Лев Ребет "Світла і тіні ОУН"

 

Лев Ребет "Світла і тіні ОУН"

Найкраще вивчати історію не по підручниках, а по першоджереслах, що я і пропоную зробити тим, хто дійсно хоче знати правду




ПЕРЕДНЄ СЛОВО

З приводу 25-ліття від постання ОУН проф. д-р Лев Ребет написав 1954 року публіцистично-критичний нарис п. н. «Світла і тіні ОУН», що друкувалися «підвалами» в тижневику «Український самостійник» у чч. 247 (10. 10. 1954) до 277 (8. 5. 1955).
Лев Ребет тоді виконував обов'язки одного з уповноважених проводом ОУН на українських землях, з дорученням «тимчасово перебрати керівництво Закордонних частин ОУН і реорганізувати їх згідно з позиціями проводу ОУН в Україні», і займав становище головного редактора газети «Український самостійник».
Хоча Лев Ребет писав свою працю, так би мовити, у вільні хвилини поза безліччу всіляких інших занять та обов'язків, і під тиском кожнотижневого «продовження» в газеті, однак ця праця дає надиво повну та плястичну картину розвитку ОУН на західньоукраїнських землях до другої світової війни, змальовуючи її пізніші кризові ситуації, її боротьбу — невдачі та досягнення, її ідейно-програмову завершеність у 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН, отже під час зудару на наших землях двох імперіялістичних сил — Німеччини і Росії, а далі післявоєнний період на чужині аж до 1954 р. Перечитуючи цю працю, відчуваєш, що автор міг би багато більше розповісти та докладніше з'ясувати різні періоди боротьби ОУН, бож він від постання цієї організації 1929 року брав у ній активну участь і, займаючи важливі або й ключеві становища в організаційній структурі, він співвирішував її долю. Лев Ребет обмежився поданням конечних фактів, найістотніших елементів розвитку, щоб увипуклити загальні контури та політичний зміст дії ОУН. Аналізу проведено послідовно, з виразним прагненням до об'єктивности, і завдяки тому зарисовано синтезу всієї дії ОУН на протязі 25 років. Дуже виразно виступає факт, що ОУН завжди була політичною організацією, що провадила боротьбу проти окупантів з єдиною метою створення самостійної державности України; вона не була партією в звичайному розумінні того слова, зокрема екстремістською партією, що прагнула до зміни режиму; вона ніколи не стала фашистською чи нацистською.
Тепер, у 35-ліття постання ОУН, праця Лева Ребета не втратила нічого зі своєї вартости чи актуальности. Навпаки, її цінність для дослідника нашої поточної історії тільки збільшилася, бо вона становить своєрідний документ часу. Вона має вартість і актуальнополітичне значення для кожного, хто не збайдужів до ідеалів, за які боролася ОУН. Під назвою ОУН існують та діють тепер у діаспорі три угруповання, — споріднені, коли мовиться про їхнє коріння, — відмінні, і навіть досить далекі одно від одного, коли йдеться про політичний зміст.
Боротьба і досягнення ОУН пов'язується найчастіше з деякими особами, яким приписується непомірно великі заслуги. Так постали леґендарні культи осіб, становлячи, без сумніву, викривлення історичної правди і цим завдано, треба сподіватися, тільки мимовільної кривди всім тим, хто віддали свої сили або й утратили життя під прапором ОУН у боротьбі з ворогом. У праці Ребета натомість дуже виразно сказано, що ОУН була сильна не так заслугами окремих осіб, як скорше вкладом праці та жертвами тисяч відданих ідеї боротьби за державну незалежність. Висування нібито великости окремих осіб ледве чи корисно вплинуло на дальшу долю ОУН.
Не маємо сумніву, що в Україні ОУН — це не конче проминулий безслідно етап боротьби за самостійність. Живі свідки цієї боротьби ОУН та й самі учасники її, спогади про збройні очайдушні змагання проти двох імперіялістичних загарбників під час другої світової війни, як і тривання цієї боротьби проти російських більшовиків ще кілька років після війни, а також ідейні позиції ОУН, зокрема ті, що їх схвалено на III Надзвичайному великому зборі 1943 р., відбутому саме в час зудару двох взаємноворожих тоталітаристських сил, з їх підкресленим прагненням до свободи, самовизначення і народоправства — живуть і далі в Україні серед старшого покоління і передаються молодим. Обезчещування ОУН і лайка на її адресу з боку власть імущих у СССР, що тривають по той бік залізної завіси безперестанку, тільки підтверджують, що ідейний зміст ОУН і далі становить істотний чинник сили. Бо з привидами більшовицькі реалісти ніколи не воюють.
І з того погляду варто, щоб книжка Л. Ребета дійшла до читача в Україні, щоб він дізнався правди, всієї правди, хоч і не без тіней, але по суті світлої та здорової правди.
«Світла і тіні ОУН» — це останнє слово Лева Ребета щодо історії і з'ясування суті ОУН. Скритовбивник Богдан Сташинський, на доручення КГБ, припинив творче та працьовите життя автора цієї книги.
Богдан Кордюк

РЕБЕТ ЛЕВ (3.3.1912 — 12.10.1957) — визначний український політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Чоловік Д. Ребет. Н. у Стрию. Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. У 1927 вступив до Української Військової Організації, згодом — до Організації Українських Націоналістів. З 1930 очолював провід ОУН у Стрийському повіті. У 1934-38 — керівник Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях. Після вбивства польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького (червень 1934), яке спричинило масові арешти членів ОУН (було ув'язнено весь керівний склад націоналістичного підпілля), Р. зумів зберегти і з часом розбудувати структуру організації та налагодити ефективну інформаційно-пропагандистську роботу підрозділів ОУН у Галичині. За нелегальну діяльність кілька разів заарештовувався польською поліцією, бл. трьох років перебував в ув'язненні. З лютого 1940 належав до ОУН під проводом С. Бандери. У червні 1941 був одним із організаторів Акта проголошення української державності (30.6.1941 ), заступник голови Українського державного правління Я. Стецька. У вересні 1941 Р. був заарештований гестапо і ув'язнений у концентраційному таборі Освенцім. Після звільнення з концтабору жив у Німеччині. Належав до Закордонного Центру в ОУН, головний суддя 34 ОУН. Висловлювався за проведення демократичних змін в ОУН згідно з ухвалами III Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25.8.1943). У 1952 (за ін. дан. — 1950) кооптований до Закордонного Представництва УГВР, голова Ради референтів ЗП УГВР. У грудні 1953 Р. разом з С. Бандерою і З. Матлою створили Колегію уповноважених, яка повинна була реорганізувати ОУН і накреслити завдання організації в повоєнних умовах. У лютому 1954 Р. і З. Матла, не досягши компромісу з С. Бандерою в поглядах на майбутнє ОУН, створили нову організацію під тією ж назвою — ОУН 34 (з 25.12.1956 — Організація Українських Націоналістів за кордоном; ОУН з; т зв. двійкарі), до якої приєдналися М. Лебедь, М. Прокоп, І. Гриньох та ін. Після розколу ОУН Р. став одним із провідних діячів ОУНз, головою її Політичної Ради. В еміграції співпрацював у періодичних виданнях — громадсько-політичному тижневику “Українська трибуна” (виходив 1946-49 у Мюнхені), “Час” і двотижневику “Сучасна Україна” (виходив 1951-60 у Мюнхені); у 1955-57 — гол. редактор суспільно-політичного журналу “Український самостійник” (у 1950-57 — тижневик, з 1957 — місячник). У 1949 захистив докторську дисертацію на тему “Держава і нація”. У 1950 роках Р. плідно займався науково-педагогічною роботою. Викладав державне право в Українському вільному університеті у Мюнхені, з 1952 — доцент, а з 1954 — професор права цього ж ун-ту. У жовтні 1957 вбитий агентом радянських спецслужб Богданом Сташинським (див. Сташинського процес 1962). Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Р. — автор праць, в яких грунтовно розробляв теоретичні засади українського демократичного націоналізму та розвинув концепцію формування української нації в сучасних умовах. Найважливіші з них: “Формування української нації” (1951), “Світло і тіні ОУН” (1954; посмертне видання, 1964), “Теорія нації” (1956,1997) та ін.
Я. Грицак, І. Підкова (Львів).

Лев Ребет: Забуте ім’я історії

Цього року (2006) виповнюється 65-та річниця з дня проголошення Акту відновлення Української Держави. Нагадаємо, що 30 червня 1941 р., після відходу радянських військ, до Львову увійшли український батальйон «Нахтігаль» і кілька німецьких частин, а також таємно була введена похідна група ОУН Степана Бандери.
Саме похідною групою ОУН(Б) було прийнято Акт відновлення Української держави, в якому, зокрема, говорилося: «Волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів <…> взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава. <…> На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що твориться в столиці України – Києві з волі українського народу. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі».
Але надії на співпрацю з Третім Рейхом не виправдалися: вже 5 липня почалися арешти українських урядовців. Спочатку заарештували у Кракові Степана Бандеру, а потім й інших керівників «відновленої» України: прем’єр-міністра Ярослава Стецька, другого віце-прем’єр-міністра Лева Ребета та ін. На постаті останнього ми і зупинимося в цій статті.
Чомусь так виходить, що Лев Ребет залишається «ображеним» нашими істориками. Зрештою, в курсі Історії України як у школі, так і у вузі жодним словом не згадувалося про одного з ідеологів ОУН, лише кількома словами загадує його у своїй великій праці «Україна і Німеччина у Другій Світовій війні» Володимир Косик.
Власне, я вперше звернув увагу на Ребета, читаючи книгу Крістофера Ендрю та Олега Гордієвського «КДБ. Історія зовнішньополітичних операцій від Леніна до Горбачова», де на 470 с. пишеться наступне: «Слідом за невдачами (КДБ – Автор) послідували успішні операції з ліквідації двох лідерів української еміграції в Західній Німеччині – головного ідеолога НТС («Народно-Трудового Союзу» – Автор) Лева Ребета в жовтні 1957 р. і керівника ОУН Степана Бандери в жовтні 1959 р.». Виконавцем цих вбивств був Богдан Сташинський, після зізнання якого у вбивствах лідерів національного руху, КДБ фактично була вимушена відмовитися від прямого знищення ідеологічних суперників.
Ким же був Лев Ребет, який становив таку загрозу Радянському Союзу? І чому він, зрештою, її (загрозу) становив?
Лев Ребет народився 1912 року в місті Стрий Львівської області. Дитинство і юність хлопця пройшли на тлі національно-визвольної боротьби українського народу. Створення Західноукраїнської Народної Республіки, організація націоналістичних організацій у Західній Україні справило значний вплив на молодого хлопця, який у 1927 р. став членом Української Військової Організації, а вже трохи згодом – Організації Українських Націоналістів (майже із самого початку її створення). Саме з діяльністю ОУН та українського національного руху і було пов’язане все життя Ребета.
Лев Ребет писав, що молодь була головною базою, основою ОУН. Молодь, яка виросла в традиціях української державності, була свідком існування незалежної України. Вільна, соборна Україна не була для неї якоюсь фантазією, молодь бачила незалежність, вкусила її плоди, і була готова знову за неї боротися.
Тоді на західноукраїнських землях «підростало» нове покоління борців за свободу. Степан Бандера, Ярослав Стецько, Лев Ребет та багато інших стали чільниками ОУН, яку очолив Євген Коновалець – провідний діяч національно-визвольного руху 1917-21 рр. Ці діячі зуміли сформувати потужну організацію, яка на кілька десятків років стала одним з найголовнішим ворогів радянської влади.
Кар’єра Ребета була стрімкою. Вдало зарекомендувавши себе (Ребету навіть довелося відсидіти в польських тюрмах за свої ідеї та переконання), у 1934-38 рр. він був провідником Крайової Екзекутиви ОУН у Західній Україні. 1941 р. став заступник голови Українського Державного Правління у Львові, а після арешту Я. Стецька певний час виконував обов’язки голови Правління до свого арешту та перебування у німецькому концтаборі Освенцим (до 1944 р.).
У 1945 р. Ребет переїжджає в Мюнхен, де організується масштабна ідеологічна кампанія ОУН, яка постійно не дає спокою Радянському Союзу. Власті «єдиного й нерушимого» неодноразово вимагали видачі діячів ОУН та УПА за начебто співробітництво з фашистами. Проте документи, які були в наявності у союзників, свідчили про те, що українські націоналісти воювали на два фронти (німці у доносах називали вояків УПА «національними бандами»).
У 1945-1948 роках Ребет був головним суддею Закордонних частин, з 1948 року – стає разом з Миколою Лебедем, Іваном Бутковським і Мирославом Прокопом одним з керівників закордонної Політичної Ради ОУН, а трохи згодом і її головою.
Знаходячись в еміграції, Ребет займається науковою та публіцистичною діяльністю. Він був співробітником газет «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», редактором тижневика, а потім місячника «Український Самостійник». З 1952 р. – доцент, а з 1954 – професор державного права Українського Вільного Університету, автор наукових та публіцистичних праць в галузі політики, соціології, права. Основні праці: «Формування української нації» (1951), «Теорія нації» (1956), «Світло й тіні ОУН» (1956).
Саме наукова й публіцистична діяльність Ребета й визначила його сумну долю.
Лев Ребет значно відрізнявся від радикального крила ОУН, яке підтримав під час конфлікту в 1940 р. Він категорично відкидав тезу «Україна для українців», стверджуючи, що «український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська – біла й червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини не порожній звук».
Ребет був переконаний у створенні незалежної демократичної Української Держави, що ніяк не вписувалося в бачення радянських комуністичних ідеологів. Досліджуючи процеси формування української нації, Ребет наполягав, що вона може бути сформована лише в незалежній Україні. Лише «самостійна держава є найбільш придатною для розвитку етнічної спільності».
Концепція Ребета, за якою «теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух, який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй», і проектування її на український народ, вибивалася з радянської ідеології і була визнана комуністичної верхівкою небезпечною. Тому і був відданий наказ на його знищення.
12 жовтня 1957 р. Богдан Сташинський на сходах біля входу в будинок, де жив Лев Ребет, чекав на свою «жертву». Коли Ребет, який поспішав додому, наблизився до Сташинського, той зробив різкий рух, а Ребет захитався і впав. Лікарі констатували смерть від паралічу серця. Вже згодом, Сташинський розповів, як він вбив спочатку Ребета, а потім і Бандеру. Причиною вбивства Ребета агент КДБ назвав те, що Ребет був «провідним теоретиком українців в екзилі».
Наукові праці Ребета не втратили актуальності у сучасній Україні. Українська нація й досі перебуває на етапі формування, суспільство продовжує лишатися роз’єднаним. У той же час Лев Ребет залишається несправедливо забутим істориками. Я спеціально провів невелике опитування серед учнів і студентів Києва. Жоден (!) з них не згадав, хто такий Ребет, про нього навіть не чули. У той же час вони вчили і знають інших лідерів ОУН-УПА: Бандеру, Шухевича, Мельника, Стецька.
Та постать Ребета настільки важлива, що її не можна забувати.
Автор: Ярослав ЗАГОРУЙ
Інтернет-репортер, http://rep-ua.com/38098.htm


"СВІТЛА І ТІНІ ОУН"

