення в низку міжнародніх трактатів, що були тоді підписані, збирала "Комісія для польських справ" Версайської Конференції. Польський уряд предложив до тієї комісії свої погляди та пропозиції, комісія передала їх Раді Міністрів Заграничних Справ і вона, на три дні перед заключенням договору з Польщею, 25 червня 1919 року, передала Східню Галичину під тимчасову адміністрацію Польщі, мотивуючи своє рішення ось так: "Для забезпечення спокою й майна людности Східньої Галичини перед небезпеками, що грозять їй від большевизуючих бандитів, Найвища Рада постановила уповажнити військові сили Польської Речипосполитої посунутися аж до Збруча. Ця постанова в нічому не пересуджує рішень, що їх пізніше прийме Найвища Рада в справі державного становища Східньої Галичини".

Цей мандат Польщі мав тривати найвище 25 років і під умовою, що:

1. На тимчасово адміністрованій території буде встановлена автономія, якої засади устійнить окрема умова між державами Антанти й Польщею.1

2. Запевнені будуть політичні й релігійні вольності для людности.

3. Людність матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежности тієї території.2

Це був великий дипломатичний успіх, бо леґалізував польську військову окупацію західньо-українських земель і давав її можливість поволі фактично закріплюватися на українській території.

Що ж до північно-західніх українських земель та білоруської території Антанта покищо не була в праві видавати жадних рішень, ті землі належали колись до російського царства, якого представники ще далі вважалися західніми союзниками. Але вкінці, 8 грудня 1919 року вдалося Польщі довести до того, що Найвища Рада схвалила "Деклярацію про тимчасові східні границі Польщі":

    "Головні Союзні і Стоваришені Великодержави, ствердивши, що слід якнайшвидше усунути теперішній стан політичної непевности, що в ньому знайшовся польський нарід, але не пересуджуючи пізнішого остаточного устійнення східніх границь Польщі, заявляють, що вже тепер признають право польського уряду зорганізувати, на засадах заключеного 28 червня договору з Польщею, нормальну адміністрацію земель давнього російського царства, положених на захід від нижче означеної лінії".3

Заселена українцями частина тих земель теоретично належала до Української Народньої Республіки, не можна було видавати щодо них рішень таким самим способом, як відносно Східньої Галичини, вони могли бути хіба предметом спору між Польщею та УНР. Їхня доля перерішилася в Варшавському Договорі з квітня 1920 року між Речипосполитою Польською та Українською Народньою Республікою і потім, остаточно, у Ризькому Трактаті 18 березня 1921 року. Вони стали інтеґральними частинами польської держави і Мирова Конференція вже не мала права рішати про їх долю, прийняла тільки до відома фактичний стан, хоч для нікого не було тайною, що Антанта воліла б, щоб ті землі припали відновленій та очищеній від большевиків Росії.

Щоб кувати залізо, поки гаряче, польська мирова делеґація в Парижі вже 5 липня 1919 року, отже тільки десять днів після отриманого адміністраційного мандату на Східню Галичину, виступила з проєктом "Статуту Східньої Галичини". Проєкт передбачував для Галичини власний сойм з правом законодавства в справах культури, освіти, місцевої комунікації, хліборобства, торгівлі та промислу й у всіх тих справах, що їх передасть загально-державний сойм.4 Поза автономією лишалися: загранична репрезентація, військові справи, державна поліція та фінанси. Виконна влада лежала в руках ґубернатора, що його мав іменувати президент Польщі; в центральному уряді передбачувався один міністер без теки для українських справ при Раді Міністрів, теж іменований, а не з делеґації чи з виборів у галицькому соймі. Проєкт постановляв теж, що в кожному центральному міністерстві буде створений окремий департамент для справ Східньої Галичини. Урядова мова — польська й українська, як рівноправні.

Цей проєкт висунула польська делеґація з наміром приспішити признання повної суверенности Польщі на землях, що мали стояти тільки 25 років найдовше під тимчасовою її адміністрацією. Він був багато ширший, як якінебудь пізніші автономічні пляни тих польських кіл, перш усього соціялістичних та й інших, що заявлялися за дотриманням зобов'язань Польщі, що їх прийняла вона на Мировій Конференції. Предкладаючи цей проєкт автономії, польський уряд не вважав його підставою дальшої національної політики, тільки актом у дипломатичній грі, щоб замилити очі втомленим війною та довгими переговорами народам Антанти.

Познайомишись з проєктом автономії, Найвища Рада Мирової Конференції прийняла його до відома і затвердила остаточно текст умов між Антантою та Польщею з тимчасовим її мандатом адмініструвати Галичиною, під умовою встановлення там автономії.

Права національних меншин були, принаймні формально, заґварантовані такими міжнародніми умовами й польськими законами:

1. Версайським Трактатом (так званим "малим", у відрізненні від "великого", що відносився до переможних у війні Осередніх Держав) між Антантою і Польщею 28 червня 1919 року. В імені Польщі підписали його Іґнаци Падеревський і Роман Дмовський. Сейм ратифікував цей трактат 21 липня 1920 року, його проголошено у Віснику Законів 6 грудня 1920 року і з того часу його текст обов'язував теж як внутрішній закон аж до схвалення конституції 17 березня 1921 року.

У статті 2-ій цього меншинного трактату Польща зобов'язувалася шанувати засадничі права національних меншин, яким не може суперечити жодний польський закон ані діяльність уряду.

Третя стаття зобов'язувалася не вводити національним меншинам жодних обмежень волі користуватися їхньою мовою у приватних, релігійних і торговельних справах, у пресі та всякого рода публікаціях і на публічних зборах.

У четвертій статті — подбати про облегшення польським громадянам, що говорять мовою іншою, як польська, вживати їхню власну мову в судах, усно й письмово.

У дев'ятій статті Польща взяла на себе обов'язок облегшувати польським громадянам, що вживали мови іншої, як польська, навчання в загальних школах їхніх дітей у власній мові.

Однак усе те — дуже загально й без точних означень і в практиці ті постанови можна було натягати, як швець шкуру.

Зате дуже важлива була 12-та стаття. У ній Польща погодилася, що ті постанови трактату стоять під ґваранцією Ліґи Націй, і тим дала їй право інтервеньювати в разі скарги на порушення тих прав, навіть якби вносили їх окремі особи.

2. Також у Ризькому Трактаті була постанова про права української та білоруської меншин у рамах польської держави, хоч знов же дуже схематичним способом. Договір постановляв, що особи російської, української і білоруської народности мають право, у рамах внутрішнього (то значить польського) законодавства плекати свою матірню мову, організувати й утримувати власне шкільництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власні товариства та спілки.

3. Перша польська конституція, що її схвалив сейм 17 березня 1921 року, мусіла містити в собі деякі постанови, що до них Польща зобов'язалася міжнародніми договорами, зокрема договором про національні меншини, а між ними — надати автономію "Східній Малопольщі".5

У статті 109 вона постановляла:

    "Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

    Окремі закони забезпечують меншинам у польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей".

Стаття 110 давала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

Стилізація конституційних постанов була така загальникова й туманна, що навіть самі поляки, знавці конституційного права, не могли зійтися на одній думці та всіляко інтерпретували, звужено чи розширено, окремі її речення чи хоч би тільки вислови.

4. І накінець, 26 вересня 1922 року схвалено в сеймі закон про "деякі засади воєвідського самоврядування", що мав нібито здійснити зобов'язання Польщі завести на українських землях автономію. З давнього проєкту, що на його підставі Найвища Рада Мирової Конференції признала Польщі мандат над Галичиною, лишилося дуже мало. Перш усього, — "самоврядування" це поняття далеко вужче, як автономія. Подруге, сам зміст закону давав сильно обмежені й куценькі права для української людности в Галичині. Потрете, цей закон лишився тільки на папері. Польща не мала наміру вводити його в життя, був це тільки маневр польської дипломатії, щоб добитися повної, необмеженої суверенности на українських землях, що досі стояли тільки під її адміністраційним мандатом.

Ця думка знаходить своє підтвердження в польських джерелах.6

Попри історичні претенсії та політичні арґументи, польська делеґація на Мирову Конференцію покликувалася ще й на демографічні дані, мовляв, людність Галичини складається майже по половині з поляків та українців. Доказати це будь-якою статистикою було дуже трудно. Останні статистичні дані походили з 1910 року, перепис переводився не так, як було б потрібно для таких домагань поляків, до того ж відразу оспорювано його правдивість, переводили бо його, хоч в Австрії, переважно польські адміністраційні урядовці. В своєму меморіялі до Мирової Конференції поляки могли предложити хіба такі цифри:

    Українців — 3,132,233 або 58.9%

    Поляків — 2,114,792 або 39.7%

А де ж інші, зокрема жиди? З тієї ж бо статистики лишалося тільки 1.94% на інші національності.

Ці цифри відносилися до національного складу галицької людности. Коли ж подавати зіставлення на підставі віровизнання — положення поляків було ще гірше:

    Греко-католиків: 3,291,218 або 61.8%

    Римо-католиків: 1,350,856 або 25.3%

    Жидів: 659,706 або 12.8%

Могла бути якась кількість — дуже мінімальна — поляків, що зарахували себе до греко-католицького обряду. Однак були й українці римо-католики7 і чимало німців, не тільки з урядничого елементу, що міг кожної хвилини відплисти, але в багатьох німецьких колоніях. Тут уже й жидів трудніше було зарахувати до польської групи, бо сполячені мовно чи культурно жиди в більшості трималися своєї віри, називали себе "поляками Мойсеєвого віровизнання".

З котрого боку не підходити б, не можна було говорити про "українську національну меншину", бо український елемент у Західній Україні переважав абсолютною більшістю. Навпаки, українці могли називати поляків "національною меншиною" і признавати їм деякі права, як це вже було зроблено в Центральній Раді в Києві.

Багато промовляло за Польщею те, що вона виконувала фактичну владу на західньо-українських землях, тримала там своє військо і завела, хоч тимчасову, адміністрацію. З тієї позиції вона робила дальші дипломатичні заходи, щоб узаконити фактичний окупаційний стан. У тому сподівалися дістати більші шанси, коли переведуть перепис у цілій Польщі, разом із українськими землями, бо тоді виступатимуть, як більшість у державі, а всі інші національності, навіть найбільша з них, українська, опиняться в становищі національних меншин.

Цей перепис відбувся восени 1921 року і, хоч не дав сподіваних вислідів для Польщі, все ж таки поставив їх у позицію більшости. Українська суспільність проголосила бойкот конскрипційної акції, бо Польща не мала права переводити перепису на мандатних територіях. Польський уряд зробив помилку, заповівши перепис одночасно на всіх територіях. Як мандатний адміністратор, міг він запорядити статистичний перепис для господарських чи інших цілей, стисло пов'язаний з потребою ліпшої адміністрації, а за кілька місяців зробити те саме на власній території. Можливо, що й у цьому випадку українці його збойкотували б, та не мали б тоді сильнішого морально-політичного оправдання на міжнародньому форумі, звідки сподівалися прихильного для себе рішення в спорі з Польщею. Виглядало б, що вони протестують проти зібрання статистичних даних, що мали служити підставою для поправи адміністрації, бо лякаються, що статистика вийшла б на користь поляків. Напевно відбувся б перепис без перешкоди, якби польський уряд поставив його під міжнародню контролю. Він того не зробив, можливо з престижевих мотивів, а найбільш правдоподібно тому, що в разі масової організованої участи української людности в терені, її відсоток до загалу населення вийшов би далеко більший. Перш усього жиди, що теж домагалися прав для себе, подавали б свою жидівську, а не польську національність. Такий вислід утруднював би польській дипломатії завдання, а щонайменше альянтський табір, навіть якби й передав Галичину полякам, вимагав би більших ґваранцій для меншин і може довше пильнував би дотримання польських зобов'язань.

Не вдаючись у спекуляції, як би воно було, вернімося до дійсного висліду перепису. Його показують нам дві по нижчі табелі: кількість українців у східніх воєвідствах Польщі на підставі перепису з 1921 року:

Воєвідство     Загальна кількість     Відсоток
львівське     975,268     35.09%
станиславівське     940,555     70.02%
тернопільське     714,031     50.00%
волинське     983,696     68.04%
поліське     156,142     17.70%
люблинське     63,070     3.00%

Звернім увагу, що тут зовсім нема поданої кількости українців на Лемківщині, Холмщині й Підляшші, бо ці області прилучено до краківського, люблинського й білостоцького воєвідств.

Національний склад людности польської держави на підставі перепису з 1921 року:

Людність     Загально     У відсотках
польська     18,814,239     69.02%
українська     3,898.431     14.03%
жидівська     2,110.448     7.08%
білоруська     1,060.237     3.09%
німецька     1,059.194     3.09%
литовська     68.667     0.30%

Антанта могла прийняти такий стан за правдивий. Але добре собі здавали справу з його невіродостойности польські урядові кола, тому й покликувалися на нього тільки в дипломатичних заходах.

Авторка, від якої запозичено таблиці,8 завважує від себе:

    "можна теж, не помиляючись, допустити можливість, що конскрипційні комісари свідомо обнижували дані про непольську людність".9

У таємному протоколі засідання Ради Міністрів, 19 серпня 1926 року занотовано, що на цю справу звертали увагу два міністри Юзеф Пілсудський, міністер військових справ, і Антоні Суйковський, міністер віровизнань і публічної освіти. Обидва ствердили, що не можна полягати на статистичних цифрах того перепису. На думку Юзефа Пілсудського:

    "Дані останнього перепису з 1921 року вже не відповідають дійсності. З того часу зайшло багато змін у ділянці руху народностей і віровизнань. Тому доконче треба ствердити теперішній стан"....

Ще виразніше висловився міністер Суйковський, що, не завиваючи нічого в папірці, одверто й без обиняків ствердив:

    "Дані перепису людности з 1921 року вимагають, з точки погляду нинішнього стану, деяких поправок. Перепис показує 69% поляків у відношенні до загалу людности в державі; ця цифра зависока, коли взяти до уваги, що в переписі записано сімсот кількадесят тисяч жидів і 505 тисяч православних, як поляків. Критично оцінюючи вислід перепису треба ствердити, що дійсних поляків у державі є дещо більше як 65%. А якщо йдеться про територію, де живуть національні меншини, то білоруський елемент займає 14%, а український 22.7% загальної поверхні держави. Щоб не прикладати надто оптимістичної міри, можна прийняти, що 30% державної території має непольську більшість".

 

------------------------------------------------------------------------

    [1] Так називалося в часі первої світової війни і після неї порозуміння західніх союзників у війні з осередними державами: Entente cordiale (сердечне порозуміння), коротко — Антанта.

    [2] Sprawy Polskie na Konferencii Pokojowej w Paryzu. Tom II. Warszawa 1967, документ 96, сторінка 346.

    [3] Ця лінія ішла здовж річки Буга аж до місця, де Буг перетинала колишня австрійсько-російська границя. Якийсь час пізніше, в часі переговорів після польське большевицької війни продовжено її до Карпат і вона дістала назву "Лінії Керзона". (Dokumenty i materialy do historii stosunkow polsko-radzieckich, tom II, nr. 269, st. 481).

    [4] "Сейм" — польська історична назва законодатнього тіла, прийнялася теж в Україні. У XIX столітті за австрійських часів законодатні установи частин держави почали називати "сеймами". Хоч у літературній українській мові більш правильно було б писати й говорити "сойм", однак для відрізнення загально-державного польського "сейму" від автономічних леґіслятив будемо вживати "сойм", хіба, що в законах для них була б придумана якась інша офіційна назва.

    [5] Терміни "Східня Малопольща", "малопольський", "русин", "руський", "русінський" ставимо в лапках. Це не були українські назви, придумала їх штучно польська державна влада, або витягнула архаїзми з-перед кількасот сторіч, щоб відрізнити галицьких і взагалі західньо-українських "русинів" від українського народу на схід від Збруча.

    [6] А. "Після 1918 року положення національних меншин реґулювали різні запорядження й міжнародні домовлення. Але тодішні уряди були замало стабільні, щоб випрацювати точно окреслену програму національної політики. Під натиском хвилини приймалися всілякі зобов'язання, що їх пізніше не дотримати. На щодень рішала практика адміністрації, а вона від самого початку принесла гостру дискримінацію народів, що жили в тодішніх східніх воєвідствах... В деяких моментах, під впливом потреб заграничної політики, пороблено засадничі заходи, що тяжать на відношенні держави до національних меншин і сталися зобов'язаннями, що їх держава не може дотримати. Сюди належить схвалення закону про засади загального воєвідського самоврядування в воєвідствах львівському, тернопільському й станиславівському з дня 26 вересня 1922 року. (Вісник Законів ч. 90/829). Закон видано у зв'язку з нашими стараннями на мішнародньому терені про устійнення східніх границь".

    (Czeslaw Madajczyk: Dokumenty w sprawie polityki narodowoscowej wladz polskich po przewrocie majowym).

    Б. "... Міністер Заграничних справ Авґуст Залєський стверджує, що з точки погляду заграничної політики Польща дуже заінтересована тим, щоб знести трактат про національні меншини. В дотеперішніх своїх заходах міністерство заграничних справ ішло по лінії невтралізування постанов трактату, впливаючи на відповідне формування процедури в Лізі Націй; ту ціль у значній мірі осягнено, так, що під сучасний момент цей трактат для нас не грізний. Однак його треба зліквідувати зовсім".

    (Протокол засідання Ради Міністрів Польської Речипосполитої, 19 серпня 1926).

    В. "...26 вересня 1922 року схвалено закон про засади загального воєвідського самоврядування, зокрема львівського, тернопільського і станиславівського. Він містив у собі важні політичні постанови відносно до "Русинів" у тих польських воєвідствах. Цей закон, власне, був ходом у діянні заграничної політики у зв'язку зо стараннями про устійнення східньої границі, не мав ніякого значення у ділянці внутрішніх відносин, його навіть частинно не введено в життя".

    (Реферат міністра внутрішніх справ Казімєржа Млодзяновського, як підклад до дискусії на засіданні Ради міністрів 18 серпня 1926 року в справі політики супроти національних меншин. Долучений до протоколу, як тайний залучник).

    Всі три точки цієї примітки, А, Б, В, взяті з квартальника «Dzieje najnowsze», rocznik IV, zeszyt 3, Warszawa, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, Instytut Historii, що передрукував їх з польського державного архіву «AAN» (Archiwum Aktow Nowych, Protokoly posiedzen Rady Ministrow, tom 34, str. 464-469 і 474-482.)

    [7] Хитання цифер у цей чи той бік могло би позначуватися наслідком мішаних подруж, бо згідно з конкордатом Австрії з Ватиканом з 1855 року в мішаних подружжях хлопці йшли за обрядом батька, а дівчата — за матір'ю. Одначе більшого значення це не мало б у загальному висліді.

    [8] Miroslawa Papierzynska-Тurek: Sprawa Ukrainska w Drugiej Rzeczypospolitej. 1922-1926, Wydawnictwo Literackie, Krakow 1976, (str. 19-20).

    [9] Мирослава Папєржинська-Турек, цитований твір, стр. 290.

Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.

II. НАРОДОВБИВСТВО ШКІЛЬНИМИ МЕТОДАМИ

I.

Підробленою статистикою, що її втомлені довгими нарадами й засіданнями члени Мирової Конференції не мали й охоти провірювати, і схваленням ніби-закону про автономію з 26 вересня 1922 року, поляки, за сильною підтримкою Франції, що хотіла зробити Польщу центральною ланкою "санітарного кордону" між большевиками і заходом, добилися до того, що Рада Амбасадорів у Парижі, 15 березня 1923 року признала Польщі повні суверенні права на всіх тих територіях, що ними адмініструвала вона досі на підставі тільки 25-літнього мандату.10

Перед Польщею стояв вибір: або погодитися з тим, що більш як третина її території має непольську більшість, і що національні меншини разом узяті творять трохи більше, як одну третю людности всієї держави, витягнути з того висновки й організувати життя на підставі принципів "держави національностей", порозумівшись з ними, або взятися за екстермінаційну політику винищення й винародовлення національних меншин примусовими державними заходами. Живучи в евфорії після несподіваного відзискання втраченої державности, після виграної війни з большевиками, що не встигли ще впорядкувати своїх безмежних територій та використати величезні свої людські й матеріяльні ресурси, — Польща вибрала можливість другу і це тяжко потім на ній пімстилося.

Спочатку не було якоїсь устійненої політики супроти меншин, всі доривочні заходи робилися тільки з думкою, що кінець-кінців треба довести до національної асиміляції непольських народів у державі.

Труднощі показалися відразу. Одначе польський уряд з одної сторони був зайнятий наладнуванням нормального життя після війни, з другого — були немалі внутрішні конфлікти в польському партійному житті, і тому справа відкладалася. Прийшла вона на чергу з початком 1924 р. Щоб не посуджено нас у перебільшуванні та в бракові об'єктивности, передаємо слово знаній нам уже дослідниці Мирославі Папєржинській-Турек:

    "...У квітні 1924 року уряд покликав так звану Комісію Чотирьох у складі: Станіслав Ґрабський, чільний діяч "народової демократії", Євген Старчевський з польської партії людової "П'яст", Генрик Лєвенгерц11 і Станіслав Туґут з партії "Визволєнє". Факт покликання цієї Комісії подано до відома, але її наради майже до закінчення праці були суворо довірочні. Українські політичні партії виявили своє невдоволення з тієї тайности, що в неї закутано праці Комісії, а передусім тому, що не допущено туди представників національних меншин...

    Занепокоєння працями міністерської комісії, як теж дототочасні розпорядки в шкільних справах дали привід до багатьох протестних віч у Східній Галичині: у Стрию, Старім Самборі, Сколім, Турці, Рудках, Сяноці, Ліску, Добромилі, Ярославі, Яворові й багатьох інших містах...

    1 липня 1924 року уряд поставив перед сейм три проєкти "кресових законів", що їх підготовила Комісія Чотирьох і прийняла Рада Міністрів. До кінця засідання сейму затримано в тайні зміст проєктів, маршалок сейму тільки відчитав їх заголовні назви, разом з іншими наглими внесеннями, і передав їх до конституційної комісії. Так дуже залежало маршалкові сейму й урядові на поспіху й на тому, щоб уникнути вступної дискусії".12

Закони схвалено 31 липня 1924 року, їх виконання доручено міністрові віровизнань і публічної освіти, з тим застереженням, що відносно самоврядних і хліборобських шкіл закон слід впроваджувати в порозумінні з міністром внутрішніх справ і міністром хліборобства та державних дібр. Мали вони ввійти в життя 1 жовтня 1924 року і з тою датою тратили силу всі незгідні з тим інші постанови.

Авторка спеціяльно підкреслює, що цей закон завів і правно затвердив назви "руский" і "русінський", хоч уся українська людність називала себе українцями і навіть у сеймі існував клюб українських послів під назвою "Український Клюб", а не "Руский".

Реферував цей закон у сеймі міністер освіти Станіслав Ґрабський, і від того дістав він пізніше популярну назву "лєкс Ґрабскі".13 За його словами, закон випливав:

    "з признання життєвих фактів, найперше з того, що Річпосполита Польська є польською державою; подруге — що в межах Польської Речипосполитої нема ані одного кусника землі, що був би насильно прилучений до польської держави,14 що в тих границях маємо тільки землі вікового, п'ятсотлітнього і в значній частині тисячолітнього добровільного співжиття польської і непольської людности".

Проти закону заявилися відразу посли всіх меншин, також німецької і жидівської, а з польських партій тільки "Польська Партія Соціялістична" і "Визволєнє" уважали, що цю справу слід розв'язувати на підставі територіяльної автономії.

Соціялісти зголосили внесення скреслити другу статтю, що встановляла утраквізм, як засадничий тип школи, і на те поставити іншу в такому тексті:

    "Засадничим типом державної школи на згаданій у першій статті території, — по думці права кожного народу до власної національної школи, — є національна школа, що виховує дітей польської і непольської національностей в дусі культури кожного з тих народів і у взаємній пошані до їх національних особливостей".

Шовіністична більшість сейму ніяк не хотіла на те погодитися. Українці, німці й жиди зголосили внесення, щоб "перейти до денного порядку" над тими законами, то значить — відкинути їх. На залі зчинився галас, меншинні посли з патріотичними й революційними піснями покинули залю сейму.

7 січня 1925 року Міністерство Визнань і Публічної Освіти видало виконний розпорядок, у порозумінні з Міністерством Внутрішніх Справ та Міністерством Хліборобства. Цей розпорядок ще більше утруднив національним меншинам оборону своїх прав до науки в школах. Ось як висловлюється про те згадане вже польське джерело:

    "В розпорядку поставлено, що відсоток меншинної людности, який дає право батькам домагатися для дітей науки в матірній мові, устійнюється на підставі останнього перепису людности. Коли зважити велику недокладність15 конскрипційних даних, таке устійнення в багатьох випадках було кривдою для непольської людности".

Кінчає авторка ствердженням, що цей закон, замість причинитися до замирення й послаблення національних менших, навпаки, потягнув за собою загострення їхньої постави супроти польської держави:

    "Партії національних меншин дійшли до порозуміння у справі заперечення законів і безоглядного їх відкинення. На це непримирне становище національних меншин склалося багато чинників, не тільки сама тенденція до польонізування непольської людности, але теж і тактика уряду при опрацьовуванні проєктів мовних законів, поминення репрезентації меншин, недовір'я та упередження, викликані тією адміністраційною системою, практика шикан і безправства...

    Також українська публічна думка поза сеймом дуже неохоче сприйняла ті закони, бачила в них не лише спосіб, щоб обманути заграницю, створивши сповидність, ніби це є здійснення міжнародніх зобов'язань Польщі. Проти законів публічно заявилися всі українські політичні угрупування. Головні партії — Українська Трудова Партія, Українська Радикальна Партія, Українська Партія Національної Роботи, Українська Партія Соціялістів-революціонерів опублікували в часописі "Новий Час" деклярацію, де, покликуючись на право самовизначення народів, жадали перевести плебісцит. Також, вийшовши з заложення, що "кресові закони" санкціонують розпорядки в шкільній ділянці... накинені силою українській людності, гостро проти них запротестували. Навіть політична лівиця, цебто комуністична партія, і угодова польонофільська партія "хліборобів" висловилася проти тих законів.

    На думку українців, "кресові закони" не творили поступу в дотеперішніх відносинах, навпаки, обмежували мовні й адміністраційні права, здобуті за часів Австрії. Особливо гострий спротив викликала засада утраквізму в школі. У ній бачили найбільшу небезпеку для власної культури, звідки бо впливали сталі небезпеки польонізації...

    Ось так закони з 31 липня, що мали на меті утривалити польську культуру "на кресах", парадоксальним способом причинилися до зросту політичного активізму заінтересованих "кресових" меншин, між іншими тому, що головну турботу за фактичне користування своїми правами віддавали їхній ініціятиві й енерґії".16

II.

Польонізацію українського шкільництва в Східній Галичині — по думці не тільки букви, але й духа "закону Ґрабського" — переводила Кураторія Львівської Шкільної Округи, що простягалася на воєвідства: львівське, тернопільське і станиславівське. На її чолі стояв куратор Станіслав Собінський. Просякнений до кости ендецьким духом, оточений приятелями-ендеками, хоч, мабуть, формально до ендецької партії не належав, він так ревно заходився коло того діла, що перевищав самого автора шкільного закона, проф. Станіслава Ґрабського. Українська громадськість величезними зусиллями і немалим вкладом грошей вичерпала всі леґальні можливості боротьби за українську школу. Собінський звів усе те нанівець, бо де не справлялися як слід поліцаї та нижчі адміністраційні службовці, там він особисто фальшував висліди шкільних плебісцитів. За те його й убито.

Ще далеко до того, заки стало відомо, з чиєї руки і з чийого наказу постигла Собінського смерть, сама польська сторона, свідома свого нечистого сумління, висувала спершу здогад, а потім твердження, що вбили його українці за політику супроти українських шкіл. Вже тим посередньо признавала, що мусіла це бути політика ворожа українському шкільництву, бо ж ніхто не збирався б убивати не то що прихильника, але хочби справедливої людини на чолі шкільної адміністрації.

Вже частинно з голосів преси довкола цього атентату можна було виробити собі загальне поняття про діяльність Собінського на становищі львівського шкільного куратора. Але, щоб не бути голословними, покористуємося словами голови польської ендеції, сеймового посла Марцеліго Прушинського, великого приятеля й дорадника Собінського, одного з надхненників "ґрабщини" в шкільній політиці.

З початком листопада 1926 року Прушинський звітував про свою діяльність. Чимало місця в тому звіті присвячено було шкільній справі, а коли йдеться про українське шкільництво, то на основі зібраних урядових даних Прушинський подав кількість українських кародніх шкіл на 953. Однак зараз же додав, що це число знизиться до 900, бо внесено відклики з польського боку проти навчання українською мовою в деяких школах і не було ще часу їх розглянути. Польсько-українських шкіл мало бути около 1450, а чисто польських — понад 2350. Тут треба згадати, що ті польсько-українські, цебто утраквістичні школи були на ділі польськими, бо майже вся наука там ішла польською мовою. Послухаймо ж самого Прушинського:

    "Якщо "русини" порівнюють той стан з колишньою Австрією, то видно великі різниці на їх некористь.17 Але треба собі вибити з голови, щоб Польща мала наслідувати Австрію і діждатися її долі, хоч австрійський спосіб думання так вгризся в мізки деяких поляків, які в справі польщення школи поводилися пасивно, або навіть поборювали ту акцію, часто зо страху, що вона непевна й матиме кепські наслідки.

    Скоро конституція і трактати не змушують нас до хочби однієї непольської державної школи, то годилося б відразу спольщити всі школи, як це на поавстрійських теренах зробила Італія і Румунія. В суті речі, на підставі деклярацій мали б тут лишитися тільки 422 "рускі" школи, але з доручення Міністерства Освіти оставлено 953. Годиться порівняти львівську шкільну кураторію з волинською і поліською, де "рускі" школи існували від недавнього часу і протипольська аґітація є значно менша. Отже там нема ані одної "рускої" школи, то значить, усі спольщені або зутраквізовані".18

Опісля Прушинський закликав, щоб остаточно позбутися тих решток українського шкільництва, бо "головно від школи залежить розвиток польськости в східніх воєвідствах".

Прушинський у своєму звіті подав тільки абсолютні цифри про стан українського шкільництва в Польщі, не заперечуючи, що він гірший, як був за Австрії. Але на весь ріст стане нам перед очима шкода, що її заподіяли українському народові всякі Ґрабські, Прушинські й Собінські, коли з одного боку переведемо порівняння того стану з австрійськими часами, а з другого доповнимо недоговорення та промовчання звіту Прушинського.

Д-р Павло Лисяк, адвокат і суспільний діяч з групи УНДО, в останніх часах перед війною посол до варшавського сейму, ось як реєструє подвиги Собінського від 1923 року, точніше від часу, коли — ще перед Собінським — Рада Амбасадорів у Парижі признала Польщі суверенність над тою частиною українських земель, що належала до Західньо-Української Народньої Республіки:

1923 рік:

Заведено в українських гімназіях польську мову, як обов'язкову, замість дотеперішньої над-обов'язкової.

Зліквідовано паралельні українські кляси в гімназіях у Стрию і Бережанах, що власне, фактично були окремими гімназіями.

Ліквідація гімназій у Львові, Перемишлі й Тернополі не вдалася тільки тому, що самі поляки спротивилися злуці українських гімназій з польськими.

Українські гімназії переповнено вчителями поляками й жидами, що сповняли ролю "народових цензорів".

Обмежено право прилюдности19 українських середніх шкіл.

При вчительських семінаріях зліквідовано українські так звані "школи вправ".

Українські коедукаційні вчительські семінарії у Львові й Перемишлі перемінено на жіночі та зутраквізовано.

До 1924 року:

Спольщено 344 чисто українські народні школи.

Після 1924 року:

Утраквізовано всі (понад 420) українські школи на Волині.

З 2,800 українських шкіл збереглися тільки 422,20 так звані одноклясівки. У всіх школах, цебто не тільки утраквістичних, але й чисто українських, заведено польську урядову мову в конференціях, протоколах, листуванні, шкільних свідоцтвах і т. п.

Зліквідовано в більшості українські катихитури21 в польських школах, так, що українські учні не мали можливости навчатися в школі своєї релігії.

Українських учителів народніх і середніх шкіл масово перенесено на захід. Урядово цеї статистики не проголошувано, а приватними засобами зібрати повних даних було неможливо.22

Підсумки втрат українського державного шкільництва вивів точно український рідношкільний діяч Іван Герасимович, спіраючись на урядовій польській статистиці. За його підрахунками, поступнева ліквідація українських державних шкіл під Польщею представляся в цифрах так:23

У часі, коли Польща окупувала західньо-українські землі, українських шкіл, що постали за австрійської державности в Галичині, а на інших землях під час австрійської і німецької адміністрацій та за короткий час української державної влади на них було:

    в Галичині - 2612,

    на північно-українських землях - 1050,

    разом - 3662.

Утраквістичних шкіл не було зовсім.

На день 1 грудня 1923 року число українських державних шкіл виносило:

    у Східній Галичині - 2576,

    на Лемківщині - 79,

    на Волині - 369

    на Поліссі - 3,

    разом - 3027.

У Галичині утраквістичних шкіл ще не було, на Волині вже з'явилися 98. Отже 1 грудня 1923 року число українських шкіл зменшилося на 635.

Стан українських шкіл у наступному, 1923-1924 шкільному році:

    у Східній Галичині - 2151,

    в Західній Галичині - 79,

    на Волині - 301,

    на Поліссі - 2,

    разом - 2532.

За цей рік число українських державних шкіл, на користь польських та утраквістичних, зменшилося на 1130.

Після шкільного плебісциту:

Шематизм львівської шкільної кураторії з 1926 року подавав, що в трьох східньо-галицьких воєвідствах — львівському, тернопільському і станиславівському — число шкіл виносило:

Воєвідство     українські     польські     утраквістичні
львівське     397     1352     590
тернопільське     160     684     498
станиславівське     360     311     450
Разом     917     2347     1538

Не було ані одного випадку, щоб українська громада вносила деклярації за утраквістичними школами.

Для прикладу: польська статистика виказувала, що в чортківському повіті було 60% українців і для них була тільки одна-єдина одноклясова (!) державна українська школа. Повіт Сколе був трохи щасливіший, бо 79% українців у ньому мали чотири державні школи. На всіх інших українських землях під Польщею не було вже ні одної державної школи. В ході народовбивчої польської екстермінаційної політики на українських землях українці втратили кругло 3,000 шкіл.

Не було ані одної державної української учительської семінарії, ані одної ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи.

III.

Ця статистика менш-більш сходиться з тим, що подає згадана вже дослідниця польсько-українських обопільних відносин у роках 1922-1926, а це свідчить, що цифри там не були з одного боку перебільшені і з другого применшені для потреб пропаґанди. Щобільше, цифри Мирослави Папєржинської-Турек у деяких місцях ще сильніше підпирають українські ствердження.24 Подаємо тут, для порівняння, деякі табелі з неї про українське державне шкільництво в Польщі в роках 1922-1926:

Народні українські школи в роках 1922-1926

Воєвідство / Шкільні роки     1922-23     1923-24     1924-25     1925-26     1926-27
львівське     974     960     896     449     353
станиславівське     823     816     777     492     365
тернопільське     653     641     503     258     146
краківське     79     81     78     79     80
волинське     442     390     301     —     2
поліське     22     3     3     1     1

Державні двомовні школи

Воєвідство / Шкільні роки     1922-23     1923-24     1924-25     1925-26     1926-27
львівське     —     1     —     497     622
станиславівське     —     —     2     297     454
тернопільське     —     1     7     301     463
волинське     89     145     93     366     392
поліське     —     —     —     1     2
Разом     89     147     102     1462     1933

Польські народні школи

Воєвідство / Шкільні роки     1922-23     1923-24     1924-25     1925-26     1926-27
львівське     1356     1367     1417     1357     1340
станиславівське     315     346     368     341     271
тернопільське     672     748     813     754     681
волинське     543     597     684     716     683
поліське     635     724     751     792     844
Разом     3521     3782     4033     3960     3819

З порівняння цих таблиць виходить, що загально в роках 1922-1926 зліквідовано українських шкіл 2346, а відкрито 1844 двомовні і 304 польські. Упродовж одного тільки року 1924-25/1925-26 число українських шкіл зменшилося на 1279, а двомовних піднялося на 1360. Отже масово перемінено українські школи на двомовні. У наступному шкільному році кількість українських шкіл зменшилася на дальші 332 школи, а двомовних піднеслося на 471.

Згідно з розпорядком Міністерства Віровизнань і Публічної Освіти з 7 січня 1925 року, в справі розкладу годин у 7-клясових двомовних школах на науку польською мовою призначено 109 годин тижнево, а в мовах національних меншин — тільки 97.

Так само виразно проявлялася політика уряду й теренової адміністрації в середньому шкільництві. Вже 20 березня 1923 року Міністерство Віровизнання і Публічної Освіти зліквідувало єдину чоловічу українську вчительську семінарію у Львові, а в грудні 1923 року кураторія львівської шкільної округи завела утраквізм у двох українських жіночих семінаріях у Львові й Перемишлі. Ось як виглядав стан середнього шкільництва в роках 1924-1925:

    державні гімназії     приватні гімназії     державні семінарії     приватні семінарії     інші
школи
українські     8     16 і 2 курси     —     9 і 2 курси     1 торгов.
1 торг. курс
двомовні     —     —     9     —     —

Отже в Західній Україні не було ані одної державної семінарії, ані одної гімназії математично-природничого типу, ані одної державної фахової школи. Тих кілька клясичних гімназій аж ніяк не заспокоювали культурних потреб української людности.25

Всі державні і три приватні гімназії існували ще перед війною. По скінченні війни не створено на тих теренах ані одної нової української гімназії, а навіть у вересні 1925 року перемінено українську гімназію в Стрию на філію польської гімназії.

В утраквістичних школах головні предмети викладалися польською мовою, українською — тільки латина і лекції руханки та фізичного виховання.26

1 березня 1924 року кураторія львівської шкільної округи усунула українську мову у внутрішньому й зовнішньому урядуванні в усіх державних і приватних гімназіях та фахових школах.

З польських партій тільки "Визволєнє" і "Народова Єдносьць" у грудні 1925 року подали внесення до сейму з жаданням, щоб припинити утраквізацію шкіл та схвалити новий закон, що запевняв би всім громадянам непольської народности можливість давати освіту дітям у їх матірній мові. Це внесення, як теж інші, що відносилися до мовних законів, постійно відкидано. Тільки одну поправку зроблено в 1930 році в тому, щоб шкільні деклярації складали що сім років, тому, що щорічні плебісцити викликували пожвавлену діяльність українських інституцій і напруження у взаєминах між українською і польською людністю.

IV.

"Лєкс Ґрабскі" з 31 липня 1924 року, постановляв, що урядова мова навчання в усіх школах є тільки польська. Третій артикул того закону допускав виїмки для української, білоруської і литовської мови навчання під такими умовами:

1. Слід внести у визначений час прохання за тим.

2. Прохання мусіло бути підперте деклярацією батьків, що вони бажають такої школи в своїй громаді.

Прохання розглядала шкільна влада тільки тоді, коли:

1. У даній громаді живе щонайменше 25% даної непольської людности.

2. Якщо внесено щонайменше 40 деклярацій за національною школою.

3. Якщо підписи на тих декляраціях були потверджені державною владою. Одначе, нічого не говорив закон про те, який мінімальний відсоток польських дітей потрібно серед моря української людности, щоб для них відкрити державну школу з польською мовою навчання. Отож у якійсь громаді міг бути тільки один відсоток поляків, або навіть ані одного поляка і там можна було відкрити польську школу. Таких польських шкіл у чисто українських селах було багато в наслідок того, що куратор Собінський безправно відкидав прохання громади, або в кураторії підшахровано вислід плебісциту.

І далі, наприклад, коли в якійсь громаді було 500 дітей у шкільному віці, а з того внесено 20 деклярацій за польською школою — не буде там української школи, тільки мішана, польсько-українська, утраквістична. А до таких шкіл майже на 100% висилано вчителів-поляків і всі предмети викладалися польською мовою, хіба тільки лекції української мови й наука релігії велися українською мовою.

Для деклярації за польською школою не вимагалося, щоб діти були польської національности, не треба навіть, щоб батьки мали дітей і непотрібно було урядово підтверджувати підписи. Вистачало вислати фіктивні деклярації, а чи провірювалися вони, чи ні — це вважалося урядовою тайною. Над рішенням кураторії не було ніякої контролі.

У практиці шкільна адміністрація користувалася поміччю поліції і вишукувала сотні всяких перешкод, наприклад:

а) визначувано тільки деякі дні, або навіть години, для підпису деклярацій;

б) накладано безправно й самовільно оплати за потвердження підпису і то в довільній висоті, що для бідних селян були нераз доволі високі.

На те сипалися скарги та протести і в наслідок того сама адміністрація мусіла видати 7 січня 1925 року один зо своїх виконних розпорядків до того закону, що ствердження власноручности підписів батьків є правним обов'язком громадських урядів, то значить, що не можна було ані від того відмовитися, ані жадати за те заплати.

Увесь 1926 рік проходив на полагоджуванні відкликів від таких безправних рішень, майже завжди спертих на шахрайствах, що на них з сорому не зважився б ніякий уряд цивілізованої держави. В величезній більшості Міністерство Освіти їх відкидало, а було чимало таких випадків, коли внесено відклик за переміною утраквістичної школи на українську, а Міністерство Освіти, замість відкинути відклик, з власної ініціятиви перемінювало школу на чисто польську. Від низу до гори це було шалене свідоме безправство й фальшівництво, що в почутті повної безкарности та прикривання найвищою державною владою бундючилося й гороїжилося, безлично насміхалося з безборонної української суспільности.

У свідомості повної безрадности супроти цинічної постави державної шкільної влади, думки про самооборону проти того свавілля поділилися в українській суспільності. Частина була за тим, щоб перенести боротьбу на іншу площину й вести її іншими методами — шкільними страйками, бойкотами польської мови й польських учителів, використовуючи кожен такий випадок до протестної пропаґанди в світі, робивши вжиток з права скарги до Ліґи Націй та бити тим Польщу в світовій публічній опінії. Така тактика вимагала б величезної дисципліни на низах, її успішність залежала б від масовости і довготривалости, а якщо б вона заламалася, могла б ще більше поглибити зневіру.

Друга частина громадськости стояла за те, щоб не пропускати ні одної можливости в плебісцитовій акції.

Трудно було рішитися в один чи в другий бік.

На Загальному З'їзді товариства "Рідна Школа", що відбувся 2 листопада 1927 року, передискутовано основно цю справу і прийнято тактику комбіновану:

а) при найбільшому напруженні сил переводити плебісцити й відклики в кожному випадку шахрайства, чи надужиття влади; б) на підставі зібраних матеріялів і документів поширити боротьбу за українське шкільництво на всі можливі й доступні засоби в краю і за границею.

Як поводився сам куратор Станіслав Собінський у цій справі, може нам показати інцидент з послом Сергієм Хруцьким. Наводимо це не тільки як приклад запеклої ненависти та брутальної в методах поведінки найвищого представника польської шкільної влади на українських землях, але й тому, що цей випадок винесла на денне світло польська газета "Слово Польске", брехливо його перекрутивши, за ним повторила це інша польська і жидівська преса, це викликало спростування й вияснення посла Сергія Хруцького, постав довкола неї великий шум з дуже неприємним для Собінського посмаком і навіть знайшов відгук за границею в світовій пресі.

Почалося з того, що в "Слові Польскім" поміщено довшу вістку про "делеґацію волинських селян з української партії" під проводом посла Сергія Хруцького, що зголосилася на авдієнцію до куратора Собінського. Під час авдієнції посол Хруцький ніби поводився в дуже провокативний спосіб:

    "намагаючися вмовити в куратора Собінського, що він справу утраквістичних шкіл трактує всупереч міністерським розпорядкам, при чому покликувався на отриманні від міністра Суйковського інформації про спосіб, як Міністерство доручує полагоджувати справи шкіл національних меншин".

На те Собінський мав зажадати від посла Хруцького, щоб змінив тон розмови, загрозивши перервання авдієнції. Відходячи, посол Хруцький показав на куратора, і сказав "Юпітер тонанс!"26 Це мало б дуже схвилювати куратора Собінського, що здавав собі справу з небезпеки.27

Перевіривши справу в розмові з послом Сергієм Хруцьким та членами делеґації, "Діло"28 надрукувало досить широке вияснення, з якого виходило, що:

1. Не була це ніяка делеґація з Волині. Для Волині існує окрема шкільна кураторія в Луцьку і якщо б мали волинські селяни якісь справи до кураторії, то нічого було б їхати з ними до Львова. Була це делеґація з міста Печеніжина коло Коломиї.

2. В її склад входили не "делеґати селян з української партії", тільки два відпоручники кружка "Рідної Школи" в Печеніжині, а саме панове Юрій Чупер та Іван Дувіряк, під проводом посла Сергія Хруцького.

3. На авдієнції цілком не було мови про утраквістичне шкільництво чи шкільництво для національних меншин. Ішлося про приватну українську школу в Печеніжині. Львівська кураторія ніяк не годилася дозволити на її відкриття, покликуючися на пресмішну причину: різницю в центиментрах у помірі вікон між лікарем і техніком.

Посол Сергій Хруцький у своїй інтервенції вияснив і доказав, що існують усі законні вимоги для відкриття української приватної школи в Печеніжині. На її приміщення призначено мурований будинок читальні "Просвіти", один з кращих у цілому місті, наскрізь гіґієнічний, що потвердив урядовий лікар, який безрадно розкладав руками, не знаючи, чого хоче від нього кураторія. Взагалі, в Польщі не багато таких пригожих для школи будинків, і навіть у самому Печеніжині кілька кляс державної школи приміщені у дряхлих жидівських хатах, що не відповідають найбільш примітивним вимогам гіґієни. Але від півтора року кураторія постійно робить перепони. Чому?

На те куратор почав гримати кулаком об стіл, мовляв, він знає, що і як йому чинити, і не буде приймати жадних наук від посла Хруцького.

Здивований такою поведінкою представника шкільної влади, посол Хруцький, гімназійний учитель клясичної філології, запозичився висловом "Юпітер тонанс" заявляючи, що вже цей "гримучий" вибух куратора свідчить, що не має він слушности. Після того делеґація вийшла з кімнати.

Не одна, а сотні українських делеґацій приходили до Собінського, домагаючись законности надаремно. Він знаходив тисячі закарлючок, до смішности дрібних, як показує приклад різниці 6 цм у помірі вікон, щоб обійти закон на некористь українців. Він не тільки нищив державне українське шкільництво, але вмішувався і в приватне, бо навіть у цілком приватні лекції української мови, прикладом чого подаємо випадок у селі Мишині того ж самого печеніжинського повіту.29

Кожному вільно було давати приватні лекції з будь-якої ділянки науки. Лекції могли бути індивідуальні, або й збірні, під умовою, що число учнів не буде більше, як дев'ять. Коли більше — то це вже вважалося школою, підпадало під нагляд шкільної влади і вимагало дозволу на неї. Вичерпавши безуспішно всі можливі старання за власною школою, українські селяни не мали іншого виходу, як організувати такі збірні лекції, хоч це і невигідне й коштовне. Так зробили й мешканці села Мишина печеніжинського повіту. А як до того поставилася державна влада, довідуємося з допису в пресі.30

Коли сам куратор Станіслав Собінський давав приклад своїм крутійством, шахрайством і брутальною поведінкою навіть супроти члена польської законодатної палати, то що вже й казати про підлеглі йому нижчі органи шкільної влади. Ланцюг зачинався вгорі від куратора, йшов почерез повітові староства, повітові шкільні інспекторати й кінчався на державній поліції в сільських станицях. Всякі леґальні засоби оборони з-гори засуджені були на невдачу. І як же ж тут дивуватися, що вбито Собінського, в якого руках збігалися всі нитки тієї народовбивчої роботи?

Зараз по смерті Станіслава Собінського "вшехполяки",31 з якими в тісній співпраці він стояв і часами під їхнім моральним терором діяв, почали не тільки прославляти його особу й діяльність, але й творити йому "живий пам'ятник". Засновувалися різні фундації і стипендії. У містах Золочеві й Сокалі створено дві стипендії його імени в виді безплатних місць у бурсах. Львівське "Товариство вчителів вищих шкіл" встановило також одну стипендію, а його "секція гіґієни й фізичного виховання" покликала до життя "Фонд вдячности ім. Станіслава Собінського". Завершенням тієї ґльорифікації Собінського мала бути бурса його імени "для зміцнення польськости Львова". Пропаґанда за тим велася в цілій Галичині, не тільки у Львові, а в своїй безличності висувала претенсії і до українців, як про те свідчать деякі факти, що дісталися на сторінки преси.

При виплаті місячної платні вчителям у Збаражі предкладано вчителям-українцям до підпису заяву на пожертву 60 злотих, за які то гроші має бути поставлена бурса ім. Собінського у Львові. Таке ж саме домагання ставлено вчителям у Львові, а коли один з них запитався, чи мусить дати, дістав відповідь, що ні, але про те буде знати шкільний інспектор.

Що значать ті "добровільні датки" — аж надто добре відомо. Хто від них відмовився, того "для добра школи" або перенесено на інше місце, звичайно гірше, або запроторено кудись у глушу центральної Польщі.

Польський учительський комітет у Мостиськах випустив відозву вшанування пам'яти Собінського, у Львові для дітей-учнів, нібито без різниці національности, щоб мати підставу домагатися того податку також від українських учителів. Горе тому вчителеві, що зважився не піддатися такому моральному примусові!

В обороні українського вчительства та щоб поінформувати про те українську суспільність, управа "Взаємної Помочі Українського Учительства", професійної організації українських учителів, оголосила такий комунікат:

    "Дійшло до відома Головної Управи, що на терені кураторії львівської шкільної округи потворилися повітові комітети до зоирання складок на бурси ім. Собінського. Тим комітетам патронують шкільні інспектори офіційно або півофіційно. Під їхньою пресією учительство приневолене підписувати деклярації на дозвіл стягати з його платень 60 злотих на повишу ціль. Є це, як пише "Ґлос научицєльскі", орган "Звйонзку научицєлі" (ЗНСП) в числі з 5 грудня ц. р. "анахронізм" і надужиття влади". Головна Управа, подібно як і "звйонзек" апелює до шкільної влади, щоб відучила свої нижчі інстанції від надуживання свого впливу в грошових справах учительства, і заповідає, що в найближчому часі предложить ту справу через своїх делеґатів кураторові всієї округи".32

Чи і як хочуть поляки шанувати своїх людей — це їхня справа. Але змушувати до того під терором українське вчительство, жертву винищувальної діяльности Собінського, це вже за велике нахабство. Для поляків міг він бути "зразковим громадянином", а по смерті й "мучеником". Але для українців був і назавжди в історії залишиться лютим катом української культури. І за те постигла його заслужена кара.

V.

