«Біла книга» Роман Бжеський («Проф. Р.Паклен»)

 

«Біла книга» Роман Бжеський («Проф. Р.Паклен»)

Автор «Білої книги» Роман Бжеський, уродженець Чернігівщини, був учасником, творцем і воїном Української національної революції 1917-1921 рр. Він – глибокий знавець московської психології та політики царату й большевиків, історії України ХХ віку.




БIЛА КНИГА

Національна і соціальна політика совєтів
на службі московського імперіалізму

(На основі автентичних урядових совєтських даних)


1948 – 2008


Від Видавництва

  «Біла книга» про національну і соціальну сутність імперської політики Москви всіх історичних періодів – унікальне дослідження нині призабутого автора. Книга документує, розвінчує й оскаржує два обличчя Москви в її ставленні до інших народів: одне для внутрішнього вжитку, друге – на експорт. Під маскою комунізму московська нація ховала свої національні цілі – коштом незмірних жертв зберегти імперію й стати володарем світу. З допомогою комунізму й політики геноциду московський центр планово і до крайньої межі поглибив колоніальний статус та визиск підкорених народів.
 «Біла книга» – жанрово – є твором політично-публіцистичним. У ньому автор намагається дати відповіді на питання, які є важливі для виживання і майбутнього народів Землі. Написана в бурхливих умовах Другої світової війни у Празі та адресована насамперед ситуативним союзникам Сталіна – Британії та Сполученим Штатам, вона з'явилася вперше 1948 р. в Німеччині невеликим тиражем. Глибинний аналіз імперської природи Москви, представлений у книзі цитатами і цифровими даними винятково із совєтських джерел, зберігає досі свою доказову силу і просто шокує своєю жахливою реальністю. Книга – грізне memento і гостра пересторога світу, зокрема політикам.
  Автор «Білої книги» Роман Бжеський («Проф. Р.Паклен»), уродженець Чернігівщини, був учасником, творцем і воїном Української національної революції 1917-1921 рр. Він – глибокий знавець московської психології та політики царату й большевиків, історії України ХХ віку.
 Перевидаючи «Білу книгу» Р.Бжеського як документ недавньої епохи, видавець максимально зберіг авторський стиль, опущено незначні та несуттєві абзаци у первісному тексті. Замість нині поширеного слова «єврей» збережно означення «жид», яке – в традиційно позитивному сенсі – тривалий час було загально вживаним у слові та письмі.
  Передрук книги в 75-ті роковини Голодомору 1932-1933 рр. також допоможе з'ясувати механізми та авторство московського геноциду супроти українців. «Біла книга» дає незаперечні аргументи для обґрунтованого висновку, що Москва віками гнобила, визискувала й нищила поневолені нею народи винятково в інтересі московської нації.

АНАТОМІЯ МАНІПУЛЬОВАНОЇ СВІДОМОСТІ


  Українців часто звинувачують у безпідставному негативному ставленні до росіян та до московської влади. Підстави насправді є, вони – в народній пам'яті про страшні репресії, що чинилися впродовж півстоліття. Але приховавши документальну інформацію про способи утримання імперського панування, московські ідеологи подають справжню реакцію народу на тиск і гноблення у вигляді якоїсь прямо тваринної, «ксенофобії».
  Книги сучасних українських авторів, що пояснюють суть московської політики в Україні, часом дають досить інформації, але вони сформовані так би мовити поглядом зсередини. Тому вони іноді не можуть дати вичерпного пояснення ситуації, бо зосереджені на внутрішніх подіях. Книги, в яких автор подавав би погляд на європейські та світові процеси перед Другою світовою війною, з акцентом на ролі СССР у підготовці і початку військових дій, дають можливість поглянути на Україну в геополітичному контексті. Саме справжньої геополітики, а не радянських або інших міфів не вистачає сьогоднішньому читачеві для того, щоб свідомо і ґрунтовно пояснити суть переданої батьками внутрішньої негації супроти радянського режиму.
  Пропонована вашій увазі робота була написана в 1943 році на основі матеріалів із відкритих радянських джерел. Автор – Роман Бжеський – народився і досить часу жив у центральній Україні, отримав гарну освіту і виховання, працював в урядах УНР і Скоропадського, мав спілкування і переговори з багатьма керівниками большевицької держави, включаючи Чичеріна та Лєніна. Тому його погляд на історію та політику є поглядом експерта-практика, який мав до того ж достатньо часу і досвіду осягнути і філософські, і економічні основи політики СССР. За його власними словами, книга викриває справжню суть московського імперіалізму. Книга наукова і неемоційна, як і потрібно для аналітичної літератури.
  Яким чином сталося так, що більшовики не тільки відродили Російську імперію, але і розширили її до значних розмірів, так що сучасні імперські політики та аналітики в Росії називають Сталіна «найуспішнішим російським імператором», а рейтинги цього диктатора у його країні перевищують тепер рейтинги усіх політичних діячів?
  Бжеський показує, що більшовики, як і всі успішні завойовники, добре знали, що «на багнетах можна поставити трон, але не можна на ньому всидіти». Вони вміли довго керувати підкореними народами. У чому суть цієї доктрини?  Олександр Македонський, щоб завоювати Персію, висуває ідею «греко-перської єдності», одружується з персіянкою, а одночасно одружує в той самий день 10 тисяч своїх вояків з місцевими жінками. Починає сам з'являтися перед народом у одязі, що є синтезом перського з грецьким, притягає до керування державою персів і з них же формує військові відділи. Відбудував Олександр «власним коштом» перські святині – після завойовницьких походів він частину здобутого при загарбанні золота витрачав так, щоб зробити ним для зміцнення своєї влади не менше, ніж зброєю.
  Славна в історії Римська імперія будувалася не інакше. На самому початку місто Рим, щоб підкорити собі Італію, скористалося ідеєю «італійського союзу», в якому підкорені міста одержували ряд прав. Безліч разів завойовники і творці імперій приходили в масках визволителів – і ніколи не бракувало наївних, які дали б себе зловити на гарні слова, обіцянки і жести.
  З ідеологією: «Ми пануючий народ, який повинен винищувати або перетворювати в рабів усі інші народи, і це маємо підкреслювати на кожному кроці», – можна тільки змобілізувати подолану націю, розпекти до червоного її націоналізм. Коли б Наполеон умів не лише об'єднувати прихильників у рядах своїх ворогів, що є першим кроком до успішного завоювання, але й маскувати після перемоги справжні цілі французького імперіалізму, безперечно, його блискучі військові перемоги дали б цілком інші наслідки.
  Чи міг побудувати імперію Гітлер, проголосивши, що основою розвитку вищої арійської раси є рабське існування підкорених народів або їх часткове чи навіть повне винищення для забезпечення життєвого простору німців? Ні. Змобілізувавши власний народ на ідеях соціального расизму, він прирік людство на мільйонні жертви, а німців – на страшну відплату.
  Значно більшого досягли більшовики, творчо розвинувши імперську ідеологію сталого панування. Вона була вперше успішно застосована ще Іваном IV. Роман Бжеський доводить у своєму аналізі царського минулого і сучасних йому дій керівництва СССР, що більшовики використовують комуністичні ідеї лише як ширму для імперських домагань – приклад небезпечної політики того, хто може не тільки підкорити народ, але й утримувати його в рабському стані.
  То для нас дуже важливий висновок сучасника подій 70-річної давнини. Адже засуджуючи злочини більшовиків, деякі сьогоднішні автори переконують, що червоний терор у ХХ столітті відбувався тому, що комуністи дуже хотіли втілити в життя ідею рівності усіх людей – і перестаралися. Так думали і багато сучасників Р. Бжеського в Європі. Але це припущення є найбільшою помилкою.
  Автор говорить про те, що не було рівності між московським, тобто імперським, народом і народами поневоленими. Інструментом будівництва імперії був колосальний визиск колоній. Навіть у відкритих імперських джерелах, виявляється, були тому підтвердження! Цифри про бюджети на будівництво в Москві та у 200-кілометровій навколишній області, що перевищували бюджет України, яка цинічно називалася «вільною республікою», яка «має право на вихід зі складу СССР», свідчать не просто про значне її недофінансування, а про колоніальне використання загарбаної території. Становлячи 25% населення імперії, Україна отримувала з бюджету не більше як 4% коштів. Потужний розвиток столиці, епохальне житлове будівництво і будівництво доріг, московський метрополітен, який ще й сьогодні є неперевершеним у світі за своєю красою, – все це не могло б відбутися без нерівноправного висмоктування ресурсів з провінції.
  Побудова міцної обробної промисловості в центрі Росії за рахунок підтримки лише ресурсно спрямованої, а значить неприбуткової економіки України (добування руди та вугілля і вироблення сільськогосподарської сировини) і подальші плани щодо перенесення розвитку технологій на схід були відомі ще від царського ідеолога і практика російського імперіалізму Сергія Вітте. У 1920-ті роки Держплан, що на 80% складався зі старих імперських московських спеціалістів, які погодилися на співпрацю з більшовиками в надії на відновлення «єдиної і неділимої», успішно продовжив цю роботу царського уряду.
  І це відповідало повністю інтересам саме московського (російського) народу, тобто центру імперії, який, без сумніву, мав значні полегшення в своєму існуванні у той «дуже складний і важкий час».
  Але «труднощі для життя» створювалися не самі по собі. У 1937 році Сталін, відповідаючи в пресі на відкритий лист, заявив цілком відверто, що «війна є неминучим етапом побудови комунізму». Це ж саме багато років перед тим писав Лєнін. Тобто самі лідери імперії вказували на підготовку не до оборонної, а до загарбницької війни, настільки яскраво й очевидно необоронної, що треба було це маскувати гаслом «розбити ворога на його власній території».
  До такої війни реальну, технічну підготовку почали з першої «п'ятирічки». Одначе здійснення п'ятирічного плану – тобто індустріалізації, наштовхнулося на перешкоду – брак дешевих робочих рук і брак фінансів. Це не дивно, бо ставилося завдання зростання до 50% щорічно протягом 10 років (сучасний читач, знайомий з поняттям «темпи зростання ВВП», може собі уявити наскільки шокуюче нереальними є такі плани). Але й для половини чи третини такого зростання потрібна була рабська праця робітників і селян.
  Жодна податкова система чи господарська політика світу при збереженні приватної власності не дасть змоги:
а) відбирати у селян майже 70% урожаю;
б) зменшити споживання майже в чотири рази;
в) знизити в п'ять разів реальну оплату праці в порівнянні з часами царату;
г) звільнити, ввівши механічну обробку землі, мільйони рук від праці, з яких частина (за опір колективізації) могла бути скерована цілком безплатно на найважчі види робіт.
  Тому колективізація є безпосереднім наслідком спроби проведення в життя першої «п'ятирічки». Нагадаємо, що реальна колективізація (коли відбувся помітний перехід від селянських господарств до колгоспів) почалася лише у 1929 році. До цього була збройна боротьба поневолених народів проти московських загарбників (і перший голод в Україні 1921 року як наслідок реквізицій), а потім НЕП, коли на сім років народ лишили у спокої, нарощуючи сили каральних органів для вирішального удару. Коли цей удар нарешті стався у 1929 році, більшовицька влада знову зрозуміла, що мирного переходу до повного рабства не відбудеться.
  І тоді вже знадобився масштабний голод. Роман Бжеський не змальовує сам Голодомор, для нього значно важливішим є показати логіку дій більшовиків, що призвела до нього: прагнення світового панування у вигляді комуністичної імперії – необхідність загарбницької війни – мілітаризація країни – прискорена індустріалізація – відсутність ресурсів, потреба в працівниках-рабах – тиск на народ і репресії – протидія народу – Голодомор. Для автора 1940-х років без володіння тими джерелами, якими володіємо сьогодні ми, було проривом зробити ті висновки, які сьогодні вважають очевидними.
  Роль «москвинів» – росіян у плануванні та безпосередній організації цих жахливих процесів сьогодні доведена, в тому числі і цифрами національного складу і каральних органів, і органів влади (в міжвоєнний період відсоток росіян сягав 40-95%). Те, що такі факти можна отримати сьогодні, завдячуємо тому, що вони є у відкритих джерелах (не спадало на думку нищити звіти про національний та кількісний склад комуністичної партії), багато їх з'являється і після відкриття архівів. Ми повинні підкреслити значну підтримку саме російським населенням окупаційної політики та політики геноциду. Ті приклади, про які ми дізнаємося вже сьогодні, такі як блокування групами НКВД виходу людей із сіл з українським населенням на Наддніпрянщині (внаслідок чого вони вимирали), хоча поряд були німецькі етнічні поселення, які не блокувались, говорять про щось інше, ніж прагнення здійснити комуністичну ідею.
  Окремо скажу про сьогоднішні твердження, що під час репресій страждали не тільки українці та інші поневолені народи, але і росіяни. Як уже говорилося, є досить велика доказова база того, що «москвини» мали значно кращі можливості жити і виживати, ніж народи імперії й у важкі часи, попри те, що класова боротьба велася скрізь. Але в той період, коли Гітлером і Сталіним ще не була розв'язана найстрашніша в історії людства війна, росіяни були насправді пануючою нацією в СССР з багатьма позитивними для себе наслідками. Роман Бжеський вважає, що якщо «на цьому страшенно терпить 90% народу, то під маскою комунізму ховає московська нація свої національні цілі… самі москвини цілком правильно уважають, що нація живе в віках і що щастя майбутніх поколінь варте в багато разів більше за щастя живучого покоління. Отже, тому москвини згоджуються «стягнути ремінь», згоджуються на терпіння свого селянства (яке і так було звикло до так званої общіни – чогось подібного до колгоспу), бо «грають велику гру» – хочуть стати панами світу й змусити обернуте в рабство людство землі працювати на себе». Українці не ставили собі завдання панувати на весь світ, їх робили гарматним м'ясом для чужих завдань.
  Автор написав «Білу книгу» насправді не для українців, хоча Україні відводиться достатньо багато місця, як найбільшій з поневолених в СССР націй. Інформація, що її опрацював Роман Бжеський, спрямована на народи західноєвропейських країн, але більше на їх уряди. Давши досить ґрунтовний аналіз способів, якими московська імперія поширювалася і закріплювалася до 1917 року, він застерігає від співпраці з червоною імперією і закликає до пильності, щоб не стати наступними загарбаними країнами.
  Попередження не спрацювало – велика кількість народів підпала під колоніальне управління комуністів після Другої світової війни. Великою мірою це сталося тому, що уряди цих країн не зрозуміли суті маніпулятивних технологій, якими володіли більшовики. Але також і тому, що великі держави світу – особливо США та Велика Британія, мали, як і до війни, свої геополітичні плани. Про це автор теж пише надзвичайно цікаво – дипломатія виконувала свої завдання, що підкоряються тільки її логіці. Великою мірою тому, що прямої протидії з боку великих держав не було, Гітлер і Сталін змогли розвивати і втілювати свої імперіалістичні плани, використовуючи економічні та геополітичні інтереси великих гравців на свою користь, призвівши до страшної кровопролитної війни в Європі. Про це ще не написано достатньо, і ця книга частково заповнює цю прогалину.
  І останнє. «Історія учить тільки те, що нічого не вчить». Щодо матеріалу, поданого у книзі Романа Бжеського, це стосується перш за все України. СССР зник, і на зміну йому – після кількох десятиліть становлення –  прийшла нова Російська імперія. З імперськими, звісно, прагненнями.
  Наші «слов'янські брати» – поляки, чехи, словаки, болгари та неслов'янські – естонці, латвійці і литовці після чергового «єднання в великій сім'ї народів» під керівництвом Москви, здається, зрозуміли уроки історії. Звільнившись у 1989 році від комуністичного колоніального гніту, вони вже не реагують на маніпуляційні заклики до «слов'янської єдності», що залунали з Москви. Глухі вони і до «захисту православ'я», оскільки переважно є католиками. Після «перемог» комуністичної економіки, що відкинула їхній розвиток на десятки років назад, не спрацює для них і заклик до «єднання пролетарів всіх країн», звідки б він не прозвучав. Ну, а відродження «Москви як третього Риму» ними ніколи не сприймалося, бо було відверто імперським і загарбницьким – саме тому московські імперіалісти ховали головне за маніпулятивним. Усі країни, що входили колись до «соціалістичного табору», розвивають дуже потужний і зростаючий товарообіг зі своїм колишнім гегемоном, але тримають двері закритими для ідеологічних впливів.
  В Україні ж усі чотири імперські ідеї діють, на жаль, одночасно. Когось захоплює ностальгія за міфами про перемоги «русского оружия» XVIII-XIX століть під час прагнення Москви стати третім Римом, комусь близьким є спільне православ'я, хтось рефлексує на «тисячолітню спільну історію слов'ян», а знедолені і розчаровані злодійськими діями олігархів робітники починають думати про «всесвітню пролетарську єдність». Є досить велика частина людей, які сприймають усі чотири маніпулятивні імперські ідеї в комплексі. Це і є «великий могучий Советский Союз», в ідеології якого поєдналося і прагнення до володіння усім світом (Третій Рим), і православно-слов'янська дружба народів, і робітничо-селянська спільнота у всьому світі. Переконання цих людей не можна віднести до неосвіченості, бо не була неосвіченою Європа, коли вірила в те, що Гітлер, а не Сталін готував і починав війну. Не їх провина, що Червона армія-визволителька «забувала» протягом сорока років залишити очищену від нацистів територію «вільним» начебто народам.
  Річ у тім, що маніпуляції свідомістю потребують серйозної протидії для того, щоб запобігти згубним наслідкам довготривалої колонізації народу. Здавалося б – інструментів для цього у України досить, тим паче, що сучасна інформаційна атака, що йде по всіх каналах – і ЗМІ, і культура, і Церква – стала сьогодні, на відміну від комуністичних часів, відкритою. Немає тої «єзуїтської» хитрості, що була характерна для дій більшовиків у закритій тоталітарній країні (гарна картинка на експорт і терор з мільйонами жертв усередині країни).
  Але історія не повторюється на 100%. Найімовірніше, в тому відкритому поданні одночасно чотирьох імперських ідей і є нова технологія, враховуючи, що активним і беззахисним споживачем її з зовнішніх країн залишилася тільки Україна (бо має спільний медіа-простір з Росією). Розвиток цієї доктрини ми побачимо дуже швидко, бо світ є надзвичайно динамічним і потребує швидких дій: і поміркований філософ Панарін, і дуже потужний імперський технолог Дугін, і багатозначний Павловський, і екзальтований Калашніков у своїх варіантах «русской идеи» говорять про причини необхідності приєднання України – це, головним чином, демографічна катастрофа на сході Росії. Її збираються виправляти українськими силами, але винятково в рамках імперської залежності України, з людьми в якості матеріалу.
  Зустрічаючи закритіший для вищезгаданих маніпуляцій інформаційний простір в Європі, Російська імперія вибудовує для тих народів відповідну їм «п'яту імперську ідею» в додаток до традиційного Третього Риму, що його споживає українець. Ця нова ідея пов'язана з енергетичним шантажем, який треба перекодувати в поняття євразійського простору, щоб зменшити спротив європейців.
  «Біла книга» Романа Бжеського – не зла і не агресивна навіть для московсько-імперськи мислячої людини – звісно ж, якщо читачеві хочеться отримати якусь інформацію додатково до тих міфів, якими він користується. Хоча наводиться досить жорстких фактів, та для сьогоднішнього читача, який знайомий із сучасною імперською літературою Росії, вони відкривають не так багато нового. Адже це 10-20 років тому ще потрібні були суперечки про те, чи СССР – російська імперія? Чи можна її вважати спадкоємицею московської імперії Романових? Р. Бжеському у 1943 році треба було написати цілу книгу на цю тему. А сьогодні на всі ці питання відповідь вже є у відкритих джерелах, часом вона надходить не від «філософствующіх» політологів, а з вершини російської влади. То в момент ухвалення нового гімну Росії навіть для багатьох росіян було дивним, чому треба для цього пристосовувати старий гімн СССР. Тепер ми починаємо розуміти, що якраз тоді тільки починався проект нової імперії – спадкоємиці радянського режиму. Змінивши нарешті маніпулятивні вигадки про великий інтернаціональний Радянський Союз на оспівування великої Росії, росіяни відчули полегшення в пошуках самих себе. Імперське знову виявилося природнішим.
  «Біла книга» Р.Бжеського не тільки подає нову інформацію, а й піднімає зі свідомості розрізнені та затуманені факти радянської дійсності, які ми отримували впродовж довгих років. Вони зненацька шикуються в один ланцюжок логічних побудов – і отримуємо новий ключ до розуміння історії.

Володимир Панченко,
Директор Інституту суспільних досліджень



Від Видавництва
(1948)

Тепер, більше ніж будь-коли, відчувається пекуча потреба в подібній праці, як ця, котру пропонуємо ласкавій увазі читачів.
Що ж управнює Видавництво до такої думки? У першу чергу, політичні події, яких ми є свідками, а зокрема діяльність «совєтських» дипломатів і аґентів поза межами СССР.
П. Вишинський не випадково призначений репрезентувати СССР на форумі Об'єднаних Націй, де він має виконувати знайому йому роль оскаржувача – цим разом тих, які поки що ще не стали підданими «найдемократичнішої» країни світу, – діячів Америки і Анґлії.
Він 23 жовтня 1947 р. від Об'єднаних Націй домагався заборони говорити і писати правду про відносини в СССР або про справжні наміри Москви, звучи це «воєнною пропаґандою».
Комуністи Італії під час розрухів у листопаді 1947 року демолювали редакції часописів, які відважилися писати проти московських аґентів, Москви і комуністів та висвітлювати їх діяльність. Тоді ж вони добились заборони всякої «монархічної» та «неофашистівської» пропаґанди під загорозою кари 20 років важкої в'язниці. Чи заборонена також пропаґанда на користь червоного тоталітарного устрою? Ні! Отже, це було тільки обмеження волі слова для тих, хто проти московської політики, це було роззброєння противника. Це і є часткова реалізація домагань Вишинського.
Вимога Вишинського нам зрозуміла.
Натомість, менш зрозумілим нам є те, які заховані пружини унеможливлювали під час війни та утруднюють тепер появу публікацій, що б'ють в самий центр проблеми, виявлюючи дійсну «ахіллесову п'яту» московського імперіалізму.
Промова того ж Вишинського з дня 23 жовтня 1947 року виявила:
1) повну непоінформованість дипломатів Заходу в тому, що діється в СССР, відомості про котрий вони опирають на «газетних качках» своїх часописів і дешевій пропаґанді;
2) випливаючу з того тенденцію замість атакувати напасника – боронитися викрутами, а це разом дало змогу Вишинському поставити їх в незручне становище, хоча, безумовно, Вишинський не мав рації.
Тому, здавалося б, усе промовляє за публікацію матеріалів, які розкривають справжні цілі «совєтської» політики, які вказують, хто, як і до чого хоче дійти, спекулюючи на непоінформованості Заходу щодо певних справ. Здавалося б, пора було поставитися поважно до небезпеки зі Сходу і не думати спинити її грізним жестом або ігноруванням.
Ми добре розуміємо, в чиєму інтересі лежало й лежить, щоб вороги Москви в пропаґандовій війні вимахували дерев'яною шаблею, але не розуміємо, як ця ціль осягається. Знаменним є, що вільно друкувати все американцям і англійцям, але дуже це важко робити тим, котрі краще за них знають «совєтські» відносини.
Ця книжка була закінчена в 1943 році. Вона викриває справжню істоту совєтського імперіалізму та з'ясовує ряд тактичних помилок, до котрих, між іншим, належить повторювання навмисно пущеної в обіг тою ж Москвою ідеї «слов'янського блоку».
Пропонована книжка має не менше документального матеріалу від «Білих книг», що їх публікували різні уряди, причому проблеми, на які вона дає відповідь, не є для майбутнього народів Землі менш важливими.
Думки, висловлені автором, робили цілком неможливою її появу тоді, коли вона була написана.
Ця книжка повинна опинитися на столі у кожного політика, але, на жаль, Видавництво могло видати лише невелику кількість примірників, що вже у своїй більшості є замовлені. В майбутньому Видавництво сподівається, що зможе видати нове видання, яке матиме, між іншим, усі чужі цитати в українському перекладі.
Нарешті ця праця набирає більшої цікавості на тлі помилкових коментарів світової преси до опублікованих міністерством закордонних  справ Сполучених Штатів матеріалів про стосунки уряду Сталіна з урядом Гітлера. Ці коментарі були корисні для Москви, тому що представляють Москву пасивним чинником, «жертвою Берліна», а тим інспірують ідею трактувати і тепер усі політично-воєнні приготування Москви тільки як «бажання забезпечити себе від нападу», тим присипляючи нашу чуйність.



І
Не самою зброєю творяться імперії

Славнозвісний німецький військовий теоретик генерал Клаузевіц свого часу ствердив, що всяка війна є лише продовженням мирної політики – тільки іншими методами.
Це треба розуміти не лише так, що причини і цілі війни вже криються в мирній політиці, котра стремить як до забезпечення інтересів даної держави, так і до здійснення мрій і бажань керівників її проводу.
Це слід розуміти також і так, що успіх війни або її неуспіх залежить від цілості приготувань, проведених за мирного часу, і то не лише приготувань у сфері матеріальній, але і в сфері «духу». Хто не доцінює того приготування ворога і хто весь час не звертає на цю ділянку пильної уваги, той, в найліпшому випадку, платить за це життям своїх вояків. Мало не на 50% перемога залежить від уміння ослабити ворогів, роз'єднавши їх, знайшовши собі серед них прихильників. Роз'єднати ворогів далеко не завжди вдається навіть найспритнішій дипломатії, бо вона здебільшого все ж має справу з більш чи менш досвідченими політиками. Знайти ж прихильників у таборі ворога завжди багато легше, бо таким прихильником може бути якась упосліджена чи невдоволена частина громадян воюючої держави, політично досить слабо вишколена або і цілком неграмотна.
Творці імперій, як ми знаємо з історії, не нехтуючи, звичайно, всіх воєнних приготувань, не нехтуючи дипломатичних заходів, звертали увагу і на цей бік справи.
І так було навіть у дуже давні часи. Безперечно, дуже багатьом відомий творець Перської імперії, завойовник і полководець – Камбіз, що 529-522 рр. до Христа вславився блискуче проведеним походом з метою завойовування Єгипту. Всі знають, що Камбіз мав на ті часи величезну і добре вимуштрувану армію, що як своєю кількістю, так і відвагою рішила про перемогу над єгиптянами, однак мало хто знає, що удержуватися стільки часу в Єгипті Камбіз міг не тільки завдяки збройній силі.
Він прибрав сам після перемоги єгипетське ім'я, оголосив себе фараоном Єгипту і на власні кошти відбудував поруйновані під час війни єгипетські храми!
У IV віці до Христа китайська династія Тсін підбила ряд китайських і монгольських племен і створила Китайську імперію, але це їй вдалося у першій мірі тому, що китайські війська несли тим народам ідеал, кажучи по-сучасному, «правової держави», а, крім того, проводили всюди широко закроєну в інтересах селянства земельну реформу.
Знаємо, що був час розцвіту Атен, котрі фактично створили старогрецьку державну організацію, в якій вели перед і яка була настільки сильна, що могла мірятися зі світовою перською державою. Для того в 477 р. до Христа висунули атенські політики ідею «морського союзу» всіх незалежних грецьких портових міст-держав, скерованого проти варварів, а в першу чергу – проти персів. У створенні цього союзу збройна сила майже не відігравала ролі – вистачало самої атракційної привабливої ідеї.
Сталий конкурент Атен – Спарта за панування Лізандра спробувала опанувати Грецію лише голою силою. Як знаємо, панування Спарти було смішно короткотривале, забрало багато жертв та й без допомоги Персії взагалі було б неможливе.
Класичним, однак, прикладом «творення імперій» є приклад Олександра Македонського, і тому ми над ним трохи довше спинимося.
Підвалини Македонської імперії заклав ще батько Олександра Македонського, який був у цьому відношенні учителем сина. Він послуговувався ідеєю не в меншій мірі, ніж збройною силою. Опанував він Грецію, висунувши популярну в Греції ідею боротьби проти Персії, ідею ширення в Азії грецької культури і втілив її в звичну для греків форму «геленського військового союзу».
Це так діяло на греків, що жодні «філіппіки» Демостена не могли тут нічого порадити!
Олександр Македонський, рушаючи в похід, блискуче підготував до нього своє військо, приймав під увагу і вивчав усе, починаючи зі шляхів ворожої держави та кінчаючи побутом і господарчими умовами життя (наприклад, у Персії), але першорядне значення надавав добору і проведенню у життя ідей, які йому з'єднували прихильників у таборі ворога.
Похід проти Персії починає Олександр Македонський під гаслом боротьби за опанування варварського Сходу грецькою культурою. Свою пошану до цієї ідеї маніфестує він на початку походу зложенням у Трої вінків на могилі Ахілла.
Практичні наслідки були величезні – у Малій Азії ставили опір лише перські залоги, грецькі ж міста ставилися прихильно. Коли б Олександр повів справу інакше, його могли б трактувати у Малій Азії як завойовника Греції, на яку він щойно відбув воєнну відправу, і у зв'язку з тим міг би він мати спільний фронт проти себе як персів, так і підлеглих їм міст Малої Азії.
Коли прийшло до зустрічі з армією перського короля Дарія, в якій було більше третини греків, самозрозуміло, що все вище сказане мало теж неабияке значення.
Приймаючи під увагу політичний момент, Олександр Македонський по блискучій перемозі над перським королем не переслідує його (як би він зробив, коли б давав першенство військовим міркуванням), а рушив визволяти (і, очевидно, завойовувати) Єгипет з-під влади персів, знаючи, що єгиптяни персів ненавидять. Це йому набагато улегшило остаточну перемогу над Персією.
Але того мало! Олександр хоче підкреслити, що він справді є визволителем Єгипту, і для того він:
1) не оглядаючись на невдоволення греків, складає жертву єгипетському богу Апісу;
2) їздить на прощу у пустелю до славної єгипетської святині і там отримує від жерців титул «Амонового сина»; і
3) адміністрацію Єгипту лишає він у руках тубільних урядовців, обмежившись лише до додання грецького контролю.
Це не значить, що він не забезпечив собі користей від завоювання у формі прибутків або не закріпив його, розмістивши невеликі залоги, котрих при такій політиці було аж забагато, але при іншій – було б рішуче замало.
Упорядкувавши так там справи, рушив він на Персію, але спочатку прямує до Вавилону, мешканці якого не забули, що то перси знищили їхню державу. Здобувши Вавилон, він є настільки мудрий, що не лише прилюдно, не оглядаючись на наївних власних, македонських, «імперіалістів», приносить жертву вавилонським богам, але й відбудовує своїм коштом поруйновані колись персами святині.
Перемігши після того остаточно персів, Олександр Македонський, котрий перед тим весь час не лише боровся з персами, але й підтримував до них зненависть, що йому допомогла їх перемогти, тепер для творення імперії, на частину якої складається і Персія, того не потребує. Хоча Олександр Македонський не сказав того, що було пізніше не ним, а кимось іншим сказано, але, очевидячки, він те розумів, а саме: що «на багнетах можна поставити трон, але не можна на ньому всидіти».
Тому Олександр Македонський висуває ідею «греко-перської єдності», одружується з персіянкою, а одночасно одружує в той самий день 10 тисяч своїх вояків з місцевими жінками. Починає сам з'являтися перед народом у спеціальному одязі, що є синтезом одягу перського з грецьким, притягає до керування державою ряд персів і з персів формує на македонський зразок військові відділи. Тільки цим умінням підбити серця можна пояснити те, що під час походу в Індію він не лише переміг одного з наймогутніших володарів (Пороса), але й знайшов у ньому після перемоги найвірнішого приятеля. Не будучи пророком, можна сказати, що було б з військом Олександра Македонського десь на східних межах Персії, далеко не лише від баз постачання, але й від своєї землі, так далеко (за тих засобів масової комунікації), як далеко були б тепер війська якоїсь Аргентини в центральному Тибеті!
Коли б Олександр Македонський замість імперіалізму великого стилю і розуміння, яке має значення «підбивання сердець», виявив дрібничкову захланність і примітивне розуміння панування, як «права кулака» і голої сили – його війська ніколи б не бачили батьківщини, їх знищили б у далеких пустельних землях тубільні народи, що всі як один виступили б проти нього. Така ж політика Олександра Македонського поклала такі тривалі підвалини під імперію, що по його передчасній смерті, коли б не незгода між його полководцями і повний брак гідного наступника, – та імперія проіснувала б  віки.
Це не значить, що македонці не були у ній пануючою нацією, це не значить, що по довшому часі перси не відчули б болюче втрати своєї незалежності, лише це значить, що вони б її відчули для себе запізно!
Уже за Олександра Македонського його вояки здобули собі безліч золота, а сам Олександр, що починав похід з дуже скромними засобами, тепер мав до розпорядимості дуже великі суми.
Безперечно, відбудовані Олександром «власним коштом» святині відбудовувались не за македонське золото, але власне його заслугою й доказом політичного розуму було, що він вмів частину здобутого золота витратити так, щоб зробити ним для зміцнення своєї влади не менше, ніж зброєю. Він розумів, що можна панувати і від підвладного одержати більше для себе користі, змусити його до більших зусиль, послуговуючись чимось іншим, крім самої зброї, а тим більше ніколи не звертаючись до шиканування.
В інтересі знову ж поневолених ним народів, безперечно, було б шиканування, керування самою силою, бо лише тоді все населення поневоленої країни, до найбільш упосліджених, орієнтувалося б відразу у справжніх намірах завойовників і відразу, не давши їм закріпитися, мобілізувало б усіх довкола.
Безперечно, що і славна в історії Римська імперія будувалася не інакше!
На самих початках місто Рим, щоб підбити собі Італію, покористувалося ідеєю «італійського союзу», в якому підбиті міста одержували ряд прав.
Для перемоги над карфагенянами широко послуговувався Рим ідеєю визволення з-під гніту Карфагену «римських союзників». Перемігши Філіпа V Македонського, римляни лишили незалежність і самій Македонії, і дрібним державам, що були під владою Македонії.
Ще Ганнібал, завзятий ворог римського імперіалізму, сказав: «Могутність Риму полягає не в його воєнній силі, а в умінні роз'єднувати ворогів».
Знаємо, що Юлій Цезар підбив для Риму Галлію, висунувши ідею організації галльського союзу незалежних народів для оборони Галлії, а цей союз зробив його своїм провідником і оголосив захисником права.
Середні віки і нові дали б не менше прикладів, котрі були б хіба більше скомпліковані. Щоб ствердити це, нагадаємо хіба один загальновідомий факт, а саме: що в той момент, коли Наполеон готувався підбивати Європу, захоплений не так його військовим генієм, як тими ідеями, що ними Наполеон робив не менше, ніж зброєю для своєї перемоги, Людвіґ ван Бетговен присвятив йому свою «Героїчну симфонію».
Коли б Наполеон І вмів не лише з'єднувати собі прихильників у рядах своїх ворогів, але й значно довше маскувати після перемоги справжні остаточні цілі французького імперіалізму, безперечно, його блискучі воєнні перемоги дали б цілком інші наслідки.
Все це ми мусили нагадати лише тому, що, як видно з історії, хоча безліч разів завойовники і творці імперій приходили в масках визволителів – ніколи не бракувало наївних, котрі дали б себе зловити на гарні слова, обіцянки і жести. Майже завжди в парі з цим можемо помітити у тих, хто є об'єктом імперіалістичних планів, нерозуміння тих планів і недооцінювання значення як тих планів, так і спроможностей їхніх виконавців.
Очевидно, те недооцінювання і нерозуміння дуже корисне для імперіалістів, вони завжди воліють передчасно не розкривати своїх карт.
Справжні державні мужі, мудрі політики всіх країн, безперечно, все те знають і вміють у тому орієнтуватися, бо ж це «граматика політики», знає те все багато і неполітиків.
Отже, чому ж ми таки мусили те все ще раз повторювати, ілюструючи підставові істини стількома прикладами?
Тому ми те все повторювали, щоб з'ясувати краще, що політика гітлерівської Німеччини значно менш небезпечна для поневолених народів, а тим більше для щойно подоланих, ніж та політика, яка застосовує методи Олександра Македонського чи інших «творців імперій». Політика Гітлера – це не політика людини, здібної створити імперію!
З ідеологією: «Ми пануючий народ, який повинен винищувати або повертати в рабів усі інші народи, і це маємо підкреслювати на кожному кроці, навіть у трамваях і потягах», – можна тільки змобілізувати подолану націю, розпекти до червоного її націоналізм. Отже, можна ще від біди, кинувшись до одного із сусідів за мовчазної згоди інших народів, заокруглити свою територію. Одначе не можна з такими ідеями, визнаваними одверто, навіть думати створити світову імперію! Така «капральська» прямолінійність в політиці є чимось більшим за наївність і може призвести тільки до повної поразки підофіцера, що наважився керувати державою і творити імперію без політичного підготування. Значно більш небезпечною є політика того, хто хоче нас ковтнути іншими методами.
Треба пам'ятати: замаскований ворог є завжди найбільш небезпечним ворогом.
Лише тоді наш ворог не може застосувати до нас такої, як Олександр Македонський, політики, коли ми будемо оцінювати кожен його крок, саме приймаючи під увагу те, що він таки навчився дечого з досвіду своїх попередників, таки використовує ту лекцію історії.
На дуже великий наш жаль, було надто багато європейців, котрі, придивляючись до того, що діється у совєтів, забували приймати під увагу, що червона Москва не тільки знає так, як і ми, те, що перед тим казали, але застосовує це в житті.
У нас же навіть ті, хто розуміє вагу «небезпеки зі Сходу», мали нахил скоріше підозрілим оком поглядати на совєтське летунство, на вишкіл танкістів і кількість танків, ніж з належною увагою приглядатися до так званої внутрішньої політики (яка пояснює і політику закордонну) червоної Москви в освітленні совєтських чи просовєтських джерел, так і до того, якою вона є в дійсності, та робити належні висновки як з тих розбіжностей політики «на експорт» і справжньої, так і з надмірного числа (два мільйони) вишколюваних парашутистів.
Коли б ми приглядалися так, як слід, то мусили б ствердити, що вже майже два десятки років (а може й дещо більше) большевицькі політики використовують досвід віків не лише у захопленій ними імперії царів, але також і для підготовлення шляху до панування над світом. Вони більше, може, ніж треба, надають значення саме політичній акції та її ролі під час війни.
Ми були свідками, як працювали вони завзято за допомогою так званих народних фронтів над психічною демобілізацією свого ворога (а «ворогом» для них є увесь світ). Вони ослабили Францію, щоб спокусити німців почати війну, яку не могли перед тим викликати у Женеві, з тою ж метою, зрештою, підписали вони союзну угоду з тими ж німцями.
Ми все те бачили, а проте не спромоглися на рівносильну протиакцію протягом майже чверті віку, зайняті своїми справами, а справами Сходу Європи цікавлячись лише принагідно. З метою підбиття підсумків світу московський сфінкс пускав і пускає у світ ряд блискучих на око ідей, які в сумі творять поза межами реального європейського життя в уяві європейця якийсь міраж, якусь фатаморгану, котра перестане впливати цілком або викликатиме лише сміх щойно тоді, коли всякий бачитиме, чим є ті шахрайські штучки, що ними твориться ілюзію. Бажаючи паралізувати совєтський політичний наступ, ведений пару десятків років (або його наслідки), мусимо в першу чергу бачити самі і показати іншим, що нам демонструють не дійсність, що маємо справу лише з міражем, мусимо показати, що криється за лаштунками совєтської феєрії, і то показати на основі не наших міркувань, але їхніх оригінальних матеріалів.
Сучасна Європа (і то не вся) несподівано для себе переконалася не лише в тому, що СССР не розлетівся від першого удару, але й що він має всупереч безконечним миролюбним декламаціям імперіалістичні плани.
Проте мусимо так само відверто признати, що й тепер є на Заході люди, котрі не лише вважають твердження про совєтський імперіалізм, як і про від'ємні прикмети совєтського режиму, перебільшеними в цілях антисовєтської пропаґанди, та й взагалі поважно думають про якісь «зміни», про «еволюцію комунізму», про можливість трактувати СССР як кожну європейську державу, що, зрештою, має «добре організовану і численну армію».
Навіть політики схильні переоцінювати силу совєтської зброї, цілком нехтуючи значення тої зброї, котра далеко небезпечніша за совєтські танки і котрою вони розчищають собі шлях, – вони забувають, що тільки політичною зброєю можна боротися проти політичної зброї Москви і так спинити її натиск.
Адже ж коли б Азія знала, що їй може принести Олександр Македонський (якби довше жив або мав талановитого наступника) – вся б стала як один муж, і він би десь загинув біля Євфрату! Так само і тепер, коли б народи Європи та народи західної півкулі добре розуміли і знали те все, що ми далі говоритимемо, не філософствували б, а кинули б усі свої сили проти Сходу, в першу чергу озброїлися б ідеєю, яка могла б забезпечити від того, що звідти насувається.
Більше того: коли б то все було докладно відоме, не давали б необережно Англія і Америка стільки танків та літаків до диспозиції своїм сьогодні тайним, а завтра явним ворогам.
Задля того, щоб ніхто не думав, немов подаване нами далі є якоюсь пропаґандовою вигадкою чи просто суб'єктивним освітленням дрібних фактів життя, ми порушуємо тут лише справи, котрі разом відіграють велику роль, і то виключно на підставі совєтських урядових даних.