Чверть сторіччя — це вже чималий відтинок часу, достатня віддаль, щоб бачити події і людей у певній перспективі. З цієї перспективи видно постаті і факти вже в історичному світлі. Факти перестали бути подіями дня, втратили посмак актуальности, про яку невідомо як вона скінчиться. З віддалі чвертьсторіччя можна вже зробити досить вірний балянс історії ОУН, можна ясно бачити лінії її розвитку, спостерігати світла і тіні її дії.
І сьогодні вже можна сказати, що — не зважаючи на помилки і недотягнення — ОУН записала своє ім'я в історії визвольної боротьби України золотими буквами. Вона від свого постання і до сьогодні вибивала і вибиває свою печать на українській політиці. А вже цілком певно, без ОУН український народ не ввійшов би до історії як активний підмет подій останньої світової війни.
Цей успіх організація завдячує в першу чергу високим духовим вартостям, які вона від самого початку зарепрезентувала і які зформульовані вже в постановах Першого Конґресу ОУН.
Це насамперед — у сфері ідеології — ідея нації. Хоч якою самозрозумілою видається нам тепер ця справа (разом з іншими справами, про які буде мова далі), проте висунення як начальної ідеї організації ідеї нації було переломовим моментом. Цією ідеєю ОУН не тільки виразно відгородилася від (історично для нас таких погубних!) інтернаціонально-марксистських течій, але також підкреслила свою понадпартійну, загальнонаціональну настанову.
Підкреслення бо нації (відси назва: організація націоналістів) як начальної ідеї організації мало теж окрему політичну вимову з уваги на існування великої кількости політичних груп, які, хоч були щодо програми слабо зрізничковані, проте не зуміли створити як слід одного фронту і серед завзятих і гострих спорів на тему несуттєвих програмових різниць губили найважливіше: справу державної незалежности і боротьби за неї.
ОУН у своїй концепції мала стати понадпартійною організацією (тому назвалася організацією, не партією), організацією, яка мала гуртувати людей не до боротьби за здійснення тієї чи тієї партійної програми, але яка поставила собі за мету об'єднати всіх українців, охочих боротися за основну національну мету: за державну самостійність.
Відси походить велике наголошування «ідеологізму» в організації, з одного боку, і відсування детальних програмових питань на дальший плян, з другого. Так, наприкл., на початку існування організації говорилося, що програма УНДО сама по собі не є зла. Біда тільки, що своїх основних заложень, тобто «здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Держави» — як говориться в першому пункті програми УНДО-ня — ця партія не була спроможна і не збиралася безпосередньо здійсняти.
Здобувати бо державну незалежність в тодішніх тоталітаристичних (СССР) чи напівтоталітаристичних (довоєнна Польща і Румунія) умовах, в яких жив розчленований наш народ, можна було не виборчими чи іншими, ніби «демократичними», але практично через поліційні апарати цих держав цілком контрольованими засобами, а тільки безпосередньою політичною і збройною боротьбою, веденою з підпілля.
Тому від самото початку, попри принципову національно-державницьку настанову, не деталізована соціяльна, культурна, економічна і т. д. програма, а саме стратегія і тактика підпільної боротьби за державність були для ОУН найсуттєвіші. Характеристично, що з постанов І Конґресу ОУН вивчалися тільки загальні, вступні визначення, а не дальші, докладніші, — оскільки найважливішим для націоналістів були не питання політики в уже існуючій державі, а питання боротьби за здобуття власної держави на всіх українських землях і за її самостійність.
Таким чином, відразу за основними принципами ОУН (державність і незалежність) в ієрархії начальних проблем стояло питання визвольної концепції, як такої. Основою стратегії цієї концепції стала теза орієнтації на власні сили, а основою її тактики — засада безкомпромісовости.
Також становище української нації після першої світової війни, у висліді якої основна частина України опинилась як т. зв. УССР у володінні большевицької Москви, а решта — під пануванням напівтоталітаристичних режимів Польщі та Румунії і не дуже прихильної до українського національно-визвольного руху, хоч і демократичної, Чехії, — сприяло постанню різних невиправданих надій на зміну на краще.
Політичні діячі старшого покоління заступали погляд, що нашим завданням є розбудувати наше життя, як тільки в цих умовах це буде можливим, і чекати, поки не прийде для нас «слушний час». На ділі це чекання на прийдешній, неозначений слушний час дорівнювало орієнтації на чужі сили, які, здійсняючи свою мету, мали б — як сподівалися прихильники чекання слушного часу — створити і для нас корисну ситуацію і безпосередньо чи посередньо (знищенням наших ворогів) допомогти і нам у здобутті нашої самостійности.
Хоч коньюнктурне постання після першої світової війни Чехо-Словаччини і Польщі сприяло такій настанові (коли іншим народам доля всміхнулася, то чому б нам не сподіватися цього?), проте наш досвід з часу першої світової війни дошкульно нас навчив, що і при сприятливих зовнішніх умовах корисно для нас можуть вирішити справу тільки власні сили, ті сили, які ми потрапимо в критичний час виставити. Корисні зовнішні умови можуть для нас прийти, але вони можуть і не настати. Вони можуть нам дуже або мало сприяти і, що найважливіше, на появу цих умов ми не будемо мати великого впливу. Натомість організація власної сили — це єдине, що ми напевно можемо самі зробити — очевидно, настільки, наскільки ми це зуміємо.
І тут виринула концепція підпільної організації, яка єдино спроможна гуртувати людей, школити і вести боротьбу, не будучи контрольована ворожим апаратом, певною мірою — суверенно. Всякі інші, зокрема демократичні методи боротьби за наші національні права і за нашу державну самостійність, давали ворожій владі вгляд у роботу, і самозрозуміле, що вона зуміла б кожночасно і дошкульно спаралізувати кожну, проти неї спрямовану дію. А що ворожі режими вважали кожний вид нашої організованости (на господарському, культурному, релігійному, спортовому і т. д. полі) небезпечним для свого панування, то не диво, що наші організації, ці наші — як казали політики старшого покоління — «національні здобутки» були ворожою адміністрацією і під її охороною ворожим суспільством систематично нищені: кооперативи руйновані, читальні і школи закривані, церкви палені, спортові товариства заборонювані.
Згадані надужиття ворожої влади і ворожого суспільства, а далі правдоподібність, що ці надужиття будуть набирати чимраз більших розмірів і що все, що українське, буде систематично нищене, звужуване і ліквідоване, примусили ОУН на батьківщині ставити свою політичну роботу виключно на підпільні рейки. Підтримуючи, очевидно, рівночасно всі існуючі форми нашого організованого життя, ОУН сконцентрувала свою увагу на вирощуванні своєї власної підпільної сили і на боротьбу з ворогом, так що підпільність надала діяльності організації рішального тону.
В очах молодого покоління, що становило головну силу ОУН на батьківщині, політичні методи партій, що своєю традицією сягали до часів з-перед першої світової війни, були незадовільні і не могли довести ні до якого успіху. Вміщувати всю політичну роботу — як робили політики залеґалізованих перед ворогом партій — в самих тільки рамках ворожих законів, що своїм вістрям були спрямовані проти наших національних інтересів, — це політичне безглуздя, це абсурд. Ворожі державні сили не дозволяють українському народові на елементарні прояви демократичних свобід, а там, де ніби на них дозволяють, рівночасно саботують їх. Тому обмежувати політичну роботу рамками, що їх ці режими нам назначають, є самогубством. Всупереч поглядам старших діячів, ОУН твердила, що ніяке серйозне скріплення нашої громадської організованости чи господарського стану не можливе, оскільки існування наших організацій залежить від дозволу ворожої державної адміністрації і нею вони контролюються.
Замість виключної ставки на т. зв. «еволюційну» — як її називали політики старшого покоління — розбудову наших сил у межах ворожих законів і чекання на слушний час, наше підпілля, даючи, як згадано, повну підтримку існуючим громадським організаціям, пропагувало масову революційну дію, вістря якої було спрямоване безпосередньо проти ворога. Революційними виступами — аргументувало підпілля — домагання українського народу мати власну державу можна поставити перед світом в усій ширині, і підпільну мережу, яка цю дію буде ініціювати та нею керувати, ворог ніколи дощенту не знищить. Безпосередня, з підпілля керована масова боротьба в кожнім разі принесе користь, а щонайменше виховуватиме загал в активізмі, і цей мінімум успіху є багато більший, ніж пасивне вичікування на міжнародні сприятливі умови чи на здогадну поступливість рішеного знищити нас ворога. В остаточній розгрі будуть вирішувати не «реальні» наші здобутки, не кооперативи, читальні і т. д., а тільки живі люди, наша політична зрілість і готовість до рішучої збройної боротьби, і у вирощуванні нашої політичної сили лежить наше найважливіше завдання.
Так була обґрунтована концепція власних сил, що лягла в основу визвольної політики ОУН, і в міру того, як переслідуванням ворожої влади наше легальне зорганізоване життя було стіснюване й нівечене, ця концепція ставала запорукою успіху організації.
Другим елементом, який визначно причинився до успішного виступу ОУН, була людська база, з якої виросла і на яку сперлась організація, при чому цьому успіхові дуже сприяли почасти випадково, а почасти продумано використані, певні соціологічні умови.
ОУН черпала свої людські кадри насамперед з проріджених уже тоді рядів Української Військової Організації (УВО), заснованої бувшими вояками Української Галицької Армії для мілітарної підготови повстання українського народу проти чужої окупації. З рядів цієї організації вийшов полк. Є. Коновалець, що як бувший командир корпусу Січових Стрільців і керманич УВО користувався великою пошаною західньоукраїнського громадянства. З УВО перейшов до ОУН цілий ряд визначних людей, оскільки вся згадана організація ввійшла, вірніше, зіллялася з ОУН, вважаючи, що доцільніше вести і організувати політично-підпільну боротьбу, ніж чисто мілітарну, бо тільки у висліді першої і як її надбудова може розвинутися збройне повстання. Ці власне увісти, ввійшовши до ОУН, були одною з опор організації.
Одначе головною базою ОУН була молодь, насамперед студентська. Ця молодь виросла вже в традиції української державности, вона пам'ятала існування, хай і короткотривале, самостійної держави, вона на власні очі бачила українське військо, одним словом, уже раз пережила те становище нашої нації, за яке збиралася боротися. Державна самостійність не була для неї нездійсненною фантазією; молодь цю самостійність уже бачила, і вона перед її уявою стояла реально: треба було тільки здобути її.
Молодечий запал підсилювала теж пам'ять про упадок таких могутніх держав, як австро-угорська монархія і російська імперія, а свідомість нашої недостатньої підготови до державного будівництва з часів зрушень, які принесла перша світова війна, була поштовхом до того, щоб цю підготову тепер дбайливо і жертвенно перевести, насамперед виховуванням загалу до боротьби і організацією власної сили.
Цей соціяльно-психологічний момент був надзвичайно важливий для розвитку організації. Це молодь із своїм типовим гоном до лету, із запалом чинити великі діла, сповнена бажанням зробити все краще, ніж це зробило старше покоління — надала динаміки ОУН, і ця молодечість полишила визначну, додатню, хоч подекуди теж і від'ємну, печать на роботі організації.
Визначно корисним для постання і розвитку ОУН був теж факт, що провідна частина молоді, студентська молодь, була організована і мала свій центр.
Студентські гуртки при університетах і мережа студентських організацій на провінції служили суцільно як головні резерви для ОУН. Велику ролю на початках організації відограв теж відомий Академічний Дім у Львові, в якому сконцентрувалося все студентське життя і де законспіровано містилася Краева Екзекутива ОУН. В Академічному Домі мешкали студенти з усіх сторін Західньої України, тут мали свій осідок різні студентські установи, відбувалися відчити, збори, дискусії тощо. І відси йшли всі нитки революційної роботи на провінцію.
Очевидно, не всі студенти були членами організації; одначе в тридцятих роках впливи ідей ОУН серед студентства були пригнітаючі. Управа Академічного Дому і майже всі студентські товариства були опановані членами і симпатиками ОУН. Те саме було в провінційних студентських гуртках і товариствах.
Ці провінційні гуртки і товариства являли собою цікавий тип об'єднань молоді і відограли велику ролю як розсадники впливу ОУН по Західній Україні. Згуртовані бо в них були не тільки дійсні студенти (такі, що, фактично студіюючи в якійсь високій школі, перебували тільки під час ферій в домах батьків, або такі, головно юристи, що доїздили на виклади поїздом з місця сталого замешкання) — але всі, хто скінчив будь-яку середню школу. В цей спосіб у повітових містах і містечках була зорганізована видатна кількість інтелігентського молодняка, людей, які щойно вийшли із школи, добре знали себе, мали енергію і порив до чину.
Тим часом вони були — коли не рахувати дійсно студіюючої меншости — безробітними, і то здебільша без всяких виглядів найти будь-яку працю, бо дискримінуюча політика ворожої адміністрації була цьому на перешкоді. Цей момент, попри дійсно високе і ідеалістичне наставлення цієї молоді, був не останньою причиною, яка спрямовувала цю молодь на шлях революційної роботи. Попросту велика кількість вільного часу давала змогу присвятитися виключно роботі по лінії ОУН, що кличами і середовищем була для них найближчою.
Представлена мережа студентських груп з Академічним Домом як центром у Львові була головною базою, якою користувалася (очевидно, конспіративно) ОУН. В Академічному Домі, осідку Екзекутиви ОУН, сходилися всі нитки ОУН. Там стало перебувала певна кількість студентів з усіх кінців Західньої України і члени ОУН, що походили з цих самих околиць, колишні шкільні товариші, які були охоплені в тайні гуртки під кермою одного з них. Ці гуртки у Львові виконували ролю неначе «амбасад» даного повіту при централі, і повітові чи окружні екзекутиви, складені з правила також з молоді, втримували при допомозі цих «амбасад» зв'язки з Краєвою Екзекутивою. Хтось із доїжджаючих студентів виконував ролю зв'язківця; з другого боку, школені в центрі студенти, повертаючись на ферії домів, включалися в роботу місцевого апарату.
Західня Україна була поділена на округи, на чолі яких були Окружні Екзекутиви ОУН. Округа охоплювала кілька (коло п'яти) повітів, що мали свої Повітові Екзекутиви. Центром округи звичайно був повіт, де перебувала більша кількість членів організації і де організація була найсильніша під поглядом роботи. Повіти були поділені на райони і підрайони (в деяких округах вживали назв надрайони і райони), що охоплювали відповідну кількість сіл. Окрему одиницю творили повітові міста.
Місцеві, Повітові Екзекутиви (окружні не мали безпосереднього стику з низовим, організаційним апаратом) працювали при допомозі студентів і сільської інтеліґентської молоді, головним чином — абітурієнтів середніх шкіл, що не мали змоги далі студіювати, ані отримати якусь працю і перебували при батьках, помагаючи їм при господарстві і займаючись культурно-освітньою та політично-виховною роботою.
Робота організації розподілялася на кілька референтур. В Краєвій Екзекутиві існували наступні референтури: організаційна, ідеологічно-політична, громадської роботи, пропаґандивна, військова, юнацтва, а далі розвідки; пізніше прийшла ще референтура безпеки. Важливість окремих референтур була різна. Найважливішою з погляду техніки роботи була, очевидно, організаційна референтура, яка втримувала зв'язок з тереном і тримала в бігу масові вияви діяльности організації. Це була централя для доручень в низи, і сюди ж приходили звіти з теренів.
В найтіснішому зв'язку з організаційною референтурою, що діяла, як було згадано, при допомозі перебуваючих чи доїжджаючих до Львова студентів з провінції, працювали пропаґандивна референтура та референтура юнацтва. Завданням першої було заготовляти підпільні видання організації. Ця референтура була дуже важлива для втримування духового зв'язку з усіма членами організації, і для загалу членів підпільна «література» мала велике значення як джерело політичного думання, з одного боку, і як видимий знак можливости спротиву ворожій владі, з другого. Для загалу суспільства були видавані летючки, поява яких, звичайно при нагоді національних свят, викликала велике піднесення серед населення.
З погляду майбутнього організації дуже важливою була референтура юнацтва. Спеціяльні референти та інструктори на організаційних ступенях (при краєвій, окружній, повітовій екзекутивах) мали завдання виховувати окремі гуртки доростаючої середньошкільної молоді на майбутніх членів організації, і в цей спосіб був забезпечений безперебійний доплив все нових членів у ряди ОУН.
Серед середньошкільників був великий грунт для підпільної роботи. Старші річники цієї молоді мали в час постання ОУН певні зв'язки до підпілля ще з років існування УВО, і з моментом злиття УВО з новоствореною ОУН вся ця молодь автоматично перейшла в ряди нової організації. Розв'язання ворожою владою «Пласту» і заборона будь-яких організацій середньо-шкільної молоді залишили серед цієї молоді пустку, яку скоро заповнили підпільні клітини юнацтва ОУН. Спроба керівників «Пласту» втримати цю корисну організацію в підпільних формах не мала більшого успіху, бо загальне наставлення цієї організації виховувати молодь у патріотичному дусі не витримувало конкуренції з поставленням цієї справи в ОУН, що не вдоволялася самим виховуванням, але підготовляла молодь до майбутньої, недалекої діяльности. Голод чину вирішив, що вплив на середньошкільну молодь захопила ОУН.
З внутрішньо-організаційного погляду важливою була ідеологічно-політична референтура, завданням якої було кувати політичну думку в організації і вщеплювати її в ряди членства. З природи речі центральну ролю в цьому напрямі виконувала ідеологічно-політична референтура в Краевій Екзекутиві, що вважалася тоді найвищою в ієрархії всіх референтур. Це зрозуміле, коли врахувати, що для молодого членства організації шукання шляхів і метод підпільної політичної дії та їхнього теоретичного обґрунтування були рішальні. Короткий, дво-, трирічний, протяг часу діяльности цієї референтури з довгими, цілонічними дискусіями, з гарячковим зачитуванням та виписуванням витягів із всякої, часто насліпо захопленої публіцистики та різної політичної літератури сильно об'єднав учасників цих дискусій між собою, а головно тодішніх мешканців згаданого Академічного Дому. Вони — з перспективи часу можна про це одверто сказати — спільно мріяли мрії своєї молодости, разом ширяли в поривах та набирали віри в себе і діло, на яке поривалися. Тоді зав'язалася політична і особиста приязнь, тоді висунулися на чоло певні особи, тоді оформився певний, окреслено молодечий стиль роботи і певний спосіб думання, що характеризують роботу останків цього середовища до сьогодні.
Цікаву роботу виконувала референтура громадської роботи чи, як тоді вона називалася, референтура т. зв. органічного сектору. Це була ділянка роботи, яку думали монополізувати за собою, як було згадано, наші залеґалізовані, старі партії. ОУН як підпільна організація трактувала цей відтинок, відповідно до своєї настанови, другорядно. Проте громадській роботі присвятила вона багато уваги, трактуючи одначе громадські установи не як самоціль, а як засіб для виховання загалу. Відповідно до цього певна кількість членів організації була відставлена до громадської роботи. Йшлося про те, щоб громадські установи давали максимум національного виховання, щоб «Просвіти», «Рідні Школи», кооперативи, спортові гуртки і т. д. найкраще виконували свої завдання.
У висліді ОУН здобула великий вплив на цьому відтинку. Коли йдеться про низові клітини, то там, в деяких повітах вплив ОУН був стовідсотковий. Річні збори повітових централь «Просвіти» чи інших установ проходили там під пригнітаючим впливом членів і прихильників організації і керівні органи цих установ були вибирані на пропозицію та голосами маси прихильників і симпатиків ОУН. Хоча впливи організації на низові клітини громадських установ були сильні, ОУН однак не збиралася перебирати контролі над центральними установами у Львові. Поставлення роботи в цій ділянці і так не належало до першорядних завдань організації, і цю роботу на низових і середніх ступенях громадських установ організація підсилювала, як згадано, тільки допоміжно, використовуючи їх відповідно до значення цих установ для піднесення національного та культурного виховання і для політичного освідомлення мас у дусі визвольної політики.
В наслідок цього, не зважаючи на те, що ОУН мала великий вплив на громадські установи, центральні управи цих установ далі комплектувалися за давнім звичаєм залаштунковими домовленнями представників старих партій, що вважали ці справи за сферу виключних своїх впливів.
Військова і розвідна референтури до вибуху війни як слід не розвинулися. Перша знаходилася в стадії плянування аж до розгрому ОУН польською поліцією в 1934 р. Вона розвинула свою діяльність щойно під час війни, спершу на еміграції в Кракові, пізніше за німецької окупації на батьківщині. В 1934 р. перестала також діяти розвідча референтура, що спершу широко розвинула була свою роботу, зорганізувавши окрему мережу («сітку»), тобто свої клітини, по всіх організаційних ступенях і втримуючи з ними свій зв'язок, окремий від загально-організаційного. Ця розвідча мережа була загальним джерелом інформації і мала, між іншим, служити як інструмент для внутрішньо-організаційної контролі, що крило в собі певну небезпеку. Інформації цієї розвідчої мережі йшли не нормальним, тобто організаційним шляхом, а окремими зв'язками розвідки і, що найважливіше, мали «довірочний», тобто анонімовий і тим самим безконтрольний характер. У випадку невідповідної постанови цей розвідчий апарат міг прибрати форм «апарату в апараті», тобто ролю центрального стрижня організації, який, не виконуючи політичної роботи та не відповідаючи за неї, контролював би її.
Під час війни, починаючи від емігрантських часів у Генеральній Губернії, функцію внутрішньої контролі перебрала «Служба безпеки», відкривши нову ланку роботи і метод діяльности організації.
За винятком розвідчої референтури, вся організаційна робота йшла шляхом не ресортових зв'язків, а шляхом територіальної ієрархії. Окремі екзекутиви (краєва, окружні, повітові) відповідали спільно за всі ділянки своєї роботи, і зв'язки йшли центрально: від голови чи організаційного референта до їхніх відповідників в окружній чи повітовій екзекутиві. Тільки юнацтво мало в справах чисто виховних час до часу свій окремий контакт з референтом юнацтва в Краєвій Екзекутиві.
В організаційних низах окремі ресорти роботи зникали, починаючи від району вниз, і були цілком уніфіковані. Районовий та підрайонові керманичі (в деяких округах вживались назви «надрайон» на означення вищої і «район» — нижчої адміністративної одиниці), кожний на просторі своєї території, полагоджували всі справи свого терену. Повіт був поділений на 4-6 районів, які ділилися на 2-3 підрайони. Критерієм поділу на райони і підрайони був природний, географічний зв'язок між окремими селами і наявність сил організації в них. Очевидно, село, де знаходилася енергійніша людина, а довкола неї певна група людей, ставало центром району. Найнижчою оперативною клітиною ОУН була «трійка» або «п'ятка», тобто гурт людей, пов'язаних із собою організаційно під керівництвом одного зверхника. Це стосувалося однак тільки інтелігентського або політично виробленого та вартісного елементу, що становив кадри організації. Організаційна система кінчалася в селах, якщо не рахувати згаданих оперативних клітин, на «станичнім», тобто на одній випробуваній людині, що формально вважалася членом ОУН. Всі інші визнавці ідей ОУН вважалися «прихильниками», якщо вони активно підтримували ОУН, або «симпатиками», які сприяли визвольній боротьбі в більше пасивній формі (грошеві пожертви, таємні скритки тощо). З рядів останніх рекрутувалися діячі на громадському відтинку, і при їх допомозі ОУН під кермою відповідних референтів у повітових екзекутивах мала великий вплив на населення.
Заки організаційні форми остаточно склалися в тверду структуру, ОУН звела перший бій з ворогом тими силами і тими засобами, якими вона вже розпоряджала. А були це передусім давніші кадри УВО, а далі мережа, яку завдяки впливам студентів можна було з місця побудувати.
Перші масові виступи організації позначилися саботажами на залізничих і поштових об'єктах, а далі паленням стирт та іншого майна польських великих земельних посілостей в Галичині. Цими засобами ОУН започаткувала всенародний революційний протест проти нехтування прав 7-мільйонової вітки українського народу. В парі з цим ці революційні виступи мали за завдання виховати населення до активної, а якщо треба — до революційної і збройної боротьби за визволення української землі від чужого панування та за створення власної, самостійної держави на всіх просторах українського суцільного поселення. Вони доводили, що стан насильного, в своїй суті антидемократичного чужого панування не певний, не вічний і не тривкий; що при солідарній поставі мас панування при допомозі поліційних метод нездійсненне; що супроти революційних метод боротьби ворог безсилий.
Отже згадані революційні виступи мали насамперед психологічне значення. Самі саботажеві акти були своїм розміром незначні, а шкоди, які вони спричинили, невеликі. Проте своєю масовістю ці виступи були дошкульні. Вони успішно понижували авторитет польської адміністрації, унагляднювали непевність польського панування, будили довір'я до власних сил.
Заграви палаючих по селах стирт сіна, соломи і т. д. стверджували, що польський земельний стан посідання, який польська влада і польське суспільство вважали твердинями своїх впливів, — це насправді малі острови серед українського моря. Форсована при допомозі керованої державою парцеляції дібр іміграція польського населення з корінної Польщі і окрема опіка влади над штучно насаджуваними на ріллі польськими колоністами та магнатськими лятифундіями дуже погіршили недолю вже і без того голодного на землю українського селянства, якому з-перед носа забирав її спроваджений з глибини польської етнічної території колоніст.
Полум'яний і розпачливий протест українського села був в обличчі цього цілком зрозумілий, поскільки взагалі — подібно як в усій нашій історії — національні прагнення цих часів тісно пов'язані з соціяльними потребами.
Ці перші імпровізовані і своїм задумом досить прості масові виступи ОУН викликали величезне враження у своїх і чужих. Це враження побільшувалося і конденсувалося завдяки тому, що вся своя і чужа преса дбайливо реєструвала всі революційні виступи того часу. Ця пресова документація підпільної діяльности робила велику прислугу визвольній справі. Систематичне оголошування щоденників про виступи підпілля віщували бурю, що далеким рокотом заговорила про свій прихід.
Перші масові дії організації викликали замішання однаково і серед старших українських політиків, і серед польської адміністрації, першою турботою якої були старання про спокій польського населення і безпеку польського панування.
Українські діячі старшого покоління втримували, відповідно до своєї основної настанови, певні контакти з ворожою адміністрацією (пам'ятні зустрічі при «чорній каві») і при допомозі цих зв'язків вони сподівалися виторгувати певні дрібні поступки в культурно-освітній ділянці. З хвилиною виступу ОУН ці контакти показалися нічого не варті, бо відповідальні польські кола не виявили охоти до будь-яких торгів в обличчі масового кипіння українського населення.
Для багатьох несподівано виступила як політична сила з українського боку ОУН, і з нею, а не з представниками залеґалізованих партій, польська адміністрація мусіла вести пересправу. Тим часом цей новий партнер був невловний. Польська поліція вдарила наосліп то тут, то там, заарештувавши певну кількість звичайно непричетних до революційної діяльности людей, але вона не мала змоги опанувати ситуацію. Справа була для польського уряду тим більше клопітлива, що він готувався розправитися з польською опозицією і запровадити на місце фактичної диктатури, що існувала від часу державного замаху Пілсудського, формальну диктатуру його та його прихильників. Влітку 1930 р. польський уряд передчасно розв'язав польські законодатні органи і розписав нові вибори. Проти головних постатей польської опозиції застосовано терор і відповідну кількість нелюбих опозиційних політиків ув'язнено у військовій тюрмі в Бересті.
В цей час уряд Пілсудського зорганізував масовий терор супроти українців. Попри арешти колишніх українських послів, частину яких, як опозиційних до уряду, вивезено також до Берестя, переведено ще т. зв. пацифікацію, тобто масові побої українського населення та нищення українського майна відділами польського війська і поліції. Цей масовий терор тривав від половини вересня до кінця листопада 1930 р. і його завданням було, як назва цього терору показує, «присмирити» українське населення в Галичині. Польська влада втратила нерви в обличчі революційних настроїв серед українського селянства і масовими побоями, переважно непричетних до революційної роботи людей, пробувала зламати впливи ОУН.
На ділі руйнуванням здоров'я і майна невинних українців польська влада показала тільки своє безоглядно вороже ставлення до всього, що українське, і цим безмірно скріпила авторитет ОУН, яка постійно проголошувала, що від ворога абсолютно не можна очікувати справедливого ставлення, а вже поготів — поступок у нищівній політиці супроти українців. Впливи організації значно зросли в наслідок пацифікації, і ОУН від цього часу стає провідною силою на західньо-українських землях.
Провід залеґалізованих українських партій пробував з визвольної політики ОУН збити капітал для своєї політики. Провід цих партій, протестуючи проти стосування супроти українського населення засади колективної відповідальности, звертався до відповідальних урядових кіл з пропозицією допустити українську молодь до шкіл, до студій, дати змогу організувати її в масові спортові організації, щоб тим чином дати молоді зайняття і відтягнути її від революційної роботи. Діячі старшого покоління характеризували політику ОУН, нав'язуючи до росту впливів організації у висліді пацифікації, фразою «чим гірше, тим краще», мовляв, це е основна засада в стратегії організації. Вони докоряли молоді, що вона революційними виступами завдає шкоди «українському станові посідання», як вони називали толеровані ще подекуди польською адміністрацією здебільша ще за часів австрійської влади заложені українські школи і товариства. Ця адміністрація при кожній нагоді, часто без особливої причини, ліквідувала ці школи. З великою турботою про долю молоді вони перестерігали її перед революційною діяльністю, бо, йдучи цією дорогою, молоді люди часто будуть мати змарноване життя, недокінчені студії, втрачене по тюрмах здоров'я.
З перспективи часу бачимо, як помилялися галицькі «батьки народу». Недалекий вже був час, коли всі «реальні» ще довоєнні здобутки українського громадянства, всі ці школи, товариства, кооперативи, якими вони так дорожили, лиха доля мала одним помахом змести з поверхні. Недовго треба було чекати, щоб червоний молох поклав свою руку на західньоукраїнські землі, нещадно винищуючи всю національно активну частину українського населення. В обличчі цієї примусової, пасивної, але масової жертви — що значили життя і доля кількох соток чи тисяч молоді, які зазнали переслідування польської поліції!
Зате ця добровільна і продумана жертва дала вислід за кільканадцять літ. Бо прийшов час, коли всі наші національні установи були зліквідовані, коли всі залеґалізовані польською владою партії в обличчі приходу совєтської влади добровільно розв'язали себе, осталась одна ОУН на полі бою, ставлячи мужньо чоло новому ворогові. Революційне виховання організаційних кадрів і політичні впливи організації серед населення дозволили їй переключитися на боротьбу з новим окупантом.
Немов передчуваючи, які завдання будуть чекати ОУН за кільканадцять років, вона відкрила вже на самому початку своєї діяльности фронт проти російського большевизму, поборюючи існуюче тоді серед західньоукраїнського громадянства т. зв. радянофільство. Ця двофронтовість боротьби ОУН мала в другій світовій війні повторитися ще раз у драматичний спосіб.
В Західній Україні існував ґрунт для радянофільських настроїв. Одначе ці настрої виводилися не з соціяльного тла, хоч як воно, особливо в Галичині з її перенаселеним селом, було невеселе, а з загальнонаціональних моментів. Для пригнітаючої кількости радянофілів був найсильнішим поштовхом до орієнтації в той бік не большевицький режим і обіцянки комунізму, а факт, що за Збручем існувала якоюсь мірою українська держава і що там розвивалася українська культура. Ці факти унагляднював західньоукраїнському громадянству тодішній совєтський консул у Львові Лапчинський, український комуніст, зліквідований пізніше під час розгрому української культури Москвою. Прийняття української інтелігенції в консуляті, влаштовувані Лапчинським (іронічно називані націоналістичною пресою «ходженням на ікру»), були з боку ОУН трактовані як пактування з ворогом, який тільки з тактичних міркувань ніби чинить певні поступки т. зв. українізацією, а його пропаганда при допомозі цих поступок має поширити впливи Москви також і в Західній Україні.
Просоветські настрої в добу українізації були ще тим небезпечні, що ті самі кола, які пробували використати певні «реальні» поступки з боку польської влади, не виключали можливостей підтримки, конкретно кредитів для української кооперації, з боку советської влади. Пригадати треба відвідини УССР групою галицьких кооператорів, які їздили туди «подивляти» розвиток совєтської кооперації.
З цим стихійним і калькуляційним радянофільством ОУН вела систематичну боротьбу, вказуючи на облудність метод партії Леніна від самого початку за володіння Україною. Вершком цієї протибольшевицької боротьби був демонстративний замах Миколи Лемика на секретаря совєтського консуляту в приміщеннях цього консуляту у Львові, виконаний у жовтні 1933 р. Був це зрештою вже час жахливого розгрому української культури в УССР і доба страшного голоду, яким Москва знову, відповідно до побоювань ОУН, показала своє жорстоко вороже ставлення до української нації.