Безпосередньо після перевороту Юзефа Пілсудського в травні 1926 року багато поляків думали — головно соціялістичні й ліволіберальні кола, — що Пілсудський, у своїй молодості соціяліст, колишній революціонер, що боровся з царатом, противник ендецької політики від самих її початків, мавши в своєму оточенні та серед прихильників у польській суспільності людей, що визнавали ті самі ідеї, як і він колись, — злібералізує державну політику супроти національних меншин. Замість екстермінації їх, стане на шлях якогось розумного, сприємливого для обох сторін співжиття, а принаймні, як мінімум, буде дотримувати тих зобов'язань, що їх узяла Польща на себе з міжнародніх договорах. Щобільше, навіть серед деяких українців були такі, хоч дуже неокреслені думки. Якраз у часі, коли відбувався травневий переворот, у Львові проходив великий політичний процес проти членів Української Військової Організації за участь у бойових акціях, головно в експропріяціях державних грошей. Був це так званий "процес поштовців", або "процес дванадцятки".33 Закінчився він дуже лагідним присудом, можна сказати найлагіднішим з усіх великих процесів УВО. Передбачувалися два смертні присуди й засуди решти на довголітню тюрму, а тим часом найвищий присуд був 6 років. Публіка й преса пояснювали собі це тим, що підготовляється в уряді новий курс політики супроти українців, тому судовий, прокурорський і навіть поліційний апарат не хотіли стягати на себе невдоволення нових можновладців у Варшаві.

Коли ж не сталося нічого такого, що давало б познаки зміни на краще, давалися чути голоси, що це не "маршалок", тільки його оточення, головно з наймолодших леґіонерських кіл винне тому. А було якраз навпаки. Співробітники Юзефа Пілсудського в першому періоді після перевороту, приготовані були на зміну політичного курсу, хоч і невелику, але зараз же побачили, що "комендантові" це ані в гадці, навпаки, він задумує притиснути не тільки національні меншини, але й ті кола польської суспільности, що мали більшість у сеймі перед травневим переворотом.

Про те, як дійсно думав Юзеф Пілсудський про політичну лінію супроти національних меншин, довідуємося аж після другої світової війни, коли стали доступні для дослідників тайні державні архіви з-перед війни. Раз-у-раз знаходимо передруки різних тайних документів у суспільно-політичних місячниках і квартальниках, у наукових працях дослідників польської найновішої історії, в докторських дисертаціях тощо.

Звернемо увагу на один з таких документів, а саме на протокол засідання Ради Міністрів з 9 серпня 1926 р. (отже тільки два місяці після травневого перевороту) у справі національних меншин.34

У засіданні взяли участь: голова Ради Міністрів Казімєрж Бартель,35 міністер внутрішніх справ — Казімєрж Млодзяновський; міністер заграничних справ — Авґуст Залєський; міністер військових справ — маршалок Польщі Юзеф Пілсудський; міністер скарбу — Чеслав Клярнер; за міністра справедливости — державний підсекретар Юліян Сєнніцький; міністер віровизнань і публічної освіти — Антоні Суйковський; міністер хліборобства і державних дібр — д-р Олександер Рачинський; міністер торгівлі і промислу — інж. Евґеніюш Квятковський; міністер залізниць — інж. Павел Ромоцький; за міністра праці й суспільної опіки — директор департаменту Тадеуш Шубартович; міністер публічних робіт — проф. д-р Вітолд Бронєвський; міністер аґрарних реформ — д-р Вітолд Станєвич; начальник департаменту в Президії Ради Міністрів — Даніель Родік-Лясковський. Протоколував міністерський радник у Президії Ради Міністрів — Владислав Пачовський.

Предметом нарад було внесення міністра внутрішніх справ з напрямними для урядової влади в справі відношення до національних меншин. Це внесення було роздане всім присутнім перебите. на машині і долучене до протоколу, як залучник ч. 4. з підкресленням "тайне", а зреферував його коротко усно міністер Млодзяновський на початку засідання. У своєму слові Млодзяновський, власне, не подав конкретних практичних пропозицій. Ствердив брак будь-якої політики супроти національних меншин на довшу мету. Першим таким актом були "мовні закони", що не дали бажаних наслідків. Заходять причини, що промовляють за ревізію як самого закону, так і його виконування, а саме: а) незаперечна шкідливість системи щорічного складання шкільних деклярацій; б) факт переміни около 2000 українських шкіл на утраквістичні, що викликало велике невдоволення в українській суспільності, а одночасно не задовольнило польської; в) іґнорування навчання російської мови й культури (?!), протиставляючи їй, як менш небезпечні, мови й культури рускої,36 і білоруської. Таке становище не відповідає схильності людности, що живе в східніх воєвідствах.37

Українська, білоруська й литовська національні меншини, це відлами народів, що живуть у безпосередньому сусідстві й мають можність плекати свої національні особливості. Це мусить впливати на дотичні національні меншини, що живуть у межах Речипосполитої, будить і підтримує їхню національну свідомість. У таких умовах національна асиміляція мас української, німецької чи литовської національних меншин — це фікція. Натомість реальним завданням, що його може поставити перед собою держава — це втягнути ті маси в систему польської держави, погодити їх з тією системою та встановити якийсь спосіб гармонійного співжиття до часу повної їх державної асиміляції... Це може статися тільки як наслідок послідовного, плянового й довготривалого діяння державної влади при чинній співпраці суспільности... не зважаючи на позірну можливість такої співпраці. Низка тверезих голосів у публіцистиці таки показує на можливість здійснення того... Розважна метода діяння уряду в відношенні до національних меншин мусить поставити собі за мету передусім побороти недовір'я, що витворилося в дотеперішніх взаєминах. І тут куди важливіша методика практичного діяння, як формулювання далекосяглих зобов'язань, що пізніше не дотримуються.

У дальшому міністер Млодзяновський характеризував окремі національні меншини в Польщі, з чого нас цікавить тільки те, що відноситься до українців. За його словами, українська маса складається майже виключно з селянської людности, що на перший плян ставить матеріяльні справи, а в першу чергу голод землі. Однак у "Малопольщі" українці мають доволі чисельну й активну інтеліґенцію, що складається з духовенства, учительства та урядництва. Організаційні здібності й ініціятива в діянні — досить великі. Свідомість національної окремішности доволі розвинена, завдяки мові й релігії. Немалу ролю грає в тому пам'ять збройної польсько-української боротьби, хоч селяни, як добровольці, не брали в ній участи. Як видно з висліду виборів 1922 року, політичні провідники можуть рахувати на послух у "мас". Одначе, щодо свого характеру, ці провідники становлять назагал маловартісний елемент (?). Польська людність, що живе поруч "рускої", живе з нею в згоді. Перепис людности 1921 року показує обосторонну схильність до винародовлювання, одначе польська сторона виявила меншу відпорність.

Українці на Волині творять під багатьома прикметами інакший елемент, мають куди менше інтеліґенції і слабшу національну свідомість. Виховані під впливом російської школи і приналежні до іншого віровизнання, не творять однородної суспільности з галицькими українцями, не зважаючи на уніфікаційні зусилля, що, як дотепер, показалися малоуспішні.

По таких виводах, іноді доволі заплутаних і дуже загально-поверхових,38 референт пропонує засади діяльносте Уряду та його органів у відношенні до національних меншин:

І. Загальні

1. Прямуючи до впорядкування відносин з національними меншинами. Уряд буде брати до уваги дійсні інтереси мас людности, маючи передусім на оці їх матеріяльний добробут і заспокоєння їх культурних потреб.

2. З метою докладно пізнати ті інтереси й потреби, щоб їх узяти під розгляд, Уряд буде намагатися втримати безпосередній контакт з масами через свої органи, оживляючи адміністрацію і шляхом пожвавлення діяння самоврядування.

3. До участи у різних працях у дорадних установах при центральній владі (наприклад Комісія для Справ Меншин), Уряд покликуватиме з-поміж меншин особи, що визначилися позитивною, творчою працею на сусільному ґрунті.

4. Уряд подбає про злагіднення тертя на національному й релігійному підложжях та про створення гармонійних умовин співжиття людности різних національностей і релігійних культів.

5. Дотримуючися пильно повищих засад, що мають на оці збереження інтересів меншин, одночасно Уряд рішуче буде протиставитися всякому діянню, що шкодить державним інтересам.

II. У відношенні до окремих теренів:39

А. У воєвідствах львівському, тернопільському і станиславівському:

1. Піддати ревізії закон з дня, 26 вересня 1922 року (Вісник законів ч. 90, поз. 829), взявши до уваги зміни відносно визначених там реченців і правного стану в деяких ділянках (Мовні закони).

2. Продумати питання ревізії шкільного закону з 31 липня 1924 року, перевівши в тій справі анкету. Знести системи складання деклярацій батьків.

3. Прихильний розгляд питання створити "руский" університет. Почати заходи перенесення "руских" високих шкіл з Чехо-Словаччини до краю. Матеріяльна підтримка для української молоді, що студіює в академічних школах у польській державі.

4. Приспішити виконання аґрарної реформи, підтримувати приватну парцеляцію, упростити постанови про комасацію ґрунтів та впорядкувати сервітутів.

5. Зичлива постава до господарських потреб сільської людности (господарські установи, кредити, народній промисел і т.п.).

6. Якнайшвидше перевести вибори в сільському й повітовому самоврядуванні, усунути комісаричне правління.

7. Допустити до державної служби "русинів", добре викваліфікованих і льояльних до польської держави.

Б. У східніх воєвідствах:40

1. Взяти до уваги господарські потреби сільської людности, а зокрема виконати аґрарну реформу та впорядкувати рільничі верстати.41

2. Піддати ревізії шкільне законодавство, подібно, як відносно воєвідств львівського, тернопільського і станиславівського.

3. Якнайшвидше схвалення статуту Православної Церкви в порозумінні з Синодом єпископів Православної Церкви та з Митрополитом. Слід надалі задержати в силі отримання ревіндикації колишніх костьолів до часу, доки не внормується та справа на підставі обопільного порозуміння обох заінтересованих Церков.

Зреферований стан і висновки з нього міністра внутрішніх справ витримані в дуже загальній стилізації, що допускає інтерпретацію в обидвох напрямах — звужену й розширену, — не ставить межі, як далеко можна їх звужувати на некористь національних меншин. Зокрема застереження про "державний інтерес" дозволяє Урядові широко стосувати звужену інтерпретацію всіх полегш для національних меншин і не допускати до сповнення деяких слушних домагань національних меншин під претекстом, що це "противиться державним інтересам". Не вводять вони нічого нового, їхній зміст далеко менший, якщо йдеться про права національних меншин, від дотеперішніх міжнародніх і навіть уже польських законних постанов, що відносилися до правного статусу національних меншин. Ясно зарисовуються хіба такі напрямні майбутньої польської національної політики:

1. Звернути більшу увагу на матеріяльну сторінку, бо що ліпше буде вона заспокоєна, то більше буде задоволення національних меншин з польської держави й менші протести в культурній і політичній ділянках.

2. Звертатися безпосередньо до народніх мас, понад голови їхніх суспільних і політичних провідників.

3. Вся та діяльність має на меті політичну асиміляцію національних меншин.

4. Не окреслено змісту поняття льояльности й межі, де кінчається "льояльність" і зачинається "нельояльність". Незадоволення екстермінаційною політикою супроти національностей, польонізацією українського шкільництва й військовим "осадництвом" можна автоматично підтягнути під "нельояльність" супроти польської держави, тому, наприклад, по думці точки 7-ої загальних засад напрямних для польської меншинної політики, до державної служби можна допускати тільки тих українців, які похвалюють мовну й кольонізаційну політику польського Уряду на українських землях.

5. Намір втиснути клина між українським народом у Галичині й Волині з Поліссям, ведучи тут і там окрему політику, то значить установити правно і зміцнити фактично так званий "сокальський кордон".

Дискусія кинула трохи більше світла на загальні тези й висновки доповіді міністра Млодзяновського.42

Починаючи від нього самого, він:

    "стверджує, що теперішня шкільна система на "кресах" дала від'ємні наслідки і подражнила національні відносини, не дивлячись на те, що відношення людности до польської школи, за виїмком "русинів" у "Східній Малопольщі", не є вороже; шкільну систему слід було б піддати ревізії. Замість рідко розсіяних 7-клясових шкіл, доцільно було б закладати густішу мережу 1-2-клясових шкіл з неперевантаженою програмою науки. Багато подратування викликують суворі кари за непосилання дітей до школи і в тім напрямі побажані були б відповідні поучення шкільним інспекторам. Врешті потрібно присвятити особливу увагу доборові вчительського складу, що часто не стоїть на висоті свого завдання. Зревідування цілости питання шкільництва послабило б протиставлення білоруських та українських шкіл школі польській.

    Підсумовуючи свої виводи, міністер внутрішніх справ заявив, що ідею національної асиміляції, що знаходить свій вияв передусім в екстермінаційних засобах відносно національних меншин, уважає помилковою, одначе не вважає він побажаним приспішувати процес національного освідомлювання меншин, зокрема, коли це відбувається шляхом викликування нехіті до польської держави. Слід здати собі справу з культурних, господарських і соціяльних потреб меншин. Заспокоювати їх згідно з державним інтересом і тим способом творити ґрунт для державної асиміляції, а вона може бути природним помостом до асиміляції культурної і в слід за тим — і національної".43

Інші учасники засідання Ради Міністрів торкалися в дискусії справ, що могли мати відношення їх ресортів до політики уряду супроти національних меншин.

Всі ждали, яке становище займе Юзеф Пілсудський, що хоч був там присутній у своїй якості міністра військових справ, але ніхто не сумнівався, що нічого не рішать без його згоди і благословення. На жаль засідання не було стенографоване, протокол писано звичайним способом подаючи менш чи більш докладно зміст сказаного, до того урядовою канцелярійщиною, що ніколи не може передати вірно думок і слів дискутанта. Та не зважаючи на всі ті недоліки, виступ Пілсудського в дечому заскочив присутніх. Тут передаємо точний і дослівний переклад того, що говорив Юзеф Пілсудський на тому засіданні:

    "Міністер військових справ ствердив на вступі, що для докладної оцінки питання меншин бракує нам дуже важних даних, а саме статистичних дат про рух людности. Дані останнього перепису з 1921 року вже не відповідають дійсності. З того часу зайшло багато змін у засягові національного і віровизнаневого руху. Ствердження сучасного стану з того боку необхідне, бо обговорюючи цілість питання меншин у державі й укладаючи державну програму супроти меншин мусимо здавати собі справу, чи і наскільки цей стан з нашого національного становища поліпшився чи погіршився. Проте, хоч не маємо точних даних, треба ствердити, що положення представляється корисно. Передусім слід підкреслити, розповсюдження, уліпшення й вироблення поправности польської мови і слова, це заслуга польської школи і загальної військової служби; вплив польської культури й держави м. і. сильно позначився на "західніх кресах", де можна ствердити видатний зріст польськости. Це факт, що держава й нарід польський силою своєї переваги впливають на меншини в державно-адміністраційному напрямі.

    Джерело труднощів, на які натрапляє адміністрація, що ліквідує питання громадянства на східніх землях, бачить міністер військових справ у невідповідно переведеній репатріяції з Росії. Совєтська влада стримувала поворот національно й державно додатних елементів, натомість репатріювала до Польщі людей, що не мали права до польської державної приналежности, а тому не протиставилася, як слід, наша репатріяційна делеґація.

    Що ж до православного духовенства, то мусимо ствердити, що більшість його не є місцевого походження, зокрема, коли мова йде про духовенство. В існуючому стані речей питання громадянства мусіло насувати труднощі адміністраційним органам, а втім, вони нераз відмовляли громадянства особам, що мали безсумнівне право до польської державної приналежности.

    Вертаючись до загальних уваг щодо меншинної проблеми, міністер військових справ радить не перецінювати її значення. При її розв'язці держава не може відсувати на дальший плян своїх засадничих інтересів.

    Стверджує, що кардинальною вимогою польської державної рації є заґварантувати належні права польській мові. Польської мови треба навчати в усіх школах цілої польської держави; польською мовою мусять вестися вся державна праця — суди, адміністрація, самоврядування. Сміливе ствердження, що існує тільки одна державна мова і висновки з тієї засади не буде несправедливістю супроти меншин, навпаки, брак рішучого становища в тій справі був би кривдою для польської більшости.44

    Організація шкільної мережі у східніх воєвідствах — хибна. Замість теперішнього стану, де одна більша школа припадає на 5-6 сіл, треба б прийняти засаду густішого розмноження менших шкіл, з уваги на малі й розкидані людські оселі.

    Військова кольошзація на "кресах" не була помилкою,45 не дивлячись на різні недоліки в її переводженні в життя; "осадники" є керівникими місцевого життя, в них не вигас військовий дух, вони творять державно-корисний елемент; зо стратегічною боку присутність над границею "осадників", що дотепер не втратили почуття зв'язку з армією, має важливе значення.

    Підсумовуючи свої загальні завваження, міністер військових справ ще раз підкреслив національну й державну конечність запевнити слушні права польській мові. Одночасно кладе натиск на те, щоб почати й постійно вести працю, що давала б урядові систематичний і сталий перегляд змін у рухові людности під оглядом національним, мовним і віроісповідним.46

У дальшому Юзеф Пілсудський широко розводився над характеристикою окремих національних меншин у Польщі — німецької, жидівської, литовської та білоруської — що їх ми тут пропускаємо, подаючи тільки погляд його на українську меншину. На диво, говорив він про українців, не так, як наприклад про німців чи жидів. Поручаючи поводитися з меншинами справедливо, відносно українців підкреслено вимагав теж суворости:

    "щодо "Східньої Малопольщі", слід подумати, чи не було б доцільно скасувати на тім терені постанови, що в мішаних подружжях сини йдуть за обрядом батька, а дочки за матір'ю. Здається мені, що тепер це спиняє зріст польськости. Засадою Уряду в відношенні до "руської" людности в "Східній Малопольщі" повинно бути: триматися правопорядку і не дражнити.

    На Волині можна відрізнити дві стрефи: північну лісову, що нею правити легше, і південну урожайну, що може ставити труднощі в адміністрації. Державна влада в відношенні до людности на Волині повинна бути сильна й сувора, але справедлива.

    Кінчаючи, міністер військових справ ще раз підкреслив конечність заґварантувати належні права польській мові".

Слова Юзефа Пілсудського здивували, можна сказати заскочили присутніх. Ні менше ні більше, він: а) оправдував діяльність дотеперішнього адміністраційиого державного апарату, що його скритикував міністер внутрішніх справ; б) заявився за військовою кольонізацією, що її навіть попередній, передтравневий уряд уже не продовжував; в) катеґорично заявився тільки за одною, польською, урядовою мовою в цілій Польщі, то значить пішов дальше, як закон Ґрабського, що допускав українську мову в галицьких воєвідствах, хоч у до смішности обмежених розмірах; г) підкреслював кілька разів конечність заґварантувати права польської мови, ні словом не виступаючи проти мовного закону, якого ревізію пропонували інші міністри, і тим самим неначе заявився за тим, щоб його залишити в силі.

Упорядчик і коментатор опублікованих текстів архіву, що їх ми зреферували повище, дав від себе такі завваження:

    "Найбільш зобов'язний характер мав голос міністра військових справ Юзефа Пілсудського. Він ішов до програмової орієнтації — від асиміляції національної до державної, — при чому послугувався надто оптимістичною оцінкою постави німців, литовців і білорусинів, уважаючи їх або льокальною, або такою, що сприяє асиміляції. Пілсудський підносив позитивні наслідки кольонізації в східніх воєвідствах. Напевно буде видаватися заскоченням його натиск, щоб запевнити польській мові абсолютну домінацію, правдоподібно бачив він у тому чинник, що сприятиме злиттю меншин з польською культурою. Поручаючи політику справедливого і сильного правління відносно німців та українців, при українцях подає, що мусить вона бути "сувора".47

І, накінець, Чеслав Мадайчнк додає від себе, що:

    "Засаднича лінія дотеперішньої національної політики в дотеперішній практиці не мала суттєво мінятися, хотіли, тільки змінити її методи".48

У примітці до тайного залучника в цьому протоколі Мадайчик звертає увагу на розбіжності тверджень міністра внутрішніх справ Млодзяновського та Юзефа Пілсудського, подаючи, що:

    "Оцінка положення у Юзефа Пілсудського випливала з традиційного, суто-шляхецького способу думання, і що її не потвердило не лише минуле (зокрема зріст національної свідомости в другій половині XIX століття), ані період другої світової війни".

Супроти такої постави Юзефа Пілсудського — затрублено до відвороту й усе лишилося по-старому. В становищі національних меншин не змінилося нічого на краще, а поліційно-адміністраційна практика закручувала гайку ще тугіше, як крикливі дотравневі Уряди. Скоріше чи пізніше це мусіло довести до якогось вибуху в народі, що не хотів коритися долі й повільно конати в безсилому розпачі.

 

------------------------------------------------------------------------

    [10] Цей мандат дістала Польща постановою Ради Союзних та Об'єднаних держав (т. зв. держав Антанти) з дня 21 листопада 1919 року.

    [11] Це той сам Генрик Лєвенгерц, що в 1919 році разом з Яном Домбським та деякими поляками зо Львова їздили до Парижу протестувати в Мировій Конференції проти будь-яких уступок національним меншинам, зокрема українцям, коли польська мирова делеґація подала згаданий уже проєкт автономічного статуту для Східньої Галичини. Тоді й тепер він ще виступав, як безпартійний, але зараз після травневого перевороту Юзефа Пілсудського записався до Безпартійного Бльоку Співпраці з Урядом, (партії "пілсудчиків").

    [12] Папєржинська-Турек, цитована праця, ст. 220.

    [13] З латині: закон Ґрабського.

    [14] Підкреслення мої, З. К. Станіслав Ґрабський забув сказати, що вся Східня Галичина була загарбана насильно і що Рада Амбасадорів тільки затвердила вже доконаний факт. Це саме з Вильном, що її підступно військовою силою зайняв від литовців генерал Желіґовський, найперше їх обдуривши, ніби він зірвав з Польщею.

    [15] Таким евфемістичним висловом авторка з одного боку натякає на бойкот перепису з 1921 року в Галичині, і з другого на самовільність конскрипційного апарату й свідомі шахрайства адміністраційної влади.

    [16] Цитований твір Папєржинської-Турек, уступи розкидані між сторінками 220-261.

    [17] Підкреслення мої, З. К.

    [18] Подано за "Ділом", ч. 250, 11 листопада 1926 — "На руїнах, досі знищено 2,166 українських народних шкіл".

    [19] Свідоцтва приватних шкіл не давали права до переходу в державні чи до вступу в університет. У тих випадках треба було складати окремі вступні іспити, або перед закінченням шкільного року складати екзамени в державних школах. Тільки, якщо кураторія надала якійсь школі т. зв. право прилюдности — свідоцтва тієї школи рівнялися зо свідоцтвами державних шкіл.

    [20] Як знаємо зо звіту Марцеліго Прушинського, навіть польському Міністерству Освіти в Варшаві таке "виконання й перевиконання" завдань видалося надто ревне і воно доручило зберегти 953 школи.

    [21] Вчительські посади для науки релігії, що їх з правила займали гімназійні вчителі, що були одночасно греко-католицькими священиками.

    [22] Д-р Павло Лисяк: Звеличники насилля, ("Діло", ч. 238, вівторок 25 жовтня 1927).

    [23] Наводимо точно за працею Івана Герасимовича п. н. "За українську школу під Польщею", написаною з нагоди сесії варшавського сейму, де відбувалися дебати над бюджетом Міністерства Освіти. Автор покликується там на такі польські джерела: а) Sprawozdanie komisii budzetowej o preliminarzu budzetowym Ministerstwa Wyznan religijnych i Oswiecenia Publicznego na rok 1925; sprawozdawca - posel St. Rymar, b) Kwartalnik statystyczny, rok 1925, tom II. - Szkolnictwo powszechne, Warszawa 1926.

    [24] Авторка подає, що дані для своїх табель узяла з польської офіційної статистики, друкованої у виданнях "Річника Статистики Речипосполитої Польської за роки 1924-1927".

    [25] Слова авторки, підкреслення мої, З. К. Треба було ждати понад 50 років, щоб польські дослідження ствердили шкідливість і безглуздість шкільної політики супроти національних меншин у міжвоєнній Польщі.

    [26] Гримучий Юпітер, (з латині).

    [27] Якої? З. К.

    [28] Повний текст статті "Діла" п.н. "Насміх з законности", поміщений під числом 1 в "Додатку".

    [29] Скоро потім скасовано печеніжинський повіт і село Мишин прилучено до коломийського.

    [30] Допис поміщений у "Додатку" під числом 2.

    [31] Популярна назва ендеків.

    [32] "Діло", ч. 291, п'ятниця 31 грудня 1926, "Новинки" В справі складок на бурсу ім. Собінського.

    [33] Гл. про те книжку "Дванадцять українців перед львівським судом", видану у Львові (без подання автора) і "На повні вітрила" Зиновія Книша, В-во "Срібна Сурма" 1970 року, розділи ХІІ-ХVІ, сторінки 208-309.

    [34] Czeslaw Madajczyk: Dokumenty w sprawie polityki narodowoscowej wladz polskich po przewrocie majowym. («Dzieje najnowsze», rocznik IV, zeszyt 3, Wydawnictwo Instytutu Historii Polskiej Akademii Nauk, Warszawa 1972).

    [35] Професор політехніки у Львові.

    [36] То значить "української".

    [37] Така арґументація зовсім незрозуміла і навіть дивна. Що хотів тим сказати міністер Млодзяновський? Що мешканці східніх воєвідств жаліються не на обмеження свого національного шкільництва, тільки на те, що в школах не вчать російської мови й культури?

    [38] Ми поминули тут такі — дуже важливі — ділянки дискримінаційної політики Польщі відносно національних меншин, а головно української, як земельна реформа (парцеляції, військова колонізація) і церковні справи. Щодо них треба б писати окремі студії, що не входять в обсяг цієї нашої праці.

    [39] Подаємо тільки те, що відноситься до українських земель.

    [40] То значить на Волині й Поліссі. Холмщина й Підляшшя входили в адміністраційному поділі Польщі до інших воєвідств, так само, як і Лемківщина в Східній Галичині. Вони не могли користати з ніяних культурних облегшень, призначені були на повну приспішену польонізацію.

    [41] Не сказано ближче, що слід розуміти під "рільничими верстатами".

    [42] Знову подаємо тільки ті місця з протоколу, що відносяться до справ культури й шкільництва, якнайближчих до нашої теми, з інших заторкуємо хіба ті, що зміцнюють екстермінаційні засоби польонізації.

    [43] З протоколу засідання Ради Міністрів, 18 серпня 1926 року.

    [44] і [45] Підкреслення мої, З. К.

    [46] Коментатор тих законів, Чеслав Мадайчик, подає до того місця, що для тієї цілі засновано Інститут Національних Дослідів, щоб досліджував різні сторінки життя національних меншин, інформуючи назагал об'єктивно, публічну опінію двомісячником "Справи Народовосьцьове" (1927-1939) і багатьома іншими своїми публікаціями.

    [47] Czeslaw Madajczyk: Dokumenty w sprawie polityki narodowoscowej wladz polskich po przewrocie majowym. («Dzieje najnowsze», zeszyt 3. Warszawa 1972).

    [48] Підкреслення мої, З. К.

Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.

III. АТЕНТАТ НА СТАНІСЛАВА СОБІНСЬКОГО

І.

Був день 19 жовтня 1926 року. Від самого ранку небо над Львовом затягнулося хмарами, ввечері насіла густа мряка, що туї і там скроплювалася дрібним осіннім дощем. У порівнянні з іншими великими містами Львів ніколи не міг похвалитися ярким освітленням, і тепер, у цей мокрий осінній вечір, тільки над центром міста, довкола Ринку й Марійського Майдану відбивалася в хмарах луна світла. А щодальше вбік, то все менше й менше видно було жовтого світла окутаних мрякою ліхтарень і впарі з тим щораз рідше й рідше прохожих на вулицях. Львов'яни — нарід веселий і безжурний, вечорами висипався на вулиці, та кому хотілося тепер виходити з теплої хати? Хіба хто вертався додому з праці, з кіна, з вечірніх курсів, або кого вигнало з хати невідкладне діло. А вже по бічних вулицях — той собаки не побачив би.

Пусто було й на вулиці Королівській, що йшла в бік під кінець Зеленої та виходила на незабудовані горби в напрямі на гору св. Яцка і на Снопків. Тільки по одній її стороні тягнулися рядом кам'яниці, остання мала номер 12. З другого боку — незабудована, потім якась огорожа, а далі за нею польська реміснича бурса, так звану Ґрунвальдська бурса. Майже ніхто не проходив туди того вечора, хіба що якийсь занізнений бурсак спішився, щоб не скартав його управитель. На розі Зеленої, під ліхтарем, показався поліцист, постояв хвилину і щез у темряві.

Уважний прохожий міг би завважити, що в тіні останьої кам'яниці стояли якісь два молоді хлопці. Вони в куртках, на голові в них кашкети, руки в кишенях. Завважив би і може здивувався б, то їм тут робити в таку погоду, майже на безлюдді? Але не було такого уважного прохожого, то й ніхто їх не бачив. За хвилину надійшла якась пара — хлопець і дівчина — тримаючись під руки, йшли вільною ходою, а коли порівнялися з двома молодими людьми в тіні кам'яниці — хлопець кинув головою, після чого пара перейшла на другий бік вулиці і так же само поволі, без поспіху зійшла наниз у сторону Зеленої вулиці.

Проминуло ще кілька хвилин і від Зеленої надійшла друга пара, старший чоловік з жінкою. Хоч у міжчасі дощик почав сіяти густіше, обоє вони не поспішали, може тому, що вулиця йшла під гору. У слід за ними, на віддалі кількох кроків, рушили два юнаки в куртках і кашкетах, а коли дійшли під браму огородження Ґрунвальдської бурси, один з них вихопив пістоль з кишені і вистрілив у чоловіка перед собою. Той без слова звалився на землю, а обидва юнаки побігли в сторону Гори св. Яцка і швидко зникли в темноті.

На вулиці не було ні живої душі.49 На крик жінки надбігли найперше два бурсаки, а за дві-три хвилини з'явився й поліцист. Показалося, що вбитий — це Станіслав Собінський, куратор львівської шкільної округи. Він мешкав у Ґрунвальдській бурсі, що нею спеціяльно опікувався, обоє з жінкою верталися додому, здається з кіна, і тут, на порозі бурси, о годині 6 ввечір, 19 жовтня 1926 року постигла його смерть.

Тиха й безлюдна Королівська вулиця наповнилася людьми й гамором. Приїхав львівський воєвода Ґарапіх, комендант державної поліції львівського воєвідства, президент суду Гавель і всяка інша польська урядова знать, а в слід за нею юрба поліцистів, тайних аґентів і всяких типів, що збігаються звідусіль у таких випадках. Затрубіло авто швидкої допомоги — лікар міг тільки ствердити смерть. Куля ввійшла в насаду черепа, прошила мізок наскрізь, Собінський згинув на місці.

Пробувано пустити погоню за вбивниками, та була це безнадійна справа. Ніч, мряка й дощ не дозволили знайти ніякісінького сліду. Тим не менше поліція, на всякий випадок, повисилала стежі в околицю і навіть у місті, хіба для того, щоб виявити якусь акцію, бо, в дійсності, в першій хвилині ніхто й поняття не мав, хто й за що міг убити Собінського.

Львівські польські часописи випустили надзвичайні видання з повідомленням про ту подію, а серед них найбільше подвизалося "Слово Польске", що випустило кілька таких видань ще того самого вечора і перше кинуло думку, що це вбивство — політичне і що Собінського вбила українська куля.

Подано перші короткі інформації про особу Станіслава Собінського. Уродився він 1872 року, отже мав 54 роки. Студії кінчав у Кракові, до Львова перенесено його в 1918 році з Тарнобжеґу. У тому містечку він був директором державної гімназії, а тепер дістав таке саме становище в VI державній гімназії у Львові. При реорганізації шкільної адміністрації створено кураторію львівської шкільної округи, що простягалася на всі три воєвідства Східньої Галичини — львівське, тернопільське і станиславівське, — Собінського найменовано куратором і на тому становищі стояв він аж до самої смерти. Позатим займався науковою працею, був автором кількох педагогічних книжок і кількох шкільних підручників.

Поки львівська публіка розхапувала з рук хлопчаків спеціяльні газетні випуски, тіло Собінського перенесено до його мешкання, а звідти до загального шпиталю, де переведено автопсію. Секція виказала, що смерть наступила наслідком пострілу пістолем з-близька, калібру малого, мабуть 6.35 міліметрів.50

На другий день уранці слідчий суддя д-р Казімєрж Янушевський, при співпраці прокуратора д-ра Альфреда Лянєвського,51 перевів льокальну візію.52 Були теж присутні два бурсаки й поліцай, що прибігли перші по вбивстві. Там стверджено, що Собінського застрілено на три кроки від засвіченої міської вуличної ліхтарні. Бурсаки, начебто, хотіли пуститися навздогін за вбивниками, стримала їх Собінська, просивши піднести чоловіка з землі й рятувати його. Свідки говорили, що з недалекої бурси "Фундації Германів"53 вийшли два молоді хлопці, один з них у ясних штанях, чорному плащі й кашкеті, другий у капелюсі, обидва з піднесеними комірами. Вони йшли за Собінським, а бурсаки за ними. На вулиці ще був доволі великий рух (?!), перед Собінським ішли ще два бурсаки.

Натомість поліцай Мрозек не бачив по дорозі ніяких підозрілих людей. Почувши вистріл, він надбіг і взявся рятувати вбитого. Зараз потім надійшов ще й другий поліцай і тоді вони обидва побігли на сусідні горби — нікого там не бачили й нічого не знайшли.

У часі льокальної візії поліція розсліджувала дорогу, якою — за показаннями свідків — мали 6 утікати вбивники. На слизьких глиняних місцях Гори св. Яцка знайдено сліди людей у бігу.

На тому слідство покищо стало, нічого більше ані поліція, ані прокурор не подавали до відома преси.

Похорон Станіслава Собінського відбувся в п'ятницю, 22 жовтня 1926 року, перед полуднем. Тіло його перенесено до латинської катедри, архиєпископ д-р Твардовський відправив похоронне Богослуження, після чого сформувався похід і рушив до Личаківського цвинтаря. Похід був довжелезний, бо польська влада наказала всім без вийнятку школам, від найнижчої до найвищої, взяти організовану участь у поході. Одначе, мабуть не всі учні пішли, бо за підрахунком польської преси шкільної молоді було около 15000, а це, як на чверть-мільйонове місто з державними й приватними польськими, українськими й німецькими школами — таки малувато. Всі державні й багато польських установ вислали своїх представників. Перший промовляв над могилою Тадей Вітвіцький, шкільний візитатор,54 потім директор V державної гімназії Ноґай та ще один учень. Польський Уряд репрезентував міністер внутрішніх справ, генерал Славой-Складковський,55 але не промовляв.

Увесь день, аж до пізного вечора, проїжджали по місті кінні поліційні стежі, а на рогах більших вулиць стояли зміцнені поліційні стійки. З того приводу писало "Діло":

    "Рознеслися поголоски про підготовлювані хуліганські напади на будинки українських установ. Але заразом слід, згідно з правдою, ствердити, що настрої у Львові здебільшого нормальні. Не помітно підвищеної гарячкової температури. Тільки бульварна й шовіністично-канібальська преса намагалася викликати хуліганські настрої серед польської націоналістичної молоді, бажання може тим способом зазначити "народову" діяльність на "кресах".56

На вістку про вбиство Собінського, варшавський уряд вислав до Львова віцеміністра освіти Ґайчака на тимчасового керівника кураторії. Зараз після приїзду віцеміністер Ґайчак поінформував телефоном Раду Міністрів про стан справи та хід слідства. Також зв'язався він із заступником прем'єра й міністром освіти д-ром Казімєржом Бартелем,57 що заповів свій приїзд па похорон, та не приїхав, вислав на своє місце Славоя-Складовського.

Віцеміністер Ґайчак затримався у Львові всього кілька днів. Призначив керманичем кураторії провізоричного, найстаршого літами й урядовим ступнем урядовця, начальника відділу Станіслава Черного, а сам вернувся до Варшави.

Частина польської преси, головно "санаційна", реклямувала Станіслава Ґайчака, як рішучого противника шкільної політики професора Ґрабського й куратора Собінського. Цю леґенду підтримував усіма силами сам Ґайчак, начебто він був великим прихильником шкільництва не тільки українців, але й усіх інших національних меншин у Польщі. Він організував собі пресові інтерв'ю і складав там солодкі заяви про свою ліберальність. Коли раз з'явилася в нього жидівська делеґація, він увесь час говорив з нею жидівською мовою, щоб підкреслити свою прихильність до жидів.

Одначе, як інформувало "Діло",58 це був "вірний слуга посла Прушинського" і смертельний ворог українського шкільництва. Для нікого не було тайною, що працюючи у львівській кураторії, був він "правою рукою і чорним духом куратора Собінського". Прикладом його "прихильности" до українців може послужити його виступ, коли прийняв українську делеґацію під проводом д-ра Степана Ардана, адвоката з Любачева. Делеґація інтервеньювала в справі вписів учнів до української гімназії в Перемишлі з інших повітів Галичини. Ось як висловився тоді Ґайчак про вчителів української гімназії в Перемишлі:

    "Також учителі українські в перемиській гімназії невідповідні, але ми ту банду розженемо на чотири вітри. П'ятнадцять з них перенесемо в глибину Польщі, на Помор'я і до Познання, нехай учаться культури. А найліпше буде розігнати всіх під три чорти й замкнути буду".

Коли Ґайчак так висловлювався про вчителів української гімназії і про саму гімназію, то не їх, але його самого слід післати кудись, щоб навчився культури.

Та не був це один випадок. Він постійно приймав українців "ароґантно й зневажливо". Коли в 1923 році прийшов до нього інспектор "Рідних Шкіл" Ізидор Громницький, колишній член шкільної Крайової Ради, Ґайчак не попросив його навіть сісти.

Щойно, коли став віцеміністром освіти, накладав на себе маску ліберала. Але тільки в зовнішніх виступах, бо на ділі далі тримався політики Станіслава Ґрабського.

Одного разу в часі, коли заступав він львівського куратора, затаїв обіжник міністра Мікуловського про дозвіл викладати українською мовою історію та географію в українських середніх школах. Просто сховав під сукно і ніхто ані в самій кураторії, ані на терені її діяння не мав поняття, що такий обіжник, як вислід великих зусиль, інтервенцій і протестів зорганізованої української суспільности, Міністерство Освіти видало. Цей же сам Ґайчак, у порозумінні та по рецепті львівського лідера ендеків Марцеліго Прушинського, переводив "коректу" шкільного плебісциту з 1925 року.

По місті пішли чутки, що львівським куратором мав би бути Станіслав Тинельський, начальник відділу в Міністерстві Освіти. Покищо трудно було сказати, якими шляхами пішла б його шкільна політика на українських землях, одне певне, що ця кандидатура не викликала захоплення серед львівських поляків. Та й не диво, бо польський Львів на 80% складався з україножерних шовіністів-ендеків,59 вони покищо не знали нічого ближчого про Станіслава Тинельського і хотіли б бачити львівським куратором людину типу вбитого Собінського, Ендецький орган у Львові, "Слово Польське", гостро виступив проти кандидатури Тинельського, називаючи його радикалом і прихильником національних меншин. Тинельський мав ще з початком 1926 року перейняти пост львівського шкільного куратора, але львівська ендеція, підтримана своїми однодумцями в цілій Польщі, підняла вереск у Варшаві і вдалося їй затримати Собінського.

Поліційне слідство стало на мертвій точці. Поза звичайними в таких випадках поліційними повідомленнями, що "слідство розгортається успішно", "поліція вже є на сліді вбивників" і т. д. нічого не можна було довідатися з газет.

Та це не значить, що преса мовчала. Упродовж найближчих двох-трьох тижнів уся польська преса у Львові і в великій мірі в Варшаві та в інших містах переповнена була статтями, критикою урядової політики, а все те нерідко всуміш з нацьковуванням польської вулиці на українське життя. Для того, щоб пізнати тодішню політичну атмосферу в ділянці польсько-українських взаємин, не від речі буде подати деякі головніші голоси тої словесної бурі, що розшалілася на сторінках польських газет.

II.

Українська суспільність не багато могла довідатися про слідство в політичних справах. Вона здана була на інформації львівських українських часописів, що подавалися дуже обережно і стримано, поперше тому, щоб не наводити на слід польську поліцію, і подруге, щоб не наражати себе на конфіскати. Два українські часописи, щоденники "Діло" і тоді ще дводенпик "Новий Час"60 покликувалися на польські газети, спростовуючи тільки від себе неправдиві вістки та обороняючи українське ім'я від наклепів. До поліції вони своїх репортерів не висилали й не лишалося їм нічого іншого, хіба передруковувати повідомлення Польської Аґенції Телеграфічної (ПАТ), різні урядові комунікати або повторювати сплітки за іншими.

Для прикладу, ось як писали про смерть Собінського "Діло" і "Новий Час":

    "Вчора вечором убито у Львові куратора львівської округи Станіслава61 Собінського Убивство мало місце о годині 6 вечором. У тому часі куратор Собінський вертався зо своєю жінкою вулицею Королівською до свого мешкання в Ґрунвальдській бурсі. В часі дороги за ним ішли два мужчини, що звернуло увагу пані Собінської, яка висловила навіть здогад, що це якісь підозрілі люди. Коли обоє були перед брамою огородження, один з тих двох мужчин, не кажучи ні слова, стрілив нечайно до куратора Собінського на очах його жінки. Після того оба мужчини кинулися до втечі і щезли в покритих кущами недалеких узгір'ях.

    Польські кола переконані, що вбивство має політичний характер. Покійний Собінський, як кажуть, діставав нераз листи з погрозами, що могли походити з українських кіл. З тієї причини мав він приділеного до себе постійного урядовця поліції, одначе цю охорону знесено, як кажуть, на власне бажання Собінського.

    Щодо осіб убивників, то є поголоски, що знайшлися свідки, які чули, як вони говорили між собою по-українському. Поліція зарядила62 масові ревізії та арештування між українцями. Зачуваємо, що поліція є вже на сліді вбивників".63

Ще коротше, неначе тільки найконечніше мінімум, подав про те "Новий Час":

    УБИВСТВО КУРАТОРА СОБІНСЬКОГО

    "О годині 6 вертався куратор Собінський зо своєю жінкою додому при вул. Королівській ч. 3. За ними в віддалі около 30 кроків ішло двох невідомих людей. На 15 кроків перед домом, де мешкав покійний Собінський, ті два невідомі зблизилися на кілька кроків до Собінського й один з них вистрілив. Стріл поцілив у голову. Собінський упав на землю і закінчив життя. Оба справники вбивства втекли в сторону Гори св. Яцка. За справниками йшли два студенти, вихованці бурси "Товаржиства Школи Людовей", що містилася в тому самому будинку, де мешкав Собінський. На відгук стрілу вони обидва втекли, а не гналися за вбивниками, і через те вбивники мали час для втечі і зниклії в темряві вечора. На місце вбивства прибули в короткому часі поліційні урядники, воєвода і т. д. Тіло Собінського перенесено до мешкання.

    Поліція розпочала слідство, поліційні стежі розійшлися по місті, але справників не зловлено".64

Тому, що вся польська й жидівська преса у Львові від першої хвилини вважала вбивство Собінського політичним, у згоді з такою ж самою думкою поліції, українські часописи заявили, що з дальшими інформаціями заждуть до ближчого вияснення справи, тим більше, що поліція раз-у-раз твердила, що "є вже на слідах убивників".

Найбільше розписувалося "Слово Польске". Воно переконане, що "страшний цей злочин мусів вилягтися в душній і трійливій атмосфері, яка панує сьогодні в Польщі". При чому відноситься це не до польсько-українських взаємовідносин, тільки до внутрішніх польських справ. Корінь тієї атмосфери в тому, що до влади в Польщі прийшли колишні терористи й революціонери,65 вони хочуть перемінити Польщу в державу національностей і в тому напрямі скерували свою культурну політику:

    "А коли таку культурну політику з усією ревністю в ініціятиві, розпочав новий курс у Польщі, то хіба не важко зрозуміти процес, який на підставі тієї політики викристалізувався в уяві й душі фанатиків з табору української партії: замордувати визначного представника ідеї національно-польської держави. Вкажемо новому курсові, що свою політику веде ще заповільно, надто невиразно, замало "бойово" у відношенні до "реакції" польського націоналізму, який рішуче відмежовує культурні постуляти етнічних окремішностей від їх політичного сепаратизму, з яких перші заслуговують на безоглядну піддержку, а другі, в ім'я органічної єдности держави, мусять бути безоглядно поборювані. Скритовбивці переконані, що теперішній психологічний момент у Польщі особливо надається до вимушення на керівних сферах політики концесії для сепаратистичних постулятів територіяльних меншин, що вчорашній злочин заоходить ті сфери до поглиблення заініційонованої ними програми культурної політики в відношенні до національних меншин. Хочемо з усієї душі вірити, що скритовбивчнй стріл матиме основно відмінний від наміреного наслідок. Хочемо вірити, що той стріл причиниться до опам'ятання блукаючих по бсздоріжжях нинішніх володарів держави, що як нагально осліплююча блискавка відслонить їм пропасть, над якою стоїмо та в яку неминуче скотимося, якщо негайно не завернуть з манівців, по яких гонять наосліп, всупереч усякій логіці, всупереч найпростіше зрозумілому загальному інтересові держави... Віримо, що вчорашній злочин відкриє очі всьому польському громадянству на небезпеку, яка загрожує — не тому чи іншому політичному таборові, чи партії, але всьому народові, що вкінці усвідомить усім чесним і розсудливим, що є справи такі великі, такі всесильні своєю величчю, з огляду на які не лише мусить наступити завішення зброї між завзято себе поборюючими партіями і котеріями,66 але з огляду на які мусить під загрозою прокляття будучими польськими поколіннями наступити мобілізація і співділання всіх поляків в обороні найсвятішого національного інтересу".67

Щодо цього останнього, то надії "Слова Польского" сповнилися, і то скоріше, як може воно сподівалося. У відношенні до українців польський уряд цілком став на позиціях культурної і політичної асиміляції та національної екстермінації західньої вітки українського народу. Ось як пише про те польський дослідник:

    "Ідеї, що їх викувала иародова демократія, сприймали часом інші польські політичні партії, піддавалися теж їм значна частина працівників державної адміністрації... Льокальна адміністрація піддавалася польонізаційній програмі, воліла політику репресій, як політичну розв'язку".67A

"Слово Польське" подало теж, що до недавна Собінського берегли аж три поліційні аґенти, а в останньому часі зменшено їх число тільки до двох. До того завважує "Діло":

    "Це справді — дивогляд! Урядовця, не першої ранґи, який має чисту совість і свідомий того, що спирається тільки на законних постановах, бережуть три інші урядовці, платні з державного скарбу. Та в останньому часі (за одними даними — в грудні м. р., а за другими — весною ц. р.) ту просто "цісарську" охорону знесено на домагання вбитото. Вже з цього одного випадку ясно, скільки податкових грошей іде на армію неробів, якщо по тій самій лінії допустити, що кожен урядовець другого й третього ступня на "кресах" має свого ангела-хоронителя. А що до кожного визначнішого українського діяча є теж приставлений поліційний розвідник, то будемо мати цілу армію дармоїдів, годованих податковою кервавицею".

Роздуваючи свої буйні підозріння і підбехтуючи польську молодь до нападів на українські установи та до побоїв українських громадських діячів, ''Слово Польське" не то що переступило всякі межі журналістичної пристойности, але й узялося за погрози "затисненим п'ястуком", мовляв, поляки не схилять карку перед ворогом і затисненого п'ястука не відчинять:

    "Опускаючи будинок Ґрунвальдської бурси, мимовільно кидаю оком на величну панораму Львова. До голови приходять рефлексії, чи можемо обманювати себе, що це вже остання польська кров на мощених вулицях того міста? І що вони68 можуть обманювати себе, що Львів, не зважаючи на те, кодинебудь перестане бути польським? Серед тих думок сходжу вниз, пройнятий жадобою, але й великою надією, що маючи таких Собінських, не зігнемо карку перед ворогом і не відчинемо затиснеіюго п'ястука".69

Недовго тривала ця "безмежна надія". Не минуло й 13 років, як історія безжалісною мітлою вимела поляків зо Львова.

Не витримав, щоб не встромити і свої чотири шаги, і горезвісний професор Станіслав Ґрабський, хоч кому, як кому, але йому, власне, як авторові законів на знищення українського шкільництва й надхненника усіх фальшівників шкільного плебісциту, краще було б сидіти нижче трави й тихше води. У "Слові Польському" подає він свій причинок до вбивства на вулиці Королівській. Десь у 1925 році політична поліція зо Львова передала йому вістку, що нещодавно відбувся з'їзд українських терористичних організацій70 і там рішено виконати атентати на деякі чільні особи з польської державної адміністрації, між ними й на куратора Собінського. Тоді Ґрабський запропонував йому переїхати до Вильни, або до будь-якої іншої шкільної округи по його вподобі. Собінський відмовився, не хотів піддатися загрозі терору й покинути своє становище. Все одно Ґрабський таки намовляв його, що не повинен Собінський рахуватися тільки з власною безпекою, він мусить також розуміти, що треба продовжувати свою велику й успішну роботу, хочби й на іншому, безпечнішому місці. Собінський уперся, рішуче не хотів змінити своєї думки, кажучи, що найменший прояв страху із нього вплинув би дсморалізуюче на всю шкільну округу львівської кураторії. Супроти такої рішучости Собінського, Ґрабський обмежився до того, що просив поліцію встановити тайну охорону над куратором.71

"Дзєннік Людови", орган Польської Партії Соціялістичної", (ППС) признає шкідливу й несправедливу роботу Собінського, але одночасно намагається виправдати його, як урядовця, що виконував доручення вищої влади, видані на основі схвалених державних законів. Таким самим способом виправдувалися пізніше, по війні, гітлерівські посіпаки, мовляв, не можна відмовлятися виконувати накази влади, (наказ є наказом і мусить бути виконаний),72 і можливо, якщо настане колись суд на сатрапами царства червоного сатани, те саме будуть чинити й вони. Але Собінський не тільки холодно й точно виконував обов'язки. Сотки дописів з місць до української преси, відкидування протестів і відкликів, цинічне заперечення існуючого обов'язного права за підписом самого Собінського та за його порадою нижчим шкільним органам свідчить про те, що він не тільки старався, але й перестарався в тій роботі, і то не як послушний бюрократ, але як запеклий шовініст.

