Збірка матеріалів на військову тему

 

Збірка матеріалів на військову тему




Добровільна Армія України

 
Проект

Добровільна Армія України

В сучасних умовах відзначення 20-річчя Збройних Сил України (далі - ЗСУ) маємо визнати нашу фактичну не готовність захистити країну та її населення власною військовою потугою від навіть незначних загроз військового гатунку з боку іноземних держав, що, відповідно, провокує на зневажливо-погрозливе ставлення від держав з потужним воєнним потенціалом.
До цього часу у нас в Україні не розроблена військова доктрина для ЗСУ, як відсутня і структурна концепція Української армії як сучасної модерної військової формації. Однозначно далі не можна покладатись на виключно державну адміністрацію, уряд і якісне державне забезпечення ЗСУ, тому що навіть за найкращих умов це не буде достатньо для обороноздатності країни. Нова Українська армія повинна бути виключно професійна і високотехнологічна, але і нечисельна, тому що всіляке побутово-технічне забезпечення армії мають робити не військові, а цивільні люди та організації. Статус військовослужбовця має бути особливим і тому не кожному доступним. Але над тим хай працюють державні мужі-політики та фахівці з професійних військових.
Питання в іншому: існування професійної високотехнологічної армії не дозволяє провести швидку і якісну мобілізацію основної маси готових до призову одиниць з чоловіків і жінок з причини їх фахової непідготовленості, отже у випадку військового конфлікту будь-якого масштабу з умовно 45 мільйонів населення України фактично готові до бою будуть максимально 200 тис. одиниць військових, а також частково інші силові структури в державі, як службовці МВС, СБУ, погранвійська, МЧС, ну і ще де-які зможуть бути змобілізовані державні охоронні сили, але ясно наперед їх не високу військову підготовку, отже й невисоку ефективність для ведення сучасної війни. За найкращих підрахунків це буде 400 - 600 тисяч разом з ЗСУ, а що буде з отими ще понад 44-ма мільйонами люду? Він просто постане як баласт під назвою "мирне населення", яке змушене буде страждати без жодних можливостей себе захистити?
Однозначно відкидаю ідею формування різнобарвних козацьких частин як архаїчності самої структури цих військ та їх ідеології, але єдине схвалюю - наглість їх самоорганізації, яку і пропоную визнати в якості рушійної сили у створенні Добровільної Армії України (далі - ДАУ). Головне завдання ДАУ є первинна військова підготовка та організаційна підпорядкованість сил самооборони по захисту безпосередньо мирного населення у випадку військового конфлікту. Зрозуміло, що якщо всі службовці-силовики будуть мобілізовані для участі безпосередньо у бойових діях, то їх місце мають зайняти інші підготовлені заздалегідь сили, а не нашвидкоруч зібрані випадкові утворення з груп незнайомих людей з малопридатною зброєю в руках і зовсім не підготовлених тактично до дій у подібних обставинах  безладдя та хаосу. Паніка серед населення є одною з головних причин поразки і навпаки саме єдність військових і мирного населення країни дозволила Фінляндії дати достойну відсіч агресії СРСР у 1939 - 1940 рр., а В'єтнам вистояв проти окупаційної військової машини США 1964 - 1975 рр. і зупинив агресію Китаю у  лютому 1979 р. Це яскраві приклади коли організованість і воля народу перемогли значно сильнішого нападника.  У нас в Україні паніку 44-х мільйонів людей мало що спроможне зупинити, отже поразка вже гарантована за найкращої в Україні професійної армії.
Таким чином в Україні потрібно створити мережу добровільних військових формувань за територіальним принципом узявши за взірець побудову Української Повстанської Армії, а особливо її тактичні та практичні напрацювання вишколу включно з оновленою системою схронів, щоб вберігатись від застосування ворогом високотехнологічної зброї в полюванні на людей. Головним для ДАУ є не озброєння і воєнізація населення, а підготовка фахівців серед мирного населення на випадок надзвичайних ситуацій, як знавців-організаторів захисту і порятунку на місцях. І то мають бути не просто одинаки, а поєднанні в єдину мережу члени ДАУ.
Все в ДАУ має проходити за принципом повної добровільності, що не спростовує внутрішню субординацію і командний принцип підпорядкування з гори в низ, а також обов'язкову дисципліну. Просто спочатку свого командира підлеглі оберуть самі, а від їх кількості буде визначатись статус цього керівника. Після цього керівник має всю повноту влади включно з судовою у періоди надзвичайного стану, а вже опісля буде відповідати за правомірність своїх вчинків. Класична світова практика всіх добровільних військових формацій.
Головні принципи та ідеї вже сказано щодо Добровільної Армії України, тому далі можна і не читати, бо то йдуть мої розмисли про можливу структуру ДАУ, звання та обов'язки і все інше просто для прикладу.

7 грудня 2011 р.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Розумію, що можливо і дмухаю на холодне, що можливо все є і буде гарно, тихо і затишно, але не даремно кажуть, що береженого й Бог береже. Як і "Si vis pacem, para bellum" не застаріло: хочеш миру - будь готовий до війни, бо тільки це найкращі заспокійливі ліки для потенційного агресора.
Звичайно, в України є світові гарантії безпеки після відмови від наявності ядерної зброї, але події навколо о. Тузла яскраво показали не дуже якісну дієвість цих гарантій. Російсько-грузинський конфлікт найкраще викрив безпомічність мирного населення, як і повільну реакцію світових сил безпеки. Найбільша загроза військового конфлікту та агресії для України безумовно існує з боку Росії, яка, доречно зауважити, відмовилась підтвердити свої узяті зобов'язання гаранта безпеки України за "Будапештським меморандумом". Авторитарні режими є взагалі потенційною загрозою для всіх сусідніх держав, тому і Білорусь, як і Росію варто оберігатись, бо стрельне чоловікові щось в голову як Брежнєву Льоні у 1979 р. - і вже є "Інтервенція СРСР до Афганістану" з усіма відповідними наслідками. Хто дасть гарантії, що старіючі вінценосні Лукашенко і Путін не стануть наслідувати "гемнерального"? Ніхто.
Взагалі світ зараз в дуже нестабільному стані економічних криз і соціальних проблем, тому вважаю створення Добровільної Армії України цілком слушною ідеєю. До того ж сприятиме становленню демократії в Україні, тому що владі не так просто стане узурпувати владу тощо.
Дуже корисною в цьому плані вважаю для вивчення науково-історичну та мемуарну літературу стосовно процесів підготовки і створення Легіону Січових Стрільців у часи Першої Світової війни, які були започатковані як спортивно-воєнізовані товариства "Сокіл" і "Пласт".



Структура Добровільної Армії України

Основний принцип: виключно військова спеціалізація. Не поліційна чи міліційна і не мобілізаційна, тобто підрозділи ДАУ можуть бути тільки епізодично задіяні у акціях підтримання правопорядку і в жодному разі не можуть бути забрані з основної території свого розташування. Збірні похідні групи можливі, але не базові частини ДАУ.
Максимальна організаційна одиниця - район в межах сучасної адміністративної системи поділу України. Окремо міста і містечка більше від 10 тис. населення. Низова структура має розходитись так, щоб скрізь по території району були осередки ДАУ в кожному значному населеному пункті. Умовно 1 військовик ДАУ на 300-500 одиниць цивільного населення.
Як вже зазначено, звання в ДАУ підлягає головній умові: скільки бійців під своєю орудою має конкретний керівник - таке у нього і звання (див. нижче перелік). А право на владу на конкретній території визначається змагальним способом за визначеними правилами "сила камінь ломе". То вже деталі.
Не буду заперечувати, що в багатьох рисах це нагадує бандитські угруповання, які так само є самоорганізацією з контролем окремої території, але є вагома різниця в меті цих формувань: здирництво і грабунок в одних, або захист людей - у інших. Я вже наперед знаю, що абревіатура дає привід обзивати всіх причетних до ДАУ як "дауни" - і в тому буде реальна правда: треба дійсно мати особливу психічну складову тій людині, що добровільно погодиться захищати інших чужих йому людей з ризиком для власного життя. З точки зору чистого раціоналізму будь-яка людина, яка дотримується норм особистої честі є ненормальна, тобто - даун. Нехай буде так. Особисто я згоден на подібну ненормальність. Для кожної людини найбільшою цінністю є його життя, але для окремих честь - ще дорожча! Для даунів. І я один з них. Добровільно.
Пропоную наступну структурну організацію і звання: 3 рівня бойових звань, а саме: "воїн" з градацією від 1 до 5, далі йде "старший" з градацією від 1 до 5, тоді йде "керівник" з градацією від 1 до 5 - досить. Окремо має бути звання "розумник" без градацій, як не потрібну для людей наукового фаху, а не бойового, що при тому є добровольцями в ДАУ. Зміст такого вигляду звань, а не історичних як "стрілець", "хорунжий" чи "отаман" полягає в наступному: звання будуть позначатись і вимовлятись як абревіатура типу "В2" чи "С3", або "К1" - це разом з територіальнім топонімом базування дозволяє миттєво визначити кожному з ким він має справу без тривалих знайомств та розпитування, що у кризові моменти ліміту часу є надважливим.
Воїн-доброволець є основою ДАУ, тому це повинна бути не залежно від статі особа фізично загартована і обізнана в простих знаннях і навичках бою, наданні первинної медичної допомоги і системі виживання. Практично від самого початку має відбуватись спеціалізація воїнів, тому що основну низову ланку в ДАУ будуть складати 5-ки, що є найбільш мобільними в сучасній війні, які мають складатись з командира, розвідника-сапера, кулеметника, гранатометника та  снайпера. 5-ка буде стандартна одиниця ДАУ з тренованих та обізнаних вояків, до яких у випадку війни кожному члену 5-ки прикріпляють 1-3 новачків, яких він вчить у процесі бою. Таким чином підрозділ набуває одразу більшої чисельності, основа 5-ки має помічників і водночас новачки мають безпосередньо захист і науку фахівця, а не як дурне стадо гинуть масово без розумного керунку. Знаємо, як це не раз було.
Таким чином в мирний час 5-ки є основною низовою ланкою на чітко означеній території району. Керівник 5-ки має звання "В2"
Уся структура ДАУ має такий вигляд:

Воїни


В1
В2 - 5 од.  
В3 - 25 од. (одна 5-ка - тилове забезпечення)
В4 - 50 од. (10-ка - тилове забезпечення)
В5 - 0

Старшини


С1 - 100 од. (20-ка - тилове забезпечення)
С2 - 250 од. (50-ка - тилове забезпечення)
С3 - 500 од. (100-ка - тилове забезпечення)
С4 - 1000 од. (200-ка - тилове забезпечення)
С5 - 0

Керівники


(мають військо під орудою, але не безпосередньо коло себе)
К1 - 2500 од. (охорона і штаб з розумників - розвідка)
К2 - 5000 од. (охорона і штаб з розумників - оперативне планування)
К3 - 10000 од. (охорона і штаб з розумників - контррозвідка)
К4 - 20000 од. (охорона і штаб з розумників - стратегічне планування)
К5 - 0
    
Розумники


штат науковців згідно потребам і можливостям ДАУ



І останнє: я завжди з великою іронією ставився до різних нагород і мені завжди смішно дивитись на людей, які обвішані різними брязкальцями-відзнаками і вважають це великою почестю. Розумію, що вони за так не даються, але чи личить справжньому герою демонструвати на публіку свій героїзм? Не думаю. Фронтовики давно самі визнали головну ознаку героїзму: кількість нашивок за поранення. Моя пропозиція відзначати особливі бойові заслуги не чіплянням брязкалець, а спеціальним військовим званням: для воїнів це В5, старшин - С5, і майже неможливим буде К5. То буде особлива військова еліта ДАУ, звільнена від територіальної приналежності, яка має у випадку катастрофічних становищ утворювати збірні похідні групи для переходу саме в ті найнебезпечніші місця країни.
Все це, зрозуміло, просто фантазії людини не фахової у військовому ділі, але якщо наші "велемудрі і досвідчені" чисельні колишні військові не мають бажання братись за подібні актуальні теми військового забезпечення обороноздатності України протягом вже 20-ти років, то мусить це нарешті зробити хоч хтось?
І той хтось є я: Богдан Гордасевич, В1 Львів-Рясне.

 


Військова НЕтаємниця   

Передмова до передумови, яка мене спонукає оприлюднити все, що тільки винайдено і надумано мною за минулі часи: а набридло! Набридло намагатись до когось достукатись з своїми ідеями та пропозиціями. З іншого боку я розумію, що це може бути або просто якась дурня, або виявитись насправді цікавою знахідкою інформаційного, промислового чи військового значення, але як його перевірити, коли нема можливості з ким треба поговорити та розказати що і як. Пробував багато раз і все безтолку. Найсмішніше, що то не мені потрібно, бо віддаю майже задурно: достатньо визнати моє авторство ідеї, а там як буде. Також не хотілось завчасно видавати зайвої інформації конкурентам чи й ворогам, але мене нещодавно заспокоїли таким чином: Богданчику, не переживай, бо якщо буде щось насправді не так, або щось дійсно важливе, то за тобою самі прийдуть кому треба… Я і заспокоївся, бо до державних таємниць доступу не мав і не маю, а за свої фантазії можу відповісти і заповісти.
Свого часу ще у 2012 році я запропонував як актуальну тему: територіальна  Добровільна Армія України (http://blog.i.ua/community/1925/855765/), яка несподівано і для мене знайшла свою реалізацію у 2014 році у сформованих з виключно добровольців територіальних батальйонах, які зупинили інтервенцію на Сході України з боку Російської Федерації. Водночас у Криму ця ідея не спрацювала, бо тільки кримські татари були готові на збройний спротив окупантові, але інше місцеве населення сприяло агресору, отож сили і реалії були нереальні для воєнних дій та успішних боїв. Панство з генералів та інших дегенератів у відставці може багато базікати, що начебто наша тогочасна влада України могла в березні 2014 р. Крим утримати і захистити, а я ось протилежної думки: і не могла, і добре, що здали Крим мирно та час виграли на хоч якусь підготовку до агресії суто на землі України. У нас тоді Українська армія була чисто номінально! На папері! Фізично її не існувало, як не існувало і військово-морського флоту! Ні військового спецназу! Ні СБУ з його «Альфою», а спецназ МВД навіть з беззбройними власними громадянами не міг ради дати, то ж де йому озброєних терористів зупинити. Воно все це начебто і було, ще й гроші чималі брало, але як військова реальна сила – нічого не було!  Що тут доводити і виясняти? Нам тоді світила повна і безумовна капітуляція перед військовою потугою ЗС РФ – це однозначно. І щось базікати про «могли і не зробили» є вкрай безвідповідально, як для будь-якого військового чина навіть колишнього. Дякувати Богу та нашим добровольцям і волонтерам, що ось маємо наразі таку ситуацію з кастрованим Лугадоном, а не цілу Новоросію, як планувалось у генштабі ГРУ РФ та ще декого у голові з ботексом.
Зараз я зовсім не збираюсь видавати себе за великого стратега, як це роблять (ох роб-блять!) багато хто з українських журналістів або ще деякі розумоподібні мудаки з «гражданки», які ні за що не відповідають, але ну дуже багато критикують всіх військових і особливо все їх керівництво включно з Урядом та Президентом України. Я б таких горлопанів у першу чергу забирав до призову і на фронт, а тоді вже хай говорить скільки захоче, якщо схоче, коли повернеться живим і неушкодженим. Щодо себе, то я давно на передовій найпроблемнішого українського фронту – інформаційного та ідейного, а покличуть на фронт інший – піду, як потреба в мені буде. Я для себе ще в грудні 2013-го у Києві на Євромайдані твердо вирішив не здаватись, а постановив чітко і однозначно: свобода або смерть! Знову повертатись у рабство типу «совка» я бажання не маю, а якщо вже доведеться помирати – то краще вільною людиною. І за Україну! 
Вступ завершено, тому перейдемо до справи.


ТЕКТОНІКА ВІЙНИ

Гарно звучить така назва, але насправді я не збираюсь оперувати глобальними категоріями і якраз навпаки хочу обговорити важливі дрібниці при реформуванні чи точніше: формуванні нової Української Армії. Причому я чомусь впевнений, що підняті мною теми мало турбують інших пишучих на військові теми.
Криваві бої на Сході України фактично вже сформували новітню основу Української Армії як по-суті великого братства без чино виокремлення та чино приниження старшим молодшого за званням. Маю переконання, що такий стан стабілізується та зафіксується в Українських Збройних Силах наскрізь по всіх вертикалях та горизонталях (це в розумінні відсутності одіозної «дідівщини» в Радянській армії та ЗС РФ). 
Українська Армія – це Армія Честі, тому ставлення в ній військових одне до одного має бути поважливе і побудоване на взаємодовірі, а не приниженні, образах та матюках. Хто був у військових місіях від ООН – той знає про що йдеться. Естетика взаємовідносин поміж військових на сучасному етапі не потребує тотальної грубості та зверхності. Для кожного солдата військовий обов’язок стати вбивцею людей не означає і не обумовлює тим самим перестати самому залишатись людиною з власною гідністю. Потрібно чітко усвідомлювати різницю, що власне відчуття воїном почесності своєї місії як захисника, як Воїна Світла і оборонця від сил зла робить місію військового справедливою і благородною, а не ганебною, подібно до просто найманого вбивці і мародера. Така ідейна позиція має бути наскрізною в усьому: український військовий – Воїн Світла, а всі Збройні Сили України є Армія Честі.
Наступний важливий момент у принципах підготовки військових у ЗСУ полягає в боєздатності кожного воїна – кожного! Бо коли йдеться про надання переваг для різних підрозділів спеціального призначення, то на це є одна чітка відповідь: Українська Військо має бути все одностайно спецназом! Баласту там не має бути! Так зване військове «гарматне м'ясо» не для нас. Знаю, про що кажу, бо є так звана військова доктрина «оптимальної спеціалізації», коли вважається головним, щоб окремий військовий мав добрі навики виключно з свого фаху і на тому крапка. Водій має добре володіти керуванням машиною, БМП чи танком, а знання рукопашного бою чи стрілецької зброї йому без потреби. Зв’язківець знай свою рацію і на тому вистачить. Механіку тим більше знай свою справу і нащо тобі вміти стріляти. Тобто: виконав свої функції під час бою і на тобі крапка. Як виживеш – знову буде так само. А як власне вижити під час бою – то особисті проблеми кожного. Я вважаю це неправильним, тому вимагаю готувати всіх військових у всіх фахових спеціальностях за нормативами військ спецназу. Війна не має пощади і не перепрошує, якщо чогось не вмієш і не знаєш під час бою. Не вб’єш ти – вб’ють тебе. Іншого не дано, отож виживе краще підготовлений.
В одному документальному фільмі про Корейську війну був такий епізод, коли кореспондент запитував ветерана-льотчика США з тієї війни чи було йому важко під час боїв у повітрі, на що той влучно відповів: – Страшно – бувало, а важко – ні. Важко було в учебці літати, коли вчився.
Головний критерій підготовки військового ЗСУ має стати навчити спершу бути універсальним солдатом, а вже далі – спеціалістом в окремій функції. І це основа з основ. Цілком доречним буде і нагадати відомий девіз Олександра Суворова: «Важко у навчанні – легко в бою». Щоправда я мало вірю про легкість стосовно будь-якого бою, бо пуля хоч вона і «дура», але тому і «дура», що вбиває не питаючи і не перепрошуючи. Легких і небезпечних боїв не буває апріорі – скрізь можлива смерть. Бути підготовленим і напоготові потрібно бути постійно і скрізь всім військовим.
Класик військової теорії Клаузевіц чітко визначив, що будь-який масовий бій все одно в кінцевому розподілі завершується на окремих поєдинках, а від перемог чи поразок в кожному з тих індивідуальних поєдинків і постає підсумковий результат масштабної битви. Жоден військовий геній ще не виграв битв з поганою армією, тобто яку складають слабкі і невмілі вояки. Жоден! Перемагали малими арміями великі – так, але це ставалось виключно завдяки високій якості особистого складу армій геніального полководця, а не навпаки. Якби у знаменитій фаланзі Олександра Македонського були слабкі місця з поганими воїнами – вона б ніколи не стала непереможною, а Олександр – видатним воєначальником. Цьому передував тривали вишкіл всіх бійців, хто складав фалангу – дуже і дуже високоякісний вишкіл і відбір. А вже тоді були перемоги. За тим якість кожного військового під час бою є головною темою в розумінні тектонікою війни: кожен воїн ЗСУ має бути універсальним солдатом спецназу – кожний!
 

ВАЖЛИВІ, АЛЕ ЗНЕВАЖЕНІ

Звичайно, що вже існує чимало різних методик підготовки солдат та офіцерів, а тому я буду говорити про вцілому загальновідомі речі серед військових, але які вони часто ігнорують та зневажають і роблять це дуже навіть даремно. Особливо це стосується строєвої підготовки через «дурну надокучливу муштру», хоча вже однозначно доведено важливість цього засобу вишколу на формування психічно-фізіологічного комплексу установок для кожного військового щодо дотримання дисципліни та взаємодовіри. Можна багато чого пояснювати, але я навпаки намагаюсь висловитись тезами, чого для розумного вважаю що вистачить, а дурням знати без потреби.

Щоденний обов’язковий вишкіл:

- щоденна стройова підготовка і щоденне ранкове та вечірнє спільне вишикування на плацу з виконанням гімну України та почесним маршем;
- фізичний гарт на витривалість (біг-крос на 5-15 км.) та плавання у відкритих водоймах (басейні) щоденно;
- щоденно відстріляти 5 патронів з табельної або іншої стрілецької зброї у тому числі й іноземних армій;
- щоденні бої-спаринги за жеребом з різних видів єдиноборств, як і групові битви-тренування (звикнути битись є основа кожного воїна, але суворе покарання за травмування партнера, бо це йде на користь ворога);


Загальні обов’язкові вміння:

- вміння окопуватись та маскуватись, робити схрони, безпечні табори для відпочинку та оборонні опорні пункти;
- медична підготовка включно з перебуванням в хірургії на операціях та анатомічному розтинанні тіла, зокрема і допомога в морзі, в аваріях з жертвами у ДТП і подібних надзвичайних подіях;
- проста підготовка до виживання без звичної їжі та умов її віднайти: що можна з рослинного і тваринного середовища їсти і як можна, а чого – в жодному разі, зокрема вздуті консерви чи вовчі ягоди (класична школа виживання);
- всім побувати на бійні і попрацювати помічником різника по розрізанню туш включно з обов’язковим особистим заколюваням і розбиранням не менше 10 тварин різної худоби (також там і над рукопашними ударами попрацювати для їх вдосконалення);
- особисто молодим солдатам викопувати ями для могил загиблих в боях воїнів ЗСУ та участь у похоронах, перенесенні труни виключно на плечах та в спусканні труни до ями – все повинні робити рекрути, щоб знали і відчули свою можливу долю;
- обов’язкова підготовка до випадків полону і допитів, до перебування у в’язниці в реальному форматі, можливі умови втечі і подальше поводження в місті та на безлюдді, одночасно набути і навики поводження з полоненими;
- володіння холодною зброєю та різними підручними матеріалами, як каміння, палки, цепи, саморобні луки та різноманітні пастки тощо з одночасним навчанням захисту від цього;

Повторюю, що це мої особисті думки на підставі доступних джерел інформації, бо коли навіть офіцери під час бою втрачали свідомість від побаченої крові при пораненні або трупів, то це є повна безвідповідальність при їх підготовці. З того всього об’єму воєнної підготовки я обрав начебто малозначимі теми, але вони насправді значимі, бо рекрути, що викопали яму для могили загиблому воїну, однозначно ретельніше почнуть ставитись до своїх обов’язків по службі і навчанню. А в спогадах ветеранів УПА не раз лунали нарікання про їх непідготовленість до арешту і полону, допитів та різних підступних дій ворога. Так само в АТО під Іловайськом наші наївно  повірили в приобіцяні ворогами «безпечні коридори для відступу», які насправді стали місцем масової страти і розстрілу наших воїнів. Ворог – завжди ворог, а війна помилок, наївності і невміння не прощає.  За тим потрібно обґрунтовано визначити той мінімум загально-обов’язкового вишколу, що його повинен пройти кожен рекрут рядового складу, як і визначити той максимум, що його  має пройти кожен офіцер ЗСУ.
Стосовно сержантів, то це повинні бути дійсно найкращі в підрозділі воїни за підготовкою і вразі непослуху когось з підлеглих могли спокійно викликати їх на спортивний спаринг і в чесному двобої вказати хто і чому має саме його слухатись. Також я б рекомендував узяти за методику рейтингових оцінок, що добре опрацьовано в українському «Пласті», коли сержант не буде постійно гарчати і кричати на підлеглих, як пес у пастухів на стадо худоби, а навпаки як справжній хижак буде споглядати і фіксувати хто і як його команду виконує, а за тим на вечірній повірці оголошує офіційний рейтинг за день в кожного бійця, який заносить до його особової справи, що впливає на подальше просування по службі, як і на оплату в контрактників. Чесно і порядно, як і має бути в Армії Честі – ЗСУ. Чогось особливого у тому немає, бо в професійному спорті всі спортсмени мають офіційні рейтинги, а  чому в армії не можна ввести цей принцип – треба!
В завершення ще одне важливе: звання військових ЗСУ мають отримувати тільки ті, хто справді бойовий спеціаліст, а жодної «прислуги в погонах» бути не повинно. Кухарі, писарі, комірники чи різні комунальні працівники не повинні бути в складі ЗСУ. Є давно вже встановлені рівні секретності, допусків та відповідальності також для цивільного персоналу щодо обслуговування військових частин та об’єктів як в мирний, так навіть у воєнний час.  А всі, хто носить військову форму ЗСУ, мають постійно проходити вишкіл незалежно від чинів і посад, щорічно здавати обов’язкові нормативи і офіційно їх декларувати, подібно як держчиновники і депутати мають оприлюднювати свої декларації про доходи і витрати.


ЦИВІЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ

Не знаю про інші країни, але я знаю про один стратегічний ресурс, який однозначно залишається поза увагою наших військових стратегів з Геншатбу, РНБУ та Міністерства оборони України, а дуже і дуже даремно. Ще недавно я сам входив до цього ресурсу і знаю про що говорю з середини, а мова йде про різні охоронні підрозділи як в складі МВСУ так і про різноманітні приватні охоронні фірми, які мають в загальному чималу кількість людей з доброю фізичною підготовкою і (увага!) – у тому числі з допуском до вогнепальної зброї. Фактично в Україні є готова величезна армія, яку складають охоронці! Це значна маса людей – значна! Але  з точки зору військового використання вона наразі абсолютно непридатна, тому що можна бути чудовим охоронцем і абсолютно ніяким бійцем у військовому відношенні. Для того, щоб не бути тупим «гарматним м’ясом», всім охоронцям потрібно пройти спеціальну мілітарну підготовку і отримати чітке уявлення про свої дії у випадку війни чи терористичного акту.    
 Єдине, на що хочу зробити одразу наголос: це має бути окрема програма підготовки так званих «цивільних військових», тобто цей силовий масив має займатись не фронтом, а тилом, що на сучасний період так званих «гібридних воєн» має величезне значення. Абсолютно безглуздо під час воєнного стану надавати кадровим військовим частинам поліцейських функцій для охорони правопорядку в містах і тилу, коли вони найбільше потрібні на передовій. Так само ясно, що наявні сили МВСУ за штатами мирного часу не в силі будуть справитись з обов’язками підтримки правопорядку на період воєнної кризи, тому тільки організоване підсилення їх одразу за продуманим мобілізаційним планом всіма службами охорони всіх структур і приналежності зможе виправити ситуацію на контрольовану та допоможе уникнути масової паніки, як і масового мародерства.
Військова підготовка охоронців не потребує суто військових знань тактики бою чи спеціалізації типу гранатометника, кулеметника або снайпера, –  тут потрібно дати загальні знання з можливих військових дій, вірогідного розвитку ситуацій та вміння розуміти як тому протистояти. Охоронцям потрібно чітко знати, що може відбутись за певних обставин і як на це потрібно реагувати, зокрема при нанесенні ударів як звичайною тактичною зброєю, так і зброєю масового знищення різних форм: ядерна, хімічна, бактеріологічна, психотропна тощо. В іншому випадку всіх навчить практичний досвіт, але коштуватиме він безмежно дорого сотнями тисяч жертв. На жаль, час такий в світі настає, що все щозавгодно може відбутись.
Стосовно того, що всі охоронці повинні пройти спеціальну антитерористичну підготовку – тут навіть немає про щось особливо казати і доводити. Тут ми просто страшно спізнились і маємо терміново надолужувати згаяний час і в короткий термін провести антитерористичні навчання з усіма вже працюючими охоронцями. Такий антитерористичний курс має бути пройдено як обов’язковий кожним охоронцем ще під час підготовки до початку служби як такої.
До речі, я не в курсі, бо мені ніхто не звітує, тому я тільки здогадуюсь, але до програми антитерористичних сил варто залучити всіх таксистів та експедиторів, тому що це наймобільніші споглядачі за всім, що діється серед нас безпосередньо. Їх зведення мають бути особливо швидко доведені до відповідних органів реагування на терористичну загрозу.

 
 НАДУТІ ЗАХИСТНИКИ

Ідея не нова, але на диво забута на сучасному етапі воєнних озброєнь. Мова йде про елементарні аеростати різних форм та призначення. Дуже дивує, що в нашій армії на передовій для спостереження за тилами ворога не використовують невеликі прозорі зонди з наповненням гелієм на капронових розтяжках, які дозволяють надійно і непомітно фіксувати зонд на потрібній висоті. Безпілотні летальні пристрої дуже корисні, але вони і дорогі, і складні, і короткотривалі щодо спостереження, а зонд може висіти скільки завгодно. Апаратура також може бути багатофункціональна, тобто з нічним спостереженням, радіоперехопленням тощо. Тут можлива величезна кількість варіантів – величезна!
Одразу зауважу щодо ворожої протидії та збивання аеростатів: та нехай збивають! Викликати вогонь на себе є однією з форм їх призначення, тому що під час обстрілу аеростату ним же будуть виявленні вогневі засоби ворога і їх розташування, отже і буде гарна можливість їх знищити вогнем у відповідь. Краще, щоб ворожий снайпер «засвітив» свою позицію через спроби збити повітряну кульку, аніж через його постріли у живі об’єкти. В тому і зміст застосування аеростатів, що то є наддешева за собівартістю військового призначення продукція: просто надута кулька! До того ж можна використовувати гірлянди та різні варіанти сегментного автономного наповнення аеростатів.  Також і блоки з апаратурою можуть бути багаторазового використання завдяки протиударним чи парашутним системам тощо, але і з функцією самознищення також. При сучасних нанотехнологіях матеріали для аеростатів мають величезний функціональний спектр від самозаклеюючих пробиття до корпусів-радарів.
Ще один важливий аспект застосування аеростатів, як оборонних засобів повітряної охорони міст та важливих об’єктів у тому, що вони, по-перше, можуть значно посилити швидкість попереднього виявлення ворожих цілей і їх подальшого спостереження, а, по-друге, наявність на потужних аеростатах ракетних комплексів з ракетами класу «повітря-повітря» робить перехоплення повітряних цілей більш мобільним та ефективним засобом від ракетних комплексів ППС наземного базування.
Не варто обминати і той позитивний момент, як відсутність на аеростатах безпосередньо людини і відсутній ризик її життю, чого неможливо уникнути на військових літаках та вертольотах. Всі аеростати можуть бути керовані дистанційно або навіть діяти в автономному режимі з наперед запрограмованим автоматичним комплексом дій на випадок підступного нападу! Гіпер-звукові ядерні боєголовки потребують і гепер-перехоплення для захисту від них.
Водночас ніщо не забороняє виготовити і підняти в повітря потужні аеростати з якісно обладнаними гондолами та з відповідно підготовленим персоналом, добрим технічним обладнанням та потужними моторами, які можуть працювати як мобільні центри уніфікованого призначення, зокрема типу АВАКС тощо.
Однозначно аеростати у військових цілях є корисними – це буде дешево і сердито. То реально є стаціонарний бойовий пост в повітрі!


ІНДИВІДУАЛЬНІ КАПСУЛИ-СХРОНИ

Про щось подібне я ніде не знаю, тому вважаю пропозицію застосування індивідуальних капсул-схронів (далі: ІКС) для військових на передовій своїм особистим винаходом. Ідея проста і досить актуальна, тому що сучасні системи влучності та площ враження артилерійського озброєння виключають якісь скупчення людей на передовій та прифронтовій зоні. Статистика доводить, що найбезпечнішим є індивідуальні окопчики-щілини глибиною 2-2,5 метри. Водночас комфорт в таких засобах захисту мінімальний, а чому, спитатись?  Чому не можна поєднати певний комфорт з безпекою? Втомлений і перемучений воїн – поганий боєць, що ворог знає, тому і проводить періодичні обстріли, аби не дати перепочити.
Отже я пропоную наступне: метрового діаметру труба з легкого сплаву (дюраль чи алюміній) довжиною у 2,5 метри з одного боку запаяна овальної форми, а з другого міцна герметична кришка, що може складатись удвоє і має мати азбестове або аналогічне термозахисне покриття. Далі б годилось подати схему, але краще я змалюю то словами. Так само згодилось би придумати спеціальну бурову установку, але хто жити захоче – і вручну викопає два перехресні шурфи по 2,5 метри: один вертикально, а другий під нахилом приблизно 45 градусів до площини поверхні в стінці вертикального шурфа в бік ворога, в який і всталяється указана вище індивідуальна капсула-схрон (ІКС). Далі йдуть деталі, але головне вже сказано: є безпека і можливість відпочинку. Безпосередньо військові будні обкатають і доповнять ідею своїми деталями, а я даю свої пропозиції.
Загальний об’єм 2,5м. на 1м. ІКС доволі значний, але з врахуванням повного захисного та допоміжного комплекту спорядження на бійцеві, як власне його зброї та боєприпасів це є цілком виправдано. Також не повинна капсула тиснути психічно наче вузька домовина. Водночас якщо справді вибухом поряд все землею засипле, то щоб відкопуватись ту землю потрібно кудись відкидати, а куди, як не в капсулу.  Взагалі те все ще потребує практичного опрацювання, тому зараз виключно всі ідеї викладаю і робіть з тим, хто що схоче. Бо можливість герметичності капсули вже обумовлює систему автономної регенерації повітря, як і в потребі рятівної кисневої маски, подібну до наявних у шахтарів. Хімічна зброя існує і про неї потрібно пам’ятати та враховувати її несподіване застосування.
Щодо нахилу капсули, то задумка у тому, щоб там закріпити спеціальне крісло, на якому бійцеві можна було напів-сидіти і напів-лежати подібно до космонавтів. Щоб відпочивати і водночас бути напоготові – це оптимальний варіант комфортного положення для бійця у повному бойовому спорядженні. Наступна важлива деталь в тому, що крісло в капсулі має функцію пружинної катапульти на направляючих рейках, тобто бійцю не потрібно багато часу, щоб вибратись з капсули, а натиснув відповідний важіль на кріслі під рукою і кришка в капсули сама відійшла та боєць з кріслом плавно виїхав на потрібний рівень і вже моментально готовий до активних дій та бою. Так само і в капсулу можна буде не тільки проблемно заповзати, але і з комфортом з’їзджати, одночасно ставлячи крісло-катапульту на бойовий режим. Начебто дрібниці, але коли життя залежить від кількох миттєвостей – все набуває глобального значення. Зокрема мають бути в капсулі-схроні ємкості з питною водою і для сечі, аптечка, сухий пайок, ліхтарик, саперна лопатка, сірники тощо. Звичайно, має бути рація або інший переговорний пристрій, а в покращеному варіанті боєць міг би вести прямо з капсули панорамне відіоспостереження за тим, що відбувається на поверхні, як і міг би дистанційно керувати автоматизованими вогневими точками, коли це стане можливим.  
Не маловажною є і така річ, що земля-матінка не тільки захищає, але ще й взимку зігріває, а в літку – навпаки охолоджує без усіляких кондиціонерів. Вдягненому в зимовий одяг бійцю цілком достатньо буде того тепла, що є в землі на глибині 2-х метрів, і яке передається до капсули-схрону. Що для зими є тепло, то в літку стане бажаною прохолодою, тому що температура в землі майже не змінюється в усі пори року. Тобто не варто робити якісь теплоізоляційні покриття на капсулі зовні чи з середини, бо в тому і вся суть, що алюмінієва в 0.5 - 0.8 товщини капсула має бути легкою, щоб її можна було встановити самотужки, а вже потім за потребою дочеплювати броньові пластини до сторони, що в гору тощо.
Ще одна деталь, як маскувальні насувні щити на отвір вертикального шурфу роблять розташування ІКС фактично непомітним навіть стоячи над нею. Також варто продумати над тим, щоб кришка ІКС могла бути опорною площадкою для стояння на ній при відкритому положенні, отже боєць може мати опору для підвищення, щоб вести вогонь безпосередньо з місця перехову і тим постає дієва вогнева точка. 

На тому свої фантазії на воєнну тему завершую, бо головне вже сказано і най іде в люди. Оприлюднюю через Інтернет, як необхідність, але я проаналізував можливість ФСБ взнати про мої ідеї – це їм нічого аж надто не дасть окрім знання, що є такі ідеї. Всі вони для ЗС РФ не підходять в абсолюті: армія агресора не має честі, своїх військових там зневажають і ніхто їх гарно навчати не буде, бо їх муштрують за тими схемами, що описав Віктор Суворов у книзі «Акваріум». Все інше стосується також виключно оборони: охоронці, аеростати та ІКС – агресорам це не потрібно.

Богдан Гордасевич 
11:48 01.02.2015

 

Суворо довірочне (з архівів ОУН-УПА)


 Тільки для службового вжитку.                                   

Слава Україні!
Надрайонним провідникам до виконання.
       В зв’язку із зближенням зими, евентуального посилення ворожою кампанією на наш рух та можливістю політичних змін у світі, мусимо змінити всю свою силову натуру та відповідно підготувати сітку та народ.
       Ми, як політичний провід Української нації , мусимо уважно тримати руку на живчику національного організму і рівночасно дивитися на політичний барометр світу.
       Приходить зима зі всіма своїми властивостями. Ми мусимо бути свідомі цього, що нам прийдеться переживати тяжкі моменти якими вона буде нам віддячувати. Ми мусимо багато часу і енергії зужити, щоб підготуватися технічно до її перебуття. Одначе ми не сміємо забувати, що може за короткий час політичні події в світі події в світі заставлять нас здати іспит зрілості, зреалізувати в цілому наші ідеї  - будувати апарат української Самостійної Держави. Важке завдання, та ми собі його взяли на свої плечі і нашим обов’язком перед нацією і історією його двигнути до кінця.
       Коли переведемо аналізу міжнародного і внутрішнього стану українського народу то будемо вповні свідомі, щодо серйозного середовища та історичної відповідальності і побачимо, що те, що ми не встигли зробити в останніх роках треба зробити в найближчих місяцях. Щоб політичні події, що скоро назрівають на світовому просторі, не заскочили нас не приготованими , мусимо всі сили , що ними розпоряджаємось, моральні і технічні, пхнути у вир інтенсивної підготовки до тих вирішальних днів. Нам треба морально і фізично підготувати цілий національний організм , щоб цей момент зустрічати здоровими і сильними на всіх відтинах і у всіх площинах.

Наші завдання на зиму:

Моральна підготовка.
1. Кадри: В останніх роках нашої революційної боротьби ми не звертаємо головної уваги на суттєві питання , а були більш заінтересовані побічними менш важливими справами. Замість використати відповідний час і нагоду , щоб підготовити кадри нових борців і провідників , підготовити маси до твердої дійсності ми танцювали і крутились біля одної галузі, заабсорбовуючи майже цілий організаційний апарат. В зустрічі з  легшою дійсністю , з масовою роботою організація на низах втратила моральну вартість і стала пристанищем для всіх і вся.
       Не такою хотів бачити організацію Дмитро Орлик, коли писав 44 Правила Життя Українського Націоналіста. Ми вміли заангажувати до роботи багато людей  однак не вміли їм дати того, що потрібно кожному визнавцеві  революційного руху. До організації наплило багато буденного елементу , який своєю поведінкою і своєрідним сприйманням боротьби , зробив організацію в очах загалу примітивною установою і не диво , що сьогодні ніхто з молодих кандидатів , не ставиться до організації  з таким патріотизмом і пошаною , як колись.
       Здається, що замало пролито священної крові , замало в застінках «Бригідок», «Свєнтокшижа», «Бронек», «Майданку» , та «Освенціума» стікали тою ж святою кров’ю, коли сьогодні на цій же святій крові не можемо збудувати здорової революційної твердині. Спитаємо себе: Чи багато сьогоднішніх членів, кандидатів та майбутніх провідників , знає , як вмирав Білас, як вмирала Басараб, як в тюрмі і на процесі тримався Степан Бандера. Чи багато членів знає , що таке національна честь , революційна совість , організаційна дисципліна. Чи багато членів знає, що то є революційний принцип і т.п. мабуть ні, якщо ми сьогодні зустрічаємось з випадками які компрометують організацію.
      Порівняймо сьогоднішнього пересічного члена з колишнім, то побачимо , що різниця велика. Відзнака колишнього члена це: твердий незломний характер , непохитна віра , примірна поведінка в громадському житті, мужня постава в тюрмі , в обличчі ворога і смерті. Це фанатик , суспільно політичний пробоєвий , що кожну хвилину використовував на те , щоб принести рухові  як найбільше користі. Організація, провід , наказ , точність, революційний принцип , це для нього непорушні догми, в обороні яких готовий віддати своє життя.
       Не диво, що цей народ в час нашої боротьби подав таких велетнів духа і чину, як : Орлик, Легенда, Степан Бандера.
       Наш головний і святий обов’язок – виховати новий тип революціонера –провідника , який в цілому відповідав би всім вимогам хвилі і завдань . Нашим обов’язком є очистити організацію від всякого ненадійного елементу , створити нову здорову атмосферу а влити в нутро організації свіжу живучу кров.
       Перед нами зима. Не залежно від умов, що нам ставитиме окупант , мусимо її відповідно використати.
       Щоб улегшити собі роботу , - треба нам перевести ще раз основну селекцію членських кадрів. Це не значить , що частину відповідного елементу треба викинути  поза рамці революційного життя і про нього забути, а тільки треба зробити поділ на дійсних членів, кандидатів і симпатиків. 
       Кожний тереновий провід , головно районний , мусить вміло і відповідно тими справами керувати. Він мусить знати скільки має членів , яка їхня вартість та що кожний з них собою представляє. Він мусить знати, скільки має кандидатів і симпатиків . Кожний член мусить знати, що він є членом і що до нього ставить організація вимогу, як до такого.
       То саме з кандидатами і симпатиками. Кандидат знає, що він є кандидатом і що він може стати членом щойно по відповідній підготовці і здачі іспиту зрілості , та коли він виправдає свою готовність вступу у організацію рядом виконаних важливих завдань.  Кандидата так треба виховувати , щоби він мав для себе великою честю вступити в ряди , а день вступу був для нього пам’ятний. Зі симпатиків до  кандидатів може втягати районний провід тільки на пропозицію кущевих проводів, з кандидатів в члени може втягати тільки надрайоновий  провід за пропозицією районного проводу, після його спеціальної повірки кандидатських кадрів.
       Обов’язком кожного районного провідника , чи його орг.. референта  (заступника) – знати особисто всіх членів в районі і по можливості виховувати їх та контролювати їхнє життя.
       При виховуванні кадрів звертати увагу на твердий характер, честь , зроджувати відразу до спокійного життя , до зрадництва і донощицтва, в низькому світлі представляти все, що дочесне, особисто матеріальне , а високо цінити духові вартості та честь вояка революціонера.
       Людей виховувати на підставі Декалогу , 12 Прикмет, 44 Правил та на прикладах великих людей революції. Вивчати поставу наших боєвиків та стрільців і командирів УПА.
       В парі з духово-виховною стороною треба звертати увагу на політичну грамотність кадрів. Кожний член – кандидат, чи прихильник даного руху , мусить бути рівночасно носієм і апостолом ідей, що їх висуває. Ми мусимо нашу ідею випустити з лісів і криївок на денне світло і відповідно ознайомити з нею весь народ.  Не тільки завдання пропагандиста ширити наші кличі та відбувати відправи і збори , а це завдання в першу чергу кожного члена – революціонера. На кожному місці в якому середовищі не знаходився б , повинен член ширити наші ідеї.  Одначе політично неграмотний член цього не зробить. Тому. Кожний член мусить ознайомитися зі змістом нашої політичної літератури , з нашою політичною лінією , тактикою і революційною стратегією. Політичні постанови Великих Зборів, конференцій проводу і всі інші видання організації , це повинна бути для нашого члена зброя , яку він мусить опанувати і при її помочі здобувати нові позиції.

2. УПА. 
       УПА – це революційно - політична Армія , що на своїх прапорах , із своїми революційно - повстанчо- діями повинна нести в народну гущу слова нашої правди , демонструвати передовсім нашу живучість і загрівати народ до боротьби. Одначе, УПА не виправдала і не виправдовує себе в повні з належних завдань , помимо того , що чисельно і технічно була до того спроможна.
       Українській Повстанчій Армії бракувало найважливішого: моральної сили і політичної зрілості. Поодинокі відділи УПА були спроможні виконувати тільки технічні доручення і накази своїх зверхників , а і тут час до часу виникали непорозуміння. Причиною цього – ніхто інший , тільки ми , тобто організація на низах.
       Ми колись були всюди, помимо того , що придержувались строгих засад конспірації. Ми були в тюрмі, в школі, в просвіті, в кооперації, в рідній школі і в кожній українській установі. Ми старалися використати кожну нагоду і таких нагод шукали , хоч це нас часом дорого коштувало. Ми вперто здобували душу молодого покоління , бо були свідомі , що одиноке майбутнє його. Сьогодні, коли перед собою маємо найздоровіший елемент української молоді , коли маємо змогу безпосередньо на неї впливати і її виховувати , ми цю важну справу занедбали . Ми мусимо бути свідомі того , що в УПА сьогодні авангард нації , що це майбутня еліта , яка колись керуватиме життя нації. Тому злочином є сьогодні пропустити такі важливі моменти і не використовувати в так важній ділянці. За два роки існування УПА , при належній поставі , ми могли б виховати Армію політично- вироблених революціонерів  при помочі яких ми могли зробити велетенську роботу . УПА не тільки для війська , але УПА для революції.
       Отже, щоби не повторювати помилок , треба хоч би коштом послаблення теренового апарату , виділити відповідну кількість людей і влучити до політичного апарату по відділах УПА.  Людей дати добрих, щоб відповідали всім вимогам добрих виховників  (інструкції по політ виховній роботі вони дістануть від своїх зверхників). Крім цього кожний провідник терену мусить час від часу заглянути до відділу , поговорити із стрільцями, зробити відправу з командним складом та дати різні поради та допомогу.