Ці факти дорешти підкосили радянофільські настрої в Західній Україні. Це особливо корисно подіяло на поширення впливів ОУН серед молоді Волині, серед якої донедавна панувало на патріотичному тлі сильне радянофільство. При допомозі студентів-волиняків, а далі шляхом поширення підпільної мережі в сумежних із Волинню галицьких повітах, головно в Сокальщині, що побіч Бережанщини і Стрийщини була однією з найсильніших баз організації, вдалося ОУН стати в цій провінції певною ногою, не зважаючи на строгі ізолюючі заходи польської поліційної системи. Заборона будь-яких зв'язків із сумежною галицькою провінцією, недопускання преси і друкованого слова з Галичини, заборона творити на Волині філії будь-яких українських галицьких товариств, заборона відвідувати Волинь українцями з Галичини — все це тільки посилювало бажання волинської молоді втримувати зв'язки з Галичиною, і тому ідеї ОУН знайшли там скорий та сильний відгук.
На початку 30-их років найсильнішою українською групою була ОУН, і коли б у той час були переведені вільні вибори, в яких могла б і хотіла б брати участь ОУН, то за нею було б голосувало 80—90% українських виборців.
В міжчасі масова пропаґандивна діяльність ОУН переставилася з самого заперечування чужого панування в бік акцентування позитивної сторони змагань організації. На перший плян висунено пропаґанду боротьби за самостійну державу, і ідею самостійної держави поставлено в начало всієї діяльности організації. Вся її робота, всі проблеми дня, всі посунення і тактичні заходи були підпорядковані цій ідеї; їхня доцільність чи недоцільність оцінювалися відповідно до того, чи вони наближали організацію до досягнення цієї мети, чи ні.
Першими мобілізуючими в цьому напрямі загал заходами були принагідні підпільні летючки з відповідними зверненнями ОУН до населення. Ці летючки появлялися передусім при нагодах національних свят, наприклад, свята державної незалежности і соборности, листопадових свят, далі при нагоді церковних відправ за душі поляглих на Маківці, Лисоні чи з приводу Зелених Свят.
Згодом зорганізовано ударну масову пропаґанду з нагоди Великодніх Свят, і ця пропаганда мала особливий успіх, бо поруч розліплених і розкиданих летючок були застосовані такі заходи, як масове дзвонення в церковні дзвони і вивішування національних прапорів. З правила ці виступи ОУН виглядали так, що після того, як на вежі церкви або на іншому, здалека видному місці вивішено прапор і у відповідних місцях розліплено летючки, гучно відзивалися дзвони. Населення, що збігалося на їхній звук із думкою, що діється щось надзвичайне (може, вогонь у селі), зустрічав маєстат національного прапора і святкове звернення організації з запевненням, що так, як Христос воскрес із мертвих, воскресне й Україна, коли тільки весь народ стане в лави борців за свободу.
Відроджена природа, святковий настрій, весняна погода — і ці несподівані, надзвичайні вістуни відродження української держави! Зростало піднесення, коли появлялися вістки, що в той самий час такі самі виступи були не тільки в довколишніх селах, не тільки в цілому повіті і сусідніх повітах, але, як пізніше писала преса, майже по всій Західній Україні.
Вивершенням усієї акції була забава з безрадністю поліції, яка не могла дати собі ради ні з стягненням прапорів з веж, ні з здиранням летючок. Прапори бо були дуже часто вивішені недосяжно для неї, іноді на вершках коминів старих цегелень, в яких нарочито позривано внутрішні гаки, при допомозі яких можна було видістатися на верх. При цьому поліції було важко найти охочих зробити це діло, так що прапори часом декілька днів майоріли над селами, заки поліції вдалося, часто щойно за допомогою пожежної сторожі, зняти їх.
Те саме діялося, в інший спосіб, з летючками. Після зірвання поліцією одних звернень появлялися в тому самому місці все нові, поки вистачало припасу.
Села гули радощами і очікуванням. Провід ОУН здавав собі справу з того, що ці радощі були доволі поверхові, а очікування стосувалося бажання змін, які принесе якась сила ззовні, ота ОУН. Щоб само населення зрушити до безпосередньої боротьби, було ще важко. Але в наслідок наполегливої праці над молоддю кадри борців, рішених на жертви, зростали і вони були немов сталевий скелет, довкола якого згодом створився залізобетонний фронт всього населення.
Щоб якоюсь мірою спонукати населення до визвольної дії, ОУН зорганізувала протиалькогольну і протинікотинну акцію. Ці акції, особливо протиалькогольна, мали в Галичині свою традицію ще з часів боротьби населення проти залишків панщини, скасованої 1848 р. Вже в той час боротьба з коршмами, в яких селяни не раз пропивали на користь чужонаціонального елементу (двору і коршмарів) все своє майно, була ведена як загальнонаціональна справа.
До цієї традиції нав'язала тепер ОУН, організувавши бойкот горілчаного і тютюнового державного монополю. Цей бойкот ударяв у державний бюджет досить боляче; одначе для організації важливішою, ніж ця шкода, була мобілізація загалу до активности, до чину, хоч як мало був він агресивний. Бойкот насправді був свого роду пасивним спротивом, але на початок така метода масової дії була найкращою: він вимагав від людей найменше зусилля, організованости і був найменше ризикований. Всяке переслідування ворожою владою за бойкот згаданих монополів було практично неможливе, бо пропаганду за абстиненцію можна було легко пояснити гігієнічними і господарськими мотивами. В той час ще існувало старе, дозволене владою, товариство «Відродження», що ставило собі за завдання боротьбу з марнотратством, яке приносило пияцтво і курення. За ширмою діяльности цього товариства порівняно легко було ховати політичне вістря підпільної діяльности ОУН в цьому напрямі.
Протиалькогольна і протинікотинна діяльність організації досягла свого вершка після виконання присуду смерти над двома членами ОУН, Біласом і Данилишиним, які по-геройськи вели себе на процесі наглого суду в грудні 1932 р. Ця смерть потрясла всім українським громадянством, серед якого, немов на знак протесту, почалася масова відмова (частково з оголошенням про це в пресі) від алькоголю і нікотини. Цікаво, що в цьому протесті брали живу участь теж кола, противні революційним методам боротьби. В переломових хвилинах все населення ставало і стає в обличчі ворога одним фронтом.
Вершком масових дій, які ОУН встигла була перевести до розгрому провідних кадрів, що наступив влітку 1934 р., була т. зв. шкільна акція. Як відомо, питання навчання української молоді було одною з тих справ, які об'єднували все західньоукраїнське громадянство в одну цілість. Одначе в обличчі систематичного і безправного витіснювання української мови із шкіл, навіть із таких, де українські діти становили 100% школярів, а далі в обличчі послідовного насаджування на вчительські посади поляків, які часто навіть не розуміли цих дітей, всі заходи (в основі протести, посольські інтерпеляції, сеймові промови і т. д.) представників залеґалізованих перед владою партій не мали ніяких виглядів на успіх.
Оставалися до здійснення форми революційних заходів, і до них взялася ОУН. Справу поставлено в площину радикального заперечення стану, який створювала ворожа влада, з одного боку, а, зі другого, в площину своєї конструктивної розв'язки без і проти державної влади.
Головний протестаційний бій мав бути зведений головним чином на терені школи і то при допомозі самих дітей. Йшлося про те, щоб відповідним вихованням вплинути на дітей так, щоб вони самі саботували навчання чужою мовою, не відповідали на запити, ставлені в цій мові, щоб вони молилися в рідній мові, нехтували державними знаками, що знаходилися в шкільних приміщеннях, а передусім, щоб вони вимагали українських вчителів і науки в рідній мові.
Шкільна акція мала добрі початкові успіхи. Справді масово була переведена тільки найлегша її частина — зовнішня демонстрація, доконана членами організації, в наслідок якої потерпіли приміщені в школах державні знаки і портрети. Оскільки ці демонстративні виступи були масовими і відбулися в один час, вони викликали також велике враження, тим більше, що цією акцією були заторкнені широкі кола населення, бо у відповідь на неї діти були довго переслідувані вчителями-поляками.
Рідше вдавалося поставити боротьбу за рідну школу в усій ширині. Передусім важко було спонукати шкільних дітей до відкритого виступу проти авторитету вчителів; але там, де це вдалося зробити, виступ мав надзвичайний ефект. Там не тільки навчання чужою мовою було тижнями спаралізоване, але бувало також, як, наприклад, у Синевідську Вижньому біля Стрия, що діти влаштовували протестаційні віча перед школою в приявності всього населення; хтось із старших школярів виголошував відповідну промову, діти співали патріотичні пісні і тримали в руках національні прапорці. Щойно відділи поліції розганяли такі демонстрації дітей, арештували активніших з-поміж них. Зрозуміло, що ця боротьба з дітьми не приносила чести польській адміністрації.
В згаданому Синевідську Вижньому арештовано 14-літнього хлопця, що промовляв на протестаційному вічу дітей. Багато політичних в'язнів, що перебували в той час у стрийській тюрмі, пригадує собі хлопця дрібної будови, якого тюремна адміністрація переодягла (нехтуючи при цьому обов'язковими теоретично приписами, що слідчі в'язні, особливо політичні, мають право носити свій власний одяг) в тюремний, надто на нього великий одяг. Тюремна блюза сягала йому по коліна, а штани він мусів закочувати кілька разів, щоб могти ходити. Так забезпечувалася ворожа влада перед цим «грізним» для неї противником. Щоб ще більше дошкулити дитині, її примістили між найгірше шумовиння. Щойно протести всіх політичних в'язнів довели до того, що хлопця посаджено до камери з одним нашим священиком.
Наскільки шкільна акція боляче вдарила в систему чужого насилля, показує факт, що згаданого синевідського хлопця суд засудив на шість літ т. зв. дому поправи, тобто окремої тюрми для малолітніх...
Попри акцію протесту рівнобіжне до неї були проведені спроби масового домашнього навчання дітей українською мовою. Одначе навчання домашнім способом не втрималося, бо, з одного боку, існував обставлений карами примус посилати дітей до державної або державою визнаної школи, а, з другого, для масового навчання по домах бракувало достатньої кількости навчальних сил. Там, де це навчання проводжено, польська адміністрація карала високими грошевими карами того, хто вчив.
У висліді шкільна акція, хоч не спаралізувала навчання в чужій мові і не витворила системи домашнього, нелегального шкільництва, проте дала великий політично-виховний ефект. Населення було зрушене до боротьби за свої права і проти ворога створено було ще один фронт боротьби на болючому і з національного погляду важливому відтинку.
Хоч уже шкільна акція виявила, що ОУН ставить собі тактичні завдання, яких вона в даний час не в силі цілком здійснити, проте скоре піднесення революційних настроїв у громадянстві, головним чином на селі (в якому український елемент був найсильніший і де тиск ворожої адміністрації був з природи речі найслабший), збудив у кадрах організації оптимістичні настрої.
Керівні кола ОУН побачили в можливостях масових акцій необчисленні перспективи, і ставка на ці акції заступила панівні за часів УВО демонстративно-саботажеві виступи самого тільки підпільного апарату. Вершком акцій в стилі УВО були напади на державні каси з метою «експропріяції» державного майна. Слово «експропріяція» вживалося на означення поняття «вивласнення» грошей, які ворожа влада посідає, але які насправді належать українському народові. Податки, — така була мотивація цих «експропріацій», — збирані ворожою адміністрацією, йдуть пригнітаючою мірою на користь польської корінної території, а ті грошеві засоби, які на українських землях залишаються, служать головно для втримання ворожого апарату панування — поліції, війська, адміністрації. Державні інвестиції в Західній Україні (будова доріг, шпиталів тощо) були мінімальні, і в обличчі цього українське підпілля має моральне право відібрати від польської адміністрації частину гроша, зложеного українським населенням у формі податків, і зужити його для добра української справи.
Цими збройними «експропріяціями» українське підпілля (УВО, а в початках також ОУН) наслідувало зрештою поступування Польської Військової Організації, яка перед першою світовою війною під кермою Пілсудського, що був тепер фактичним диктатором польської держави, «експропріювала» тодішні царські державні каси.
Якщо з морального погляду ці «експропріяції» були з українського боку обґрунтовані, проте з політичного боку вони виявилися не дуже доцільними, оскільки вони часто коштували великих, своїх і чужих, до того випадкових, жертв. Але не тільки порівняно великі людські втрати і велика можливість невдачі робили вартість цих виступів проблематичною. Хоч вони викликали велике враження серед загалу, проте не втягали цей загал до безпосередньої боротьби, а це було для ОУН найважливішим і вирішальним моментом. Шляхом бойових дій самого підпільного апарату годі було досягти зреволюціонізування мас, які, самозрозуміло, співчували цим діям, раділи успіхами і боліли невдачами, проте поза тим обмежувалися ролею пасивного глядача.
Всі ці моменти вплинули на те, що чисто технічно-революційні виступи цього роду в період діяльности ОУН ставали все рідшими і вкінці були зовсім залишені. Замість них переднє місце зайняли масові акції.
Попри шкільну акцію, Краева Екзекутива ОУН заплянувала і Краєва Конференція ОУН схвалила*) дальше посилення масових революційних виступів, насамперед скріплення бойкоту державних монополів і відновлення та поглиблення шкільної акції. Далі були запляновані нові акції, наприклад, бойкот польського державного суду і т. д. Крім цього, далі масово йшли летючки, практиковано биття у дзвони, вивішування прапорів, роблено революційні написи по стінах і парканах тощо.
Всі ці масові революційні дії мали чергуватися, одні мали йти за другими. Послаблення боротьби на одному відтинку мало бути заступлене посиленням на другому. Головне значення всієї визвольно-революційної концепції лежало в тому, щоб до цих революційних виступів втягнути якнайширші кола населення, щоб їх робило не тільки само підпілля, але весь народ. У висліді мали виростати все нові і нові фронти всенародної боротьби, яких ворог уже не був би в силі опанувати.
Вивершенням цього систематичного революціонізування мас мала бути організація неплачення державних податків і саботаж військової служби українською молоддю. Це вже був би етап загального революційного зриву, на якому стаціоновані на українській землі вояки українського походження захопили б, разом з повстанцями, військові об'єкти та важливі публічні будинки і в цей спосіб звільнили українські землі від чужого панування.
Такий загальний зрив видавався тодішній молоді тим більш можливим, що — за її розрахунком — воля ворожої адміністрації і чужого громадянства далі поневолювати кількамільйонову вітку української нації цими масовими акціями мала б бути послаблена. Серед керівних кіл ОУН було припущення, що ще до остаточного зриву польський народ психологічно відмовиться від панування над українськими землями, що він буде мати досить цих клопотів, неспокоїв, безупинної боротьби на всіх відтинках життя і що українська революційна стихія просто заллє польську адміністрацію.
*) В цей час відбутися дві Краєві Конференції ОУН, одна, мабуть, 1931 р., друга — 1933 р. Обидві вони відбулися т. зв. складаним способом, при участі малих груп людей, що знали один одного. Першою конференцією керував І. Ґабрусевич, другою — С. Бандера.
Всі вище з'ясовані пляни, в яких тверезий підхід у дивний спосіб змішувався (оцінюючи справу з перспективи часу) з окриленими молодістю душевними бажаннями, оформились у т. зв. теорії «перманентної революції», в яку твердо і фанатично вірили її творці та визнавці, здебільша мешканці Академічного Дому у Львові.
Серед безконечних політичних дискусій, які, до речі, багатьом не дозволили закінчити студії, скристалізувалася там ця теорія, і вона впродовж декількох років кріпила тодішню провідну групу вірою в неухильну остаточну перемогу керованої нею революції. Теорія ця була, з одного боку, заякорена в реальній дійсності, з другого, далеко вибігала в майбутнє, прихід якого однозначно, хоч досить мряковинно, вирішувала.
Візія зреволюціонізованих мас, які на всіх ділянках життя творять пасивний й активний спротив чужому пануванню і які йдуть, не зважаючи на жертви, до щораз більших перемог, надавала всій діяльності молодечої ОУН чару великого, героїчного здвигу, який остаточно і невідхильно доведе до повного успіху, до перемоги, до тріюмфу.
Безперечно, будуть падати жертви і з-поміж кадрів ОУН, будуть арештовані і винищувані провідники революції, — так проповідували прихильники згаданої теорії. Але на їх місці виростатимуть все нові і нові керманичі революції і вестимуть народ вказаним шляхом до боротьби і перемоги. Репресії ворога будуть посилюватися, але вони ще більше скріплятимуть революційні настрої і викличуть ще гостріші революційні виступи і т. д., і ніщо не буде в силі спинити успіху ОУН і української національної революції на західньоукраїнських землях.
Це була візія майже автоматичної, хоч криваво окупленої, перемоги і вона давала велику динаміку організаційним кадрам. Віра в грядучу успішну революцію і виразна (як тоді здавалося провідним людям) перспектива розвитку подій переходила у фанатизм, супроти якого ніби ніщо не в силі встояти. Багато членів глибоко вірило, що вони найшли чародійну формулу визволення і що в цій формулі, тобто у згаданій теорії перманентної революції, міститься вся політична мудрість нашого часу.
Типовою для цієї постави була аргументація одного з видатніших людей з Академічного Дому, людини дуже шляхетної, великого патріота, відданого організатора визвольної боротьби проти польського, німецького і російського імперіялізму, що перейшов муки польських та німецьких тюрем і згинув у боротьбі з большевизмом на визначному і відповідальному посту. Випадково запитаний, чому не студіює, він відповів, що не має на це часу. Зрештою, казав він далі, наша правда, за яку боремося, велика, але проста. Така проста, як євангеліє. Треба тільки вбрати її у відповідні слова, щоб вона знайшла дорогу до серця мас. Апостоли були звичайними, простими людьми — ремісниками і рибалками, проте вони своїм словом перемогли поганську римську імперію. Ми молоді, але Христос уже вивершив своє діло, мавши тридцят літ, і смертю своєю його припечатав. Так і нам треба насамперед вірити в нашу справу, фанатично боротися за її здійснення і ми переможемо. Самостійна Україна вже існує в наших серцях. Треба тільки великого чину, і всі визнають її існування, також і вороги.
Це був патос провідної людини того часу, і то патос у чистому вигляді. Ця людина фактично поступала відповідно до своєї віри і, хоч пізніше в обличчі страхіть нацистської, диктаторської політики, вона багато чого зревізувала з своїх молодечих думок (мова про автора підпільної брошури п. н. «Упирі фашизму»), проте в основі вона осталася вірною собі до кінця в найкращому, найшляхетнішому значенні слова, скінчивши свій, повний боротьби, життєвий шлях героїчною смертю.
Одначе не оптимістична візія перманентної революції присвічувала їй в пізнішій, протинацистській і протибольшевипькій стадії боротьби, а переконання, що боротьба — це єдиний шлях оборони народу, що при її допомозі ми можемо бодай якоюсь мірою бути підметні і, вкінці, що краще полягти в боротьбі, ніж гинути в неволі.
Бадьорий розрахунок на щораз більше революціонізування мас був — як уже показала шкільна акція і що після удару ворога на організаційний апарат ще більшою мірою вийшло наяв — тільки частково виправданий. Масові акції, започатковані організацією, не розвивалися далі стихійно, а йшли тільки так далеко, як далеко ОУН їх своїми членами та прихильниками організувала і переводила. Дуже рідко і на дрібну скалю підхоплювали ініціятиву організації незорганізовані люди, і головний тягар виступів таки спадав на кадри ОУН.
Хоч якою приманливою була візія масового бойкоту ворожої держави сімома мільйонами українців, хоч якою ефективною була думка, що одного дня ці мільйони не посилають дітей до чужої школи, не платять податку, не йдуть до суду, не доставляють харчів у переважно чуже етнічно місто (бо і така думка існувала), не йдуть служити до війська і т. д., проте такого грандіозного і солідарного виступу не можна було сподіватися.
Зрештою вже з бойкотом державного суду, який можна було перевести порівняно легко, організація не встигла виступити. Бойкот цей міг властиво торкатися тільки приватно-правних справ. Тут можна було зорганізувати систему добровільного судівництва, в якому сторони, замість звертатися до суду з полагодженням спору і цим документувати визнання ворожої влади, добровільно віддавали б свої оправи до вирішення визначеним, авторитетним для них особам з-посеред українського громадянства. Одначе поважно такий бойкот можна було б зорганізувати тільки тоді, коли б впливи і авторитет ОУН були дуже глибокі. На початку тридцятих років вони були радше широкі і в багатьох повітах радше поверхові, ОУН володіла настроями населення, а передусім молоді, яка, до речі, сама мала мало приватно-правних спорів, не мавши ще особистого майна і особистого родинного життя; одначе на цих настроях не можна ще було будувати твердої системи української підпільної влади, до чого властиво змагало все плянування ОУН.
Краєва Екзекутива ОУН могла б у тодішніх умовах перевести ефективно спроби такого бойкоту тільки в деяких повітах, бо так властиво закінчилася широко заплянована шкільна акція. Коли б у 1934 р. не відбулися масові арешти провідних кадрів ОУН, була б, не зважаючи ні на що, переведена також спроба бойкоту суду. Керівні кола ОУН у Західній Україні всім своїм наставленням змагали до форсування масових акцій відповідно до заложень «перманентної революції», за якими одна масова акція мала чергуватися з другою і після послаблення боротьби на одному відтинку життя тягар боротьби мав перенестися на другий з тим, що послаблені фронти мали по якомусь часі бути знову активізованими.
Очевидно, всі ці акції — ті, спроби яких були переведені, і ті, які були тільки запляновані — дали і далі давали б великі політично-пропаґандивні успіхи; одначе ОУН не скоро могла б перевести їх у всій ширині і глибині. До остаточних вислідів можна було довести революційний виступ — як це вже показала шкільна акція — тільки в деяких місцевостях. Далі, ці виступи можна було ефективно переводити тільки там, де були виховані, вишколені, дисципліновані та віддані справі кадри організації. Бо найбільше не виправдався розрахунок авторів «теорії перманентної революції» на те, що не тільки організаційний апарат, але ще більшою мірою революційні ідеї та гасла будуть революціонізувати маси. Тим часом самі гасла, як такі, не були в силі заступити організаційного апарату, який повів би людей до боротьби в ім'я цих гасел.
Тому зрозуміло, що коли в наслідок ударів ворога організаційний апарат був сильно послаблений, «теорія перманентної революції» в своїй первісній, бадьорій формі виявилася нездійсненною. З хвилиною виарештування апарату просто не було кому організувати масових виступів. Тільки після відновлення організаційної мережі можна було якоюсь мірою їх наново переводити. Одначе цим разом вони йшли без фантастичних сподівань на автоматичне революціонізування мас і на бравурне скинення чужого панування: заіснувала свідомість, що український народ чекає ще важка і затяжна боротьба.
Не зважаючи на буйні перерости молодечо-бадьорої «теорії перманентної революції», а, може, саме якраз завдяки цим переростам, на ній і на переживаннях причетних до її творення студентів виросли особисті позиції певних людей, що перебували тоді на передових постах у краю.
А були це поголовно молоді люди, з-поміж яких найстарші рахували собі ледве по двадцять і кілька років; були між ними й такі, що ще не пережили й двадцятого року життя. Влиття УВО, в якій були численніше заступлені старші річники — комбатанти української армії з часів української державности, не позначилося напливом людей із цього середовища на провідні місця в організації. Наявне напочатку тертя між двома групами, між старшою, військовою, і молодшою, студентською, вигладилося на початку 30-их років з тим, що чисельно менша і політичне слабша група старих «увістів» відійшла в тінь. Один тільки пізніший генерал Т. Чупринка-Р. Шухевич — коли не рахувати людей, які опинилися в групі давнього «увіста», полк. А. Мельника — зайняв згодом визначне становище в ОУН.
Отож ці молоді студенти взялися самотужки творити визвольну концепцію, взоруючись на прикладах інших революційних рухів, насамперед ірляндського, а далі — польського і російського. Вони кували, як тоді казалося, «стратегію і тактику» визвольної боротьби і, самозрозуміло, самі росли з ростом та успіхами цієї концепції. А ці успіхи, хоч і не такі, як мріялося, все таки були. Надзвичайність усієї справи, віра в неї і в себе, окрилені думки і задушевні бажання надали тон цьому своєрідному зривові молоді, яка рішилася зробити все скоріше, краще і успішніше, ніж попереднє покоління.
Головним поштовхом поступування було бажання чину, і то по змозі великого, героїчного чину, і це, повне особистої посвяти, горіння витворювало почуття спільної приналежности до кола втаємничених, витворювало атмосферу таємної, переслідуваної релігійної громади і породжувало дружбу, яка перетривала не одну пробу життя. Разом з цим довший час збереглася і вся специфічна атмосфера «Академічного Дому», з її позитивними та неґативними сторонами.
Наставлення творити великі речі відсувало на задній плян «дрібні справи», до рівня яких були здеградовані також, як уже згадано, систематичні студії. Це, очевидно, не означало, що тодішні провідні люди не доцінювали студій і знання. Одначе вони (а було серед тодішньої студентської молоді доволі здібних людей) зосереджували свою увагу на студіюванні книжок, які відповідали їхнім зацікавленням. Предметом студій стала насамперед політична література, соціологія, психологія. В цій літературі пов'язана з ОУН молодь шукала безпосередніх аргументів для свого поступування. Звідти черпала вона потрібне в політичній роботі знання і в цьому підході вона була подібна до середньовічних альхеміків, які, замість систематично засвоювати закони природи, силкувалися знайти відразу таємницю творення золота. Не дивно, що у висліді накопичуваілися невпорядковані і непередумані знання з різних ділянок (з історії, соціології, політики, психології і т. д.), взором яких могли б послужити опублікована циклостильним способом у Кракові 1941 р. груба брошура здібної і дуже ідейної, але не підготованої відповідно людини під характеристичним заголовком: «Ідея і чин України».
Не дивно, що складні питання нашого визволення були ясно і розумно поставлені тільки там, де йшлося про болючі питання дня, про відсіч ворогові, про заперечення системи поневолення і т. д. Конструктивна сторона визвольної програми, поза ясно поставленим питанням державної самостійности і соборности, була, коли не рахувати загальних програмових постанов, слабо опрацьована. Деякі зусилля були зроблені в напрямі ідеологічного обґрунтування українського націоналізму, але, крім кількох статтей д-ра Ю. Вассияна в «Розбудові Нації», ці зусилля ефекту не дали.
Парадоксальним для всього націоналістичного руху в Західній Україні було те, що про основне питання цього руху, про ідею нації написав солідну, науково обґрунтовану і тільки в кінцевому розділі непотрібно доктринерську книжку старий соціяліст і приятель молоді, проф. В. Старосольський («Теорія нації», 1922, Відень). Серед націоналістів у той час не було поза, може, єдиним Вассияном не тільки кваліфікованої до такої праці людини, але взагалі зрозуміння потреби написати щось основоположне і солідне. Дійшло до того, що в 1939 р. появилися дві малі брошурки про націю О. І. Бочковського («Народження нації», «Життя нації») у видавництві «Каменярі». ОУН не спромоглася на щось подібне. Теж «Націократія» М. Сціборського не виповнила, на жаль, прогалин.
Щоправда, існувала брошура Дм. Донцова, якого вважали ідеологом націоналізму, п. н. «Націоналізм», видана 1926 р., тобто в час, коли націоналістичний рух, як такий, ще був неоформлений і діяла ще УВО. Брошура ця одначе була написана в публіцистичному стилі і, поза критикою просвітянства в нашій літературі та політиці, вносила мало конструктивного до питання теоретичного обґрунтування націоналізму. Зате деякі твердження Донцова, наприклад, твердження, що націоналізм є аморальний, були просто шкідливі, оскільки Дм. Донцов поставив таке твердження в абсолютній площині, коли тим часом, крім злочинного, шовіністичного націоналізму, існує високо етичний націоналізм, який базується на любові до свого народу та батьківщини і прагне тільки до збереження їхнього існування.
Зрештою «Націоналізм» Донцова, як і «Теорію нації» Старосольського (яка, на жаль, у кінцевій частині переповнена ненауковими міркуваннями про «заникання нації» в майбутньому), небагато націоналістів простудіювало. Донцов впливав на тодішню молодь головним чином своїми статтями в редагованому ним «Літературно-науковому віснику», а опісля у «Віснику». І треба визнати, що його статті сприймалися здебільшого в цілому і безкритично, не зважаючи на те (а, може, саме тому), що цей темпераментний публіцист часто переяскравлював справу, малюючи все тільки чорними фарбами. Його противники були такі слабі в порівнянні з його блискучим тоді пером, що навіть безумовно справедливі закиди на адресу Донцова, як от широко ним уже тоді практиковане несумлінне цитування чужих думок, не були в силі надщербити його авторитет. «Вісник» Донцова був читаний націоналістичною молоддю, так би мовити, «від дошки до дошки» і він мав великий, добрий і лихий, вплив на формування її політичного обличчя.
Проте Донцов ніколи не був пов'язаний організаційно з ОУН. На початку тридцятих років, десь 1932 р., як мені відомо, Донцову була зроблена пропозиція працювати публіцистично за порівняно високу винагороду (300 зл.) в рамках організації, але він відмовився від цього.
В остаточному висліді провідні кола ОУН мусіли в засаді розв'язувати всякі питання таємними інструкціями та короткими статтями, головно в підпільній, а частково в явній пресі; в останній, очевидно, тоді, коли вдавалося через різних підставлених осіб здобути дозвіл на видавання газети і поки ці газети не були знищені, що впродовж десяти літ мало місце чотири рази («Український Голос», «Наш Клич», «Рідний Ґрунт», «Голос Нації»).
Ці питання торкалися частково актуальних справ, частково засадничих, і вони були розв'язані назагал збірним зусиллям причетних людей. Треба з притиском сказати, що серед тодішніх провідних людей ні один не може записати на свій рахунок якоїсь основоположної праці з ділянки політики чи публіцистики, які послужили б опісля дороговказом для ОУН. Менше чи більше вдалі статті окремих осіб і головно дискусії в колі провідних членів організації в «Академічному Домі» — такий був головний вклад у політичну думку організації.
Під час цих дискусій падали різні думки, пропозиції, проекти, деколи тільки їх фрагменти. Вони породжували контрпроекти, викликали застереження інших; одним словом, нагромаджувався певний сирий матеріял думок для вирішення тієї чи іншої справи. Опираючись на цей матеріял, вужче коло КЕ ОУН видавало свої остаточні рішення, напрямні і директиви, розваживши всі заслухані аргументи.
Ця суміш колективної підготовчої праці з наступним авторитетним вирішенням справи в оперті на це спільне зусилля є дуже цікаве явище. В ньому спостерігаємо два елементи, які опісля поклали свою, добру і фатальну, печать на ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертвенних людей і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними на рахунок своєї виключної заслуги.
На початку тридцятих років нікому й не снилося, що згадана колективна система творчої праці товаришів і друзів дасть колись несподівані наслідки, що дружню співпрацю витисне персональна гра і виявлені в цій грі вирахованість та сприт. Ідейне горіння надавало всім поривам, хоч і не завжди зрілим, чару шляхетности, в якому особиста жертва і відданість справі творили головний тон.
В цій стадії розвитку ОУН наступив удар ворога, якого ні перед тим, ні потім організація не зазнала, удар, який поважно знищив і на деякий час спаралізував діяльність організаційного апарату.
Впродовж усього часу діяльности українського підпілля, ще за часів УВО, ворожа влада намагалася виловити і знищити провід підпілля. Відомий був факт убивства поліцією краєвого шефа УВО, сот. Ю. Головінського (в 1930 р.), якого заарештовано і застрелено на відлюдді, під лісом, замаскувавши цей злочин ніби спробою втечі Головінського, хоч він був сам-один в оточенні сильної поліційної стежі. Шляхом довірочних інформацій поліція догадувалася, що Головінський є командантом УВО в Західній Україні і, не маючи на це доказів, при допомозі яких можна б було його знищити судово, рішила застрелити його.
Поліція не могла довший час викрити провід ОУН. Пересунення керівних функцій з кіл колишніх старшин українських армій, з-посеред яких оформився провід УВО, в бік багато молодшого і численнішого студентського середовища сильно утруднило польській адміністрації поборювання підпілля. Одначе вона довідалася, в якому середовищі знаходиться керма ОУН; далі, через таємних платних інформаторів із цього середовища вона знала також, що нитки організації сходяться в «Академічному Домі». При кожній нагоді органи поліції переводили там масові ревізії і на деякий час арештували багатьох студентів, між ними також часто провідних членів КЕ ОУН. Але з браку будь-яких доказів їх мусіли все наново випускати на волю. Проте це не могло вічно повторятися, бо середовище, в якому знаходилося ядро організації, було поліції відоме, і скоріше чи пізніше таємниці цього середовища мусіли впасти в її руки.