А "Дзєннік Людови" писав:

    "Бл. п. куратор Собінський, як людина, визначався небуденною непорочністю характеру і на своєму становищі репрезентував величну ідеологію піднесення культури й освіти. У дуже важких і скомплікованих національних умовах займав становище радше виконавця доручень, як інспектора, коли йшлося про національне питання в шкільництві, заініційовані Станіславом Ґрабським,73 а схвалені більшістю сейму шкільні закони в відношенні до національних меншин загострили конфлікт, головно в Східній Галичині. Переміна українських шкіл на утраквістичні викликала гострі протести українців, тому, що вони вважали це формою польонізувати українське шкільництво. Таких шкіл спольонізовано в Східній Галичині понад 1000. Ясно, що бл. п. куратор Собінський сповняв тут лише доручення й обіжники міністра Станіслава Ґрабського,74 одначе ввесь тягар ненависти з української сторони падав на його плечі. Тому то головно в часі тієї акції75 бл. п. Собінський зовсім спирався на опініях і впливах народової демократії,76 якій улягав аж до травневого перевороту, а що виявилося в номінаціях і в персональних справах та в відношенні до українського шкільництва. Бл. п. куратор Собінський, — якщо правдиві будуть твердження поліції, що його вбили українці — упав жертвою неправильної системи й лінії поведінки розгнузданого націоналізму. Впав жертвою немов би з власної воді, бо кількакратно пропоновано йому перенесення на інше становище, одначе бл. п. Собінський уважає обов'язком свого сумління й переконання видержати на позиції у Львові, хоч постійно отримував погрози і хоч поліційна влада перестерігала його перед плянованим замахом".

На другий день "Дзєннік Людови" в статті п. н. "Політичне вбивство" долучився до погляду іншої польської преси, що Собіпського вбила українська терористична організація і що він згинув, як жертва політичного атентату:

    "Шкільна ділянка на окраїнах в останньому році поважно загострилася. З вступом у Міністерство Освіти п. Станіслава Ґрабського започатковано в шкільництві фатальну політику, що навіть у польському громадянстві викликала велике невдоволення, а українці прийняли її, як провокацію. Пан Ґрабський, підтримуючи хайдери,77 одночасно здійснював програму нищення національних шкіл і переміняв їх на утраквістичні. Жертвою цієї непочитальної політики впало кількадесят польських шкіл, а українське шкільництво просто здесятковано. Пригадуємо масові батьківські віча у Львові, на яких енерґійно протестовано проти переміни польських гімназій на утраквістичні.78 Коли поляки так опиралися розпорядженням польської влади, то слід зрозуміти, як глибоко відчуло ті божевільні реформи українське громадянство. Воно вважало їх замахом на своє національне шкільництво.

    Куратор Собінський, як виконавець своєї зверхньої влади, може завинив ревністю в їх виконуванні, може є його виною, що в своїх запорядженнях давав послух домаганням народових ячейок, щедро розсіяних по окраїнах, які вживають усіх засобів, щоб розпалити до пожежі національну ворожнечу.

    Хоч п. Ґрабський давно вже покинув Міністерство Освіти, його наслідники не зробили нічого, щоб зірвати з його фатальною політичною лінією в окраїнному шкільництві і направити зроблені помилки. Уряд "моральної санації"79 в тій ділянці, на жаль, не зрушив ні одної цеглини в "ґрабщині". Жертвою тієї політики впав Собінський, бо вона всунула месну зброю в руки атентатчиків. Наглядним фальшем є твердження "Слова Польського", немов би ліберальний політичний напрямок після травневих випадків осмілив атентатчиків. Якраз тут усе лишилося по-старому".

Закінчив свою статтю "Дзєннік Людови" пересторогою, що не можна скидати вину за цей акт на всю українську громадськість. Він був ділом кількох одиниць або гуртка осіб і це не повинно давати приводу до поширення національної боротьби. Навпаки, треба просвітлювати розумом хворобливу атмосферу.

Скільки разів приходилося сіоністичній "Хвілі" забирати голос до напружених польсько-українських відносин у Львові, вона старалася бути ні то невтральною, ні то об'єктивною, по засаді, що "і Богові свічка і дідькові огарок". Не хотіла вона плямувати поляків, бо від двох майже тисячів літ жидівська політика в світі йшла по лінії забезпечити собі добрі взаємини з державною владою. Не повелося їй тільки в відношенні до царської Росії, але кінець-кінцем виграли жиди, а не царський режим. Але й українців дражнити не хотіли, бо раз, що це було непотрібно, а два — українці творили величезну більшість у Східній Галичині і, не зважаючи на розвиток українського кооперативного руху, все ще була це добра клієнтеля для міського головно жидівства. Не хочемо йти аж так далеко, що жиди раділи з польсько-українських драчок у Львові. Але відомо ж, що "де два б'ються, там третій користає" і тим третім були в цьому випадку львівські жиди. Їх було більше у Львові, як поляків та українців разом узятих, торгівля, промисел, вільні професії і загалом усе поза державними установами спочивало переважно в жидівських руках. Не дарма ж говорено, що у Львові — "польскє уліце, а жидовскє камєніце". Польський Львів, може не так по партійній приналежності, як по загальних настроях до всього непольського, стояв під беззастережним впливом ендеції. Ендеки ж спиралися на міщанстві, цебто дрібних і середніх купцях, ремісниках, вільних професіях, духовенстві і т.п., що для нього жиди були сильною конкуренцією, якої просто неможливо було побороти, та ще користувалися жиди не тільки фінансовою, але й політичною підтримкою світового жидівства, що використовувало версайський трактат про охорону національних і релігійних меншин, щоб мобілізувати світову опінію протії Польщі в обороні жидів. А хоч жиди помагали полякам у той спосіб, що в статистичних переписах деклярували себе поляками й у той спосіб уможливлювали полякам доказувати цифрами польську більшість у Львові, ендеція з душі ненавиділа жидів, ендецька молодь громила жидівських студентів, а преса при кожній нагоді користала з того, щоб ті протижидівські настрої підсичувати. Отож, коли хвиля польських ненависницьких інстинктів і зокрема польської львівської вулиці оберталася проти українців — жиди користали з передишки.

Передаючи звідомлення про вбивство Собінського, "Хвіля", про око, напочатку пустила сльозу:

    "Понура вістка обійшла вчора ввечері найбільш віддалені закутки міста. Вістка, що кожного мусить пройняти жахом, бо на одній з вулиць замордовано безборонного чоловіка".

Потім пішов опис події і передача всіх у тому часі вже відомих інформацій і далі цікаві думки одного з жидівських діячів — "Хвіля" не подала його назвища, але "Діло" здогадувалося, що це мабуть посол Гавзнер — про діяльність Собінського, як шкільного куратора та його відношення до шкільництва національних меншин:

    "До жидівського шкільництва ставився Собінський речево. У справі українського шкільництва мав він свій окремий погляд, що не завжди покривався за становищем начальника II відділу Міністерства Освіти і теперішнього віцеміністра освіти Станіслава Ґайчака. Віцеміністер Ґайчак був за ліберальнішим трактуванням українського шкільництва, як теж за поширенням його прав, під час, коли Собінський систематично змагав до польонізації80 всього малопольського81 громадянства при помочі школи і, не зважаючи на свою особисту надзвичайну доброту82 і свій великий такт, не був схильний до ніяких уступок, а це може й стало причиною його трагічної смерти.

    В останніх місяцях, у часі урядування міністра Суйковського, покликано Собінського до Варшави з метою узгіднити його погляд з поглядами міністра. Суйковський прийняв його тоді словами:

    — Правда, ви мене боїтеся?

    — Зовсім ні, — відповів Собінський, — я служив під займанцями і їх не боявся, то як же ж я мав би боятися вас, польського міністра?".

Власне, може й не варто було б подавати голосів бульварної, чи так званої "жовтої" польської преси, за котрою не стояли якісь політичні партії чи угрупування. Бо ті газети розраховані були на сенсацію, на екзальтацію вулиці, розбурхання уяви й найнижчих інстинктів юрби, отож не гребували брехнею, свідомим фальшуванням вісток і взагалі нічим, що могло б заохотити обивателя, щоб сягнув рукою за монетою до кишені й купив газету. Але власне та преса читалася найширшими колами і мала найбільший вплив, якщо його мірити кількістю читачів. Тому, поборюючи власну нехіть, зареєстровусмо тут, як зразок, голос "Ґазети Поранної"83 у Львові:

    "В останньому вбивстві ми не бачимо — як того хоче "Діло" — Немезиди84 за діяльність Ґрабських і Прушинських. У тому добачуємо дальше кільце кривавого ланцюга, що тягнеться від гайдамацької різні, через морд довершений на намісникові Андрієві Потоцькім,85 через страшні події 1918-1919 років, через акти саботажу 1922 року. Бачимо в тому прояв боротьби, що ведеться без огляду на "офіційний курс", боротьби нам виданої, боротьби, що її мусіли ми прийняти й мусимо вести.

    Ми не політикуємо, не бавимося в утопії і мрії, але — бачучи дійсність — боронимося. Ведемо боротьбу за те, щоб наші діти мали право до тієї землі, на якій жили й умірали їх прадіди, боремося за те, щоб здобутки польського меча й польського плуга не пішли намарно.

    Знаємо, ким є противник, і знаємо його обличчя, викривлене візантійським фальшем, і його очі, яким привиджуються криваві апотеози Хмельницьких, Ґонтів і Залізняків. І тому боремося, щоб не згинути".

На іншому місці цей бруковий "патріот" просто розшалівся:

    "На підлі, нікчемні стріли, віддані ззаду, відповість гайдамацьким дикунам ціле польське громадянство. Про те переконаються дикуни на власній шкурі.

    Перед замордованим схиляються покірно наші коліна, благаючи Найвищого, щоб страшна кривда і злочин, виконаний на польській суспільності, впали громом проклять і нещасть на їхніх справників".

Ці божевільні вигуки до відплати, до погромів, знайшли собі товариство у вшехпольських чутках, що на першу жертву намічено голову товариства "Просвіта" у Львові, передового культурно-освітнього діяча, проф. Михайла Галущинського. Ця "відплатна ідеологія" почала проповідуватися вже в перших днях по вбивстві Собінського, коли ще навіть не стверджено, з якого середовища походили атентатчики. У зв'язку з тим писало "Діло":

    "Коли б редактори цього брукового органу знали принаймні історію свого власного народу, то може не писали б таких нісенітниць. Чи ж не вони це постійно зідхали, і ще й далі зідхають до прийомів кривавого Яреми Вншневецького? Чи ж не вони обороняли — і ще й далі обороняють — найогидніші способи поведінки в відношенні до українського народу?

    Коли кермуватися принципом "око за око, зуб за зуб", то справді може початися кривавий танець. Але ці наші "приятелі", без уваги на свою перевагу, хіба були б наївні, як би думали, що українці будуть покірно підставляти груди під їхні кулі чи ножі. Які наслідки це може мати, зайве було б говорити".

Ендецький підголосок "Кур'єр Львовскі",86 разом із своїм старшим побратимом "Словом Польскім" теж відразу спрямовував публічну опінію на українських націоналістів, як виновників убивства Собінського:

    "На підклад убивства кидає сніп світла факт, що куратор Собінський був предметом гострих атак зо сторони українських націоналістів. У відповідь на закиди, що їх ставили Собінському українські націоналісти, що він веде в відношенні до українського шкільництва екстермінаційну політику, видав Собінський недавно брошуру "В обороні правди".87

Виходив у Львові часопис "Вивяд Цодзєнни", що постав тількищо недавно, як виразник поглядів "Хієно-Пяста".88 Як своє гасло висунув він "служба народові й державі", а та служба полягала на тому, що він обливав помиями українство та вигадував усякі фантастичні історії, щоб цькувати проти українців не тільки своїх читачів-поляків, але також державну владу. Отже цей "добре поінформований" "Вивяд" відкрив, що нитки атентату на Собінського сягають далеко поза Львів. Вони ведуть найперше до тернопільського воєвідства, а звідти через Збруч до Києва й Харкова. У тих містах організується "Західньо-український Леґіон". Авже ж, що совєтськими заходами і для совєтської служби. Польська "дефензива",89 мовляв, уже зібрала поважні інформації про те й навіть поробила деякі кроки.

Цей леґіон ніби складається з колишніх вояків Української Галицької Армії, що лишилися в Совєтському Союзі, вій має стати зав'язком українського війська, що в свій час рушить на Польщу. На його чолі стоїть отаман Коссак.90 Крім військово-організаційної праці, леґіон теж розсаджує терористичні боївки по Східній Галичині. Вся ця робота мас на меті відорвати Галичину від Польщі та прилучити її до Совєтської України. Між іншим, у пляні командира леґіону, отамана Коссака, лежить викликати заворушення в Східній Галичині в найближчу річницю 1 листопада. Є дуже правдоподібне, що вбивство Собінського є ділом однієї з боївок, що їх у Галичині зорганізував цей леґіон.

Можна б легко здогадуватися, звідки редакція "Вивяду Цодзєнного" отримала такі "викривальні" вістки, сама ж бо вона навряд чи знала, що був і є такий отаман Коссак.

ІІІ.

Не тільки львівські польські газети широко писали про вбивство Собінського. Ця подія знайшла свій голосний відгомін у цілій Польщі, головно в Варшаві та близькому до Львова Кракові, що здавна, ще з австрійських часів, підтримував тісні зв'язки зо Львовом і цікавився політичним життям Східньої Галичини.

У Кракові виходив "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни", найбільший польський щоденник. По своєму характері це був передовий представник так званої "жовтої преси". Він мав своїх представників у всіх більших і середніх містах Польщі і був чи не найбільш поширеним і читаним польським часописом. У відношенні до українців займав скажене й лютоненависницьке становище, не минаючи ні одної нагоди, щоб не вилляти на них своєї жовчі.

Негайно по вбивстві Собінського "Кур'єрок" — як його популярно називали — подав так телефонічну звістку свого львівського кореспондента:

    "В місті постійно панує велике обурення, тим більше, що всі признаки рішуче показують на те, що вбивство куратора Собінського має політичний характер. Якщо початково з цього боку були деякі вагання, то висліди слідства їх цілковито усунули.

    Мірою обурення може бути факт, що його подаємо для характеристики настроїв, хоч у принципі якнайгостріше його засуджуємо. Гаряча молодь голосно говорить про те, що коли влада не зуміє схопити вбивників, то єдиним виходом уважатиме приноровлення терору й відплати супроти українських політиків у надії, що така акція на майбутнє відведе українські військові організації від політичних убивств".

Тут треба завважити, що в загальному, якщо йдеться про внутрішню польську політику, "Ілюстрований Кур'ср Цодзєнни" вважався може не так органом, як виразником політичних поглядів недавно посталого політичного бльоку так званої "Хієни", куди ввійшли вшехполяки, цебто ендеція, християнська демократія (Християнська Єдносьць Народова), селянська партія "Пяст" і "Народова Партія Роботніча" (НПР). Отже львівський кореспондент "Кур'єрка"91 був неначе трубою величезної більшости поляків у Львові, з благословенням політичної поліції.

"Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни", з яким у дальшому ще будемо стрічатися, мав величезний і при тому фатальний — навіть для самих поляків — вплив на уклад польсько-українських відносин. Цей вплив був посередній — часопис під'юджував проти українців польську суспільність, витворював серед неї протиукраїнську поставу й атмосферу. Під враженням наслідків тієї довголітньої, систематичної і неперебірчивої пропаґанди формувалися й погляди польських політично-урядових кіл, а це виявилося в їхній практичній політиці супроти української суспільности. На доказ того дозволимо собі покористуватися польським джерелом щодо "Кур'єрка", бо ж покликуючись на великий український документаційний матеріял (статті в пресі, публікації, меморіяли до Ліґи Націй з т. п.) могли б ми стрінутися з закидом, що "свідчився циган власними дітьми".92

Поліція не тільки не була в силі зловити вбивників, але навіть не могла встановити, чи це приватна помста, чи акт політичного терору і з якого середовища вийшов агентат. І щоб відвернути увагу польської суспільности від власної нездарности, користувалася польською пресою, під протекторатом державного прокурора, накликаючи до кривавої розправи з українцями.

Орган польських консерватистів "Час" у Кракові з трудних до зрозуміння міркувань прийшов до висновку, що Собінського вбито не з помсти за його народовбивчу шкільну діяльність, тільки... щоб убити всяку думку про польсько-українське порозуміння:

    "І в польській і в українській громадськості все більше дозріває думка про потребу взаємного зближення. Польська суспільність зрозуміла, що політика Станіслава Ґрабського зачиняти українські школи під покришкою їх утраквізації, як така, дражнить українців і є на руку непримирним українським націоналістам та українським комунізуючим елементам, а з польського становища є помилкою і то дуже шкідливою. Вже останній міністер освіти, п. Суйковський, відкинув політику п. Ґрабського і заповів її ліквідацію. Теперішній кабінет приготовлявся піти в тому самому напрямі з усією рішучістю. Наскільки відомо, куратор Собінський отримав інструкцію, щоб стримати утраквізацію і справді в тому напрямі діяв, не зважаючи на пристрасну критику вшехпольської групи, такої могутньої у Львові. Не було в останніх тижнях більш критикованого тією групою урядовця, як куратор Собінський. Відомо було також, що теперішній кабінет не піде шляхом відбирання українцям їх прав ані до народніх шкіл, ані до середніх, щобільше — поважно думалося про відкриття українського універиситету. Така політика, будучи в найвищому ступні не на руку польським та українським шовіністам, що змагають до загострення боротьби між обома народами, мусіла бути перервана. Українські шовіністи, як усе на те показує, постановили припинити її в подібний спосіб, як перед кільканадцяти роками припинили польсько-українську угоду й ужили до того револьвера.

    Не треба себе обманювати. Скритовбивчий акт викличе в польському громадянстві відрух обурення й відрази. У такій атмосфері буде заглушений голос політичного розуму й інстинкту, що наказує порозумітися з мешканцями тієї самої хати, де й ми живемо. Послух і так уже зустрічав труднощі, приглушений демагогією деяких партій, що голосять кличі безоглядної боротьби з українцями. На місце порозуміння, в суті речі дуже важкого, обіцюють вони чи то впокорення і придушення українців, чи то навіть повільне їх винародовлення засобами, запозиченими з німецьких зразків. Вівтіркове вбивство облегчить тим партіям їх шкідливу, на нашу думку, роботу. На всякий випадок шанси порозуміння по обох сторонах зменшилися.

    Пролита вчора кров визначного урядовця й доброго сина народу буде пролита даремне, якщо в обох посварених народів не спонукає до діяння людей, що розуміють фатальні наслідки національної ворожнечі. Ще по одному й другому боці є численна група людей, не пройнятих шалом націоналізму. Головно в теперішньому польському уряді, в якому політики, що походять з иольсько-руских окраїн грають таку визначну ролю, повинна найтися свідомість, що на окраїнах не можна йти під проводом польського шовінізму".

Бідолашний "Час" неначе з Марса злетів. Може і з добрими намірами — бо принаймні не накинувся з лайкою на українців — але наплів смалених дубів:

1. Ніби Собінському наказано припинити утраквізацію. Не було такого доручення, та й непотрібно воно було б, бо утраквізм уже здійснено на сто відсотків.

2. Ніби Собінський, вірний слуга ендеції, був найбільш критикованим урядовцем саме ендецькими політиками.

3. Ніби "санаційний" уряд постановив скасувати шкільну політику Ґрабського і т. д.

4. Ніби найбільш схильними і здатними до порозуміння з українцями є поляки з "кресів", у той час, як саме вони, без уваги на свою політичну приналежність, найбільше підсилювали ряди україножерів.

Ще додав "Час":

    "Теперішній уряд має обов'язок приступити до вреґулювання в дусі поєднання обох народів, бо українська справа в міру її поступу... та в міру щораз живішого розвою української національної ідеї буде щораз трудніша, а не легша до розв'язки... Одні думають, що до тієї цілі веде тільки примусова польонізація, другі осуджують примус і брутальність засобів і вірять, що те споєння повинно йти шляхом добровілього походу польської, латинської, католицької та европейської культури на схід".

Закінчив "Час" свою статтю ствердженням, що всі поляки якнайгарячіше бажають, щоб "креси" зв'язати якнайтісніше з Польщею, побажав "польському містові Львову", подібно як і Вильні, запевнити вічну злуку з Речипосполитою.

Ось так з-поза заслони гарних слів висунула зуби стара шовіністична машкара.

У варшавському "Роботніку", офіційному органі Польської Партії Соціялістичної, його редактор і визначний "пепесівський" діяч, Мєчислав Нєдзялковський, надрукував статтю п. н. "Політичні струсі". У зв'язку з убивством куратора Собінського й антиукраїнською нагінкою польської націоналістично-шовіністичної преси, яка то нагінка, сліпа й невідповідальна, спрямувалася на всю українську суспільність, Нєдзялковський писав:

    "Важко уявити собі більш непередуману нагінку. Про те, щоб обвинувачення могло спадати на котрунебудь з великих українських партій — нема бесіди. А коли слідство виявило, що злочин виконала політично-терористична група, відповідальність у такому випадку впаде єдино й виключно на безпосередніх спричинників.

    Та щодо однієї речі нема сумніву. Львівська трагедія — це дзвін на тривогу, це вказівка, що загострення національних відноснії у республіці дійшло до крайніх границь напруження. Всюди серед українців і білорусинів ростуть впливи елементів або скрайньо націоналістичних, або комунізуючих. Голоси відламів щиро демократичних, готових до співжиття і співпраці з польським народом пропадають без відгомону... в Варшаві.

    П'ять місяців минуло від травневого перевороту. Кола, що сьогодні правлять Польщею, не зробили досі нічого, що означувало б основну зміну в державній національній політиці, не створили ані програми, ані навіть пляну реформи. Прибрано поставу знаменитої байдужости. Відсунено "на пізніше" справу національних меншин, не зважаючи на те, що в наших умовинах кожен день "відкладання" обертає все далі й далі колесо історії.

    Чехословацька Республіка ввела до Ради Міністрів німців, до недавна принципово ворожих молодій державі, а польські Уряди не вміють собі дати ради з кривульками щоденної шкільної політики, з вискоками провінційних адміністраторів, зо скритими чи явними натисками воюючого націоналізму..,".

Стільки — критика урядової політики. А яка ж позитивна програма і дійсна практично-політична робота польських соціялістів у тому питанні? Тут посол Нєдзялковський вихвалює поставу Головної Ради ППС, але промовчує, що вона з первісного свого принципового становища територіяльної автономії для українців і білорусинів відступила на позиції польської конституції з 1921 року, щоб нібито:

    "Через дійсну рівноправність, через здійснення конституційного закону дійти до територіяльної автономії для українців і білорусинів".

Далі в своїй статті ось як викладає "Роботнік" мету польських соціялістів у тих справах:

    "Хочемо дати спроможність соїнялістам і демократам обох народів успішно протиставитися клерикальному націоналізмові п. Хруцького93 чи комуністичній пропаґанді. Надходить година рішучих децизій і праці справді енерґійної. Інакше все глибше будемо поринати в каламутному крутіжі запеклої національної боротьби. Перемога демократії в Польщі залежить м. і. також від способу розв'язки національної проблеми. А найгірше було б триматися струсиної політики проволікання на пізніше. Часу не маємо, ані ми, ані національні меншини".

Нема тут нічого, поза патетичними фразами. На практиці польські соціялісти за вісім років від постання Польщі навіть не пробували не то "розв'язувати проблему", але щоб хоч би й здійснити ''конституційну рівноправність". "Діло" називає цю статтю Мєчислава Нєдзялковського так званою "чемностевою статтею", що пишеться на те, щоб не мовчати і також "на експорт" з уваги на соціял-демократів в інших державах.

Ще раз вернувся до української справи "Роботнік" у непідписаний, але не редакційній, статті п. н. "Українці в відношенні до вбивства Собінського". В одному зо своїх безконечних нападів "Ілюстрованого Кур'єра Цодзєнного" цей часопис висунув підозріння, що також партія УНДО має якесь відношення до того вбивства. Українці могли б на те відповісти галицькою приповідкою, що "кінь з того сміявся б". Але польська публіка, зокрема читачі "Кур'єрка" не мали поняття про внутрішні українські політичні відносини й усе, що написав "Кур'єрок", приймалося за правду. Нав'язуючи до тої напасти на УНДО, невідомий автор у "Роботніку" писав:

    "УНДО є партією політичною, що постала в серпні 1925 року94 шляхом з'єднання Трудової Партії і Партії Національної Роботи, або так званих загравістів.95 З терористичними замахами УНДО не має нічого спільного, займається перш усього акцією суспільної, культурної та економічної організації, опісля обороною українських інтересів мирними засобами. Безумовно, що члени УНДО, як партії демократичної, акти терору осуджували й осуджують. Закидувати УНДО-ню позірну співучасть у вбивстві Собінського має виключно на меті під'юджувати владу проти найчисленнішої і найсильнішої української політичної організації".

На питання редакції "Роботніка" про особу й діяльність куратора Собінського, автор статті заявив, що:

    "Українці Собінського зненавиділи. А в великій частині польського громадянства він тішився симпатією, бо як найближчий приятель і виконавець волі ославленого ендецького посла Марцеліго Прушинського, голови ендецької організації у Львові, не лише закрив у шкільному році 1925-26 около 2000 українських народніх шкіл у львівській шкільній окрузі, фальшуючи в нечуваний спосіб волю українського населення, стихійно виявлену в так званому шкільному плебісциті, але взагалі був виразником політики, наскрізь пройнятої духом вирафінованої реакції".

Відгукнулася також литовська газета в Вильні. Часопис "Вільніянс Айдас" у статейці п. н. "Відгомін львівських стрілів" писав:

    "Не можемо рішуче твердити, що львівські стріли не є провокаційною роботою. Допускаючи, що Собінський упав жертвою українських революціонерів, мусимо зазначити, що це є жертва урядової системи, приноровлюваної до освіти національних меншин. Ми, литовці, не менше покривджені, але терпимо тихо. Одначе не здивував би пас акт помсти подратованих українців, яких обурює систематична польонізаційна акція".

Всі ті голоси преси — а ми навели тільки частину їх,96 свідчать пр те, яке велике значення мало вбивство куратора Собінського у внутрішній політиці Польщі і як широкий відгук знайшло воно в польській суспільній опінії, велика частина якої щойно тепер довідалася вперше про екстермінаційну політику свого уряду супроти українського шкільництва.

Але для закордону особа Собінського була за мала, щоб чужа преса довше спинилася над ним. Великі пресові органи Західньої Европи, що мали своїх постійних дописувачів у Варшаві, писали про те більше з журналістично-хронікарського обов'язку, як зо справжнього наміру заспокоїти цікавість читачів у своїх країнах. Тут і там повторяли це за ними провінційні газети і на тому скінчилося. Великий рух довкола тієї справи почався аж після судового процесу за вбивство Собінського.

Ще найбільше писала про те, як і взагалі про внутрішню політику Польщі супроти її національних меншин, німецька преса, що мала своїх дописувачів у столиці, а ті знов же своїх інформаторів у таких містах, як Львів, Краків, Лодзь, не рахуючи Познаня, Ґрудзьондза й Катовиць, що лежали на землях, які входили колись у склад німецького цісарства. У Польщі жила, на її західніх окраїнах, чисельна німецька національна меншина, що теж змагалася з польонізаційними заходами польського уряду і знаходила підтримку в німецькій державі, зокрема після того, як Німеччину прийнято до Ліґи Націй і на тому форумі могла вона домагатися дотримування постанов версайського трактату про охорону національних меншин. Тому Німеччина була зацікавлена всією національною політикою Польщі, пильно за нею слідкувала, збирала матеріяли про неї, а це знов же відбивалося в пресі всієї німецької республіки.97

 

------------------------------------------------------------------------

    [49] Підкреслюємо з притиском ту обставину. В дальшому, на відповідному місці, читачеві це стане ясніше, чому. В моменті атентату не було ані одного свідка, але в ході поліційного слідства звідкись вони з'явилися.

    [50] Поліційний лікар помилився. Собінського вбито пострілом з пістолп марни "Ортґіс" калібру 7.65 міліметрів. Кулі з меншого калібру неможливо було б прошити голову наскрізь пробивши череп два рази, раз при вході і другий при виході з голови.

    [51] Родом жид. Називався Ляндав, вихристився і змінив назвище на Лянєвський. У часописах подавано різно: раз Лянєвський, часом Ланєвський.

    [52] Судові оглядини місця виконання злочину при співучасті прокурора й поліції (в слідстві), оборонців, свідків, суддів присяжних та, інколи, судових знавців (під час процесу), зо спробою відтворити перебіг події.

    [53] Не вдалося мені розпитати серед моїх львівських знайомих й устійнити, чи й де була та бурса "Фундації Германів". Після більш, як 50 років від тієї події важко їм було пригадати собі. Я про таку бурсу ніколи не чув. Але десь поблизу мав бути академічний дім для студентів-жидів, про який згадувала авторові в листі Наталя Ліщинська, одружена Яремчишин, що жила під числом 10 Королівської вулиці, тоді ще учениця гімназії "Рідної Школи" (Українського Педагогічного Товариства) у Львові. (Лист з дня 14 листопада 1968 року). Можливо, що бурсаки з Ґрунвальдської бурси називали цей академічний дім також "бурсою".

    [54] Інспектор середніх і фахових шкіл, що з рамени кураторії переводив їх провірку на всьому терені львівської шкільної окруси.

    [55] Не минуло й двох місяців, від коли міністер внутрішніх справ Казімєрж Млодзяновський реферував на засіданні Ради Міністрів напрямні для Уряду в справі політики супроти національних меншин, коли то проти його пропозиції та висновків заявився Юзеф Пілсудський, а вже на його місці бачимо іншого міністра. Що сталося з Млодзяновським, чи його перенесено на інше становище, а чи цілком відсунено — автор не перевірював.

    [56] "Діло", ч. 237, 26 жовтня 1926 р.

    [57] Друга зміна в складі Ради Міністрів від часу пам'ятного засідання, 18 серпня 1926 р. в справі національних меншин — зник міністер освіти Антоні Суйковський, на його місце прийшов тодішній прем'єр, а тепер віцепрем'єр та одночасно міністер освіти, д-р Казімєрж Бартель. Суйковський тоді, хоч обережно, але заявився за ревізією "мовних законів" Станіслава Ґрабського.

    [58] "Діло", ч. 271, вівторок 7 грудня 1926 року. Причинки до діяльности колишнього віцеміністра освіти Ґайчака.

    [59] Ендеки — від скорочення "НД" — народна демократія.

    [60] "Новий час" виходив тоді три рази на тиждень, щоденником став трохи пізніше.

    [61] У деяких давніших виданнях "Срібної Сурми" при згадках про смерть Собінського було подане його ім'я як "Ян". Це тому, що в декотрих газетах помилково було написано "Ян", а не "Станіслав". А втім, можливо Собінський мав два імена: Станіслав та Ян. Після провірки з інших джерел, тепер постійно вживаємо тільки "Станіслав".

    [62] Польонізм. Треба: розпочала, наказала, взялася за і т.п.

    [63] "Діло", ч. 233, четвер, 21 жовтня 1926.

    [64] "Новий Час", ч. 78 (237), п'ятниця 22 жовтня 1926.

    [65] В ориґіналі "Wywrotowcy".

    [66] Політичні групки, що потайки снують інтриґи на власну користь.

    [67] За "Ділом" ч. 234 з дня 22 жовтня 1926 р. Переклад дуже незугарний. При цій нагоді, як у кожному давнішому виданні "Срібної Сурми", пригадуємо читачам, що в цитатах не міняємо мови ориґіналу, тільки усучаснюємо правопис.

    [67a] Anrdzej Choynowski: Koncepcje polityki narodowscowej rzadow polskich w latach 1921-1928, Wroclaw-Warszawa, 1979, st. 68. Подібні думки висловлює автор у багатьох інших місцях цитованої праці.

    [68] То значить — українці. З. К.

    [69] "Слово Польске", ч. 291 з 22 жовтня 1926. Українська сторона відповіла на те передовицею п. з. "Затиснений п'ястук" у "Ділі" ч. 235 з 25 жовтня 1926. Вона задовга, щоб поміщувати її в тексті книжки, читач знайде її на кінці в "Додатку" під числом 3.

    [70] У тому часі вже не було окремих, непов'язаних з собою українських революційних організацій в Західній Україні. (Маємо на думці тільки національні організації). Десь від перелому 1921-1922 років діяла одна тільки Українська Військова Організація. Тому не могло бути ніякого з'їзду "українсьних терористичних організацій". Або поліція пробрехалася, або Ґрабський перекрутив отриману від політичної поліції інформацію. До осени 1922 року, цебто до часу виїзду полк. Євгена Коновальця за кордон, відбувалися час-від-часу наради Окружних Комендантів УВО. Але потім, з конспіративних причин, їх уже не скликувано. Українську Військову Організацію в Західній Україні вела її Крайова Команда і вона виносила рішення, тримаючи зв'язки з кожною нижчою територіяльною командою окремо.

    [71] Тексту цього листа Ґрабського до "Слова Польського" не маємо, переповідаємо його так, як реферувало "Діло" в числі 237 з 26 жовтня 1926.

    [72] "Befehl ist Befehl, der befolgt werden muss".

    [73] Станіслав Ґрабський, професор політичної економії у львівському університеті, запеклий ендек-україножер. У половині 1920-их років — міністер освіти, автор відомих законів про вживання української (в ориґіналі законів: "рускої") мови в судівництві, шкільництві й адміністрації на території воєвідств у Східній Галичині. Висунув тезу, що "розумна й доцільна" польська національна політика до 25 років винародовить галицьких українців.

    [74] Станіслав Ґрабський був міністром освіти тільки до травневого перевороту 1926 року, коли владу перебрав Юзеф Пілсудський. Міністрами освіти були тоді Антоні Суйковський і Казімєрж Бартель, про них говорено, що ліберально ставляться до національних меншин, принаймні з початку. Але за пів року від перевороту Собінський далі безжалісно душив українське шкільництво, не тільки державне, але й приватне. А як ставився до українців — ми вже наводили приклади в попередньому розділі.

    [75] Цебто переміни українських шкіл на польські. З. К.

    [76] Підкреслення мої, З. К.

    [77] Хайдер — початкова жидівська школа для науки старогебрейського письма.

    [78] "Утраквізм" польських середніх шкіл зводився до того, що все лишалося по-старому, тільки додатково введено, як обов'язковий предмет, науку української, чи пак по-урядовому "рускої"' мови два рази в тиждень по одній годині.

    79) Коли Пілсудський у травні 1926 року розігнав польський сейм і почав заводити новий режим, його прихильники висунули, як програмовий пропаґандний клич, "направу Ржечипосполитої", називаючи це також "оздоровленням, санацією". Від того дістали назви "санаторів", їх Уряд — "санаційного", а вся частина польської суспільности, що стояла за ними — "санації".

    [80] Це заперечувало б твердження польських соціялістів, начебто Собінський був тільки сліпим знаряддям у виконуванні доручень Міністерства Освіти.

    [81] У відношенні до Галичини "Хвіля" завжди трималася польської державної термінології.

    [82] "Хвіля" повторює за соціялістичним "Дзєнніком Людовим" і правдоподібно іншими польськими часописами байочки про "доброту і надзвичайну тактовність" Собінського. Прикладом тієї "доброти" може бути становище Собінського до вдів і сиріт по вчителях, що згинули в українському війську під час війни. Ті вчителі мали за собою роки служби в австрійських ще державних школах і, по закону, їхнім удовам та сиротам належалася б якась, хоч і маленька, пенсія. Але я не чув ні про один такий випадок, щоб Собінський признав їм ту пенсію, зате знаю багато випадків, коли ту пенсію вдовам відмовлено, покликуючись на те, що їхні чоловіки служили в українському війську. До них належала й моя мати.

    [83] Ця газета, поруч "Вєку Нового" у Львові, мала завжди найсвіжіші й найточніші інформації від львівської поліції, кримінальної і політичної. Через неї поліція пробувала пускати всякі провокаційні поголоски. Говорено, що одним з її співвласників був колишній директор поліції на місто Львів, д-р Райнлендер.

    [84] Немезида — богиня помсти в античній мітології.

    [85] В Австроугорській монархії Галичина, до якої входила територія аж по Краків, творила один "коронний край" — Галичину й Володимирію. На чолі її адміністрації стояв цісарський намісник. Одного з них, графа Андржея Потоцького, вбив 1908 року студент Мирослав Січинський за його політику супроти українців — шахрування й фальшування виборів, накази австрійським жандармам стріляти до українських селян і т.п.

    [86] У тому часі офіційним партійним органом львівської ендеції було "Слово Польське", старий часопис ще з австрійських часів. Нних два рони пізніше перейшов він у "санаційні" руки, ні на йоту не змінивши своєї засадничої постави супроти українців і дотримуючися тих самих журналістичних прийомів. що й попередні його власними. Тоді органом ендеків (офіційна назва — "Стронніцтво Народове") став "Кур'єр Львовскі".

    [87] "Новий Час", звідки зачерпнули ми цей голос пояснює, що в цій брошурі старався Собінський оправдати польонізаційний похід на українське шкільництво. Не зважаючи на всі мої заходи впродовж кількох років, не вдалося мені знайти тієї брошури.

    [88] У журналістичному політичному жарґоні називалося так не тільки формальне порозуміння двох партій — Християнсько-демократичної і Пяста, але й сукупність поглядів, що випливали з їхніх політичних програм, так як вони відбивалися в польській суспільності. Саме порозуміння не тривало довго, бо партії пішли кожна своєю дорогою.

    [89] Так скорочено називали в Польщі Другий Відділ Генерального Штабу (для справ розвідки та протирозвідки).

    [90] Після рішення Ради Амбасадорів з 15 березня 1923 року, д-р Євген Петрушевич, Голова Уряду ЗУНР (у тому часі він носив назву "Диктатури ЗУНР"), пробував далі вести політичну боротьбу з Польщею в опорі на Совєтську Україну. З тією метою вислав туди делеґацію під проводом сотника Івана Коссака на переговори в тій справі. Вони до нічого не довели, навіть коли пізніше постала совєтофільська "Західньо-Українська Національно-Революційна Організація". Сотник Іван Коссак лишився в Україні й помер у Києві 17 січня 1927 року. Можливо, що ЗУНРО й хотіло б довести до створення такого леґіону, але не дістала ніякої підтримки від совєтських чинників.

    [91] "Діло" зазначувало, що він одночасно є мужем довір'я польської політичної поліції.

    [92] Гл. "Додаток" ч. 4, стаття: Teofil Piotrkiewicz — Ukraincy na lamach "Ilustrowanego Kuriera Codziennego" 1926-1930.

    [93] Сергій Хруцький, український посол до сейму обраний у виборах 1922 року, пізніше, в других виборах 1928 року, обраний з виборчого списка Українського Національно-Демократичкого Об'єднання (УНДО). Не зовсім розуміємо, чому його названо тут "клерикальним націоналістом". Націоналістом у дійсному значенні того слова він не був, уважав себе націонал-демократом і тому став членом УНДО. А клерикалом? Хіба тому, що як усі патріотичні українці Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя стояли за українську православну Церкву і, як посол, боронив її перед польськими переслідуваннями.

    [94] Для точности: 11 липня 1925 року.

    [95] Від органу "Заграва", що його редаґував д-р Дмитро Донцов. Але до нової партії не пристав.

    [96) Голоси преси цитуємо не з польських ориґіналів, бо їх або зовсім не можна дістати, або треба шукати по польських та інших бібліотеках у Европі, а це сполучене з надто великими коштами. Користуємося тим, що зареєструвала львівська українська преса, головно "Діло" і частинно "Новий Час". Щоб не томити читачів і не відривати їхньої уваги при читанні, не відсилаємо їх при кожному такому пресовому відгомоні до дотичного числа українського часопису, зазначуємо тут загально, що всі вони були друковані впродовж яких двох тижнів від убивства Собінського, то значить від 19 жовтня 1926 до кінця того місяця.

    [97] Кореспондент "Діла" в Берліні зібрав найважніші і найцікавіші повідомлення й коментарі німецької преси в статті "Львівський Інцидент" з дати 2 листопада 1926 року. Читач знайде ту статтю в "Додатку" під числом 5.

Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.

IV. СЛІДСТВО

I.

Поліційне слідство почалося ще того самого вечора, керував ним аж до самого кінця здібний поліцист, надкомісар Мітленер, шеф політичної поліції у Львові. Одначе поліція стояла неначе перед стіною — не могла зловити нитки, щоб дійти до клубка: сам атентат виконано справно й чисто — комар носа не підточить; атмосферичні умовини — мряка з дощем і темнота — не дозволяли на безпосередню погоню з поліційними собаками, хоч і того способу пробувала поліція. Навіть не могла з цілою певністю ствердити, кудою втікли вбивники. Найбільш правдоподібним здавалося їй, що побігли вони на вулицю Тарновського, потім зійшли попри цегельню Махта і вулицею Зеленою вернулися до міста. Це, щонайвище могла бути тільки гіпотеза, бо так само добре могли вони перейти через Гору св. Яцка на Снопків і звідти трамваєм чи пішки податися в середмістя.

Хтось бачив на Королівській вулиці авто на короткий час перед убивством, звідки пішов здогад, чи це не вбивники скористалися ним. Чомусь поліція спрямувала погоню до залізничого шляху Львів-Станиславів, що не дала ніякого висліду.

Свідки, прохожі Королівською вулицею, що зголосилися до поліції і що їх зараз же там на місці допитувано, не могли описати осіб, що їх бачили на вулиці — здогадних убивників. Суперечили собі, не вміли сказати, як вони виглядали, як. були одягнені і т. д. Менш-більш сходилися вони на тому, що один з них був вищий, а другий нижчий.

Так само трудно було рішитися, який міг бути мотив убивства і в якому середовищі, у зв'язку з тим, шукати його виконавців. Виринула концепція, чи не була це особиста помста когось, що його скривдив Собінський, до чого він мав багато нагод і що таке дійсно робив. Міг це бути гімназійний учитель, або хтось з родини вчителів, що їм Собінський або відмовив пенсії, або звільнив з посади. Він щедро користувався такими способами в своїй політиці адміністрації шкільними справами.

Не було тайною ні для поліції, ні взагалі для представників державної влади, для польської преси і для великої частини польської суспільности, що Собінський з якимсь запеклим фанатизмом руйнував українське шкільництво, отже чи не українська це рука стріляла в Собіиського? Від першого дня стали на тому становищі майже всі польські газети, не без натяків поліції, що дуже пильно допитувала свідків, чи не чули вони української мови з прохожих Королівського вулицею, зокрема в тих двох, що йшли за Собінським. Відомо, що такими настирливими питаннями дуже легко підсунути відповідь, а раз свідок таке сказав, потім уперто того тримається. І вранішня преса подала, як факт, що вбиники розмовляли з собою по-українському. Але зараз же пополудні газети ту вістку заперечили, кажучи, що з заподання свідків виходить, що вбивники зовсім не говорили з собою, ішли мовчки. Коли кілька днів пізніше приїхав з Варшави міністер внутрішніх справ генерал Славой-Складковський, щоб узяти участь у похороні Собінського, відбув при тій нагоді конференцію різних державних урядів у воєвідстві. Поліція інформувала про хід слідства, а він, вислухавши звіт, вилаяв її, гримнувши кулаком об стіл і на кінець вигукнув:

— Злочинців треба зловити! І то правдивих!

Цей останній натяк виразно нав'язував до поліційних звичок знаходити якогось жертвенного козла і звалити на нього вину, як це недавно зробила львівська політична поліція, поставивши під суд жида Станіслава Штайґера за атентат на президента Польщі Станіслава Войцєховського, яка то штучка скінчилася міжнародним скандалом, бо виявилося, що атентат виконала Українська Військова Організація.

"Слово Польске", довідавшись, як то було на тій конференції, злобно завважило, що таке саме "енерґійне слідство" і з такими самими крикливими заявами заповів свого часу цей сам міністер Складковський в справі посла до сейму Зизєховського, але минуло три роки — і виновники преспокійно ходять собі по світі.

Поліції наче хто перцю під хвіст підсипав. Надкомісар Мітленер добре знав, що його попередник, комісар Міхал Кайдан, вилетів з сідла за нездарне ведення слідства в справі замаху на Войцєховського, і не хотілося йому піти його слідами.

Що найперше зроблено, це визначено нагороду тисяча злотих для того, хто покаже сліди вбивників. По Львові пішла чутка — а пустили її редактори брукових газет, що завжди діставали всякі вістки при чарці від поліційних аґентів — що скористали на тому також постійні донощики та поліційні конфіденти, бо їм, для заохоти, підвищено платню.

Посилено ревізії й арештування, що, власне, почалися зараз таки першої ночі по вбивстві. Обшуки переводилися навгадь, без спеціяльного пляну, в усіх політично підозрілих українців, головно студентської молоді та робітничої і ремісничої. Арештовано їх кількадесят, але більшість випущено після допиту, зараз на другий день.

Перші кроки поліції звичайно вели до українського Академічного Дому при вулиці Супінського ч. 21. О 12-ій годині вночі по вбивстві більший відділ поліції і тайних аґентів обставив Академічний Дім. Переведено ревізію в усіх без виїмку кімнатах, але нічого не знайдено й нікого не арештовано. Виглядало, що в поліційних верхах ще не рішилися, в якому середовищі шукати вбивників, використано тільки нагоду, щоб зробити ревізію. Та мабуть дуже скоро змінила поліція думку, бо вранці вернулася й забрала студентів Павла Ґенґала й Миколу Ковалиська з Перемишля.

Подібним способом відбувалися ревізії в Духовній Семінарії та в Домі Українських Інвалідів.

Вранці о 6-ій годині завітали поліційні гості до мешкання родини Качмарських у Львові під числом 2 вулиці Вишневецьких і заарештували трьох братів Качмарських (студента Володимира і гімназійних учнів Романа та Євгена), також студентів Стоцького й Михайла Німціва, що жили в Качмарських на квартирі.

Над ранком з'явилася поліція в Михайла Матчака, одного з перших організаторів УВО у Львові і члена її Начальної Колеґії, потім учасника процесу так званих "федаківців"98 у Львові 1922 року, щоб перевести ревізію. Не зважаючи на спротив Матчака — поліція не мала з собою вимаганого ззаконом письмового дозволу на обшук, — три години перевертала все догори ногами в хаті, забрала його приватне листування, кілька примірників різних часописів і всі акти Комітету Допомоги Українським Політичним В'язням, якого він був членом. По ревізії арештовано його, разом з 17-літнім братом Петром, друкарським учнем. Пополудні Михайла Матчака випустили на волю, Петра затримали в поліційних арештах.

Арештування розтягнулося на цілу Галичину, хоч було очевидне, що атентатчики мусіли бути львов'яни, бо добре орієнтувалися серед темноти у відвороті з місця атентату, значить знали Львів. Поліція застосувала нову систему, у зв'язку з чим писало "Діло":99

    "Львівська політична поліція, в періоді своєї мітлеренерівської "сальоновсти", вступила на шлях незвичайної помисловости. Кожної ночі, від вівтірка минулого тижня починаючи, арештувала вона пересічно до 20 молодих українців у Львові і стільки ж у краю та заповняли ними арешти. Кожної ночі налітала поліція без ніякого уповноваження зверхньої влади, не виказуючися ніяким дорученням суду чи прокурора, на українські доми і кожної ночі забирала до своїх "поліційних апартаментів" десятки молодих людей, тільки в добі моральної санації змінено деякі назви. І так, безправна ревізія називається тепер не ревізія, тільки "люстрація" (часами — "перлюстрація"), а безправний арешт — "притриманням". Провіривши алібі арештованих, їх випускають на волю, що найдосадніше свдчить про безпідставність арешту. Такий поліційний спорт триває вже, як знаємо, півтора тижня. Кожна забаганка політичної поліції негайно перемінюється в діло. Пора скінчити з тією "перлюстрацією" української молоді та вернутися до законних меж. Одночасно ті, до кого приходить поліція, не повинні піддаватися теророві. Поліція не має права входити до мешкання без письмового доручення суду чи прокурора".

Ясно, що серед такої масової акції ревізії та арештувань не можливо було б зареєструвати їх усіх у пресі. Хіба в випадках, коли когось затримано на довший час. А втім, це ставало вже "хлібом насущним" українця під польською займанщиною і в багатьох випадках родина чи знайомі навіть не повідомляли про те преси. Хіба, що газета мала свого постійного дописувача. Одначе спробуємо, для прикладу, подати те, що вдалося нам виловити з пресових нотаток.

25 жовтня відбулася ревізія в мешканні пані Іванни Фронзей при вулиці Зеленій ч. 72. Це була "ювілейна", бо вже тринадцята ревізія в тієї пані. Син її Володимир недавно приїхав з Праги і поліція три години порпалася в його книжках та паперах. Забрала такі "небезпечні папери", як статут товариства "Просвіта" і листи від його нареченої. "Перлюструвала" також студента ветеринарії Петра Кулинича та студента філософії Михайла Чорнодольського, що також жили в тому мешканні.

З Камінеччини й Равщини повідомлено, що до повітових команд полції звезено багато українців-студентів і старших гімназистів. Покищо невідомі їхні назвища, нікого до них не допускають.

У понеділок, 25 жовтня переведено ревізію в Романа Петрушевича в Камінці Струміловій, а в Ракобутах арештовано його сина Юрія та відвезено до Львова.

У Рудеччині арештовано студента Голіяна. Він мешкав у місцевого вчителя, поліція прийшла туди з ревізією, знайшла якусь сконфісковану брошуру чи нелеґальну книжечку й забрала Голіяна з собою. Це, здається, було в селі Шоломиничах, учитель називався Іван Децик. Місцевий парох, о. Тис інтервеньював у повітового команданта поліції, стверджуючи, що студент Голіян уже довший час безперервно сидів на селі й нікуди не виїжджав, то ж нічого не може мати спільного зо справою вбивства куратора Собінського. Відповіли йому, що мусять перетримати Голіяна в поліції, доки не прийде відповідь зо Львова, що з ним зробити.

Того самого дня у Львові арештовано д-ра Костя Третяка при вулиці Тереси ч. 2, колишнього Українського Січового Стрільця, що студіював у Празі. Навряд чи він міг мати щось спільного з Українською Військовою Організацією, бо в студентських колах були відомі його ліво-соціялістичні ідеологічні переконання.

26 жовтня знову жертвою довгої поліційної ревізії впав Український Академічний Дім. На диво, арештовано тільки одного студента, Степана Яворського. Кожному в Академічному Домі було відомо, що Степан Яворський разом зі своїми двома братами були ряні комуністи, з тим не скривалися, отже не могла про те не знати поліція. Одночасно переведено ревізію в Федора Яворського, також комуніста з того самого села, звідки Степан Яворський, одначе залишено його на волі.

27 жовтня арештовано студента ветеринарії Івана Забавку та студента техніки Івана Татарського.

На інтервенцію адвоката д-ра Олександра Марітчака, поліція звільнила Дмитра Василишина, але Миколу Мариновича тримала в суворій ізоляції, відмовлено щодо нього всяких інформацій, харчів від родини поліція не приймала, не подаючи причини, не можна було довідатися, чи він перебуває у Львові, чи його кудись вивезено.

Арештовано в Судовій Вишні Романа Івашка, випущено по кількох днях на волю. Поліція закидала йому, що він публічно похвалював убивство куратора Собінського. Судовий розгляд його справи відбувся аж під кінець лютого 1927 року перед окружним судом у Перемишлі. Боронив його адвокат д-р Володимир Загайкевич, суд звільнив Івашка від вини й кари.

Поліція не подавала до преси імен арештованих, засланяючися тайною слідства. Але польські газети мусіли щось писати, щоб заспокоїти свою сусіпльність, якій не вистачали самі запевнення, що "поліція веде енерґійне слідство". Час-від-часу польска преса пускала в світ сенсаційні вістки, очевидно видумані, і зараз же їх відкликала. До таких належало повідомлення "Ґазети Поранної", нібито над Збручем зловлено сімох українських студентів, які хотіли перейти в Совєтську Україну. Вигляд двох з них "точно відповідав описам убивників, що їх подали свідки", і їх відправлено до Тернополя, а звідти перевезено до Львова.