3. С Б .
       Дуже важливою ділянкою в революційній роботі є Служба Безпеки. Від моральної сили цієї референтури залежить сила цієї організації. З причин, що деякі теренові провідники недооцінювали існування цієї галузі , не побудовано її на твердій основі, не дано їй чесних і ідейних людей , які б поставили роботу цієї референтури на висоту її завдань. Тому на деяких теренах були час до часу деякі непорозуміння, або не відповідні компрометуючі питання зі сторони самих працівників цієї референтури.
       Коли ми хочемо боротися з так сильною і вишколеною поліційною інституцією, як НКВД – мусимо створити такий самий апарат із своєї сторони . Районний референт СБ мусить під фаховим оглядом дорівнювати районному референтові НКВД. Тому негайно треба приступити до зміцнення апарату СБ. Виділити найкращих, найздібніших людей , відповідно їх поставити та відправити на роботу. Теренові провідники беруть на себе відповідальність за цих людей . З кожним , що відходить на роботу , до боєвика включно, тереновий провідник мусить з ним поговорити , вияснити йому завдання і роль та пізніше постійно контролювати його поведінку та роботу. Відбувати вишкільно - виховні відправи з працівниками СБ. Чинники СБ переводять інформативні відправи та інформують членство і масу про методи роботи НКВД. Компетентні теренові провідники повинні час до часу бути присутніми під час зізнання арештованих. Головно звернути увагу на технічну процедуру під час допитів. Апарат Служби Безпеки мусить бути найчистіший , найбільш ідейний та морально сильний  під кожним оглядом. Це робота не для особистого вдоволення і інтересу , а робота для революції і загального добра України.

4. Зв’язки.
       Зв’язки в організаційному житті – це так, як кровна артерія в людському організмі. Від справності зв’язків залежить в організації швидкість виконання доручень і наказів та поступ роботи. Коли дані інструкції і накази через зв’язкову несправність доходять до низів не в час тратиться на актуальності і терен розгублюється та хаотизується в виконанні завдань і доручень. Інструкція і наказ те саме із звітністю. Коли до одного провідного осередку приходять спізнені звіти , дані провідники не знаючи теренової дійсності , не можуть ініціювати роботу , видавати доручення і накази та кермувати тереном. Головною причиною несправності та недотягнень зв’язкової сітки , є не відповідний моральний рівень самих зв’язкових.  Ці люди не здають собі справи з того , яку важливу роль вони відіграють в нашій боротьбі та , що тільки від них залежить сила і справність роботи.  Зв’язківці знають різних людей , осередки , важні часом таємниці, носять важні і пильні матеріали та інструкції. Коли даний зв’язківець не свідомий своїх завдань , то він різним людям говорить про все , що знає ,  по дорозі не спішиться , а коли паде в руки ворога – зраджує.
       Тому на зв’язківців назначати людей певних під кожним оглядом , ідейних і твердих , щоб під час арештування трималися. Зв’язківців мати професійних , а не принагідних , таких , що знають терен і вміють в терені дати собі раду. Кожного зв’язківця , що відходить на цю роботу , відповідно підготувати , а в загальному переводити з ним потрібні для них прави та виховні стрічи.
       Крім всіх вище згаданих ділянок треба звернути увагу важливу річ в нашій роботі. Все залежить від морального рівня даного члена, що працює в певній ділянці. Тому всюди і завжди на роботу наставляти людей зі всіма рисами революційного характеру.  Якщо таких нема – виховувати.
       Українська нація, Організація Українських Націоналістів , це для кожного з членів символи, що не то самі не сплямлять їх невідповідними потягненнями , а в обороні їх честі готові з вдоволенням віддати своє життя.

5. Маси.
       Хто має за собою маси , той виграє. Одначе в нас не всюди  зрозуміли суть тієї правди.  Поодинокі люди уважають , що маси тоді є опановані даним рухом , коли до маси добре ставишся , допомагаєш матеріально та в загальному симпатизуєш. Одначе і те тільки тоді коли  ми все коло тієї маси є коли з нею часто стрічаємося та постійно впливаємо. Коли з різних причин ми певний терен на короткий час лишаємо маси морально заломлюються , а навіть частина їх іде на послуги ворога. Причиною є те . що наша маса є тільки національно свідомою , а не революційна.  В неї ще дуже багато залишилось з рабського сприймання життя  та дуже богато звертає увагу на матеріальні особисті користі. До цього часу було в нас так , що з ворогом боровся тільки актив , а маса пасивно приглядалася. Тому то ми платимо часто провідним елементом , щоб фізично зберегти народ та дати приклад другим . Чи багато в нас було випадків , щоб батьки стали в обороні своїх дітей, або противно? Чи багато в нас було випадків , щоб котра з жінок стала в обороні своєї честі? Це якраз вказує на те , що самочинної боротьби маси  з окупантом  немає , а це, що відбувається робиться організовано.
       Ми не сміємо допустити до того , щоб в боротьбі брав участь тільки революційний актив , бо тоді маса залишиться без провідного елементу  і вона не буде здібна докінчити боротьби.  Ми мусимо так масу виховати , щоби вона спільно переносила тягар боротьби і брала активну участь у ній.
       Чому сьогодні в терені існує агентура? Чому існують комсомольські організації? Чому західно – українські землі виконали скоріше хлібоздачу державі , як східні? Чому українець скоріше вмирав під Берліном чи Сахаліном за свого ката , як на своїй землі в обороні життя і існування своїх поколінь? Чому існує дезерція з УПА ? Чому в терені існували і існують істребительні банди, які накоїли нам не мало лиха?
       Відповідь коротка і ясна. Тому , що маса не вихована , не зреволюціонізована.  Тому в парі з вихованням членських кадрів і революційного активу , треба нам серйозно забратися до виховання мас . Маси не тільки виховувати , але також вишколювати , вчити, маса мусить знати , що ми повинні боротися , яким шляхом. Вести виховну роботу серед маси є не тільки завданням пропагандистів , як професійних провідників , але це завдання в першу чергу кожного члена стрільця УПА. В тій цілі заставити всіх, щоб використовували школи, церкви, базари, крамниці, та несли туди слово нашої революційної правди. Не сміє бути на українській землі ні одної хати , з котрої не горіло б полум’я любові і відданості  рідній справі  та ненависті до окупанта. Кожна українська хата від крамниці почавши  до найбіднішої хатини скінчивши – це бастіон – твердиня української революції.

6. Шкільна молодь.
       Українська молодь мусить вчитись. Багато батьків оправдуючись тим , що в школі вчать в радянському дусі , не посилають своїх дітей вчитися. Також багато вчителів оправдуючись тим , що «бандерівці» вб’ють не ходять до школи. Нашій молоді грозить неуцтво і анальфабетизм, тому вживаючи різних методів та заходів , мусимо вплинути на батьків , щоб помимо всього посилали своїх дітей до школи , а вчителів треба заставити , щоби вчили дітей , однако ми мусимо пам’ятати , що радянська школа хоче виховати молодий актив , щоб пізніше включити його в активну боротьбу за Сталіна і його кліку. Тут треба вплинути на батьків , щоб дітей виховували в національному і релігійному дусі , а вчителі в ході навчання не скривлювали молодь, до вчителів, в тій цілі висилайте вироблених людей , які б відповідно на них вплинули та інформували про наш рух.
       На шкільну молодь впливайте та вже від малого вчіть її боротися , заставляйте до бойкоту піонерських і комсомольських організацій, різних свят на честь Сталіна і інших більшовицьких чинушів , співайте революційні пісні , та на перекір вчителям хай  моляться. Дуже пильну увагу зверніть на середшкільну молодь. Це майбутній актив нації. Тому за всяку ціну , не сміємо допустити щоб ця молодь вийшла з під нашого впливу. Втягати до сітки , чи творити сітку між середньою шкільною молоддю не вільно . Одначе різним шляхом ,виховувати  в морально – національному революційному дусі. Багато сільської молоді доходить до міських шкіл , впливайте на них та заставляйте  їх, щоб вони вірили нашій ідеї між міською молоддю. Бойкотувати всі комсомольські організації в місті. Бойкотувати всіх хто не нормально себе веде , і пристає з різними зайдами. Бойкотувати всі більшовицькі свята , збори, мітинги і т.д.
       Нам треба поставити собі за завдання , щоб в короткому часі на нашому терені не існувала ні одна комсомольська організація, на ці всі справи звернути пильну увагу, бо це одна з важних сторінок в нашій праці і боротьбі. Про ці всі справи уже писалося і говорилося одначе пишу тому , щоб цих справ не занедбувати.

7. Старша молодь.
       В попередніх роках ми всю нашу молодь мали під своїм наглядом і впливом. В самостійних гуртках, «Рідній школі», в «Союзі українок», в кооперації та всіх інших легальних і нелегальних організаціях, ми кували, гартували душу української молодої еліти та творили резервуар, звідки черпали нові сили , щоб доповнити революційні кадри. Сьогодні цей резервуар вже на вичерпанні . Найкращі пішли в підпілля , все інше остало в терені під обстрілом ворожого впливу і пропаганди. Без відповідного нагляду і контролю буйна молодь , шукаючи місця заспокоєння молодих поривів , попадає під вплив ворожої культури , а навіть стає на службу окупанта. Коли подекуди ворожий вплив і немає доступу , молодь, не дістаючи часом нового нидіє і примітивізується і таким чином стає нездібною брати активну участь в революційній боротьбі.
       В останніх місяцях на нашу землю почала вертати наша молодь з німецького заслання. І дійсно мають чого радіти кубійовичі , і мельники , коли агітували за виїздом до Німеччини, де наша молодь по західноєвропейському «цивілізувалася», присвоюючи собі всі негативні прикмети західно-європейця, від манер берлінської вулиці почавши, на венеричних хворобах скінчивши. Коли додаємо ще тенденції більшовиків здеградувати українську молодь , чого ми є свідками , де вони заражують українських дівчат  і жінок по волі чи неволі , то побачимо , що українську націю чекає доля Франції. Тому коли нема «просвіти» і інших установ, коли вже і церква як така перестає існувати і сповняти свою ролю залишається тільки організація.  Тому кличемо:
           Рятуймо дух і здоров’я української нації.
           Рятуймо наше майбутнє.
           Українська молодь мусить бути сильна і здорова духом і тілом.
           Українська молодь мусить бути революційна.
       Тому ані один юнак чи юначка з під нашого впливу. Шляхом гуртків, зборів, принагідних стріч і бойкотуванням впертих і зацофаних , направляйте на правильну дорогу життя. Повідгребуати недогнилі старі бібліотеки і дати їх між молодь. Вчити молодь історію, культуру, літературу  і т.п. Виховувати на прикладі геройських вчинків наших друзів і бойових дій. Розкрити перед молоддю тенденції ворога відносно венеричних хвороб.
       Визначити в терені окремих людей , що за цю ділянку мають відповідати , контролювати їхню роботу, та звітувати про успіхи і невдачі на цьому відтинку.

Технічна підготовка.
       До 15. 12. 45 р. викінчити всі криївки і приміщення для осередків та забезпечити їх у всі потрібні речі (харчі, зброя , медикаменти і т.п.)
       До 15.12.45. р. забезпечити всіх підпільників і інших потребуючих в зимовий одяг (тепла одіж, білля, взуття, плащі, коци, рукавиці, наушники і т.п. ). Цю проблему розв’язати шляхом акцій по ворогові, ексів, збірок, закупу і т.п.
       До терену кожного надрайонного проводу прикріплюється певна кількість відділів УПА. Завданням кожного надрайонного проводу забезпечити відділи у все , що на зиму потрібно. Це зробити з командирами підвідділів.  Кожний стрілець повинен дістати дві пари білля , взуття, мило, онучі, рукавиці і все необхідне.  Відповідальними за це роблю надрайонних провідників.
       До 15.12. 45. р. так в терені зорганізувати зв’язки , щоб між кущами а районами найменше раз в тиждень зв’язуватись, між районами, а над =районними раз на тиждень, між надрайонними  і округою один раз на 10 днів.
       Потворити мертві зв’язкові пункти. Забезпечити на зиму харчами, одягом, і опальним матеріалом бідних вдів і сиріт та родини повстанців і всіх підпільників.
        Забезпечити гори харчами.
       Кожний підпільник мусить мати на зиму білий плащ для маскування. Зібрати із терену і передати на руки командирам підвідділів всю невживану зброю (максима, частини зброї, знаряддя до гранатометів і т.п.)Зарядити збірку військової літератури в різних мовах , карти, компаси і т.п. Все за квітами передати на руки командирів підвідділів.
        Потворити для підвідділів УПА харчові бази (залізні магазини).

Загальні справи.
       Біля кожного районного центру створити спецбоївку яка буде мати спецзавдання (індивідуальні акти терору, саботажу і т.д.).
       В боївці можуть бути не члени , що знають добре місто, і боєві. Провідником такої боївки мусить бути член. До 10.01.46.р. здати точний звіт їхньої діяльності. Кожний провідник даної боївки повинен вести хронічку. З поодиноких геройських подвигів боєвиків подавати описи і репортажі. Воєнкарі не сміють знати організаційних таємниць. Боївки творити в порозумінні з референтом СБ. Здобувати міста. Навіть коштом послаблення робот по селах опановувати міста. Ширити пропаганду , вести терористичні акти , шукати своїх людей. Вести пропаганду між українцями східних областей . Ми , щоб здобути схід і 1941 року вислали туди багато людей , які пробиваючи цей рухомий кордон платили життям. Сьогодні цих українців маємо тут. Ми мусимо пам’ятати , що здобуваючи схід робимо більш , як половину революційної роботи. Без сходу Української Держави нам не здобути. Тому «Лицем до Сходу». Агітувати робітників, інтелігенцію, партійців, москалів, грузинів, і всіх інших навіть енкаведистів. Останнім словом і кулею.
       Цей твердий мур сталінської твердині мусимо розбити нашими кличами і ідеєю , та відповідним підходом ( точні вказівки відносно пропагандивної роботи між східним елементом подасть пропаганда), подбати тільки, щоб в терені реалізували. Найкращим аргументом для пропаганди між ними є радянська преса і література. Тому членство, головно пропагандисти  обов’язково повинні читати і студіювати радянське життя , побут і т.п. Точні розмови східняків, їх відповіді і запити та зацікавлення подавати до гори.
       По сільрадах дальше нищити – книжки, списки, документи, іт.п. Головам сільських рад і міських рад перешкоджати в урядуванні. Не допустити до існування по селах клубів.
       Свята, забави, мітинги. Все і всюди розганяти. Рішуче не допускати до вирубки лісів. За рубачами (хто б то не був) відбирати знаряддя і направляти до районів.
       Ані одного дерева в руки більшовиків. Здобувайте найбільш тяжкі до здобуття позиції. Найбільш відсталі села і міста.
       Шляхом пропаганди, акцій УПА відбудувати збори, ліквідувати зрадників, наставляти своїх людей, уважайте на агентуру. Боротися з агентурою в церкві. Бойкотувати всіх священників , що перейшли на православє. , чи підписали заяву приступлення до ініціативної групи  Костельника. Батюшок, що приїхали зі сходу із села виганяти. Якщо більшовики замикають церкви , хай народ силою розмикає і молиться . Розшифрувати перед населенням священників, що приступили до ініціативної групи. Якщо вони конспірують – вислати стрільців  перебраних в енкаведистський однострій , щоб ті намовляли даного священика до переходу на православє . Тоді даний священик буде оправдуватися і покаже документ переходу.
       Потім спокійно стрільці відходять , а в кілька днів на зібранні населення його розконспіровують.
       Не забувати про так званих «самостійників», що криються на власну руку. Тримати їх під своїм наглядом , інформувати про боротьбу , виховувати, втягати в симпатики. Пам’ятай про конспірацію.

Примітка: На всі ці і попередні справи звернути пильну увагу, розподілити їх поміж поодиноких людей, і стежити за виконанням. Постійно про це звітувати.

На підставі дотеперішніх інструкцій і інформацій провідних чинників.

Постій, дня 12.12.45.р.
http://www.duhvoli.com.ua/index.php?text=88


СС «Галичина»: Громадянська війна 1941-1945
   
Мертві хапають живих. Історія – дуже могутню зброю і силу цієї зброї Україна випробовує на собі повною мірою. Україна безпорадна перед агресивними трактуваннями наший історії, які виходять з-за кордону. Нас постійно вимушують в чомусь виправдовуватися.
Українська влада не здатна запропонувати ефективну стратегію роботи з історичним матеріалом. На жаль, - це факт. Ніякого примирення ветеранів Червоної армії і УПА швидше за все ніколи не відбудеться. Але в цьому немає нічого страшного - нам важливіше правильне виховання молодих українців, звільнення їх свідомості від ворожих міфів.

По обидві сторони барикад
Як говорив Ленін, для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Для яскравішої ілюстрації можна узяти не просто проблему статусу ветеранів УПА, а ветеранів іншого формування – дивізії СС «Галичина».
Не можна ігнорувати такий факт – на стороні Німеччини билися майже 220 тисяч українців. Окрім СС «Галичина» це були різні підрозділи, так наприклад, у складі «помічників люфтваффе» ("СС-гельфер") тільки в липні 1944 року було 7700 українців. До кінця війни 272 німецьких батареї ППО мали персонал з числа українців. Навесні 1945-го чисельність українського допоміжного персоналу ВВС і ППО досягала 10 тисяч чоловік (зокрема 1200 дівчат). Багато хто з них «перекваліфіковувався» у фаустпатронщики - винищувачі танків; ці молоді українці брали участь у вуличних боях в Берліні, чинячи опір до останнього.
Українці служили і у складі інших частин Вермахту. Більше 700 солдатів служили в 5-ій танковій дивізії СС «Вікінг», 1000 солдатів - в танковій дивізії СС «Фрундберг». Так само, багато українських військовослужбовців воювали в 22-ій дивізії Кейтеля, 9-ій танковій дивізії СС "Хоєнштауфен", бригаді «Нора» і інших підрозділах.
У німецьких юнацьких формуваннях СС налічувалося більше 60 тисяч молодих людей, з яких 10 тисяч складали українці з Галіциі. Тобто, кожен шостий молодий член СС Німеччині був українцем. А була ще і УПА, яка займала своє особливе місце в світовій війні.
Така величезна кількість українців, що билися на стороні вермахту, не дозволяє класифікувати їх як окремих «зрадників і відщепенців». Фактично мова йде про громадянській війні між українцями. Свого роду розділення на «білих» і «червоних». Громадянська війна багатомільйонного народу в умовах відсутності власної держави.
У Європі тих років, розірваній тоталітарними ідеологіями, українці не могли уникнути загальної долі. Розкол був не так очевидний, через відсутність української держави, але він не став тому менш глибоким. Врешті-решт, коли супротивники визнання Голодомору геноцидом проти українського народу, стверджують, що виконавцями геноциду часто були самі ж українці (члени Компартії, як на місцях, так і в керівництві), то чи так вони далекі від істини?
Таке трактування історії може показатися різанням і навіть провокаційною. Проте, саме вона, здатна назвати речі своїми іменами і поставити крапку на багатьох спекуляціях недоброзичливців України. Ми повинні зробити події 2-ої світової війни внутрішньою справою самих українців.
Існують наївні надії, що все «розсмокчеться» якось само собою – помруть останні учасники тих подій, а їх діти і внуки заживуть дружно і щасливо єдиною українською сім'єю. Але можете не сумніватися – наші добрі сусіди і їх українські лакеї трапитися такому не дадуть. І наша поза страуса що засунув голову глибоко в пісок, тільки відкриває їм нові можливості.

Героям – слава!
У історичній літературі, описується такий випадок, - в 1943 році Муссоліні був повалений і арештований. Після його звільнення гітлерівцями, частина італійських частин підконтрольних його супротивникам вела бої проти німців. Почувши по радіо повідомлення про їх успіх, Муссоліні був надзвичайно обрадуваний. Один з його соратників в подиві поцікавився – чому так радіє дуче? Адже це успіх його ворогів?
- Вони італійці і воюють хоробро, ось що головне, - із задоволенням відповів Муссоліні.
Саме з такої позиції Україна сьогодні зобов'язана оцінювати вчинки своїх предків в умовах, коли у нас ще не було своєї держави, і українці були вимушені воювати під чужим прапором. У історії українських дивізій Вермахту є і мужні сторінки битви під Бродами, перемога над частинами 7-ої польської дивізії і перемога біля замку Гляйхенберг.
Серед асів люфтваффе були українці: Роберт Олейник, Київський, Сушко, Пьянчук. Два перших - майори, що командували авіаполками. У 1944 році Олейник був нагороджений Рицарським Хрестом і очолив одну з перших частин, оснащених реактивними літаками. Роберт Олейник зробив 680 бойових вильотів і збив 42 літаки. 22 червня 1941 року, о 3 годині 58 хвилин Олейник став одним з перших німецьких пілотів, що збили радянський літак. Ми не можемо прийняти це як причину для радості, виключно з однієї причини – цілком можливо, що пілотом збитого радянського літака також був українець.
Ми не маємо права відрікатися від своїх предків, які виконували свій обов'язок фронтовиків і їх героїзму. Сьогодні ми відмовляємося ділити наших предків на білих і чорних. Ми не відмовляємося ні від кого з них, визнаючи героїзм і тих і інших. Для нас важливо тільки те, що вони всі українці.
Щоб дати оцінку діям українських солдатів у складі німецької армії, краще всього використовувати джерела, які важко запідозрити в симпатіях до солдатів Третього Рейху. Багато фактів цього матеріалу процитірованни із статті ізраїльського журналіста Шимона Брімана «Золотий лев зі свастикою». Журналіст з Хайфи чітко визначає мету своєї роботи, розміщеної на «Порталі єврейських сайтів»: «Наскільки обгрунтовані звинувачення єврейських організацій і російської Держдуми в адресу ветеранів-галичан? Чи обагрені їх старечі руки кров'ю жертв Холокоста?»
У результаті, автор наводить результати офіційних судових розслідувань, починаючи з Нюрнберзького процесу: «Радянська сторона не привела в Нюрнберзі ніяких доказів участі «Галичини» в каральних операціях. Судові інстанції ФРН в 1959-му і Канади в 1986-му визнали солдатів дивізії фронтовиками, що не брали участь в стратах польського і єврейського населення. Канада тричі розглядала в суді історію «Галичини» - і всі процеси підтверджували, що ніяких військових злочинів за дивізією не числяться.
У ухвалі судді Жюля Дешене (Оттава, 30 грудня 1986 року, стор. 261 протоколу, параграфи 56-61) сказано: «Члени дивізії індивідуально перевірялися в цілях безпеки перед їх в'їздом до Канади. Звинувачення у військових злочинах ніколи не підтверджувалися - ні вперше в 1950 році, ні після нової перевірки в 1984-му, ні зараз».
У статті наводяться і інші факти, Наприклад, «в Словаччині дивізію добре зустріло місцеве населення, яке в основному погано відносилося до комуністів. Солдати навіть узяли під свій захист словацьких робочих, яких тероризували партизани». Але це вже окрема історія.

Пригадати всіх
Найсмішніше те, що спроби наших властей відхилитися від чіткої відповіді по хворих питаннях історії не дозволяють жодну із сторін конфлікту вважати і героями. Адже, якщо Україна незалежна держава, то фронтовики-червоноармійці, виходить, були душителями незалежної України? Сьогодні з політичних міркувань заявити таке не наважується ніхто. Але рано чи пізно почнеться те, що обчорнило і паплюження і їх подвигів і переконань.
Необхідно повторити, те, що було сказане на самому початку статті: для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Ми повинні називати речі своїми іменами. Громадянська війна – це і є громадянська війна, навіть якщо супротивники одягнені в іноземну форму. Не можна одночасно говорити про «примирення» і тут же заперечувати сам факт розколу. Історична каша в головах молоді дозволяє політичним спекулянтам зберігати розкол в суспільстві і свідомості громадян.
Такий підхід дозволяє сформувати україноцентрічноє бачення історії, в якому Україна буде центром відліку і оцінки всіх подій. Відповідно всі ці події трактуватимуться як внутрішня справа самих українців. А це важливо для позбавлення від комплексу національної неповноцінності і «комплексу жертви».

Роман Касатонов
(стаття друкується з літературними і стилістичними правками АСД)
http://sd.net.ua/2010/06/09/ss_galichina_gromadjanska_vjjna_19411945.html


Про російську складову німецького нацизму

15:38 22.06.2011

Хто найбільше допомагав нацистам під час радянсько-німецької війни 1941-1945 років? Якби на темі Другої світової не робилася велика політика, в центрі якої і тепер опинилася Україна, таке питання могли б ставити переважно фахові історики. Та маємо іншу ситуацію. Сьогодні вже цілком очевидно, що безглузді звинувачення у колабораціонізмі, котрі лунають від промосковських сил на адресу українських патріотів, мають суто кремлівське походження. Звідти й провокації для Львова. Але як поводили себе самі москалі після 22-го червня 1941-го року?
Вчора Благодійний фонд «Україна-Русь» презентував книгу Сергія Дроб’язка та Андрія Каращука «Російська визвольна армія». Презентуючи видання, президент фонду Ростислав Новоженець зазначив:
«Ну ніяк росіяни не можуть відмовитися від вигаданої своєї месіанської ролі у розгромі фашизму. Звинувачуючи інші народи у співпраці з гітлерівською Німеччиною, вони завжди забувають казати про майже два мільйони своїх одноплемінників, які вірою і правдою служили нацистам».
Гортаючи сторінки книги, ми переконуємося, що нинішні звинувачення з боку Москви у буцімто великій підтримці німецьких нацистів з боку українських націоналістів, не лише величезне перебільшення, яке дійшло до великої брехні. Їх звинувачення – безсоромний цинізм, який може мати на меті не тільки принизити українців, але й одночасно приховати від громадськості неймовірні масштаби колаборації саме з боку росіян.
Під час презентації озвучуються факти, які вже не раз з’являлися навіть у російській історичній літературі. Утім, вони не є частиною сучасного інформаційного простору як в РФ, так і в Україні. І коли ми з одного і того ж джерела постійно чуємо обвинувачення в тому, що на західній Україні була сформована дивізія СС «Галичина», і тому галичани – запроданці, то чи не варто пригадати про роль самих московітів у війні проти СРСР. Зокрема, Ростислав Новоженець та Микола Грибок, упорядник видання, озвучили такі факти:
- Другою за чисельністю етнічною складовою військ СС були росіяни. Перше місце, звісно, належало німцям, а третє – французам. Українці в СС становили лише приблизно 2,5% особового складу, тоді як росіян там було аж 29% - це не одна дивізія СС, а цілих вісім. Крім того, було 18 російських дивізій у складі Вермахту, три розвідувально-диверсійні дивізії тощо.
- Серед полонених армій антигітлерівської коаліції на бік німців перейшли заледве 1%, тоді як 20% полонених з Червоної армії свідомо почали воювати проти Сталіна на боці Гітлера. Навіть в армії Паулюса, що так ганебно потерпіла поразку під Сталінградом, налічувалося до 70 тисяч радянських перебіжчиків. А так звана червоно-партизанська Білорусь під час німецької окупації сформувала 40 поліційних батальйонів. І білоруси також боролися проти радянської влади, ховаючись по лісах, аж до 1959-го року.
- Хоч німецька окупація території Російської Федерації тривала відносно недовго, росіяни з приходом Гітлерівців швиденько утворили кілька квазі-держав під протекторатом Німеччини. Відомий Козачий стан у Новочеркаську, Республіка Зуєва та Локатська республіка. Остання була утворена на території восьми районів Орловської, Брянської а Курської областей і тільки місцевого населення налічувала до одного мільйона людей!
- Коли так звана Російська визвольна народна армія Камінського придусила Варшавське повстання, почалися настільки жорстокі знущання над поляками, що цього не могли витерпіти навіть німецькі нацисти. Камінського стратили самі німці за скоєні його армією військові злочини. Натомість у Радянському Союзі за колаборацію судили і стратили не тільки командуючого «РОА» Власова, але й відомих колишніх білогвардійських офіцерів Краснова та Шкуро, які також воювали на боці Гітлера. І було за що. Принаймні тисяча сіл, котрі були спалені в Україні під час відступу гітлерівських військ, на совісті росіян у німецькій формі з нашивками у вигляді російського триколору.
Отож фактів російської колоборації більш ніж достатньо для того, аби принаймні висловити величезний подив, чому нинішня кремлівська влада розгорнула потужну кампанію проти сусідніх незалежних держав, звинувачує прибалтійські народи та українців у нацизмі, але вперто не помічає ролі своїх співвітчизників у розповсюдження «чуми 20-го століття». Але чи тільки подив слід висловлювати?
«Ми чуємо постійні вигуки і заклики різноманітних «антифа» про те, що у Львові розгортається нацизм. Сьогодні – звістка, що на Парламентській Асамблеї Ради Європи російська делегація взагалі готує резолюцію про те, аби засудити профашистську політику у прибалтійський державах і, звичайно, також в Україні! А насправді на злодію шапка горить. В Росії розвиваються об’єднання «Наші», скінхеди, йде боротьба з кавказцями – на кожному кроці відчувається сучасна профашистська політика. Але й в історії Росії були такі структури як Російська фашистська партія – у 20-му році вона виникла, і тільки японці у Маньчжурії цю партію ліквідували. Всеросійська фашистська організація в 33-му році в США виникла й діяла до 42-го року. Російський націонал-соціалістичний рух діяв в Німеччині. І нову ж таки цей список можна продовжувати.
Мало того, московська церква зараз хоче ввести Власова у лик святих. Дійшло до такого цинізму! Тепер, як один мудрий чоловік підмітив, у Москві будуть отакі підходи: Власов – не зрадник, а мученик, Велика Вітчизняна – це кара Божа за гріхи, бійці Червоної Армії – це богоборці-єретики, а Гітлер – меч Божий. Як москаль сьогодні сміє розкривати рота, звинувачуючи інші народи у співпраці з нацизмом, якщо другою за величиною після німецької складовою армії СС була саме російська», - розповів Ростислав Новоженець.
Зі свого боку Микола Грибок додав:
«Очевидно, ми повинні бути більш активними в інформаційному просторі. Не брати участі в тих пропагандистських псевдодискусіях, в яких ніколи не можна переконати опонента. Бо він прийшов не для того, щоб когось переконувати, а для того, щоб неправдою спотворювати інформаційний простір і, відповідно, наше з вами життя».
За словами М.Грибка, припинити політичні спекуляції на історії можна лише тоді, коли стануть широко відомі історичні факти. Презентована книга саме складається з «голих фактів», які сьогодні варто знати кожному, щоб не потрапляти на гачок примітивної пропаганди. Загалом, каже М.Грибок, ситуація, що складася на тодішньому пострадянському просторі, аж ніяк не була простою. Початок війни 22-го червня став шансом для багатьох росіян помститися за скалічені родини, вбитих сталінським режимом родичів. З іншого боку, а як було вести себе росіянам, коли Сталін всіх полонених оголосив зрадниками? А поневолені Росією народи також отримали шанс на звільнення з комуністичного рабства. Інша справа, що сподівання на Гітлера у 41-му виявилися, м’яко кажучи, наївними. Але, тим не менш, ніякий «русскій мір» не має морального права застосовувати принцип колективної відповідальності до тих, хто доступними на той час засобами взявся боротися зі сталінізмом.
Василь Іванців

http://sd.org.ua/news.php?id=19975
Завантажити книгу можна тут http://www.duhvoli.com.ua/index.php?loading=all


 

 

Дмитро Снєгирьов


Повстанський рух на Луганщині 1921-1923 рр.

Провокативні методи та спецзагони ВЧК

У березні 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад, організований більшовиками, ухвалив рішення щодо посилення боротьби з "бандитизмом", тобто, проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це "государственной задачей первостепенной важности".
У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач всіма Збройними силами Російської республіки Л. Каменєв у доповіді В. Леніну (про стан боротьби з бандитизмом) змушений був визнати, що "банди на території правобережної України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100-250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців". У липні 1921 року в офіційній доповідній записці того ж Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише в Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.
На момент цих подій повітові надзвичайні комісії (далі - ЧК) в Україні були ліквідовані через відсутність відповідної кількості працівників. Їхнє місце зайняли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад, у Маріуполі. Керівництво таких комісій було завжди відоме працівникам, яких скеровували з досить високих посад в апараті "губчека". Про це красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК надавали своїм низовим каральним структурам: "Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані про те, що ВЧК даного часу вимушене на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму".
Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії, для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління у Правобережній Україні був призначений російський більшовик В. Євдокимов. Сотні чекістів із різних губерній Росії були відряджені в Україну. Серед них – відповідальний працівник Брянської ЧК Д. Мєдвєдєв, який був призначений головою Старобєльскої ЧК.
Разом з посиленням каральної системи та безжального терору , V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім "бандитам", які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні. З-поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махно-Звєрєв, Полєно, Вдовіченко. Проти останнього чекісти використали брудний та відверто провакативний метод. Важко пораненого, його скерував Махно на лікування до Новоспасовки. Там, у непритомному стані Вдовіченка захопили в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців щодо припинення збройної боротьби.
Подібні методи нащадки чекістів використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 40-50-х роках.
Частина повстанців під загрозою розстрілу перейшли на сторону влади. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанців із середини: одних відправили до повстанців, інших – розстріляли їхні ж колишні бойові побратими. Ця поразкова пропаганда поєднувалась з жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх родин. У випадку, коли знаходили пораненого повстанця, карали не тільки його, а й родину, в якій він переховувався.
Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою роботи чекістів. Основним моментом у боротьбі проти повстанців було просунення чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів з метою ліквідації керівництва та морального занепаду усередені загону.
У липні 1921 року Мєдвєдєв, який вже тоді був начальником Старобєльської ЧК, отримав інформацію про наявність у районі великого повстанського загону у кількасот шабель. Загін вів себе доволі пасивно, діяв, здебільшого, з метою захопленя провізії. Це свідчило про те, що загін не мав міцного керівництва. Мєдвєдєв, уникаючи прямого зіткнення із загоном, вирішив деморалізувати загін зсередини шляхом просунення туди завербованої ним людини, колишнього штабс-капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх пере вербованих повстанців, які діяли у загоні, чекістам за чотири доби вдалось ліквідувати керівників загону, а самих повстанців, кількістю 350 шабель, переконати в необхідності добровільно перейти до Совєтів.
Приблизно за такою ж схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходились по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Мєдвєдєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Сємікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Мєдвєдєв знав заздалегідь, позаяк за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і вказав.
Але найбільш характерною та показовою операцією чекістів, з використанням псевдоповстанських загонів, стала операція з ліквідації повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування чисельністю близько 50 шабель відрізнялось високою активністю та провело менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час проведення чекістсько-військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника тих подій, командира 14-го стрілецького полку 2-ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту повстанець розповів, що штаб загону разом з командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка.
Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились на проведення операції з ліквідації повстанського штабу. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобєльська. З огляду на те, що загін ВЧК не був відомий мешканцям села Бараніковка, які підтримували та співчували повстанцям, вирішили видати чекістів за повстанський загін, поширивши з-поміж мешканців села інформацію щодо роззброєння та захоплення у полон частини ЧА новоприбулим псевдоповстанським загоном, чекісти вирішили таким чином витягнути з очерету повстанців.
"24-25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з'явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів на контррозвідників пішли скарги місцевого населення. В одного селянина взяли бика, в іншого – коней, у третього – барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи "Вот вам, сволочи-комунисты разверстка", – писав у своїй доповідній командир ЧА. Яскрава картина "народної любові"" до червоних визволителів та їхня поведінка стосовно місцевого населення.
Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який видавав себе та своїх людей за повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці і закрили їх у хліву, випустивши заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, чекісти дали повстанцеві команду привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом.
Переконаний в "істинності" повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 оплічниками прийшов у приміщення виконкому, де знаходився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Ввечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. В той час, коли для штабу Блохи подали коней для того, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправились з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Все це побачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але вдіяти вже нічого не могли.
"Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з-під варти, після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції", – зазначив у своїй доповідній командир полку.
Методи, які застосовували чекісти у боротьбі проти повстанців на Луганщині у 20-х роках, вони перенесли і в Карпатські гори, використовуючи вже в боротьбі з загонами УПА у 40-50-х роках.
28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобєльского ЧК Мєдвєдєва золотим годинником "за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде". Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Д. Мєдвєдєва. Через 20 років Мєдвєдєв у лісах Рівненщини знову використовував той досвід провакацій та створення псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі з загонами УПА.
Могила отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, доглядається мешканцями села Бараніковка. Людська пам'ять міцно закарбувала імена своїх героїв.
http://www.galinfo.com.ua/news/117056.html

 


«З ЖИТТЯ БОЙОВИКА»

(нарис Р. Шухевича)

Під такою назвою Роман Шухевич опублікував 1940 року короткий нарис про вбивство комісара польської поліції Еміля Чеховського вранці 22 березня 1932 р. у Львові. Чеховського вбив член ОУН, бойовик Юрій Березннський (1912 – 30.11.1932) – студент Львівської політехніки, рідний брат дружини Романа Шухевича ~ Наталії. Організатором від-платного акту над терористом Чеховським був Роман Шухевич, Підготовка й проведення цього акту здійснені так вдало, що польська поліція, лише здогадуючись, що атентат виконали українці, яким комісар Че-ховський завдав нечуваних кривд, не зуміла викрити організатора й виконавця. Далі подаємо текст нарису Р. Шухевича.
«У 1929 – 32 pp. добре було знане кожному українському підпільникові на ЗУЗ (на зяхіаньоукраїнських землях. – Ред.) прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського. Він разом з комісаром Білеви-чем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах (судових. – Ред.) підсудні вказували на них, як на спричинників жахливих побоїв та знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політв’язнів. З ОУН комісар насміхався, жартував, певний, шо за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що унеможливить навіть бойовикам ОУН помсту за друзів. Та перечислилися, бо проти сили і справности поліції стоять фанатизм, погорда смерти, впертість і посвята.
У звені членів ОУН у Дзвона (Дзвін – тодішнє підпільне псевдо Р. Шухевича. – Ред.) був 20-літній юнак Юрко Березинський. Високий, вродливий, з сизими блискучими очима. Цілим своїм серцем належав до ОУН, її історію, її бойовиків знав усіх напам’ять. Щоранку будила його думка про Організацію і думка про неї заколисала його за рік на вічний сон у Городку Ягайлонському».
(В минулому поляки до назви містечка Городка Львівської области додавали слово Ягайлонський, на честь короля Ягайла, який колись стаиіонував у тому містечку. В 1932 році (ЗО листопада) відбувся невдалий наскок на пошту й фінансове відділення в Городку з метою експропріювати гроші, зрабовані польськими окупантами з українського населення. Поранений двома кулями під час акай, Ю. Березинський, щоб не потрапити живим до рук ворога, покінчив життя самогубством.— Ред.)
P. Шухевич продовжує свою розповідь: «В душі леліяв (Ю. Березинський. – Ред.) мрії і собі помірятися з ворогом і показатися гідним своїх старших друзів. 1 саме цей юнак дістав наказ від Дзвона прослідити спосіб життя комісара Чеховського: де живе, куди рано ходить, якими вулицями, в котрій годині повертається з бюра, чи систематично виходить вечером і куди? Живий усміх і радість в Юркових очах є відповіддю на наказ провідника. 1 Дзвін бачить, що найбільшу радість зробив би йому, коли б дав ту «роботу» саме йому до виконання. Інві-гіляційну працю (стеження. – Ред.) виконує Юрко не сам. Він має людей у своєму звені, вони стають йому до помочі. Але трьох людей до слідження може бути замало, особливо тому, шо слідкування треба вести також біля слідчого відділу польської поліції на вулиці Кази-мирівській (сьогодні – Городоиька. – Ред.), а там крутиться багато агентів. Юрко дістає до помочі ше дівчину Міру.
Грудень, січень, лютий проходять на інвігіляцІЇ, яка, зрештою, ніяких нових матеріялів не дає. Але й досі зібраних даних вистачає уповні. Систематично ходить він (комісар Чсховський. – Ред.) щоранку тою самою дорогою – вулиця Стрийська, алея Стрийського парку, і знову вулиця Стрийська до трамваєвої зупинки. В ранніх годинах рух на тих вулицях мінімальний. Поліцистів чи озброєних військовиків, що могли б бути грізні при погоні за вбивником, майже ніколи тут немає. Терени, шо прилягають до дороги, якою іде Чеховський, прекрасні. З одного боку Стрийський парк і виставова площа, з другого виходи на Вулєиькі горби, Стрийський цвинтар і город біля вулиці Пелчинської (тепер – Вітовського. – Ред.). В такий терен певно не буде пускатися погоня, що може бути складена з 2—3 випадкових цивільних людей. До того ж вони, правдоподібно, бувають неозброєні, а перед собою будуть мати людину зі зброєю в руках і готову на все.
У такій ситуації можна приступати до подрібного опрацювання цілого плану. Немає сумніву, що робота буде виконана рано в годині 7.10 – 7.35 на трасі між домом і трамваєвою зугіинкою.
Далі йдеться при вибір самого виконавця. На просьби Юрія Дзвін не може бути глухий. Він гарно зробить це сам – він не розконспірований, відваги йому не бракує. Правда, шо молодий він ше трохи – 20 літ має, та тут Дзвін тямить, що він сам, маючи 19 літ, брав участь у «мокрій ро~ боті» і зовсім добре її виконав».
(Роман Шухевич згадує про свою, разом із Богданом Підгайним, участь в атентаті на шкільного куратора – руйнівника українського шкільництва – Собінського, що йот виконано 19 жовтня 1926 року. – Ред.).
«А на війну, – продовжує Шухевич, – чи не йдуть 18-20-літні, і якраз ці молоді запальні люди є найбільші герої воєн і революцій. Старші, звичайно, називають їх «дурними дітьми» чи інакше, але чи не тому, шо вже забули, якими самі були замолоду... Отже, піде Юрко Березинський.
Чи міг би хто відтворити той гордий погляд, з яким Юрко прийняв наказ?
— Будь спокійний, друже провіднику, я не заведу тих надій, що їх на мене покладаєш. Коли 6 мені навіть не вдалося втекти від погоні... живим в руки ворога не здамся.
(І справді, слово його не було пусте; підстрелений у нападі на пошту в Городку Ягайлонському, коли не міг уже втікати, приклав собі холодну цівку до скроні й скінчив з собою, шоб ворогові не здатися).
Місце до виконання роботи вибрали на закруті Стрийської вулиці, в тому місці, де закінчується якийсь опарканений город і починається кладовище. Закрут настільки добрий, що правдоподібно свідків атентагу не буде. Хіба що ті, котрі будуть на тому самому боці закруту, де буде виконаний атентат. Усі, шо будуть на протилежному боці, нікого не шожуть бачити. Охорони Юркові не треба буде, бо від перехожих не треба сподіватися поважної погоні. Зрештою, Юрко дістає два пістолети й кілька магазинків набоїв. Щоб роботу робити «якнайдискретніше», він дістане пістоль маленького калібру 6.35 мм, який стріляє без великого гуку при вистріті, а другий – великого калібру – 9.0 мм, для самооборони. Устійнення дня атентату має в собі посмак забобону. Виконати роботу можна буде щодня, та Дзвін важає, що найкраще вона вдасться у вівторок, бо це в нього найщасливіший день у тижні. Він сам ішов на першу велику роботу саме у вівторок. І вибрано вівторок 22 березня. В перших днях цього місяця Юрко від’їжджає додому до своїх батьків у село Оглядів Радехівського повіту. Ситуація укладається надзвичайно гарно. Поїзд із Радехова до Львова приїздить на двірець (залізничну станцію. – Ред.) Підзамче десь біля години 6.45 рано. Звідси безпосередньо Юрко дістається на місце роботи ще на час, а повторний поїзд до Радехова є вже о 8 год. рано. Цей поїзд Юрко мусить зловити на Підзамчі і ним від’їхати додому. Вже в полуднє буде вдома, отже, його кількагодинної неприсутности ніхто з домашніх не повинен запримітити, тим більше, що він і так надто багато вдома не просиджував. Алібі буде просто прекрасне. Від самого початку березня він був цілий час вдома, поза Львовом, Все приготоване. Юрко нетерпеливо жде в Оглядові на день 22 березня. У Львові Міра далі стверджує, чи Чеховський не змінив способу життя. Ні, все «фає».
, Приходить ніч із 21 на 22 березня. На заспаному приходстві (будинок чи помешкання пароха – священика. – Ред.) помітний рух. Юркова сестра тихо-тихенько будить свого брата зі сну. Чи спав він? Не знати. Зривається спокійний, опанований, трохи блідий. У темній кімнаті одягається в приготовані «пумпи» й куртку («пумпи» – так називали колись спортивні штани до колій, з широкою матнею, вигідні у користуванні. – Ред.). Кашкет і зброю дістане у Львові. За кілька хвилин уже готовий. Має велику дорогу, до маленької залізничної зупинки Павлів віддаль – 11 кілометрів. Сестра прощає свого улюбленого брата без сліз. Поїзд не мав запізнення. Точно приїхав на Підзамче, а між юрбою перекупок, молочарок І учнів протискався високий блідий мужчина й уважно шукав між тими, що ждали на станції, свою подругу. Весело усміхнувся до Міри, шо ждала вже з течкою в руці. Там пістолі і кашкет – ці останні конечні речі. Обоє пішли, взявшись під руку, ніби за-люблена пара, веселі й усміхнені. Вона повідомляє його, що все в по^ рядку. Чеховський незмінно продовжує свою ранішню дорогу і сьогодні напевно також піде, а завтра – хіба вже ні. Вступають до першої брами при Жовківській вулиці. Міра випорожнює течку й обидва пістолі мандрують до кишені Юрка. Він твердо стискає холодну сталь. «Все в порядку, – каже Міра, – передучора з них ще пробували стріляти. Дев’ятка «Штаєр» стріляє знаменито, мала 6-ка «ФН» може затятися по кількох пострілах. Та Юрко впевняє, що найбільше буде два постріли до комісара. Юрко добрий стрілець.
Час утікає, треба всідати до трамваю. Сідають обоє й їдуть до жандармерії при вулиці Сапіги (тепер Бандери. – Ред.), по дорозі домовляються: Міра зажде на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського. – Ред.) коло трамваєвої зупинки, там відбере від нього все зайве – пістолі, набої, кашкет. Висідають з трамваю. Кріпкий, дружній стиск рук. Це благословення Міри для молодого революціонера, і довгий погляд за ним. Чи вернеться живий, чи може,.. Ні. він повернеться напевно – такий був спокійний і певний успіху. Вже пішов. Скоро, скоро. Кадетською вулицею, назустріч невідомому. Юрко не бачить нічого біля себе. В думці лиш одно: бути гідним тих усіх, шо були перед ним – усіх Любо-вичів, Пісецьких, всіх, шо по тюрмах ждуть пімсти (Бойовик УВО Ярослав Любович загинув під нас експропріяпШиої акиії на листоношу в помешканні при вулиці Глибокій у Львові 5 березня 1929 року. Польська поліція похоронила Любовича потайки. УВО понесла велику втрату. Бойовик УВО – Грииь Пісеиький загинув у бойовій акиії під Вібркою (неподалік Львова) ЗО липня 1930 р. – Ред.).
Далі Р. Шухевич пише: «Ще кілька хвилин... Треба лише пам’ятати: добре ціляти і – найкраще нічого не думати, лиш про одне – добре ціляти...
Юрко доходить до кадетської школи. Ще кілька кроків до Стрийської вулиці і зараз побачить Чеховського, Це ж година, шо в ній він повинен іти. Так, ось іде вже – вже виходить із Стрийського парку. Іде самий, спокійно, з руками в кишенях плаша. Ье до бюра, де ждуть уже жертви. Не чує, не прочуває нічого пан комісар, він думає про аванси, про кар’єру.., Юрко приспішує крок. Ще лиш десять кроків ділить його від Чеховського. Рука в кишені відбезпечила «ФН» – Юрко був майкутом (лівша, шульга. – Ред.) – зараз Чеховський опиниться на закруті. Ще секунда життя. Юрко вже два кроки за Чеховським. Рука з кишені різко витягається, а в ній блистить маленький чорний предмет. «Мусиш добре ціляти!» – єдина думка в тому вирішальному моменті. Сухий тріск понісся по деревах Стрийського парку – лиш один тріск. Якийсь чоловік у темному плаші зігнувся в колінах і впав перед себе лицем до землі. Не видав із себе ні одного звуку – навіть рук не витягнув з кишень. Це вже труп. Труп комісара політичної поліції Еміліяна Чеховського (в деяких документах зазначено Юзеф Чеховський, можливо, комісар мав два ім’я. – Ред.).
Якийсь другий перебіг через гостинець і почав дряпатися на протилежний шкарп (невеличкий сквер. – Рел.) на кладовищі. Раз обсунувся, бо було ковзько, та за другим разом видістався на цвинтарну алею, І зараз же зник. Ще лиш оглянувся за перехожими, а вони, всі три трам-ваярі, поставали збентежені, нерішучі, не знаючи, шо робити, до кого вдатися. Не кричали, лиш поволі почали підступати до чоловіка, що лежав на землі. Про того другого хіба забули. А він кількома швидкими кроками пробіг кладовище і кинувся через городи в напрямі Пелчинсь-кої вулиці. О, це зовсім не легка дорога – сніг подекуди по пояс, стежки нема, а гаятись не можна. Та, на шастя, ні живої душі не видно.
Та в Юрка вже друга думка: якнайшвидше віддалитися звідсіля. І мов олень, скаче він великими кроками [ю глибокому сніг’у- Ще крок, ще два І він уже при Пелчинській вулиці, вже видно трамваєву зупинку. Міра вже жде. Допитливий погляд. «Щасливо, по всьому». «Ні, це неможливо, я нічого не чула!» – «Бо тільки один постріл, а відгомін тут не долетить.» І знову дружній стиск руки. Вона перша його вітає, того щасливого революціонера, шо ось перейшов свій хресний вогонь. Відбирає від нього зброю, кашкет, тепер уже вона тим заопікується.
Але робота ще не скінчена. Ще Юрко мусить якнайскоріше дістатися додому. їдуть трамваєм, обоє щасливі, радісні. Вівторок щасливий день. До поїзда ще п’ять хвилин часу. Міра купує білет і знову молодий блідий чоловік всувається в кутик сепаратки (купе – окреме відділення у залізничному пасажирському вагоні. – Ред.) – закриваючись курткою, дрімає. Чи спрарвді дрімає? На маленькій зупинці Павлів висів єдиний подорожній і польовими доріжками подався на схід.
— Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? – питається батько доньки.
- Десь тут ходив, а потім сказав, шо йде до свого товариша до Кривого (Криве – село неподалік райцентру Радехова, за чотири кілометри від колишнього повітового центру. – Ред.).
Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?
Він десь зараз повинен бути, – відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого посилати. Живе чи ні? Ui питання увесь час клубляться у дівочій голові.
В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів щонебудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилину сиділа вже при слухавках радіоапарату і відбирала вістку:
«Сьогодні, о годині 7.30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховсь-кого. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підфунті. Слідство ведеться. Подробиці поки що в таємниці».
Польська поліція стала перед загадкою, шо її довший час не могла розв’язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника («архів Се-ника» – так називають архівні матеріяли ОУН, захоплені польською поліцією в Чехословаччині. – Ред.) довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже толі не жив. ЗО листопада 1932 року він загинув смертю революціонера в Городку Ягайлонсь-кому» (В архівних документах, названих «архівом Сеника», немає ствердження, шо саме Березинський виконав віаплатний акт на комісарові Чеховському. Інформації щодо цього міг дати згодом польській поліції провокатор Роман Барановський. – Ред.).
Так був підготований і виконаний один із найсправніших і не виявлених польською поліцією атентатів ОУН. Проведені польською поліцією масові арештування та енергійне слідство закінчилося неуспіхом.»
Такими словами закінчується нарис Романа Шухевича – організатора замаху на терориста Чеховського.