ІІ
Від імперіалізму царського до імперіалізму червоної Москви

Нас часто штовхають антибольшевицькі елементи, а в першу чергу московські еміґранти, до цілком неправильної оцінки московського большевизму, що випливає з неправильного його розуміння. Під впливом тих чинників ми починаємо надто схематично розуміти большевизм, він став у нашій уяві однобокою, майже одірваною від ґрунту схемою, і це веде до того, що життя приносить усе нові «несподіванки», котрих не було б, коли б ми розуміли докладно істоту тих процесів на Сході Європи і частково в Азії, яких ми є свідками.
Ми мусимо пам'ятати, що московські еміґранти є дітьми, частиною тої самої «Росії», а тому вони вразливі лише на певні сторони большевицької дійсності, саме ті, котрими вона різниться від їхнього внутрішнього світу, від звичного для них (або вимріяного) укладу внутрішньодержавних відносин. З усім іншим, а в першу чергу з закордонною політикою, вони майже солідаризуються, зрештою, майже все поза справами режиму їх не разить.
Ми повинні пам'ятати, що й царська «Росія», стисло кажучи, не належала до Європи, і царська «Росія» почувала всю Європу (незалежно від націй та держав) чимось одним цілим, «окремим, чужим світом».
Один з найбільших московських критиків і то так званих «западніков» (прихильників Заходу) В. Бєлінський написав: «В гєографічєском атнашеніі ана (Росія) всєгда била дєржавой європєйской, но аднаво гєографічєскаво палажєнія мало для європєізаціі страни», – а відомий московський письменник Данилевський доповнив: «Прінадлєжит лі Расія к Європє? – К сажалєнію ілі к удовольствію, к щастію ілі к нєщастію – нєт, нє прінадлєжит».
Нагадуємо це все лише тому, щоб з'ясувати, чому ми повинні антибольшевицькі інформації московської еміґрації вважати лише сирим, необробленим, дуже неповним і тенденційним матеріалом для пізнання істоти політики червоної Москви, яким треба дуже обережно користуватися.
Треба весь час мати на увазі, що закордонна політика так званих большевиків (поширення імперії) не лише не зустрічає спротиву московської еміґрації, але вона її похваляє! Нам ні на хвилину не вільно забувати, що московські еміґранти палко, всім серцем бажають не лише упадку большевицького режиму, але в першу чергу повстання не менш могутньої «нової Росії», а ми, ми бажаємо забезпечення вільного розвитку європейських народів, цілого окциденту та окцидентальної культури. А ці дві мети далеко не збігаються одна з одною.
Тому нашим завданням є більш повно, більш вичерпно і більш всебічно з'ясувати істоту і цілі політики червоної Москви. Це є можливе лише тоді, коли ми будемо по можливості опирати свої твердження на оригінальних московських документах, котрі будемо розглядати не з московського становища, не через московські окуляри.
У першу чергу, неправильним було б уважати, що большевизм московський – це якийсь «deus ex machina», що його політика не мала і не має нічого спільного з політикою його попередників.
Мусимо з притиском зазначити, що було б цілком протиприродним, коли б справді у жовтні 1917 р. все минуле московське одного дня вмерло, і почалося щось, що не має ніякого органічного зв'язку, не має нічого з ним спільного. Для цього мусив би прийти не лише новий режим, але й цілком інший народ іншої раси та зайняти місце попереднього.
Тому можемо лише говорити про те нове, як про нове, що принесли большевики в додаток до спадщини попередників, спадщини, котра є також для широкого загалу невідомою і котра може не цікавити московських еміґрантів, що її знають, з неї виросли, але не нашого широкого читача – немосквина, який її не знає.
Щоб належно оцінити знову ж, що нового внесли в імперіалістичну політику Москви большевики, а також ту небезпеку, яка випливає з її тяглості, слід сказати, хоча б кілька слів про імперіалізм царської Москви. Без того ми все добачатимемо «еволюцію» большевизму там, де її немає.
Колишня ворохобна провінція руської держави київських князів, держави етнічно-української, а економічно пов'язаної з Чорним морем, з чужим цій державі слов'яно-фінським населенням, пов'язана майже всіма своїми інтересами з Азією (через Волгу), що їй не лише улегшило перебування більше 200 літ в ролі провінції Золотої Орди, але й заохочувало до повної лояльності до неї, – лише по розпаді татарської держави нарешті цілком усамостійнилася. Розпад Золотої Орди йшов поволі, отже, і тому поволі наступало унезалежнення цієї, вже татарської, провінції, котре оформилося тільки щойно за царя Івана ІІІ.
Звичайно, щойно здобувши суверенність, народи хворіють на щось подібне до так званого лібертінажу, все мають нахил до небувалого імперіалізму. Так було і з Московщиною. Згадуваний князь Іван ІІІ дуже швидко не лише приєднує до Московщини майже всі московські землі, але й відвойовує у Литви землі північноукраїнські та Новгород – колишню українську провінцію на шляху «із варяг у греки». До того ж він одружується з небогою останнього візантійського імператора Софією Палеолог, що разом з усіма попередніми успіхами викликає в московських політичних колах справжній заворот голови, і тоді виникає в Москві теорія, згідно з котрою «Москва – трєтій Рім, а чєтвьортому нє бивать».
Так по упадку «другого Риму» (Візантії) Москва починає себе вважати її спадкоємницею і центром православного (грецького) християнського світу.
Але за тих часів це лише нереальна, абстрактна теорія, котра скріпила московську зарозумілість і сприяла замкнутості та ворожому наставленню до «єретицького Заходу».
Наступникові Івана ІІІ – Василю ІІІ довелося ще закінчувати об'єднання московських земель, а його синові, Іванові IV Лютому, довелося в першу чергу зайнятися фактичною відбудовою золотоординської держави, завойовуючи і об'єднуючи своєю владою спочатку (1552 р.). Казанське царство, а потому (1558 р.) Астраханське. Тоді ж прийняв офіційно князь Іван IV титул «царя».
Року 1569 Іван IV нищить дощенту Новгород, вирізуючи кілька тисяч його населення, а 15.000 не винищених новгородців виселяє до Московщини, Новгород же заселяє москалями. У 1563 р. намагається Іван IV опанувати побережжя Балтики, та ця перша спроба кінчається повною невдачею.
Таким чином, уже за Івана IV не лише сформульовано, а спробувано реалізувати московські претензії до володіння берегами Балтики. Поруч із тим, повторювано далі твердження, начебто Москва є спадкоємницею Візантії, але практично це – як за Івана IV, так і за найближчих його наступників – виявлялося лише в «підпомаганні» (грошовому) східних патріархів, які навіть деколи відвідували Москву. Але важливо, що ці дві основні напрямні московської політики на Заході вже були окреслені. Тоді ж почато опановувати Сибір (за посередництва Єрмака і козаків).
Енерґійна протиакція західних і південних сусідів загальмувала на самому початку спроби здійснення московських планів на Заході, але по ряді важких поразок усе ж за Олексія Михайловича нещасливий для України збіг обставин дав нагоду кремлівському уряду спробувати використати Переяславську умову з метою поневолення України і створення плацдарму проти Заходу. Під цим оглядом «Переяслав» треба вважати фатальним не лише для України, але й для цілої Європи як вихідний пункт для пізніших виявів московського імперіалізму. Однак Західна Європа не усвідомила такого значення цієї події тому, що завзята боротьба українців, котра не припинялася аж до московської перемоги під Полтавою, значно відтягла момент наступу на решту Європи. І щойно по опануванні, хоча б частковому, України, могла Московщина, використовуючи її ресурси, осягнути за Петра І те, чого не міг доконати Іван IV – вона здобуває береги Балтики та перемогою під Полтавою відкриває собі шлях до берегів Чорного моря. Це – не збіг обставин, а доказ правдивості нашого твердження.
Після цього на порядку денному стає практична реалізація висловленої за Івана ІІІ ідеї «Москва – третій Рим». У цій ідеї криються властиво дві ідеї, вужча і ширша:
1) розуміння Москви як центру східноправославної імперії, що обіймає всі землі, котрі належали до Візантії;
2) Москви – світової імперії, що не має собі у світі конкурентів, бо охоплює весь світ (це друге розуміння довго лишалося тільки божевільною мрією гарячих голів).
Для полегшення здійснення цієї ідеї все частіше починає московський уряд виступати у ролі «оборонця православ’я», використовуючи недооцінювання московських можливостей і несвідомість щодо його справжніх намірів європейських держав.
Так, Катерина ІІ здобуває Крим, виступивши начебто в оборону його від Туреччини і для стримання мусульманського натиску. Звичайно, це все було скероване до реалізації планів з часів Івана ІІІ, які цілком поважно розглядала Катерина ІІ і навіть проектувала перед турецько-російською війною, здобувши Царгород, відбудувати грецьку імперію, якої паном мав бути її онук – Костянтин.
Правда, прийнятий Петром І титул імператора визнається всією Європою щойно в 1762 році, а плани щодо Царгороду Катерини ІІ завдяки спротиву європейських держав так і залишилися досі планами. Та її наступники, очевидно, їх не забувають і поступово розширюють імперію москвинів на південь і на захід. За Павла Москва приєднує до себе Грузію, яку вона здобуває легко, послуговуючись знову ідеєю «оборони християнської східноправославної Грузії перед магометанами».
За Александра виступає Московщина як «визволитель» Фінляндії, ґарантує їй автономію і загарбує її, а також, «обороняючи православних», приєднує Бессарабію. На Віденському конгресі Александр І добивається визнання загарбаної московськими військами Польщі. За Миколи І здобула Москва Кавказ (обороняючи... цивілізацію!).
Ще до війни 1828 р. Москва як зброєю в своїй імперіалістичній політиці послуговується здебільшого ідеєю оборони християнства, оборони православ’я, думаючи так полегшити собі здобуття Царгороду. Щоправда, для здійснення тої ж мети один раз вона спробувала також виступити в обороні «законного султана» проти ворохобного пана («все одно проти кого і що «боронити», аби досягти мети!» – це девіз усіх імперіалістів), але це уможливило їй лише короткотривалу висадку військ у Царгороді.
Та в міру поширення в Європі демократично-ліберальних ідей, а також загального збайдужіння до питання віри, ідея «оборони православ’я» тратила чим раз більше свою притягаючу силу, і тому перед московсько-турецькою війною 1877 р. вже була висунена ідея інша, що відповідала тодішнім настроям, «духу часу», – ідея «визволення слов'ян».
Так фінно-слов'яно-татарська мішанина (80% неслов'янської крові), над котрою панувала неслов'янська (німецька) династія, виступила перед світом як «центр світового слов'янства», як слов'янська держава «визволителька слов'ян».
Від цього моменту аж до 1917 р. послуговувалась Москва цією ідеєю для здобуття собі спільників серед південних держав, що загороджували їй шлях до Царгороду та Середземного моря.
Очевидно, що ідею цю ширено серед слов'ян за допомогою субсидій, купленої преси і, звичайно, замовчування того, що діялося в самій державі царів.
Слов'янські народи не мали жодної уяви про те, який гніт терплять під владою Москви справжні слов'яни: українці, поляки, білоруси – та й взагалі не підозрювали, що вони були лише щаблями на драбині до Царгороду і Дарданелл!
Не допоміг і приклад «звільненої» Болгарії, яку пробували москвини підпорядкувати собі, що, однак, їм не вдалося (по десяти літах довелося всім московським старшинам забратися з Болгарії, а дипломатичні зносини її с Москвою були перервані на багато років).
Що це не могло мати витверезуючого впливу на слов'янські народи, котрі не знали ще російської опіки, а відчували дужий натиск ґерманської раси, не повинно нікого дивувати, коли ми приймемо під увагу, що вже у 1711 році московський посол у Франції – Волков підплачував редакторів преси, а пізніше не одна газета одержала від царського уряду субсидії.
Так, аж до самого кінця 1917 р. царська Москва, котра хотіла за всяку ціну здобути Царгород і Дарданелли, послуговувалася «слов'янською ідеєю» як зброєю, не нехтуючи і «православною ідеєю».
Але були політики московські, що навіть досить чітко висловлювали свої цілі.
Ось, наприклад, що писали вже демократичні московські політики по революції 1917 р. в часописі «Рускія Вєдомості» ч. 58, з дня 23 березня:
«Ми, росіяни, претендуємо на володіння Константинополем і протоками. Володіння Царгородом завжди вважалося одвічним національним завдання Росії». При цьому Мілюков, звичайно, урочисто запевняв, що це «не є жодним зазіханням на національні права Туреччини і ніхто не має права закинути нам загарбницькі цілі».
Безумовно, цілком йому в тон попадали урочисті заяви уряду Керенського, в якому досить було московських соціалістів, які запевняли: «Мета Росії – не панування над іншими народами, не відбирання від них їхнього національного добра» («К народам всєго міра», «Ізвєстія пєтрогр. совєта салд. і рабоч. депутатов», ч. 15, 1917 р.).
Як бачимо, той московський уряд, котрий не згоджувався на визнання за підлеглими Москві народами навіть автономії, котрий, безумовно, і в Царгороді обмосковлював би народ, так, як у Грузії чи на Кавказі, так, як і теперішній совєтський уряд, запевняє, що він у нікого «не відбирає їхнього національного добра», що він «не стремить до поневолення інших народів»!
Так ідея з часів Івана ІІІ, енерґійно підтримувана за Катерини ІІ і Миколи І, зберігає свою актуальність і тоді, коли владу в державі перебрав «сам московський народ». Мінялися часи, мінялися обставини – мінялося умотивування («спадщина візантійських імператорів», «оборона православ’я», «оборона слов'янства», «одвічне національне завдання», з непозбавленим гумору додатком, що це «не є жодним зазіханням на права Туреччини»), але не міняється основне: стремління московської нації поширити імперію!
Завданням кожного нового оформлення було не лишень приспати чуйність народів світу, не лише дати потрібний «декорум», але й заховати справжні мотиви, котрі виявляли тяглість імперіалістичних стремлінь Московщини, а тим самим знайти прихильників у таборі ворога.
За царя Миколи ІІ, два роки перед війною, ми могли знайти дещо інакше висловлене те саме домагання в поважному часописі «Промишлєнность і тарговля» (за грудень 1912 р.), а саме:
«Країна не може жити під постійною загрозою, що «ключ від вхідних дверей» до нашого житла, випавши зі слабих турецьких рук, опинитися може в чужих руках».
З наведеного видно, що участь Московщини у війні 1914 р. була лише для наївних людей наслідком німецької політики, у дійсності ж Московщина з нетерпінням чекала будь-якої війни в Європі, щоб спробувати здійснити мрії Івана ІІІ та його наступників.
Щоб полегшити завдання, яке покладалося на московську збройну силу за Першої світової війни, знову висунуто «слов'янську ідею», справу представлено так, начебто Московщина виступає лише як «шляхетний оборонець загроженої Сербії».
Безперечно, у цьому випадку, як видно з плакатів, що їх несли маніфестанти у день оголошення війни на «Палацевому» майдані в Петербурзі («Пабєда Расіі і Славянства», «Свабода Карпатской Русі»), московські імперіалісти розраховували на підтримку карпатських українців, українців галицьких, чехів, словаків, хорватів і т. д., котрих мали надію «ущасливити» згодом московським підданством.
З цією метою вже багато років велася праця московськими аґентами серед тих слов'янських народів.
Тодішні союзники Московської держави оголосили війну 1914 р. «священною війною за визволення слабих народів».
Московські й антантські дипломати будували свою політику на тому, що не знали, як слов'янські народи, так і інші народи світу – національної політики, яку в дійсності вела Москва у відношенні до поневолених народів.
Мало хто знав, що нечуваний національний гніт був від віків основою московської політики у відношенні до всіх підбитих народів, у тому числі і до слов'ян. Ще у 1738-1755 рр. казанський єпископ Лука зруйнував 418 мечетей із загального числа 536, що існували в межах його єпископства. Він же силоміць відбирав мусульманських дітей і давав їх у церковно-приходські школи. Тільки з метою русифікації засновано було і казанський університет, і казанську духовну академію.
У законі, виданому 31 березня 1906 р. графом Ігнатієм Толстим, міністром освіти, говорилося, що треба за допомогою науки «посилити в інородців любов до спільної батьківщини» і з цією метою впроваджено в усіх школах для «інородців» обов'язкове навчання російської мови («Свод Законов», Москва, 1906 р, стор. 155).
Як бачимо, і «священна війна», і «любов до спільної батьківщини», і «обов'язковість московської мови», що так завзято проводяться большевиками, не є нічим новим у цьому відношенні, вони з подивогідною неоригінальністю повторюють своїх попередників.
До цього слід додати, що світ не знав про відсоткове відношення пануючої в московській імперії нації до решти населення, а воно було таке: москвини перед 1914 р. складали лише 43,3 % всього населення.
Програма найбільш реакційної організації царської Москви «Союза Рускаво Народа» говорить зрештою прямо: «Вєлікому рускому народові, збирачеві землі рускої, що створив велику й могутню державу, належить першенство в державному житті». «Безліч інородців, які живуть в нашій державі, повинні вважати за честь і благо належати до складу Російської імперії».
А щоб ті народи мали до того досить підстав, «дбали», звичайно, і складачі програм, і влада. Ціла московська історія дає безліч прикладів.
Ось генерал Єрмолов так пише про «покарання чеченців»: «З боку ворога всіх, хто був зі зброєю в руках, знищено, жінок і дітей взято в полон до сто сорока... далеко більше число оних вирізано було, або в домах загинуло від дії артилерії і пожеж». Без сумніву, чеченці після цього мали за що любити «спільну батьківщину» та мали досить причин «уважати за честь» до неї належати!
Так було з чеченцями, так було з українцями, так було з фінляндцями, так з поляками, так з узбеками і т.д., і т. д.
Очевидно, ми побачимо пізніше, що під цим оглядом червона влада лишилася на тих самих позиціях, на яких стояли так звані російські чорносотенці: московський народ урядово оголошено «пєрвим срєді равних», «вєдущім», «керуючим». «Інородцям» сказано, що вони належать до «одного різнонаціонального совєтського народу», який повинен «пишатися громадянством СССР і захищати спільну батьківщину всіх трудящих Совєтського Союзу». Це немов відписали зі щойно цитованих тверджень «Союза Рускаво Народа»!
Чи ж і нездійснені в Першій світовій війні цілі московського імперіалізму також поставив собі за завдання здійснити московський совєтський уряд? – Так. Хоча щодо цих цілей і щодо методів осягнення, то пороблені і деякі зміни, на котрі вплинули інші обставини, що вимагали зміни деяких методів московської політики, однак усі ці зміни вели тільки до поширення і поглиблення остаточних цілей московського імперіалізму.
У першу чергу внаслідок ще воєнної пропаґанди, веденої під час Першої світової війни ворогами Московщини, а пізніше внаслідок інформаційно-пропаґандивної праці деяких народів, яким пощастило після революції вирватися з московської в'язниці народів і стати самостійними, стало відомо хоча б лише найближчим сусідам московської держави про те, що їх чекало під опікою Москви. Тому довелося московським імперіалістам (тепер уже червоним) переглянути все і змінити старі методи, котрі вже нічого не давали.
До того ж, в першу чергу треба було числитися з фактом, що імперія, створена нащадками Івана ІІІ, розлітається у всі боки. Це не було, безперечно, для большевицьких керівників несподіванкою. Адже ж вони стільки часу готувалися до тієї революції і знали ще до неї, як хочуть гноблені Москвою народи вирватися зі своєї в'язниці.
Ще до революції, яку вони хотіли зробити для себе, а не для інших, мусили вони ламати голови над цим питанням, і ще тоді вони видумали спосіб зберегти спадщину царів, збереження котрої вони, звичайно, вважали конечним. Це, зрештою, і зрозуміле, коли нагадати, що лише не цілих 9% московської імперії за часів царату, і то території надзвичайно бідної, – мало за московськими даними (!) більшість московського населення.
Ще в 1913 р. ЦК большевицької партії прийняв за участю Лєніна таку постанову: «Інтереси робітничого класу вимагають злиття робітників усіх національностей даної держави в єдиних пролетарських організаціях – політичних, кооперативно-освітніх і т. д.» (Лєнін, т. XVII, стор. 12).
Очевидно, цією резолюцією не лише був осуджений розпад імперії, навіть федералізм, але і підкреслена конечність повного централізму і практичної денаціоналізації, бо при єдиній організації, наприклад освітній, з національно мішаним складом членів практичні моменти змусять її вести всю працю однією, звичайно, московською мовою.
Таке, однак, наставлення і ясне розв'язання питання щодо взаємин між загарбаними землями підбитих народів і Москвою не лише могло бути перешкодою при спробах затримати ті народи під владою Москви, які намагатимуться відділитись, але й могло би бути згубним при спробах провадити і розгортати далі імперіалістичну політику.
Таким чином, треба було дати самим собі ясну відповідь чи, зберігаючи або намагаючись зберегти все загарбане імперіалістичною політикою своїх попередників, будуть пробувати також і большевики реалізувати ті мрії, котрими жив московський народ раніше, чи, може, їх зречуться чи обмежать, або поширять, і як в залежності від того оформити своє відношення до підлеглих народів. Відповідь на це питання випливає зі статті Лєніна, писаної ще до Першої світової війни, в якій він вияснював, що большевикам не чужий московський патріотизм, навпаки, писав він, вони хочуть «працювати в першу чергу для московського народу», хочуть його бачити на першому місці під кожним оглядом. Отже, патріотизм, який межує майже з месіанством (ст. «Московський патріотизм»).
Сучасники Івана ІІІ чи Катерини ІІ могли (бажаючи бути першими в світі чи вважаючи себе такими) виступати серед своїх громадян, не наражаючись на закид напівбожевільних, з претензійними мріями про право на спадщину візантійських імператорів, але самозрозуміло, з усуненням династії, і то в двадцятому віці, в устах большевиків такі домагання були б надто карикатурні, а ідея «оборони православних» в країні, яка саме тоді ліквідувала безоглядно у себе релігію, також була б абсурдом... Ідея «слов'янської єдності» в устах тих, хто декларативно виступав проти расової різниці, теж не могла бути ані надто переконуючим арґументом, ані давати для власних мас якесь умотивування. Більше того, вона була всередині держави небезпечною, коли прийняти під увагу хоч би роль жидів і інших не-слов'ян.
Але приймемо під увагу, з одного боку, підкреслюваний ще Лєніним московський патріотизм і централізм, а другого боку – безсумнівний факт, що в самій совєтській державі місце православ’я зайняла «релігія» – комунізм, то нам не важко буде вивести з того і ширші імперіалістичні цілі і відмінні методи нової червоної Москви.
Ідея «пролетарі всіх країн – єднайтеся!» сама підсовує думку модифікувати декларативні цілі політики своїх попередників, не звужуючи їх, а навпаки – ще поширюючи до світового розміру. Ясно, що коли мають «пролетарі» «єднатися», то, визнаючи в практиці якусь владу, яка, природно, мусить мати і місце осідку. Ідея світової імперії з центром у Москві, імперії, що існуватиме вічно («чєтвьортому – нє бивать») може бути спокійно прийнята червоними спадкоємцями Івана ІІІ, котрі краще за своїх попередників можуть її реалізувати, використовуючи комуністичну доктрину. При тому, використовуючи ідею «комунізму», стає московський імперіалізм відразу на «Олександрівський шлях», стає «атракційним», стає «поступовим» і... цілком реальним.
Московська імперія царів мала спиратися при її творенні на всіх православних як на природних спільників, а по її створенні – мала неправославних або винищити, або поневолити. Цим самим той імперіалізм обмежувався у просторі; слов'янська ідея, практично ширша, – також була обмеженою, зрештою, тодішні московські політики розуміли повну неможливість поширити свої впливи поза слов'янство і перемогти культурніші за себе народи. Силу тих держав добре бачили московські політики, не знали способу розкласти ту силу зсередини і саме тому обмежували свій імперіалізм до слов'янства плюс традиційні Царгород і протоки.
Комуністи вирішили, що вони в стані будуть зруйнувати зсередини, розкласти і здеморалізувати всі народи світу, які, таким чином, можуть зробитися легкою жертвою московського імперіалізму.
Це не є лише припущення. Адже ж і до влади прийшли комуністи, розкладаючи й деморалізуючи царську армію, усуваючи з неї відзнаки, дисципліну і все інше для того, щоб по опануванні держави ввести те все назад.
Як перший етап на шляху до здійснення цих планів – перенесено до Москви «Комінтерн» і взято його на московське утримання. Тепер не через подорожуючих до Москви патріархів (хоча і такі подорожі не виключені!), не через галицьких і чеських москвофілів, а через філії Комінтерну у всіх країнах світу можна вести диверсійну акцію, яка в багато разів повинна полегшити збройним силам Москви підбиття всесвіту.
Цю еволюцію московського імперіалізму дуже влучно висловив український поет Маланюк у своєму «Посланії»:
Не «щіт», не «крєст» і не «проліви»,
Тепер вже планетарний план,
Одеського босяцтва зливи
Перехлюпнуть за океан!
Однак у большевицьких керівників вистачало розуму для того, щоб збагнути, що для здійснення своїх імперіалістичних цілей мало є, – за видерті з кров'ю у населення засоби, – пробувати створити важку індустрію, «найбільшу у світі», мало випродукувати десятки тисяч танків і літаків, мало обернути всі народи СССР у один велетенський військовий вишкіл, а територію совєтської імперії – у колосальний арсенал! Щоб перемогти цією «матеріальною» зброєю, довелося б чекати віки, цебто не дочекатися ніколи! Самою зброєю навіть не пощастило б відновити спадщину царів! Для опанування ж світу треба розхитати і розкласти існуючі державні нації, винищити їх взаємною війною і тоді як союзник одних, як ворог інших ввести свої полки в Європу та й посунутися далі, спираючись на створені заздалегідь диверсійні організації, яких справжня роль стане ясною і совєтським союзникам щойно пізніше.
Розуміли також добре большевицькі керівники, що національна політика царської Росії є «розшифрована», що не лише большевики московські мають національні амбіції, але такі амбіції почасти мають і большевики великих націй, а тим більше наївні «вільнолюбиво настроєні» маси, на допомогу котрих ще більше розраховують кремлівські володарі, ніж на досить слабий кількісно міжнародний большевизм. Також треба було інші народи за всяку ціну заспокоїти і в першу чергу переконати, що московський імперіалізм не є жодним імперіалізмом, що Москва «порвала з традиціями царської політики», «перестала поневолювати народи», що вона є чимось, що спирається не на силу, а на любов усіх своїх народів!
Як за кріпацтва, саме пани-рабовласники прикрашали свої хати зображеннями «селянських ідилій» і розписувались про ідилічне життя на лоні природи пастухів і селян, так тепер взялись чекісти фабрикувати духовим міщанам Заходу «ідилічні картинки» зворушуючої «дружби народів» під еґідою Кремля.
Треба було, щоб цій ідилії вірили, бо коли б так не було, московський імперіалізм засуджено було б на смерть.
Для того ж большевицькі політики, йдучи за прикладом Петра І, котрий, щоб поневолити Україну, зашифрував Московщину, назвавши її «Росією», тепер, по скомпромітуванні і розшифруванні «Росії», вирішили її зашифрувати знов. Колишня «Росія» змінила маску і виступила як анонімна «багатонаціональна» держава – СССР, до якої, мовляв, може належати весь світ, зберігаючи свої національні амбіції, назви і права. Вже тепер оголошено: «Москва – міровой центр общєчєловєчєскаво прогрєса» (проф. Базілевич), що підтверджує правильність висловлених тут міркувань.
Далі була застосована намічена ще до революції національна політика, що мала служити цілям московського імперіалізму, з одного боку створюючи враження повної волі всіх підсовєтських націй (це на експорт), а з другого – давала б практично змогу якнайскорішої денаціоналізації всіх поневолених націй та створення з них кулака, котрий би надавався для підбою світу.
Ця подвійність завдань, подвійність гри змусила московський політичний центр почастково знайти більш досконалу, більш еластичну, але й більш ефективну формулу непомітного для зовнішнього світу нищення і використовування підбитих народів, а одночасно скерувати зусилля на створення пропаґандивного, атракційного міфу ідилічної «дружби народів». У закордонній політиці поставлена була ставка на: 1) ідею комунізму (дає змогу розкласти пануючі нації і тим здобувати спільників); 2) ідею «визволення колоніальних народів» (дає спільників серед величезної кількості залежних і напівзалежних народів, які складають дві третини населення непідвладної Москві решти земної кулі); і 3) ідею до абсурду доведеної «демократії», яка ослаблює значення і силу державних організацій у тих народів, котрі стоять Москві на шляху до панування над світом (цю демократію Москва тому захвалює іншим, але у себе її не стосує).
Все попереду сказане цілком не доводить, що Кремль уже покінчив цілком з тими двома ідеями, котрими послуговувалися попередники большевиків – московські царі. Совєтська діалектика вчить використовувати все, що лише дає змогу осягнути мету. Коли Кремль міг повернутися до тих офіцерських відзнак, скасування котрих у 1917 р. було чи не «головною картою» у розкладі царської армії, то тим більше можливим було повернутися і до православ’я та слов'янофільства. На такі плани мусив би вказувати як факт ліквідації ще в перших роках революції всіх немосковських (національно) церковних центрів в СССР, а збереження (на всякий випадок!) церковного московського центру в самій Москві, центру, котрому, властиво, ніщо не підлягало, бо всі парафії були знищені (замкнуто 49.720 церков і 467 монастирів), так і факт очолення властиво неіснуючої церкви замаскованим ставлеником уряду, уряду «урядових атеїстів» – ставлеником, що саме тому завжди урядово закликав до підтримування режиму атеїстів.
Що ж до «слов'янофільства» чи панславізму, то ще Л. Троцький (такий же слов'янин, як вся московська влада і як самі москвини) писав, що цією ідеєю нехтувати не можна і проти неї в цій неслов'янській державі ніхто і ніколи не виступав (хоча завжди большевики виступали проти всякого расизму).
Треба думати, що передбачається використати «слов'янофільство» для затримання і політичного підпорядкування собі таких народів, як чехи, серби, поляки, словаки, а «православ’я» – для ширення своїх впливів на Близькому Сході (Сирія, Олександрія, Абіссінія, Греція і т.д.).
Це все може видаватися нелогічним лише тому, хто піддався сугестії Кремля та його платних чи наївних аґентів і думає, що має справу з «воюючим комунізмом», котрий випадково має базу в Москві та на Московщині, а не з імперіалізмом і бажанням панувати над світом московського народу, який в залежності від обставин послуговується раз одною, раз другою ідеєю.
Демонстративне зречення назви «Росія» (котре, зрештою, в життєвій практиці не перестерігається) не має найменшого значення як тому, що не в назвах справа, так і тому, що ця назва чужа для московського народу. Він прийняв цю назву (також в імперіалістичних цілях) лише в першій чверті XVIII віку, незважаючи на протести європейських держав, отже, ця назва служила урядово москвинам лише два століття і була прийнята для тієї цілі (щоб узасаднити і приховати загарбання України), для якої вона змінена на «СССР».
Зрештою, це зречення назви, як ми вже згадували, самі москвини трактують як формальність, як тактичний крок, і тому в життєвій практиці «громадяни національних республік» вступають до «всесоюзної армії», яка оперта на історичні традиції тільки московські (Александр Невський, Суворов, Кутузов), а її перемоги – це завжди перемоги «рускаво оружия», це заслуга «вєдущєво, вєлікаво рускаво народа»! І так з усім.
Вправді цього не наголошувано було большевиками у тривожний період ліквідації революційно-національних рухів поневолених Москвою народів у роках 1917-1921 і безпосередньо кілька літ потому (доки всі ці рухи не були зламані), але до цього не дійшло б взагалі без веденої за новими методами національної політики Москви, методами, які б давали розв'язку проблеми поєднання повного національного поневолення у сполуці з ілюзією (поза межами СССР) повної національної волі.

ІІІ
Національна політика совєтів на службі червоного імперіалізму

Як видно з попереднього розділу, перед большевицькими політиками стояло складне питання: розв'язати національне питання так, щоб практичні цілі й наслідки були цілковитою і яскравою протилежністю зовнішній формі, яка мусила бути обчислена майже виключно на закордонну імперіалістичну політику і давала б кремлівським імперіалістам якнайширші можливості. Це питання було теоретично розв'язане Лєніним ще на початку революції, і від перших днів большевицького панування вперто й послідовно проводиться в життя.
Нижче подаємо, так би мовити, ту «підставкову формулу», якою розв'язано це питання, в дослівному перекладі:
«Пролетаріат (гноблячої нації) повинен домагатися права повного політичного відокремлення колоній і націй, що їх гнобить його нація... з другого боку, соціалісти гноблених націй повинні особливо завзято боронити й проводити в життя повну і безумовну, в тому числі організовану, єдність гноблених націй з гноблячими» (Лєнін, твори, том XIX, стор. 41, видання ІІ). Ця формула випливала зі свідомості факту (Лєнін про це писав ще перед революцією), що москвини творили меншість населення московської імперії.
Ця формула має колосальне значення і для нас, бо вона є тим ключем, за допомогою якого ми можемо розшифрувати всі зиґзаґи совєтської політики.
Негайно по захопленні влади ця формула почала послідовно проводитися в життя, в першу чергу у відношенні до тих, котрі вже порвали стосунки з кремлівською владою, а саме – у відношенні до Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії, Польщі й України.
Урочисто прокламовано окремими актами в Москві ще в 1918 році визнання повної незалежності кожної з тих держав, а московська преса підкреслила, що на такий крок не пішов би жодний інший уряд (це був один із тих трюків, разрахованих на відповідне враження за кордоном). Однак поза формальним боком справи був ще і бік фактичний – одночасно створено з москвинів і жидів чи інших чужинців, що родом були з тих держав, або комітети, або відразу навіть і «уряди», які оголосили справжні, обрані тими народами національні уряди (навіть цілком соціалістичні) за уряди «буржуазні», і спробувано почати проти них повстання. На прикладі України можемо бачити, з кого складалися такі комітети та хто робив повстання. Коли у «Вістях» з 1938 р. (число 20-те) подано про аґітаційні промови, які з нагоди роковин повстання проти української влади робітників київського «Арсеналу» мають виголосити перед робітництвом Києва бойовики – учасники того «повстання», часопис мусив подати і такі прізвища: Риженков, Шумов, Бєлявцев та інші. Прізвища ці московські та свідчать якнайкраще про те, які «українці» творили український уряд, які були його прихильниками.
Такі повстання в дійсності всюди були сполучені з бойовими операціями реґулярних московських військ, що як «союзні» негайно вступали на території народів, щойно визнаних Москвою незалежними. Одначе підбити Москві пощастило по чотирьохрічній війні з числа західних сусідів московського народу лише Україну, решта відстояла свою незалежність.
Такі наслідки змушують нас обмежити огляд дальших методів національної політики Кремля до того, що робилося большевиками на Україні та землях поневолених Москвою південних, південно-східних та східних народів, бо решта народів не підлягала Москві по 1922 році.
Перший «незалежний» совєтсько-український уряд складався головно з москвинів і жидів та мав лише двох українців з походження. Головою того совєтського уряду, котрий прийшов після остаточної перемоги російських військ, був Раковський, жид з Румунії, що по-московськи говорив зле, а по-українськи не вмів цілком, а його заступником був Мануїльський, котрого теж не можемо вважати українцем, бо в 1918 р. він був так обмосковлений, що навіть не знав про існування української літератури і науки. Зрештою, командант совєтських військ, що першого разу в 1918 р. вступили до Києва, полковник Муравйов у своєму наказі ч. 14 відверто писав: «Цю владу ми несли з далекої півночі на своїх баґнетах».
Очевидно, ця совєтська «українська» влада склала «союз» з червоною Москвою, пристойність була збережена, отже, так знов прийнято під увагу закордонну політику, тим більше, що тоді Кремль сподівався негайної «світової революції» й організовував путчі в Угорщині, Італії, Німеччині...
Для більшого приспання чуйності інших народів у 1923 р. навіть було розпочато «українізацію» війська. Щоб не повертатися більше до цієї справи, подаємо табличку з урядового статистичного збірника («Україна», Центр. Стат. Управл., 1925 р., Харків), яка показує, як виглядала «національна українська совєтська армія» щодо свого національного складу в процентовому відношенні, на тлі національного складу населення совєтської України:
У війську    Проценти    Серед населення    Проценти
Українців     42,5    Українців     80,01
Москвинів 41,0    Москвинів    9,23
Жидів    4,6    Жидів    5,43
Білорусів    6,6    Білорусів    –
Поляків    1,4    Поляків    1,64
Німців    0,6    Німців    1,36
Латишів    1,9    Латишів    –
Татар    1,7    Татар    –
Інших    1,7    Інших    12,23

Таким чином, коли прийняти 42,5% українців у війську за число справжніх українців, то і тоді в цій «національній армії» українці творили меншість!
Зрештою, і ця армія була Москві небезпечна та була пізніше скасована. 1926 р. виданий був секретний наказ, у якому говорилося, що національно свідомі українці не можуть займати посад вище від команданта полку.
Але вернемось назад.
Після фактичного завоювання немосковських народів, що в 1917 р. невдало спробували визволитися, згідно з поданою вгорі формулою Лєніна, всі «соціалісти» (себто комуністи) поневолених націй мали б стреміти до повного злиття, одначе, щоб забезпечити успішну реалізацію імперіалістичних планів підбиття світу, наказано було тим «самостійним урядам» у 1922 році обмежитись до створення (з «власної» ініціативи, як учить формула) Союзу Совєтських Соціалістичних Республік.
З цією ж метою в 1929 р. (на XII з'їзді ВКП) урочисто проголошується «рішуча боротьба з пережитками російського шовінізму». Така позиція є і добрим атутом (козирем) у руках совєтських політичних грачів за кордоном, і ослаблює активний спротив поневолених народів всередині в надії на «угоду», на «співпрацю» і «волю».
Адміністративний апарат уже і так всюди обсаджений москвинами, отже, «кістяк» тих держав, кістяк чисто московський закінчено, і треба було лише ті «кістяки» для закордону прикрити національними одягами в кожній такій «національній республіці».
Конституція з 1922 р. і так до смішного обмежувала права «самостійних республік», але до всього того весь час у дусі лєнінської формули, з одного боку, далі ведеться праця над зміцненням повної єдності з Москвою, та з другого, пам'ятаючи в першу чергу про імператив зовнішньої політики, починається енерґійна «націоналізація» національних республік (вживаємо цей термін не в загальноприйнятому значенні). Це значить, що в Якутській області йде якутизація, в Туркменії – туркменізація, в Башкирії – башкирізація, в Україні – українізація, в Монголії – монголізація і т. д. Ця акція в першу чергу зводилася до вивчення частиною надісланих із Москви урядовців «місцевої» мови і, таким чином, до замаскування їхнього чужого походження. Але головно при цьому все ж мав на увазі Кремль цілі своєї зовнішньої політики. При тім влада всюди дбає про те, щоб ніде, по змозі, не  випустити цілу ту акцію з московських рук, щоб вона не прийняла характеру справжньої націоналізації захопленого москвинами та їхніми помічниками апарату.
Щоб обдурити світ і краще заховати свої справжні наміри, Москва пускається на досить, коли здалека спостерігати, оригінальну політику: в межах СССР для кожної найменшої етнічної групи творяться окремі алфавіти (оскільки таких не мали). Так, наприклад, на півночі московської імперії є до 15-ти дрібних неслов'янських племен, мови котрих мало чим різняться між собою. Одно з них – таскаляри – має всього до 2000 людей, але й для них вигадується окрема азбука, при тому навмисне на основі латинської, щоб замаскувати справжні цілі московської політики і тим більше викликати за кордоном довір'я!
На Кавказі під керуванням московських фахівців дістали окремі алфавіти навіть говірки одної і тої самої мови (наприклад, іронська та дігорська, говірки осетинської мови, чеченці та інґуші, хоча в Абхазії існував уже від кількох літ власний латинізований алфавіт. У 1934 р. знову для них створено нові алфавіти, відкинувши попередні, і т. д).
У Туркменистані віддавна вживалася спільна літературна турко-татарська мова, яку совєтські політики розбивають на 70 окремих мов.
У зайнятому червоною Москвою Азербайджані усунено з ужитку азербайджанську літературну мову, що має 1000-літню давність, та вироблене старе письменництво і замість неї введено в початкові та середні школи 15 племінних говірок.
Все це за кордонами СССР мусило, згідно з обчисленнями Кремля, робити величезне додатнє враження, бо там подавалося до відома загалу лише про «творення навіть народам, що не мали своїх алфавітів, – нових алфавітів і то на латинський зразок, щоб кожній нації дати справжню змогу вповні незалежно розвиватися!» Хіба ж можна говорити щось про національне поневолення? І кому з європейців могло прийти в голову, що саме таким способом підрізалось коріння національної культури цілих народів? Природно, за кордоном також не згадувано про те, що з мов Кавказу наказано було всюди усунути арабські слова, перестати вживати уживаний там арабський алфавіт і наказано було забути вироблені старі літературні мови.
Пару років пізніше на всіх мовах і говірках почато видавати «нові» термінологічні словники, в яких замість уживаних національних термінів давано московські, в оригінальній московській вимові. Так, наприклад, місцевим алфавітом пишеться «мєждународноє юношескоє двіженіє», і це є «обов'язковий термін» і для абхазької, і для інґушської, і для ще якоїсь там мови!
Нарешті в татарському часописі «Культура і освіта» (ч. 158, 1935 р.) вміщені яко передовиця такі домагання совєтського комісара (очевидно, не татарина!):
1) вчитися «всесоюзних» слів, а старих уникати;
2) соціалістичну термінологію взяти без змін з московської мови;
3) наукову термінологію взяти без змін з московської мови;
4) коли в татарській мові немає якогось слова, вільно замість нього вживати лише московське і невільно творити нового.
Таким чином, роздрібнені мови зведено до якихось жаргонових говірок і одночасно наближено до московської мови.
Слідуючим етапом було – як сказано знову в розпорядженні, з огляду на те, що «московська мова позбулася в новому ладі характеру мови завойовників , а є мовою найбільшої революційної частини «світового пролетаріату» – введення її для зносин між усіма «націоналізованими» народами. Ще трохи пізніше керівник уряду «незалежної» Даґестанської республіки – жид Цехер сказав до зібраних учителів Даґестану таке: «Треба вам, нарешті, зрозуміти, що тепер московська мова не є мовою Миколи ІІ, а мовою великого Лєніна».
Безперечно, ніхто не виявив, по чому фактично можна було би пізнати перетворення мови Миколи ІІ на мову Лєніна, як і те, чому вона мала б через те в практиці заступити власну!
Далі в дусі лєнінської формули XII з'їзд Азербайджанської компартії та VII з'їзд Закавказької Федерації ухвалили:
«Визнати московську мову за об'єднуючу всіх азербайджанців і закавказців», а тому, що цієї мови там не знають, виходить 4 листопада 1935 р. шкільний декрет Сталіна та Молотова про посилення там навчання московської мови.
Не треба й казати, що про такі махінації й декрети не повинні були знати в Європі, і про це дбали ЧеКа, ҐПУ, НКВД. Зате інші совєтські органи дбали, щоб світ думав, начебто в СССР плекають самі московські володарі культуру поневолених народів. Що це все було роблено з огляду тільки на широкі плани підбою світу, а не для задоволення потреб тих націй, видно з того, що інколи надто балакучі большевицькі політики писали у своїй пресі. Ось, наприклад, що читаємо про так звану Молдавську республіку у «Вістях», урядовому совєтському органі, з 19 листопада 1924 р.: «Населення Молдавії майже перестало існувати як окрема нація». По утворенні ж Молдавської республіки читаємо: «Треба майже заново утворювати молдавську літературу і молдавську школу».
А ось цікаве визнання урядового часопису «Правда» з 10 березня 1925 р.: «У Якутській окрузі заборонено після жовтня цього року приймати урядовців, що не знають якутської мови. Серед якутів ведеться енерґійна акція ліквідації неграмотності. Виданий удруге якутський буквар розійшовся».
До цього слід додати, що для багатьох малих народів, які стояли дуже низько, як ми вже казали, були спеціально вигадані алфавіти, а це унеможливлює (заперечує) припущення, що всі ці башкиризації, якутизації чи навіть українізації були роблені під тиском населення!
Ні! Ціла акція була ведена для того, щоб у майбутньому зменшити до мінімуму опір європейських націй червоним москвинам під час їх наступу.
Ми, звичайно, знаємо, що не можна рівняти під оглядом як культури, так і свідомості українців з якутами, але ми їх поставили поруч тому, щоб виразніше підкреслити таку істину:
«Всі ті «націоналізації», оголошені і проводжувані в життя одночасно, були наслідком планової політики центру-Москви, а не тиснення мас, політики, яка не мала нічого спільного з інтересами тих націй.
Навпаки, така совєтська «націоналізаційна» політика могла вважатися лише добрим «щепленням» проти «хвороби націоналізму» у підбитих Москвою народів. Адже ж вона в теорії зрізала зрозуміле найширшим масам вістря націоналізму (владу людей, що урядує іншою мовою і не визнає місцевої), створюючи ілюзію цілковитої зміни національної політики гнобителів.
Під галас, здійнятий совєтською пресою з нагоди тих всіх націоналізацій, потрохи перетворювано все ж досі існуючий на папері Союз незалежних совєтських держав у одну «єдину союзну державу».
Ця акція припадає на той час, коли кремлівські володарі мусили визнати, що надії на негайне викликання в Європі революції не справдились, і тому хотіли використати історичний «антракт» для прискорення централізації, а потім і денаціоналізації тих мас, які таким чином треба було підготувати до виконання в майбутній боротьбі почесного завдання «гарматного м'яса», кинутого на терези історії в московському інтересі. Зрештою, успішна денаціоналізація можлива лише при допомозі доброго, зцентралізованого апарату, і до творення його пильно взялася Москва.
Так, як бачимо, в дусі лєнінської формули переводилась денаціоналізація, бо ж Кремль «творив кулак», готуючись до «скоку по Європі» і не забуваючи при тім ні на хвилину, що існують закордонні глядачі і то такі глядачі, котрих обов'язково треба переконати в найліпших своїх намірах! Ці глядачі не повинні були здогадатися, що національна політика Совєтів не є політикою найбільш ліберальною і демократичною в світі, а є такою, якою була політика «тюрми народів» – царської імперії.
Ось автентичні докази, що ми пояснюємо це не так, як нам зручніше, а як воно справді було.
Постійний член ЦК ВКП і приятель Лєніна – Ларін (справжнє прізвище Лур'є – жид) у своїй книзі «Продовольствєная політіка» пише: «Перші три роки пролетарської революції були переднім словом, вступом в історію боротьби за утворення першої передумови господарського розвитку, за збирання в одне ціле роздертої держави. Тепер, коли російський пролетаріат і воюючий большевизм, як новий Іван Калита, знову зібрав землю – пролетарська Росія дістане можливість показати свою енерґію»...
А ось визначний український комуніст М. Хвильовий – один з кращих письменників, що у зв'язку з демаскуванням планів Москви і спробами боротися з московським імперіалізмом мусив скінчити самогубством, – устами одного з героїв своєї повісті «Вальдшнепи» (знищеної пізніше червоною владою) говорить про партію «як про собіратєля зємлі руской, який стоїть грізною примарою на шляху світового поступу», в ній панує «той рускій інтєлігєнт-інтєрнаціоналіст, який з охотою говорить про самовизначення нації... тільки не тих, що входять в Радянський Союз, який, показуючи Європі досягнення руського генія, виводить на арену і інші народи Союзу... як цікавий «зоо», ображених руським царатом мавп. Словом, це той самий інтернаціоналіст, який ховає під своїм космополітизмом розжарений націоналізм» (це писано у 1927 р.).
Звичайно, поліційні органи дбали пильно, щоб час від часу створити якийсь монстр-процес, єдиною метою котрого було фізичне винищення кращих і більш інтеліґентних одиниць поневоленого народу, котрих, зрозуміло, винищувано формально не за «націоналізм», але завжди за «шпигунство» та інші подібні злочини. Поруч з тим велася широка акція закріпачення народних мас поневолених народів, винищування їх і влаштовувалися «кампанії», скеровані проти різних «націоналістичних ухилів».
Совєтська влада пильно дбала, щоб совєтські громадяни не могли їздити поза межі Союзу, а чужоземці не контактувалися безконтрольно з населенням. Це було конечне для того, щоб могти, наприклад, під гуркіт стрілів, якими ліквідовано українців, заявляти голосно устами того, хто проводив цю політику (Постишева) «всє крікі украінскіх националістов о колоніальном положєніі Украіни – падлєйшая клєвєта!»
Звук пострілів не міг дістатися до широких мас в сусідніх державах, а, про те, щоб дісталися слова всякого Постишева, дбала не одна куплена Москвою газета.
Таке ж завдання підтримки потрібної для Кремля ілюзії серед західних народів мали і совєтське радіо, і видавництво, і пропаґанда, ведена іншими способами.
Про терор, утиски і масові винищування, природно, і далі не повинні були знати за кордоном. Для закордону всякі масові винищування свідоміших і освіченіших людей кожної, на папері «вільної», нації, представлялось як ліквідацію творених майбутніми аґресорами та інтервентами «шпигунських організацій», що, звичайно, «нічого спільного не має» з політикою утиску національностей, які, мовляв, «у союзі» щасливі і ні про які відокремлення навіть чути не хочуть.
Так можна було прилюдно допускатися злочину, коли світ думав, що то «акти справедливості». Як весь час при цьому оглядається совєтська влада на те, що діється за кордоном, видно, наприклад, з такого інтерв'ю з українсько-совєтським москвофілом Любченком (згодом, зрештою, «зліквідованим»!) депутатів польського сейму, що їздили оглядати «совєтський рай». «Деякі депутати поставили товаришу Любченкові таке характерне питання, бажаючи, очевидно, перевірити брехливі інформації української еміґрації. Вони запитали тов. Любченка, чи немає тепер на Україні національного руху, скерованого до відокремлення від Москви? Тов. Любченко дав відповідь, в якій рішуче спростував ці чутки» («Пролетарська Правда», 1926 р.).
Очевидно, не самими словами пробують кремлівські володарі підтримати серед народів світу розрахований на майбутні підбої міф про Рейнеке-Лиса, що покаявся і став відлюдником-пустельником та готується до чернецтва!
Протягом кількох років наказувала Москва друкувати книжки й інші видання мовами пригнічених національностей. Всі кращі, з технічного боку, видання завжди потрапляли за кордон на різні міжнародні виставки, до бібліотек і т. д. Це впливало корисно для Совєтів на західноєвропейського інтеліґента, котрий не міг підозрювати про такі, наприклад, штучки: видано було цілком пристойно твори одного з найбільших письменників сорокамільйонного українського народу – Лесі Українки, але в кількості (один раз за стільки літ!) ...5.000 примірників (з котрих трапляє за кордон біля 3000), зате українською ж мовою видано твори московського комуністичного письменника Фадеєва «Розгром» – у кількості ста двадцяти тисяч примірників, бо то не було видання, заплановане для роблення пропаґанди за кордоном, тільки мало на меті служити обмосковленню психіки українського народу. Є й видання, які виходять накладом менше від одної тисячі примірників, але всього цього європеєць не помітить, навпаки – побачить цілий ряд назов творів, виданих немосковською мовою і з того зробить потрібні для московського імперіалізму висновки.
Але навіть і цю політику пробували використати, хоча б частково, для себе деякі поневолені народи, наприклад, українці, гарячково працюючи над перекладами європейських класиків та їх виданням і т. д. Але й на цю роботу звернув увагу Кремль і поклав їй край масовими розстрілами тисяч людей та процесом СВУ (Спілки Визволення України). Цей процес мав на меті проведене тоді винищення культурних працівників представити для світу яко ліквідацію шпигунсько-інтервенційної організації і, таким чином, усправедливити перед громадською думкою свою акцію злочинного гноблення поневолених націй.
Звичайно, українська еміґрація не раз пробувала виступати на міжнародному форумі, хоча б навіть у півоперетковій Лізі Народів, з остереженням щодо справжніх намірів Москви. Але ніколи не може еміґрантська організація успішно конкурувати з організацією державною. Виступи практичних наслідків не мали, але згадати про це варто.
Так, наприклад, представник Українського Уряду на еміґрації подав пану Гендерсону з нагоди міжнародної конференції з роззброєння ноту, в якій читаємо:
«...Справжня мета СССР – війна між народами, яка б мала завдяки большевицьким методам перетворитися в світову громадянську війну... Дипломатичному і словесному пацифізмові СССР треба протиставити факти завоювання України, Грузії, Азербайджану, Північного Кавказу, Туркестану та інших, зокрема захоплення Монголії. Нагадати треба повстання Спартаківців у Німеччині, заколоти в Австрії, Угорщині, криваві події в Болгарії й Естонії.
Існує в СССР велике число праць, що їх присвячено студіям по навчанню як вести пропаґанду в запіллі ворога. Крім того, зазначені книжки трактують проблему провадження громадянської війни і повстань в капіталістичних країнах. Спеціальні катедри подібного навчання було створено в Академії генерального штабу СССР».
Далі в тій ноті подаються цифри, що вказують на спромогу СССР без великого зусилля виставити десятимільйонну армію проти Європи і говориться, що вожді СССР роблять усе можливе для приспішення утворення військової індустрії. В основі п'ятилітнього плану лежать чисто мілітарні цілі. Деякі уряди, не розуміючи небезпеки для Європи, навіть ґарантували значні кредити для СССР. Хімічна індустрія перевищує в Совєтах усі потреби країни і т. д. (12 лютого 1932 р., Женева).
Очевидно, такі виступи могли усе-таки шкодити, і тому червона Москва, з одного боку, намагається ліквідувати тим чи іншим способом еміґрантські центри (вбивство жидом Шварцбартом з наказу Москви Голови українського уряду С. Петлюри, вбивство полковника Є. Коновальця, що очолював революційну українську акцію, вбивство московського «білого» генерала Кутепова та інші), а з другого боку, посилює свою пропаґанду про вигадану «дружбу народів многонаціонального Совєтскаво Саюза».
Все це, звичайно, ведеться з обрахунком на майбутню війну, яку віддавна планувала викликати в світі Москва, до якої належно готувалася, щоб могли її використати для здійснення того, про що мріяв ще московський центр за Івана ІІІ.
З тою ж метою, щоб утворити в світі враження повної національної волі в Совєтському Союзі, московські радіостанції дбайливо надавали, що певен час концерти «національної» музики різних народів (в тих концертах ориґінальна, справді національна, композиторська музика звичайно буває відсутня), народів, що належать до СССР. Ці концерти поруч зі звичайними авдиціями, котрі, хоча мають далеко не національний характер, заповідались спікерами у відповідних мовах народів СССР, що служило також тій же імперіалістичній меті.
Інтеліґенція народів Заходу, не знаючи добре національних рухів і культури та взаємовідносин між тими всіма народами, не могла належно орієнтуватися в тому, чи справді були ті начебто національні авдиції. Очевидно, що в них щороку зростав відсоток (тепер – 75%) московського матеріалу.
Щоб краще з'ясувати, в чому справа, ми тут подамо такий факт: існує в Києві найбільший театр український (на папері) Державний ордена Лєніна театр опери та балету, в якому досить часто йшла опера «російського» композитора Чайковського «Мазепа». Гетьман Мазепа є для українців тим, чим Ґарібальді для італійців. Отже, що можна сказати, коли влада ставить оперу, в якій представлено Мазепу навмисне в найгіршому світлі? Але цього мало, в начебто українській, урядовій совєтській газеті – вже згадуваних «Вістях» (1938 р., ч. 31) – українською ж мовою подана велика рецензія на виставу «Мазепи» за підписом професора В. Івановського, в якій читаємо: «Мазепу, цього огидного зрадника, хитрого і розважного політикана, надміру романтизовано. Чайковському він не вдався. Тим більше праці мусили прикласти артист і режисер, щоб показати справжнє обличчя злочинця».
Нехай тепер шановний читач подумає, звідки може знати пересічний європеєць, що в українській урядовій газеті ображають почування українського народу, так, як і в найбільшому «столичному театрі» або на радіо, хоча то все робиться в українській мові здебільшого неукраїнцями? Московський уряд знає про це й тому спокійно веде свою подвійну гру.
І нова «Сталінська конституція», і комедія «обговорювання та ухвалювання» окремих конституцій для кожної з «союзних республік», і стаття 123 конституції (де говориться: «рівноправність громадян СССР незалежно від їх національності і раси в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя є непорушним законом»), і, нарешті, провокаційно-щирий герб СССР, де є ціла земна куля, прикрита серпом та молотом під червоною зорею Москви, – все служить одній і тій же меті!
Ця мета ясно сформульована у пропаґандивній книжці М. Ільїна «Сьогодні і вчора» (вид. 1939 р.), в якій читаємо таке пояснення совєтського герба:
«Чому заклик повторено одинадцять разів – одинадцятьма мовами?
Ці республіки вже об'єдналися в один союз, в мирний і добровільний союз працівників серпа і молота. І вони закликають пролетарів всіх країн: єднайтеся так, як об'єдналися ми, щоб покінчити назавжди з хижацькими законами капіталістичного світу».
Думаємо, що на тлі останніх подій ні в кого не може бути сумнівів щодо цілей совєтської політики і їхнього палкого бажання «приєднати» до себе всі народи світу.
Завданням слідуючого розділу буде з'ясувати, що в дійсності чекало б інші нації в Совєтському Союзі.