Одного дня привезено до Львова чотирьох кримінальних злочинців і поліція не відвезла їх автом, тільки супроводжала пішки скованих з залізничного двірця до поліційних арештів. Хтось сказав, що це вбивники Собінського і довго гомоніло це на вулицях між львівськими полякакми.

Все те йшло в супроводі галасливої протиукраїнської пропаґанди, всяких містифікацій та вигадок, до яких м. і. слід зарахувати подану телефоном зо Львова до варшавського часописа "Ржечипосполіта" вістку в середу 27 жовтня про вбивство одного визначного українського політика, як відплату за смерть Собінського.

Минули дні й тижні, пройшло й два місяці, кінчився 1926 рік — а поліція ні на один крок не посунулася наперед у своєму слідстві. Нетерплячка дійшла до того, що самі газетні репортери, на підставі поліційних натяків і недоговорень, почали висувати всякі комбінації в зв'язку з назвищами деяких арештованих українців, що сиділи вже три місяці в слідстві. Пустили чутки, що не тільки зловлено вбивників Собінського, але вже ось-ось мають їм доручити акт обвинувачення. Дався на те зловити легковірний "Дзєннік Людови", а за ним повторило цю вістку й "Діло", що прокурор виготовив акт обвинувачення проти студентів Федора й Степана Яцурів та Івана Бадівського. Показалося, що справді є такі арештовані, проти них ведеться слідство, але не за вбивство Собінського, тільки за приналежність до тайної організації. Це було в вівторок, 25 січня 1927 року, а тиждень пізніше, в середу, 2 лютого, повідомляло "Діло":100

    "В понеділок 31 січня ц. р. випущено з львівської тюрми... "вбивників" куратора Собінського Івана Бадівського та двох братів Яцурів, Федора й Степана, їх арештовано після атентату на Собінського, а польська преса розтрубіла, немовто в них знайдено зброю, нелеґальні друки й різні організаційні інструкції... Довго велося слідство, перед кількома днями польська бульварна преса донесла, що всім трьом арештованим доручено акт обвинувачення за вбивство куратора Собінського. Припинення слідства й випущення на волю всіх трьох арештованих наглядно доказує сумлінність польської преси й засоби, якими вона послуговується для витворення відповідних настроїв серед своїх безкритичних читачів".101

ІІ.

З початком 1927 року прояснилася закутана досі в здогадах справа вбивства куратора Собінського. Орган Української Військової Організації '"Сурма" в ч. 1 за січень 1927, помістила статтю п. н. "Новий стріл" — з приводу вбивства куратора Станіслава Собінського у Львові". Хоч у тій статті "Сурма" не стверджувала виразними словами, що атентат виконано з її наказу, то значить не був це офіційний комунікат чи заява, підписана Командою УВО, згадано тільки, що стріл був вицілений "певною рукою члена Української Військової Організацї", але й така її стилізація не лишала про те ніякого сумніву. Писала "Сурма":

    "Атентат показав полякам, що в українському народі є сила, що зуміє на кожне насильство відповісти, та що серед українського народу с бойова група, що мала й має цю моральну силу наказувати своїм членам іти на таке діло, і має таких членів, що рішаються іти навіть на певну смерть".102

Наново високо піднялася хвиля арештувань і ревізій, та вже не так наліво й направо, хто тільки попався під руки, як це було безпосередньо після атентату.

Незалежно від поліційного слідства, що проводилося з доручення й під наглядом прокуратури, зайнявся справою також окружний карний суд у Львові, визначивши до того суддю д-ра Казімєржа Янушевського. До нього зголошувалася добровільно тьма-тьменна поляків, яким здавалося, що вони можуть щось у тій справі сказати. Заохочувала їх до того посередньо й польська преса. Виглядало, що це конкуренційна акція до поліційної. Може поліції не довір'яли після досвіду з процесом Штайґера, а може втратили віру в її справжність після даремного шукання впродовж трьох місяців, але фактом є, що суддя Янушевський не вдоволявся поліційними інформаціями й протоколами, всіх особисто ще раз допитував.

Особливо посилилася рухливість поліції десь так від другої половини січня 1927 року. Можливо, що вплинула на те стаття "Сурми". "Сурма" виходила з опізненням через труднощі в друкуванні й у транспорті з-за кордону. В Західній Україні число "Сурми" за січень не могло з'явитися до кольпортажу скоріше, як під кінець місяця, але поліція могла його мати в руках скоріше через своїх аґентів за кордоном, де "Сурма" кольпортувалася з правила на яких два тижні раніше, як у краю.

Переведено ревізії у Львові в таких осіб, щодо яких могли бути підозріння про приналежність або прихильність до Української Військової Організації: д-ра Івана Ґижі, що недавно приїхав з Праги, де був членом "Групи Української Національної Молоді" — якийсь час редактором її органу " Національна Думка"; Миколи Осідача, замешкалого під числом 2 Піскової вулиці; кандидатського адвоката д-ра Романа Дашкевича, полковника Січових Стрільців і голови організації "Луг", що постала на місце розв'язаного ще довоєнного товариства "Січ"; Дмитра Квасниці й Полюги, керівних членів колишнього "Профоруса",103 Антона Стефанишина, який тількищо перед пів роком вийшов на волю з великого процесу "поштовців". Звільнили всіх, за виїмком Стефанишипа.

У Махнові арештовано сотника Юліяна Головінського, колишнього командира VI бриґади Української Галицької Армії і пізніше корпусу в Армії УНР, і теж його шуряка, поручника Нестора Яцева.

Досить великі арештування впали на місто Долину й долинський повіт. Поліція замкнула Олену Королюкову, дві сестри Яницькі й студента Івана Витвицького з села Витвиці під Долиною ще 3 січня. Івана Витвицького й одну з учительок Яницьких потім звільнила, але друга Яницька й Олена Королюкова лишилися в тюрмі на довше слідство.

Командант поліційної станиці в Турі Великій коло Долини, Романський, його заступник Кулечко й поліцист Олійник перевели низку обшуків у селі Тростянці. Найперше в о. Миколи Дерлиці, тамошнього пароха, потім у господаря Івана Будника і в Марти Дзуль. Сина о. Дерлиці, Остапа, і ветеринарного лікаря д-ра Івана Будника з того ж села поліція арештувала. Цей останній покищо залишився й повітовій в'язниці в Долині, а Остапа Дерлицю повезено просто до Львова.

Хоч арешти відбувалися в віддалених від себе місцях, та видно було, що є між ними якийсь зв'язок, однак ніхто не знав, що на речі. Кого затримано в арешті, того тримали в ізоляції від світа, не дозволяли на побачення, часто не приймали харчів ані білля. Більшість з них перевезено до слідчої тюрми у Львові.

У справі деяких з тих арештованих інтервеньювали адвокати в поліції та в прокуратурі. Їм відмовлено інформацій, засланяючись тайною слідства. З непевних вісток, що тут і там передіставалися на світ з-поза тюремних мурів, рідня арештованих довідувалася, що всіх їх звинувачують за приналежність до тайної української революційної організації, а деяким закидують теж розвідочну діяльність "на користь одної з сусідніх держав". Поліція нічим не показувала, чи стоїть це в якомусь зв'язку з убивством Собінського, але майже певно можна було сказати, що підготовляється новий більший політичний процес.

З початком лютого 1927 року поліція перервала мовчанку довкола останніх арештів, наслідком чого львівські польські газети принесли цілу серію сенсаційних повідомлень про те, що нібито поліції вдалося зліквідувати центр Української Військової Організації, арештувати його команданта Юліяна Головінського, кільканадцять членів його провідного активу. Серед них — двох братів Вербицьких, старшого Михайла й молодшого Івана, що немовто мали б бути вбнвннками куратора Собінського. Їх мав пізнати шофер, що відвозив того дня автом двох таємничих людей па Королівську вулицю. Від січня 1927 року сидять вони в слідчій в'язниці при вулиці Степана Баторія у Львові. При тому арештовано теж батька Вербицьких, вислуженого в'язничного сторожа й малолітню їх сестру Ольгу. Слідство передано в руки д-ра Казімєржа Янушевського.

Всю родину Вербицьких тримають у найсуровійшій ізоляції — не допускають ці харчів, ні одягу. Зовсім випадково довідався про їхню долю адвокат д-р Олександер Марітчак, що 22 лютого зайшов до бюра слідчого судді д-ра Янушевського поінформуватися про етап слідства та просити дозволу на побачення з ними. В канцелярії застав тільки судового апліканта,104 помічника д-ра Янушевського. З другого боку стола сидів якийсь молодий чоловік. Коли д-р Марітчак з'ясував за чим прийшов, цей чоловік піднявся з-за стола, представився, як старший з братів Вербицьких, Михайло — його саме тоді допитував помічник д-ра Янушевського — і, не зважаючії на протести й заборону судового апліканта, просив д-ра Марітчака зайнятися його братом Іваном, бо його тяжко побили і він лежить забинтований у келії, не хочуть його перенести до тюремного шпиталю. Нічого більше д-р Марітчак не міг довідатися, бо йому наказано вийти з канцелярії. Але ще того самого дня оборонці Вербицьких, д-р Лев Ганкевич і д-р Олександер Марітчак, внесли протесту скаргу до прокуратури і до президії окружного суду у Львові.

Скільки арештованих притягнено тоді до тієї справи, покищо не було відомо. Однак поліція не сказала ще останнього свого слова.

Бо ось на початку квітня почали в пресі з'являтися нові назвища. Першу вістку принесла львівська "Ґазета Поранна" з 6 квітня 1927 року, про арештування в Карпатах Василя Атаманчука в хвилині, коли він пробував перейти кордон до Чехо-Словаччини. Він теж підозрілий, як один з убивників куратора Собінського, і сидить тепер у слідчій в'язниці у Львові. Вже раз був він у руках поліції, його звільнено після допиту, бо поліція ще не була точно зорієнтована щодо його ролі в убивстві. Саме в моменті, коли виходив він з канцелярії, де його допитувано, мав начебто пізнати його шофер, що віз убивників на Королівську вулицю, він сидів у ждальні, чекаючи на свою чергу в допитах. Побачив його теж Василь Атаманчук — що тоді мав підроблені документи на ім'я Олександра Біласа, — втік і скривався, так що аж тепер зовсім випадково, могла його поліція зловити.

В слід за тим, ця ж сама "Ґазета Поранна", що майже завжди мала право першенства в поліції на всякі інформації, подала в числі з 9 квітня ближчі дані про особу Василя Атаманчука. Його арештовано вперше 1923 року за протидержавну аґітацію між українцями-вояками в польському війську, коли відбував свою військову службу в Замостю. Також стояв він під закидом військової роззвідки, але поталанило йому тоді вийти зо слідства на волю. Потім він зник з овиду, однак є докази, що він перебував довший час за границею, м. і. і в Берліні. А коли УВО нібито видала засуд смерти на Собінського, він на два тижні перед убивством перейшов нелеґально границю до краю і з'явився у Львові. Разом з Іваном Вербицьким та ще одним членом організації слідкували вони за Собінським аж до 19 жовтня, коли то він та Іван Вербицький приїхали автом на Королівську вулицю й убили Собінського. Третій їх, невисліджений ще, спільник стояв трохи подальше на сторожі.

По вбивстві Василь Атаманчук був ще у Львові два дні, потім поїхав до Долини, де скривався в учительки Ольги Грицаївної. Помагав їй у тому її брат Олександер, Анна Гретчаківна й гімназійний абітурієнт105 Осип Вірстюк, що посередничили між Атаманчуком та організацією. Всіх їх поліція вже виловила й посадила під ключ.

Таку то "викривальну" історію подала "Ґазета Поранна". Та й інші львівські польські газети не хотіли лишитися позаду, заповняли цілі колонки різними дрібними речами з минулого Василя Атаманчука, зокрема широко розписувалися про те, як і серед яких обставин поліція наклала на нього свою руку.

Василь Атаманчук, селянський син зо Стрийщини, має тепер 24 роки. Через війну не скінчив гімназійної науки, вчився до матури, в чому перешкодило йому покликання до військової служби, По атентаті скривався під назвищем Олександра Біласа, не зійшов до підпілля, жив явно, тому й арештовано його на другий день по вбивстві разом з багатьома ішними українськими студентами. Тоді вдалося йому висовгнутися з поліційної сіті, та він здавав собі справу з того, що поліція швидко спам'ятається та й арештує його поіювно. Постановив утікати за границю, де мав знайомих, з давніших часів. І власне під час спроби такої втечі його зловлено. Провадив його до границі малий хлопець. Своєму провідникові мав він говорити, що втікає за кордон, бо в Польщі грозить йому смерть. На який один кілометер від кордону, коли вже почувався майже безпечний, ішов далі сам, але заблудив і недалеко містечка Осмолоди наткнувся на поліційну стежу. При собі мав документи на назвище Жабінського. Його пояснення, що він робить тут, так близько кордону, не вдоволили поліцаїв і вони відвели його до поліційної станиці в Осмолоді. Так показалося, що має він при собі револьвер, компас, мапу тієї околиці і дещо грошей в американських долярах та в чеських коронах. Супроти того осмолодська поліція повезла його до повітової команди поліції в Долині. Тут обстригли йому бороду й "бачки"106 й тоді пізнали пошукуваного здавна Біласа-Атаманчука. З Долини відправлено його до Стрия, а там уже ждав на нього надкомісар Мітленер. Під час допиту Атаманчук признався до свого дійсного назвища. Під сильною ескортою повезено його на другий день уранці до Львова.

До вбивства Собінського Атамапчук не признався, виказати свого алібі не міг, але не заперечив, що належить до тайної української революційної організації. Зараз привезено деяких свідків до очної ставки з ним і тоді пізнав його не лише шофер авта, що возив двох молодих людей на Королівську вулицю перед атентатом, але також і два бурсаки, що нібито йшли зараз за Собінським.

Зловивши Василя Атамаичука, поліція ще раз поїхала до Долини і знову арештувала там кільканадцять громадян, більшість з них після допиту відпустила додому, затримавши тільки судового урядовця Маріяна Данюка, управителя народньої школи Ярослава Гретчака, студентів Любачівського й Івана Грицая, гімназійного учня Дмитра Тисяка з Велдіжа коло Долини й Андрія Антоновича зо Львова. За заподаннями львівської преси, всі вони вже сидять у львівській тюрмі. Тільки Атаманчука тримають у поліційному комісаріяті при Казимирівській вулиці і там увесь час допитує його суддя д-р Янушевський. Разом усіх причасних до тієї справи має бути 16 осіб, всі вже арештовані та ждуть у в'язниці на "вимір справедливости".

Пишучи про ці речі, польська преса у Львові, не тільки брукова, але й "поважніша", аж захлистувалися з радощів. Ще б пак! Таки нарешті, після пів року впертого слідства й розшуку вбивників, усі вони в поліційному мішку!

    "Зліквідовано дуже небезпечну боївку, якої централя є в Берліні. До ліквідації боївки та до викриття Василя Атаманчука прийшло нібито таким чином, що поліції вдалося втиснутися в ряди самої таємної організації. Найбільшу заслугу в тому має надкомісар Мітленер і підкомісари Олінкевич, Смольніцький та Чеховський",

— подавала "Ґазета Поранна".

Здавалося — справа закічена, вбивники зловлені, тепер треба тільки ждати, заки "машина справедливости", що в політичних справах ніколи не спішилася, доведе її до кінця.

Публічна увага звернулася в інший бік, уже задовго було їй воловодитися довкола Собінського. Про Атаманчука й Вербицького з товаришами неначе забули.

Тільки час-від-часу українські часописи пригадували про них короткими новинками в зв'язку з судовим слідством.

І так українська суспільність довідалася, що в середу, 4 травня 1927 року в слідчій тюрмі при вулиці Степана Баторія українські політичні в'язні почали голодівку. Голодовий страйк спрямований був проти протягання слідства, грубої поведінки тюремників і невиносних умовин в'язничного режиму. У наслідок голодівки дійсно вийшли на волю деякі арештовані українці, що нічого не мали спільного зо слідством у справі Собінського, але їх тримали якнайдовше, доки тільки дозволяла на те судова процедура. Крім того, ця голодівка, у зв'язку з попередніми акціями політичних в'язнів і скарги оборонців до Міністерства Справедливости в Варшаві, принукали сеймову комісію для розгляду відносин у слідчій в'язниці при вулиці Баторія приспішити свою працю і кінець-кінцем, хоч аж 3 жовтня 1927 року, на конференції в Міністерстві Справедливости вирішено скасувати ту в'язницю "з уваги на недостачу новочасних уряджень".

А в липні зник Михайло Вербицький. Дня 2 липня вивезено його з в'язниці при вулиці Баторія і всі заходи його рідні й судових оборонців, щоб довідатися про місце його перебування, не дали висліду. Михайла Вербицького, що просидів уже дев'ять місяців у слідстві, звинувачували в багатьох справах. Був здогад чи не повезли його до Кракова, де 15 вересня мав початися великий процес за розвідочну діяльність. Внесену до окружного суду скаргу відкинено, подаючи за причини, що місце вивезення Михайла Вербпцького — це тайна слідства. До 22 липня, цебто до дати, коли повідомляло про те "Діло",107 апеляційний суд не дав відповіді на письмову інтервенцію оборонців. У принагідній розмові з оборонцями голова карного суду запевняв їх, що Михайло Вербицький є вже в дорозі до Львова.

Знов же під кінець серпня рознеслася по Львові вістка про побиття одного з політичних українських в'язнів у тюрмі при вулиці Степана Баторія:

    "В середу 24 серпня побито в слідчій в'язниці при вулиці Баторія політичного в'язня, студента Володимира Дзіся. Стражник Андрейчук увійшов у келію і в відповідь на якесь питання Дзіся вдарив його в лице так сильно, що Дзісь упав непритомний на землю. На наказ Андрейчука: "дайцє му" кинулося на студента Дзіся п'ять арештантів і тяжко його побили. Того ж дня прийшла до в'язниці мати Дзіся на побачення з сином, але суддя Фурґальський, після розмови з в'язничним урядовцем, відмовився дати побачення. В суботу 27 ц. м. Фурґальський знову не дозволив матері побачитися з сином. На коридорі пані Дзісева довідалася, що її сина побито і він лежить хворий. Щойно тоді суддя Фурґальський дозволив на побачення. На вид свого сина, побитого й обдертого, мати зімліла. Студент Дзісь, у присутності судді Фурґальського розказував матері, як його побито.

    Тюремник Андрейчук знаний з того, що коли викликує політичного в'язня, то не кличе по імени, тільки прозиває: ходзь, драбє, кабанє і т. д."108

Про те, що відбудеться великий процес за вбивство куратора Собінського, довідалася українська суспільність аж у грудні 1927 року, з нотатки "Діла", що 18 членам тайної організації, які вже довший час сидять у слідчій в'язниці у Львові, доручено акт обвинувачення. Два з них звинувачені за вбивство куратора Собінського, а решта — за державну зраду й розвідочну діяльність. Тому, можливо, що частина судового розгляду буде вестися тайно, при закритих дверях.

Процес призначений на кінець січня 1928 року і передбачений на яких три або більше тижнів.109

 

------------------------------------------------------------------------

    [98] У зв'язку з атентатом Степана Федака на Юзефа Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського.

    [99] "Діло" ч. 242, неділя 31 жовтня 1926 — "Після вбивства".

    [100] "З великої хмари малий дощ — випущення на волю "вбивників Собінського". Число 24, середа 2 лютого 1927 року.

    [101] Справа знайшла остаточне своє закінчення аж 26 жовтня 1927 року, повний рік від часу, коли арештовано братів Івана й Михайла Бадівських та Федора й Степана Яцурів, і десять місяців після того, як вони вийшли на волю звільнені від закиду, що вбили куратора Собінського. Того дня у ІІІ секції карного суду у Львові відбувся процес проти Михайла Бадівського й Федора та Степана Яцурів, звинувачених за недозволене ношення зброї і зберігання вибухових матеріялів. Суддя д-р Покорни звільнив усіх від вини й кари.

    [102] Повний текст цієї статті поданий у "Додатку" під числом 6.

    [103] Професійний Союз Українського Студентства, що займався організацією та втриманням тайного українського університету "Українські Високі Школи" (УВШ).

    [104] Кандидат на суддю.

    [105] Гімназійними абітурієнтами (т. зн. тими, що мають відійти) називали учнів, що скінчили вісім гімназійних кляс, приготовлялися до матури, але ще її не здали.

    [106] Заріст на щоках.

    [107] "Діло" число 160, п'ятниця 22 липня 1927 року; новинки — "Де є Вербицький?"

    [108] "Діло" число 192, вівторок 30 серпня 1927 року, "Побиття політичного в'язня".

    [109] "Діло" число 270, субота 3 грудня 1927 року; новинки — "У справі вбивства куратора Собінського".

Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.

V. ПЕРШИЙ ПРОЦЕС

І.

Заповіджений спершу на 24, процес почався 25 січня. Зацікавлення процесом було величезне, вступ на залю дозволений тільки за квитками, що їх директор судової канцелярії, Бачинський, почав видавати щойно на день перед процесом. Коридори суду переповнила публіка, тайна й уніформована поліція. Для втримання порядку довкола судового будинку відряджено окремий відділ поліції. Контроля дуже сувора. Хто хотів дістатися до судової залі, мусів двічі показувати дозвіл: раз при вході до судового будинку і другий раз при вступі до залі. Контролювали тайні поліційні аґенти і вони, при вході до залі, записували собі назвища всіх, хто туди проходив, за виїмком осіб зовсім уже старшого віку.

На трьох лавах засіло 17 українців, з того п'ять жінок:

1. Василь Атаманчук, гімназійний абітурієнт, літ 27;

2. Іван Вербицький, гімназійний абітурієнт, обидва звинувачені за злочин державної зради з параграфу 58 карного закону, розвідочну діяльність і злочин скритовбивства з параграфів 134 і 135 карного закону;

3. Михайло Вербицький, літ 29, студент університету в Празі;

4. Ольга Вербицька, літ 19, учениця вчительської семінарії;

5. Юліян Головінський, літ 34, випускник ветеринарії;

6. Антін Стефанишин, літ 31, випускник учительської семінарії;

7. Олександра Яницька, літ 23, учителька приватної школи; (наречена Івана Вербицького);

8. Володимир Дзісь, літ 25, випускник гімназії;

9. Станислава Дзьоба, літ 22, випускниця учительської семінарії;

10. Остап Дерлиця, літ 23, випускник гімназії;

11. Прокіп Матійців, літ 28, випускник гімназії;

12. Олена Королюкова, літ 27, вдова, учителька;

13. Микола Ковалисько, літ 28, випускник гімназії; всі звинувачені за державну зраду та розвідочну діяльність;

14. Ярослав Гретчак, літ 28, учитель;

15. Ольга Гретчак, літ 25, учителька;

16. Михайло Вірстюк, літ 28, випускник семінарії, обвинувачені за злочин державної зради та за переховування злочинців (параграф 214 карного закону);

17. Володимир Дармохвал, літ 25, випускник гімназії, обвинувачений тільки за розвідчу роботу.

Зараз за підсудними заповнила лаву вповні озброєна поліція.

Головою трибуналу визначено судового надрадника д-ра Казімєржа Анґельського, побіч нього судді-засідателі Зґуральський, Антоневич (замість попередньо визначеного Маєра) і Дворжак молодший. Прокурорське крісло зайняв д-р Лянєвський (Ляндав), пошкодовану родину Собінського заступав голова Союзу Оборонців Львова, д-р Антоні Новак-Пшиґодзький. Трохи нижче трибуналу сиділи, як протоколянти, два судові апліканти д-р Пресман і д-р Гумецький.

Оборонці підсудних, члени "Союзу Українських Адвокатів", заповнили дві лави. В першій сиділи д-р Степан Шухевнч і д-р Володимир Старосольський, побіч них примістився д-р Новак-Пшиґодзький. А в другій — д-р Євген Давидяк, д-р Михайло Волошин, д-р Олександер Павенцький і д-р Лев Ганкевич.

Оборонці поділилися ролями так, що д-р Степан Шухевич боронив Василя Атаманчука, Олену Королюкову й Остапа Дерлицю, д-р Володимир Старосольський — Івана, Михайла й Ольгу Вербицьких, д-р Михайло Волошин — Юліяна Головінського, Ярослава й Ольгу Гретчаків, д-р Євген Давидяк — Олександру Яницьку, Миколу Ковалиська й Осипа Вірстюка, д-р Лев Ганкевич — Прокопа Матійцева, Володимира Дзіся й Станислава Дзьобу, д-р Олександер Павенцький — Антона Стефанишина й Володимира Дармохвала.

За трибуналом і присяжними, на окремій лаві сиділи військові знавці, що їх вислав генерал Сікорський, командир VI Військової Округи: капітан Евґеніюш Бєлєцький, капітан Роман Ліґлязе і поручник Ян Бєжень. Поважно-нахмуреними обличчями намагалися вони підкреслити важливість справи, що до неї військова команда вважала відповідним вислати аж трьох своїх офіцерів.

Віддані до розпорядження преси лавки зайняті до останнього місця. З українських часописів заступлені тільки "Діло" й "Новий Час". Між представниками польської преси можна було бачити явітодавців "Слова Польского", "Хвілі", "Ґазети Львовскої", "Ґазети Поранної", "Нашого Пшеґльонду" з Варшави й багато інших, для них часом треба було доставляти додаткові крісла.

Публіка виповнила залю по береги. Зайнято всі сидячі місця, густо стояли за ними ті, що для цих не стало місця, багато мусіли вернутися з-під дверей. Між глядачами були колишній куратор Рімер і колишній візитатор Вонсович.

Жеребками складено лаву присяжних суддів з таких осіб:

1. Інж. Тадеуш Роґойський

2. Купець Ґржеґорж Керський

3. Промисловець Й. Новацький

4. Прокурент Торговельної Палати д-р Й. Блюм

5. Інж. Антоні Мокшицький

6. Урядовець воєвідства Станіслав Герцманек

7. Банковий урядовець Боґдан Гольтайн-Бек

8. Купець Авґуст Нізьнікевич

9. Землевласник Вільгельм Ямполер

10. Механік Адам Шмідт

11. Власник фабрики Й. Ґурський

12. Урядовець товариства "Премієр" Роман Віґмар.

Заступники присяжних суддів:

Цукорняний майстер Влодзімєрж Урбанік

Банковий урядовець Рудольф Шторх.

Між ними ані одного українця.

Довжелезний акт обвинувачення — 132 сторінки густого машинопису — відчитував д-р Пресман. Український текст відчитав д-р Гумецький. Перший читав, як деклярацію, акцентуючи деякі, інколи зовсім маловажні місця, другий — тихим і монотонним голосом, що його майже не було чутно в залі.

Половина акту обвинувачення переповідала історію Української Військової Організації, її характеристику і т. п. Згадувано там про те, — кілька разів, — що її начальником є Євген Коновалець, він же й головний організатор розвідочної роботи, кермованої з Берліну.

Про кожного з обвинувачених зібрано там купу всяких подробиць, без надто переконливої сили. Відносно ж головних акторів тієї драми, Василя Атаманчука й Івана Вербицького — то акт обвинувачення намагався показати майже година за годиною, що вони робили в день атентату, і так само дуже докладно переповідав про їх рухи в кількох перших днях по вбивстві Собінського.

Вину підсудних старався прокурор доказати найбільше поліційною розвідкою, хоч немалу частину доказового матеріялу творило листування між підсудними, що його відповідно до своєї потреби інтерпретував акт обвинувачення. Цитував теж одне місце зо статті "Новий стріл" у "Сурмі", де сказано на самому її початку:

    "Один удачний стріл, вицілений певною і недрожачою рукою члена Військової Організації, і на твердий камінь львівської землі звалилось бездушне тіло того, що ще перед кількома годинами видавав дальші засуди смерти на українське шкільництво і в своїй буті гримав кулаками в стіл на українських громадян, що приходили до нього домагатися належного їм права".

Все те забрало цілий перший і половину другого дня процесу. Голова трибуналу запорядив півгодинний перерив. Всі обвинувачені вийшли зі залі. Приведено одного тільки Василя Атаманчука і точно о 12 годині в полудне почався його допит.

На вступі голова трибуналу ще раз пригадав, що на основі акту обвинувачення підсудний відповідає за державну зраду, розвідочну протипольську діяльність і за співучасть у вбивстві куратора Собінського, після чого ставив йому низку питань. Перше питання було, які він має студії і яку відбув військову службу.

Василь Атаманчук, високого росту, русявий з ясними очима, випрямлений у військовій поставі відповідає:

    "Я скінчив два роки вчительської семінарії, коли захопила мене українсько-польська війна. Тоді я, вступив до української армії і боровся під Львовом. Потім попався я в полон. Коли звільнився з полону, захворів на еспанку110 і майже цілий рік пролежав удома, в Сіхові, повіт Стрий. У 1922 році почав я далі вчитися, але прийшли вибори до польського сейму, мене арештували й вивезли до Львова, де довелося мені посидіти в тюрмі довший час. Скоро після звільнення покликано мене до польського війська, де я відслужив 15 місяців".

Голова трибуналу: А що ви робили далі?

Атаманчук: Потім записався я на торговельний курс у Стрию в шкільному році 1924-1925. Туди ходив я спершу пішки зо свого села, це було важко й невигідно, тож я перенісся до Стрия. Під кінець вересня 1926 року переїхав я до Львова і записався на гімназійні курси, хотів здати гімназійну матуру.

На тому місці Атаманчук відкликав усе, що сказав у слідстві про своє перебування в Києві, де нібито познайомився з Чернявським і пізніше з ним вернувся до Галичини. Все те — вигадана історія.

Голова трибуналу: На що ж ви це вигадали?

Атаманчук: Я хотів звільнитися від прикрощів і тяганини по поліції тих людей, що в них мешкав у Стрию. З Польщі я нікуди не виїздив.

Голова трибуналу: (відчитав довше місце з протоколу про перебування Атаманчука в Києві та поворот з Чернявським до Галичини) З яких засобів ви утримувалися?

Атаманчук: Я діставав гроші на прожиток з одного джерела, що його тут не можу виявити. Поліція мене постійно переслідувала, дошкулювала частими ревізіями і т. п. Я постановив звільнитися від того і жити під іншим назвищем. За 50 злотих постарався я про фальшивий пашпорт на прізвище Олександра Біласа. В слідстві я подав, що дістав його від Чернявського, та це неправда, цей пашпорт, чи пак особисту виказку купив я в одного жида в Стрию. Було це десь у травні або червні 1926 року, а в вересні я приїхав до Львова і до 20 січня 1927 мешкав разом із Василем Дзулем.

Голова трибуналу: Коли познайомилися ви з Іваном Вербицьким?

Атаманчук: Це було ще в часі служби в українській армії. Ми обидва були 1919 року під Львовом, але бачилися рідко. У Львові стрінувся з ним аж у листопаді 1926 року,

Голова трибуналу: Тут є спільний фотознімок вас з Іваном Вербицьким. Звідки він узявся?

Атаманчук: Я мав власний фотоапарат. Привіз собі його з польського полону, там його купив, а не дістав від Чернявського, як це я сказав у слідстві. Робив я всілякі знімки і знявся також з Вербицьким.

Голова трибуналу: А хто тримав апарат, коли ви з Вербицьким позували?

Атаманчук: Не можу собі пригадати, бо знімки робив я часто і при різних нагодах.

Голова трибуналу: Чи ви мали також назвище "Довгий"?

Атаманчук: Мене називали часами "Довгий", та це не було ніяке прізвище чи псевдо, кликали мене просто так тому, що я високого росту.

На дальші питання голови трибуналу відповідає Атаманчук, що при спробі переходити границю подав себе за Станіслава Дзюбінського; що ніколи не висилав до якоїсь Опольської книжки, в якій були наклеєні фотографії мостів; признає, що просив Остапа Дерлицю вистаратися про мобілізаційну карту для низького ростом, білявого чоловіка, але ніколи не просив у нього револьвера; признається до авторства чотирьох листів, хоч у слідстві це заперечував.

Голова трибуналу: Кого ще з підсудних ви знали, крім Івана Вербицького й Остапа Дерлиці?

Атаманчук: Знав я Прокопа Матійцева, що приходив відвідувати Василя Дзуля, там я з ним познайомився. Миколи Ковалиська не знав, Ольгу Гретчак пізнав у часі, коли вже сидів у тюрмі у Львові, вона приїздила відвідувати Антона Стефанишина. З Юліяном Головінським і Володимиром Дзісем пізнався я аж у слідстві.

Голова трибуналу: А Гретчака й Володимиру Піпчинську111 ви знали? Між її паперами знайдено вашу фотографію.

Атаманчук: Не маю поняття, звідки взялася там моя фотографія. Піпчинської я ані не знав, ані про неї не чував. Аж у слідстві суддя Янушевський сказав мені, що вона мала бути секретаркою розвідчої централі в Кракові.

Голова трибуналу: Чому ви втекли зо Львова в січні 1927 року?

Атаманчук: Зо Львова я не втікав, тільки виїхав, хоч дійсно поспішно. Я жив на підроблені папери, як Олександер Білас, уже був раз у поліції 20 січня, тоді мене підозрівали, що я мав якесь підношення до вбивства Собінського. Я хотів учитися, потребував спокою, і тому рішився усунутися з-під очей львівської поліції. Вона могла викрити, що мої документи підроблені. А крім того, знайомі обіцяли мені постаратися про посаду в Ужгороді на Закарпатті, я міг кожного дня сподіватися виклику туди і вигідніше було мені ждати на той виклик десь поза Львовом.

Голова трибуналу: Чому ви, йдучи до поліційного комісаріяту з Дзулем, обмінялися з ним капелюхами?

Атаманчук: Не пригадую собі, чи так дійсно було, але могло бути, цілком несвідомо знявши з вішака його капелюх, замість мого.

Голова трибуналу: Куди ви виїхали зо Львова?

Атаманчук: До Стрия. Там я жив зовсім звичайно, не скривався, але не стрічався майже з ніким, увесь час учився. Так було до 27 березня, коли я дістав вістку, що в Ужгороді жде на мене посада.

Голова трибуналу: Чому ж ви поїхали до Долини?

Атаманчук: Там я мав знайомого Гретчака. Я вже давніше писав йому, що можливо приїду до Долини, тільки не згадував, чому, от просто на відвідини, в гості. Про мій намір перейти границю сказав я аж по приїзді.

Голова трибуналу: У Гретчаків ви читали те число "Ілюстрованого Кур'єра Цодзєнного", де була відбита сторінка "Сурми" про те, що Собінського вбила УВО?

Атаманчук: Так, зайшов туди Осип Вірстюк і приніс те число. Я газету перечитав, однак не пригадую собі добре змісту тієї статті.

Голова трибуналу: Звідки ви взяли револьвер?

Атаманчук: Купив у Вірстюка. Не заплатив йому відразу, обіцяв прислати гроші з Ужгороду.

Голова трибуналу: Як же ж то було з вашим переходом границі?

Атаманчук: Разом з провідником Тисяком вибрався я з Долини 28 березня, около 7 години ввечері. При собі ввесь час я ще мав папери на ім'я Олександра Біласа. Відійшовши добрий кусень дороги, побачили ми з-далеку поліцая. Тисяк мав пізніше говорити, начебто я висловився: "його щастя, що нас не бачив, бо йнакше я "мусів би покласти його трупом". Це неправда. Так само зовсім виссане з пальця, немов би то по дорозі говорив я Тисякові, що краще мені повиснути на польській шибениці, як далі так мучитися. Коли ми вже були близько границі, я спалив свої папери, хотів переходити границю без ніяких документів при собі.

Голова трибуналу: Розкажіть, як вас зловлено.

Атаманчук: Спершу арештовано провідника. Я сховався за деревами, але за якої пів години знайшли й мене. Відвели до Осмолоди, зв'язали руки й ноги і так допитували. Я подавав себе за Станіслава Дзюбінського. З Осмолоди відвезли мене до Долини і там я довідався від поліційного комісара, що поліція шукає за Василем Атаманчуком, і якраз у газеті повідомлено, що якогось чоловіка з тим назвищем арештовано в Станиславові.

Голова трибуналу: Ви ходили на курси у Львові?

Атаманчук: Так. Курси відбувалися при вулиці Асника ч. 6. Я там учився літератури й математики, підготовляючися до гімназійної матури. Лекції відбувалися вечорами від 5 до 8 години.

Голова трибуналу: А в день убивства Собінського ви були на курсі?

Атаманчук: Ні, я тоді пропустив лекції, пішов до кіна "Паляс" звідти вийшов між годинами 7 і 7.15.

Голова трибуналу: Вас пізнав шофер, як того, кого відвозив на Королівську вулицю.

Атаманчук: У часі конфронтації з тим шофером я був немитий, зарослий, бувши скованим п'ять днів, і навіть найближчим знайомим трудно було б тоді пізнати в мені правдивого Василя Атаманчука. Що ж до авта, то я ніколи в житті ним не їздив, хіба тоді, як возила мене поліція.

До кінця того дня процесу засипували Атаманчука питаннями члени трибуналу й присяжні судді, що цікавилися всякими подробицями, часто без значення для справи.

Голова трибуналу закінчив свій допит питанням, чи Василь Атаманчук належав до Української Військової Організації, на що Атаманчук відповів заперечно.

Суддя Антонович розпитував його про Чернявського, з яким Атаманчук мав пізнатися в Києві й вернувся з ним до Галичини. Атаманчук пояснив, що це чиста фантазія. Поліція вмовляла в нього, що він мусить бути на чиємусь утриманні, бо з дому грошей він не діставав, хіба тільки поміч харчами. Він дійсно діставав дуже невелику підмогу від однієї близької особи, якої не хотів виявити, і щоб позбутися настирливости поліції, вигадав історію з Чернявським, а в неї поліція повірила відразу, без ніякої провірки, і щодо того вже дала йому спокій.

Суддя Зґуральський питався, якої марки фотоапарат мав Атаманчук і якого рода знімки можна було ним робити. Відповів Атаманчук, що можна було знімати людей, групи осіб і навіть крайовиди, але він фотографував тільки людей.

На питання, навіщо було йому потрібно мобілізаційної карти, не дав ясної відповіді.

Присяжний суддя: Як ви могли пропускати курси без дозволу й оправдання?

Атаманчук: Це були приватні курси. Раз я за них заплатив, міг ходити точно або пропускати години, ніхто тим не цікавився і не вимагав ніякого оправдання.

Другий присяжний суддя: За що вас арештовано 1922 року?

Атаманчук: Підозрівали мене про розвідку, але підозріння виявилося безпідставне і мене дуже скоро випустили.

Другий присяжний суддя: А не підозрівали вас про саботажі?

Атаманчук: Ні, не було ніякої мови про саботажі.

Прокурор: З ким ви зустрічалися в Стрию перед утечею до Чехо-Словаччини? Можете покликатися на когось, хто б це потвердив?

Атаманчук: Я не ховався, але й не пригадую собі, чи зустрічався зо знайомими мені людьми. Тяжко мені тепер було б на когось покликатися.

Прокурор: Хто такий "Влодко", про якого є згадка в ваших паперах?

Атаманчук: Це Володимир Гук.112

* * *

На тому перервано процес до наступного дня. Четвертий день процесу, в суботу 28 січня, почався з одногодинним запізненням. Зацікавлення публіки далі дуже велике — заля переповнена. А на лаві підсудних — сам тільки Василь Атаманчук. Продовжується його допит.

Голова трибуналу: Коли ви вибралися до кіна "Паляс" дня 19 жовтня 1926 року?

Атаманчук: Було це около 4-ої години пополудні. З кіна вийшов я зараз по сьомій, а вернувся додому коло 9 ввечері.

Голова трибуналу: Чи вийшли ви тоді з хати з потрібними на курсах книжками?

Атаманчук: Ні, книжок я з собою не брав.

Прокурор: Невже справді ви не можете собі пригадати і подати хоч одного свідка на обставину вашого перебування в Стрию безпосередньо перед утечею до Чехо-Словаччини? Це дуже дивне!

Атаманчук спершу мовчить, а потім спростовує свою помилку відносно іншої справи. Вчора він подав, що з Іваном Вербицькпм стрінувся у Львові аж у листопаді 1926 р., але потім пригадав собі, ти це було скоріше, десь у місяці жовтні, і тоді вони сфотографувалися.

Прокурор: З якого джерела приходила ваша підмога?

Атаманчук: Я вже кілька разів сказав, що гроші отримував я від приватної особи, одначе не можу виявити її назвища.

Прокурор: Як ви діставали ті гроші?

Атаманчук: Різно, найбільше в злотих, часом у долярах.

Прокурор: Вигадуючи історію з Чернявським, ви тільки обтяжували себе і збільшували підозріння до вашої особи. Навіщо ж ви це робили?

Атаманчук: Я не мав іншого виходу. Поліція конче хотіла знати, з чого я живу, тиснула мене всякими способами, а я ж не міг виявити дійсного мого добродія. Тому я скористався з того, що знаю трохи Київ, побувавши там за воєнних років, і позбувся поліційної влізлвости фантазіями про Чернявського. Поліція не одне мені підсувала, не одне підказувала, але та історія з Чернявським — це моя власна вигадка.

Прокурор засипував Атаманчука скорострільним вогнем дрібних питань, чому він хотів тікати до Чехо-Словаччини, до чого вживав свого фотоапарату, хто отримував від нього світлини і які, ще раз нав'язав до його фотознімка и Піпчинської та його взаємин з Іваном Вербицьким.

Прокурор: Ви зійшлися з Іваном Вербицьким аж сім літ по війні, в жовтні 1926. Звідки ж нагло така приязнь між вами?

Атаманчук: Я не сказав би, що це була "велика приязнь". Але відношення було між нами гарне, як за військових часів. Коли ми стрінулися і пригадали собі давні військові часи, постановили з того приводу спільно відфотографуаатися. А втім, не тільки з одним Вербицьким я знімався, були й інші знімки. Звичайно я фотографувався двічі в рік і при різних нагодах давав ці знімки моїм знайомим на пам'ятку. Яким чином одна з тих світлин попала до архіву Піпчинської — це для мене незрозуміле.

Прокурор: Ви писали до Остапа Дерлиці за мобілізаційною карткою?

Атаманчук: Ні, я не писав, я тільки устно раз при нагоді його про те просив. Писав я до нього за медом. Тим часом зо слова "мед" зроблено в обвинуваченні скорочення "мобіл".

Прокурор: З ким ви були в кіні?

Атаманчук: Я пішов туди з Остапом Дерлицею.

Прокурор: А коли ви довідалися про вбивство Собінського?

Атаманчук: Аж на другий день з газет. Само собою, що говорив про те з моїми знайомими й товаришами, це ж було на устах цілого Львова.

Прокурор: Чому ви не кінчали семінарії, хоч мали вже її частину за собою., тільки пішли на ті курси?

Атаманчук: Я хотів студіювати, а до того семінарія не вистачає, треба гімназійної матури.

Прокурор: Щось не дуже пильно ви прикладалися до тих курсів, занедбувалися й волочилися по вулицях.

Атаманчук: Я ходив тільки на лекції літератури і математики, було б за дорого оплачувати науку всіх предметів. Решту я вивчав удома сам, з підручників. Тому й мав час і міг ходити коли й куди хотів.

Коли прокурор нарешті скінчив свою предовгу серію питань, з яких великої більшости навіть не варто подавати, такі вони дрібничкові, хоч прокурор, без сумніву, мав у тому свою ціль, правдоподібно приспати чуйність та увагу звинуваченого, щоб нагло перескакувати з дрібних і маловажних на суттєві питання і пильно при тому обсервувати, чи не бентежиться обвинувачений і чи не замотається в сіті, — вхопив його свої руки заступник родини Собінського, д-р Новак-Пшиґодзький. Для нього, перш усього, було цікаво ближче довідатися про науку Атаманчука, бо ця справа виходить у нього дещо замотана, хоч би й тим, що в одному з протоколів Атамаичук подав, нібито він скінчив гімназію в Києві. А далі хотів д-р Пшиґодзький знати, де служив Атаманчук в українській армії.

Атаманчук ще раз мусів повторити історію своєї шкільної науки. А щодо війська, то служив він в артилерії самбірських частин.

Д-р Пшиґодзький: Чи ви дійсно поважно ставилися до науки, коли пропускали лекції?

Атаманчук: Я вчився, пильно й багато, а лекцію 19 жовтня пропустив, бо Остап Дерлиця не хотів сам іти до кіна, пропонував мені й дуже просив, я не міг йому відмовити.

Д-р Пшиґодзький: Чи ви людина віруюча?

Атаманчук: Так.

Д-р Пшигодзький: І ходите до церкви?

Атаманчук: Авжеж.

Д-р Пшиґодзький: То чому ви нікого це можете собі пригадати з церкви в Стрию, ані ніхто вас там не бачив?

Атаманчук: Може бачив я, але собі не пригадую, а може й мене бачили, та я про те не знаю.

Д-р Пшиґодзький: Скільки ви діставали грошей з джерела, що його не хочете назвати?

Атаманчук: Діставав я звичайно 50 злотих, часами більше, злотими або долярами.

Д-р Пшиґодзький: Як довго це тягнулося?

Атаманчук: Гроші отримував я від травня 1925 до січня 1927 року.

Д-р Пшиґодзький: Хто дав вам гроші на дорогу, щоб виїхати зо Львова?

Атаманчук: Та сама особа, що мене утримувала.

Прийшла черга на питання оборонців. Або вони дійсно мало про що випитували Атаманчука, або питання їх здавалися звітодавцям не аж такі важні й цікаві, щоб згадувати про них у часописі, але, на жаль, майже нічого не написали в газетах.

Перший почав ставити питання д-р Михайло Волошин.

Д-р Волошин: Коли ви вирішили виїхати разом з вашою нареченою до Чехо-Словаччини?

Атаманчук: Це було ще в 1923 році.

Д-р Волошин: Чи знали про те також Гретчаки?

Атаманчук: Так, знали, ми з тими своїми плянами не крилися.

Д-р Волошин: Отже ваш намір поїхати до Чехо-Словаччини в 1927 році не був для ваших знайомих несподіванкою?

Атаманчук: Напевно ні. Мусіло про те знати більше людей у Долині. Не було в тому нічого незвичайного, перед кількома роками багато українців передісталося до Чехо-Словаччини.

Д-р Волошин: Приїхавши до Гретчаків, говорили ви їм, що вас допитувала поліція і підозрівала про вбивство Собінського?

Атаманчук: Ні одним словом я про те не згадував.

Коли зголосився до питань д-р Степан Шухевич, з лави присяжних суддів почувся голос, що вони не розуміють української мови. Супроти того л-р Волошин звернувся до голови трибуналу, щоб закликати судового перекладача. Голова трибуналу заявив, що він добре все розуміє і в разі потреби готовий пояснювати присяжним суддям усе чого забажають.

Д-р Шухевич: Чи ви мали б ще щось додати до тої справи про видуману особу Чернявського?

Атаманчук: Я вже сказав усе, тепер хіба б додавав нові видумки.

Д-р Шухевич: Чи не питалися вас у поліції, скільки платив вам Червнявський? Чи мало це бути 150 злотих місячно?

Аталшнчук: Так часто і про так багато речей мене в поліції розпитували, що я просто не в силі того всього спам'ятати.

Скінчено допитувати Атаманчука. Йому казали сісти, до залі привели другого з черги обвинуваченого, Івана Вербицького.

II.

Звіривши особисті дані підсудного, голова трибуналу ствердив, що акт обвинувачення закидує йому державну зраду через приналежність до Української Військової Організації, розвідку й діяльність на шкоду польської держави, і співучасть у вбивстві куратора Собінського, після того запитує, що скаже на те підсудний.113

Іван Вербицький: До Української Військової Організації я не належав, у вбивстві куратора Собінського участи не брав, до розвідної діяльности — признаюся.

Голова трибуналу: Розкажіть про вашу службу в українському війську і що ви робили по війні.

Вербицький: В українській армії служив я від листопаду 1918 року, вступив туди, мавши 16 років. Дослужився ступня хорунжого. Після війни дістався я до Чехо-Словаччини, там здав гіммазійну матуру і перебував до березня 1926 року. Вернувшися додому довідався я, що чеська матура тут не має важности, то значить треба її доповнити. Тож я взявся за науку, але не скінчив через арештування.

Голова трибуналу: Коли ви познайомилися з вашою нареченою?

Вербицький: Незабаром по моєму повороті. Було це у Львові. До Долини почав я їздити аж після того, як формально освідчився її батькам і вони прийняли це до відома.

Голова трибуналу: Розкажіть ближче про вашу розвідчу діяльність, коли ви її почали, з ким зустрічалися і взагалі на чому вона полягала.

Вербицький: Вернувшися з-за кордону й узявшися за науку до матури, я стрічався зо студентами й деякими молодими українцями, що були в подібному до мого положенні, потратили роки шкільної науки через війну, полон або перебування за границею. Заходив часами до Академічного Дому і при одній такій нагоді запізнався з чоловіком, якого назвища не знаю. Всі його кликали "Мільком". Він заприязнився зо мною, ми говорили про всякі справи й одного разу він запропонував мені, чи не схотів би я помогти. Я сказав, що дуже радо, лише не знаю, яка то мала б бути поміч. У дальшій розмові вийшло, що він цікавиться військовою розвідкою, що це потрібно українцям, ми мусимо знати сиди й наміри нашого ворога, якщо колись схочемо з ним відновити одверту боротьбу. Не дуже мені це всміхалося, я ж бо вже вісім майже років ближче чи дальше стояв до тієї боротьби і тепер пора мені подумати, щоб не лишитися нікому непотрібним недоуком. "Мілько" далі намовляв мене, переконуючи, що він хоче тільки такої помочі, як наприклад перетримувати в мене деякі речі, бо в мене безпечніше, часом може кудись поїхати й завести щось, тому що я тут свіжий і нема ще на мене підозріння. По довгих намовах я погодився. "Мілько" давав мені переховувати листи, револьвери тощо. Ці речі діставав я або від нього й передавав другим, або від інших осіб, що покликувалися на нього, ходив з ним на зустрічі, щоб не заходили вони до моєї хати.

Голова трибуналу: Щось мені це більше виглядає на організаційну роботу УВО, як на розвідку. Але говоріть далі, що давав вам той "Мілько" чи хто інший.

Вербицький: Останній раз дістав я на зберігання течку, а в ній була газова маска, фільми та якісь картки. Це було 12 січня 1927 року, а 17 січня мене арештували.

Голова трибуналу: Хто вам це передав?

Вербицький: Володимир Гук. Але в поліції я подав когось іншого, не хотів видавати Гука.

Голова трибуналу: Ви ще говорили про якогось "Семка". Хто це такий?

Вербицький: Дмитро Волощак.114 Я з ним познайомився при якійсь нагоді у Львові.

Голова трибуналу: (заглянувши до актів). Тут стоїть, що в вас знайдено список і розположення військових формацій у Львові.

Вербицький: Я про те не знаю, передаваних мені матеріялів я не читав.

Голова трибуналу: Також знайдено в вас пістоль.

Вербицький: Так, він був між тими речами, що Гук дав мені на зберігання.

Голова трибуналу: А стилет?