* * *
Виконаний атентат на комісарі Чеховськім – це не була акція, в якій з одного боку був убитий, а з протилежного – атентатник Юрій Бере-зинський. Березинський виконував наказ української підпільної організації, і він, як дисциплінований член тієї організації, міг виконати атентат на будь-якій іншій особі. Щоб правильно зрозуміти цю подію, Читач повинен мати повну, об’єктивно висвітлену інформацію про тогочасну політичну ситуацію, а що найважливіше – взаємин між українським суспільством у Польщі (в умовах польської окупації на західньоукраїнських землях) і польськими властями 20 – 30-х років нашого століття. А нормальними взаємини між Польщею і її тимчасовими громадянами – українцями – назвати аж ніяк не можна.
Вичерпну інформацію про польсько-українські взаємини у 20 – 30-х роках дає видатний український юрист – адвокат доктор Степан Шухе-вич у мемуарному творі «Моє життя». С. Шухевич пише, що йому довелося бути оборонцем у судовому процесі в Рівному в середині 20-х років, коли на лаву обвинувачених посаджено понад шістдесят українців-воли-нян. Ішлося про так звану Українську Національну Повстанчу Організацію, яку, як згадує адвокат, невідомо, чи насправді покликали до життя самі українці, чи то була провокаційна робота польської поліції. Обидві ці версії поділяли українці, а навіть деякі поляки. Та як би воно не було, волинські селяни горнулися до тієї організації. Польська поліція і прокуратура намагалися приписати тій організації комуністичний характер, хоч насправді вона мала не лише національні, а навіть націоналістичні риси. У НПО ставила собі за мету відірвати від Польщі українські етнічні землі і створити з них власну державу. Члени тієї організації, як згадує оборонець, були національно свідомі, поважні й відважні громадяни. Серед обвинувачених не було неграмотних. Під час судового процесу підсудні сміливо визнавали, що вони належали до УНПО і не менш сміливо наголошували на тому, що вони прагнули визволити українські землі з-під польського панування.
Доктор С. Шухевич згадує, що в рівенському процесі проти УНПО він уперше зіткнувся з «інституцією», яку згодом створено і в Галичині, Йдеться про так званого експерта з політичних справ. Функцію такого експерта виконував, здебільшого, поліиійний чиновник, нерідко з числа тих, що вели слідство в даній справі. Про об’єктивне судження такого «експерта» не могло бути й мови. В усіх випадках «експерт» підкреслював, що будь-яка «антидержавна» організація є смертельною небезпекою для Польщі. Першим таким «експертом» в Галичині був поліційний комісар – «радник» Івахув. Виступи на судових процесах «експертів з політичних питань» були дуже небезпечні для оскаржених, оскільки часто-густо під вплив «експерта» потрапляли присяжні, судження яких повинні бути об’єктивними.
«Експертом» у процесі УНПО був присланий з міністерства внутрішніх справ Польщі інспектор поліції з Варшави Стефан Снарський. За висловом адвоката С. Шухевича, «каналія» Снарський, либонь, функціонер царської охранки (охранка – в царській Росії орган таємного поліційного нагляду функції якої в СРСР пербрала на себе ЧК-ГПУ-КДБ – Ред.) – сам творив різні «революційні» організації, аби до них втягати найсвіломіший український елемент, а потім усіх ошуканих ставити перед суд...
Тему відплатних акцій, які дехто називає актом терору, в підпільних організаційних клітинах УВО й ОУН розглядали нераз і підкреслювали те, яким страшним вчинком є провокація особи, що перебуває на певному шаблі державного карально-репресивного апарату, котрий сам створює «революційну» організацію, укомплектовує її Богу духа винними людьми, а потім завербованих громадян судить і карає на смерть? Чи відплатний акт, який дехто може кваліфікувати як терористичний, не є засобом перестороги для таких людей?..
У справі УНПО майже всі обвинувачені були із Здолбунівщини, яка славилася високою національною свідомістю своїх громадян, і з Мізоччини, хоч перед тими районами попереду йшли Крем’янеччина та Костопільшина.
Уже в той час, коли точився судовий процес проти членів УНПО, рівенська прокуратура готувала акт обвинувачення проти членів другої української підпільної організації – Української Революційної Повстанської Організації – УРНО, програма якої майже нічим не відрізнялася від УНПО. На лаву підсудних посаджено понад тридцять фомадян з Рівенщини – палких українських патріотів, яких обороні здебільшого , вдалося врятувати від суворих покарань. А далі третя українська підпільна організація – Українська Революційна Повстанча Армія – УРПА – провокаційно створена польською поліцією. Спочатку всіх обвинувачених поставили під наглий суд, одначе в результаті якогось розходження між суддями, справу передали на розгляд звичайного суду, який майже всіх виправдав. Судові процеси проти українців Волині й Холмщини (серед них були й симпатики комуністичної ідеї, яких можна б вважати націонал-комуністами – шумкістами) точилися до вересня 1939 року.
За будь-що, а часто-густо за «рекомендаціями» «експерта» Снарського волинські суди засуджували до страти невинних людей, все це творилося нібито в інтересах усім полякам дорогої Речі Посполитої, В одному волинському судовому процесі (в Рівному) варшавський адвокат Ґонігвіль (не українець) ствердив: «Коли улюблена Ненька-Україна (мав на увазі Українську державу. – Ред.) загинула, і і’ї діти, ось тут оскаржені, приносять на її могилу квіти, то з них (з квітів. – Ред.) прокуратура сплела акт оскарження».
Якшо б підпільна організація послала бойовика, щоб той знищив Снарського за вчинені злочини, то зразу чи й пізніше знайшлися б такі, котрі б назвали Снарського «жертвою українського терору», невинним ягнятком, якому вкоротили життя.
Снарського українські «терористи» не знищили, його кудись прогнали польські власті після того, як він під час судового процесу у Володимирі Волинськім, настільки вже п’яний, що «не міг устояти на ногах», заявив: «Першим комуністом у світі був Пан Єзус». Доктор Степан Шу-хевич, який обороняв оскаржених, зажадав, щоб ці слова «експерта» внести до протоколу, а газетне повідомлення, в якому було наведено слова Снарського, надіслав польському римо-католицькому кардиналові Каховському до Кракова.
У 1931 р. в курортному містечку Трускавці (Львівська область) бойовики ОУН знищили польського політика й публіциста, прихильника польсько-українського «зближення» (а фактично звинуваченого в «духовому обеззброюванні українського суспільства» – Тадеуша Голувка (1889- 1931),
Наступного (1932) року в Самборі (Львівщина) у справі того вбивства відбувся судовий процес, у якому, за твердженням українських громадян, крім Бунія – сторожа пансіонату, в якому вбито Голувка, інші – Мотика і Роман Барановський (1904 – 1936) – «український Азеф» – були зрадниками й провокаторами, співробітниками польської поліції.
Звичайно ж, читач може запитати: а чи варто в праці, присвяченій висвітленню життєвого шляху й діяльності Романа Шухевича, згадувати осібняків з-під темної зірки, поліиійних катюг і провокаторів? На про-тиукраїнському фронті було чимало високих поліційних функціонерів, які «вславилися» своїми терористичними діями; Львів був місцем їх перебування, але їхня «діяльність» не обмежувалася лише теренами Галичини. З них головніші: Кайдан, Фін, Будни, Гірний (перекинчик українського походження), Хім’як, Білсвич, Чеховський, про якого була мова раніше. При тому між названими часто не було зголи, зокрема, після знищення Чеховського радів його непримиренний конкурент Білєвич, зловтішався й «радник» Івахув та інші.
У мемуарах «Моє життя» доктор Степан Шухевич характеризує декотрих із цього списку, зокрема Чеховського, якому вірно служив провокатор Роман Барамовський, урешті поставлений перед суд, У двадцятих роках Барамовський був у лавах бойового апарату УВО, засуджений у 1926 році, Вийшовши на волю, став на поліційну службу. Вів «роботу» за чималу щомісячну винагороду, а при тому, як пише С Шухевич – «не бракувало оплат «від голови», тобто – за кожного українця, якого він вишукав і передав поліції». Р, Барамовський видав поліції видатного члена УВО й ОУН Зенона Коссака. «Він знав – читаємо, – шо поліція встановила нагороду 1000 польських злотих для того, хто видасть Коссака в її руки, тоді поспішив до живого ще толі Чеховського і повідомив про місце побуту Коссака, якого зараз таки поліція арештувала.,, Барановський зажадав 1000 злотих приобіцяної винагороди, але Чеховський з призначених грошей виплатив йому тільки 500 зл., а 500 зл. сховав собі, хоч казав Барановському поквитувати відбір 1000 зл. З тієї причини прийшло до грубого непорозуміння між ними, і Барановський навіть ходив зі скаргою до Івахова,,.»
Саме тоді розгорілася ненависть між польськими поліційними й іншими посадовими особами. «Врешті, – повідомляє С Шухевич, – Роман Барановський виявився не тільки конфідентом (довіреною особою поліції. – Ред.), провокатором, зрадником, але також ординарним бандитом, який міг бути дуже небезпечний». Суд все таки засудив Бара-новського, не допомогло йому сприяння польської поліції, зрадник помер у в’язниці 1936 року. «Український Азеф» укрив ганьбою весь свій рід. Стало відомо, що він видав на смерть Крайового Провідника ОУН ЗУЗ Юліяна Головінського, продав інших. В українській пресі з’явилися критичні відгуки, а навіть обурення й суперечки.
«Крім справи Барановського, – пише С. Шухевич – була ще одна, навіть важніша...» Між свідками – колишнім львівським воєводою Соханським і Іваховим – були якісь фубі порахунки. Читаємо: «Найбільш сенсаційною частиною [судової] розправи було переслухання як свідків Соханського і пана «радника» Івахова, які взаємно закидували собі брехню». Згідно з інформацією кореспондентів, Соханський пообіцяв, що він «подасть публічно до відома прізвища всіх українців, що стоять на услугах поліції як конфіденти». Проте відповідного питання оборонці не ставили. А доктор С Шухевич пояснив: «Соханський такий сам «поліцайнюк» як Івахів, Чеховський та інші, а може навіть гірший провокатор від тамтих. Що ви, панове, були б сказали, коли б на моє питання Соханський з розмислом, провокаційно, але фальшиво, подав як поліційних конфідентів таких осіб, до яких ви тепер маєте найбільше довіри, а саме доктора Дмитра Левицького, Василя Мудрого, Володимира Кузьмовича і багато інших? Це він міг зробити, щоб викликати в нашім фомадянстві замішання та брак взаємного довір’я, і що тоді було б? (Подано перелік лідерів УНДО – Українського Національно-Демократичного об’єднання. – Ред.). Як ті панове могли б доказати, що закид конфідентства є брехливий?»
Здатність доктора Степана Шухевича прогнозувати чужі наміри, враховуючи ситуацію, яка могла б виникнути, подиву гідна, виважена і завбачлива щодо небажаних і надзвичайно шкідливих наслідків.

РЕЙДУЮЧИЙ ВІДДІЛ УПА.

Студзінський. Органи НКВД підступно арештували зібраних там польських офіцерів, а згодом відправили до концтаборів. Подібну «акцію» провели органи НКВД і у Львові, ареиїтуючи командний склад АК.
Львівську обласну комуністичну організацію очолив генерал-майор І. Грушецький. Львівська партійна організація щедро обдарувала маршала І. Конєва, а також генералів Лелюшенка, Курочкіна та інших. Лелюшенкові в нагороду дістався особняк сина Каменяра Петра Франка, якого енкаведисти вбили у червні 194! р. під час його евакуації на схід. Згодом генерал Лелюшенко говорив, шо він від «подарунку» львівських партвластей відмовився.
Автор цих рядків, подаючи ці повідомлення, користувався інформаціями організаційних звідомлень з того часу, свідченнями колишніх акістів, які відбували покарання у совєтських концлагерях, а також повідомленнями К. Науменка – співробітника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Національної Академії Наук України.
28 березня 1947 p. у Ліському повіті, неподалік Балигорода, у сутичці з відділом УПА, загинув заступник міністра народиьої оборони Польщі ген. Кароль Свєрчевський. В тому теремі та загалом на Лемківшині діяли добре вишколені й дисципліновані загони Української Повстанської Армії. Поведінка генерала, відомого під псевдом Вальтер (1897 – 1947), учасника жовтвіевого перевороту в Росії, командира міжнародньої дивізії добровольців під час громадянської війни в Еспанії, викликала у багатьох гадку про те, що його польські співтовариші були зацікавлені в тому, щоб заспокоїти його і «підсунути» у терен, повністю опанований відділами УПА.
Сотнею УПА, під кулеметний вогонь якої попав польський генерал, командував Степан Стєбельський.
(Прим.: Степан Стебельський-«Хрін» народився 18 жовтня 1914 р. в с Голинь Калуського р-ну, що на Івано-Франківщині. Загинув 9 листопада 1949 р. в лісах коло місцевими Погорілсще в Чехо-Словаччині. Син учителя. Одружений з Марією Піх, гуртковий провідник у 37 курені пластунів-юнаків ім. Д. Вітовського в Самборі (1930 – 1931), закінчив учительську семінарію. Член ОУН від 1934 p., закінчив школу підхорунжих (в чині кап рала-інструктора) у польській армії. Праці учителя не одержав, працював тіловиховним інструктором у спортивних організаціях «Сокіл» і «Луг». Заробляв на життя при Львівських видавництвах, ровером (велосипедом) їздив по Бойківщині, Посянні, Лемківшині. В 1939 р. був арештований та ув’язнений в польському концентраційному таборі Береза Картузька. Під час Другої світової війни – директор школи в с Кузьмині у Перемишииі (1939 – 1941), війт у Бірчі (1941 – 1943), підрайоновий провідник ОУН, політичний в’язень гестапівської тюрми (1943 – 1944). До УПА вступив у вересні і944 р. на Перемищині, командир чоти в сотні «Дружинники», важко поранений у бою з військом НКВД в с. Ліщаві Горішній 22 жовтня 1944 р. Від весни 1945 р. працює вишкільним інструктором боївок СБ ОУН Перемиського надрайону, у вересні 1945 р. висланий на Лемківшину і там призначений організувати нову сотню УПА. Командир сотні «Удар-ники-5» від жовтня 1945 p., підвишений до старшого булавного. Один із провідних бойових командирів УПА, провів понад сто боїв з польським військом, підвищений до ранги поручника в серпні 1946 p., відзначеиий Срібним Хрестом бойової заслуги 1-ї кляси за відвагу та бойове уміння.
28 березня 1947 р. в бою з його сотнею загинув заступник міністра оборони Польщі ген. Карель Свєрчевський. 29 червня 1947 р. пробивається із своєю та ще з двома сотнями УПА через польсько-совєтський кордон у Дрогобицьку область. 15 серпня 1947 р. перебирає обов’язки командира Дрогобицького Тактичного відтинку «Маківка», проводить реорганізацію відділів УПА, відзначений УГВР Золотим Хрестом бойової зас.туги 1-ї кляси. В 1948 р. підвищений до сотника, проводить за-пляновану демобілізацію сотень УПА. У вересні 1949 р., здемобілізував-ши останню сотню, очолює кур’єрську групу УГВР, відходить на Захід. Загинув у сутичці з чеськими жандармами. Автор спогадів «Крізь сміх заліза» (Мюнхен, 1952 р.) та «Зимою в бункрі» (Мюнхен, 1953 p.). – За довідником УПА, складеним Петром Содолем).
Через кільканадцять годин після загибелі генерала Свєрчевського політбюро центрального комітету Польської Робітничої Партії схвалило постанову про переселення українців з Холмщини, Підляшшя, Засяння і Лемківшини на землі західньої і північної Польщі, тобто із Закерзон-ня на ті землі, на яких ще недавно жили німці. Є підстави твердити, що постанову про виселення українців на колишні німецькі землі винесено значно раніше... і узгоджено з Москвою.
Розглядаючи цю подію, треба знайти відповідь на питання, де фактично було «ідейно-політичне джерело» ганебного злочину, що проходив під кодовою назвою «акція Вісла»? Загально відомо, і то не лише українцям, а й об’єктивно мислячим полякам, що керманичі тодішньої Польщі не були польськими народніми обранцями, а безпосередніми агентами і беззаперечними вислужниками червоної Москви, які ретельно виконували всі накази Кремля. Всі дії і розпорядження відродженої прокомуністичної Польщі були до найменших деталей узгоджувані з большевицьким керівництвом. І тому позитивна оцінка «акції Вісла» сьогочасними державними діячами Польщі доводила б, що теперішнє польське керівництво не має наміру йти шляхом правди.
Якщо ж ще й нині серед польського політичного керівництва чути схвальні слова, спрямовані на захист «акції Вісла», то це значить, шо частина поляків і далі потопає в бурунах непоінформованости і керується нічим не виправданою злобою до українського народу, а це значить, що
поляки легковажно відкидають один із основних фунламентін унормування польсько-українських взаємин і на сучасному етапі. Захист політичного курсу тодішніх польських промосковських верховодів: Болеслава Бєрута, Едварда Осубкн-Моравського, маршала Міхала Ролі-Жимер-ського чи його першого заступника генерала Кароля Сверчевського і ген. Стефана Моссора, є фактично зрадою польських націонаїьних інтересів.
Про тодішню державну суверенність Польщі не могло бути й мови. Вирішальне слово щодо ин^трішніх і зовнішніх напрямків політики польської держави, а втому і щодо кордонів тієї держави, – мав Станін. За основу визначенрія кордонів між Україною, яка фактично була під російською окупацією, і Польщею – сателітом Росії, Сталін поклав так звану, «лінію Керзона», з фактичним відступом від її початкових накреслень, на підставі чого корінні українські землі Холмщина, Підляш-шя, Засяння і Лемківшина відходили до Польщі. В історичній свідомості польських екстремістів названі землі мали становити ііітегргільну частину польської націоніїльної території.
Рівно через місяць після загибелі ген. Сверчевського, 28 квітня 1947 p., 6 дивізій польського війська оточили українські села. В тому ж часі відділи НКВД і чехо-словацької армії забльокували східні і південні кордони Польщі на відтинку від Берестя над Бугом до Сянока. О 4-ій годині ранку 17 тисяч польського вояцтва, яке входило до операційної фупи «Вісла» під командою заступника шефа польського генерального штабу ген. Стефана Моссора, приступили до депортації українців.
За три місяці, тобто до кінця липня 1947 р. переселено у північні і західні райони Польщі 140 тисяч осіб. Понад 3800 українців запроторено до концентраційного табору у Явожні, що неподалік колишнього німецького концтабору Освєнцім.
9 вересня 1944 р. між урядами УССР і Польщі підписано умову про переселення поляків до Польщі, а українців з Польщі до УССР. Акцію переселення розпочато 15 жовтня 1944 р. і вона повинна була закінчитися до 31 фудня 1944 р. З уваги на несприятливі кліматичні умови цю акцію на основі добровільних зголошень здійснювано до 15 червня 1946 р. Принципу добровільности дотримувано лише впродовж кількох місяців. Згодом польські власті почали вдаватися до репресивних заходів. Добровільні зголошення на виїзд припинилися. У серпні 1945 р. представник так званого уряду УССР – Микола Підгорний звернувся до польських властей із проханням пришвидшити переселення, вдаючись до допомоги польського війська. З вересня 1945 р. три польські дивізії почали брутально переселяти українців з Лемківщини і Засяння. У склад згаданих дивізій входили поляки, переселені з Галичини і Волині до Польщі. Польські органи безпеки арештували українського Перемись-кого єпископа Йосафата Коииловського, даремно силкуючись намовити його скласти пастирський лист, в якому владика мав би закликати українців до виїзду в Україну.
5 квітня 1946 р. поляки зорганізували так звану операційну фупу «Ряшів» під командою ген. Яна Родкєвіча, яка «мала надавати допомогу» у переселенні українців з Ярославського та Любачівського повітів. Особливу «активність» у тій акції проявив заступник шефа генерального штабу польських військ ген. Стефан Моссор. 26 червня 1946 р. польські власті передали большевицьким органам НКВД єпископа Коииловського, а наступного дня єпископа-помічника Григорія Лакоту, а разом з ним ще кілька священиків перемиської дієцезії. За час від 15 жовтня 1944 р. до 2 серпня 1946 р. примусово переселено до УССР 482 тис. українців, які проживали на «Закерзонні».
Для українців – мешканців т. зв. «Закерзоння» – Холмшина, Засяння, Підляшшя і Лемківіяина були їхньою батьківщиною впродовж століть. У свідомості тих людей це була прадавня українська земля, і тому польські заклики до мешканців цих земель, щоб вони виїжджали на територію «їхньої вітчизни» не були переконливими.
«Тут наша земля, тут могили наших батьків, дідів і прадідів, і ми цих земель добровільно не покинемо ніколи!» – говорили мешканці Холм-щини, Лемківщини та Перемищини.
В середині 1945 р. акція переселення українців до УССР зазнала повного краху. Частина переселених українців під виглядом польських ре-патріянтів повернулася на прадідні землі.
За всіма цими подіями пильно стежила Москва. До речі, Кремль не довіряв так званим українським комуністам, які сподівалися, що Холмщи-на і Лемківшина разом із Холмом і Перемишлем, в ім’я справедливости, повинні входити до складу так званої УССР. Москва не поділяла такої думки, а, розраховуючи на загострення польсько-українського антагонізму, виконувала ролю найвищого арбітра у вирішені суперечливих питань. Москва не була зацікавлена в існуванні дружніх взаємин між поляками і українцями. Москва, граючи на дудку польських екстремістів, намагалася кинути кістку незгоди між Польшею і її могутнім західнім сусідом – Німеччиною, відстоювала право на ревінликацію колишніх польських історичних земель. Отож, в межі відновленої післявоєнної Польщі увійшли гакі суто німецькі міста як Ольштин, Ополє, Вроцлав, Щецін і ін.
Москва мала відомості про переговори між українцями і поляками і припускала, що може дійти до порозуміння між ними всупереч інтересам Кремля.
Розпочинаючи ганебну акцію «Вісла», польські шовіністи, затуманені недалекоглядністю, розраховували на те, що оселяючи українців на ревіндикованих теренах (на «зємях одзисканих») їм вдасться в короткому часі цілковито асимілювати українців.
Проводячи примусове переселення українців у північні і західні райони відновленої Польщі, поляки покладуть край сотням і куреням Української Повстанської Армії, позбавивши її матеріяльної і моральної підтримки з боку мешканців західньоукраїнських окраїнних земель.
Крім етноцидної акції «Вісла» польське державне керівництво зганьбило себе ше й відкриттям концентраційного табору в Явожно. Серед осіб, запроторених у цей концтабір, були українські греко-католицькі і православні священики, майже вся українська інтелігенція, а також селяни, запідозрені у контактах з У ПА і ОУН. Голодною смертю загинуло в Явожні понад 160 ув’язнених. Явожно стало символом польської післявоєнної національної політики.
Дипломатичними каналами Варшава повідомила уряди СССР і Чехо-Словаччини про дату започаткування операції «Вісла» (28 квітня 1947) з проханням забльокувати східній і південний кордони.
Особливо активно у проведенні акції «Вісла» брав участь ген. Моссор, який ще 24 квітня (1947 р.) видав наказ командирам дивізій і полків провести масові арешти українців, запідозрених у співпраці з підпіллям.
Великі розбіжності були в оцінці сил УПА. Згідно з даними штабу операції «Вісла» українське підпілля налічувало у Закерзонні 2400 осіб, в тому 1770 учасників УПА і 720 членів ОУН. Натомість командир Української Повстанської Армії в Закерзонні полковник УПА Мирослав Онишкевич-«Орест» визначив кількість підпілля – максимум 1390 вояків, шо входили у склад 17-ти сотень УПА, а також докладніше не визначену кількість членів мережі ОУН.
До концентраційного табору Явожно запроторили поляки 3873 особи, в тому понад 700 жінок і дітей. Воєнний суд, створений при операційній групі «Вісла» отримав великі повноваження, оскільки мав судити і судив цивільних фомадян.
Повстанські відділи У ПА, згідно з інструкцією органів НКВД, називали не інакше, як фашистські банди.
Акція «Вісла» нічим не відрізнялася від німецьких терористичних заходів і клясифікується як етноцид. Остаточною метою акції «Вісла» була асиміляція українців, яку мали провести в найкоротший час. Змішані родини, в яких хоча б один член був українського походження, також підлягали обов’язковому переселенню. Вживано заходи, щоб ніхто з депортованих не мав змоги повернутися на рідне місце. Ішлося про те, щоб провести остаточну «релолонізацію» південно-східніх районів Польщі. За втечу з північних і західніх районів Польщі «винних» не тільки переселювано наново, а й запроторювано до концтабори.
Переселення українців у постнімеиькі села й містечка спричинило великі матеріяльні втрати. Прокомуністична Польща знищила у багатьох випадках унікальні пам’ятки духової і матеріяльної культури.
Акція «Вісла» – це грубий акт вандалізму, який вічною ганьбою вкриває увесь польський народ.


ДРУЖИНИ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Українські націоналісти ніколи не шукали орієнтації на чужі сили іше хоч би тому, що це б значно ослаблювішо саму організацію, вбивало би бажання до боротьби за незалежність.
Орієнтації на Німеччину не було, незважаючи на те, шо інтереси Німеччини після Версалю та інтереси українського народу в дечому збігалися. Інколи могла виникнути думка, що Німеччина за певних обставин була б спроможна відіграти в завоюванні волі України певну позитивну ролю. Врешті ця держава майже ніколи не заперечувала здогадок про орієнтацію на неї. їй не було вигідно. Навпаки, від часу до часу в німецькій пресі позитивно висвітлювано українські національні прагнення. Німці розповсюджували карти з визначенням українських етнічних території тощо. Таким чином, ворожу вигадку про українську орієнтацію на цю державу самі німці певним чином підтверджували.
Слід звернути увагу на констеляцію політичних сил у самій Німеччині після 1933 p., тобто тоді, коли до влади прийшли нацисти. На відміну від Совєтського Союзу, де всевладною була комуністична партія, фактично, її верхівка, в Німеччині, крім гітлерівської партії НСДАП, яка, наслідуючи большевиків, прагнула монопольного панування, досить могутніми були генералітет і офіцерство. Переконливим доказом того може бути підготування військовового заколоту. Представником тієї вояччини був полковник Штауфенберг, шо вчинив невдалий замах на життя Гітлера 20 липня 1944 р.
У німецьких військових колах із політикою Гітлера багато хто не погоджувався (генерали Браухіч, Райхенау та ін.). Для нас важливо те, що в часі, коли Гітлер плянував зробити з нашої Батьківщини колонію, фізично винищивщи десятки мільйонів населення, – військовики вважали, що Україна під крилом Німеччини повинна мати певну автономію, принаймні такий статус, як Словаччина Тіссо. Деякі українці, будучи особисто знайомі з німецькими офіцерами, використали це, щоб отримати від них навесні 1941 р. згоду сформувати два українські курені: «Нахтігаль» і «Ролянд», щось на кшталт організованого в умовах Австро-Угорської монархії в 1914 р. Легіону Українських Січових Стрільців. Вважалося, що ці курені, добре вишколені, могли б стати стрижнем майбутніх Українських Збройних Сил. Російські большевики і їх польські однодумці дотепер використовують це, горланячи про співпрацю українських націоналістів із німецькими нацистами. Але так навчалися військової справи представники багатьох поневолених націй Европи, Азії, Америки і Африки. Фактично німці, переконавшись, що учасники куренів носять у серцях не Гітлера, а лише Україну, влітку 1941 р. ці курені реформували, а відтак ліквідували.
Російська імперсько-шовіністична наука і публіцистика намагаються представити революційну Організацію Українських Націоналістів і ї»ї провідників, насамперед Степана Бандеру, Ярослава Стеиька, Степана Ленкавського й інших, коляборантами. Факти й документи свідчать про інше. Ось наказ німецької поліції безпеки (СД), виданий 25 листопада І941р.: «Незаперечно встановлено, шо рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріяті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після фунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.
Протоколи допитів належить переслати у айнзацкоманду С/5.
Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання. СС – Оберштурмбанфюрер.» (Україна в Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів; [зібрав] і впорядкував В. Косик. – Львів. 1997. – Т, 1 – С 365; Кальба М. «Нахтігаль»: (Курінь ДУН) у світлі фактів і документів. – Денвер, 1984. – С. 54).
Арештованих національних провідників запроторили німці у концтабори Заксенгавзен, Освєнцім та ін.
Першого жовтня 1941 р, німецькі окупанти стратили видатного націоналіста – провідника Середньої похідної групи Миколу Лемика, у 1942 – ідеолога і провідника Києва та суміжних областей Дмитра Мирова, а в грудні того ж року – крайового провідника ОУН Івана Климіва-«Легенду».
Рідних братів Степана Бандери Василя і Олександра нацисти та їх польські коляборанти закатували в Освєнцимі. Організатора української поліції у Львові Івана Равлика гестапівці в нелюдський спосіб замучили у цьому ж місті, і однією з причин була рішуча відмова цього визначного націоналіста-бандерівця повідомити німцям прізвища та адреси польських і жидівських діячів науки та культури, намагання дискретно попереджувати про небезпеку, що їм загрожує.
Сьогодні вже ні для кого не є таємницею, що гітлерівці із затятістю приречених шукали українських націоналістів, особливо ж бандерівців, і масово страчували їх. І робили це як по всій Україні, так і поза її етнічними межами. Нерідко допомагали їм у цьому й російсько-большевицькі енкаведисти. Такою була «співпраця» українських націоналістів-революціонерів з німецькими окупантами.
У статті «Командир-Провідник», присвяченій Роману Шухевичеві, Степан Бандера пише: «Військові вишколи ОУН відбувалися конспіративно. Вони давали переважно теоретичне знання, але мало давали практичного військового вміння, яке можна набути тільки у війську, в полі зі зброєю. Тому ОУН використовувала нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов’язання, а які давали змогу проводити повноварті-сні військові вишколи. Такою формою були між іншим, вартівничі відділи» (Бандера С. Командир-Провідник // Перспективи української революції. – (Мюнхен) Видання ОУН, 1978. – С 303).
Оскільки автор цитованого щойно уривку досконало знав увесь процес підготовки, комплектування 1 навчання Дружин Українських Націоналістів із безпосередньої праці, відтак неодноразово звертався до їх історії у своїх теоретичних публікаціях та виступах і розмовах. Глибина і довершеність кожної дотичної його думки повністю заслуговують на обширне відтворення в цьому розділі. Необхідність цього зумовлена ще й малодоступністю праць славетного Провідника ОУН для широких читацьких кіл у сучасній Україні, а також намагання деяких політиків у науці замовчувати, применшувати чи й відверто фальсифікувати і діяльність, і теоретичну спадщину цього велета українського державницького руху.
«На початку 1941 p., – читаємо далі в названій праці, – відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силі куреня. Цю справу погодились зорганізувати німецькі військові чинники, які ставились позитивно до державної само-стійности України, хотіли мати в Україні союзника у боротьбі проти Москви. Вони не погоджувались з політикою Гітлєра та його імперіяліс-тичними плянами. В рамках своїх можливостей потиху сприяли організуванню українських самостійницьких сил, у тому й військових, підготовці їх дій, приховуючи це від ока гітлерівської партії, як справи не політичного, а тільки військово-технічного значення. При тому вони керувались німецькою воєнно-політичною рацією, розуміючи, шо позитивне ставлення Німеччини до самостійницьких змагань України та інших народів дасть їй найпевніших союзників у війні з большевицькою Москвою, натомість колоніяльні пляни Гітлера, загарбання т. зв. лєбенсравму придбають їй тільки нових ворогів, збільшать воєнні труднощі та унеможливлять воєнну перемогу. Політично-концепційні розбіжності між партією, урядом та військом, зокрема щодо східньої політики Німеччини, хоч не проявились у відвертому політичному конфлікті, проте існували й діяли, зокрема на початку війни з СССР.
Військовий штаб і провід ОУН, розваживши ситуацію і перспективи ї»ї розвитку, однозгідно вирішили використати можливість – зорганізувати і вишколити з допомогою німецьких військових чинників, запроектовані українські відділи у зв’язку з воєнним зударом Німеччини і СССР, шо надходив.
Передбачалось серед воєнних подій широко розгорнути власну про-тибольшевицьку боротьбу, перейшовши з революційно-підпільних до повстанських дій. Для цього треба було формувати свої власні військові сили. На тих теренах, де буде зламана сила большевицьких окупантів, проголосити відновлення самостійности Української Держави, творити її уряд і розбудовувати самостійне державне життя, не оглядаючись на пляни Гітлера. Накреслюючи такі пляни ще перед початком війни, Провід ОУН вважав за першу, найважливішу справу те, щоб у час воєнних подій і змін, що відбуватимуться на українській землі, Український Народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив свою тверду волю до державної самостійности, сам формував своє життя. Німеччина мусила виявити своє правдиве ставлення до волі Українського Народу і до творених ним фактів, щоб відразу була ясна плятформа взаємовідносин – дружби чи ворожнечі.
Політичний змисл творення українського військового відділу у спів-¦ дії з німецькою армією був у тому, що він також мав заманіс[)естувати волю і становище України, яка під час війни на її території не чекає пасивно, а сама бореться за свою самостійність. Військові відділи Дружин Українських Націоналістів (ДУН) мали чинно показати, шо Україна готова крім власної революційної боротьби поставити на фронт проти Москви своє військо, коли Німеччина пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника.
Остаточне становише Німеччини мало виявитись шойно тоді, як бодай частина України буде звільнена від большевиків. У випадку дружнього ставлення Німеччини до України, курінь ДУН-у мав бути зв’язком регулярної армії Української Держави. У випадку негативного розвитку подій, що було також передбачуване, залишилася б одна практична користь – модерне вишколення старшин, підстарший і стрільців, які мали знайти спосіб вернутися в ряди підпілля ОУН, шоб створити й доповнювати її революційні військові сили. Але на тому шляху стояло важке політичне завдання – продемонструвати свою вірність самостійницькій лінії ОУН і відірватися від співлії з німцями.
Такі пляни намітив Провід ОУН напровесні 1941 року з участю сл. пам. Романа Шухевича. Перед усією Організацією стояв важкий етап, але зокрема важким він був для запроектованого військового відділу Дружин Українських Націоналістів. Тому добір людей до нього мусів бути особливо уважним. Найбільший тягар і відповідальність спадали на провідника відділу. На це становище Провід ОУН призначив сл. пам. Романа Шухевича, що сам зголосився іти з відділом. Він зважився на цей крок тому, що брав до уваги великі труднощі та відповідальність завдань, які стояли перед ДУН-ом. Він передбачав, шо цей відділ відіграє особливу ролю у формуванні військової сили визвольного руху і в розгортанні його збройної боротьби. Це був власний шлях для Шухевича. Він пішов ним з усією рішучістю своєї вдачі, ведучи весь відділ ДУН-у, перевів його щасливо через важкий етап пов’язання з німецьким військом і довів кадри прекрасних, добре вишколених старшин і стрільців під бойові прапори УПА.
Висилаючи відділ ДУН-у на вишкіл до німецького війська, ОУН поставила свої передумови, які були прийняті тими німецькими військовими чинниками, що організували справу. Головні передумови були такі: завдання відділу боротися проти большевицької Москви за відновлення і захист Самостійної Соборної Української Держави. Цілий відділ є під наказом Проводу ОУН, зобов’язаний перед ним присягою. Про введення відділу у воєнні дії вирішує Провід ОУН, і тільки за його згодою відділ виконує дотичні накази. Відділ підлягає німецькій військовій владі в межах
іійськового вишколу та військового побуту, в той час зобов’язується до того спеціяльним приреченням, але не складає жодної німецької військової присяги. Відділ зберігає власний внутрішній порядок. Військова референтура Проводу ОУН надає військові ступені і встаноалює командний склад у відділі ДУН-у». (Бандера С. Названа праця. – С. 303 – 305).
Історії цієї української збройної формації присвячено низку ґрунтовних публікацій. Важливішими з них є такі видання: Дружини Українських Націоналістів в 1941 ~ 42 роках. – Мюнхен, 1953. – 128 с; У лавах Дружинників: спогади учасників. – Денвер, 1982. – 159 с; «Нахтігаль»: (Курінь ДУН) у світлі фактів і документів // Упорядник Мирослав Кальба. —Денвер (США), 1984. – 159 с; Дружини Українських Націоналістів // Петро Мірчук. Роман Шухевич (ген, Тарас Чупринка) – командир армії безсмертних, – Нью-Йорк – Торонто – Лондон, 1970. – с. 94 – 102; Євген Побігуший-«Рен». Мозаїка моїх споминів. – Мюнхен – Лондон, 1982. – 239 с та ін.
Отже, тут достатньо буде висвітлити тільки найголовніше. Добре знаючи розходження в міркуваннях щодо шляхів і суті геополітичних змін у Европі, що панували у Вермахті і Націонал-Соціялістичній Робітничій партії Німеччини, ОУН, втому числі й Роман Шухевич вирішили використати бодай мінімальні умови виникнення незалежних держав на етнічних землях поневолених Москвою народів. Хоча шанси були дуже невеликі, бо на зміну одним колонізаторам йшли інші, але, як уже згадувано, серед німецького генералітету було не так уже й мало тверезих політиків, котрі усвідомлювали авантюрність і безперспективність гітлерівського тоталітаризму і расизму. Отже ідея створити першооснови Української армії, а за її прикладом і інших подібних формувань народів Східньої Европи була, за тих умов, дуже поступовою, волелюбною і гуманною, яка в своїй суті мала на меті змінити й сам режим у Третьому Райху, адже неважко було передбачити, що співвідношення сил в ході війни неминуче вестиме Німеччину до ослаблення і цим стимулюватиме пошуки нових союзників, а такі стосунки могли скластися тільки на основі визнання природного права на державну незалежність. Маючи апасні військові сили, нові державно-національні утворення змушували б і прихильників нового колоніялізму числитися з ними.
Виходячи з таких намірів, які, певна річ, не розголошувалися, у квітні 1941 року були сформовані Дружини Українських Націоналістів – ДУН. Вони утворювали два легіони: північний – «Нахтігаль» («Соловейко», названий так тому, що у цьому легіоні під диригентурою Петра Ґудзуватого-«Очеретенка» діяв славетний хор) і південний – «Ролянд». Формально вони не входили до складу німецької армії, а лише діяли в порозумінні з нею. інакше неможливо було одержати зброю і пройти військовий вишкіл для ведення бойових дій у новітніх умовах. Але принципово важливим було, що Дружини Українських Націоналістів «фактично і, – як слушно доводить Петро Мірчук, – головне політично підлягали Проводові ОУН, очоленому Степаном Бандерою» (П. Мірчук. Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир армії безсмертних. – С 94).
За твердженням цього ж ученого, дійсним командантом Українських легіонів, їх політичним керівником був сотник Роман Шухевич, хоча формально кожен із них мав окремого командира. Північний – власне Романа Шухевича, а південний – майора Євгена Побігущого. «Нахтігаль» проходив військовий вишкіл в Нойгамері, шо неподалік міста Саган, а «Ролянд» – у Завберсдорфі біля Відня.
Північний курінь на вишколі перебував від початку травня до 17 червня 1941 року. Навчалося в ньому близько 330 осіб. Майже всі вони були членами ОУН. Багато з них мало вишу освіту. Душею всісї роботи був Роман Шухевич. Легіони присягнули згідно з накресленнями Проводу ОУН. При цьому присутніми були Микола Лебедь і Олекса Гасин. 18 червня «Нахтігаль» потягом вирушив до Ряшева, а звідтіля – маршем переходить в околиці Радимина.
Добре знаючи про страхітливий терор, що його застосовували в окупованій Галичині й Волині московські наїзники, старшини і стрільці куренів прагнули якомога скоріше виступити на захист українців. «Нахтігаль» уночі з 22 на 23 червня 1941 року в околиці Перемишля переходить Сян і намагається не тратити жодної хвилини, з максимальною швидкістю добиратися до Львова. На жаль, не все залежало тут від самого куреня. Старшини і стрільці відзначались особливою відвагою і досконалим знанням тактики в боях з ворожими військами.
Учасник цього маршу, пізніше полковник УПА Юрій Лопатинський-«Калииа» на конференції Генерального секретаріяту УГВР і «Прологу» 5 травня I960 року в Нью-Йорку доповідав: «У Львів курінь увійшов 30-го червня 194! року о годині 4.30 вранці. При вході до міста курінь поділено: частина першої сотні пішла до св. Юра, частина на вулицю Лонцького і Пелчинську; друга і третя сотні пішли на Замарстинів, де обсадили тюрму та газівню. До церкви св. Юра ми прийшли о 5-30. Не буду тут описувати, з яким ентузіазмом зустрічало нас українське населення [...] О год 6-30 Митрополит А. Шептицький прийняв делегацію куреня з сотником Р. Шухевичем на чолі та німецьких страшин, що були разом з нами. Владику винесли на балкон палати, звідки він уділив благословення зібраним на подвір’ї стрільцям та вірним [.,.]
Коло години 8-ої прийшла до нас вістка про жахливо помордованих людей на Лонцького. Деякі з нас пішли туди. Між нами був і сотник Р. Шухевич, який вже встиг довідатися, що між жертвами є його рідний брат Юрко. Образ на Лонцького був жахливий. Келії були набиті жахливо помордованими людьми, і, щоб дістатися з одної келії до другої, треба було перелазити через гору трупів». (Кальба М. «Нахтігаль»: Курінь ДУН. – С. 32 – 33). За свідченням чотаря Карла Малого, перша сотня, в якій перебував Роман Шухевич, мала також завданням здобути міську ратушу» (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 1942 роках. – С. 109).
Під час проголошення історичного Акту 30 червня 1941 року, шо відбувалося у приміщенні «Просвіти» у Львові, курінь представляв його
командир Роман Шухевич, Після тижневого перебування в цьому місті, 7 липня відділ вирушив через Золочів – Тернопіль – Сатанів – Проскурів (тепер Хмельницький) – Вінницю в напрямі столиці України Києва. У боях проти російсько-большевицьких військ відзначався такою бравурною відвагою і завзяттям, як Українські Січові Стрільці на Маківці в 1915 році, і навіть перевершував їх. Провідний учасник Південної Похідної Групи ОУН Ярослав Дзиндра-«Чубай» писав: «На протиболь-шевицькому фронті не було тоді хоробрійшого військового відділу, як сотня, чи радше сотні Романа Шухевича» (П. Мірчук. Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир армії безсмертних. – С 96 – 97).
Дружинники дійшли до Юзвина. Антинародня расистсько-колонізаторська політика гітлерівців щораз більше обурювала їх. Вони знали й те, що німці ще перед початком війни з Совєтським Союзом арештували Степана Бандеру, свідомо унеможливлюючи йому повернення в Україну. Керівництво Третього Райху не тільки негативно поставилося до Акту ЗО червня 1941 року, а й посилило репресії проти Степана Банде-ри та інших провідних діячів ОУН. Голову Українського Державного Правління Ярослава Стецька 11 липня 1941 року гестапо також арештувало і вивезло до Берліна. Таким же чином поступили гітлерівці і з частиною інших українських політиків.
Мало того, українські автохтонні землі були свідомо поділені між різними адміністративно-територіяльними частинами Рейху та його сателі
тів. Галичину включено до Генерал-Губернаторства Ганса Коха, Закарпаття – до Угорщини адмірала Хорті, Пряшівщину – до Словаччини
Тіссо, Буковину, Правобережне Подністров’я і Одещину – до Румунії Антонеску, а з решти створено «Райхскомісаріят» під управлінням Еріка Коха.
Обурення страшин і стрільців такою політикою вже неможливо було приховати. Згаданий вже Ярослав Дзиндра-«Чубай» згодом писав, що в Юзвині члени ОУН «з ненавистю відкидали вбік німецькі військові блюзи й казали при тому: «Як би хоч уже недовго носити оці чужі оксамити, вже краще своє власне лахміття» (П. Мірчук. Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир армії нескорених. – С 97).
Вояки цієї української формації не тільки брали участь у бойових діях, вони вели між людьми дуже важливу політично-виховну роботу, співпрацювали з учасниками Похідних груп ОУН і всіляко допомагали їм.
Гітлерівці страчують полонених українських повстанців-націоналістів. Взято у вбитого німецького офіцера. Див. Лебедь М. УПА.
За такої ситуації Роман Шухевич надсилає до Головного Командування Німецької армії заяву про те, що Український Легіон не може далі залишитися у складі її союзників (Там же. – С. 99). В середині серпня 1941 року «Нахтігаль» із Вінниці через Жмеринку – Проскурів – Львів – Краків потягом відправлено до Нойгамеру.
«Ролянд», шо налічував приблизно стільки ж вояків як і «Нахтігаль», 6 липня 1941 року залишив Завберсдорф і через Угорщину та Румунію прямував до морських воріт України – Одеси. Йому доводилося не тільки воювати проти російсько-большевииьких окупантів, а й захищати українців від їх наступників – румунів, які діяли подібними методами, намагаючись використовувати для цього й німецькі війська. Грабежі, арешти і розстріли автохтонів стали повсякденною практикою нових наїзників.
Підлеглі генерала Антонеску, усвідомлювали справжню мету легіонерів, намагалися, де тільки мали нагоду, шкодити їм. З цього приводу Євген Побігущий згадував: «Ставлення румунів до нас було більше як погане, бо надто скоро вони зорієнтувались, що і яка ми частина, а йшли вони окуповувати частину України. Тому скоро запротестували проти розда-нання нами різних наших пропагандивних летючок між населенням» (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 1942 роках. – С. 17).
Із безлічі прикладів необхідно назвати тут хоча б такий. Хорунжий ДУН Теодор Крочак у своєму щоденнику про дії південного відділу, шо йшов до Одеси, розповідає: «Пізно вночі «притранспортувала» до вартівні наша стежа з молодих стрільців одного румунського старшину і двох вояків. Командант стежі старший стрілець Хмелик зголосив, шо «пан барон» був зловлений під час того, як приложив одній дівчині пістолю до грудей і намагався її зґвалтувати, а «цих двох циганів» стояли на сторожі цієї ганебної його «стратегії», при чому один із них стояв у хаті з готовим до стрілу крісом біля зімлілої матері тієї дівчини, а другий пильнував вхід до «сараю», де мала відбутись ота ганьба. Стежа почула підозрілий галас і зліквідувала наміри тих «героїв» в самий час. До зімлілої матері і до дівчини, яка з переляку дістала нервовий шок, відіслано нашого лікаря» (Там же. – С 50 – 51), В іншому селі той же старший стрілець Хмелик із своїм другом Садовим відібрали в румунської солдатні 50 корів та повернули їх покривдженим хліборобам (Там же. – С 51 – 52). Виходили дружинники з того села, з приємністю спостерігаючи, як на вікнах появилися любовно понаклеювані листівки з портретом Провідника ОУН Степана Бандери.
Але 27 серпня 1941 року легіонерам відчитано наказ Верховної Команди Вермахту – повертатися туди, звідкіля приїхали, тобто до Австрії.
Потягнулися тривожні дні важких переговорів з верхівкою Вермахту. Керівництво південної і північної груп Легіону діяло узгоджено. Українськими старшинами і стрільцями обидвох частин було схвалено і підписано меморандум.
Позаяк цей документ чи не найкраще розкриває суть взаємин легіонерів із певною частиною німецького командування і засвідчує пошуки представниками української поневоленої Нації шляхів до здобуття незалежности, подаємо його повністю:
1. Привернути проголошення самостійности України.
2. Негайно звільнити всіх арештованих наших політичних провідників ОУН і Степана Бандеру.
3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.
4. Забезпечити негайно членів найближчої родини учасників Легіону і звільнити з ув’язнення їх близьких.
5. Реорганізований Легіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.
6. Команда Легіону і його вишкільного коша має бути українська.
7. Обов’язки і права командного складу будуть такі, як і в німецькій армії.
8. Члени Легіону зложили вже присягу на вірність Україні і тому не можуть уже присягати на вірність іншій державі.
9.Реорганізований Легіон може підписати умову однорічної контрактної служби (до кінця 1942 p.).
10.Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови». (Там же. – С 55).
Такі умови передано німецькій стороні. Вони кожним пунктом засвідчували національно-державницьке спрямування лій легіонерів навіть у надзвичайно складних і несприятливих умовах. Надій на виконання тих умов було мало, але це не означає, що їх не треба було висувати. Окрім того, було видно, що Берлін не має наміру розпустити Легіон.
У Франкфурті над Одрою 21 жовтня 1941 р. південна і північна фу-пи об’єдналися, і 650 молодих патріотів промарширували вулицями міста до своїх казарм, співаючи пісню «Зоріла золота зафава». Командиром реорганізованого Легіону став майор Євген Побігуїций, а його заступником Роман Шухевич. Формація складалася з чотирьох сотень. Першою командував Роман Шухевич, другою сотнею М. Бригідер, третьою поручник Василь Сидор і четвертою поручник Павлик. її офіційна назва Шуцманшафт батальон ч. 201.
Німецьке командування, очевидно, не мало наміру погоджуватися на всі вимоги українських легіонерів. П’ятнадцять із них відмовилися підписати контракти про наступний рік служби. Для інших термін його дії вступив у силу І фудня 1941 року. Відбувається перевишкіл і 20 березня 1942 р. Легіон виїжджає на терени бойових дій. Ними стала та частина Білоруси, в якій сваволили московсько-емдебистські партизани, які мали головним завданням і там, і на суміжніх українських землях нещадно винищувати населення. З цією метою майже скрізь спеціяль-но провокували жорстокі каральні акції німецьких військ та їх польських союзників. Навіть офіційним представником німців у курені був етнічний поляк з походження поліцейський капітан Моха, який намагався шкодити українцям. Так само чинив він і щодо білорусів.
В ході дев’ятимісячного перебування Легіону в охоронних військах старшини і стрільці використовували кожну нагоду для національно-виховної роботи з місцевим населенням, прищеплення людям переконання, що вільне й заможне життя можливе тільки за наявности власної незалежної держави. З цією метою старшини та інструктори куреня провели спеціяльні вишколи сотень молодих білорусів, готуючи їх до боротьби не лише проти російсько-большевицьких наїзників, хоч далеко не про все могли говорити відверто.
Багатьох патріотів-державників Білоруси українським легіонерам вдалося врятувати і від гестапівців, і від емгебистів, шо діяли під виглядом большевицьких партизанів. Відомі непоодинокі випадки, коли таких людей ДОВОДИЛОСЯ звільняти у важких боях або утримувати їх під власним військовим захистом (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 1942 роках. – С. 65, 88). Боротьба проти наїзників на теренах Білоруси була підтримкою і для учасників національно-визвольного руху в Україні. Дуже завбачливим і потрібним виявилося також практичне засвоєння тактики і стратегії бойових дій німецьких військ проти партизан і навпаки. Все це з кожним днем щораз чіткіше усвідомлював ли гітлерівці і готувалися перетворити курінь у слухняних виконавців. Та жоден із легіонерів не захотів продовжити контракт ще на один рік.
Починаючи з 5 фудня 1942 року, легіонерів малими фупами по ЗО – 50 осіб стали відправляти потягами до Львова. До старшин куреня, які виїжджали 6 січня 1943 року з Білоруси, приставили гестапівського офіцера. Теодор Крочак, якому судилося останнім виходити з курінних казарм, приїхав до Львова шойно 15 січня 1943 року і тут почув від свого братан-ка Михайла Чорнія прикрі новини. Старшин Легіону, щойно вони прибули на Львівський залізничний двірець, гітлерівці забрали і запроторили до тюрми на Лонцького (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 42 роках. – С. 10!). За твердженням автора цитованого щоденника, врятуватися вдалося тільки Романові Шухевичу та ще одному старщині.
Ці свідчення підтверджує, уточнює і доповнює спогад Натапії Шухевич, дружини Головного Командира УПА. «Але, крім того, хочу додати. Він був утому Легіоні... На Волині... t збунтувалися нащі, CKasaj’iH, що вони з ними (німцями) не будуть. Вони розформовують той батальйон, розпускають... Л офіцерів усіх зібрали, щось їх чотирнадцять було, привезли у Львів.
У Львові, значиться, німці хитрі, но він хитріший. Він на Підзамчу їхав з тим якимось офіцером, що їх тут віз до Львова. На Підзамчу каже, що він мусить висісти, [зайти] додому. Він запрошує його до себе, що він в нас переночує і завтра піде до оперного [театру]. Він покаже ііому Львів. Ну і німець, значиться, там, як би то сказати, взяв і пустив його. Він забрав свою валізку, одного хлопця з собою і пішов... Приходить до хати і каже:
— Я прийшов на п’ять мінут. То вже так нас привезли. І я знаю, що нас, напевне, везуть на Лонцького. Але я вже не вертаюся. І з хати пішов... За яких, може, тиждень-два зачинають за ним шукати. Приходять до нас додому.  Ми жили, то була бічна Зеленої, десь там вгорі… Двох їх приходить. Діти вже спали. А до того я взяла жиді-вочку на ...переховування. Жидівочку малу, дев’ятилітка. Вони розбуджують дітей. І питають тої малої: А вуйко приходить? А вона каже: Так, так. Я кажу: Ірко, шо ти говориш? Де ти виділа вуйка? А вона справді не виділа. Я кажу: Що ви будите дітей? Діти зі сну. Воно не знає, що його питаєте. Ну вони на то не звернули уваги... Зробили обшук... І пішли.
Але через місяць приходять і беруть мене як закладницю. Кажуть, що якщо зголоситься, то мене випустять. Я кажу: «Слухайте, він не зголоситься,..» Но, вони мене тримали... По місяцеві випускають. Я відходжу, а вони кажуть:
Пам’ятайте, як він прийде, то скажіть йому, най він приходить до нас. Ми йому нічого не зробимо...
Добре, добре, але я кажу вам. що він не прийде. Він до хати не приходив ніколи.» (Шухевич Н. Ми зналися ще з малих дітей // Дем’ян Г. Український народ про генерала Романа Шухевича – Тараса Чупринку // Шлях Перемоги. – 1997. – 17 липня, – ч. 29 – 30 (2255 – 2256)
Зазнав неааачі й інший підступ гестапівців. Сподіваючись, що Роман Шухевич прийде на зустріч зі старшинами Легіону і вони легко їх знову арештують, ув’язнених відпустили на волю. Тоді більшість найкращих влилася в УПА, шо розгортала боротьбу і дуже потребувала добре навчених командирських та інструкторських кадрів.
Осмислюючи результати діяльности Легіону, Степан Бандера писав: «Кінцева її фаза дала правильне завершення: в революційні ряди ОУН повернувся Роман Шухевич, з поважною кількістю старшин, підстарший і стрільців ДУН-у, пройшовши не тільки добрий військовий вишкіл, а й здобувши тверду заправу і практичний військовий досвід. Особливо, що вони принесли з собою – це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стосованої большевиками в Другій світовій війні та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в утворенні УПА і в розгортанні ї’і боротьби. Таким чином, Дружини Українських Націоналістів під проводом Романа Шухевича дали Українській Повстанській Армії не тільки стрижневий командний і вояцький кадр, а також підставовий вкJ^aд для вироблення власних організаційних і оперативних способів» (Бандера С. Названа праця. – С 306).


УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА – ПОЛІТИЧНЕ КЕРІВНИЦТВО ВОЮЮЧОЇ УКРАЇНИ

У днях 11 – 15 липня 1944 року, в умовах німецької окупації України, на лісничівці неподалік села Сприня, що у Самбірському районі Львівської области, під охороною загону Української Повстанської Армії проходив установчий Великиіі Збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – верховного політичного керівництва Воюючої України. Президентом УГВР одноголосно обрано Кирила Осьмака – родом із Осе-редніх Українських Земель, колишнього члена Української Центральної Ради, політв’язня в умовах большевицької окупації України, а за політичними переконаннями – речника державної самостійности України. Головою Генерального Секрєтаріяту (уряду) і секретарем військових справ (міністром оборони) обрано Романа Шухевича – Провідника Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях, Головнокомандувача УПА. В документах УГВР він зареєстрований під прізвищем Роман Лозовський.
На Великому Зборі УГВР опрацьовано опубліковані згодом і такі основні документи: Тимчасовий устрій УГВР, Плятформу Української Головної Визвольної Ради, Універсал УГВР, а також Присягу вояка Української Повстанської Армії, затверджену УГВРадою і введені наказом Головного Військового Штабу ч. 7 за 19 серпня 1944 року.
На початку 1945 р. у журналі Проводу Організації Українських Націоналістів «Ідея і Чин» (ч. 8) коротку інформаційну статтю про УГВР помістив секретар Президії УГВР IVlикoлa Дужий під криптонімом М. К, (Карівський). Згодом Роман Шухевич написав статтю «До генези Української Головної Визвольної Ради», опубліковану у виданні «Бюро Інформації УГВР» (ч, 2) за серпень 1948 р. Подаємо обидві статті без скорочень.
Додаткову інформацію про УГВР можна узяти із пізніше опублікованих статей (у 1978 і 1984 pp.) Мирослава Прокопа, члена Президії УГВР – одного з найактивніших ініціаторів і поборників покликання до життя всеукраїнського політичного керівництва Воюючої України, а також з праці голови Ініціятивного комітету для створення УГВР, співзаснов-ника й члена УГВР Лева Шанковського («Ініціятивний Комітет для створення УГВР», Нью-Йорк, 1985 p.).


Генерал Тарас Чупринка

До ґенези Української Головної Визвольної Ради

Визвольні Змагання українського народу 1917—1921 pp. закінчилися для нього невдатно. Після 1920 р. значна частина учасників українських армій опинилася в таборах для інтернованих у Польщі. ЧСР {Чсхо-Сло-вацькій Республіці). Українські політичні діячі, головно зі східньоук-раїнських земель, які брали активну участь у відновленні української самостійної держави й у боротьбі за неї, переважно емігрували. Українські землі роздерто між СССР, Польщею, Румунією та ЧСР. Український народ знов опинився під пануванням чужинців.
Визвольну боротьбу українського народу 1917—1921 pp. репрезентували два уряди – Уряд Української Народньої Республіки (УНР) та Уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). У 1918 р, це було зумовлене окремим розвитком визвольної боротьби українського народу в межах царської Росії, і окремим – у межах австрійської монархії. Об’єднання усіх українських земель в одній Українській Народній Республіці, що його святково проголошено історичним Універсалом 22 січня 1919 р. в Києві, лише на короткий час припинило існування двох окремих урядів. З уваги на специфічні, головним чином зовнішньополітичні умовний, що в них проходила визвольна боротьба українського народу 1919—21 pp. обидва уряди далі існували й діяли окремо.
Після 1920 р. були примушені емігрувати й обидва уряди. На еміграції Уряд ЗУНР як представництво Західньої України проіснував до остаточного вирішення справи Галичини Радою Амбасадорів (послів) 15.03.1923 р. Уряд УНР існував далі, хоч після ліквідації Спілки Визволення України (СВУ), тобто після 1930 p., його впливи на українських землях були дуже малі. Тут, на українських землях, в pp. 1921—39, в обстановці, з одного боку, посиленого наступу окупанта на український народ, зокрема в обстановці скрайньо ворожої українському народові політики московсько-большевицьких окупантів, і, з другого боку, в обстановці постійного росту визвольної революційної боротьби українського народу за національне визволення, створився новий стан національно-політичних відносин. Уряд УНР, який далі стояв на політичних позиціях 1918—21 pp. та ні своїм особовим складом, ні своїми поглядами ні в якій мірі не відбивав тих глибоких перемін, що докопувалися у національно-політичному житті українського народу на українських землях, – вже не міг уважатися представником цього нового стану нааіонально-політичних відносин в Україні.
Після 1920 р. український народ, насильно загнаний в окупантське ярмо, не припинив визвольної боротьби. Він  посилено вів далі у різних формах і на різних ділянках свого національного життя.
Найхарактернішим явищем українського національного життя 1921 – 39 pp. було виникнення й постійне зростання визвольної, підпільної, революційної боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. На фронті підпільної боротьби опинився найпатріотичніший, найідейніший український елемент. Щораз шириіс вкорінювалися в Україні ідеї українського націоналістичного руху. Скрізь там, де вони доходили, вони неподільно опановували українські народні маси, різні українські національні середовища. Український революційно-визвольний рух став одним із найважливіших факторів українського національно-політичного життя.
Вибух 1939 р. Другої світової війни дав українському народові нові надії на можливість здійснення його самостійницьких прагнень.
Зокрема, провідні українські політичні кола вирішили використати для здійснення самостійницьких ідеалів українського народу вибух ні-мецько-большевицької війни 1941 р. З ініціативи українських націоналістичних кіл 30 червня 1941 p., тобо зараз же в перших днях німецько-большевицької війни, на українських землях утворився незалежний український уряд – Українське Державне Правління, яке перед усім світом проголосило відновлення Української Самостійної Держави.
На проголошення самостійности України ііімиі відповіли виарешту-ванням членів Українського Державного Правління, багатьох діячів українського підпільного руху та чільних українських патріотів.
Терористична, гнобительська політика німецьких окупантів в Україні довела, в наслідку, тільки до поглиблення й поширення боротьби українського народу. Український визвольний рух, шукаючи нових шляхів, прямував, як і прямує завжди, до однієї й тієї ж самої мети – до побудови Української Самостійної Соборної Держави.
1942 рік в Україні, і особливо друга його половина, позначився посиленим наступом гітлерівських загарбників на український народ. Особливо жорстокого гноблення зазнавало українське населення у т. зв. «Райхскомісаріяті Україна». Німці силоміць вивозили все працездатне населення на каторжні роботи в Німеччину, немилосердно фабували його останні харчові засоби, за найдрібніший спротив їхнім драконським розпорядженням палили цілі села та вимордовували сотні в нічому не винних мешканців, а в тому числі завжди дуже багато жінок і дітей, масово арештували українських самостійників, усіх українських патріотів.
Крім гітлерівських окупантів, українські народні маси, зокрема селян, тероризували і грабували банди большевицьких партизанів. Ці банди, посуваючись з Білоруси, почали опановувати північні й північно-західні лісові терени України. Вся «протинімецька боротьба» большевицьких партизанів зводилася до грабування в українського населення останніх шматків хліба, останньої одежини, до розшуків та розправ над українськими патріотами.
Активний, бойовий елемент Полісся та північної Волині, зорганізований у рядах ОУН, керованої Степаном Бандерою, з метою боронити українські маси від терору гітлерівців і большевицьких партизанів та прагнучи активно, зі зброєю у руках боротися за здійснення самостійницьких прагнень українського народу, восени 1942 р. почав творити збройні групи. Ці групи були примушені вести боротьбу відразу на три фронти: проти гітлерівських окупантів, проти насланих Кремлем в Україну большевицьких партизанів та проти польських шовіністів. Ці останні, мріючи про відновлення польського панування на українських землях, організовувані й озброювані німцями, і собі почали всіляким способом знущатися над українським народом.
Збройну партизанську боротьбу проти ворогів українського народу українські народні маси привітали з захопленням. До збройних груп почало напливати щораз більше патріотичного, здебільша молодого, боєздатного елементу.
В лютому 1943 р. в наслідок особливого загострення німецького терору, збройна повстанська боротьба українського населення проти гітлерівських окупантів стала на Волині й Поліссі масовим явищем.
Повстанські відділи, що сформувалися після масового переходу на нелегальне становище, тисячі української молоді, тисячі українських чоловіків і жінок, не могли вже існувати як бойові групи ОУН. Адже в них, крім членів ОУН, також опинилися люди, що співчували деколи іншим політичним групам, в минулому деколи до тих груп приналежні, а теж Василь Кук-«Леміш», «Коваль», від 1947 р. – заступник Романа Шухеиича, в 1950 – 1954 pp. – Головний Командир УПА. Тут опинилося багато безпартійних українських патріотів. З цих то причин прийшло до переорганізування усіх збройних відділів у загальнонаціональну, понадпартійну Українську Повстанчу Армію (УПА).
Незабаром новозорганізована УПА відбила всі німецько-больше-вииькі наступи на українське населення Волині та Полісся й обмежила панування німців на цих теренах тільки до більших міст, головних шосейних шляхів та залізничних ліній. Рівночасно УПА також звузила терени, опановані большевицькими партизанами до окремих невеличких лісових островів.
Таким чином під виключним контролем УПА опинилися значні території Волині та Полісся. УПА вже не могла обмежуватися тільки до бойових дій, але мусіла також зайнятися упорядкуванням окупованих територій і організуванням на них влади. Негайного вишколу та організації вимагали адміністрація терену, шкільництво, земельне, господарське життя в цілому. Всі ці справи Командування УПА Північ упорядкувало відповідними наказами.
Улітку 1943 р. УПА поширилася на Галичину й велику частину Правобережжя. Широка збройна боротьба проти всіх окупантів України u Українську Самостійну Соборну Державу виразно стала загальним виявом самостійницьких прагнень українських народніх мас українською народу в цілому. Починалася нова доба у визвольних змаганнях українського народу, нова доба в історії України.
Відступ німецьких армій, розвал Німеччини, що зарисовувався щораз виразніиіе, передові ідеї свободи народів і людини, шо їх проголоси.іа УПА, притягали в лави УПА багатьох втікачів з німецьких таборів для військовополонених та різних допоміжних військових формацій, (організованих німцями з поневолених большевицькою Москвою народи*. В лавах УПА опинилося багато грузинів, азербайджанців, білорусів, татар та ін. Всіх їх організовано при УПА в окремі національні відділи піл їх власним командуванням.
З метою дати боротьбі іншонаціонального елементу в лавах УПЛ відповідну політичну плятформу, з ініиіятиви УПА в листопаді І’)4.1 р. на Волині скликано Конференцію Поневолених Народів. П.і коїіфс ренції визначено спільні цілі й методи боротьби всіх ноневоленіїх Москвою народів.
Бойові й політичні успіхи УПА зацікавили українською проблемою сусідів України та інші чужонаціональні політичні кола, і Головіїим Командуванням УПА почали зв’язуватися представники урядів інпіііх держав, бажаючи повести переговори з офіційним прелставпиіпмом українського народу з метою врегулювати цілий ряд політичних справ, актуальних тепер чи в майбутньому. Тому, що такого загіиіьнонапіональ-ного представництва українського народу у той час ше не було – взимку 1943/44 р. ці переговори вело Головне Командування УПЛ. До участи в цих переговорах Головне Командування запроси.іо також іірсдстан-ників інших українських політичних самостійницьких угрупувань.
Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, що сталося внаслідок глибокого вкорінення серед якнайшириіих мас українського народу ідей українського визвольно-революційного руху, виразно всенаціональний характер цієї боротьби; опанування УПАрмією значних територій українських земель; наближування до кінця війни між окупантами України – гітлерівською Німеччиною і большевицькою Москвою, та у зв’язку з цим, можливість заісну-вання догідної ситуації для української визвольної справи; значний зріст ваги української проблеми в результаті визвольної боротьби українського народу – всі ці моменти спонукали Головне Командування УПА за-ініиіювати акцію з метою створити загальнонаціональний, всеукраїнський політичний центр, який взяв би на себе політичне керівництво визвольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні.
Треба підкреслити, що тут ішлося про утворення нового всеукраїнського загальнонаціонального центру – такого центру, який відбивав би новий стан національно-політичних відносин в Україні— стан широко розгорнутої боротьби, та який відповідав би всім потребам такої широко розгорнутої боротьби: був би здатний такою боротьбою дієво керувати та належно її репрезентувати. Таким центром не міг уважатися уряд УНР, шо формально далі існував. Адже він, як ми вже про це згадували, від тридцятих років уже в ніякій мірі не віддзеркалював тих глибоких політичних перемін, які доконувалися серед українського народу на українських землях. Він був цілковито відірваний від тієї визвольно-революційної боротьби, яка саме під час тридцятих років в Україні виникла. Таким центром не могло бути також Українське Державне Правління, утворене на українських землях у червні 1941 p., з цієї простої причини, що майже всі члени цього правління сиділи в цей час у німецьких тюрмах і концтаборах.
Для здійснення пляну створити всеукраїнський загальнонаціональний політичний центр (цей плян зродився в колах Головного Командування УПА восени 1943 р. – Авт.) весною 1944 р, утворено ініціятивний комітет. Цей комітет відразу взявся до інтенсивної праці.
Перше, ніж приступимо до розгляду праці ініціативного комітету, коротко розглянемо тодішню політичну ситуацію на українських землях, а зокрема – тодішнє політичне обличчя українського народу, тодішній стан і уклад українських національно-політичних сил.
Саме в той час, тобто в березні 1944 p., на лінії Ковель – Броди – Коломия зупинилася велика зимова большевицька офензива. Таким чином українські землі, розрізані лінією фронту, перебували піл двома окупаціями: переважна частина українських земель була вже під ноною московсько-большевицькою окупацією, а невеличка частина Західньо-Українських Земель – під гітлерівською. Програна гітлерівської Німеччини була вже цілком очевидна: німці не капітулювали, надіючись хіба на чудо.
Яке було політичне обличчя українських земель, що опинилися під новою російсько-большевицькою окупацією, зокрема ж – Східньо-Ук-раїнських Земель?
Активно в систему окупанта включилася цілком незначна частина східньо-українського населення: колишні большевицькі партизани, члени большевицької партії, колишні працівники большевицької адміністрації тощо. Тут слід відмітити, що в останній час в адміністрації большевицької партії опинився найменше вартісний спекулятивний елемент, єдиною життєвою девізою якого була особиста нажива, особиста кар’єра й більше нічого. Такого елементу не бракує, мабуть, серед ні одного народу в світі, і тоді він завжди заповнює ряди всяких агентур. Саме цей елемент, що б здобути собі прихильність нової влади, на кілька місяців, а той тижнів, перед приходом большевиків в Україну йшов у большевицькі партизанські відділи, що російська пропаганда не поминула широко розреклямувати як «масове поширення партизанського руху в Україні».
Друга, чисельно найбільша, основна частина населення Східньо-Ук-раїнських Земель, будучи формально льояльною супроти нової окупантської влади, – в глибині душі цих окупантів ненавиділа.
Третя, досить значна частина національно свідомого й активного східньоукраїнського елементу, побоюючись большевицьких репресій і не хотячи служити московським окупантам, виїжджала на Захід, на еміграцію.
Четверта частина східньоукраїнського населення, охоплена й зорганізована українським визвольно-революційним рухом, залишилася на рідних землях під большевицькою окупацією, щоб продовжувати тут визвольну протибольшевицьку боротьбу. Дехто зі східньоукраїнських революціонерів переходив фронт у Західній Україні, маючи в лляні негайно після цього вертатися у східні області України. В східньоукраїнських областях діяли також осередки ОУН та деякі відділи УПА.
Трохи інша була політична ситуація на Західніх і Північно-Західніх Українських Землях.
Поза невеликою частиною українського громадянства, головно інтелігенції, яка або орієнтувалася на німців, або не чула в собі сили залишитися на своїх землях для активної боротьби проти большевииьких окупантів і тому готова була емігрувати на Захід – переважна більшість населення, наставлена до російських окупантів крайньо вороже, була рішена залишатися на рідних землях і продовжувати активну збройну боротьбу проти загарбників за Українську Самостійну Соборну Державу. Українське населення цієї частини України було цілком під впливами УПА й революційного підпілля ОУН.
Якщо аналізувати стан і уклад українських політичних сил на Українських Землях напровесні І944 р. та абстрагуватися від т. зв. КП(б)У, як виразно неукраїнської агентурної політичної сили, то треба ствердити, що єдиною зорганізованою політично активною силою була тут тільки Організація Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери. ОУН, керована Степаном Бандерою, майже цілком, за винятком хіба тільки деяких середовищ міської інтелігенції, мала за собою народні маси Західніх і Північно-Західніх Земель. Вона проявляла найбільшу активність з кожного погляду. На всіх політичних акціях УПА, що їх вона до цього часу проводила, слідний був дуже сильний вплив ідей ОУН. Ця організація посилено готувалася до боротьби з мос-ковсько-большевицькими окупантами, залишаючи з цією метою на українських землях майже всі свої кадри.
Коли брати до уваги кількість прихильників, то після ОУН, керованої Степаном Бандерою, як чергове політичне середовище на Західньо-Українських Землях треба назвати середовише Українського Центрального Комітету (УЦК), хоч його впливи в порівнянні з впливами ОУН під керівництвом с Бандери були цілком незначні. Тут у період німецької окупації опинилося багато колишніх членів і симпатиків Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), Фронту Національної Єдности (ФНЄ), переважна частина комбатантів колишньої Української Галицької Армії, об’єднаних до 1939 р. в т. зв. Молодій Громаді. Всіх цих людей об’єднували менше-більше однакові, виразно про-німецькі, погляди на завдання й методи української визвольної політики в умовах німецької окупації. Спираючись на організаційний апарат у ЦК, ці люди вели в дусі своїх поглядів досить широку політичну пропаганду серед галицько-українських мас. Ця група, а особливо її частина, складена з комбатантів, душею яких був Д. Паліїв, дуже зактивізува-лася у зв’язку з пляном німців утворити з галицьких українців СС-дивізію «Галичина». Комбатанти колишньої УГА задумали в цьому випадку повторити експеримент з Першої світової війни і так як тоді через формацію Українських Січових Стрільців, так тепер через СС-дивізію «Галичина» дійти до утворення військової сили, яка при сприятливій політичній обстановці змогла б повести боротьбу за Українську Самостійну Державу. Вся їхня ставка фактично була поставлена на німців. Впливи цієї групи обмежувалися тільки до Галичини, і то тільки до частини інтелігентських і свяшеничих кіл.
Деякі, цілком невеликі, впливи серед інтелігенції Галичини, менше вже на Волині, як також деякі зв’язки з окремими громадянами Східньої України мала ще ОУН, керована А, Мельником. Ця політична група змагада до розв’язання українського питання в рамках німецької системи. Підтвердженням цього є позитивне становище цієї групи до СС-ди-візії «Галичина», відправка туди таки своїх провідних членів, як, напр., Коника, відмова від усякої активної проти німецької боротьби, крайнє негативне ставлення до УПА тощо. Разом з цим ОУН під провдом А. Мельника дуже песимістично оцінювала можливості боротьби в умовах большевииької окуііації й тому її організовані кадри втікали від большевиків на Захід.
Всі інші політичні партії та осередки в Західній Україні фактично не існували. Щонайбільше тут можна було ше брати до уваги окремих людей, в минулому часто навіть визначних діячів колишніх політичних партій і груп, які мали деякі, до речі, дуже слабі, зв’язки між собою на Українських Землях і поза ними, а також серед деяких закордонних кіл. Середовища, що їх репрезентували ці люди, були майже цілком політично неактивні. Ці люди могли допомогти українській визвольній справі щонайбільше своїми зв’язками й особистим авторитетом, що його вони ще мали серед певних українських кіл. До таких середовищ слід було зараховувати групу колишніх політичних діячів УНР, УНДО, гетьманців.
Поза перерахованими тут політичними партіями й середовищами ніяких інших політичних сил в українському житті на той час не було.
Українське політичне життя не могло вільно розвиватися ні під німецькою, ні під російською окупацією й тому всі слабші політичні партії, які раніше існували, були цілком зметені з лиця землі, а їхні лідери и більшості випадків відсунулися від участи в активному політичному житті.
Ініціятивний комітет вирішив творити представництво українського народу на демократичній основі. Демократична плятформа давала можливість залучити до керівництва визвольною боротьбою усіх чесних і національно вартісних українських патріотів незалежно від їхніх партійних поглядів.
Основні пункти політичної плятформи, що мала стати основою формування нового політичного представництва українського народу, були такі:
1. Беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як найвищу ідею українського народу.
2. Визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної боротьби.
3. Задеклярувати своє вороже наставления супроти московських большсвйків та німців як окупантів України.
4. Визнати демократію як устроєвий принцип представництва.
Пункти 2 і З Плятформи були зумовлені тією обставиною, що ініціятива творення загальнонаціонального представницького органу вийшла саме від УПА, яка вела революційну боротьбу як проти російсько-боль-шевицьких, так і проти німецьких окупантів, і що цей орган ма-в очолювати і керувати саме такою боротьбою українського народу проти всіх окупантів України.
Беручи за основу формування загальнонаціонального керівництва українського народу демократичний принцип, Ініціятивний комітет змагав цим способом якнайкраще, якнайповніше відбити в цьому тимчасовому українському парляменті всі існуючі в той час в Україні здорові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціятивний комітет приділив притягненню до проектованого керівництва представників східньоукраїнського громадянства, що стояло в опозиції до боль-шевицького режиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодої генерації, вихованих уже в умовах большевицької окупації.
Праця Ініціятивного комітету не йшла легко. Найбільші труднощі були, очевидно, зумовлені потребою дуже суворої конспірації, що її треба було перестерігати при підготовці цієї справи. Обговорювати цю справу можна було тільки з людьми дуже певними та дискретними. Поза акцією мусіли опинитися, очевидно, групи, які одверто співпрацювали з німцями. Також поза акцією мусіли опинитися фупи, які були вороже наставлені до УПА і які нерідко як метод міжпартійної боротьби стосували де-нунціяцію (донос. – Ред.) перед ворогом. Крім представників кіл суто політичних, Ініціятивний комітет притягнув до представництва ше кількох визначних фомадян, які репрезентували інші, позаполітичні українські громадські кола. В черені 1944 р, праця Ініціятивного комітету була закінчена.
11 липня 1944 p., далеко від непрошеного ока, в Карпатах, почалися наради нового українського революційного парляменту. Курінь УПА охороняв місце нарад від можливого наскоку німців чи большевицьких партизанів. Зібралися представники всіх українських земель. Особливо численно були представлені Східньо-Українські Землі. Зійшлися люди різних політичних поглядів. Були тут такі, які репрезентували активно діючі організовані політичні партії, а були й представники неактивних у даний момент політичних середовищ, які, одначе, могли внести свій вклад у визвольну боротьбу українського народу. Були й представники позаполітичних українських кіл.
Збори святково проголосили себе тимчасовим українським иарляментом і назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). На голову Великого Збору УГВР обрано відомого громадського діяча Волині Ростислава Волошина.
Великий Збір вислухав широку політичну доповідь про міжнародне становище, що її виголосив Головний Командир УПА та доповідь про дотеперішні зносини Головного Командування УПА з представниками інших держав.
Особливо живу дискусію викликала доповідь про міжнародне становище. В дискусії зударилися представники старшого політичного покоління з молодшим революційним табором. Дуже живу участь у дискусії брали представники Східніх Українських Земель. Пройнятий ідеєю Української Самостійної Соборної Держави, Великий Збір УГВР зумів узгіднити думки старшого і молодшого політичних поколінь. Не менш живу виміну думок викликав звіт про стосунки Головного Командування УПА з представниками інших держав, і, зокрема, – звіт про стосунки з польськими визвольними силами.
В дальшому Великий Збір УГВР приступив до опрацювання Універсалу та Плятформи УГВР. Соціяльно-економічна частина Плятформи дала змогу учасникам – громадянам Східньо-Українських Земель висловити думку східньоукраїнського фомадянства на ці справи (Вживаючи терміну Східньо-Українські Землі, автор статті фактично мав на увазі Осередньо-Схіаиі Українські Землі. – Ред.). Великий Збір уважно прислухався до цих думок і в суспільно-економічній ділянці цілком прийняв пропозиції «східняків».
З черги Великий Збір УГВР опрацював Статут УГВР, що в ньому знайшов реальне відображення демократизм учасників. Устрій УГВР, будучи, з одного боку, суто демократичним, дає, з другого боку, тверду основу для існування і діяльности органів УГВР, так дуже потрібну у важких і змінливих революційних умовах. Взявши до уваги те, шо з бігом часу серед українського народу можуть виникати нові політичні сили, як також те, шо можуть змінити своє наставления до УПА існуючі політичні групи. Великий Збір УГВР прийняв постанову про можливість кооптувати до УГВР нових членів, які були б виразниками цих сил.
Виходячи з того, що всяке представництво доти є справжнім виразником волі народу, доки воно діє серед народу і від нього не відривається, Великий Збір постановив, що місцем перебування УГВР є Українські Землі. За кордон виїжджають тільки окремі члени УГВР зі спе-ціяльними дорученнями. Така постанова забезпечує УГВР від перетворення її в емігрантське представництво, як це було, наприклад, з урядом колишньої УНР, та робить її у політиці цілком незалежною від усяких сторонніх сил.
15 липня 1944 р. відбулися вибори голови Президії УГВР, Голови Генерального Секретаріяту, генерального судді УГВР та генерального контрольного УГВР.
Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний Герб та почав повторяти слова присяги... То присягав Президент України перед усім українським народом.
Цього ж таки дня Великий Збір УГВР закрився, а делегати роз’їхалися на місця своєї праці. Український парлямент – Українська Головна Визвольна Рада та український уряд – Генеральний Секретаріят УГВР почали діяти.
Не минуло й кілька місяців, як усі українські землі опинилися знову під московсько-большевицькою окупацією. УГВР осталася на українських землях – осталася з народом поділяти з ним його долю й недолю, вести його, керуючи ним у його святій визвольній боротьбі.
На заклик УГВР не скоритися московсько-большевицьким окупантам так, як раніше гітлерівським, – український народ відповів завзятою героїчною боротьбою проти большевицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ, керований УГВР, свою визвольну боротьбу веде далі й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років і рішений вести її далі, аж до її переможного закінчення – до побудови Української Самостійної Держави.
Визвольна боротьба, що її проводить в останні роки український народ під керівництвом УГВР, є найкращим підтвердженням того, що весь український народ, який бореться проти московсько-большевицьких окупантів та їх українських агентів, беззастережно визнає Українську Головну Визвольну Раду та її цілком підтримує.
Особливо яскравою й могутньою маніфестацією єдности українського народу на українських землях з УГВР є повний бойкот т. зв. виборів у верховну раду СССР та бойкот таких же виборів у верховну раду УССР та місцевих рад, що його на заклик УГВР, не зважаючи на найдикіший терор окупанта, провів український народ 10 лютого 1946 p., 9 лютого і 21 фудня 1947 р. Бойкотуючи на заклик УГВР большєвииькі вибори, український народ не тільки здемаскував диктаторський, тоталітарно-терористичний, глибоко антидемократичний характер большевицького режиму, а й провів своє публічне масове голосування за УГВР та її Генеральний Секретаріят – за свій парлямент і уряд.
Таємно, непомітно для широкого загалу йде праця УГВР на українських землях під московсько-больціевицькою окупацією. Про неї чує український народ лише вряди-годи, читаючи її звернення, заоики, постанови тощо. Про неї чують бійці УПА й учасники збройного підпілля, коли в наказах Головного Командувача УПА чують слова: «Рішенням УГВР від дня ...нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-ї кляси...» Про неї знає кожний, хто повторяв слова присяги бійця УПА, складені на Великому Зборі УГВР. Про неї довідається, врешті, хто чує, що на полі слави, крім рядових бійців УПА, загинули також члени УГВР: уродженець Волині Ростислав Волошин – Голова Великого Збору УГВР та уродженець Східніх Українських Земель – журналіст Йосип Позичанюк. Решта політичної праці УГВР з конспіративних причин покишо мусить бути закрита для широкої громадськости.
Праця Закордонного Представництва УГВР проходить в іншій обстановці. Воно має можливість виступати відкрито, і про нього знають широкі політичні і фомадські кола в усьому світі. Заступаючи українську визвольну справу на міжнародньому полі, Закордонне Представництво УГВР об’єктивно інформує про становище в Україні. За ііого посередництвом увесь світ поінформований про те, що український народ не склав зброї, не скорився, але активно бореться за своє національне й соціальне визволення, що не Хрущови, не гречухи та коротченки є виразниками справжніх прагнень українського народу, а УГВР та її Генеральний Секретаріят.
УГВР – всенародне Представництво українського народу існує й діє. УГВР керує визвольною боротьбою українського народу, очолює її та репрезентує, УГВР веде український народ через усі труднощі боротьби до остаточної перемоги – до Української Самостійної Соборної Держави.


Українська Головна Визвольна Рада

У грізний час, коли на українських землях шаліли, виснажуючись у кривавій війні, дві ворожі тотальні окупаційні сили – німецько-гітлерів-ський і московсько-большевицький імперіялізми, відбулася в Україні велика історична подія: створилась Українська Головна Визвольна Рада. Створилась вона на Великому Зборі в середині 1944 р. з представників усіх національно-визвольних сил українського народу на всіх рідних землях і за кордоном, які визнали за єдино правильний – самостійницький принцип у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.
На Великому Зборі, розглянувши докладно внутрішнє й міжнародне становище України, представники опрацювали й одноголосно приіімя ли свою політичну плятформу і свій внутрішній УСТРІЙ та видали мі-р ший Універсал до Українського Народу, Незабаром після цього Ук раїнська Головна Визвольна Рада видала друком свою Плят(1)орму й Універсал у великих накладах, у формі афіш і листівок, які розійшлися широко серед українського народу в краю і за кордоном.
З уваги на важливість заіснування Української Головної Визвольної Ради та розгорнення її діяльности, з’ясовуємо докладніше її видання.
Плятформа УГВР схоплена у трьох розділах, які вияснюють ідею, щлі та програмові основи УГВР. Ось вони:
І. Загальні положення. У вступі нав’язує УГВР до славної нашої іра-диції «створення самостійної Української Держави та боротьби ій її закріплення в 1917—1921 pp.»; пригадує, що ця «Українська Держанії впала внаслідок чужого завоювання, зумовленого недостатнім внуїрин нім об’єднанням українських національних сил»; указує, шо «цс чуже панування позначилось небувалим гнітом, масовим грабіжництвом українського народу, поверненням селянства й робітництва в смраижіи кріпацтво разом з нещадною експлуатацією і виниш,енням мілі.ііпннич мас голодом і терором»; стверджує, що «це страшне і криваве лихолпти впродовж 25-ти років навчило українські народні маси, що ніякий чу жий політичний та соціяльнии устрій не піде їм на користь і що іільки власна націонадьна суверенна держава с єдиною передумоіюю і іаіи>ру-кою нормального життя і розвитку нації та її культури. матсріяльно|о і духового добробуту народніх мас».
Далі виявляє, що «сучасна війна між двома тотальними силами, московсько-большевицьким та німецько-гітлерівським імперіялізмами, вс-леться за володіння в першу чергу українськими землями як вихідними позиціями до панування у Східній, а навіть у всій Европі», стверлжуї, що «обидві ці сили – непримиренні вороги ідеї української державності».
Але ж «ця війна виснажує також наших ворогів і провадить їх ли соціяльного і політичного розкладу». І «це створює сприятливі умовний ^аля визвольних прагнень поневолених народів та полегшить їм остаточну перемогу».
Тим то «необхідно:
а) у вирі сучасної тотальної війни оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним знищенням,
б) повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу.
Для здійснення них завдань потрібний єдиний всеукраїнський національний фронт, організований на основі об’єднання всіх діючих національних українських сил, які прагнуть до української суверенної держави».
«Тому за ініціятивою Української Повстанчої Армії (УПА). що утворилася в процесі збройної боротьби українського народу проти грабунків і насильства окупантів над мирним українським населенням, організувався із представників усіх українських земель та українських політичних середовищ всеукраїнський провідний центр під назвою Українська Головна Визвольна Рада (УГВРУ).
Цілі і завдання УГВР.
Цілі: ..Об’єднати і координувати дії всіх самостіинииько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіялізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССДУ. УГВР перейняла на себе три головні завдання:
..Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державної незалежности і створення органів незалежної державної влади на Україні.
Репрезентувати як верховний український центр сучасну політичну боротьбу українського народу в краю і за кордоном.
Створити перший український державний уряд та скликати перше українське всенародне представництво».
Основні ідейно-програмові принципи. З уваги на те, що перша й найвища наша мета – це «збереження життя нації, національної єдности й культури», та що головною запорукою цього збереження і нормального розвитку нації є національна суверенна держава, українська нація в цей час повинна віддати всі свої сили на здобуття і закріплення власної держави». Тим то «всі політично активні українські чинники по винні сконсолідуватися в боротьбі за самостійну державу» – з тим, що боротьба ця «буде провадитися незалежно від політичних впливів сторонніх сил».
«На цій підставі УГВР визнає такі принципи своєї діяльности:
1. УГВР прагне до відбудови Української Самостійної Соборної Держави на всіх землях українського народу засобами революційної бороть
би проти всіх ворогів державної самостійности українського народу, зокрема проти большевицьких і німецьких окупантів, та у співпраці з
усіма прихильниками такої самостійности.
2. УГВР твориться на принципі повної політичної незалежности своїх прагнень від впливів сторонніх національних сил і чинників.
3. УГВР об’єднує всі українські політично-провідні елементи незалежно від їх ідейного світогляду та політично-фупової приналежности, що стоять на грунті політичної суверенности української держави та політичної незалежности українських визвольних прагнень».
4. У політично-соціяльнііі ділянці УГВР визнає і змагає забезпечити:
а) народньо-демократичний спосіб визначення політичного устрою в українській державі шляхом загального народнього представництва;
б) свободу науки, світогляду й віри;
в) розвиток української національної культури;
г) справедливий соціяльний лад в українській державі і рівність усіх громадян перед законом;
д) громадянські права всім національним меншостям в Україні;
є) право рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;
є) вільну ініціятиву у трудовій господарській діяльності для всіх громадян, регульовану вимогами і потребами цілости нації;
ж) вільну форму трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;
з) усуспільнення основних природних багатств України: землі, лісів, вод і підземних скарбів, – з передачею вільних земель у постійне кори
стування трудових хліборобських господарств;
и) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передачу кооперативним об’єднанням легкої і харчової індустрії, право широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;
й) вільну торгівлю в нормованих законодавством межах;
і) вільний розвиток ремесла та право на творення індивідуальних ремісних майстерень і підприємств;
к) право на вільну працю для фізичних і розумових працівників та охорону інтересів селянства й робітництва соціяльним законодавством,
5. УГВР провадитиме свою боротьбу за УССД в союзі з усіма поневоленими народами Европи й Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну ї»ї незалежність.
6. УГВР прагне до порозуміння і до мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права мати власні держави на етнофафічних землях народу».