IV
Закулісний бік національної політики червоного Кремля

На початку треба нагадати склад Московської імперії в 1917 р. Москвинів за московською урядовою статистикою (неправильною) було 43,3%, решта поневолених народів це були: слов'яни – українці, поляки, білоруси та численні неслов’янські народи. Мова слов'ян стояла у такому відношенні до мови москвинів (що, хоч і неслов'яни, але говорили слов'янською мовою) як наприклад, мова іспанська до італійської або норвезька до англійської, а мови інших народів мали стільки ж спільного з московською мовою, що й мова англійська з малайською чи сингалезькою. Культурно слов'яни різнилися також від москвинів і між собою.
По-перше, розміри цієї праці не дозволяють дати повний перегляд закулісних махінацій совєтів у відношенні до всіх поневолених ними народів, а по-друге, до певної міри це й зайве. Вистачить познайомити читачів на основі одного, найбільш характеристичного прикладу, як тому, що ми вже й перед тим виказали фактами, оскільки така політика має шаблоновий характер щодо всіх народів, так і тому, що ми далі спинимося дещо докладніше над прикладом України, приклад, котрий можемо вважати типовим. Зрештою, сам Кремль найбільш уважно обмірковує кожний свій крок саме щодо України. Узасадненість такого нашого вибору видно також зі слів колишнього совєтського «ґубернатора» України – Постишева, який писав у своїй брошурі про національну справу таке:
«Немає майже ні одної статті Лєніна з національного питання, де б питання про Україну так чи інакше не зачіпалося. Україна ніколи не виходила у нього з поля зору і уваги» (ст. 195, р. 1933).
Почнемо зі справи розвитку національної культури у перший період так званого воєнного комунізму.
У той період Москва ще не встигла навіть як слід зорієнтуватися в українському культурному процесі і в українських ресурсах. Отже, тому характеризують совєтську політику тоді, з одного боку, «заяви на експорт» про повну самостійність України, а з другого – тенденція на всякий випадок спинити всяке незалежне національне життя, в тому числі й видавниче та освітньо-культурне.
Безумовно, москвини тоді (як ліві, так і праві) недооцінювали сили національних рухів поневолених народів, і це також спокушало їх спробувати відразу зіпхнути українців до становища якутів чи чувашів (мовляв, дати їм буквар і початкову школу в «місцевій» мові і там вчити любити Москву) в надії, що широкі маси не зв'язані з «групами», котрі хочуть відбудови своєї колишньої державності.
Цей час характеризується гострим спадом кількості видань українською мовою, незалежно від змісту, зате через недогляд і непідготовленість цензорів потрапляють на світ видання, котрі потому доводиться владі виловлювати і нищити. Такий стан довго тривати не міг, та й зрештою він перечить лєнінський формулі, отже, з кінцем «воєнного комунізму» кінчиться і він.
Провідною ідеєю наступного періоду є: дати змогу виявляти себе українським силам під умовою, що вони стануть на службу не своїй нації, а  московській кремлівській владі. Ця політика збігається з періодом «українізації» та всяких інших «якутизацій».
Проте, і тут Москва пильно дбає про те, що не перешкоджало дальшому обмосковленню місцевого, не московського, населення. Ця акція розрахована, з одного боку, «на експорт», а з другого – має на меті зм'ягчити («стерти гранки», щоб не викликати реакції) процес душення національних культур.
Спробуємо з'ясувати читачеві це на конкретному прикладі: у видаваному за московські державні кошти у Львові року 1929 місячнику, що з наказу «хлібодавців» заховував не комуністичний, а «народно-фронтівський» характер, у числі 1 на стор. 171 читаємо таке: «Як і в минулих роках, йде в передніх рядах українських видавництв найстарша організація книжкової продукції – Державне Видавництво України. За планом на цей рік воно має випустити різних видань 2.952 назви на 18.758 аркушах в 29.049.000 примірників і 183.643.000 відбитків».
Ця «інформація» є типовою для совєтської пропаґанди за кордоном і опертою на нестислості, несумлінності та приголомшуючі «астрономічні» цифри. Щодо цифр, то, певно боячись їх розшифрування, пропагатор спинився раптом, бо логічним було б також закінчити те речення обчисленою подібно, справді «астрономічною» кількістю видрукованих при тому літер.
Поза тим слід звернути тут увагу на: 1) брехливе твердження «Нових Шляхів», неначе ДВУ є «найстарішою організацією книжкової продукції», бо це відносно нова урядова установа московських окупантів, створена щойно в 1920 р., тоді як існували від кінця XIX віку українські видавництва, що видавали твори вже нового українського письменства, а взагалі видавнича праця і друкарство поширилися в Україні тоді ж, як і в Європі, цебто чи не раніше за Московщину; і 2) на те, що з тої мізерної кількості виданих ДВУ книжок (тільки 2952 брошури, з котрих кожна пересічно не перевищує 100 сторінок) більші книжки, друковані в кількості 10.000-15.000 примірників, були навіть мовою московські.
Але слова совєтської преси завжди далекі від дійсності. Тут слід нагадати, що за часів незалежного існування України (перед совєтською окупацією), незважаючи на московсько-українську війну, що точилася з невеликими лише перервами, і колосальну господарську руїну, яка була наслідком тої війни, в році 1918 вийшло було 1.079 назв (всі українські), тоді як в році совєтської окупації 1921-му – тільки 214 назви (більшість із них були українські лише мовою), у 1922 р. – 385 назв, у 1923 р. – 421 назва і т. д.
Ще цікавішу картину дає нам шкільна політика.
Треба зазначити, що за часів відносної самостійності України (1740 р.) в Україні було на 1099 населених пунктів – 866 шкіл. Це ще були рештки спадщини з часів української Гетьманської держави.
У році 1768 ще припадала одна школа на кожних 746 душ населення. Зате в році 1860, після цілковитого опанування москвинами і підпорядкування собі всіх галузей українського життя, припадала (і то вже чужа, московська) одна школа на 17.142 українців.
Самозрозуміло, в році 1929 випадає одна школа на 1664 душі, однак, хоча більша частина тих шкіл є лише мовою українські, проте все ж таки ця цифра показує, що освіта під совєтською владою в році 1929 стояла нижче, ніж у році 1740.
Це «поліпшення» у порівнянні з передреволюційними часами кінця XIX століття є лише кінцевим наслідком зміни поглядів на роль суспільних груп. За царату вважали достатнім обмосковити нечисленну шляхетську верству – тепер її не було, і треба було обмосковлювати селянські і робітничі маси. Треба не забувати, що тут в основному йде мова про початкову освіту. Справжнє ж наставлення московської влади до національної освіти виявляє високе шкільництво.
Так, наприклад, українську викладову мову мали в 1929 році лише 28,9% так званих інститутів. Університети ж були відновлені щойно 1 жовтня 1933 року (коли вже всі національні рухи були зламані), і всі вони були підпорядковані не маріонетковим «республіканським» урядам, а урядові московському, і ці університети мають викладову мову московську.
В якій ситуації опинився навіть під оглядом вживання своєї мови теоретично «вільний» український робітник, яскраво показує видана московським урядом не пропаґандивна, а речева (довідкова) книжка – взірцевий каталог для робітничих бібліотек під заголовком «Робітнича Бібліотека» (вид. «Політосвіти НКО, УССР», стор. 320, охоплює тільки совєтські видання).
У ній з таких галузей знання, як енергетика, машинознавство, авіація, деревообробна промисловість, чинбарство, комунальна справа, кооперація, рахівництво, рекомендовано для українського робітника 95% книжок в мові московській і тільки 5% – в українській.
Варті особливої уваги такі поширені в Україні галузі промислу, як, наприклад, харчовий (в ньому працює 47% українців), видано ж по-українськи в справах, пов'язаних з тими родами промислу, лише дві тонесеньких брошури, а московською мовою – 36, а з того 25 назов мають більше ніж по 100 сторінок кожна.
Кам'яновугільна промисловість України давала в році 1928 – 80% «всесоюзної» продукції, а працювало в ній, за урядовими даними, 74% всіх кам'яновугільних робітників СССР, українці ж серед них творили 82%. А проте з цієї галузі видано московською мовою 9 більших книжок, українською ж – одна тонюсінька брошурка.
З металургійної промисловості (серед працівників котрої українці творять 54%) видано московською мовою 32 назви, а українською – ні одної.
Для залізничників із 71 назви (причому 42 дають більше ніж по 100 сторінок) видано українською мовою лише одну брошурку.
Ці вбивчі цифри – цифри урядові, які розкривають краще за десятки декларацій і свідчень типово колоніальний характер національної політики Москви. Ці цифри набирають ще більшої вимови, коли ми пригадуємо собі, що в СССР пишуть книжки не так, як на Заході (з власної ініціативи письменника), лише на замовлення уряду та видавництва, отже, тому в такому співвідношенні книжок, виданих одною і другою мовами, не може бути жодної випадковості.
Треба думати, що Кремль, звиклий, як і царська московська преса, легковажити українську культуру, недооцінював вартості української інтеліґенції та помилково думав, що вона з першого ж моменту «не витримає конкуренції» з підтримуваною державою інтеліґенцією московською.
У цей період хоча вдалося москалям і жидам практично опанувати або затримати в своїх руках ряд установ, що мали українські шильди (вивіски), та проте не всі. Хоча і тоді було дуже багато таких установ, як, наприклад, «українська опера» або «українські вищі школи», що цілком не були і не є українськими (хіба територіально), та проте в основному Українська Академія Наук, український театр, українські видавництва таки були, хоча і «марксистськими», але українськими. Національна кооперація, професійні організації вже на той час були наказом влади скасовані і замінені на територіальні, в яких не лише був «чужий контроль», але і керівництво було віддане в московські та жидівські руки.
Та українська інтеліґенція все ж потрапила в умовах терору використати «українізацію» для повнішого опанування народною школою, частково середньою і бралася вже до вищої. У видавництвах тоді українці подбали про видання перекладів на українську мову класичних творів світового письменства (Шекспір, Шіллер, Ґете, Байрон, Бальзак, Золя, Гауптман, Ібсен, Гамсун, Кіплінг, Келлер, Кляйст, Лондон, Зудерман, Меріме, Лонґфелло і т. д., і т. д.) та наукових поважних праць, оригінальних і в перекладах.
Кремль це помітив і почав поважно турбуватися тим та навмисне в цілях провокаційних, «попустив віжки», викликавши так звану літературну дискусію, щоб краще пізнати духове обличчя різних представників української культури. Та дискусія (1925-1928 рр.) виявила, що навіть серед завзятих комуністів, але таки українців, знайшлися визначні особистості, що виступили за культурну єдність з Європою. Вже згадуваний Хвильовий писав у 1925 р. на запит, що таке та Європа, до якої він кличе: «Європа – це досвід багатьох віків. Європа – ґрандіозної цивілізації, Європа – Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.» І цей же автор висловлюється у своїй брошурі «Думки проти течії» (1926 р.) ще ясніше у відповідь на провокаційне питання: «Яку Європу ви пропонуєте брати яко зразок?» – «Беріть яку хочете: минулу, сучасну, буржуазну, пролетарську, вічну, мінливу».
Бо й справді, Гамлети, Дон Хуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські. Можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Прикладом має бути, згідно з ним, українському совєтському інтеліґентові: «Європейський інтеліґент у кращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, знайомий вам чорнокнижник із Вюртемберґу, що показав нам ґрандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це – доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух».
Нарешті, коли опоненти поставили ряд питань, на них відповідає той же Хвильовий:
«Ми хочемо підкреслити, до якого абсурду докукурікуються наші москвофіли, коли пропонують нам російський крам, російську школу: мовляв, ідіть туди, «там маємо прекрасні переклади світових письменників» (так і написано), нібито ми про це чуємо перший раз, нібито ми такої геніальної літератури не можемо й у себе «утворити». Скажіть, будь ласка, яка мудрість: переклади чужу річ і потім задавайся!
...Сьогодні, коли українська поезія сходить на цілком самостійний шлях, її в Москву ви не заманите ніякими «калачиками».
...Ми до нашої літератури прикладаємо теорію комуністичної самостійності. Росія ж самостійна держава – самостійна! Ну, так і ми самостійна. Оскільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить узяти курс? У всякому разі не на російську! Це рішуче і без застережень. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати» («Московські задрипанки»).
Слід прийняти ще під увагу, що М. Хвильовий був «100%» комуніст без жодного закиду і що за ним стояв цілий гурт українських комуністів, менш талановитих, але однаково думаючих, а за тамтими по всій країні – кадри підростаючої молоді!
Червоний Кремль ствердив, що – як він і передбачав, організуючи цю широко закроєну провокацію, – він уже опинився між Сціллою та Харибдою через неопанування і незатиснення в сталеві обценьки всього життя. А для здійснення в майбутньому мрій про панування над світом треба з запалом і темпераментом грати перед тим же світом комедію ідилічного життя цілком вільних націй! Фальшивий крок загрожує відкриттям цілої ґрандіозної містифікації, але, з другого боку, починають зарисовуватись знову тріщини на щойно відремонтованих мурах в'язниці народів!
Звичайно, європейський читач, перечитавши подані нами цитати з Хвильового, зі щирим здивуванням запитає: що ж в них є такого «небезпечного»?
У першу чергу, у відповідь на це ми нагадаємо формулу Лєніна, а саме: відповідне її місце: «Соціалісти гноблених націй повинні особливо завзято боронити і проводити в життя повну і безумовну, в тому числі і організовану, єдність гноблених націй з гноблячими». Цебто вести до повної асиміляції українців москвинами. Отже, такі думки (як ті, що їх висловив Хвильовий), може, й повинен був висловлювати якийсь «200%» (москвин) та й то так, щоб вони звучали не надто переконуюче, кладучи їх українцеві на язик перед очима Європи, немов шматочок ковбаси на ніс тренованому цуцикові, але цуцик не сміє навіть пробувати, надто нюхати тої ковбаси, його учено, що він має її відкинути, як цілком йому непотрібну!..
Але треба визнати, що Москва і в цій справі виявила себе небезпечним ворогом усіх прихильників волі.
«Дискусія» ця – широко закроєна провокація, яка мала завданням передчасно викликати на поверхню всі елементи, що могли в майбутньому стати дуже небезпечними, тяглася від 1925 р. (з перервами) до кінця 1928 р. і була використана не тільки для ліквідації більш небезпечних одиниць, але й ще в одному напрямку. Під галас дискусії відбувалася енерґійна ліквідація формальних державних прав націй, що входили у «Союз».
Дня 25 травня 1927 року затверджено «положєніє о бюджєтних правах Союза ССР і союзних республік» і скасовано остаточно фінансову автономію України та інших республік.
15 грудня 1928 р. затверджено новий одностайний земельний кодекс для цілого СССР.
3 листопада 1929 р. «новимі формамі управлєнія промишлєності» скасовано всяку автономію українських трестів, а впроваджено «трести всесоюзні» по всіх «республіках».
8 грудня 1929 р. підпорядковано Наркозем УССР московському Наркоземові.
Майже одночасно також приступлено до «ідеологічної» ліквідації «зарвавшихся» українських літераторів і культурних діячів. У 1927 р. виходить спеціальна постанова ЦК КП(б)У, яка фактично замикає дискусію і в імені, очевидно, «самих українців», засуджує комуністів, що виявили себе не москвофілами.
У 1928 р. видає з наказу Москви «Інститут Тараса Шевченка» великий (380 стор.) «Збірник матеріалів» до цієї дискусії, що мав бути підручником для поборювання проявів українського патріотизму чи просто незалежного думання серед представників літератури.
А поліційним органам (ҐПУ) наказує кремлівська влада зайнятися ліквідацією національно свідомих елементів, не забувши змусити перед тим Хвильового та його групу до «прилюдного каяття».
Тому-то в 1929 р. ҐПУ арештовує тисячі представників свідомішої молоді та 45 душ найвизначніших представників науки, літератури, мистецтва, головно з числа тих, що не еміґрували свого часу, а почали після окупації української території лояльно працювати на чолі культурних установ.
Влаштовується шумно рекламований процес «Спілки визволення України», до котрого мали належати ті всі арештовані. Мета процесу – донести, що начебто всі члени тої спілки в дійсності не були прихильниками незалежності України від всякої Москви, лише від Москви совєтської і з класової ненависті висували протимосковські гасла, щоб вирвати Україну з-під совєтської влади та просто реставрувати за допомогою європейських держав «капіталістичний» устрій. Це мало, з одного боку, коли б у світі почали щось підозрювати, заспокоїти світову опінію і переконати, що все ж таки немає в СССР національного гніту, а є лише боротьба з соціально ворожими елементами, з ворогами державного ладу.
З другого боку, процес мав скомпрометувати перед українськими масами українську національну ідею й українську еліту та усправедливити терор. Характерно, що на процесі не переслухувалося зовсім тих, котрі своїми зізнаннями могли би Москві «зіпсувати гру», котрі б зазначили, що їх не обходить соціальний устрій, але що вони бажали визволити свій народ з-під всякої Москви. Таких засуджено так, як і інших, але без переслухання на процесі. Одночасно, як ми вже згадували, йшли масові арешти людей, котрих карало ҐПУ без всякого судового процесу, хоча б за приналежність до тої ж «Спілки визволення України». Наслідки цілої цієї акції – тисячі розстріляних і засланих (з яких майже ніхто не вернувся!).
11 січня 1930 р. підпорядковується всю українську (територіальну) кооперацію – «всесоюзній».
8 лютого 1930 р. скасовано представництво УССР при уряді СССР.
Твориться ряд нових «всесоюзних» Наркоматів і, таким чином, ряд ділянок господарства підпорядковується безпосередньо Москві.
5 січня 1932 р. касується навіть формальна автономія українського промислу утворенням «всесоюзних» Наркоматів важкої промисловості, лісної промисловості, легкої промисловості, та підпорядковано Москві через спеціальну «Раду комунальну» все комунальне господарство.
Таким чином, самостійним республікам вже навіть формально не належало їхнє господарство – ліси, підприємства!
9 лютого 1932 р. заведено одностайну адміністрацію по цілому СССР, а 10 жовтня 1932 р. все сільське господарство узалежнено від Москви – в той спосіб усі господарські ресурси вже були безпосередньо в руках Москви.
Далі скасовано ще ряд самостійних Наркоматів (лишилося фактично лише два і то напівзалежних).
Того ж 1932 р. під пресією влади «самі» розв'язуються всі українські літературні об'єднання і створюється одне – «українська» територіальна організація письменників, в яку, таким чином, входять (для контролю і паралізування небажаних Москві течій) москвини, жиди та інші.
Паралельно з тим почато в 1929 р. натиск на село і розгром селянства. На початку 1930 р. вже було заслано на Сибір більше  ніж чверть мільйона селян. Землю почато масово примусово «колективізувати». Національні «самостійні» (на папері) «республіки» тратять усі правні підстави існування й обертаються (перетворюються) в звичайні адміністративні московські одиниці зі збереженням, з огляду на майбутні імперіалістичні плани, назви «республіки».
Селянство України у відповідь на те у 1931 і 1932 рр. саботувало державну хлібозаготівлю, перемішавши всі московські плани.
Ця акція, крім терору, з боку московської влади викликала для останнього зламання спротиву:
1) організацію у 1933 р. колосального голоду, що забрав у жахливий спосіб кілька мільйонів українського населення;
2) заборону переселення до самої Московщини, де є багато кращі умови життя;
3) повну ліквідацію української церковної організації, а залишення московської;
4) ліквідацію окремого українського видавництва.
Крім того, в зв'язку з тим усім московський уряд 24 січня 1934 р. висловлює догану проводові комуністичної партії України (що так, як і партія, був в основному неукраїнським) і посилає для «наведення порядку» з широкими, надзвичайними уповноваженнями П. Постишева.
Постишев, який мав більше ніж генерал-ґубернаторські уповноваження, негайно береться випікати залізом решту національного патріотизму і свідомості. Йдуть арешти за арештами, процес за процесом. На індексі опиняються твори таких совєтських, але українських письменників: Головка, Косинки, Поліщука, Підмогильного, Слюсаренка, Антоненко-Давидовича, Сосюри (деякі), Усенка, Вишні, Дорошкевича, Фальківського, Хвильового, Голоти, Куліша, Микитенка й багатьох-багатьох інших. Не треба при цьому думати, що всі ці письменники були свідомими українцями-патріотами, ворогами Москви. Ні! Такими були, може, два-три, решта просто зважувалася змальовувати життя таким, як його бачила.
Твори докомуністичної української літератури коли і виходять, то у «виборі» та й пофальшовані. Театральний репертуар також передесятковується й заповнюється московськими творами. Замість перекладів світових класиків починають виходити українською мовою безлічі різних, часом нічого не вартих, московських письменників, а також переклади з творчості калмиків, грузинів, татар, вірмен, жидів і т. д.
Корнійчук, щоб догодити Постишеву, накидається на совєтську кінопродукцію зі статтею «Розгроміть націоналізм в кінематографії», яка провадить до конфіскації ряду фільмів. Починається поновне помосковлення шкіл, починаючи від вищих. Ще початий в листопаді 1930 р. наступ на Українську Академію Наук закінчується в 1934 р. цілковитим її помосковленням і підпорядкуванням Москві. Досить сказати, що Українська Академія Наук не має катедри української мови! Питання мови передані до Інституту мовознавства, на чолі котрого поставлено жида Кагановича (зі славної родини Кагановичів, до якої належить жінка Сталіна).
Щоб краще усвідомити, чим тепер стала Українська Академія Наук, мало буде сказати, що більшість її членів не володіє взагалі українською мовою, але і що маємо там таких представників української «науки», як: Агол Ізраїль, Ахієзер Наум, Фінкельштайн Вол., Ліберберг Йосель, Каганович Наум і т .д, і т .д., крім надмірно великої кількості москвинів.
Що лягло в основу нового «пролетарського» світогляду, ширеного на Україні Постишевим через пресу, літературу, мистецтво і науку, побачимо з наведених далі цитат з різних публікацій самого Постишева і його підлеглих, які просимо порівняти з тим, що писав Хвильовий.
Отже, Постишев обвинувачував Українську Академію Наук (до «реорганізації»), що вона допускалася навіть таких страшних злочинів: в одному зі збірників кафедри історії української культури видруковано дослівно: «Прі всєх связях своіх с Азієй Украіна ат глубокой дрєвності і до самаво паслєднєво врємєні всєгда била в культурном атнашєніі частью Європи, і панять єйо історію і культуру нєвозможно без связі с іскуством Європи». «Развє за єтімі словамі, – додає Постишев, – нє можєт скриваться прізив к разриву с СССР? І цєлиє гада гуляла єта кніжка па Сов. Украінє, і нікто нє обратіл на єто вніманія!»
Добре було б, зазначимо на цьому місці ми від себе, коли б поміркував кожен європеєць над цими словами Постишева, вони ліпше за щось інше виявляють, що для західної культури несуть «совєтські» баґнети.
Але вертаємося до «тез» Постишева. «За прямими вказівками Сталіна ми розгромили українську національну контрреволюцію», – пише деінде той самий П. Постишев.
«Ми нє только вишибалі националістічєскіє елємєнти... ми далі за дєсять мєсяцєв нє мєньшє одной тисячі двєсті комуністов (неукраїнців) на руководящую работу». Це все робить Постишев під істеричні вигуки:
«Немає більше царської Москви. Є нова Москва – Центр СССР, столиця батьківщини міжнародного пролетаріату і пригноблених трудящих мас цілого світу. Є нова Москва – центр притягання цілого передового людства».
Саме коли Постишев оповіщає ще зайвий раз Москву столицею світу, а московську імперію – батьківщиною всесвітнього робітництва і всього поступового людства, до конституції УССР додано (січень 1930 р.) певний артикул:
«УССР разом з усіма радянськими республіками, що творять СССР, забезпечує міць, непохитну політичну і економічну незалежність СССР – соціалістичної батьківщини всіх трудящих. Люди, що зраджують соціалістичну батьківщину, є вороги народу».
Хай подумає людина Заходу над «правом кожної нації вийти з Союзу», ґарантованим конституцією, коли та ж конституція каже, що це є «зрадою батьківщині»!
Інший сатрап московської України – Хрущов – на XIV з'їзді КП(б)У каже: «Вчення Маркса-Енґельса розгорнуте дальше Лєніним-Сталіним російською мовою. Тому, товариші, народи взагалі всіх країн вивчають і вивчатимуть російську мову для того, щоб краще оволодіти вченням Лєніна-Сталіна». Звичайно, арґументація тут немає жодного значення, бо, наприклад, Хрущов ніколи не пробував «вивчати» німецьку мову, щоб читати Маркса в ориґіналі, важніша – напрямна московської політичної думки.
«Жизнь і іскуство» ч. 24 пише: «Украінскій язик, говоря мягко, нє вполнє прігодєн для опєрних постановок».
Совєтський «вчений-мовознавець» Марр учить: «У результаті боротьби й перемоги пролетаріату має перетворитися мовна многість в єдиність мови».
Безумовно, «геніальний» у всьому, що лише може бути на світі, Сталін цю думку висловив ще ясніше: «Треба дати національним культурам виявити свої потенції, щоб утворити умови для злиття їх в одну спільну культуру з одною мовою... коли пролетаріат переможе, у всьому світі прийде одна спільна мова».
Звичайно, Сталін усе ж оглядається на закордон, чи, краще сказати, на свої закордонні плани, і тому не може сказати, яка це має бути, згідно з їхніми планами, мова, але менш «важні риби» кажуть виразніше: «Російська мова стає міжнародною мовою соціалістичної культури, як колись латина була міжнародною мовою верхів раннього середньовіччя».
Це значить, що коли би совєти опанували Європу, довелося б французам у своїх школах студіювати Золя чи Мопассана, а англійцям Шекспіра – по-московськи.
Тільки що згадуваний «мовознавець» Н. Марр вчить, що не слід бездіяльно чекати на злиття мов чи перемогу одної з мов шляхом еволюції. Певно тому, з наказу Постишева, кинулися «удосконалювати» українську мову й правопис, усуваючи наслідки «шкідництва» в ній українців-націоналістів такі «мовознавці-українці»: А. Хвиля (справжнє прізвище – Мусульбас, жид), Н. Каганович, О. Фінкель, Ст. Василевський та інші.
Згаданий Хвиля стверджує, що «перегляд українського правопису нова урядова комісія провела по лінії відкидання бар'єрів між російською та українською мовами».
Ці «мовознавці» засмітили чим могли і викривили український правопис, скалічивши його немилосердно, щоб уподібнити московському, а також пильно працювали і працюють в тому дусі над мовою. Вони почали переводити «уніфікації» термінології і чужих слів, замінюючи просто все московськими словами або вживаними в московській мові термінами. Крім того, ці мовознавці дописалися до такої ідіотської «істини»: «Українська літературна мова зросла і зміцніла на прекрасних творах геніїв літератури й культури великого руського народу!» Це так, якби написати, що англійська мова зросла на творах Пушкіна і Толстого, а німецька мова на творах Шекспіра або норвезької літератури! І, звичайно, покликаючись на таку вигадку, закликається українців до посиленого вивчення московської мови («Вісті», ч. 192, 1938 р.).
Українську мову перетворює поступово московська влада на якийсь жарґон, і вона ж пильнує, щоб узагалі українська література перестала відрізнятись як ідеями, так і мистецькими формами від московської. Це робиться для того, щоб дати потім змогу з достаніми підставами казати те, що сказав під час гостювання автор славнозвісного в совєтах «Цемента» – Федір Гладков:
«Зачєм вазраждать допєтровскую епоху, зачєм гальванізіровать украінскій язик, каторий уже пакрился прахом... украінскіє пісатєлі хатят конкуріровать с рускімі пісатєлямі, а виходіт только обєзьянічают» (мавпують). Не диво, що в такій атмосфері, як стверджує совєтський часопис «Вісті» ч. 121, 1930 рік, «службовці, що вже володіють українською мовою, уникають її вживати». До цього слід було би лише додати, що ті службовці знають, яке совєтській владі неприємне вживання неросійської мови тими службовцями поза конечними випадками. Все це, звичайно, спричинилося до того, що таких службовців, котрі справді володіють українською мовою, є, незважаючи на формальний наказ українізації, серед урядовців зникомо мало. Наприклад, на Маріюпольщині – 0,7%, на Глухівщині – 2%, на Полтавщині – 7,5% і т. п.
Зрештою, комуністичні партії окремих «республік», московські за складом, цілком правильно розуміють розпорядження й гострі накази влади щодо опанування урядовцями «національних» мов, яко виконання відомої читачам лєнінської формули, себто Москва «наказує» через свої партійні органи для того, щоб показати «повне право на відділення», а обов'язком доброго комуніста є того наказу не виконувати, і тому охоче не вчать немилих їм «місцевих» мов.
Преса «українська» (пишемо в лапках, бо вона, як і всяка немосковська преса, є «українською» лише територіально і мовно, але не по духові і не по національності більшості її співробітників) переповнена статтями, в яких домагається посиленого вивчення московської мови, і так тягнеться вже кілька літ. Однак, у числі 201 «Вістей» з 1938 р. ми знаходимо статтю якогось Радзієвського під характерним заголовком «Глибоко вивчати російську мову!», в якій маємо такі цікаві заклики і признання:
«Ми вивчаємо російську мову для того, щоб краще опанувати велике вчення большевизму, цю багатющу, багатовікову культуру великого російського народу».
«Підлі вороги народу, українські буржуазні націоналісти, добре розуміли це і намагалися вигнати російську мову з нашої школи, преси (!), наукових закладів, одним із засобів цих мерзотників був прямий саботаж вчення російської мови в школі.
Славні органи НКВД розгромили осині гнізда, але вороги встигли багато нашкодити, є досить низький рівень знання російської мови».
Ця писанина є надзвичайно цікава тим, що педагог вихваляє в ній НКВД за арешти і розстріли, що визнає все ж незнання населенням України московської мови і що, зрештою, йому йдеться не про комунізм, а про стару московську культуру, яку хотів би поширити.
Розмови про «шкідництво» тут ні при чому, бо 3/4 цитованої статті – це назбирані автором яскраві приклади повного незнання московської мови студентами (очевидно, пролетарями, бо ж іншим не дозволяють вчитися), які щойно в 1938 р. вступили до високих шкіл.
Як знаємо, усі «рештки націоналістичних шкідників» були, на радість автора статті, виарештовані ще кілька років перед тим. Кілька літ велася відверта москалізація всього життя, саме протягом цих кількох літ ті студенти вчились московської мови, щоб засвоювати таку підтоптану, стареньку, «революційну» літературу, як, наприклад, твори Некрасова, уривки з котрих як приклад незнання мови студентами подає та ж стаття.
Ось один з тих прикладів:
«Єтой скрині, что єй нє скажут, то вона ім дасть. Захочуть холодного кваску або хлєба, так вона ім дасть». Як показує це речення, на 18 слів московської мови студент-українець в іспитовій праці з московської мови вжив 10 українізмів, що не мають нічого спільного з московською мовою. Це є доказом, що «шкідники» тут ні при чому, просто московська мова – чужа населенню і важка для вивчення, як і всяка чужа мова.
Це ж випливає і з другої статті, в якій автор-москвин алярмує всіх і все з приводу «безладдя» в Каневі в Шевченківському «заповіднику». Там читаємо: «не показані зв'язки Шевченка з російськими революціонерами-демократами, немає статей Чернишевського, Добролюбова, відсутні також висловлення Олексія Горького. Дирекція Заповідника заповільно ліквідує наслідки шкідництва ворогів народу, які все робили, щоб відірвати творчість Шевченка від літератури й культури великого братнього народу. Немає також жодного екскурсовода, що володів би російською мовою» («Вісті», 1939 р., ч. 203).
Цей допис-донос дуже характеристичний як ствердженням, що, незважаючи на страшний терор, люди не спішать обернути місце, присвячене Шевченкові на його могилі, у виставу висловів з московських письменників і то висловів в цілях політичних, неукраїнських, тенденційно добраних. Бо ж ні влада, ні автор статті не погодилася б на виставлення українофобських цитат російського критика Бєлінського про Шевченка, як теж уривка з Шевченкового листа до приятеля, де він пише: «Який гріх, що я сповідаюся кацапам черствим кацапським словом». Це й зрозуміло – адже москвинам ходить не про дійсний стан, лише про прищеплення ідеї вигаданої вищості москвинів і повної залежності всіх націй від московської культури.
Не менше цікаво й те, що, незважаючи на всю вакханалію московського націоналізму, люди, що обслуговують екскурсантів, і далі не володіють московською мовою.
На цьому місці ми хочемо перепросити наших читачів за ряд подробиць з українсько-московських культурних взаємовідносин, в які ми мусили заглибитися лише тому, що хотіли зілюструвати дуже складне маневрування червоного Кремля, скероване в остаточному висліді до денаціоналізації всіх підлеглих націй. Без тих подробиць читач не міг би самостійно орієнтуватися в таких суперечливих, на перший погляд, деклараціях, заявах і розпорядженнях, зв'язаних зі щоденним життям, наші ж твердження виглядали б бездоказовими і не об'єктивними. Ці цитати є не лише конкретним матеріалом, але і документами дуже красномовними, від котрих віє безпосередньо свіжістю дійсного життя. При тому весь час слід пам'ятати, що між часописною статтею і директивами влади в СССР дуже зникома різниця.
Ці, наприклад, цитати стверджують, що населення навіть України (не говорячи вже про Грузію, Даґестан чи Інґрію) таки не володіє московською мовою, важко її вчити йому, але наставлені москвинами урядовці нею говорять і підтримують процес обмосковлення.
Через те в багатьох національних республіках чужинець, який запізнається з урядовцями та керівниками установ так званого самоврядування, як би вони не звали себе (фінами, українцями, азербайджанцями чи білорусами), в дійсності матиме справу з людьми, котрі вважають себе в дусі членами московської нації. Людей же, котрі почувають себе частиною того чи іншого народу, що в більшості на тій чи іншій національній території, він мусить шукати серед мас, серед людей, котрі не займають жодних керуючих становищ. Коротко, автор статті, яка атакує студентів за незнання московської мови, безперечно, як і Андрій Хвиля, О. Фінкель та інші, не належить до населення пануючої кількісно на даній території нації, але зате до неї належать ті молоді студенти, котрих ще не перемолола московська державна машина.
Звичайно, стремлять москвини не лише до мовного обмосковлення, але в першу чергу до обмосковлення політичного, уважаючи все ж питання мови за другорядне. І це є, власне, специфічною прикметою большевицької політики. З цією метою всі видання, вся книжкова продукція, як і взагалі все культурне життя, підпорядковані тезі: «Культура національна по формі – соціалістична по змісту». При тому в інтерпретації кремлівської влади все без винятку майже московське уважається «соціалістичним по змісту», навіть творчість такого відомого одописця з часів Катерини ІІ – Державіна. Тому нещодавно по цілій території, підлягаючій большевикам, урочисто святкували його роковини, яко «пєвца руской слави».
Цю ж лінію влади ілюструють такі цифри: наприклад, видано було протягом останніх двадцяти років панування Романових творів Л. Толстого московською мовою 8.744.000 примірників, і 9 мовами підлеглих Москві народів – 217.000 примірників. За стільки років влади СССР видано московською мовою 15.250.000 примірників, і 52 мовами «народів Союзу» – 1.298.000 примірників. Так засипали москвини під маркою «національного по формі» письменства творами своїх дореволюційних письменників. Вони роблять більше, вони насичують, як лише можуть, московським духом усе, а промовчують або усувають все немосковське, так, наприклад, протягом 10 років видавали вони «всіма мовами Союзу» і викладали в усіх школах «Історію СССР», написану Покровським. Після того визнали Покровського за неправовірного комуніста і сконфіскували його підручника, а видали іншого, спекулятивно переглянутого і ухваленого Політбюро партії. Текст цього підручника передавали по радіо, а дорослих громадян змушувано його виучувати.
Ми мусимо тут з притиском ствердити, що під оглядом національним обидва підручники (і Покровського, і Пестакова) майже не різняться між собою.
Обидва обіцяли дати історію Союзу Соціалістичних Совєтських Республік, отже, начебто – не Росії. До Союзу належить, як знаємо, безліч народів, з котрих деякі мали свою багатовікову історію, часто значно старішу за московську. Москвини яко суб'єкт історії виступали лише протягом неповних чотирьох віків.
Тим часом жодної історії (навіть коротенької) ні одного з тих народів там не знайдете. І один, і другий є, властиво, історією московського народу, до того ж історією, яка не відповідає правді, написаною на основі ще раніше змонтованої фальшивої історичної схеми з уривків білоруської, української та «російської» історії. Ці обидва підручники різняться від подібних підручників царського часу не так, як би то дехто думав, своєю соціалістичністю, як тільки своєю націоналістично-московською розперезаністю. За царського часу, наприклад, жоден московський історик, оповідаючи про бій Александра Невського з балтійським орденом німецьких хрестоносців, не дозволяв собі писати «о паражєніі нємєцкіх псов-рицарєй», а це ви знайдете в обох підручниках (підручники друковані перед війною). На такий «стиль» можуть собі дозволяти лише «інтернаціоналісти», що живуть ідеями часів Івана ІІІ!
Щоб не вертати до цієї справи, нагадуємо, що жоден об'єктивний історик не може уважати москвинів, що етнічно, як фіно-слов'янська мішанина, не лише різнилися від населення Київської Русі, але й не брали жодної участі в державно-політичному житті цієї держави, створеної варязькими князями зі слов’яно-українських племен, – за народ, управнений до подавання тої чужої історії як власної. Таким самим правом сучасні французи на тій основі, що Юлій Цезар завоював Галлію і вона була частиною Римської імперії, а французька мова є мовою романською, можуть починати «свою» історію від... заснування Риму!
Совєтська пропаґанда користає з непоінформованості широкого загалу народів світу про дійсні відносини на Сході, користає з того, що в Європі забули про появу лише в XVIII віці держави з назвою «Росія» (по московській перемозі над шведами й українцями).
Отже, викладана в «совєтській» імперії історія не є історією народів, що примусово належать до Союзу, хоча зветься історією СССР. Це є новим доказом, що лише в зв'язку з імперіалістичними планами підбою світу московська держава виступає назовні під маскою «Союзу», в дійсності ж червона Москва, мов велетенський хижий звір, пожирає ті народи, котрі мали нещастя попасти під червону зверхність.
Так звана «Історія всесоюзної комуністичної партії», писана за близькою участю Сталіна, яку від 1938 р. (по закінченні і виході в світ примусово викладають усім мешканцям СССР, використовуючи при тому навіть хвилини відпочинку під час праці) є в дійсності також у своїй першій частині історією тієї ж «Росії», а в другій частині – історією московської комуністичної партії, чого не міняє кілька згадок і про діяльність підлеглих їй філій у поневолених Москвою країнах.
Є також окремо видана совєтами «Історія України», але вона мало спільного має з правдою, а написана на спеціальне жадання влади так, що виходить, немов би Україна мала спільну історію з Московщиною аж до татар, потому потрапила під Польщу, однак населення все мріяло й боролося за те, щоб знову стати частиною «Росії». Друга ж половина цього підручника присвячена тому ж, що і попередньо згадуваний підручник. Самозрозуміло, це є фальсифікат, що не має нічого спільного з правдою, однак про це там ні писати, ні говорити не вільно.
У тому ж дусі опрацьована (оскільки мова не про сучасних авторів, а про дореволюційних – то сфальшована) вся критика, українська література і мистецтво. Таким чином, навіть те, що видано не в московській мові, все одно служить ширенню московського світогляду денаціоналізації та імперіалістичним планам.
Цілий ряд праць так званої Української Академії Наук з української історії – випущені в світ зі спеціальним завданням пофальшування минулого.
Для ілюстрації того всього подаємо зразок начебто української літературної критики (автор дуже часто буває неукраїнець):
«Шевченко був перейнятий найщирішою симпатією до Пушкіна і Лермонтова... Після виходу Шевченкових творів чорносотенці (крайні монархісти) зняли галас у квартально-надзирательському стилі.  Справжні сини народу, передові люди російської культури виступили в оборону геніального кобзаря... Російська передова критика підхопила слова Шевченка на щит, одразу після перших виступів. З усього написаного про Шевченка за 100 років роботи російської критики найглибші й найцінніші. Алексій Горькій включив Шевченка в курс російської літератури, читаний для робітників» і т .д. («Шевченко і російська критика», Шаховський, «Вісті», ч. 215, 1938 р.).
Щоб нашому читачеві було ясно, скільки в цих словах нахабної і цинічної брехні, подаємо нижче цитату про Шевченка з відомого і то саме «передового», шанованого большевиками російського критика Бєлінського:
«Но здравий смисл в Шєвчєнка должєн відєть осла, дурака і пошлєца, а свєрх таво горькаво пьяніцу, любітєля горєлкі по патріотізму хахлацкому... Шєвчєнку паслалі на Кавказ салдатом. Мнє нє жаль єво: будь я єво судьйой, я би сдєлал нє мєнше».
До цього слід додати, що той же Бєлінський свого часу накинувся на шевченкових «Гайдамаків», на українську мову взагалі та й в тому ж тоні писав про інших українських письменників (наприклад, про Куліша: «Адна скатіна із хахлацкіх лібєралов, нєкто Куліш (какая свінская фамілія!) напєчатал історію Малоросіі»).
Та ж «чорносотенна» критика, на яку нападає Шаховський, в дійсності висловлюється, звичайно, крайнє ворожо, але пристойніше і таким запашним "совєтським жаргоном» не орудує. Очевидно, всупереч правді, просто намагається з наказу Москви Шаховський інспірувати українцям фальшиві погляди на все, а такими речами, як визнавання Горьким уже широко відомого поета – Шевченка «рускім народним пісатєлєм», що є тільки ще одним виявом московського імперіалізму, може лише ображати українців.
Зате, коли совєти вирішили допустити в театр інсценізацію шевченкових «Гайдамаків», то вони сфальшували текст і змусили героїв виявляти симпатії до Москви. Тут слід нагадати, що Шевченко ненавидів Москву і завжди виявляв антипатію до московського народу в своїх творах.
Цитований попереду доцент Шаховський уклав у тому ж дусі читанку для середніх шкіл з історії української літератури та курс історії української літератури. Завершенням цього всього слід уважати нищення самої національної свідомості в такий спосіб: потроху термін «нація» в практиці совєтській деґрадовано, одночасно роздроблювано і примітизовано національні мови, заборонювано все, що лише має характер не чисто народного (peuple) мистецтва, деґрадуючи все до значення племені, а потому вигадано, що існує «одін совєтскій многонациональний народ». Таким чином, в совєтах термін «народ» вживають у значенні «нація», а «нація» – у значенні «племені». Така куґлярська штучка за кордоном може навіть подобатися, там можуть подумати, що то якесь «нове розуміння», а в дійсності то веде до практичного заперечення існування в межах Союзу тих націй, які справді існують, і вказує на тенденцію у майбутньому трактувати їх як «племена» єдиного «народу».
Очевидно, для скріплення тої новоутвореної нації вже ось біля десятка років влаштовують з нагоди кожної річниці, а то і без неї, святкування ювілеїв різних московських письменників і діячів, безперечно, не лише по-московськи, а також і «всіма мовами Союзу». Поневолені народи мусять терпеливо зносити, як зневажають і паплюжать їхніх власних великих людей та героїв (особливо, якщо вони виступали проти Москви), а захоплюватися Александрами Невськіми, Кутузовими, Багратіонами, Суворовими, Державіними, Островськими і, само собою, Сталіним...
Так ми коротко, так, як на те дозволило місце, виключно на основі совєтських джерел, старалися з'ясувати закулісний бік національної політики совєтів у ділянці культурно-національній на прикладі України. Додамо, що ця політика була одночасно у відношенні до всіх народів, поневолених Москвою.
Так, наприклад, свого часу мала нещастя дістатися в склад Союзу Східна Карелія з її переважно карельським населенням та Інґрія, з населенням фінським. Цьому населенню умова між Москвою і Фінляндією ґарантувала ще з 1920 р.: «Право розпоряджати собою, самоуправу, культурну автономію для фінів в Інґрії й вживання рідної мови». Нікого не повинно дивувати, що порушування цієї умови вже в 1923 р. було предметом дискусій (як звичайно, без наслідків) у Лізі Народів (Женева), як також і те, що ця дискусія не перешкодить зловитися на московські «ґарантії» ще не одному політикові.
Але, властиво, добре «взялися» москвини до карелів і фінів саме тоді, коли Постишев ліквідував усякі прояви «місцевого» патріотизму в Україні, цебто в 1925 р. Аналогічна акція проводилася тоді по цілому Союзі.
Під кінець серпня 1935 р. відкликано до Москви секретаря крайового комітету компартії фінів – Ровіо, а на його місце призначено цілком чужого для Карелії, обмосковленого мешканця Риги – Іркліса. Цей Іркліс на спілку з секретарем Лєнінґрадського комітету московської компартії – Чудовим почали «доходження» над діяльністю Ровіо та інших, і внаслідок цих доходжень провели на з'їзді компартії постанови в справі «націоналістичного ухилу та викривлення лєнінсько-сталінської лінії, невиховування мас у дусі совєтського патріотизму» й усунення Голови Ради Ґіллінґа та ряду інших карелів та фінів.
Поставлено їм було у вину, що й досі школярі та нижчі урядовці не засвоїли в належній мірі московської мови, що не виконували наказу про викладання у фінських школах деяких предметів по-московськи і т. д.
Комуністів, карелів і фінів, що свого часу прибули з Фінляндії, щоб «творити соціалізм», обвинувачено в тому, що вони не намагалися притягати все нових урядовців з Московщини і тим самим виявили «місцевий патріотизм» (очевидно, негайно наказано було спровадити з Московщини належну кількість москвинів-урядовців). Поставлено було також у вину місцевим комуністам, що траплялися такі явища, гідні догани, як заміна карелами наданих їм за царату, без їхньої згоди, московських прізвищ на прізвища карельські. І багато подібних закидів.
Після того «внаслідок чистки» в лавах самих карельських та фінських комуністів виключено з партії і здебільшого заслано всіх фінів і карелів, що як комуністи прибули добровільно зі Сполучених Штатів, Фінляндії і Канади («творити комунізм»!), а також величезну кількість і тих, хто був родом з Карелії. На їх місце прислано було дуже багато москвинів.
На місце Ґіллінґа призначено Бушуєва. Це був, приймаючи під увагу те, як дуже залежало Москві з огляду на її імперіалістичні плани на опінії закордонної громадської думки, дуже зручно вибраний кандидат. Бушуєв сам був карелом, але народився в маленькій карельській колонії під самою Москвою і був цілковито обмосковлений. Таким чином, це був в істоті речі москвин, але міг фіґурувати для закордону яко карел, бо був карельського походження.
В Інґрії вжито таких же засобів.
До пізньої осені тяглося виселення карелів і фінів з рідної землі (вже і непартійних). Цілі ешелони везли тих нещасних до залізничних станцій, а звідти до Алма-Ати (Туркестан) або до Томська. Їхні місця зайняли москвини. Після того ряд шкіл переведено на московську мову, потворено мішані карело-московські організації, а в ділянці культури почато проводити ту ж лінію, що й в Україні. Тут слід нагадати, що як Карелія, так і Інґрія були створені зі спеціальною метою: демонструвати населенню Фінляндії можливість в межах СССР мати власну комуністичну «державу»!
Крім Карелії, свого часу, на західних кордонах СССР створювана була для тої ж цілі так звана Молдавська Автономна Республіка. У ній большевики ввели для молдаван замість уживаної ними румунської мови – молдавську говірку, ввели також відмінний від румунського правопис, а потому в меншому розмірі, але так, як всюди, почали «опікуватися» молдавською культурою. Отже, навіть спеціальні завдання по відношенню до Румунії і тенденції зменшити українську територію не врятували молдаван від політики обмосковлювання.
Але особливо яскраво московська розперезаність виявилася в Білорусі. Звичайно, там всюди тоді ж, як і в інших «самостійних» республіках, відбувалися арешти, процеси, заслання. Зрештою, в меншому чи більшому розмірі це є стале явище в совєтській дійсності.
Було в Білорусі «виявлено» так зване націоналістичне шкідництво і, що симптоматично, тоді ж, як і в інших республіках.
Академію Наук (білоруську) після того опанували також, як і в Україні, досить специфічні «білоруси». Так директором інституту філософії (філології) Білоруської Академії Наук є академік «білорус» Сруль Вольфзон, другим таким вченим мовознавцем білоруським є Ґрінблят і т .д.
Згаданий С. Вольфзон у 1931 р. виступив в імені Білоруської Академії Наук у справі «ухилів» в мовознавстві та в мові білоруській.
Перше, що закидають вольфзони «шкідникам»-білорусам, так це їхнє кари гідне переконання у «відрубності білоруської мови від московської»! Далі, звичайно, «боротьбу з московськими елементами у білоруській мові» і т. д.
Доходить до таких курйозів: догледів С. Вольфзон страшну «контрреволюцію» не лише в таких народних приказках, як: «З маскалєм дружи, а камень за пазухай дзяржи», але навіть в «Жалєм сьціскаюцця грудзі», «Жить весела, да есьць нєчага».
Цілий ряд подібних приказок заборонено вживати в літературі білоруській, а їх у кожного народу, що побував під московським пануванням, є подостатком. Не один білоруський селянин склав і стало вживає приказки, подібні до такої: «Тату, тату, чорт лізе в хату» – «Дарма синку, аби не маскаль!». Але боячись виникнення певних алюзій, заборонено було навіть таку, здавалося б, невинну приказку, як: «Ні самому паглядзєть, ні людям паказаць» (подано за виданням «Бєларус. Акад. Наук: Наука на службі нацдемовскай контрреволюціі», рік 1931).
Також заборонено, пишучи про білорусів в мові німецькій, вживати «Weissruthenie» замість «Weissrussland».
На пануючий в московській політиці стандарт, а не на індивідуальну ініціативу, вказує і такий красномовний факт: українці також мають надзвичайно багато народних приказок і жартівливих оповідань (фольклор), у яких влучно і правдиво змальовують москвинів. Ці народні анекдоти розповів у віршах український письменник Руданський, який у цих своїх «співомовках» переказав також анекдоти про поляків, німців, жидів, циган і т. д. Отже, в усіх "совєтських» виданнях залишилися навіть анекдоти про жидів, але усунуті всі співомовки, «присвячені» москвинам! (Це вказує на фальшивість тверджень «білих» москвинів, які навмисне роблять відповідальними за все самих жидів.)
Але вертаймося до справ білоруських.
Звичайно, там не закінчувалося на самому галасі, але той галас привів до арештів людей, до усунення з ужитку словників, підручників, наукових праць білорусів, а нарешті дня 28 серпня 1933 р. до «декрету» Ради народних комісарів СССР, яким «усувається штучний бар'єр між білоруською і московською мовами в правописі, лексиці, синтаксисі та граматиці», зводячи, звичайно, тим самим білоруську мову до стану провінційної говірки і нищачи її власні природні прикмети.
Трохи інакше на початку поставилися москвини до польської мови, якою говорить польська меншість, що, властиво, не займає там суцільної території, живучи на землях українських, білоруських та інших. Ця меншість, спеціально робітництво, є досить сильно обмосковлена, а вона має в «совєтських» планах на Захід відігравати цілком специфічну роль: улегшити москвинам у перший момент опанування Польщею. Тому виступили москвини самі проти москалізмів в польській мові!
Б. Ясенський так і пише: «Польські маси не зможуть порозумітися спільною мовою з пролетарськими масами фашистівської Польщі», якщо не будуть володіти вповні польською мовою. Та, в 1936 р. почали думати кремлівські володарі про інші можливості посування на Захід, і тому почалася ліквідація непотрібних їм уже більше польських установ, що пильнували розвиток польської культури і чистоти польської мови.
Нарешті мусимо сказати кілька слів про становище жидів в СССР. З того, що ми подамо далі, буде видно, наскільки собі недокладно чи навіть фальшиво уявляють це на Заході вороги «большевизму» і навіть його приятелі.
У межах колишньої царської «Росії» жило приблизно сім мільйонів жидів, які складали 4% всього населення. Тому, що більшість жидівського населення була сконцентрована на заході колишньої Московської імперії, а саме: в Польщі, Литві, Західній Білорусі і Західній Україні, то кількість жидів в СССР повинна бути набагато менша, ніж у царській імперії, в кожному разі треба думати, вона не доходить навіть до 3%. Недокладність совєтської статистики, тенденція жидів за совєтської влади подавати не свою національність, позбавляють нас змоги користати тими даними для усталення справжнього стану.
Жидівство в Європі протягом його довгої історії завжди намагалося шляхом зовнішньої мімікрії злитися з масою населення, а в державах, національно мішаних – з пануючою нацією. Тому іспанські жиди говорять зіпсованою іспанською мовою, жиди, що виеміґрували до східної Європи, принесли з собою зіпсуту старонімецьку (доби Середньовіччя) мову, у Криму жиди говорять татарською мовою і т. д. Коли б стара польська держава проіснувала довше – безперечно, мали б ми жидів, у яких єдиною «рідною мовою» стала б зіпсована польська мова. Навіть у поневоленій Польщі протиросійський рух і революційні виступи поляків привели до того, що вже появився у Варшаві «поляк мойшовеґо визнання». Ця нація «посередників» в царській московській державі, очевидно, як здавалося, всупереч логіці (бо ж царська влада переслідувала жидів), таки прискореним темпом асимілювалася з москвинами. Від часу до часу в світі маси місцевого населення кидалися на жидів, обурені або їхнім поступованням, або визиском, лихварством і т. д., жидівство вибирало часто такі професії, але це не міняло справи.
Напередодні революції 1917 р. серед жидівства Московської імперії, що тепер належить до совєтів, потворилося кілька політичних груп. Сіоністична, що стояла за відродження жидівської культури не в тій мові, котрою говорили жиди там в Московській імперії (ідіш), а в старогебрейській і за створення в Палестині жидівської держави, була відносно нечисленна, до неї належали головно заможніші верстви (і, звичайно, також частинно бідніше жидівство), що могли собі дозволити на плекання старої культури. Існувала ще дещо лівіша сіоністична група, так званий Паолей-Ціон, і цілком інакше настроєна жидівська соціал-демократична партія, так званий Бунд. Найближче до комуністів стояв, звичайно, Бунд, але це головно в розумінні культурно-суспільному, бо жиди, котрі були членами комуністичної партії, не належали до жодних жидівських партій. Найбільше зрусифіковані були комуністи і бундівці.
Очевидно, що в СССР тих 3% жидів, незважаючи на свою малочисельність, повторили і так ними багато разів повторювану біблійну історію – опанування Єгипту, яка так висловлена в Біблії: «Єгиптяни казали: та се ж народ ізраїльський став більший і могутніший за нас» (Глава І. Друга книга Мойсея), – вони фактично мають великі впливи в СССР.
Жінка Сталін – жидівка, а це вже забезпечило родині Каґановичів впливові становища в СССР.
Природно, що хоча великі впливи здобув у СССР обмосковлений, найлівіший відлам жидівства, одначе це не значило, що інші відлами не будуть всіма силами підтримувати їх. Найзаможніші навіть жиди підтримували все й підтримують жидів-комуністів, бачачи в тому засіб до збільшення впливів у світі, а знову комуністи-жиди охоче деколи тримають зі своїми Ротшильдами та Морґентавами. Очевидно, помилкою є уважати, немов «Бідна Росія» є опанована «жидами» і на них перекидати всю відповідальність за московську політику. Такий стан справи ніскільки не перешкоджає тому, що ми говорили про московський імперіалізм, навіть стоїть у повній згоді з ним. І саме цього не усвідомлюють пересічні мешканці Західної Європи. А в тому нема нічого дивного.
Московська культура має в собі стільки типово-азійського, що жидам вона мусила б бути вже тому близькою, а не маючи своїх Кутузових і Суворових чи Петрів І, чи Катерин ІІ, вони охоче згоджуються з запалом підтримувати культ цих представників Москви за ціну спільного панування над світом і в майбутньому... може, і над самими москвинами.
Сокіл б'є птахів, бо він сокіл, але людина його властивості використовує для своїх потреб.
Москвини, безперечно, є імперіалістами, що б вони не казали. Московський імперіалізм стремить до поневолення народів світу від часів, коли там ще не було жидів, але жидівство СССР вважає за цілком згідне з інтересами нечисленного жидівства (3%) використати цей імперіалізм для себе, так, як ловець використовує звички сокола.
Жиди одержали, як і інші підлеглі Москві народи, теоретично (мовою) жидівські видавництва, часописи, театр і т. д. Під цим оглядом до них поставлені були ті ж вимоги, що й до інших. Однак жидів використовувано для того, щоб поясом жидівських колоній відтяти Україну від Чорного моря, і для організації цих жидівських колоній на півдні України використовувано допомогу не лише від жидівської некомуністичної організації Америки – «Джойнта», але і співробітничано зі світовим жидівством, жидівською «буржуазією» в цій справі.
Та ось, коли почалася уніфікаційна акція щодо мов підлеглих Москві народів, виступив також і жидівський діяч та літератор Каменштайн у справі «очищення жидівської мови (ідіш) від... німецьких слів». У тому ж 1934 р. відбулася чотириденна нарада, організована Інститутом жидівської пролетарської культури Всеукраїнської Академії Наук спільно з редакцією жидівського партійного часопису «Штерн».
Згаданий Каменштайн і інші жидівські діячі виступили з «домаганням» усунути з жидівської мови старі гебрейські слова та нові, недавно включені до ідіш, німецького походження. Мотивували вони це тим, що ці «германізми може використати на випадок інтервенції німецький фашизм». На підставі аналогії з іншими народами, здавалося б, саме це й мусило би бути урядовою лінією Кремля (так, очевидно, думали і ті жиди, що висунули цю справу), та показалося, що справа стоїть інакше.
Несподівано той же Хвиля, разом з іншими представниками урядового напрямку, рішуче виступили проти помосковлення жидівської мови.
На перший погляд здається, що це підважує всі наші твердження, але це лише на перший погляд.
На цій же нараді було установлено, що після розкладу і ліквідації жидівського релігійного життя обмосковлення жидівського робітництва прийняло величезні розміри. Для обмосковленого совєтського жидівства (комуністів) це є явище бажане саме для осягнення їхніх політичних цілей і тому, як є виразно надруковано в звіті з тої жидівської наради, визнано, що:
«Ззовні ліва фраза допомагає маскувати стремління жидівських націоналістів урятувати перед здоровою асиміляцією частину жидівського робітництва, узаконюючи в жидівській літературній мові його москалізми замість германізмів». Бо стверджено, що «відстала частина жидівського робітництва, не маючи ще постійного зв'язку з жидівською пресою і книжкою, не гаразд розуміє літературну мову».
Як бачимо, тут усе ясно, особливо, коли мати на увазі плани як москвинів, так і співпрацюючих з московським урядом жидівських комуністичних політиків. Совєтська позиція і в справі жидівської культури та мови є зайвим доказом, що совєтська Москва, напружуючи всі сили, стремить до якнайскоршого поглинення всіх опанованих нею націй, старанно то все затаюючи від світу, щоб могти без більшого труду ловити в спритно розставлені тенета все нові необережні жертви. Лише денаціоналізація інших народів має на меті їхнє дальше поневолення, а денаціоналізація шляхом відривання вже зденаціоналізованих груп жидівського населення від їхньої національної культури завдяки впливам жидів-комуністів, у даному моменті, має на меті їхню адаптацію.
Це, згідно з планом жидів-комуністів, адаптація майбутнього спадкоємця трону! Чи цьому на перешкоді стане московський націоналізм – це питання спритності і політики жидів.
Отже, бачимо, що тенденція правих московських кіл представити перед Заходом і перед поневоленими Москвою народами, немов жиди «керують» імперією, і вони несуть відповідальність за все – не більше як вигадка, що має на меті «вибілити» московський народ і тим забезпечити йому (коли б посковзнулася Сталінові нога) дальше панування.
Нашим завданням було в цьому розділі з'ясувати всю облудність совєтських запевнень, всю фальш, що криється за гарно розмальованим шильдом «союзу вільних націй». Коли б ми хотіли коротко на закінчення з'ясувати істоту, фактичний стан національної справи (головно в культурній галузі) в СССР, то могли б порадити читачам познайомитися хоч би з характером відкриття у 1938 р. в супроводі великого галасу ферґанського Державного педагогічного інституту імені Молотова. Цей інститут може бути «символом» будь-якої совєтської «національної республіки», символом цілого, багатонаціонального «Совєтського Союзу».
Ферґана – центр узбецької країни.
Узбеки – народ тюркського походження, для котрого начебто закладають совєти цей інститут, щоб він виховував учителів для узбецьких національних шкіл.
Отже, згідно з програмою, в цьому інституті 18 катедр. З тих вісімнадцяти катедр лише одна (узбецької літератури) ведеться узбецькою мовою – решта в мові московській. Москвини (з «Центру») там одержують на 30% більше платні. За царату такий додаток звався урядово «надбавка за русифікацію», тепер скромно залишено його без назви. Так цей «узбецький» інститут можемо уважати мініатюрним символічним прообразом будь-якої «національної совєтської республіки».
Але, закине нам у відповідь на це все читач, з усього тут сказаного все ж не видно, що ті народи справді несуть втрати, губляться вже не як нації, а просто як люди, внаслідок приналежності до СССР. Можна ж припустити таке: скажімо, якийсь узбек дійсно зрікається своєї літературної мови і плекання власної культури, починає уважати себе членом «єдиного совєтського народу» і т. д., але ж взамін за те все він одержує змогу користуватися з усіх благ приналежності до державного народу і, без сумніву, таки вищої, за узбецьку, культури! Може, тоді на землі узбеків розвинеться промисел, висока хліборобська культура, техніка, може, аж тоді пустельну землю перетнуть автостради, прийде добробут і узбецький народ почне жити щасливим і культурним життям, хоча і втративши власну культуру?
На це все ми мусимо відповісти з цілою рішучістю, що так не є! Західноєвропейський читач мав нагоду протягом кількох століть чути, як ті чи інші імперіалісти (коли з якоїсь нагоди починали говорити про загарбану ними ту чи іншу колонію) завжди у відповідь на закиди в імперіалізмі висували на свою оборону більш-менш подібні міркування. Коли тих міркувань ми б слухали – мусили б думати, начебто альтруїстично настроєні англійці чи голландці, американці чи французи (німці тепер – в час Другої світової війни – того не говорили, бо просто винищували поневолених, уважаючи, що лише німці здатні плекати культуру) лише за те проливали власну кров, щоб ущасливити менш культурні кольорові тубільні народи! І далі ми б мусили без краю дивуватися загадковому явищу: народи, котрі до «ощасливлення» їх завойовниками все ж множилися, починали масово вимирати. Де є австралійці, ацтеки, інки, толтеки, індійці і т. д.? Чому що кілька років жахливий голод змітає по кілька мільйонів індусів, а прем'єр англійського уряду, котрий в іншому випадку з пафосом говорить про культуру і гуманність, яку несуть англійці в Індію, в цьому випадку холодно і сухо зауважує: «Голод час від часу в Індії є не лише річчю конечною, але й корисною, бо реґулює кількість населення!»
Наведені приклади говорять, що в таких справах не можна довіряти словам жодних гуманних опікунів – потребуємо якихось певніших даних.
Рішаючим арґументом у цій справі була, є і буде економічна політика пануючої нації, а вона не може мати на увазі інтересів поневолених. Господар тримає свиню не для того, щоб свиня насолоджувалася життям, однак добрий господар тримає свиню в кращих умовинах, ніж недобрий господар.
У країні «державного соціалізму», де все господарське життя є сконцентроване в руках держави, бюджет і роблені в рамках бюджету капітальні вклади говорять все. Лише, звичайно, з деякими цифрами треба нам бути обережними.
Коли, наприклад, на острові Яві вкладається капітал в будову цукроварень – то це цілком не значить, що вкладачі мають на увазі підвищити добробут тубільців – мешканців Яви! Просто цукровий очерет можна використати лише там, де він росте, а належно обнизивши ціну за некваліфіковану працю, можна при такій продукції одержати блискучі зиски; кваліфіковану працю виконують там європейці. Це саме можна сказати про такі інвестиції, як будова каналів в Індії та Єгипті і т. д.
Подані нами тут міркування є достатньо ясні, і тому ми можемо перейти до СССР.
Один із московсько-большевицьких «ґубернаторів» України Ст. Косіор, полемізуючи з тими нечисленними українцями-комуністами, котрі вказували на національне поневолення України, писав у 1935 р. («За марксо-лєнінську лінію в національній політиці») таке: «Полноє равєнство в национальном атнашєніі достігаєтса і абєспечіваєтса хазяйствєним развітієм». Ця навмисне неясна фраза все ж вказує, що й комуністичні політики не заперечують значення економічної політики метрополії. Лише тому, що закиди саме в цій ділянці були зроблені комуністом-українцем Волобуєвим, представники Москви, хоч і «спритно» орудували цифрами, що, власне, не могли братися під увагу, властиво, не могли довести неправильність тих закидів.
Згадуваний Косіор пише:
«Політіка експлуататорскіх класов в колоніях своділась к задєржкє іх развітія, в особєності в області тяжьолой промишлєності» (стор. 8, там же).
Подане дальше в тій брошурі з'ясовує нам, чому Косіор уважав особливо важливою для ствердження відсутності чи наявності колоніального утиску галузь важкої промисловості. Далі подано ряд цифр, котрі вказують на великі вклади, зроблені Москвою у вугільну та металургійну промисловість України, цебто у так звану важку промисловість, згідно з п'ятилітнім планом, якими хоче Косіор переконати українців у відсутності колоніального визиску. Цими цифрами вкладів Косіор, як спритний жонглер, просто засипає читача, не даючи отямитися, щоб... відтягти увагу від таких досить важливих моментів:
1) уся важка промисловість України одночасно з робленням в неї вкладів оголошена «всесоюзною», цебто просто сконфіскована Москвою, і всі дальші вклади робить Москва в дійсності у власні підприємства, лише розміщені на Україні;
2) ця промисловість (металургійна) продукує майже виключно так звані півфабрикати, потрібні не для української відповідної промисловості (якої Москва навмисне не розвиває), а для промисловості московської.
З промови визначного комуністичного діяча Щербакова на XVIII з'їзді Всесоюзної комуністичної партії довідуємося, що: «У 1938 р. промисловість Москви випустила продукції в 16,5 разів більше, ніж в 1913 р. Найбільший зріст має металообробна промисловість Москви». «Уже в 1937 р. металообробна промисловість Москви (міста і околиць та прилягаючого району) була в 65 разів вище від довоєнної» (каже він). З наведених слів бачимо, що коли взагалі промисловість Москви зросла в 16,5 разів, то це тільки тому, що якість її галузі в порівнянні з передвоєнними навіть виказує зниження, але зате надзвичайний зріст виказує «оброблення металів». Тепер мусимо нагадати читачеві, що в околицях Москви ще за царату були об'єктивні обставини (власні природні багатства) для розвитку деревообробної (ліси), ткацької (льняної) і ковальської промисловості (надзвичайно бідні, в невеликій кількості запаси найгіршого ґатунку так званої бурої руди та на півдні від Москви було маловартісне кам'яне вугілля – також у невеликій кількості).
Ще за царату поруч із ковальським промислом почала виростати і штучно там утворювана металообробна фабрична промисловість, якої, однак, як постання, так і ціле існування, залежало і залежить від того, чи має Москва колонії, а в першу чергу Україну, чи ні. Для тих фабрик і виплавлений чавун, і вугілля вже й тоді везли з України. Таким чином, не є жодною заслугою перед українцями московських кремлівських політиків, що саме на Україні, а не в Московщині знаходяться її копальняні багатства! Зате саме цей факт змушував царську Москву вести таку господарчу політику і так будувати залізниці, щоб було зручно довозити до Москви (колишні ґубернії Московська і Владимирська) і важке залізо, і важке вугілля, а потому і важкі не менше вироби московської металургії йшли у великій частині назад, на ту ж Україну. Коли ще царатом було побудовано, наприклад, фабрику локомотивів не десь на Катеринославщині, де під рукою було і вугілля, і залізо, а тільки в околицях Москви, то це кожний вважав за найвиразніший доказ того, що хоча царат і звав українців «малоросамі ілі тємі жє рускімі», проте на практиці ставилися московські імперіалісти до України яко до своєї колонії. Адже ж ліпше оплачується праця при виробництві паротягів, ніж при здобуванні вугілля і руди, та й легше вона, головне ж побудування там такої фабрики дає верстат праці для багатьох москвинів у себе вдома і змушує мандрувати в пошукуванні роботи не їх, а українців з перенаселеної за даного виду продукції України, яку вони ще й колонізують! Кошти провозу відіграють меншу роль, бо платять їх в умовах безконкурентного панування на внутрішньому ринку в кожному разі не московські народи.
Що ж дивного, коли червоні москвини, бажаючи дати працю (і то ліпше оплачувану працю) московському робітникові коштом українського, досягли зросту тої промисловості в 65 разів! Але також не є дивним і те, що цей зріст промисловості, маючи український чавун і вугілля, змусив червону Москву вкладати гроші в поширення металургії і важкого промислу на Україні. Бо везти на Московщину невиплавлений чавун та руду і там виплавляти – зменшувало б їхні прибутки, та й, зрештою, ця праця не так вже добре оплачується. Тому цей рід промисловості залишено на Україні, сконфіскувавши її для Москви.
Мусив бути Косіор дуже низької думки про своїх читачів, коли хотів спритно переконати українців, начебто вони мають за доказ спеціальної ласки і повної економічної рівності уважати «право» добування їхніх сирівців, конечних для московського промислу.
Це все навіть у малій мірі не полегшує умов життя і побуту самих українців, та є яскравим доказом колоніального визиску українців.
У книжечці Андрія Хвилі «Национальний вопрос на Украйне» (1926 р.) в таблиці на стор. 36 подано виразно, що серед «гірників є лише 39,7% українців, а з них говорить по-українськи лише 19%; серед металістів є 46,2% українців, а говорить з них по-українськи тільки 19%!» Це показує, що від тих вкладів не мають користі навіть зденаціоналізовані українці. Москвини лише терплять українців на їхній землі тому, що не можуть їх знищити, отже, хоча й змушують їх працювати на себе, але помічається тенденція все поступово загарбувати собі – навіть найважчу працю. Звичайно, автором цитованої брошури був обчислений відсоток українців серед всіх узагалі працівників даного роду промислу, не узгляднюючи того, яку вони саме виконують працю. Коли б це було зроблено, ми б побачили, що більшість тих українців є зайняті в ролі чорноробів або мало кваліфікованих працівників. Що наше припущення є дуже правдоподібне, видно хоча б зі статті одного з московських «ґубернаторів» України В. Чубаря («Хазяйство Украйни», 1926 р., Москва), де поданий національний склад органів влади в Україні. Виявляється, в сільських радах (совєтах) є українців – 87,8%, зате в ґуберніальних (як стверджує Буценко, секретар ВУЦИК'а в його статті «Радянське будівництво») є лише 45%! Очевидно, ще менше є в центральних установах та в установах, що підлягають Москві, й у важкій промисловості.
До того ж ще треба додати, що матеріальне забезпечення працівників так званої всесоюзної промисловості і працівників підприємств, не оголошених безпосередньою власністю Москви, є різне. На тій же Україні забезпечено було помешканнями робітників всесоюзної промисловості на 58%, а робітників республіканської промисловості – лише на 33% («Хазяйство Украйни»).
Треба, щоправда, до того додати, що понад 75% всього робітництва (незалежно від національності) працює у «всесоюзній» промисловості, що знову також є доказом пограбування України з її промислу і рафінованої брехливості пп. Косіорів і спілки.
Всі подані нами попереду міркування і дані у справі металургії та гірництва, в свою чергу, допоможуть нам правильніше оцінити і зорієнтуватися в істоті та тенденціях економічної політики червоної Москви, яка виявляється в цифрах державного бюджету.
Ми тут подамо лише відомості, взяті з бюджету одного року, щоб не втомлювати читача числами, тим паче, що давати більше немає жодної потреби. З року на рік, протягом мало не чверті віку, мінялися цифри совєтського бюджету у зв'язку зі зміною вартості совєтської валюти і в зв'язку з іншими причинами, але, що є цікаве, так це те, що не мінялося відсоткове співвідношення між тими позиціями бюджету, які нас тут цікавлять. Саме тому ми можемо обмежитися аналізом деяких цифр з бюджету протягом тільки одного року, в даному випадку 1938 р. Цей рік є, з одного боку, останній передвоєнний, а з другого боку – йому передують мало не двадцять років мирної совєтської політики, отже, тому можемо його вважати нормальним, типовим. У цьому бюджеті щороку займає окрему позицію «бюджет СССР», цебто «Союзу» як цілості, це є «імперський бюджет», який не є сумою бюджетів «республік», що входять у склад «Союзу».
Як читачі вже орієнтуються, слід уважати бюджет властивого СССР бюджетом національно-московським (всі без винятку «всесоюзні установи» урядують в московській мові, керовані і переповнені москвинами, працюють для зміцнення і поширення московської влади, їхні урядовці і працівники підтримують московську культуру і т. д.).
Крім того, існує ще і належить до складу СССР, але має, природно, свій окремий бюджет «Російська Совєтська Федеративна Соціалістична Республіка» (або РСФСР), якої бюджет в основному слід також уважати за московський, бо, хоча до неї належить дуже велика кількість народів і цілком немосковських територій, однак і там в основному все є московське, бо до РСФСР включено переважно такі народи: калмиків, якутів, чукчів, бурятів, башкирів, марійців, комі, інґушів і т. д. Тут треба звернути увагу на те, що, як випливає з обчислення на підставі урядових совєтських даних, територія РСФСР має 20.347.200 квадратних кілометрів, з яких понад 17.000.000 квадратних кілометрів має безумовну більшість населення немосковської національності. Обчислення ми робили на основі урядового видання РСФСР 1938 р. в той спосіб, що подані там території автономних республік і автономних областей, що входять в склад РСФСР і, згідно з цим виданням, мають більшість населення немосковської народності (москвини часто творять 7-10%), зсумували і одержане число відняли від загальної величини території. Однак у дійсності справді московська територія є значно менша. Річ у тому, що, визначаючи кордони тих «республік» і «областей», москвини зробили те, що роблять завжди – «прирізали» собі від кожної чужої території етнографічно немосковської (так, як, наприклад, від УССР відтяли для себе українські землі південної Курщини чи східної Донеччини).
Самозрозуміло, статистичні дані про національний склад населення рівно ж є виправлені в московському інтересі. Крім того, величезні, рідко заселені простори, що тягнуться від Московщини на північ до Білого моря, тундри, хоча і обмосковлені, але етнографічно немосковські терени міняють значно картину. Треба уважати, що московська етнографічна територія не досягне і двох мільйонів квадратних кілометрів. Проте, у тих немосковських країнах керують москвини, усі багатства країн є в московських руках, середня і вища освіта є московська, а у «Верховному Совєті РСФСР» нормально яких 20% депутатів немосковського походження.
Це дає нам право звести докупи бюджет СССР і РСФСР яко бюджети в основному московські.
Тепер переходимо до цифр:
Бюджет на 1938 р. СССР (по боці прибутків, як і по боці витрат)    126.777.693.000
Бюджет на 1938 р. РСФСР (по боці прибутків, як і по боці витрат)    21.407.000.000
Разом
(подано в рублях)    148.184.693.000
Бюджет на 1938 р. УССР тільки     5.977.000.000