Пильна обсервація «Академічного Дому» з боку конфідентів поліції, яка з-посеред маси цілком незабезпечених матеріяльно студентів завжди могла знайти для себе кількох безхарактерних інформаторів, дала їм можливість виявити, що ядро організації знаходиться на найвищому поверсі «Академічного Дому», на його піддашші, який з причини холоду, що докучав там зимою, називали «Камчаткою». Приміщення цього піддашшя замешкували виключно довірені люди і вони були пильно бережені. Під час нарад стояли перед «Академічним Домом» і в сходовій клітці свої обсерватори, завданням яких було попередити, коли б появився хтось підозрілий. Однак для поліційних інформаторів з-посеред студентів, які під якиминебудь приводами заходили, напр., до харчівні «Академічного Дому», або навіть там десь унизу й мешкали (хоч цього, звичайно, не можна було ствердити), рух або тиша на горішньому поверсі не могли лишитися цілком непомітними. Вони могли ствердити, хто там мешкає і хто заходить туди, так що коло найбільш підозрілих людей було цією обсервацією більшменш установлене. Отвором стояло тільки питання доказів, яких дотеперішні ревізії і арешти не дали; але прийшла кінець-кінцем пора, коли вони попали в руки поліції.
Рішучий удар повела поліція після атентату на польського міністра внутрішніх справ, полк. Броніслава Пєрацького, що був відповідальний за весь терор супроти українського населення, починаючи ще від сумнозвісної «пацифікації». Замах на Перацькото був такий вдалий, що спершу влада навіть не знала, що його виконала українська рука. Хоча знайдена в кишені плаща, викинутого виконавцем замаху під час погоні за ним, маленька синьо-жовта стяжка вказувала на те, що удар був завданий українським середовищем, одначе польський диктаторський уряд мав підставу припускати, що замах зорганізувала польська опозиція, а згадана стяжка була вкладена в кишеню на те, щоб заплутати сліди і скерувати підозріння в бік українців.
Щойно випадкове вистеження сліду М. Лебедя в Данціґу, арешт його німецькою поліцією на кораблі і видача його польській владі, а, мабуть, ще деякі довірочні інформації, які польська поліція отримала, довели до того, що вона вдарила з усією брутальністю по середовищу, де находився центр ОУН.
Пєрацький був застрілений в червні 1934 р., і вже того самого місяця був створений відомий польський концентраційний табір на Поліссі, в Березі Картуській, в якому польська влада примістила запідозрених у підпільній діяльності українців, а разом з ними комуністів і деяких членів польської опозиції. Разом з тим слідча поліція заарештувала все націоналістичне середовище «Академічного Дому» і піддала його гострим переслуханням. І тут, цим разом, наступила катастрофа.
Властиво, невідомо чому (припускають, що під гнітом назріваючої небезпеки і під впливом видачі М. Лебедя німецькою владою) психічно заламався організаційний референт КЕ ОУН і видав поліції всі її таємниці. Він виявив не тільки повний склад КЕ ОУН та її апаратів, але і всю організаційну побудову по областях униз так далеко, як далеко він про це знав. Наслідки цього були катастрофальні. Апарат усієї організації був розкритий, престиж ОУН, в кожному разі КЕ ОУН, — поважно захитаний.
Всю екзекутиву поставлено перед державний суд, маючи цим разом у руках точні і широкі докази її діяльности з уст одного з найвідповідальніших і найбільш поінформованих її членів. Заламання організаційного референта КЕ спричинило певне замішання серед заарештованих його товаришів; всі вони кінець-кінцем рішили признатися перед судом до виконуваних ними функцій.
Цю сумну справу деякою мірою рятувала постава більшости членів КЕ, які на процесі трималися гідно, виголосивши досить широкі програмові промови. Сповнений тріюмфу і певний, що ОУН остаточно знищена, ворожий державний апарат на це дозволив. Він допустив теж, щоб зміст цих промов був опублікований в пресі, розраховуючи, мабуть, на те, що факт засудження групи студентів, яких видав найбільш довірений їх товариш, і так знівечить престиж ОУН.
Тим часом згадані промови, широко зреферовані всією українською пресою, поклали перші основи для постання пізнішої легенди великости керівників тодішньої КЕ ОУН, що так сильно, хоч ледве чи корисно, заважила опісля на долі ОУН, яка, як сказано, насправді була сильна не завдяки заслугам окремих людей, а вкладом праці та жертвами тисяч відданих ідеї боротьби за державну незалежність. Процес виявив серед драматичних умов осіб, які до того часу перед громадянством були анонімними і стосовно яких в обличчі судового процесу і очікуваних високих, можливо, смертних присудів скристалізувалися симпатії як до ідейних і жертвенних, ворогом важко переслідуваних молодих патріотів, що відважно говорили ворогові в вічі про свою боротьбу проти нього.
Це, як згадано, великою мірою послабило нищівне значення факту ґрунтовної ліквідації КЕ ОУН. Одначе розгром організаційного апарату пішов значно дальше, оскільки разом із тодішньою Краєвою Екзекутивою великою мірою були спаралізовані низові апарати організації — Окружні та Повітові Екзекутиви ОУН. І тут провідні члени організації були також виявлені — не тільки зрадою організаційного референта КЕ, але й безпосередньою обсервацією поліції при допомозі платних інформаторів з українського середовища. Бо і на нижчих організаційних ступенях поліції вдалося устійнити серед студентів коло «підозрілих», бо і тут, як в «Академічному Домі», не були застосовані в студентському середовищі всі засоби обережности.
Тодішні молоді члени організації, поголовно між собою товариськи знайомі і товариші, помилково вважали, що вони не потребують послаблювати свого знайомства і уникати взаємних публічних зустрічей. Тим часом саме цією дорогою, тобто перевіркою особистих зв'язків між товаришами, поліція натрапляла також на перші сліди організаційних зв'язків, приймаючи за правдоподібне, що особиста дружба вказує на організаційну пов'язаність.
В наслідок цього був спаралізований не тільки львівський центр, але великою мірою і організаційний апарат на провінції. Кого не взяли до тюрми, того посадили до концентраційного табору. Виарештовані були: все середовище «Академічного Дому», а також наступний склад КЕ ОУН, що діяв всього кілька місяців, і всі люди, що могли б ухопити і втримати в своїх руках організаційні нитки до зацілілих клітин ОУН. Незаторкнені загальним розгромом групи чи окремі особи зоставались якийсь час без керми і напрямних, без зв'язків між собою і центром, бо його не стало.
Розгром ОУН у краю припечатала, як видавалося, видача чеськими офіційними колами центрального архіву ОУН, що знаходився тоді в Празі. Так перед ворогом були виявлені майже всі таємниці підпільної організації: середовище, на яке вона спиралася, організаційна мережа, методи праці, шляхи зв'язку, одним словом, все те, що дає силу підпільній організації. Такого одноразового і раптового розгрому ОУН не зазнала ніколи, ні перед тим, ні потім. Навіть у безперечно важких умовах большевицького режиму силу ОУН надточувано поволі, систематично, рік по рокові. Досвід, здобутий організацією впродовж років польського, а потім нацистського режиму, дав свої овочі, і організація була відповідно підготована до боротьби з найбільш витонченими і найбільш рафінованими засобами большевицького поліційного апарату. Хоч яких болючих і важких утрат зазнало наше підпілля в роки після війни, ворогові все ж не вдалося виявити і спаралізувати його одним дужим ударом. З цього погляду 1934 р. був найчорнішим роком в історії ОУН.
В цій ситуації простяглася з-за кордону рятівнича рука Проводу ОУН, того Проводу, про який дотепер ще не було згадки, а який самим фактом свого існування відограв важливу моральну, хоч силою умов не безпосередню, керівну ролю.
Бо поза формальним, здебільша, призначанням голів КЕ ОУН з-посеред людей, яких і так само життя висунуло на чоло організаційного життя, і схвалюванням загальної лінії політики цих екзекутив Провід ОУН за кордоном не встрявав, бо не міг встрявати, в деталі роботи організації. Краєві кола ОУН самі вирішували, зрештою як і пізніше, в добу першої і другої окупації західньоукраїнських земель большевиками, основні питання своєї політики. Так вони встановили напрямні для тактики визвольної політики, оформили своє неґативне ставлення до явних партій та їхньої роботи і інших справ визвольної концепції.
Вплив Проводу ОУН за кордоном виявлявся в чому іншому. Насамперед існував великий особистий авторитет полк. Є. Коновальця. Він, як командир корпусу Січових Стрільців, а далі як шеф підпільної УВО, користувався великою пошаною, бо був людиною неперебійної боротьби за визволення, і це деякою мірою рівноважило фактичну неспроможність йото і його оточення керувати в повному значенні цього слова роботою організації на батьківщині.
Великий був також вплив в ідейній площині перших публікацій Проводу ОУН, особливо «Розбудови Нації». Основоположними для всього ідейного прямування були з природи речі постанови І Конгресу ОУН, а далі ідеологічні статті д-ра Ю. Вассияна та інших. Дотепно була написана, пригадую собі, брошура Володимира Мартинця п. н. «Політика реальна чи визвольна?», аргументація якої, до речі, цілковито стосувалася б тепер політики УНРади супроти АКВБ...
Але вплив Проводу ОУН на роботу організації на батьківщині в загальному, як згадано, не набагато виходив поза цей моральний і ідейний зв'язок. Організації в краю вистачало знати, що за кордоном знаходиться група людей, в яких вона має своє опертя і які працюють за кордоном по лінії зовнішньо-політичних зв'язків. Тривожна вістка ворожої преси про подорожі полк. Коновальця до тої чи тої країни або його приявність на маневрах німецької армії давали людям упевнення, що їхня дрібна робота на рідних землях має повне пов'язання з світовою політикою і що вона не така безнадійна, як політики старшого покоління її представляють.
Отож праця КЕ ОУН і Проводу ОУН за кордоном ішла скоординовано, але в цілком інших площинах, і тому, може, аж до війни між цими, фактично незалежними центрами, не було поважнішого тертя. Щойно після смерти полк. Є. Коновальця спроби його оточення насилу втримати в своїх руках керму організації допровадили до розбиття ОУН на дві, далеко не однакові частини: одну, що базувалася на кадрах на батьківщині, і другу, що великою мірою спиралася на еміґрантах, частково давніх «увістах» і тільки в невеликій частині на активних підпільниках на рідних землях.
Цей трагічний, досі дуже шкідливий, розкол єдиної до того часу ОУН стався — і це дуже характеристичне — на еміграції, тобто в час, коли краєві провідні кола ОУН зустрілися в більшій своїй масі з перебуваючими дотепер за кордоном членами проводу і коли терен та сфера діяльности обох цих провідних груп (бо окремими групами вони дотепер по суті були) покрилися. Суперництво і брак взаємного довір'я довели до конфронтації номінального зверхнього закордонного керівництва емігрантського проводу з фактичним керівництвом кадрами в краю. Ця конфронтація випала на некористь емігрантів.
В цей спосіб вийшли наяв щілини, які зарисовувалися вже не раз перед тим і позначки яких утворилися вже при постанні організації.
Створена бо двадцять п'ять років тому організація оформилася на еміграції і вже своїм початком увійшла в суперечність сама з собою. Покликана до ведення визвольної боротьби на батьківщині, ОУН сперлася, якщо мова про її провідний елемент, на емігрантів, які з віддалі не могли на довшу мету керувати революційною роботою в Україні, і це стало згодом причиною затяжної кризи, сліди якої виявляються на різні способи дотепер.
З-посеред кільканадцяти учасників першого основуючого Конгресу ОУН у 1929 р. було тільки троє представників з України. На решту складалися емігранти, серед яких — як пізніше виявилося — знаходився зовсім ненадійний елемент, (як, наприкл., Леонид Костарів і Петро Кожевників — большевицькі агенти) і з-посеред яких, головно з уваги на їх постійне перебування на еміграції, мало хто, за вийнятком одиниць, відограв визначнішу ролю в ОУН.
Одначе ці проблеми заважили поважніше на житті організації щойно значно пізніше, починаючи від 1940 р. До того часу кризи і неполадки в проводі ОУН за кордоном, в наслідок яких полк. Є. Коновалець перебрав керму всіх справ безпосередньо у свої руки (це заявив він авторові цих рядків у 1935 р.), не мали ніякого впливу на життя організації на рідних землях.
Вона, як згадано, по суті цілком автономно вела політику і боротьбу, отримуючи кожночасно апробату свого номінального закордонного Проводу. В краю серед студентської молоді, що витиснула була з провідних постів «увістів», витворилося окреме провідне середовище, а в ньому — ієрархія впливу окремих людей.
Найпомітнішою постаттю серед них був, безперечно, Степан Охримович, вихованець стрийської гімназії, великий ідеаліст і людина з високим уже тоді громадським стажем. Він кінчив якраз філософічний факультет і мав, попри інтерес до наукової роботи, великі дані відограти визначну ролю в цьому поколінні західньоукраїнської молоді. На жаль, передчасна смерть цієї шляхетної людини (1931 р.), викликана знущаннями в слідчій тюрмі (його тримали довгий час у льоху з водою по кісточки, що спричинило скомпліковану перестуду), позбавила ОУН його доброчинного впливу на розвиток подій в ній, які, якщо б він жив, уклалися б, мабуть, дещо інакше.
Його наступником щодо значення став його ж особистий приятель, Іван Ґабрусевич, що своїм важким, хоч логічним, стилем говорення викликав спеціяльну пошану у своїх молодших товаришів. Він одначе (може, передчасно) виїхав за кордон на те, щоб скріпити, як казалося тоді, впливи краєвого середовища ОУН у закордонному проводі. Цього завдання він, на жаль, не виконав. З одного боку, оточення полк. Коновальця не давало йому змоги до цього, з другого боку, затаєна хвороба, що остаточно таки подолала його в нацистському концентраційному таборі, спаралізувала його сили так, що він уже не зміг відограти помітнішої ролі в ОУН.
Не вдалося відограти її як слід типованому Ґабрусевичем перед його виїздом за кордон на голову КЕ ОУН д-ру Б. Кордюкові, який теж виїхав незабаром слідом за Ґабрусевичем за кордон і зміг там зайнятися тільки студіями та науковою роботою. Заарештований ґестапом у 1941 р. у Львові і звільнений після розгрому Німеччини з надірваним здоров'ям, він тільки через кілька років по закінченні війни зміг видатніше зайнятися політичними справами.
З великими перервами відограв свою ролю в організації Степан Бандера. Заарештований 1934 р., він більше ніколи не повертався на Україну і поза коротким періодом 1940 і 1941 років не мав безпосереднього стосунку до організаційного апарату, перебуваючи то в тюрмі чи концентраційному таборі, то на еміграції. Одначе в наслідок цілого ряду умов його ім'я (головно після розколу в ОУН в 1940 р., що створив два відлами ОУН, популярно названі від імен осіб, які ці відлами очолили, «бандерівцями» та «мельниківцями») сильніше пов'язалося з історією організації, багато сильніше, ніж його вклад праці міг це оправдати. Ст. Бандера — також вихованець стрийської гімназії і шкільний товариш Ст. Охримовича — був керівником референтури пропаганди в КЕ, коли І. Ґабрусевич, виїжджаючи за кордон, брав під увагу його особу як можливого кандидата на голову КЕ. Одначе звільнення з тюрми Б. Кордюка, який мав тоді більший організаційний стаж, відсунуло кандидатуру Ст. Бандери на задній плян. Щойно після виїзду Б. Кордюка за кордон, що наступив після короткого головування його в КЕ ОУН, керівництво ОУН в Західній Україні перебрав Ст. Бандера.
Його організаційний сприт і реалістичний підхід до справ, що особливо корисно виділявся на тлі загального молодечого романтизму середовища ОУН, спричинили те, що (хоч він порівняно короткий час очолював організацію в Західний Україні і не вклав у її роботу нічого особливо питоменного та основоположного) серед оточення «Академічного Дому» він зумів здобути тривкіше місце. Він попросту став символом піднесення цього середовища, а посередньо всієї молоді того часу, і цю позицію не змогли захитати ні пізніший великий провал апарату, за який він формально відповідав, ні довгі роки його неприявности в роботі ОУН.
Ніхто ніколи не ставив питання відповідальности Ст. Бандери за заламання середовища КЕ і розкриття поліцією всього апарату ОУН в Західній Україні в 1934 році. Важко приписати йому суб'єктивну вину за не зовсім відповідний добір людей на окремі провідні становища, бо ці люди були, як і він сам, уже витиповані на ці становища всім середовищем, головно згаданими попередніми керівними постатями в ОУН на батьківщині. Також не відповідає суб'єктивно Ст. Бандера за недостатню конспірацію, бо цей недолік був загальним явищем і він виникав з браку належного досвіду, за який довелося дорого платити. Може, найбільшу відповідальність несе Ст. Бандера за форсування масових пропаґандивних виступів ОУН і за велике перетяження організаційної мережі, що далеко не всюди була достатньо сильною, щоб завжди подолати ставлені перед нею завдання. Це форсування великою мірою спричинилося до пізнішого цілковитого розкриття апарату і малощо не до тотального знищення організації. Одначе, як згадано, Ст. Бандера суверенно не керував настроями середовища «Академічного Дому». Він був радше його ставлеником і речником.
Як там не було б, а з виарештуванням усього середовища «Академічного Дому» в Західній Україні не було ні однієї людини, що мала б силу, право і обов'язок з власної ініціятиви наладнати та втримати зв'язки з існуючими ще клітинами та членами ОУН. Наступна (після арешту КЕ ОУН під головуванням Ст. Бандери) КЕ попала разом з усім середовищем «АД» до тюрми. Львів, краєвий центр ОУН, зостався цілком без провідного членства.
В той час з-за кордону нелегально приїхала Анна Чемеринська (хоч за нею також уже від довшого часу шукала поліція) з дорученням від полк. Є. Коновальця знайти між особами, які ще були на волі, людину, що була б авторизована взяти керму організації. Випадково вона натрапила серед молодших членів ОУН, які заціліли у Львові, на одного, також вихованця стрийської гімназії (він попав згодом до тюрми на Волині, де був польською військовою контррозвідкою скатований і, мавши кишки, спалені терпентиною, якою його заливали, помер у 1940 році в Сяноку), якому від імени полк. Коновальця вона доручила ловити зв'язки до організаційних клітин. Водночас Чемеринська звернулася до стрийської Окружної Екзекутиви ОУН, серед якої вона мала знайомих, щоб хтось із неї перейняв тимчасове керівництво КЕ і виїхав до полк. Коновальця порозумітися щодо дальшої роботи ОУН на батьківщині. Недовго перед тим вийшов із тюрми автор цих спогадів і, як голові ОЕ, йому припало завдання взяти відповідальність за дальшу долю ОУН в Західній Україні.
Отже, цікавим збігом обставин ланцюг стриян на керівних постах ОУН, рахуючи від Ст. Охримовича і Ст. Бандери, продовжився на ще одну ланку, а за нею прийшли дві дальші: Мирослав Тураш і Ю. Тимчій (Лопатинський), які загинули, виконуючи обов'язки голів КЕ ОУН в Західній Україні.
Ворог перейшов до рішучого наступу, щоб дощенту знищити ОУН в Україні. Попри фізичне винищування в Березі Картуській і тюрмах (в які саджали, п'ятикратно загострюючи виміри судових кар у порівнянні з 1930-1933 рр.), ворожа адміністрація вжила заходів, щоб цілком заламати зосталих на волі членів та симпатиків ОУН і підірвати довір'я народу до організації. З другого боку, вона завзялася, йдучи слідами всіх поліцій у світі, захопити в свої руки керму зацілілих від розгрому клітин при допомозі підставлених нею людей-провокаторів з-посеред перекуплених симпатиків ОУН.
Щоб зламати зацілілих в організаційних низах людей і знищити вплив ОУН серед населення, ворожі кола постаралися широко розповсюдити перекладені українською мовою свідчення, складені організаційним референтом КЕ ОУН перед ворожою поліцією. Ці свідчення були помножені циклостильним способом і вони були розповсюджувані у великій кількості серед громадянства. Наскільки можна було ствердити, ці зізнання (чи були вони автентичні і повні, годі сказати) поширювали партійні апарати залеґалізованих перед ворожою адміністрацією українських партій. Робили це вони, виходячи з хибних заложень, що, відвертаючи молодь від революційної роботи або, як вони казали, від «самоспалення», вони чинять корисне і патріотичне діло. Тим часом об'єктивно, не зважаючи на свої добрі наміри, вони помагали польській владі нищити рух спротиву насильницьким і антидемократичним методам експлуатації та поневолюванню західньої вітки українського народу, який природним порядком речей прагнув до свободи і незалежности.
Ще більше рафінованою була спроба поліції захопити зв'язки до незнищених клітин організації при допомозі провокаторів. Польській адміністрації здавалося, що в порожнечі, яку створив розгром львівського центру, можна буде впустити свої «втички» в ОУН на найвищому ступені і звідти мати повну контролю над тим, що діється в середовищі організації.
На щастя, у висліді рисковної і небезпечної інтервенції А. Чемеринської, виконаної з доручення полк. Є. Коновальця, відносно скоро у Львові утворилася під проводом згаданого вище молодого студента клітина, яка була авторизована наладнати зв'язки з зацілілими фрагментами організації. Незабаром ця клітина зіткнулася в своїй дії з фактом, що незалежно від неї ще якісь особи шукають зв'язків до незнищених гуртків членів ОУН у Львові і на провінції, покликаючись при цьому на доручення полк. Є. Коновальця.
Було безсумнівним, що це діють якщо не провокатори, то авантюристи-самозванці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були вжиті заходи, щоб усунути цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) ґрунт до підривної роботи. Їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо згадані авантюристи також отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ припинити будь-яку підпільну роботу. Одначе він, хоч знав або повинен був знати, що значить не виконати такий наказ, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, йдучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу.
Автор цих рядків загально знав про небезпеку, яка висіла над організацією, і доручив ужити всіх заходів, щоб уникнути конфліктів, коли вони не є абсолютно конечні. Одначе в обличчі цілого ряду даних про провокативну роботу на тлі безспірно злочинного самозванства, згадана авторизована клітина центрального зв'язку була нагло примушена взяти на себе повну відповідальність за впорядкування справи і цілим рядом пересторог, які до адресатів цілком певно дійшли, а в кінцевій стадії навіть розмовою віч-на-віч виконала своє завдання з якнайбільшою сумлінністю.
Проте вся справа була і осталась дуже болючою. Але лад на західньоукраїнських землях був збережений. Перед керівництвом постало завдання якоюсь мірою відновити організаційний апарат у Західній Україні. За допомогою давніх організаційних знайомств та студентських контактів удалося порівняно скоро нав'язати зв'язок до окремих округ. А було їх усіх десять: Коломийська, Тернопільська, Станиславівська, Бережанська, Сокальська, Львівська, Стрийська, Перемиська, Луцька і Рівенська.
Одначе цей апарат був спершу слабий, як у централі, так і на провінції, бо, з одного боку, багато людей було виарештувано, а, з другого, багато з зацілілих були застрашені провалом централі, знеохочені і зневірені. Вони відмовлялися, бодай тимчасово, від активної участи в організаційній роботі, мовляв, вони розконспіровані і їхня участь у ній зашкодить і організації, і їм особисто.
Ці аргументи були великою мірою правдиві. Тільки в тому самому становищі знаходилися майже всі члени ОУН, і при такому ставленні справи всіх членів організації вся підпільна діяльність була б завмерла. На щастя, не всі ухилялися від дальшого виконання своїх обов'язків, і в усіх округах (і далі вниз) удалося збудувати зв'язки екзекутив або бодай встановити уповноважених, які мали втримувати існуючі і нав'язувати загублені організаційні зв'язки.
В парі з цим важко було влити в людей віру, що організація не зліквідована. З цією метою в 1935 р. були розкинені листівки під час Зеленосвяткових урочистостей, що зробило на маси приявних велике враження. Ці листівки були розповсюджені всупереч побажанням полк. Є. Коновальця, який у приватному листі до полк. А. Мельника, що безпосередньо мав можливість контакту до централі організаційних зв'язків, дав інструкцію припинити всякі публічні виступи. Полк. А. Мельник відчитав відповідні уступи з цього листа представникам центрального організаційного апарату, одначе вони все ж таки рішилися на цей Зеленосвятковий виступ, бо йшлося про знак життя організації, яку ворог і чимала частина громадянства вважали зліквідованою.
Другим важливим досягненням у той час треба вважати поставлення тижневика, який мав виконувати — очевидно, наскільки це в явній пресі було можливе — ролю речника політичних позицій визвольного руху. Тоді вдалося перенести провінційний тижневик, що під назвою «Рідний Ґрунт» почав появлятися в Коломиї, до Львова і, полишивши номінальну власність у руках його основника, ввести в редакцію своїх людей. Поява його стала для багатьох видимим знаком існування підпільної сили, оскільки тон коментарів і загальний напрямок статей показував, що газета знаходиться під впливом націоналістів.
Значення цього тижневика було тим більше, що в загальному пляні паралізування впливу організації на кивок згори чужа і своя преса перестали писати про будь-які прояви діяльности ОУН, бо дотеперішні пресові замітки про це посередньо робили велику пропаганду на користь ОУН.
Використовуючи весь дотеперішній, головно останній, дорого окуплений досвід, встановлено загальні напрямні організаційної роботи. Щоб унеможливити концентрацію детальних відомостей про організаційну мережу в руках однієї людини і щоб вилучити небезпеку катастрофи у випадку зради всіх людей цією людиною, як це сталося недавно, організаційний реферат поділено на чотири інспекторати, при чому кожному інспекторові приділено керівництво кількома округами. Цей захід був корисний теж з уваги на те, що «Академічний Дім» і притаманна попередньому періодові ставка на студентські зв'язки не існували. Управу «Академічного Дому» перебрали католицькі кола і вони запровадили в ньому бурсацький режим, який виключав будь-яку конспіраційну діяльність у його стінах. Зрештою і без того — з огляду на цілковите розкриття ролі «А.Д.» в діяльності організації — поворот до використання його і перебуваючих у його мурах студентів як централі ОУН був неможливий.
Спеціяльний натиск на розбудову центрального організаційного апарату був диктований також мотивами більше стратегічного характеру. Бо показалося, що — інакше, як автори ідеї т. зв. перманентної революції собі уявляли — без існування організаційної мережі самі ідеї визвольної боротьби, хоч вони були, без сумніву, відомі, не здатні організувати народ до боротьби. Рішальне значення цієї мережі накладало обов'язок будувати і вишколювати її з найбільшою дбайливістю, бо від цієї мережі залежала дальша доля визвольної боротьби. Обов'язком згаданих організаційних інспекторів саме і було зайнятися разом з інструкторами юнацтва, що працювали тільки на відтинку молоді, вихованням і вишколом організаційних кадрів.
В парі з інтенсифікацією праці над членами організації проведено засаду індивідуалізування зовнішньополітичних виступів організації. Ішлося про те, що, наприкл., масове і загальне дзвонення, вивішування прапорів, розкидання летючок і т. д. хоч і викликали загальне піднесення патріотичних настроїв, але не закріплювали тривкіше впливів ОУН. Тільки побудована на базі цього піднесення мережа забезпечувала контролю терену організацією і тільки підпільна мережа була джерелом сили ОУН на довшу мету.
З огляду на це переведення ефектовних акцій було доцільне тільки на ще неопанованих, вірніше, слабо опанованих просторах і було стосоване головно на Волині, де в цей час впливи ОУН особливо поширилися. Туди йшла в більшій кількості підпільна література, розмножувана у Львові, там роблено пропаґандивні виступи в стилі тих, які були практиковані на початку тридцятих років у Галичині.
На теренах, де вже існувала організаційна мережа і де ідеї ОУН були відомі, масові виступи не могли вже дати більших наслідків, ніж ті, які вже були досягнені. Зрештою після 1934 р. керівництво організаційних клітин знаходилося всюди в руках більше чи менше здеконспірованих людей, які при будь-яких проявах своєї активности, а зокрема з появою летючок, мандрували до тюрми або до Берези Картузької. З огляду на це доводилося економити людьми і вести роботу так, щоб не допустити до цілковитого винищення існуючої організаційної мережі.
Як головне завдання, поставлено було цій мережі підготову до збройного виступу на випадок війни. Розрахунок на скинення чужого панування, що мало відбутися в кінцевій стадії «перманентної революції», не виправдався, бо масові політично-революційні виступи автоматично завмерли з надщербленням підпільного апарату. Було ясним, що їх наново може зорганізувати і перевести тільки відновлена мережа. Вирішено було готуватися не до пропаґандивних розрухів, а до збройної акції, що в обличчі тодішнього становища в світі ставала щораз актуальнішою.
Плян приблизно такої діяльности ОУН у Західній Україні був з'ясований полк. Коновальцеві в 1935 р., і він його схвалив.
Проте і такий плян було важко виконати. Головний резервуар людей, на яких у початках можна було спертися, становили насамперед львівська клітина центрального зв'язку, а далі дотеперішні співробітники автора цих рядків в ОЕ. Згодом до співпраці втягнено людей з Бережанщини і Тернопільщини. На жаль, перша клітина центрального зв'язку була незабаром поліцією зліквідована. Члени її попали в тюрму на Волині, куди в той час ішла найбільша експансія організації, їх заарештовано у зв'язку із спробою пачкувати підпільну літературу на совєтський бік, що спершу вдавалося робити. Одначе справа впала в руки польської контррозвідки. Цей факт коштував заарештованим дуже багато.
До волинської тюрми також попав заарештований у Львові давніший співробітник автора в ОЕ, який якраз перебрав був частину організаційного реферату в свої руки. Приблизно впродовж одного року забрали туди і його наступника (бережанця), так що щойно третій склад людей, перекинених до Львова (серед них були мґр. Тураш і Тимчій), втримався на позиціях працівників організаційної референтури до вибуху війни.
Очевидно, постійне нововлаштування людей у Львові, відшукування перерваних зв'язків і т. д. доводилося робити не без труднощів та перебоїв. Одначе мережа густішала поволі і систематично, організаційна справність росла, хоч утрати, які принесли арешти на Волині, були великі.
При всій пережитій трагедії досвід з Волинню показав, яким правильним було заложення, що форсування пропаґандивних виступів доведе, особливо в умовах масового здеконспірування, до такої катастрофи, яку пережила ОУН у 1934 р. Волинські «всипи» досягли також і автора цих рядків; але, мабуть, тому, що ворожа адміністрація не мала підтвердження їх з іншого боку і одночасно сподівалася простежити дальші зв'язки, його заарештовано щойно в березні 1939 р. і справу передано відомому слідчому судді для надзвичайних справ — Валіґурському. Цей арешт не мав грізних наслідків для організації, бо, не зважаючи на пильне слідження поліції, їй не вдалося нічого конкретного виявити: зустрічі з членами з правила відбувалися тільки вночі, на відлюдних місцях, після кількагодинної мандрівки по різних дільницях Львова. Зрештою під час арешту автора керма організацією спочивала вже в руках сл. п. Тураша...
Не зважаючи на дошкульні втрати, праця на Волині була дуже ефективна. Курйозумом для польської політики, яка, як відомо, зберігала т. зв. сокальський кордон, тобто давній царський, не пускаючи на Волинь українського друкованого слова, було те, що саме туди продіставалася націоналістична преса. На Волині, що під господарським поглядом знаходилася в кращому становищі, ніж перенаселена Галичина, був великий голод на українське друковане слово. Склалося так, що в той час у Львові почав виходити тижневик «Нове Село», в редакцію якого випадково ввійшло двоє членів організації. Цей тижневик став «волинською» газетою і в великій кількості поширювався на Волині, частково при допомозі організації, системою таємного кольпортажу.
Наслідки праці на Волині ми бачили під час війни. На Волині бо постали перші відділи УПА, там насамперед появилися повстанські «республіки», і Волинь склала велику данину жертв у визвольній боротьбі того часу.
На другій половині тридцятих років виникли або були керівництвом поставлені цілком нові проблеми. Насамперед слід згадати про великі страйкові заворушення, які стрясли Львовом у 1936 р. В той час усі вулиці Львова були розкопані, бо перед побудовою нових кам'яних їздень відновлювано каналову систему міста. Роботи тягнулися місяцями; вони були найважчі і найменше платні, і стягнули масу безробітного сільського пролетаріяту з підльвівських місцевостей, головним чином українців. Ці люди, здані у великому чужому місці на себе самих, зорганізувалися після кількох місяців спільної праці і оголосили страйк, домагаючися кращої винагороди, їхні домагання не були виконані. Дійшло до демонстрацій, під час яких поліція вжила зброї, забивши одного українця на прізвище Козак. Каналові робітники зорганізували маніфестаційний похорон, під час якого мала група комуністів ухопила домовину з покійним і з комуністичними окликами подалася в бік поліційного кордону, завданням якого було спрямувати похоронний похід прямо на кладовище. В наслідок цього поліція ще раз почала стріляти, поклавши трупом цим разом уже кілька осіб.
Вся преса була повна сенсаційних вісток про комуністичні розрухи. Сучасна большевицька пропаганда ще й тепер, бажаючи вказати на ніби існувале стремління західніх українців приєднатися до УССР, на першому місці називає ці розрухи, вписуючи їх на свій рахунок.
Тим часом правда, як опісля виявили організаційні звіти, була така, що цей страйк і початкові розрухи були стихійні і викликані насамперед соціяльними моментами: робітникам фактично йшлося про підвишку винагороди за важку працю. В цій справі політичне тло грало тільки посередню ролю. А було воно національне, українське.
Як було згадано, пригнітаючу кількість каналових роботників становили українці з периферій Львова, яких зіпхнено до виконання найгірше платних і найважчих робіт. Сталося це великою мірою в наслідок шовіністичної політики польської адміністрації, яка не допускала українців до краще платних робіт, засуджуючи їх на долю найчорнішого пролетаріяту.
Фактом є, що страйковий комітет складався із свідомих українців, між якими знаходився навіть один загублений член організації. Ці люди боролися за елементарні підстави свого існування так, як могли і вміли, без допомоги будь-яких українських політичних кіл, бо до них вони доступу не мали. Це використала непричетна до справи комуністична клітина, що в кульмінаційний момент страйку виступила в силі кількох людей і надала веденій на соціяльному тлі, по суті українській акції комуністичного забарвлення, що здезорієнтована преса і підтвердила.