Устрій УГВР схоплений в шести розділах: І. Ціль і завдання, ІІ. Великий Збір. ІІІ. Президія. ІV. Генеральний Секретаріят, V, Генеральний Суддя. VI. Генеральний Контрольний. Устрій цей з’ясовує докладно організаційну побудову УГВР, завдання, обов’язки, права і відповідальність її членів. За постановами цього Устрою на першому Великому Зборі обрано: Президента, трьох його заступників і чотирьох членів президії УГВР: обрано також Голову Генерального Секретаріяту, який для поодиноких ділянок праці покликав окремих Генеральних Секретарів – це виконавча влада УГВР; нарешті, обрано Генерального Суддю та Генерального Контрольного, які створили свої Колегії.
УГВР як найвищиіі керівний орган українського народу затримує за собою право єдиного репрезентанта політичної волі всього українського народу перед зовнішнім сітом. Тим то УГВР, що діє безпосередньо на рідній землі, має своє представництво за кордоном, що пов’язується найтісніше з життям свого народу та опирається на реальні сили Рідного Краю.
Перший Великий Збір видав до Укрйнського Народу перший УНІВЕРСАЛ УГВР, що основується на найсуттєвіших думках Плятформи УГВР. Універсал цей у врочистих словах нав’язує до будови Української Держави в 1917—18 pp., до кривавої боротьби за Неї, яку Український Народ зберіг у своїй душі по сьогодні як священну спадщину предків і на сторожі своєї волі поставив від карпатських верхів по Дон і Кавказ збройні сили своїх синів – Українську Повстанчу Армію.
«Сучасне українське покоління нехай буде горде, що саме йому доведеться в геройській боротьбі завершити будову української держави.
Це велетенське завдання вимагає ще більшого, ніж досі, завзяття, ще більшої відданости справі, а перш за все об’єднання всіх самостійницьких сил під одним політичним проводом.
І тому, щоб об’єднати всі національно-визвольні сили українського народу, щоб з одного центру керувати його визвольною боротьбою, щоб перед зовнішнім світом репрезентувати його політичну волю та щоб протиставитися спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостійницький український фронт, – створилася Українська Головна Визвольна Рада. Вона переймає відтепер керівництво визвольною боротьбою українського народу».
«Українська Головна Визвольна Рада є найвищим і єдиним керівним органом українського народу на час його революційної боротьби, аж до утворення Уряду Української Самостійної Соборної Держави.
Українська Головна Визвольна Рада присягає Тобі, Український Народе:
Боротись за те, щоб Ти був єдиним володарем на своїй землі, за справедливий соціяльний лад без гніту й визиску, за знищення кріпацтва на власній землі, за вільну працю робітника, за широку ініціативу трудящого населення в усіх галузях господарської діяльности, за повноту розвитку української національної культури.
Українська Головна Визвольна Рада кладе на вівтар боротьби за ідеали свою працю і своє життя».
«Українська Головна Визвольна Рада вітає боротьбу інших поневолених народів за своє визволення. З ними, зокрема з нашими сусідами, бажаємо жити в добросусідських взаєминах та співпрацювати у боротьбі проти спільних ворогів».
Нарешті, клянучись пам’яттю героїчної боротьби і лицарської смерти наших славних предків. Українська Головна Визвольна Рада закликає ввесь Український Народ:
«Ставай до боротьби за свою волю і за свою державу, єднайся у своїй боротьбі, кріпись у своїй ВІРІ!»
Два місяці пізніше, у вересні 1944 р. появилась за кордоном Відозва УГВР «До всіх насильно вивезених з України земляків наших та тих, що були змушені покидати рідні землі»
Відозву цю видало закордонне Представництво УГВР. Звернена вона до українців на чужині, а головно у Німеччині, де тепер (у часі написання статті. – Ред.) перебуває понад три мільйони українців, в тому щонайменше половина боєздатних чоловіків.
Відозва ця починається ствердженням, що проти ненависних гітлерівського і сталінського імперіялізмів створився великий революційний фронт поневолених народів.
«На Сході перед веде у цій святій боротьбі український народ. Сотні тисяч його вірних синів і дочок – наших братів і сестер з фанатизмом і самопожертвою героїв одчайдушно борються проти імперіялістичних загарбників, зразково об’єднані в дисципліновану й ідейно могутню Українську Повстанчу Армію. Вони борються за свою суверенну, справді вільну і ні від кого не залежну Українську Державу».
Далі відозва сповіщає, що в Україні створилась Українська Головна Визвольна Рада, яка очолює революційну боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу,
«На цей шлях боротьби вступив увесь український народ. На всіх українських землях, від Кавказу до Карпат, від Прип’яті до Чорного моря йде сьогодні завзята боротьба українського народу проти стадінсько-большевицьких загарбників, що знову поневолюють Україну. На сталінські намагання знищити нас як націю український народ відповів активно – збройною боротьбою проти окупанта».
Далі Відозва закликає всіх українців на чужині «на службу великій вивзольній справі, на допомогу нашим рідним землям».
«В новій дійсності мусять усі українці... виступити одною лавою як незалежний політичний чинник, що бореться тільки за Українську Державу у спілці з усіма народами, які готові визнати право українського народу на державне життя та його боротьбу проти німецького та московського імперіялізмів».
Нарешті, закликається усіх українців, «які розвинені сьогодні по чужині, перш усього до єдности. до спільної боротьби рам’я в рам’я з нашими братами з рідних земель».
Хай велика ідея нашого визволення і кривава боротьба наших братів єднає нас в одному всеукраїнському фронті».

(Від редактора: Ось ідейне обличчя Української Головної Визвольної Ради та початкова її діяльність у краю і за кордоном у світлі і’і власних друкованих видань. І треба ствердити, що з’ясована тут її ідеологія була віддавна мрією і тугою всіх національно думаючих українців.
А викристалізувалася вона в конкретну політичну дію у вогні революційно-визвольної боротьби українського народу проти ненависних і людожериих німецько-гітлерівського і московсько-большевицького імперіялізмів. Тим то створення Української Головної Визвольної Ради в середині 1944 р. – це справді одна з найпомітніших, найбільших національно-політичних подій в Україні за останню чверть сторіччя.
Організація Українських Націоналістів, що завжди ставилась позитивно до всіх здорових національних починів, завжди організовувала й виховувала народ до найбільших завдань нації, завжди ставила на першому місці справу революційної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, – вітає створення і діяльність Української Головної Визвольної Ради.)

Присяга вояка Української Повстанчої армії, затверджена УГВР і введена наказом Головного Військового Штабу ч. 7 з 19.VII.1944 р. передрук з журналу «Повстанець», ч. 1 за 1944 р.
Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.


КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ЧЛЕНІВ УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИ

А. Члени УГВР, які брали участь у Першому Великому Зборі УГВР

1.БІЛЕНЬКИЙ Ярослав (1883-1945), родом з Галичини, учитель гімназії, комісар ЗУ HP у Сокалі (1918—1919), професор Вишої педагогічної школи у Львові, викладач Львівського університету (1939— 1941), секретар Ради сеньйорів Української Національної Ради у Львові (1941—1942), обраний Генеральним Суддею УГВР. Автор статей про твори Шевченка, про Мазепу, з методики української мови.
2.ВОВЧУК Іван (12.1X1.900-14.V.1979), родом із Східньої України, в 1926 р. закінчив Харківський університет, науковиїі співробітник Інституту рослинництва в Харкові, Обраний Великим Збором УГВР третім заступником Президента УГВР. На еміграції – член Закордонних частин ОУН, член Центрального представництва українських еміфантів у Німеччині (1949-1950), Голова Організації Оборони Чотирьох Свобід України і редактор Вісника ООЧСУ (в Нью-Йорку).
3.ВОЛОШИН Ростислав (псевда: Павленко, Горбенко, Левченко, літературне псевдо А. С Борисєнко), (1911—22.УПМ944) родом з Дуб-нівського району Рівенської области. Загинув у бою з большевицьким відділом під час переходу фронту в селі Гаях Нижніх Дрогобицького району Львівської области. Син залізничного робітника. Голова Української студентської організації в Польщі (1933—34), член Президії Це-СУС і редакції студентських публікацій, політв’язень польських тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій, Крайовий Провідник ОУН ПЗУЗ, політв’язень большевицької тюрми (1939—41), Голова Обласної ради Рівенської области (після проголошення Акту ЗО червня 1941 p.), політв’язень німецької тюрми (1941—42), співорганізатор УПА та Командант запілля УПА на ПЗУЗ (1942—43). Предсідник на Третьому Надзвичайному Великому Зборі революційної ОУН в серпні 1943 року, де й обраний членом Бюра Проводу ОУН, Предсідник Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії в листопаді 1943 p., Предсідник Великого Збору УГВР в липні 1944 p., де й обраний Генеральним Секретарем внутрішніх справ УГВР.
4.ГРИНЪОХ Іван, священик (псевдо Всеволод, літературні псевда !. М. Коваленко, І. В. Діброва), (28.XIl.1907-l4.IX.i994), діяч організації Пласт, рукоположений священиком УГКЦ у Львові, доктор богословія, капелян українських студентів (1935—1939), капелян легіону ДУН (1941), співробітник Проводу ОУНСД (1942—43), учасник III Надзвичайного Великого Збору ОУН в серпні 1943, обраний членом Головної Ради ОУН, член Референтури Зовнішніх Зв’язків (ОУН) – в 1943—44 pp., головний представник українських делегацій на переговорах із польським підпіллям, із румунами й угорцями (1943—44), учасник Великого Збору УГВР, де й обраний другим Заступником Президента УГВР. Член Закордонних Частин ОУН (до 1948 p.). Голова Президії Закордонного Представництва УГВР, професор теології в Українському Вільному Університеті (Мюнхен), дійсний член Наукового Товариства ім, Шевченка.
5.ДУЖИЙ Микола (псевд: Вировий, Мирон, літературний псевдонім М. К. Карівський), нар. 13.XII. 1901 в с Карові Сокальського району Львівської области, помер 18.V.1955 р. у Львові, Син селянина. Підхорунжий УГА (1918—1920), студент Історичного факультету Львівського таємного Університету (1921 – 1925), абсольвент школи підхорунжих польської армії, член У ВО, студент Гуманістичного факультету Львівського Університету, магістер філософії, редактор «Студентського шляху» (1931), співредактор українських націоналістичних видань, секретар Головного Виділу Товариства «Просвіта» (1933—1939), редактор просвітянських видань, працівник УЦК в Кракові і у Львові, в 1940 р. – керманич відділу культурної праці, член делегації Референтури Зовнішніх Зв’язків ОУН у переговорах з румунами в Кишинев! (1944) учасник і Секретар Президії УГВР (1944—1945), головний редактор журналу УПА «Повстанець» (1944—1945), співредактор підпільних видань ОУН, УПА, УГВР, сотник УПА з датою старшинства 15 квітня 1945, відзначений Бронзовим Хрестом Заслуги УПА. Загазований у криївці, 4.V1.1945 р, потрапив до рук НКВД. Засуджений на кару смерти, яку пізніше замінено на 20 років каторги. Під час слідства ніколи не виявив своєї участи в УГВР. Звільнений за станом здоров’я, прибув до Львова 6.V. 1955, помер через 12 днів.
6.ЛЕБЕДЬ Микола (псевд: Максим Рубан, Олег, Ігор, Ярополк, Вільний, Марко й ін.), нар. 23.XI.1910 в с Нові Стріличі Жидачівського району Львівської области). Син кравця. Одружився у тюремній капличці з політичним в’язнем – Дарією Гнатківською, яку на Варшавському судовому процесі за вбивство міністра Пєрацького засуджено на 15 років тюрми (Прим.: Варшавський судовий процес проходив у 1935—36 pp.). Член 7-го куреня пластунів у Львові, організатор першої підпільної «п’ятки» Юнацтва, організатор і керівник Юнацтва в гімназії від 1929 р. Абсольвент гімназії 1930 р. Зв’язковий між Крайовою Екзе-кутивою ОУН ЗУЗ та ПУН за кордоном (1932—34). Затриманий гестапо в Німеччині у 1934 p., виданий польській поліції за підозрою у вбивстві міністра Пєрацького. Засуджений на кару смерти у Варшавському процесі. Присуд замінено на довічну тюрму. Звільнений із тюрми в 1939 р. Член Революційного Проводу ОУН (під керівництвом Степана Бандери) в 1940 p., учасник Другого (Краківського) великого Збору ОУН (1 – 3.(V.I941), де обраний Другим Заступником провідника ОУН. У Державному Правлінні в липні 1941 р. призначений на пост міністра державної безпеки. Як «урядуючий провідник» після арешту-вання Степана Бандери і Ярослава Стецька в 1941 р. – головний організатор протигітлерівського резистансу. Організатор Першої (вересень 1941 p.), Другої (квітень 1942 р.) і Третьої (лютий 1943 р.) Конференцій ОУН в Україні. Учасник ІП Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25.VIH. 1943 p.), обраний Головою Головної Ради ОУН і керівником РЗЗ (Референтури Зовнішніх Закордонних Зв’язків) (1943— 44 p.), учасник УГВР, обраний на Генерального Секретаря Закордонних Справ. З доручення Президента і Генерального Секретаря УГВР виїхав на Захід для дипломатичної діяльности, член 34 ОУН до 1948 р. Засновник фірми-корпорації «Пролог» у Нью-Йорку (1952—74 pp.). Мешкає в Йонкерсі (штат Нью-Йорк, США).
7.ЛОҐУШ Омелян (псевд: Іванів, Євген, літературне псевдо О. І. Степанів), нар. 1912 р. в Галичині, одружений з Катериною Меш-ко у підпіллі. Студентський діяч у 30-х pp., референт пропаганди в Крайовому Проводі ОУН ПСУЗ (Південно-Східніх Українських Земель) у Дніпропетровську, 1942—43 pp., учасник НІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в серпні 1943 p., член Головного Проводу ОУН, референт пропаганди, один із головних організаторів проведення Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії в листопаді 1943 р. на Волині, учасник Великого Збору УГВР. Відправлений разом із дружиною Катериною Мешко на еміграцію в Західню Німеччину і США.
8.МЕШКО Катерина {псевда: Верещак, літературне псевдо М, В-ак), родом із Дніпропетровської області, нар. 1912 p., інженер, одружена з Омеляном Логушем у підпіллі. Обласний провідник ОУН Запорізької, Кримської і Луганської областей (1942—43 pp.), активний учасник Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії у листопаді 1943 p., учасниця Великого Збору УГВР. Делегована на еміграцію до Західньої Німеччини і США.
9.МУДРИЙ Василь (псевда: Вавринич, літературне псевдо Я. В. Боровим), нар. 19.111.1893 р. у с Вікні Гусятинського району Тернопільської области, помер 19.111.1966 р. в Нью-Йорку. Член Земської управи в Проскурові (Хмельницький) у 1918—19 pp. Співорганізатор, скарбник, секретар Львівського таємного університету (1921—25 pp.), заступник Голови Головного Відділу Товариства «Просвіта» у Львові. Співзаснов-ник, заступник голови У НДС {Українське Національно-Демократичне Об’єднання), голова партії 1935—39 pp., віцемаршалок сейму Польщі.
Учасник Українського національного Комітету в Кракові 1941 p., учасник УГВР, обраний Першим Заступником Президента УГВР. Еміфував, у США став екзекутивним директором Українського Конгресового Комітету Америки, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка.
10. ОСЬМАК Кирило (псевда: Псельський, Гірняк, Шишацький), нар. 9.V.I890 в містечку Шишаках (Полтавщина), загинув 16,V. 1960 р. у Владимирській тюрмі (Росія). Вищу освіту здобув у Московському сільськогосподарському Інституті (1910— 1916), студентську практику проходив на Волині, Кубані, Сибірі. Член Центральної Ради 1917—18рр. Заарештований у Харкові в 1928 p. Засуджений за «справою» СВУ на 5 років ув’язнення, достроково звільнений. В 1941 – 1943 pp. підтримував зв’язки з ОУН у Києві, на Великому Зборі обраний Президентом УГВР. ІЗ.IX.1944 р. заарештований і ув’язнений большевиками у Дрогобичі (1944—47 pp.), згодом перевезений до Владимирської тюрми, де й загинув. Чекісти довго не знали, що в їхніх руках Президент УГВР,
11.ПЕЛЕНСЬКИЙ Зенон (псевда: Зеленко, Ходя), нар. 26.ViI.I902 p. в с. Тулиголови (Березень) Городоцького району Львівської области, помер 30.Х.1979 р. в Мюнхені. Учасник Першого (установчого) Великого Збору (Конгресу) 1929 р. у Відні. Член ОУН до 1934 р. Політв’язень польських тюрем. Активний член УНДО (1935—1939). Головний редактор націоналістичного (легального) тижневика «Український голос», що виходив у Перемишлі 1928—1929, співредактор інших періодичних видань. Учасник Великого Збору УГВР, обраний членом Президії УГВР. Член Закордонного Представництва УГВР, редактор мюнхенського тижневика «Українська трибуна», голова Спілки українських журналістів у Західній Німеччині (1967—1969).
12.ПОЗИЧАНЮК Йосип (псевда: Шугай, Шаблюк, Євшан, Рубай-гада. Стожар, Чубенко), родом з Осередиіх Українських Земель, народився в селі Дашеві Ілліиеиького райну Вінницької области в 1913 р., загинув 22 грудня 1944 р. (в деяких джерелах подано 21.XII.1944 p.). Закінчив Ніжинський Інститут Соціяльного Виховання. Висланий до Львова на працю журналістом за першої большевииької окупації Захід-ньої України. Член ОУН від 1941 p., державний секретар Міністерства інформації і пропаганди Українського Державного Правління, учасник Північної похідної групи, арештований німцями у Василькові ЗІ серпня 1941 p., після звільнення з тюрми в Німеччині повернувся в Україну і долучився до підпільної праці. Учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25 серпня 1943 р.) і Великого Збору УГВР (11-15 липня 1944 p.).
13.ПОТІШКО Василь, нар, 4.IV.I895 р. в селі Лабунь Житомирської обл., помер 5,111.1991 в Ваффало (США) – учитель, член Центральної Ради, військовий інспектор Армії УНР, живучи в СССР, часто міняв місце перебування. Автор проекту «Плятформа УГВР», учасник Великого Збору УГВР. На еміграції організатор Центрального об’єднання українських професійних спілок, член Закордонного Представництва УГВР.
14.ПРОКОП Мирослав, (псевдо Володимир, літературні псевда: М. В. Вировий, О. С. Садовий, В. В. Садовий), нар, 6.V.1913 р. в Перемишлі. Одружений з Любою Комар (засуджена в процесі «59-и» в січні 1941 р. у Львові). Член Пласту, закінчив гімназію у Перемишлі в 1931 р., член ОУН, окружний провідник ОУН в Перемишлі, політв’язень польських тюрем (1933—1937), студент юридичного факультету Львівського університету, редактор журналу «Студентський вісник» (1937—39), ред. Української пресової служби (1939—1941). Крайовий референт пропаганди Півн. ОУЗ у Києві в 1942, референт пропаганди ОУНСД, учасник делегації для переговорів з польським підпіллям, редактор журналу ОУН «Ідея і Чин» (1943—1944), учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН, член ініціятивного Комітету для створення УГВР і учасник Великого Збору УГВР, обраний членом Президії УГВР. За кордоном член Закордонних Частин ОУН (до 1948 p.), автор політичних статей. Голова Середовиша УГВР, доктор права, член Наукового товариства ім. Шевченка. Автор обширних праць «Україна і українська політика Москви», «Напередодні незалежної України».
15.РЕБЕТ Дарія (псевдо Орлян), нар. 26.П.1913 р. в Кіимані на Буковині, померла ~ 5.Г1992 в Мюнхені. Дівоче прізвище Цісик. Аб-сольвент Католицького університету в Любліні, магістер права. Референт Юнацтва Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ, політв’язень польської тюрми. Учасниця Другого Великого Збору ОУН і Третього Надзвичайного, обрана членом Головного Проводу ОУН. В березні 1943 р. член Ініціятивного Комітету для створення УГВР, автор проекту «Устрій УГВР», на Великому Зборі УГВР обрана членом Президії УГВР. Одружена з націоналістичним діячем Л, Ребетом. На еміграції член Закордонних Частин ОУН до 1948 p., автор статей на суспільно-політичні теми.
16.ТУРУЛА Павло (псевдо Яворівський), нар. 11.V.1909 р. в с Ри-п’янці Калуського району Івано-Франківської обл. Гімназію закінчив у Львові, хемічні студії в Ґданську і Цюріху (Швайцарія), доктор хемічних наук, професор хемії у Фармацевтичному інституті у Львові (1942—44), керівник лябораторії, яка готувала ліки для мережі ОУН і збройних відділів УПА, У не. Член ОУН, учасник Великого Збору УГВР, за кордоном – член Закордонного Представництва, а відтак Середовища УГВР. Мешкає у США.
17. ШАНКОВСЬКИЙ Лев (псевда Дзвін, Мартович), нар. 9.ІХ.1903 р. в с. Дулібах Стрийського району Львівської области. Член Пласту, воїн УГА та Армії VHP. Закінчив вищі студії у Львові й у Варшаві, вчитель середніх шкіл. Співробітник Референтури Зовнішніх Зв’язків (РЗЗ, го лова Ініціятивного Комітету для створення УГВР у березні 1944 р. Член делегації українського підпілля для переговорів з румунами в Кишиневі, учасник Великого Збору УГВР. На еміграції член Закордонного Представництва УГВР. Автор багатоьох праць з історії українського війська, про УГВР, про Похідні групи ОУН у 1941 p., нарису «Українська Повстанча Армія» тощо.
18. ЧУЙКО П»яро, нар. ЗО.Х. 1894 в Запорізькій обл., помер 15.IV.1970 р, в США. Учасник Визвольних змагань в 1917—20 pp. Учитель, викладач фізики й математики в інститутах. Часто міняв місце перебування. Заарештований у 1941 році німцями, після звільнення переїхав до Галичини. Учасник УГВР, член Закордонного Представництва УГВР.
19.ШУМОВСЬКИЙ Павло, родом з Волині, нар. у 1899 р. Закінчив студії агрономії та ветеринарії за кордоном, доктор зоотехніки й біології. Ректор Вищої афономічної школи у Дублянах поблизу Львова (1939— 1944), учасник УГВР. Автор багатьох наукових праць, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, Вільної Академії Наук.
20.ШУХЕВИЧ Роман (псевда Щука, Дзвін, Тур, Тарас Чупринка, Роман Лозовський (в УГВР), Чернець та ін., літературне псевдо Чагар) – нар. 30.Vl.1907 у Львові, загинув 5.Пі.1950 р. в Білогорщі поблизу Львова. Син повітового судді. Одружений з Наталкою Березинською (1910 р. н,), сестрою революціонера-бойовика Юрія Березинського (1912 р. н., загинув у Городку біля Львова 30 листопада 1932 p.). Член Пласту (1922—1930), член УВО (1923—29), проходив вишкіл у польському війську (артилерія, 1928—1929). Член ОУН від 1929 p., спортовець. Студіював у Політехніці в Гданську і у Львові. Бойовий референт Крайо-пої Екзекугиви ОУН ЗУЗ (1930—1934), в’язень польського концентраційного табору в Березі Картузькій, член Штабу «Карпатської Січі» (1938-1939), Крайовий Провідник ОУН на західніх окраїнних землях і головний референт зв’язку з підпіллям на Рідних Землях (1939—1941), Член Революційного Проводу ОУН під керівництвом Степана Бандери. Політичний керівник Дружин Українських Націоналістів (1941), заступник міністра оборони в Державному Правлінні (1941), Військовий Референт Проводу ОУН, від 13 травня 1943 р. Голова Бюра Проводу ОУН, учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН, Головнокомандувач У ПА, учасник Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії (21—22 листопада 1943 p.), учасник Великого Збору УГВР, обраний Головою Генерального Секретаріяту і секретарем військових справ (під псевдом Роман Лозовський), Нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги 1 кляси. Генерал-хорунжий УПА, автор статей на політичні й військові теми.


Члени УГВР, які дали згоду на членство в УГВР, але не мали змоги брати участь у першому Великому Зборі УГВР

1. БАГРЯНИЙ (ЛОЗОВ’ЯГА) Іван (1906-1963) – поет, письменник, репресований большевиками, на еміграції відновив літературну працю, прихильник революційної ОУН, але в 1946 р. відійшов, утворюючи на спілку з іншими так звану Українську Революційно-Дємократичну Партію (УРДП). Бафяний – лідер цієї партії (1948—1963), в основу профамових засад було покладано боротьбу проти совєтського режиму та створення української самостійної держави. Згодом у партії утворилось два крила («праве» й «ліве»).
2.ВРЕЦЬОНА Євген (1905-?) – провідний діч УВО і ОУН, за фахом – інженер-хемік, один із організаторів військових частин у Закарпатській Україні (1939), член УГВР, учасник Закордонного Представництва УГВР.
3.ГАЛЯНТ Микола, священик (1875—1945) – доктор богослонія, гімназійний катехит і референт Митрополичої консисторії УҐКЦ у Львові, член УГВР, заарештований большевиками 11 квітня 1945 р.
4.МАЛИНОВСЬКИЙ Олександр, священик (1889-1957), церковний і фомадський діяч, 1940—46 – апостольський адмінісфатор Лем-ківшини. На еміграції – ректор Української Католицької Духовної Семінарії у Німеччині.
5. ОХРИМОВИЧ Василь (псевда Пилип, Грузин, Кузьма), нар. 25.V.1914 у Львові, загинув 19.V.1954 в Києві. Член ОУН, політичний в’язень польського концентраційного табору у Березі Картузькій (1935— 1936), в 1938 р. засуджений у Тернополі на 10 років тюрми. Член Українського Національного Комітету в Кракові 1941 p., староста Тернопільської области (1941), крайовий провідник ОУН ЗУЗ (1943), учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН. Найактивніший член Ініціятивного комітету для створення УГВР, член УГВР. На еміфації – член Закордонного Представництва УГВР, член 34 ОУН (до 1948 p.). З 195! р. повернувся в Україну, включився у підпільну боротьбу, керівник ОУН Карпатського Краю. Одержав військовий ступінь майора – політвиховника УПА. Нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги УГВР II кляси. Підступно схоплений у 1954 р. органами МҐБ, засуджений на кару смерти, страчений.


Кооптовані члени УГВР

1. ДЯКІВ Осип (псевда Горновий, Осипенко, Артем, Гончарук, Наум, 147), нар. 41.V[.1921 p. в с. Олесині Козівського району Тернопільської области, загинув 28.XI.1950 р. біля села Великополе Яворівського району Львівської области. Закінчив Бережанську гімназію, студент Львівського університету, заарештований і засуджений большевиками, вирвався з Бердичівської тюрми в липні 1941 р. Член Крайового проводу Юнаїггва ОУН, редактор журналу «Юнак» (1943—1944), член Головного осередку пропаганди при Проводі ОУН (1945—1948), Провідник Львівського краю ОУН (1948—1950), член Проводу ОУН від літа 1949 p., член УГВР і заступник Голови Генерального Секретаріяту УГВР від літа 1950 р. Нагороджений Золотим і Срібним Хрестами заслуги, підвищений до рангу сотника – політвиховника УПА. Один із головних ідеологів збройної боротьби, автор численних публікацій на ідеологічно-політичні теми.
2.ЗЕЛЕНИЙ Г. (псевдо). Ім’я та прізвище невідомі. Під документами «Звернення Воюючої України до всієї української еміграції (жовтень 1949) стоїть підпис незідентифікованої особи «член УГВР, проф. Г, Зелений».
3.КУК Василь (псевда Леміш, Коваль, полковник Коваль, Юрко Медвідь), нар. 11.1.1913 р. в с Красному Золочівського району Львівської области, син залізничника. Одружений у підпіллі з Уляною Крючен-ко (з Дніпропетровщини, с. Сурсько Литовське). Член Пласту, УВО від 1929 p., організатор Юнацтва ОУН від 1930 р. Закінчив гімназію у Золо-чеві в 1932 р. Студент юридичного факультету Люблінського університету (1932—1933). Працював інспектором «Просвіти» в Золочівському повіті, член повітової Екзекутиви ОУН і зв’язковий до КЕ ОУН у 1933 p., політв’язень польських тюрем (1933—1936), повітовий провідник ОУН Золочівщини. Учасник військових курсів ОУН у Кракові (1940— 1941) учасник Другого Збору ОУН у Кракові, член Проводу ОУН і його організаційний референт від 1941 p., учасник проголошення Акту ЗО червня 1941 р. у Львові, член керівництва Похідних груп ОУН. Заарештований німцями 31 серпня 1941 року у Василькові біля Києва, втікає під час конвоювання з Дмитром Мироном і Тарасом Онишкевичем, переходить у підпілля. Крайовий провідник ОУН ПівдСУЗ (в Дніпропетровську 1942-1943), Крайовий Провідник ОСУЗ (1943-1949), Крайовий Командир УПА-Південь (1944—1949), ініціятор створення влітку 1944 р. на Волині НВРО (Народньо-визвольна Революційна Організація). У 1947 р. заступник Голови Проведу ОУН, заступник Голови Генерального Секретаріяту УГВР. В липні 1950 р. іменований полковником, затверджений Головним Командиром УПА, Головою Проводу ОУН, Головою ГС УГВР. Підступно схоплений живим 23.V.1954 р. в дорозі на Волинь, політв’язень тюрми МҐБ в Києві (1954—1960).
4.ФЕДУН Петро (псевда Полтава, Петро Полтава, Волянський, Север, 99), нар. 24.11.1919 р. у с. Шниров! Бродівського району Львівської области, загинув 22.XII. 1951 р. на Івано-Франківщині. Закінчив гімназію у Бродах у 1938 р., член ОУН, студент медичного факультету Львівського університету. В лавах червоної армії воював на совєтсько-фін-ському фронті в 1940 p., проти Німеччини в 1941, потрапив у полон, з якого втік. Студіював у Львові (1942—1943). Редактор журналу «Юнак», Крайовий провідник Юнацтва ОУН (1942—1943). Влітку 1944 р. начальник політвиховного відділу КВШ УПА-Захід (1944—46), підвищений до сотника —політвиховника УПА з датою старшинства 22.1.1946 p., керівник Головного осередку пропаганди ОУН, редактор підпільних видань від 1946 p., керівник Бюра інформації УГВР (1946—1951). Нагороджений УГВР Срібним Хрестом заслуги в 1947 р. Член Головного Проводу ОУН від літа 1948 p., член УГВР від літа 1950 p., підвищений до майора – політвиховника УПА в 1950 p., заступник голови ГС УГВР (1950—51), автор багатьох публікацій, головний ідеолог збройного підпілля. Нагороджений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги 1 кляси та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».
5.ХМІЛЬОВСЬКИЙ Микола, священик (псевда Лаврівський, Аксі-ос, 100) нар. 18.V.I880 в с. Покропивній Козівського району Тернопільської области, помер ЗО.IV. 1963 р. у Мшані Городоцького району Львівської области; військовий капелян УГА (1919 p.), духовник і директор Золочівської гімназії до 1931 p., радник Митрополичої консисторії УГКЦеркви у Львові, член УГВР від 1947 р. Заарештований большевиками 31 березня 1950 p., звільнений у 1954 р.


ОКУПАНТИ МІНЯЮТЬСЯ, УПА ПРОДОВЖУЄ БОРОТЬБУ

Марш «Сіроманців»

Із гір Карпат лунає пісня Волі,
Із гір Карпат несеться Волі зов...
Там синьо-жовті лопотять прапори —
Там вже заграла українська кров.
Там борами мандрують «Сіроманці»,
На плечах кріс, «граната у руках...
Батьківщини це вірнії повстанці
Виконують Провідника наказ.
Бандсра шлях до Волі нам покаже...
З Його наказу йдемо на пробій!
І розіб’єм – розгромим кодло враже,
Запалимо визвольний буревій...
Гей, рідний брате Заходу і Сходу,
До нас єднайсь в ударний моноліт!
Ми Україні виборем свободу,
Загарбницький повалимо ми світ!
Тобі на Славу, Україно-Мати,
Ми ЗНИЩИМ ката, Волю принесем!
І загримлять повстанські скрізь гармати
На поздоров з Твоїм Воскресним Днем...

Текст цієї пісні вперше опублікований у журналі «Повстанець», ч. 4, за березень 1945 р. Під назвою «Сіроманці» виступав так званий Рогатинський курінь, що входив до складу Воєнної Округи (ВО) «Лисеня» УПА-Захід. У 1944 році командиром «Сіроманців» був Дмитро Карпен-ко-«Яструб», родом з Полтавської области (старший ляйтенант – танкіст червоної армії). Карпенко одержав призначення на командира куреня у ранзі хорунжого. Курінь під його командою провів низку завзятих і успішних боїв проти большевицьких карально-репресивних загонів НКВД. Найвідоміший бій «Сіроманців» відбувся 29 вересня 1944 року під Уневом (місто Унів перейменоване за часів больше ви иької окупації на Міжгір’я – Золочівський район Львівської области. – Ред.). Карпенко загинув під час успішного наскоку на районний центр Нові Стрілища в грудні 1944 р. Посмертно командир «Сіроманців» підвищений до сотника та нагороджений УГВР найвищою відзнакою – Золотим Хрестом бойової заслуги УПА I кляси.

В наступному (подвійному, за квітень-трапень 1945 p.) числі «Повстанця» у зв’язку із закінченням російсько-німецької війни Роман Шухевич, підписуючись від того часу псевдом Тарас Чупринка, звернувся зі словом до бійців і командирів УПА, яке публікуємо повністю.


Бійці і комаццири Української Повстанчої армії

Гітлерівська Німеччина остаточно розгромлена і розбита.
Не боятися більше українському народові ні винищування у газових камерах, ні масових розстрілів цілих десятків сіл озвірілими гестапівцями. Не буде вже німець бити по лиці свободолюбного українського се-.’іянина, ні відбирати його землі, щоб повернути його в раба німецького пана. Не гнатиме тисяч і десятків тисяч робітників і селян у новітній исир – в Німеччину. Не ждатиме український інтелігент своєї черги, ко-.’іи його фізично знищать, бо він міг би в прийдешньому бути постійною іагрозою для окупанта. Західній варвар не буде вже панувати на українській землі.
Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому фабити українське село, не допускали до вивозу [людей] в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і палення сіл... У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу.
Та з розвалом Німеччини вернувся і розгосподарився в Україні ще гірший окупант – Росія. Від віків поневолюючи Україну, вона не зре-зиґнує з неї ніколи, незалежно, чи в неї царський режим, чи «найдемо-кратичніша в світі республіка». 1 саме оця «соціялістична республіка» вирішила остаточно покласти край українським самостійницьким змаганням. Скувавши весь народ у нову соціяльну систему державного капіталізму, пануюча кліка створила жахливі економічні умовини, щоб перемінити свободолюбну людину у вічно голодну тварину, що ні про що інше не вміє думати, як про їжу. Ввівши культуру «по формі національну, а по змісту соціялістичну» соввлада руками українських заляканих рабів тичин, бажанів, вишень, возняків насильно прищеплює Україні російську культуру (Прим.: в тому часі в большевииькій пресі, що появлялася на Захіаньо-Україиських Землях, від часу до часу публіковано «звернення’^ до українських повстанців, щоб вони не воювали проти большевииьких окупантів, щоб ішли до окупанта «з повинною» тоило. Такі «звернення» підписували члени так званого українського радянського уряду», «українські комуністи», що фактично були агентами московського імперіялізму. Врешті окупанти змушували підписувати, а то й не питаючи згоди, самі підписували такі «заклики» прізвищами українських діячів культури тощо. Роман Шухевич не мав і не міг мати злости на письменника Остапа Вишню (Павла Губенка), засудженого большевиками в 1934 році, якого дотерміново звільнили й змусили «писати для влади». Згодом чекісти знову переслідували письменника Вишню. Роман Шухевич високо цінував і відомого франкознавця та досліаника української літератури академіка Михайла Возняка = автора відомої брошури, виданої 1920 р. у Відні, «Самостійна Україна», за яку большевики збиралися Возняка судити.).
Для більшого одурення українських мас [больщевииький окупант] створює в Україні ще й комісаріяти оборони й закордонних справ, які не мають ніяких прав, хіба тільки [щоб] вихвалювати Сталіна. Незнаний в icтopії людства терор, провокації мають остаточно перетопити в російськім горнилі український народ, шо має назавжди забути, що він був самостійним, і погодитися бути вічним наймитом «старшого брата» – новітньої великої Росії. Для свободолюбних мас має ця «найдемокра-тичніша республіка» сибірську тайгу, Соловецькі острови, масові розстріли, палення сіл, штучні голоди та інші «новітні» виховні засоби.
Та український народ і тепер не скапітулював перед наступаючим ворогом. У 1943 р. Вам, Українські повстанці, передав він зброю в руки з наказом до останнього боронити Ідею української самостійпости. З неперевер-щеною стійкістю і героїзмом, з небаченою до цього часу вірою й запалом виконуєте Ви вже більше як два роки цей наказ Нації. Ні голод, ні інші недостачі, ні терор щодо Ваших родин не захитали Вашого завзяття, Вашої віри в перемогу. Ще завзятіша, ще успішніша боротьба є Вашою відповіддю на всі підступні «звернення уряду УРСР». Ви добре пам’ятаєте, що так само старалася розкладати Росія воїнів Мазепи, так само «дарувала» провини українським повстанським загонам у 1920 – 23 pp. Всіх, що далися обманути, «нагороджено» каторжними роботами чи розстрілами, як тільки вони перестали бути потрібними Росії. Коли Ви раз ступили на шлях боротьби зі сталінським режимом, то не на те, щоб перед ним капітулювати, бо з ворогом, що загрожує існуванню Нації, треба боротися на життя або смерть. Я впевнений, що зброї, яку Ви одержали з рук Нації, не посоромите і прийдешнім поколінням передасте своє ім’я, вкрите безсмертною славою.
Українські Повстанці! У світі ще не заіснував мир. Революційні рухи поневолених народів та протиріччя між західніми державами і СССР зростають. Росте у всьому світі свідомість, що несе зі собою ідея «диктатури пролетаріяту», голошена з Кремля. В боротьбі проти нього Ви сьогодні не самі! Завзяті серби, хорвати ведуть бої проти московського ставленика Тіто, болгари також підіймаються проти кривавого терору, принесеного «союзним» СССР, Гори Семигорода залюднилися тими румунами, що не піддалися Росії. Навіть мала Словаччина веде партизанку проти наїзника. Польські патріоти саботажами і збройною боротьбою нідповідають на намагання Сталіна їх поневолити. Ряди борців проти східнього сатрапа ростуть. Це все створює сприятливі умовини для нашої дальшої боротьби і наближає момент розвалу СССР.
Дотримати зброю в руках до тієї хвилини і станути на чолі воюючих проти Сталіна мас – Ваше священне завдання. Вірю, що Ви виконаєте його з честю і фанатизмом, як виконували всі дотеперішні завдання. Новими методами боротьби, пристосованої до нової обстановки, лайте відповідь ворогові на його наступ.
З незламною вірою перед , до перемоги!
Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!
Вічна хвала тим, шо полягли у боротьбі з наїзником!
Слава Україні!
У травні 1945 р. Тарас Чупршпса, Головний Командир УПА


ЗВЕРНЕННЯ ОУН ДО НАРОДУ

(після закінчення совєтсько-німецької війни у 1945 р.)
(Примітка: після Наказу Головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича-Тараса Чупринки, що був опублікований у журналі «Повстанець» у травні 1945 року в зв’язку із закінченням російсько-німеиької війни, наступного місяия (у червні 1945 р.) Організація Українських Націоналістів на Рілиих Землях опублікувала Слово ОУН до Українського Народу окремим виданням, а також у підпільному журналі «Шлях Перемоги» під редакцією Михайла Дяченка-«Боєслава» і в інших друкованих підпільних органах. Автор «Слова» – Петро Дужий.)

Слово Організації Українських Націоналістів до українського народу

Український народе!
В умовах безприкладно жорстокої окупаційної дійсности, під важким ярмом сталінсько-большевицького імперіялізму, що загарбав усі українські землі та посягнув на землі інщих європейських народів, в умовах широкої священної боротьби, яку Ти підняв проти загарбництва за своє національне і соціяльне визволення, за побудову Української Самостійної Соборної Держави, – Організація Українських Націоналістів приносить Тобі слово правди і розкриває ворожу брехню, що за її допомогою окупант намагається вирвати у Тебе віру в справедливість нашої справи й нашу перемогу, Організація Українських Націоналістів вказує, куди і як Тобі далі прямувати до Обітованої Землі.
Українці й українки!
Більше трьох років за неподільне право панувати в Україні й по-па-разитськи ексгілуатувати її багатства, за право поневолювати і повернути у безвільних рабів волелюбний Український народ, билися між собою два імперіялістичні хижаки: гітлерівсько-німецький і сталінсько-боль-шевицький імперіялізми. Зі становища Українського Народу різниці між цими імперіялістами не було, бо однаково осоружні йому були як невільницькі пута гітлерівських панів «вищої раси», так і сталінське ярмо. Тим то Український народ з однаковою силою проти цих двох імперіялістів боровся, не зважаючи на те, шо таким чином створював собі два фронти. Боротьба на два фронти для Українського Народу не була легка. З однаковою гостротою і запеклістю вона проходила скрізь там, де імперіялісти, в обличчі рішучої революційної постави Українського Народу та його могутніх визвольних змагань знаходили для їх поборювання спільну мову і допомагали собі взаємно в тому підлому ділі. Спільна мета цих загарбливих хижаків та факти явної й таємної співпраці між ними у винищуванні Українського Народу і його революційно-визвольного авангарду – українських революціонерів-самостійників, більш чи менш координованої дії сталінського НКВД і гітлерівського гестапо дають найвірнішу оцінку тим найзапеклішим ворогам України і викривають їх справжнє обличчя.
Що приніс і що готував для Українського Народу гітлерівсько-німецький імперіялізм?
Зайнявши в 1941 р. місце сталінсько-большевицьких окупантів в Україні, гітлерівсько-німецькі загарбники зразу розкрили свої пляни. Мету свого походу на Україну вони ясно й цілком недвозначно визначили в своїх божевільних теоріях. Гітлерівські ідеологи писали тоді, що «шлях до панування над усією Європою веде через підбій України» – «батьківщини гєрман», «святої землі майбутнього німецького народу...»
Виходячи з таких теоретичних заложень, гітлерівці почали здійснювати свою жахливу криваву практику. Загарбуючи Україну, вони намагалися грати ролю господаря, зовсім не рахуючись з волею і голосом справжнього його господаря – Українського Народу.
Акт проголошення Української Держави ЗО червня 1941 p., яким Український Народ по дводесятирічній большевицькій неволі заявив своє священне право на державну самостійність, гітлерівські варвари потоптали, виарештовуючи Голову й Членів Українського Державного Правління.
Українські землі гітлерівські наїзники пошматували кордонами на райх-скомісаріяти, генеральні губернії, трансністрії та зони воєнної окупації.
В жахливий спосіб різними нечуваними методами вони почали фізично винищувати українське населення, боячись «значної розмножувальної сили слов’янських народів», переслідуючи ганебну мету – винищити європейські народи, а Европу «зробити батьківщиною германської раси».
Понад три мільйони здорових мужчин і жінок вивезено з України до Німеччини на каторжну роботу, а майже таку саму кількість винищено розстрілами, шибеницями, в’язницями, концтаборами, виголоджупан-ням та спалено в горезвісних німеціїких душогубках.
Українські селяни не відчули жодних полегиі, бо новий окупант затримав загалом без змін випробувану большениками колгоспну форму сільського господарства, як таку, що дає найкращі можливості всебічної експлуатації селянства. Змінено тільки назву «колгосп» та «громгосп».
Українські самостійники заздалегідь розшифрували гітлерівські пля-ни. В підпільних виданнях роз’яснювалося тоді українському селянству, що ,.т. зв. «німецька земельна реформа» в Україні – це тільки політично-господарський маневр загарбника. Його мета – закріпити свою владу шляхом створення видимости визволення і відвернути Український Народ від боротьби за свою владу. Німецька земельна реформа цілком не відповідає інтересам усього селянства і взагалі інтересам усього народу через свою експлуататорську суть, її практична мета – витиснути якнайбільше хліба і робочої сили з України» {Політичні Постанови І! Конференції ОУН, квітень 1942 p.). Правильність такої тези знайшла потім своє потвердження у практичному здійснюванні гітлерівських плянів.
Важкі матеріяльні умови українського робітництва змушували його тікати на села в поіиукуванні хліба, бо безприкладна експлуатація робітників німцями не давала їм жодних підстав на життя, а лише на напівдике животіння.
Українську інтелігенцію в жахливий спосіб винищувано, письменники не могли публікувати своїх творів, наукових робітників позбавлено умов їх праці, театри урухомлено тільки для того, щоб вони уприємнювали хвилини представникам «вищої раси’’, смирно-боязливих інтелігентів заставляли писати за большевицькими зразками похвальні пісні, нариси і статті на честь Гітлера-«визволителя» і його кліки, а у випадках гідної і чесної постави українських інтелігентів знищувано або запроторювано до німецьких соловків – різних берлінів, гамбургів і нюрнбергів – на каторжні роботи.
Одною з диковинних займаницьких практик було насильне пересе-лювання українців в інші райони і насаджування на їх місце німецьких колоністів. Були навіть намагання усунути наше національне ймення, заборонено поширювати книжки ідеологічно-політичного та історичного змісту. Українські школи німці позакривали, вони дозволили тільки на початкові 4-клясові школи та т. зв. фахкурси, бо гітлерівському окупантові нецікаво було мати в Україні вчених українських людей. «Найбільшим шастям», яким обдаровували німці населення України, була важка і виснажлива праця на нових панів.
У матеріяльному відношенні пороблено для українців такі великі обмеження, щоб українець не міг і подумати про інші справи, як тільки про те, щоб не загинути на своїй багатій землі з голоду.
Та всі ті страхіття гітлерівського панування в Україні не заломали Українського Народу, не змусили впасти перед ворогом на коліна. А коли тут чи там і появлялися слабодухи й маловіри, шо в наслідку своєї політичної короткозорости бачили спасіння в гітлерівській Німеччині, – то народ зумів отрястися від цієї рабської нечисти. Народ добре знає ціну всяким вислужницьким елементам, тим, що запродалися гітлерівському окупантові і по суті в нічому не різнились від всяких Корнійчуків, бажанів і галанів, які, своєю чергою, поклялися вірно виконувати накази червоного кремлівського ватажка. Не допомогли гітлерівським наїзникам прихилити симпатії Українського Народу до Німеччини наймані слуги українського походження, так як не допомогли їм фальшування правди та брехливі видумки про «співпрацю» українського революційно-визвольного самостійницького руху з большевиками. Всі ворожі удари тільки відкривали перед Народом справжнє обличчя наїзника, на всі ці удари Народ відповідав широкою акцією всенародної самооборони в час найфізнішого наступу на Український Народ, тоді коли слабодухам здавалося, що вже «все пропало», Український Народ разом з організаторами революційно-визвольного руху – українськими самостійниками – відстоював власні моральні позиції та скріплював боротьбу шляхом організації і швидкого спотужніння народньої збройної сили Української Повстанської Армії. Боротьба УПАрмії проти гітлерівських займанців широко розгорнулася та стала славна на весь світ, дарма що німці намагалися «доказати», що, мовляв, У ПА діє за директивами Москви, подібно, як тепер, навчившись у німців, горланять панове Хрущови, мануїльські, рясні й інші сталінські гавляйтери в Україні, що УПА – це «українсько-німецька агентура».
Народ бачив у боротьбі з гітлерівськими наїзниками українських са-мостійників-революціонерів на землях усієї України, і в той час, коли сталінські «визволителі», пограбувавши Україну, разом з українськими яничарами-перевертнями втекли за Урал, народ і тепер бачить у боротьбі зі сталінськими окупантами українських самостійни-ків-революціонерів і знає, шо саме українські революціонери і повстанці великою мірою спричинилися до розвалу німецького імперіялізму.
Українського народу і його революцій но-зброй них сил не захитають жодні підступи, жодні видумки, мовляв, революціонери й повстанці – «німецька агентура»... А хто ж врятував сотні тисяч української молоді перед вивозом у німецький ясир? Хто врятував майже у 100 відсотках ту молодь на Північно-Західніх Землях? Хто підтримував народ на дусі, хто прогнав німецьку адміністрацію з Полісся і північних районів Волині? Хто розбивав німецькі валки, які вивозили хліб з України, хто роздавав той хліб між населенням, хто проливав свою кров на вулицях Києва, Харкова, Львова й Рівного, хто, нарешті, гинув на німецьких шибеницях, в тюрмах і смертних таборах в Освєнцімі, Майда-неку, Оранієнбурґу?
І коли тепер гітлерівсько-німецький імперіялізм полетів стрімголов у прірву, то про боротьбу Українського Народу проти гітлерівського загарбника не сміють говорити й капіталізувати її для себе большевииькі щурі, що в грізний для народу час втекли у спокійне місце, не сміють паплюжити священної боротьби та революиійно-визвольного руху.