Вербицький: Стилет був мій, я мав його з давніх часів.

Голова трибуналу: Вам згадували про поїздки.

Вербицький: Так. Висилав мене "Влодко".

Голова трибуналу: Що це за "Влодко"?

Вербицький: Володимир Гук. Його кликали 'Влодко". Він доручив мені поїхати до Лодзі і дав гроші на дорогу. Ближче не казав, що там мені робити, хіба те, щоб знайти мешкання, а незабаром він сам туди прийде й усе зо мною обговорить. Виходило, наче б я мав там залишитися на довше і я вже навіть думав, чи не використати той час і записатися на матуральні курси. З того нічого не вийшло. "Вдодко", щоправда, небавом з'явився в Лодзі, а що він там робив, не знаю, не говорив мені, а я не розпитувався, і скоро потім я вернувся до Львова.

Голова трибуналу: Чи ви знали, що Гук був провокатором?

Вербицький: Не знав, бо йнакше не хотів би з ким мати ніякого діла.

Голова трибуналу: Чи знаєте, що його вбито?

Вербицький: Не знаю.

Голова трибуналу: Як це можливе? Ви ж мали газети в тюрмі і мусіли про те читати.

Вербицький: Я не знав, чи це той сам. Є досить людей того назвища. В газеті було написано про Михайла Гука, а мій знайомий і сам називав себе Володимиром Гуком і другі кликали його по імені "Влодко".

Голова трибуналу: Прошу це запротоколувати!

Прокурор: Чи в Лодзі ви приголосилися в міському бюрі зголошень?

Вербицький: Зголосився тільки в готелі. Мешкання не міг знайти, бо забув відголоситися у Львові й не взяв з собою карти відголошення.

Прокурор: Ви їхали на документи Володимира Дзіся. Були ви з ним знайомі?

Вербицький: Тільки дуже загально.

Прокурор: Гук дав вам на дорогу 150 злотих. Як ви це собі пояснювали?

Вербицький: Цілком просто. Хотів Гук, щоб я їхав, то зрозуміло, що мусів мені дати гроші, бо я своїх не мав, був на утриманні батьків.

Голова трибуналу: Ви просили Володимира Дзіся, щоб дав вам мобілізаційну картку?

Вербицький: Так. Гук просив мене роздобути кілька таких мобілізаційних карток і я при нагоді звертався за ними до знайомих.

Голова трибуналу: Чи ви вживали псевдоніму "Березовський"?

Вербицький: Ні, Березовським я ніколи себе ие називав.

Голова трибуналу: У краківській справі сидів разом з Василем Колодієм Станіслав Мончинський. Це той Мончинський сказав, що Березовський — це ви.

Вербицький: Нічого мені про те невідомо. Не знаю ані Станіслава Мончинського, ані Василя Колодія,

Голова трибуналу: (відчитує два листи, писані "симпатичним"115 чорнилом, підписані " Березовський", знайдені в Володимири Пінчинської в Кракові, обидва листи мають розвідний зміст) Ви писали ті листи?

Вербицький: Я тих листів не писав.

Голова трибуналу: А Піпчинську ви знали?

Вербицький: Ані не знав, ані ніколи не чув про неї.

Голова трибуналу: Може знала її ваша сестра?

Вербицький: Не знаю. Ані я з нею, ані вона зо мною про такі речі ніколи не говорила.

Голова трибуналу: Ваша сестра сама подала, що пізналася з Піпчинською у Львові. А в одній і тій самій конверті листа вашої сестри до Пінчинської був і цей, писаний симпатичним чорнилом.

Вербицький: Ще раз кажу, що нічого про те не знаю.

Голова трибуналу: В цьому листі був заподаний список військових формацій у Львові. Такий список знайдено в вас під час ревізії. І Піпчинська сказала, що цей лист писаний вашим почерком. Що ви на те?

Вербицький: Можу тільки повторити, що нічого про те не знаю, ані Піпчинської не знаю і взагалі не мав я ніякого відношення до тих справ, що ввійшли до краківського процесу.

Голова трибуналу: Ви знали Антона Стефанишина?

Вербицький: Так, я його знав. Але не хотів згадувати про нього в поліції, щоб не арештовано його за те тільки, що був він знайомий зо мною, і щоб потім не нарікав на мене.

Голова трибуналу: Коли вам показано спільний фотознімок з Василем Атаманчуком, що його ви назвали Сорокою?

Вербицький: Так, я не міг заперечити, що його знаю, бо ж ми були разом на фотографії, а подати правдиве його назвище не хотів з тієї самої причини, чому не назвав Стефанишина — щоб його не арештувала поліція за його знайомство зо мною.

Голова трибуналу: Коли ви познайомилися з Василем Атаманчуком?

Вербицький: Ще в Українській Галицькій Армії. Потім бачив його раз у Львові, а фотографувався з ним у жовтні 1926 року.

Голова трибуналу: Що ви робили дня 19 жовтня 1926 року?

Вербицький: Пополудні був я в Єзуїтському Городі, а потім у різних моїх товаришів. З хати вийшов я тому, щоб не перешкоджати в науці моїй сестрі, що робила тоді з Бадівським математичні завдання. Про те, що я робив того дня, добре пам'ятаю тому, що коли другого дня вийшли газети з описом убивства Собінського і в місті з того приводу був великий рух, ми говорили з товаришами, що вбивників можуть шукати між українцями і через те добре мені вбилося в пам'ять усе, що я робив попереднього дня, зокрема пополудні.

Голова трибуналу: Коли ви прийшли додому того вечора?

Вербицький: До хати прийшов я десь між пів па шосту й шостою. Застав я там Івана Бадівського.

Голова трибуналу: А він це заперечив, казав, що не був тоді в вас.

Вербицький: Чи і що він говорив, я того не знаю. Можу сказати тільки те, що я бачив і що я знаю.

Голова трибуналу: Як вас арештували?

Вербицький: Я йшов з нареченою Єзуїтським Городом. Коло пам'ятника Ґолуховському побачив, що ведуть арештованого мого брата. Не встиг я опам'ятатися з того враження, як у тім же моменті арештовано й мене.

Голова трибуналу: А чому ви в поліції відпекалися брата?

Вербицький: Це неправильно сказано, що я "відпекався". Того я не міг зробити, бо ж це зараз же вийшло б на яву. Я тільки не говорив нічого про нього, щоб заощадити йому прикрости й більших неприємностей у поліції.

Голова трибуналу: Ви тут заперечуєте багато речей, а в поліції ви розплакалися, призналися, що належите до Української Військової Організації, до її розвідочного відділу, і могли б багато дечого сказати, але боїтеся!

Вербицький: Це неправда, що я "розплакався". Правда, могли й мене бути сльози на очах і міг я мати нужденний вигляд, а це тому, що в поліції мене порядно збили. Але я нічого не говорив про Українську Військову Організацію і рішуче заперечую, начебто я висловився, що зо страху не хочу говорити, хоч мав би про що!

Голова трибуналу: Отже, як то було з тим, ніби вас у поліції побили?

Вербицький: Після мого арештування допитували мене в поліції цілий день. Допити йшли день і ніч, з переривом іцо півгодини. Надкомісар Мітленер, у присутності інспектора Савіцького, бив мене по обличчі.

Голова трибуналу: (перебиває) Перший раз чую, що надкомісар Мітленер бив когонебудь!

Вербицький: Коли ж я таки до нічого не признався, пан Савіцький сказав, що мене треба допитувати "на особносьці". І дійсно, вночі сказано мені розібратися до гола й винесено з камери все, що там було. Я лишився тільки в підштанцях. Тоді погашено світло, до камери ввійшло кілька людей, один з них почав з усієї сили бити мене в груди і бив, доки я не впав на землю й мені заперло віддих. Другого дня повторилася та сама історія, ще хіба з тим, що аґент Фіґнер бив мене по голові, по лиці, шарпав за волосся і всіляко знущався надо мною. Так само було й третього дня. Коли ж я далі нічого не признався — взялись за інший спосіб. Уже не били, лише постійно і безперервно мене допитували. Ввесь час я мусів стояти, від того спухли мені ноги. Тоді поліційний лікар записав мені на те якісь ліки. Я пролежав у камері три дні, вже не хотів відповідати на питання тільки домагався, щоб передати мене до слідчого судді і знову закликати лікаря.

Голова трибуналу: А бив вас також аґент Хім'як?

Вербицький: Він ударив мене тільки один раз.

Голова трибуналу хотів почути, як конфронтовано Івана Вербицького з учнями Ґрунвальдської бурси і потім з шофером Гасманом.

Вербицький: Тільки один з учнів сказав, що пізнав мене і то аж по довгій надумі та за принукуваниям слідчого судді. А шофер Гасман навіть не приглядався мені ближче, ледве кинув оком на мене, і то крізь двері з сусідньої кімнати. Як міг мене чи когонебудь іншого пізнати, коли з другої кімнати навіть не міг добре бачити мого обличчя?

Голова трибуналу: Ви сиділи в слідстві з Теодором Жуковом?

Вербицький: Так, сидів.

Голова трибуналу: (відчитує деякі місця зо свідчень Жукова, перед яким ніби мав признатися Тван Всрбицький до вбивства Собінського) Ви призналися перед ним до того?

Вербицький: У нічому я йому не признавався. Я не мав потреби з ним говорити, уникав усякої розмови з ним.

Суддя Антоневич: Я хотів би ближче знати про ваше знайомство з Гуком.

Вербицький: Я вже згадував, що раз у харчівні Академічого Дому випадково зайшов у розмову з незнаним мені чоловіком "Мільком". При одній нагоді запізнав він мене з Гуком, якого називав "Влодком". Переважно стрічався я й говорив з Мільком чи Влодком тільки в чотири очі, лише дуже рідко в трійку. Одного разу Гук признався мені, що належить до Української Військової Організації, і намовляв мене вступити до неї. Я відмовився, спершу лагідно, а коли він налягав на мене, я рішуче заявив, що в війську та в зв'язку з військом перебував я майже вісім літ, тепер перш усього мушу наздогнати втрачений через те час. Тоді він просив тільки помагати йомо в таких справах, як переховувати та передавати всякі речі. Ми сходилися в означених місцях на вулиці або в церкві і там Гук передавав мені й через мене всякі речі й листи. Листи завжди були запечатані. Раз якось я сказав, що коли маю зберігати й передавати листи, то чи не було б справедливо, щоб я принаймні знав, про що там пишеться. На те Гук відповів: "як будеш в УВО, тоді довідаєшся".

Суддя Антоневич: А чи Семко знався з Гуком?

Вербицький: Так, вони були знайомі з собою.

Довго тривало вияснювання різних місць з об'ємистого листування між Іваном Вербицьким і його нареченою. Голова трибуналу відчитував їх і ставив питання Іванові Вербицькому. Це забирало багато часу, бо листи не були поскладані й посортовані хронологічно, лежали помішані в купі паперів та різних судових актів на столі перед трибуналом. Між ними звернув увагу голова трибуналу на дві поштівки, що їх вислав Іван Вербицький до нареченої 19 жовтня 1926 р. В одній писав, що "їде через Долину до Перемишля", а в другому судові видалося підозрілим місце "не можу відважитися". Прокурор твердив, що це відноситься до вагання Івана Вербицького, чи має рішитися на вбивство Собінського. Голова трибуналу підкреслював, що ті листівки вважав Іван Вербицький особливо важливими, бо подав на них не тільки день і місяць написання, але теж подавав і годину. А потім показалося, що підсудний майже на всіх листах подавав і годину, коли їх писав, і голова трибуналу взяв назад своє твердження.

Підсудний пояснював це так, що мав виїхати до Лодзі, але хотів ще перед тим заскочити до нареченої в Долині. Він тоді трохи погнівався з нею і хотів перепросити.

У тих листах пробивається деяке пригноблення Івана Вербицького. Вій пояснював це непорозумінням між ним і нареченою, головно тому, що злі язики його перед нею очорнювали.

Голова трибуналу: В деяких листах, писаних уже з тюрми, ви радили нареченій, як вона має говорити.

Вербицький: Так, я це робив. Але прошу звернути увагу, що я завжди писав, щоб вона говорила тільки правду, все так, як дійсно і поправді було.

Голова трибуналу: Та ж вона й без того знана, як було поправді, то навіщо давати їй поради та указівки?

Вербицький: Мені залежало на тому, щоб вона знала, що я бажаю і прошу її говорити тільки правду.

Голова трибуналу: Що значить місце, де ви пишете про "службовий лист"?

Вербицький: У нас було з нареченою домовлення, що будемо писати до себе щотижня. Для відрізнення від листів, писаних при інших нагодах, ці щотижневі листи ми називали "службовими".

Голова трибуналу: В одному місці ви писали: "Я відмовив усі молитви, щоб тільки щасливо перейти перон".116

Вербицький: Вертаючися від нареченої, мені не стало грошей, щоб купити квиток до Львова, отож я купив тільки до Миколаєва, а далі вже їхав без квитка. При виході з залізничого двірця треба віддавати квитки і я боявся, що тоді можуть завважити, що я маю квиток тільки до Миколаєва, а ]ду аж до Львова.

Голова трибуналу: Нащо ви писали нареченій, щоб знищила всі ваші листи?

Вербицький: Наше листування було дуже інтимне. Наречена мала молодшу, сімнадцятилітню сестру і я не хотів, щоб вона перечитувала все те, що я писав до її старшої сестри.

Прокурор: Ви знали Василя Колодія?117

Вербицький: Ні, не знав.

Прокурор: Він каже, що "Березовський" — це ви.

Вербицький: Не знаю, що він говорив, але якщо сказав таке, то це явна неправда.

Прокурор: Кажете, що ви їхали без залізничиго квитка на віддалі між Миколаєвом і Львовом. Чи ж не краще було позичити собі одного чи два злоті в нареченої і їхати спокійно аж до Львова? Вона ж знала, що ви без грошей. І теж не було чого так дуже боятися кондукторської контролі при виході. З поїздів висідає маса людей, кожен спішиться якнайскоріше вийти і контроля не дуже придивляється до квитків.

Вербицький: Моя наречена не знала, скільки в мене грошей, отже й не знала, що мені не вистачає на повний квиток до Львова. А позичати гроші в жінки було б мені соромно. Що ж до контролі, то могло б бути так, як кажете, а могло б і не бути. Я їхав без квитка між Миколаєвом і Львовом не тому, що хотів обманути залізницю, а таке напевно думали б, якби мене на тому при вході приловили. Було б мені і соромно і неприємно, то я волів не рискувати.

Прокурор: Ви писали до нареченої в одному листі, що приїдете аж на вакації. Що це мало значити?

Вербицький: Я мусів ще один раз поїхати до Лодзі. Крім того я ще думав поїхати до Чехо-Словаччини. Там мені обіцяли посаду і треба було перед тим докладніше про все розвідатися й домовитися на місці. Отож виходило, що правдоподібно не зможу скоріше приїхати до Долини, як десь у вакаційному часі.

Д-р Володимир Старосольський: (до голови трибуналу) Прошу ввічливо ствердити, що Василь Колодій не говорив, що "Березовський", це псевдо Івана Вербицького, і що прокурор тут помилився.

Голова трибуналу: (заглянувши до актів) Стверджую, що Колодій про те не свідчив. Так свідчив Станіслав Мончинський, а Колодій тільки те його свідчення переповів.

Д-р Старосольський: Ви вже говорили, чому пригадуєте собі день 19 жовтня. Чи може були ще й інші причини на те?

Вербицький: На другий день, 20 жовтня, арештовано Івана Бадівського, що часами приходив учити математики мою сестру. Він був у нас попереднього дня, тому я й запам'ятав собі, що робив 19 і 20 жовтня.

Д-р Старосольський: Чи ви точно заподали вулиці, що ними ви верталися додому 19 жовтня?

Вербицький: Могло це не бути дуже докладно, я міг у дечому помилитися.

Д-р Старосольський: Чи ви побоювалися арештування?

Вербицький: Так. Тому, що арештовано нашого знайомого Івана Бадівського. Він міг покликуватися при допиті, що був того вечора в нас, поліція прийшла б провірювати, при тій нагоді напевно довідалася б і про мене. А я не був приголошений у місті, тому мене не покликано до військової служби, отже цілком природно я боявся, що можуть мене арештувати.

Д-р Старосольський: Чи ви знали про зміст листів Гука, то значить, про які справи там писано?

Вербицький: Як я згадував уже, листи були заклеєні і я не міг їх перечитувати. Але я здогадувався, про що може там бути мова і що вони були б компрометуючі, якби дісталися в руки влади, бо чого ж Гук не тримав їх у себе, тільки давав зберігати мені?

Д-р Старосольський: Хто просив вас зробити список розміщення війська у Львові?

Вербицький: Гук. Я це робив, та він був невдоволений, нарікав, що роблю це не докладно й надто поволі.

Д-р Старосольський: Чи ви коли хворіли?

Вербицький: Раз хворів на тиф, ще в українській армії.

Д-р Старосольський: Чи пухли вам коли ноги?

Вербицький: Ніколи, хіба тільки під час допитів у поліції.

Д-р Старосольський: Чи були ви коли в Варшаві, Кракові й Данціґу?118

Вербицький: Ніколи.

Д-р Волошин: У ваших листах до Яницької є мова про якогось Юлька. Хто це такий, цей Юлько?

Вербицький: Це Юлько Антонович, він живе в Долині.119

Д-р Новак-Пшиґодзький випитував Івана Вербицького про його матеріяльні умовини життя. З відповідей виходило, що Іван Вербицький жив дуже скромно, на утриманні своєї родини.

Д-р Новак-Пшиґодзький: (до Василя Атаманчука) Прошу докладніше описати вашу службу в українській армії.

Атаманчук: Увесь час служив я в VIII Самбірській Бриґаді.

Потім розказував, в яких місцях на фронті під Львовом стояв, які були його там завдання, як він дослужився ступня вістуна, що відповідає капралеві в польському війську.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Були й в Україні?

Атаманчук: Тільки раз туди їздив за стріливом.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Чи 19 жовтня відбувалася в кіні "Паляс" контроля квитків та в котрій годині?120

Атаманчук: Так, була контроля десь так коло шостої години.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Помиляєтесь. Контролю переводять тільки в часі перериву, а перерив у кіні почався о сьомій годині.

Суддя Антонович ще раз хоче довідатися, як то співпрацював Іван Вербицький з Гуком та Дмитром Волощаком і вкінці питається: "Скільки вам за те платили?"

Вербицький: Може й платили б, якби я домагався. Та я це робив безплатно. Вони обидва казали, що належать до Української Військової Організації, а вона потребує інформації про розміщення польського війська на українських землях, тому я не жадав від них грошей.

Голова трибуналу: Чи в тих ваших стосунках з Гуком і Волощаком уживали ви псевдонімів і яких?

Вербицький: Псевдонімів я ніяких не мав. Я знав їх під їхніми правдивими назвищами, а вони мене — під моїм власним.

III.

Довжелезний допит Івана Вербицького дійшов до свого кінця. До залі ввійшов його брат Михайло, високий, сильної будови, чорнявий, з орлиним носом.

Голова трибуналу пригадав йому, що стоїть він під закидом приналежности до Української Військової Організації та розвідочної роботи з її рамени, Михайло Вербицький говорить сам, без допоміжних запитів голови трибуналу:

    "Мені 28 років життя. Служив я в українській армії, був у ній підхорунжим. По війні знайшовся я в таборі для інтернованих українських вояків у Німецькому Яблінному в Чехо-Словаччині 1921 року, коли то я поїхав иа студії до Праги. Записався на природничий факультет у чеському університеті, а в українському додатково студіював гігієну. В Празі було багато колишніх українських військовиків, частина з них належала до Української Військової Організації, що ставила собі за ціль організувати військові сили для здобуття української держави.

    В університеті було обов'язкове фізичне виховання і я до того дуже пильно та з охотою прикладався, зокрема, дуже мене цікавив спорт. Я був і ще далі є глибоко переконаний, що спортове виховання сильно причиниться до морального й фізичного зміцнення української нації. На тому тлі зайшли розбіжності думок між мною і проводом Української Військової Організації у Чехо-Словаччині, що не доцінював спорту й фізичного виховання поза тим мінімум, що потрібне в війську. Власне в тій ділянці за границею УВО майже нічого не робила, займалася більше політичними, а потім теж ідеологічними справами, а що я хотів присвятитися спортові всеціло, то з кінцем 1922 року розійшовся з Українською Військовою Організацією. Розсталися ми в згоді, без конфліктів, я просто заявив, що нічого мені там робити, мене зрозуміли й відпустили.

    У міжчасі я здобув чеський диплом інструктора спортового й узагалі фізичного виховання. Вернувшися до Львова, нав'язав я контакт з українськими спортовими колами і став інструктором до легкої атлетики й боксу в спортовому товаристві "Україна". З уваги на мій університетський диплом спортового інструктора, прийняли мене з одвертими раменами. Працювалося мені добре, взаємовідносини в нас були дуже гарні, але ... не міг я запрацювати стільки, щоб вижити з того, спортове товариство "Україна" було бідне.

    Вернувся я до Чехо-Словаччини шукати праці за моїм фахом — надаремно. Мені сказали, що є велике запогребування на вчителів фізичного виховання в Німеччині. Німцям обмежили військо тільки до 100.000, отож вони звернули свої зусилля на руханкові й спортові товариства, щоб туди спрямувати енерґію молоді. Покищо не вишколили вони потрібної кількости власних кваліфікованих інструкторів, використовують колишніх військових старшин, а їм бракує знання й досвіду в спортовому вихованні, тому є там великі перспективи для фахівця в тому ділі.

    При помочі ЦеСУС-а121 дістав я на дорогу дол. 90.00 і поїхав до Німеччини. Документів на подорож у мене не було, я мусів переходити "на зелену границю" і за порадою осіб, що вважалися добре поінформованими, ліпше було туди переходити з польської сторони недалеко тих околиць, де збігалися з собою Німеччина, Чехо-Словаччина й Польща. На границі мене зловили, відібрали гроші й посадили в тюрму майже на чотири місяці. Це була моя вина, бо я подався за німця, з того вийшло непорозуміння й багато часу пішло на провірку моєї особи. Власне, я повинен був відразу подати моє правдиве назвище і причину, чому йду до Німеччини. Тоді правдоподібно скінчилося б на тому, що покарали б мене грошовою гривною і пару тижнями арешту за нелеґальний перехід границі.

    Тюрма було вогка й погана, я там занедужав на груди. Коли мене звільнили, поїхав додому, бо й не мав куди. У Львові знов не міг я знайти іншого зайняття, крім спортового інструктора в товаристві "Україна". Мої товариші в Чехії знову викликали мене туди, обіцюючи знайти посаду. Працю мені знайшли, та була вона тяжка й малоплатна — я працював при реґуляції річки Велтци. Приходилося бідувати, спочатку мусів я ночувати по квартирах товаришів, бо не ставало грошей, щоб найняти мешкання. Там пізнав я мою теперішню дружину, оженився, ми разом училися й собі помагали. Заробляв я на прожиток працею на будовах, що хоч тяжка, але більше платна, як при реґуляції річок. Так було, доки ми обоє не покінчили наших студій і тоді вернулися до Галичини в половині вересня 1926 року. Замешкали ми в моєї дружини в Перемишлі. До Львова приїздив я звідти тільки один раз. Мені порадили навчитися книговедення, бо з моїми університетськими студіями та ще й без нострифікації, в Польщі далеко не зайду. Мене ж усе тягнуло до спорту й руханки, я зачитувався в тій фаховій літературі, користаючи з бібліотеки товариства "Сокіл" у Львові".

Голова трибуналу: Як ви зійшлися з Юліяном Головінським?

Михайло Вербицький: Я стрінувся з ним на три дні перед арештуванпям. Було це в каварні "Де ля пе". Багато колишніх українських військовиків були в подібному до мого положення і ті, кому пощастило якось улаштуватися, помагали своїм товаришам. Головінський обіцяв виробити мені посаду в "Просвіті". Яка б вона не була, але напевно буде ліпша, як у товаристві "Україна".

Тепер поллялася на Михайла Вербицького повінь питань.

Голова трибуналу: Як вас арештовано?

Вербицький: На проході. Я тількищо перебув ґрипу й вийшов надвір подихати свіжим повітрям. Як лише вийшов я з хати, завважив, що йде за мною поліційний аґент. Хоч мені й у думку не приходило, що можуть за мною слідкувати, але той аґент робив це так очевидячки незручно, що я не міг того не завважити. Знаючи добре Львів, я легко міг висмикнутися з-під його опіки, та не почуваючи за собою нічого злого, я не звертав на нього уваги. Коли я відійшов досить далеко від хати — підступили до мене вже два аґенти й арештували. Ідучи з ними до поліційного комісаріяту, я ввесь час питався, чого від мене хочуть і за що мене арештують, а не — як подавала поліція пізніше — аж тоді, коли побачив у Єзуїтському Городі мого брата Івана.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знаєте?

Вербицький: Знаю тільки Юліяна Головінського й Антона Стефанишина.

Голова трибуналу: А "Семка" — Дмитра Волощака знали ви?

Вербицький: Так, я був з ним знайомий з давніших часів, але про те, начебто він мав керувати розвідною роботою, довідався я аж від поліції.

Голова трибуналу: (відчитує листа з погрозами до проф. Станіслава Ґрабського, Прушинського та редактора "Ґазети Поранної" Конарського) Це ви писали ті листи?

Вербицький: Я їх не писав і взагалі сумніваюся, чи хтонебудь поважний міг писати такі штубацькі й дітвацькі погрози.122

Голова трибуналу: Але ж це ваше письмо!

Вербицький: Ні, і іде раз ні, абсолютно заперечую, що міг я колинебудь писати такі ідіотичні дурниці!

Голова трибуналу: Знали ви Володимиру Піпчинську?

Вербицький: Не був з нею знайомий і не чув про неї.

Голова трибуналу: (показує Михайлові Вербицькому пашпорта) Цього пашпорта знайдено в Піпчинської. Він ваш?

Вербицький: Ні, не мій.

Голова трибуналу: І фотографія на ньому не ваша?

Вербицький: І фотографія не моя.

Голова трибуналу: (передаючи пашпорта присяжним суддям) Цей пашпорт вироблений у Самборі, але він очевидячки фальшивий.

Присяжні передають собі документ з рук до рук, дехто з них голосно говорить, що фотознімок на ньому — Михайла Вербицького, та він далі тому заперечує.

Голова трибуналу: Ваше псевдо — Мирослав?

Вербицький: Ні, не моє. Псевда я не мав, бо й не потребував його.

Голова трибуналу: Чи ви сиділи в одній камері зо Жвіром і призналися йому, що належали до Української Військової Організації?

Вербицький: Зо Жвіром я сидів, це правда, але ніколи йому не то що до нічого не признавався, а й не говорив з ним про такі речі. Я не знаю, як можна собі й подумати, щоб я міг розмовляти з такими типами про того рода справи.

Голова трибуналу: Були ви в Станиславові?

Вербицький: Був, але не в тому часі, що мені закидають, та й не міг тоді бути. Це був час у самому розгарі підготови до Сокільської Олімпіяди і я, як інструктор та один з відповідальних за неї, ні на один день не міг покинути грища Сокола-Батька.

Голова трибуналу: Ви кажете, що їхали до Німеччини шукати праці. Але ви попалися на кордоні якраз у часі, коли Коновалець у Берліні зорганізував розвідний курс. Чи, бува, і ви не вибиралися на той курс?

Вербицький: На кордоні я попався в руки пограничників, того я не перечив і не перечу. Але про розвідний чи який інший курс у Берліні не мав я зеленого поняття та й не цікавили мене такі справи.

Голова трибуналу: Багато молодих людей різними шляхами пробиралися на той курс, могли й ви до них належати.

Вербицький: Можу тільки повторити те, що вже раз сказав — ні!

Зголосився до питань оборонець Михайла Вербицького, д-р Володимир Старосольський. Як. тільки піднявся він з лави оборонців, деякі з присяжних суддів витягнули з кишені "Слово Польске" й остентаційно почали читати, не слухаючи того, що говорить д-р Старосольський.

Д-р Старосольський: Як ви розсталися з Українською Військовою Організацією?

Вербицький: Між нами йшли різні дискусії. Я в дечому мав інакшу думку і мені почали дорікати, що я в той спосіб прикриваюся, щоб оправдати моє боягузтво. Це мене дуже заболіло й обурило і я, кінець-кінців заявив, що виступаю з Української Військової Організації. На ділі моє відношення до УВО в той час було вже чнсто формальне. Я майже виключно займався спортом і студіями фізичного виховання, не ставало мені часу па нічого іншого. Якийсь час потім дістав я офіційне повідомлення, що мене виключено з організації.

Д-р Волошин: Скажіть, хто такий "Юлько", що про нього згадує акт обвинувачення?

Вербицький: Яке було назвище "Юлька" — не знаю, хоч бачив його й говорив з ним. Він кілька разів приїжджав до Праги з краю виголошувати доповіді в нашій організації.

Д-р Волошин: Чи був це Юліян Головінський?

Вербицький: Але ж ні! Юліян Головінський постійно жив у Чехо-Словаччині, студіював у Брні на Моравах. А той чоловік приїжджав з краю нелеґальним способом "на зелену границю".

* * *

Допит Михайла Вербицького припинився, він сів на лаву обвинувачених побіч Василя Атаманчука і свого брата Івана, а до залі ввійшла Ольга Вербицька, молода й уродлива дівчина. Вона була перша з обвинувачених жінок, що мала пізнавати перед судом, і з того приводу в залі було багато жінок, що сиділи переважно по лівій стороні.

Ольга Вербицька, гарна, струнка, темна русявка, у високо під шиєю зап'ятій сукні, на питання голови трибуналу відповідає, що до вини не почувається, до Української Військової Організації не належала й розвідкою не займалася.

Голови трибуналу: Чи ви мали зв'язки з Дмитром Волощаком і з Володимирою Піпчинською?

Вербицька: Я знала їх обоїх. Волощак бував часами в нас, а з Піпчинською пізналася я при якійсь нагоді у Львові і тільки один раз з нею говорила.

Голова трибуналу: (витягає з актів листа) Тут маю вашого листа з привітаннями для Піпчинської. Між рядками того листа були подані симпатичним чорнилом усякі розвідочні інформації. Що ви на те скажете?

Вербицька: Я того листа не посилала поштою. Передала його незапечатаним123 Волощакові з тим, що він мав його доручити Піпчинській. Звідки взялися там дописані розвідні інформації — не знаю.

Голова трибуналу: В тій же самій конверті знайдено листа "Березовського" зо списком місцевин, де організація мала своїх людей і тих, де вона мала в найближчому часі почати свою діяльність. А були це саме міста, де мали свій осідок окружні команди польського війська.

Вербицька: Нічого про те не знаю.

Голова трибуналу: А звідки взялася в Піпчинської ваша адреса?

Вербицька: Не знаю. Вона не просила в мене адреси, а якби просила — була б дала. Чому ж мала б не дати? Може дістала від Дмитра Волощака.

Голови трибуналу: В одному листі до Піпчинської написано, що "Марія" — це псевдонім Ольги Вербицької. Правда це?

Вербицька: Знаю зо слідства, що був такий лист. Але "Марія" — це не я. Псевдоніму я не мала. Та й нащо він мені?

Голова трибуналу: В краківському процесі говорила Піпчинська, що казала вам вислати книжку "Крульобуйце".124 Ви просили в неї тієї книжки?

Вербицька: Ні, не просила і такої книжки не дістала.

Голова трибуналу: Зо слідства впливає, що через ваші руки переходили всі листи й інформації в розвідних справах, бо ви були зв'язковою між централею і тими, що збірали ті інформації на східньо-галицькому терені.125 Далі показує якогось листа і питається: — Знаєте, що це значить?

Вербицька: Це лист "Влодка". Але не знаю його назвища.

Голова трибуналу: Михайло Гук писав цього листа.

Потім відчитав листа, в якому Гук дуже сердечно ставиться до Ольги Вербицької і просить, щоб вона якнайшвидше виїхала зо Львова. Дивним-дивом ані голова трибуналу, ані прокурор не питалися Вербицької, що це мало значити, чому й куди мала б вона з таким поспіхом виїздити.

Голова трибуналу: Ви знали Олександру Яницьку?

Вербицька: Знала.

Голова трибуналу: Бувала вона в вас у хаті?

Вербицька: Бувала.

Толова трибуналу: А Стефанишина теж ви знали?

Вербицька: Я познайомилася з ним на площі Сокола-Батька. Він часами заходив до нас додому.

Голова трибуналу: Чи мешкав у вас?

Вербицька: Ні.

По черзі голова трибуналу переходить усіх підсудних на лаві. В більшості були вони незнайомі Ользі Вербицькій аж до часу слідства.

Голова трибуналу: Кажете, що ви не знали Остапа Дерлиці, а він же ж не криється з тим, шо приходив до вашої хати. Хіба ж ви ні разу його там не бачили?

Вербицька: Може й приходив, але тоді, коли мене не було вдома.

Голова трибуналу: Скільки вам літ? І чи закінчили ви вчительську семінарію?

Вербицька: Літ маю 19, а семінарію саме мала кінчати, перешкодив мені арешт.

Голова трибуналу: Ви вдома наймолодші?

Вербицька: Так. Крім двох братів маю ще одну заміжню сестру, всі вони старші від мене.

Суддя Антонович: А хто ще заходив до вашої хати?

Вербицька: Найчастіше приходили мої шкільні товаришки, рідше товариші. Часто ззаходив Бадівський.

Прокурор: Що ви робили 19 жовтня 1926 року?

Вербицька: Того собі не пригадую. Мабуть те саме, що й кожного іншого дня.

Прокурор: Їздили ви коли до Яворова? І чи знали там Шумського?

Вербицька: В Яворові не була, а Шумського не знала.

Прокурор: Чому ви писали привітання для Піпчинської в листі, а не на картці, як це звичайно робиться?

Вербицька: За карткою треба було б виходити до міста, а лист був у хаті, під рукою.

Д-р Старосольський: Ви сказали, що Бадівський бував у вас удома. Коли ви бачили його останній раз?

Вербицька: В день перед його арештуванням. Він прийшов до нас, застав моїх товаришок (подає їхні назвища) і помагав нам розв'язувати математичні завдання. Просив, щоб найперше грати у "флірт",126 а потім він напише мені задачу. А другого дня не прийшов і я лишилася без завдання. Мені сказали, що вже не прийде, бо арештований.

Голова трибуналу: Чи це було 19 жовтня?

Вербицька: Не знаю, але пам'ятаю, що на день перед його арештуванням.

Голова трибуналу: Чи прийшов тоді додому ваш брат Іван?

Вербицька: Так, пригадую собі це.

Голова трибуналу: А Бадівський сказав, що не був у вас того дня.

Вербицька: Не розумію, чому він мав би таке говорити.

Д-р Новак-Пшиґодзький: Як довго грали ви тоді в "флірт"? І коли прийшов ваш брат?

Вербицька: Вже не пам'ятаю, як довго. Брат прийшов трохи пізніше, не можу того подати, коли саме.

IV.

Покликано на допит чергового підсудного, Юліяна Головінського. Як тільки ввійшов він до залі — високий, прямої постави, з бистрим поглядом очей — і по перших словах його виразної та голосної мови видно було, що це військовий командир, певний себе, звичний до респекту від свого оточення, до наказування й послуху від других.

Після того, як голова трибуналу коротко повторив йому закиди обвинувачення, щоб він заявився до них і також сказав, чим займався до моменту свого арештування, Юліян Головінський відповів:

    "До Української Військової Організації я не належав і розвідкою не займався. Від 1923 року перебував я в Чехо-Словаччині, доповняв мої ветеринарійні студії. Закінчивши їх, вернувся я до Галичини в березні 1926 року. На нострифікацію моїх студій потрібно було двох років і я мусів закинути ту думку, не мавши фінансових засобів. Почав заробляти на життя торговельним посередництвом і представництвом різних фірм".

Голова трибуналу: Зо слідства виходить, що ви брали дуже визначну участь в Українській Військовій Організації, були її Крайовим Командантом.

Головінський: Це незгідне з правдою, бо я до тієї організації не належав.

Голова трибуналу: А звідки ж псевдонім "Юлько"?

Головінський: Це не псевдонім, тільки дійсне моє ім'я, здрібніле від Юліян. Ніхто хіба не вживає свого власного імени, як псевдонім, бо тоді це не є ніяке псевдо.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знаєте?

Головінський: Тільки одного Михайла Вербицького, з давніших часів. Одного разу випадково стрінувся я з ним на вулиці Лева Сапіги. Ми розговорилися і в ході тієї нашої розмови Михайло Вербицький жалівся, що не має з чого жити, не може знайти праці. Я хотів помогти йому й підшукати працю, ми домовилися на зустріч у каварні "Де ля пе", щоб ближче обговорити різні можливості, і я тоді обіцяв йому постаратися про посаду в "Просвіті".

Голова трибуналу: Про ту справу запитувано свідків директора Михайла Галущинського й д-ра Івана Ґижу, з їхніх свідчень це виходить інакше, як ви говорите.

Головінський: Не знаю, що саме вони говорили, але я хотів постаратися про приміщення Михайла Вербицького в "Просвіті". Я сам працював там свого часу, як люстратор читалень "Просвіти". Гіркий це хліб — уже при першій люстраційній поїздці арештувала мене поліція. Я мав намір просунути туди Вербицького, бо не зважаючи на все — це вдячна праця і ліпше працювати там, як ходити безробітним.

Голова трибуналу: Ви знали Дмитра Волощака і Володимиру Піпчинську?

Головінський: Волощака я знав, він служив у моїй бриґаді. Піпчинської не знаю.

Голова трибуналу: А звідки взявся в Піпчинської ваш пашпорт?

Головінський: Не знаю. Навіщо мені підроблений пашпорт, коли я жив цілком явно, приїхав сюди з Чехо-Словаччини на леґальний пашпорт і якби хотів знову виїхати за границю, міг би собі тут виробити новий.

Прокурор: Але фотографія, знайдена в Піпчинської, — ваша?

Головінський: Так, моя.

Прокурор: Де ви робили той знімок?

Головінський: В мене є кільканадцять аматорських фотографій, робилися при різних нагодах. Мої знайомі, особливо з війська, часто просили мене про знімок на пам'ятку і я ніколи їм не відмовляв.

Прокурор: А чому на фотографії в Піпчинської ім'я не ваше, тільки фіктивне?

Головінський: Не знаю і навіть не можу зрозуміти. Хтось мусів мати в тому якусь ціль. Як попалася туди моя фотографія .теж мені невідомо. Пригадую собі, що у Львові створився комітет, що збирав матеріяли, спогади, документи й світлини до історії VI Бриґади Української Галицької Армії, якої я був командиром. Між іншими речами, я вислав туди також дві мої фотографії. Можливо, що одна з них дісталася в руки Дмитра Волощака, який, якщо не помиляюся, також входив у склад того комітету, і потім через нього дісталася до Піпчинської.

Д-р Старосольський: Який ваш погляд на теперішню ситуацію в краю?

Головінський: Я самостійник, боровся за самостійну українську державу і далі її бажаю. Одначе, вважаю, що після 15 березня 1923 року треба погодитися з існуючим станом і що дотогочасні способи активної боротьби проти нього не мають виглядів.

Д-р Волошин: Яка була ваша постава в часі походу на Київ 1920 року?

Головінський: Частини Української Галицької Армії, що лишилися в Україні, були включені до совєтського війська. Ми не хотіли боротися по большевицькому боці проти армії Української Народньої Республіки з Головним Отаманом Симоном Петлюрою на чолі, і тоді я перевів дві бриґади УГА на сторону армії УНР і в ній був корпусним командиром. З тієї причини і через мої погляди на політичне положення мав я великі неприємності від частини української галицької суспільности.127

Все обвинувачення Юліяна Головінського, як Крайового Коменданта Української Військової Організації, спиралося тільки на "довірочних інформаціях" поліції, а розвідку закидали йому лише на тій підставі, що в Піпчинської знайшовся його фальшивий пашпорт. Після вияснення Головінському — вірили в те судді, чи ні, це інша справа — але не було вже про що його розпитувати і тому його допит скінчився надзвичайно швидко.

Також коротко тривав допит четвертого підсудного, Антона Стефанишипа. Він тільки пів року побував на волі після звільнення з "процесу поштовців" у Львові, не встиг ще віддихнути по довгій слідчій в'яниці, як поліція знову запроторила його за ґрати. Не могла погодитися з тим, що Стефанишин висовгнувся їй з рук.

Низького росту, ясноволосий, у темно-синьому костюмі, на питання голови трибуналу, чи почувається до вини в закидах акту обвинувачення, заперечив те, кажучи, що ані не належав до Української Військової Організації, ані ніколи не займався розвідочною роботою.

Голова трибуналу: Скільки вам років?

Стефанишин: Я скінчив 30 літ.

Голова трибуналу: Розкажіть про свою військову службу і чим ви займалися після повороту з війни.

Стефанишин: В українському війську служив я найперше в Українській Галицькій Армії від листопада 1918 року, а потім у Дієвій Армії УНР, звідки мене, як галичанина, відпущено додому з хвилиною, коли Армія УНР знайшлася в Галичині. 1922 року мене арештовано, випущено на волю по кількох місяцях і я вчителював у Долині. Потім другий раз був я арештований у Бережанах і сидів знову кілька місяців, після чого знову арештовано мене 1925 року і я сидів до липня 1926 року, як обвинувачений у "процесі дванадцятки" у Львові під замітом приналежности до УВО. Також тоді мене в процесі звільнено і я поїхав додому відпочивати. У жовтні 1926 року приїхав я до Львова шукати праці і якийсь час працював у редакції "Вістей з Лугу". Посада ця була благенька, я знайшов ліпшу в Долині, вернувся туди й жив у Долині аж до арешту 27 січня 1927 року.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знали?

Стефанишин: Знаю Вербицьких і всіх тих, що з Долини або з Долинщини.

Голова трибуналу: Кого ви знали в Долині?

Стефанишин: Можу сказати, що майже всіх українців. Це мале місто, всі там з собою знайомі.

Голова трибуналу: Чули ви про те, що Михайло Гук був провокатором?

Стефанишин: Чув про те в харчівні Академічного Дому у Львові. Говорило про те більше людей.

Голова трибуналу: Ви ходили до родини Вербицьких?

Стефанишин: Частенько туди заходив, але не мешкав у них, як це твердить поліція.

Голова трибуналу: У вас знайдено фотографічний апарат.128

Стефанишин: Так, але це не мій, це власність "Лугу".

Голова трибуналу: Ви були знайомі з Дмитром Волощаком і з Піпчинською?

Стефанишин: Волощака я знав, Піпчинської — ні.

Голова трибуналу: В Піпчинської знайдено циркуляційну картку з вашим фотознімком, підписану "Клєчко". Що на те скажете?

Стефанишин: Нічого не знаю про те.

Голова трибуналу: Коли ви фотографувалися останній раз?

Стефанишин: У серпні 1926 року.

Голова трибуналу: А вже в вересні знайдено в Піпчинської ту циркуляційну карточку з вашою світлиною.

Тут голова трибуналу відчитує одне місце з листа Ольги Вербицької до Олександри Яницької, де мова про Стефанишина.

Суддя Дворжак: Ви хотіли виїхати за границю?

Стефанишин: Хотів. Від давна. І робив заходи до того.

Дворжак: Чи Волощак обіцяв вам виробити пашпорта?

Стефанишин: Так. Казав, що має знайомих у Варшаві і при їхній допомозі постарається мені про пашпорт, щоб я міг виїхати за кордон. Я знав, що тут пашпорту не дістану. А виїхати дуже хотілося, щоб звільнитися від безнастанних переслідувань поліцією.

Д-р Павенцький: Що ви робили з кінцем 1923 року після виходу з тюрми?

Стефанишин: Шукав праці. Та сама історія повторялася після кожного арештування, хоч завжди показувалося, що я невинний, і мусіли мене звільнити. Але щодо заробітньої праці доля не була для мене ласкава.

Голова трибуналу: Ви дописували до часописів?

Стефанишин: Писав до "Нового Часу" й до інших. Також писав поезії.

Д-р Павенцький: Ви користувалися літературним псевдонімом?

Стефанишин: Так. Звичайно підписувався я як Антін Вартовий.

Д-р Павенцький: А на які теми ви дописували до газет?

Стефанишин: На різні — політичні, літературні, спортові — залежно від того, чого від мене хотіли.

Д-р Павенцький: Отже ви не скривали своїх політичних поглядів?

Стефанишин: Ні. Хоч, практично в політичному житті участи не брав і не записався до ніякої політичної партії.

Не було про що більше розпитувати Антона Стефанишина, він же ж ледве встиг вивітрити тюремний запах зо свого одягу, як знову закрилася за ним в'язнична брама.

* * *

Олександра Яницька — друга з обвинувачених у цьому процесі жінок. Виглядає втомлена тюрмою, обличчя худеньке й бліде, очі запалі, говорить тихо-тихенько, ледве чутно. Не можна опертися враженню, що вона хвора, поважно хвора і її місце не у в'язниці, тільки в санаторії.

Заперечує закиди обвинувачення — не належала до Української Організації і нічого не мала спільного з розвідкою.

Голова трибуналу: Чим ви займалися в Долині?

Яницька: Я була вчителькою.

Голова трибуналу: Ви там постійно жили, не виїжджали нікуди?

Яницька: Часами я приїжджала до Львова, щоб побачитися з моїм судженим.

Голова трибуналу: Кого з обвинувачених ви знали?

Яницька: Тільки всіх троє Вербицьких і тих, що мешкали в Долині.

Голова трибуналу: Але Василя Атаманчука ви також знали?

Яницька: Я його знала, як Олександра Біласа. Часом теж називали його "Довгим". Про те, що він називається Атаманчук, довідалася я аж у слідстві.

Голова трибуналу: В слідстві ви сказали, що "Довгий", це не Василь Атаманчук, тільки Семко Довгань.

Яницька: Я не знала, чи Білас-Атаманчук уже арештований, і хотіла в той спосіб його захоронити.

Голова трибуналу: Були ви у Львові в січні 1927 року?

Яницька: Була раз на забаві "Маланки".129

Голова трибуналу: Ви говорили Стецюковій,130 що ваш наречений є одним з убивників куратора Собінського?

Яницька: Ніколи я такого не говорила!

Голова трибуналу: Але вона так свідчила. Чому ж мала б говорити неправду?

Яницька: Як я можу про те знати?

Голова трибуналу: Коли поліція прийшла по Вербицького, ви тримали в руках течку з ґазовою маскою?

Яницька: Я думала, що в тій течці є мої любовні листи, мені не хотілося, щоб чужі люди їх читали і я мала намір їх спалити.

Голова трибуналу: Ви адресували свої листи не до вашого нареченого тільки до його батька. Чому?

Яницька: Так казав мені адресувати мій наречений.

Власне, нема ніяких доказів вини Яницької, вона підозріла головним чином тому, що була судженою Івана Вербицького і поліція твердила, що з тої причини різними способами йому помагала. Про те мали свідчити деякі місця з широкого листування між ними обоїми, що їх поліція дуже натягнено інтерпретувала намагаючися представити, як домовлений кодований спосіб порозуміння, зручно вплітаючи ті місця в зміст листів. Частину таких місць уже відчитувано при допиті Івана Вербицького, а тепер суд це продовжував у відношенні до Олександри Яницької. Голова трибуналу відчитував декілька таких місць і Яннцька пояснювала їх дослівно таким способом, як це робив Іван Вербицький.

Голова трибуналу: Ви нібито не займалися розвідочною роботою, але в листах Івана Вербицького є різні місця, що натякають на те, щоб виконати його доручення.

Яницька: Якінебудь доручення відносилися тільки до того, щоб або відобрати від когось, або передати комусь його книжки.

Голова трибуналу: Що значить місце в листі Івана Вербицького до вас з 19 жовтня 1926, де він пише: "не можу відважитися"?131

Яницька: Ми трохи погнівалися і він не міг відважитися приїхати до мене.

Голова трибуналу: А ось ще один з його листів у жовтні 1926: "ходжу, як мокра курка поміж дощ, а інші вигріваються на печі".

Яницька: Я не можу того пояснити, бо й не можу спам'ятати всього того, що писалося в так багато листах.

Голова трибуналу: (далі відчитує різні місця, що ніби мали б свідчити про домовлений спосіб порозуміватися про розвідні справи, чого Яницька теж не може пояснити йнакше, як тільки так, як вони написані, і закінчує питанням) Як розуміти ваші слова з листів до нього: "Я хочу тебе бачити незламним працівником на народній ниві".

Яницька: Я хотіла, щоб він здав матуру, оженився і щоб потім ми разом працювали та, щоб не тільки заробляти на прожиток, але щоб з того була якась користь для нашого народу.

Голова трибуналу: Ви також писали в одному листі з тюрми: "Я тому винна, що ти сидиш".

Яницька: Я почувалася винна перед ним за те, що в мене забрано всі його листи до мене.

У тому місці з'являється в залі слідчий суддя Янушевський, підійшов до прокурора і шепнув йому щось на вухо:

Прокурор: Чи ви діставали якісь гроші від мами до тюрми?

Яницька: Дістала раз десять долярів.

Прокурор: Писали ви мамі про своє тяжке положення ?

Яницька: В останньому листі натякала про те.

Прокурор: Це не годиться з тим, що ви завжди говорили, що ваша мама — заможна.

Присяжний суддя: Скільки разів ви були в Вербицьких?

Яницька: Всього-навського яких п'ять разів.

Присяжний суддя: Чи ще хтось інший, крім Івана Вербицького залицявся до вас?

Яницька: Так, перед тим женихалися й інші.

Присяжний суддя: Де мешкала ваша мати?

Яницька: В північній Америці.

Присяжний суддя: В яких банкнотах діставали ви від неї гроші?

Яницька: Різно — по десять, двадцять долярів.

Присяжний суддя: Якої барви були ті доляри?

Яницька описує, як виглядали гроші, що їх отримувала від матері, а на питання ще одного присяжного судді розказує, де і як вимінювала ті гроші в Долині на польські злоті. Опісля, теж на його домагання, написала на картці адресу своєї матері в Америці.

Ще випитував Яницьку суддя Зґуральський докладніше про те, який вона мала маєток, як часто отримувала гроші від матері і чи помагала Івану Вербицькому, після чого до питань зголосилися оборонці.

Д-р Давидяк: Чи ви знали все про життя Івана Вербицького?

Яницька: Я знала те, що він мені говорив, а чи це було все — як я можу сказати?

Д-р Давидяк: У деяких ваших листах, наприклад з 21 і 26 листопада, 2 й 10 грудня, ви завжди просили його, щоб був з вами щирий. Чому ви чак писали?

Яницька: Мені здавалося, що в нього якась життьова тайна й тому він не зовсім одвертий зо мною.

Д-р Давидяк: Ви діставали від нього картки з різних місцевин. Чи перед виїздами писав або говорив, куди їде?

Яницька: Власне, що нічого не говорив. Коли писав з-за Львова, мене вражало, що ніколи мене не попереджував про свій виїзд.

Д-р Давидяк: Коли ви довідалися, що було в тій течці, з якою вас арештовано в Вербицьких?

Яницька: Аж у поліції.

Д-р Старосольський: Чи забрано в вас усе ваше листування з Іваном Вербицьким?