До того слід додати, що москвинів усіх взагалі в СССР було тоді лише коло 73 мільйонів, які в РСФСР усі не живуть, частина їх живе в інших «республіках» (з них в УССР понад 2.5 мільйонів).
Українців в СССР живе 31 мільйон. Такий поділ прибутків говорить при поданому співвідношенні москвинів і українців сам за себе.
Не треба також забувати, що майже вся українська промисловість і природні багатства сконфісковані Москвою для себе, тому прибутки від них яко всесоюзні входять до прибутків СССР, таким чином Москва побирає з України додатково величезний дохід.
Звичайно, Україна під цим оглядом не є винятком: бюджет БССР в тому ж році досягав лише 1.167.210.000 рублів, а Вірменської Соціалістичної Совєтської Республіки був ще скромніший – 388.427.000 рублів.
Всі ці цифри знаходяться в «Законі про єдиний державний бюджет СССР на 1938 р.», ухвалений 14 серпня 1938 р.
Як бачимо, українці, яких є 21% у відношенні до решти населення СССР, мають бюджет, що досягає тільки 4% «всесоюзного», та й то його можна назвати «українським» тільки формально, як формально Ферґанський інститут був узбецькою культурною установою.
Безперечно, окремі додаткові позиції ще більш яскравою роблять цілу картину. Так, наприклад, бюджет самого міста Москви в 1939 році становив 1.561.194.000 рублів. Крім того, Москва одержала на «капітальне будівництво» 744.938.000 рублів. Для порівняння просимо глянути на цифру асигнованих коштів на таке ж капітальне будівництво цілої УССР разом з усіма її містами – 143.100.000 рублів. Це значить, що саме місто Москва одержало в п'ять разів більше! Чиїм коштом? Чи треба ще більше красномовних цифр? Місто Одеса могло витратити на основний ремонт будинків лише 15.000.000 рублів, а протягом цілого року було збудовано в тій же Одесі, великому портовому місті, тільки 29 мешканевих будинків, за які міська рада на спеціальному засіданні в 1939 році мусила дякувати з ентузіазмом окупантові!
Згідно з п'ятилітнім планом, збудовано в місті Москві по 70 нових шкільних будинків річно, тоді як в проекті лише було збудувати протягом 1939 р. в цілій Україні тільки 87 нових шкільних будинків. Не треба й казати, що не кожний той будинок на Україні приділений буде для хоча б формально «української» школи та що під оглядом якості шкільні будинки Москви стоять багато вище за ті, котрі будуються хоч би в тій же Україні. В Україні будують один шкільний будинок на кожних 354.000 населення, а в Москві на кожних 55.000 населення!
За чиї гроші?
Відповідь є аж надто ясна...
Ми ще подаємо тут декілька даних про зріст міста Москви, які на тлі «зросту» немосковських міст і загального бюджету кидають яскраве світло на московську національну політику. Тут ще раз нагадуємо, що в СССР не може бути мови про «зріст міста» – лише про планову будову чи побільшення міста урядом.
Отже, протягом двох років 70 тисяч квадратних кілометрів покрили асфальтом. Збудовано загалом за чверть віку червоними у Москві 6.000.000 квадратних метрів мешканевої площі, на одному лише передмісті (Красная Прєсня) побудовано за той час біля 700 кількаповерхових домів.
Береги річки Москви і Яузи на віддалі 50 кілометрів обмуровано ґранітом. Збудовано 12 нових мостів. Річку Неґлінку скеровано під землю.
У московському районі продукується 1/7 всіх промислових виробів імперії, причому майже всі сирівці й півфабрикати виробляють підбиті народи, використовуючи власні багатства. Металургійна промисловість зросла за 25 років у 65 разів.
У 1940 році промисловість Москви дала більше за весь промисловий добуток московської імперії року 1913. Збудовано було у Москві протягом останніх чотирьох років 350 шкільних будинків.
У школах Москви вчиться (і денаціоналізується, оскільки не є москвинами) 120.000 студентів вищих шкіл. Там же існує 76 видавництв та виходить біля 500 журналів.
Чи ж дивно, що за цей час Москва «зросла» більш як удвічі.
Але не так діється з іншими містами, особливо коли вони не московські. Ось порівняймо для прикладу:
Місто    Рік    Кількість населення
Москва    1918 р.    1.850.000 мешканців
Москва    1938 р.    4.000.000 мешканців
Одеса    1918 р.    631.000 мешканців
Одеса    1938 р.    421.000 мешканців
Київ    1915 р.     626.000 мешканців
Київ    1936 р.     528.000 мешканців

З того ясно випливає, що москвини систематично і планово коштом поневолених народів (в тому числі і слов'янських) будують по характеру культури московський імперіальний центр, тоді як їхня пропаґанда кричить про однакове трактування всіх націй і всіх «республік». Майже щороку до диспозиції московської нації йде 90% усіх прибутків, а з того знову на будування Москви йде аж 6%. На всі ж інші поневолені народи витрачає Кремль – і то головно на те, що йому треба в своєму власному інтересі, – решту (10%) на всі народи і республіки разом.
Тут слід ще раз нагадати, що Московщина була багата лише на торф, буре вугілля, фосфорити, льон і жито, а москвини займають 15% імперської території. Отже, зріст Москви (а разом і національно-московської культури) відбувається коштом поту і крові рабів Сходу.
Цікаво підкреслити, що ще до Першої світової війни професор Яснопольський у своїй праці висвітлив тодішню політику царату, яка відзначалася цілком тими ж прикметами.
За царату, як видно з урядових даних, стягуваних в Україні податків і доходів для Москви випадало пересічно з душі 16,97 рубля, а видатків, зроблених в Україні (включаючи сюди і частину загальних видатків, що припадають на її долю, а також видатків на поліцію і т. д.), виходило на душу тільки 8,65 рубля.
У Московщині припадало на душу побираних податків тільки 13,90 рубля, але зате витрат – 15,95 рубля. Тепер, як доводять праці Власенка і совєтського професора Доброґаєва, ця справа змінилася для немосквинів на ще гірше. Зрештою, це підтверджують і подані нами дані з бюджету СССР.
Так коштом поневолених націй, коштом пограбованих у них скарбів, коштом їхнього поту і крові пучнявіє та росте Москва – «Центр поступових народів світу», росте і снує далі свої імперіалістичні плани.
Звичайною брехнею, ширеною головно в інтересі своєї закордонної політики, є, як бачимо, всі фрази про «дружбу народів Совєтського Союзу», «комунізм» чи «міжнародну солідарність»! Поневолені Москвою народи мають справу вже від кількох сот літ з московською нацією, політика якої все та ж сама, ті ж цілі – лише інші методи.
Ті народи, котрі ще не втілені примусово до цього «Союзу», мусять добре подумати над тим, про що говорить чужим коштом збудована промисловість в околицях Москви і в самому місті, чужим коштом там же збудований найбільший в Європі водотяг, прокладені 200 кілометрів тролейбусних ліній і пущені в рух 10 нових електростанцій.
Центр України – Київ – внаслідок тієї політики мав перед Другою світовою війною менше населення, ніж перед Першою, зате Москва мала його вдвічі більше – доля Києва чекає всі центри Заходу, які дадуть себе втілити до СССР.
Населення московських міст має те, чого не має населення інших міст. Не дурно ж посіпаки Сталіна виривають з кров'ю від уст українців, крім усього іншого, більше 100 мільйонів тонн збіжжя річно. Так легко здобуті гроші можна собі дозволити витрачати не лише на речі потрібні, але й на люксус!
Коштом поневолених народів будує Москва собі тому, наприклад, «репрезентативне» метро, в якому на одній лише станції «Площадь Свєрдлова» встановлено для оздоби 120 мармурових колон, стіни ж оздоблені фресками і малюнками. Таких площ є не одна, і не одне понівечене життя пішло на оплату цих прикрас. На одному з панно в одному з таких підземних залів змальовано й українців, що на цьому малюнку, витанцьовуючи гопака, звеселяють московську юрбу. Ця будова так, як єгипетські піраміди, коштувала життя сотням і тисячам рабів – синів поневолених народів, які не припиняли своєї праці ні на хвилину протягом цілої цієї війни.
У своїй імперіалістичній зажерливості Москва не лише удержавила і зробила фактично московськими 11.000 підприємств в Україні, але і взагалі планує яку лише можна промисловість в Україні поступово ліквідувати, переносячи один рід виробництва за другим на Московщину. Навіть в галузі цукроварства, яке завжди було пов'язане з українськими теренами, і Україна продукувала 80% всього цукру, тепер московський «Цукротрест» закрив на Україні значне число рентових (прибуткових) цукроварень, а нових збудував на Україні лише десять, тоді як на Московщині – 22.
Нарешті на XVIII з'їзді ВКП(б) було заборонено будування нових підприємств у більших містах СССР і при цій нагоді ухвалено:
1) в таких економічних огнищах, як східні райони, створити підприємства-дублери в галузі машинобудування, нафтопереробки і хімії;
2) більш швидкий ріст обсягу капітальних робіт і будівництво нових підприємств у східних і далекосхідних районах СССР;
3) створити нову постійну базу на сході СССР;
4) ухвалено ряд заводів машинобудівельної промисловості збудувати в містах на московській території (названо кілька міст);
5) забезпечити дальший розвиток і реконструкцію Москви і Лєнінґраду.
Звичайно, такий план намітила московська комуністична партія з причин чисто військового характеру, підготовляючись до майбутнього нападу на Європу, але пункти 4 і 5 вказують виразно і на бажання в будучому ще більше експлуатувати свої колонії.
Але й цього мало – найважливіші промислові райони України колонізуються московськими робітниками. Так, наприклад, 1926 р. прибуло до Донбасу робітників-українців лише 10.126, а москвинів – 20.830 (подібної статистики за інші роки опубліковано не було).
Ці цифри наберуть особливої красномовності, коли приймемо на увагу, що, згідно із совєтською статистикою, як подає «Правда» за 16 березня 1928 р., густота населення є на один квадратний кілометр:
в РСФСР – 5,1;
в Туркестані – 2,1;
в УССР – 64,7;
в Узбекистані – 15,2;
на Кавказі – 31,7;
в Білорусі – 39,3.
(Вправді РСФСР виказує таке рідке населення тому, що там є багато слабо заселених, переважно немосковських земель, однак і в самій Московщині не всюди аж таке густе населення, як би то можна було думати.)
Таким чином, бачимо, що при тому переселюються москвини в і так перенаселені райони. Звичайно, так само робилося в Московській імперії і за часів царату. Причому московська політика вже тоді гнала, наприклад, українців переселюватися десь на Зелений Клин, тоді як на українські землі переселювалися москвини-хлібороби.
Прочитавши то все, якийсь наївний читач зі Заходу може поставити питання: чому в такому разі мовчать поодинокі «комуністичні партії національних республік»?
Але відповідь більше ніж проста:
1) в кожній такій партії величезна більшість її членів є московської національності, незалежно від складу населення даної території;
2) одиниці з огляду на терор не можуть виступати;
3) самі ці, начебто окремі, партії в дійсності існують окремо лише в уяві публіки за кордоном, цю фікцію підтримує Москва з метою улегшення підбою світу.
У дійсності ж ось що читаємо ми в параграфі 32 «Організаційного Статуту Компартії»:
«Партійниє організациі, обслуживающіє тєріторіі национальних рєспублік (і областєй) СССР і РСФСР, пріравніваютса к областним (ілі губєрнскім) організациям партіі, то єсть цєліком подчінєни ЦК ВКП(б)».
Це пояснює вповні, чому творені тими партіями «уряди» завжди «самі» зрікалися всіх своїх прав на користь Москви, чому плекали і плекають культ московського війська, московський патріотизм, ширять обмосковлення і т. п. Ми знаємо, що саме московсько-большевицький дипломат Літвінов (звичайно, він мав на увазі не один з народів поневолюваних Москвою, тільки Чехію, яка саме була перетворена на Протекторат) сказав таке: «Трудно допустити, щоб який-небудь народ добровільно погодився на знищення своєї самостійності і своє включення в склад іншої держави, а тим більше такий народ, який багато років боровся за свою незалежність» (Нота з 1939 року).
Стосовно Совєтського Союзу ці слова є більше як правдиві – ні один з поневолених СССР народів не зрікся добровільно своєї самостійності, але саме цю правду старанно ховає Москва, яка без жодної трудності «допускає» те, чого не згоджувалася, коли мова йшла про інших.
Усі поневолені тепер народи СССР, як знаємо, завзято боронили свою незалежність від червоних москвинів протягом кількох років (1918-1924 рр.), лише про це, оскільки і знав світ, то забув надто скоро.
А саме вільним ще націям не зашкодить пам'ятати про те все та не забувати також, що вся політика большевиків щодо інших націй – і справжня, і вдавана – має завжди ту ж мету – улегшити Москві підбій світу.
Для цієї мети інколи навіть творяться з нічого нові народи або утворюються республіки там, де для цього немає в дійсності жодних підстав. Відомо, наприклад, що в тих районах Поділля, де, згідно з урядовою совєтською статистикою, є лише 34% молдаван, а українців є 42,2%, створено окрему Автономну Молдавську Соціалістичну Республіку. Для чого? Все для того ж.
Ось цінне визнання в цій справі вже згадуваного А. Хвилі:
«На бєрєгу Днєстра, на рубєжє капіталістічєскаво і соціалістічєскаво міров, как маяк срєді тьомной ночі, она (АМСР) зовьот к сєбє угнєтьонних братьєв Бєссарабіі і Руминіі».
З цією ж метою, як це стверджувано не раз московськими політиками, створена була і Карело-Фінська Республіка, єдиним завданням котрої мало бути випадовою базою для підміновування та опанування скандинавських народів.
І у всіх випадках для кращого маскування своєї справжньої національної політики виступають червоні московські діячі з галасливими обвинуваченнями царської Москви в її імперіалізмі, вважаючи, що таке обвинувачення буде будити віру, а то й цілковиту певність у наївних людей, що СССР сам порвав з такою політикою!
Ось у «Правдє» (за 22 серпня 1938 р., ч. 231) в передовиці «Замєчанія па поводу конспєкта історіі СССР», писаній Сталіним, він виразно закидає тому конспектові (даючи тим самим вказівку на майбутнє):
«В конспєктє нє падчьоркнута анєксіоністско-колонізаторская роль рускаво царізма («царізм – тюрьма народов») і нє дани условія і істокі национально-асвабодітєльнаво двіжєнія».
Цю роль «розкаяного грішника» вперто проводиться в життя. Ось уривки з «декларації» того ж Сталіна на з'їзді народів Даґестану ще з 13 листопада 1920 р.:
«В прошлом Расія била Расієй царєй і палачєй. Расія жила тєм, што угнєтала народи. Правітєльство Расіі жило за счьот сокоф, за счьот сіл угнєтаємих нім народов, в том чіслє і рускаво ... Ето врємя ушло в прошлоє, і єму нє васкрєснуть нікогда.
На костях етой праклятой Расіі виросла новая Расія (так є й написане, а не «СССР»). Новий період ознамєновался нє только асвабаждєнієм народов Расіі, но і видвінул задачу асвабаждєнія всєх народов вабще, в том чіслє і народов Вастока, страдающіх од западних імпєріалістов, Расія прєвратілась в ричаг асвабадітєльнаво двіжєнія, прівадящій в двіжєніє нє только народи Расіі, но і всєво міра. Савєтская Расія – тот факєл, каторий асвєщаєт путь...»
Щоправда, в тій же свободолюбній декларації Сталін замість на доказ правди своїх слів оповістити про виведення московських військ з Даґестану та право Даґестану самому рішати про себе, оповіщає далі тоном володаря і пана: «Правітєльство Расіі благадаря пабєдє над врагамі нашло вазможним занятса внутрєнім развітієм, нашло нєобходімим аб'явіть вам, што Даґестан должєн бить автаномним, сахраняя братскую связь с Расієй».
Безумовно, з року на рік факти практичного життя переконували все наново самих даґестанців, що в дійсності заміна царської Росії на совєтську нічого для них не змінила.
Вони, як кінь в анекдоті, на запит, що є ліпше: віз чи сани, – могли б відповісти словами того коня: «Оба сволота, обох возити треба». І тому, певно, навіть по 18 роках, 1938 р. (17 червня) Даґестанський обласний комітет комуністичної партії, звертаючись до виборців (з нагоди чергових виборів) у «Даґестанській правді», потребує ще й ще переконувати їх, очевидно, всупереч видимій правді, в тому, що Даґестан – не колонія!
Ось що там пише Даґестанський обком ВКП(б):
«За роки совєтської влади у Даґестані створена наново важка соціалістична промисловість. Створена нова нафтова база Ізбербеш, Ачі-Су, Каякент, почата експлуатація Архідського і Анушінського родовищ вугілля, зросла рибна і консервна промисловість. Постало велике соціалістичне хліборобство.
Колективізовано 87% селянських господарств, друкуються книжки і часописи на рідних мовах, вводиться новий алфавіт на московській основі... У Чечено-Інґушетії наново створена нафтова промисловість. Створений робітничий клас із тубільців. Загальна продукція збільшилася в 15 разів».
І хоча нас та поневолені народи запевняє з завзяттям сам Сталін, що в противагу тому всьому «царізм намєрєно культівіровал на акрайнах патріархально-фєодальний гньот для таво, штоби дєржать маси в рабствє і нєвєжєствє... царізм стєснял, а іногда просто упразднял мєстную школу... царізм прєсєкал всякую актівность лучших людєй» («Статьі і рєчі об Украйнє», ст. 110, Москва, 1936 р.), та це нас мало переконує. Ми таки думаємо на підставі фактів, що національна політика царської і червоної Москви мало чим різниться. Ця наша думка спирається на твердженні самого Лєніна, з котрим, очевидячки, Сталін в цій справі або не порозумівся заздалегідь, або, що є більш імовірним, Сталін просто забув, що писав у цій справі раніше його вчитель.
А Лєнін написав таке:
«Рускій капіталізм втягівал такім образом Кавказ в міровоє товарноє абращєніє... Страна, слабо насєльоная в началє порєформєнаво пєріода ілі засєльоная горцамі , стаявшимі в старанє от міроваво хазяйства і дажє в старанє от історіі, прєвращалась в страну нєфтєпромишлєніков, торговцев віном, фабрікантов пшєніци і табака... Рускій капіталізм пєрєряживал гордаво горца із єво паетіческаво национального костюма в костюм європєйского лакєя... Шол процєс атвлєчєнія от зємлєдєлія к прамишлєності с 1851 г. по 1897 г. ... насєлєніє вазрасло на 95%» (Лєнін, «Сочінєнія», т. ІІІ, гл. 8, параграф 5, стор. 487-488).
Таким чином, виходить (не на експорт, а в дійсності), що різниця між національною політикою царської Москви та Москви совєтської (коли порівняти твердження в цій справі Лєніна і Сталіна, наведені нами) є лише одна, що ми знаємо з відозви Даґестанського обкому ВКП(б) про зріст валової продукції у 15 разів за 13 років, але ми не знаємо, у скільки разів вона б зросла за царату, інакше кажучи, не знаємо єдиної помітної на основі цих текстів різниці – різниці в темпі та інтенсивності. Словом, з поданих текстів ми не бачимо, чи набагато краще вміє червона Москва експлуатувати свої колонії за Москву царську.
Те, що «рабочій клас із карєнних национальностєй» дістав замість «костюма європєйскаво лакєя» – костюм «савєтскаво лакєя», це ми, очевидно, не можемо вважати надто великим і надто важливим «досягненням» народів Кавказу!
Не треба думати, що Україна чи Кавказ є якимись винятками! Така політика ведеться на всіх загарбаних землях. Ось, наприклад, на півночі Сибіру простяглася країна якутів – 4.305.000 квадратних кілометрів, за скромним підрахунком. Країна з негостинним підсонням, рідко заселена. Населення цієї країни доходить до 250.000 мешканців. Але ця країна має надзвичайно багато корисних копалин: золото, срібло, залізо, ґрафіт, сіль, нафта, олово. Крім того, величезні лісові багатства і таки звідтам вивозяться дорогі хутра і ячмінь.
Цього всього є аж надто багато, щоб рішити про приналежність цієї «республіки» до РСФСР. Уже зараз її природні багатства використовуються москвинами для пропаґанди. Вони, запевняючи світ і поневолені народи, немов вони не мають колоній і не ведуть колоніальної політики, люблять подавати яко арґумент на доказ того, що вони не потребують експлуатувати інших, бо, мовляв, «РСФСР», цебто «московська федеративна республіка», є така багата в сирівці, корисні копалини й простори, як ні одна країна світу, і що то інші національності «Союзу» є зацікавлені у зв'язку з нею, а не навпаки. При цьому москвини, очевидно, тільки через «неувагу», називають у числі своїх багатств і багатства... якутів (як і інших поневолених народів)!
Тим часом населення якутів складається з 87% якутів, 5% тунґусів, а москвинів там є лише 4% всього населення!
Коли б москвини плодилися навіть як щури, то й то не в стані практично сколонізувати всі загарбані землі, отже, в тому числі й якутів так, щоб мати там більшість населення.
Тим часом це лише колонія. Отже, передбачливі московські політики тому використовують інші способи прив'язати цю землю до себе, а в першу чергу спосіб, який не лише прив'язує до них цю землю, але й одночасно служить цілям закордонної імперіалістичної політики.
Подумайте, яке враження на людину Заходу, а тим більше на кольорові народи робить така інформація:
«Тоді, коли за царату якути були темні і дикі, а країна їх була одна з найбільш занедбаних – за часи панування комуністичної влади там відкрито: 16 технікумів, три інститути, п'ять драматичних театрів, виходить 29 часописів, видано 9.000.000 книжок, проведено електрифікацію і т. д. ...»
Справді, імпозантні осяги... Лише... лише не сказано, що кожний «осяг» – це новий ланцюг, що міцніше приковує Якутію (очевидно, з її природними багатствами) до Московщини.
Інститути і технікуми є московські і служать всебічному обмосковлюванню якутів. Часописи як московські, так і кілька якутських (разом 29) та театри служать тій же цілі і московською, і якутською мовою. Не треба забувати, що в порівнянні з культурою якутів навіть московська культура є більше ніж імпонуюча.
Досі темні якути були все ж таки якутами, тепер – стануть провінціональною відміною московської нації, відміною, яка у майбутньому все ж у своїй більшій частині засуджена на вигублення («вимирання»), а в меншій – буде названа «жовторосами» й буде існувати на те, щоб добувати москвинам своє золото, своє залізо, своє олово та класти задурені москвинами голови за своїх панів.
Але Сталін (і це для нас важливе!) всупереч правді та власним большевицьким матеріалам, числячи на людську наївність, запевняє, що саме завдяки цій своїй політиці «Расія прєвратітса в ричаг (підойму) асвабадітєльнаво двіжєнія народов всєво міра».
Сказано достатньо ясно, лише треба не забувати, що і вся національна політика червоної Москви, і всі декоративні республіки, створені у великій мірі для тієї ж мети – служити «ричагом» (підоймою), фальшивим маяком для тих, котрі не вміють уважно проаналізувати основні лінії політики царату (хоч би і в освітленні Лєніна) і московських большевиків (в освітленні хоча би їхніх власних матеріалів). Для тих, хто цілком не вміє або не хоче думати, звичайно, порожні фрази і декларативні заяви будуть тим міражем, котрий може звабити тих легковірних у сипучі, розпечені піски справжньої національної політики СССР, готуючи їм там повну загибель.
На тлі усього поданого нами за урядовими московськими (совєтськими) джерелами, яким глумом звучать слова Сталіна в його промові з нагоди ухвали конституції (дня 25 листопада 1936 р.): «Нациі і раси нєзавісімо ат іх прошлаво і настоящєво палажєнія, нєзавісімо ат іх слабості ілі сіли далжни пользоватса адінаковимі правамі ва всєх сфєрах хазяйствєной, абщєствєной і гасударствєной жизні».
Закінчуючи цей розділ, ми повинні підкреслити, що, як з усього оригінального урядового «совєтського» матеріалу випливає, не може бути й мови про те, немов «однаково терпіли від большевизму усі народи СССР, у тому числі й московський». Ми бачили, що саме в інтересі московської нації представники її гнобили, експлуатували і нищили поневолені народи.
Коли людина Заходу почує подібне твердження (про однакові терпіння), то повинна собі ясно усвідомити, чим воно продиктоване.
Коли з такими словами виступають «білі» московські еміґранти (або нечисленні цілком обмосковлені люди немосковського походження) – то це є лише проявом того, про що ми говорили на початку книги! Ці москвини ведуть ту ж політику, що й червоний уряд у Кремлі (вважаючи кожен себе амбасадором московської нації), оскільки справа торкається збереження і поширення Московської імперії, для тієї ж боротьби з Заходом за панування над світом.
Поданих нами фактів ніщо не в силі змінити чи захитати, ніхто не може виступити з ідіотично-безглуздим твердженням, що в СССР був хоч один процес проти московських сепаратистів (бо таких існувати не може), що в СССР є не те що якась тінь утиску національно-московської культури, але навіть хоча б її однакове трактування з іншими. Тим більше ніхто не подасть фактів колонізування чужинцями етнічно московської землі, економічної експлуатації тих земель і свідомого винищування московського народу. Навпаки! Те все робиться з іншими народами в інтересі московського, який тому і зростає в числі.
Той «білий» московський еміґрант, котрий виступає з казками для дітей про «однаковий гніт від большевизму», який терплять усі народи СССР, просто хоче:
1) перед народами Заходу далі нахабно узурпувати роль єдиного репрезентанта «народів Росії» з метою підтримувати в свідомості Заходу фікцію «національного блоку російських народів» як цілості і тим способом забезпечитися від небезпеки знайдення прозрівшим Заходом єдиної «ахіллесової п'яти» Московської імперії, виступаючої нині під анонімовою фірмою СССР. «Білим» москвинам ходить про «зміну режиму» (як большевикам на цьому залежало перед 1918 роком), але проведену так, щоб не ослабити Московської імперії та її сил, потрібних їй для дальшої експансії;
 2) тим способом мріє московський «білий» еміґрант зібрати національне «жниво» з большевицького засіву.
Щоб з'ясувати, в чому полягає те друге бажання «білого» московського еміґранта, мусимо пояснити, як має оцінювати представник Заходу подібні ж думки, коли їх висловлює новий еміґрант (з 1939-1943 року) незалежно від національності, яку він подає.
Отже, не треба думати, що проваджена чверть віку такими безоглядними і такими продуманими методами в умовах режиму диктатури й ізоляції від світу, в умовах ізоляції від минулого (книжки, що з'ясовують правду, нищені на цілій території СССР, а небажані свідки – заслані, стероризовані або зліквідовані) політика москвинів не дала жодних наслідків. Вона виховала нове покоління інтеліґенції, оскільки мова про інтеліґенцію немосковську, національно півсліпу, котра дивиться – і не бачить того, що з її народом і з нею робиться, а саме головне – того не розуміє. Вона бачить лише палицю, якою її б'ють по голові, але не бачить того, хто б'є, не бачить московського народу, що тою палицею орудує.
Очевидно, не важко викликати прозріння у народних мас поневоленого народу (більшість «простих людей» помічають і самі, що діється), значно важче у цих інтеліґентів і півінтеліґентів, яких мозок видресований ходити лише доріжками, вказаними окупантом, викликати здатність бачити те, чого їх учено не помічати.
Отже, ті з цих колишніх яничарів, котрі опинилися поза мурами в'язниці, доки не прозріють, можуть фальшиво інформувати Захід про відносини в СССР. І людина Заходу повинна в цьому відношенні більше вірити навіть тим урядовим даним, які ми подавали (а таких даних можна назбирати грубі томи!), та тим логічним висновкам, які з тих матеріалів може зробити кожна розумна, незасугестійонована (навіювана) людина. Цифри і факти є певніші за суб'єктивний погляд «свідка» зі звуженою свідомістю.
Тепер повинно бути ясне кожному і друге бажання «білого» московського еміґранта – він хоче увесь той вихований большевиками-москвинами «нарибок» не змарнувати, а використати для тої ж мети, для якої його виховано – зміцнення московського панування над тими народами, удержання в цілості і зміцнення Московської імперії (як би вона не звалася) з метою кинення її у відповідний час проти Заходу.
З того випливає, що кожна людина окциденту повинна: а) викривати справжню істоту московської національної політики, дбайливо для того збираючи перевірені факти та студіюючи на підставі урядової московської преси і книжок життя в СССР; і б) розуміючи істоту різних маріонеткових держав, у жодному випадку послідовно ніде і ніколи не трактувати ті держави як будь-який вияв суверенності тих поневолених народів, не визнавати їх де-юре, пам'ятаючи, що жодна «організація в'язничної сторожі» не репрезентує замкнутих у цій в'язниці в'язнів.
Кожна людина Заходу, яка, забираючи голос в справах політичних, нехтує або порушує ці дві аксіоми, працює для знищення Заходу, працює проти самої себе. Кожен, хто додержується тих аксіоматичних вимог – активно поборює московську небезпеку.