Весь цей страйк, яким робітники кінець-кінцем не здобули ніяких поступок, розкрив глибоку рану нашого суспільства. У Львові не було ніякої установи чи людини, які б поцікавилися справою цих українських робітників і допомогли їм у їхній недолі. Хоч у Львові існувало українське робітниче товариство «Сила», проте воно не проявляло живішої діяльности. Треба було на цьому відтинку перевести рішучі заходи, і, хоч справами легального життя мали амбіцію займатися залегалізовані перед владою політичні партії, діяльність «Сили» пожвавлено щойно заходами ОУН і до праці серед робітників приділено двох членів організації. Між іншим, перекинено сюди одного інструктора юнацтва з Дрогобиччини, який пішов до чорної праці як звичайний робітник, заробляючи місячно 50 зл. Це «робітниче алостольство» дало згодом також дуже гарні висліди.
Попри питання робітничого пролетаріяту, який поза Львовом не був особливо численний (наприкл., робітники в Бориславському басейні, яких зрештою чимраз більше витискали спроваджувані польською адміністрацією робітники з корінних польських земель, були насправді малоземельними селянами навколишніх сіл, що остаточно ще не зірвали зв'язку з землею), — стояла руба ще справа сільського пролетаріяту, якого доля була подекуди ще гірша від долі робітничого. Винагорода, яку отримували сільські робітники, що працювали в поміщиків, які силою історичних умов були поголовно польської національности, була смішно низька. Особливо слабо були винагороджувані сезонові робітники, спроваджувані на час жнив з хронічно голодуючих гір.
Хоч як було важко зорганізувати цей пливкий і соціяльно слабо вироблений елемент, все таки пробні страйки, зорганізовані на просторі Бережанської округи в 1936 р., дали добрі початкові наслідки. Пропорція снопів — робітники отримували винагороду в натурі, котрийсь там з черги зжатий сніп — пересунулася в наслідок рішучих вимог страйкуючих у гарячий час жнив на користь робітників.
На жаль, рільні страйки не досягли масового розповсюдження. Головна перешкода була в тому, що знавець відносин на Поділлі, що особисто реферував ці справи, був незабаром заарештований, і серед труднощів у наладнанні організаційного апарату ця цікава і в той же час з національного і соціяльного погляду болюча справа не була організацією доведена до кінця.
Як було згадано, від 1935 р. ОУН у Західній Україні перейшла, загально беручи, від тактики голосної масової пропаганди (коли не рахувати Волині) до праці над вихованням організаційної мережі і до підготови зав'язків повстанських збройних відділів. Однієї акції організація одначе не переставала робити. Крім акції проти державних монополів (тютюну і алькоголю), про що вже згадано, були ще неперебійно ведені культ поляглих і сипання символічних могил на честь борців за українську державу.
Культ поляглих героїв дуже закоренився в Західній Україні, і він мав особливо сильну мобілізуючу силу. Святкові походи на Маківку, Лисоню, зеленосвяткові походи на кладовища, церковні відправи на могилах вояків українських армій відбувалися при участі тисяч людей. Як зразок вияву такого культу слід вважати маніфестаційний похорон ген. УГА Тарнавського у Львові. Цей похорон з погляду організації і масовости був на ділі політичною маніфестацією українців у столиці Західньої України.
Тоді як у церковно-обрядових походах брало участь усе українське громадянство, підпілля плекало цей культ, організуючи сипання символічних могил. Майже не було села, де не було б такої могили з хрестом. Поліція довго вела боротьбу проти цього, руйнуючи могили і усуваючи поставлені хрести, чим ображала, попри національні, і релігійні почування. Не диво, що акція сипання могил знаходила живу підтримку всього українського населення, і вона була, поруч з протиалькогольною, однією з акцій, заініційованих ОУН, і йшла справді неперебійно. Руйновані поліцією могили за ніч відновлювано, ставлено нові хрести. Спроби влади усунути могилу алярмували все село, що збігалося на місце блюзнірства. Бували випадки, коли в могили клали зімпровізовані бомби, вибухи яких карали блюзнірів.
В середині тридцятих років виринув важкий конфлікт між організацією в Україні і проводом за кордоном, і ця проблема в різних варіянтах актуальна ще до нинішнього часу.
Перший привід до конфлікту дало переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувшися з побачення з ним, три особливо таємні деталі зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тєшин, були польській поліції відомі. Через місто Тєшин переходив польсько-чеський кордон, і це дуже полегшувало, як тепер кордон секторів у Берліні, нелегальний перехід з однієї держави до другої. Ці умови організація використала, як і умови, які давав Данціґ, для втримування зв'язку, і певні дрібні, але важливі таємниці цього зв'язку, відомі тільки кільком членам організації, знала, як переслухання виявило, також польська поліція. Тому що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння у зраді впало на нього.
Хоч в атмосфері загального заламання центру організації в краю і її зв'язків легко могли постати підозріння, що хтось зрадив або виконує ролю провокатора, проте для засади цю справу треба було потрактувати серйозно. Неясностей одначе було безліч. Вони походили не тільки з того, що дехто з провідних членів, охоплений атмосферою загального провалу, склав широкі свідчення перед поліцією про діяльність організації, і не тільки в наслідок того, що поліція систематичним слідженням краківської групи членів ОУН, зайнятих між іншим зв'язком через Тешин, знала багато про їхню діяльність, але і з того, що весь архів ОУН, який був у Празі, чеська поліція видала ще перед замахом на Перацького польській владі. Зрозуміло, що заарештовані провідні члени не могли зорієнтуватися, що поліція знає із зізнань, що з свого слідження, що з згаданого архіву, а що у наслідок провокативної діяльности здогадного зрадника.
Треба взагалі дивуватися, що в цьому хаосі виникло так мало підозрінь. Випадок хотів, щоб єдине підозріння впало на. Я. Барановського, брат якого, на жаль, дійсно відограв ролю провокатора в кінцеву добу існування УВО.
Автор цих спогадів переказав зміст і причину підозріння за кордоном першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неоднократне випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою Я. Барановського, і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському. Заперечуючи якнайрішучіше можливість зради з боку Я. Барановського, А. Чемеринська вказала на відомі мені зрештою безпосередньо персональні джерела недовір'я Ст. Бандери до особи Я. Барановського, які, коли вони були, нехай і малою мірою, дійсно мотивом підозріння, показували б, до якої драматичної безодні можуть довести неопановані людські пристрасті.
Справа Я. Барановського була кілька разів з'ясована полк. Коновальцеві, насамперед мною, а далі покійним 3. Коссаком і Я. Стецьком. В усіх випадках полк. Коновалець заявив, що підозріння безпідставне і що він має повне довір'я до Я. Барановського, який є його головною підпорою в оперативних справах.
Що це підозріння не було переконливе, показав зрештою факт, що в 1940 р., коли всі в'язні зустрілись і коли можна було розібратися в усіх неясностях, підозріння супроти Я. Барановського було доведене не аргументами з 1936 р., а таємними записками польської поліції, що ніби були знайдені в польських архівах після упадку польської держави.
Знаючи всю історію закидів проти Барановського, автор цих рядків не мав сумніву, що ці поліційні нотатки були зфабриковані оточенням Ст. Бандери в ході внутрішньої боротьби, яка в 1940 р. йшла на еміграції і в наслідок якої ОУН розбилася на два відлами. Це переконання знайшло несподіване підтвердження на початку 1947 р. Недавно перед тим, з кінцем 1946 р., автор цих рядків гостро запротестував, як генеральний суддя ЗЧ ОУН, перед усім тодішнім проводом ЗЧ ОУН проти того, що середовище АБН, за яке відповідав Я. Стецько, і редакція організаційного органу «Визвольна Політика», що його редагував І. Вовчук, у своїх публікаціях представляли Ст. Бандеру як творця УПА, хоч відомо, що Ст. Бандера перебував під час війни в концентраційному таборі. Така поведінка не тільки компромітувала наш визвольний рух, але була неморальною супроти дійсних творців і командирів УПА.
У відповідь на цю критику з боку оточення Ст. Бандери пішла нагінка на підписаного, мовляв, критика Ст. Бандери — це розкладова робота, не відомо, в чийому інтересі вона ведеться, хто за цим стоїть і т. д., з виразними нотками про енкаведівську провокацію. В цей час, на початку 1947 р., до автора цих спогадів зголосився один член штабу Ст. Бандери з краківських часів і заявив, що коли така нагінка буде продовжуватися, тоді він публічно буде свідчити, як були препаровані «докази» зради Я. Барановського.
Цими кількома словами правди про цю сумну справу вона напевно не вияснена до кінця. Хоч Я. Барановський, може, і мав прогріхи супроти ОУН (насамперед, разом з усім оточенням полк. Коновальця, а потому полк. Мельника, він прагнув за всяку ціну до того, щоб втриматися при «владі»), але певно не ті, які йому закидали.
Прокляттям ОУН було вже тоді, як і тепер, боротьба за керівні пости, за впливи, за людей. Сліди цієї боротьби сягають до початків ОУН. Як було вже згадано, між керівними колами ОУН у краю і закордонним проводом взаємини були формального характеру і сфери впливу були фактично досить чітко розмежовані. Показником цього був факт, що представники краєвого проводу (Ґабрусевич, Кордюк), опинившись за кордоном, не потрапили до складу центрального апарату, а опинилися на позиціях підрядних. Тим часом психологічне відчуження між краєвою і емігрантською частиною ОУН поступало з кожним роком далі, і тільки особистий авторитет полк. Коновальця запобігав назріваючій внутрішній кризі. В той час, як на еміграції давали провід люди старшого покоління, старшини української армії і давні члени УВО, в краю до голосу приходили представники молоді, що несли на собі не тільки весь тягар безпосередньої боротьби, а і самостійно ставили політичну проблематику свого терену.
Це відчуження і майже недовір'я (яке з погляду стихійно назріваючої боротьби за владу було, може, і зрозуміле) виявилося між іншим у справі плянованого викрадення Ст. Бандери з тюрми.
Засуджений на досмертну тюрму і перевезений в глибину польської території, Бандера отримав несподівано можливість утечі. Від членів організації, які перебували разом із ним у тюрмі і після відбуття свого присуду вийшли на волю, стало відомо, що серед тюремної сторожі знайшлася людина, яка запропонувала С. Бандері допомогу при втечі з умовою, що його родина отримає певну суму грошей (щось 20 чи 30 т. золотих) і що він сам подасться разом із Ст. Бандерою за кордон.
Цю справу звільнені з тюрми члени організації трактували як цілком певну і настоювали на тому, щоб якнайскоріше підготовити справу втечі. Цю справу я негайно зреферував за кордоном, насамперед Барановському, який виконував функції зв'язкового до полк. Коновальця, а опісля йому самому. Ішлося насамперед про гроші для родини тюремника. Ніхто не казав, що грошей нема або що не треба цієї втечі організувати. Одначе великого переконання щодо справи не було. Барановський з свого боку сугерував навіть думку, що вся справа з утечею режисерована польською владаю на те, щоб Бандеру при нагоді втечі вбити. Цю можливість, звичайно, треба було брати на увагу, але коли б польська влада мала дійсно такі пляни, то вона могла б їх здійснити і без цієї режисерії втечі — так, як це вона зробила перед тим із сотн. Головінським, просто вбивши при нагоді якогось транспорту і оголосивши, що Бандера втікав. Я пропонував, щоб полишити рішення самому Бандері, бо риск несе насамперед він сам.
Кінець-кінцем гроші мали бути переслані, але цілими роками їх не пересилали, незважаючи на пригадки. Перед вибухом самої війни були зроблені, як я чув (1939 р. керму ОУН у Західній Україні я передав мґр. М. Турашеві), гарячкові заходи, щоби справу прискорити, через Данціґ їздили кур'єри за кур'єрами, але плян не був здійснений до самої війни.
Мені було ясно, що оточення полк. Мельника, який від 1938 р. формально керував Проводом на еміграції, не бажало прибуття Ст. Бандери за кордон. Там перебував уже викликаний ще полк. Коновальцем Я. Стецько (щоб підготовляти конгрес ОУН), і прибуття Ст. Бандери, безперечно, скріпило б тиск «краєвиків» на емігрантський Провід.
Наскільки цей Провід заїло боронився перед приходом нових людей з краю, показує теж факт відмови «азилю» з його боку для мене. Як уже було згадано, під час арештів організаційного центру у Львові, в наслідок вимушеної тортурами зради організаційних таємниць, поліція вже в 1937 р. отримала на Волині натяки на мою причетність до керівництва ОУН. Про це заарештовані на Волині попередили мене за посередництвом адвоката. Від цього часу поліція пильно слідкувала за мною, бажаючи знайти насамперед підтвердження вимушених зізнань, а далі вислідити евентуальні нитки зв'язку до інших провідних людей.
Становище було досить складне. В перші роки після виарештування провідного активу взагалі не було мови про якусь зміну, бо не було ким заміняти. Хто не сидів у тюрмі або в Березі Картузькій, той залишився в глибокій провінції і не рухався. До провідної роботи мало хто лишався. Згодом люди почали виходити з тюрми та концентраційного табору, але спроби їх активізувати не були прості.
Організація потребувала насамперед членів, придатних до організаційно-виховної роботи, людей, здатних будувати організаційний апарат і керувати ним на високому і середньому ступені. З-поміж звільнених з тюрми членів не всі надавалися до практичної роботи. Дехто просто відмовлявся від дальшої активности в організації, прикриваючись потребою відпочинку та розконспірованістю і, отримавши платну роботу в якійнебудь редакції чи установі, «статечнів». Щойно після війни, вийшовши на еміграцію, вони зактивізувалися як націоналісти. Були й такі, що без давнішого середовища Академічного Дому, в якому вони як націоналісти діяли, не були в силі знайти для себе місце.
З усіма цими людьми треба було переговорити і перевірити їхній психічний і політичний стан. Це вимагало багато енергії та зусиль і було досить ризикованим підприйняттям. Доводилося довго ключити вулицями і полями, йдучи на таку стрічу, поки тайні агенти поліції, що йшли назирцем по два-три, не губили сліду. Впродовж однієї розмови треба було людину притягнути до роботи і, оцінюючи її дотеперішню позицію, вирішити про її дальше організаційне призначення.
В перші роки справа йшла труднувато. Людина насамперед цікавилася персональним складом керівного апарату, узалежнюючи від цього свою причетність до дії, або просто не бачила перспектив для підпільної роботи і своєї участи в ній. Остання категорія людей бодай ставила справу ясно і одверто. Натомість перші ставили її в площину, неможливу до прийняття, в площину, яка навіть могла викликати підозру. В обох випадках треба було відмовлятися від співпраці.
Важко було також (поминувши деякі вийнятки) із учасниками давнішого середовища Академічного Дому, які почували себе добре тільки в «штабовій» роботі, тобто в атмосфері головокружних і сп'яняючих дискусій про «стратегію і тактику революції», яку вони будуть плянувати, а «організаційні низи» будуть виконувати. Вони кінець-кінцем знайшли деяке пристановище біля створеної, мабуть, у 1938 р. студентської харчівні, коло якої почало автоматично відновлятися студентсько-націоналістичне середовище в стилі тридцятих років.
Це середовище (самозрозуміле, пов'язане з усією організацією) особливо ожило в наслідок загального піднесення, яке викликали події в Закарпатській Україні.
Одначе керівництво організації, в склад якого ввійшли люди організаційної практики, не було автентичне з цим середовищем, і коли опісля, напередодні війни, в березні 1939 р. все це середовище було поліцією виарештуване, краєвий провід ОУН, до складу якого я вже не входив, назагал цими арештами не був охоплений.
Як було згадано, центр організаційного апарату складався з людей практики. До нього не ввійшли навіть видатні люди, як, наприкл., пок. Коссак, який радо брав участь у нарадах загальнополітичного характеру, переговорював з відомими йому людьми в справі їхнього приступлення до праці в ОУН, їздив за кордон на зустріч з полк. Коновальцем тощо, одначе до керування якоюсь конкретною ділянкою, де треба було зустрічатися з більшою кількістю людей, не зважувався. У висліді керма апарату опинилась у людей, що мали організаційний досвід у низовій роботі і відважилися взяти на себе відповідальність та риск.
Кінець-кінцем щойно в 1938 р. вдалося створити надійне, досвідчене керівництво, і тоді я поставив перед представниками закордонного центру справу свого відходу від відповідальности. А було це вже після смерти полк. Є. Коновальця, в жовтні 1938 р., і на зустріч у Данціґ прибули Я. Барановський та О. Сеник. Останній поводився як зверхник, тоді як Барановський вдоволявся ролею щось на зразок адьютанта. Я поставив як перше питання справу наступства після полк. Коновальця, пропонуючи, щоб цю справу вирішила спеціяльна конференція, в якій у відповідній пропорції була б представлена ОУН в Україні.
Як другу справу, поставив я питання свого відходу з поста, вказуючи, з одного боку, на те, що я кожного дня можу бути заарештований, а, з другого боку, на те, що апарат уже настільки справний, що може без мене обійтися.
Відповідь на обидва питання дав Сеник. Він насамперед сказав, що справа наступника по полк. Коновальцеві вже полагоджена і відповідно до волі, вірніше, заповіту полк. Коновальця, провід ОУН перебрав полк. Андрій Мельник. (З уривків розмови між Я. Барановським і Сеником я набрав враження, що полк. Мельник саме в цей час переїздив з Галичини через Данціґ за кордон). Пропозицію якоїсь спеціяльної конференції в справі головування в ОУН Сеник назвав проявом бунту і запевнив, що кожна спроба бунту буде здавлена залізною рукою.
Із способу, в який ця заява була складена, я не мав ніякого сумніву, що вона не була порожньою погрозою, і мене охопив страх за організацію. Це було щось зовсім несподіване і в своїх наслідках необраховане. Залізною рукою втримуватися при кермі організації, побудованої на добровільній, ідейній відданості членів — це було таким абсурдом, що я побачив перед ОУН безодню. Від того часу я не раз спостерігав цю «залізну руку», і кожний раз її поява віщувала нещастя, незалежно від того, хто проти кого цією «рукою» користувався.
Після такого поставлення справи Сеником у питанні обрання голови ОУН я прийняв як цілком самозрозумілу його заяву в своїй справі: Сеник сказав, що я маю лишатися до кінця на своєму посту, що ми в краю маємо завдання саме боротися, і на фронті нема місця на втечу від небезпеки, інакше всі повтікали б. Якщо я буду ув'язнений, то поділю долю багатьох, що були ув'язнені передо мною і будуть ув'язнені після мене.
Мені було ясно, що Сеникові насамперед ішлося про те, щоб я не перейшов за кордон. Одначе далі перебувати на «посту» я таки не міг, і коли наприкінці 1938 р., тобто незабаром після розмови з Сеником, мґр. Тураш під час однієї наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, бувши виявлений перед поліцією три роки тому, досі не заарештований і що дехто побоюється, чи не криється за цим якась провокація, наприклад, Барановського, здогадно ладного охороняти мене від арешту на те, щоб при моїй допомозі мати ключ до крайових справ, — я зважився передати керму в руки Тураша, до організаційного досвіду якого я мав повне довір'я, спостерігаючи його працю кілька років.
Так тінь назріваючого конфлікту між краєм і закордоном ходила за нами, хоч ніхто не припускав, що першою, посередньою чи безпосередньою його жертвою стане саме дуже дисциплінований Тураш, за яким менше, ніж за рік, і слід пропаде.
Коли я, бувши в наслідок умов поставлений підозрами в прикре становище, зважився спокійно чекати на ув'язнення, що на весні 1939 р. таки наступило, і перебував у тюрмі до розвалу Польщі, хоч мав нагоду разом з кількома членами організації втекти, — Тураш кинувся у вир конфлікту між краєм і закордоном, що, хто знає, чи не поглинув його. Вліті 1939 р. він виїхав — як мені опісля оповідали — нелегально за кордон (при допомозі зфальшованої туристичної перепустки) на побачення з полк. Мельником, перед яким він мав ще раз поставити вимогу усунути з проводу Барановського і Сеника. Перед виїздом Тураш склав код, яким мав написати з-за кордону на одну адресу в Данціґ про наслідок розмови. Після якогось часу дійсно прийшов до Данціґу лист, закодований умовленим способом, із вісткою, що все в порядку.
Але лист не був написаний рукою Тураша. Він же сам не повернувся в Галичину, хоч мав це зробити негайно. Не було його теж, як після упадку Польщі виявилося, за кордоном. Люди, з якими Тураш зустрічався, заявили, що він поїхав у бік польського кордону в Карпатах; вони думали, що Тураш пішов у край. Виходило б тоді, що поляки схопили його на кордоні і, як підозрілого розвідника, з вибухом війни розстріляли, не повідомивши ні словом рідню.
Ця можливість була б правдоподібна, тільки... Тураш не повернувся по свої польські документи, необхідні для його повороту. Відповідальні за кордоном за його долю особи сказали на запит у цій справі, що Тураш так спішився з поворотом у край, що не мав часу вступити по свої документи, що були заховані в іншому місці. Це знову виглядає не дуже правдоподібно, бо це була б крайня легкодушність з боку Тураша. Не повертаючись по документи, він міг виграти одну добу часу, найбільше. Чи треба було йому задля цього ризикувати і йти без всяких документів? Над усією справою висить серпанок таємниці, на яку падає посередня чи — не хотілось би думати — безпосередня тінь згаданої «залізної руки».
Напередодні війни вирішилася проблема правильности політики українського підпілля і помилковости дії леґальних партій.
Як було з'ясовано, розходження між цими двома таборами лежало по суті в тому, що ОУН твердила, що в польській державі не можливо вести боротьбу демократичними методами і що на політику заперечення національно-державних прав сімох мільйонів українців з боку польського уряду слід відповісти тотальним запереченням польського володіння західньоукраїнськими землями.
В практиці протиставність цих двох таборів була велика — не з уваги на основні ідейні та політичні розходження, а з уваги на тактику: легальні партії не зважувалися не те що на революційну, але ні на яку гостру боротьбу, тоді як підпілля бачило в боротьбі єдині можливості успіху на довшу мету. З уваги на таке поставлення справи організація старалася головним чином про широкі можливості впливу на загал і з цього погляду вона багато перевищувала всі леґальні партії, що були зорганізовані слабо і не вели (поза принагідними, головним чином передвиборчими вічами) масової політичної діяльности.
З цього погляду організація зударилася несподівано тільки з церковними колами, які виступили з пляном масової організації молоді, побудованої на конфесійному принципі. Заснуванню цієї організації мала передувати маніфестація у Львові під гаслом: «Українська молодь Христові», і перед ОУН виникло питання, як до цього поставитися. Відбувся ряд розмов між представниками націоналістичного світу і колами св. Юра. Організація поставилася до свята негативно. Причиною цього було, як офіційно зформульовано, те, що на маніфестацію мав бути запрошений папський нунцій у Варшаві, а тоді з уряду мусів бути присутній, як представник польської держави, львівський воєвода. Таким чином дефіляда молоді у Львові перед прапором Христа мимоволі перетворилася б у чолобитню перед чужою владою, і це було політичною причиною негативного наставлення ОУН до згаданого свята.
Одначе не можна виключити, що тодішнє крайове керівництво організації керувалося по суті теж іншими мотивами, може, не здаючи навіть собі з цього справи. Ішлося про те, що масова українська католицька маніфестація мала бути скапіталізована на рахунок нової організації молоді, що мала постати. Тому було зрозумілим побоювання в проводі ОУН, як ця організація поставиться до визвольного руху і чи не буде вона конкурувати з ОУН у боротьбі за впливи на молодь.
У маніфестації, на якій, до речі, папського нунція не було, взяло участь коло 50 т. молоді, замість 200 т., які, як сподівалися, на цю маніфестацію прибули б, якби націоналістичне середовище дало їй свою підтримку. А створена після цієї маніфестації виховна організація «Орли», що її очолив полк. А. Мельник, виявилася корисною установою, хоч у її проводі були також особи, неприхильно наставлені до націоналістичного руху. В багатьох місцевостях, де не було ніяких організацій молоді культурно-виховного характеру або де вони були владою розв'язані, ця організація згуртувала молодь і дала їй можливості культурно-спортової діяльности.
Значить, ця проба сил ОУН не була конче потрібна, хоч треба підкреслити, що цей малий зудар постав не з якихось справді засадничих причин, а тільки з тактичного розрахунку. ОУН у своїх заложеннях взагалі не ставилася вороже до національно-політичних груп і установ, трактуючи їх як запільні ланки національного фронту, що його творить з українського боку підпілля, а з другого боку ворожий державний апарат і шовіністичне польське суспільство. По середині цього фронту, духово віддані ідеї визволення, як такій, але практично наставлені на розмови з ворогом, стояли всі леґальні партії і проводи господарських та культурних установ, ставлячи добро цих установ на перший плян.
Так найповажніша галицька партія — УНДО зважилася на співпрацю з польським урядом, який брав чимраз гостріший тоталітарний курс, і уклала з ним 1935 р. домовлення про «нормалізацію» українсько-польських взаємин.
Суть цієї «нормалізації» полягала в тому, що УНДО зобов'язалося припинити принципову опозицію проти уряду і опісля вірно голосувало за урядовий бюджет, а уряд з свого боку обіцяв провести відповідну кількість послів і сенаторів з рядів цієї партії до польського парляменту у виборах, які цілком були під контролею уряду. Ця «нормалізаційна» політика не принесла ніякої зміни відносин. 1938 р. польська влада провела на Волині ще одну масову терористичну «пацифікацію» українського населення, на Холмщині відібрано від вірян і знищено багато православних церков, а протести українських парляментарисгів були цілком безуспішні: польська політика переслідування і винищування українського народу не припинилася.
У висліді «нормалізація» перетворилася напередодні війни на капітуляцію, не зважаючи на добрі наміри української сторони. Ніякої ролі не відограв тоді й табір т. зв. «тежнаціоналістів», тобто група, яка послуговувалася націоналістичною фразеологією, але у практичній роботі стояла на лінії інших легальних партій, з тією різницею, що всіх їх критикувала. В 1938 р. ця група оформилася в партію під назвою «Фронт Національної Єдности» і разом з усіма іншими партіями після вибуху війни перестала існувати. Наскільки вона не мала солідного ґрунту під ногами, показує факт, що вона не віджила вже більше навіть після війни, коли на еміграції наново відродилися всі старі партії і створилися навіть нові.
Між двома полюсами, які визначали стан польсько-українських взаємин, між польською адміністрацією та українським підпіллям виринали і час до часу самостійно діяли, крім легальних партій з «тежнаціоналістами» включно, деякі маленькі відламки націоналістичного фронту.
Сюди треба насамперед зарахувати появу видавництва «Дешева Книжка». Це видавництво, поставлене кількома членами організації в час перебою організаційної справности в наслідок виарештування центру в 1934 р., було побудоване на комерційній базі. Але оскільки воно друкувало брошури політичного змісту, мало марку націоналістичного видавництва і при кольпортажі користувалося членами і симпатиками організації, виринуло питання, як трактувати цю по суті політичну діяльність кількох членів організації. У наслідок розмов, які провадив покійний Зенон Коссак, власники підприємства, можливо, тільки побоюючися втрат, які постали б, коли виявився б їхній зв'язок з ОУН, а імовірно і з власних політичних, може, ще не зовсім ясних для них самих плянів, — не схотіли вбудувати свою роботу в систему організації і відмовилися координувати, інформувати, плянувати і вести її в пляні роботи всієї організації. Отже, коли це видавництво бажало бути приватним не тільки фінансово — що не викликало ніяких застережень, — але й політично, то не лишалося нічого іншого, як поінформувати організаційний апарат про те, що ОУН не несе за згадане видавництво абсолютно ніякої відповідальности. У висліді воно, бувши ізольованим від середовища ОУН, не відограло тієї ролі, яку могло б виконати при іншій настанові. Одначе воно не спричинило й ніякої шкоди.
Натомість безумовно шкідливо відбився на всьому прямуванні націоналістичного табору вплив теж відірваної від ОУН публіцистичної діяльности Д. Донцова, який, хоч завжди стояв осторонь ОУН, вважався проте ідеологом націоналізму. В той час Донцов виступив цілком виразно як пропаґатор тоталітарного націоналізму, випустивши брошурками життєписи представників цього напрямку (Муссоліні, Гітлера та інших) з перекладом «Князя» Макіявеллі включно. На додаток до цього, незадовго до війни появилась у «Віснику», що його редаґував Д. Донцов, дивна стаття з інтерпретацією відомого місця з «Майн Кампф» Гітлера про Україну як німецький колоніяльний простір. В цій статті за криптонімом чи ініціялами схований автор доводив, що в XX сторіччі колонії взагалі не виплачуються, а далі — що Україна має для німців хібащо вартість торговельного партнера, і тільки так треба розуміти зворот Гітлера про колонії Німеччини на Сході Европи.
З якого надхнення Донцов взяв такий курс і таку статтю вмістив, годі сказати. Одначе, що такий курс Донцова мав у дальшому негативний, присипляючий вплив на стиль політики ОУН, це певне. Сугестивний вплив його був незаперечний, хоч і не безпосередній.
Тоді як противники ОУН в українській суспільності і нездекляровані політично середовища напередодні війни тратили ґрунт під ногами, ОУН переживала свій ренесанс. На це склалися дві причини. Насамперед був відновлений організаційний апарат, а далі прийшло піднесення, викликане подіями на Закарпатті. Те, що ця найменша і найпізніше національно пробуджена частина України буде, як здавалося в 1938 р., найближча до здобуття державности, діяло дуже підбадьорююче, і все населення Західньої України палало захопленням.
Піднесення охопило і членів організації, і багатьох із тих, що в 1934 р. зневірилися і відстали від підпільної роботи. Тепер вони масово зголошувалися в ряди організації, сподіваючися дальших корисних для нас змін, учасниками яких кожний тепер хотів бути. Багато з них висловлювало бажання і прохало дозволу перейти на Закарпаття, щоб допомогти в політичній роботі і державному будівництві, покликаючись на те, що вони й так розконспіровані перед поліцією і небагато зможуть зробити на землях під Польщею.
Одначе інструкція з закордонного центру організації забороняла масовий перехід членів на Закарпаття, посилаючись на те, пю Закарпаття забезпечене і без того достатньою кількістю організаційних кадрів, які зрештою можна ще скріпити людьми з Европи, і що не можна оголювати Галичини і Волині, бо тут теж чекає організацію важка проба. Як виявилося згодом, Закарпаття абсолютно не було забезпечене як слід досвідченими і випробуваними людьми, і жменька тих членів, що без дозволу подалися на Закарпаття, виконала там велике завдання. Інша справа, що багато з тих, які пішли на Закарпаття тому, що, будучи розконспірованими, почували себе загроженими, попали там незабаром ще в гіршу небезпеку, і не один із них поляг на Закарпатті головою.
Для підтримки українських прав на Закарпаття і з метою протидіяти виявам проугорських симпатій польського уряду та суспільства, ОУН на західніх Землях зорганізувала вуличні демонстрації. Вперше в історії ОУН такі демонстрації відбулися не тільки у Львові, але і в повітових містах, як Дрогобич, Стрий, здається, Бережани і, мабуть, ще деінде.
Ядро демонстрацій у Львові творили студенти. Кілька сот учасників однієї з цих демонстрацій встигло пройти під вигуки на честь Закарпаття з площі св. Юра, де похід зорганізувався, до Академічної вулиці, біля якої містився чеський чи угорський консулят — мета походу. Щойно там з'явилося змоторизоване поготівля поліції і гумовими палицями стримало і розпорошило похід. Відносно швидка поява цього поготівля заслуговує на особливу увагу, коли пригадати брак будь-якої реакції поліції при частих у ті часи побоях євреїв на вулицях і погромах їхніх склепів, що залюбки робило польське шовіністичне студентство.
Ще більше враження викликали демонстрації в повітових містах. Вони були зорганізовані в ярмаркові дні, головним чином за допомогою селянської молоді. Демонстранти ішли там під повітове староство, і ці походи мали виразне протипольське вістря. В усіх випадках доходило до зудару з відділами поліції, які були завчасу стягнені адміністрацією для протидії. З цього виходить, що поліція була попереджена конфідентами про плановані виступи підпілля.
Зудар демонстраційного походу з поліцією викликав у місті переполох, поліція в погоні за демонстрантами кидалася з палицями на ярмарковий натовп, столи з крамом переверталися, досвідчені в таких випадках євреї закривали склепи.
Пам'ятні були дні цих демонстрацій. Присутні на ярмарку люди широко і дуже прибільшено розповідали про них по селах, теж і сумежних повітів.
Одначе найважчу пробу пройшла ОУН з вибухом другої світової війни. Швидкий марш німецьких військ на території Польщі не дозволив ширше розгорнути дію підпілля; але впродовж трьох тижнів війни все таки вдалося зорганізувати малі партизанські відділи, які збройно виступили в обороні мирного населення, тероризованого спеціяльними «пацифікаційними» відділами польського війська. Дійшло, як мені відомо, до боїв біля Стрия (тоді спалено поляками частину села Дуліби) та біля Миколаєва, де ворог також попалив людські оселі. Можна думати, що до зударів дійшло і в інших місцевостях.
Ці виступи, очевидно, не можуть дорівнювати пізнішим акціям УПА. Час для організації відділів був закороткий, воєнне зрушення замале, а до того багато провідних членів перебувало в тюрмах і в Березі Картузькій. Перед організацією стояло більше завдання, яке вона ще мала здійснити, і властива проба сил наступила з хвилиною німецького походу на Схід.