Яницька: Так, це були всі листи, що їх я дістала від нього.

Д-р Старосольський: Чи звірювався перед вами наречений, що має перед собою якийсь важний учинок, який може йому зламати життя?

Яницька: Ніколи чогось подібного не говорив.

Д-р Старосольський: Яке враження зробила на вас вістка про атентат на Собінського? Чи не приходило вам на думку, що може це зробив ваш наречений?

Яницька: Ніколи я так не думала.

* * *

Прийшла черга на Володимира Дармохвала. Він обвинувачений тільки за розвідочну діяльність.

Голова трибуналу: Де й коли ви служили в польському війську?

Дармохвал: Від жовтня 1925 служив я в 53 полку, звідти перейшов до школи підхорунжих.

Голова трибуналу: Вам закидують, що ви доставляли розвідчі матеріяли Олександрі Яницькій та Іванові Вербицькому.

Дармохвал: Про те я нічого не знаю, розвідних матеріялів я нікому не давав, а Івана Вербицького перший раз у моєму житті побачив аж у тюрмі.

Голова трибуналу: Скільки разів ви були у Львові за час вашої військової служби?

Дармохвал: Я приїжджав туди тричі.

Голова трибуналу: Ви позичали книжки Нусі Яницькій?

Дармохвал: Позичав один раз у Стрию.

Голова трибуналу: Вона там жила?

Дармохвал: Вона мешкала там у часі, коли я відбував військову службу.

Голова трибуналу: Невже? Прошу це запротоколувати. Чому Іван Вербнцький писав Олександрі Яницькій, щоб вона забрала від вас книжки?

Дармохвал: Звідки я це можу знати? На те може відповісти хіба сам Вербицький.

Д-р Павенцький: Ви мали власну бібліотеку? Якого рода книжки були в ній?

Дармохвал: Я люблю книжки і назбирав їх чимало в моїй бібліотеці. Про те було загально відомо в Стрию і нераз приходили до мене позичати книжки шкільні учні й учениці.

Д-р Павенцький: Чи ви заявляли в війську, що ви українець?

Дармохвал: Так. Я ніколи з там не крився, що я українець, і всі, хто мав там зо мною діло, про те знали. Я навіть голосився до звіту, щоб звільняти мене від обов'язків у греко-католицькі свята.

На допиті Володимира Дармохвала скінчився шостий день судового процесу.

V.

Сьомий день процесу почався на цілі дві години пізніше, бо аж пів на дванадцяту, а це тому, що того дня були ім'янини президента Польщі, Іґнацого Мосціцького, державні урядовці брали участь у Богослужебних відправах у костьолах.

Перед суд покликано Володимира Дзіся, середнього росту, русявого, у чорному одязі. Говорив він дуже тихо. Мусів чути його трибунал, до якого Дзісь був звернений обличчям, але слабо було чути по боках і від сторони лави оборонців і від присяжних.

На питання голови трибуналу подає Дзісь, що не почувається до вини, не належав до Української Військової Організації і не брав участи в розвідочній роботі. Під час війни 1918 року не служив у війську, вступив до українського війська аж у Чехо-Словаччині. Був у Совєтській Україні, якийсь час навіть слідкувала за ним там Чека.132 Вчився у Львові, одночасно заробляючи на хліб, а матуру здав у Німецькому Яблінному в Чехо-Словаччині.

Голова трибуналу: Кого з підсудних знаєте?

Дзісь: Тільки Станиславу Дзьобівну.

Голова трибуналу: Від коли ви знайомі з нею?

Дзісь: Від 1924 року. Голова трибуналу: Вав відомо, що Іван Вербицький їздив до Лодзі на ваші папери?

Дзісь: Я йому документів не давав.

Голова трибуналу: Але ви знали Івана Вербицького?

Дзісь: Ні, не знав.

Голова трибуналу: Коли вас арештували, ви викинули на землю якийсь папірець.

Дзісь: Так не було, я нічого не викидав.

Голова трибуналу: Не говорите правди. Ви папір викинули, його піднято і я маю його ось тут перед собою. В ньому є точні інформації про Янівське летовище та й інші. (Відчитує зміст тої записки). Поліпійні звідомлення кажуть, що ви разом з Іваном Вербицьким ходили на залізничий двірець.

Дзісь: Поліція мусіла помилитися. Чи в моєму чи в Івана Вербицького товаристві, це мусів бути хтось інший.

Голова трибуналу: Ви їздили до Праги в грудні 1926 року і вернулися до Львова 1 лютого 1927 року. Чого ви туди їздили?

Дзісь: Мені треба було обговорити справу продажу й кольпортажу місячника "Національна Думка".

Голова трибуналу: У вас знайдено деякі книжки, наприклад — "Шпєґоство войскове".133 Звідки ви взяли ту книжку?

Дзісь: Я собі її купив. Ще з давнішого часу, а головно від 1924 року, коли тут постійно відбувалися судові процеси проти молодих українців за державну зраду і на них завжди говорилося також і про військову розвідку, я тим зацікавився. Книжка була видана леґально, продавалася у львівських книгарнях і так само леґально я її купив.

Голова трибуналу: А книжка "Війна будучности"?

Дзісь: З тої ж самої причини купив я собі теж і ту книжку.

Голова трибуналу: Ви мали який псевдонім?

Дзісь: Не мав, бо не потребував. Але ще з малого хлопця називали мене "коником", бо я тоді все був жвавий і веселий.

Голова трибуналу: В слідчій тюрмі ви ставили опір ключникові Андрейчукові в виконуванні його обов'язків. З якої причини?

Дзісь: Я мав у кишені папір — зовсім невинного змісту. Андрейчук хотів мені його витягнути, я проти того запротестував, а він почав викручувати мені руку.

Голова трибуналу: Кажете, що цей папір був зовсім без значення, а ви ж хотіли його проковтнути.

Дзісь: Хотів, хоч у ньому не було нічогісінько важного, чогось такого, що відносилося б до слідства. Мене обурила брутальність тюремника, проти якої я був безборонний і не мав іншого способу, щоб проти неї запротестувати.

Голова трибуналу: Ви протестували в той спосіб, що копали Андрейчука ногами.

Дзісь: Хочби й хотів, то не міг. На мій крик збіглося шість тюремників і тримали мене за руки й ноги. Кожен з них окремо був куди сильніший від мене і як би я не пручався, не міг би дати ради. Мене тримали так міцно, що я й рушитися не міг. Сам Андрейчук на цілу голову вищий за мене, — було б божевільне з ними битися. Якщо й копнув хтось Андрейчука, то напевно котрийсь з тих ключників у суматосі, а не я.

Прокурор: Коли ви вперше побачили журнал "Національна Думка"?

Дзісь: У 1925 році.

Прокурор: Ви кольпортували цей журнал?

Дзісь: Так. Я написав до видавництва "Національної Думки" і мені присилали спершу щомісячно по 30 примірників, а потім і більше. Я хотів перебрати кольпортаж журналу на всю Галичину, але його ціна була трохи за висока для масового збуту — один злотий за примірник. Я повідомив видавництво, щоб міг би продавати куди більше; якби ціна була приступна. Редактор "Національної Думки", Олесь Бабій, хотів особисто познайомитися зо мною і при тій нагоді могли б ми грунтовно обговорити кольпортаж і домовитися про мою виключність на нього. Незабаром мала вийти з друку книжка Олеся Бабія "Гуцульський курінь", він її також хотів відпустити в кольпортаж, переславши одну тисячку примірників. Я мав надію продати всі, бо ціну за книжку встановлено одного злотого, хоч книжка була куди більша від одного числа "Національної Думки". Такі справи вимагають обопільного довір'я і нам треба вирішити це в спільних переговорах.

Прокурор: Чи в Чехо-Словаччині належали ви до Української Військової Організації?

Дзісь: Не належав.

Прокурор: У вас знайдено список старшин і підстаршин Української Галицької Армії.

Дзісь: Я постарався про такий список. Була думка заснувати товариство старшин і підстаршин, частинно для самодопомоги, а з другого боку, щоб фінансувати списування історії окремих частин Української Галицької Армії. Я був заінтересований у тому, щоб таке товариство якнайшвидше постало і взялося за видавничу діяльність, де і для мене знайшлося б місце, тим більше, що я вже займався кольпортажем інших видань.

Прокурор: Від кого отримували ви книжки з тематикою військової розвідки? Чи не під Петра Сайкевича, що був експонентом Української Військової Організації в Празі?

Дзісь: Я не мав ніякого діла з Петром Сайкевичем. Всі книжки й брошури діставав я з редакції "Національної Думки".

Цілу низку питань для висвітлення важливих у справі подробиць, почав ставити його оборонець, д-р Лев Ганкевич, знаний зо своєї "політичної жилки".

Д-р Лев Ганкевич: Поліція твердить, що ви ще були у Львові 23 грудня 1926 року, а ви кажете, що тоді були в Празі. Можете це доказати?

Дзісь: Можу хочби й зараз, це не трудно. До актів є долучені деякі листи, що їх зміст свідчить про те, а коли треба — можу й свідків поставити.

Д-р Ганкевич: В гімназії вас називали "коником". Від коли вас почали так кликати?

Дзісь: Ця назва причепилася до мене ще в нижчій гімназії. Я був веселої вдачі, верткий і несидющий, не міг спокійно витримати на одному місці.

Д-р Ганкевич: Але й у восьмій гімназійній клясі ще так вас кликали, коли ви не стрибали, як лошак.

Дзісь: Мовчить.

Д-р Ганкевич: То я вас виручу. Ви занадто бігали за дівчатами, як жеребець на пасовищі. (В залі сміх). Ви згадували про Олеся Бабія. Хто він?

Дзісь: Це зовсім неполітична людина, відомий український поет і міг би, так мені здається, кожної хвилини приїхати сюди без перешкод. Тоді він редаґував "Національну Думку".

Д-р Ганкевич: Чому ви спеціяльно цікавилися військовою літературою?

Дзісь: Ще не так давно скінчилася світова війна, а вже говорять про другу. На той випадок і ми, українці, мусимо принаймні знати щось і вміти відповідно до того поводитися.

Д-р Ганкевич: Та ж ви не генерал! Але лишім це. Скажіть мені, чи ви бачите якісь різниці в розвідочній роботі?

Дзісь: Хіба те, що не кожна розвідка однакова. Що інше робити її для добра свого народу, а що інше — для наживи, за гроші.

Д-р Ганкевич: А ви взяли б на себе розвідку для добра свого народу?

Дзісь: Якось не думав про те. Але думаю, що ні. Не тому, щоб уважав це ганьбою, але я чуюся на силах і в енерґії до чогось сильнішого, актившого.

Д-р Ганкевич: Знаєте щось про розвідку в польській революційній літературі?

Дзісь: Хотів відповідати, згадав про паню Пілсудську, однак голова трибуналу його перебив і заборонив.

Д-р Ганкевич: Є там між паперами заклик українських старшин. Що він пропонує?

Дзісь: Це заклик, щоб заснувати товариство колишніх старшин і підстаршин, про що я говорив тут.

Д-р Ганкевич (пояснює, що таке товариство вже заіснувало в часі, коли Дзісь сидів у тюрмі й запитує): Як ви думали влаштувати собі життя після 15 березня 1923 року і що ви думали про положення, яке тоді витворилося?

Дзісь: Було ясно, що колесо історії хвилево обернулося в нашу некористь. Але я був і є певний, що ми ще двигнемося знову.

* * *

Станислава Дзьоба, симпатична білявка, дрібного росту, на питання голови трибуналу каже, що має 22 роки, живе під числом 22 Жовківської вулиці і є приватною учителькою.

Голова трибуналу: Ви свідомі того, що вам закидує акт обвинувачення?

Дзьоба: Так, але я не належала до Української Військової Організації і не мала ніякого відношення до військової розвідки.

Голова трибуналу: Чому ви подали фальшиве назвище й неправдиву адресу при вашому арештуванні?

Дзьоба: Я не сподівалася, що це на довше, думала, що на день-два, так, як арештовано багато українців у Львові. Якраз тоді я вислала прохання про посаду й боялася, що коли проголоситься моє правдиве назвище в газетах, посади не дістану.

Голова трибуналу: І тому ви назвали себе Марія Добош?

Дзьоба: Так, я подала перше-ліпше, що мені тоді прийшло до голови.

Голова трибуналу: Ви сказали в слідстві, що не знали Петра Сайкевича?

Дзьоба: Це була правда, я не знала його особисто.

Голова трибуналу: Але ви писали листа до нього.

Дзьоба: Писала один раз, хоч його не знала, вислала листи в імени Оленки.

Голова трибуналу: Виходить, що та Оленка приходила до вас, разом з нею ви читали листи, що приходили на вашу адресу від Петра Сайкевича. І що ви думали про зміст тих листів?

Дзьоба: Я не бачила в них нічого протидержавного, вони мені видавалися цілком звичайні.

Голова трибуналу: Хто це, та Оленка?

Дзьоба: Не хоче того виявити.

Голова трибуналу: Прошу це запротоколувати! (До Станислави Дзьоби); Коли ви вважали, що ті листи такі собі цілком нікому нешкідливі, то чому ви не виявили Оленки і чому зберігали в себе її листи?

Дзьоба: В неї була дуже зла мачуха, погано до неї ставилася, за будь-що чіпалася, переглядала її речі, тому Оленка нічого не хотіла тримати в себе.

Голова трибуналу: У вас ще й інші листи знайдено, а ви подали їх за свої.

Дзьоба: Я думала, що нема в тому нічого каригідного.

Голова трибуналу: Що значить в одному місці осторога для Оленки: "Будь обережна, щоб не впали на слід, що дівчата грають якусь ролю"?

Станислава Дзьоба пояснює, що в тому нічого не було такого, що мало б відношення до таємної чи нелеґальної організації.

Голова трибуналу: В слідстві ви взяли на себе деякі речі, щоб захоронити своїх товаришок (тут відчитує її показання в слідстві, не зовсім згідні з тим, що вона тепер говорить) і бачу, що ви це й далі робите.

Станислава Дзьоба признає, що це правда.

Голова трибуналу: Звідки ви взяли книжку "Війна будучности" і "Військове шпигунство"?

Дзьоба: Приносив мені їх Дзісь разом з "Національною Думко", що її я кольпортувала.

Голова трибуналу: Ви любилися з Дзісем?

Дзьоба: Так.

Суддя Антоневич: Що це значить "приватна вчителька"? Чим ви займалися?

Дзьоба: Я давала приватні лекції учням і так заробляла собі на життя. Ввесь час старалася я про сталу вчительську посаду, тому й затаїла має правдиве назвище, коли мене арештовано.

Антоневич: Передаючи вам книжки з "Національною Думкою", говорив вам Дзісь про них?

Дзьоба: не пригадую собі.

Голоситься до слова оборонець Дзьоби, д-р Лев Ганкевич, відчитує відповідь на подання Дзьобівної до волинської шкільної округи за посадою. Відповідь відмовна і прийшла вже аж після її арештування.

Д-р Ганкевич: Чи ви втікали, як заарештовано Дзіся?

Дзьоба: Не втікала, не мала до того причини.

Д-р Ганкевич: Ви говорили, що цілком не читали тих військових брошур, що їх вам приносив Дзісь. Чому ви їх не хотіли перечитати?

Дзьоба: Я приймала ті книжки, не хотіла вразити Дзіся. Але мене ані трохи не цікавлять військові справи.

Д-р Ганкевич: Які були відносини між Дзісем та "Оленкою"?

Д-р Ганкевич хоче це висвітлити докладніше і ставить Дзьобівній низку питань, що на них вона відповідає дуже коротко, неясно й виразно неохоче. Все ж таки з того виходило, що найперше Сайкевич відбив Дзісеві "Оленку", а пізніше Дзісь відплатив Сайкневичеві тією самою монетою.

Голова трибуналу: Недаремно ж називали Дзіся "коником".

Д-р Ганкевич: Чи кольпотраж "Національної Думки" приносив вам якусь користь?

Дзьоба: Я це робила безплатно, хотіла помогти Дзісеві, що намагався тим способом, розбудовуючи продаж книжок, заробити собі на прожиток.

Д-р Ганкевич: Які ваші домашні матеріяльні умовини?

Дзьоба: Мусимо жити дуже скромно. Ще доки жив батько, що працював друкарським складачем у "Слові Польскім", було сяк-так, коли помер, — даємо собі раду самі й часами приходиться дуже скрутно. Тому я так дуже старалася про якусь посаду, — і не мала щастя.

* * *

Остап Дерлиця, — високий брюнет, поважного вигляду, хоч йому тільки 23 роки, — не почувається до ніякої вини, бо ані до Української Військової Організації не належав, ані не мав поняття про розвідку.

Голова трибуналу: Ви знали Шумського?

Дерлиця: І не чув про такого.

Голова трибуналу: Він признав у краківському процесі, що ви були членом Української Військової Організації.

Дерлиця: Коли він так таке говорив, — то просто збрехав.

Голова трибуналу: Кого з підсудних ви знаєте?

Дерлиця: Знаю всіх з Долини. Мій батько є священиком у Тростянці коло Долини, мені частенько доводилося приїжджати до міста за всякими справами і так я познайомився з багатьома долинськими українцями. Також знаю Івана Вербицького, при якійсь нагоді познайомився з ним у Долині. Він просив мене роздобути кілька мобілізаційних карт у моєму селі, не пригадую вже, чи мав він на думці ориґінальні картки, чи вистачали б йому відписи. Тільки один раз писав я до нього листа і підписався "Носатий".

Голова трибуналу: Як то було з тим револьвером, що ви його продали Атаманчукові?

Дерлиця: Це фантазія, або непорозуміння. Я ані сам не мав револьвера, ані не продавав його Атаманчукові.

Голова трибуналу: Знали ви Ольгу Вербицьку?

Дерлиця: Не знав.

Голова трибуналу: А ось послухайте, що стоїть тут в одному листі. Писала його Ольга Вербицька до Володимири Піпчинської з підписом Березовського. У листі симпатичним чорнилом поданий розклад польських військових частин і є там таке місце: "Покликатися на Стефанишина і Дерлицю". Що скажете на те?

Дерлиця: Нічого не можу сказати. Незнані мені особи пишуть щось про мене у Львові й Кракові, то звідки ж я можу про те знати? Я міг би пояснити хіба те, що я сам писав до когось.

Голова трибуналу: Скільки разів приїздили ви до Львова?

Дерлиця: Три рази. Перший раз — хотів записатися до університету. Не прийняли. Другий раз — пробував дістатися до ветеринарної академії - і тут не повелося. Третій раз приїхав старатися про пашпорт до Праги, бо бачив, що в Польщі замкнені мені двері до науки.

Голова трибуналу: Були ви теж 19 жовтня 1926 року?

Дерлиця: Здається, що так, це було тоді, коли я приїжджав виробляти собі військові папери, потрібні до пашпорту.

Голова трибуналу: І що ви там робили того дня?

Дерлиця: Ходив до Команди Шостої Корпусної Округи, а потім до бюра перекладачів Чурка.

Голова трибуналу: Були ви в кіні з Василем Атаманчуком?

Дерлиця: Так, був раз. Точно собі не можу тепер пригадати, котрого дня, але здається мені і я майже певний, що було це того самого дня, коли я ходив до Корпусної Команди. В кіні показували німецький фільм, ми сиділи в другому або третьому ряді з краю. Пам'ятаю, що була тоді маґістратська контроля. З кіна вийшли ми около пів до восьмої години.

Голова трибуналу: В поліції ви сказали, що в житті своєму не бачили кіна "Паляс".

Дерлиця: Так, сказав, щоб мені дали спокій і лякаючися, що мене можуть замішати в ту справу тільки тому, що бувши у Львові захотілося мені піти до кіна.

Оборонець Остапа Дерлиці, д-р Степан Шухевич, просить голову трибуналу ствердити, що в судових актах є тільки два листи на ім'я Дерлиці, а не "багато", як це подав прокурор в акті обвинувачення.

Голова трибуналу стверджує це, по прокуророві віидно, що він не дуже з того вдоволений.

Д-р Степан Шухевич: Чи в вас є пасіка?

Дерлиця: Так, доволі велика, буде яких щонайменше 50 вуликів.

Д-р Шухевич: Просив у вас хто меду?

Дерлиця: Просили різні особи (вилічує назвища).134

Д-р Шухевич: Що ви робили в бюрі Чурка?

Дерлиця: Давав я до перекладу з чеської мови на польську документи, потрібні при військовому приголошенні.

Д-р Шухевич: Стрічали ви того дня кого знайомого у Львові?

Дерлиця: Коло костьола Магдалини стрінув я д-ра Будника з Тростянця. Говорили ми з ним про всякі речі й попращалися аж недалеко коло залі Лисенка.

Д-р Шухевич: Коли це було, перед кіном чи по кіні?

Дерлиця: Це було ще далеко перед тим, заки я пішов до кіна.

Д-р Шухевич: Чи вийшовши з кіна з Біласом (Атаманчуком), ви ще кудись вступали?

Дерлиця: Ми ще хотіли йти на Академічну вулицю. Спинилися біля крамниці з панчохами й оглядали прохожі панни. Та й уже нікуди не пішли.

Д-р Шухевич: Не тільки в поліції, але й у слідстві ви спершу нічого не говорили про кіно "Паляс".

Дерлиця: Я вже посянював, чому не говорив у поліції — щоб не вмішали мене в ту справу. Однак таки вмішали, бо віддали до слідчого судді і тоді вже відпала причина мовчати про кіно "Паляс". При першому допиті в суді я повторив це автоматично, без надуми, але зараз на другий день сам зголосився, щоб поправити мої зізнання і сказати все, так, як воно дійсно було.

Д-р Шухевич: По приїзді додому ви одверто про все говорили з батьком?

Дерлиця: Так. Я вже не мав матері, тільки батька, він завжди цікавився моїм життям і я одверто все йому розказував.

Д-р Павенцький: Чи крім підсудного Антона Стефанишина, знаєте ви ще іншого Стефанишина?

Дерлиця: Знаю ще Миколу Стефанишина сина Михайла з Тростянця.

Д-р Павенцький: Скільки йому літ?

Дерлиця: буде так около 26.

Д-р Павенцький не посянював ближче, до чого йому це потрібне. Мабуть ішлося йому тільки про те, щоб ствердити, що в Долинщині були ще й інші Стефанишини, а не тільки Антін.

VI.

Коли вже допитано головних обвинувачених, восьмого дня процесу зацікавлення ним помітно змаліло, він почався при ледве на половину заповненій залі.

Заки почалися дальші допити, забрав голос д-р Степан Шухевич і склав заяву, що преса - з невідомих причин - фальшиво представляє вислови підсудних та їхні відповіді на питання суду. Як приклад подає перекручені заяви Остапа Дерлиці. З уваги на те, що в судовій залі може поміститися всього яких 200-250 осіб, решта сусіпільности, як української так і польської, виробляє собі погляд на хід процесу з репортажів преси. Тому просить трибунал ствердити, що Остап Дерлиця, переповідаючи, що робив у Львові, подав: рано був у Корпусній Команді, потім у бюрі перекладачів Чурка, а пополудні пішов до кіна "Паляс", щоб присутні тут кореспонденти часописів могли згідно з тим, спростувати безпідставні й неправдиві інформації.

Голова трибуналу, д-р Казімєрж Анґельський, офіційно ствердив, що дійсно так, а не йнакше Остап Дерлиця говорив, і так воно запротоколовано в судових актах.

Устав Володимир Дзісь: Прошу пана голову трибуналу в подібний спосіб ствердити, що вчора на допиті я сказав, що Чека тримала мене два роки в тюрмі, а в пресі подано, що був командантом Чека.

Голова трибуналу: стверджую, що підсудний Володимир Дзісь зізнав саме так, як тут подав, що сидів два роки в тюрмі Чека.

Неточності, перекручення і пропущення в пресових звідомленнях з судових процесів були завжди. По найбільшій частині тому, що в тих часах репортери не вміли стенографувати, і не були ще в ужитку звукозаписувачі. Та це відноситься до обов'язкових і чесних пресових працівників. По найбільшій частині преса - маємо на думці польську, не відноситься це до жидівської та української - свідомо годувала свою публіку брехнею і вигадками, щоб витворювати антиукраїнські настрої, нацьковувати польську вулицю на українців і посередньо впливати на присяжних суддів. У зв'язку з тим "Діло", для забезпечення себе перед подібними закидами неточного чи невірного інформування, проголосило коротку заяву:

    "Заявляємо, що оскільки були в нас помилки чи неточності, або ще будуть, то рішуче не з нашої вини, а з вини самих обвинувачених, що в більшості говорять так тихо, що ми можемо ловити ледве щодруге-третє їхнє слово".135

Допити того дня почалися від Прокопа Матійцева, випускника вчительської семінарії, сильної будови ясноволосого молодого чоловіка. Голова трибуналу представив йому пункти звинувачення супроти його особи і казав розповісти про свою військову службу і про те, чим займався до часу свого арештування.

Прокіп Матійців: Заперечую закиди акту обвинувачення, не почуваюся до вини, членом Української Військової Організації я не був і розвідкою не займався.

До вчительської семінарії ходив я в Долині, потім у Станиславові. Опісля покликано мене до польського війська і я відбував службу в 42 піхотному полку. Звідки вийшов я в квітні 1926 року і скоро потім поліція перевела в мене обшук, нічого не знайшла, забрала тільки зшиток з сиґналізаційними знаками й печаткою. Цей зошит подарував мені один з сержантів полку, де я служив. Відбувши військо, спочатку я був працівником у кооперативі в моїм ріднім селі Белейові. Потім, від 18 грудня 1926 до 1 січня 1927 перебував я в Станиславові, шукав там за ліпшою працею і також хотів записатися на торговельний курс, щоб мати ліпші кваліфікації до кооперативної праці. А коли вернувся звідти додому 1 січня - мене арештували.

Голова трибуналу: Вам закидують, що в Станиславові ви займалися військовою розвідкою.

Матійців: Це неправда.

Голова трибуналу: Супроти того, як ви поясните листа, в якому говорите про потребу підготування українців.

Матійців: підготування до розвитку національного життя й зміцненої праці до того зовсім не значить, що це треба робити військовою розвідкою. Я навіть продумував над тим, щоб здезертирувати, бо військо мене не цікавило й мені не подобалося. Добровільно туди я ніколи не пішов би, а покликали мене несправедливо. Але потім погодився з долею і, раз уже лишився в війську, старався добре виконувати всі мої обов'язки. Голова трибуналу: Ви знаєте, що Антін Стефанишин працював у розвідці?

Матійців: Про те не знаю нічого, а сам Стефанишин зо мною про те не говорив.

Голова трибуналу: Знаєте Василя Атаманчука?

Матійців: Так. Я з ним знайомий від жовтня 1926 року.

Голова трибуналу: У Вербицьких ви бували?

Матійців: Не бував. Навіть не знаю, де вони мешкали.

Голова трибуналу: Скільки разів були ви у Львові?

Матійців: Два рази: на початку жовтня і 7 грудня 1926 року.

Голова трибуналу: Знаєте ще когось з підсудних, крім Антона Стефанишина й Василя Атаманчука?

Матійців: Ще знаю Дерлицю - він з сусіднього села.

Голова трибуналу: А Юліяна Головінського і Миколу Ковалиська?

Матійців: Не знаю ні одного, ні другого.

Голова трибуналу, мабуть утомлений і знуджений монотонністю тих самих питань і відповідей останніх кількох обвинувачених, скінчив тим з Матійцевим, але нитку підхопили зараз інші, головно прокурор, якому здавалося, що з Матійцева можна було б більше витягнути аґресивнішими питаннями.

Прокурор: Чому ви вважали, що вас узяли до війська несправедливо?

Матійців: Два рази мене відпустили, аж за третім разом узяли, хоч я почувався хворим. Я певний, що сталося це під натиском поліції, вона мене постійно переслідувала. Тому я й хотів утікати з війська.

Суддя Антоневич: То чому ж ви не втекли?

Матійців: По якомусь часі я погодився з долею. У війську не було так зле, як я думав.

Антоневич: Як вас переслідувала поліція?

Матійців: Усього чотири місяці попрацював я в своїй кооперативі - і не було мені життя від поліції. Вічно доносили на мене за якісь дрібниці, я мав за те кільканадцять справ у суді і за кожним разом мене звільняли від закидів, що були або брехливі, або смішно неправдиві. Але це мене дратувало і хвилювало, я тратив час по судах і на допитах, не міг як слід пильнувати кооперативи, що через те терпіла. Вкінці я рішився покинути село й поїхати до Станиславова.

Прокурор: І в Станиславові ви тільки старалися про працю?

Матійців: Авже ж, на те я туди й поїхав.

Прокурор: Які ваші маєткові відносини?

Матійців: Мої батьки не належали до найбільших селян, мали кількадесят морґів поля і я не мусів триматися кооперативи. Працював я там тому, що не хотів даремно сидіти в хаті на утриманні батьків, бувши для них тільки тягарем. І кожної хвилини міг покинути кооперативу.

Прокурор: Чи це вам передавав Іван Вербицький листа до Яницької?

Матійців: Ані Вербицький, ані ніхто інший не міг мені передавати листів до Долини, бо я дуже рідко висідав там з поїзду. Мені зручніше було їхати до Стрия і звідти возом додому.

Прокурор: Ви посилали Вербицькому мобілізаційну картку?

Матійців: Пригадую собі, що я мав дві мобілізаційні картки, але напевно не давав їх Вербицькому.

На прохання оборонця д-ра Лева Ганкевича голова трибуналу стверджує. що вправді в Матійцева свого часу при ревізії знайдено сиґналізаційну книжку, та це було давніше, його за те не притягано до відповідальности, бо він вияснив, звідки її має і це не відносилося до сьогоднішньої справи.

Військовий знавець: В якому ступні ви скінчили військову службу?

Матійців: Я був старшим стрільцем.

Військовий знавець: І не бажали ви підійти вище.

Матійців: Я міг піти до школи підхорунжих, мавши закінчену середню школу з семінарійною матурою, але не хотів, волів служити простим вояком.

Д-р Ганкевич: Як до вас ставилися старшини в війську?

Матійців: Не можу їм нічого закинути, поводилися зі мною дуже гарно й добре. Командант компанії намовляв мене навіть, щоб я лишився в війську на стало. Маю навіть похвали на письмі.

Д-р Ганкевич: Ви могли старатися про посаду вчителя. Чому ви не пробували?

Матійців: Це безнадійна справа. Кого я тільки знав такого, що старався про посаду - всім відмовляли, а якщо й дістав хто - дуже рідко - то десь далеко в Польщі. А я хотів жити між своїми людьми в Галичині.

 

(Продовження цього розділу та розділи VI і VIІ буде опубліковано пізніше)

 

------------------------------------------------------------------------

    [110] Еспанкою називали інфлюенцу, що шаліла в Европі 1918 року і пізніших роках.

    [111] Засуджена в розвідочному процесі в Кракові 1927 року.

    [112] "Влодко" — це мабуть псевдонім Михайла Гука, що його вбила УВО за донощицтво поліції. Про нього була мова кілька разів у часі того процесу.

    [113] Допит Івана Вербицького, як і всіх інших підсудних, не йшов за якимсь систематичним порядком. Голова трибуналу й інші судді ставили питання в міру того, що їм прийшло до голови, або на якій сторінці величезної маси протоколів і документів спинилися їх очі, бо питання перескакували з одного моменту на другий, знову верталися до попереднього, про деякі речі запитували по кілька разів, за кожним разом про якусь нову подробицю. В такому хаосі губилися нитки справи. Для вигоди читачів будемо подавати питання й відповіді не в такому порядку, як вони дійсно йшли одне за одним, тільки вкладаємо їх у цілісну логічну систему, що дасть можливість читачам ліпше орієнтуватися й слідкувати за розвитком процесу. Зазначуємо при тому, що нічого не пропускаємо ані не змінюємо, тільки в зібраному доступному нам джерельному матеріялі вносимо певний порядок.

    [114] Один з членів розвідного реферату Крайової Команди УВО у Львові. Його розконспіровано в масових арештах, що закінчилися "краківським процесом". Одначе поліції не вдалося його спіймати.

    [115] Невидне чорнило, що з'являється на папері аж після того, коли листа підогріти, або під впливом якихось хемікалій.

    [116] Плятформа в залізничій станції, звідки всідають до поїзду, або виходять з двірця.

    [117] Один з обвинувачених у "краківському процесі".

    [118] Д-р Старосольський питався про міста, де були розвідні точки або станиці Української Військової Організації. Факт, що Іван Вербицький ніколи туди не їздив, мав би свідчити, що в розвідній роботі він стояв на підрядному місці, і посередньо про те, що не був він членом УВО і тому не доручувано йому важливіших завдань поза Львовом.

    [119] Д-р Волошин, як оборонець Юліяна Головінського, хотів тим зазначити, що Головінський не мав ніякого відношення до роботи Івана Вербицького.

    [120] Час-від-часу міські контрольори у Львові перевірювали квитки в кінових залях, чи всі вони мають на собі міську печатку. Від проданих квитків платився податок до міста і деякі кіна продавали частинно теж неперепечатані квитки, щоб не платити від них податку.

    [121] Центральний Союз Українського Студентства — організаційна надбудова всіх українських студентських товариств у світі, за виїмком Совєтського Союзу. Мала свій осідок у Празі.

    [122] Ніколи відповідальні чинники Української Військової Організації на писали листів з погрозами і "присудів смерти". Такі листи могли виходити тільки від невідомих осіб з їхньої власної ініціативи, та й то хіба від шмаркачів. До того, якщо Українська Військова Організація писала якінебудь повідомлення, то тільки на машинці, а ці листи були писані ручно. Один з них був адресований замість до Прушинського — до "Прухніцького". Це була очевидна, грубими нитками шита поліційна провокація для виклинання піднесеної температури в ході процесу.

    [123] Був звичай не заклеювати конверта при передачі його комусь, на знак довір'я до особи, що з чемности хотіла занятися дорученням листа. Хоч, цей же звичай вимагав, щоб зараз же в присутності особи, що його передавала, заліпити конверту.

    [124] "Царевбивці". Книжка польського автора Вацлава Ґонсьоровського про організування й виконування атентатів на російських царів.

    [125] В ориґіналі: на терені Східньої Малопольщі.

    [126] Поширена в Галичині товариська гра картками, на яких були друковані різні питання й відповіді любовного й товарисько-жартівливого змісту.

    [127] З приводу тих відповідей Юліяна Головінського на останні два питання оборони, його особа стала предметом нападів усієї совєтофільської преси. Не бракувало теж негодування й гострих слів від окремих осіб, що не орієнтувалися в справах. А втім, ніде не можна знайти точного запису тих відповідей, бо не було стенограмів з процесу. Ми заподали відповіді Юліяна Головінського так, як вони були зреферовані в судовому звідомленні "Діла" в числі 24 з четверга, 2 лютого 1928 року і в "Українському Революціонері", органі совєтофільської Західньо-Української Національно-Революційної Організації" (ЗУНРО), число 2/17 з 25 березня 1928 року, стаття п. н. "Мета і провокація". Було очевидне — і знали про те ті з підсудних, що були членами УВО, — що це було домовлене й узгіднене з командою УВО, свідчить про те сам факт, що оборона ставила ті питання, щоб спровокувати таку відповідь. І тому ніхто ніколи з кіл УВО чи пізніше Організації Українських Націоналістів не підносив ніяких заходів супроти Юліяна Головінського, навпаки, коли він вийшов на волю з того процесу і якийсь час притих на провінції, щоб відвернути від себе увагу польської політичної поліції, його знову покликано до керми націоналістичним революційним рухом. У червні 1930 року, після конференції УВО-ОУН у Празі, найменовано Юліяна Головінського Крайовим Командантом УВО і Провідником Крайової Екзекутиви ОУН у Львові з дорученням виконати постанови Першого Конґресу Українських Націоналістів у Відні 1929 року цієї празької конференції про переведення кадрів УВО у ряди ОУН. А 30 вересня того ж року Юліян Головінський згинув, зрадливо вбила його польська поліція, подаючи за причину — спробу втечі.

    Не могли стерпіти Юліяна Головінського деякі колишні члени УВО, що або самі вийшли з УВО і пристали до ЗУНРО, або що їх він викинув, переводивши реорганізацію УВО за часу, коли перший раз був Крайовим Командантом у Львові. Один з них, Ярослав Чиж, по другій світовій війні в брошурі п.н. "Темна сторона місяця, історія поліційної провокації Романа Барановського", виданій 1953 року у Срентоні, ЗСА, під псевдонімом "Ярослав Кутько", зводив давні свої рахунки з Юліяном Головінським, називаючи його "теоретиком і практиком валенродизму і морального релятивізму".

    Ближче про особу й діяльність Юліяна Головінського гл. того самого автора: "Дух, що тіло рве до бою...", Вінніпеґ 1951, "Дрижить підземний гук", Вінніпеґ 1953. "Власним руслом" ("Срібна Сурма", Торонто 1963), "На повні вітрила" ("Срібна Сурма", Торонто 1970).

    [128] У тих часах не було стільки фотоапаратів, що тепер, та й були вони дорогі, не кожен міг собі дозволити на те, щоб купити. До того, в Польщі, головно в 1920-их роках, шаліла "шпигуноманія" і вистачало молодому українцеві мати фотографічний апарат, щоб стягнути на себе підозріння в розвідочній роботі.

    [129] "Маланчин вечір" припадає на один день перед святом Нового Року старого стилю. У той день у Галичині традиційно відбувалися балі й забави з танцями.

    [130] Одна з жінок-в'язнів, що сиділа разом з Яницькою в тій самій камері.

    [131] Обвинувачення інтерпретувало це так, ніби Іван Вербицький писав своїй нареченій, що він не може відважитися вбити Собінського. Смішно думати, щоб Іван Вербицький, хорунжий Української Галицької Армії і фронтовий вояк, пізніше шість років бойовик УВО (про що поліція здогадувалася або може й знала частинно, хочби з доносів Михайла Гука, тільки не могла того нічим доказати) писав про такі речі в листі до дівчини з Долини, та ще й у сам день атентату.

    [132] Скорочена популярна назва "Чрезвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією".

    [133] Військова розвідка.

    [134] В листах до Дерлиці чи про Дерлицю була згадка, щоб просити в нього меду. Поліція, а за нею прокурор і суд уважали, що під тим словом закодовані розвідочні матеріяли.

    [135] "Діло", число 27, неділя 5 лютого 1927. - "Восьмий день процесу. - Спростування".

Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.

VIII. ЗАКІНЧЕННЯ

Замкнулися ковані тюремні брами за Василем Атаманчуком та Іваном Вербицьким і разом з тим поволі почала забуватися їхня справа, що стільки шуму зчиняла понад два роки. І не диво, бо життя плило своїм руслом, ставалися нові події, виринали нові люди. Ославлена пацифікація восени 1930 року, українська акція на трибуні Союзу Народів у Женеві, геройська смерть Василя Біласа й Дмитра Данилишнна, глухе революційне кипіння піл землею, що тут і там проривалося на поверхню, переповнені тисячами слідчих і сотнями засуджених в'язнів польські тюрми кожного року — все те відсувало в тінь забуття справу вбивства куратора Станіслава Собінського й невинно за те засуджених двох українців.

Питання, хто дійсно вбив Станіслава Собінського, вже не стояло так гостро, як перед засудом. Для польської сторони воно перестало існувати з моментом, коли цей присуд став остаточно правосильний. А українська сторона вже нічого не могла вдіяти.

Хто знав назвища дійсних виконавців атентату? Знала про те напевно Команда Української Військової Організації. Не виявила їх, бо це до нічого не довело б, хіба до арешту й засуду двох других членів організації, або до їх неактивности, якби вони виїхали за границю. Атаманчук і Вербицький далі сиділи б засуджені за вбивство куратора Собінського, а другі два — за приналежність до Української Військової Організації.

Чи знала поліція? З початку — ні. Правдоподібно довідалася про те аж 1932 року від Романа Барановського, колишнього визначного члена бонового відділу УВО, що його їй удалося звербувати на свого донощика. Це сталося вліті 1929 року, може навіть ще перед тим, заки Найвищий Суд у Варшаві відкинув зажалення неважности другого процесу і затвердив присуд. Одначе Роман Барановський не відразу й не все виявив з того, що знав. Аж коли його самого арештовано весною 1932 року в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського у Львові під замітом, що він працював на два боки — для поліції і для УВО — і перед ним рисувалася перспектива довголітньої тюрми, Роман Барановськнй списав широко все, що сам знав, що чув або про що здогадувався з діяльности Української Військової Організації в давніших роках.

Доноси Романа Барановського вийшли наверх у процесі за вбивство Тадеуша Голуфка, що відбувався восени 1933 року в Самборі, де одним з підсудних був Роман Барановський, його там засуджено на 10 років тяжкої тюрми. Через свого оборонця289 Барановський передав д-рові Степанові Шухевичеві погрозу, що розкриє, як то свого часу зголосилися до д-ра Шухевича дійсні вбивники куратора Собінського, хотіли признатися до того перед судом, щоб рятувати Василя Атаманчука й Івана Вербицького, а д-р Шухевич їх від того відмовив. Також, ніби д-р Шухевнч і д-р Старосольський принесли йому револьвери до в'язниці, коли він був обвинувачений у т.зв. процесі поштовців 1926 року у Львові.

Обурений д-р Степан Шухевич довів це до відома трибуналу і тоді його голова звернулася до Барановського:

— Підсудний Барановський, прошу заявитися, чи ви це говорили?

Роман Барановський відповів:

— Безпосередньо з уст Богдана Підгайного й Романа Шухевича знаю, що це вони вбили шкільного куратора Станіслава Собінського у Львові 1926 року і що вони хотіли признатися, щоб рятувати арештованих за те Василя Атаманчука й Івана Вербицького, але їм "відрадили". Чи це відраджував д-р Степан Шухевич — не знаю.290

По другій світовій війні почали з'являтися спогади колишніх підпільників, описи різних акцій, життєписи націоналістичних діячів, що згинули в часі війни, написано теж чимало брошур і також книжок з історії українського націоналістичного підпілля. Один з тих авторів, д-р Петро Мірчук,291 описуючи життя й діяльність Романа Шухевича, знаного пізніше під назвищем Тараса Чупринки, писав таке:

    "Виконання цього революційного акту,292 доручено молодому студентові Романові Шухевичеві і приділено йому до помочі другого члена УВО, теж студента політехніки, Богдана Підгайного...

    Вечором 19 жовтня 1926 року, шкільний куратор Ян293 Собінський загинув від куль294 українських бойовиків".

А як було справді? Роман Шухевич уже не живе і від нього ніколи не довідаємося того. Живе ще вправді один з Крайової Команди в тих роках, коли плянувалася відплатна акція за шкільне народовбивство в Західній Україні, та він уже в глибокій старості і тяжко хворий, а це відбивається також на памяті — як не як, а з того часу минуло вже 55 років — і пригадував він собі тільки загальні політичні дебати в Крайовій Команді УВО над тією акцією, задуманою спершу на ширшу скалю, але подробиць не знав.295

Перед кількома роками пощастило мені стрінутися з другим виконавцем атентату на Станіслава Собінського. Обидва ми були членами УВО в тому часі, але знали себе хіба тільки з назвища, ніколи не стояли з собою в зв'язку, хоч і жили декілька років у тому самому місті — у Львові. Зговорилися ми про давні часи й минулі роки і тоді вдалося мені переконати його, що конче потрібно описати, як дійсно відбувалася та подія, бо ж це частина історії Української Військової Організації і колись воно буде потрібне історикам українського націоналістичного руху. Я не крився з тим, що пишу довшу працю про процес за вбивство Станіслава Собінського та хотів би помістити там інформації від нього. Стало на тому, що я це зроблю в формі інтерв'ю, але не згадуючи його назвища. Не тому, щоб він лякався якоїсь відповідальности чи шкоди для себе, бо минуло вже більш як пів століття від тоді, вся справа перейшла вже до історії. Він не хотів, щоб як довго він живе, знали про те його діти (чи вже може навіть внуки), бо вони не розуміють тих справ, дивляться на них та оцінюють їх не з української, тільки з американської точки погляду, і те, що для нас було святим обов'язком та повинністю супроти України в її боротьбі, їм видається цілком інакше. Я йому те пообіцяв. І хоч у міжчасі він помер і хоч правдоподібно ніхто з його родини не буде читати того інтерв'ю після його смерти, я почуваюся морально ще більше зобов'язаним пошанувати його волю. Просив він тільки подати примітку, що назвище виконавця атентату авторові відоме і зберігається воно в архівах Організації Українських Націоналістів.

Інтерв'ю переведено 4 грудня 1978 року, понижче поданий точний його текст:

Питання: Ваше назвище стрічається в історії українського націоналістичного руху ще далеко до другої світової війни. Чи могли б Ви означити ближче, від коли Ви почали активізуватися в тому русі?

Відповідь: До Української Військової Організації вступив я ще 17-літнім хлопцем, було це десь на переломі 1923-1924 років. Притягнув мене туди Петро Сайкевич. Разом зо мною став членом Роман Шухсвич, мій нерозлучний товариш з тодішніх років. Пізніше дійшли ще до нас Євген Бирчак та Омелян Матла і ми творили групку, з якою контакт тримав Петро Сайкевич або сам, або через одну зо своїх зв'язкових. З тієї чвірки доволі скоро лишилася тільки трійка, бо Омелян Матла перейшов до іншого призначення. Потім ще хотіли нас розлучити з Романом Шухевичем — він мав залишитися в бойовому рефераті, а мене призначили до політично-пропаґандного відділу, одначе на наше прохання лишили нас разом у бойовому відділі.

Питання: На чому полягала Ваша діяльність у тих початкових часах приналежности до Української Військової Організації?

Відповідь: Спочатку відбували з нами розмови про завдання Української Військової Організації, про її ближчі й дальші плянн, давали читати всякі книжки з революційної літератури — це мав би бути свого рода підготовчий ідеологічно-політичний вишкіл. Потім виконували ми різні дрібніші доручення, аж доки одного дня не повідомив нас Петро Сайкевич, що час уже зайнятися нам поважнішими справами. Тоді сконтактував він нас з сотником Юліяном Головінським, якого я не знав і не знав теж, що він був Крайовим Командантом УВО. Він розмовляв з нами про деякі найближчі завдання УВО, заторкнув теж загальне політичне положення в Україні та обов'язки, що їх воно накладає на Українську Військову Організацію. З того в мене склалося враження, що він провірює нас обох, чи ми вже зрілі духово до якоїсь важнішої акції.

Питання: Чи була вже тоді мова про плян атентату на куратора Станіслава Собінського?

Відповідь: Спочатку не було говорено якраз про Собінського, Головінський представляв загальне політичне положення і тоді згадав теж про переслідування й ліквідацію українського шкільництва в Галичині. Був це час, коли скінчився так званий шкільний плебісцит на підставі законів міністра освіти Станіслава Ґрабського. Хоч українська суспільність виявила велику здисциплінованість у голосуванні, але різними дрібними шахрайствами на місцях, крутійською інтерпретацією законів і всякими "виконними розпорядками" й обіжниками з міністерського центру в Варшаві, шкільна кураторія у Львові фальшувала висліди плебісциту й українці втратили тоді багато шкіл. Команда Української Військової Організації не може спокійно приглядатися, як окупаційна польська влада руйнує наші культурні здобутки, польонізує державне й затискає петлю на шиї приватного українського шкільництва. Конче треба буде виступити з якимсь голосним протестом. В одній з таких розмов Головінський сказав, що треба буде виконати атентат на котрусь з відповідальних за польську шкільну політику осіб, щоб потім довкола того розгорнути широку пропаґандну акцію. Чи назвав уже тоді Станіслава Собінського — трудно мені по стільки роках точно собі пригадати, але кінець-кінцем дійшов до висновку, що треба зорганізувати атентат на шкільного куратора, і це буде завдання нас обох з Романом Шухевичем.

Питання: Як дійшло до атентату на Станіслава Собінського і як він відбувся?

Відповідь: Влітку 1926 року, десь або безпосередньо перед шкільними вакаціями, або зараз на їх початку, нас повідомлено, що виконаємо цей атентат. Не сказано ще точно, коли, про те довідаємося в свій час. Станеться це десь восени, а тим часом видано нам по пістолеві марки "Ортґіс" і за вакаційний час мали ми вправлятися в стрілянні. У відповіду пору нас покличуть через наш організаційний зв'язок.

Я вже тоді був по матурі і студіював техніку за границею. Система тих студій вимагала, щоб перед іспитами виказатися відбутою працею в фабриці. Я знайшов місце в одній фабриці в Польщі. Можна було таку практику відбувати иа вакаціях, одначе один раз треба було перебути на практиці безпереривно п'ять місяців. Тільки одна зв'язкова знала, де я, і через неї мав я отримати виклик у разі потреби. На випадок, якби треба було вияснювати, чому саме вона пише до мене, було домовлено, що я залицяюся до неї, що між нами зав'язалися сильніші нитки симпатії і тому пишемо до себе. На виклик мала вона прислати мені телеграму, що моя мати хвора. І дійсно, така телеграма прийшла в половині жовтня, на кілька днів перед атентатом. Приїхав я до Львова тайно, з ніким, крім зв'язкової "Дарки" не стрічався, навіть до Романа Шухевнча не зайшов. Мене завели до якоїсь конспіративної квартири, там мав я ждати на знак і нікуди не виходити. Лише один раз мусів стрінутися з Шухевичем, щоб порозумітися про спосіб, як маємо виконати цей акт, а вибрано для нашої зустрічі дуже невідповідне місце — на Руській вулиці, де завжди повно було українців та й поліційних аґентів, що за деякими з них слідкували.

До атентату визначено трійку: Шухевич, Бирчак і я. Два з нас мали виконати атентат, а третій — охороняти нас, якби несподівано почалася погоня, або якби якимсь чином збіглися прохожі та перешкоджали в відвороті. Бирчак почав викручуватися, висував якісь арґументи недоцільности атептату, видно було, що він хотів би якось відкараскатися від тієї справи. Тому його відтягнено і цей обов'язок припав нам обом з Романом Шухевичем.

Запляновано було так, що будемо ждати в темному закутку недалеко мешкання Собінського. Пара — хлопець і дівчина — що слідкувала за способом життя Собінського, дасть нам знати, що він уже наближається. І тоді приходить черга на нас. Не було певности, чи зробимо це відразу, треба було рахуватися з тим, що несподівані перешкоди, наприклад більша кількість прохожих на вулиці, поліційна стежа, що часами ходила по вулицях, або щось інше станеться, що не дасть нам виконати наше діло. Але там мали ми стояти вечір за вечором, аж доки не справимося з нашим дорученням. А склалося так, що ми були з тим готові вже першого вечора.

Купили ми собі якісь старі куртки та поношені черевики на "кракіданах",236 щоб не стояти в наших власних одягах, все те коштувало около зол. 20.00, на головах мали однакові шапки й були в темноті дуже до себе подібні, як ростом, так і одягом. Підкреслюю це тому, що опісля свідки розказували всякі фантазії про "одного вижчого і другого нижчого", бо так було потрібно поліції, що хотіла за всяку ціну вгамапувати297 — Івана Вербицького й Василя Атаманчука на процесі. І так само всіляко описували, як ті два були одягнені, один з них мав бути в плащі, один у капелюсі і т.п. всякі небелиці. Навіть подавали кольор плаща й капелюха, хоч того ніяк не можна було б завважити, було бо темно, мрячно і сіяв дрібний дощик.