V
Національна політика Москви в Центральній Азії
як зброя в руках Москви в її боротьбі з Англією
і як засіб скріплення імперії СССР

Коли ми обговорювали національну політику Москви, то не спинялися докладніше на її політиці в центральній Азії з таких двох нижче поданих причин.
1. Коли розглядати цю політику з погляду методів, способу, то, очевидно, вона є всюди однакова і не було рації спинятися тому на справах Центральної Азії.
Ця політика (як і всюди, де лише виступає Москва) не різниться своїми цілями ні від політики царської Москви, ні від політики будь-якої імперіалістичної держави, що без жалю визискує свої колонії та визискує тубільців. Одначе, щодо своїх методів вона стоїть багато вище не лише від царської політики чи політики Німеччини, але, певно, і від політики Англії. Ніхто не потрапить так еластично, підступно й спритно, майже непомітно для самої жертви використовувати і біологічно нищити цілі народи, і то нищити на очах світу, котрий, бачачи смертельні конвульсії жертви, думає, що це лише комічна пантоміма і весело виплескує в долоні.
2. Коли ж розглядати цю політику з погляду її виключного значення, яке вона має завдяки стратегічно-політичному положенню тих земель, що мов гострий клин загрожують у найвразливішому місці розколоти Британську імперію, то треба на цій політиці спинитися дещо докладніше, що ми й робимо в цьому короткому розділі.
Тут не зашкодить почати від пригадки про те, як самі керівники політики червоної Москви оцінюють англо-московські взаємини та значення центральноазійських земель.
Загальне наставлення до Англії москвинів (червоних) найкраще з'ясовує хоча б така цитата з Лєніна: «Англійські бандити побили рекорд не лише кількістю загарбаних колоній, але й рафінованою огидною дволичністю і крутійством» (Лєнін, т. XXIII, стор. 180). Подібних висловів інших керівників політики, починаючи зі Сталіна й Молотова, на адресу Англії можна було б подати дуже багато і датованих різними роками.
Московський дипломат Майський в своїй праці «Внєшняя політіка РСФСР 1917-20 годов» пише на стор. 167 таке: «Бєлий цар бил в достаточной стєпєні нєпріятним сосєдом для Англіі в Малой Азіі – красний Лєнін в етом атнашєніі абєщал ещьо мєньшє пріятного».
Цілий урядовий підручник історії Шестакова (єдиний дозволений до вжитку) виховує молодь в дусі усвідомлення собі протилежності інтересів московських і англійських, а також підкреслює «випадове» значення в цій боротьбі Центральної Азії (все зі становища чисто національного).
При тому офіційна політична доктрина трактує цілу цю проблему значно ширше, а не тільки в межах московсько-англійського суперництва. Ось що пише Сталін на цю тему:
«Населення землі поділяється так:
1.134 мільйони – населення колоній і півколоній;
 143 мільйони – населення СССР;
 264 мільйони – незалежні країни;
 363 мільйони – великі імперіалістичні держави.
Ясно, отже, що революційне пробудження колоніальних народів означає кінець світового імперіалізму» (Сталін, «Вопроси лєнінізма»).
Наведені цитати показують виразно, яке велике політичне значення надавав Кремль Центральній Азії для реалізації своїх імперіалістичних планів.
З огляду на те, що широкий читаючий загал може не уявляти собі тих теренів під оглядом етнографічним, ми подамо кілька важливіших цифр.
Уся ця територія, про котру йде мова, сягає майже чотирьох мільйонів квадратних кілометрів і є надзвичайно багата під оглядом природних багатств. Положена вона недалеко стародавніх культурних центрів і під оглядом підсоння належить до місцевостей здорових.
Загальна кількість населення тих земель в 1911 році доходила до 14.000.000 мешканців, серед того числа елемент не автохтонний доходив до двох мільйонів!
У попередньому розділі ми вже згадували про те, що червона Москва не лише національно розкладає поневолені народи і потому асимілює їх, але й, як усі імперіалістичні хижаки, фізично винищує в міру потреби й використовує так звані звільнені землі та багатства.
Ще царська Москва в роках 1893-1912 переселила на ці землі загалом 662.900 душ, яким віддала всі найкращі землі, зігнавши силою тубільців і «переселивши» їх у майже безводну пустелю, де важкі умови робили свою справу... Найменший прояв протесту був лише приключкою для жорстоких, звірських карних експедицій, котрими «здобули собі славу» генерали Кауфман, Соболєв, Куропаткін.
Це все складалося на те, що тубільне населення замість зростати природним шляхом не тільки не зростало, а ще й меншало! Це ж продовжувалося і під пануванням червоної московської влади.
У році 1911 було тубільців 12.054.000.
У році 1939 – 10.500.000.
Ці страшні цифри говорять самі за себе, розкриваючи всю страшну істину совєтської політики.
Зрештою, 26 число «Правди» з 1920 р. признається щиро, що протягом років 1918-1920 внаслідок червоного терору і голоду вигинуло більше від мільйона самих казахів (степові киргизи)! Це згоджується з загальними поданими цифрами, бо ж були, звичайно, і народження. Тут треба пригадати, що коли так «стихійно» гинули цілі народи Центральної Азії, то вони не були під цим оглядом жодним винятком серед поневолених москвинами народів.
Люди, котрі вміють думати, самі зрозуміють те, що кажуть подані далі жахливі цифри, взяті з урядової московської статистики:
– у році 1897 москвинів було 48,2 млн або 34% людності імперії;
– у році 1926 москвинів було 77,7 млн або 53% людності імперії;
– у році 1939 москвинів було 99,0 млн або 58,4% людності імперії.
Що така «доля» була всіх немосковських народів, бачимо хоча б на прикладі українців, котрі в 1897 р. творили 23% населення імперії, в 1926 р. – 21,2%, а в 1939 р. – тільки 16,5%. Однак і по такій кривавій політиці московського хижака все ж, згідно з урядовими даними, москвини не перевищували: в «Казахській ССР – 26%, в Туркменській ССР – 9,5%, в Узбецькій – 15,6%, в Киргизькій ССР – 11,7%, в Таджицькій ССР – 7%». Ці цифри вказують виразно, що і далі ще ця земля є земля немосковська, але червона Москва збільшила значно відсоток московських «плантаторів» нещасної країни.
Які заяви з приводу того всього можна почути від московських комуністів, можуть нам ілюструвати, наприклад, такі слова відомого комуніста Тоболіна: «Для нас яко марксистів ясно, що казахи, слабші економічно, мусять вимерти». Це є коротко і ясно!
Чи ж по революції 1917 р. всі ці народи не пробували визволитися? Пробували. Народи, що заселяють ці землі, організували незалежні держави, і червона московська армія організувала ряд кривавих експедицій, не менш жорстоких за інші – царські московські експедиції, здобула ті землі, використовуючи брак доброго озброєння і короткозорість, коли не сліпоту британських політиків.
Так, наприклад, туркменський уряд в 1919 р. звертався з проханням допомогти до англійців – тим часом скінчилося на тому, що вступили «білі» московські війська (Денікіна), які так же, як і червоні, безцеремонно поводилися і нищили туркменів за... «сепаратизм»! Це дало змогу опанувати цей терен червоним москвинам.
Така ж доля спіткала і Хіву. Внаслідок спроб обпертися об Англію було здобуто Хіву, «зліквідовано», очевидно, за «націоналізм» 150.000 туркменів і арештовано хана.
У жовтні 1919 р. прокламує представник РСФСР (туди раніше вдерлися московські війська під командою Фрунзе) «повну незалежність Бухари від Росії», що, звичайно, не тільки не перешкоджає лишатися там московському війську, але й вивезти до Москви 13 вагонів золота і клейнодів, які були власністю держави та Бухарського еміра.
Ще при кінці 1917 р. вдерлися червоні московські відділи до Ферґани, 27-29 жовтня 1917 р. збомбардовано столицю узбеків – Коканд і вирізано там 10.000 мешканців.
Дня 5 червня 1919 р. на крайовому з'їзді комуністичної партії Туркестану представник мусульман-незаможників відчитав заяву, в якій каже: «Ми, незаможні мусульмани, як були бидлом за Миколи Кривавого, так і лишилися ним за совєтського уряду. Навіть нам є гірше, хоча ми й не боремося проти режиму. Представники влади тільки те й робили, що боронили своїх москвинів, добре їх годували й узували та прикрашали доми пограбованими шовками та клейнодами... А чи нас годували? Ні. Коли б годували – не вмирали б з голоду по кілька тисяч» (Рискулов, «Рєволюция і корєнноє насєлєніє Туркєстана», Ґіз, 1925, стор. 101).
При тому слід підкреслити, що це не є наслідком якоїсь «самоволі» на місцях. Політикою на місцях, безпосередньою, керують визначні члени Політбюро. Відповідають за цю політику такі особи, як Лазар Каганович, Фрунзе, Куйбишев та інші.
Що наші відомості не є жодним перебільшенням, доводять також слова москвина Сорокіна, Голови Ради Народних Комісарів Туркестану, якому довелося ствердити: «Мусульман – цькують. Мусульман – убивають. Мусульманська бідота винищується нашими відділами, котрі нищать без розбору і жалю майно, жінок, дітей...»
А однак для закордону ці «республіки» є «незалежні» і викликають там сепаратичні рухи (цьому не перешкоджає факт, що всією політикою тих «республік» керує по-диктаторськи «Срєдазбюро» при ВКП(б) аж до 1934 року!).
Звичайно, Чичерін кричить на всі боки проти Англії – гнобителя націй і запевняє, що Москва стоїть за повне самовизначення й незалежність усіх націй. Як і тепер, знаходяться політики не більше наївні за англійських чи американських політиків і... пробують співпрацювати з червоною Москвою. Звичайно, остаточно за таку наївність платять наївні потому головою, але приклад не учить інших!
У тому часі відомий провідник молодотурків, зять падишаха і заступник Магомета на землі – Енвер-паша, повіривши московським сиренам, поїхав до Москви (в 1920 р.) і пропонував підняти повстання всіх мусульман проти Англії та просив допомоги комуністичного уряду для створення пантюркської держави. Звичайно, Москва, яка в жодному разі не могла з огляду на комуністичний світогляд і загальну атмосферу симпатизувати Енверові-паші, вірна засаді Лєніна, що «в рєволюціі всякая дрянь прігодітса», вирішила використати його і спрямувала в 1921 р. до Центральної Азії в асисті добре законспірованих чекістів. На місці ряд переконуючих фактів, а також випадок з сестрою-жалібницею розкрив очі Енвер-паші, й у 1922 р. він підіймає проти Москви повстання.
У травні того ж року під Байшменом далеко гірше озброєні відділи Енвер-паші були розбиті москвинами, але він продержався ще на терені Бухари до серпня того ж року, коли згинув, пробиваючись в напрямі Афганістану, завдяки засідці, організованій чекістами.
Природно, пхнув Енвер-пашу нахил подібних політиків вірити деклараціям і заявам та невміння відрізняти факти щоденного життя й звичайні ділові заяви.
Так, наприклад, 10 березня 1921 р. на Х з'їзді компартії в своєму докладі сказав Сталін таке: «Чичерін (тодішній комісар закордонних справ) забагато говорить про право на самоозначення. Тов. Чичерін дивним дивом забув, що ми з цим гаслом попрощалися вже два роки тому. Цього гасла вже немає в нашій програмі... З огляду на те, що світські держави об'єднуються в Федерацію на основі добровільності, тому право до відділення (яке є в нашій програмі) лишається невикористаним з волі самих народів, що входять до РСФСР. Тому ж, що ми маємо справу з тими колоніями, котрі перебувають в ярмі Англії, Америки, Франції й Японії, тому, що маємо справу з такими країнами, як Арабія, Месопотамія, Єгипет, Туреччина, Індостан, цебто чужими колоніями, – тому гасло про право народів на відділення лишається революційним» (Х з'їзд Рос. комун. партії, Москва, 1921 р., стор. 102).
Сталін тут (як і у всьому) є надзвичайно неоригінальний, є популяризатором і реалізатором значно складніших тез Лєніна. Це ж є «приложена» в практиці знайома нам теза Лєніна, підставова теза: «Пролетаріат (гноблячої нації) повинен домагатися права повного політичного відділення колоній і націй, що їх гнобить його нація... з другого боку, соціалісти гноблених націй повинні особливо завзято боронити і проводити в життя повну і безумовну єдність гноблених націй з гноблячими» (Лєнін, «Сочінєнія», т. ХІХ, стор. 41).
Реалізація його, як ми бачимо на прикладі центральноазійських народів (а перед тим на прикладі України, Кавказу, Грузії і т. д.), виглядає так: спочатку вдирається червона московська армія і вогнем та мечем «приготовляє арену» для дебюту «пролетаріату гноблячої нації», а тоді перед їхніми зборами вже виступає (як на відкриття Курултаю (парламенту) Бухари!) представник Москви і оголошує «повну незалежність від Росії» – звичайно, у відповідь на це «соціалісти поневолених націй» кидаються з запалом «переводити в життя повну єдність» з Москвою!
Читач, може, запитає, як же це робиться, щоб ті соціалісти не кинулися робити чогось іншого? Це ми зараз з'ясуємо, лише насамперед зробимо конечні уваги з приводу слів Сталіна.
Отже, Сталін лише виразніше підкреслив зайвість виразу «самоозначення» (бо тоді все ж народ в цілому мав би право сам означувати своє державне чи недержавне життя, а це робило би певні труднощі) та поставив прямолінійно наголос на тому, що тут ідеться не про поневолені Москвою народи, а про ті, котрих треба заохотити «відділитися від Англії чи інших західних держав» (щоб потому приєднати їх до себе).
Тепер же вертаємо до того, як робиться, щоб усе було «по формулі».
Треба ще раз нагадати, що в совєтській Московській імперії форма державного устрою була і є диктатура партії. Сталін перед обговоренням останньої конституції (так званої Сталінської) заявив: «Должєн прізнатса, што проект новой констітуціі в дєйствітєльності аставляєт в сілє рєжим діктатури пролєтаріата... і руководящую роль комуністічєской партіі».
Таким чином, «добровільність» об'єднання і невикористання «права на відділення» залежить в дійсності лише від комуністичної партії, чинної на даній території, отже, варто познайомитися зі складом совєтських органів влади і національним складом комуністичної партії в «республіках» Центральної Азії.
Керували в першому періоді окупації ревкомами Казахстану і Туркестану москвини (Руджутак, Елява, Куйбишев, Фрунзе, Каганович, Мендешов, Голощокін, Лукашев, Каратаєв і т. д.) .
Що ж стосується складу компартії тих земель, то треба зазначити, що складалися вони з напливової «верхівки» (московської) і дібраних навмисне з піванальфабетів або анальфабетів партійних низів. Про рівень інтеліґенції такої партійної маси свідчить проведена у 1927 році у партійному органі «Кзиль Узбекистан» дискусія над питанням: «Чи Лєнін був пророком?».
А тепер переходимо до «сухих», але таких красномовних цифр, котрі виявляють, хто говорив і говорить в імені тих народів.
Склад комуністичних партій
«Узбецька республіка» (населення – 6.282.400):
– у 1927 р. членів партії і кандидатів – 26.642, в тому узбеків 40%;
– у 1940 р. членів партії і кандидатів – 39.600, в тому узбеків 32%;
«Казахська республіка» (населення – 6.145.900):
– у 1927 р. членів партії і кандидатів – 31.064, в тому казахів 34%;
– у 1940 р. членів партії і кандидатів – 54.820, в тому казахів 23%;
«Туркменська республіка» (населення – 1.254.000):
– у 1927 р. членів партії і кандидатів – 7.908, в тому таджиків 36%;
– у 1940 р. членів партії і кандидатів – 9.100, в тому таджиків 23%;
«Киргизька республіка» (населення – 1.459.300):
– у 1927 р. членів партії і кандидатів – 4.237, в тому киргизів 45%;
– у 1940 р. членів партії і кандидатів – 18.200, в тому киргизів 40%.
Припускаю, що є зайвим подавати дальші цифри – і так є ясно, чому всі ті народи нічого іншого не «бажали», як бути в ярмі московському.
Так виглядає обчислена на дальші підбої декоративна сторона національної політики москвинів у Центральній Азії.
У дійсності ж московські «визволителі» до цього сучасного стану дійшли, проливши море крові і сліз та доконавши ряд нечуваних злочинів.
Повстання і партизанська боротьба автохтонів тяглася теж довго. Відділи «басмачів» (партизанів) пробують розширити в роках 1922-1926 свою боротьбу до розмірів всенародного повстання. У році 1926 організують москвини процес «енверистів», котрий коштує життя тисячам мусульман. Незважаючи на це, в 1928-1930 роках вибухає ряд нових повстань, і тоді ж відбувається кривавий рейд І-ої Кінної армії Будьонного.
Перед в усіх повстаннях ведуть узбеки, які особливо палко ненавидять москвинів.
У 1924 році проводить Москва так зване розмєживаніє, яке нібито мало на меті здійснити гасло «кожний народ у власній державі», але в дійсності це було щось подібне до «виборчої географії» й мало на меті знищити історичні традиції, розірвати старі зв'язки і ліквідувати вплив стародавніх культурних центрів (Коканд, Бухара, Хорезм, Самарканд).
Очевидно, всі окуповані держави тоді ж «звернулися з проханням» прийняти їх до РСФСР.
У травні 1925 р. вже «Республіка Хорезмська» та «Республіка Бухарська» були прийняті у склад РСФСР під акомпанемент боротьби з басмацькими партизанськими відділами.
Як бачимо, і тут та ж схема, той же шаблон: військовий підбій, сполучений з галасом про «визволення», фіктивні органи народного представництва в умовах терору, комедія «просьби про приєднання» і, очевидно, ласкава згода! Під час цього всього не вгаваючи, без перерви, працюють московські органи безпеки.
У роках 1930-1933 (на Україні тоді шалів масовий терор і організований голод та відбувався процес СВУ) в Туркестані йшла «ліквідація» так званої ататурковщини, напєсовщини; в Узбекистані – організацій Касімова і Бодрет-Дінова; в Киргизстані – «абдурахмановщини»; в Таджикистані – «хаджибєєвщини» ... Як бачимо з цих «термінів» – ніде не було національного руху, а лише якісь персонально керовані, анархістично-індивідуальні авантюри чи інтриґи! Так спритна Москва навіть борців за волю свого народу не лише нищить, але й компрометує в очах світу!
Концтабори Лени та гирла Єнісею заповнюються «потенціальними» націоналістами: узбеками, киргизами, таджиками і т. д.
Звичайно, крім того йшли рівнобіжно «чистки» партійного апарату. Так, наприклад, у 1923-1924 роках чистка від «націоналістичних елементів» зліквідувала коло 1800 киргизів-комуністів.
Широко була використана Москвою в роках 1936-1938 хвиля «антитроцькістського» терору для принагідної ліквідації патріотів азійських народів. Числа «Правди» з року 1937 запевняють, що «всі члени комуністичної партії» в тих республіках «прямували до відірвання своїх республік від СССР».
На тлі того всього чи ж може нас тепер дивувати, що, наприклад, в 1897 р. було киргизів 1.300.000, а в 1926 р. стало їх, як подає урядова статистика, тільки 762.736 душ. (Подана нами раніше кількість населення «Киргизької республіки» годиться з цією цифрою, бо навіть автохтонне населення складається не з самих киргизів, які становлять лише 58% населення «республіки».)
На закінчення ще мусимо сказати кілька слів про економічний бік цієї проблеми.
Під оглядом господарчим Москва трактує ці райони як колоніальні простори і «розвиває» їх не всебічно, не в інтересі тамтешнього населення, а лише в рамках власної планової господарки як бази сирівців та півфабрикатів.
В Узбецькій ССР, наприклад, знищено самовистачальність господарчу, ліквідовано всяку збіжеву господарку і наказано плекати тільки бавовну. Таджицька ССР розводить єгипетську бавовну і т. д. Одночасно з масовою продукцією бавовни, потрібної Москві як для армії, так і для запільних робітничих дружин, які поширюються, енерґійно будується також важку промисловість.
Треба тут підкреслити, що там знаходиться 56% усіх запасів міді в СССР. У Казахстані ж є третій за потужністю вуглевий район СССР. Тут же знаходиться 49% усіх запасів олова Московської імперії; крім того тут родовища нікелю, вольфраму, манґану, селітри і фосфатів. Іртиш є невичерпальним джерелом гідроенерґії. «Киргизька республіка» багата на вугілля, нафту, ртуть, сірку, аршенік.
Узагалі всі ці краї Центральної Азії мають величезні запаси нафти і під цим оглядом певно займуть одне з перших місць у світовій продукції.
Москва пов'язала ці країни рядом залізниць, організує промисловість (одночасно перекидаючи туди московське робітництво) і реорганізувала скотарство.
Промисловість цих районів уже зросла двічі і тричі, сітка доріг уможливлює перекидання війська і натиск в напрямку Індії.
Підпорядкування Москві цих районів і Сінкг-Янгу творить безпосередню загрозу для Індії, а, що ще важливіше, є доказом, що Англія вже від 1919-1920 років є «у відступі» по відношенню до Москви! Коли б то Англія інакше поставилася до тубільців та висунула свого часу гасло боротьби з усякою Москвою, могла б сама бути там паном положення. Спілка з білими москвинами зашкодила Англії так, як вона пізніше впливала негативно на німецьку політику.
Тепер же Центральна Азія разом із Зовнішньою Монголією є поважними випадовими базами в бік Індії, Єгипту і Китаю, а казахський поет, куплений Москвою, Джамбул Джабаєв «мріє» про недалекий час, коли його внук засяде в парламенті світу і візьме участь у керуванні колись могутніми і гордими націями.
Скажуть нам, як же годиться нищення тубільців з проповідуванням подібних ідей? Але наш читач уже знає, що вся національна політика Москви має два обличчя: одне справжнє (якого часто не бачать навіть винищувані народи), а друге – на експорт.
Очевидно, що можна дурити закордон, чужі народи лише тоді, коли на самій землі закривається декорацією «народного свята» цвинтар закатованих жертв.
Тому Україна і зветься стало – ...»квітучою», життя «совєтського громадянина» – «заможним» і т. д.
Все це в більшій мірі має місце на терені Центральної Азії, яка має все ж спеціальне завдання своїми лаштунками приваблювати залежні від Англії народи, заохочувати їх до боротьби з Англією.
Саме тому на закінчення цього розділу ми ще раз пригадаємо: в 1897 р. було москвинів 48 мільйонів, у 1926 р. – 74 мільйони, а в 1939 р. – понад 90 мільйонів. Факт, що з 34% москвини почали творити 58% населення імперії, доводить, що інших народів меншає.
Коли десь більше стає вовків, там завжди зменшується кількість серн, а навіть овець!

VI
Внутрішня політика совєтів як зброя московського імперіалізму

У попередніх розділах ми показали читачам на основі лише автентичних совєтських матеріалів ту величезну розбіжність, яка є подиктована вимогами закордонної політики (і яка роблена свідомо), між фразою, обчисленою на експорт, і жахливою дійсністю.
Кожен, навіть упереджений, читач мусить бачити, яка жахлива доля чекає кожну націю, коли вона попаде в склад так званого Совєтського Союзу. Кожну таку націю чекає знищення її політичної окремішності, знищення її культури, повне унеможливлення національного розвитку, вигублення її інтеліґенції і, нарешті, повільне перетворення цілого населення в рабів, яких використовуватимуть, поводячись з ними гірше, ніж з худобою. Кожен міг зробити висновок, що під плащем «волі» кремлівські володарі, вдягнувши привітно усміхнену маску дбайливого батька, поволі, тихенько, без шуму, з невимовною жорстокістю вбивають свої жертви духово, а почасти і фізично.
Однакова доля чекає всі нації, крім московської, яко нації в складі СССР. Однак ми ще не говорили про те, яка доля в додаток до того всього припадає всякому громадянину у СССР, навіть і московської народності. Ця доля випливає, з одного боку, з основних прикмет пануючого в державі режиму, а з другого – з національної вдачі самого «пануючого народу». З того сама собою випливає теза, що ця доля незалежно від настрою того чи іншого «Голови уряду» може бути лише така, яка є тепер, і зміна її означала б упадок самого режиму. Ця обставина поставила перед кремлівськими володарями важке завдання: лишаючи її такою, якою вона є, створити поза межами СССР ілюзію, що життя підсовєтської людини є чудове, гідне заздрості. Лише в тому випадку не були б цілком безвиглядними всі плани московського імперіалізму, лише в такому випадку не пішли би намарне всі зусилля, все обмірковане шахрайство, стосоване в політиці національній. Треба було переконати людство в привабливості совєтського життя, бо Совєтам треба, щоб люди думали так, як писав большевицький поет Маяковський, що посилає «до всіх чортів» усі папірці, усякі паспорти. «Та цей, – пише він, – я гордовито з кишені достану – читайте і заздріть, я – громадянин Радянського Союзу» («Вірш про совєтський паспорт»).
Зворотним боком тої ж медалі була конечність ізолювати власних «громадян» від решти світу для того, щоб вони не лише не мали змоги оповідати про дійсні умови життя в СССР, але щоб також не могли й самі пізнати життя людини в несовєтських державах, бо тоді слова Маяковського почали б їм здаватися просто смішними, а це могло грозити загибеллю совєтського режиму.
Все ж першим завданням кремлівського уряду було переконати світ, що всі, навіть найбільш утопічні, мрії людських мас здійснені в СССР. Тому ж що в цілому світі звикли шукати права громадянина в конституції, то, очевидно, таку конституцію мали сфабрикувати і Совєти. Однак, незважаючи на всі заходи кремлівської влади, за кордон таки діставалися час від часу відомості про справжній стан, і тому доводилося міняти конституції, відкидаючи що кілька років стару, як поламану зброю.
Коли вже з певністю можна було сказати, що наближається гаряче сподівана нагода кинутися на спокійний і нічого не підозрюючий Захід, пущено в обіг останню так звану Сталінську конституцію. Звичайно, та конституція була лише канвою, по якій вишивали свої фантастичні пропаґандивні взірці різні большевицькі організації поза СССР, розкидані в цілому світі і керовані кремлівським урядом.
Знали добре в Кремлі, що відколи світ світом, незважаючи на зусилля законодавців, завжди згідно зі своєю природою одна людина намагається експлуатувати другу. Знали, що навіть у кожній майже родині можна підмітити членів родини більш упривілейованих і «експлуатованих». Саме тому серед усіх народів можна знайти людей, які невдоволені своїм життям, мріють про щасливі, «утопічні» часи, коли не буде жодної експлуатації. Чим мрія більш неосяжна, більш фантастична, тим вона привабливіша. Що ж є дивного, коли совєтські демаґоґи яко першу атракцію, ні трохи не вагаючись, оповістили в статті 4 цієї конституції, що «в СССР наступило знищення експлуатації людини людиною»! Цей параграф «конституції», як бачимо, часто пропаґандивний і найбільше враження зробив саме на Заході, «з чудового далека». Статті 6 і 8 запевняють, спритно підмінюючи поняття держави поняттям «всього народу», що всі багатства світу належать в СССР цілому населенню! Але така абстракція не всіх би задовольнила, бо людина (і то кожна) все ж хотіла б мати ряд речей своїх власних, бо їй мало самої приємності, що немає вже багатіїв, яким вона могла б заздрити, тому в догоду цим людським бажанням стаття 10 признає громадянам право на «деяку власність» особисту.
Звичайно, не було жодною таємницею для Москви, що в більшості держав по Першій світовій війні безробіття було тим лихом, котре стало докучало одним, стояло мов вічна загроза перед очима другим і вже пхнуло на саме дно третіх!
Саме тому стоїть у совєтській конституції (стаття 118) порожня аґітаційна фраза «громадяни СССР мають право на працю». А в одній з дальших статей додано більше змістовні слова, справжнє значення яких однак не може збагнути несовєтський підданий: «Праця в СССР є обов'язком і справою честі кожного здатного до праці громадянина, хто не працює – той не їсть». Логіки можна не шукати, бо, з одного боку, обов'язок підкріплений погрозою голодової смерті, а з другого – пропаґандивна фраза про «право на цей обов'язок»!
Стаття 119 урочисто забезпечує право на відпочинок, а стаття 120 про «матеріальне забезпечення на старість» полагоджує позитивно і цю справу.
Знають кремлівські володарі, якими правами користає кольорова людина у їхніх тимчасових спільників в Північноамериканських Сполучених Штатах та Англії, і саме, щоб з'єднати для себе ту людність, включена до конституції стаття 123 про «рівноправність усіх громадян, незалежно від їх національності і раси».
Від багатьох століть приваблює людство стільки обіцяюче слово «воля», в котре кожний вкладає те, що йому найбільше самому до вподоби. Чи ж могло і таке популярне гасло лишитися невикористаним? – Звичайно, ні!
Стаття 124 каже: «З метою забезпечення за громадянами свободи совісті церкву в СССР відокремлено від держави і школу – від церкви. Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаґанди визнається за всіма громадянами».
Нарешті, що б то була за конституція, коли б у ній не було тих «свобод», про які стало звикли декламувати при кожній нагоді всі американські й європейські претенденти на популярність серед мас!
Отже, стаття 125 каже, що «всім громадянам СССР ґарантується законом:
а) воля слова;
б) воля друку;
в) воля зборів і мітингів;
г) воля вуличних походів і демонстрацій».
Природно, стаття 126 каже: «З метою розвитку діяльності широких мас забезпечується право об'єднання в громадські організації, професійні спілки, організації молоді і т. д.»
Стаття 127 «забезпечує недоторканість особи», а стаття 128 «забезпечує недоторканість житла та тайну листування».
Навіть на основі того, що знають за кордоном про життєву дійсність в СССР, можна сказати з певністю, що ці статті потрапили до конституції спеціально для того, щоб улегшити працю поза межами СССР слугам московського імперіалізму, бо з певністю ні одна людина не може навіть припустити, щоб хтось під московською владою мав намір їх трактувати поважно.
Стаття 134 забезпечує виборцям право виборів на основі загального рівного та таємного голосування, а статті 135, 136, 137, 138, 139 і 140 повторюють ще раз те саме, лише вроздріб (відомий спосіб реклами).
Склавши і ухваливши саме таку конституцію при кінці 1936 р., совєти явно мали один єдиний намір – ослабити спротив народів, які повинні впасти жертвою їхнього імперіалізму. Вони мали підстави думати, що всім, кому з якихось причин не пощастило, хто був невдоволений зі свого становища в своїй державі, всім ці конституційні принади поруч із запевненнями повної національної волі і всіма бутафорними «совєтськими республіками» улегшать як не повну зраду батьківщини, так щонайменше перехід до табору «ворогів війни» і прихильників капітуляції. З цією ж метою довкола конституції знятий був немилосердний галас. Ще під час її обговорювання Сталін з упевненістю цигана, що захвалює на ярмарку здихаючу шкапу мов баского чудового коня, запевняв: «Я думаю, што констітуция СССР являєтса єдінствєной в мірє до канца дємократічєской констітуциєй».
Вся світова совєтська преса вихвалювала всіма голосами цю конституцію, розриваючись від удаваного захоплення і запевняючи, що досі світ нічого подібного не бачив. При тому всі ставили виразний натиск на «дальшу еволюцію в бік забезпечення населенню найбільших прав».
Москвини знали, що крізь китайський мур, що оточував кордони СССР, майже не долітали стогони катованих, інколи було чути все ж глухий гук розстрілів або продиралася звістка про винищені голодом мільйони. Москвини знали, що протягом майже двадцяти років саме це псувало їм наслідки їхньої пропаґанди. Одним із завдань Сталінської конституції й було здобути за одним махом віру в якесь переродження, в якусь радикальну зміну політики, яка вже від того часу не матиме темних сторін.
І, треба визнати, цей пропаґандивний трюк мав деякий успіх. Адже ж лише цим можемо пояснити ряд цікавих фактів із пам'ятних вересневих днів 1939 р.
Відомо всім, Польща була яко безпосередня сусідка найкраще поінформована про «правдомовність» совєтського уряду, проте і вона:
1) вірила у вартість підписаного з Москвою пакту про неаґресію;
2) її вищі урядовці вірили в певну «європеїзацію» совєтів і перетворення Савла у Павла.
Доказом цього останнього може бути не лише добровільний переїзд в совєтське розпорядження ряду польських генералів, але й такі факти, як, наприклад, вчинок польської поліції Бродів (1939 р.), що дбайливо зібрала і передала (згідно з наказом свого команданта) всі матеріали й архіви совєтському НКВД (звичайно, по доконанні цього пару днів пізніше була й сама переарештована та винищена).
Староста крем'янецького повіту – п. Чарнецький – замість виїхати з прикордонного повіту, зібравши рабинів, рушив назустріч совєтським військам, щоб привітати їх на межі свого повіту. Природно, що по привітанню він був заарештований, довго сидів у в'язниці, а потім був засланий невідомо куди.
Очевидно, ті люди всупереч фактам, про які доходили все ж глухі чутки, вірили совєтській фразі, за гарним фасадом не бачили жахливого нутра будинку. Навіть вони не розуміли, що совєти видають свої конституції лише для того, щоб писати: «Сталінська конституція пройнята наскрізь людяністю», – і щоб Сталін міг сказати, наприклад, в розмові з Рой-Говартом: «Це суспільство ми побудували не для утискування особистої свободи, а для того, щоб людська особа почувала себе дійсно вільною».
«Справжня свобода є тільки там, де знищено експлуатацію, де нема безробіття і жебрацтва, де людина не тремтить за те, що завтра може втратити житло, роботу і хліб» (М. Ільїн, «Сьогодні і вчора», стор. 118, Київ, 1938 р.).
Ця конституція потрібна для того, щоб в мирний час надходили такі довірливо захоплені листи, як, наприклад, від Джорджа Коннета, фермера з острова Джерсі (там же, стор. 120), а в часи війни, в момент наближення імперіалістичних московських армій генерали й війська, старости й поліція замість боронитися перед нахабною навалою, що порушує вчора підписану умову, переходили на їхній бік і з хлібом та сіллю зустрічали окупантів!
Крім «конституції», для тієї ж цілі служило встановлення гідності так званих знатних людей і відзначення орденами за працю.
У практиці совєтській владі нічого не коштує надати тим чи іншим працівникам своїх підприємств або державних установ почесного титулу «знатнаво чєловєка», як не коштувало царському урядові іменувати кого-небудь «колєжскім асесором» чи чимось подібним. У практиці такий титул нічого не дає – ні влади, ні становища, ні навіть грошей, хіба лише можність трішечки менше працювати. Та можна цим титулом дуже добре послуговуватися для аґітації. Можна писати поза межами СССР, що «тоді, як у цілому світі титули і пошану мають багатії – в СССР мають їх люди праці, звичайні робітники»!
Ще більше галасу можна робити з приводу орденів.
У совєтських публікаціях люблять писати таке: «Уявіть собі, що б сказали пани штальмайстри двору його величності, якби вони могли хоч краєчком ока побачити номер «Правди», в якому повідомляється про нагородження кращих конюхів, доярок, пастухів нашої країни. Конюхові, простому конюхові – орден! Свинопасові – орден! Ні, тут щось не так.
І було б зовсім неможливо розтлумачити панові штальмайстрові, що конюх, коли він зразково виконує свою справу, у нас вартий високої винагороди, а от пан штальмайстер конюх тільки по імені, а справді – нероба, не вартий по-нашому справді нічогісінького».
Звичайно, при цьому не згадується як про те, що «знатнаво чєловєка» може зігнути в баранячий ріг не лише всякий енкаведист, але й звичайний секретар парткому, так і про те, що на щаблях суспільної драбини в совєтах розцінюється «пастух-орденоносець» аж ніяк не однаково з «орденоносним» директором якогось тресту, не кажучи вже про панів Хрущових чи Кагановичів. Нагороджений за царського часу «медаллю» волосний старшина, в істоті речі, мало чим різнився від сучасного орденоносця-конюха, але сама назва «орден» і використання цієї назви в цілях пропаґанди – ось що є характеристичне для большевицької політики!
Червона Москва навіть такі дрібні потягнення робить з метою збільшити свої шанси підбою світу!