РОЗКОЛ І СПРОБА ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА

Але заки до цієї спроби дійшло, на еміґрації розгралася перша трагедія молодої організації, наступив перший розкол у ній. Причина його, як було сказано, громадилася віддавна. В основі це був брак достатнього взаємного контакту закордонної і крайової частин організації, велика автономність у діяльності обох, різниця у віці їх членства і тим самим у темпераменті, а далі різниця у підході до справи. Цей підхід у закордонного центру був у засаді військовий, а у західньо-українського молодняка — політично-революційний. Як довго обидві частини організації діяли фактично окремо, одна від одної відділені кордоном, до зудару не доходило. Одначе в умовах масової конфронтації людей, які однаково опинилися на еміґрації, зудар прийшов з усією силою, бо навіть німб закордонних зв'язків ПУН-у, які виявилися слабими, перестав діяти.
Громаджене роками недовір'я спричинило кризу проводу в об'єктивному розумінні: переважна більшість організації відмовилася визнати авторитет ПУН-у. Не місце тут розглядати всі фази внутрішньої кризи в ОУН, що розгравалася в 1940-1941 рр. Історики, може, десь знайдуть усі ті «білі» і «чорні» книги, які виніс тоді на собі терпеливий циклостильний папір. Тут варто з'ясувати тільки найсуттєвіші моменти.
Є незаперечним фактом, що переважна кількість членів організації поставилася з недовір'ям до ПУН-у, і то не тільки ті члени, що свіжо, в зв'язку з окупацією Західньої України опинилися за кордоном, але майже всі ті молодші члени ОУН, які перед тим перебували на еміграції: всі вони не визнали зверхности ПУН-у. Тут не має значення, чи причини недовір'я були цілком обґрунтовані і вірні і чи хоробливі амбіції, і то з обох боків, не грали вирішальної ролі.
Фактом є, що відмова визнати ПУН як свій провід переважаючою частиною організації була наявна, і даремно було ставити справу з боку ПУН-у, як це, на жаль, дотепер покутує, в площину «бунту». Організація, побудована на принципі добровільности, не може бути трактована як військове з'єднання, в якому дисципліну втримують, коли треба, польовим судом і «десяткуванням» збунтованих. Проти ПУН-у була переважна більшість, і з цього треба було зробити висновок. Мислення військовими категоріями членів ПУН-у довело до того, що він у грунті фальшиво потрактував справу і сам зайшов у сліпу вулицю. Суди над «збунтованими» були потрактовані як крайнє безправ'я і, очевидно, викликали протисуди над узурпаторами з відомими сумними наслідками для обох сторін.
Тим часом справа лежала в руках полк. А. Мельника, авторитет якого, придбаний ще у визвольних змаганнях, ніхто спершу не важився порушувати. При певній зручності, сполученій з рішучістю, може, вдалося б йому не допустити до роз'єднання. Тільки треба було вийти з абсолютних фактів, насамперед з того, що при такім ґрунтовнім браку довір'я до ПУН-у, яким він зарисувався, не можна втримати ПУН у дотеперішньому його складі. Треба було ПУН відмолодити, відкликати осіб, на яких ішла головна атака, незалежно від того, чи ця атака була обґрунтована, чи ні. Треба було частково заспокоїти амбіції молодих людей, а якби вони йшли в них задалеко, виявити це з арґументами в руці, перед загалом членства і довести йому, що вся гра ведеться з нездорових причин.
Тим часом полк. Мельник дозволив на те, що ініціятива випала з його рук. Він тримався занадто осторонь членства і, замість ініціювати різні зустрічі, наради, конференції, де були б обговорені всі наболілі питання, замість самому наблизитися до членської маси, він ізолював себе за посередництвом саме непопулярних в організації людей. А вина останніх у тому, що вони не виявили належного політичного глузду і не відійшли добровільно з керівних постів чи навіть на якийсь час взагалі від політичного життя, що було б вийшло і ОУН, і їм особисто абсолютно на користь.
Говоримо це не в докір комунебудь, а для замаркування науки, яка колись, у подібних умовах могла б придатися.
Тим часом дійшло до того, до чого мало дійти: розкол, суперництво, взаємне знешкідливлювання, тільки різними методами. В дальшому до персональних, психологічних розходжень додалися ще й політично-тактичні. Група молодших утримувала зв'язки з певними німецькими військовими колами, які дали змогу — без повного відома нацистського керівництва — розгорнути певну політично-військову діяльність. У свою чергу окремі люди з-під стягу ПУН-у (нема доказів на те, що вони робили це з наказу ПУН-у!) втримували контакти з всемогутніми в Німеччині поліційними колами, і це вже політичне побільшувало розходження. Вони ще далі побільшилися, коли з браку достатньої сили і, може, через старі емігрантські навички ПУН не спромігся до кінця війни піти в цілості в підпілля, мимоволі перебираючи на себе ролю передвоєнних «тежнаціоналістів». При кінці війни, в 1944 р., були великі можливості дійти до поєднання при нагоді творення УГВР, до якої мала ввійти, як рівнорядний партнер, група ОУН полк. Мельника. Переговори давали якнайкращі надії; одначе певні технічні перешкоди, а опісля виарештуваиня ПУН-у ґестапом, знівечили ці можливості, можна сказати, аж до сьогоднішнього дня.
Але в 1940-1941 рр. мало хто думав про втримання єдности націоналістичного руху. Верх взяло питання, хто має взяти провід, хто кому має підпорядкуватися і хто репрезентує справжню ОУН.
Формальне вирішення прийшло на другому Надзвичайному Зборі ОУН, на початку 1941 р., де всі присутні вирішили відмовитися визнавати авторитет ПУН-у, і більшістю голосів був обраний новий провід, вірніше, голова його Ст. Бандера, який добрав собі склад Проводу. Характеристичне, що цей конгрес, як і всі інші, які організація відбула, був надзвичайний, коли вважати за надзвичайний і перший збір, що уконституював організацію. Всі бо збори впродовж існування організації скликалися тільки з уваги на потребу вирішити питання існування організації і складу її проводу в умовах внутрішньої кризи. В цьому пляні відбувся перший (1929) конгрес ОУН у Відні, де створено організацію; для формального введення на посг голови ПУН-у, інж. А. Мельника, відбувся другий конгрес у Римі (1939); з метою скинути ПУН відбувся (1941) збір у Кракові, названий також другим з уваги на відкинення ним постанов конгресу в Римі (на якому, до речі, було тільки двоє представників з краю, решта ж були давніші емігранти); врешті для реорганізації ОУН з уваги на конечну потребу встановити тривкий провід відбувся також Надзвичайний Збір ОУН (в 1943 р.) на батьківщині. Група ОУН під керівництвом полк. А. Мельника відбувала свої окремі конгреси і конференції, називаючи їх теж конгресами і конференціями ОУН.
У висліді існували дві ОУН, і, щоб їх відрізнити, названо одних бандерівцями, других мельниківцями, і ця персоналізація причини розколу свідчить дуже некорисно про ОУН взагалі. Не раз в історії розколювались організації. Так поділилися на дві групи російські соціял-демократи; але різниця поділу пішла у них по лінії політичній, і це зазначилося в назвах «большевики» і «меншовики». У нас персональні мотиви були вирішальні в розходженнях, і вони, на жаль, великою мірою далі впливають на політичне групування.
В парі з організаційним завершенням двоподілу Надзвичайний Збір 1941 року приніс і нові політичні визначення, які одначе не відрізняли однієї групи ОУН від другої. А саме — в постанови цього збору введено думку про те, що майбутній державний лад буде спиратися на одну сильну політичну організацію, і тільки одиниці були проти цього. Цією постановою в організації взяла офіційно верх тоталітарна тенденція, яку опісля довелося усувати з великими труднощами і яка ще дотепер не викорінена серед частини націоналістів на еміграції.
Під поглядом організаційним збір 1941 року виконав свою ролю настільки, що напередодні вибуху війни на Сході якось упорядкував, добре чи зле, відносини в організації. Одначе не це, а підготову похідних груп слід уважати найбільшим досягненням ОУН у цей час.
Ідея організації похідних груп зародилася відразу після надзвичайного збору у військовому центрі ОУН, що його очолював покійний Роман Шухевич. Там розробили плян мобілізації та маршу членів організації вслід за рухом фронту в трьох колонах, визначивши відповідним провідним людям осередки і терен їхньої діяльности. Цей плян був викладений Романом Шухевичем в окремій доповіді, яку він виголосив з відповідними поясненнями на малі України перед спеціяльно військовим центром запрошеними провідними членами організації. Після доповіді і короткої дискусії встав присутній на нараді Ст. Бандера і заявив, що дальше ведення справи перебирає Провід і що представлений плян вимагає доповнень, коли йдеться про особовий склад похідних груп, їх керівників та обсади проводів окремих країв та областей України.
В останні місяці перед походом німців на Схід почалася гарячкова і корисна праця організації, і цей короткий час деякою мірою вирівняв утрату цілого року, вщерть виповненого розграванням внутрішнього конфлікту. Впродовж трьох місяців була виготовлена інструкція для похідних груп, в якій були детально намічені пляни політичної роботи на місцях і вказівки, як організувати окремі ділянки державного життя (наприклад, поліцію). Був теж виготовлений плян мобілізації членів у похідні групи, і всіх охопило велике піднесення, окрилене надіями на великі, переломові переміни в історії України.
Одначе політичне становище не було ясне, хоч загал емігрантів не здавав собі ще з цього справи. Українці в Німеччині, в пригнітаючій більшості нові емігранти з західніх земель, і українці в т. зв. Генеральному Губернаторстві, тобто в окупованій німцями Польщі, були добре трактовані німецькою владою. Західньоукраїнські окраїни, насамперед Лемківщина, а далі Посяння, Холмщина, Підляшшя, які в останні роки польського панування були дуже тероризовані, — віджили. Появилися українські школи, кооперативи, читальні, віджило релігійне життя. В цій атмосфері німецька політика видавалася прихильною для української справи, і в громадській думці наших емігрантів утворилось уявлення, що німці є справжніми нашими союзниками.
Тим часом зв'язки ОУН до німецьких кіл цього не підтверджували. Щоправда, з боку німецької армії йшла допомога для українського підпілля, і напередодні війни на Сході зорганізовано два українські відділи в силі куренів (один у Кракові під командою Романа Шухевича, другий у Відні під кермою сот. Ярого); одначе відомо було, що гестапо ставиться до цієї акції неприхильно. Зв'язковим до німецької армії не вдалося здобути ніякої заяви щодо німецьких плянів на Сході; не можна було теж добитися розмови з відповідальними політичними колами. Відповіді німецьких посередників були, очевидно, викрутні. Вони посилалися, між іншим, на те, що українці між собою так роз'єднані, що не знати, з ким говорити. Прийде перемога над большевиками — казали вони — тоді українська справа вирішиться.
Ці викрути не ворожили нічого доброго. Щоб вибити з рук німців арґумент, мовляв, нема українського репрезентативного представництва, з яким можна б переговорювати, ОУН виступила з ініціятивою створити один спільний комітет, складений з представників усіх відтінків наявної на еміграції політичної думки. Через короткий час, безпосередньо перед вибухом війни на Сході, заходами ОУН був створений у Кракові «Український Національний Комітет», до якого ввійшли представники всіх політичних напрямків, як старі, так і нові емігранти, за одиноким вийнятком: ОУН полк. А. Мельника.
Одначе, незалежно від створення цього комітету, ОУН зорганізувала маршові групи з розрахунком, що німецький уряд зігнорує краківський комітет і перед українцями лишиться єдиний вихід: творити доконані факти і приневолити гітлерівську владу виявити свої справжні наміри щодо України. В друкованих (циклостильним способом) інструкціях для похідних груп, у кінцевих замітках так і було сказано: у випадку, кали німецька влада поставиться негативно до українського державного будівництва, тоді організація займе до цього окреме становище. Кожний, хто знав засадниче наставленая організації, розумів, що це означає, хоч загал членів, а великою мірою теж Провід ОУН, не думали, що вже так скоро і серед таких важких умов доведеться це «окреме становище» займати.
Попри підготову маршових груп, ішла політична підготова перекладачів, яких у великій кількості набирала армія. Відбувалися курси для цих перекладачів; їх групами навчали по кілька годин кожну. Розрахунок був такий, що ці перекладачі можуть бути помічні в роботі похідних груп посередньо або безпосередньо, вийшовши з складу перекладачів.
Крім загальних вказівок-інструкцій для похідних груп, окреме місце зайняли перестороги не дати себе втягнути до будь-яких протиєврейських чи протипольських виступів і не допустити до них, бо наше завдання: боротьба за самостійну державу. Ці перестороги скоро виявилися дуже актуальними, бо ґестапо відразу почало в Україні організувати терор проти польського населення і протиєврейські погроми, до яких, завдяки дисципліні українського населення, не дійшло.
З вибухом воєнних операцій на Сході почалася політика ОУН — політика «доконаних фактів». Це йшло спершу тим легше, що вся увага ґестапа була звернена на роботу «Українського Національного Комітету», оскільки в ньому були об'єднані всі політичні відтінки української думки, а головною силою, на яку він спирався, була ОУН. Це полегшило рух похідних груп під кордон і його перехід, бо поліції навіть не снилося, що поза акцією комітету, в якому організаційний апарат був дуже заанґажований, рівнобіжно йде друга акція, що своїм засягом і наслідками далеко перевищує першу.
В першій лінії німецьких військ пішла, нелегально перейшовши міст у Ярославі, головна група ОУН, яка «змобілізувавши» біля самого Ярослава совєтське вантажне авто встигла прибути до Львова 30 червня 1941 р., тобто в перший день після виходу з міста червоної армії, і ще того самого дня, під вечір, на зборах громадян у приміщенні централі «Просвіти», а опісля через захоплену радіостанцію, проголошено перший і рішальний в українськонімецьких взаєминах того часу «доконаний факт» — державну самостійність України.
Інші політичні групи оцінюють цю справу, виходячи з партійних розрахунків, з легковаженням, а то й негативно, мовляв, проголошення не було серйозне. Проте з історичного становища це був один з вершків вияву боротьби українського народу за державне існування. Другим вершком була організація УПА (1942 р.) і третім — створення УГВР (1944р.). Коли б ОУН не зважилась на одну і другу дію, в українській історії того часу була б прогалина, а українська земля була б тільки і виключно об'єктом бою чужих сил за оволодіння нею.
Виключну відповідальність організації за проголошення самостійности, може, занадто і непотрібно зазначено самою формою проголошення: декрет (до речі, тоді і пізніше неприсутнього в Україні тодішнього провідника ОУН Ст. Бандери) не був щасливою формою проголошення відновлення самостійности, врахувавши, що за самостійністю стояв весь український народ і що присутні під час цього акту громадяни беззастережно підтримали б ідею самостійности і без цього декрету. Носієм бо державної волі є не якась одна політична організація, а вже зовсім не її голова, а весь народ, і з цього погляду форма проголошення, яку підтримав, коли йдеться про суть, весь український загал звільненої від совєтських військ України, була невідповідна.
Проте в перші дні ніхто не зважувався критикувати проголошення ні з погляду фактичного, ні формального, бо всі були заскочені і вірили, що це сталося за згодою німецького командування і уряду. Так проф. В. Кубійович урочисто повідомив працівників УЦК в Кракові про проголошення відновлення самостійности, яке він почув через радіо, і ні йому, ні його співробітникам не впало на думку твердити тоді, що справа не є серйозна. Також і фракція ОУН полк. А. Мельника склала через пп. Рогача і Бойчука на мої руки заяву льояльности своєї групи перед тимчасовим урядом.
Все це, як пізніше виявилося, було великою мірою диктоване думкою, що проголошення і передача цієї вістки через радіо зроблені за згодою німецького уряду. Настрої змінилися, коли всі побачили, що німці не підтримують ідеї самостійности України. Вже присутній випадково на зборах громадян у «Просвіті», як представник німецької армії, проф. Г. Кох публічно заявив після проголошення (і в цей спосіб, мабуть, урятував свою голову), що війна ще не закінчена і що з всякими політичними плянами українці повинні зачекати на остаточні вирішення Гітлера. Це дуже занепокоїло присутнього на зборах, тоді вже єпископа, Й. Сліпого, що негайно почав мене допитувати, що така мова означає. Довелося йому і пізніше створеній з ініціативи організації Українській Національній Раді, під головуванням д-ра Костя Левицького, вияснювати політику доконаних фактів, яку здійснює ОУН.
За кілька днів після звільнення Львова від червоної армії появились у Львові відділи таємної німецької поліції (ґестапа) і представники нацистської «служби безпеки» (зіхергайтсдінст). Спочатку на перший плян у поборюванні української визвольної політики виступила німецька «служба безпеки», окремий розвідчо-інформаційний нацистський апарат, щось в роді ґестапа, тільки без екзекутиви. Представники цієї «служби безпеки» зажадали від провідних членів ОУН відкликання відповідним актом відновлення державности і вичекання з політичними вирішеннями до кінця війни. Ця вимога була відкинена, і в наслідок цього був заарештований ґестапом Я. Стецько, як голова уряду, і мґр. Р. Ільницький, як відомий організатор національного комітету в Кракові.
Не зважаючи на це, низові державні органи були далі організовані; на зборах громадян, за ініціятивою ОУН, що всюди відновила свою організаційну мережу, були створювані обласні, повітові і місцеві управи. Так державна адміністрація була встановлена на всіх західніх українських землях, з Житомирською і Кам'янець-Подільською областями включно. Згаданий проф. Г. Кох, зустрівшися зі мною через кільканадцять днів після проклямації самостійности, заявив, що він об'їхав усю Західню Україну і всюди застав при праці органи місцевої влади, яка успішно втримує лад і безпеку, і з цього приводу висловив українцям признання.
З ініціятиви ОУН була відновлена українська кооперація: Центросоюз, Центробанк, Маслосоюз. Цікаво, що управа міста Львова, покликана організацією, і обласні та повітові управи в Галичині були визнавані німецькою владою ще довго до остаточного перебрання адміністрації органами т. зв. Генерального Губернаторства. Але в Житомирі і Кам'янці-Подільському гестапо розправилося з обласними і міськими управами жорстоко: голови цих установ були публічно повішені.
Не зважаючи на ці перешкоди, українська адміністрація доконала багато до часу перебрання влади німцями. В багатьох містах було налагоджене постачання (картковою системою), були направлені пошкоджені мости, пущені в рух поїзди, починала працю пошта та інші органи адміністрації.
Окрему проблему творило питання ладу і безпеки. В перші дні своєї появи в Україні ґестапо почало підмовляти шумовиння до протиєврейських і протипольських погромів. Одначе українська поліція в зародку ліквідувала спроби шумовиння, ладного з дозволу окупаційних чинників пограбувати. Вистачало появи поліційної стежі, одного пострілу перестороги, і шакали воєнного часу розбігалися. Не вдалося ґестапові розпочати і протипольський терор українськими руками; тоді воно само взялося до розстрілів, у висліді яких був знищений у Львові ряд видатних лікарів-поляків.
Після спаралізування діяльности уряду провідні члени ОУН вирішили на окремій ширшій нараді підготуватися до переходу в підпілля у випадку дальшого неприхильного ставлення органів німецької влади. Одначе з свого боку організація не прагнула до дальшого загострення відносин, полишаючи німецькому урядові відповідальність за долю дальших українсько-німецьких взаємин. А був це час, коли ґестапо ще не гуляло по Україні, коли заарештовані члени підпілля на Сході були тільки відсилані на захід, коли вся підлість плянів Гітлера ще не була відома. В цей час у проводі була думка, що, може, в рамках німецької воєнної окупації вдасться, як це було за часів Центральної Ради, розбудувати на соборній базі силу, якою можна буде вдарити у вирішальний момент. Похідні групи перебували тим часом у дальшому марші на схід, і організація проникала на чимраз ширші простори, розгортаючи політично-виховну роботу.
При цьому стані речей ведення справ уряду впало на мої плечі як заступника голови. Всі члени уряду, що були рівночасно членами ОУН, не перебували у Львові, виконуючи в терені організаційну роботу і потроху ховаючись від можливої, але небажаної зустрічі з ґестапом. Доводилося самому вирішити, як формально поставити справу уряду після того, як стало відомим неґативне ставлення до нього німецької влади. Мої розмови з деякими членами уряду, що не належали до ОУН, виявили, що майже всі вони були переслухані німецькою «службою безпеки»; при цьому вони ухилялися (наприклад, колишній член радикальної партії з Тернополя, тепер на еміграції, д-р Лисий) переповісти зміст цього переслухання і особисту поставу під час нього.
Постало тривожне питання: чи не плянує німецька поліція скликати всіх фахових членів тимчасового уряду, тобто тих членів, що не належали до ОУН, і чи не зажадає вона від них (а вони творили більшість членів тимчасового уряду), щоб вони вирішили розв'язати уряд і відкликали доконане проголошення самостійности, яке тим часом, не зважаючи на негативну поставу німецької влади, багатотисячними маніфестаціями по майже всіх містах Західньої України було прийняте з захопленням. Щоб зорієнтуватися в настроях членів уряду, я зважився, йдучи за порадою члена тимчасового уряду, інж. Ольхового, скликати формальне засідання тимчасового уряду, на якому мала б бути обговорена справа дальшого існування уряду.
На початку засідання, на якому, крім мене, не було з членів ОУН нікого, коли тільки я почав з'ясовувати становище, в залі з'явився представник німецької служби безпеки на прізвище Кольф і зажадав від мене видачі всіх печаток тимчасового уряду. Очевидно, він був попереджений про те, що відбувається засідання тимчасового уряду, і прийшов перешкодити здійсненню наших плянів. Була причина боятися, чи не йдеться тут про те, щоб позбутися мене, можливо, заарештувати і стероризованих цим фактом фахових членів уряду приневолити з місця ухвалити те, чого німецькій владі не вдалося добитися від ОУН, тобто відкликати проголошення самостійности України і добровільно розв'язати тимчасовий уряд. Я попрохав небажаного гостя перейти до секретаріяту і передав йому дві малі печатки тимчасового уряду, що були вживані до дрібних технічно-адміністративних справ.
Кольф узяв їх з виразом здивування і погрозив важкими наслідками, коли тимчасовий уряд буде далі виявляти свою діяльність.
Повернувшись у залю засідань, я побачив, що на моєму місці сидить згаданий д-р Лисий і щось говорить до присутніх. Побачивши мене, він скоро перейшов на своє місце. Що все це значило, я й досі не знаю. Не знаю теж, чому Кольф мене не заарештував негайно. Можливо, його збентежило те, що я передав йому без вагання ті дві печатки, а, може, він побоявся цього кроку з уваги на присутність секретаря, що був членом організації.
Мені стало ясно, що з цим складом тимчасового уряду не можна діяти. Щоб виключити нову появу німецької поліції, я коротко заявив, що засідання закриваю. Секретареві я дав доручення відразу підготувати документи про звільнення всіх фахових членів тимчасового уряду, за вийнятком інж. Ольхового і д-ра Панчишина, до стійкости характеру яких я мав довір'я. Документи про звільнення, скріплені великою печаткою тимчасового уряду, були вручені всім наступного дня, за підтвердженям на окремому списку. Всі документи уряду, а також великі печатки (їх було три), були заховані в архіві організації.
Так була зліквідована небезпека диверсії з боку німецької поліції, яка при допомозі стероризованих фахових міністрів могла б добитися поважного успіху на фронті політичної дезорієнтації українського загалу. Вся ситуація показує, що якби ОУН не взяла на себе тягар повної відповідальности за самостійницьку політику того часу, ледве чи знайшовся б хтонебудь, що зважився б взяти на свої плечі наслідки опору німецьким вимогам.
Незабаром після описаних подій я отримав від Я. Стецька лист, привезений кур'єром, в якому були поради, як далі повести справу тимчасового уряду. Я. Стецько пропонував, щоб тимчасовий уряд пішов у підпілля і звідти діяв далі. Зокрема Я. Стецько пропонував, щоб від імени тимчасового уряду було видане звернення до народу, а, крім того, щоб були масово поширені портрети Я. Стецька як ув'язненого голови тимчасового уряду.
В загальному згадана пропозиція була політично правильна. Але в той час годі було її здійснити негайно, а опісля не було кому її здійснити, бо я вже був заарештований. ОУН не зважилася безпосередньо після спаралізування діяльности тимчасового уряду піти в підпілля і чекала, коли нацистська політика її туди зажене. Масовий удар по організації прийшов аж 15 вересня, тобто після того, як Київ упав у німецькі руки, і нацистський уряд зважився явно потрактувати Україну як німецьку колонію. Тоді був заарештований і автор цих рядків, і справа підпільного уряду так і не була тоді переведена в життя.
Другою, важливішою перешкодою, що це не сталося, можна вважати внутрішні неполадки в проводі, які походили з зустрічі еміґрантської формації організації з краєвою. Цікаво було спостерігати це відчуження двох частин однієї і тієї самої організації, що були ізольовані одна від одної всього впродовж нецілих двох років. І цього короткого часу вистачало для постання групи «краєвиків» та «емігрантів». Ці групи не відрізнялися ніякими політичними чи тактичними моментами, а створилися на тлі психологічних фактів: окремого пережиття подій потрясаючої натури. Емігранти пережили розкол організації, і цей момент в їхній свідомості вибивався на перший плян; краєвики пережили страхіття большевицького режиму і важку боротьбу з ним, і це домінувало в їхній свідомості.
Все це відбилося на справності організаційного апарату, і в наслідок організаційних неполадок не зроблено всього, що можливе, щоб підготовити організацію до переходу в підпілля. З уваги на те, що краєвики перебували здебільшого в терені на організаційній роботі, удар ґестапа впав п'ятнадцятого вересня головною мірою на недавно прибулих з еміграції, бо головно вони виявили себе публічно при організуванні державної влади. В суботу перед масовими арештами прибув до мене до Центробанку член краєвого проводу (псевдо Лекс) і повідомив, що ім'я моєї дружини і моє знаходяться на списку, переданому членом однієї української конкуренційної групи ґестапу. Що цей список має значити, він не знає, — сказав згаданий Лекс. Він не приніс теж ніяких поручень у зв'язку з цією вісткою, ніякої особистої поради. Ми з дружиною не доцінили ваги цієї перестороги і в понеділок наступного тижня були заарештовані. ОУН пішла в підпілля, але не було кому ні заступати ідею підпільного уряду, ні її перевести. Щойно в 1944 р. ця ідея була здійснена у формі УГВР і її Генерального секретаріяту.
З гідних уваги окремих справ того часу слід згадати ще постання і ролю «Української національної ради» у Львові. Після проголошення самостійности присутні при цьому акті громадяни охоче з'явилися наступного дня на інформаційні збори, де були з'ясовані емігрантські події останніх двох років, а зокрема політика доконаних фактів, що її здійснює ОУН. При кінці цих зборів була вибрана «рада сеньйорів» на чолі з сеньйором галицьких політиків, д-ром Костем Левицьким, який перед самою війною був звільнений з Луб'янки в Москві і, не зважаючи на свій вік, виявляв великий інтерес до подій. Ця «рада сеньйорів» була подумана як голос безпартійного громадянства, що підтримує визвольну політику ОУН. Після того, як була спаралізована діяльність тимчасового уряду, думки цієї ради були особливо цікаві для ОУН як барометр настроїв. Разом з тим в інтересі організації і визвольної політики було кинути нацистській політиці під ноги ще одну політичну формацію, щоб було їй ясно, що самостійницьку ідею заступають не тільки революційні сили, а також наскрізь помірковане середовище старших громадян.
Під цим поглядом «рада сеньйорів», що скоро перейменувала себе, нав'язуючи до традиції «Руської Ради» з 1848 р., на «Українську національну раду», була деякою мірою повтореням пляну з «Українським національним комітетом» у Кракові напередодні війни на Сході.
Одначе плян цей не дав овочів. Львівська УНРада на чолі з стареньким, але все ще амбітним д-ром К. Левицьким дедалі більше сепарувалася від політики ОУН (за вийнятком кількох щиро відданих їй прихильників) і пробувала виступити перед нацистською владою як льояльний репрезентант галицької землі. Одначе гітлерівці вже мали такого партнера у вигляді краківського «Українського центрального комітету» під керівництвом проф. В. Кубійовича, що перенісся до Львова і своєю харитативно-освітньою роботою зробив чимало доброго — якщо абстрагувати від політичної його ролі. Невизнанням львівської УНРади німецькою окупаційною владою і скінчилося існування цієї установи.
Ідея національної ради віджила і здійснилася 1944 року у вигляді Української Головної Визвольної Ради, до якої, крім членів підпілля, ввійшли теж представники різних політичних середовищ і безпартійні. Ця рада пішла шляхом революційно-підпільної роботи і добилася, в оперті на УПА і ОУН, значних політичних успіхів. Ще під час організації УГВР ініціятори її (члени і нечлени ОУН) відбули розмови з представниками румунського уряду, з угорським генеральним штабом, з делегатом польського уряду, тобто здобули позицію політичного підмета супроти офіційних чинників цих держав.
З внутрішньо-політичного погляду ідеєю УГВР, яку підтримала ОУН як головна політична сила, вивершився розвиток націоналістичної концепції, що з інтерпретації в бік монополізму ідеї всеохопности, яка вважалася основноположною для націоналізму, еволюціонувала в бік розуміння своєї ролі як кристалізаційного осередку всенародньої боротьби, в якій місце всім патріотичним, самостійницьким силам.
На еміграції ОУН зазнала ще одного потрясення. Крім ОУН полк. А. Мельника, яка в своїх основних, провідних кадрах виемігрувала, і ОУН, що з своїм проводом осталась на батьківщині, від самого початку почала творитися ще одна, третя з черги, наскрізь емігрантська ОУН Ст. Бандери.
Психологічні підстави для нового відламу ОУН датуються ще з 1941 року. В цьому році Ст. Бандера з незрозумілих причин не взяв активної участи в побудові українського самостійного життя і в революційній діяльності в Україні, а вислав туди з еміграції, так би мовити, тільки своє ім'я. В його імені Я. Стецько проголосив 30 червня декрет про відновлення самостійної держави, під його іменем (для відрізнення від групи полк. А. Мельника і для спрощення), але без нього ішов підпільно-революційний рух на батьківщині. Сам Ст. Бандера не пішов з похідними групами в Україну, затримався в емігрантському запіллі і у відповідальний момент, коли рішалася справа ставлення ОУН до гітлерівської політики, пішов, замість схоронитися в підпіллі, на переговори з представниками нацистської влади, яка з місця його інтернувала, а опісля (15 вересня) ув'язнила, трактуючи його як цінного закладника, яким можна буде організацію шахувати.
Мотиви такого поступування Ст. Бандери, як згадано, не відомі, хоч можна догадуватися, що він сам і його особисті приятелі були тієї думки, що він повинен берегтися. Але своєю неучастю в боротьбі Ст. Бандера завдав собі великої шкоди. Не стільки тим, що в найважливіший момент історії ОУН не пішов на чолі членства в Україну, а тим, що фактично добровільно віддався в руки ґестапа.
Під цим поглядом його поступування нічим не різнилося від поступування ПУН-у, тобто проводу групи полк. А. Мельника, що ще в 1944 р. був готовий на переговори з німцями і так, як перед тим Ст. Бандера, був заарештований під тим приводом, що німецькі чинники мають провести з ним розмову. Полк. А. Мельник одначе був настільки послідовний, що не вважав у цей час за доцільне явно виступити проти німецької політики і рахувався з зміною протиукраїнського курсу нацистів. А Ст. Бандера знав, що у випадку негативного ставлення нацистів до ідеї самостійної України — а воно після 30 червня було засвідчене — ОУН піде в підпілля.
Отже Ст. Бандера, частково добровільно, бувши в ході розмов з гітлерівцями інтернованим, а опісля ув'язненим, зовсім відійшов від практичної політики і роботи організації. Керівництво ОУН перебрав М. Лебедь як в. о. голови проводу, а від 1943 р. — бюро проводу в складі: Р. Шухевич, як голова проводу, і Р. Волошин та Дмитро Маївський, як члени. Ст. Бандери не стало в ОУН, і вона без нього обійшлася. А виконала вона під час війни на Сході і після неї багато більше від усього, тщо до цього часу було зроблене. Обійшлося теж без Я. Стецька і багатьох інших членів організації, які були ув'язнені нацистами.
Неучасть Ст. Бандери і Я. Стецька в подіях, які наступили після їхнього ув'язнення, довела до того, що обидва вони, разом з деякою кількістю інших ув'язнених в той час членів організації, психологічно не сприйняли, як правильні, процеси і настанови ОУН, які витворилися в боротьбі і праці під час їхньої відсутности.
Звідсіля походить їхня неґація багатьох політичних виявів на батьківщині. Оточення Ст. Бандери свідомо, неправдиво і демагогічно визначило їх як відхилення програми ОУН у бік большевизму. По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Ст. Бандери, ядро якої становлять люди, що не були причетні до роботи ОУН під час війни. Вони відчужилися від неї і заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію організації в бік провідницького і групового автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіявеллізму.
Група полк. А. Мельника віддалилася на еміграції ще більше від крайової ОУН, увійшовши в склад УНРади, яка своєю настановою і практичною політикою протиставиться ідеї визвольно-ревоілюційної боротьби, базуючи всю свою політику на очікуванні чужої допомоги і на визнанні УНРади чужими силами, як умандатованого представництва України.
Отже маємо сьогодні три групи колись єдиної ОУН: інтервенційну групу полк. А. Мельника, авантурницьку групу Ст. Бандери і групу, яка нав'язує до ідей та програми ОУН на батьківщині, що провела боротьбу проти нацистського і російсько-большевицького поневолення. Котра з цих груп зуміє і зможе відіграти в майбутньому творчу ролю?