Надійшла пара звідунів — хлопця я знав, це був Володимир Дзісь. Кивнув нам головою і щез з дівчиною.

Питання: Дівчини ви не пізнали?

Відповідь: Ні. А втім, я навіть не дуже їй приглядався.

Питання: Може це була Станислава Дзьоба, наречена Володимира Дзіся?

Відповідь: Може й вона, та я її не знав. За хвилину надійшов Собінський, разом зо своєю жінкою. Коли минули місце, де ми притаїлися з Романом Шухевичем, — ми пішли за ними. На вулиці — ні живої душі. Трохи перед тим на розі вулиці, досить далеко, бо яких 500 кроків, з'явився уніформований поліцист, що мабуть відбував свою службу в тому районі, постояв хвилинку й відійшов. Потім показалася якась жінка, теж доволі далеко. Обоє Собінські йшли поволі, видно не поспішали, а втім, дорога піднімалася в тому місці трохи вгору, так що навіть піший прохожий мусів би сповільнити ходу. Роман Шухевич випередив їх на пів кроку, щоб ще раз глянути на Собінського й бути певним що це дійсно Собінський, а не хтось інший. Дав мені знак кивком голови, ми витягли пістолі з кишені й потягнули за язичок, але — гукнув тільки один стріл, один з револьверів затявся. Це був "Ортґіс", що не раз уже встругнув таку штуку. Пізніше перевірено, що "Ортґіси" треба часто наоливлювати, бо як тільки олива хоч трохи засохла, не було певности, що він вистрілить. Та вже й непотрібно було стріляти другий раз, Собінський колодою звалився й лежав непорушно на землі. Тільки жінка крикнула: "забили мені чоловіка", чи щось подібне, не дочув я в поспіху.

Питання: Кудою ішов ваш відворот з місця атентату — назад до міста, чи вгору, на незабудовані поля?

Відповідь: Ми відступали швидким кроком у напрямі на Снопків через так звану "Яцкову Гору''. Львів ми знали добре, роками жили в ньому й волочилися по всіх закамарках, не мусіли перед тим просліджувати шлях відвороту. Переходили ми попри якусь незакінчену будову. Машини розтоптали траву, робітники розмісили глиняну дорогу на болото, я посовгнувся й упав. На щастя ніхто за нами не біг. Темрява й дощикувата мряка закрила стежки й доріжки, ми йшли в напрямі світел на Снопків.

Питання: В часі, коли ще йшло слідство, а й потім, під час судового розгляду, часописи писали, що ще до вистрілу в Собінського йшли за вами учні ремісничої бурси та деякі інші люди, навіть свідчили про те на процесі.

Відповідь: Це неправда. Ані до вистрілу, ані після нього нікого не було за нами принаймні на такій віддалі, щоб ми могли когось бачити, та й не біг ніхто в погоні. Це вигадки. Або може йшли, але так далеко, що ми їх у темноті не бачили, і тим самим трудно допустити, щоб вони бачили нас. Хлопці-бурсаки мусіли помішати дні в своїй пам'яті. Може іншого вечора верталися вони додому й ішов перед ними Собінський. А може прийшли скоріше, заки Собінський дійшов до місця атентату. Ми могли їх не завважити, бо не висувалися з укритого місця, доки не надійшли звідуни. Одначе не можу собі пригадати, щоб бачили ми когось у тому часі на вулиці крім згаданого вже поліцая і якоїсь старої жінки. Без сумніву, після того, як пролунав вистріл, могли туди надбігати якісь люди з сусідства і поліційне слідство використовувало їх, щоб підґрунтувати своє твердження під кутом обтяження Василя Атаманчука й Івана Вербицького. А втім, не вдаючися в спекуляції і здогади, як воно могло бути, я з цілою рішучістю стверджую, що на досяг можливости бачення в тій погоді ми з Романом Шухевнчем ані безпосередньо перед атентатом, ані в хвилині його виконання нікого на вулиці не бачили.

Зате зовсім ненадійно сталося щось інше, що могло закінчитися трагічно. Коли ми вже відійшли добрий шмат дороги — нагло виринув перед нами з мряки якийсь тип, здавалося, що вояк, бо мав на голові військову шапку, так звану "роґатифку". Якби не те, що ми вже не були задихані, почувалися безпечно й ішли зовсім спокійно, хтозна, чи не були б вистрілили в нього. Бо з'явився він зненацька і став просто нас. Показалося, що це ніякий польський вояк, тільки наш добрий знайомий Петро Сайкевич. Він знав, кудою будемо вертатися, і вийшов напроти нас ще з одним організованим членом. Я знав його зо школи, називався він Добрянськнй, але не з тих, що відомі були тоді на львівському ґрунті серед студентів. Сайкевич жив у підпіллі, виходив тільки вечорами. Звідкись роздобув він собі таку "роґатифку" — звалася вона так тому, що мала чотири роги на кінцях. Подібного крою шапки, тільки іншого кольору, носили також залізничники, міська сторожа та ще дехто. Ввечері не дуже там приглядалися, чи це військова чи залізнича шапка, а сам вид її вже міг відвертати підозріння. Отож Сайкевич з Добрянським вийшли напроти нас, щоб забрати від нас зброю, на випадок, якби по дорозі додому наткнулися ми на якихсь поліційних аґентів, що могли б нас обшукати. Зброю ми йому здали, Добрянський зразу ж поніс її до одного з тайних магазинів, а ми розійшлися — Роман Шухевич додому, я до моєї конспіративної квартири, а Сайкевич пішов своєю дорогою.

Питання: Що сталося потім? Чи ви ще на якийсь час залишилися у Львові?

Відповідь: Ще кілька днів перебував я на тій своїй квартирі. Радили не виходити й не виїздити, бо звичайно після кожного революційного акту швендялося по вулицях багато поліцаїв, а зокрема пильно слідкували вони за подорожніми по залізничих станціях і на автобусних зупинках. На випадок, якби якимсь чином, хоч би і випадково, натрапила на мене поліція, я мав домовлене алібі з моєю зв'язковою Даркою, так само добре алібі мав Роман Шухевич, про те постарався для нього наш товариш з техніки і також член УВО Іван Сенів.298

Коли вже трохи вспокоїлося в місті, поїхав я до Кракова в товаристві якоїсь панночки. Хоч ми їхали в одному переділі, але ніби зовсім собі незнайомі. На випадок, якби мене забрала поліція з поїзду, її завданням було негайно повідомити про те організаційний провід. З Кракова вона вернулася до Львова, а я поїхав докінчувати свою практику.

Питання: В чиїх руках лежала підготова до того атентату?

Відповідь: Справою займався Петро Сайкевич. Усе подумано було так, щоб відділити підготовку від самого виконання, то значить, інші особи мали переводити розвідку, слідкувати за способом життя Собінського, збирати всі потрібні інформації, а інші бойовики мали виконати сам акт. Це було розумно, бо в ході підготови чи слідкування треба було часто ходити за Собінським, чи стояти перед його урядом або перед хатою. В нього могла бути поліційна охорона — і, як потім показалося, деякий час таки дійсно була, — охоронниками звичайно призначали тайних поліційних аґентів і вони могли б завважити й запам'ятати собі декого з тих осіб, що проводили розвідку. І після акту їх напевно арештували б. Та нічого їм не вдіяли б, бо на той час вони мали дійсне, непідроблене алібі. Гірше було б, якби одні й ті самі особи мусіли і підготовляти і виконувати атентат. На них легко могло б упасти підозріння і їм куди тяжче було б боронитися. Найкращим доказом правильности такої постановки було, що серед великої хвилі арештувань після смерти Собінського ані мене, ані Шухевича не зачіплено, ми стояли поза підозрінням.

Хто виконував окремі фази підготови — не знаю і не розпитувався я про те пізніше. За Собінським слідкувало може кілька осіб, але за його дорогою додому до праці наглядали Володимир Дзісь та одна дівчина. Хтось з них показав Шухевичеві Собінського і це вистачало, не треба було показувати ще й мені та стягати мене в тій цілі до Львова.

Питання: Чи ви були знайомі з Іваном Вербицьким і Василем Атаманчуком?

Відповідь: Ні, не знав ні одного, ні другого. Василя Атаманчука ніколи не бачив, а з Іваном Вербицьким познайомився аж у часі війни, в українській дивізії, де він був хорунжим. Не знаю, що з ним сталося, кажуть, що мабуть пропав у бою під Бродами.

Питання: Як мається справа з тим, що ви з Романом Шухевичем ніби хотіли зголоситися, як дійсні виконавці атентату на Собінського, щоб рятувати невинно засуджених Івана Вербицького й Василя Атаманчука? Про те згадує д-р Петро Мірчук у своїй книжці п. н. "Роман Шухевич". Я вже кілька разів ствердив, що цей автор подавав неточні й непровірені інформації, тому хотів би скористати з нагоди цієї нашої розмови і від вас, як давнього й довголітнього приятеля Романа Шухевича, дійти до дійсної правди.

Відповідь: Це доволі довга історія і заки її переповім, мушу сказати, що ніколи мені про те не говорив Роман Шухевич. В кожному разі, не було це так, як пише д-р Мірчук.

Довший час після смерти Собінського польська поліція стояла перед загадкою, неначе в сліпому куті. Убивників — ані сліду, а тут польська влада домагається і вулиця під небеса кричить, щоб їх зловити, бо ж від чого є поліція? Хіба не на те тільки, щоб кожного першого в місяці діставати платню з державної каси. Під тиском публічної опінії і в своїй безрадності львівська поліція взяла перших, що їй попалися під руки, а яких, зрештою, віддавна вже підозрівала, що вони належать до Української Військової Організації. Їм призначено ролю жертвенних козлів. Боронилися самі обвинувачені Василь Атаманчук та Іван Вербицький, робила рух їхня родина, протестувала українська суспільність у краю і на еміґрації в ЗСА й Канаді. Та не тільки йшли протести проти польських поліційних, судових і взагалі урядових чинників. Ішов теж натиск на Команду УВО, щоб вона вислала дійсних атентатчиків кудись у безпечне місце, де не могла б їх досягнути польська рука, і там їх виявила, так, як свого часу виявлено Теофіля Ольшанського під час процесу жида Станіслава Штайґера за атентат на польського президента Войцєховського в 1924 році.

Цілком зрозуміле, що Команда УВО не могла на те йти, бо після кожного дальшого революційного акту поліція не завдавала б собі труду шукати дійсних винуватців, арештувала б перших з краю знаних їй членів УВО і шантажувала б тим способом Українську Військову Організацію. Однак такі домагання від декого з української суснільности мусіли йти, щось з тим мусіла Команда УВО зробити, а про те довідалися ми кілька місяців після того, як арештовано Василя Атаманчука й Івана Вербицького.

Було це вліті 1927 року. На Закарпатті відбувався один з курсів для членів УВО. Я вже закінчив свою практику, поїхав далі на студії і звідти, коли почалися вакації, замість додому — подався просто на той курс. Був там уже Роман Шухевич, були й інші члени УВО з Галичини, Закарпаття та й з інших країн, зналися між собою тільки декотрі. На курсах не вільно було вживати власних назвищ, ані навіть давніших псевдонімів, кожен дістав якесь нове назвище. Приїздили туди різні викладачі з Начальної Команди, був теж Петро Сайкевич. Запам'ятав я собі, що приїздив до нас також Ріхард Ярий. Сайкевич поінформував нас про те, які домагання ідуть до Команди, про те, що за кордоном підготовляються великі маніфестації і протестні віча на випадок, якщо дійсно посадять Атаманчука й Вербицького на лаву підсудних і, може, навіть засудять. Тоді буде нагода скомпрометувати Польщу в світовій опінії. Ми поїдемо до Швайцарії, або до іншої країни, з якою Польща не має договору про екстрадицію — а таких у тому часі було ще багато — і тоді Начальна Команда проголосить правду, скромпрометує поліцію, суд і ввесь польський уряд. У тій цілі казав нам власноручно списати, як відбувся атентат, авже ж, промовчуючи всі інші причасні до його підготови особи. Ці заяви затримає в себе Начальна Команда УВО і в свій час, коли вже виїдемо на призначене місце, зробить з них ужиток у супроводі барабанної протипольської пропаґанди. Ці заяви мусять бути написані власною нашою рукою, щоб відкинути всякі закиди щодо їх автентичности. Якось не прийшло нам тоді на думку, чому вже тепер писати ті заяви, чому не заждати з тим, коли вже будемо поза межами Польщі. Та ми були дисципліновані члени УВО, від нас вимагала того наша Команда і ми такі заяви з точним описом події, кожен окремо, написали, підписали й передали Петрові Сайксвичеві. Нам сказали вертатися спокійно до дальшої науки, нічим не турбуватися, а коли прийде на те час і покажеться дійсна потреба, тоді Начальна Команда УВО нас про те повідомить. Курс скінчився і з тим ми роз'їхалися кожен до себе додому.

Якого пів року пізніше дійшов до свого кінця процес проти Атаманчука й Вербицького, обох їх засуджено на кару смерти. Ми сподівалися, що от-от настане момент, коли Команда УВО використає заяви і коли, само собою, треба буде покидати Україну та вибиратися в світ. В краю та в усьому світі, де тільки жили організовано українці, ішла на величезну міру закроєна вічева, маніфестаційна та протестна акція і під її впливом скасовано перший присуд та розписано новий процес. Він відбувався в січні-березні 1929 року, за вбивство Собінського засуджено цим разом тільки одного Івана Всрбицького на кару смерти. Знову зголошено відклик і знову треба б чекати кілька місяців на остаточне закінчення справи в усіх судових інстанціях. Я вже наближався до кінця моїх студій, а про плян використання наших заяв — ані чичирк.

В міжчасі, кілька тижнів після проголошення першого присуду в березні 1928 року, Петро Сайкевич попався в руки поліції, його пізніше засуджено за приналежність до Української Військової Організації. Було це під час найбільшого насичення протестно-рятувальної акції в справі засуджених Атаманчука й Вербицького, в краю гуділо, напевно знов мусіли йти якісь домагання до Начальної Команди УВО. Безнастанно того домагалися оба засуджені, що сиділи у львівськім тюрмі "Бриґідки". Одного разу сказав мені Роман Шухевич, що кличуть нас на зустріч для обговорення тієї справи. Зустріч відбулася з Романом Барановським, що після арешту Петра Сайкевича мабуть прийшов на його місце, і тоді знову говорено про тиск на Команду УВО виявити дійсних атентатчиків. Ми розказали, що такі заяви вже більш як пів року лежать у Начальній Команді. Кінець-кінцем стало на тому, що все буде по-старому, а Барановський постарається зацитькати обрх засуджених і заспокоїти родину.

Більше до тієї справи вже ніхто не нав'язував, і з того ясно, що твердження д-ра Петра Мірчука, начебто безпосередньо після присуду на Вербицького й Атаманчука Роман Шухевич зголосив у Команді охоту признатися публічно до вчинку, цілком не згідне з дійсністю, і не знаю, звідки він до того дійшов. Найперше, це була справа не самого Романа Шухевича, але нас обох разом. Ми тісно були зв'язані з нею і не міг один рішати й робити щось без відома другого, а тим більше ніколи так не поступив би Роман Шухевич, мій дуже добрий товариш і приятель від дитячих років. І коли б носився з якимись намірами щодо того, напевно був би мені про те сказав, або зо мною порадився б. І далі, це було цілком нелогічно зголошуватися йому до Команди, бо сама Команда ще перед пів роком до нас з тим звернулася і мала в себе наші власноручні заяви та кожної хвилини могла б з них зробити вжиток, якби було потрібно. Так само смішно виглядало б, якби Команда наперед брала від нас такі заяви, а потім щойно інформувалася, який з того буде наслідок. І в наслідок того заборонила чи то одному Шухевичсві, чи то нам обом, признаватися до вчинку. Бо в дійсності не то що не забороняла, але сама носилася з такою думкою і сама жадала від нас письмових заяв.299

Питання: А чи не знаєте, що сталося з тими вашими заявами?

Відповідь: На моє велике здивування, я мав нагоду ще раз їх бачити серед дуже дивних обставин, коли зовсім не міг того сподіватися. Кілька років пізніше мене арештовано і "пришито" до серії процесів після вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Це була так звана справа "варшавського процесу ОУН", що мала потім відгалуження і на львівському ґрунті. Мені там закидали всякі речі, що про них було б за широко тут говорити, допитували мене всякі "чинники": поліція, судді, представники безпеки з міністерства внутрішніх справ і т. п. Між ними був один, що дуже добре і правильно говорив по-україпському. Забув я його назвище, то значить те, яким він мені представився. Розпитуючи мене та розмовляючи про різні справи з діяльности українського націоналістичного руху, він зійшов і на справу Станіслава Собінського і просто мене застрілив! Бо вийняв з течки та показав мені мою власноручну заяву, написану в часі курсу на Закарпатті, де я описував, як відбувався атентат на Собінського! Він конче хотів від мене видобути усне потвердження, що це писав я і що це відповідає дійсності. Я мовчав, він мене намовляв, казав, що це потрібне для звільнення Атамапчука й Вербицького з тюрми, що для нього та й інших ясне й безсумнівне, що ми оба разом з Романом Шухевичем були причасні до атснтату, але він хотів, щоб я це йому потвердив. Я був, так сказати б, у предурному положенні: передо мною моє власноручно написане й підписане признання, якого не можу заперечити, але й не хочеться признати того перед типом з міністерства безпеки. І я таки того не потвердив, сидів і мовчав.

Питання: Чи після того дали вам уже спокій зо справою Собінського?

Відповідь: Ще один раз, дуже коротко, допитував мене про те у Львові слідчий суддя д-р Валіґурський. Один з арештованих і пізніше обвинувачених у процесі, зв'язаному з "варшавською справою", Мигаль, склав широкі зізнання перед поліцією і в них, між іншими, обтяжив також і мене за атентат на Станіслава Собінського. Валіґурський викликав мене на допит, більше з обов'язку, як з потреби, як це виходило б з таких його слів: "Мигаль обтяжує вас у справі вбивства Собінського і я мушу вас про те допитати. Але ж відомо, що ви не могли того вчинити, бо ви були в тому часі в центральній Польщі". По кількох коментарях до зізнань Мигаля та їхньої віригідности, Валіґурський мене відпустив.

Вірив він у те, чи не вірив — це інша справа. Польський суд був зв'язаний подвійним засудом Івана Вербицького на процесах у Львові, потвердженим у Найвищому Суді в Варшаві. Відновляти справу для нього було дуже незручно.

А втім, поліція мала вже інформації про мене в половині 1930 року, коли звербувала Романа Барановського до співпраці. Коли ж у вересні 1932 року, після вбивства комісаря Чеховського, арештовано Романа Барановського, він написав товсту книгу своїх зізнань, де "сипав" усе, що знав, і що від інших чув. Тільки моє хресне ім'я подав інше, бо правдивого не знав, назвавши мене "Петром", подаючи заразом для точности, що я був сином священика, що неправда, бо я не походжу зо священичої родини.

Питання: Чи Романові Шухевичеві також говорили в слідстві про те, що мають докази на його співучасть в атентаті на Собінського?

Відповідь: Якось ми про те пізніше, вийшовши на волю, не говорили. Було стільки нових речей, стільки нової роботи в організації, що давно минулі справи цілком зійшли в тінь, увага була спрямована не на те, щоб поринати в минулому, тільки щоб глядіти в майбутнє. Можливо, що колись, мимоходом, перекинулися ми кількома словами про те, але не аж так, щоб лишило це тривалий слід у пам'яті. Хоч, логічно беручи, в слідстві повинні були б також і з ним про те говорити, бо ми були арештовані в тій самій справі, стояли під тим самим слідством і пізніше суджені в одному й тому самому процесі.

Питання: Чи хтось з дослідників та істориків українського підпілля запитував вас пізніше про справу Станіслава Собінського?

Відповідь: Ні, ніхто до мене з тим не звертався, може тому, що взагалі смерть Собінського і зв'язані з тим процеси проти Василя Атаманчука й Івана Вербицького цілком зійшли на задній плян в обличі тих страхітливих подій, що їх ми переживали від "пацифікації" 1930 року в Західній Україні, аж по кінець війни, що висунула на денний порядок, так сказати б, у наших історичних дослідах справи куди більшої ваги та засягу.

* * *

Коли прокурор д-р Альфред Лянєвський писав свої спогади про цей процес у 1936 році, в польських поліційних і судових колах було вже загально відомо, що Василь Атаманчук та Іван Вербицький не мали жодного відношення до атеитату на куратора Станіслава Собінського. Одначе прокурор, переповідаючи коротко перебіг і внслід процесу, далі стояв на становищі їхньої вини і вважав своєю заслугою те, що їм ту вину на процесі доказано, далі покликувався на своїх свідків, назбираних з-під темної зірки типів. Він далі переконував читачів про безідейність членів Української Військової Організації, хоч, порівнюючи українські політичні процеси з комуністичними, признавав вищість першим. У коротенькому, бо всього на три сторінки розділі п. н. "Справи політичні", що був неначе вступом до чергового розділу п. н. "Убивство куратора Собінського", ось як висловлюється він про політичні процеси у Львові:

    "Їх тло було переважно двояке: 1. комунізм; 2. український націоналізм. Обвинуваченими були часами ідейні особи, але часто теж платні аґітатори. Велика ідея дуже рідко блискала в тих процесах. Замість неї частіше я бачив засліплення, брак орієнтації, бездумне наслідування чужих прикладів, — поминувши інші, цілком низькі мотиви.

    Українська акція проявлялася будь-що-будь у поважніших формах, часом грізних, що викликували загальне схвилювання. Комуністична акція — у рамах надто вузьких, не грізних".

* * *

Процес за атентат на куратора Станіслава Собінського хоч належить до більших судових справ УВО, проте не був ані найважнішим, ані найцікавішим. Але в історії Української Військової Організації займає він важливе місце тим, що виявив дійсне обличчя польської "справедливости" — кривоприсягу в поліції, фальшування доказів у прокуратурі, тероризування своїх власних свідків і всякі темні ходи польської політичної поліції. Одночасно дав він нагоду Українській Військовій Організації розгорнути сильну освідомно-пропаґандну акцію в широкому світі, не тільки серед української суспільности, але й перед чужих народів. Вона мала в своїх руках сильний козир — засуд на смерть невинних людей з мотивів засліпленого шовінізму, тупої ненависти і глухої помсти. А це відкривало двері там, де були б вони зачинені для чисто політичної акції. Справа пересувалася через те на площину моралі й чистоти засобів правосуддя, даючи можливість з'єднувати симпатії представників суспільностей культурних держав і народів. Це був великий здобуток, став він вихідною точкою пізнішого діяння Організації Українських Націоналістів, що прийшла на зміну УВО.

 

Торонто — Маляґа, 1976-1981.

 

------------------------------------------------------------------------

    [289] Романа Барановського боронив з уряду жидівський адвокат д-р Кройценавер з Самбора.

    [290] Гл. про те ближче: Зиновій Книш — В сутінках зради, (убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського), "Срібна Сурма", Торонто 1975, стор., 350-354.

    [291] Д-р Петро Мірчук: Роман Шухевич, ген. Тарас Чупринка, командир армії безсмертних. Видання Товариства колишніх вояків УПА в ЗСА, Канаді і Европі, Нью-Йорк — Торонто — Лондон 1970.

    [292] Т. зн. атентату на куратора Станіслава Собінського.

    [293] Собінський називався не Ян, тільки Станіслав. Згадуючи принагідно про ту подію в моїй книжці "Далекий Приціл", назвав я його Яном, помилково, взявши це з якоїсь газети. В одній з пізніших публікацій я помилку спростував. Наскільки мені відомо — а принаймні я ніде не стрічав — ніхто не давав Собінському імени "Ян", найчастіше зовсім пропускали його хресне ім'я і писали просто "куратор Собінський". Д-р Петро Мірчук не завдав собі труду перевірити, як справді називався Собінський і назвав його "Яном", мабуть перечитавши це в згаданій книжці. Не дуже це добре свідчить про "історика".

    [294] Ще менше труду завдав собі д-р Мірчук у провірюванні історичних джерел, коли писав, що Собінський згинув від "куль". Якби принаймні перечитав частину звідомлення з процесу за вбивство Собінського, не міг би не завважити, що смерть Собінського наступила від однієї кулі, а не від двох, що на тій підставі скасовано присуд першої інстанції, бо питання для присяжних були сконструйовані так, що Собінського вбили з обох пострілів, а винним міг бути тільки один, бо тільки одна куля завдала йому смерть.

    [295] Ці рядки пишуться в січні 1981 року.

    [296] Площа й сумежні вулички т. зв. Краківського передмістя ззаду за Великим Театром у Львові, де продавалися всякі старі, часами й крадені речі.

    [297] В тюремній говірці: довести до несправедливого засуду.

    [298] Підозрілий за допомогу в убивстві донощика Михайла Гука й суджений у Львові восени 1928 року, звільнений від вини. Гл. ближче про те в книжці Зиновія Книша: На життя і смерть, "Срібна Сурма", Торонто 1980, розділ "Носив вовк — понесли вовка".

    [299] Від одного з покійних уже політичних в'язнів, що перебували тоді в тюрмі разом з сотн. Юліяном Головінським, знаю, що до Головінського доходили вістки про пресію за виявленням правдивих убивників. Юліян Головінський, що був Крайовим Командантом УВО в часі атентату на Собінського, мав гостро запротестувати проти того і переказав "на світ", що:

    1. поперше, ані Атаманчук, ані Вербицький на волю не вийдуть. Від кількох років були вони чинні в бойовому відділі, поліція вже про те довідалася і за ніяку ціну не допустить, щоб випустити їх з тюрми, постарається, щоб засуджено їх за державну зраду з §58 карного закону, що дає змогу вимірювати дуже високі кари.

    2. Це творило б прецеденс на майбутнє, після кожного революційного акту УВО. Наскільки можу собі тепер пригадати, таке само говорили мені два учасники того процесу, визначні члени УВО та співробітники Юліяна Головінського, — Прокіп Матійців і Михайло Вербицький.

Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.

IХ. ДОДАТОК.

Ч. 1. НАСМІХ ІЗ ЗАКОННОСТИ.

Львівська кураторія "принципово" не дозволяє відкривати українські приватні школи. — Справа приватної школи в Печеніжині. — Крутійство кураторії. — Делеґація в куратора Собінського. — Кулачний куратор. — Що на те міністер освіти?

Львівська шкільна кураторія, під проводом ославленого куратора Собінського, спрепарувавши, за вказівками б. міністра Станіслава Ґрабського й "організації народової" висліди так званого "плебісциту", за одним махом зліквідувала українське всенароднє шкільництво. На тому вважала свою працю покінченою. З подивугідною впертістю протиставлялася "принципово" відкривати українські приватні школи. На те в неї безліч крутійства гігієнічного, санітарного і якого хочете характеру. Хоч трактат про охорону меншин не лише зобов'язує Польщу не робити ніяких перепон відкриттю "меншинних" приватних шкіл, але й наказує з державних фондів підтримувати ті школи, то це — очевидно — не торкається українців, тим більше, що Польща носиться з думкою виповісти той трактат. Те саме забезпечення мають "меншини" і в польській конституції, але що вона ще не ввійшла в життя, в якому не повинно бути порожнечі, то ясно, що її заступають під тим оглядом "принципи" львівської кураторії під гаслом "нє позвалям!"

Свідчить про те, м. і. справа української приватної школи в Печеніжині коло Коломиї. В тому місті взагалі дуже мало поляків, його заселюють українці й жиди. Після плебісциту сьомиклясову печеніжинську школу перемінено на утраквістичну, хоч українське населення домагалося української школи. На початку 1925-26 шкільного року подавано в тій школі два предмети по-українському, а потім і це занехано.

Українські батьки, не бажаючи через спольщену школу винародовлювати своїх дітей, постановили своїм коштом відкрити приватну українську школу кружка "Рідної Школи" в Псченіжині. 25 травня 1925 року внесено подання до кураторії в справі відкриття школи, зазначуючи, що вона буде приміщена в трьох кімнатах гарного мурованого будинку читальні "Просвіти". Кураторія мовчала, аж. у вересні зажадала ствердження розміру залі урядовим технікам, опінії лікаря і кваліфікації учителів. Вимоги кураторії негайно сповнено. Та замість дозволу на відкриття приватної школи, в грудні 1925, прийшла з кураторії відмова, бо розміри вікон, подані окремо лікарем, різняться на 6 центиментрів. Кружок ще раз звернувся до техніка, який ствердив, що його вимір згідний з попереднім, що й подано до відома кураторії. І знову наступила глуха мовчанка. Від грудня 1925 року кураторія неначе води в рот набрала. Аж 16 вересня прийшов до Кружка лист з кураторії, щоб лікар видав нову опінію. Та лікар д-р Тобічек безрадно розвів руками. Він заявив, що не розуміє, чого бажає собі кураторія, він же ж не технік і не знає, як міряти залю!

В міжчасі, з уваги на брак дозволу на відкриття школи, печеніжинські громади завели приватні лекції, поділені гуртками по дев'ять дітей. У попередньому шкільному році на лекціях училося 50 дітей, а з початком нового шкільного року їх число зросло до 126 (І і ІІ кляси). Ведення науки лекціями по 9 дітей являється неможливим з уваги на те, що дітей треба б поділити аж на 15 гуртків.

Печеніжинські громадяни, не тратячи віри в законність, вислали до кураторії своїх делеґатів в особах Старшин Кружка "Рідної Школи" пп. Юрія Чупрея та Івана Дувіряка. Дня 18 вересня ц. р, явилася делеґація під проводом посла Сергія Хруцького в куратора Собінського. Посол Хруцький звернув увагу на недопустимість такої поведінки кураторії і заявив, що пора скінчити з крутійством та дозволити на відкриття школи, тим більше, що є до того всі вимоги. Куратор Собінський, як звичайно, сказав, що вій розгляне справу, а коли всі вимоги закона будуть здійснені, то він не буде мати нічого проти позитивного полагодження справи. На те зазначив посол Хрунький, що 6 цм. різниці в ширині між вимірами техніка й лікаря, який, як каже, на тому не розуміється, не повинні позбавляти науки українських дітей. Прецінь обов'язок кураторії с ширити освіту, а не її нищити. Будинок добрий і для школи пригожий, кращий, як багато шкільних будинків у Польщі. Зрештою, в самому Печеніжині кілька кляс державної школи містяться в поганеньких жидівських хатах, що не відповідають напримітивнішнм вимогам гігієни. На те куратор почав гримати кулаком об стіл, кричучи, що посол Хруцький не буде його вчити, що має він робити і як поступати. На те зазначив посол Хруцький, що вже сам факт кураторового подражнення вказує на те, що він не має слушности. На тому скінчилася авдієнція.

Так кулаками прийняв куратор українську депутацію, так він долагоджує слушну справу. Одна рація на його боці. Очевидно, що він не може приймати уваг українського посла, коли приймає уваги виключно тільки посла Прушинського. Інтеліґентні українські селяни з дива не могли вийти, як державний урядовець може собі дозволяти на таку фільварочну300 поведінку.

("Діло", ч. 209, вівторок 21 вересня 1926.)

* * *

Ч. 2.

Дня 2 жовтня 1926 року перепровадила державна поліція ревізію в голови Кружка "Рідної Школи" в Мишині, повіт Коломия, забираючи від нього статути Кружка, затверджені воєвідством, протоколи і список членів. Ревізію переводили три поліцаї. На запит голови Кружка, Василя Миронюка, сина Михайла, на чиє доручення переводять ревізію і чи мають на те уповноваження, поліцист Квятковський заявив, що це нікого не може обходити. Коли ж голова Кружка настоював на своїм і жадав, щоб йому сказали, яким правом переводять ревізію, Квятковський показав письмо, заслоняючи його наголовок і число, в якім голова вичитав, що наказується опечатати льокаль, де відбуваються збірні лекції, і розігнати дітей. Під тим письмом находився підпис печеніжинського старости Тишковського.

По переведенні ревізії в приватному домі голови Кружка, візвав його Квятковський, щоб він пішов з ним до льокалів, де відбувається наука. І так опечатала поліція дві хати, де відбувалися лекції, а саме в Насті Миронюк і Андрія Мочернюка, розігнала дітей і заборонила відбувати дальшу науку. Тут забрала шкільні підручники, зшитки, записки вчителя, книжки Кружка, листи з Головної Управи "Рідної Школи" і копії листів до Головної Управи, стінні карти України, Польщі та Европи.

Свідками того були: студент Михайло Кравчук, учитель Осип Зельський, Василь Миронюк, Дмитро Мочернюк, син Андрія і Настя Миронюк.

Цю подію попередило письмо шкільного інспектора Риґеля, котрим він поручав провізоричній управительці місцевої державної школи, Григорцевій, виказати на кару всіх тих дітей, що ходять на збірні лекції.

Дня 4 жовтня виїхала делеґація з 12 людей до старости в Печеніжині, щоб інтервеньювати в тій справі. На делеґацію викрикував староста Тишковський, як на своїх слуг, погрожуючи їм у різний спосіб. Коли один з делеґатів звернув чемно увагу старості, що до нього прийшли люди на скаргу в справі розігнання збірних курсів, розлючений шляхтич кинувся на того чоловіка та почав кричати піднесеним голосом. Врешті покарав студента Михайла Кравчука п'ятиденним арештом, а одного делеґата, що не мав при собі особистої виказки — також. На заяву, що батьки мають право вчити своїх дітей приватно, закричав староста, що він у своєму повіті не дозволить нікому уряджувати лекції.

* * *

Ч. 3. ЗАТИСНЕНИЙ П'ЯСТУК.

(Передовиця в "Ділі" ч. 235 з 23 жовтня 1926 року)

З приводу вбивства, довершеного на особі львівського куратора, не хотіли ми передчасно забирати голосу, не знаючи безспірних мотивів цього кривавого акту, ані імен і походження атентатчиків. Одначе польська преса й усі офіційні чинники вже в теперішній стадії перенесли справу на політичний ґрунт, на незавидні взаємини двох сусідніх народів, польського й українського.

У тому страшному білянсі десяток і сотень тисяч, що їх український нарід зложив на вівтар свого сусідства від заходу, не одну жертву зложили й наші противники. Та наші гекатомби все були без порівняння більші й страшніші, як нашого упривілейованого партнера. На скривавленому вівтарі того сусідства склали ми не лише жертви в людях, не лише тих, що падали на полях боїв у збройній зустрічі, але й тих, що як "бунтарі" вмирали на палях, що гинули в важкому ярмі економічної експлуатації, що конали в тенетах культурного визиску. В тузі за вільним життям раз-по-раз бунтувався окайданений гельот301 і раз-по-раз спливав кров'ю, ріками крови. Очевидно — на акцію приходить реакція — отже без втрат не міг обійтися і противник. Один складав жертви на ясному вівтарі, а другий на чорному вівтарі неволення.

Самозрозуміло, що в тих змаганнях обопільний білянс доповнювався все новими позиціями, але ніколи не був ані вирівняний, ані замкнений. І тепер, якщо відповідали б дійсності здогади противної сторони, той нескінчений рахунок заповнився новою позицією.

Уважаємо своїм обов'язком зазначити на цьому місці, що ми є принциповими противниками всякого терору, терору всіх родів і відмін. Виходячи з того основного заложення, ми далекі від воззвеличування й індивідуального терору. Одначе тут слід зробити ще одну замітку. Всі ті, що відкидають терор, як засіб боротьби, як акцію, не відкидають його, як засобу оборони. Кожна жива істота, одинична чи збірна, має право боронити свого життя, майна матеріяльного, морального й культурного. Всі карні кодекси передбачують такі випадки й лишають їх без карних санкцій. Чи в даному випадку — ще раз повторюємо, якщо здогади польських чинників є вірні, — заходить таке право, не будемо розглядати. Бо атмосфера є занадто душна, занадто наелектризована, перепоєна елементами пристрастей і вона рішуче не надасться до холодного й зрівноваженого розгляду події, її оцінки й роблення доцільних висновків.

Бо і як же розглядати ситуацію, як робити правильні висновки, як провітрювати душну атмосферу, коли по противній стороні зустрічаємо одне божевілля, якого не лише символом, але й реальним атутом є вічно чинний, безупинно й хаотично ділаючий затиснений п'ястук? Коли противна сторона бундючно заявляє, що "не схилить карку перед ворогом і не відчинить затисненого п'ястука?"

І той затиснений п'ястук, у якійсь невгасимій гарячці, воює вже цілими століттями, всіми родами зброї, без розбору, без думки, без надії на припинення своєї чинности. Є це те апокаліптичне перпетуум мобіле, за яким століттями пошукують філософи й маніяки. А тут ми його маємо вже сотні літ, чуємо його фізично й морально, бачимо його розторощуюче діяння. Нація, що не видала ані одного філософа, ні одного більшого винахідника, видумала збірно в суспільно-політичній і міжнаціональній ділянці страшну машину, перпетуум мобіле, що називається затисненим п'ястуком.

Чи ж не диво, що той, кого ним торощать, відбивається, що він часами виходить поза межі загально дозволеного — (бо й зрештою: що є дозволене?) — хапається крайніх способів оборони, не маючи інших до вибору?

Над цим повинні застановитися ті, що ще зберегли дрібку розсудливости, що вірять в етичні основи, в непоборні закони розвитку й поступу, яких окрилює туга за кращим життям. Затисненим п'ястуком можна наробити багато шкоди, але не можна розв'язати найпримітивнішого життьового питання. Бо п'ястук, хоч належить до організму, є сам у собі, як окрема сила, не органічним засобом реґуляції взаємин. П'ястуком не кермує думка, тільки сліпий гін варвара, котрий думає, що це найкращий винахід культурного людства.

Ясно, що як довго ділатиме затиснений п'ястук, як виразник сліпої і недоцільної сили, так довго важко буде встерегтися перед такими актами, яких проявом, між іншими, і є подія на вулиці Королівській.

Кличем нинішнього дня повинно бути: відчиніть затиснений п'ястук, закиньте російську "дубінушку", просвітліть світлом християнської етики свої чорні, заскорузлі в гріхах душі, видобудьте з себе все те, що ще людського лишилося в нас, а тоді може прорідиться душна атмосфера і може соняшннй промінь висушить і кров і сльози.

* * *

Ч. 4.

Теофіль Пйотркевич. Українці в Польщі на сторінках "Ілюстрованого Кур'єра Цодзенного" — 1916-1930.302

"Ілюстрований Кур'єр Цодзенни" (ІКЦ) був у міжвоєнному періоді найбільшим польським щоденником, виходив у межах 120-200 тисяч примірників одноразового накладу. Його популярність вибігала далеко поза Краків, де він друкувався, і Малопольщу, простягалася на цілу країну.

Політично пов'язаний з "Польським Стронніцтвом Людовим",303 "Пяст" та з ендецькими колами, після травневого перевороту в 1926 році почав міняти свою політичну орієнтацію і в наступному році цілком перейшов до санаційного табору, що тоді кристалізувався, "Ендецько-Пястова" зміна пересунулася на дальші сторінки часопису, але, — як здається — до кінця затримала вирішний голос у деяких справах, зокрема українських. М. і. не змінив свого явно ворожого становища супроти українців у Польщі, характеристичного для цілої ґами польських націоналістичних часописів. Завдяки своїй популярності в великій мірі формував публічну опінію теж в українській справі, що для неї віддавав багато місця на своїх сторінках.

Національна проблема — поруч економічних справ — уважалася в Другій Речипосполитій за найважнішу і найтруднішу до тривкої і корисної для Польщі розв'язки. Найбільш складним уважалося питання української національної меншини, що творила найважніший демографічно-господарський потепціял серед інших меншин у державі. Вона репрезентувала старі традиції своєї етнічної відрубности, традиції національно-визвольної боротьби за власну державу; могла похвалитися високими культурними досягненнями, а передусім — становила етнографічну більшість у волинському, станиславівському й тернопільському воєвідствах.304 Додатково ускладнювало справу безпосереднє сусідство українців у Польщі з Совєтською Україною...

Число українців різно оцінювалося в різних періодах часу. В нашому випадку можна прийняти, що на переломі двадцятих і тридцятих років виносило воно около п'ять мільйонів, що давало 15-16% людности цілої Польщі.

... Український націоналістичний рух, що мав на меті створити незалежну українську державу ("Самостійна Україна"), найбільші впливи мав у східній частині колишньої Галичини і з часом опанував Волинь, не зважаючи на спроби польської адміністрації противитися тому, утримуючи т. зв. "сокальський кордон"...

... Національна політика польських коаліційних урядів не довела до вспокоєння протипольських настроїв серед українців, здійснювали її головним чином ендецькі діячі, а вони не хотіли визнати національної відрубности українців, бо вважали, що тільки методи безоглядної польонізації східніх земель можуть у короткому розмірно часі зінтеґрувати їх з рештою країни...

Українське шкільництво було в жалюгідному стані і представлялося гірше (за виїмком Волині), як перед першою світовою війною. Тут головного причиною було вороже становище польської шкільної влади. В 1924 році сейм схвалив т.зв. мовні закони, а виконування їх у пізніших роках потягнуло за собою значне зменшення українських народніх шкіл. Так само трудний був доступ українцям до високих шкіл у Львові, а польська влада рішуче відмовляла їм згоди на відкриття власного університету в тому місті. Отож діяв неначе в конспірації тайний український університет.

Травневий переворот 1926 року збудив деякі надії серед українців на зміну супроти них польської національної політики. На жаль, швидко показалося, що співробітники Пілсудського не мали конкретної програми в тій справі й не думали переводити поважніші реформи.305

Керівники306 політичної лінії ІКЦ схилялися до еліти урядової влади, швидко витягнули відповідні висновки і зберегли також після травня і 926 року протиукраїнський курс. Щоправда, вони закликували уряд, щоб створив програму нової політики супроти українців, але в змислі загострення проти них політичного курсу. Мотивували не постійним зростом української ірреденти, а щоб її спинити, задумувалися вже з початком 1927 року над можливістю польсько-української угоди. Але здається, що з цілою свідомістю відкладано справу угоди "ад календас ґрекас",307 бо часопис пізніше гостро виступав проти всякої ініціятиви та спроби такої угоди.

... Мавши на увазі конечність безоглядної боротьби з українцями, щоденник рішуче противився якимнебудь проєктам автономії на польсько-українських теренах. Прямуючи до загострення політичного курсу супроти українців, часто дуже суворо критикував адміністраційну владу за толеранцію, що ніби тільки "робить зухвалими націоналістів".308

...Часопис уважав УНДО явним ворогом польськости, при чому не щадив таких висловів, як "гайдамаки", "палії", "бандити", тощо. Подібні назви вживалися стало у відношенні до української інтеліґенції, що в ній бачили тільки небезсторонних суддів, збитих з пуття гімназистів, або шкільних інспекторів, як воєнних злочинців.309

З усією нещадністю щоденник плямував націоналістичні виступи українських послів у сеймі. За те, що вони не визнавали польської суверенности в Східній Малопольщі й називали південно-східні землі Речипосполитої "Західньою Україною", пропонував притягати їх до конституційної відповідальности, бо коли ставили вони під знаком запиту інтеґральність польської держави, то тим самим ламали польську присягу й ставали звичайними злочинцями-зрадниками, що діють "у рамах німецької та большевицької аґентур".310

... Супроти того, що на "кресах" живе людність менш культурна, що потребує сильнішої влади, щоденник на все горло вимагав від уряду вживати там надзвичайних адміністраційних заходів. Тих засобів жадав проти українських культурно-освітніх і господарських організацій, твердив, що ці установи — це кузня для кадрів націоналізму і тероризму. Характеристична риса для ІКЦ полягала на тому, що він не визнавав — подібно як більшість тодішніх польських націоналістичних угрупувань, — однородного українського народу. Уважав, що підставова маса, це льояльні супроти польської держави "русини", всупереч сепаратистично настроєним "українцям", що їх трактував, як політичну партію. Часопис підтримував тезу, що український рух творила й фінансово йому помагала Австрія для протидіяння незалежницьким польським аспіраціям. Популярність того руху після падіння Австрії пояснював непослідовністю польських урядів, що визнали "українців" провідниками всієї "руської" суспільности й у той спосіб підперли їх авторитет.311 Поклнкуючися на таке розумування і на багатовічну традицію в польській мові, з правом уживалася назва "русин", як назва слов'янського народу, що жив у південно-східній частині Речипосполитої Польської, натомість назва "українець" — для означення члена українського націоналістичного руху. Звідти саме йшла та ворожість часопису до всього, що українське, бо "український рух у Східній Малопольщі має такий рішуче протидержавний характер, що утопійним було б рахуватися з можливістю порозуміння хоч би з частиною українських політиків"...312

... З-поміж багатьох подрібних справ, що складалися на українську проблему в Польщі, ІКЦ присвячував багато місця українському шкільництву. Рішуче засуджував продовжування від 1925 року процес утраквізації шкіл, але не тому, що найчастіше утраквізовано українські школи, лише тому, коли заводжено утраквізм в польській школі, що мала значну кількість українських учнів.313

... Не розуміючи значення введення української мови для кращого взаємного польсько-українського зрозуміння, ІКЦ називав це "якоюсь божевільною політикою уступок і з'єднування собі ворожих елементів"...314 Середнє українське шкільництво трактувалося, як "фортеця націоналізму", поквапно показувано в інформаціях під сенсаційними наголовками всі можливі докази та здогади пов'язань гімназистів з УВО, або їх. низький моральний рівень.315

... У справі створення українського університету часопис зайняв скрайно неґативне становище.316

... Особливу увагу присвячував щоденник положенню в Східній Малопольщі, а передусім діяльності тамошніх терористів. Відповідальністю за терористичні акти обтяжував він усю українську суспільність, жадаючи від уряду політики сильної руки супроти неї і навіть ліквідації низки українських організацій та інституцій.316а При тому багато разів звертав увагу на пов'язання українського тероризму з ворожими Польщі сусідами, головно з німцями.317 Влітку 1930 року, коли УВО переводила саботажну акцію в Східній Малопольщі, часопис одверто закликав до протиукраїнського хрестоносного походу і щоб Польща прийняла засаду збірної відповідальности супроти української людности...318 У вересні 1930 року, коли польська влада переводила т. зв. "пацифікацію" в Східній Малопольщі, ІКЦ не скривав своєї радости,319 показалось бо, що сповнилися його заклики, польська влада перестала бути "м'яка" й "толерантна", застосувавши супроти української людности засаду збірної відповідальности з військовим квартируванням та всіми його наслідками. Шкода лише, що редакція ІКЦ не знала, що, власне, найбільше підстав до радости мали провідники УВО, бо українсько-польськнй конфлікт ще більше загострився і на якийсь час став міжнародньою справою, що принесла Польщі незаперечні втрати.

* * *

Ч. 5. ЛЬВІВСЬКИЙ ІНЦИДЕНТ.

(Німецька преса про вбивство Собінського. Від власного кореспондента "Діла")

Берлін, 2 листопада 1926.

Атентат на куратора Собінського знайшов жвавий відгомін в усій німецькій пресі і викликав цілий ряд коментарів про невідрадні шкільні відносини в Східній Галичині.

Першу вістку про атентат, уже 20 жовтня вранці, принесла "Фоссіше Цайтунґ" телеграмою власного кореспондента, повідомляючи, що атентат виконали два українські студенти за вороже відношення Собінського до українського шкільництва. Цю вістку повторила зараз уся ульштайнівська320 преса, наприклад "Морґенпост", а далі й багато провінційних газет.

Зарау за тим подали вечірні видання усіх німецьких газет, що мають у Польщі, а зокрема, в Варшаві, доволі широкі власні кореспонденції, заосмотривши їх подекуди ще й власними коментарями. І так, "Франкфуртер Цайтунґ", описавши перебіг атентату і згадавши про інцидент посла Хруцького з Собінським, ствердила, що атентат виконали українці, що вбивство має виразний політичний характер, та що "це, неначе блискавка, освітлює дуже мало задовільні відносини в українській країні. Українці жагуче боряться за свою школу і стало вважають, що їх поляки переслідують".

"Дойче Альґемайне Цайтунґ", подавши зо Львова коротку телеграму про сам атентат, помістила довшу статтю про положення українського шкільництва в Галичині, що дало привід до атентату. Куратор Собінський, як експонент і прихильник вшехполяків, причинився в першій мірі до того, що в Східній Галичині систематично спольонізовано українське й німецьке шкільництво, та що приватні школи були виставлені на тяжкі переслідування. Куратор Собінський після 1924 року перемінив 1,450 українських шкіл у Східній Галичині на польські, хоч понад 1,800 українських громад заявилися за українськими школами. Собінський запровадив польське урядування в українських середніх школах і хотів їх спольщити так, що тільки великим зусиллям батьків, загальному опорові й публічними зашкаленнями вдалося справу відсунути. Собінський не зважав на ніякі зажалення і представлення українських послів, політиків і навіть батьків і тому вважався серед українців найбільшим ворогом українського шкільництва та був найбільш зненавидженою особою. Сам факт атентату, який, подібно як і в інших випадках, треба осудити, наглядно показує, до чого можуть доходити переслідувані меншини в своєму розпачу.

Соціялістичнпй "Форвертс", крім докладнішої телеграми з Варшави, помістив довшу передовицю п. н. "Політичне вбивство в Східній Галичині", в якій піддав гострій критиці польську політику супроти німців, українців і білорусинів. Коли німці — читаємо там — жаліються на поляків, то їм легко відповісти відплатою за ґерманізаційну політику, але білорусинів та українців переслідують "'слов'янські брати". Білорусини втратили вже своє рідне шкільництво, а в українській Східній Галичині, панує, як і в Холмщині та на Волині, справжній воєнний абсолютизм. Бажаючи, як чисті соціялісти, щоб поляки втримали свою волю, осуджуємо їхню політику супроти меншин, а саме проти литовців, білорусинів та українців, що замешкують суцільні власні території та з конечности мусять ставатися ірредентистами, коли бачуть, що побіч них цей сам нарід живе у власній державі без жодного утиску.

Права преса також бачить джерело атентату в систематичній польонізації східньо-галицького шкільництва. "Дойче Цайтунґ" подає з приводу того докладні цифри про стан українського шкільництва перед війною та за останні роки урядування Собінського, а "Остпройсіше Цайтунґ" згадує ще і про "утраквізацію" українських шкіл і про плянове переношення українського вчительства. Один "Льокаль Айцайґер" обмежився до короткої замітки, що атентат виконали дві молоді особи, які мали говорити між собою по-українському.

Вийняткове становище зайняв "Берлінер Таґеблят", якого кореспондент досі не може забути справи "жидівського студента Штайґера" і зв'язує новий атентат з тою "Українською Військовою Організацією", що вже була виконала атентат на президента Войцєховського. Дописувач підкреслює теж, що Собінського застрілено в "темній вулиці", коли він "вертався додому в товаристві своєї жінки" та повторює небелиці про визивну делеґацію посла Хруцького.

* * *

Ч. 6. НОВИЙ СТРІЛ.

З приводу вбивства польського шкільного куратора Станіслава Собінського у Львові

Один удачний стріл, вицілений певною і недрожачою рукою члена Військової Організації, і на твердий камінь львівської землі звалилось бездушне тіло того, який ще перед кількома годинами видавав дальші засуди смерти на українське шкільництво і в своїй буті гримав кулаками в стіл на українських громадян, які прийшли до нього домагатися належного їм права.