Що приніс для Українського Народу сталінсько-большевицький імперіялізм?

За відступаючими полчищами гітлерівських горлорізів в Україну знов увійшли ватаги червоних од крови сталінських людоїдів. Місце горезвісних «расових визволителів» зайняли «найдемократичніші визволителі», знані Українському Народові із свого 25-річного панування в Україні. Повернулися ті, що в морі крови втопили молоду українську державу 1918 – 1920 pp., що знищили всі великі здобутки революції в 1917 p., ті, що звироднілими бандами винищували цвіт української молоді під Кру-тами і Базаром. Це ті, що, підбивши Україну, вимордували неповинних українських фомадян м. Києва і холодноярських повстанців. В Україну насунули знов сталінські дикуни, знані Українському Народові з навмисне зорганізованого голоду в 1932 – 1933 pp., масових вивозів на Соловецькі острови й на Колиму, у Казахстанські степи. Прийшли ті, що знищили С Петлюру, Є. Коновальця, М. Грушевського, С Єфремова, Г. Коссака, М. Хвильового, М. Скрипника, Любченка, Близька, Косинку, Фальківського, ті, шо мільйони українців запроторили на далеке заслання. В Україну повернулися ті, що весь час клялися не допустити ворогів на українські землі, а потім, мов базарні собаки, повтікали з України до Уфи й далі, віддавши Україну на поталу гітлерівським хижацьким людожерам. Це, нарешті, ті, що тікаючи, порозстрілювали без суду [тисячі] українських в’язнів у Львові, Рівному, Луцьку, Бердичеві, Умані, Вінниці й інших містах України, це ті, що пограбували дощенту селян, поруйнували заводи, попалили села й міста, знищили найкращі квартали Києва й інших міст, насильно змобілізували молодих українців для оборони своїх ленінфадів і сталінфадів, залишаючи на Україні кров, згарища і руїни. Сталінські імперіялісти, повернувшись в Україну, 110 суті, не змінилися, дарма, що і тоді, і тепер вони горлають про те, що в себе знищили поміщиків і капіталістів. Так, це правда. Але ж, справді, в тому відношенні в СССР становище не покращало, бо на місці колишніх поміщиків і капіталістів виросли нові вельможі, нова буржуазія, цим разом партійна сталінська верхівка. Ця нова сталінська буржуазія, навіть у «сталінській найдемократичнішій конституції» забезпечила за собою право бути «керівним ядром», ця буржуазія проти волі народу «репрезентує» трудящих за кордоном, вона не відчуває жодних нестач, для неї доступні харчові засоби, люксусові помешкання, золоті погони й інше, в той час, коли трудящі мусять вмирати з голоду, жити в препоганих житлових умовах, одержувати за свою важку працю в 30 і більше разів меншу від партійних паразитів зарплату, а в селян грабують останки хліба. Сьогодні вистачить тільки поглянути на зовнішній вигляд громадян Совєтського союзу, щоб зразу переконатися, що в Совєтському союзі є вельможі і поневолені батраки, є пануюча кляса і кляса експлуатована, є, за словами самого ж К. Лібкнехта, «павуки і мухи».
Сталінські імперіялісти обдурюють народ, мовляв, вони віддали землю селянам. Так, але це ще зовсім не вичерпує питання, бо кремлівська шайка експлуататорів народу не тільки дала селянам землю, а й прив’язала селян до землі і тим ввела гірше кріпацтво, як за панщини. За совєтської влади селяни змушені виснажливо працювати, та користуватися плодами своєї праці вони не можуть. Селян примушується продавати хліб кліці большевицьких вельмож за такими цінами і в таких кількостях, як вона велить. Ця кліка змушує селян продавати хліб по 90 копійок за кілофам, у той час, коли за той самий хліб селянин у місті мусить заплатити 6 карбованців і більше. От якими зразковими експлуататорами селянства є сталінські гади. Накаже Хрущов через своїх агентів виконати ще примусову здачу хліба – і це називається «селяни добровільно погодилися здати державі хліб». Той же кат Хрущов ще й безсоромно бреше, що колективізацію проводили большевики на засадах добровільности. Та тому вже раніше заперечив Сталін у своїй статті «Запаморочення від успіхів», в якій найвиразніше писав, – з метою здобути народню прихильність – що партійні органи, від найвищих до найнижчих, застосували примус і терор у колективізації.»
Селяни становлять у СССР 70 відсотків населення, а у вищих навчальних закладах вчиться селянських дітей лише 16 відсотків, це в той час, коли імперіялістична верхівка СССР становить лише 1 відсоток населення, а їх діти становлять аж 55 відсотків усіх тих, що вчаться. Коли ж на основі 101 статті конституції всі фомааяни мають право на освіту, то чому ж цим правом користуються лише сталінські вельможі?
Не краще становище і робітників в СССР. Червоні гади кажуть, що відібрали фабрики й заводи від капіталістів. Це так, але їх місце зайняла кліка сталінських вельмож, яка встановлює зарплати й норми виробітку для робітників та вільно розпоряджається продуктами важкої праці робітництва.
У 106 статті «найдемократичнішої конституції» написано, що компартія є «передовим загоном трудящих в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціяльного ладу і являє собою ядро всіх організацій трудящих як громадських, так і державних». Цілком зрозуміло, що хто не належить до партії, той не має голосу в Совєтському союзі. Та і це ще зовсім не відповідає дійсності, бо не всі члени партії мають справді голос, це забезпечено тільки за верхівкою сталінських вельмож, підкріпленою садистично-бандитськими ватагами енкаведистських заправил. От в чиїх руках влада в СССР! І чи не лише для замилення очей несвідомим обов’язково перед більшістю назв інституцій ставиться ближче окреслення «робітничо-селянський» або «народний»?
Сталінські імперіялісти чваняться, що вони дали великі права і волю інтелігенції. Та це найзвичайнісінька брехня. Інтелігенцію в СССР змушують працювати так, як цього вимагають большевииькі вельможі. Хіба ж безконечні похвальні дитирамби на честь «найгеніяльнішого», «наймудрішого батька народів» – Сталіна та партії, а оплюгавлювання всього, що не приносить корнети вельможам, не найкраще свідчать про те, якими правами і свободами користуються, наприклад, письменники в СССР? В Совєтському союзі «партія веде», а інтелігенцію змушують лише, мов дресованих циркових цуциків, скакати, весело погавкувати, і виконувати все, що велить цирковий факір – партія.
Щоб зрозуміти життя інтелігенції в СССР, вистачить його порівняти з життям інтелігенції будь-якої чужоземної країни. Скільки ж то вчених з СССР мали змогу виїхати за кордон, щоб порозумітись з ученими інших народів? А якщо і було таке, то чи тоді до них обов’язково не приставлено по кілька енкаведистських агентів?
В 10 статті конституції написано, що «рівність фомадян, незалежно від їх національности і раси, є «непорушна», а недотримання цього «карається законом». Як же тепер пояснити собі те, що большевики скрізь пишуть і говорять про «великий російський народ», про «опіку» над українським народом «старшого брата» – російського народу, про його «культурну вишість»? Чому большевиками відфебується і підноситься до недосяжних височин усіх тих царів, царських політиків і генералів, більших чи менших російських панів і всіх, що заперечували існування українського народу, його національну окремішність, мову і навіть його і назву? Чому ж нарешті, орган ЦК КП{б)У «Правда України» видають російською мовою, чому всі виші заклади України й Академію Наук обсаджують російськими псевдовченими, чому наукові звання надають не справжнім науковцям, а всяким «заслуженим» сталінським п’ятолизам і віршомазам – Корнійчукам і бажанам?
Починаючи від «найдемократичнішої» сталінської конституції, а кінчаючи пресовими органами райпарткомів – все брехнею підшите. Бо чому ж то в статті цієї конституції написано: «Українська Радянська Соціялістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціялістичних Республік», коли насправді про те й мови бути не може? Та ж большевицька Москва так привикла до України і її багатства, що вона на таке ніколи не погодиться, тим то весь час Москва доручає своїм п’ятолизам т. зв. «українським комуністам», писати про «воссоєдінєніє» з т. зв. «великим» російським народом, про «непорушну волю» українського народу жити разом з Москвою, про дружбу і ін. Одне слово, «великих слів велика сила». Щоб прибити в народі й думку про самостійність, большевики доручають всіляким неукам писати «історії» України, в яких підкреслюється, що тільки тоді Україна була могутньою і сильною, коли стояла в союзі з Москвою. Оплюгавлюється возвеличеного Шевченком українського самостійника Мазепу: ЦК КП(б)У доручає писати «наукові твори» і «енциклопедії», в яких доводиться, що Україна бути самостійною не може.
Зі 109 статті большевицької конституції виходило б, що большевики піклуються борцями за національне визволення інших народів і дають їм притулок, А яа ооно справді? Які уряди поставили вони в окупованих європейських державах? Яке їхнє ставлення до справжніх національно-визвольних рухів? Бачачи, що гітлерівсько-німецький імперіялізм має в світі дуже багато ворогів, кожний революційно-визвольний рух, який бореться проти большевиків, большевики назвали «німецькою авантюрою»,
У той спосіб сталінські імперіялісти намагаються обдурити тих, що не бачать справжньої дійсности. Підла брехня, обман, заперечування очевидних фактів, незгідність слів із ділами, оплюгавлювання всього, що не дає їм користи, – це засоби, якими вони змагають до своїх цілей.
Щоб переконатися, шо так воно є, згадаймо голосні заяви Молотова 1939 р. про те, що СССР і не думає «визволяти» Литви, Латвії, Естонії. Та не минуло багато часу, коли большевики загарбали ті держави для себе. 1941 р. Сталін проголосив, що Совєтський союз не буде втручатися у справи інших народів, а сьогодні той же Сталін покликав на чужих територіях свої агентури, т, зв. тимчасові уряди, і їх діями наближає час «добровільного вступления» до СССР. Чи можна, отже, вірити заявам кремлівських ватажків?
Сьогодні верещать сталінські гайдуки з Києва, що дарують всі «провини» українським революціонерам і повстанцям, проголошують для усіх «амнестію». Ясно, що ніякий чесний революціонер і повстанець не повірить большевицькій брехні, а в кого є ще сумніви, хто думає, що можна вірити вовкам в овечій шкурі, хай пригадає собі, як жорстоко поступили большевицькі гади з Грушевським, Тютюнником і Крушельницьким, заманивши їх до себе...
Підлий обман і брехня – це большевицька зброя. За цю «зброю» схопились сталінські імперіялісти в поборюванні визвольної боротьби Українського Народу, бачачи, що сам терор не дає їм бажаних успіхів. Згідно з цією засадою, з метою розбивати єдність народу, всі сталінські слуги і наймити горлають про «українсько-німецьку агентуру», оплюгав-люють ганебними наклепами революціонерів і військових командирів, а т. зв. нарком УССР Мануїльський, якому годі було замовчати перед народом про народню боротьбу, «перебрав мірку», твердячи, що українські революціонери самі давали себе німцям арештувати «для маскування агентурности», мало що не лізли «добровільно» на німецькі шибениці і самі закладали собі петлі на шиї.
Такими засобами і способами проти визвольних змагань поневоленого народу не воював ще ніхто. На це здатні тільки большевики. Починаючи «урядовими зверненнями», відозвами, закликами, почерез сатиричні наклепи та видумані заяви, мітинги, транспаранти й афіші, а закінчуючи найдикіщим терором, облавами, вивозами, збірною відповідальністю, паленням сіл і вирубуванням лісів, диверсійно-провокатив-ними бандами, залякуванням немічних і дітей, розстрілами жінок і стариків, в’язницями, шибеницями і грабунками, – виступили большевицькі варвари проти Українського Народу.
Та всі ці сталінські страхіття не залякали українського народу. Загартований довгими роками неволі, натхненний великою Ідеєю самостійної України, Український Народ іде шляхом священної боротьби до остаточної перемоги.

Яка мета і шляхи Українського Народу?

Ше рік тому Україна була «між молотом і ковадлом», між двома імперіялістичними хижаками: сталінським і гітлерівським інперіялізмами. Ще рік тому Український Народ кривавився у боротьбі проти двох оку-. пантів. Сьогодні становище значно змінилося. Під твердим ударом з одного боку альянтських армій, а з іншого – армій народів, покорених большевиками, які не задля панування кліки сталінських вельмож, а для власного рятунку перед гітлерівським рабством пішли на бій, та під могутніми ударами національно-визвольних рухів поневолених німцями народів німецько-гітлерівський імперіялізм упав. З того приводу Український Народ радіє, бо для України перестала бути загрозливою велика ворожа сила, яка готувала йому смерть. Український Народ може тепер свобідніше зводити боротьбу зі сталінськими наїзниками. Якшо не вдалося сталінсько-гітлерівським імперіялістам придушити Українського Народу, то не вдасться це зробити самим большевииьким окупантам. Не вирвати їм уже ніколи волі Народу боротися за державіту самостійність, вона житиме так довго в Народі, як довго житиме сам Народ. Здобути Українську Самостійну Соборну Державу – це найсвятіша Ідея Українського Народу. Довга неволя навчила Народ цінити волю, великі мужі України – Шевченко, Петлюра, Міхновський, Коновалець – залишили нам свої безсмертні заповіти, на сторожі наших змагань стоїть Дух полеглих Борців за Самостійну Україну.
Становище України не безвиглядне, як намагаються «твердити» наші вороги. В подібному становищі, в якому перебуває Український Народ, опинилися інші народи, поневолені большевиками. Новоокуповані большевиками європейські народи, які не погодилися на німецьку неволю, не погодяться і на сталінське ярмо і наполегливо готуються до боротьби проти нового загарбника. Отак під обухом загарбницького молота росте сім’я поневолених народів... Серед тих народів народжуються ідеї спільного фронту боротьби проти окупанта, дарма шо він послідовно намагається не допустити до того; а) шляхом викликання між уярмленими народами ворожнечі, б) шляхом розбивання єдности всередині самих народів, проголошуючи «реформи», що мають за мету розвогни-ти внутрішні відносини і, якщо не розбити, то хоча б припинити процес росту національної і політичної свідомости. Український Народ приєднується першим до фронту поневолених проти сталінського імперіалізму, відкидаючи всякі незгоди і спори між народами.
Сталінські наїзники намагаються залякати Народ закінченням війни з Німеччиною, але чи можуть вони ствердити, що мають певний мир? Якщо так, то чому майже половину державних видатків призначили на війну в 1945 p., після закінчення війни з Німеччиною, чому будують на сході нові укріплення, чому проводять масову підготовку до нової війни, чому збільшують продукування воєнних засобів? Все це тому, що не до миру йдеться, а до нових воєн, ще кривавіших та жорстокіших.
Запаморочені від успіхів, сталінські імперіялісти, здобувши перемогу над гітлерівською Німеччиною при колосальній підтримці Англії й Америки, тепер уже самі прямують до загарбання Европи, щоб потім посягнути на цілий світ для утворення світового Совєтського союзу, Ці большевицькі утопійні пляни стали сьогодні більш відкриті, їх бачать народи, поневолені Москвою, їх починає розшифровувати весь світ. Зрозуміло, що перемоги в цьому большевикам не видати, дарма, що до неї вони наполегливо готуються.
Але разом з цим серед народів Совєтського союзу росте національна і політична свідомість, народи бачать, що для того, щоб припинити нові кровопролиття, щоб не допустити до нових жертв, треба покінчити з імперіялістичною сталінською верхівкою, треба покласти край сталінсь-ко-6ольшевицькому імперіялізмові!

Українці та українки в краю і за кордоном!
Ніякі большевицькі підступи, наклепи і терор не припинять боротьби Українського Народу за Українську Самостійну Соборну Державу! Український Народ боротиметься за державну самостійність аж до повної перемоги! Не дайте себе розбивати ворогам у краю, не служіть їм, не допомагайте закріплювати їхню владу!
З’ясовуйте за кордоном, хто такі сталінські імперіялісти І до чого змагають, викривайте їх ганебні методи й засоби боротьби, інформуйте інші народи про героїчну визвольну боротьбу Українського Народу, співпрацюйте з революційно-визвольними рухами народів, поневолених Москвою!

Українські селяни!
Боріться за Українську Державу, в якій земля буде власністю Народу, буде знищена експлуататорсько-кріпосницька система, яку ввели большевики в сільському господарстві! В Українській Державі селянин буде не кріпаком, а вільним фомадянином! Ніякі большевицькі підступи й облуди не приневолять села зійти зі шляху боротьби за УССД. Український селянин вірний заповітам Української землі, рясно политої кров’ю Героїв – Борців за визволення.

Українські робітники!
Боріться за Українську Державу, в якій буде знесена большєвицька система експлуатації робітництва, в якій робітники братимуть участь у керівництві заводами, буде фаховий, а не комісарсько-партійний принцип керівництва промисловістю, робітники отримуватимуть справедливу зарплату за свою працю!
Українське село і місто, єднайтесь у спільний фронт боротьби з наїзником, допомагайте собі взаємно!

 Українські інтелігенти!
Боріться за Українську Державу, в якій буде повна пошана до вашої праці, будуть створені наіісправедливіші умови для неї, так, що ви, пеоні за своє завтра, могтимете з користю для Народу віддатися повністю науковій, культурно-творчій праці. Інтелігенти будуть вільно творити нові культурні, наукові й мистецькі цінності!

Українська молоде!
Готуйся до великого всенароднього змагу, до боротьби за остаточну перемогу над наїзниками! Бери собі приклади зі славного нашого минулого: геройських княжих дружинників, запорозьких козаків та невстра-шимих повстанців – борців за Самостійну Україну!

Українські діти!
Ви свідки запеклої боротьби Українського Народу за волю. Історія нашої боротьби записала славні приклади дитячого геройства і посвяти. Навіть українські діти допомагали й допомагають українським повстанцям, не зраджують ворогам таємниць. Виростайте на чесних і вартісних громадян. Цього жадає від Вас Україна!

Революціонери і повстанці!
Ви перші взяли в руки зброю і пішли на нерівний бій за Українську Державу. До Вас нераз уже зверталися і звертаються вороги з різними підступами, шоб Вас розбити, щоб між Вами створити свою агентуру та, винищивши найкращих, примусити просити ворога ласки. Та цього він ніколи не діждеться! Не святкувати йому перемоги над Вами! Поки зброя у Ваших руках – Україна глядітиме на Вас гордо, певна за своє майбутнє! Хай живе вічна слава полеглих Революціонерів і Повстанців!
Грядуть великі дні, до яких ми мусимо бути готові. Кожний день наближає нас до остаточного бою за перемогу.
Вперед! За Українську Самостійну Соборну Державу!
Смерть сталінським загарбникам!
Хай живе волелюбний Український Народ!
Хай живе народна збройна сила – Українська Повстанча Армія!
Хай живе Організація Українських Націоналістів! І Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!
Слава Україні! – Героям слава!
Червень, 1945 р. Організація Українських Націоналістів


РОМАН ШУХЕВИЧ ПРО БОЇ У ЛІСІ

Вітай, суворий, гордий ліс
Вітай, суворий, гордий ліс
В зеленій, свіжій тіні!
Чи мріяв ти, як буйно ріс,
Служити Україні?
Весь чар узлісь, горбів, яруг
Віддав для України...
Повстанцям ти – ял: вірний друг,
Рідніший від родини.
Виховуй вольности творців,
Завзяте покоління.
Дай м’язам тугість конарів.
Дай жилам міць коріння.
Холодний кріс – найкращий брат,
Колиба – мов коханка.
Як помста з Дону до Карпат
Чатує партизанка.
Орли-повстанці! Хай ваш хід
Народні сушить сльози!..
Хай сіє жах на Захід, Схід, ч
Ворожу кров морозить.
Вітай, хвилястий, буйний ліс
В зеленій, свіжій тіні!
Яку ж ти послугу приніс,
На славу Україні!
Ігор Бутинюк

(Вперше вірш «Вітай, суворий, гордий ліс» опубліковано в журналі УПА «Повстанець», ч. І за 1945 рік. Ігор Бутинюк – псевдо невідомого поета.
В наступному (2-му) числі журналу, була опублікована стаття Романа Шухевича п. я. «Бої в лісі», піц його літературним псевдом Чагар.
Далі подаємо передрук цієї статті. – Авт.)


Бої в лісі

Як свідчить історія партизанських дій, найкращі приятелі партизана – ніч і ліс. Вони хоронять його від переважаючих людських і матеріальних сил ворога, вони дозволяють йому відірватися від того ворога, пере маневрувати в інші, для партизана вигідні місця, щоб звідтіля знову заскочити ворога й завдати йому втрат. Тому-то й ворог звертає велику увагу на ліс, всіма силами старається прочистити його від партизанських сил. Робить він це звичайно трьома способами: або маючи відомості від донощиків, робить наскок на повстанський табір у лісі; або проходить звичайно не дуже сильним відділом якусь частину лісу дорогами, просіками, прочісуючи найближчі гущавини; або більшими силами оточує цілий комплекс лісу чи то поважну його частину і провадить основну прочіску цілого оточеного комплексу. І саме цьому останньому способові прочистки лісу присвятимо увагу в цій статейці.
Як виявляє досвід, прочіску більших лісів роблять большевики звичайно так, що по одному боці залишають застави, які, вкопавшись з догідним полем обстрілу, ждуть на ті повстанські частини, що їх «наженуть» їм ті відділи, які саме провадять прочіску лісу. Отже, йдуть тут лови з «нагінкою». Прочісуючі частини, що просуваються полісі розстріль-нимй, мають завдання виполошити повстанців з лісу та примусити їх вийти на застави, які своїм кулеметним, фанатометним і артилерійським вогнем мають їх остаточно «викінчити». Тим-то «нагінка» йде з великим криком: «Давай вправо», «Рота алєво», «Бандєровєц, я тєбя віжу», густо пострілюючи по лісі, от так собі, навмання. Все це має «виполошити звірину». Очевидно, що малоздисципліновані, молоді й непризвичаєні до боїв відділи дуже часто даються схвилюватися й ідуть саме туди, куди ворог хоче. Але досвідчений повстанець завжди пам’ятає, що його приятелі – ліс і ніч, що він ніколи не повинен дати себе вдень викинути з лісу, бо в чистому полі його напевно знищать. Для нього головним гаслом мусить бути: в лісі, хоч би зовсім оточеному, витримати до смерку, а тоді •негайно продиратися з оточення. Цю головну засаду повинен знати кожний боєць та кожний командир частини зокрема.
Які ж практичні висновки для себе витягає командир? Чи має він зі своїм відділом боронитись у своєму лісовому таборі аж до вечора, чи, може, треба йому боротися на краю лісу. Ніколи! Про табір може ворог мати відомості, туди може спрямувати исі свої вогневі засоби, тим-то оборона в таборі може дорого коштувати повстанцям; край лісу легко обстрілювати артилерією і важкою зброєю піхоти обсервованим вогнем, тому й там важко було б невеликому відділові вдержатися. Повстанський командир пам’ятає, що його найфізніша зброя – засідка, наскок і маневр. Тим то ніколи не дозволити ворогові вести бій там, де він його хоче вести, зокрема там, де він міг би обстрілювати відділ обсервованим гранатометним чи артилерійським вогнем. Тому ніколи не треба готовитися до вирішального бою на самім краю лісу, на краю більших галявин і т. п. Там можна робити тільки дуже короткотривалі засідки, що мали б нанести ворогові втрати, здеморалізувати його та припізнити його просування у глибину лісу. Зате потрібно готовитися до бою у глибині лісу, до бою з ворожою піхотою на найближчу віддаль, коли вона зможе використати також тільки свою легку зброю, а не користуватиметься гранатометами, щоб не постріляти своїх власних бійців. Коротко кажучи, відділ робитиме в лісі засідки на ворога в теренах, для цього пригожих, і по короткому нагальному вогневому бою буде або прориватися через «нагінку», або далі маневрувати, щоб знову в іншому догідному місці вдарити по ворогові. Такі дії основно деморалізують ворога, заставляють його просуватися по лісі дуже обережно, дуже помалу і таким чином дають можливість без більших утрат витримати до смерку.
Приймаючи до уваги всі ці тактичні заложення, командир відповідно вестиме свою частину так, щоб ворог ніколи не міг йому накинути місця і способу бою, а щоб ініціятива бою була завжди в руках повстанського відділу. В перщу чергу командир мусить бути основно зорієнтований у ситуації, мусить мати якнайбільш вичерпні відомості про ворога. Такі відомості він постійно діставатиме від своїх т. зв. «далеких забезпечень». Ці забезпечення мусять бути розміщені на краю лісу або біля головніших доріг, просік і т. п. у віддалі кількох кілометрів від місця таборування частини. Вони мусять постійно інформувати командира про силу й рухи ворога. Вони не ведуть бою з ворогом, а в міру його просування вперед, відступають до своєї частини. На підставі тих розвідкових даних командир зорієнтовується: де є ворожі застави, а де «нагінка», щоб зустрітися з нею якнайскоріше і мати таким чином ще досить часу і місця до маневрування цілий день. На пригожому рубежі (яр, гущавник з передпіллям, що дає поле обстрілу, і т. п.) готовить він цілим своїм відділом засідку на «нагінку», уставляючи його дуже скупчено (для можливости командувати), найкраще «на лінію». Право вогневого наказу застерігає виключно для себе. Тоді припустивши «нагінку» на найближчу віддаль (50 м, деколи й менше), відкриває по ній короткий загальний вогонь. Залежно від рішення командира: прориватися чи далі маневрувати – по короткому вогні йде або прорив, підготовлений ше закиданням ворога гранатами, з окликом «Слава», або відірвання від ворога назад на нові становища, В тому другому випадку треба мати вигідну дорогу до відступу (яр, долина) і маленьку частину (хоч і рій) залишити ще для прикриття відвороту.
При всіх тих діях не забувати про те, що відділ треба тримати дуже скупчено, а це з подвійною метою; по-перше, коли відділ не буде скупчений, то він легко розгубиться, по-друге, юрожій «нагінці» треба на відтинку бою протиставити більшу силу і щодо кількости бійців, і щодо сили зброї, а це можна досягнути тільки скупченням частини. Дуже допоміжні, майже конечні в таких акціях є теренові провідники, які орієнтуються в лісі і можуть скоро та непомітно провести частину в бажане місце.
Під час прориву ворожого кільця сам ворог є в дуже незручному становищі, бо може використати тільки дуже невеличку кількість зброї (ту, шо є на крилах прориваного відтинка), шоб не постріляти власних бійців. Після прориву командир збирає свій відділ, упорядковує його і, маневруючи вдаряє на тил ворожої «нагінки», шоб її розпорошити і дати можливість ще й іншим оточеним відділам легше прорватися.
Діждавшись смерку, командир вибирає місце, кудою йому пробитися через вороже кільце, і, підійшовши якнаитихіше до ворога, коротким наскоком ломить його опір та виривається з кільця.
Є ще й інші прийоми боротьби в лісі, та ми подали поки шо тільки цей один, використовуваний з великим успіхом одним із командирів УПА проти окупантів.

Чагар


РОМАН ШУХЕВИЧ ПРО РЕЙДИ

Будись, могутня Україно!
Будись, могутня Україно!
Козацьке плем’я, встань на змаг!
Туди, де сонце, де вершини, —
До Волі й Слави йде
Твій шлях. Готуйся в бойовії лави,
Козацьке плем’я молоде!
До Перемоги і до Слави
Тебе Бандера поведе.
Повстане Київ заповітний,
Шапки козацькі зацвітуть.
Залопотить блакитно-жовтий,
В Софії дзвони загудуть.
Готуйся в бойовії лави,
Козацьке плем’я молоде!
До Перемоги і до Слави
Тебе Бандера поведе.
Нехай кривавляться прокляті,
Тіла їх прийме чорнозем,
Бо нам на Сході володіти,
І володіти ми будем!
Готуйся в бойовії лави,
Козацьке плем’я молоде!
До Перемоги і до Слави
Тебе Бандера поведе.
(Вперше вірш-пісня «Будись, могутня Україно!» опублікований у журналі «Повстанець», ч. 4 за 1945 рік.
В тому ж числі вмішено статтю Романа Шухевича п. н. «Про рейди», під його літературним псевдом Чагар.
Далі подаємо передрук статті Романа Шухевича. – Авт.)


Про рейди

Рейдом звичайно називають маневрування в запіллі ворога. Тому, що ціла діяльність УПА зводиться до дій у ворожому запіллі, виходило б, що кожний маневр УПА треба б назвати рейдом. Та знаменною прикметою для рейду є оперування у повному відірванні від власних баз, від власного вищого командування. Тим-то в наших повстанських умовинах рейдом будемо називати тільки маневрування в теренах, дотепер не опанованих нашим повстанським рухом, де немає для нас харчових і санітарних баз, де при перемаршах і квартируванні треба приймати окремі заходи обережности. Так, наприклад, перемарш по теренах Білорусії будемо називати рейдом, зате маневр по опанованих нами теренах Західньо-Українських Земель не буде рейдом.
Які ж цілі переслідують рейди наших частин?
В першу чергу це будуть цілі політично-пропагандивні й щойно на другому місці стоятимуть бойові цілі, які є тільки доповненням до політичних завдань. Шо воно так, а не інакше, виходить хоч би з того, що революція, яку приходиться здійснювати українському народові, є в першу чергу революцією політичною, сама ж УПА є силою не тільки мілітарною, а політично-мілітарною.
Які військові одиниці найкраще надаються до рейдів?
Це основно залежить від можливостей законспірування своїх рухів перед ворогом чи то від можливостей пробиватися крізь ворожі застави. При більшому насиченні терену ворожими військами треба радше мати на увазі зручне маневрування поміж тими військами, аніж розраховувати на власну пробойову силу... Тим то вважаємо, що в наших умовинах найбільш придатна до рейдів частина – це чота (до складу чоти загалом входило 47 осіб. ~ Авт.).
Кількістю своєї скорострільної зброї зможе вона, на випадок потреби, вибитися з ворожого оточення, а рівночасно легко їй законспірувати свій рух і місце постою.
Перед виходом у рейд чота мусить бути відповідно випінувана й приготовлена. Одержавши від свого зверхника трасу й завдання рейду, чотовий мусить до цього підготовити відділ як з погляду політичного, так і військового.
Шодо політичної підготовки, то чотовий мусить подбати, щоб при частині був пропагандист, який зможе провадити всю намічену політичну роботу, – для нього відділ є тільки збройною охороною і допомогою. Може ним бути й сам чотовий, якщо він з погляду політичного задовільно вироблена людина. Та краще, щоб до цього була призначена окрема людина, бо чотовий увесь час мусить дбати про військові заходи охорони відділу, а евентуальна політична робота могла б його надмірно переобтяжувати зі шкодою для чисто військової справи частини. До політичної підготовки відділу належить забрання потрібної на призначені терени літератури та переведення короткого політичного інструктажу всієї частини перед вимаршем.
При військовій підготовці чотовий мусить пам’ятати, шо до рейду можна брати зі собою тільки людей фізично здорових і загартованих, які зможуть кожного дня робити довші перемарші. Людей треба конче, відповідно до пори року, вивінувати, головно, взуттям і плашами, які служитимуть за прикриття під час сну. Очевидно, взуття можна б виміняти в тих бійців, які залишаються на місці, або заготовити бодай ходаки, личаки тощо. (Роман Шухевич нераз наголошував на тому, що УПА має труднощі щодо забезпечення вояків віцповідиим одягом і взуттям. Звичаіїна річ – говорив він – не годиться повстанцям бути босими, навіть улітку, коли тепло. Повстанець є народнім борцем навіть тоді, коли він у личаках, головне, за що він бореться, яку правду відстоює. Повстанець і воїн, він і пропагандист. – Авт.), Під час приготування відділу до вимаршу чотовий мусить пам’ятати, що відділу не можна обвантажувати ніякими речами, які не є конче потрібні, бо тоді частина стає отяжілою і нерухливою. До таких найконечніших речей належати буде передусім запасна амуніція і санітарний матеріял. Кількість амуніції залежатиме від часу тривання рейду. Шоб не обтяжувати самого відділу більшою кількістю запасної амуніції, можна її дотра не порту вати до терену рейдів і там позакопувати в кількох криївках, з яких потім поповнюватиметься недобір. Якщо йдеться про медичну допомогу, то ясно, що з рейдуючим відділом мусить піти хоч один добрий санітар, який вмів би давати раду при різних пораненнях. Цей санітар бере для відділу необхідну кількість санматеріялу, яким може обслужити всіх поранених. Цей санматеріял можна так само переховувати на терені рейдів у криївках, щоб не обтяжувати ним відділу.
Зброя перед вимаршем мусить бути випробувана й евентуальні її недоліки повинні бути основно усунені.
Ніякий командир не пуститься в незнані терени без карти і компаса. Тому, що карт не все можна дістати, чотовий може зладити сам собі карту бажаних теренів, відрисовуючи її від оригінальної через прозорий папір до карти і копіюючи її до світла. Очевидно, шо таким способом не одержується карт зовсім докладних, але при добрій старанності можна дістати карти задовільно докладні для орієнтації в терені.
Щоб якнайменше обтяжувати бійців і тим самим зробити відділ дуже рухливим, добре є для великих теренів (не болотистих, не дуже пересічених ярами і ріками, не гористих) зладити двоколку, на якій транспортується весь надмірний багаж, а також ранених. Замість двоколок можна вживати коней для в’ючен-ня на них вантажів, але тоді коней треба більше, ніж до двоколок. У зимову пору справу транспорту вантажів розв’язують найкраще сани, тягнені кіньми, або й спеці-яльно зладжені на широких полозах низькі саночки, які тягнуть самі бійці.
Окремо мусять підготовлятися рейди кінноти, що, побіч різних недогод, мають одну дуже важливу прикмету – рухливість. Кіннотній частині треба передусім основно переглянути коні та пошити (з мішків, напханих сіном) примітивні, але для наших умовин майже зовсім задовільні сідла. Основним стилем кожного повстанського рейду є його конспіративність, рухливість і заскакування ворога акціями там, де він їх не сподівається.
Шоб рейд був якнайбільше конспіративний, кожен боєць мусить дуже суворо зберігати військову таємницю, пам’ятаючи, що кожне зайве, неконспіративне слово може загубити цілий відділ, а з ним і його особисто. Ні одного слова про місця постою, напрям маршу, озброєння, чисельність відділу, не зраджувати псевд командирів, ні вищих зверхників. Для маскування може відділ з успіхом вживати ворожих військових одягів або виступати під видом дезертирів із червоної армії тощо. Зрозумілою річчю є, що просування частин може відбуватися тільки вночі, а вдень тільки в лісних околицях, де не можна сподіватися зустрічі ані з ворогом, ані з цивільним населенням. Шоб не здемаскувати відділу, місце постою треба вибирати таке, щоб його ніхто не помітив, отже – відокремлені хати, хутори, ліси, дебри й ін. Коли треба заквартирувати в оселях, то першим обов’язком є не випустити нікого з хат, які займе відділ аж до того часу, поки відділ з тих хат не відійде. Ні в якому випадку не можна квартирувати в одній оселі довше, ніж одну добу.
Другою прикметою рейду мусить бути його рухливість. Отже, ніколи не залишатися на місці, все бути в русі. Від кожного місця, де проведено якусь політичну акцію, негайно відбитися хоч би тільки 15 км. Тільки велика рухливість відділу і велика різноманітність у виборі траси маршу та місць постоїв дає забезпеку перед розшифруванням і знищенням частини.
Щоб могти пророблювати намічену політичну роботу, чота мусить з’являтися там, де ворог того не сподівається, і в такий час, шоб ворог не міг перешкодити у виконанні акції. Отже – заскочення ворога. Тут знову різноманітність фас вирішальну ролю. Не вільно робити акцій все на тому самому шляху, щоб ворог на основі траси не міг зорієнтуватися у виборі чергових місць акцій і не приготовив там засідок. Якщо йде про час акцій, то їх найкраще проводити в передвечірніх годинах, шоб зараз потім вибратися з оселі.
Так отже, на кожний рейд складаються такі три основні дії: марш, квартирування і акції.
Марш відділу – це звичайний перемарш із забезпеченням, при чому найголовнішим є вибір фаси маршу. Вона не сміє бути прямолінійна, бо таку ворог зараз розшифрує. Треба робити часті викрути вбоки, минати людські оселі, щоб не звернути на себе уваги, старатися вибрати трасу таку, шоб ворог ніяк її не сподівався. Тому, що всі марші, це майже як правило, відбуваються нічною порою, нераз доведеться користуватися місцевими провідниками. Тоді їх не можна відпустити скоріше, як чергового дня вечером, коли вже намічається відхід із місця постою.
Саме місце постою треба вибрати таке, щоб воно давало можливість доброго зорення і відвороту: біля лісів, ярів, ровів і т. п. Заквартирува-тися найрадше перед світанком, шоб за дня не було вже нічого помітно. Всі стійки мусять бути повністю закриті перед можливим ворожим зорен ням. Чота квартирує скупчено в одному або двох суміжних господарствах, в повному бойовому поготівлі. Щойно перед вечером можна злагіднити бойову готовність і дозволити на деякі полегші. Основний харч споживає відділ перед вимаршем, беручи зі собою ще й запас на дорогу, а прийшовши до нового місця постою, може користуватися тільки харчами, які будуть на місці. Ні в якому випадку не вільно над ранком роздобувати харчі в тій оселі, до якої відділ приходить. При роздобуванні харчів пам’ятати про те, шо відділ мусить старатися здобувати для себе прихильність населення, отже, треба змагати до справедливого розкладання тягару прохарчування на більшу кількість людей, евентуально на колгоспи й т. п. Всіх людей, які помітили місце постою відділу, треба негайно придержати і затримати аж до відходу відділу.
А політичні акції відділу – це мітинги, роздавання колгоспного добра, нищення засобів експлуатації народу й т. п. Всі ті акції провадити перед вечером, після чого відділ негайно відмаршовує.
Боїв старається відділ уникати й веде їх тільки виключно для власної оборони. Деколи робить засідку, коли може майже напевно вийти з неї переможно, не втрачаючи, а навпаки, здобуваючи амуніцію.
Якщо відділ має довший час рейдувати в одному терені, то повинен приготовити собі на цьому терені суворо законспіровані, від населення не залежні криївки, які зможуть нераз у важких умовинах послужити за місце постою. Не вільно приготовляти криївок великих: одну для цілого відділу, а найвище одну на десять людей. У криївках приміщується також ранених із санітаром, який опікується раненими. Для них приготовляється задовільні харчові припаси, шоб ранених унезалежнити від населення.
Від рішучости, підприємливости й помисловости командира, від ви-тривалостн й завзяття бійців залежатиме успіх чи провал рейду. Без сумніву, рейд – справа нелегка, є він мистецтвом у партизанському ділі. Тим-то командири та бійці, щ.о провели успішні рейди, справедливо ко-ристаються вояцькою пошаною, вони здобувають для себе і своїх частин безсмертну вояцьку славу.

Чагар


ЗАЯВА І СВЯТКОВИЙ НАКАЗ ГОЛОВНОГО КОМАНДУВАННЯ УПА В 1947 РОЦІ

В сорокових роках і пізніше в українських еміфаційних середовищах точилися дискусії на політичні теми. Обмін думками завжди потрібний, але лихо, якщо він набирає непристойних форм і виходить поза межі культурного спілкування. Досвід підказує, що ворог (у даному випадку агентура червоної Москви) пильно стежив за дискусіями, та й загалом за громадським життям українських поселень за межами України, підсилював вогонь суперечок, впливав на розсварювання фомадян, щоб таким чином не допустити до створення єдиного антибольшевицького бльоку.
У зв’язку з цим Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка оприлюднив відповідну заяву восени 1947 року. Незабаром Степан Бандера з’ясував щодо цього своє розуміння ситуації на сторінках брошури «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», що появилася влітку 1948 року.

Далі подаємо уривок «Слова…».

«Українська Головна Визвольна Рада створена у той час, коли революційно-визвольна боротьба, що її розгорнула й організувала ОУН, набрала поширення як боротьба цілого Народу. В рядах Української Повстанчої Армії стали всі, хто без уваги на свої профамово-політичні переконання був готовий до збройної визвольної боротьби проти во-рогів-окупантів. Політичні партії в той час не проявляли свого існування. Тож не було з ким зговорюватися. Самостійницькі, революційні дії на теренах найбільшої активности вийшли далеко поза межі політичних і військових операцій організованих революційних Сил УПА й ОУН. Вони своїм змістом і формами розвинулися в підпільне державне життя, яке на опанованих ним теренах охопило різні ділянки, від політично-адміністративної, суспільно-господарської аж до шкільництва включно. В ньому брали активну участь найширші народні маси, все населення, а система ворожої окупаційної адміністрації була значною мірою паралізована, ізольована, стиснена до військових і адміністративних осередків, з яких ворог робив тільки випади в терен. Проти ворожої окупаційно-державної системи стояла не тільки революціино-визвольна боротьба, а й діюча, самостійна підпільна державна формація, яка висловлювала волю Українського Народу, і його визвольна армія – УПА. УГВР постала як найвищий орган цієї формації і керівний центр загальнонаціональної визвольної боротьби.
Головна роля УГВР в цілій українській визвольній політиці полягає в тому, що УГВР створена, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі Українського Народу, в протиставленні до окупантських і агентурних утворень – «райхскомісаріяту», «генерал-губернаторського дистрикту» та «уряду УССР». Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях. Тим-то в основних актах УГВР виразно поставлено правило, що УГВР перебуває в Україні. Діючи на Рідних Землях як верховний орган революційно-визвольної боротьби народу, УГВР надає їй загальнонаціонального характеру, її ведуть не тільки революційно-визвольні організовані сили ОУН і УПА, але разом із ними цілий народ з одним загальнонаціонаїьним органом на чолі.
Для того, щоб УГВР мала такий характер, в основу її побудови покладено засаду представництва всіх самостійницьких політичних середовищ і координації їх дій. Ці принципи об’єднання усіх самостійницьких сил, концентрації і координації самостійницької дії – це підвалини, без яких УГВР не могла б виправдати свого призначення. Вони залишаються незмінними і в будь-якій ситуації мусять бути застосовані так, щоб знайти можливо найповніше здійснення. В тодішніх обставинах, коли діяло тільки націоналістично-революційне середовише, а інші політичні напрямки не виявлялися активно, прийнятий був принцип індивідуального добору до складу УГВР, щоб, крім діючих революційних сил, були заступлені й інші напрямки, бодай окремими їх визнавцями. В цих умовах це був єдиний спосіб здійснення цієї засади, і застосування його доводить максимальне намагання якнайповніше реалізувати засаду залучення усіх сил і всіх середовищ. Очевидно, що в умовах, де існують і інші політичні середовища, що визнають революційну концепцію, як це є на еміграції, їх об’єднання в УГВР має бути реалізоване нормальним і повновартісним порядком – через участь і представництво в УГВР за принципом організованости. В цьому суть здійснення істотного спрямування основних актів УГВР, максимальне в кожній ситуації.
Під час ВИЗВОЛЬНИХ змагань Українського Народу, як і в кожній революції, всі самостійницькі угруповання мусять мати дві головні, тісно пов’язані цілі: повалення існуючого стану поневолення і утворення нового – відбудування суверенної Української Держави. Основою розподілу на різні політичні течії є, з одного боку, різниці щодо визвольних шляхів, а з другого – різниці в питаннях змісту і ладу Української Держави. Якщо декілька політичних угруповань визнає, що єдиним шляхом до визволення є шлях революційний, то, незалежно від різниці поглядів на майбутні форми і систему державного життя, стає конечною їхня участь і співдія у спільному керівному центрі революційної боротьби.
Постання УГВР випливало з потреб визвольних змагань і довершилося для ширшого, повнішого становлення визвольної політики і боротьби з ворогами, а не з мотивів внутрішньої української політики. Зокрема, було б неслушно приписувати формації УГВР тенденції здобути владу для себе або намагання наперед вирішувати в якому-небудь напрямі уклад і взаємовідношення українських політичних сил. В поцесі революиійно-визвольної боротьби УГВР виконує ролю української революційної влади на Рідних Землях. Це випливає з самого революційного процесу і відповідає сучасним потребам української самостійницької політики. Але це не є самоціллю, і в основі УГВР немає тенденції перетворити її на повноцінний державний орган. З відновленням суверенної Української Держави і покликанням Українським Народом звичайної державної влади – скінчиться призначення УГВР. УГВР постала тому, що була і є потреба в такому верховному органі – центрі, який би виступав перед Українським Народом і цілим світом як найвищий і відповідальний керманич безпосередньої революційно-визвольної боротьби.
УГВР протиставиться на українській землі «урядові УССР», як експозитурі російсько-большевицької імперії, а не якомусь українському чинникові. Не може бути «конкуренції» між УГВР і іншими українськими чинниками, бо не було й не має такого центру, який брав би на себе ті завдання і ту відповідальність, які взяла УГВР. Відносно внутрішнього українського політичного життя створення УГВР, її плятформа дають вислів такому наставлению, що не тільки враховується існування різних політичних середовищ, але йдеться назустріч їхній активній самостійницькій діяльності й лишається для них місце на участь у веденні і керуванні революційно-визвольними змаганнями.»