НА НЕПОПУЛЯРНИХ ПОЗИЦІЯХ
(Історично-біографічний додаток)

Пишучи свій спогад «Світла і тіні ОУН», його автор напевно й не думав про те, що цей невеликий причинок до історії українського визвольного руху буде заразом і його першим і останнім словом про той період визвольної боротьби, за якого йому доводилося стояти на відповідальних становищах. Той нарис, друкований у циклі окремих розділів у тижневику «Український самостійник» у 1954-55 роках, був писаний радше принагідно, для відзначення двадцятип'ятиріччя постання Організації українських націоналістів. На тлі загальних вступних констатацій і деяких критичних висновків та коментарів, писаних для газети передусім з погляду актуальної настанови до проблем і явищ, історичною логікою пов'язаних із минулим періодом, — спогад той у першу чергу спирається на безпосередніх переживаннях самого автора. Одначе, власне з огляду на такий принагідний характер нарису, нема в ньому повної історичної документальности; загально потрактовано або й зовсім не згадано ті моменти, що могли б мати надто особистий характер; із різних причин не названо імен деяких людей.
У тому ж самому вигляді, без виправок і прикрашень, виходять ці спогади окремою книжкою, як автентичне джерело індивідуального охоплення і сприймання явищ того історичного етапу, який для численних його сучасників став неухильним особистим призначенням.
Додаючи деякі доповнення, я не хочу відхилятися від основної лінії автора. Зокрема, свідомо не уточнюю деяких персональних даних і неназваних, хоч і відомих мені імен. Надто докладне розгортання спогадів про зовсім недавні часи криє в собі небезпеку поглиблення конфліктів у актуальних внутрішньо-політичних взаєминах та викликання позбавленої речевости полеміки.
Мої доповнення стосуються передусім автора спогаду і з ним пов'язаних моментів, про які може говорити «хтось збоку», помимо того, а може й саме тому, що йдеться про близьку людину. Ці доповнення, потрактовані, в основному, з біографічного пункту бачення, можливо, якоюсь мірою, спричиняться і до чіткішого унагляднення явищ, духа часу і тодішніх тенденцій, що розвинулися в нашу сьогоднішню дійсність.
Очевидно, наперед треба погодитися з тим, що мої нотатки великою мірою включають в себе такі елементи, які є видними передусім з особистої перспективи. Проте, як співучасник подій, я однаково уважала б за свій обов'язок дати вислів своїм рефлекціям, спостереженням і доповненням стосовно кожного співтовариша з визвольного руху, зокрема щодо людини, яка вже вийшла з реєстру живих.
*
Коли після довгих років ферменту, конфліктів і різних драматичних потрясень у колах повоєнної еміграційної формації — Закордонних частин ОУН; після того, як т. зв. опозиція до системи, очоленої і форсованої Степаном Бандерою, опинилася формально і фактично поза цією системою; коли на завершення цього етапу, 1953 року передано за кордон іменування проводом ОУН в Україні Колегії Уповноважених у складі: Лев Ребет, Зенон Матла і Степан Бандера, — колегії, що мала довести до упорядкування внутрішніх відносин на базі зобов'язуючих програмово-політичних і організаційних принципів ОУН в Україні, — то в цей момент Лев Ребет, як перший із цієї Колегії, опинився, із суб'єктивного погляду, чи не в найскладнішому становищі з усіх попередніх, які за різних процесів української визвольної політики падали на нього тягарем окремих зобов'язань. Уперше в житті, цим разом офіційно, з уповноваження, довелося йому провести дію, яка, хоч і була пов'язана із принципами визвольної боротьби проти ворога, проте мала фактично розвинутися на суто внутрішньому фронті зудару засадничих внутрішніх протиріч. Із практичного погляду, вже саме усвідомлення далеко зайшлих і далекосяглих ускладнень, було однозначне з відчуттям великих труднощів у подоланні глибокої внутрішньої кризи. Одначе сподівання на силу і вплив крайового авторитету та розрахунок на те, що крайова настанова і недвозначні напрямні компетентних чинників воюючої України будуть респектовані, — давали надію на позитивне полагодження справ. Скептицизм чергувався з оптимізмом, і останній породжував, зовнішньо мабуть прихований, запал до доброї справи, головно в початкових стадіях розмов і навіть спільних устійнень із С. Бандерою, коли, як здавалося, були вже реальні основи для можливостей успіху. Бажання дійти до погодження, очевидно, на зобов'язуючих від ІІІ-го Збору ОУН позиціях, і спільно довершити організаційно-політичне об'єднання — було дуже сильне. Воно не змінилося в основі від того часу, коли перші принципові розбіжності виявилися вже за перших зустрічів «старої школи» ОУН із новими крайовими течіями. З того часу, коли Л. Ребет, ще як недавній в'язень, радіючи з приводу нових прийомів визвольного руху в Україні, зараз же після звільнення першої групи керівних людей з німецьких концентраційних таборів, наприкінці 1944 року, дуже рішучо наполягав на тому, щоб якнайскорше знайти способи включення всіх перед арештуванням активних людей у нові форми дії поза межами батьківщини, узґляднюючи належні всім свіввідповідальні позиції. Ця настанова наочно виявилася на початку 1946 року, на доволі широко закроєній мюнхенській конференції, на якій тимчасово створений у Відні з крайових делегатів і звільнених «кацетників» Закордонний центр ОУН переформувався в Закордонні частини ОУН. Тоді власне, на цій конференції, у своїй довгій промові Ребет складав вислови льояльности Бандері і заяви готовости співпрацювати в ЗЧ ОУН, зрікаючися, якщо бажано, будь-яких політичних постів, — тільки в ім'я збереження правних основ ОУН, установлених ІІІ-ім Збором в Україні 1943 року і в ім'я визнання та шанування політично-програмових позицій, на яких у тому часі спиралася збройно-революційна і підпільно-політична боротьба України. Отож послідовно і потім, бувши після згаданої конференції поза проводом ЗЧ ОУН, і ведучи переговори 1953 і 1954 років у колі цілої уповноваженої «трійки», він переконано стояв на становищі, що зговорення потрібне і що єдність націоналістичних сил належить до кардинальних питань української визвольної політики. Коли ж у січні і лютому 1954 року, після остаточного відхилення Бандерою ухвал і доручень проводу ОУН в Україні, з уповноваженої «трійки» залишилася тільки «двійка» — Л. Ребет і 3. Матла, — то рішеність, виконати накладене краєм зобов'язання і діяти однозгідно з таким же рішенням солідарних із воюючою Україною однодумців за кордоном — створювала все таки окремий особистий тягар, хоч-не-хоч із іменем першого уповноваженого пов'язаної ситуації. Виникнення ще однієї, третьої ОУН, і очолення її в порівняно невеликому колі людей, серед загального нерозуміння еміграційним суспільством корінної політичної проблеми — ставило Л. Ребета в невдячну позицію нібито «конкурента» за ще одно «керівництво», у ще одному еміграційному угрупуванні. Без зайвих ілюзій щодо зовнішньої ефектности, зі стоїчним розумінням особистої непопулярности в цій ролі, і нарешті, з великою вірою в первинні сили нових течій і тенденцій розвитку на батьківщині, — уповноваження було прийняте, як важке зобов'язання, диктоване визнаваними принципами.
Стоячи на таких же самих принципових позиціях, ціле невелике середовище мало відвагу в обличчі прикрих внутрішніх труднощів обороняти і, подекуди, реабілітувати український державницько-визвольний націоналізм та його основні національно-суверенні вартості, що не повинні були розпливтися по різних побічних, принагідних чи окремими умовами і впливами створених, українському народові не притаманних явищах.
Коли зважити, одначе, всі практичні труднощі діяння в діяспорі взагалі, а зокрема всі ускладнення, перед якими стають нові формації на чужому ґрунті, і коли брати до уваги своєрідну еміграційну диспропорцію між твердо визнаваними принципами, але слабо практикованою оперативністю, то вже в час самих отих переломових потрясень суб'єктивно насувалося питання: чому часом комусь «написано» стояти якраз у час криз на невдячних постах, де, щоправда, великими зусиллями зберігаються принципи, але де актуальні «реальні здобутки» такі невловні?
Або іншими словами, вже з деякої ретроспективи, це питання може стояти так: як виправдає себе організація, у даному разі ОУН за кордоном, що зуміла оформитися, заперечуючи зло, і зуміла також позитивно сказати, чого вона хоче, але змушена була стартувати з практично важких позицій. Чи ОУНз спроможеться утвердити себе належною дійовою динамікою?
Такі питання стояли і перед тим, чиє ім'я, в силу умов, усетаки тісно зв'язалося з іще однією націоналістичною організацією на чужині, з постанням третьої ОУН.
*
Не дуже простим, з особистого погляду, в житті і політичній діяльності Л. Ребета було його становище і в одному з давніших етапів. Ідеться тут про період, якоюсь мірою епізод, у часі віднови української державности на Західньо-українських землях, на початку німецько-советської війни, коли створено було Державне правління у Львові 1941 року.
Від початку 1939 року Л. Ребет не займав політично-відповідального становища в ОУН. У наслідок з'ясованих у спогаді обставин, передавши керівництво Крайовою екзекутивою ОУН М. Турашеві, а опісля, з вибухом другої світової війни, вийшовши з польської тюрми, — він не належав ні товарисько, ні оперативно до оточення Степана Бандери. Останній, опинившися теж на волі, у спорі і в опозиції до Проводу українських націоналістів під керівництвом полк. А. Мельника, створив у Кракові новий осередок з доволі широких, здебільша молодих кадрів. Як учасник краківського ІІ-го Збору ОУН, що відбувся на провесні 1941 року, вже після створення Бандерою Революційного проводу, отже після фактично вже доконаного першого розламу ОУН, Ребет належав до невеликого, зрештою, гурта тих, що псували «одноголосність» збору в оцінках різних явищ і деяких дій провідника. Крім згаданого в спогаді принципу монопартійности, ця критичність відносилася ще й до деяких заходів, застосованих у конфліктовому процесі з ПУНом та до самого стилю внутрішнього керівництва, що принципово і практично стабілізувалося як провідницька система. Між іншим, у тому часі серед групи учасників збору зважувано навіть думку, щоби керівництво цим відламом ОУН віддати в руки Романа Шухевича. Одначе в тій ситуації це не мало великих виглядів на реалізацію передусім з тій причини, що С. Бандера, зайнявши зразу після виходу з тюрми провідну позицію, мав уже до свого розпорядження зв'язки і кадри, і, як лідер розіграного розламу, у революційно-емоційних колах утвердився вже «самозрозумілим порядком» у становищі безконкуренційного претендента на провідника.
На тому зборі немалою мірою виявилися також різниці поглядів щодо оцінки того періоду на ЗУЗ за головування Ребета у Крайовій екзекутиві, який охоплено більшістю матеріялу його спогаду. Нічого дивного, що, не зважаючи на опреділення Ребета по стороні Революційного проводу задля принципово-революційної настанови у визвольній політиці того часу — його і керівництва позиції були не в усьому однозгідні, а подекуди й доволі далекі. Тому Ребет і залишився й надалі поза складом проводу ОУН і взагалі відповідальних органів організації, очоленої Бандерою. Одначе напередодні німецько-советської війни, у пляні революційно-політичних акцій, звернених на нову дійсність, керівництво організації брало до уваги не лише відданих системі людей, але й узагалі все суспільство, в тому числі і «менше надійні» організаційні елементи. Ось так Ребет, як це й описано у нарисі, пішов з Кракова в Україну у першій лінії маршу, яким, разом із пересуванням фронту, мала, незалежно від чужої політики, визначуватися суверенна воля самого господаря української землі. Без сумніву, перспективи розвитку подій, зокрема щодо різних можливих варіянтів німецької політики в Україні, не були нікому ясні. Але Ребет, як людина взагалі з-поза кола «втаємничених», не мав щодо цього ніяких конкретніших інформацій «згори», і тільки з натяків друзів з військових кіл, та на підставі власної політичної логіки міг собі будувати припущення щодо майбутніх можливостей. Отож, усетаки, хоч особисто з «невиразним» почуттям, він з принципових мотивів прийняв, як самозрозуміле для себе рішення, взяти участь у заплянованих акціях самостійної державницької дії на українській території. Незважаючи на всі «несподіванки» і потрясення, спершу з виглядами на успіх, потім, після невдачі, чи, точніше, терористичного розгрому, а далі і з перспективи багатьох років, — він, широко дивлячись, був найглибше переконаний у правильності тоді зайнятих позицій і відстоював їх на місці до кінця. Ось так і в цьому випадкові припала йому знов непопулярна функція заступати «пропащу справу». Тоді, коли в суспільстві, у наслідок «невиразної» німецької політики, запанували непевність, неспокій, дезорієнтація, страх і готовість до відступу; коли керівні органи ОУН ставали на місці дедалі більше невловні у тоді вже напів-конспіраційній системі в терені; коли Я. Стецько, як голова Тимчасового правління був ґестапом вивезений зі Львова, то на другого заступника голови, «свою людину», але в тіснішому колі керівництва тодішньої ОУН не досить «свого» Ребета, припала функція, на плятформі уряду і з його позицій, у колі захитаних членів цього уряду, — заступати принципи державницької підметности, і в тому відношенні боронити принципи ОУН.
Поминаючи такі неприємності, як тиск німецьких чинників, щоб відкликати проголошення незалежности, що самозрозуміло виключалося в колах ОУН, але що насувало політичні небезпеки відносно тих членів уряду, котрі не належали до революційного руху; залишаючи на боці прикрий обов'язок заступника голови звільнити міністрів, які, обіймаючи пости, інакше уявляли собі загальне і своє становище в цій акції, — якраз в тій ситуації, передусім у функціях відповідального речника Тимчасового правління, виявилася найбільше наглядно імпровізованість і провізоричність політичної постановки на цьому відтинку. Вивезений німцями Я. Стецько уповноважував свого заступника переставляти уряд на підпільну дію, одначе, як пише Ребет при нагоді рецензії на книжку Р. Ільницького: «Deutschland und die Ukraine» — «уряд не пішов у підпілля тому, що цієї ідеї практично організація не підтримала» («Книжка про найновішу нашу історію» — «Український самостійник», квітень 1957). В організації, яка була вірна своїм принципам, але не мала точно виробленого плану дії на випадок зміненої ситуації, і яка, зовсім зрозуміло, в новій дійсності мусіла концентрувати головну увагу на самозбереженні, — властиво вже не було інтересу до інституції що, попри принципові настанови, на ділі деякою мірою сповнила ролю експерименту, який довелося численним співучасникам подій досить дорого оплатити. У конкретному випадкові мало воно і для видного тоді ставленника ОУН в уряді особисті пов'язання. Остереження Ребета з боку тодішнього проводу ОУН про плян арештів ґештапом, не мало в той час великого конкретного значення, якщо не було в терені практичної підтримки з боку організаційної сітки. Цього не сталося, мабуть, не з наміром, але «організація не запропонувала в цьому випадку перейти в підпілля, хоч такі сугестії підписаний висував» — як згадує Л. Ребет у вище названій рецензії. В нез'ясованій ситуації наступили дуже численні арешти, які припали передусім на долю тих, хто були «відставлені» до «леґальщини», яка, зрештою, взагалі не була легальною. Вже в той час, як і наступних років, перебування учасників визвольного руху у справжньому підпіллі давало більше почуття особистої безпеки і активної самоохорони, ніж «овобідне» ходження по світі.
Цей епізод для Ребета, як і для багатьох інших, закінчився німецьким концентраційним табором, що протривав понад три роки.
*
Три роки і добрих кілька місяців (частина 1935 до початку 1939 років) тривало також головування Лева Ребета у Крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ, із осідком у Львові. Тут треба сказати, що незалежно від реальних фактів, поданих у нарисі, у вузьких рамках не легко точно віддати саму атмосферу того часу, коли сталася перша приголомшлива криза націоналістичного руху, із загрозою для самого існування ОУН на ЗУЗ. Важко сказати, котрий із чинників після розгрому ОУН польською поліцією 1934 року був серйозніший і критичніший для дальшої підпільно-визвольної дії: організаційно-технічні ліквідації і розбиття провідних кадрів у наслідок масових арештів і компромітуючих «всипів» «гори», за цілковитої здеконспірованости тих, хто ще залишився на волі, чи провал з'ясованої у спогаді концепції т. зв. «перманентної революції», що приніс і в найчесніших колах членства ОУН політичне заламання, зневіру і безперспективність, тимбільше, що загально в суспільстві, зокрема в інтеліґентських колах, загострилося тоді засудження підпільної боротьби. Не зупиняємося тут окремо на явищах страху перед польським терором, що дало у наслідку всілякі «ідеологічні» надбудови для виправдання дезактивізації заляканих. У всякому разі, одним із найприкріших симптомів часу було нав'язування контактів із наново вишукуваними людьми, з яких відносно не мала черга відмовлялася від участи в роботі ОУН. Хоч по терені люди краще збереглися, ніж у центрі, проте брак зв'язків, розгубленість, непевність, переконання, що організація перестала існувати, недовір'я і провокаційні підкопи польських поліційних органів — створювали в один час враження повної безнадії; для визнавців націоналістичної ідеї «валився світ». Як це сприймали люди, котрі почували себе на життя і смерть зв'язаними з націоналістичним рухом, і які одиноку перспективу української визвольної справи бачили в конечності дальшої дії ОУН, — нехай проілюструє тут один своєрідний випадок, коли молода дівчина, учасниця визвольної боротьби того часу, просячи Бога, щоб зберіг організацію, в заміну пропонувала свою готовість прийняти на себе будь-які особисті удари і зректися щастя на все життя. У такому становищі загального занепаду ОУН, логічно на перше місце мусило висуватися питання, де причини загрозливого провалу і як діяти далі, щоб охоронити організацію перед подібними ситуаціями, чи точніше — взагалі рятувати і наново оживляти підпільний рух. Висновки і пляни Ребета, як голови Крайової екзекутиви ОУН, затверджені в особистій зустрічі з полк. Є. Коновальцем, у численних випадках на місцях натрапляли на опір. Переставка з екстенсивних, зовнішньо ефектовних акцій на переоцінку настанов і прийомів, на внутрішню перевірку снаг і, передусім, на відбудову стійких, випробуваних і загартованих кадрів; на підмурування сили організації ґрунтовною виховною вишкільною роботою, що впоювала б свідомість труднощів і витривалість на довшу мету; далі, на застосовування різних засобів для того, щоб легкодушно не віддавати людей на знищення, — усе те не зовсім збігалося з напрямом розбурханої в попередньому етапі патріотичної стихії; воно видавалося щонайменше «не досить революційним», якщо не зовсім «опортуністичним». Люди, що залишилися поза мурами тюрем, уважали подекуди за вимогу своєї революційної чести дати доказ, що вони не гірші за своїх товаришів-«тюремних героїв», чи, передусім, продемонструвати, що ОУН все таки й далі існує. З політичного становища, з огляду на народні маси, які симпатизували націоналістичному рухові, — це останнє прагнення, очевидно, не було без значення. І тому в цьому напрямі й були деякі відхилення у «холодному» плянуванні нового голови КЕ ОУН. Одначе в принципі, головно на початках реорганізації, коли кожня нагода для ширших арештів могла спричинити дальшу ліквідацію решток розконспірованого членства ОУН, — гучні демонстративно-маніфестаційні акції були відсунені на дальший плян. Якийсь час, доки не виявилося, що і в глибшій організаційно-виховній та вишкільній роботі, у ґрунтовній підготові і в раціональній мобілізації сил також може бути революційно політичний зміст; доки люди не вжилися в новий стиль роботи — нова постановка сприймалася часом важкувато. З власного пережиття пригадується конфлікт щодо юнацького відтинка, на якому я, колись у стрийській окрузі, а потім у Крайовій екзекутиві виконувала функцію референта. Тут перш за все треба відзначити, що через брак формально визначених твердих меж віку, в Юнацтво ОУН з часом стали потрапляти навіть і 12-літні діти, або не набагато старші переходили прямо в організаційні кадри. Щоправда серйозніших жертв чи «скандалів» на цьому відтинку майже не бувало. Одначе тепер, із загальним загостренням польського поліційного терору, силою факту в загрозливому становищі опинився і цей відтинок організаційної підбудови. Тому одним із перших пунктів реорганізаційної програми нового голови КЕ було скріплення безпеки організаційного доросту, тобто юнацтва. Тут ішлося передусім про обов'язкове піднесення долішньої і горішньої меж віку в Юнацтві, з розмежуванням молоді на доріст і властиве Юнацтво; далі йшло застосування повної анонімности в нижчих річниках, що на практиці полягало в майже індивідуальній, маскованій виховній роботі старших товаришів із окремими юнаками, без уживання фірми «Юнацтва ОУН». Це, крім безпеки, мало на меті ще й скріпити серйозність і політичну відповідальність, та якнайдбайливіше протидіяти проявам молодечої легковажности і поверховости щодо завдань, які вповні усвідомлюється тільки в зрілому віці. Була теж заборона послуговуватися будь-яким писаним словом, та інші деталі технічного порядку. Хоч такі напрямні були подиктовані конечністю, але їх реалізація спричинила труднощі, бо зміни в методиці частково позбавляли змоги застосовувати виховно-помічні символи та деякі психологічні, стимулюючі чинники романтичної натури. У всякому разі, довготривалий спротив референта Юнацтва закінчився з боку голови КЕ наказом, який кінець кінцем мусів бути виконаний, а пара наречених замалим не розійшлася з остаточним «крахом». Отож і не дивно, що подібно до цього, якоюсь мірою в силу інерції, тут і там, і серед інших відповідальних керівників організаційної роботи спершу без захоплення сприймалося таке «раціоналістичне» новаторство в революційних методах. Тоді важко було уявити собі, як можна «робити революцію», не видаючи друком і не передаючи «з рук до рук» підпільної літератури; як можна працювати без будь-яких записок, і т. д. Що робилося після відбудови організаційної мережі, і як розвивалися нові політичні явища і тенденції, про це якоюсь мірою сказано в нарисі, при чому одначе трудно виразно унаочнити, що означало у тих умовах само вже тільки відбудовування і збереження апарату, який, не мавши відповідних резерв, раз-у-раз проривався і засадничо утримувався індивідуальними, особисто сильно обтяжливими контактами. Люди на відповідальних організаційних постах, замасковані на якихось «заняттях», жили, щоправда, легально (бо в тому часі інших можливостей на довшу мету не було), але практично замкнені тільки в сфері своїх ділових зв'язків, оддалік від зустрічей з більшими скупченнями людей у нормальному товариському, суспільному чи культурному житті, — залишалися роками особисто майже ізольованими. З часом деякі запальні опоненти, що, зрештою, віддано і жертовної несли важкий тягар дуже утрудненої роботи, — на неблискучо, але постійно і доосновно скріплюваному організаційному ґрунті, на живому людському капіталі побачили, наскільки виправдує себе такий стиль роботи. А втім, життя і потреби з низів насували свої природні корективи.
Та щодо цього не найщасливішу ролю відограли друзі, котрі тимчасом потроху виходили з тюрем. Задоволені собою, своєю витриманою поставою в тюрмах та зробленою на процесах пропагандою, перескакуючи через роки «небуття», не маючи уявлення, що являла собою організаційна дійсність «на світі» в час їхнього ув'язнення, обертаючися серед уже відбудованого апарату, вони хотіли починати з того самого місця, на якому вони самі особисто колись «закінчили» (що, зрештою, повторилося в історії ОУН і після закінчення другої світової війни). На тлі особистого переконаная у декого з них, що, рівночасно з їх виходом на волю, автоматично все віддається до їхнього розпорядження, безконечні переконування їх про необхідність основної переміни в організаційно-політичних способах дії, не бралися ними до уваги в атмосфері завертання до принципів «перманентної революції», до доктринерських дискусій про «догму і стратегію революції», до революційної самоагітації, що часом набирала форм майже своєрідного ритуалу. Такі розбіжності у підході до проблем, у деяких випадках, не створили можливості для тіснішої співпраці, тим більше, що негативна активізація і поширювання думки про «недостатню революційність» Крайової екзекутиви, витворювали настрої і балачки, серед яких часом взагалі не була можлива дискусія для конструктивного узгіднювання політично-організаційної плятформи. Тут Ребет, ідучи за своїми переконаннями і концепціями, схваленими ПУНом ще за життя полк. Коновальця, — не поступався зі своїх непопулярних позицій, а це йому не добавляло приятелів, і для нього особисто завжди було прикрим. Можливо, що при відповідному хитруванні, більшій тактичній зручності та взагалі старанні про те, щоби неприємні речі видавалися приємнішими, — було би й менше загострень. Одначе самої суті розуміння і трактування проблем і явищ воно не зміняє. А «невдячний» і зовнішньо неефектовний понад-трирічний період стоїчної витривалости серед великих труднощів у процесі криз і переломів 1935-39 років губиться між епізодами переходових керівництв, які мінялися часом щокілька місяців.
*
Та ще складніший і критичніший, ніж питання безпосередньої визвольної політики в рамах ОУН на українській території, був у тому часі комплекс відношення «революційного краю» до «закордонного ПУНу».
З цією справою довелося мені зазнайомитися безпосередньо, виконуючи, крім обов'язків юнацької і частково вишкільної референтури, також зв'язкові функції між КЕ і зв'язковими ПУНу, та при нагоді особистих зустрічів з представниками ПУНу. У спогаді ці справи з'ясовані так, як це було тоді видно з відкритих дій та прямих контактів, без можливости глибшого вникнення в принципове і практично-політичне підложжя ситуації, що могло би було дати яснішу картину назрівання кризи, яка не скінчилася лише внутрішньою неоднозгідністю, але довела пізніше і до формального розбиття. На цьому місці не доведеться додавати багато нового до цього явища, що становить собою окрему проблему, і що, як відомо, так вирішально вплинуло на дальшу долю ОУН і визвольного руху взагалі. Тут треба тільки відзначити, що витворена ситуація мала вже тоді практично далекойдуче значення для тодішньої Крайової екзекутиви, для Ребета, як голови цієї екзекутиви, і взагалі для моокливостей повної оперативности організаційних сил на цьому етапі.
Очевидно, що противенства двох, надто слабо пов'язаних позицій: крайового молодечого радикалізму і чимраз більше віддаленого від справжнього духа наростаючої визвольно-дієвої потенції в гущі народу на рідній землі формального керівництва на еміграції — були до деякої міри природнім грунтом, на якому зчасом мусять виростати конфлікти, або бодай протиріччя. Одначе несподівано приспішене загострення, спричинене киненим С. Бандерою з тюрми підозрінням на Ярослава Барановського, а також смертю полк. Коновальця і впертою, авторитарно-ексклюзивною поставою ПУНу в правно нез'ясованих умовах, — усе те одразу створило катастрофальний стан, який погіршувався щей тією обставиною, що в таких умовах, без сильного авторитету, не могло відразу статися щось таке, що радикально усунуло б небезпеку кризи. Щоправда в той час принципові розбіжності ще не були такі виразні, як після вибуху війни, що виявилося на відтинку українсько-німецьких взаємин і, передусім, у настанові щодо безпосередньої революційної дії в Україні за першої большевицької окупації Західньої України і в огні воєнних подій, — але власне персонально-організаційні розходження зайшли були так вже далеко, що тільки добра воля, поміркованість і особистий компроміс (у цьому випадку насамперед з боку ПУНу) могли врятувати порядок. Немов у фаталістичній хоробливості розходження по обох боках розвивалися прогресивно приспішеним темпом. З однієї сторони якоюсь мірою були виправдані персональні застереження, головно щодо відсвіження ПУНу новими людьми, але все те супроводилося крайньою емоційністю реакцій, а на тлі недовір'я, до абсурду була доведена негація ПУНу. А з другого боку бачимо персональну непоступливість і нездоровий страх за втрату постів, та цілковиту безоглядність у трактуванні нових явищ і небажаних людей, з виключенням будь-яких можливостей змін. Прямим висновком першої тенденції, позбавленої далекозорости і будь-якої політичної витривалости, були (за технічно складних умов для обох сторін) ультимативна настанова і передчасні домагання зривати взаємини з урядуючим ПУНом. Натомість з боку ПУНу було очевидним поверхове трактування справ, ігнорування і недоцінювання серйозної наснаги в опозиційних течіях, що в практичних заходах ПУНу зводилося до технічно-механічних засобів поборювання «небезпек», до ізоляції окремих людей та до погроз «революційного порядку».
Становище Ребета було організаційно і навіть особисто складне. Не попавши в сугестію психози та різних комбінацій про наявність чужої аґентури серед найвищого проводу, він усе таки мав глибоке переконання про потребу відсвіження й оздоровлення ПУНу, а передусім про конечність застосування ґрунтовних заходів для привернення атмосфери довір'я і забезпечення безсумнівного леґалітету ПУНу після Роттердаму. З другого боку, зберігаючи принципи правопорядку і льояльности, він, на форумі ОУН в Україні, до кінця боронив інституційного авторитету ПУНу. На практиці це виглядало так, що перед ПУНом висувалося в імені краю рішучі вимоги змін, себто оздоровлення і впорядкування організаційно-правних справ керівництва, а перед радикально-опозиційними колами «краєвиків» висувалося застереження проти не досить обґрунтованих підозрінь до окремих осіб, та оборонялося принципи льояльности і чесних засобів у виборюванні і перепроваджуванні реформ. Ці питання були змістом безконечних розмов передусім з тими людьми, які свою незаанґажованість у конкретній роботі організації обґрунтовували гіпотезами про аґентурництво і закидами щодо узурпаторського становища ПУНу.
Концепцію розриву з ПУНом у тих умовах голова екзекутиви категорично відкидав і довго старався впливати на те, щоб вичекати різні можливості і вичерпати всі помірковані засоби для нормалізації відносин. Було б несправедливо не підкреслити на цьому місці, що як голова КЕ, у той час Ребет виказав дуже багато намагань для компромісового полагодження справи, наражуючися особисто на трудну ситуацію, на різні неперебірливі реакції та прикрості різної натури. На таких позиціях він не міг бути «персона ґрата» ні в одних, ні в других. ПУН заставляв залишатися на становищі і «геройсько» чекати тюрми, коли з конспіративних причин, і через нездорову атмосферу було вже майже неможливо працювати, а безкомпромісові революціонери, приглядаючися збоку та чекаючи змін, знаходили готові відповіді на інтригуючі питання: Ребет — ставленник ПУНу; звідси й недостатня революційність його подиктована чужими агентурними інтересами; а врешті, польськими агентами, дуже правдоподібно, є не тільки Сеник і Барановський, але й Ребет і його наречена.
Доводилося замислюватися над тим, чи вкінці не зголоситися, часом, «по добрій волі» до польської тюрми, щоб перестати бути чужими агентами. А коли, остаточно, на весні 1939 року прийшли довгоочікувані арешти, то Ребет уже стояв осторонь організаційного життя, передавши керівництво Турашеві, про що й згадується в спогадах.
За краківських часів, як Степан Бандера, вийшовши після п'яти років на волю, з оточенням собі відданих людей заходився, відповідно до свого розуміння речей, упорядковувати всі справи, — то «справу Ребетів» якось там розглядалося «слідчим порядком» у комплексі підозрінь на Я. Барановського та інших неясних питань.
Вертаючися, з сьогоднішньої перспективи, ще до першого розламу, після всіх трагедій, які на цьому відтинку сталися, і розглядаючи це історичне явище з погляду все одно: вини, чи причини, — не можна втрачати з поля зору тла і того вихідного, все таки довгого періоду, в якому колесо історії ще могло повернутися з похилого шляху назад. За спостереженнями Ребета підчас останньої безпосередньої зустрічі (дату важко устійнити; мабуть, не дуже задовго до трагедії в Роттердамі), полк. Коновалець із глибокою увагою вислухував пропозиції щодо необхідности бодай тимчасових персональних змін. І хоч ніякого рішення негайно не виніс, проте у голови Крайової Екзекутиви залишилося враження, що зчасом такі можливості можуть виникнути. Пізніше, коли ключ до розв'язки залишився в руках т. зв. «Вужчого проводу», а потім перевибраного ПУНу, і ще до кінця 1939 року не було зовсім запізно шукати синтези між протилежними позиціями.
Щоправда, тоді вже помітно більшого значення почали набирати політично-принципові елементи, про що була мова вище.
В ім'я історичної правди треба ще підкреслити, що категорії «революційного порядку» і «залізної руки» увійшли в термінологію і організаційну атмосферу за часу Вужчого проводу.
У світлі самого спогаду, і, можливо, також і цих історично-біографічних додатків унагляднюється, на жаль, багато тіней. Але коли зважити умови і всі речеві, формальні і технічні труднощі, а далі й узагалі непересічно довгий протяг часу складного підпільного функціонування, а передусім збірні, без сумніву всім роз'єднаним спільні, визвольні довершення, що таки посунули вперед українську визвольну справу, — то і «світла» виявляться не такі вже й слабі.
Це буде видніше з перспективи нового періоду, який прийде вже по нас. А покищо не дуже й дивно, що нашим суворо-критичним сучасникам, які стояли осторонь націоналістичного руху, в їх оцінках із поверхових позицій, не зовсім легко збагнути саму суть назовні виявлених явищ, що мали своє коріння воднораз і у творчій динаміці росту і в глибокому драматизмі революційних екстремів. І так, як бачимо, усі розлами ОУН сягають своєю генезою вже першого десятиліття існування націоналістичної підпільної організації, що не малою мірою вказує і на те, які елементи склалися і на сьогоднішній стан на цьому відтинку. Без сумніву, якусь ролю грали тут, як і всюди в людській співдії, персональні елементи, зокрема в емоційних переростах конфліктових загострень, коли в практичних розграх, зокрема серед масової сугестії, забувається часом, про що властиво по суті йде, чи коли задля «ефективности» у взаємному поборюванні невдало, недоречно і шкідливо спрощуються і спростачуються принципи і проблеми. Зокрема прикрі рефлекси падають там, де принципи зв'язується з однією людиною, а реальна боротьба ведеться за захоплені чи «засиджені» пости. Тоді й справді персональні елементи легко висуваються на перший плян.
Одначе, побіч людей чи, точніше, в людях, таки існують ідеї, проблеми і концепції, хай і суперечні, і їх, в основному, треба вважати за головний стимул і вихідний принцип розбіжних шляхів історії, яку, враховуючи і світла і тіні, треба оцінювати і шанувати за мірилами дійсних фактів.
Дарія Ребет

http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/rebet/rebet_18.htm
11:26 27.09.2010