Один стріл, і не стало одного з тих, який кривавими буквами записався в історії недолі українського шкільництва.

Нагальні труси й арешти серед українців у Львові та на провінції, якими польська влада хотіла викрити внновника чи винвників, хмари вештаючихся всюди аґентів і провокаторів не зуміли напровадити на справжніх справників того атентату.

Удачний стріл і певна рука, це докази, що особа, якій припало доконати цього діла, ішла до нього в безмежній посвяті та ані на хвилину не попадала в сумніви щодо доцільности свого вчинку.

Атентат відбився голосним відгомоном у краю і за кордоном, став з одної сторони перед світом голосним протестом проти безправ'я й насильства, яке запанувало на українських землях, а з другої сторони показав полякам, що в українському народі є сила, яка зуміє на кожне насильство достойно відповісти, та що серед українського народу є бойова група, яка мала й має цю моральну силу наказувати своїм членам іти на таке діло, та яка має таких членів, що рішаються іти навіть на певну смерть.

Може знайдуться одиниці, які арґументами чуття та арґументами псевдолицарства схочуть цей учинок обезцінювати, називаючи його засобом скритовбивчої боротьби.

Однак, коли зважиться, серед яких обставин приходиться українському народові жити під польською займанщиною, коли стануть перед очима сотні й тисячі тих українських жертов, які впали з польської влади, як перечитати листи тих, що караються в польських тюрмах, як призадуматися над долею тих соток українських учителів, що поневіряються на чужині, як почути плач тих малих дітей, катованих польськими вчителями, то тоді не співчуття до вбитого, але бажання нових подібних учинків і нової мести мусить зродитися в душі кожного українця.

Хай хто хоче твердить, що політичний атентат усуває тільки особу, а не режим, хай боягузи зо страху перед репресіями осуджують ті вчинки, то одначе вони мусять бути виконувані. Вбивство Собінського стало тим успішним і видимим знаком протесту й оборони українців перед займанщиною, заповіту продовжування тої затяжної боротьби та одним з проявів активности, яка в слушний час захопить увесь український нарід і поведе його до волі і власної держави.

("Сурма", ч. 1, січень 1927.)

* * *

Ч. 7. ЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ АТЕНТАТІВ.

У змаганнях поневолених народів велику ролю відограють політичні атентати. У всіх майже країнах і часах, скрізь, де проти себе стояли і стоять нації сильні і слабі, зв'язки людей гноблених і гнобителів, такі засоби політичної боротьби, як убивство, або навіть лише спроба такого, являються далекосяглими й важними актами, що мають великий вплив на розвиток і приспішення визвольних стремлінь.

Перш за все, кожний політичний атентат, вдалий чи ні, це байдуже, є маркантним і виразним доказом внутрішнього протесту зо сторони гнобленого. Кожний такий атентат свідчить наглядно про те, що поневолену націю закріпачено тільки фізично. Бажання вільного життя в неї не вбито, воно ще живе й горить придавленим лише зверху, вогнем. Така нація, що видає з себе атентатчиків, морально не знищена, вона морально здорова. Придавлене бажання волі піднеслося в район виразної свідомости, зродилося зрозуміння про конечність спротиву, яке й вилилося в формі чинного протесту. Це є признакою, що гноблений хоче не тільки жити, але хоче за те життя боротися.

Кожний політичний атентат має величезне значення не лише завдяки тому, що він усуває з овиду дану шкідливу поневоленому народові одиницю, але ще в більшій мірі тим, що він стає аґітаційним чинником, який сильніше чим усяка інша пропагандявна праця промовляє до душі загалу, підносить на дусі зневірені маси народу та загріває їх до боротьби, даючи їм заразом наглядний примір, як поборювати ворога-гнобителя.

Тому для поневоленої нації такі факти чинного протесту, виконані поодинокими її членами, це світляний дороговказ, який не дає їй занидіти непорушно на місці, а велить іти по вказаному раз і виявленому шляху революційної думки, а потім і революцінйого чину. Вогні бунтарських учинків освітлюють, наче блискавка, страшне положення такої поневоленої нації, освітлюють цілий її жахливий стан, затираний сірою буденщиною, монотонною тяглістю неволі. Що більше таких політичних атентатів і що вони частіші, то швидше загал поневоленої громади протиставить себе існуючому злу одною збитою лавою і тим скоріше добореться до своєї мети.

Політичні атентати помітно зміцнюють на дусі ті кола, з яких він вийшов. Для приміру згадаємо атентат Січинського321 на австро-угорського намісника графа Потоцького. Кому з українців не вдарило сильніше серце від того ненадійного для нас самих протесту проти нашого національного гнету? І в кого з нас не піднялася вище грудь під впливом того однісінього факту? І справді, наслідки того одного чинного протесту надто великі для піднесення визвольних стремлінь цілої Галицької України, щоб можна їх перемінити. Часами здається нам, що ті револьверові стріли Січинського з квітня 1908 року створили необхідні передумови Листопадового Чину в цілий десяток літ пізніше.

Політичні вбивства алярмують не тільки поневолену націю, але й увесь світ. Такі держави, де ті події трапляються частіше, тратять моральний кредит у цілому неофіційному світі. Ніхто й ніколи, — поскільки він не заінтересований безпосередньо — не співчуває і не буде скінчувати з поціленим гнобителем, хоча може й зложити йому чемностеві вислови співчуття. Гнобленого народу, з якого вийшов атентатчик, ніхто не осудить за те, що примушений ухопитися за скрайні засоби політичної боротьби. За всі атнетати, виконані гнобленою стороною, несе вину виключно та сторона, яка гнобить, і тому цілий неофіційний світ, щоб недвозначно ту вину ствердити, приневолений приглянутися відносинам дотичної держави. Цей інтерес посторонніх громад для громади, що бореться за своє національне визволення, може стати в пригоді, але не слід на ньому будувати надій.

Правда, кожний майже політичний атентат викликує моментально й реакцію зо сторони гнобителів. Після таких революційних актів слідують з правила нові репресії, нові насильства. Та звичайно такі репресії нетривкі і викликують противні наслідки: зміцнюють гнобленого на дусі, збільшують у ньому ненависть до ворога, додають йому завзяття до ще більш нещадної боротьби та збільшують бажання волі усіх, бажання власної держави.

Як довго стоятимуть проти себе народи гноблені й народи-гнобителі, так довго політичні атентати будуть сильною часами зброєю, часами єдиною, яка в руках гноблених є завжди оправдана. Наслідки політичних атентатів для поневолених є завжди тільки корисні, а некорисними є вони лише для гнобителя. Тому і наш нарід повинен частіше користуватися такими радикальним способом боротьби, бо лише тероризування і збройне нищення ворога-ляха уможливить нашому народові здобути волю.

Михайлів

("Український революціонер", ч. 5, дня 1 грудня 1926.)

* * *

Ч. 8. НА МАРҐІНЕСІ ПРОЦЕСУ СІМНАДЦЯТЬОХ.

І знову новий політичний процес. На лаві обвинувачених засіло 17 молодих українських мужчин і жінок, що їм польський суд закидус приналежність до Української Військової Організації і з тим, як звичайно, головну зраду, розвідку й усі інші можливі провини; зокрема ж двом з обвинувачених, Василеві Атаманчукові й Іванові Вербицькому, вбивство львівського шкільного куратора. Політичні процеси в Польщі належать, так сказати б, до буденних подій, бо в Польщі не минає ні один місяць, у якому суд не видав би нового засуду за політичні провини. Залежить уже тільки від кількости обвинувачених, щоб даний процес більше або менше обширно зареєструвати в анналах займанщицького режиму, бо провини завсіди ті самі: приналежність до одної з ворожих польській владі організацій, головна зрада або розвідка. І під тим оглядом не уступає Польща в нічому режимові свого близького східнього сусіда. Не дивниця! Практики російської охрани знайшли дуже добре примінення в теперішніх можновладців Варшави і московська Чека може сміло подати руку польській політичній поліції, бо провокатори й посіпаки Пілсудського нічим не відрізнюються від аґентів Менжинського та Сталіна. Там діється це во ім'я п'ятираменної звізди, а тут во ім'я білого орла на кривавому полі. Значить, є тільки зміна вивіски, прн задержанні тих самих практик і тих самих метод.

Політичний процес, що відбувається зараз у Львові, не може пройти в нас безслідно. Він викликає вже відповідний відгомін навіть у закордонній пресі.

Вже сам факт, що в ньому судять українців за приналежність до Української Військової Організації, зокрема ж двох з них за безпосереднє вбивство львівського шкільного куратора Собіпського, та що акт обвинувачення покликується на наш орган, спонукує нас у цій справі забрати голос. Не думаємо на цьому місці оспорювати головно правні підставі цілого акту обвинувачення, бо це завдання правників і оборонців, але торкнемося й політичної сторінки та зупинимося над подійсним станом і будемо старатися виказати в загальних нарисах нестійкість акту обвинувачення. Головною провиною, яка закидається обвинуваченим, це вбивство куратора Собінського, а опісля головна зрада, розвідка і в дальшій консеквенції ряд терористичних актів, що їх колинебудь мали виконати члени Української Військової Організації супроти органів польської влади та супроти людей, що ту владу підтримували. Дійсно, Українська Військова Організація ніколи не скривала того, що на терор польської влади, виконуваний на нашому народі, відповідати буде хоч би навіть індивідуальним терором. Ми ніколи не оспорювали того, що всіми способами й методами будемо боротися з нашим займанцем та що послідовно стремітимемо до відірвання західніх українських земель від Польщі. І тому під тим оглядом акт обвинувачення, оскільки він звернений не на адресу поодиноких обвинувачених, а тільки па адресу Української Військової Організації, відповідав би до певної міри подійсному станові. Тут одначе суд, спираючися на зізнаннях і доносах провокаторів, на відповідно перекрученому змісті переловлених листів, обвинувачує за приналежність до Української Військової Організації і тим самим за виконання інкримінованих вчинків особи, зовсім у цьому ділі непричасні.

Зачнемо від першої і найважнішої частини акту обвинувачення, тобто вбивства куратора Собінського, що безпосередньо закидується двом підсудним, Василеві Атаманчукові й Іванові Вербицькому. І тут Українська Військова Організація ще раз стверджує, що цей атентат зробили її члени та що вона, розуміючи вагу й значення цього вчинку, не завагалася до нього признатися. Виявом того була стаття в "Сурмі" — "Новий стріл" — на яку залюбки покликується прокурор. Що така заява Української Військової Організації була доцільна, то цього мабуть сьогодні ніякий здорово думаючий не оспорює. Бо кожний політичний атентат має тоді своє значення, коли ясно й недвозначно викажеться за що його виконано. Провід Української Військової Організації довго вагався, чи має подати до публічного відома, що атентат виконали її члени та з її доручення, бо свідомий був того, що слідуватимуть нові арешти. Щойно тоді зробив це, коли на львівському терені появилися вістки, будьто б куратор Собінський упав жертвою не політичного атентату, а любовної історії, і коли дійсні виконавці атентату, члени Української Військової Організації, залишили територію польської деркави. Хіба ніхто, хто логічно думає, не посудить проводу Української Військової Організації про так мале знання тактики в революційній боротьбі, щоб уже й цьому моменті признаватися до вчинку, коли виконавці атентату ще не забезпечені. Бо хіба ж мусів Провід рахуватися з тим, що серед масових арештів, з приводу заяви, могли б дуже легко попастися дійсні виконавці атентату, оскільки вони ще знаходилися б в засягу небезпеки. Чи ця логіка переконає польські цоліційні й судові органи, покаже вислід процесу. Ми зо свого боку ще раз зазначуємо, що на випадок засуду невинних підсудних, подібно як це вже нераз мало місце, доложимо всіх зусиль, щоб перед цілим культурним свідом виказати пеобоснованість засуду і при цій нагоді видвигнемо ту ролю, що її відогравав Собінський у нищенні українського шкільництва. Чи це знову буде на руку польській Теміді,322 органам польської поліції та взагалі цілій Польщі, то про те хай подумають польські компетентні чинники.

Цей процес дуже нагадує процес Штайґера. Там відограла подібну ролю Пастернаківна, а тут відограє її Гасман. Вислід того процесу був одною великою компрометацією органів польської поліції та польського судівництва. Полетіли тоді всякі Кайдани й Лукомські.323 Якщо така сама доля манить теперішніх керманичів львівської поліції, то ми їх не спиняли б, якби не те, що тут ідеться про волю або довгі роки тюрми непричасних до цієї справи людей. Ми вважали тому за відповідне переслати — подібно як і в процесі Штайґера — наше спростування до польської судової влади. Чи наш голос буде мати успіх — годі предвидіти.

("Сурма", число за лютий 1928.)

* * *

Ч. 9. ПІСЛЯ ПРОЦЕСУ.

Дня 13 березня ц. р. засудив польський суд та польська шовіністична лава присяжних зовсім невинних людей, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, на кару смерти через повішення, як мнимих справників убивства львівського шкільного куратора. Польський суд поповнив новий морд! Видимий знак цього лайдацтва й насилля приходиться українській суспільності зустрічати на кожному кроці! "Кров за кров!" — заревіла польська товпа і польський суд вибрав собі принагідні жертви, щоб заспокоїти кровожадні інстинкти цієї товпи. Зізнання провокаторів і всяких божевільних типів, підставлених польською поліцією, доповнювали видумані звіти польської львівської охрапн. Сам добір трибуналу і склад лави присяжних показували на те, що тут займанщицька влада буде домагатися за всяку ціну засудити обвинувачених.

Українська Військова Організація здавала собі також з цього справу і тому ще на початку процесу поробила всі заходи, щоб не допустити до засуду невинних. В своєму письмі до суду, яке опісля помістила в "Сурмі", заявила рішуче, що Атаманчук і Вербицький цього атентату не виконали. Не подала однак, із зрозумілих у революційній боротьбі причин, імен дійсних справників. Що твердження Української Військової Організації не були ніколи голосновними, виявив процес Штайґера. Обвинувачені виказали в часі розправи своє повне "алібі" так, що про засуд не повинно бути навіть мови. Не помогло "алібі", не помогло письмо Української Військової Організації, що його предсідник суду, всупереч усяким законним приписам, не відчитав на розправі. Чи тому, що жиди не були заінтересовані в цьому процесі, не можна було змусити предсідника трибуналу, щоб він виконав свій обов'язок? Не розуміємо дальше, чому оборонці не вжили всіх з права їм прислуговуючих средств та не використали всіх засобів оборони, зокрема ж письма Української Військової Організації.

У згаданому письмі до суду не грозила Українська Військова Організація ніякою пімстою ані терором, бо хотіла, щоб розправа велася в спокійних умовинах та щоб не впав закид, будьто б лава присяжних і суд стояли під терором. Та виявилося, що об тверді ляцькі голови, задурманені жаждою крови, відбилося без відгуку кожне розумне слово. Не почуття справедливости, а жадоба крови опанувала цей душний воздух судових кімнат при вулиці Баторого та психіку ляцьких суддів. Суд не видержав спокійного річевого тону й своїм засудом пішов на нову провокацію. Інакше собі не можна пояснити цього засуду. Мабуть сподівається в цей спосіб приневолити Українську Військову Організацію, щоб вона видала справжніх виконавців атентату. Впарі з тим загуділа польська шовіністична преса, — що — мовляв — "справєдлівосьці стало сєн задосьць". Щоб не ширилося баламутство, Українська Військова Організація заявляє ще раз з цього місця, що Атаманчук і Вербицький є невинні і в справі вбивства Собінського непричасні. Українська Військова Організація віднеслася до української еміґрації за океаном о поміч в цілі рятування невинно засуджених. Ми вжиємо всіх можливих средств, щоб змусити ляцький суд звільнити невинних.

Рівночасно звертаємося до нашої суспільности о поміч у цьому ділі і це о поміч у такій формі, що під ляцького займанщиною є можлива й доцільна.

("Сурма", число за березень 1928.)

* * *

Ч. 10. ПІСЛЯ ВИНЕСЕННЯ ЗАСУДУ.

Атаманчука й Вербицького засуджено на смерть через повішення за мниме вбивство куратора Собінського. Разом з ними засуджено вісьмох інших українців на довгі літа тюрми за мниму співучасть у вбивстві, що мала виявлятися постачанням зброї й помочі в утечі виконавцям атентату. Крім цього за ведення розвідки, публічне насильство і т. п.

Не тільки польська поліція й суд, але й польська суспільність в особах присяжних суддів і представників преси, що висловлювала польську суспільну опінію, показала своє дійсне обличчя. Суд заскочив цілу українську суспільність, яка ще до сьогодні не позбулася ілюзій відносно почуття справедливости в свого ворога, і щобільше, заскочив теж оборонців, які думали, що тверді факти промовлять до сумлінь польських суддів і переконають про невинність обжалуваних.

Однак не так дивився на справу той, хто на основі дотеперішніх практик польської поліції та суду й на основі знання інстинктів і душі польської суспільности слідив уважно всю справу ще від того дня, коли то міністер Складковський загрозив польській поліції, що через кілька місяців безуспішно шукала справників атентату: "Альбо знайденсєн мордерци, альбо розпендзен вас на чтери вятри". І вбивники "знайшлися", бо — так наказав міністер — інакше втратили б хліб наймані посіпаки. Доказ вини? Це ж не так тяжко: брехня, провокація і кривоприсяга не такі то страшні для "сторожів закону". Отже з цього випливають: фальшиві, спеціально підроблені реляції поліційних аґентів, "конфіденціональні відомості", яких безконтрольність і безкарність прикриваються плащиком урядової тайни, фальшиві зізнання провокаторів, і що найважливіше — кривоприсяга всіх аґентів, провокаторів і підставлених свідків та вищих органів поліції. До того долучується: биття й тероризування обжалуваних і примінення всіх засобів — від морення голодом аж до обітниць грошових сум і пропозицій перебрання ролі провокаторів — щоб довести обжалуваних до так глибокої душевної депресії, де людина в тій лише цілі, щоб "це все вже раз скінчилося", перебирає на себе злочин добровільно, хоч його не поповнила, або видає злочинця, оскільки його знає, або годиться стати провокатором і помагати поліції викрити виновника. Все те пережили обвинувачені, вийшовши вправді з підірваним здоров'ям, однак морально не заломлені.

Окрему сторінку творить діяльність слідчого судді Янушевського, небувала, здається, навіть у Польщі: заанґажування цілого тюремного апарату та численних уголовних в'язнів до провокаційної роботи, перекручування зізнань, тероризування свідків, нечувані шикани — сімнадцятьлітні дівчата сиділи вісім місяців разом з венерично хворими проститутками; вистачить пригадати три голодівки, з яких остання тривала вісім днів, як протест проти шикан — підмова до фальшивих зізнань і кривоприсяги підставлених свідків і провокаторів і т. д. Врешті закулісова робота поліції, суду, слідчого судді і преси в часі процесу.

Це є одна площина, по якій поступала ціла справа і яку ми докладно, з наведенням широкого доказового матеріялу, освітлимо в окремій книжці, як перед українською суспільністю, так і перед цілим культурним світом. Отже не в площині законности та охорони букви хоч би цього закону, що однаково являється для нас насильством, була поставлена справа вбивства Собінського, а в площині безправства, що своїми підлими та рафінованими методами не то дорівнює, але й перевищає практики російської охрани чи навіть большевицької чрезвичайки.

Тому вважаємо, що ціла оборона зробила помилку, коли не зважаючи иа моральну гниль і безправну основу процесу та на те, що могла скомпрометувати перед світом поліцію, суд і польську суспільність — прийняла тактику не дражнити й не видвигати неприємних другій стороні фактів та обмежилася до того, що виказувала алібі обвинувачених у критичний день убивства, в надії, що в цей спосіб урятує обвинувачених.

Друга площина процесу, це не бажання справедливости, хоч би в розумінні польського закону, дух помсти, який охопив не тільки польські маси, але й суд. Для трибуналу, прокурора, присяжних суддів і представників преси було ясне, що Атаманчук і Вербицький невинні. Однак рівно ж було ясне, що вони досі не дістали в свої руки дійсних виновників, то вже їх не дістануть. А треба ж рятувати "гонор польскосьці"! І характеристичні є слова заступника пошкодованої сторони в тому змислі, що коли невинні Атаманчук і Вербицький, то хай УВО видасть дійсних виконавців атентату. Отже альтернатива: "або-або", нечувана досі в судовім поступованні. Або кара на винних, або помста на невинних. Це був дух судової залі! І дійсно, всім було однаково, чи за вбивство будуть відповідати Атаманчук і Вербицький чи два інші українці. "І одно і другі є гайдамаки, це все одне!"

Як трактувати заяву УВО, зложену перед трибуналом, про невинність Атаманчука й Вербицького? Чи це виплив нашої віри в справедливість польського суду? Чому взагалі займаємося цією справою? Гляньмо на річ ближче. Українська Військова Організація, доручаючи своїм членам виконати атентат чи інше подібне діло, є свідома того, що переступає польський закон і що виконавців чекає за те кара. І хоч не одного нашого члена, що дійсно був винен зо становища польського карного закона, повішено чи розстріляно, то ми не апелювали ніколи до милосердя чи ласки ворогів; склонюючи голови в таких випадках перед жертвами, підносили ми протест проти польського режиму взагалі, з яким стоїмо в нещадній боротьбі. Однак і в цій нещадній боротьбі ми, люди підземелля, що одверто заявилися проти існуючих законів, заховуємо певні границі; з наших рук згинув не один поляк, однак ні один не був тортурований і мучений. Тому мусимо голосно протестувати, коли людей тортурують середньовічними методами сторожі закону, коли допускаються на них подлого безправства, коли методи польських посіпак є позбавлені всякої моралі та людяности, а передусім, коли жертвою падають зовсім невинні люди і то за вчинки нашої організації. Коли ми могли боронити жида Штайґера та признатися до закидуваного йому атентату, хоч такий поступок викликував підозріння, що, мовляв, робимо це жидівських грошей ради, то тим більше мусіли ми запротестувати перед світом тепер, коли йдеться про українців, коли було загально відомо, що атентат організувала УВО та коли методи поліції й судової влади є без порівняння гірші, як у процесі Штайґера. Інакше й не можна дивитися на нашу заяву перед трибуналом, зложену в початках процесу, яка, між іншим, мусіла б скомпрометувати УВО, коли б показалося, що Атаманчук і Вербицький дійсно винні в закидуваному їм убивстві. Однак цим ми сповнили свій обов'язок, без ілюзій щодо польського суду.

Українська Військова Організація не видала дійсних виновників. Чому? Тому, що не думає гратися в піжмурки з ляхами. Що було можливе в процесі Штайґера, де йшлося по раз перший про виказання нечуваних досі метод поліції, у що ніхто не повірив би без доказів, це не заходить тепер, коли ці методи є вже знані, тим більше, що суд і так був переконаний про невинність Атаманчука й Вербицького. До чого ж інакше дійдемо? Хіба до того, що після кожного нашого атентату буде поліція ловити першого-ліпшого українця і тоді його випустять на волю, коли видамо дійсного виновника. Наслідок того буде таким, що за кілька літ позбавимо себе самі найвідважніших та найпроворніших наших членів, що могли б спокійно проявляти дальшу діяльність. Однак це не значить, що ми над засудом невинних людей перейдемо до денного порядку! Навпаки, як це ми вже раз сказали, зробимо все, що буде в наших силах, щоб їх рятувати! В цьому напрямі ми вже почали акцію і сподіваємося, що вона відоб'ється голосним відгомоном у світі. Навіть можливо, що подамо назвища дійсних виконавців, однак противартість цього буде напевно більша, бо вона не обмежиться тільки до звільнення Атаманчука й Вербицького.

("Сурма", квітень 1928.)

* * *

Ч. 11.

Відозва Української Військової Організації в справі Василя Атаманчука й Івана Вербицького.

Далеко з Рідного Краю кличемо до Вас! Польський наїзник на наших землях, що вогнем і мечем нас від віків ннщив і нищить, допустився нового злочину. В судовій розправі проти 17 українців у Львові посмів польський суд двох зовсім невинних людей, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, засудити на смерть за недоказане їм убивство ката українського шкільництва, львівського шкільного куратора Собінського. Не помогла річева робота адвокатів, не помогло повне виказання безпідставности акту обвинувачення. Виття польської преси: "распни, распни", жадоба крови й невинних жертов так засліпили польський суд, що він допустився нового морду юстиції.

Українська Військова Організація мала що сміливість усунути з лиця землі найбільшого шкідника українського шкільництва і виконала тільки те, чого домагалася свідома, українська суспільність і що диктувала потреба хвилі. Що Собінський належав до найбільших і найпідступніших наших ворогів, виказала вже сама польська преса як після вбивства, так і під час процесу, і теж сам прокурор у своїй кінцевій промові. Українська Військова Організація, свідома ваги і значення політичного атентату, мала сміливість признатися до цього вчинку й уважала при цьому за свій обов'язок, для рятування невинних і в ньому непричасних людей, заявити як письмом до суду, так теж і в своєму органі, що виконавцями атентату були не Атаманчук і Вербицький, але інші люди. Річеві арґументи і згідні з правдою твердження Української Військової Організації розбилися об засліплені шовінізмом і бутою переможця уми ляцьких присяжних суддів і ляцького суду. В своєму письмі заявила Українська Військова Організація, що на випадок засуду невинних вона вживе всіх заходів і средств, щоб не допустити до виконання засуду над невинними особами і що здере перед цілим світом заслону, що закриває брудну душу, жорстокість і плюгаві вчинки ляцького наїзника над українським народом. Львівський засуд є дальшим визовом, киненим не тільки Українській Військовій Організації, але й цілому українському народові. Не думаємо просити ласки й помилування в ворога. Кинений нам ляцьким наїзником визов мусимо прийняти! Не сміємо допустити до того, щоб невинні люди падали жертвою польської сліпої Теміди!

В цьому випадку мусимо доложити всіх зусиль, щоб не тільки вимусити звільнення, але щоб ще раз перед світом виказати божевілля польських судів і всі ті злочини, що їх допускається наїзник над нашим поневоленим народом. Крайові средства оборони невинних жертов ми вже частинно вичерпали. Тепер мусимо цю справу поставити перед культурним світом і наплямувати перед світовою публічною опінією.

Боротьба на світовій арені вимагає ще більше зусиль і засобів, оскільки вона мас увінчатися успіхом і то супроти ворога, що розпоряджає всякими средствами, і тому о поміч у цім бою звертаємося до Вас, земляки за океаном. Не надуживали ми Вашої помочі в нашій дотеперішній затяжній боротьбі з наїзником. Ми спиралися виключно на наші власні сили, бо були ми свідомі того, що матеріяльна поміч з-за океану могла домагатися голосних учинків, а це в тактиці підпільної боротьби часто неможливе. І коли Українська Військова Організація звертається до Вас о поміч, то хай це буде найкращим доказом, що хвиля важна і потреба велика!

Допоможіть нам морально уладженням сходин і протестів проти звірського присуду і допоможіть нам матеріяльно шляхом збірок на фонд оборони невинно засуджених на смерть жертов ляцького варварства. Оскільки Ви нам поможете, то нам удасться не тільки звільнити невинно засуджених, але і скомпрометувати перед цілим культурним світом цю миршаву, збудовану на нашій кривді і на злочинах поповнюваних над нашим народом польську займанщину.

Будьте для нас тим, чим були заокеанські ірляндці, ці ж самі поляки, чехи й литовці для своїх братів у їх боротьбі за незалежність.

З огляду на всякі можливі комплікації, зокрема з огляду на неможливість створення відповідного конта в краю на "фонд оборони невинно засуджених на смерть ляцькими катами", просимо складати свої пожертви на руки своїх Організацій. Кінцевий виказ жертводавців, як також розрахунок із зужиття цього фонду, подамо в нашому органі "Сурма", як також у канадських українських часописах до відома.

(березень 1928)

Команда Української Військової Організації.

* * *

Ч. 12. ПРОТЕСТУЙМО ПРОТИ
ВАРВАРСЬКОГО ЗАСУДУ НЕВИННИХ УКРАЇНЦІВ У ПОЛЬЩІ!

Сумні вістки наспіли зі Старого Краю. Двох наших другів, бувших членів Української Галицької Армії, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, засудив польський суд у Львові на смерть через повішення за мниме вбивство куратора шкіл Собінського.

Річ це потрясаюча й нечувана, бо засуджено їх без доказання їм вини.

Куратор шкіл Собінськнй, це той грабар українського шкільництва, це той, що перемінив українські школи на польські в цілковито українських селах, це той, що усував українську мову зі школи, а українських дітей на силу польщив. Всіх українців учителів з наших сіл переніс на мазурські села та Помор'я. Він так жорстоко й безоглядно нищив культурний здобуток віків на полі українського шкільництва, так сильно копав могилу для нього, що викопав її, але йому нога при тому поховзнулася і він сам злетів у гріб. Він упав з руки месника, який довше не міг дивитися на його варварську роботу. Хто саме вбив куратора Собінського — невідомо. Поляки підозрівають, що це зробили Атаманчук і Вербицький, з рамени тайної військової організації, до якої вони мали належати. Одначе доказати їм того вчинку не могли. Обов'язуючі в Польщі закони, як і ні один закон у цілім світі не знає кари смерти за сам здогад і саме підозріння. Тому присуд смерти на Атаманчука й Вербицького є нечуваним і протизаконним, тому цей засуд є нічим іншим, як варварською звичкою варварських народів, що жили тисячу літ тому назад, які мстили смерть смертю неповинних людей. До польського суду зголосився дійсний убивник куратор Собінського в особі адвокатського кандидата... а суд зробив його непочитальним, несповна розуму чоловіком.

Вістка про цей засуд смерти заскочила українців у Канаді дуже несподівано, бо ніхто не міг припускати подібного безправства. Українці в Канаді не можуть приглядатися спокійно, як польський кат вішатиме невинних братів, і тому збираються піднести рішучий протест у тій справі і вислати його до Ліґи Народів та до всіх правительств культурних держав і відкрити правду всьому світові. Ця справа протесту не терпить найменшої проволоки, кроки мусять бути підняті негайно. Святим обов'язком бувших членів українських армій є взяти в тій акції якнайживішу участь. Тому закликаємо до співучасти в справі протесту всіх бувших членів українських армій, без огляду, чи вже вступили в члени Української Стрілецької Громади в Вінніпеґу, чи ще ні. В кожній місцевості, де живуть українці, повинно відбутися протестаційне віче, яке схвалить відповідні резолюції, а передусім завішення кари смерти і зарядження ревізії розправи. В кожній місцевості повинні бути зібрати сотки й тисячі підписів на меморіял до Ліґи Націй і до правительств культурних держав.

Ми віримо, що наш зазив буде кличем Вашої душі, отже до діла! За взорами протестів звертатися до Української Стрілецької Громади, Вінніпеґ, Манітоба, Р. О. ВОХ 2121.

Звідомлення, що зроблено в повищій справі в Вашій місцевості, просимо слати на нашу адресу, щоб ми могли подавати звіт до часописів.

(березень 1928)

Управа Української Стрілецької Громади

* * *

Ч. 13.

Лист посла Михайла Лучковича до сенатора Дандюрана делеґата Канади до Ліґи народів в Женеві.

Я певний, що Достойному Сенаторові відомо, що Польща — нарівні з іншими державами Східньої Европи, зобов'язалася договором запевнити рівні права для меншостей в її границях.

Ви, Пане, пригадуєте собі, що після Версайського Договору з дня 28 червня 1919 року, признаного Радою Ліґи Націй, наспіли многі протести від подібних меншостей, доказуючи нехтування постанов того Договору. Рівночасно пороблено заходи провірити ці зажалення.

Достойний Сенатор повинен бути свідомий того, що нинішня Польща, так як вона тепер виглядає, складається з національних меншостей, які творять 40% її населення.

Східна Галичина й Волинь, тепер під польською окупацією, є в переважаючій більшості і майже виключно замешкана українцями і власне на тих землях, як довідуємося, має місце несправедливе поступування польської влади супроти українського населення. З певністю, справа Василя Атаманчука й Івана Вербицького, є наглядним доказом поступовання, як Польща обходиться з національними меншостями в своїх границях.

Я предкладаю Вам цю справу її надії, що Ви, як представник Канади до Ліґи Націй, займетеся вповні нею перед відповідальними чинниками.

Пишуся з пошаною, Михайло Лучкович.

* * *

Ч. 14.

Відповідь сенатора Дандюрана на листа посла Михайла Лучковича.

Мій Дорогий Пане!

Ось цим думаю відповісти на Ваше письмо з дня 8 ц. м., в якому пишете мені про двох українців, котрих засудив польський суд на кару смерти. Ваш лист поінформував мене про повну спаву.

Коли ж я, по одержанні Вашого листа, приїхав до Монтреалю, я інтервеньював у польському консуляті, де мене запевнили, що відклик у цій справі внесено до Найвищого Трибуналу і що моя інтервенція в цій справі буде передана польському Міністерству Закордонних Справ.

Я думав, що буду мати нагоду стрінутися в червні з п. Залєським, польським міністром закордонних справ на Зборах Ліґи Навій і поінформувати його про огірчення, яке викликала повища справа серед українців Канади. На жаль сесія канадійського Сенату не дозволяє мені поїхати на Збори Ради Ліґи Націй у місяці червні. Буду там доперва в кінці серпня.

З пошаною, (підпис) Дандюран324

* * *

Ч. 15.

Українці — громадяни вільної канадійської землі!

Наш зазив у справі засуду польським судом двох зовсім невинних людей, Василя Атаманчука й Івана Вербицького, стрінувся з Вашою прихильністю й одобренням. Ваша преса приносить нам відомості про масові віча, що Ви їх уладжуєте, та про протести, які підносите перед міжнародніми чинниками проти морду, що його доконує ляцька юстиція, і врешті про збірку на фонд оборони.

Ви, вільні громадяни, зрозуміли, що лише Ви можете й повинні здобутися на грімкий протест, що відоб'ється широким відгомоном у цілому світі проти безправств і злочинів, доконуваних над поневоленим народом. Ви зрозуміли Вашу повинність супроти української нації, бо знаєте, що наша суспільність у краю має закнебльовані уста і зв'язані руки ляцьким наїзником. Ви рівнож зрозуміли, що акція, яку розпочинаєте, не сміє обмежуватися на словах, але що побіч слів мають іти діла.

Українська Військова Організація, що рішила не допустити до виконання засуду над невинними особами та здерти перед культурним світом заслону, що нею прикриває свої злочини ляцький наїзник; стежить з увагою за розвитком Вашої акції. Бо кожна Ваша чинність, чи то буде віче, чи телеграма з протестом, чи стаття в українській або в чужій пресі, складається на моральну підпору, якої нам, людям підземелля, треба в акції, що її ми розпочали. Бо кожний Ваш сотик збільшує матеріяльну допомогу, яка нам необхідна, і тим самим збільшує можність рятувати невинно засуджених на смерть жертов божевілля ляцьких суддів. Бо від величини моральної та матеріяльної помочі, яку дасть розпочата Ваша акція, залежатиме реалізація та розмір акції, що її намітила Українська Військова Організація.

Перед нами й перед Вами ще дуже багато праці. Ми мусимо й виконати, бо це питання чести української нації, за яку постояти масте святу повинність Ви, вільні канадійські громадяни, і ми, люди підземелля, Українська Військова Організація.

Сповніть свій обов'язок, щоб грядучі покоління не соромилися за нас, що ми не вміли обстояти найпримітивніших прав нашого поневоленого народу.

Шлемо Вам бажання якнайкращих успіхів у Вашій праці.

Львів, травень 1928. Команда Української Військової Організації.

* * *

Ч. 16.

Роля індивідуального терору в підпольній боротьбі.

У всіх визвольних змаганнях поневолених народів чи навіть кляс мав і має індивідуальний терор дуже важливе примінення. Російські соціял-революціонери, польські революціонери, а тепер хоч би навіть і большевики послуговувались і послуговуються індивідуальним терором. Питання індивідуального терору було вже кілька разів предметом тайних нарад найвищої екзекутиви комуністичної партії. Кілька разів большевнки відкидали в теорії індивідуальний терор, на ділі одначе ним вони послуговувалися і послуговуються. І в нас кожний новий прояв індивідуального терору викликує, як серед нашої, так і серед ворожої нам суспільности різні міркування на тему цього засобу боротьби. Тому ми мусимо зайнятись цим питанням, з'ясувати собі сугь індивідуального терору, його доцільність і допустимість.

Коли вийдемо з приміру в поодинокої людини, якій у крайних случаях, у випадку небезпеки життя дозволяється вхопити за всякий засіб оборони, навіть за такий, який наносить противникові смерть, то тут найдемо першу підставу до наших міркувань. Бо виходячи вже з цього заложення, мусимо прийти до одинокого можливого висновку, що в боротьбі цілого народу, де йдеться про "бути, чи не бути", всі акти самооборони, а тим самим і індивідуальний терор є тим більше оправданим і зрозумілим.

Насувається друге питання: чи не криє терор за багато в собі від'ємних сторінок та чи він є допустимий з етичного боку? Коли хочеться покликувати на мораль та стику, то треба відразу поставити питання, чи наш ворог, який супроти нас не перебирає в засобах у своїй супроти нас екстермінаційній політиці, додержується етики й моралі? Ми ж бачимо щодня, як той ворог іде наступом на нас, та як він з цинізмом і з насолодою наносить нам удар за ударом.

А впрочім, чи можемо з етичних і моральних зглядів здержуватися від актів терору в цій державі, яка навіть у цілому культурному світі має ославлену марку країни "білого терору"? "Ґвалт ґвалтем сєн одціска", каже Міцкевич. На масовий терор мусимо відповісти відповідно до наших сил індивідуальним терором.

У тій загальній правді, спертій на життєвих досвідах, лежить моральне й етичне обсновання для індивідуального терору.

Як вище сказано, кожний наш терористичний акт є протиділанням проти актів кривди й насилля. В тім протиділанні трапляємо або безпосередніх виконавців цієї ж кривди, або її моральних виновників і проти них звертаємо нашу кару. Виконанням кожного терористичного акту нищимо не тільки посередньо чи безпосередньо виконавця цих кривд, але рівночасно вдаряємо в цілу систему.

Опісля приходиться нам звернути увагу на психічний вплив, який має кожний акт індивідуального терору на ворога й на нашу суспільність. Коли б наша суспільність не могла з себе викресати реакції на насильство ворога, то викликало б це тим самим у ворога спокій, самопевність та відвагу до дальшого його наступу та збудило б у нього переконання, що кожне насильство мине йому безкарно. Натомість знаємо вже з досвіду, що часто один і терористичний акт з нашої сторони підкопував самопевність та буту в ворога. Не треба також при цьому забувати, що кожний наш терористичний акт показує перед світом та світовою опінією, що наш нарід не погодився та не погодиться з польським пануванням на нашій землі.

На нас знов же ділає кожний терористичний акт, луч надії, піднімається почуття людського достоїнства, очищує атмосферу від небезпек нікчемного примирення з існуючим сьогодні станом. Він приковує до себе загальне зацікавлення, підбадьорує кожного, будить слабих та боягузів, викликує загальні міркування, одним словом заставляє кожного призадуматнся над нашим положенням.

На підставі наших дотеперішніх досвідів бачили ми, що терор ніколи не вбивав енерґії, але навпаки, піддержував борців, роздмухував героїчним приміром ентузіязм у всіх українців, будив до активности навіть мало активний елемент. Кожний терористичний акт, виконаний Українською Військовою Організацією підносив усе бойовий настрій та пригадував загалові, що лише боротьбою, а не якимись угодами можемо добитися нашої самостійности.

Ще одну справу мусимо порушити при індивідуальнім терорі. Кожний терористичний акт мусить найти відповідний відгук серед власної суспільности. Він не сміє бути актом пімсти одиниці, навіть хоч би був і спонтанічним ділом, але мусить бути немов висловом засуду, що його видав увесь нарід. І тут є той тісний зв'язок між виконавцями поодиноких терористичних актів і цілим народом.

Ми далекі від одностороннього возвеличування терору, від ілюзій та надто оптимістичних надій у його єдиноспасаємість. Не хочемо також, щоб він становив щось у собі замкненого, що одиноко ціхувало б нашу визвольну боротьбу проти Польщі. Для нас являється індивідуальний терор лише частиною і то помічною частиною цієї ж боротьби, він тісно мусить в'язатися з іншими засобами нашої боротьби і тим самим бути зв'язаним у цілу систему відпору. Тому не прив'язуємо індивідуальному теророві того значення, яке ми прив'язуємо підготовці до збройного загального виступу й тому не вкладаємо цілої нашої енерґії для виконування поодиноких терористичних актів. Це не значить, що ми терор відкидаємо з тактики нашої боротьби, навпаки, ми його вважаємо не тільки доцільним і бажаним, але просто необхідним, лиш тільки не як єдиний засіб боротьби, необхідним, як засіб самооборони, як зброя, без якої герці ворога не знали б стриму.

Кожний влучно переведений та з огляду на конечні цілі наших визвольних змагань доцільний терористичний акт скріплює нас у нашій боротьбі, стає помічним засобом у боротьбі цілого народу, а спираючись на глибокій її потребі, знаходить у ній своє оправдання та з неї черпає свою моральну силу.

("Сурма" ч. 3 з 1927 року)

* * *

Ч. 17. ПО НОВІМ ЗАСУДІ.

15 лютня запав новий засуд у справі Атаманчука й Вербицького. Польський суд засудив Вербицького на кару смерти, а Атаманчука на 10 літ тяжкої тюрми.

Не помогли свідки, що під присягою ствердили "алібі" підсудних у критичну годину атентату на Собінського, не мали значіння навіть зізнання польського поліційного аґента, що перед убивством случайно був на Ґрунвальдській вулиці і бачив дійсних справників, а на останній розправі, під присягою, зізнав, що ані Атаманчук ані Вербицький не є подібні до людей, яких він бачив. Не поміг цілий ряд свідків і доказів оборони, що стверджували безсумнівну й повну безосновність акту обвинувачення.

Може докази оборони не були як слід переведені? Може оборонці в занадто культурний і спокійний спосіб переводили докази правди? Може їх спокійний спосіб, що не дорівнював брутальности виступів прокурора то його свідків не був влучний? Може тактика оборонців — не дразнити суду — якої вони додержувались на першій і другій розправі не була доцільна? Ось питання, що їх ставив собі неодин українець на першу вістку про засуд.

Та вже сама обставина, що цей самий жид-вихрест Лянєвський виступав у ролі прокурора і на другій розправі, що за судейським столом засів відомий зо своїх садистичних засудів Маєр, а лаву присяжних творили вшехполяки або члени першої бриґади Пілсудського, ясно вказувала, який кінець буде мати і ця друга розправа над невинними жертвами ляцького насильства. А коли додати, що цілий ряд типів відомих уже з попередньої розправи пересунувся через судову залю й тепер, що ця сама вуличниця Стецюкова з її гістеричними позами, цей сам зідіотілий кримінальний злочинець Жуков і стероризований шофер Гасман, а за ними ціла плеяда конфідентів і охранників зо своїм шефом Мітленером на чолі творили стовпи акту обвинувачення, чи дивниця, що не закон, не матеріяльна правда, але крик брукової преси і польського львівського шумовиння та тайний наказ варшавського Бельведеру рішали про долю цих невинних людей? Засуд був тільки простою формальністю і виконанням тих погроз, які вже від довшого часу видає, у своїй безсильності з сеймової трибуни вірний служака Пілсудського, міністер Складковський, на адресу української нації, зокрема на адресу Української Військової Організації. " Польськосьць і гонор Львова, що два роки ждав на засуд", як висловився патетично вихрест жид Лянєвський, уратовані по думці ляхів. Присяжні судді видали новий присуд у переконанні, що цим самим стан польського посідання на польських землях скріпиться, бо здуситься дух протесту українських мас проти ляцького гнобителя.

Та грубо помиляються ляхи! Противно, цей засуд невинних людей покличе нових борців і месників, що свою караючу руку зможуть піднести не тільки проти польських катів українського шкільництва, але також і проти представників польського судівництва й польської поліції, що тепер святкують на нашій землі справжні оргії.

Рівнож грубо помиляються ляхи, якщо може думають, що цим засобом змусять Українську Військову Організацію видати правдивих справників атентату в руки польської поліції. Не сміє і не зробить цього Українська Військова Організація! Ніяка революційна організація, ради рятування невинних людей, не видавала своїх членів у руки ворожої влади. Тим самим ішла б на руку охрані, яка арештами невинних творила б собі кадр закладників, щоб пресією на них діставати правдивих справників у свої руки. Не значить це однак, що Українська Військова Організація залишить справу Атаманчука й Вербицького! Взявшися за неї раз, буде вести її до кінця. Однак, чи дотеперішня тактика буде й надалі примінюнана, чи противно, Українська Військова Організація вжиє інших методів супроти польської влади та польського судівництва, це вже покаже найближча будучність.

("Сурма", ч. 2-3 (17-18) за лютий-березень 1929.)

 

------------------------------------------------------------------------

    [300] Простацьку.

    [301] Позбавлена прав людина.

    [302] Стаття за довга, щоб її передати повністю. Це власне, неначе розвідка на кільканадцять сторінок друку. Пропускаємо з неї несуттєві для нашої теми уступи.

    [303] Партія.

    [304] Автор поминув львівське воєвідство, де українці — не зважаючи на острів міста Львова й кількох підміських сіл — також були в більшості, м. і. також тому, що значну частину пограничних повітів на заході відрізано від львівського і прилучено до краківського воєвідства.

    [305] На цьому загальному тлі автор змальовує далі політичну лінію ІКЦ супроти українців.

    [306] Начальним редактором був Маріян Домбровський, політично зорієнтований на партію "Пяст", від 1928 року посол з "Безпартійного бльоку співпраці з урядом" (партія "пілсудчиків"), але в дійсності обов'язки начального редактора виконував Людвик Рубель, що стояв у тісних стосунках з пілсудчиками від часу першої світової війни.

    [307] Календа — римська назва першого дня в місяці, а що в Греції того не було, то це значить "на необмежений час".

    [308] Стаття з 30. XI. 1928. п. н. "Чого нас учать львівські атентати".

    [309] Редакційна в ч. 136 "Український візитатор у Львові, що наказував шмагати батогами польських учителів".

    [310] Стаття п. н. "За таку "географію" належиться не легке упімнення, тільки кримінал", (ч. 168 з 19. VI. 1928) і "Цинізм гайдамаччини на посольській трибуні" (ч. 311 з 9. XI. 1928), "Під маршалківський суд" (ч. 324 з 22. XI. 1928). "Нарешті сейм реаґує на провокації українських "героїв" (ч. 36 з 6. II. 1929), "Український клюб у сеймі — складницею революційної бібули", (ч. 74 з 4. XI. 1930).

    [311] "Русин" чи "українець" (ч. 21 з 21. 1. 1929). "Час звалити штучну і накинену чужими формулку" (ч. 307 з 9, XI. 1929).

    [312] Лемко: Австрійська фікція однородного "українського народу" в Малопольщі, (ч. 231 з 14. X. 1929).

    [313] "Знову замикають польські школи на "кресах", (ч. 320 з 21. XI. 1926), "А школи в Малопольщі і далі замикають", (ч. 338 з 9. XII. 1926), "Не перестають нищити польські школи в Східній Малопольщі" (ч. 346 з 17. XII. 1926). "Розпачливий голос поляків на Сходніх Кресах" (ч. 246 з 19. VIII. 1927), "Волинська суспільність творить фонд польської школи на Волині" (ч. 278 з 9. X. 1927).

    [314] "Польська праця жертвою гайдамацької дичі" (ч. 263 з 26. XI. 1929).

    [315] "Процес руських гімназистів у Львові" (ч. 118 з 29. IV. 1928), "УВО має прибудівку в середніх школах" (ч. 314 з 12. XI. 1928). "Жахливі ознаки здичавіння в руських гімназіях" (ч. 209 з 6. VIII. 1930).

    [316] "З університетської справи руські шовіністи роблять велике питання" (ч. 45 з 14. II. 1926), "Відворот українців у справі українського університету в Кракові" (ч. 215 з 7. VIII. 1926), "Руським шовіністам не йдеться про університет, тільки про автономії" (ч. 307 з XI. 1926), "Переговори в справі українського університету в Польщі" (ч. 2 з 2. І. 1927).

    [316а] "Годуємо гадюку на власних грудях" (ч. 349 з 19. XII. 1927). "Знов тайні арсенали на сході" (31. І. 1928), "Після випадків у Львові й у Празі" (ч. 306 з 4. XI. 1928), "Гайдамацький ніж щораз сильніше гуляє в Східній Малопольщі" (ч. 267 з 30. IX. 1929).

    [317] "У Берліні гострять українського ножа до удару Польщі в спину" (ч. 384 з 28. XII. 1928), "Також у Східній Малопольщі маємо німецький фронт" (ч. 277 з 20. VIII. 1930).

    [318] "Заграва саботажних пожеж над Східною Малопольщею" (ч. 134 з 22. V. 1930). "Алярмні постріли на бібрецькій дорозі" (ч. 205 з 2. VIII. 1930), "Одностайний і рішучий польський фронт супроти розшалої гайдамаччини" (ч. 228 з 25. VIII. 1930).

    [319] "За акти саботажу громади будуть відповідати грішми" (ч. 245 з 11. IX. 1930), "Велика полщійна енспедиціп проти саботажників у Східній Малопольщі" (ч. 257 з 20. IX. 1930). '"Руські селяни коряться силі" (ч. 258 з 28. IX. 1930), "Заграву пожеж можна згасити декретами" (ч. 259 з 25. IX. 1930), "Сильний уряд — це послідовна оборона поваги держави і національних потреб на "кресах" (ч. 305 з 10. XII. 1930).

    [320] Від назвища Ульштайн, власнина великого видавничого концерну в Берліні — часописів, журналів, популярних книжечок і взагалі видань для широкої публіки. По національності Ульштайн був жидом.

    [321] Мирослав Січинський, син священика зо Збаражчини, студент львівського й віденського університетів, застрілив графа Андрія Потоцького у квітні 1908 року, за його антиукраїнську політику, виборчі надужиття й накази жардармам стріляти до українських селян. Засуджений на смерть, з заміною на 20 років тюрми, втік з в'язниці в Станиславові 1911 року за кордон.

    [322] Богиня справедливости в грецькій мітології, її зображували з зав'язаними очима — на знак безсторонности — і з терезками ваги в одній та з мечем у другій руці.

    [323] Комісари польської державної поліції у Львові, що відповідали за слідство політичної поліції в справі Станіслава Штайґера.

    [324] Ближче про заходи Української Стрілецької Громади в Канаді, зокрема в канадськім парляменті, гл. статтю Зиновія Книша п.н. "Перший протест" у збірнику на 50-річчя Української Стрілецької Громади "За честь, за славу, за народ", Торонто 1978.

    Переклади двох повищих листів взято з української преси в Канаді. нічого в них не зміняємо, тому мова буде видаватися трохи дивною для читача понад пів століття пізніше.

Зиновій Книш. Смерть Станіслава Собінського.

http://knysh.uaweb.org/sobinski/index.html

12:18 07.01.2012



Создан 25 июл 2012