Заява Головного Командування Української Повстанчої Армії

Як нам на українських землях стало відомо, деякі українські політичні групи на еміграції піддають сумніву право Української Головної Визвольної Ради (УГВР) репрезентувати Українську Повстанцу Армію (УПА), заперечуючи право УГВР виступати як найвише політичне представництво і керівництво українського визвольного самостійницького руху.
Ці ж емігрантські кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечувати ту велику організуючу ролю, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі утворення та зростання УПА, й яку ця організація далі відіграє сьогодні.
У зв’язку з цим Головне Командування Української Повстанчої Армії заявляє:
1.Українська Повстанча Армія постала з бойових фуп ОУН (керованої С Бандерою) 1942 р. в умовах завзятої боротьби українського народу проти німецьких загарбників. Упродовж 1942 – 43 pp. до УПА включилися українські народні маси. УПА стала виразно всенаціональною збройною силою. Вона стала найповнішим і загальним виявом самостійницької боротьби всього Українського Народу. З уваги на ці обставини виникла потреба утворити загальнонаціональне політичне керівництво визвольно-революційної боротьби Українського Народу. Ініціятиву утворення такого керівництва взяла на себе УПА. Як найважливіший пункт плятформи для створення всенаціонального політичного керівництва визвольної боротьби Українського Народу УПА висунула вимогу визнання потреби й доцільно-сти активної революційної боротьби проти окупантів. На цій основі в липні 1944 р. (з конспіративних причин у всіх дотеперішніх публікаціях був подаваний червень 1944 р.) на підпільнім з’їзді політичних діячів, які станули на висунуту через УПА плятформу і які в той час були на українських землях, утворилася Українська Головна Визвольна Рада. Перший Великий Збір УГВР теж прийняв постанову про доповнення складу УГВР всіма тими політичними самостійницькими партіями й окремими політичними та фомадськими діячами, які в майбутньому стануть на прийняту Першим Великим Збором УГВР Плятформу УГВР.
2.Від моменту утворення УГВР Українська Повстанча Армія підпорядковується лише УГВР і визнає УГВР єдиним своїм представництвом і керівництвом. Від липня !944 р. УГВР безпосередньо на українських землях фактично керує УПА і в політичній, і в організаційно-персональній площинах. Виступати від імени УПА за кордоном уповноважено лище Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради.
3.Українську Головну Визвольну Раду визнає і підтримує Українсь^ кий Народ на Рідних Землях. На заклик УГВР Український Народ суцільно бойкотував, не зважаючи на найдикіший терор ворога, «вибори» в т. зв. верховну раду СССР 10-го лютого 1946 р. На заклик УГВР він так само бойкотував 9 лютого 1947 р. «вибори» в т. зв. верховну раду УССР. Російсько-больщевицькі окупанти не могли зібрати навіть 10 відсотків добровільних голосів. І цей, власне, всенародній бойкот «виборів», проведений за закликом УГВР – це, в умовинах больщевицької окупації України, найкращі вибори УГВР. Цим бойкотом «виборів», як також найширшою підтримкою УПА, Український Народ недвозначно заявив, що він визнає УГВР своїм найвищим Політичним Проводом.
4.Українська Повстанца Армія понадпартійна. В ній борються усі, кому дорога справа Самостійної Української Держави, без різниці поглядів, політичних переконань і партійної приналежности. Але рівночасно з цим УПА цілком визнає той велетенський вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою, в справу утворення, зміцнення і розвитку УПА. ОУН поклала основи під УПА, вона скріпила ї»ї своїми високоідейними кадрами (члени ОУН становлять понад 50 відсотків усього складу УПА), вона відстояла її політично від нападок як з боку опортуністичного табору, так і з боку національних ворогів України, вона доклала найбільших зусиль для успішного розвитку УПА і докладає їх сьогодні в рамках УГВР.
Головне Командування Української Повстанчої Армії сподівається, шо ця Заява внесе нашій еміграції повну ясність у висвітлених нами питаннях, і вірить, що українська як давня, так і нова еміграція потрапить стати понад вузькопартійні суперечки, потрапить гідно репрезентувати наш Народ перед світом, що вона йтиме разом зі скривавленим у боротьбі Краєм під керівництвом Української Головної Визвольної Ради до великої мети – Української Самостійної Соборної Держави.

28 березня 1947 р. Генерал Тарас Чупринка,
Головний Командир УПА


Святковий наказ Головного Командира Української Повстанчої Армії

М .п. 14 жовтня 1947 р.

Бійці і командири УПА, члени визвольно-революиіиного підпілля!

Минає п’ять років, як член ОУН Остап почав на Поліссі організовувати збройні групи для боротьби з окупантами України. Ці маленькі групки, борючись одночасно з німцями і большевииькими партизанами, дали початок новим формам визвольно-революційного руху ~ Українській Повстанчій Армії. Через кілька місяців цей рух поширився на все Полісся, Волинь, Галичину та більшу частину Правобережжя. Цілий 1943 рік та перша половина 1944 року ознаменовані боротьбою УПА на два фронти. На протинімецькому фронті добилася УПА повного припинення вивозу українського населення на роботи в Німеччину та унеможливила господарське пограбування народу. На протибольшевицькому фронті УПА не допустила до заливу українських теренів большевицькою партизанкою. Ніхто інший, як саме УПА, в низці переможних боїв розбила орди сталінських гунів, що нестримно просувалися з північного сходу на підбій Европи.
В другій половині 1944 р. всі українські землі опинилися вже під большевицькою окупацією. Почався новий період боротьби УПА за «бути чи не бути» Українському Народові. Перша спроба винищити Український Народ у передових лавах імперіялістичріих фронтів окупантові не вдалася. На заклик революційного підпілля, під охороною УПА українському чоловічому елементові вдалося оминути заглади. Не вдалося також окупантові вигнати українське населення на нові каторжні роботи в СССР. Бачучи політично-бойові успіхи УПА та симпатії Українського Народу до неї, не відважився окупант до сьогодні провести повне економічне пограбування народу шляхом загнання селянства у сталінські колгоспи.
Український повстанець зі зброєю в руках боронив західні окраїни українських земель від заливу польських імперіялістичних боївок ще в 1944p., а згодом став в обороні населення цих земель від насильного виселення. Понад два роки йшла нерівна боротьба УПА з большевиками та їх польськими наймитами на західних окраїнах українських земель, а український повстанець залишався там ще навіть тоді, коли останнього українця звідти насильно вивезено й уся ця земля перемінилася в неза-мешкані пустирі.
Безстрашні командири й бійці УПА виписали на її прапорах ряд бойових чинів, що золотими буквами запишуться в історії української зброї. Караюча рука бійця УПА досягає навіть найчільніших представників окупантів, як от: шефа штабу СА Люце, командувача «І українського фронту» Ватутіна чи заступника міністра збройних сил Польші Свєрчев-ського. Відділи УПА неодноразово здобували ворожі районні центри, вривалися в обласні центри, далекими рейдами мірили свої й чужі землі, засідками та наскоками турбували ворога й не давали йому можливос-ти реалізувати плян винищення Українського Народу. Імена Різуна-Гре-гота, Яструба, Ясеня, Сторчана, Прута, Коника, Перемоги, Хріна понесли славу української зброї далеко поза межі України.
Та й у політичному відношенні за УПАрмією великі здобутки. Ре-алізуючи клич «Воля народам і людині», вона вже 1943 р. організовує національні відділи азербайджанців, грузинів, казахів та інших поневолених Москвою народів для боротьби за повалення Кремля і створення самостійних держав усіх народів Сходу. За її ініціятивою відбулася у листопаді 1943 р. Перша Конференція Поневолених Народів. За почи}іом УПА об’єдналися всі українські самостійницькі партії і створили Українську Головну Визвольну Раду, що від 1944 р. керує в Краю і за кордоном цілістю боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Рейди УПА в корінну Польщу і Словаччину придбали поневоленим Москвою народам нові лави союзників із числа поляків і словаків.
Здобутими успіхами УПА далеко перейшла ті сподівання, які покладала на неї УГВР та весь Український Народ. А добилася УПА цих успіхів у таких умовииах, яких дотепер не знала історія людства.
Бійці і командири УПА! Ви, що сьогодні у відділах боретеся проти большевиків, і Ви, що поповнили ряди визвольно-революційного підпілля! Будьте свідомі того, що п’ятирічна героїчна боротьба УПА і виз-вольно-революиійного підпілля – це найгероїчніша доба в історії України. Знайте, що такої героїчної доби взагалі не знає історія людства! В тінь пішли прославлені досі герої Термопілів. На героїзмі УПА й визвольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління. Боєць УПА, український революціонер заступлять місце мужнього спартанця в історії людства. Тож свідомі будьте тієї великої доби, в якій Вам довелося жити, і не посоромте повстанської слави, як не посоромили її ті, що вже від нас відійшли.
В нинішній святковий день УПА гордо погляньте на проминулі п’ять років і з пошаною спом’яніть усіх, що посвятою свого життя викували цю Нову Добу. В нинішній святковий день УПА з гордим чолом дивіться R майбутнє, шо завершить нові визвольні змагання перемогою.

Хай живе Українська Головна Визвольна Рада!
Вічна слава Героям, що за Україну віддали своє життя!

Генерал Тарас Чупринка, Головний Командир УПА


У ГОЛОВИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРІЯТУ УГВР P. ЛОЗОВСЬКОГО
(Роман Лозовський – фіктивне прізвище Романа Шухевича в УГВР – Ред.)

Будучи в липні 1948 р. у голови Генерального Секретаріяту УГВР Р. Лозовського на його партизанській квартирі, Представник Бюра Інформації УГВР звернувся до нього з проханням з’ясувати деякі актуальні питання, що особливо цікавлять легальну українську громадськість, з метою опублікувати потім ці пояснення в українській підпільній пресі. Голова Генерального Секретаріяту радо погодився і дав вичерпні відповіді на кілька актуальних питань. Далі коротко публікуємо ці відповіді.
І. На зауваження представника Бюра Інформації про те, що певна частина легального українського фомадянства неправильно пояснює факт переходу влітку-восени !947 р. кількох відділів УПА і груп революціонерів із західніх окраїн українських земель (з-за т. зв, лінії Керзона) в західньонімецькі окупаційні зони, голова Генерального Секретаріяту ствердив:
«Перехід деяких відділів УПА і фуп революціонерів із західніх окраїн українських земель у західньонімецькі окупаційні зони відбувся згідно з директивою УГВР у цій справі та наказом Головного Командування УПА. Як більшості українського фомадянства відомо, ранньою весною 1947 р. польсько-большевицькі окупанти насильно викинули із захід-ньоукраїнських окраїн те українське населення, яке ще там залишилося після виселенчої [кампанії) 1946 р. Цим разом українське населення цих теренів виселювано вже не до УССР, як раніше, а на Захід, головним чином в Ольштинське воєводство. Із значної частини сіл польсько-большевицькі окупанти виселили й польське населення, яке допомагало українському визвольно-революційному підпіллю. Після того на цю невеличку, перетворену в пустелю, територію польсько-большевицькі злочинці кинули проти УПА й українського революційного підпілля кілька вибраних дивізій військ усіх родів зброї. Далі вести революційну боротьбу в таких умовинах було для УПА й революційного підпілля фізично неможливо, в цій ситуації деякі відділи УПА та фупи революціонерів отримали завдання пройти бойовими рейдами через Чехословаччину в західиьонімецькі окупаційні зони, аби зв’язатися там із Закордонним Представником УГВР і через нього – а) скласти перед народами світу протест проти больиіепицьких та польських злочинств над Українським Народом та б) передати за кордон інформацію про визвольно-революційну боротьбу українського народу проти московсько-большевиць-ких і польсько-большевицьких окупантів та про їх гнобительську політику на українських землях. Це, в підбольшевииьких умовинах, – чи не єдиний надійний спосіб поінформувати світ про те, шо в останні роки діється в Україні.
Проходячи рейдом через Чехословаччину, часто серед густих і завзятих сутичок із чехословацькою армією та поліиійними загонами, контрольованими большевиками, відділи УПА провели серед чеського і словацького народів значну політи’їно-пропагандивну роботу. Населення Чехословаччини зустрічало наші відділи скрізь дуже гарно. Про цей рейд подавали відомості численні радіовиснльні світу.
Треба підкреслити, шо основна частина відділів УПА та революційних кадрів з-за «лінії Керзона» улітку 1947 р. перейшла до т. зв. Української ССР, шоб тут продовжувати визпольно-революиійну боротьбу за визволення України з-під панування окупантів.
Таким чином, перехід деяких відділів УПА та груп революціонерів у західньонімецькі окупаційні зони треба розглядати тільки як чергове бойопо-політичне завданий цих відділів і груп, а ні в якому разі як їх «капітуляцію» перед ворогом чи «втечу» на еміграцію, як це собі прояснює певна непоінформована частина легального українського громадянства».
2. У зв’язку з тим, що частина східньоукраїнського (і загалом підсовєтського) фомадянства приписує деякі революційні акції на українських землях «власівцям», – голова Генерального Секретаріяту сказав:
«Всі вістки про дії «власівців» на українських землях є інспіровані МВД і МҐБ. Больше ви цькій охранці йдеться про те, шоб, з одного боку, ставлячи поруч українського визвольно-революційного руху таких відомих російських агентів Гітлера, як «власівці», дезорієнтувати підсо-вєтські народні маси щодо самостійного національно- і соціяльно-виз-вольного характеру українського революційного руху, та, з іншого боку, приписуючи якусь частину революційних акцій українського підпілля та УПА «власівцям», применшувати тим самим силу й розміри української визвольно-революційної боротьби. На українських землях підпільно діє тільки український визвольно-революційний рух. Організованої підпільної боротьби «власівці» на українських землях ніколи не вели і не ведуть: «власівцям» – російській агентурі Гітлера – на українських землях місця немає. Всі чутки про протибольшевицьку боротьбу «власівців» в Україні, як також, правдоподібно, і в усьому Совєтському союзі, треба вважати підступною емведівською вигадкою».
3. На запитання представника Бюра Інформації про те, чи вже відомо, скільки українців із Західньої України вивезено на Сибір під час останнього масового вивозу звідси, тобто в днях і9—21 жовтня 1947 p., та чи народи світу знають про цей факт, – голова Генерального Секретаріяту відповів:
«За неповними підрахунками із Західньої України, тобто, з Львівської, Станиславівської, Тернопільської, Дрогобицької, Чернівецької, Рі-венської і Волинської областей, під час останнього вивозу вивезено близько 150 тисяч українців, в тому найбільше жінок, дітей і стариків. Над вивожуваними емведисти нелюдськи знущалися. На багатьох еше-льонах большевицькі злочинці вмішували цинічні написи: «Евакуйовані з-під бандерівського терору». Вивожуване населення поводилося по-ге-ройськи. З ешельонів чутно було оклики: «Ми ше вернемося на рідні землі! За нас відомстять повстанці! Будуватимемо Україну на Сибірі! Хай живе Самостійна Україна!» Багато вивожуваних, особливо малих дітей та стариків, померло відразу в дорозі – померло від голоду, від холоду, від побоїв. Багато з вивезених померло в перші ж місяці на каторжних роботах. Умовний життя і праці вивезених українських чоловіків і жінок були страхітливі. Ні в кого не може бути найменшого сумніву щодо того, що большевицькі злочинці застосовують вивіз українського населення у «віддалені області Совєтського Союзу», як засіб масового фізичного винищування Українського Народу. Цей засіб вони широко застосовують уже впродовж 30 років! Історія людства не знає подібних прикладів фізичного винищування поневолених народів навіть з боку найжор-стокіших поневолювачів. Московсько-большевицькі вороги народу перевищують усе, що було найганебніше дотепер в історії.
За кордонами СССР знають у загальних рисах про цей факт. Ми віримо, – говорив голова Генерального Секретаріяту, – що кожна чесна й поінформована людина за кордоном протестує проти такої злочинної політики большевиків в Україні та засуджує і»і, Однак, – продовжував голова Генерального Секретаріяту, – Український Народ не може не обурюватися, коли бачить, що з боку офіційних політичних кіл з приводу цього чергового масового злочину над Українським Народом, як і з приводу незчисленної кількости інших злочинів, що їх вчинено на українських землях під московсько-большевицькою окупацією, не піднісся майже жоден голос протесту у відповідних міжнародніх інституціях, коли бачить, що всі високі принципи, що їх декляровано в низці міжнародніх документів і покладено в основу усіх міжнародніх інституцій, не мають ніякої дієвої сили на території большевицького СССР щодо народів Совєтського союзу. Український Народ з найбільшим обуренням сприйняв той факт, що представників Совєтського союзу – найбільш гнобительської, найзлочиннішої державної системи, що в ній не тільки не існують жодні людські і громадянські права, а й знищуються цілі народи, – що представників цієї держави допущено до таких міжнародніх установ, як Організація Об’єднаних Націй, і до таких органів цієї Організації, як, наприклад, Комісія з питань прав людини, де вони з безприкладним цинізмом, будучи від стіп до голови сплямовані кров’ю мільйонів невинно замордованих жертв, виголошують довжелезні промови про права людини, де вони, маючи на своєму сумлінні сотні тисяч знищених українських патріотів, мільйони замученого і в сибірських тайгах, і в середньоазійських степах, і в самій Україні українського населення, знищення кримських татар, інгушів, – виступають як нібито найпослідовніші, найрішучіші противники геноциду...
Все це, одначе, – завершив голова Генерального Секретаріяту, – не послабить сили спротиву українського народу московсько-большевиць-кими окупантами, не захитає нашої віри в перемогу визвольно-революційної боротьби. Український Народ знає, що його визволення у його власних руках. Вже недовго большевицьким злочинцям катувати підсовєтські народи й ошукувати світ. Справедливого суду народів, і насамперед Народу Українського, їм не минути...»
4. На зауваження про те, шо багато хто з українських громадян головно зі східніх областей, цілком схвалюючи ідеї українського визвольно-революційного руху, водночас трохи скептично, ставиться до пропагованих цим рухом демократичних принципів, голова Генерального Секретаріяту відповів:
«Гарантією справжньої демократичности майбутнього ладу в українській державі є, передусім, загальнонародній характер українського визвольно-революційного руху, його безприкладна ідейність. Український визвольно-революційний рух з надр Українського Народу зродився, і діє в ім’я інтересів українського народу. Воля і щастя Українського Народу – його найвища мета. Українські революціонери – сини Українського Народу, вихідці з найширших українських народніх мас, які сьогодні гинуть за волю і щастя Українського Народу, – проти його інтересів ніколи не підуть. Влада українського народу на українській землі – ось мета змагань українського визвольно-революційного руху. Українські революціонери й повстанці піднялися на таку важку боротьбу з окупантами, керуючись найчистішими ідейними мотивами – патріотизмом, найщирішою любов’ю до Українського Народу, прагненням покласти край тому гнобленню і експлуатації, що їх терпів віками і терпить сьогодні Український Народ. Ці благородні мотиви дають силу учасникам нашої визвольно-революційної боротьби переносити всі труднощі, що з ними пов’язана довга революційна боротьба в умовах большевицького режиму. Безприкладна, найвищою мірою благородна ідейність українських революціонерів і повстанців наказує їм радше самим заподіяти собі смерть, ніж здаватися у руки ворога. До таких людей як українські революціонери й повстанці, треба мати довіру. Українські революційні організації підкреслюють, що вони борються за Україну не для себе, а для Українського Народу. Л що так воно є фактично, якнай-переконливіше підтверджено тим, як українські революціонери й повстанці борються та як вони вмирають.
Далі, реальною гарантією демократичности майбутніх форм правління в Україні є саме існування УГВР. УГВР побудована на суто демократичних приципах та заступає демократичні погляди. В її склад увійшли представники різних українських самостійницьких партій та середовищ, її визнає й цілковито підтримує найсильніша сьогодні політична організація на українських землях – Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандерн. ОУН, керована Степаном Бандерою, стоїть також на демократичних позиціях, УГВРаді підпорядковується Українська Повстанча Армія. Одне з найважливіших завдань УГВР – забезпечити проведення вільних і демократичних виборів до перших Українських Установчих Зборів у вільній українській державі. Доки існуватиме УГВР, доки Український Народ цілковито підтримуватиме УГВР, доти вільна Україна буде керована демократичним способом. У скликаних УГВРадою перших Установчих Збрах Український Народ матиме змогу вільно визначити дальші форми державного устрою.
Для мене особисто, – сказав далі голова Генерального Секретаріяту, – цілком зрозуміло, чому деякі українці зі східних областей трохи скептично ставляться до нашої деклярації демократичних принципів. Глибоко антидемократична практика большевиків, які формально стоять нібито за найширшу демократію, не могла не наставити підсовєтських людей скептично до будь-яких деклярацій. Сподіваюся, що УГВР своєю практикою зумів переконати навіть найбільших скептиків у тому, що український визвольно-революційний рух є фактично за демократію, що він за фактичні широкі демократичні права народніх мас».
5. У зв’язку з посиленням большевицької колективізаційної акції на західньоукраїнських землях та у зв’язку з прийняттям большевицькою владою низки постанов у напрямку «зміцнення» колгоспної системи в усьому Совєтському союзі, представник Бюра Інформації попросив голову Генерального Секретаріяту висловитися про думку УГВР щодо колгоспів. Голова Генерального Секретаріяту сказав:
«УГВР є за повне знищення большевицької колгоспної системи в Україні, за визволення українського селянства з колгоспного ярма. У Плятформі УГВР, прийнятій 1-м Великим Збором УГВР, сказано, що УГВР є «за абсолютне забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування» (пункт 4, буква з). Таку настанову УГВР має і сьогодні. УГВР закликає українське селянство до боротьби з колгоспами як у вже давно сколективізованих східньоукраїнських областях, так і в ще не цілком сколективізованих західніх областях.
Український визвольно-революційний рух бореться проти больше-вицької колгоспної системи, по-перше, тому, що вона є знаряддям варварської економічної й фізичної експлуатації українського селянства з боку большевицьких окупантів, знаряддям їх жахливого соціяльного гноблення, і, по-друге, що ця система є також засобом політичного підкорення українських селянських мас большевицькій імперіялістичній кліці.
Ідучи за закликами революційного підпілля, добре розуміючи всю про-тинародню, експлуататорську і протинаціональну суть большевицьких колгоспів, українське селянство Західньої України, як відомо, ставить большевицькій колективізаційній акції рішучий спротив. Усі підлі, просто бандитські методи, що їх стосують большевики, щоб примусити селян підписати заяву про вступ до колгоспів, дають їм мізерні результати.
УПА і революційне підпілля широко підтримують західньоукраїнське селянство в його боротьбі проти большевицької колективізаиійної акції. Саме завдяки цій підтримці західньоукраїнське селянство досьогодні ще не сколективізоване. Свою боротьбу проти колгоспної системи в Україні український визвольно-революційний рух веде під гаслом: «Геть колгосп! Земля селянам!»
6. З’ясовуючи питання про перспективи визвольно-революційної боротьби Українського Народу на українських землях, голова Генерального Секретаріяту сказав:
«В майбутнє я дивлюся з оптимізмом. Я вірю насамперед у силу й завзяття українських народніх мас, у їх високий патріотизм. Я вірю також у мужність українських повстанців і революціонерів, у їх підпільно-конспіративну та бойову майстерність. Завдавши українському визвольно-революційному рухові значних втрат у людях, московсько-большевицькі окупанти не зуміли, одначе, ні розбити нашу підпільну організацію, ні скільки-небудь серйозно підірвати і’і силу, не домоглися ніяких результатів на фронті ідейно-політичного наступу на український визвольний рух, хоч яких підлих метод вони не вживали. Український визвольно-революиійний рух діє далі організовано. Велика частина українських земель охоплена підпільною організаційною мережею. Український виз-вольно-революиійний рух не звузився, коли йдеться про територію його дій, навпаки, на деяких теренах він значно розширив свої впливи. На багатьох ділянках боротьби він веде успішний наступ. Революційні повстанські кадри у сьогоднішній боротьбі спираються на величезний бойовий, конспіративний, організаційний і політичний досвід, що його вони здобули впродовж чотирьох років боротьби в умовинах большевииького режиму, а зокрема на досвід боротьби з МВД і МҐБ. Витримавши переможно большевицький наступ упродовж останніх чотирьох років, Український Народ зуміє переможно боротися й далі. Сподіваюся також, що сприятливим для справи нашого визволення буде й розвиток міжнародніх подій.
Завдання Українського Народу в теперішній момент – продовжувати всіма силами й засобами ту революційну боротьбу, яку він веде сьогодні, та ще ширше, на всіх українських землях, розгортати цю боротьбу. Український Народ, який поніс такі жертви у визвольній боротьбі останніх років, який пролив стільки крови за здійснення своїх самостійницьких ідеалів, не може послаблювати боротьби тоді, коли, можливо, година його національного визволення вже не так далеко. Можливі міжнародні ускладнення Український Народ повинен зустріти, ще більше згуртовуючись довкола українського революційного руху під керівництвом УГВР, за іще більшою готовністю навіть на найбільші жертви в ім’я здобуття Української Самостійної Держави, з іще більшою здисципліно-ваністю, з іще більшою свідомістю відповідальности за майбутнє України».
«Ми, хоч серед величезних жертв, але впевнено прямуємо до волі, ми нашою боротьбою постійно наближаємо день нашого визволення. Україна буде вільною!» – Так закінчив розмову із представником Бюра Інформації УГВР голова генерального Секретаріяту УГВР Р. Лозовський.


СТЕПАН БАНДЕРА ПРО РОМАНА ШУХЕВИЧА

Степан Бандера згадує, шо в 1943 році створилася кризова ситуація в ОУН і тоді однією з головних, а може найістотніших її причин було питання пляну, форм і методів революційної боротьби (Прим.: йдеться про нараду Головного Проводу ОУН на Рідних Землях у травні 1943 року, коли одноосібне керівництво в Організації замінено колегіяльним – шляхом утворення Бюра Проводу, санкціонованого Третім Надзвичайним Великим Збором ОУН у серпні того ж року. – Авт.).
С.Бандера підкреслює: «Внутрішня криза в ОУН закінчилась тоді. коли на чолі організації став славної пам’яти Роман Шухевич і надав такий напрям її діяльності і боротьбі, як того вимагав час. За основу своїх плянувань він брав передусім ініціятиву внутрішнього стану активних кадрів ОУН та широких мас українського народу, їхнє становище, потреби, їхні настрої, моральну готовість і критичну спроможність до активної боротьби. Шухевичеві було ясно, що в той час, коли гітлерівці довели до крайніх меж свій терор і експлуатацію в Україні, а одночасно їх воєнні успіхи і сили почали спадати, – серед українського населення дозрівала готовість і потреба розгортати широку боротьбу».
«Така боротьба, – констатує С.Бандера, – крім оборони народу від гітлерівського винищування, була в пляні дальшого розгортання визвольних змагань. Серед велетенських подій і катастроф світової війни не може мати більшого зовнішнього значення ані відгуку підпільна боротьба малих розмірів, як під час миру. В таких обставинах привертають до себе увагу тільки акції таких форм і розмірів, що самі дорівнюють воєнним подіям або помітно впливають на їх розвиток.
Це мав на увазі Провід ОУН, а зокрема Роман Шухевич, переставляючи визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА. Вона досягла найвищих розмірів під кінець воєнних дій на українських землях, коли відступали німецькі війська і все далі на захід посувалась поворотна большевииька окупація».
(Примітка: Найвищого розмаху збройна визвольно-революційна боротьба ОУН-УПА сягнула в останньому році німецької окупації і в двох перших роках другої большевицької окупації України. Важкі бої проти большевииьких озброєнних ватаг вела УПА до 1954 p., а більші чи менші сутички з червоними наїзниками тривали ще кілька років після того, в окремих випадках – до кінця 50-х років.
Масовими акціями силкувалися знищити УПА німецькі окупанти під командою генерала фон дем Баха, але безуспішно. В травні 1943 року у засідці загинув головний командир німецьких нацистських штурмових відділів (СА) Віктор Люце. В 1944 році УПА часто атакували ті німецькі відділи, що відступали, аби таким чином здобути якнайбільше зброї і інших матеріялів військового призначення. 9 липня 1944 року, намагаючись «прочистити» Карпатські гори, гітлерівці зазнали нищівної поразки на горі Лопата, що в Долинському районі (на Івано-Франківщині), в сутичці з куренем УПА «Скажені» під командою хорунжого Василя Андрусяка.
У засідці на схід від Рівного сотня УПА під командою «Зеленого» несмертельно поранила командувача Першого «Українського» фронту генерала армії, «героя Совєтською союзу» Ніколая Ватутіна (1901 – 1944), який помер від куль УПА 15 квітня 1944 р. в Києві. Цим стривожився сам Сталін, він послав в Україну маршала СССР Георгія Жукова для проведення відплатних акцій. Большевики зібрали близько тридцяти тисяч військ НКВД під командою генерал-майора Марченка, якому вдалося 24 квітня 1944 року оточити й заатакувати з’єднання Української Повстанської Армії неподалік села Гурби Мізоиького району на Рівен-щині. Відділи УПА налічували до п’яти тисяч війська. Після цілоденного бою шість куренів УПА під командою майора Миколи Свистуна-«Ясеня» зуміли вночі пробитися з большевинького оточення. Після прориву відділів УПА большевики безжально мордували цивільних фома-дян, яких «зарахували» до «учасників УПА» і до тих, що нібито добровільно здалися червоним окупантам. Всі відділи УПА ходили у про-пагандивні рейди, передовсім у ті райони, які не були достатньо обсаджені мережею ОУН, а також у чужі сусідні країни, а саме в Білорусь у 1944-1945 pp., до Чехословаччини у І945-1946 pp. і ін.
Були важкі втрати і з українського боку: 12 лютого 1945 р. загинув перший Командир УПА, Командир УПА-«Північ» Дмитро Клячківський-«Кпим Савур», якого замінив майор Іван Л итвинчук-«Дубовий», що теж загинув 19 січня 1952 р.
Влітку 1945 р, Москва кинула проти УПА ті частини червоної армії, які поверталися після перемоги над Німеччиною. Червоноармійці, поконавши німців, не надто прагнули вести війну проти відділів УПА, які, здебільшого, застосовували партизанські методи боротьби. 1 не тільки: ОУН розповсюдила листівки, звернені до червоного вояцтва, яке прислухалося до українських закликів. У листівках писалося, шо після перемоги над фашистом Гітлером, тепер зброю треба повернути проти ко-муно-фашиста Сталіна, а на землях, окупованих большевиками, будувати свої національні держави.
Ось уривки листівок до бійців і командирів червоної армії: «На боротьбу з Гітлером піднялися загони українських повстанців. Тисячі гітлерівців полягли від повстанських куль. Український народ стікав кров’ю у боротьбі з гітлерівцями, а післанці Сталіна – банди червоних парашутистів, як і німці, грабували Україну, вбивали українських робітників, селян і інтелігентів. Звірства червоних парашутистів ще раз підтверджують, що гітлерівські і сталінські кати однаково знищують український і інші народи, однаково прагнуть грабувати їх багаті землі. Геть імперіялістичну війну! Геть большевицький розбій і грабунок! Хай живуть мир і дружба народів!»
Познайомившись із такими закликами, червоноармійці втрачали охоту гинути за Сталіна. Згодом чекісти провели арешти й покарання багатьох совєтських військовиків, учасників антинімеиьких збройних баталій, які висловлювали своє негативне ставлення до Сталіна – пам’ятаючи про його побратимство з таким же диктатором Гітлером.
Група відділів УПА-«Захід» – «Сян», що від 1944 року дисльокува-лася на західньоукраїнських окраїнних землях (тобто на українських етнічних землях у межах польської держави), активно обороняла населення Холмщини й Лемківщини, Підляшшя і Засяння від примусової депортації українців до СССР, а передовсім збройно протиставилася бандитським акціям так званої операції «Вісла», організованої польським комуністичним верховодством, в результаті якої загинуло багато холмщан і лемків, а сотні тисяч були примусово переселені на західні так звані ревіндиковані (відбиті від німців) землі і приречені на знищення й денаціоналізацію.
Дещо раніше деяким закерзонським відділам УПА вдалося увійти в контакти й домовитися з польським антикомуністичним підпіллям щодо спільного з УПА поборювання адміністративних центрів промос-ковського режиму, проти польських міліцейських станиць, а 27 травня
1946 року курінь УПА «Вовки» під командою хорунжого УПА Євгена Штендери-«Прірви» разом з військовими частинами польського підпілля провели успішний наступ на Грубешів (місто на Холмщині), розфомили польські червоні карально-репресивні відділи й звільнили в’язнів.
28 березня 1947 року біля Балигорода (на Закерзонні) сотня УПА під командою Степана Стебельського-«Хріна» знищила заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського-«Вальтера» (1897— 1947) – видатного польського комуністичного діяча.
УПА виявила незрівнянне геройство. За волю України та її державну суверенність віддали життя славетні командири: Дмитро Клячківський, Василь Сидор, Омелян Грабець, Мирослав Онишкевич, обидва начальники Головного Військового Штабу (ГВШ) УПА Дмитро Грицай і Олекса Гасин, а з ними сотні тисяч найкращого цвіту України. Життя за суверенну Україну, за многостраждальний народ український віддав і Національний Герой України – Роман Шухевич. – Авт.).
На дальших сторінках своєї праці про Романа Шухевича Степан Бан-дера пише: «...ОУН організувала Українську Повстанську Армію, даючи їй основний командний і вояцький соад. УПА творить щораз більші з’єднання і переходить до більших мілітарних дій, якими зв’язує цілі ворожі дивізії. Великі смуги українських земель опинилися під фактичною контролею ОУН-УПА, що організовують найважливіші сектори національного життя і керують ними. Німці спочатку намагалися спинити той розвиток і зламати ОУН-УПА більшими нищівними і військовими акціями. Коли ж це не вдалося, а до того ж їхнє становише на фронтах далі погіршувалося, вони були примушені поважно рахуватися з силою української революції. Це використовує УПА й ОУН в ситуації пересування фронтів, щоб зміцнити свої сили й запаси та перейти до боротьби з большевиками краще підготованими.
Разом із розширенням форм і розмаху боротьби поширено також структуру визвольно-революційного руху. Крім Української Повстанської Армії, створено Українську Головну Визвольну Раду, – як найви-*щий орган революційно-державного характеру, з розрахунком на активну участь у ній і у визвольній боротьбі організованих сил інших українських політичних напрямків. Кожна тотальна боротьба, а зокрема революційно-визвольна, вимагає єдиного керівництва. Шоб забезпечити таку одностайність при складенні структури визвольної формації ОУН-УПА-УГВР, з концентровано в одних руках найвище керівництво: Роман Шухевич-«Тур», «Чупринка», «Лозовський» (Прим.: Лозовський – псевдо Шухевича як Голови Генерального Секретаріяту (прем’єра міністрів) Української Головної Визвольної Ради і секретаря військових справ від 1944 до 1950 р. – Авт.). Роман Шухевич був одночасно Головою Проводу ОУН, Головним командиром УПА і Генеральним Секретарем УГВР. Така концентрація була викликана доцільністю і потребами самої боротьби, а не особистими претензіями». «Яка ж була перспектива перед визвольно-революційною боротьбою? – запитує Степан Бандера й сам відповідає, – Багато надій пов’язувалось із переконанням, що західні альянти після перемоги примусять большевиків віддати значну частину їх нових загарбань. Також і частина провідних діячів українського визвольного руху піддалася таким сподіванням і вважала за доцільне в такому пляні розгортати боротьбу і діяльність. Для них розгортання гучних і широких повстанських дій у кінцевій стадії війни мало головний сенс у тому, що це мав бути добрий старт для західніх альянтів. Йшло про унаочнення і підкреслення факту, що український національно-визвольний рух боровся проти Гітлера і тому має підстави для союзницьких взаємин із західніми державами. Подруге, треба було показати силу й бойовість України як союзника проти СССР...
Речники тієї концепції, в надії на швидку війну Заходу проти СССР і на активну підтримку для повстанської боротьби в Україні, були б готові на ту карту поставити все (Прим.: Такий підхід виправданий, якщо взяти до уваги виступ Черчілля у Фултоні (США) 1946 року, у якому той політик закликав до протибольшевицьких акцій, користаючи з того, що тоді ще СССР атомної зброї не мав і був у важкій економічній скруті. – Авт.). При цьому брано до уваги також таку можливість, що коли б західні держави не йшли в конфлікт із СССР з власної ініціятиви, то розгорнення широкої повстанської боротьби в Україні, а далі теж і в інших підбольшевицьких країнах, зокрема в сателітних, може спонукати Захід прийти з активною мілітарною допомогою і втягнутись у війну з больщевиками...
Але Провід ОУН, що залишився в Україні й далі керував революційно-визвольною боротьбою, а зокрема його душа й голова – Роман Шухевич, Інакше трактував справу. В центрі його думання і дій, як завжди, так і в тодішній ситуації, був не розрахунок на сприятливу конъюнктуру і на допомогу ззовні, а вимога самостійного втримання розбудови сил і боротьби української національно-визвольної революції.
Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії. Українську визвольну революцію він розумів як глибокий процес, що має охопити весь народ, як безперервну боротьбу, не зважаючи на ситуацію, як постійне втримування і відновлювання діючих революційних сил. Це була підстава і необхідна передумова для того, шоб у сприятливій ситуації прийшло до переможного визвольного повстання.
Широка боротьба ОУН-УПА під проводом Романа Шухенича, під кінець війни і зараз після її закінчення, мала за головну мету поширити ідеї та кличі української визвольної революції серед українського народу і серед інших поневолених большевиками народів. Про цю боротьбу, зокрема, повинні були довідатися вояцькі маси із совєтської армії, які пересувалися через українські землі. Повстанські дії УПА і нерозривно з ними пов’язана політично-пропагандивна діяльність та масові проти-большевицькі акції, організовані Організацією, стали відомими в усіх закутках СССР. Вони не тільки скрізь поширили революційні кличі, спроби революційної протибольшевицької боротьби, а також великими ма-штабами, напругою революційно-повстанськнх дій показали народові велику силу протибольшевицької революції, переконали в її реальну можливість...
Такі самі успіхи мали і партизансько-пропаґандивні рейди поза межі України...
Втримування повстанських форм і розмірів боротьби в наступні повоєнні роки, після 1947 року, було надто важке і вже не конечне. Як міжна-родіїя ситуація, так і внутрішнє становище в СССР почали входити в стан відносної стабілізації на довший час. Після широкого розповсю^іження ідей і акцій визвольної революції найважливішим завданням було забезпечити існування і дію реюлюиійних сил на довгий час, щоб вони надмірно не вичерпались і шоб іскра боротьби не погасла. Треба було обмежити ті форми революційної дії, які найважче втримати, у яких втрачається найбільше сил, і зберегти та розбудувати такі, шо давали найбільшу тривкість...
В цій реорганізації знову виявились незвичайні провідницькі прикмети Романа Шухевича. Дивлячись завжди далеко вперед, він розпляно-вує і поступово, але послідовно, робить зміни тактики боротьби, з повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну. Головний наголос пересувається щораз більше з військової на політично-пропаґаіідив-ну ділянку. Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, а зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно-дійові форми ОУН. Всі ці зміни планово робить Шухевич як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Рідних Землях, У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили – це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь».
{Примітка: На засіданні Головного Проводу ОУН на Рідних Землях, що відбулося під головуванням Романа Шухевича в першій декаді лютого 1945 р. неподалік Бережан (на Тернопільщині) в умовах надзвичайної секретности, розглянено питання щодо дольшої розбудови й укріплення організаційної мережі у тодішніх обставинах найсуворішої дійсности. Підкреслено, шоб той організаційний захід проводити без зайвого поспіху, враховуючи такі головні вимоги: а) щодо безпеки, яка повинна бути найтривкішим заслоном намаганням нестійких, а особливо ворожих елементів прокрастися в ряди ОУН, б) щодо морально-політичних і інтелектуальних якостей, відданости Національній Справі, високої ідейности, готовности на жертовність в ім’я України, а також в) щодо активности, ініціятивности та заповзятости у діяльності Організації. – Авт.)
Закінчуючи революційно-політичну характеристику Романа Шухевича, Степан Бандера пише: «Пройшло десять найважчих років боротьби ОУН-УПА у повоєнній підбольшевицькій дійсності. Щоб усвідомити собі всю її вагу, треба пригадати: скільки людей було б повірило в 1944—1946 роках, що ця боротьба втримається десять років, у таких обставинах? В тому найбільша заслуга незрівнянної ідейности, героїзму, жертовности і бойо-вости всіх кадрів ОУН і УПА та українського народу, ш.о підтримує їх з повною посвятою, і далекозорого, мудрого Провідника славної нам’яти Романа Шухевича та всього керованого ним провідного активу.
Героїчна смерть Шухевича-«Чупринки», «Тура» – це найбільша втрата українського визвольного руху, яка потрясла ним на довгі роки. Але він перенесе і той найважчий удар, бо в ньому живе дух, віра, і хоробрість найбільшого її Провідника і Командира – генерала «Чупринки»-«Тура».


ВИСНОВКИ

Найвидатніший Головнокомандувач УПА Роман Шухевич був настільки багатогранною, невтомною, феноменально обдарованою і відважною особистістю, шо охопити в одній праці все його життя й діяльність практично неможливо. Навіть за умов, коли автор має для цього і найсприятливіший стан здоров’я, і змогу користуватися всіма документальними джерелами та максимально зібраною дотичною літературою. На жаль, склалося далеко не так. Працю «Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин» автор розпочав на вісімдесят першому році свого віку. Не було вже ні часу, ні фінансових можливостей для тривалої роботи в архівах і бібліотеках навіть Львова, а тим паче Києва, Івано-Франківська, Луцька, Рівного, Тернополя, Варшави, Будапешта, Братислави, Праги, Берліна, Москви, Одеси, Нью-Йорка, Лондона та інших міст, а також роботи з документами, що зберігаються в особистих архівах чи приватних колекціях і розпорошені по всьому світу. Отож, довелося вдовольнитися тим станом книжки, який і пропонуємо увазі шановних читачів.
З тієї ж причини до розділів праці воючено цілі статті як самого генерал-хорунжого Тараса Чупринки, так і значні витяги з матеріалів тих національно-державницьких формувань та їх видатних діячів, з котрими він разом ішов до величної мети – визволення усіх автохтонних українських земель і відновлення їх незалежности. Названі статті та інші ма-теріяли передруковуються у цій книжці ше й тому, що ніякий аналіз і коментування таких текстів ніколи не зможуть повністю замінити оригіналів. Окрім того, досі їх публіковано, здебільшого, в малотиражних виданнях, отож вони й надалі є важкодоступними для читачів України.
Оскільки більшість важливих подій із життя та діяльності Романа Шухевича значною мірою викладені в працях Степана Бандери, Ярослава Стецька, Петра Мірчука, Миколи Климишина, Василя Кука, Лева Шанковського, Григорія Васьковича, Володимира Яніва, Богдана Крав-ціва, Петра Содоля, Степана Мудрика-Мечника, Петра Арсенича, Мирослава Прокопа та інших, автор вважав доцільним особливу увагу звернути на характеристику того українського національно-політичного і громадсько-патріотичного середовища, разом з яким він боровся проти наїзників та окупантів.
Великий вплив на становлення Романа Шухевича – націоналіста і військовика, політика і патріота мав полковник Євген Коновалеиь, ко-мандант УВО і Провідник ОУН, тому розділ про нього вміщено на початку книжки.
Зважаючи на те, що автору доводилося бути свідком і очевидцем таких випадків із життя Романа Шухевича, відомості про які відсутні в наявних публікаціях, частина тексту цієї праці має мемуарний характер.
Найбільше уваги присвячено військовій діяльності Романа Шухевича, його вкладові у формування Української Повстанської Армії, вироблення її стратегії і тактики в боротьбі проти польських, німецьких і особливо російських окупантів. З цієї точки зору розкриваються процеси підготовки і створення Української Головної Визвольної Ради, її’ діяльності, передруковується дотична стаття Романа Шухевича.
Ця його праця разом із публікаціями про бої в лісах та рейди відділів У ПА, написані з суто військових теоретичних позицій, значно розширюють дотеперішні уявлення про Романа Шухевича – політика, стратега і тактика повстанської та партизанської воєн. Зрозуміло, що до них треба завжди долучати й тексти наказів УПА та практичні форми й методи її визвольної боротьби.
Для заповнення прикрої прогалини в нашій літературі, присвяченій, на жаль, хіба лише принагідно внутрішній і зовнішній політичній діяльності Головнокомандувача армії героїв, принаймі, частково покликаний прислужитися розділ, в якому зроблено спробу з’ясувати цю надзвичайно важливу ділянку праці велета національно-визвольного руху.
Найголовнішою складовою частиною в галузі політики була винятково відповідальна, багатогранна і важлива робота Романа Шухевича на таких постах як Голова Бюра Проводу ОУН на Рідних Землях та Голова Секретаріяту УГВР. Великою мірою саме завдяки йому націоналістичний визвольний рух у 1940-х роках настільки ввійшов у свідомість українців, став способом їх мислення і дій, що змагання за волю практично не припинялося ніколи аж до відновлення Державної Незалежно-сти Нашої Батьківщини та розгортання праці над її утвердженням. Ця боротьба, залежно від ситуації, набувала різних форм і методів, але ніколи не зупинялася в загальноукраїнському масштабі. До початку 1960-х років вона мала ще ті виразні риси і форми, які викриісталізупалися в період розгортання повстанського руху, але на останньому етапі – майже з повним домінуванням політично-пропагандивної роботи та переважно індивідуального виховання нових борців.
В різних місцях на той час ще перебували невеличкі озброєні підпільні групи та окремі повстанці. На Львівщині розгорнув роботу Український Національний Комітет, у Бориславі інженер Кузьма Дасів гуртує однодумців для випуску націоналістичних летючок та поширення патріотичної літератури. Бої і збройні сугички ще трапляються, але лише як самозахист.
Відтак, у середині 1960-х і аж до кінця 1980-х років продовжується масова практика обміну національно-патріотичною літературою, яку зазвичай читали подалі від непевних осіб. І це робилося, мабуть, в усіх без винятку містах і селах України.
Впродовж 1964-1967 років на Івано-Франківщині та Львівщині, частково і в інших областях, діяв «Український Національний Фронт», який видавав підпільний журнал «Воля і Батьківщина» (докладніше див.: 3. Ю. Український Національний Фронт у русі опору 60-х років // Воля і Батьківщина. – 1995. – № 1(17). – С 5-25; Святківська Є. «Та ми всі тортури знесем»: Слово про «Український Національний Фронт» // Там же. – С 23-26). Майже в усІ області України розсилає виготовлені й розмножені набірним друкарським способом націоналістичні летючки, і не поодинокі, а в тисячах примірників, згаданий вище Кузьма Дасів із Борислава. Заново втягуються в національноосвідомлюючу роботу тисячі звільнених із російських тюрем, таборів та спецпоселень борців, вихованих і загартованих у лавах, керованих Романом Шухевичем ОУН та УПА. Вони охоплюють своїм впливом не лише Наддніпрянщину, а й південні, східні та північні регіони України, велетенські простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії... 1 тоді, і тепер у всіх наиіональ-но-державницьких аспіраціях Українського Народу постійно відчувався і відчувається дух Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухе-вича та багатьох великих патріотів, які фактично творили неповторну епоху в історії Нашої Батьківщини.
Історичною заслугою Романа Шухевича та його найближчого оточення в міжнародному аспекті є наполегливі шукання шляхів порозуміння із сусідами України Угорщиною, Румунією, Чехо-Словаччиною, Польщею. Були навіть спроби вести переговори з представниками Совєтського Союзу, На жаль, афесивне імперсько-шовіністичне керівництво останнього та його сателітів прагнули тільки розширення своїх володінь, а не вирішення проблеми політичного устрою Центральної і Східньої Європи на справедливих засадах утворення незалежних національних держав на їхніх автохтонних етнофафічних землях, до чого послідовно змагали ОУН і УПА. Досконало знаючи історію України та європейських і світових відносин, обставини і хід антиколоніальних рухів у Америці, Азії, Африці, Ро(ман Шухевич і його оточення, а з ними все націоналістичне підпілля у визвольній боротьбі орієнтувалося на власні сили Нації, Своїми потенційними союзниками бачили, головним чином, тільки поневолені червоною Москвою народи. За його участю було проведено збір їхніх представників у і943 році, який і започаткував блискуче задуманий і надзвичайно важливий стратегічний і перспективний Антибольшевиць-кий Блок Народів /АБН/, Ідея спільного фронту боротьби проти російського імперіялізму, хоч і повільніше, ніж цього бажалося, але невідворотно опановувала свідомість усіх націй, які кремлівські верховоди мали на меті повністю асимілювати. Велетенську, досі ще ніким належно не вивчену і не оцінену роботу над і’і поширенням у всіх регіонах СССР провели українські політв’язні і репресовані. Результат відомий усьому світові – страхітливий людожерний і афесивний комуністичний монстр, що понад три чверті XX сторіччя знфожував усій планеті, розвалився саме тими внутрішніми національно-патріотичними силами, на які орієнтувалися ОУН, УПА, УГВР і АБН, їх творці і керманичі.
24 серпня 1991 року проголосила незалежність і Україна, що була наймогугнішою потугою всієї антиімперіалістичної боротьби в СССР. Півстолітній етап, заініційований Актом 30 червня 1941 року у Львові, завершився великою історичною перемогою. Визволена Нація не забула своїх героїв. З особливим пієтетом вшановують українці пам’ять Романа Шухевича. На його честь встановлено пам’ятники у Львові, Краківці та інших населених пунктах України. Іменем славетного Головнокомандувача УПА на:івано кращі вулиці не тільки в Західній, а й у Південно-Східній Україні. Його героїчну боротьбу оспівано в народних піснях і думах, легендах і переказах, звеличено в поезії та увічнено в наукових дослідженнях, що видаються різними мовами світу.