VII
Закулісний бік внутрішньої політики совєтів

Тому, хто не знає ближче московського народу взагалі, а його совєтського уряду зокрема, хто при скептицизмі і то просто навіть не здатний припускати, що всі урядові ґарантії та запевнення московської влади є звичайною цинічною брехнею, важко собі хоч би приблизно уявити, що криється за пишно розмальованими для світу лаштунками «совєтського ладу».
Ми далі спробуємо хоч коротко познайомити з цим читача на основі найбільш докладних і не ворожих для совєтів даних, на основі назбираних нами в урядовій совєтській пресі відомостей. Ми будемо просто в тому ж порядку, в якому перед тим подавали «атракційні пункти» совєтської «конституції», тепер подавати факти з совєтської преси, що ілюструють, як той пункт виглядає на практиці.
Перше, що маємо з'ясувати, так це, чи справді в СССР вже наступило «знищення експлуатації людини людиною». Задля того спочатку познайомимося з умовами праці селянина, робітника і потому ремісника, виключно на основі опублікованих там матеріалів.
Коли мова йде про селянство в СССР, то треба сказати, що селянства в Московській імперії майже немає, коли розуміти під цією назвою не робітника, що мешкає на селі і працює в рільництві. По проведенні колективізації ледве яких 3%  сільського населення лишилося поза колективами і чекає своєї «ліквідації», решта була змушена йти до колективів. Це в практиці значить, що вся ця маса перестала провадити власну господарку, на власний ризик, що землю у неї забрано, незалежно від того, скільки хто її мав, забрано реманент (коней, корів і т .д.), але залишено колишнього селянина-господаря жити в тих хатах, в яких він і жив. Після вступу до колективу цей селянин має право мати лише малесенький городчик біля хати для потреб своєї родини, але, очевидно, він є надто малий, щоб селянин мав змогу прогодувати з нього і себе, і свою корову, і домову птицю. Це значить, що селянин мусить поза мікроскопічно малим «господарством» заробити (теоретично – в колективі) на харчі для себе і родини, на одяг, опал, підручники для дітей, посуд, взуття, направу хати і т. д.
Теоретично він може потішати себе тим, що йому «належать» всі орні землі цілого СССР, але це так же заспокоює в злиднях, як, наприклад, свідомість повноправного громадянина колишньої Франції, що попав у злидні, свідомість, що, властиво, він є одним із власників всіх грошових засобів його держави, а коли він мешканець Парижу, то власником всіх міських підприємств (що, звичайно, не рятує від злиднів).
Теоретично «його» земля є власністю держави, і лише держава через свої органи та наказами з центру керує всією господаркою. Держава рішає, що має бути посіяне, яку оплату за яких умов праці має одержати вчорашній незалежний господар. Голова колгоспу і секретар (здебільшого урядовці) керують працею вчорашніх селян за посередництвом так званих бригадирів.
Перед революцією в царській імперії належало дідичам 30,2% землі, а селянам – 64,7% (решта – державі і монастирям), таким чином, пересічно на господарство випадало 7,5 га землі (на Україні то навіть 8,9 га). У зв'язку з тим, очевидно, лише незначна частина безземельних і малоземельних селян працювала у пана в ролі сезонових наймитів під доглядом так званих прикажчиків і ланових.
Тепер в дійсному розпорядженні селян лишилося лише 6% усієї землі і то не як власність, а як одержане в безтермінове користування, це щось подібне до оренди, а решта землі належить безпосередньо державі. Так держава заступила собою дідичів, а всі селяни, котрі перед цим були переважно незалежні господарі, опинилися в ролі сталих наймитів, керованих під час праці замість лановими – бригадирами. Селянин теоретично внаслідок московської революції збільшив кількість припадаючої на господарство землі на 14%, але... втратив усю!
Сама ця зміна є настільки виразним погіршенням, що ми могли б уважати справу про «експлуатацію людини людиною» з'ясованою. Але тому, що саме ті, хто не жив в СССР і не відчув на власній шкірі, що значить бути колгоспником, того не може собі навіть усвідомити – мусимо, щоб хоч в деякій мірі дати змогу зорієнтуватися, з'ясувати на основі совєтських джерел хоч висоту заробітку такого колишнього селянина.
На початку мусимо звернути увагу читачів і з притиском підкреслити, що немає жодного усталеного для колгоспників заробітку. Московську совєтську владу в Кремлі, всупереч запевненням конституції, дуже мало цікавить, як живе селянин чи робітник їхньої імперії, і тому влада стало усталює не висоту заробітної платні, а зовсім щось інше. Щороку усталює червона Москва кількість сількогосподарських продуктів, яка має бути віддана владі (на озброєння для підбою світу і на розкішне життя сьогоднішніх панів держави) незалежно від висоти урожаю.
Навіть коли колгосп має змогу віддати всю визначену державою кількість продуктів, то й то не вільно давати кому б то не було продукти до здачі всього державі.
Скрипник (ставленик червоної Москви) напався свого часу на Одеський обком комуністичної партії за те, що він призначив своєю постановою «перший гектар обмолоту» на громадське харчування, назвав його іронічно «сєрдобольним» (гуманним) та обвинувачував, що той обком діє «під диктат класового ворога, відсуваючи хлібозаготівлю державі на другий план». Як видно з такого ставлення справи, владі байдуже, як живеться населенню: можуть падати на вулицях Одеси голодні діти, можуть гинути дорослі від хронічного недоїдання – Москва мусить одержати своє!
Бо все – на службу імперіалізмові! Ось що сказав згадуваний Постишев у своїй промові 10 травня 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У:
«Основне й головне завдання – це витягти сільське господарство України з того прориву, в якому воно перебуває. Згідно з директивою товариша Сталіна, ми маємо дати 7-8 мільярдів пудів хліба... Від успішного розв'язання цього завдання в дуже значній мірі залежить... дальше укріплення СССР на міжнародній арені».
Лише те, що лишиться після докладної здачі, визначеної державою кількості збіжжя та й інших плодів землі, може бути зужитковане (використане) на місці.
Очевидно, з решти урожаю, що потому лишилася, в першу чергу виділяється потрібна кількість на засів, далі – на удержання колгоспної адміністрації, потому – на годування колгоспного жилого інвентаря і нарешті... те, що по всьому лишиться, може бути поділене для виплачення селянам яко заробітна платня.
Протягом року бригадири оцінювали працю кожного працівника, але, звичайно, цілком суб'єктивно, так, що одному три дні числили за один так званий трудодень, а другому – лише півдня праці або й третину.
Отже, тепер вичислялося, скільки таких трудоднів мусить колгосп оплатити, та на ту кількість ділено лишків урожаю. Так у кожному окремому колгоспі повставала інша шкала оплати праці.
Ті одиниці, котрі внаслідок збігу обставин (партієць, форсований в партії, добрі стосунки з бригадиром і головою колгоспу, вміння показатися та партійна інструкція представити якогось «відмінника праці» для нагороди) могли одержати дещо вищу заробітну платню (за більшу кількість признаних трудоднів), та ще коли саме той, один з тисячі, колгосп був форсований владою як «зразковий» – звичайно, потому трапляли на шпальти преси.
Ми користалися урядовою (бо іншої немає там) совєтською пресою і тому згідно з нею подаємо висоту заробітку таких «виняткових» колгоспників, котрі, згідно з намірами влади, мали у всіх викликати заздрість та подив і тим самим сприяти підвищенню інтенсивності праці.
Отже, ціла родина такого зразкового в Україні колгоспника, що складалася з шести душ, за працю протягом року усіх дорослих членів (якій було з огляду на подані вище обставини признано 1450 так званих трудоднів) одержала 2,5 тони пшениці і 1400 рублів (карбованців) грішми. Не треба забувати, що про це писали мало не всі часописи України яко про надзвичайне досягнення.
Щоб читач, який не жив у СССР, міг визначити практичну вартість тих 1400 рублів, то треба зазначити, що, як видно з іншого числа «Вістей» з того ж року, коштувала в УССР звичайна корова 1500 рублів. Себто ця ціла родина дістала за признаних їй 1450 днів праці тільки 2,5 тони пшениці і рівновартість дуже поганенької корови.
Коли б це працювала одна людина, то стільки днів праці вона б мала протягом п'яти років – це значить, що сільський робітник на власних харчах заробив би цю суму за п'ять літ!
Та ж совєтська преса кричала про експлуатацію і визиск селянства Волині і Полісся в Польській державі, тому порівняємо цей заробіток з заробітком волинського селянина. На Волині в 1938 році коштувала тонна пшениці 240 польських злотих, отже, дві з половиною тони – 600 злотих, а корова – сто злотих. Це значить, що та зразкова колгоспна родина одержала 700 злотих за 1450 трудоднів, або один трудодень оплачувала совєтська влада сумою, рівною півзлотого! Тоді ж польські дідичі платили за день праці від 1 до 2 злотих. Коли один-два злотих є «експлуатацією», то що ж тоді казати про заробітки «не експлуатованого» московським совєтським урядом навіть «зразкового колгоспника»?
В іншому числі читаємо, що колгоспник Покришов на Миколаївщині за 1500 трудоднів одержав 2.600 рублів та 16 пудів хліба, це дає ще нижчу розцінку.
У числі 278 «Вістей» з 1938 р. стверджується, що на Одещині (багата на врожаї степова округа) при надзвичайному врожаї, за надзвичайної інтенсивності праці, в найкращому колгоспі виплатили за один трудодень 10 кг пшениці і 4 карбованці грішми. Для порівняння звернемо увагу читача на те, що того ж часу в не надто багатій на пшеницю Чехії при звичайному урожаї платили звичайному робітникові не менше 16 кг пшениці чи рівновартість їх в грошах. Це значно більше за совєтську платню, бо за 4 карбованця можна було тоді купити в СССР лише 2,5 кг пшениці. Коли порівняємо з Польщею, то це була оплата майже така, яку платив дідич на неродючих піскуватих землях глухого і експлуатованого Поділля!
З того річника часопису довідуємося, що пересічна максимальна оплата трудодня була тільки 6 кг зерна і 90 копійок грішми.
У числі 276 «Вістей» є допис, у якому дуже вихваляється колгосп села Ружичка Проскурівського району, Кам'янець-Подільської області, в котрому пощастило колгоспникам одержати за свою надмірну працю в 1938 р. навіть за трудодень по 4 кг зерна, 1 кг картоплі і 25 кг сіна! На чеські ціни з того часу це було би коло 12 корон, цебто більше ніж у два рази менше того, що тоді платилося такому чеському робітникові. Зрештою, кожен може обрахувати сам собі, скільки ті виплачувані продукти коштували в його країні в 1938 р., та порівняти одержану суму з тою, яку тоді платили в СССР за день праці. (Очевидно, оплати воєнного часу яко ненормальні не можна брати під увагу.)
Колгосп «Пєрвая Міхайловка» платив 800 грамів зерна і 20 копійок за трудодень. У кількох інших колгоспах 800 грамів зерна і 84 копійки (з тих же джерел). Звичайно, ця неймовірно мала оплата потрапила до преси як повчаючий контраст, мовляв, «які наслідки дає недбала праця».
Коли ці цифри порівняємо з цифрами, котрі вийшли б, коли б західноєвропейський робітник обернув увесь свій денний заробіток у пшеницю, то побачили б, що совєтський колгоспник одержує жахливо мало, що навіть їхні штучно премійовані нечисленні одиниці і ті одержують менше за звичайного сільського робітника!
Але і ця мізерна оплата ще не показує ступеня експлуатації й визиску селян цією «робітничо-селянською» державою.
Треба ще мати на увазі, що коли селянин не вміє догодити бригадирові, то його дуже часто за ніщо карають, скреслюючи йому по 3-4, а то й по 10-15 трудоднів за одну «провину».
Ми порівнювали лише рекордово виняткові оплати совєтські зі звичайними європейськими, що, безперечно не є правильно, бо ж ті «високі» оплати одержують лише одиниці, а низькі оплати – мільйони людей. Непідвищені ж оплати, як ми бачили з відомостей, одержаних з того ж часопису, це 800 грамів зерна і 84 копійки за трудодень! Навіть коли приймемо, що це винятково низька оплата, і збільшимо її, щоб мати пересічну оплату до 1,5 кг пшениці за день праці, то й то, подумайте, чи була на Заході в Європі така ціна за працю чоловіка, батька родини чи здорового парубка? Навіть безробітні в ряді країн одержували допомогу значно більшу за тих 1,5 кг, які виплачувано в СССР учорашньому господареві тепер сконфіскованої землі.
Коли спеціально в цілях внутрішньопропаґандивних виплачено було комуністові, колишньому безземельному Миколі Мельнику за почислені йому та його родині 700 трудоднів, відроблених в колгоспі села Ружичка (Проскурівський район) протягом господарського року 1937-1938, рівновартість 56 метрів пшениці, то про це писалося спеціально в часописах і згадувалося на зборах! Коли б таку суму виплатили сільському робітникові на його власних харчах і удержанні в Західній Європі, то про це ми також могли б почути або й довідатися з часопису, як про приклад надзвичайного визиску селянина.
Тепер же мусимо звернути ще увагу читача на те, що в СССР ціна на збіжжя (яким переважно виплачують колгоспникам) є нижча, ніж в Європі, а ціни на всі промислові вироби є значно вищі за європейські. Це в практиці значить, що заробіток того нещасливого селянина, втратившого внаслідок революції власну землю, є ще нижчий, ніж це виходить з наших розрахунків.
На основі цих автентичних совєтських даних кожен може бачити, скільки треба мати безсоромності й цинізму, щоб, коли йде мова про селянство, запевняти, начебто в СССР немає визиску.
Але картина визиску селянства та його положення була б ще не цілком ясна без деяких загальних відомостей про організацію цього визиску.
Отже, треба нагадати, що під час примусової колективізації села (1930-1931 рр.) змушено було селян віддати свою землю і свій інвентар в колгоспи, а спроба опору селянства коштувала йому дорого – мільйони жертв. В акції остаточної ліквідації спротиву відігравали величезну роль так звані МТС (машинно-тракторні станції). За цією невинною назвою (як і завжди в московській імперії) ховався не такий вже невинний зміст. МТС зроблено фактичними адміністративно-господарчими і поліційно-політичними органами Москви, яка за їх допомогою поборювала опір селянства в безжалісний спосіб. Спочатку МТС доручені були ці функції без спеціального законодавчого управління, але в 1933 р. один з некоронованих королів московської нації – Лазар Каганович запропонував у своєму докладі «Об організаціі політотдєлов прі МТС» зреформувати МТС організацією політвідділів при них.
«Політвідділи МТС... що є в теперішній момент переважно господарсько-технічними центрами, повинні забезпечити перетворення МТС у центри як господарсько-технічного, так і політичного керівництва», – говорив цей прийнятий і проведений в життя проект Л. Кагановича. Було ухвалено: «Щоб політично посилити МТС та рішуче поліпшити політичну і господарчу роботу наших чарунок (осередків) у колгоспах, ЦК ВКП(б) постановив організувати у всіх МТС і колгоспах політвідділи». Далі говориться: «Найпершим завданням політвідділів МТС є забезпечення безумовного і своєчасного виконання колгоспами і колгоспниками всіх своїх обов'язків перед державою». Їх же завданням було «осягнути, щоб всі без винятку колгоспи мали партійне керівництво».
В «Уставі про політвідділи МТС» це окреслено ще докладніше: «Політвідділи МТС беруть активну участь у доборі кадрів МТС і управлінь та працівників, що обслуговують колгоспи і МТС».
Уже в 1934 році Лазар Каганович ствердив: «Партія за допомогою політвідділів виявила з колгоспів і радгоспів антисовєтські елементи».
Отже, треба нагадати, що при «вступі» до колгоспу у селян одібрано усю землю за винятком так званої присадибної, яка не може, згідно з законом (1939 р.), перевищувати пересічно 0,2 га.
Тепер слід мати на увазі, що параграф 3 «Колгоспного статуту» говорить: «Наділ землею членів, що вибули з колгоспу, коштом земельної площі колгоспу заборонений». Отже, земля селянина при примусовому втіленні до колгоспу була у нього забрана, і при усуненні його з колгоспу вона йому не вертається. Таким чином, усунений з колгоспу селянин залишається без засобів до життя, бо лише з 0,2 га землі. Тим часом той же статут передбачає, що «за невихід без поважних причин на роботу, за недбайливу працю та за інші порушення трудової дисципліни управа застосовує до винуватого кари».
Цими карами можуть бути як грошові кари (відтягання від заробітку), так і виключення з колгоспу і навіть (коли управа захоче трактувати вчинок як свідоме бажання пошкодити колгоспові) «передача до суду, щоб останній наклав кару, згідно з суворими вимогами закону робітничо-селянської держави».
При цій нагоді слід нагадати західному читачеві, що, наприклад, за збирання колосків на полі були численні випадки покарання розстрілом!
Однак і це ще не давало б повної картини неволі, в яку потрапило селянство в Московській імперії, коли б ми не зазначили, що без посвідки з колгоспу про те, що колгоспнику вільно від’їхати з колгоспу на окреслений чи неокреслений час, поліційні органи не зголошували і не давали дозволу жити в місті.
Ми вже подали на основі совєтської преси висоту селянських заробітків, а тепер ще додамо з «Постанови Сов. Нар. Комісарів і ЦК партії з 2.08.1933» пункт 1, який каже: «Щойно по виконанні колгоспами своїх зобов'язань щодо здачі зерна державі, здачі зерна як натуральної оплати робіт МТС і звороту насінних позичок, відкладається насіння для озимого і ярового засіву, утворюється асекураційний зерновий фонд до 15% річної потреби в насінні та відкладається паша в розмірі річного запотребування для худоби», і тільки після того, згідно з пунктом 3, «усе зерно, що лишиться після виконання всього, можна розділити цілковито між колгоспниками на трудодні».
Згідно з урядовими даними, наприклад, в Україні мусив віддати лише самій чужій державі яко додаток селянин 35% урожаю! Це по 1933 р., а тих років, коли москвини організували голод на Україні, відбирала держава понад 74% збору брутто.
Ми бачили, скільки ще поза здачею державі мусив селянин оплатити видатків, щоб нарешті міг поділити між собою марні рештки. Слід не забувати також, що колгоспникові доводилося удержувати цілу хмару «адміністраторів», «політурядовців» і т. д., яки жили з керування тими колгоспами.
Несамохіть може виникнути питання: яким же чином не вимерло усе сільське населення Московської імперії? Відповідь проста: колишній селянин не міг би існувати без «присадибного» господарства; яке було дозволено в розмірі: 0,2 га землі, одна корова, двоє телят, одна свиня з приплодом, до десяти кіз і домові птахи. Але тут треба нагадати, що й десятої частини того не можна було прохарчувати на 0,2 га землі, цебто треба було весь харч для них купити, що було майже неможливо, як тому, що держава не продала б, а інших джерел не було, так і тому, що в умовах совєтських не тільки неможливо по «вільних» цінах закупити щось, але й неможливо продати. Отже, по-перше: жити з цієї господарки, продаючи частину прибутку є неможливо, а, крім того, не слід думати, що й з цієї частини свого господарства колишній селянин не платить державі «податку». Колишній селянин має здати державі: певну кількість м'яса, одну свинячу шкіру, 160 кіло картоплі, 470 літрів молока, 1,5 кг масла, 50 яєць і т.д., і т. д. та біля 100 рублів грішми річно.
Таким чином, коли ми порівнюємо становище сучасного «селянина» в Московській імперії зі становищем кріпака перед скасуванням кріпацтва в 1861 р., то під деякими оглядами можемо ствердити навіть погіршення. Поліпшення є лише під тим оглядом, що при шлюбі не потребує колгоспник брати дозволу влади на шлюб, що ж до решти, то маємо погіршення, бо дідич не міг трактувати невплачення натурального податку (так званого оброку) за кримінальний злочин і не міг позбавити селянина права на користування землею, а поза тим не міг втручатися в господарську діяльність селянина та й заслати або виселити теж не міг так легко, як сучасна влада.
Прочитавши то все, чи може людина Заходу вирішити собі, що така політика Москви подиктована «доктринерством», бажанням зреалізувати комуністичну ідею? Але таке припущення було б найбільшою помилкою. Колективізація є безпосереднім наслідком проб проведення в життя першої «п'ятирічки». «П'ятирічки» мали єдиним своїм завданням перетворити Московську імперію на велетенську зброївню, підготувати її до остаточної боротьби за панування над світом.
Уже в 1937 році Сталін, відповідаючи в пресі на відкритого листа, заявив цілком відверто, що «війна є неминучим етапом побудови комунізму», це ж саме багато літ перед тим писав Лєнін. Ці ж мотиви бралися під увагу при обговорюванні «п'ятирічок», які всі наставлені на війну і тільки на війну. При цій нагоді слід підкреслити, що як роди продукованої зброї (важкі танки, моторизована артилерія), так і вишкіл військ (парашутисти, вишкіл «партизанів» і організації захоплених міст з середини) вказують на підготовку не оборонної, а лише наїзницької війни, настільки яскраво й очевидно необоронної, що мусили москвини це маскувати гаслом «розбити ворога на його власній території». До такої війни реальну, технічну підготовку московського уряду треба датувати від першої «п'ятирічки». Одначе здійснення п'ятирічного плану наткнулося на перешкоду: брак дешевих робочих рук і брак засобів.
Жодна податкова система чи господарча політика при збереженні приватної власності не дасть змоги: а) відбирати у селян майже 70% урожаю; б) зменшити споживання майже в чотири рази; в) знизити в п'ять разів реальну оплату праці в порівнянні з часами царату; і г) звільнити, ввівши механістичну обробку землі, мільйони рук від праці, з яких частина (за опір колективізації) могла бути скерована цілком безплатно на найважчі роди праці.
Проведення однак цього плану в життя, а тим самим колосальних зброєнь, було неможливе без тракторизації, бо треба не забувати, що Московська імперія за царату майже не мала тракторів – навіть імпортованих!
Ще в 1929 р. в СССР було тільки 24.000 тракторів – і то все переважно куплених у США. Таким чином, Америка допомогла своєму майбутньому ворогові озброїтися, і вона ж допомогла збудувати москвинам перші виробні (заводи) тракторів.
Москвини, маючи на увазі свою боротьбу за опанування землі, поширили дуже виробництво тракторів і перейшли до таких типів тракторів, які уможливлювали б моментальне переключення виробництва на продукцію танків. Напередодні Другої світової війни вже на самій Україні було майже 100.000 тракторів!
Правильність твердження, що все це робилося лише для підготовки аґресивної війни (цим і пояснюється такий галас проти «паліїв війни» і «аґресорів», якого завданням є відвертати увагу від правди!) підтверджується тим, що ціла ця «механізація» і т. д. не давала і не дає жодного підвищення урожайності. Під цим оглядом як «пасла задніх» Московська імперія за царату, так «пасе» їх і досі!
Пересічна врожайність з гектара не перевищує 8,5 центнера, а господарча культура села навіть обнизилася в порівнянні з часами перед Першою світовою війною, часами царату. Отже, єдиним досягненням Москви було звільнення кількох десятків мільйонів рук та відібрання більшої частини урожаю, який анітрохи не зріс у селян, яких життєвий рівень відповідно обнизився, а цього, власне, і добивалася Москва.
Коли б ми припускали всупереч усім очевидним фактам, що москвини стремлять до здійснення комуністичної ідеї – це виглядало б чудним, смішним і незрозумілим, бо ж ясно, що на цьому страшенно терпить 90% народу, але інакше справа виглядає, коли ми знаємо, що під маскою комунізму ховає московська нація свої національні цілі. Лише в першу хвилину здається, що й тут є якась нелогічність, бо ж мусять голодати не лише фінські, таджикські чи українські селяни, а й московські. Але розв'язка криється в тому, що то поневолені народи вчать москвини, немов нація – це сума живучих людей, які різняться від інших тільки своєю мовою, але самі москвини цілком правильно уважають, що нація живе в віках і що щастя майбутніх поколінь варте в багато разів більше за щастя живучого покоління. Отже, тому москвини згоджуються «стягнути ремінь», згоджуються на терпіння свого селянства (яке і так було звикло до так званої общіни – чогось подібного до колгоспу), бо «грають велику гру» – хочуть стати панами світу й змусити обернуте в рабство людство землі працювати на себе.
Таким чином, московський народ уже й зараз не несе таких жертв, як несуть поневолені Москвою народи, уже й зараз їхнім коштом будує міста і розвиває свою культуру, уже й зараз має більші можливості і легшу працю на керуючих становищах чи виконуючи адміністративні функції, а в перспективі має стати єдиним рабовласником на землі.
Народи ж, які вже є поневолені москвинами, з кожною годиною, з кожним зусиллям праці роблять своє ярмо важчим, майбутнє – чорнішим, і своїми руками підготовляють власну загибель. Особливо сумна доля чекає саме слов'янські народи, нищення яких улегшує москвинам їхня слов'янська мова, яку вони вживають, хоча самі не є слов'янами.
Так ми в загальних рисах змалювали становище колишнього селянина в Московській імперії та його причини, а тепер спробуємо відповісти на питання, чи не є тоді там, у цій «робітничій» державі, ліпшим становище робітника?
Звернемося до тих же совєтських джерел.
Спочатку кілька слів про умови праці в СССР.
Поки сьогоднішні кремлівські володарі ще лише готувалися до захоплення влади в московській державі або починали боротьбу за неї – вони так само дурили робітників попередньої імперії царів, як дурять тепер Європу. Вони обіцяли, що в соціалістичній державі робітник і взагалі всякий працівник одержуватиме пропорційно не до якості чи кваліфікованості праці, а просто пропорційно до своїх споживацьких потреб. Вони казали, що раз багатіїв тоді не буде, а буде (з огляду на те, що «всі з захопленням працюватимуть по якихось 4-5 годин денно») випродуковано всього така сила силенна, яку буде нікуди дівати, і кожен зможе одержувати все, що йому буде потрібно в потрібній кількості. Цими обіцянками слід пояснити, чому початково (перед НЕП'ом) введено однакові заробітні платні для всіх родів праці, для всіх становищ і всіх родів кваліфікації.
Але часи так званої уравніловки давно минули – майже одночасно з закінченням боротьби за владу! Тепер введена вже віддавна комбінована система оплати: усталена підставова місячна мінімальна платня, різна для різних працівників, однак провадиться і за акордовою системою обрахунок премійових додатків. При цьому сама влада з наміром для викликання у інших намагання посилити зусилля, декому начисляє значно більше, ніж йому справді належалося б. Це оплачується!
Звичайно, в залежності від посади також міняється висота оплати. Тому що, як ми далі побачимо, та зарібна платня є надто вже мізерна, помічається в обдуреного і невдоволеного робітництва тенденція переходу (і то безнастанного) з одної промислової установи до другої в марній надії, якщо вже не пощастить знайти кращого заробітку, то хоч кращі умови праці! Зрозуміло, що кремлівська влада почала енерґійну боротьбу з цим (початково в пресі – там так починається всяка адміністративна нагінка) і намагалася фактично прикріпити робітників до тих підприємств, на яких вони працювали. Осіб, котрі все ж кидали і переходили на інші підприємства, почали знеславлювати де тільки можна, звучи їх «летунами», а потому й переслідувати.
Крім того, при кінці 1938 р. видано було ряд особливо суворих розпоряджень, в яких наказувано карати драконівськими карами за спізнення або пропущення дня праці.
З совєтської преси видно, що підпадали карам не лише робітники, які спізнилися на якісь п'ять хвилин раз на кілька місяців, не лише ті, котрі з важливої причини пропустили день праці, але й ті, котрі, на думку наглядачів, надто часто виходили до клозету! Так потроху внаслідок переслідувань за зміну місця праці («летунство») і введення такого режиму робітники оберталися в звичайних рабів, котрих примушує рабовласник непосильно працювати.
Щоб кожний міг усвідомити собі, яке важке є те рабство, ми далі подаємо уривки зі совєтської урядової преси того часу (не забуваймо,  мирного часу!), які ілюструють вповні ті умови праці.
Ось в числі 13 «Вістей» за 16 січня 1939 р. маємо замітку про справу І. В. Білецького, помічника бухгальтера Центрального універмагу, що розглядалася в суді. Він дня 3 січня 1939 р. не був на праці з тої причини, що його важко хвора мати потребувала допомоги. Він представив суду в цій справі урядове посвідчення лікарське, одначе воно не допомогло, бо суд став на становищі, що з посвідки не видно, чи матері була потрібна допомога його особисто, чи хтось інший міг їй так само допомогти! Білецького визнано винним і усунуто за цей опущений день (ніхто при розгляді справи не згадував, щоб з ним це ще будь-коли траплялося) зі зазначенням у його книжечці праці, що він звільнений був з посади «за ледарство». Може хтось припустити, що такий пропущений день або якесь спізнення на 5 хвилин може керівник, оскільки схоче, «не помітити», і все буде в порядку? Звичайно, це не так, бо на кожному підприємстві має влада людей спеціально винагороджуваних, котрі в подібному випадку негайно виказують на такого керівника «укриватєльство», і тоді влада карає тих керівників. Урядова совєтська преса переповнена наказами про покарання таких керівників. У тому ж, наприклад, числі «Вістей» опубліковано Наказ ч. 15, в якому подається до відома, що на «металургійному заводі т. Лібкнехта усувається з праці начальника залізничного депо і віддається в розпорядження суду» за те, що він не покарав усуненням з праці двох підлеглих йому слюсарів, з котрих кожен пропустив лише по одному дню!
Той же Наказ ч. 15 усуває з посад низку керівників установ за те, що дехто з підлеглих їм робітників, як там дослівно сказано, «працює недостатньо продуктивно протягом усіх годин праці» (цебто наприкінці довгої та інтенсивної праці працює внаслідок природної втоми менш інтенсивно), а деяких з названих там керівників усунуто за те, що були стверджені випадки непокарання робітників за спізнення.
Це було в числі 15 «Вістей», але зазирніть у число 14 того ж часопису: і там знову багато шпальт займають довгі списки покараних за подібні «злочини» керівників установ. При тому кари, яким вони підпали, це не є просто дисциплінарні кари. Ні! Їх передано як звичайних злочинців кримінальному суду. У «Вістях» 17 січня 1939 р. більшу частину першої сторінки займає публікація під заголовком: «У Прокуратурі СССР», в якій знаходимо довгий список покараних за цей «злочин» керівників установ, але й на останній сторінці того ж числа знову є під таким же заголовком нове звідомлення, в якому довга низка нових покараних!
Звичайно, такі «злочинці» дістають коло року в'язниці кожний і застереження, яке їх робить «людьми другої категорії».
Кожному однак ясно, що мало допильнувати, щоб раб всі визначені години перебував на праці і навіть працював, треба знайти більш ефективні способи присилування його до інтенсивності праці, ніж примітивне биття, стосоване колись у відношенні до рабів. Практика попередніх віків виявила наочно, що раба можна було биттям присилувати весь час рухатися, весь час удавати, що він працює завзято, але не можна було примусити виявляти ініціативу і справді намагатися зробити якнайбільше. Як ми бачили з усього попереднього, можна закинути червоним володарям що-небудь, але тільки не нехтування психології. У цьому випадку вони прийняли під увагу, що завжди:
1) знайдеться певна кількість робітників, котрих привабить перспектива удекорування їх відзнакою;
2) знайдуться охочі прочитати своє прізвище в часописі з похвалою;
3) комбінуючи одне з одним можна завжди виплекати певний тип «послугача-наганяча»;
4) спираючись на людей трьох попередніх категорій, завжди можна викликати колективне змагання за «першенство», і коли при тому пощастить розбудити в гурті масовий «інстинкт боротьби» чи конкуренції та скерувати його у властивому напрямку, можна значно підвищити рівень праці, що завжди дає підставу до підвищення попередньої «норми-мінімум».
Задля того вже багато літ практикується так зване соцзмагання, яке полягає в тому, що з ініціативи начебто робітників, а в дійсності – влади, котра дає відповідний наказ робітникам-комуністам, робітники, наприклад, якогось металургійного підприємства викликають на змагання робітників іншого металургійного підприємства. Хто кого протягом певного періоду часу перевершить інтенсивністю праці, цебто кількістю випродукованого краму, той уважається переможцем.
Таким чином, утворюється ситуація, в котрій і влада взагалі, і керівництво фірми, і партійці та робітники, котрі підпадуть знайомому спортовцям психозу змагання, – все підганяє робітника, все змушує його збільшувати темп праці просто до неймовірних розмірів, напружуючись до крайніх меж, до повного виснаження. Але й цього всього ще було мало. Влада спочатку подбала про штучне утворення «руху» так званого Стахановського, а потому про його поширення. Цей рух полягав в тому, що робітників, котрі потраплять вигадати якийсь новий метод праці, який би ще менше давав хвилевого відпочинку під час праці, зменшуючи необхідні інтервали між чинностями робітника, інтервали, що випливають з процесу праці, – влада відзначала, граючи на амбіції, а, крім того, ввела спеціальні значно вищі тарифи для оплати праці цих одиниць. Це, так би мовити, щось подібне до так званої конвеєрної системи, стосованої робітником з власної ініціативи так, що робітник виконує лише ряд певних рухів все тим же знаряддям, ані на те не відриваючись, щоб брати якийсь інший знаряд, ані на те, щоб класти зроблену річ та брати нову. Така інтенсифікація праці, очевидно, буває можлива внаслідок співпрацювання кількох робітників під керівництвом такого «стахановця», але вона робить працю ще більш одноманітною, ще більше втомлюючою як своєю механічністю, так і збільшенням темпу.
Стахановський рух, отже, – це новий спосіб ще більшого визиску до решти всіх сил обернутого раба – робітника. Щоб цього не розумів сам совєтський робітник – про це не може бути й мови. Доказом того є часті вбивства «стахановців», які не припиняються, незважаючи на немилосердні кари, стосовані владою.
Кремлівська влада, оглядаючись на закордон, як і у всіх інших випадках, публікує лише незначний відсоток тих убивств: вона мусить оголошенням застосованих кар пробувати залякати робітництво, але й мусить не привернути до цих убивств уваги світового робітництва. Ось, наприклад, в 15 числі «Вістей» за 1939 р. на останній сторінці вміщено красномовну замітку про зловлення і віддання до розпорядження військового трибуналу робітників фаянсового заводу в Славуті коло Шепетівки: Остапчука, Семенюка і Григорчука «за вбивство з причин політично-громадських» керівника Рорну, «стахановця» і комсомольця Романа Вакульчика, що особливо намагався витиснути з робітників усі сили. В одному зі слідуючих чисел подано, що всіх трьох засуджено на смерть через розстріл.
Ось друга замітка в «Вістях» з 2 травня 1939 р., в якій говориться, що засуджено на розстріл слюсаря заводу Ч. 2 міста Москви С. В. Морозова за сам лише замах «невдалий» на «стахановця» Григорієва.
Ми могли б навести дуже багато таких заміток, але вони, крім прізвищ і місцевостей, нічого більше нового не дають, у всіх випадках убивниками бувають звичайні робітники, котрі, очевидно, не в силі були видержувати далі того визиску; вони, безсумнівно, знали, що їх у разі викриття чекає смерть, але вони хотіли помститися на своєму вчорашньому товаришеві, що за ціну їхнього поту, їхнього здоров'я, їхнього життя здобув собі краще становище і легшу працю (такі «стахановці» пізніше їздять по інших підприємствах, намовляючи робітників до застосування «їхнього» методу з метою збільшення продуктивності праці – отже, тим самим працюють значно менше).
Нарешті, на початку 1939 р. московська червона влада вжила ще одного засобу, спрямованого до ще більшого прикручення шруби: введення так званих трудових книжок. Це спеціальні робітничі паспорти, в яких вписується все, що торкається робітника, починаючи від моменту його народження, в тому числі де і коли він працював до моменту одержання «трудової книжки», чому змінив місце праці, як була оцінювана його праця тоді і тепер. Така «книжка» має унеможливлювати робітникові без спеціального дозволу зміну місця, а до того ж до неї вписуються всі його провини – отже, вона має для нього неабияке значення.
Так, ознайомившись у загальних рисах з обставинами, в яких доводиться працювати робітникові, чи може краще сказати з умовами праці, ми тепер спробуємо познайомити читача з висотою заробітної платні, якою ощасливлює своїх білих рабів «робітнича» московська держава.
Всі дані про це взяті нами з їхньої преси за той же 1938 р.
Як видно з совєтських джерел, дрібні урядовці, такі, як наприклад «оргінструктор» (цебто інструктор, що керує організаціями, до яких мусять належати робітники, коли не хочуть наражатися на переслідування влади, влада їх використовує як для пропаґанди взагалі, так і для організації кращого визиску робітництва), одержують дуже мізерну платню, як теж і інші дрібні службовці, а саме:
Оргінструктор    382 карб. місячно –    190 кг пшениці
Службовець кам’яновугільного промислу    302 карб. місячно –    150 кг пшениці
Службовець нафтового промислу    307 карб. місячно –    153 кг пшениці
Службовець металообробного промислу    282 карб. місячно –    140 кг пшениці
Службовець чорної металургії    275 карб. місячно –    136 кг пшениці
Службовець залізничних перевезень    287,9 карб. місячно –    142 кг пшениці
Майстер ткацького промислу    400 карб. місячно –    200 кг пшениці
Пересічний заробіток на шахті    550 карб. місячно –    224 кг пшениці
Ми навмисне подали, чому приблизно рівняється та кожна сума грошей у порівнянні до пшениці, бо дуже поширений серед широкої публіки такий спосіб пізнання розмірів якоїсь суми в чужій валюті; прирівнюється вона до «своїх» грошей по урядовому курсу – і все!
Звичайно, цей спосіб абсолютно неправильний. Адже ж нас цікавить, як може жити за ті гроші, що заробляє, совєтський працівник у себе в СССР. Він не може щомісяця, одержавши заробіток, їхати до нашої батьківщини, обмінювати у нас по урядовому курсу свої гроші за наші і у нас робити всі свої закупки! А оскільки він того не робить, навіть взагалі з огляду на совєтські закони зробити не може, то й ми не можемо користатися цим методом.
Тепер же в кожній країні є деякі речі дуже дешеві, а деякі дорогі. Коли б ми прирівнювали гроші, одержані працівниками в СССР до чогось, що там є дороге, а у нас дешеве, ми б одержали дані, викривлені не на совєтську користь. Взяти для порівняння і вичислити пересічну вартість також цілком правильно трудно, бо навіть вичислена така вартість нами не дає змоги нашому читачеві самому перевірити і порівняти та й все одно не дає правильної уяви, чи краще сказати – відповіді на питання: живе заможно чи бідує робітник?
Адже ж є сталі життєві потреби, зовсім відмінні не лише в різних країнах, але навіть у різних осіб. Тому ми, щоб уникнути закиду необ'єктивності, обчисляли так, як є найкорисніше саме для совєтської влади.
Ті терени завжди експортували пшеницю, тому там вона дешева, а коли ми потім її по нашим цінам обертаємо в гроші, то одержуємо дещо більшу суму, ніж фактично одержує совєтський робітник з усіма нормальними додатками. Коли ми хочемо порівнювати їхню заробітну платню зі своєю, то мусимо порівнювати не з тою, яку ми одержуємо завдяки війні, лише з нормальною, передвоєнною, бо і подана платня робітника в СССР також нормальна, передвоєнна.
Правда, наприклад, «стахановець»-машиніст на залізниці може внаслідок уже з'ясованих причин осягнути плату навіть 1000 карбованців, які дорівнюють п'яти метрам пшениці, але це один з тисячі, і тому він нас не цікавить!
На такій важкій праці, як шахтарська, фаховий так званий забійник одержував за день праці по 29,63 карбованця, цебто по 14,60 кг пшениці.
За тих передвоєнних часів одержував чеський робітник на залізниці місячно біля 800 корон (за них міг купити 4,5 метри пшениці, а не як в СССР – 1,42 метра пшениці).
Звичайно, коли б ми порівнювали не з пшеницею, а з чимось іншим, то б переконалися, що в 1938 р. покупна вартість рубля в московській імперії була значно меншою за вартість чеської корони. Так, наприклад, тоді поганенький мотоцикл коштував в СССР 4000 рублів.
Всі ці дані, взяті до того зі совєтської преси, мусять переконати всяку людину, котра хоче справді знати, що мав у «своїй робітницькій державі» білий раб совєтської Москви за свою каторжну працю.
Тут ми говорили лише про умови праці і про її оплату, не порушуючи питання, яке було життя того робітника, тому, що про умови совєтського побуту ми говоритимемо далі окремо, бо ж ці умови були подекуди спільні для різних верств.
Коли захопили в свої руки комуністи владу в московській (російській) державі, там було і досить численне ремісництво (крім селянства і робітництва), і тому було б ненормальним, якби його влада лишила в спокою.
Самозрозуміло, що влада оповістила, начебто вона хоче прийти з допомогою ремісництву, сприятиме творенню серед них так званих ремісничих артелів (щось теоретично подібне до продуктивної кооперації).
На практиці це, звичайно, значило похід на незалежного ремісника і ліквідацію ремісництва взагалі. Ремісників безліччю способів, починаючи з податкової шруби і кінчаючи на висилках, змушувано вписуватись до артелів і здавати туди все своє знаряддя праці. Так незалежний досі ремісник обернувся в робітника невеликого підприємства і, з огляду на малі розміри такого підприємства, потрапив у ще гірші умови, ніж звичайний робітник.
У «Вістях» з серпня 1939 р. ми знаходимо досить цікаві дані про наслідки кількалітньої політики Совєтів щодо ремісництва. Там, між іншим, є такі красномовні цифри. За даними перепису з 1929 р., на Правобережній Україні займалося гончарським ремеслом шість тисяч вісімсот (6800) душ. По впровадженні примусових артелів лишилося працювати в своєму фахові тільки чотириста (400) душ! На Лівобережжі справа ця стояла значно ліпше, може, тому, що гончарі там не могли знайти жодної іншої можливості для існування. Так, наприклад, в селі Опішня (Полтава) було до введення артелів гончарів 689, а після того все ж лишилося сто сорок (140), це, звичайно, значно більший відсоток тих, котрі лишилися в артелі, ніж на Правобережжі.
Так виглядає в дійсності широко рекламоване в конституції «знищення експлуатації людини людиною».
Несамохіть приходить в голову питання, чи часом складачі конституції не дозволили тут собі з властивим їм цинізмом «гру слів», уважаючи слушно, що таких, як вони, визискувачів не можна взагалі звати людьми? Очевидно також, що економічна рівність в СССР до певної міри існує, однак не в тому розумінні, в якому це представляють Європі статті 6 та 7 совєтської конституції. Широкі селянські і робітничі маси там є до певної міри економічно рівні, але в тому розумінні, що вони однаково бідні, однаково в практиці нічого не мають, крім запевнення, що то саме їм належать усі ті верстати праці, усі багатства, над якими їм доводиться гнути спину. Такими самими «власниками» можуть себе уважати найбідніші жебраки Нью-Йорку, бо, очевидно, їм яко американським громадянам належить в теорії все американське державне майно! Моряки військового флоту можуть мати також потіху, що працюють на кораблях, які також належать їм яко громадянам держави, і т. д.
Поза СССР є дуже багато людей, котрі справді мають більшу чи меншу власність. В СССР, стисло кажучи, таких людей начебто немає, але зате є люди, що стало справді розпоряджаються всіма поконфіскованими багатствами, до того ж, в дійсності, на тих сталих посідачів (власників) усіх скарбів – таких, як Сталін, як родина Кагановичів і досить невелика кількість інших, – працюють, не розгинаючи спини, всі білі раби «одної шостої частини земної кулі».
Стаття 118 про право на працю кожного громадянина СССР звучить для того громадянина як, не позбавлене злого сарказму, глузливе зауваження, в кожному разі не так, як для обдуреного європейця, громадянин цей знає, що в СССР, на його великий жаль, існує примус праці, оплачуваної так, як ми вже мали нагоду попереду з'ясувати!
Значно ближча до правди є стаття 12 тієї ж конституції, яка говорить, що «праця в СССР є обов'язком»... та що «хто не працює – той не їсть», навіть того злиденного шматка хліба.
Ясно, що з огляду на все попереду сказане про безробіття в СССР говорити не доводиться, адже ж хто за кіло зерна денно, хто за шість, а хто лише за поганенький харч (мільйони засланців), але – «всі мають працю»! Лише слід зазначити, що, наприклад, хоч би з чеським безробітним, котрий в роках, про які була мова, одержував допомогу в розмірі 10 корон (рівновартість 5,5 кг пшениці) і юшку, помінявся б охоче кожен робітник – і то кваліфікований – «неосяжного Совєтського Союзу».
Уже описані нами попереду умови праці спричиняють те, що в СССР, коли хто спроможеться визволитися від праці якимсь хитрим трюком, то, звичайно, тримає це в тайні і, поки матиме спосіб незаконно здобувати собі прохарчування, уникатиме праці, мов огню. Тим же пояснюється велика кількість так званих безпритульних дітей і юнаків, що не мають жодного місця замешкання, а живуть з крадіжки, жебрацтва і т. п.
Вияснювати, що криється за такою принадною для не одного європейця статтею 123 совєтської конституції не потребуємо, бо з цілої цієї брошури видно, що коли можна про яку рівність перед правом в СССР говорити, то хіба про однакову відсутність у всіх громадян будь-яких прав.
А яким понурим жартом видаються совєтським громадянам пункти статті 125, що «ґарантує» такі нечувані в СССР речі, як «воля слова», «воля друку», «воля зборів» чи «воля походів»!
Візьмемо «волю друку». Адже ж дитина навіть знає, що вся преса і всі видавництва є державні, що на цілому терені СССР не було й немає ні одного неурядового (а тим більше протиурядового) видання, відколи Лєнін і Сталін при владі! Ми постійно чуємо про масові процеси в СССР, скеровані начебто проти ворогів режиму, отже, тих «ворогів», якщо вірити совєтській владі, подостатком, а коли так, то чому ж вони ніколи не видали навіть одної якої мізерної одноднівки?!
Звичайно, у справі цих «вольностей», що існують на папері, у комуністів є вже готове пояснення, котре вони перейняли від своїх попередників, царських жандармів: мовляв, усі й користуються урядовими виданнями, бо опозиції немає, саме тому вона й мовчить, «мовчать, бо благодєнствують» усі.... Словом, ніхто «не хоче» користати ані з волі слова, ані з волі друку, ані з волі походів, скерованих проти урядів, бо всі є за уряд. Одначе для того, щоб не надумалися колись, наприклад, недобитки християн пройтися походом з нагоди якогось релігійного свята, саме спираючись на цей пункт конституції, існує спеціальне адміністративне розпорядження, яке забороняє поза межами церковного будинку будь-які походи чи релігійні відправи, а всяка демонстрація чи страйк – згідно з законами СССР – була б просто «контрреволюційним антидержавним виступом».
Ми знаємо, що протягом двадцяти років не вийшла в СССР ані одна книжка, в котрій був би висловлений в будь-якій справі не прийнятий урядом погляд. Ті ж книжки, що виходили, а потому усувалися з ужитку, в момент, коли вони друкувалися, уважалися згідними з урядовим курсом, і їхня конфіскація наступила наслідком «зміни курсу».
Та, безперечно, ще більш пікантною є стаття 127, яка забезпечує ні більше, ні менше, як «недоторканість особи».
У СССР є популярним такий анекдотичний коментар до цього пункту: «Один досвідчений старий енкаведист, начебто прочитавши його, мав би сказати до свого приятеля таке: «У цій справі могли б забрати голос лише ті, що зазнали нашої опіки, та вони здебільшого мають, крім рота, ще другий отвір – у потилиці, і не знаючи, з котрого користати, ймовірно, не заберуть голосу, а вони таки могли б щось сказати про «недоторканність особи»!
Ми знову вважаємо просто зайвим забирати час читача повторюванням досить широковідомих речей про совєтський терор для виявлення всієї безсоромної брехливості статей 127 і 128. Мільйони мертвих – це, безперечно, достатній арґумент, це єдине, в чому червона Москва вже давно «догнала» і лишила позаду будь-яку «капіталістичну» державу!
Натомість спинимося трохи на справі виборів, ґарантованих тією конституцією, зазначивши однак перед тим, що ті статі, про які щойно була мова, такі смішні для думаючих «громадян СССР», своєю наявністю в конституції ще раз доводять, що конституція складалася виключно для улегшення здійснення імперіалістичних совєтських планів, виключно для закордону.
Не будемо повторювати, як мали би виглядати ті вибори на основі совєтської конституції, вистачить зазначити, що процедура виборів мала би, згідно з тією конституцією, забезпечувати все, що лише людина може собі бажати!
Щоб зробити на європейця більше враження, спочатку в 134 статті перераховуються усі права виборців (загальність, тайність, рівність і т. д), а потому, щоб краще це затямив той несовєтський громадянин, усі ці «права» повторюються знову вдруге, окремими статями (ст. 135-140). Стільки статей за кордоном ані проґавити, ані зашвидко забути не зможуть, і вони полишають потрібне совєтській Москві враження. Це «чистий вклад капіталу», від котрого під час боротьби за панування над світом зберуться відсотки.
У практиці треба пригадати, що совєтський громадянин навіть не дуже цікавиться, чи про ці пункти хтось справді пам'ятає під час виборів, чи ні. Інколи сама влада бавиться в додержування про людське око деяких формальностей, а деколи то й влада полагоджує вибори просто «по-домовому».
Кожний думаючий совєтський громадянин найохочіше зрікся б своєї маріонеткової ролі в комедії виборів, але... але НКВД пильнує, щоб припис був виконаний, щоб голоси були віддані.
Спитайте: чому так? Чому ж, мовляв, громадяни не використовують «свого права»? Відповідь більше, ніж проста. Вона міститься в зручно зредаґованому параграфі тієї ж конституції. Це стаття 141, яка, звичайно, так зредаґована, що не виглядає жодним обмеженням людських прав (такого законодавства СССР майже не знає!), коли б там був у конституції параграф про розстріл, то і він би, певно, був зредаґований більш-менш так: «Право на розстріл прислуговує...»!
Але вертаймося до 141 статті, яка каже: «Право на ставлення кандидатів забезпечується за громадськими організаціями, професійними спілками, кооперативами, організаціями молоді, культурними товариствами». Тепер просимо собі пригадати, що в СССР немає і не може бути жодної «громадської організації», котра була би утворена не на спеціальне бажання влади, згідно з її планами і намірами, ні одної, в якій президія не знаходилась би в руках членів партії, комуністів, через котрих керує партія такою організацією або навіть «безпартійних», але... більше вірних режимові за членів партії!
Немає в СССР також жодної іншої професійної спілки, крім створеної урядом (приналежність до котрої є обов'язкова) і ним керованої через партійців.
Немає і не може бути жодного кооперативу, крім тих, які творять єдину «кооперативну» загальнодержавну організацію, керовану з центру тими ж членами партії. Також немає і не може бути ні одної організації молоді, не керованої комсомолом, ні одної культурної організації, що в дійсності не мала б на чолі урядове керівництво. Усі, отже, управнені до виставлювання кандидатів після статті 141 конституції, є керовані через комуністичну партію або безпосередньо з центру, цебто в дійсності усіх кандидатів пропонувати може лише уряд. Тому під час кожних виборів не буває ані будь-якої передвиборної боротьби, ані «аґітації» за якийсь один список (чи людину) проти другого. Всюди виставляються не списки, а просто окремі кандидати, але виставляють їх ті всі організації не з власної ініціативи, а згідно з одержаною з центру інструкцією. Коли б так не було, то, з одного боку, ми могли б ствердити хоча б один випадок обрання чи хоча б виставлення опозиційного кандидата, а з другого боку, зі страху і сервілізму з певністю в багатьох місцевостях висували б одночасно кандидатуру Сталіна. Ні одного, ні другого не буває. Партійний московський центр заздалегідь розміщає людей, котрих має намір призначити в «депутати», між окремими районами держави, а ті одержаних кандидатів (дуже часто таких, про яких до чергових виборів ніхто ніколи не чув) розділюють між організаціями, що потому їх «висувають».
«Песім обов'язком» виборця є лише піти і кинути картку з іменами «запропонованих» кандидатів. Очевидно, є тих кандидатів дещо більше, щоб була якась видимість виборів, але всі знають, кого саме мусять конче «вибрати», їх пишуть, бо і тайність виборів, і все інше є більше ніж проблематичним та й зрештою, яка властиво різниця для виборця між Хрущовим і Постишевим, між Сталіним чи Кагановичем, між Молотовим чи Літвіновим? Коли під час самих виборів виставляється список, то на першому місці ставляться кандидати у порядку, відповідному намірам влади.
Тому, хоча перед виборами ведеться партійцями завзята аґітація з наказу Москви, але єдиною метою цієї акції є намовити виборця «добровільно» прийти і проробити комедію виборів. Щоб люди не мали змоги не прийти (виправдовуючись, наприклад, хворобою), дуже часто хворих привозять навіть автами до місця виборів.
Безперечно, в пресі чи в Європі не згадується й натяком про справжню мету такого «піклування» голосом хворого громадянина. Але в дійсності, як ми вже казали, ходить владі не про голос того хворого, а про те, щоб ніхто навіть не мріяв, що йому пощастить уникнути прикрої свідомості «обирання» добровільно своїх найгірших ворогів.
Перед і по кожних виборах гостро підіймається вгору крива засланих «вільних громадян Союзу».
У дійсності, як бачимо, в СССР виборів не буває, а під цією назвою криється примусова, контрольована владою «заява лояльності».
Є ще, щоправда, серед статей конституції, розрахована на зроблення враження за кордоном, стаття 124, яка ґарантує громадянам «волю сумління», «волю відправлення релігійних культів» і тому подібне.
Як з тим є в дійсності, можемо пізнати на основі церковної політики Москви протягом двадцяти років.
Отже, лише смішна, зникомо мала частина відсотка церков залишилася в СССР, вся ж решта замкнена і зліквідована, очевидно, «на бажання населення».
Це «бажання» пояснюється:
1) арештами духовенства та шикануванням (цькуванням) неарештованих;
2) фінансуванням і всебічною підтримкою урядом організацій, ним же створених, для поборювання релігії;
3) шикануванням, а то й поважним переслідуванням усіх, хто не порвав з церквою;
4) відібранням церковної землі та наложенням на існуючі нечисленні церкви таких високих податків, яких не в стані витримати незаможні совєтські громадяни, коли б навіть зважилися, наражаючись на арешт, підтримувати церкву;
5) ліквідації центрів церковної ієрархії (стоявший донедавна на чолі Московської Православної Церкви «Мєстоблюстітєль Патріаршєго Престолу» Сергій був ставлеником влади і робив те, що йому наказувала влада).
Чому ж двадцять років тому Москва не зліквідувала церковного центру? Червона влада потребувала, з огляду на ті ж майбутні імперіалістичні плани, зберегти для закордону «декоративну» церковну організацію, яка мала б у разі потреби виступати перед світом на бажання влади з тими чи іншими заявами.
Незалежні немосковські церковні організації такі, як, наприклад, Українська Автокефальна Православна Церква, до якої належало 2/3 православного населення України, знищено в той спосіб, що влада заслала в 1929 р. Митрополита Липківського, а єпископат примусила видати повідомлення про самоліквідацію церковного центру. Москва потребувала з причин політичного характеру ліквідувати віру в Бога, потребувала з причин національного характеру ліквідувати національні церковні центри, і як інструмент зовнішньої політики лишила фіктивний церковний центр у Москві.
Що осягнуто в цій ділянці червоною владою, можемо бачити на основі порівнювання сучасної цифри священиків (пара сотень) з числом передвоєним. У 1914 р. в царській імперії було 112.409 священиків і 94.629 ченців. У 1912 р. було 53.546 церков і 975 монастирів, лишилося в 1941 р. тільки 200. Ці цифри подають совєтські джерела. Такий стан зрозумілий, бо Сталін у своїх «Питаннях лєнінізму» ст. 192 пише: «Проголосивши свободу віровизнавання, ми зберегли за кожним громадянином право... боротися проти всякої релігії». Що ці скромні слова значать, пояснює краще у «Вістях» совєтський журналіст, пишучи: «Справа честі кожного свідомого громадянина – до кінця використати дане йому конституцією право на антирелігійну пропаґанду».
Під час війни в цілях все тієї ж пропаґанди, яка мала б служити улегшенню здійснення імперіалістичних планів Москви, совєтський уряд різними порожніми «жестами» демонстрував перед світом свою «прихильність» до церкви так, щоб «союзникам» здавалося, начебто той самий Сталін, який оповіщав релігію «опіумом для народу», покаявся і ось-ось сам впишеться до Британського біблійного товариства чи іншої релігійної організації, або й візьме участь у церковній процесії! Але ці жести могли робити враження лише поза межами «Союзу»! Совєтські громадяни надто добре знали, як червона Москва ставиться до релігії, щоб справді повірили в якусь зміну орієнтації. Вони всі розуміли, що то тільки «Сталін дурить дурних американських і англійських буржуїв, щоб давали охочіше зброю». Зрештою, жодного посунення не було зроблено московською владою такого, яке б справді міняло становище віруючих людей в СССР.
Тут треба нагадати, що взагалі старше покоління є винищене, взагалі людей, що вірили в Бога, лишилося небагато. Люди віком до 40 літ – це вихованці атеїстичної влади. Клір зберігся в числі незначної кількості одиниць, і він, зрештою, був вихований за тих часів, коли Церква була також інструментом політики і а) денаціоналізувала поневолені народи; і б) підтримувала монархізм. Тому нині навіть полегшення справді не мали б істотного значення в межах СССР.
Тепер, по з'ясуванню того всього і виясненню, з чого живуть в СССР селяни, робітники, ремісники й урядовці та якими вони «правами» в дійсності користуються, спробуємо ще коротко познайомити читача з побутом совєтського «громадянина», з тим, що він може мати за свої тяжко зароблені гроші в тамошніх умовах.
Усе, що ми далі говоритимемо, буде також взяте з тої ж преси совєтської і за той же час (отже, нормальні, передвоєнні відносини!).
Звичайно, умови побуту випливають з загального розвитку господарства, з його загального рівня, а тому подамо декілька характерних даних, котрі говорять про загальний стан.
Ось на початок познайомимо читачів з такою табличкою, поданою Молотовим у своїй промові на XVIII З'їзді ВКП(б):
«На одну душу населення припадає:
Продукт    Одиниця виміру    СССР    США    Німеччина
електричної енерґії    кВт    215    1160    135
чавуну    кг    86    292    234
криці    кг    105    397    291
вугілля    кг    757    3.429    3.313
цементу    кг    32    156    173
бавовняних товарів    м    16    58    48
вовняних    м    0,6    2,8    2,01
взуття    пар    1    2,6    1,08
паперу    кг    5    48    42
мила    кг    3    12    7
цукру    кг    14    12    29

Ця промова була опублікована у всіх більших совєтських часописах, а подані цифри є убивчі для СССР! Вони показують, яке убоге є населення СССР, як воно мало всього має, як мало може собі дозволити набути в порівнянні з мешканцями Німеччини чи Америки.
З інших джерел подаємо для порівняння таку характерну для визначення добробуту населення – кількість молока, яка припадає на одну душу населення. Кажемо «характерну», бо молоко не є предметом люксусу. Чи найбільший капіталіст, чи найбідніша людина може спожити лише певну кількість молока, а не більше, отже, тому при вичисленні пересічної цифри в якійсь країні, ця цифра дуже близько стоятиме до цифри фактичного споживання широкими масами цього, такого конечного для здоров'я, продукту.
Отже, Західна Європа споживає на одну душу 265 літрів молока річно. Найбільше споживає Швеція (550) і Ірландія (524). Зате в СССР припадає лише 70 літрів молока річно на одну душу.
Радимо уважно поставитися до всього щойно сказаного і поробити на основі цих даних висновки про вартість кожної совєтської фрази!
Адже ж на тому З'їзді, де Молотов признавався, що совєтський громадянин зуживає чи має вовняних тканин у п'ять разів менше за «експлуатованих» робітників Заходу, бавовняних – у три рази менше, вугілля – у чотири рази менше і т. д., промовляв пізніше ще визначний московський діяч Мікоян, який сказав дослівно: «Хіба нам не сором, що коли у жінки хороші панчохи, говорять: «Напевно, закордонні»? Чому не можна у нас випустити хороших панчіх? Або візьміть хорошу краватку, говорять: «Напевно, закордонна», – і т. д.»
Може, хоч з урожаєм стоїть справа краще? Так ось читаємо, що в 1938 р. осягнула сільськогосподарська комуна («Паризька Комуна») УССР рекордний урожай – 15 метричних центнерів пшениці з гектара, це тоді, коли в Німеччині з її не надто родючими ґрунтами пересічно, а не рекордово збирають 20 метричних центнерів з гектара.
Це все показує, як низько стоїть під оглядом господарчої культури червона Московська імперія.
Читачеві може прийти на думку, начебто це суперечило певним осягненням науки чи техніки в СССР. На це маємо, по-перше, підкреслити ще раз: джерела, на яких ми спираємо свої твердження, є урядові московські (отже, виключена можливість тенденційного насвітлення). По-друге, ми стверджуємо цим лише те, що Москва має мало і низької якості виробів, потрібних для забезпечення елементарних потреб населення імперії (на добробуті якого їй дуже мало залежить!). Однак те, що має, Москва розподіляє надто нерівномірно: найліпше є забезпечена правляча верства, а особливо представники влади – володарі імперії, далі московський народ, головно в столиці і більших центрах, а в цілковитих злиднях живуть маси, особливо поневолених націй. Московський поет схарактеризував ці відносини дуже добре словами:
В кабінєтах схєм ґіґантскіх,
Кубов і ромбов таржєство –
А на забитих полустанках
Тупоє, вшівоє: «Чаво?»
Може, декому також здається, що в суперечності з тим стоїть будування велетенських електростанцій (Дніпрельстан і інші), найбільших у світі фабрик зброї, фабрик літаків і т. д.
Цілком ні! Ті всі фабрики і підприємства потрібні як передумова для реалізації імперіалістичних планів Москви, і їх будує держава для себе. Ми мусимо пам'ятати, що можна бути темним і бідним, але коштом «затягування пояса» мати побудовані чужими інженерами фабрики танків і гармат. Але нас зараз цікавить тільки те, що може мати мешканець СССР для себе.
Чим розпоряджає червона Московська імперія – сказав Молотов, тепер ще мусимо звернути увагу на те, як та скромна продукція, ті багатства розподіляються між населення.
В інших країнах цим займається купецтво – в СССР купців немає. Всі підприємства є державні. Наслідки того такі:
1) пунктів продажу є дуже мало (держава заощаджує, скорочуючи сітку), а тому вони навіть коли мають крам, не є в стані обслужити покупців без витворювання величезних черг, у яких люди стоять годинами;
2) керівники і персонал є звичайні державні урядовці, неінтересовані в тому, щоб якнайкраще обслужити покупця у власному інтересі й у власному ж інтересі спроваджувати стало все потрібне;
3) становище держави яко продавця є «монопольне», і тому крам, поки доходить до споживача, стає майже на сто відсотків дорожчим.
Однак, це наші теоретичні твердження і тому, вірні своєму принципу, звертаємось до автентичних совєтських джерел.
Ось в числі 184 «Вістей» за 1938 р. комерційний директор Київського зразкового універмагу М. Пере пише таке: «Фабрика головних уборів (шапок, капелюхів і кашкетів) у Києві організувала для Київського універмагу спеціальний аґреґат, що шиє ліпшої якості убори, але за відсутності достатньої кількості дешевих матеріалів і фурнітури фабрика не може забезпечити потреби Універмагу».
А ось знову в іншому числі читаємо: «Харківський універмаг за перше півріччя 1938 р. мусив пред'явити фабрикам претензії за недоброякісний крам або некомплектні  вироби на суму 180.000 карбованців».
Це так стоїть справа в «Універмагах», де далеко не кожний, навіть постоявши в черзі, зможе дістати потрібний йому крам!
З числа 186 «Вістей» довідуємося, що існують люди, які спеціалізувалися в купівлі там краму (який в мирний час можна було купити з трудом) і перепродажі його потім по вищих цінах. Уся торговельна мережа працює і завдяки браку краму, і завдяки браку господаря – зле.
А ось характерний випадок: «Артемівський механічний комбінат «Труд» виконав обслугу громадянства на 200 відсотків, а тим часом в його коморах лежить другий рік 2.000 умивальників, яким бракує кранів».
З наведеного бачимо: з шапками – зле, з умивальниками – зле, ну, а як же з найконечнішим – з взуттям і одягом? Фабрики взуття УССР в 1938 р. випродукували різного взуття (не лише шкіряного, але навіть капців і дитячих черевиків) 16.800.000 пар. Очевидно, коли прийняти під увагу кількість населення УССР, помічається величезний брак взуття, бо випадає одна пара менше, ніж на чотири роки!
Що до одягу, то, як важко дістати тканину, видно з таблички, поданої Молотовим, але вже з трудом набуту тканину ще треба пошити. Кравців в СССР немає. Отже, доводиться віддавати до державної установи «артелі» або якогось «тресту». Що в тому випадку буває – описано інженером Горбісом в 163 числі «Вістей» за 1938 р. Звичайно, коли б не національність Горбіса та його становище, таке ніколи б не потрапило до преси. Читаємо там:
«Щоб замовити собі костюм чи пальто, треба обов'язково зайняти чергу з самого ранку. Після того треба простояти кілька годин, щоб оформити замовлення, і ще стільки ж треба часу, щоб закройщик узяв мірку. Нарешті квит у руках. Та квитанція – це не костюм, і точно встановлений в ній час нічого не значить...» Далі довгий спис невдалих спроб пошити те убрання і як епілог такі слова в «Книзі скарг»: «Мій костюм перешивали через недбалість дев'ять разів, і я його одержав щойно через чотири місяці».
Думаємо, коментарі є зайві.
Коли ми поцікавимось питанням помешкання, то досить буде нагадати, що, за винятком Москви, в інших місцевостях нових домів протягом всього панування большевиків майже не будовано і навіть в старих будинках не роблено належних ремонтів. Багато кращих будинків зайнято для установ, безпосередньо зв'язаних з партією, і наслідком того дуже гострий брак будь-яких помешкань.
Що вже говорити про приватні помешкання, коли шкільні установи і ті не знають, де приткнутися. Ось, наприклад, в 277 числі «Вістей» за 1938 р. стоїть таке: «Неповна середня школа міста Городні (Чернігівщина) міститься в чотирьох старих будинках, розкиданих по цілому місту, непристосованих до навчання. Є 18 кімнат-клас, а в них 778 учнів».
Очевидно, про якісь елементарні вимоги щодо комфорту, то й говорити не доводиться, коли навіть з освітленням справа часто виглядає дуже незадовольняюче.
Наприклад, в числі 23 «Вістей» з 1939 р. під заголовком «Скарги не допомагають» читаємо: «У місті Глухові (Чернігівщина) є дві електричні лінії», одна проходить, де живуть впливові люди, і там «є електрика протягом цілого дня, по другій – пускають струм лише від 11 до 12 години ночі. Робітники мусять тому з заходом сонця лягати спати або сидіти в темряві».
Також більше ніж зле виглядає забезпечення населення предметами першої потреби і взагалі речами конечними.
У числі за 10 жовтня 1938 р. «Вістей» маємо допис під красномовним заголовком «Чому в магазинах Харкова немає сірників?», з якого видно, що кожного місяця вже ось протягом року влада постачає до Харкова значно менше сірників, ніж приділено, а приділ був і так малий. Тоді звернувся Харків до «Главспічпрому» (сірники по-московськи «спічки», а так зветься уряд у Москві, якому підлягають фабрики сірників, що є «всесоюзні», цебто звичайно належать Москві, а не «республікам») – наслідків жодних, і ось вже майже півмісяця немає ніде сірників.
У числі 188 «Вістей» за 1938 р. читаємо, що в крамницях «не можна знайти звичайних шкільних кольорових олівців та й зошити не завжди дістанете».
Знову ж в числі 163 «Вістей» з 1938 р. в дописі з Одеси читаємо: «У дуже небагатьох крамницях від випадку до випадку продають фрукти, завжди великі черги».
Коли той колгоспник, що одержував у 1937 р. пересічно по 2-3 кг зерна, а в 1939 р. при зразковій праці – 5 кг хліба щоденно, муситиме купити звичайну так звану латунну (60% міді і 40% цинку) миску розміром у 22 цм, заплатить за неї цілих 6 кг пшениці, а за чайника з того ж «шляхетного металу» то і... тридцять (30) кіло! Так за допомогою підкручених, спекулятивних цін видирає держава у бідного населення гроші на імперіалістичну політику.
Нарешті, коли б робітник по важкій праці захотів колись раз на два тижні просто вимитися, то і то, як довідуємося з числа 192 «Вістей» за 1938 р., він би мусив чекати в Києві черги до лазні не менше ніж три години!
«Культурні розваги», треба признатися, це єдине, що легко приступне всім, але і тут є зле.
Все, що ви можете бачити в театрі, кіно або чути на концерті, може не викликати у вас роздратування, лише коли ви приїхали до СССР на якихось кілька днів. Однак мало хто в стані розважатися чи насолоджуватися безконечною, одноманітною, як московський краєвид, пропаґандою. Адже ж немає ні одної імпрези, ні в одній з «вільних» республік, де б не зводилося все до пропаґанди московського комунізму і московського ж комуністичного націоналізму та імперіалізму, пропаґанди дуже одноманітної і нестерпної для тих, хто, живучи в совєтській державі, бачить довкола себе жахливу дійсність.
А дійсність таки здатна вразити кожного... Важка праця за марну плату півголодного безправного раба, який не бачить просвітку... коли ж трапиться при праці нещасливий випадок, так ось, що може чекати бідолаху: «У квітні минулого року, – пише в числі 30 за 6 червня 1939 р. «Вістей» колишній залізничник В. Лупир, – я працював стрілочником на станції Павлоград, зі мною тоді трапився нещасливий випадок, і я став інвалідом на 75%. Згідно з законом, я повинен одержувати пенсію на інвалідність. Подав документи, але протягом 8 місяців ніяк не можу одержати пенсії».
Так виглядає в житті «соціальне забезпечення» в СССР.
Не треба думати, що це є якийсь виняток, про який аж в часописі тому подано. Ні! Ось, наприклад, в числі 2 «Вістей» під дуже промовистим заголовком «Стіна бездушності» можемо прочитати таке: «Багато людей звертається зі скаргами до Наркомсоцбезу УССР. Вони посилають сотні листів, прохаючи працівників Наркомату найскорше розв'язати справу, допомогти! Але минають дні, місяці, але від Наркомату ні звуку. Не допомагають ні нагадування, ні особисті відвідини скаржників. Коли глянути на зведення управ Соцзабезпечення, в якому розповідається, скільки надійшло скарг, а скільки розв'язано, то картина виглядає так: наприклад, за травень 1937 р. одержано 688 скарг, а розв'язано 210, за червень 777 одержано, розв'язано – 634. Але як розв'язано? Розв'язання – це не що інше, як знущання над скаржниками». Далі ряд фактів, які це стверджують. На чолі цієї установи стояв тоді Ґольдшмід.
Очевидно, так само добре обслуговує «робітничо-селянська держава» і в своїх установах. Наприклад, прохання кількох сот робітників, що жили в селах, до Харківського облвиконкому в справі про приділення їм пасовища, внесена в 1934 р., вже протягом чотирьох років все знаходиться «в русі», але, як видно з часопису, наслідків цієї тяганини поки що ще немає.
Скарги в різних справах і всі заяви зазнають такої ж тяганини. З 4.244 скарг, що надійшли в часі від 1 січня 1937 р. до 15 січня 1938 р., розглянуто своєчасно лише 9%. З того 37 скарг загублено цілком.
Скарга колгоспника Лейпо про знущання з його жінки лежить від 25 квітня 1937 р. (до преси це подано 22 січня 1938 р.).
При тому слід пам'ятати, що кожна подібна замітка може потрапити до преси лише тоді, коли справді всі леґальні засоби використані та коли подібний допис не зачіпає нікого з визначних у даному районі комуністичних діячів.
Життєва практика совєтів знає і такі випадки: якийсь визначний комуніст виробляв літами не знати що, але мусилося, зціпивши зуби, мовчати. Та ось цей комуністичний сатрап чимось не догодив партійному проводові та й потрапив у неласку, а то й став кандидатом на «ліквідацію». Тоді якийсь один або два комуністи виступають раптом проти нього в пресі за якесь з тих зловживань, які перед тим уперто не помічали. Такий виступ впливає не лише на комуністичних прислужників, але й на покривджених, як поклик «гиджа» на зграю вівчарських псів. Внаслідок такого цькування випливає не одна цікава подробиця на світло денне!
Коли ж ми читаємо допис зі скаргою лише один і підписаний лише одною особою – можемо бути певні, що тоді він викриває злочинне поступування когось, що є або непартійцем, або взагалі людиною без впливів і значення, а допис є більш ніж узасаднений.
До подібних дописів, безперечно, належить той, з якого ми подаємо уривок і який викриває, як стоїть в СССР опіка над хворими.
У «Вістях» числі 18 вміщений лист Соколенко-Мажуги під заголовком: «Бездушність керівників з акушерської клініки Інституту охорони матері і дитини». У ньому подано ряд фактів, коли недбалі лікарі спричинювали самі своїм відношенням нові хвороби, а одну хвору «в нелюдський спосіб після погроз їй, що оскільки вона не забереться – її усунуть силою, хотіли просто викинути на вулицю».
На цьому обмежуємо, щоб не обтяжувати читача все новими й новими вирізками з совєтської преси, які можна давати ще і ще, але які не змінять загального понурого образу життя в цьому «раю робітників і селян».
При тому треба завжди пам'ятати, що СССР є свого роду дволикий Янус.
З одного боку, в аґітаційній книжці читаємо: «А метро? Хіба може берлінське або паризьке метро зрівнятися з нашим? У нас видно як удень. У полірованому мармурі, у самоцвітах відбиваються сотні яскравих вогнів, а там у закордонних метро – тіснота й темрява.
Я думаю, що ролі міняються. Через кілька літ нам будуть ще більше заздрити, приїжджаючи в нашу нову Москву...» (М. Ільїн, «Сьогодні і вчора», 1930 р.).
А з другого, з уст такої компетентної особи, як Молотов, чуємо (1938 р.): «Взагалі рівень промислу в багато разів у нас менший, ніж в передових капіталістичних країнах Європи й Америки».
З одного боку, колишній семінарист, колишній некомуніст і колись непоганий поет, а тепер лакей чужинецької влади й режиму Павло Тичина пише таке: «О, сонце! Золоте сонце! Ти високо над нами сяєш, а отже проміннями своїми – теплими! гарячими! – тут ось коло нас близенько. Високе сонце наше – це товариш Сталін! Проміння теплі та гарячі – це його піклування батьківське про нас! Дяка ясному сонцю нашому, великому Сталіну за високу нагороду – за орден Лєніна».
З одного боку, в числі 11 «Вістей» читаємо: «Всіма мовами від краю до краю лунає пісня щасливого радянського народу: «Кіпучая, могучая, нікєм нє побєдімая, Москва моя» (з нагоди відкриття сесії Верховної Ради СССР).
А з другого боку, ідейний комуніст і письменник М. Хвильовий, що пізніше, бачачи куди завели московські комуністи його країну, застрелився, писав: «Я думаю зараз про наше фарисейство і думаю, чому ми не соромимося говорити про пюре і котлетки. Чому ми, нарешті, не соромимося проїдати тут  народні гроші... Саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться... Чому ми, нарешті, боїмося виносити гірку правду на люди (хоч люди і без нас її знають) і ховаємо по своїх комячейках» (повість «Вальдшнепи», з розмови між двома відповідальними совєтськими робітниками на совєтському курорті).
На крик наболілої душі Хвильового, на його розпачливе «чому?» – ми можемо відповісти ясно і без помилки (хоч і він знав, що така буде відповідь!): тому, що Москва грає велику гру, хоче панувати над світом, не маючи для того жодних інших даних, крім безоглядності, сприту, підступності, брехливості, числа і палкого бажання загарбати все собі!
Лише для того Москва свідомо обдурює світ, лише для того укладає конституції, лише для того робить комедії з обранням патріарха та виступає з фарисейськими заявами, для того використовує застарілу утопічну комуністичну ідею.
Підтвердження правильності нашого твердження можемо знайти в тих висловах совєтських діячів про роль й значення Сталінської конституції, що потрапили до преси.
Так, Сталін у першу чергу спішить заявити, що «нова конституція буде актом обвинувачення проти фашизму».
Цими словами підтвердив сам Сталін, що він найбільше значення прив'язує до самого тексту конституції, до аґітаційного значення цього тексту на міжнародному ґрунті, а не до упорядкування власних взаємин!
Це вже справа НКВД подбати про те, щоб світ знав лише писану конституцію (тому майже неможливо було звичайній людині поїхати з СССР за кордон), це справа платних і неплатних аґентів Москви в цілому світі, щоб привернути увагу світу до найбільш аґітаційних, до найбільш брехливих її пунктів. Їхня справа переконати людство в правдивості таких брехливо абсурдних слів Сталіна: «В жодній країні трудящі не мають таких прав»... «Те, про що мріяли і продовжують мріяти мільйони чесних людей в капіталістичних країнах, вже є дійсністю в СССР».
«З цього виходить, що міжнародне значення конституції ледве чи можна переоцінити» (Сталін).
Безсумнівно, ніхто не може заперечувати, що саме Сталін є більш за кого-небудь іншого компетентний у тому і що він таки поінформований про справжні цілі, які переслідували укладачі совєтської конституції. А він виразно зазначив, що вона має охопити «мрії мільйонів» у правні форми, очевидно, переконати ці мільйони за допомогою нечувано цинічної системи брехні в тому, що та конституція – це не є лише порожня правна формула, і саме в ширенні цієї фальшивої певності – начебто статті конституції і в червоній Московській імперії не є порожнім звуком, полягає її величезне міжнародне значення.
Держави, що не мають намірів підбивати народи, коли укладають конституції, тоді укладають для себе, і не журяться тим, яке враження робитимуть ті конституції на сусідів. Червона Москва устами свого володаря виразно підкреслює своє зацікавлення саме міжнародним боком справи, а ми бачили, що конституція взагалі складена лише на експорт, бо вона не мала ні найменшого впливу на той лад, який виробився протягом півтора десятка років до її ухвалення.
Уже в році ухвалення конституції совєтські політики однозгідно і не раз підкреслювали, що Друга світова війна, властиво, вже почалася. Саме тому треба було чимскоріше пустити у світ, немов колосальну диверсійну банду, цю конституцію, щоб, як пише автор передовиці «Незламний форпост СССР на Заході» («Вісті» за 5 листопада 1938 р.), «трудящі буржуазних країн уярмлені, гноблені, затиснуті в лещатах капіталізму, порівнювали своє злиденне безправне життя зі щасливим життям народів СССР» (безумовно, в інтересі Кремля, щоб порівнювали не з самим життям, а лише з текстом конституції).
Це створить потрібні передумови для уможливлення аґентам Москви на Заході виконати наступне завдання, сформульоване так: «Треба посилити і зміцнити інтернаціональні пролетарські зв'язки робітничого класу СССР з робітничим класом буржуазних країн... Треба організувати політичну допомогу робітничого класу буржуазних країн робітничому класу нашої країни, треба увесь народ тримати в стані мобілізації ...
Цей останній уривок належить тому ж Сталіну, а до того ж слід пам'ятати, що червона Москва вважає аксіомою повну тотожність – у  зовнішньополітичному обігу – понять «робітничий клас СССР» і «уряд Сталіна».
Отже, у перекладі на звичайну мову це значить, що в зв'язку з Другою світовою війною аґенти Москви повинні організувати в усіх взагалі країнах великі політичні загони для активної політичної допомоги Москві, треба їх міцніше зв'язати з Кремлем, щоб їхню акцію можна було довільно посилювати чи послаблювати і, коли треба, – обернути з політичної в збройну. Одночасно треба всі сили привести в стан бойової мобілізації, щоб у відповідний момент світової (Другої) війни кинутися в бій, метою котрого є в майбутньому повна перемога над усіма як ворогами, так і формальними спільниками (адже ж і ті, і ті в урядовій мові тільки «буржуазні держави» і одні, і другі стоять впоперек шляху до поширення на весь світ панування московського народу).
Ці плани Лєніна і Сталіна розуміють і поділяють керуючі кола червоної Москви, і тому в числі 278 «Вістей» (1938 р.) читаємо: «Радянський народ, що підніс над світом Сталінську конституцію, як прапор... окрилить маси всіх країн Сталінською конституцією. Ця конституція запалює серця народів... Робітничий клас вірить, що те, що здійснене в СССР, може прийти і у них».
У зв'язку з цими планами ясно кожному мусить бути, що, оскільки Європа хоче уникнути знищення, хоче уникнути того страшного рабства, в якому перебувають невільники Кремля, повинна в першу чергу зламати вістря тієї політичної зброї, якою хоче Москва вразити світ у саме серце, щоб воєнною зброєю довелося лише добивати знесилену жертву. Зламати ж можна, лише викриваючи, чим є той велетенський блеф, за допомогою котрого думає Кремль здійснити плани Івана ІІІ у значно поширеній редакції. Для того ж, щоб справді вповні з'ясувати правду, щоб далі не було можливо послуговуватися зламаною зброєю, треба, щоб люди так добре знали, що діється в СССР, немов би вони були там самі.
Це ж можливе лише тоді, коли це знання буде опиратися на автентичних джерелах. Всякому найпевнішому свідкові можна все ж не цілком вірити, але всі знають, що урядовий орган преси не буде друкувати неправди, яка може шкодити самому урядові.
Правда, совєтська влада знає, що в світі відносно мало осіб вміє по-московськи чи, тим більше, по-грузинськи або по-українськи, і тому видруковане в їхніх часописах тими мовами мало хто зможе прочитати. Це і є причиною, чому те, що є таке небажане Москві, щоб було відоме в Європі, без надто великого ризику може трапляти до совєтської преси, тим більше, що не можна в своїй пресі для своїх людей, котрі бачать дійсність, друкувати лише ті казки, які вигадуються на експорт.
Совєтських же громадян їздити до Європи не пускають не європейські держави (як би було, коли б в СССР справді життя відповідало їхнім вигадкам та конституції), а московська совєтська влада, яка також переслідує без жалю всі спроби своїх «громадян» провадити найскромніше навіть листування зі знайомими чи навіть родичами по цей бік совєтського кордону.
Все це доводить ще й ще, яка є страшна для Москви правда. І саме тому ми повинні ту правду показати, тому подаємо докладно, на чому оперті всі наші твердження, подаємо джерела, щоб коли справді хтось із чесних людей взявся б (не знаючи і не уявляючи, що те все-таки є можливе) перевіряти, щоб знати правду зі 100-відсотковою певністю, міг би вивчити хоча б трохи мову московську і сам прочитати в одній із бібліотек Європи все те, що ми тут подаємо.
Вже сама правда варта того, а тим більше, коли від тієї правди залежить щастя наше і щастя дітей наших.