Вбивство Лева Ребета 12.10.1957 р.
Вівторок, 14 лютого 2006, 10:04 Духовний і культуний геноцид
e-mail Друк PDF

МАРІЧКА ГАЛАБУРДА - ЧИГРИН

В суботу 12-го жовтня 1957-го року в будинку на площі Карла ч. 8, де знаходилася редакції журналу "Український Самостійник", впав на сходах 45-ти літний др. Лев Ребет й помер біля години 10.50 ранку, в наслідок паралічу серця. Так ствердила лікарська експертиза на чолі з др. Фішер Вальдемаром. Похорон др. Ребета - видатного українського політичного діяча Організації Українських Націоналістів, доктора юридичних наук, редактора й публіциста, професора Українського Вільного Університету – відбувся в листопаді 1957 р. Похований він на цвинтарі Валдфрідгоф у Мюнхені, Німеччина.
Тоді нікому й не прийшло на думку, що др. Ребет був убитий московським агентом КҐБ Богданом Сташинським, про, що він зізнався німецькій поліції 17.11.1961 р., а про саме вбивство розповів докладно на другому дні суду проти нього, у вівторок 9-го жовтня 1962-го року в Карлсруге, в Німеччині.
З книги під назвою "Вбивці Бандери перед судом" довідуємося із зізнань вбивці Сташинського, що: "На початку 1956-го року він дістав від КҐБ перше завдання - зібрати матеріяли про життєві звички Лева Ребета. Для того він сконтактувався в Мюнхені з агентом КҐБ Надійчином - псевдо Бисага. Сташинський їздив у 1957-му році кілька разів до Мюнхена, бував в українській церкві, на площі Карла, де містилася редакція "Українського Самостійника", в червні 1957 р. віднайшов він місце й адресу проживання своєї жертви. Спостерігав за його звичками, виходом й поверненням додому й до редакції, ітд." Сташинський твердив, що вже раніше були спроби КҐБ викрасти Лева Ребета до СССР. Здавши звіт своїм начальникам про свою розвідувальну акцію, йому дають наказ убити др. Ребета, для чого йому вручено газовий револьвер.
Сташинський приїхав до Мюнхена 9-го жовтня 1957 року для виконання замаху. Кілька днів стежив за своєю жертвою і врешті в суботу 12.10 - виконав завдання КҐБ.
Сташинський підчас суду розповів: "Я чекав перед будинком. Після 10-ої години я його побачив, як він йшов від зупинки трамваю, я повернувся й пішов у напрямку будинку. Я піднявся на одні сходи в гору, до першого поверху. Я відбезпечив зброю - почекав у коридорі на першому поверсі і за якийсь час почув, що вхідні двері відчинились. Я вийшов з малого коридору і пішов сходами, із лівої сторони в низ Ребетові на зустріч. Ребет тримався правого боку сходів. Проходячи повз нього, я враз підняв руку і натиснув на спусковий гачок пістоля, вистрілив із зброї у його напрямку і тоді пішов далі. Я помітив, що Ребет похитнувся вперед."
Сташинський дальше розповідає, як він з вікна поблизного готелю, де він влаштувався, з вікна побачив:" Натовп людей і поліцію. Він заплатив рахунок у готелі й поїздом поїхав до Франкфурту".
Лев Ребет народився 1912-го року в місті Стрию, Львівської Області. Почав свою політичну діяльність в ранній молодості на переломі 1920-1930-их років, насамперед в Українській Військовій Організації - УВО, пізніше в ОУН, в якій дуже швидко опинився на її вершинах, коли у 1935-му році очолив Крайову Екзикутиву ОУН у Західних областях України. Завершив юридичні студії у Львівському університеті. В 1940-му році під час розколу Організації Українських Націоналістів на два відлами ОУН Бандери й ОУН Мельника - Ребет стає на бік Степана Бандери. В перші дні німецької окупації 30-го червня 1941-го року у Львові проголошено Акт Незалежності України, і Лев Ребет обирається заступником голови Українського Державного Правління, очолюваного Ярославом Стецьком. Та невдовзі ґештапо арештує все Правління. Лев Ребет потрапляє до концтабору в Освенцімі ( Авшвіц), де перебуває до 1944-го року. З 1945-го живе у Мюнхені й активно працював з Закордонних Частинах ОУН під проводом Степана Бандери аж до 1948-го року. В цьому ж році виникає гострий конфлікт і з лав ОУН виходить Микола Лебідь та Лев Ребет, які створили окрему фракцію Західних Частин ОУН, а після зміни її назви на "ОУН за кордоном" Лев Ребет стає головою її політичної Ради. З 1950 року Лев Ребет - член Закордонного Представництва УГВР і голова Ради референтів. На еміґрації співпрацював у газетах "Українська трибуна", "Час", "Сучасна Україна" - редактор тижневика, а потім місячника "Український Самостійник". З 1952 року - доцент, з 1954р. - професор Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Лев Ребет - автор багатьох наукових праць, між ними "Держава й нація", "Формування української нації", "Теорія нації", "Походження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних сов'єтських теорій".
Як голова ОУН за кордоном, в останні роки свого життя Лев Ребет присвятив особливу увагу студіям підрадянської дійсності і випрацюванню нових методів та стратегій визвольної боротьби в нових обставинах та умовах в Україні, - після того, як перестав діяти організований підпільний рух. Він перетворив "Український Самостійник", орган ОУНз, в основному на журнал української сов'єтології й концептування актуальних потреб та проектів визвольної політики. Вся діяльність др. Лева Ребета, який був на вершку розвитку своїх сил, ворог вважав величезною небезпекою для себе, і вирішив знищити його, як, відомо, підступно, руками агента КҐБ Богдана Сташинського, вислужника українського роду, що в контексті історії України, зокрема, історії українсько-російських відносин, підкреслює всю трагічність чергової втрати українського народу, в особі Лева Ребета. Богдан Сташинський зізнав на суді, що КҐБ доручило ліквідувати Ребета, бо він як "теоретик політичної еміґрації" дуже шкодив Москві.
Наукова конференція присвячена діяльності др. Лева Ребета й його дружини Дарії - також політичної діячки ОУН, проходила в Україні, в Києві в Будинку Центральної Ради, - 4.10.1997-го року, в 40-ліття смерти Лева Ребета.

Автор: Ярослав ЗАГОРУЙ

Лев Ребет: Забуте ім’я історії

Цього року (2006) виповнюється 65-та річниця з дня проголошення Акту відновлення Української Держави. Нагадаємо, що 30 червня 1941 р., після відходу радянських військ, до Львову увійшли український батальйон «Нахтігаль» і кілька німецьких частин, а також таємно була введена похідна група ОУН Степана Бандери.
Саме похідною групою ОУН(Б) було прийнято Акт відновлення Української держави, в якому, зокрема, говорилося: «Волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів <…> взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава. <…> На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що твориться в столиці України – Києві з волі українського народу. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитиметься на українській землі, боротиметься далі спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий справедливий лад у цілому світі».
Але надії на співпрацю з Третім Рейхом не виправдалися: вже 5 липня почалися арешти українських урядовців. Спочатку заарештували у Кракові Степана Бандеру, а потім й інших керівників «відновленої» України: прем’єр-міністра Ярослава Стецька, другого віце-прем’єр-міністра Лева Ребета та ін. На постаті останнього ми і зупинимося в цій статті.
Чомусь так виходить, що Лев Ребет залишається «ображеним» нашими істориками. Зрештою, в курсі Історії України як у школі, так і у вузі жодним словом не згадувалося про одного з ідеологів ОУН, лише кількома словами загадує його у своїй великій праці «Україна і Німеччина у Другій Світовій війні» Володимир Косик.
Власне, я вперше звернув увагу на Ребета, читаючи книгу Крістофера Ендрю та Олега Гордієвського «КДБ. Історія зовнішньополітичних операцій від Леніна до Горбачова», де на 470 с. пишеться наступне: «Слідом за невдачами (КДБ – Автор) послідували успішні операції з ліквідації двох лідерів української еміграції в Західній Німеччині – головного ідеолога НТС («Народно-Трудового Союзу» – Автор) Лева Ребета в жовтні 1957 р. і керівника ОУН Степана Бандери в жовтні 1959 р.». Виконавцем цих вбивств був Богдан Сташинський, після зізнання якого у вбивствах лідерів національного руху, КДБ фактично була вимушена відмовитися від прямого знищення ідеологічних суперників.
Ким же був Лев Ребет, який становив таку загрозу Радянському Союзу? І чому він, зрештою, її (загрозу) становив?
Лев Ребет народився 1912 року в місті Стрий Львівської області. Дитинство і юність хлопця пройшли на тлі національно-визвольної боротьби українського народу. Створення Західноукраїнської Народної Республіки, організація націоналістичних організацій у Західній Україні справило значний вплив на молодого хлопця, який у 1927 р. став членом Української Військової Організації, а вже трохи згодом – Організації Українських Націоналістів (майже із самого початку її створення). Саме з діяльністю ОУН та українського національного руху і було пов’язане все життя Ребета.
Лев Ребет писав, що молодь була головною базою, основою ОУН. Молодь, яка виросла в традиціях української державності, була свідком існування незалежної України. Вільна, соборна Україна не була для неї якоюсь фантазією, молодь бачила незалежність, вкусила її плоди, і була готова знову за неї боротися.
Тоді на західноукраїнських землях «підростало» нове покоління борців за свободу. Степан Бандера, Ярослав Стецько, Лев Ребет та багато інших стали чільниками ОУН, яку очолив Євген Коновалець – провідний діяч національно-визвольного руху 1917-21 рр. Ці діячі зуміли сформувати потужну організацію, яка на кілька десятків років стала одним з найголовнішим ворогів радянської влади.
Кар’єра Ребета була стрімкою. Вдало зарекомендувавши себе (Ребету навіть довелося відсидіти в польських тюрмах за свої ідеї та переконання), у 1934-38 рр. він був провідником Крайової Екзекутиви ОУН у Західній Україні. 1941 р. став заступник голови Українського Державного Правління у Львові, а після арешту Я. Стецька певний час виконував обов’язки голови Правління до свого арешту та перебування у німецькому концтаборі Освенцим (до 1944 р.).
У 1945 р. Ребет переїжджає в Мюнхен, де організується масштабна ідеологічна кампанія ОУН, яка постійно не дає спокою Радянському Союзу. Власті «єдиного й нерушимого» неодноразово вимагали видачі діячів ОУН та УПА за начебто співробітництво з фашистами. Проте документи, які були в наявності у союзників, свідчили про те, що українські націоналісти воювали на два фронти (німці у доносах називали вояків УПА «національними бандами»).
У 1945-1948 роках Ребет був головним суддею Закордонних частин, з 1948 року – стає разом з Миколою Лебедем, Іваном Бутковським і Мирославом Прокопом одним з керівників закордонної Політичної Ради ОУН, а трохи згодом і її головою.
Знаходячись в еміграції, Ребет займається науковою та публіцистичною діяльністю. Він був співробітником газет «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», редактором тижневика, а потім місячника «Український Самостійник». З 1952 р. – доцент, а з 1954 – професор державного права Українського Вільного Університету, автор наукових та публіцистичних праць в галузі політики, соціології, права. Основні праці: «Формування української нації» (1951), «Теорія нації» (1956), «Світло й тіні ОУН» (1956).
Саме наукова й публіцистична діяльність Ребета й визначила його сумну долю.
Лев Ребет значно відрізнявся від радикального крила ОУН, яке підтримав під час конфлікту в 1940 р. Він категорично відкидав тезу «Україна для українців», стверджуючи, що «український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська – біла й червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини не порожній звук».
Ребет був переконаний у створенні незалежної демократичної Української Держави, що ніяк не вписувалося в бачення радянських комуністичних ідеологів. Досліджуючи процеси формування української нації, Ребет наполягав, що вона може бути сформована лише в незалежній Україні. Лише «самостійна держава є найбільш придатною для розвитку етнічної спільності».
Концепція Ребета, за якою «теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух, який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй», і проектування її на український народ, вибивалася з радянської ідеології і була визнана комуністичної верхівкою небезпечною. Тому і був відданий наказ на його знищення.
12 жовтня 1957 р. Богдан Сташинський на сходах біля входу в будинок, де жив Лев Ребет, чекав на свою «жертву». Коли Ребет, який поспішав додому, наблизився до Сташинського, той зробив різкий рух, а Ребет захитався і впав. Лікарі констатували смерть від паралічу серця. Вже згодом, Сташинський розповів, як він вбив спочатку Ребета, а потім і Бандеру. Причиною вбивства Ребета агент КДБ назвав те, що Ребет був «провідним теоретиком українців в екзилі».
Наукові праці Ребета не втратили актуальності у сучасній Україні. Українська нація й досі перебуває на етапі формування, суспільство продовжує лишатися роз’єднаним. У той же час Лев Ребет залишається несправедливо забутим істориками. Я спеціально провів невелике опитування серед учнів і студентів Києва. Жоден (!) з них не згадав, хто такий Ребет, про нього навіть не чули. У той же час вони вчили і знають інших лідерів ОУН-УПА: Бандеру, Шухевича, Мельника, Стецька.
Та постать Ребета настільки важлива, що її не можна забувати.
Інтернет-репортер, http://rep-ua.com/38098.htm


ДОВІДКИ

Концентраційні табори

Концентраційні табори, місця ізоляції цивільного населення під час миру або війни владою, яка розглядає окремих осіб чи цілі групи населення як політ. непевний і небажаний елемент; крім позбавлення волі, режим К. т. зв'язаний З обов'язком примусової праці.
Першим К. т., в якому перебували українці, можна вважати австр. табір інтернованих під час першої світової - війни в Талергофг, де австр. уряд інтернував бл. 7 000 українців, закидаючи їм русофільство; через негігієнічні умови і пошесні хвороби поважний відсоток їх помер. Далеко більше українців (70 100 000) опинилося в 191920 pp. в табо- рах, куди поль. влада інтернувала, крім вояків УГА, тисячі українців, обвинувачених чи лише підозрюваних у непослухові владі. Найважливіші з цих таборів: Стшалково, Берестя, Видовіце, Домбе й ін.; через невідповідні сан. умови, недостатнє харчування й пошесні хвороби (тиф, червінка) велика частина в'язнів загинула.
Поширення тоталітарних ідей в Польщі у 1930-их pp. дало поштовх для створення К. т. в Березі Картузькій (193439), в якому на підставі розпорядку през. Польщі (з 17. 6. 1934) органи адміністрації мали право приміщувати осіб, що «їх діяльність або поведінка давали основу здогадуватися, що з.їх боку загрожує порушення безпеки, спокою і публічного порядку». Українці, підозрювані в приналежності до ОУН становили бл. 65% в'язнів. Велику кількість українців заслано до Берези Картузької з вибухом поль.-нім. війни 1939 p. (4500 на 7 000 всіх в'язнів).
Після угор. окупації Закарпаття 1939 p. кілька сот укр. діячів і чл. Карп. Січі інтерновано в угор. К. т. у Кривій б. Хусту та у Варлапаїїі б. Ньїредьгази.
В націонал-соц. Німеччині К. т. були заведені на підставі декрету «про безпеку Райху» з 1939 р. В них Ізолювали як політ, противників нацизму, так і побутових злочинців. К. т. організаційно підлягали Гол. урядові безпеки Райху, очолюваному Г.Гіммлером. Під час другої світової війни К. т. в Німеччині розрослися до величезних розмірів, і не тільки як ізоляційні осередки, але й як осередки рабської праці та масового винищення в'язнів, зокрема жидів. Заг. ч. в'язнів в нім. К. т. перевищувало 10 млн. До більших нім. К. т., в яких перебували також українці, зараховувалися табори в Дахав, Бухенвальді, Ораніенбурзі, Саксенгавзен), Ґрос Розені, Фльоссенбурзі, Освенцим, Майданеку (обидва на території Польщі), Мавтгавзені (Австрія), Терезині (Чехія) й ін.; дрібні К. т. були й на самій Україні (м. ін. у Києві).
В нім. К. т. перебували українці гол. з політ, мотивів, майже виключно чл. ОУН або запідозрені як її чл. (бл. 2000 осіб). Арештовано їх двома хвилями  ранньої осени 1941 р. і в пол. січня 1944. В К. т. потрапило також чимало робітни ків з Центр, і Сх. Земель, вивезених на примусові роботи до Німеччини (т. зв. «остарбайтери»). Сотні тис. українців вояків сов. армії згинуло в нім. таборах полонених.
Концтабори в СССР офіц. звуться «поправно-трудовими таборами» (исправительно-трудовые лагери, ИТЛ), а вживання терміну «К. т.» карається як антисов. агітація. На поч. революції сов. юриспруденція розглядала політ.-карний і поправно-виховний моменти окремо, програма Рос. Ком. Партії (б) передбачала заміну в'язниці виховними установами, а кари позбавлення волі  карою примусових робіт. Ця теорія знайшла свій вислів і в поправно-трудовому кодексі РСФСР та ін. сов. респ. Таборову систему примусової праці було заведено декретами Всерос. Центр. Виконавчого Комітету «Про табори примусової праці» 15. 4. 1919 та 17. 5. 1919. Такі табори мали створитися у кожній губ., але для важливіших політ, в'язнів у 1920 р. створено окрему систему таборів Соловецькі о. на Білому м. Сюди були заслані за декретом від 26. 9. 1919 гол. чином вищі держ. урядовці царської Росії, поміщики, аристократи, вищі церк. достойники, жандарми й ін. В 1920-23 з українців до цих К. т. були заслані гол. чином повстанці, зокрема махнівці. Тоді ж К. т. були створені на Печорі (гол. лісорозробка) й на золоторозробках у Сибіру. З 192425 з України до цих К. т. засилали свящ. УАПЦ, «непманів», а далі й «куркулів».
Період 1928-34 характеризується вже виникненням цілої мережі К. т., в яких мета перевиховання в'язнів все більше поступається перед госп. використанням їхньої праці. В'язні будували в цей час Біломорсько-Балтицький канал, гідроелектростанції на pp. Свирі й Ниві в Карелії, залізниці Котлас-Ухта, Байкало-Амурську й ін. Сов. уряд не приховував існування таборів примусової праці, підкреслюючи, що у них працею перевиховується «нетрудовий», «клясово ворожий» елемент. Але статистику в'язнів з сер. 1920-их pp. перестали публікувати. На Україні на цей період припадає перша важка хвиля терору, розкуркулення, колективізації й голоду. До К. т. за цей час з України було заслано понад 1 млн осіб, в тому ч. бл. 70% самих куркулів, а також багато інтелііенції, письм., чл. кол. укр. нац. партій та опозиціонерів у КПУ. Куркулів засилали здебільша до спеціяльного роду К. т.  т. зв. «спецпоселень». Це були новостворювані (або й старі) села на Півночі, в Сибіру, в Сер. Азії, в яких оселювано депортованих куркулів, а також тих, хто відбув кару у поправно трудових таборах, але не мав права повертатися на батьківщину. Спецпоселенці були під постійним наглядом НКВД, не мали права відлучатися з села, але не були за дротом і мусіли самі собі заробляти на прожиток.
Ще в 1930 р. було оформлено «Положение об исправительно-трудовых лагерях», а в 1933 прийнято новий «Исправительно-трудовой кодекс РСФСР», побудований на визнанні «ИТЛ» та т. зв. трудових колоній для дрібних кримінальних злочинців як основного типу місць ув'язнення в СССР. Тому що більшість К. т. в цей час зосереджувалася на території РСФСР, цей кодекс набрав особливого значення. 10. 6. 1934 при НКВД СССР був створений славнозвісний ГУЛАГ  «Главное Управление исправительно-трудовых лагерей и трудовых поселений», якому підпорядковано усі К. т., за винятком дрібних «місцевих», що підлягали Наркомюсту. В структурі ГУЛАГ'у було кілька великих територіяльних Управлінь таборами; в кожному управлінні було по 1020 відділів, а в кожному відділі по кілька лагпунктів, які й були самими місцями ув'язнення. До найвідоміших перед нім.-сов. війною належали такі відділи й групи К. т. як «Белбалтлаг» (Біломорсько-Балтицький), «Карлаг» (Караганда), «Дальстрой» (Колима), Темніковські табори (Саранськ- Потьма в Мордовській АССР), «Свірьстрой» б. Ленінграду та ін.
Під ГУЛАГ'ом К. т. остаточно перетворилися на госп. підприємства рабської праці. За даними Міжнар. Орг-ції Праці та Соц.-Екон. Комітету ООН у 1941 р. НКВД СССР примусовою працею продукувало на 6,8 мільярдів карб. продукції, що становило 14% всієї пром. продукції СССР (12% всієї продукції ліс. пром-сти, 5% вугілля, 2% нафти, 40% хромової руди, 77% золота і т. д.). В К. т. ГУЛАГу перед нім.-сов. війною нараховувалося бл. 1012 млн в'язнів, тобто бл. 30% всієї робочої сили СССР, зайнятої поза сіль. госп-вом. Основу К. т. становили політ, в'язні. Під час другої великої хвилі терору 1936 38 було заслано до К. т. бл. 1 млн укр. політ, в'язнів, гол. інтелігенції, техн. та адміністративних працівників. До К. т. засилали також робітників i колгоспників (за дрібні крадіжки сов. майна, аварії машин тощо), а також майже всіх сектантів, чужинців, людей, що мали родичів за кордоном; далі спекулянтів, бандитів, хуліганів i т. д. Після окупації Зах. України, Зах. Білоруси та прибалтицьких держав до К. т. наплинув нац. свідомий елемент з цих країн. Під час війни і після неї суджено і приміщувано в К. т. за антисов. агітацію, вихвалян ня буржуазного ладу, співпрацю з нім цями, за зв'язок або участь у підпільних орг-ціях, в протисов. русі тощо. В К. т. було багато й чужинців, гол. військ.-полонених, кол. комуністів, яких захопили большевики й ін.
Суворість режиму в К. т. в різний час мінялася. В 1930-их pp. умови перебування в К. т. були особливо важкими через сваволю й беззаконня адміністрації, яка складалася у великій кількості з кримінального елементу. Нерідко траплялися випадки звірств, знущань, садизму. Нестерпні умови витворювано навмисне ще й тим, що між політ, в'язнями поселювано бандитів і хуліганів, що тероризували інтелігентів та жили за їх рахунок. В різні роки, зокрема 1937, 1938 і 1941, були відомими накази НКВД розстрілювати політ, шкідливих в'язнів; саме в цих хвилях розстрілів загинув цілий ряд видатних укр. культ, та політ. діячів, засланих на поч. 1930-их pp.
Норми виробітку, від яких залежало харчування й ін. приділи, були в К. т. завжди високими, так що їх не могли виконувати всі в'язні. В засаді вони отримували таке прохарчування, щоб їх втримати працездатними. Більшість в'язнів мала право листуватися й одержувати від родини пакунки. Однак у спеціяльних таборах-ізоляторах, куди засилали найбільших «злочинців», режим був далеко жорстокіший. В умовах суворого півн. клімату, браку найелементарнішої мед. опіки та важкої праці  хвороби і смертність серед в'язнів К. т. були дуже поширені.
В 1948 p. проведено перереєстрацію всіх в'язнів. Для тієї категорії, що була засуджена за зв'язок або за участь в протисов. орг-ціях, за диверсійну роботу, за шпигунство і за найважчі кримінальні злочини, в 1948 p. були організовані спецтабори, які відрізнялися від звичайних К. т. особливою суворістю режиму; в'язнів після відбуття терміну поселювали у віддалених місцевостях без права повертатися до родин. Спецтабори були під наглядом МГБ, що мало в кожному таборі свого офіцера. Суворий режим у спецтаборах часто переходив у сваволю охорони. Позбавлення можливости протестувати на протизаконні дії адміністрації і охорони легальним шляхом було причиною виступів в'язнів, звич. у формі відмови виходу на роботу. Ці страйки в'язнів адміністрація таборів придушувала безжалісно всіма засобами, включно до танків 1 кулеметів. В 1953 р. більші повстання були на Воркуті й у Норильську, що спричинили велике ч. вбитих і поранених; під час повстання в Кініірі (1954 р.) було вбито кілька сот в'язнів, в тому ч. багато жінок. Рушієм протирежимної дії в таборах були гол. чином українці, до яких приєднувалися ін. гноблені національності. Приблизне ч. в'язнів у спецтаборах становило бл. 1,5 млн (у всіх К. т. понад 10 млн в'язнів); кількісно на першому місці були українці, на другому  всі нерос. народи разом, на третьому  росіяни. Починаючи з 1954 р., режим у спецтаборах послаблено, вимагали лише виходити на роботу. Змінено також офіц. назву для означення в'язнів з «ворогів народу» на «тимчасово ізольованих».
Серед українців в К. т. після війни переважав сел. елемент, фізично загартований. який відносно легко переносив негоди таборового життя. Дуже важко переносили таборовий режим незвичні до фізичної праці інтелігенти. Серед українців було багато укр.-кат. духовенства.
Місцями К. т., де ч. українців було дуже велике в 194554 pp., були (в дужках спецтабори): Воркута («Речлаг»), Інта-Абезь («Мінлаг»), Ухта, Саранськ- Потьма («Дублаг»), Омськ («Камишлаг»), Караганда («Песчлаг»), Кінгір-Джезказган («Степлаг»  пізніше приєднаний до «Песчлагу»), Тайшет («Єзьорлаг»), Норильськ («Горлаг»), Колима («Береглаг») та ін. Крім того широкі простори Азії та півн. Европи служили для поселювання виселенців з України. Більшість наведених К. т. знаходиться в півн. частині СССР, в смузі суворого полярного або субполярного клімату. До 1954 р. К. т. існували і в УССР, гол. в Донбасі та пром. р-нах Дніпропетровського і Кіровограду; в'язнями були гол. чином військ.-полонені.
Після смерти Сталіна наступила ірунтовна зміна таборової системи. На XX з'їзді КПСС (1956 р.) визнано концепцію Сталіна про загострювання клясової боротьби в міру наближення СССР до соціялізму неправильною і висунено тезу, що соціялізм в СССР вже переміг, а разом з тим затерлися в свідомості населення буржуазні пережитки і вороже ставлення до соціялізму. У зв'язку з цим систему ГУЛАГ'у і багато К. т. ліквідовано; в'язнів, яким залишилося бути в ув'язненні менше 5 років, та тих, що були суджені за співпрацю з німцями,  звільнено, а решті  скорочено терміни; однак частина звільнених му сіла залишитися на території півночі. Категорію політ, в'язнів зменшено до невеликої групи активно вороже до режиму наставлених людей. Вони перебувають гол. чином у закритих в'язницях. Табори примусової праці, які тепер називаються поправно-трудовими колоніями, існують далі, як форма пенітенціярної політики, що має на меті «перевиховати» засуджених судом порушників кримінального закону.
К. т. присвячено багату мемуарну літературу, а також твори красного письменства. Див. також Заслання, Пенітенціярна смстема. Примусова праця.
Література:
а) К. т. в Березі Картузькій: Береза Картузька. Саскатун; Макар І. Береза Картузька. Торонто 1956.
б) Нім. К. т.: Данський О. Хочу жити. Мюнхен 1946; Мартинець В. Bratz. Штутгарт 1946; Янів В. Нім. концентраційний табір. Мюнхен 1948.
в) Сов. К. т.: Юрченко В. Шляхами на Соловки, л. 1931; Підгайний С. Укр. інтелігенція на Соловках. Мюнхен 1917; Dallin D. Nikolaewsky B. Zwangsarbeit in SovietruBland. Відень 1948; Савченко В. Безимлаг. Авгсбурі 1948; Slave Labor in Russia. American Federation of Labor.. Вашінітон 1949; Stalin's Slave Camps. International Confederation of Free Tradt Unions. Брюссель 1951; Prychodkо N. One of the fifteen million. Бостон 1952; Марголин Ю. путешествие в страну ЗеКа. Нью-Йорк 1952; Report of the Ad Hoc Committee on Forced Labur. United Nations. International Labour Office. Женева 1953; Иванов- Разумник P. Тюрьмы и ссылки. Нью- Йорк 1953; Gerland В. Die Holle ist ganz anders. Штутгарт 1954; Scholmer J. Die Toten kehren zuriick. Мюнхен 1955; Яковлев В. Концентрационные лагери СССР. Мюнхен 1955; Грицак П. Вежі й кулемети. Мюнхен 1959. Білинський А. В концтаборах СССР. 194455, Мюнхен 1961. А. Білинський, В. Голубничий
Создан 27 сен 2010.
  



Обновлен 21 июл 2012. Создан 13 июл 2012