 

 


Посмертна записка Клима Савура

    13.12.12, 21:16

СКІЛЬКИ Ж СОЛДАТІВ БУЛО В УПА?  СЕКРЕТИ РОЗКРИВАЄ КЛИМ САВУР.

Більшість серед командирів складали 25-35-річні уродженці Волинської чи Рівненської областей. Галичан ми нарахували всього шестеро. Молоді люди, у яких все життя було попереду. За 40 не перевалило жодному.
Одна з проблем, над якою досі "ламають голову" історики - чисельність Української Повстанської Армії. Причина прозаїчна - статистики від бандерівців практично не залишилося.
Втім, нещодавно нам посміхнулася фортуна. В одному з українських архівів знайшовся документ із підрахунками кількості повстанців.
Документ носив у польовій торбі командир УПА на Волині та Поліссі Дмитро Клячківський.Цей чоловік, краще знаний за псевдонімом Клим Савур, у лютому 1945-го загинув у пастці військ НКВС. Чекісти вилучили непоказного документа з торби, переклали російською і почали використовувати у боротьбі з "бандитизмом".
З першого погляду нотатки не вражають. Такі джерелознавці на своєму сленгу звуть "папірцями".
Дійсно, адже це не метрової довжини шифрована записка-грипс (іноді трапляються) чи якась гарно вималювана схема повстанського бою. Документ помережаний численними виправленнями, перекресленнями. Рясніє маргіналіями. Напевне, писався нашвидкуруч, схематично.
Нотатки, знайдені працівниками НКВС у вбитого Дмитра Клячківського-"Савура"
Треба застерегти: оскільки нотатки підшиті до архівної справи, при фотокопіюванні "захопити" увесь текст ліворуч не вдалося.
Відтак "за кадром" опинилося найважливіше - псевдоніми ватажків УПА, навпроти яких (у трьох вертикальних дворівневих колонках зліва направо) вказана чисельність їхніх військових підрозділів.
Отже, краще довіритися "Історичній Правді" і ознайомитися з цим документом у зробленому автором "перекладі людською мовою".
Перша таблиця стосується командира УПА "Рудого" і підпорядкованих йому підрозділів:
 Кількість повстанців у загонах "Рудого"

Друга таблиця - кількість сотень і солдат командира "Дубового":
Бійці "Дубового"

І так далі:
Підрозділи "Енея"
Підрозділи "Верещаки"
Підрозділи "Кропиви"

Зроблені на основі нотаток Савура-Клячківського таблиці відкривають нам структуру і чисельність УПА-Північ й УПА-Південь "у всій своїй красі".

Щоправда, бракує даних по УПА-Захід.
Все розписано за псевдонімами командирів. Як відомо, в УПА-Північ налічувалося 4 армійські групи.
Убитий Дмитро Клячківський. Органи радянської держбезпеки роздягнули труп, щоб обшукати
Таблиця починається з командувача групою "Турів" - "Рудого". Носієві цього псевда підлягали керівники менших відділів (ті, що перелічені нижче) - "Назар", "Лисий", "Вовчак", "Сосенко" та інші.
Далі, під псевдом командира групи "Заграва" "Дубовим", указані вже його підлеглі.
Наступні персони - "Еней" (цей керував групою "Богун") і "Верещака" (командир групи "Тютюнник") - також зі своїми солдатами.
І нарешті, наприкінці таблиці вказані вершки керівництва УПА-Південь - "Кропива" з підлеглими.
Нотатки цінні тим, що у них простежується зміна чисельності УПА-Північ та УПА-Південь у три різні проміжки часу.
Перший - "у час переходу фронту". Тобто йдеться про радянсько-німецький фронт, який у перші два місяці 1944 року "прокотився" Волинню зі сходу на захід. Як тільки закуріло за німцями і "совітами", повстанці почали перегруповувати свої сили, аби податися у радянські тили.
Другий - "до часу великої акції". Тут складніше. Що упівці назвали "великою акцією"? На нашу думку, це квітневі події - або Гурбівська битва, або підготовка до Холодноярського повстання.
Як і в 1921-му, українські повстанці сподівалися підняти всенародне повстання на контрольованих радянською владою теренах.
Як готувалися до нього в УПА-Північ? Зокрема, перед спрямуванням підрозділів в епіцентр переназвали їх на честь різних міст Північної, Центральної та Східної України.
Плакат із Дмитром Клячківським роботи повстанського художника Ніла Хасевича
Криптоніми загонів групи "Турів" ("ім. Богуна", "Озеро" та ін.) змінилися на "Чернігівський", "Полтавський", "Сумський". У групі "Заграва" загін "Котловина" почав називатися "Хвастівським" , загін "ім. Остапа" став "Батуринським", загін "ім. Колодзінського" - "Корсунським".
За тим самим принципом іменувалися військові округи УПА-Південь - "Холодний Яр", "Умань", "Вінниця".
І нарешті, третій проміжок часу. З ним усе зрозуміло - "вересень 1944 року".
А тепер, для полегшення сприйняття нотаток з польової сумки Клячківського спростимо їх. По-можливості замінимо псевдоніми командирів їхніми справжніми іменами та прізвищами. Далебі, історична біографістика в Україні розвивається добре, тому це зробити вже цілком реально.
Отже, тепер нотатки про кількість УПА-Північ і УПА-Південь виглядають так:
 Група "Турів"
Група "Заграва"
 Група "Богун"
Група "Тютюнник"
"УПА-Південь"
Фактично цей документ став мартирологом військової еліти: майже половина згаданих у ньому людей (14 з 32-х) полягли у боях в 1944 році. В основному гинули під час сутичок з внутрішніми військами й агентами НКВС, але були і самогубці, декого стратили свої.
Порфирій Антонюк-"Сосенко" поплатився головою за переговори з ворогами УПА. З тієї ж причини СБ ледве не порішило Максима Скорупського - легендарного курінного "Макса". Йому вдалося втекти у Галичину.
Про те, як Служба безпеки ОУН здійснювала чистки в УПА, читайте у розділі "Книжки" 
Накивав п'ятами від есбістів і Степан Коваль-"Рубашенко".
Більшість серед командирів складали 25-35-річні уродженці Волинської чи Рівненської областей. Галичан ми нарахували всього шестеро. Молоді люди, у яких все життя було попереду. За 40 не перевалило жодному.
Залишилося найпростіше і найважливіше - "підбити" усі числові дані, наведені у нотатках. А відтак виходить, що на час переходу радянсько-німецького фронту через Волинь та Полісся в тамтешніх осередках УПА-Північ і УПА-Південь налічувалося 6920 осіб, у квітні 1944 р. - 6960, а у вересні того саме року (де-факто УПА-Південь вже розформувалася) стався різкий спад - до 2600 чоловік.
Замало? Але окремі сухі цифри документа з торби Дмитра Клячківського збігаються зі свідченнями авторитетних істориків-архівістів.
Плакат Ніла Хасевича зображує повстанців УПА-Північ
Так, дослідник Анатолій Вікторович Кентій (на жаль, покійний) у книжці "Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956" писав, що група "Заграва" упродовж 1 січня - 15 серпня 1944 року "схудла" вдвічі.
Дивимося нотатки. Чисельність особового складу "Заграви" - групи під командуванням "Дубового" - дійсно до вересня скоротилася з 2 тис. до 1,2 тис. осіб. Приблизно сходиться.
Нотатки з польової сумки Клячківського, у супроводі розлогих коментарів й із зазначенням архівної легенди, нам вдалося опублікувати у останньому, 14-му томі "нової серії" Літопису УПА.
Володимир КОВАЛЬЧУК - кандидат історичних наук, Інститут української археографії та джерелознавства НАН України
(с) Володимир Ковальчук.
http://blog.i.ua/user/2675316/1134076/



Невідомі сторінки ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.
    14.12.12, 13:41

Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН
Вахтанг Кіпіані

Видання розповідає про невідомі сторінки життя та діяльності керівника Служби безпеки ОУН (бандерівців). На основі архівних документів, спогадів і літератури зроблено спробу реконструювати постать Миколи Арсенича, проаналізовано його причетність до репресій у повстанському середовищі, з'ясовано обставини його загибелі у криївці в 1947 р.
Що читаємо? Книгу істориків Олександра Іщука та Валерія Огородніка "Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН" (Видавничо-поліграфічне підприємство "Вік", Коломия, 2010). Видання заповнює лакуну невідомості навколо людини, яка в 1941-1947 рр. очолювала внутрішню контррозвідку українських націоналістів і повстанців.
Що цікавого? Родинні корені майбутнього керівника Служби безпеки ОУН йдуть з села Нижній Березів Косівського району Івано-Франківщини. У 1929 р. польська влада провела кампанію з полонізації українського населення Галичини і примушувала брати нові прізвища – найчастіше, від назви території. Арсеничі вчинили хитро – не відмовившись від родового імені, додали трохи видозмінену назву села й стали Арсенич-Березовськими.
Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 р. у родині селянина-бідняка. Батько дав всім дітям бодай середню освіту, що для тих часів було радше винятком. Вже під час навчання в Коломийській гімназії Микола бере участь в антидержавних виступах – зривав державні герби зі стін закладу. 1928 р. його відрахували з гімназії, і він повертається до свого села і з головою поринає в діяльність Української військової організації, а згодом – і ОУН (ще не маючи двадцяти років стає коломийським повітовим провідником).
1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі. Водночас із навчанням працює на посаді відповідального адміністратора газети "Нове Село".
У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.
Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.
При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.
Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником цієї структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".
Через тиждень після проголошення Акту відновлення Української Держави (30 червня 1941 р.) нацисти заарештовують Бандеру, а згодом і прем'єр-міністра УД Ярослава Стецька. Урядуючим провідником ОУН стає Микола Лебідь, а тридцятирічного Миколу Арсенича призначають очільником Служби безпеки ОУН. Його псевдо – "Михайло".
Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".
Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса.
На ґрунті централізації СБ у "Михайла" виник конфлікт з Шухевичем, який виступав за підпорядкування есбістів територіальним проводам ОУН, а голова СБ вважав головнокомандувача "нетвердим, нестійким керівником, який не вміє швидко й добре орієнтуватися в оперативній ситуації".
В 44-му відмовляється виїздити в Німеччину, хоча така можливість була. Він писав, що в краю мають працювати люди, які добре володіють ситуацією.
Він постійно курсує між Галичиною та Волинню, для нього облаштовують чимало криївок, де він і зупинявся з невеликою охороною та дружиною Ганною Гунькою (кількома роками раніше вона при мінусовій температурі вплав перетнула кордон через річку Сян, що принесло їй не тільки повагу в ОУН, але й хвороби, внаслідок яких не змогла мати дітей).
Важливим є з'ясування питання масштабів "чисток", які здійснювалися СБ ОУН у 1943-му та подальших роках.
Автори визначають, що метою репресій, так би мовити, "проти своїх" була "боротьба з ворожою агентурою, усунення чужого елементу (східняків, які не були агентами, але потенційно могли такими стати)". Під перевірку потрапили члени ОУН(б), вояки УПА та цивільні особи-симпатики, які активно контактували з "лісом".
Наказ на здійснення "чисток" вийшов від Бандери, який писав – "Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків. А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати".
Це була реакція на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН.
Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.
"Чистки" не припинялися кілька років. Наймасовіша, за словами дослідників, кампанія репресій мала місце на Волині, в УПА-"Північ", якою керував Дмитро Клячківський - "Клим Савур".
Шпигуноманія знекровлювала підпілля. Знищили навіть колишнього члена проводу ОУН(р) Ростислава Волошина, якого скомпрометували чекісти – заарештували і... випустили. Дійшло і до розколів – Степан Янішевський-"Далекий" навіть створив альтернативний бандерівцям крайовий провід, за що був заочно засуджений судом ОУН до "смертної кари без права реабілітації" (виконали його, правда, в МГБ – у 1951 р.).
Арсенич не ставив завдання перед підлеглими ліквідувати якомога більше ворогів – потреба була передусім у виявленні "слабких місць". "Основна ціль агентури (органів держбезпеки) - не припиняти чистку, скомпрометувати як саму чистку, так і людей, які її здійснюють, розширити агітацію, що нищать невинних людей".
Часто розконспірованих осіб просто виключали з ОУН або відправляли в УПА, щоб, як казали червоні політруки – "кров'ю змити провину".
Загальні масштаби втрат від внутрішнього терору наразі невідомі, але лише в січні-жовтні 1945 р. і лише на Волині Микола Козак, керівник тамтешньої СБ "Смок" (інші псевдо – "Кучма", "Вівчар"), ліквідував 889 осіб з 938, які потрапили під перевірку. Зокрема, й півсотні функціонерів ОУН. В деяких районах сто відсотків підозрюваних і були покарані на горло.
"...За столом сидів допитуючий, а перед ним допитуваний, якому заздалегідь був накинутий на шию короткий шнурок з дерев'яним зашморгом, якого держав у руці есбіст. Після допиту на знак допитуючого цей есбіст, що тримав шнурок, моментально його закручував перериваючи горло допитуваного. Тоді його тягнули в сусідню кімнату, де на одну купу скидали голих допитуваних, а на другу купу одяг і речі... На другу ніч їх вивозили й тайно в лісі чи в полі закопували".
Василь Кук, член проводу і майбутній головнокомандувач УПА, дорікав "Смокові" за часто невиправдану поспішність і жорстокість – "не вважаю доказами змушені визнання на "станку", якщо вони необґрунтовані, логічно не зв'язані, суперечливі у співставленні з фактами".
Сам шеф СБ Арсенич без тіні гумору визнавав – "якщо ти будеш бити чоловіка, то він признається, що він є цісар Абіссінський".
За час війни жертвами міжусобної ворожнечі між двома фракціями ОУН – бандерівцями та мельниківцями – стали близько 4 тис. націоналістів з фракції Андрія Мельника. Останньою жертвою став Онуфрик на псевдо "Коник", якого ліквідували за наказом Арсенича в кінці 45-го.
Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів.
І, само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні людей), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА.
Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою). Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.
11 січня 1947 р. керівник СБ пише останнього відомого листа головному командиру УПА Роману Шухевичу, де викладає засади нової тактики ОУН.
Він визнає, що "на найближчий час перспектив немає й навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може й сотень років". Замість постійних зіткнень, під час яких гинуть люди, пропонує "перемкнути низи на підпільну роботу" і "правильно керувати людьми". "Михайло" вважає, що де можна – треба виходити з лісу, легалізуватися й працювати з людьми, завойовувати їх своїм авторитетом.
23 січня 1947 р. під час пошуку "великого бандватажка" неподалік села Жуків Бережанського району Тернопільської області було знайдено бункер, в якому переховувався Арсенич з дружиною, одним охоронцем та С. Галушкою – зв'язковою Шухевича, перевербованою чекістами. Під загрозою бути схопленим шеф СБ спалив всі документи, застрелив обох жінок, а відтак пустив собі кулю у скроню.
Фраза. "Працьовитість аж до самозречення, всебічність розуму і глибин думки, скромність, рішучість і безоглядність в боротьбі з ворогом – ось головні прикмети його характеру. На полі слави у важкій боротьбі за УССД [Українську Самостійну Соборну Державу] згинув геройською смертю наш Найвищий Діловий Зверхник – провідник Михайло".
Джерело: портал tsn.ua
http://blog.i.ua/user/2675316/1134077/

 

Посмертна записка Клима Савура.

    13.12.12, 21:16

СКІЛЬКИ Ж СОЛДАТІВ БУЛО В УПА?  СЕКРЕТИ РОЗКРИВАЄ КЛИМ САВУР.

Більшість серед командирів складали 25-35-річні уродженці Волинської чи Рівненської областей. Галичан ми нарахували всього шестеро. Молоді люди, у яких все життя було попереду. За 40 не перевалило жодному.
Одна з проблем, над якою досі "ламають голову" історики - чисельність Української Повстанської Армії. Причина прозаїчна - статистики від бандерівців практично не залишилося.
Втім, нещодавно нам посміхнулася фортуна. В одному з українських архівів знайшовся документ із підрахунками кількості повстанців.
Документ носив у польовій торбі командир УПА на Волині та Поліссі Дмитро Клячківський.Цей чоловік, краще знаний за псевдонімом Клим Савур, у лютому 1945-го загинув у пастці військ НКВС. Чекісти вилучили непоказного документа з торби, переклали російською і почали використовувати у боротьбі з "бандитизмом".
З першого погляду нотатки не вражають. Такі джерелознавці на своєму сленгу звуть "папірцями".
Дійсно, адже це не метрової довжини шифрована записка-грипс (іноді трапляються) чи якась гарно вималювана схема повстанського бою. Документ помережаний численними виправленнями, перекресленнями. Рясніє маргіналіями. Напевне, писався нашвидкуруч, схематично.
Нотатки, знайдені працівниками НКВС у вбитого Дмитра Клячківського-"Савура"
Треба застерегти: оскільки нотатки підшиті до архівної справи, при фотокопіюванні "захопити" увесь текст ліворуч не вдалося.
Відтак "за кадром" опинилося найважливіше - псевдоніми ватажків УПА, навпроти яких (у трьох вертикальних дворівневих колонках зліва направо) вказана чисельність їхніх військових підрозділів.
Отже, краще довіритися "Історичній Правді" і ознайомитися з цим документом у зробленому автором "перекладі людською мовою".
Перша таблиця стосується командира УПА "Рудого" і підпорядкованих йому підрозділів:
 Кількість повстанців у загонах "Рудого"

Друга таблиця - кількість сотень і солдат командира "Дубового":
Бійці "Дубового"

І так далі:
Підрозділи "Енея"
Підрозділи "Верещаки"
Підрозділи "Кропиви"

Зроблені на основі нотаток Савура-Клячківського таблиці відкривають нам структуру і чисельність УПА-Північ й УПА-Південь "у всій своїй красі".

Щоправда, бракує даних по УПА-Захід.
Все розписано за псевдонімами командирів. Як відомо, в УПА-Північ налічувалося 4 армійські групи.
Убитий Дмитро Клячківський. Органи радянської держбезпеки роздягнули труп, щоб обшукати
Таблиця починається з командувача групою "Турів" - "Рудого". Носієві цього псевда підлягали керівники менших відділів (ті, що перелічені нижче) - "Назар", "Лисий", "Вовчак", "Сосенко" та інші.
Далі, під псевдом командира групи "Заграва" "Дубовим", указані вже його підлеглі.
Наступні персони - "Еней" (цей керував групою "Богун") і "Верещака" (командир групи "Тютюнник") - також зі своїми солдатами.
І нарешті, наприкінці таблиці вказані вершки керівництва УПА-Південь - "Кропива" з підлеглими.
Нотатки цінні тим, що у них простежується зміна чисельності УПА-Північ та УПА-Південь у три різні проміжки часу.
Перший - "у час переходу фронту". Тобто йдеться про радянсько-німецький фронт, який у перші два місяці 1944 року "прокотився" Волинню зі сходу на захід. Як тільки закуріло за німцями і "совітами", повстанці почали перегруповувати свої сили, аби податися у радянські тили.
Другий - "до часу великої акції". Тут складніше. Що упівці назвали "великою акцією"? На нашу думку, це квітневі події - або Гурбівська битва, або підготовка до Холодноярського повстання.
Як і в 1921-му, українські повстанці сподівалися підняти всенародне повстання на контрольованих радянською владою теренах.
Як готувалися до нього в УПА-Північ? Зокрема, перед спрямуванням підрозділів в епіцентр переназвали їх на честь різних міст Північної, Центральної та Східної України.
Плакат із Дмитром Клячківським роботи повстанського художника Ніла Хасевича
Криптоніми загонів групи "Турів" ("ім. Богуна", "Озеро" та ін.) змінилися на "Чернігівський", "Полтавський", "Сумський". У групі "Заграва" загін "Котловина" почав називатися "Хвастівським" , загін "ім. Остапа" став "Батуринським", загін "ім. Колодзінського" - "Корсунським".
За тим самим принципом іменувалися військові округи УПА-Південь - "Холодний Яр", "Умань", "Вінниця".
І нарешті, третій проміжок часу. З ним усе зрозуміло - "вересень 1944 року".
А тепер, для полегшення сприйняття нотаток з польової сумки Клячківського спростимо їх. По-можливості замінимо псевдоніми командирів їхніми справжніми іменами та прізвищами. Далебі, історична біографістика в Україні розвивається добре, тому це зробити вже цілком реально.
Отже, тепер нотатки про кількість УПА-Північ і УПА-Південь виглядають так:
 Група "Турів"
Група "Заграва"
 Група "Богун"
Група "Тютюнник"
"УПА-Південь"
Фактично цей документ став мартирологом військової еліти: майже половина згаданих у ньому людей (14 з 32-х) полягли у боях в 1944 році. В основному гинули під час сутичок з внутрішніми військами й агентами НКВС, але були і самогубці, декого стратили свої.
Порфирій Антонюк-"Сосенко" поплатився головою за переговори з ворогами УПА. З тієї ж причини СБ ледве не порішило Максима Скорупського - легендарного курінного "Макса". Йому вдалося втекти у Галичину.
Про те, як Служба безпеки ОУН здійснювала чистки в УПА, читайте у розділі "Книжки" 
Накивав п'ятами від есбістів і Степан Коваль-"Рубашенко".
Більшість серед командирів складали 25-35-річні уродженці Волинської чи Рівненської областей. Галичан ми нарахували всього шестеро. Молоді люди, у яких все життя було попереду. За 40 не перевалило жодному.
Залишилося найпростіше і найважливіше - "підбити" усі числові дані, наведені у нотатках. А відтак виходить, що на час переходу радянсько-німецького фронту через Волинь та Полісся в тамтешніх осередках УПА-Північ і УПА-Південь налічувалося 6920 осіб, у квітні 1944 р. - 6960, а у вересні того саме року (де-факто УПА-Південь вже розформувалася) стався різкий спад - до 2600 чоловік.
Замало? Але окремі сухі цифри документа з торби Дмитра Клячківського збігаються зі свідченнями авторитетних істориків-архівістів.
Плакат Ніла Хасевича зображує повстанців УПА-Північ
Так, дослідник Анатолій Вікторович Кентій (на жаль, покійний) у книжці "Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956" писав, що група "Заграва" упродовж 1 січня - 15 серпня 1944 року "схудла" вдвічі.
Дивимося нотатки. Чисельність особового складу "Заграви" - групи під командуванням "Дубового" - дійсно до вересня скоротилася з 2 тис. до 1,2 тис. осіб. Приблизно сходиться.
Нотатки з польової сумки Клячківського, у супроводі розлогих коментарів й із зазначенням архівної легенди, нам вдалося опублікувати у останньому, 14-му томі "нової серії" Літопису УПА.
Володимир КОВАЛЬЧУК - кандидат історичних наук, Інститут української археографії та джерелознавства НАН України
(с) Володимир Ковальчук.
http://blog.i.ua/user/2675316/1134076/


ALTER EGO*   
Невідомі сторінки ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.
    14.12.12, 13:41

Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН
Вахтанг Кіпіані

Видання розповідає про невідомі сторінки життя та діяльності керівника Служби безпеки ОУН (бандерівців). На основі архівних документів, спогадів і літератури зроблено спробу реконструювати постать Миколи Арсенича, проаналізовано його причетність до репресій у повстанському середовищі, з'ясовано обставини його загибелі у криївці в 1947 р.
Що читаємо? Книгу істориків Олександра Іщука та Валерія Огородніка "Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН" (Видавничо-поліграфічне підприємство "Вік", Коломия, 2010). Видання заповнює лакуну невідомості навколо людини, яка в 1941-1947 рр. очолювала внутрішню контррозвідку українських націоналістів і повстанців.
Що цікавого? Родинні корені майбутнього керівника Служби безпеки ОУН йдуть з села Нижній Березів Косівського району Івано-Франківщини. У 1929 р. польська влада провела кампанію з полонізації українського населення Галичини і примушувала брати нові прізвища – найчастіше, від назви території. Арсеничі вчинили хитро – не відмовившись від родового імені, додали трохи видозмінену назву села й стали Арсенич-Березовськими.
Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 р. у родині селянина-бідняка. Батько дав всім дітям бодай середню освіту, що для тих часів було радше винятком. Вже під час навчання в Коломийській гімназії Микола бере участь в антидержавних виступах – зривав державні герби зі стін закладу. 1928 р. його відрахували з гімназії, і він повертається до свого села і з головою поринає в діяльність Української військової організації, а згодом – і ОУН (ще не маючи двадцяти років стає коломийським повітовим провідником).
1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі. Водночас із навчанням працює на посаді відповідального адміністратора газети "Нове Село".
У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.
Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.
При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.
Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником цієї структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".
Через тиждень після проголошення Акту відновлення Української Держави (30 червня 1941 р.) нацисти заарештовують Бандеру, а згодом і прем'єр-міністра УД Ярослава Стецька. Урядуючим провідником ОУН стає Микола Лебідь, а тридцятирічного Миколу Арсенича призначають очільником Служби безпеки ОУН. Його псевдо – "Михайло".
Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".
Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса.
На ґрунті централізації СБ у "Михайла" виник конфлікт з Шухевичем, який виступав за підпорядкування есбістів територіальним проводам ОУН, а голова СБ вважав головнокомандувача "нетвердим, нестійким керівником, який не вміє швидко й добре орієнтуватися в оперативній ситуації".
В 44-му відмовляється виїздити в Німеччину, хоча така можливість була. Він писав, що в краю мають працювати люди, які добре володіють ситуацією.
Він постійно курсує між Галичиною та Волинню, для нього облаштовують чимало криївок, де він і зупинявся з невеликою охороною та дружиною Ганною Гунькою (кількома роками раніше вона при мінусовій температурі вплав перетнула кордон через річку Сян, що принесло їй не тільки повагу в ОУН, але й хвороби, внаслідок яких не змогла мати дітей).
Важливим є з'ясування питання масштабів "чисток", які здійснювалися СБ ОУН у 1943-му та подальших роках.
Автори визначають, що метою репресій, так би мовити, "проти своїх" була "боротьба з ворожою агентурою, усунення чужого елементу (східняків, які не були агентами, але потенційно могли такими стати)". Під перевірку потрапили члени ОУН(б), вояки УПА та цивільні особи-симпатики, які активно контактували з "лісом".
Наказ на здійснення "чисток" вийшов від Бандери, який писав – "Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків. А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати".
Це була реакція на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН.
Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.
"Чистки" не припинялися кілька років. Наймасовіша, за словами дослідників, кампанія репресій мала місце на Волині, в УПА-"Північ", якою керував Дмитро Клячківський - "Клим Савур".
Шпигуноманія знекровлювала підпілля. Знищили навіть колишнього члена проводу ОУН(р) Ростислава Волошина, якого скомпрометували чекісти – заарештували і... випустили. Дійшло і до розколів – Степан Янішевський-"Далекий" навіть створив альтернативний бандерівцям крайовий провід, за що був заочно засуджений судом ОУН до "смертної кари без права реабілітації" (виконали його, правда, в МГБ – у 1951 р.).
Арсенич не ставив завдання перед підлеглими ліквідувати якомога більше ворогів – потреба була передусім у виявленні "слабких місць". "Основна ціль агентури (органів держбезпеки) - не припиняти чистку, скомпрометувати як саму чистку, так і людей, які її здійснюють, розширити агітацію, що нищать невинних людей".
Часто розконспірованих осіб просто виключали з ОУН або відправляли в УПА, щоб, як казали червоні політруки – "кров'ю змити провину".
Загальні масштаби втрат від внутрішнього терору наразі невідомі, але лише в січні-жовтні 1945 р. і лише на Волині Микола Козак, керівник тамтешньої СБ "Смок" (інші псевдо – "Кучма", "Вівчар"), ліквідував 889 осіб з 938, які потрапили під перевірку. Зокрема, й півсотні функціонерів ОУН. В деяких районах сто відсотків підозрюваних і були покарані на горло.
"...За столом сидів допитуючий, а перед ним допитуваний, якому заздалегідь був накинутий на шию короткий шнурок з дерев'яним зашморгом, якого держав у руці есбіст. Після допиту на знак допитуючого цей есбіст, що тримав шнурок, моментально його закручував перериваючи горло допитуваного. Тоді його тягнули в сусідню кімнату, де на одну купу скидали голих допитуваних, а на другу купу одяг і речі... На другу ніч їх вивозили й тайно в лісі чи в полі закопували".
Василь Кук, член проводу і майбутній головнокомандувач УПА, дорікав "Смокові" за часто невиправдану поспішність і жорстокість – "не вважаю доказами змушені визнання на "станку", якщо вони необґрунтовані, логічно не зв'язані, суперечливі у співставленні з фактами".
Сам шеф СБ Арсенич без тіні гумору визнавав – "якщо ти будеш бити чоловіка, то він признається, що він є цісар Абіссінський".
За час війни жертвами міжусобної ворожнечі між двома фракціями ОУН – бандерівцями та мельниківцями – стали близько 4 тис. націоналістів з фракції Андрія Мельника. Останньою жертвою став Онуфрик на псевдо "Коник", якого ліквідували за наказом Арсенича в кінці 45-го.
Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів.
І, само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні людей), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА.
Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою). Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.
11 січня 1947 р. керівник СБ пише останнього відомого листа головному командиру УПА Роману Шухевичу, де викладає засади нової тактики ОУН.
Він визнає, що "на найближчий час перспектив немає й навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може й сотень років". Замість постійних зіткнень, під час яких гинуть люди, пропонує "перемкнути низи на підпільну роботу" і "правильно керувати людьми". "Михайло" вважає, що де можна – треба виходити з лісу, легалізуватися й працювати з людьми, завойовувати їх своїм авторитетом.
23 січня 1947 р. під час пошуку "великого бандватажка" неподалік села Жуків Бережанського району Тернопільської області було знайдено бункер, в якому переховувався Арсенич з дружиною, одним охоронцем та С. Галушкою – зв'язковою Шухевича, перевербованою чекістами. Під загрозою бути схопленим шеф СБ спалив всі документи, застрелив обох жінок, а відтак пустив собі кулю у скроню.
Фраза. "Працьовитість аж до самозречення, всебічність розуму і глибин думки, скромність, рішучість і безоглядність в боротьбі з ворогом – ось головні прикмети його характеру. На полі слави у важкій боротьбі за УССД [Українську Самостійну Соборну Державу] згинув геройською смертю наш Найвищий Діловий Зверхник – провідник Михайло".
Джерело: портал tsn.ua
http://blog.i.ua/user/2675316/1134077/

 

 

Советы бывалых прошедших афган

СОВЕТЫ БЫВАЛЫХ ПРОШЕДШИХ АФГАН



Те, кто прошел Афган, меня поймут. А вы, молодые, поймите этот опыт отдают вам люди, прошедшие не одну войну и оставившие там много друзей. Поэтому заучи это как «ОТЧЕ НАШ» . Если этот листок поможет тебе остаться живым, то я не напрасно его писал. Твой друг Серега-Художник.
Война, в общем, это гнилое дело, но на войне есть дерьмо – это зачистка городов от боевиков.

1. Если вы проводите зачистку (последние часы вашей жизни), то как в анекдоте: в комнату заходите вдвоем – сначала граната, потом вы.
2. Подойдя даже к открытым дверям любого офиса – не входи. Жопой чувствуешь, что там может быть враг, не экономь гранаты, выдергивай чеку и закатывай первую. После взрыва через 5 секунд, не выдергивая чеки, закатывай в помещение вторую и сходу за ней вскакивай. Кто уцелеет от первой, при виде второй, упадет на пол, и закроет голову руками – возьмешь живым.
3. Стоя перед дверью и ожидая своих товарищей, собирающихся для штурма, придержите дверь, чтобы ее было не открыть. Иначе в коридоре увидите или гранату или ствол.
4. Гранату закатывать по полу. Не кидать.
5. Не бегать перед стволом товарища. Вы перекрываете ему возможность стрелять.
6. Любая закрытая дверь НЕПРИКОСНОВЕНННА, так как может быть заминирована.
7. Ящики не открывать, электронику не включать. Ничего не трогать. Все может быть заминировано. Это важно. Вплоть до того, что нельзя открывать холодильник, даже если очень хочется кушать, и поднимать крышку унитаза.
8. Не трогать трупы, столы и другие предметы (все можно заминировать).
9. При первом выстреле – не «маячить», сразу падать.
10. Не держать палец на крючке (часто погибают товарищи).
11. Не брать патроны с открытых цинков, захваченных у боевиков, они могут вместо пороха в патроны зарядить тротил (разорвет автомат, оторвет голову).
12. Гранаты носить в специальных мешках, открытыми не держать (были зацепы).
13. Нефиг с РПГ стрелять по людям, бесполезно (рассчитан только на бронетехнику).
14. Рожки изолентой не перематывай (в бою перекосит патрон – откинешь сразу оба).
15. На АК предохранитель имеет три положения. Собственно, блокировка, автоматический огонь и одиночный. Если вы в панике резко снимете с предохранителя, то наверняка опустите его до упора и поставите, тем самым, в режим одиночного огня. Это сделано, что бы обезумевший от ужаса боец не просадил магазин за секунду и не остался без патронов. Помните об этом.
16. Предохранитель на АК достаточно мерзко лязгает. Если вам нужно снять его тихо, то оттяните его и плавно переведите в нужный режим огня (это почти всегда одиночный огонь).
17. Перед выходом попрыгайте на месте. Проверьте, что на вас ничего не лязгает и не бренчит. Антабки на оружии лучше заранее перемотать изолентой или бинтом. Патрон в патронник, и на предохранитель.
18. Изучите таблицы стрельбы на свое оружие. Пуля летит НЕ ПРЯМО. У нее баллистическая траектория с превышениями и понижениями. Поэтому грамотное определение расстояния до цели и знание таблицы стрельбы — это хорошая возможность попадать быстро, а значит уменьшить время, пока стреляют по вам.
19. Ветер влияет на траекторию полета пули. Изучите влияние ветра на ваше оружие ЗАРАНЕЕ, а не походу и на глазок.
20. Если вам представилась возможность выбирать оружие — берите такое же (такой же калибр) как и большинство ваших товарищей. На себе много патронов не унести, а кончаются они быстро, особенно в городе, так что если с вами смогут поделиться — это большой плюс. Если вашего товарища убили, не побрезгуйте восполнить свой боекомплект (предварительно получив разрешение от командира).
21. Если вы уходите в «автономку», то вы несете на себе 360 патронов (это 12 магазинов и еще столько же, но в пачках просто кидаете в рюкзак. Сильно сэкономите в весе).
22. Помните, что магазины, расположенные на груди и животе — это дополнительная бронезащита.
23. Большинство смертей и ранений происходят от осколков. Обычный ватник вполне способен защитить вас от мелких осколков. Повесив поверх еще и разгрузку с магазинами, вы можете считать себя относительно защищенным. Не забудьте поднять ворот.
24. Бронежилет — это очень хорошо. Любой. Даже самый бэушный.
25. Если вам в броник попала пуля — это еще не значит, что он вас спас. Так как энергия пули, остановленная элементом брони, способна нанести вам чудовищную заброневую травму. Ребра ломает почти всегда. А возможен и разрыв органов. Так что если в вас нет дырки — это еще не повод радоваться. Бывает, что дырка была бы предпочтительнее.
26. Не трогайте гранатометы. Стрелять из них сложно. Оставьте это более опытным товарищам.
27. Проведя несколько дней на свежем воздухе, курильщика можно засечь за 70-100 метров. Бросайте курить.
28. Если вам что-то послышалось — останавливаете группу и «даете тишину». Слушайте внимательно. Даже если вы будите тормозить группу каждые пять минут, только редкие идиоты будут на вас ругаться.
29. Вы никогда, остановившись, не продолжаете стоять. Нужно встать на колено или лечь. Это очень выматывает, но это вопрос выживания всей группы. Если кто-то ленится садиться — заставьте его.
30. Пальца на спусковом крючке быть не должно, даже если оружие на предохранителе.
31. На маршах, кладете автомат на руки и складываете их на груди крестом. Так легче нести. При этом большой палец провой руки всегда готов снять с предохранителя, а вскинуть оружие достаточно быстро.
32. Ремень (автоматный) всегда на шее. Иначе, если попадете в засаду, будет подрыв мины и вы полетите в одну сторону, а ваше оружие в другую, и вы из легкого 300 превращаетесь в 200.
33. На посту не спать. Если заснете, пристрелить вас захотят не только враги. За это, как и за потерю оружия, расстреливали официально. Сейчас расстреливают неофициально.
34. Пописать можно стоя на коленях, не превращаясь в стоячую ростовую мишень. Туалет, это серьёзно. Если есть специально подготовленная площадка никаких проблем. Если на марше в лесопасадке (срать ходят только втроем, один сидит, двое смотрят вокруг на 180 градусов, многих находили валяющимися в собственном дерьме).
35. Чихать в себя.
36. Кто медленно бегает — быстро умирает.
37. Эффективность гранат переоценена. Бывали случаи, когда гранаты взорвалась в небольшой комнате, а внутри были только легкие контузии.
38. Чеку зубами вырвать нельзя. Только пальцами.
39. В стенах могут быть проломы завешанные тряпками или коврами. Так враг может быстро перебегать из парадной в парадную. Помните это. То, что вы находитесь в крайней квартире, не значит, что из соседней к вам нельзя войти через стену.
40. На окна можно вешать сетки от старых советских кроватей. Они хорошо останавливают ВОГи.
41. Вы можете слышать мяуканье, например из-за двери стенного шкафа. Мне очень жаль, но животное обречено. Скорее всего, его там заперли вместе с гранатой. Открывать нельзя. Это очень сложный момент, всегда, в таких сложных ситуациях хочется оставаться человеком, но…
42. Если вам нужно стрелять из помещения на улицу, то не надо подползать к подоконнику или стоять сбоку от окна. Уйдите вглубь помещения, встаньте на табуретку, закрывшись стеной или т.п. И не включайте свет, нельзя, не подсвечивайте себя (я уже не говорю о ВУ).
43. Осколки кирпича или бетона, выбитые огнем, имеют свойства лететь на вас. При попадании по глазам… ну вы поняли.
44. Долго стрелять не меняя позицию — плохая идея.
45. Пригибайтесь.
46. Не надо «вычислять снайперов». Не ваша работа, да и знаний вам не хватит. Воюйте дальше, не обращая внимания.
47. Будьте готовы морально «отработать» гражданских, которые засветили вас (если перспектива не радует, то двигайтесь осторожней.
48. На АК-74 (экземпляр с хорошей кучностью боя), можно прикрутить прицел ПСО от СВД. На дистанциях 500-600 метров у АК-74 и СВД очень близко сопряжены траектории, прицел встанет идеально. Будете стрелять и переносить огонь, из-за калибра, гораздо быстрее, чем с СВД. Да и тем, кто решит поискать снайпера, вы будете неинтересны.
49. Современные гранаты РГО и РГН взрываются в ПЕРВУЮ ОЧЕРЕДЬ от удара У них ударный взрыватель стоит, а взрыв через промежуток — это срабатывает сам ликвидатор (на тот случай, если граната упала в рыхлый снег)
50. Никто, даже саперы, не занимаются снятием мин и ВУ. Они тупо подрывают их тротиловой шашкой. Не надо умничать и начинать снимать ВУ.
51. На растяжки нормальные воины ставят секреты, чтобы было не снять по-простому. Так что «перерезать нитку» — плохая идея. Просто пройдите мимо. Это не ваше дело, для этого есть старшие товарищи.
52. При ранениях бывают венозные и артериальные кровотечения. «Лечатся» они по- разному. Но тут важно другое. В горячке боя времени нет. С венозным кровотечением товарищ будет умирать несколько часов, а с артериальным буквально 10-20 секунд, а дальше потеря сознания и начинается гипоксия. Так что, чтобы не париться, быстро накладываете артериальный жгут поверх раны (сейчас интерны начнут возмущаться, но такова жизнь, это не гражданка, приходится нарушать) и возвращаетесь в бой. У вашего товарища будет полчаса-час на то, чтобы разобраться самому, ну или это сделаете вы, когда освободитесь.
53. Жгут всегда под рукой! Не в сумке, не в рюкзаке — или намотан на приклад, или в разгрузке под рукой.
54. С собой всегда ДВА жгута! Один вы можете отдать раненому товарищу и через минуту получить пулю в бедренную артерию.
55. Есть такое понятие как «подавление огнем». Активно поливая врага, зачастую, можно сковать его действия, даже не попадая и не нанося урона живой силе. Особенно вам помогут трассера.
56. Помните, трассера, помимо того, что очень сильно засырают ствол, они еще и выдают вашу позицию. Так что не злоупотребляйте ими. Да и прицельный огонь ими вести сложно.
57. Оружие нужно чистить каждый день. Особенно нежно в районе дульного тормоза. Если там будет канавка или ямка, то кучность боя сильно упадет.
58. Последние три патрона в магазине лучше забить трассерами. Чтобы пустой магазин не стал для вас неожиданностью. Более того, если вы оставите один патрон в стволе, то вам останется только подстегнуть новый магазин, то есть скорость перезарядки возрастет.
59. Следите за ногами, не ленитесь их мыть. Натрете — и вы уже не воин.
60. Если видите, что по кому-то можно стрелять, это еще не повод стрелять. Если вас не заметили, узнайте у командира, можно ли ввязываться в бой.
61. Если вы кого-то заметили, но вас еще не увидели, не надо резко прыгать в сторону. Периферическое зрение засечет вас мгновенно. Мягко и плавно, не торопясь, сядьте и спокойно займите позицию. Это будет гораздо менее заметно.
62. Помните, досылая патрон патронник, затвор нужно отпускать резко, чтоб лязгнул. Иначе «зажует».
СПИСОК СНАРЯЖЕНИЯ ДЛЯ ВОЙНЫ! НЕ ДЛЯ ТУРПОХОДА!
СНАРЯЖЕНИЕ И ЭКИПИРОВКА
1. 2 рюкзака. Один обозный, второй штурмовой 25 л (штурмовой с быстрым сбросом).
2. Наколенники жесткие. И если возможно налокотники (при первых выстрелах в бою боец падает на колени, может разбить чашечки).
3. Туристический коврик (каремат)
4. Разгрузка
5. Бронежилет
6. Активные наушники
7. Баллистический очки
8. Бронешлем. или, в худшем варианте каска
9. Фляга или гидратор
10. Кусачки для ногтей (через две недели отрастают, ножом не обрежешь, ломаются когда вставляешь рожок в автомат, сильная боль).
11. Компас
12. Паракорд (легкий нейлоновый трос) 20 метров
13. Вилка ложка
14. Грим. Зеркальце.
15. Набор ниток и иголок. Спички. Тальк
16. Стрелковые перчатки
17. Скотч прозрачный (привязать гранату при растяжке к дереву, порвался берц – обмотал и побежал дальше).
18. Фонарь. Нож. Часы со стрелками
19. Армейская рация Бинокль Дальномер
20. Средство от насекомых (не вонючее)
21. Мусорные мешки для воды. К низу мешка привязываешь камушек, пробиваешь дырку, расправляешь мешок на ветках, внутрь бросаешь ветки, из-за перепада температур получается конденсат, подставляешь емкость под мешок, за сутки от 200 до 300 грамм воды из конденсата.
22. 1 кг сала мешается со 150гр чеснока, перец соль по вкусу, перекручивается на мясорубку. Шприцом без иглы заталкивается в тюбик от зубной пасты или в другую емкость. Хранится до пол у года в жаре. Очень калорийно (можно применять не останавливая марш-бросок).
ТРЯПКИ
1. Берцы: чтобы не пропускали воду и были легкие (обр. рыбьим жиром или салом)
2. Носки шерстяные, высокие, 5 пар (выводят пот, не дают натереть ноги).
3. Прокладки женские, большие (в берцы, впитывают пот).
4. Плотные штаны и куртка
5. Термобелье. Несколько маек, только хлопок
6. Маскхалат (и летний и зимний)
7. Флисовая куртка (вместо свитера, она легче, вес очень важен)
8. Зимние сапоги (советую «Хаски с.080» — дешево и сердито)
9. Панама из брезента, что бы хоть чуть-чуть держала влагу
10. Арафатка. Смоченным платком обвязывается шея (на много легче, на шее есть много важных точек).
АПТЕЧКА
1. Берете то, что нужно лично вам, под ваши персональные болячки. Плюс:
2. 3 артериальных новых жгута (старые при растяжке рассыпаются), 2-3 ИПП, много бинтов, рулон эластичного бинта (он зафиксирует все, что угодно, может заменить жгут)
3. Бактерицидный пластырь, лучше водостойкий; Пластырь рулонный, лучше на тканевой основе. Дезинфицирующее средство (недорого раствор хлоргексидина), хорошо бы гель пантестин (раны, ожоги)
4. Жаропонижающее, обезболивающе – аспирин, парацетомол, спазмолгон, нимесулид, нимид, нимегезинк, нимеситл
5. Элементарные капли в нос и для глаз
6. Аллергия, укусы комров – 1% гидрокортизоновая мазь
7. какие-нибудь ЖЕСТКИЕ антибиотики (но их вы вряд ли купите в аптеке без рецепта, можно аугментин, амиксиклав, ципрофлоксацин), промедол
8. Активированный уголь. Чем больше тем лучше (приходиться пить воду из реки где плавают трупы, да и просто под нагрузками живот начинает ерундой страдать). Кстати, белый уголь можно применять в порошке как кровеостанавливающее. Он же применим как антисептик, как энтеросорбент, как искусственная почка и т д . Прошел испытания в Афганистане, в Спитаке и Винницком мед инст. При его применении нет нагнивания ран (применяется в гнойной хирургии). При ожогах. На раны в сухом виде. Внутрь только разведенный водой.
9. При большой потере жидкости – регидрон.
10. Препарат для свертывания крови при ранах. С этим в Украине слабо (за границей есть ТХА — трансксамовая кислота, используется после автодорожек; она не сертифицирована, хотя спасла жизнь десяткам тысяч людей, можно поискать QUIKCLOT, CELOX и HEMCOM).
11. Ножницы, кусачки.
12. Шовный материал, иголка + нить, для зашивания ран (в аптеке)
13. Еще советую собрать наборчик в ампулах из кетанова, дексаметазона и кордиамина. Ну и шприц к ним, разумеется. Это противошоковый набор. Не даст вашему сердцу встать из-за того, что мозг обвалил вам давление от боли или кровопотери (а как правило, они где-то рядом ходят).
Те, кто прошел Афган, меня поймут. А вы, молодые, поймите этот опыт отдают вам люди, прошедшие не одну войну и оставившие там много друзей. Поэтому заучи это как «ОТЧЕ НАШ» . Если этот листок поможет тебе остаться живым, то я не напрасно его писал. Твой друг Серега-Художник.
________________________________________________________
ВОЛОНТЕРЫ, распечатывайте тысячами (не меняя ни одного слова – написано для мужиков) и раздавайте пацанам в военных городках, цена листка одна копейка – а цена их жизни?…
Родственники и друзья тех, кто уже в АТО – фотографируйте и скидывайте своим на мобилку – в поле ксерокса нет.
http://nuina.net/podhotovka-uchastnyka-antyterrorystycheskoj-operacyy/


Обновлен 02 фев 2015. Создан 21 июл 2012