VIII
З чужим паспортом

У культурному світі звикли уважати, що той чи інший народ усе ж має право на здійснення тих чи інших своїх цілей на основі виявленої ним вартості, якості різних позитивних здобутків в царині культури. Щодо москвинів, то широкі кола звикли визнавати за ними ряд прав на тій основі, що «все ж це талановитий народ, мусимо це визнати; про це, мовляв, свідчить як його література, так і організаційний хист, котрий виявився у створенні такої великої держави».
Звичайно, люди, що так говорять, здебільшого цілком не знають справді московської народної творчості – отже, властиво, оцінку свою спирають не на здібностях московського народу, лише на тому враженні, яке на нього робить творчість так званої російської мистецької еліти, уважаючи ту еліту за московську, за ту, котру виділив із себе московський народ.
Майже всіх, однак, вдумливих європейських критиків у тій творчості вражає певна екзотика, сполучена з якоюсь неорганічністю.
Аналізувати властивості московської літератури й мистецької творчості не входить тут у наші завдання, ми лише обмежимося на принагідному висловленні своєї думки. Ми переконані, що ця неорганічність є наслідком того, що мистецька еліта, яка творила «російське» мистецтво, не лише є расово чужа москвинам, але часто навіть не встигла пустити як слід коріння в московський ґрунт.
У літературі й науці здебільшого ті люди, яких світ взагалі звик уважати за москвинів, належать в дійсності до різних інших не лише націй, але й рас.
Серед них є й німці, й норвежці, й українці, і поляки, є шотландці і татари. Люди такі взаємно чужі собі, не маючи до того глибокого кровного зв'язку з москвинами, при всій талановитості окремих осіб в цілому дають картину чогось неорганічного, розшарпаного між екстремами, що є наслідком різних расових і культурних первнів.
Це все є наслідком того, що московський народ не розвивався органічно й поступово. Допетрівська і попетрівська Московщина різняться під деяким оглядом значно більше, а під деяким значно менше, ніж більшість думає.
Петро І не лише пхнув Московщину на «шлях європеїзації», але й мусив, бажаючи прискорити темп нормального розвитку, використовувати в цій цілі чужих учителів. Так за багатого учня його вчителі «склали іспит», а учень, котрий в такому короткому часі не міг сам належно підготуватись, залишився далеко позаду, порівнюючи з тою верхівкою, яка складалася переважно з обмосковлених чужинців, з дуже невеликою домішкою талановитих москвинів.
Вдягнуту з наказу московського царя в європейський одяг Московію урядово названо «Росією», незважаючи на протести деяких тодішніх європейських урядів, що помітили метаморфозу.
Від того часу датується московський натиск на Європу і бажання брати активну участь в європейському концерті. Ряд чужинців притягується до творення московської літературної мови, науки, літератури, музики, матеріальної культури.
Отже, жодні московські культурні досягнення не дають московському народові будь-яких прав на гноблення інших народів, їх експлуатацію і нищення. Те, чим пишаються москвини, не є плодом виключно генія московського народу.
Лишається ще питання: чи не відзначаються москвини, як стародавні римляни, хистом адміністрування, хистом панувати? На це дамо відповідь в наступному розділі.

ІХ
Політичні репрезентанти і керівники московської політики

Перед звичайним чужинцем стоїть фактично і далі так звана Росія, перейменована тепер на СССР, як якийсь сфінкс (оскільки він хоча дещо про неї знає) або зливається в невиразному образі якоїсь велетенської держави численного, хоч мало відомого «слов'янського» народу (коли він про неї майже нічого не знає).
Таке «знання» Росії мало чим краще за знання світу американки, героїні одного оповідання американської письменниці Аніти Лоос. Ця героїня вважає Австралію «якоюсь місцевістю в старій Англії».
А проте такого неприємного сусіда не лише варто, але і треба пізнати, бо без того неможливо навіть найкращим арміям перемогти цю державу, яка розпоряджає багатьма мільйонами населення підбитих народів і територіями, котрі справді рівняються одній шостій частині земної кулі.
Праці московських вчених не конче можуть допомогти пізнати так звану Росію, бо ж вони здебільшого не забувають про інтереси своєї батьківщини і в деяких справах не виявляють надмірної балакучості.
Нам місце не дозволяє порушити тут дуже багато цікавих питань і з'ясувати багато нез'ясованого, але все ж ми подамо далі певну кількість історичних фактів, над котрими можна і подумати.
Ці факти, котрі ми лише нагадуємо (не відкриваючи нічого нового), покажуть, що немає нічого ненормального в тому, коли тепер керує цією імперією неслов'янського народу грузин, жонатий з жидівкою і... скликає слов'янські конгреси!
Історія не знає докладно, коли прибули в сточища Оки-Волги предки московського народу і чи мали тоді вони якусь державну організацію. Земля, куди вони прибули, була вже досить густо заселена угро-фінськими племенами. Московський історик професор Ключевський вважає, що в основному вже в ХІ віці закінчився процес колонізації москвинами цієї території, хоча процеси асиміляції ще не закінчені і до нині.
Відомо також з історії, що підбили москвинів в 913 році норманські князі, котрі стояли на чолі тодішньої української держави, яку вони ж назвали «Руссю». Однак москвини не хочуть і не мають інтересу належати до цієї цілком чужої держави. Закінчує начебто їх завоювання в 966 році русько-український князь Святослав. Та це панування Київської Русі над московськими предками було нетривке. Москвини безнастанно повставали, і тому знову мусив їх також підбивати в 981 році Володимир Великий, і – з огляду на нове повстання – він ходив на них походом ще раз. Привертав під свою владу цю вічно бунтуючу проти Києва й української держави землю і Ярослав Мудрий, а пізніше знову ходив на неї походом освічений і могутній український князь Володимир Мономах.
Таким чином півдикі москвини всупереч власній волі мусили підлягати не лише чужинній варязькій династії, але й організованій тою династією чужій їй етнічно українсько-слов'янській державі.
Пізніше одна галузь цієї династії акліматизувалася й асимілювалась в московських землях (так, як перед тим в українській землі) і після того, як наступило ослаблення Києва, досягла певної сили та в другій половині ХІІ віку в першу чергу зреваншувалась на своїх ворогах, руйнуючи і розграбовуючи Київ.
Але під владою тої чужої їй династії, що однак обмосковилася, прожили москвини незалежним життям лише трохи більше як половину століття. Прийшли татари. По короткому опорі входять москвини в склад татарської імперії і напрочуд добре зживаються з татарами.
Отже, знову керують не москвини, а татари на спілку з нащадками варязького, не місцевого, роду і варязьких дружинників, які обмосковлювались з кожним поколінням, усе більш змішуючись при тім з татарами.
У 1257 р. князь Ґлєб Васильович жениться в Орді, його небіж – князь Костянтин Борисович Ростовський також бере за жінку татарку. Князь Михайло Федорович теж одружується з татаркою. Не зробив інакше і князь Федір Ростиславич Ростовський, і навіть великий князь Михайло Тверський (1313 р.) був одружений з татаркою. Забагато місця забрало б вичислювання всіх випадків одруження з татарами, вистачить ствердити, що з так званого татарського періоду вийшли нащадки династії Рюриковичів напів чи й більше татарами.
Так же перемішувалась й ціла правляча верства, бо навіть єпископ-москвин Феоґност переніс свій осідок до Сарая, столиці Золотої Орди, і охоче виконував дипломатичні доручення хана Менґу-Тімура.
Москвини брали активну участь в походах татар на Європу, і розмови про пізніше «визволення» з-під влади Золотої Орди є у великій мірі розраховані на роблення певного враження в Європі, яке полегшувало зовнішню політику московських царів та закривало суть московської держави. Іван ІІІ одружується з грекинею, очевидно, в той спосіб не роблячи своїх нащадків більш «чистими москвинами».
У Івана IV, відомого під назвою «Лютий», всі ці расові первні, безперечно, виявилися в його вдачі й поступуванні.
Пізніше був коротко царем татарського походження Борис Ґодунов.
Широкі кола думають, що перші Романови були москвинами, але родоводи цієї династії і споріднених з нею родин виявляють усю фальшивість такої думки.
Предок цього роду був, як видно з документальних даних, німцем, виходцем з Прусії, де був, очевидно, звичайним ремісником, що ще за Івана Каліти, татарського васала, примандрував у Московщину; прізвище (справжнє) його не збереглося. Відомо лише, що мешканці Москви причепили йому свою назву – звали його Андрієм Кобилою. Від нього і походять перші Романови, в жилах котрих, самозрозуміло, текло досить німецької, також і татарської крові.
«Обранням на царство» завдячують Романови своїй двозначній поведінці за часів так званої Смути.
Петро І не лише вчився в Голландії, але й оточив себе немосквинами, які скеровували в той чи інший бік його політику. Були при ньому шотландці, голландці, німці та інші. Він реформував Московщину на німецький зразок.
Між іншим, за Петра І спроваджено було до Москви перший сталий театр німця Куншта, серед акторів якого були навіть німецькі студенти. За Петра І відкрита в Москві на бажання і кошти московської влади перша гімназія, яку вів німець – Ґлюк.
Не зашкодить нагадати, що у цього самого Ґлюка в німецькій колонії Москви жила «Schones Madchen» (як про неї казали сусіди), котра стала другою жінкою Петра, а потім і імператрицею – Катериною. Вона була дочка «курляндського» селянина. По Катерині І коротко кермував московською імперією Петро ІІ.
Його змінила Анна Івановна – вдова «курляндського» князя. Потому появляється у кермі держави Іван Антонович – з Брауншвайґу!
Катерина ІІ була також, як відомо, німкеня, з німецької династії Ангальт; Петро ІІІ був сином герцогині Ґольдштайнської.
Від цієї німецької пари походив Павло І, що знову шукав собі жінку в Німеччині і одружився з принцесою Вюртемберґською Марією Феодоровною.
Самозрозуміло, що їхні діти – Александр І і Микола І не могли бути москвинами! Важко сказати, в якій мірі німецьке походження рішило, що Александр І виступив проти Наполеона І. Природно, що й останні «Романови» майже не мали московської крові. Таким чином, протягом тих віків, коли була створена московська імперія, керували москвинами немосквини, бо ж монархам-чужинцям допомагали дуже численні помічники немосковського походження, котрі, одружуючись, вплинули на зміну крові московської «аристократії».
Природно, керуючи московською імперією, вони як правителі намагалися не лише забезпечити інтереси московські, але й реалізувати московські імперіалістичні мрії. Всякий народ охоче згоджується на панування чужої династії й аристократії (тим більше такий, який звик перебувати під чужим керівництвом) за ціну реалізації їхніх мрій.
Володарі, що панували над москвинами, добре розуміли також, що московські імперіалістичні мрії були найкращим цементом, котрий зміцнював будову їхньої імперії. Таким чином, московський народ протягом віків звик до того, щоб ним керували чужинці, звик грати в ліпшому випадкову роль преторіанців чи тепер відділів ЧОН'у і гнати гноблені народи Азії і Східної Європи на підбій світу, і тільки в цій ролі «виспеціалізується».
У 1918 р. по комуністичному перевороті місце чужих династій і частково чужої еліти зайняли знову частково чужинці, а серед них і жиди, тим легше, що жінка Сталіна – жидівка і мала численну жидівську родину. Жиди, звичайно, хочуть переліцитувати під кожним оглядом усіх своїх попередників і в згоді зі своєю експансивною південно-східною вдачею віддавна ширять московський комунізм, забарвлений московським націоналізмом. Вони розуміють, що це є прекрасний «цемент» для зміцнення сильно розхитаної в 1917 р. «в'язниці народів», що це є той батіг, котрим можна підганяти москвинів, щоб вони зі ще більшим запалом, здобуваючи владу над світом, клали голову і змушували до того підлеглі їм народи.
Таким чином, ми на основі двох останніх розділів бачили, що московський народ у властивому значенні цього слова не був ніколи «пануючою нацією». Коли під цим означенням розуміти народ, який виділив з себе власну еліту і, таким чином, був активним творцем і організатором власної імперії. Не він був організатором імперії, і не він є в основному творцем штучної і хворобливої культури, відомої під назвою «російська».
Москвини є імперіалістами і шовіністами, хоча не є творцями імперії, але вони п'яні ідеєю «Москва – Третій Рим» від часів Івана ІІІ, в новій редакції «Москва – центр усього поступового людства, а СССР – батьківщина світового пролетаріату». Однак така роль московського народу все ж таки не дає йому морального права до панування над світом.
Ми вже насвітлювали на своєму місці і ті національні привілеї, якими хочуть московські політики ощасливити світ, ті політичні та людські права. Тому однак, що платні й неплатні аґенти Кремля гаряче запевняють, що сила совєтської держави є в її дивовижній єдності, що вони створили вільну й культурну родину народів, до якої належати є найвищою честю – подамо одну красномовну цитату з новорічної передовиці в «Вістях» за 1938 р., яка має заголовок: «Під великим прапором Лєніна-Сталіна».
Заздалегідь зазначаємо, що читач має пам'ятати, що передовиця написана українською мовою, начебто в імені українського народу, а підкреслення в цитаті є наші. Читаємо у ній таке:
«З кожним роком і кожним днем наша велика батьківщина все вище підіймається сходами перемог, могутності і слави. З кожним днем на батьківщині трудящих усього світу все яскравіше світить зірка соціалізму, осяюючи шлях боротьби гноблених народів усього світу... «З новим роком!» – звучить по нашій неосяжній батьківщині, яка досягла справжнього щастя. Понад сто років тому російський поет М. Дмитрієв мріяв:
Росіянє! Грядут тє врємєна щасливі
І чужозємєць гордєлівий
Смотрящій с завістью на ваши знамьона
Вам позавідуєт в пладах абільних міра
І ваша сєвєрная ліра
Атбросіт чуждий звук – народному вєрна!
Ат топкіх бєрєгов Фінляндії туманной
Кавказа грознаво до облачних хрєбтов
Ат полюса до Каспія брєгов
Распрастранітса свєт жєланний.
Мрії кращих представників людства втілилися в чудесні діла нашої країни!»
Так кінчається стаття.
З неї бачимо, що не ми, а самі московські комуністи уважають своїми мрії московських націоналістів з-перед ста років. У тому вірші і в тій останній фразі немає жодних натяків на будь-які соціальні проблеми, на будь-який лібералізм чи будь-який космополітизм.
Вся мрія зводиться до того, що московська мова, відкинувши чужі впливи, стане чисто народною та що бажаний всякому москвину «свєт» (світ московський – московська державність і московська культура) пошириться на всі там перечислені, не московські, терени. На думку автора тої статті, ця мрія є вже здійснена. Автор тим так захопився, що забув цілком про те, що він мав удавати українця, а батьківщиною мала бути йому не Росія, а СССР. Але під впливом московського імперіалістичного вірша він забувся про свою роль і зрадив все.
Може, також хочуть знати європейці, в якому вони б опинилися товаристві у тому «світі», якого прихід так радує совєтського публіциста, які-то народи веде кремлівський уряд на підбій світу.
На це кожний може знайти вичерпуючу відповідь у всіх совєтських часописах від 16 січня 1938 р. Там поданий національний склад «Ради Національностей Верховної Ради СССР».
Ми подаємо його в цілості, додавши лише в дужках проти деяких національностей численність даного народу, бо це вияснює краще за цілі томи істоти московської національної політики.
Також багато дає до міркування факт, що українці – єдиний (з підбитих Москвою) численний народ, що був протягом віків стало зв'язаний з Європою, має стільки ж заступників у Раді Національностей, як Азербайджан (але Азербайджан потрібний для дальших планів).
Ось цей список:
Москвинів –     146 делегатів (населення 78 млн.)    Азербайджанців –    34 делегати (населення 2,3 млн.)
Українців –    34 делегати (населення 31 млн.)    Грузинів –    33 делегати (населення 2 млн.)
Білорусів –    15 делегатів    Вірменів –    30 делегатів
Туркменів –    17 делегатів    Узбеків –    26 делегатів (населення 4,4 млн.)
Таджиків –    16 делегатів    Киргизів –    17 делегатів
Казахів –    24 делегати    Жидів –    15 делегатів
Татар –    15 делегатів    Німців –    9 делегатів
Калмиків –    9 делегатів    Удмуртів –    7 делегатів
Осетинів –    9 делегатів    Бурятів –    8 делегатів
Комі –    8 делегатів    Башкирів –    6 делегатів
Марійців –    6 делегатів    Чеченців –    5 делегатів
Якутів –    6 делегатів    Черкесів –    5 делегатів
Мордовців –    5 делегатів    Чувашів –    4 делегати
Кабардинців –    4 делегати    Молдаван –    5 делегатів
Неньців –    4 делегати    Абхазців –    5 делегатів (населення 200 тис.)
Каракалпаків –    4 делегати    Карелів –    4 делегати

Звичайно, СССР як «передова країна соціалізму» об'єднала «всі передові народи» і веде їх на підбій світу, несучи народам Європи нечуване щастя, незважаючи на те, що вони «виявили свою відсталість», так довго не належачи до «дружби совєтських народів», удостоївшись права засідати при столі разом з перечисленими народами, разом захоплюватись віршами Дмитрієва, вихваляти Москву і читати д'Анунціо, Морана чи Шекспіра навіть в московських перекладах.
Що справді думає справжня московська еліта, яка організувала і веде і москвинів, і всі ці народи, – це інше питання, але їхні думки не обіцяють нічого потішаючого для світу.
Поки що усі дані вказують на те, що ця справжня еліта охоче віддає славу і честь московському народові, лишаючи для себе щось значно більш істотне.
Завданням світової пропаґанди є звести нанівець політичний наступ Кремля, розкриваючи раніше, ніж це є в московському інтересі, істоту і цілі совєтської політики, позбавляючи таким чином їх майже всіх можливих спільників і разом з тим зміцнюючи рішення народів світу боронитися до остатку перед червоними «визволителями» та їхніми спільниками. Удар по «совєтській політиці» у дуже великій мірі полегшить оборону волі й незалежного розвитку ряду культурних народів.
 
Х
Відношення і плани червоної Москви щодо своїх спільників Англії та Америки

Як ми вже бачили з попереднього, найбільш характерною прикметою політики червоної Москви є її «дворушництво», кажучи її власним терміном, її брехливість і дволичність. З одного боку, після провалу спроби опанувати в 1918 р. Угорщину, Італію і Німеччину вона зробила висновок, що Перша світова війна не довела до такого виснаження всіх творчих сил і дезорганізації влади, яке потрібне для доконання комуністичного перевороту навіть у державах, фактично покривджених націй, отже, надія на Другу світову війну, до котрої слід приготуватися. З другого боку, Москва зрозуміла, що для того, щоб не втратити можливих спільників в таборі ворога, треба назовні вести мирову політику.
Не в інтересі Москви було вже занадто довго вичікувати на Другу світову війну, і тому вона намагалася вже кілька разів її спровокувати, використовуючи «китайський конфлікт», «абіссинську справу» чи навіть організовуючи громадянську війну в Іспанії. У всіх тих випадках, звичайно, «стояли» совєтські дипломати за мир, але домагалися кожного разу таких заходів для «охорони миру», яких застосування викликало б негайно війну. З цього нічого не виходило. Тоді червона Москва вирішила, що пора ту сторону, котра не може розвиватися в умовах миру, котру покривджено, і вона мусить готуватись до війни, складенням з нею союзу зробити більш рішучою. І ось та сама червона Москва, котра з піною на устах кидалася де могла на гітлерівську Німеччину, раптом, на здивування світу, складає з нею союзну умову. Єдиною метою цієї умови було ґарантувати Німеччині спокій на Сході та доставку сировини, одночасно збільшуючи і свою територію.
Москва розраховувала, що Німеччина буде мати на Заході важку боротьбу, і тоді, в найкритичніший момент, зможе Москва, зрадивши і відкинувши всі зобов'язання, несподівано напасти на свого спільника – Німеччину.
Як знаємо, це кремлівському урядові не вдалося, нападові її перешкодила, випереджуючи її, Німеччина. Наслідком того всього був союз СССР з Англією та Америкою. Метою цього союзу з боку Совєтів було стремління чимскоріше підготувати ґрунт для опанування світу.
Такий характер цього союзу виявляється вповні, коли ми пригадаємо собі, як ставилася протягом ряду років червона Москва до своїх теперішніх спільників.
Ось, наприклад, що читаємо в партійному виданні «Історія громадянської війни», виданому перед самою цією війною:
«Царська Росія не могла рівнятися з такими запеклими розбійниками, як Англія...» (стор. 14).
У цій же книжці стверджено, що внаслідок попередньої війни царська Росія вже на початку 1917 р. втратила 60% своїх передвоєнних економічних фондів, а Англія – лише 15%, і на ту війну царська Росія дала 12% свого чоловічого населення, а Англійська імперія – тільки 4%.
Звичайно, такі погляди мав Сталін та його однодумці ще багато раніше. Вже у 1927 р. писав Сталін у своїх «Замітках на сучасні теми»:
«Англійський капіталізм завжди був, є і буде найбільш злісним душителем народних революцій... англійська буржуазія завжди стояла і продовжує стояти у перших рядах громителів руху людства. Але англійська буржуазія не любить воювати своїми власними руками. Вона завжди вважала кращим війну чужими руками».
Нам здається, що треба бути більш ніж наївним, щоб вірити авторові наведеного уступу, коли він тепер титулує союзні держави (Англію і Америку) «союзом вільнолюбивих народів», тим більше, що подібних до поданого уривків з промов і статей совєтських політиків можна найти безліч.
Існують теж заяви значно «делікатніші», але, безумовно, ще більш неприємні для Англії. Так, наприклад, Молотов у своїй промові на сесії Верховної Ради 17 січня 1938 р. заявив таке:
«Італія претендує на те, щоб безконтрольно хазяйнувати в Середземному морі, що не може не зачіпати наших інтересів... головне, щоб був міцний і могутній наш державний корабель. У могутній державі Рад повинен бути гідний нашої великої справи морський і океанський флот».
Ці слова Молотова прямо вказують на те, що вже тоді червона Москва вважала актуальними розмови не лише в справах Суеца і Дарданелл, але й справи прав Британії щодо океанів світу.
Практика більше ніж двох десятків літ доводить, що істотне значення має те в совєтській політиці, що не було договорене до кінця або й зовсім не було згадане в розмовах політичних представників СССР з представниками Заходу.
Щоб переконатися в тому, найліпше пригадати собі якусь таку енунціацію (висловлювання), правдивість якої вже, без сумніву, всі можуть ствердити. Яко приклад пригадаємо дещо з совєтсько-французьких взаємин, котрі мають багато спільного з сучасними американо-совєтськими, бо так, як тепер для кожного ясно, що Москва в ролі претендента на володаря світу з усіх боків (так, як у Середземному морі) натикається на ту ж Англію або на свого конкурента в боротьбі за англійську спадщину – Північну Америку, так колись натикалася на Францію (часів Пуенкаре). Це значить, що Північна Америка вже є ворогом Москви, але наверх вона намагається виявляти до неї таку ж приязнь, яку вона виявляла до французького народу, коли на чолі його стояв той Пуанкаре, який підтримував кожну політику, яка була скерована проти червоної Москви. Пуанкаре був проти всякого вміщення європейських капіталів в совєтах і всяких стосунків з совєтською Москвою. Отже, зрозуміло, що завданням червоного Кремля було перемогти його, звабити французькі впливові кола ілюзорними користями, притягнути капітали перспективами високих заробітків, а разом і чужі технічні сили, щоб за їх допомогою реорганізувати совєтський промисел, головно воєнний, і так підготувати свою перемогу не лише над Заходом, але і над наївними вкладниками капіталу.
З цією метою тодішній комісар закордонних справ СССР Чичерін уділює кореспондентові часопису «Ер Нувель» таке інтерв'ю з нагоди старань про визнання Францією большевицького уряду:
«Відомо, що Пуанкаре не клав великої ваги на приязнь з Росією, його уряд підтримував усе, що було проти нас. Ця лінія його була небезпечна для інтересів малих власників, що мали російські облігації. Ми завжди були готові забезпечити якнайбільші користі якраз отим малим власникам.
Пуанкаре приймав поради великих підприємців і фінансистів – і так шкодив біднішим. Французька фінансієра і промисел дуже зацікавлені, щоб знову почалися торговельні взаємини з Росією, бо французьким промисловцям треба ринків збуту. Чи Франція буде лише здалека приглядатися, що в Росії закріплюється нефранцузький капітал? Адже ж металева індустрія проходить важку кризу, а Росія дає на капітал, якого потребує, запоруку стабілізованості совєтського уряду. Зовнішня політика Пуанкаре пошкодила інтересам Франції.
Якщо тепер народи Європи не замиряться – то всі пропадуть. А ми, в істоті речі, також пацифісти. Наш уряд вибраний народом».
Минуло відтоді, коли було пущене в обіг це інтерв'ю, досить часу, і не знайдеться у світі людини, яка б не знала, що:
1) французькі рант'іє – дрібні власники акцій (яким так щиро «забезпечував найбільші користі» червоний уряд) не мали від зносин з червоною Москвою найменшої користі, лише втрати;
2) французька фінансієра й промисел замість обіцяних ринків збуту мали нагоду позбутися ще деяких капіталів – і то безповоротно;
3) натяк на нефранцузькі капітали, що закріплювалися в Росії, був маневром шахрая, котрий, викликавши конкуренційну гарячку, тим легше міг видурити потрібні йому гроші;
4) жодного забезпечення, вартого цієї назви, в СССР не одержав ніхто, і на цілий справі вийшли зле як підприємці, так і інженери;
5) фраза про пацифізм мала приспати всяку чуйність, всяке підозріння тих, котрі самі озброювали свого ворога. А фраза про виборність совєтської влади мала озброїти своїх наївних спільників арґументом проти закиду в зносинах з такими непевними типами, як володарі Кремля.
Це інтерв'ю могло б бути рекомендоване не лише замість настільної книжки учасникам Тегеранських конференцій, але й не зашкодило б прочитувати всім прихильникам Сталіна щоранку!
Скликання в Москві Церковного собору, урочистий похорон Митрополита Сергія, конституція і наділення «республік» Комісаріатами закордонних справ, а також підписання Антантійської Хартії нічим не гірші за наведене інтерв'ю!
Природно, партнери СССР це є «старі лиси», досвідчені політики, але й ті, хто більше двох десятків років озброювали Москву, не були дурніші, такого Форда ніхто не може запідозрювати, наприклад, в жодній легковажності, а тому все ж не зашкодило би їм познайомитися хоча б з тим, що писала в 1921 р. московська «Правда»:
«Східний мужик повалив теорії західної науки і примусив ученого, щоб похилив голову перед чорним від бруду робітником. Кожен московський революціонер є тепер дипломованим істориком, правником, соціологом і економістом в одній особі. А вся червона Росія ось уже три роки пише наукову дисертацію, якої ще ніколи не бачив світ».
Коли в цьому признанні відкинути на бік демаґоґію, матимемо у цілому прокламацію московського месіанства, матимемо символ віри, який прищеплюють кремлівські володарі усім перечисленим нами на своєму місці, переважно угро-фінським, як і самі москвини, та монгольським народам, з ними сунуть не лише на Європу, але й, перепочивши в ній дуже коротко, на саму Європу і Америку.
Не дурно Маяковський нахвалявся дати «лордам по мордам». За планом Кремля сучасним завданням Англії було допомогти Москві в розхитанні і дезорганізації запілля Європи, ослабленні спротиву тих верств, на котрих безсила була вплинути совєтська пропаґанда, бо лише то все уможливлює посування совєтських армій.
При цьому Кремль свідомий того, що, незважаючи на всі штучки совєтської політики, таки на Заході існує певне недовір'я до всіх тих трюків. Наслідком цієї свідомості є велике зацікавлення Москви не лише в фізичному, але й в моральному ослабленні європейського запілля. Англія має ввести в гурт «чистої публіки», гордої своєю культурою і походженням, цю збиранину народів яко «героїчних визволителів», Англія першою за планами Кремля має спричинитись до того, щоб навіть вороги совєтів у своїй несвідомості рили самі для себе яму.
Кремль знає, що на другий день по вступі їхніх військ, куди б вони не прийшли, почне розвіюватися міф про СССР, творений літами їхніми політиками, що більшість дуже скоро помітить, з ким вона має справу. І ось тому вже тепер Кремль спішно висилає своїх аґентів на всі зайняті англійцями та американцями землі, завданням тих аґентів є організувати сили, на які зможе опертись Москва в своїй боротьбі проти Англії, оскільки та хотіла б скористатися повним протверезінням, яке наступить у всіх європейців негайно після вступу армій цього центральноазійського «інтернаціоналу».
Для цього вони декламують про свій пацифізм, демократизм і вільнолюбність, щоб тим легше зорганізувати наївних інтеліґентів і темні маси під тими гаслами та за допомогою їх довести Англію до такого стану під оглядом мілітарним, як стан Франції в 1919 р. Так званий народний фронт довів був Францію до того, що вона була не в стані поставити спротиву будь-кому. Тепер ідеться совєтській Москві про проведення після закінчення війни, можливо, повної демобілізації своїх ворогів, а в першу чергу англійців, пророблення пресії на їхні уряди в напрямі «просовєтської» політики, про загострення суспільних і національних суперечностей та паралізування економічного життя при одночасному запевнюванні, що вони мають наймирніші наміри.
Таке є завдання всяких «місій» чи в Африці, чи на зайнятих землях.
Безперечно, коли б інше було положення самої Англії, вона б поставила спротив не одному посуненню свого східного спільника, але в гру входить ще Північна Америка.
Тут не зашкодить собі нагадати, якої думки червона Москва про США. Це не в абиякій мірі викриває справжню вартість та істоту сердечної приязні між Сталіним і Рузвельтом. Отже, в 1938 р. безпосередньо перед Другою світовою війною, але тоді, коли ще СССР не був ні з ким пов'язаний жодним союзом, совєтська преса так інформувала своїх читачів про державу, на чолі котрої стояв Рузвельт.
США, читаємо там, – «це організація малої банди злочинців, визискувачів і грабіжників, котрі під маскою волі і демократії без жалю і сорому визискують як мільйони самих американців, так і кольорові народи, що потрапили в лапи не знаючого жалю вампіра Заходу».
За інформаціями «Вістей» з 1938 р., «59% усіх багатств країни належить до 60 родин мільярдерів, які є фактичними безконтрольними господарями США. Не підлягає сумніву, що однак самі вони, при всій затурканості пересічного американця, не в стані були б вдержати владу у руках – у цьому їм допомагають 6 мільйонів родин, котрі мають прибутки до 1000 доларів річно, і 12 мільйонів родин, котрі мають до 1500 доларів річно, але зате там повз великою армією робітників є стало не менше 14 мільйонів безробітних».
Інша совєтська публікація (М. Ільїн «Сьогодні і вчора», стор. 75-78) на основі парці професора Берда стверджує, що «американську конституцію укладали земельні спекулянти, лихварі, рабовласники і работоргівці, і серед них ми знайдемо найшанованіші імена в Америці».
У всіх совєтських виданнях, де лише траплялася нагода згадати «дядька Сема»: чи мова йшла про створення Панамської республіки, чи про політику на Кубі – всюди большевики згадували його «незлим тихим словом»!
Отже, про яку б то не було симпатію до США говорити не доводиться. Очевидно, справа не в тому. Поінформовані в намірах Кремля люди кажуть, що просто, на думку московських політиків, «такі бізнесмени, як американці, підуть з ким завгодно і на що завгодно, лише треба їх привабити зиском». І ось так, як Чичерін «приваблював» французького «рант'є», так тепер приваблюється тих «60 родин-мільярдерів» перспективою:
1) передачі США не лише французьких, японських і італійських, але також і англійських колоній;
2) ослаблення до решти чи навіть майже знищення «англійського конкурента», з яким вже «багато років борються ті 60 родин за нафту, каучук, терени в Південній Америці і ринки збуту»;
3) невиразно висловленими натяками, що «коли б не Англія», то саме США могли б по війні забезпечувати всім потрібним Європу, та й СССР не відмовився б від ряду закупок.
Ці всі рожеві перспективи малюють совєтські дипломати в зв'язку з допомогою США у реалізації «скромних домагань» СССР щодо акцій Суецького каналу, позиції в Середземному морі та в Північній Африці, а у першу чергу уможливлення підпорядкування частини Європи. При цьому просто натякається, що СССР вже з огляду на зруйнований війною промисел, коли буде Англія виключена з впливів у Європі, не буде для Америки жодним конкурентом.
Москвини, безперечно, мають намір використати стратегічний план окупації Європи, імовірно, поділеної між партнерами лінією Берлін-Відень, не так, як думають їхні західні спільники.
Західні спільники (Америка й Англія) думають, що мають перед собою два рівнобіжно діючі фактори: комунізм і московську державу. Тому вони наївно гадають, що московська держава задовольниться так званими впливами на держави, розміщені на схід від цієї лінії, зберігаючи там усе ж форми державної незалежності.
Далі ставити буде ставку Захід на те, що виховані в іншому дусі (антикомуністичному) народи, які не зазнали революційної пропаґанди, одержавши ще економічну допомогу від Заходу, тяжітимуть до Заходу, а підтримані Заходом внутрішні антикомуністичні сили і економічна міць США зроблять те, що по путчах і переворотах вдасться зліквідувати там впливи Москви. Думаючи дуже подібним способом до німців і переоцінюючи (що властиве владі народу промисловців) значення економіки і техніки, ці держави матимуть досить болючих розчарувань. Вони витратять безліч дорогого часу на дипломатичну акцію, яка боронитиме права вільного торгу (це в їх уяві основа для політики, отже, будуть «ламати списи» за вільні порти, суходільний торг, дунайську магістраль), «конституційні свободи» і створення якоїсь нової «Ліги Народів», де дібраною більшістю могли б шахувати Москву.
Москва назверх буде завжди провадити боротьбу проти того всього, але це лише матиме значення «демонстрації» для притягнення уваги в невластивому напрямі. Всі ті справи з погляду москвинів є дрібниці. До жодних умов і зобов'язань на папері, до жодних «демократичних принципів» ніколи не прив'язували москвини жодного значення! Вони тим часом твердою рукою закріплять політичну владу у всіх зайнятих теренах за собою і своїми помічниками і, відділивши зайняті терени бар'єром, подібним до колишнього «ризького», кров'ю і залізом зліквідують і зтероризують усяку «опозицію». Рівнобіжно зліквідують приватну ініціативу в економіці, і тоді «вільна торгівля» буде сторінкою з гумористичного журналу.
Балкани, Чехія, Польща і Східна Німеччина, виключені з економічного життя, захитають економікою Європи так, що Західну Європу доведеться безплатно годувати. Комуністичні партії і «народні фронти» дістануть скоро наказ приготуватись не до демонстрацій, а до збройних виступів. Не виключено, що ще до перемир'я висунуть «явочним порядком» москвини «клин» в напрямі Страсбургу, загрожуючи так зв'язку між англійцями та американцями та підтримуючи своїх аґентів у Франції, коли їм буде наказано виступити. Це змусити може західних «союзників» без боротьби покинути Європу, а Англію (навіть коли б її, отямившися, почала піддержувати Америка) лишити ізольованою на острові, економічно зруйнованою і майже без колоній.
Так спритно хоче використати Кремль американців для шахування Англії з метою знищення свого чергового ворога, котрий і в Європі, і в Азії перегородив шляхи, якими прямує Москва до панування над світом. Повторюємо з притиском: не комунізм, а Москва, яка використовує для цього комуністичну ідею та інертність Заходу, нездатного на радикальну перебудову своєї економіки.
До того ж Кремль добре собі усвідомлює свій мізерний промисловий потенціал, усвідомлює, як важно під цим оглядом наздогнати країни з більш розвинутим промислом і усвідомлює також, що перемогти у війні без попереднього поруйнування й анархії такі країни дуже важко. Перебіг останньої війни лише збільшив у москвинів цю свідомість. Завдяки тому спеціального значення набирає руйнування європейського промислу та центральної Європи американськими бомбовозами.
«Вашингтон має думати, що таким чином він для себе підготовляє ринок збуту», – запевняють потиху москалі. Кремль думає трохи інакше. Він приймає під увагу, що й Англія дістає від Німеччини відплату, котра разом з підривною діяльністю аґентів московського Комінтерну ліквідує дві третини англійської внутрішньої сили і промислового потенціалу.
Це все веде в своїх наслідках до того, що СССР при сучасному стані своєї продукції на руїнах європейської цивілізації може замість останнього зайняти перше місце серед європейських руїн, єдиним конкурентом тоді лишилась би Америка.
Імовірно, Вашингтон приймає під увагу і такі можливості, безперечно, потім пробуватиме протиставитися москвинам, лише не приймає під увагу того, що далі планує Кремль і що всі протизаходи можуть бути спізнені. А московські імперіалісти мріють по опануванню Європи понизити її життєвий рівень до рівня совєтського і... не допустити жодного ввозу американських виробів до опанованої Європи. Американці зможуть продати СССР – і то «продати» безплатно – машини, потрібні самій Москві для наладнання власної продукції. Москва обчисляє такою політикою викликати в Америці, котра негайно по війні змушена буде перейти від військовї до мирної продукції, колосальну економічну кризу, безробіття, страйки і використати їх для зруйнування не лише американської могутності, але й для повного опанування Америки.
«Китайський клапан» не можуть приймати американці під увагу, бо і там маються численні аґенти Москви і там є комуністичні армії, і туди по війні можуть вмарширувати совєтські частини під претекстом війни з Японією, а пізніше для «допомоги» китайським комуністам.
Такі є більш-менш плани сучасних спадкоємців влади і держави московських царів, спадкоємців ідеї Івана ІІІ в її наймодернішому оформленні. Вони, безперечно, спробують іти шляхами своїх попередників, яких війська доходили деколи і до Гамбурґу, і до Парижу, були в Китаї і Манджоуго, пробували дістатися через Персію на Близький Схід, а через Балкани – до Дарданелл.
Вони знають, що на всіх цих шляхах зустрінуть Англію. Але не слід забувати, що ще Лєнін за свого життя писав: «Факт, що ми обстоюємо незалежність таких народів, як монголи, єгиптяни чи сингалези, зовсім ще не доводить, що ми є прихильниками малих держав. Цілком ні! Але було би по-дурному не використати ті сили, які можуть бути корисні для розсадження і зруйнування імперії наших ворогів».
Скромним завданням цієї праці є причинитися до повнішого, більш вичерпуючого демаскування винятково підступного і небезпечного ворога. Мета буде осягнена тоді, коли всі без винятку переконаються цілком у фальшивості Москви, а це, на нашу думку, може бути лише тоді, коли ми будемо оперувати доказами, що не можуть викликати жодних сумнівів, яко «тенденційні», такими ж є саме совєтські джерела, якими ми виключно користуємося.
Наше завдання є виконане, якщо читач ясно собі уявляє теперішню (совєтську) фазу московського імперіалізму, ясно усвідомлює собі, що тяглим і сталим є саме московський імперіалізм, який живиться соками і силами всіх поневолених ним народів, але «вдягається згідно з модою», червоний плащ героя соціалістичної революції – це лише маска нинішнього дня. Наше завдання є виконане, якщо читач виразно побачив, що ідейна зброя Москви є лише бутафорський реквізит підозрілого театру, та зрозумів, що для усунення раз і назавжди загрози світові, треба позбавити московський імперіалізм тих джерел, з яких він зміцняє свої сили, треба нанести знищуючий удар у самі підмурівки «в'язниці народів» та вище за червону криваву зорю кремлівської башти підняти ясний смолоскип, котрий би виразно освітлював шлях ув'язненим народам до повної волі.

Остаточні висновки

1. Підбивання націй і творення імперій доконується на дві третини вмілою політикою і пропаґандою і тільки на одну третину – зброєю, котра «завершує» доконане політикою і пропаґандою.
2. Дві третини успішності політики і пропаґанди є наслідком уміння ховати свої справжні наміри за вигаданими цілями, які розкладають і паралізують загрожені народи.
3. Московський народ протягом чотирьох останніх віків, очолюваний у великій мірі немосковським елементом, кілька разів міняв політичні ідеї, якими послуговувався, стремлячись до панування над світом. Останньою такою ідеологічною зброєю є комуністична ідея.
4. Як внутрішня національна, так і соціальна політика визначається тільки і лише вимогами, які випливають з боротьби за опанування Землі та поневолення всіх її народів.
5. Під оглядом дволичності, фальшивості і підступності, політика москвинів набагато перевищує політику будь-яких інших націй.
6. Розшифрування і з'ясування справжньої московської політики є чудовим і майже єдиним способом паралізування розкладової акції в рядах загрожених, але ще вільних націй.
7. Усунення ж сталої небезпеки, що мов «дамоклів меч» висить над ще вільними народами, є неможливе без обеззброєння цього народу-галапаса.
8. Це роззброєння є конечне і тому, що ті імперіалістичні народи, котрі творили великі імперії, до певної міри оправдували таке панування своїми особистими прикметами: організаційним генієм чи талановитістю, які посували людство вперед, але москвини такими прикметами не відзначаються і тому не мають і тіні виправдання своїх претензій.
9. Таке озброєння москвинів можливе лише за допомогою нині гноблених нею народів, котрі майже всі свого часу мали власні держави, які їм слід уможливити відбудувати, замкнувши москвинів у їхніх власних етнографічних межах.
Без справжнього повного визволення жертв московської експансії і забезпечення їм волі є неможливий тривалий мир і вільний розвиток народів світу.

Закінчення
(додане три роки по написанні «Білої книги», тобто по закінченні війни)

Пишучи цю свою відносно коротку брошуру в період Другої світової війни, автор перебував напівлеґально в Центральній Європі й не міг користуватися ні всіма матеріалами власної бібліотеки, ні з усіх йому потрібних джерел московських, а це змусило деяких питань не порушувати цілком, бо автор не хотів лишити жодного свого твердження не підпертим даними з московських автентичних джерел. По війні автор також не може дістати потрібні матеріали для доповнення і поширення, отже, потреба видання такої книжки змусила автора видати її в такому вигляді.
Це вправді цілком не впливає на висновки автора і не міняє ні одного з тверджень, лише зменшує кількість доказів та ширину картини.
Так, наприклад, автор не має зараз під руками цитати з праці Лєніна, в якій він ще по Берестейському мирі накреслив таку програму для Московщини:
1) забезпечити собі мир (хоча б на найгірших умовах), який трактувати яко «передишку» (момент відпочинку);
2) приваблюючи зисками капіталістів, по черзі використовувати їхні капітали та інженерів для створення підприємств, призначених для озброєння;
3) спробувати викликати нову війну, а коли це не вдаватиметься, то по закінченні підготовки заохотити почати таку війну невдоволену Версалем Німеччину, склавши з нею союз;
4) у найкритичніший момент перейти до її ворогів і використати не лише їх для того, щоб дістатися до Центральної Європи, але й, використовуючи протиріччя між Англією й Францією, Англією і Америкою, приготувати розвал Британської імперії, ізоляцію Америки та революцію в Америці. Тому, що Америка може завагатися, намагатися зміцнювати свої впливи серед кольорових народів.
Це подано лише для прикладу, в якому дусі могла б бути доповнена праця.
Задля того ж, щоб читач не думав, немов би подані в книжці матеріали доводять тільки перехідний, не сталий стан, те, що було випадково спричинене якимись обставинами або перестало бути актуальним у зв'язку з «еволюцією», «змінами» в політиці Кремля, ми тут подаємо все ж деякі свіжі – повоєнні матеріали, які цілковито підтверджують як правдивість, так і актуальність передвоєнних, поданих у книжці.
У другому розділі ми підкреслили, що москвинам (яких тепер репрезентують большевики) присвічують ідеї Івана ІІІ та Івана IV. На перший погляд виглядає парадоксальним твердження про духову спорідненість провідних ідей «вождів інтернаціонального революційного пролетаріату» і монархів-деспотів, що творили грабіжницьку імперію. Отже, цікавий є той теплий тон і «розуміння», яке виявляє московський большевицький професор Базилевич у офіційному совєтському органі «Правда» за серпень 1947 р.: «У вражаюче короткий термін Іван ІІІ, перший цар московський, покінчив із самостійністю боярського Новгорода і Тверського князівства, підбив Псков і Рязань... Іван IV – розгромив реакційне боярство...»
У четвертому розділі ми говорили про використовування науки історії для денаціоналізації народів, поневолених Москвою, шляхом її фальшування. Можемо подані там факти доповнити поданим нижче уривком зі статті, яка має обов'язковий урядовий характер не лише тому, що вміщена в урядовій пресі, але й тому, що її автором є заступник міністра вищої освіти СССР В. Свєтлов («Правда» за 10 жовтня 1947 р.). Стаття ця, трактуючи справу викладання гуманітарних наук у вищій школі, звертає увагу, що «... прєподаватєлі історіі СССР в рядє случаєв забивают обратіть вніманіє студєнтов на то, што рускій народ іграл вєдущую (керуючу) роль в развітіі народов нашєй страни, што імєно рускій рабочій клас возглавіл рєволюционоє двіжєніє трудящіх Росіі...» і т. д.
Всі підбиті або лише «піддані впливові» Москви народи мають бути піддані лише ступенево і поволі, але тій же винищуючій, денаціоналізуючій політиці, яку стосував московський народ до народів раніше підбитих.
Правдивість цього підтверджують різні «перші ластівки», яких значення з певністю ще не усвідомлюють дотичні народи.
З цього погляду, наприклад, дуже багатозначним явищем є, коли починають вишпортувати з чеських старих хронік зле зредаґовані або висловлені речення і починають їх «популяризовувати» з наголошенням певних моментів.
Ось, наприклад, на вступі до виданої в 1947 р. збірки «На честь 700-ліття Москви» вміщений такий уривок зі старої чеської хроніки з 1589 р.:
«Поскільки московити й москвини пішли з одного ж народу, що й ми, чехи, і вони тую ж уживають мову, що й ми та інші слов'янські народи... корисно знати читачам, як далеко простирався їхній народ, і то не лише у тому краю, що між Чорним лісом і Уграми та Поляками, але й багато дальше на схід і північ аж до Льодового океану...»
Ще пару літ московського панування і не гірше, як перед тим для українців, так тепер для чехів вигадають москвини і поширять в цілому світі нову «науку», яка буде твердити: «Існував один неподільний російський народ, який займав простори від Лейпцига до Камчатки, який говорив одною мовою (тут, очевидно, будуть покликатися на щойно наведений текст) і якого ворожі народи ґерманської раси, німці, шведи, англосакси і т. д. поділили на частки і виплекали бастардні типи (під оглядом етнічним) для їхнього ослаблення, отже, для привернення попереднього стану усувається з мови, літератури і культури все, що різнить цей колись єдиний народ і т. д. і т. д.»
Так, як бачимо, москвини вже роблять перші потягнення (бо ж не випадково відшукують чехи і подають подібні цитати зі старих хронік) для обернення свіжозахоплених територій у провінції, трактовані як колонії своєї імперії, а народи – у рабів «вєдущєво народа».
У четвертому розділі ми подали бюджет СССР з передвоєнного нормального року і з'ясували, як він яскраво віддзеркалює хижацько-колоніальний характер московської політики. Тепер ми подаємо бюджет на 1947 р., в якому внаслідок спадку вартості рубля вправді є інші числа, але співвідношення і характер цілком той самий.
Отже, «Закон о государствєном бюджетє» прийняв такий бюджет: СССР – прибутків 394.202.438.000 рублів, але, як ми знаємо, майже всі галузі промислу більш-менш варті уваги, і головніші джерела доходу у всіх «союзних республіках» і «автономних республіках» є власністю СССР (цебто Московської імперії), тому подано окремо яко «прибутки народних республік», що однак входять у подану вище суму: 83.319.559.000 рублів.
Це, як бачимо, тільки п'ята частина. Для чого ж виділено окремо цю суму? Для того, щоб, подавши в числі «союзних республік» РСФСР, приховати під маркою «загальнодержавних» прибутків решту, яка рівняється майже 4/5 загарбаних москвинами прибутків. Для того, щоб приховати грабування народів, поневолених москвинами!
Далі, коли мова йде про витрати, ми знаходимо, що видано на потреби тих «республік»... 82.319.559.000 рублів.
Таким чином, москвини забрали і витратили непомітно для себе понад 4/5 усієї суми. Але й з цих («республіканських») сум запроектовано було видатків на саму РСФСР – 45.852.887.000 рублів, які також в дійсності йдуть на московські потреби, хоча й до РСФСР належать далеко не самі московські землі. Тут треба нагадати, що ціла територія РСФСР рівняється 20.377.000 квадратних кілометрів, однак з тої цілої території 18.200.000 квадратних кілометрів має більшість населення немосковську (проте саме ті землі багаті природними багатствами й дають прибутки), а населення було в РСФСР біля 100 мільйонів. На практиці в РСФСР панують більше ніж деінде москвини і, як це ми вже з'ясовували на своєму місці, більшість видатків є видатками на цілі московські. Тут можемо ще нагадати хоча б, що у вищих і середніх школах народів, що належать до РСФСР (хоча ці народи говорять неслов'янськими мовами), навчання ведеться майже в цілому мовою московською. Лише місцеву мову й літературу вчать не по-московськи, але більшості тих народів вже накинуто навіть московський алфавіт.
Отже, в цьому загальному бюджеті, про який мова, лише формально «українцям» (мешканцям УССР) признано 14.789.033.000 рублів.
Треба ще додати, що у «Вєрховному Совєті» РСФСР є лише 20% нечистих москвинів, знову ж в «Уряді» УССР керуючі становища й більшість в керівництві партії мають знову неукраїнці (Хрущов, Л. Каганович, Потилічев, Мануїльський і т. д.).
Знаємо ми також, що внаслідок Другої світової війни потерпіла вся територія України, але тільки мікроскопічна частина території РСФСР. З огляду на це дуже багато говорять красномовні цифри ухваленого одночасно плану «капітального» будівництва, з яких подаємо цифри для кількох «республік»:
РСФСР –    26.500.000.000 рублів
УССР –    9.770.000.000 рублів
Латвійська ССР –    277.000.000 рублів
Литовська ССР –    202.000.000 рублів
Отже бачимо, що подані в книжці числа є добре узасадненими, є справді типовими, пересічними цифрами, а тому саме свіжі, новіші дані лише зміцнюють ті наші попередні твердження.
На завершення можемо доповнити розділ сьомий (закінчення) цікавими фактами, оповіщеними самим Сталіним у 1946 р. в своїй «виборчій промові», яка в цілому кидає яскраве світло на справжню вартість московських запевнень про свою «миролюбність» та тверджень, що то не вони, а лише «фашисти» є «паліями війни».
Перш за все в цій промові проговорився «генералісимус» про причини колективізації, кажучи: «Только крупноє хазяйство дайот пабольше таварной продукції», хоча «капіталістічєскоє крупноє хазяйство трєбуєт прєдварітєльнаво прєвращєнія крєстьян в батраков». Однак, як ми вже виявили це в книзі, і «комуністічєскоє крупноє хазяйство» також вимагає того ж, чого був, безперечно, свідомий Сталін, як це й доводять наведені його слова. Це й є причина, чому московський уряд примусово ввів колективізацію, перетворюючи тим самим селян у наймитів. Сталін хоча того не сказав ясно, проте це розумів, але для нього не мало жодного значення поліпшення чи погіршення життя селянських мас. Для нього головне було одержати «пабольше таварной продукції», бо, як каже Сталін, «партія помніла слова Лєніна, што бєз тяжьолой промишлєності нєвазможно атстаять нєзавісімость страни» (самозрозуміло, всі ті, які готуються до війни, до нападу, завжди мають звичку запевняти, що саме вони «бороняться»). Що так було і в даному випадку, випливає з усією очевидністю з далі поданого.
Сталін ствердив, що готувалася Московщина до цієї війни протягом трьох п'ятиліток і, як подав, за тринадцять років було осягнуто наслідки:
Добуток    1913 р.    1940 р.
Чавуну    4.220.000 тон    15.000.000 тон
Криці    4.230.000 тон    18.300.000 тон
Вугілля    29.000.000 тон    166.000.000 тон
Нафти    9.000.000 тон    31.000.000 тон
Зерна    21.600.000 тон    38.300.000 тон
Бавовни    740.000 тон    2.740.000 тон
З того випливає, що почала Московщина енерґійно готуватися до нової війни ще до приходу Гітлера до влади.
Нам не залежить на виправдуванні Гітлера, на сумлінні котрого й так лишається досить лиха, але нам залежить на з'ясуванні правди, яка може мати неабияке значення для нашого майбутнього. Отже, слід відзначити, що з промови Сталіна цілком ясно випливає, що Гітлер і «фашисти» у справі започаткування війни не винні в тій мірі, як про це кричить московська пропаґанда; з поданих далі слів Сталіна можна зробити дещо інші висновки. Сталін сказав: «Нєправільно думать, што Втарая міровая вайна вазнікла случайно. Вайна вознікла как нєізбєжний рєзультат развітія мірових єкономічєскіх і політічєскіх сіл на базє саврємєннаво монополістічєскаво капіталізма». «Ошибочно думать», – каже він далі, – «што ми маглі добітса такой пабєди бєз прєварітельной падгатовкі к актівной оборонє. Єщьо болєє би било ошибочно утвєрждать, што такую падгатовку можна провєсті в тєчєніі какіх-лібо трьох-чотирьох лєт. На падгатовку етаво грандіознаво дєла панадобілось осущєствлєніє трьох пятілєток» («Правда», ч. 35, 1946 рік).
Чи не слід тут для повноти картини звернути увагу, що «активна оборона» виявилася у підбитті половини Західної Європи (як союзників, так і несоюзників), цебто справді в «грандіозном дєлє», а коли обговорювали тепер нову «п'ятирічку», яка знову хоче розвинути ще більше ті ж роди важкого промислу, знову була мова про «активну оборону».
Для цілковитого ж висвітлення справи слід підкреслити, що перед цією війною кричала московська пропаґанда буцімто на неї підготовляють напад Німеччина й Італія, які «загрожують миру», тепер те ж саме стремління і наміри приписують москвини своїм учорашнім спільникам (яким завдячує Москва перемогу). Про це багато пишеться, а ще більше говориться. Багато світла на методи цієї пропаґанди кидають числа журналу «Новоє Врємя», який видається для пропаґанди тільки поза межами СССР, і тому він виходить, крім московської мови, ще мовами англійською, французькою і німецькою.
Отже, з метою приховати свої справжні цілі (а щодо них не може бути сумніву, бо червона Москва стояла по війні і стоїть на становищі «переможцеві належиться здобич» – матеріальна, політична і територіальна, фактом є, що дійсна, не фіктивна, границя СССР проходить на захід від Лайпцига) ведеться шалена пропаґанда з метою переконати своїх підлеглих і легковірних у цілому світі, що:
1) вчорашні спільники Москви, за її термінологією з часів війни – «свободолюбні народи», є в дійсності прихильниками фашизму та гітлеризму і взагалі бандою злочинців;
2) Бевін і Маршал, ці «справжні продовжувачі політики Гітлера», вдень і вночі про те лише й думають, як знищити Московську імперію, котра є оазисом права, справедливості, демократії, країною щасливого життя і т. д.
Характерне є також становище в справі Палестини, котра, безумовно, має стратегічне та економічне велике значення, яке видно з таких слів московського журналу: «Пока брітанскій міністр занімаєтса угаваріванієм арабскіх діпломатов, в Палєстінє чіновнікі із вєдомства Кріч Джонса вмєстє с воєннимі властямі готовят расправу над Палєстінскім насєлєнієм», додамо до того, що та «расправа» нітрохи не шкодить жидам, а англійці тим часом мають уже немало жертв в людях. Наведені слова треба трактувати тим поважніше, що понад 200.000 жидів, які хочуть їхати до Палестини, виїхало з теренів, стисло контрольованих московською владою і з самого СССР. Всі, хто знає можливості втечі з тої території (рівні майже нулю), хто звернув увагу, що одного разу радіо подало звістку про десять тисяч жидів, які в момент подання цієї звістки мали «нєлєгально» просуватися через Чехію в бік американської зони, мусить виключити припущення, що цей рух не йшов по лінії політики Кремля, тільки навпаки, мусить бути тої думки, що в даній справі цілі жидів збігалися з планом Москви, яка тому «не бачила» цієї «втечі».
У статті «Полярна експансія Сполучених Штатів» з притиском зазначено, що «однім із пєрвих пропаґанду експансіі в Арктікє начал Гєрст – фашиствующій амєріканскій газєтний король» і що робить це Америка, «штоби імєть вазможность господствовать над Старим Свєтом... Здєсь закладиваєтса то, што можна назвать «пєрвим кругом» амєріканской міровой експансіі... Плани прєвращєнія арктічєскаво басєйна в «маре нострум» амєріканскаво імпєріалізма вишлі із стадіі прєдварітєльних ізисканій», і до цього додає цей журнал: «При докладному розгляді (американських теорій, пов'язаних зі зацікавленням Арктикою) може виявитися, що то щось подібне до нового видання геополітики німецьких імперіалістів».
«Опіка Сполучених Штатів над Канадою стає все більше й більше влізливою... Зіставляючи ці факти, ми одержуємо виразну уяву, як невідривно пов'язані арктичні плани експансії з прагненнями претендентів до панування над світом» («Новоє Врємя», ч 7., стор. 10-16). Нарешті в статті «Захоплення німецьких патентів американськими й англійськими монополіями» оскаржується «американські й англійські урядові чинники», що вони «захопили в свої руки біля 200 тисяч німецьких патентів», яких вартість, запевняє «Новоє Врємя», «нєсомнєно ісчисляєтса многімі міліардамі доларов».
Беремо тепер у руки наступне число того журналу і в ньому знаходимо знову такі твердження:
«Впливові протектори фашизму у Сполучених Штатах... підтримуючи фашистські сили в європейських країнах, визначають їм окреслену роль в реалізації своїх авантюрних планів панування над світом»... «Деякі найбільш знахабнілі представники німецького імперіалізму... пропонують свої послуги новоспеченим претендентам до панування над світом». «Змови фашистів викриті не лише в Італії, але й в Угорщині, Югославії, Польщі, Болгарії, Албанії. Судові доходження в справах змовників виявили, які злочинні задуми вони плекають проти миру і безпеки народів... Були виявлені підозрілі зв'язки злочинців з деякими англійськими й американськими реакційними колами».
«Міжнародна реакція намагається зміцнити антинародну диктатуру в Греції, дає підтримку фашистським режимам в Іспанії і Португалії».
«Атомова бомба і вся справа використання атомової енерґії в Сполучених Штатах є в дійсності приватною власністю трьох чи чотирьох монополістичних трестів, які планують організування «атомової диктатури над світом» («Новоє Врємя», ч. 8, стор. 1-4).
Взагалі ціла стаття «Банк Шредера» має на меті довести тісну співпрацю партнерів СССР (Америки й Англії) з Гітлером. Тут не зашкодить собі нагадати, що коли вже був Москві не потрібний шеф польського уряду в Лондоні, а навіть був шкідливий, бо відважився поцікавитися долею жертв в Катині, то, незважаючи на попередні компліменти й особисті запевнення Сталіна, ця людина (і цілий уряд) також були оскаржені Москвою у співробітництві з... Гітлером!
Таке ставлення справи означає, що Кремль готується до остаточного рішаючого удару. Щоб забезпечити собі успіх, москвини діють, виходячи з формули: «Представники капіталізму через свої експозитурні «національні держави» ведуть спільну акцію проти свого ворога – світового пролетаріату та його центру – Москви, але внутрішні протиріччя, що випливають з природи капіталізму, роздирають цей блок і ґарантують перемогу об'єднаним силам пролетаріату».
Саме тому, спираючись на науку Лєніна та його вказівки, намагаються москвини спокусити Сполучені Штати до поділу Британської імперії, однак вони вже бачать, що дещо незручні і може передчасні посунення Москви в Японії та Китаї попсували цю гру. Вони її вправді пробували направити перед Московською конференцією, погоджуючись на залишення Тихоокеанських островів під управлінням Сполучених Штатів Америки, одначе вони цілком свідомі, що внаслідок причин, про які ми казали, а які вони воліють не згадувати, Вашингтон тепер став на становищі, що «цілковитий крах Британської імперії для Сполучених Штатів... в даний момент був би некорисний, тому що ізолював би Сполучені Штати від Європи і більшої частини «євразійського континенту». Як бачимо з наведених слів московського офіціозу, москвини досить правильно оцінюють ситуацію.
Саме тому в останній час Москва дедалі більше уваги присвячує справі викликання в Англії антиамериканських настроїв, з цією метою дразнячи англійську амбіцію та вказуючи на фактичну поступову втрату суверенітету на користь Америки, яка, мовляв, загрожує Англії. Для цього використовуються як деякі необережні вислови членів американського парламенту, так і підкреслювання певних фактів, а також умов тих, хто пропонує допомогу.
іНе зашкодить ще зацитувати з того ж журналу слова: «Пабєда над фашизмом паслужила мощним толчком к развітію дємократіі»... здійсненої у Польщі, Югославії, Чехословакії, Болгарії, Румунії. «Сіли дємократічєскіє растут і укрєпляютса во всьом мірє». Назви держав ясно говорять про те, що зве Кремль демократією.
Все попереду подане взяте з двох випадкових чисел офіціозу, спеціально видаваного для закордону, і то не підібраних, лише чергових чисел. Характерною ознакою тої пропаґанди є – жодного доброго слова, жодного позитивного факту про своїх ворогів (вибачте! – ми хотіли сказати: союзників). Ми не спиняємося тут над розгляданням вартості закидів, про неї говорить уся наша праця, ми лише подали тут цитати, які для уважного і вдумливого читача з'ясовують напрямні політики Кремля. Докладне висвітлення кожного закиду зайве вже тому, що немає ні одного московського оскарження, яке не стосувалося б у цілості до політики Кремля!
Але ми починали нашу книжку розділом «Не самою зброєю творяться імперії», розділом, який вказував головну, підставову причину, чому мусила потерпіти поразку гітлерівська Німеччина. Одначе над причинами, які випливають з того розділу, варто задуматися та й пригадати події на Сході Європи в роках 1918-1920. Немає жодного сумніву, що Денікін, Колчак і т. д. (коротко – «білі» москвини) дістали тоді від держав Антанти значно більшу матеріальну підтримку від будь-кого і підтримку навіть у формі десантів. Притому червоні москвини були тоді в багато разів слабші, ніж тепер. Які ж були наслідки? Жодних! Тим часом змусили Московщину «посунутися» з частини загарбаних москвинами земель: Польща, Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія (деякі з них дуже маленькі!). Змусили до того Москву «збройною рукою», а однак мали менше зброї і менше людських ресурсів за «білих» москвинів і французько-англійсько-грецькі десанти. Поза тим Україна, яку представники Антанти в Одесі намагалися змусити до капітуляції перед «білими» москвинами, обіцяючи їй «допомогти» лише під умовою, що вона попереду поповнить самогубство і зречеться незалежності, ставши провінцією білої Московщини, – коли вона на це не погодилася, піддали фактичній блокаді й ізоляції. А однак вона, не маючи нізвідки допомоги, ні одного «приятеля» (навіть з інтересу), при повній відсутності складів амуніції та всього необхідного для ведення війни, боролася з Московщиною довше і більш успішно за озброєні Антантою «білі» московські військові формації, бо аж до 1921 року!
І ті, хто виграли (перечислені попереду держави), і Україна мали важливу зброю – ідею атракційну, живу, реальну, діючу, якої не мали «білі» московські формації.
Всі без винятку «білі» московські війська оперували не на московських етнографічних територіях, і ідея відновлення імперії не могла бути популярною в колоніях. На теренах московських панували червоні, які під оглядом національним задовольняли краще москвинів, бо ті бачили, що червоні змагаються збройно за відбудову московської імперії, за панування москвинів над іншими, а одночасно самим москвинам обіцяють логічно продуману систему нового устрою, котра приваблювала маси, відкривала нові обрії.
Політики, котрі допомагали не Україні, лише Денікінові, виявили повний брак політичного розуму, брак розуміння, з чим і з ким вони борються, наївну віру, що так як колись можна було за допомогою «дипломатичних махінацій» та грошей навіть сконструювати «нову державу» (в яку могли входити відламки кількох народів, а пануюча династія могла не мати нічого спільного ні з тими народами, ні з тереном), так і тепер, коли національні маси так активно діють на арені історії, думають, що й тепер можна підтримувати нежиттєві, скомпрометовані політичні підприємства (проекти). Коли б те, про що ми говоримо в цій книжці, розуміли європейські політики, вони або підтримали б спроби всіх народів, поневолених москвинами, визволитися не з-під «большевизму», тільки з-під московської влади, або не марнували матеріальних засобів і не компрометувалися підтримкою безвиглядних підприємств, а спокійно б чекали на наслідки зросту Московської імперії, наслідки, які вони відчули б не в 1947 році, а на якихось шість-сім або й десять років раніше.
Німці (по Берестейському мирі 1918 р.) не були мудріші й спробували в  Україні лишити шильд (вивіску) української держави та генерала московської армії прикрасити українським титулом без жодного змісту. Вони роззброїли або розформували багато українських військових формацій, але разом зі Скоропадським творили московські відділи з московських офіцерів, прихильників Денікіна, які своєю численністю (доходили до 100.000) переважали всі українські формації, але ще перед повною поразкою німців на заході національне повстання почалося в Україні, а потім обхопило її всю.
Одеські представники Антанти, звичайно, пробували підтримати німецьких ставлеників.
Гітлер, можна думати, що «з німецького патріотизму» хотів на власній особі довести, хоча б ціною повного провалу, правдивість слів німецького філософа Гегеля: «Історія вчить, що з історії люди нічого не навчилися». Він в Україні повторив, лише в багато «гіршому виданні», політику кайзерівської Німеччини, усунувши навіть той «шильд», і поширив ту політику на всі зайняті німцями землі поневолених Москвою народів. Німецький адміністраційний окупаційний апарат у Латвії, Литві, Естонії, Білорусі, Україні й на Кавказі був переповнений москвинами. Ці москвини (формально) були людьми на нижчих становищах: перекладачі, діловоди, бургомістри, начальники районів, керівники підвідділів і т. д., але з огляду на незнання німцями місцевих умов і небажання знайти контакт з населенням, вони були їхніми «очами», «вухами» і дорадниками.
Комплектувались ці москвини як з решти «білих» москвинів, які співпрацювали свого часу з Денікіним, Вранґелем, Колчаком і т. д., так і з тих червоних, котрих цілево лишили з відповідними інструкціями червоні москвини. Одні й другі намагалися загострити всюди взаємини між німцями і немосковським населенням та користувалися тінню нагоди для нищення національно свідомого місцевого елементу. Саме тому на тих окупованих німцями немосковських теренах СССР найменші втрати (зникомо малі) мали саме москвини. Можна так само говорити про німецько-московську диктатуру в Ризі, як і у Вільнюсі, як і в Києві чи на Кавказі.
Безвиглядна (навіть для німців вона була політично шкідлива) комбінація з Власовим була новим доказом інертності мозку, політичної короткозорості та нерозуміння ролі ідеї яко зброї в політичній боротьбі.
Висунута союзниками ідея в формі Антлантійської Хартії могла діяти «пропорційно до вкладаного в неї капіталу», цебто лише коротко і здалека, тим більше, що й наявність в числі підписавших ту Хартію СССР давала надто багато до думання. Солідно опрацьована в деталях, оперта на знанні обставин і реальних підставах теорія, яка б протиставила всім ідеям червоної Москви, об'єднаним у струнку систему, свої власні, відмінні ідеї, з'єднані в таку ж систему, спрямовану проти московського народу в інтересі поневолених нею народів, могла б виповнити те завдання, яке не може виконати Антлантійська Хартія.
Ідея відновлення державності всіх поневолених Москвою народів та заведення там некомуністичного ладу, ладу, який справді відповідав би інтересам більшості народу, може ставити чоло ідеям Москви й дати перемогу.
Імітацією, фразою, над котрою непідготований «творець» її думав не довше ніж десять хвилин, «ерзацом» антикомуністичного соціалізму – не зможе Захід осягнути жодних наслідків.
Всього того, що написано в цій книзі, мільйонові маси людства не знають, а часто того не знають навіть політики, зате всі знають або жахливу картину самих страхіть, сплоджених фантазією, достосованою до фільмової продукції, або блискучу панораму, ту, котру демонструють невтомні московські аґенти та самі москвини. Очевидно, цій останній панорамі мають нахил більше чи менше вірити чи не 50% людей.
Ширення поглядів, котрі витворюють у нас нахил уважати те, що демонструють їм у панорамі, за дійсність, є не менше шкідливе за явну пропаґанду на користь Москві, а це безнастанно роблять діячі Заходу.
У дійсності ж «большевики», цебто репрезентанти і керівники московського народу, взамін утративших атракційну силу ідей з часів Івана ІІІ і наступників для осягнення висунутої ними цілі – створення світової імперії (Третього Риму), послуговуються іншими:
а) «Москва – міровой центр общєчєловєчєскаво прагрєса» («Правда» за серпень 1947 р., професор Базилевич);
б) «Москва – центр мірового пролєтаріата»;
в) «Москва – оборонець усіх колоніальних і поневолених народів», ця остання ідея розрахована на те, щоб здобути москвинам популярність серед ? населення земної кулі.
Ось тут подаємо за «Ізвєстіями» за 19 серпня 1947 р. такий репортаж з «Міжнародного фестівалю молоді», який відбувся в Празі того ж року:
«Якби ви знали, – каже мурин з південної Африки, – як важко живеться моєму народові. На кожному кроці ми зустрічаємо заборони. Москва – наша мрія, наш світ...» «Москва – наша мрія, наш світ...» – повторює уся зала. Це чехи, італійці, французи, англійці перекладають слова мурина тим, що не розуміють по-англійськи...
Експонати виставки яскраво малюють життя колоніальних і залежних країн. На полотні, злегка забарвленому жовтим, червоний напис: «Двісті літ британського панування». Наведені цифри і факти зупиняють кожного; вони кажуть про величезну смертність, про безвихідні злидні... Про важку долю під гнітом Голландії говорить виставка Індонезії. Молодь Судану і Єгипту: «Ми змагаємось проти імперіалізму Британії за незалежність і волю»... Окремі таблиці малюють гірке життя муринів у США». «Одинокий шлях до щастя народів – непримирима боротьба з фашизмом».
Ідея можливості «світової імперії», панування над цілим світом міцно сидить в московській свідомості, і коли світ, який ще не знає пана, обмежиться до збільшування власного воєнного потенціалу та «дипломатичних маневрів», його чекає доля Німеччини, а його політиків – «Нюрнберзький процес». Хто вміє читати між рядками і ще раз перечитає цитати московських офіційних органів на теми міжнародних взаємовідносин, побачить, що ці наші слова не є ані парадоксом, ані фразою.
Коли ж ми додамо, що, безумовно, західні союзники уявляли собі через два роки по розбиттю Німеччини світ іншим, ніж він є в дійсності, то це може бути лише одним доказом, як недбало і поверхово опрацьовані плани того, за що вони боролися і що коштувало таких великих жертв. Чи знали політики Заходу, що значить віддати під владу Москви ті народи, які вони віддали, не лише для тих народів, але в першу чергу для них самих? Польща, підписуючи свого часу «Ризький мир» з Москвою та «пакт неаґресії», з певністю не знала, що перекреслення «Варшавської умови» (українсько-польської, скерованої проти всякої Москви) є перекресленням суверенності Польщі. Чи ті, котрі ось уже два роки добиваються свого «Ризького миру» і «пакту неаґресії», розуміють, що вони роблять? Чи англійські соціалісти, незважаючи на певне «звуження свідомості», яке є наслідком їхнього соціалізму, не в стані побачити, що то не Москва готова на жертви в ім'я комунізму – тільки вимагає від інших народів іменем комунізму жертв на власну користь? Це не Москва в ім'я «ідеї комунізму» виводить московські війська з опанованих нею земель, це не Москва в ім'я «ідеї комунізму» перестає немилосердно експлуатувати пролетаріат грузинський, білоруський, український, узбецький, албанський, угорський, карельський, литовський, польський і т. д., це не Москва припиняє обмосковлювання тих народів, лише це Англія і Америка мусять в ім'я тої ідеї не лише Польщу і Румунію, Болгарію і Чехію, але також Грецію, Австрію й Італію, Китай, Японію, Персію й Індію передати під диктатуру Кремля, а потому побудувати в Лондоні і Вашингтоні тріумфальні арки для зустрічі нового, озброєного до зубів, московського «месії».
В ім'я справедливості не мають права судити яко судді ті, кого ми знаємо яко катів з Вінниці, Катині і Соловків; коли ж на глум над справедливістю вони й мали б засідати в трибуналі, то лише тоді, коли б вони судили катів з Освенціму і Дахау, Бухенвальду чи Терезіни яко старші, більш досвідчені – своїх нетямущих учнів, що, ввівши непотрібну «механізацію», зпримітизували усю скомпліковану науку нищення людей без більшого шуму і зі значно кращими для катів наслідками.
Нам здається, що завданням Заходу було б замість полегшувати пропаґанду Москви серед кольорових народів, утворити конечні передумови можливого існування тих народів та дати їм достатні докази, що червона Москва хоче їх лише використати у власному інтересі для створення світової імперії, в якій ті народи чекає рабство, експлуатація і денаціоналізація. Легковажити ж знову політику Москви є більше ніж  необережно, бо фактом є, що від 1918 р. Москва постійно стала «в наступі» і здобуває все нові позиції. При тому часто «хитрі дипломати» вміють перехитрувати самих себе! Наприклад, варто б було висвітлити роль західних політиків у «ліквідації» польського «лондонського» уряду, а разом з тим ліквідації польської суверенності під галас довкола процесу 16 поляків (галас, який допомагали Москві робити західні радіостанції і преса, щоб замаскувати апробату втрати Польщею незалежності) і у висилці Миколайчика. Празьке радіо тоді, коли полетів Миколайчик з Лондону до Москви, подало цікаву звістку, а саме: що п. Миколайчик полетів на переговори в справі умов участі його в уряді ставленників Москви, забравши з собою відразу з Лондону всі свої речі. Чи не були, отже, переговори комедією? Чи не навмисне був зроблений тоді процес, щоб галасом довкола нього приховати інші речі? Яка роль в тому західних дипломатів? Хто кого використовував? Хто в чиїх руках був забавкою?
Чи міністр Бенеш, що ще до зайняття Чехії московськими військами склав візит своєму новому зверхнику у Москві, зробив це по одержанню вказівок від дипломатів Англії і Америки, які дали йому до зрозуміння, що він уже іне має чого сподіватися від цих держав, бо його разом з його народом віддано Москві? Ми б хотіли знати, чи це було так, чи ні? І коли це було так, то хто був у даному випадку творцем історії, а хто лише творивом?
Як видно з поданих нами тверджень, закидів і оскаржень московської преси («Новоє Врємя»), Москва витягає найрізніші чи то факти, чи вигадки, але з життя підлеглих не їй, а тільки Заходові народів і держав, а чи може цим зреванжуватися (відплатитися) Лондон і Вашинґтон? Москва вишколює своїх аґентів і прихильників тут, серед нас, а західні держави, маючи опіку над сотнями тисяч вивезених німцями зі Сходу людей, нічого ліпшого вигадати не спромоглися, як лише: 1) сталою пресією (а навіть у деяких випадках – силою) змусили більшу частину повернутися додому; і 2) унеможливлювати будь-яку інформативну працю, скеровану проти Москви, забороняти довший час будь-які антимосковські видання чи відчити, при одночасному підтримуванні промосковської пропаґанди. Західні ж держави своїм становищем у справі Миколайчика спричинилися до повороту сотні тисяч поляків...
Тоді, коли Москва, стоячи далі на позиціях атеїзму, по ліквідації Церкви у себе (див. подані в цій книжці числові дані) на теренах, де, наприклад, від трьох віків існувала Греко-Католицька (уніатська) Церква, виарештувала частину кліру, потім зліквідувала цю Церкву, «приєднавши» її до Московської Православної Церкви (що має на чолі ставленика влади в Москві), так, як це свого часу зробила на Холмщині царська влада, цебто виявила еластичність, сприт та підступ, не сходячи з атеїстичних позицій. Захід обмежувався до інформування світу про... візит московського Митрополита до Англії та влаштування йому прийняття!
Чи з'ясувала інформаційна служба західних держав своїм громадянам істоту тих підозрілих махінацій?
Чи розуміє Захід, про що говорять такі фрази урядової московської преси:
«Ми гаварім о боєвой славє рускаво воінства, так високо поднявшєй национальную гордость вєлікаво рускаво народа» (Толкунов, «Правда», 17 серпня 1947 р.).
Чи це прокламування «інтернаціоналізму», чи навпаки «націоналізму»?
Або знову: «Єжєднєвно к звукам совєтскаво гімна, пєрєдаваємим Москвой, пріслушиваєтса вєсь зємной шар» («Правда», серпень 1947 р.).
А також чи розуміє Захід щo буде, коли пощастить Москві не тільки примусити українського поета, який запродався окупантам і який серед українських патріотів користується заслуженим презирством, висловлювати подані нижче погляди і почування, але й привчить більшість українців, грузинів, поляків, латишів, румунів, болгар, чехів і т. д. також ТАК думати? А ось що пише той поет – П. Тичина:
– Москва, ти нам МАТИ ласкава, ЄДИНА.
************************************
Є сила на світі могутня, нова.
І владну цю силу створила Москва.
************************************
Дунай закипів там, ЗВИГНУЛИСЬ БАЛКАНИ,
ГРОХОЧУТЬ В БЕЗОДНЮ ЗЕМЛІ ІСТУКАНИ!
А ЩЕ ЗА МОРЯМИ ТРЕМТИТЬ МАТЕРИК –
ВСТАВАЙ ЗА СВОБОДУ! ЛУНАЄ ТАМ КРИК.   
Отже, чи усвідомлює Захід, що буде, коли ТАК почнуть думати всі обеголовлені й обездолені Москвою поневолені народи, і всі кольорові народи, і невдоволена частина народів Заходу?
А таких цитат із совєтських видань можна було б назбирати грубі томи, і було би немудро їх цілком легковажити.
Захід є загрожений в своєму далекому запіллі, в своїх мозкових центрах, бо Москва впорскує великі дози отрути, паралізуючої здатність хотіти організовувати протиакції, логічно думати та діяти, а не пробувати сховати голову у пісок чи в ліпшому випадку надіятися на свій військовий потенціал!
Слід уже тепер подбати, щоб усі собі усвідомили, що не комунізм, лише московський народ загрожує світові, використовуючи комуністичну ідею, яко засіб для знищення своїх ворогів. Не автомат, лише людина, озброєна тим автоматом, є небезпечна, автомат без людини, автомат, що впав на землю, перестав бути зброєю. Коли Москва буде подолана, комунізм буде лише автоматом, що лежатиме на землі, ржавіючи і нікому більше не загрожуючи.
Слід також знайомити широкий загал з тим, що справді несе народам світу приналежність до «СССР» та яка доля звичайної, «сірої» людини в тому «ідеальному царстві волі й демократії».
Слід не повторювати досі роблених тактичних помилок і не звати конґломерат поневолених народів «російським» народом, слід не забувати, що москвини є неслов'яни і не повторювати бездумно виразу «слов'янський блок».
Слід зрозуміти, що плановій акції, веденій на всіх відтинках життя, треба протиставити таку ж планову, таку ж продуману протиакцію, та що вона може мати успіх лише тоді, коли підтримають її активно поневолені Москвою народи. Навіть в СССР москвини не могли б протиставитися немосковським народам, однак при умові, що ті народи матимуть ґарантії, що борються вони справді за власну суверенність. Боротися за некомуністичну московську імперію ніхто не піде: немосковські народи не матимуть інтересу міняти одну в'язницю на другу, москвини в своїй масі не матимуть інтересу ризикувати здобутками цієї війни, воліючи володіти третиною світу та маючи в перспективі можливість заволодіти цілим, хоча б і під червоним прапором.
Мільйони полонених вояків Червоної армії, взятих німцями протягом перших трьох місяців війни, – найкращий доказ правильності наших тверджень. Ті люди вірили тому, про що кричала на всіх політичних процесах червона влада, а саме: що німці хочуть визволити немосковські народи та помогти їм збудувати незалежні держави. Вистачило пари місяців, щоб переконатися в повній брехливості цього твердження, і тоді не лише ніхто не йшов у полон, але й всюди починає організовуватись національна партизанка.
Московське («біле») гасло – «спочатку розіб'ємо большевиків, а потому вже будемо ділитися» – є старе, обтріпане, зненавиджене, і навіть ґестапо не могло присилувати довкола нього згуртуватися еміґрацію різних поневолених Москвою народів. До Власова пішли лише слабші духом полонені совєтської армії, а в першу чергу москвини, щоб врятуватися від голодної смерті.
Потрібна, отже, інша ідея, яка має реальну основу для свого розвитку.
Потребу ідеї визнають «теоретично» і деякі американські політики, так Вільям Булліт у своїй статті «Сила нашої закордонної політики», друкованої в червні 1947 року, пише: «... треба, щоб Сталін завжди стояв проти переважаючої сили. Ця сила має бути не тільки мілітарна й економічна: вона мусить бути силою ідеї».
Отже, В. Булліт поставив питання, безперечно, правильно (це є те, що ми в 1943 році доводили в цій книжці), але поставити питання – це не те, що його розв'язати! Найкращим доказом є та розв'язка, яку пропонує нам автор цитованої статті:
«Щоб знайти принципи, якими можна було поборювати брехні і перекручені півправди комуністів, нам не треба шукати дальше, ніж в ідеях Євангелія, нашого закону про права і промови Лінкольна в Залі Незалежності, в якій він поставив питання про те, який великий принцип держить Союз наших Штатів при купі і відповів: «Це був той дух Декларації Незалежності, який дав свободу не тільки народу нашої держави, але й надію для цілого світу на всі майбутні часи...» Це є те, що можемо дати світу. В області ідей свобода – це наша атомна бомба».
Отже, мусимо ствердити, що В. Булліт робить трагічну помилку, з такими ідеями пробували боротися проти червоного московського уряду: Керенський, Колчак, Денікін, Вранґель – і всі вони впали! Подібну цілком ідею (навіть не виключаючи Євангелія!) пробував висунути на Сході (за Ризькою лінією) навіть Гітлер – і також упав. Зрештою, подібні ж ідеї прокламував у 1918 р. командант англійського десанту в районі Архангельська і мусив також відступити.
Такими ідеями може, спираючись на державний апарат, ставити якийсь час чоло натискові «п'ятої колони» в Америці, але вони абсолютно не надаються як зброя до активної оборони, якою в даному випадку є лише наступ. Виступати з такою зброєю в Європі – це намагатися посуватися проти атомової бомби, прикриваючись парасолькою, або пробувати «досконалим човном», що «прекрасно служив на озері Мічіган», переплисти Тихий океан.
В. Булліт тому так хибно розв'язав ним же поставлене правильно питання, бо не знає, хто є ворогом та не знає його зброї. Доказом повного незнання ворога, незнання з ким він бореться, є дальші слова того ж В. Булліта з тої статті:
«Нам тяжко вірити, щоб люди, які мають великі якості росіян, могли бути змушені своїми комуністичними панами нападати на все, що нам дороге».
Це є в своїй основі та ідея, на якій спіткнувся Гітлер і впав, боронячи її більше ніж «Третій Райх»! Він також усю ставку поставив на кокетування москвинів і на припущенні, що ворогом є не московський народ, лише «комуністичні пани» (в уяві Гітлера – жиди), і загинув, борючися з вітряками!
Причина помилки Булліта лежить в незнанні історії Сходу Європи, в незнанні хоч би ідей, імперіалістично-шовіністичних ідей, якими дише поезія Пушкіна (аж ніяк не большевика!), в спробі опирати свою політику на дуже поверховому і загальниковому знанні періоду останніх двадцяти-тридцяти років. Коли б пан Булліт задумався над тим, чи то «комуністичні пани» гнали «росіян» за чергою «нападати на все, що було дороге», починаючи від XVII в. (оскільки говоримо про західний напрямок), українцям, полякам, шведам, туркам, австрійцям, румунам, знову українцям (ХХ вік), знову полякам, німцям, уграм і т. д., і т. д.?
Від XVII в. почавши, кордони московські СТАЛО переносили москвини все далі на захід, підсунувши їх у західному напрямку та в південно-західному на більш-менш півтори тисячі кілометрів, здобуваючи протягом 350 років територію майже в чотири рази більшу за етнографічно московські землі.
Всякі висновки, зроблені без врахування сказаного, є лише доказом незрозуміння істоти діючих сил та історичних процесів на Сході Європи, доказом залежності від поглядів, підсовуваних в інтересі своєї нації «білими» москвинами.
Всі ж «атракції», пропоновані Буллітом, могли б імпонувати, але... тим групам населення СССР, які винищені або вимерли. Це ставка на покійників! Московський народ (той, що тепер живе) за всі ці «атракції» не віддасть навіть міста Москви, а тим більше світової імперії.
Вправді В. Булліт пише: «Ми маємо самі організувати вільні народи світу для опору проти «совєтського імперіалізму» (там же), одначе, як цитований нами реверанс на адресу москвинів, так і додаток «вільні» до слова «народи» управнює нас твердити, що п. Булліт має на увазі тільки ті народи, які ВІН знає, які звик уважати «вільними», цебто ті, котрі в боротьбі між Московщиною і Німеччиною були або (волею чи неволею) по боці останньої, або в кожному разі не належали до СССР. Коротко, думає про народи державні в період між двома Світовими війнами.
Щоб перемогти московський народ, треба в площині національній підняти проти московського народу в боротьбі за власну державність УСІ слов'янські і неслов'янські народи, а в першу чергу ті, котрі входять у склад СССР. Коли б деякі з них були вже напівспаралізовані, треба їх  ґальванізувати! Це перша і головна передумова успіху в боротьбі з московським імперіалізмом.
Другою передумовою є добровільне, продумане, свідоме й рішуче зреформування суспільно-економічного ладу (капіталізму) і то не по лінії будь-якого соціалізму.
Чи, крім капіталізму і соціалізму, не може бути нічого третього?
Ми свідомі того, що для того, щоб хворий згодився на операцію, треба щоб він усвідомив собі її конечність. Ми знаємо, керівники американської політики тої свідомості не мають. Буває, що можна вмерти, не припускаючи усієї конечності операції. Прикладом може бути французька аристократія, московське «дворянство» і царська еліта та її представники, що мали змогу в 1918-1920 рр. направити свою помилку, але того не зробили.
Москвини на це, власне, й розраховують.
Ми можемо ще раз нагадати: в Другій світовій війні із семи великих держав, що брали в ній участь, упали, втратили значення або є на краю загибелі – п'ять (Німеччина, Італія, Японія, Франція і Англія), і то всі активні або потенціальні вороги Московської імперії.
Найбільше зросла Московська імперія і, дещо менше, США.
Московська імперія має тільки успіхи, Московська імперія наступає, вороги Московської імперії падають! Коли вона посувається за допомогою інших, тим гірше для тих, хто сам приготовляє власну загибель.
Радіопрограми в московській мові англійських та американських радіостанцій цілковито не показують, що усе тут сказане було ясне для політичних керівників. Швидше можемо припускати, що є нахил ще раз повторити попередні помилки, очевидно, з тим же результатом.
За давніх часів державні політики не раз давали у себе захист «претендентам до трону» тої чи іншої сусідньої держави (навіть, коли не дуже вірили в законність їх претензій), так би мовити на всякий випадок. Тепер робітничі маси часто грають роль, подібну до ролі «родової аристократії». А що можуть розповісти «вивезені особи», які змушені були чиновниками УНРРА до поворнення і були свідками випадків, коли жінки рятувалися з дітьми від «повернення на батьківщину», кидаючися з вікон третього поверху разом з малими дітьми на брук (Кемптенська історія з 1946 року), або про сталу пресію, роблену шляхом зменшування харчів, грі на нервах різними «комісіями», атмосферою безперспективності і конечності завзятої боротьби за право навіть бути звичайним шахтарем! Які висновки можна було зробити з безупинної декламації про велетенські бойові заслуги для союзників і самої Англії польських військ, які завжди закінчувалися тим, що англійське робітництво не хоче признати тим оборонцям Англії почесного права здобувати в занедбаних англійських копальнях вугілля для Англії…
Усі ці дрібні на перший погляд факти говорять разом про одне: брак планової контракції є безсумнівним фактом, брак контракції, опертої на розумінні істоти небезпеки, знанні ворога та його тактики.
Б'є «дванадцята», і коли Захід далі буде лише по інерції «відмахуватися», коли не вистудіює ворога та не опрацює продуманого плану боротьби, а рівночасно й плану перебудови світу на здорових підставах, то європейську цивілізацію і взагалі західну культуру та народи, що її творили, жде загибель.
Не лише право на панування, але й право на життя здобувається в безнастанній боротьбі, і кожна найменша помилка може стати для кожної нації «початком її кінця».
Важко здобути місце в світі, але ще важче підвестися тому, хто впав.
Це мусять добре тямити вільні та нині ще могутні народи. Кожний новий, підпорядкований Москві народ – один зайвий крок до упадку її ворогів чи хвилевих «приятелів». Спокій і воля народів землі можуть бути осягнуті лише по замкненню московського народу в його етнографічних межах, в межах території, серед населення котрої вони мали абсолютну більшість в 1914 році, цебто по втраті величезної більшості територій, загарбаних ще московським царатом. А ця передумова не може бути здійснена без ужиття сили. Сила ж сама, як доводить ціла наша праця, може дати позитивні наслідки лише тоді, коли вона йде в парі з правильною, плановою політикою, яка послуговується великими ідеями яко своєю зброєю.

Додаток

Цілу свою працю, оскільки вона торкалася совєтських часів, ми спирали виключно на совєтських даних. Однак уважаємо за конечне при кінці, поза рамками праці, подати два цікаві факти, які підтверджують правильність певних наших тверджень і на підставі інших джерел.
Серед опублікованих у 1948 р. з наказу Маршала документів, захоплених американцями в 1945 р., є такий – «Меморандум барона фон Вайцзекера, генерального секретаря німецького міністерства закордонних справ від 17 квітня 1939 р.»:
«Російський амбасадор (Алексій Мерекалов) дав зрозуміти, що... ідеологічні розходження не можуть бути перепоною у відношеннях (СССР) з Німеччиною... Росія не знає причин, які перешкоджали б жити з нею в приязні. В майбутньому наші взаємовідносини ще більше покращаться».
Ці слова меморандуму мають величезне значення, бо 1) вони є документом з того часу; 2) вони доводять, що ініціатором пізніше підписаного союзу з Німеччиною Гітлера була Московщина і що ще в квітні критичного року підготовляла ґрунт; 3) що на тлі скаженної «антигітлерівської» пропаґанди, веденої саме Москвою, таке посунення можна розглядати лише як намір заохотити Гітлера до дальшої аґресії перспективою підтримки.
Знову ж у своєму меморандумі з дня 15 червня того ж року підсекретар німецького міністерства закордонних справ д-р Верман подав, що московський уповноважений в Берліні Астахов у таємній розмові з болгарським міністром підкреслив, що можливість зближення з Німеччиною відповідає бажанням Москви.
Отже, це вказує на дальшу підготовку порозуміння з Гітлером, де знову є Москва ініціатором!
На тлі цих двох документів стає досить імовірним освідчення відомого німецького промисловця Рехберґа, який ствердив, що йому оповідав свого часу генерал фон Шляйхер, що Сталін, бажаючи, щоб Німеччина якнайскоріше озброїлася і стала силою, радив генералові підтримувати стремління Гітлера захопити владу в Німеччині. З цією ж метою вплинув Сталін на генерала і заохотив останнього асиґнувати на підтримку гітлерівського руху у 1927 р. сорок мільйонів марок з каси Райхсвери.
Коли Рехберґ на спілку з генералом Гофманом почали працювати для створення німецько-англійсько-французького військово-промислового союзу, і вже були ведені успішні пертрактації, тоді Кремль мав передати через полковника Ніколяй (який ще за Вільгельма ІІ був шефом німецької розвідки і дав свою згоду на перевезення Лєніна до Московщини через Німеччину) до диспозиції гітлерівців п'ятдесят мільйонів золотих марок.
Це свідчення Рехберґа на тлі всього сказаного в книжці та на тлі поданих уривків з меморандумів, а також на тлі заповідженої Лєніним у 1918 р. (при обговоренні Берестейського миру) планової акції, яка мала перекреслити не лише Берестейський мир та забезпечити реванш, але і осягнути далеко більші наслідки, – не позбавлене цікавості.
Нарешті, на тлі всього тут сказаного особливо цікавою стає роль Мартина Бормана, начальника партійної канцелярії, людини, що мала величезний вплив на політику Гітлера.
Це він висунув на сцену московського генерала Власова, якого поява була, властиво, «останньою краплею», яка штовхала поневолені москвинами народи в антинімецький табір. Ця імпреза показала всім тим народам виразно: навіть перемога над Москвою збереже далі панування москвинів і ви одержуватимете німецькі директиви через руки московського посіпаки.
Роль Власова може колись ще буде висвітлена, але слід і зараз пам'ятати, що генерал Власов був свого часу, коли йшла боротьба за владу в Китаї, дорадником при китайському уряді. Які він мав справді доручення, і що він виконав, а також чи мав «дораджувати» комусь щось чи навпаки – організовувати якісь інші сили, ми не знаємо.
Але Москва була вдоволена з його праці.
Власов вернувся до Москви з перебування за кордоном, де краще, ніж  у ролі німецького полоненого, міг пізнати інший світ, міг «розчаруватись» у «большевизмі».
Тому автор цих рядків не вірить у щирість генерала Власова, натомість в руках автора був у 1945 р. номер журналу (назву якого не пригадую), це був журнал формату 16-ки, завтовшки в якихось 96 сторінок. У цьому числі варта спеціальної уваги стаття Бормана. В ній він оповідає про нараду Сталіна з кількома маршалами, з котрих, за винятком Власова, решта була в чинній московській армії. Отже, про неї міг знати Борман лише від Власова. Провідною ідеєю цієї статті було звернути увагу на ароґантне легковаження Сталіним слів і рад військових спеціалістів, показати зразок цинічного глуму з тих військових спеціалістів і довести: всі перемоги московської зброї одержані Сталіним саме тому, що він не числився з думкою військових.
Усі, хто знає справжні відносини в СССР, по прочитанні того міг сказати без надуми, що все описане там було звичайною вигадкою. Сталін міг наказати НКВД навіть «зліквідувати» будь-кого з тих маршалів, але ніколи з ними так не поводився, доки вони були маршалами. Автор цих рядків розцінив ту статтю як провокаційну, яка мала заохотити Гітлера до ще більшого нехтування військових кіл. Отже, з того випливає питання: чи Борман сам чи і Власов працювали з наказу Москви? Чи Борман був інспіратором німецької політики на Сході, чи Кремль? І як глибоко можуть сягати впливи московської «п'ятої колони»?
Очевидно, подане в цьому додатку – це лише матеріал до міркувань.




Обновлен 21 июл 2012. Создан 13 июл 2012