"Націократія" Микола Сціборський

 

"Націократія" Микола Сціборський




Сціборський Микола Орестович (1898-1941) — один з провідних діячів ОУН. В 1920 році, після поразки УНР, Сціборський був інтернований до Польщі, де певний час перебував у спеціальних таборах для українських вояків.
М. Сціборський є автором ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: “Робітництво і ОУН”, “Націократія”, “Національна політика більшовиків в Україні”, “Земельне питання”, “Україна в цифрах”, “Сталінізм” та ін.
Найфундаментальнішою є його праця “Націократія”, яка в плані розвитку суспільно-політичної думки 30-40 рр. стоїть в одному ряду з “Призначенням країни” Юрія Липи, “Націоналізмом” Дмитра Донцова та філософськими трактатами Юліяна Вассияна.

Націократія

ПЕРЕДМОВА

Основною темою цієї нашої розвідки є націократія, себто концепція державно-політичного й соціяльно-економічного устрою, що її заступає сучасний організований український націоналізм.
Для кращого вияснення ідеологічно-програмових засад націократії та її відмінностей від інших політичних концепцій уважали ми за вказане спинитися також над коротким переглядом питань демократії, соціялізму, комунізму, фашизму й диктатури, що попереджають у цьому збірникові основну тему про націократію.
Працю свою рекомендуємо насамперед увазі провідних націоналістичних кадрів. Обмежений розмір цієї книжки приневолив нас надати розвідці схематичний характер проте сподіємося, що й у такій обробітці вона дає відповідь на ряд актуальних для українського націоналізму питань.

Націократія

Микола Сціборський


І. ДЕМОКРАТІЯ
Останні десятиліття перед світовою війною характеризувалися найвищим розвитком тих ідей і теорій, що їх видвигнула велика французька революція, з її гаслами — рівности, свободи й братерства. Переможно опановуючи духове, культурне, політичне і господарське життя, ці ідеї вплинули на створення відповідних державно-устроєвих форм і змінили пануючі погляди на людину та її відносини з державою.
Попередні устрої феодалізму і станової монархії ставили людину її положення предмету панування над нею державної влади. Вона не мала власних, випливаючих з визнання її внутрішньої вартости прав. Ті права являлися для неї лише привілеями, набутими з волі і за згодою володаря держави — монарха, короля, князя і т. д. Цей володар-суверен був єдиним джерелом всіх прав і від него залежало уділяти якусь їх частину окремим особам, чи цілим суспільним станам (звідси походить: "монарша ласка", "царський дарунок", "привілей від короля" і т. д.).
Натомість проголошена французькою революцією "декларація прав людини" виходила з признання за людською особистістю власних, абсолютних, ні від незалежних цінностей, що обумовлялися самим фактом її народження (свобода). Продовженням цеї ідеї було признання людини не за об'єкт (предмет), а за суб'єкта (підмета) права, що повинно виходити з однакових для всіх засад (рівність). Устійнення засад особистої свободи і рівних громадянських прав людей, обмежуваних лише для унормовання суспільного співжиття (братерство) привело до перегляду теорій і понять про право суверенности (зверхности) в державі, приналежне раніше її володареві-монархові.
Нові теорії переносили поняття суверенности на цілий нарід, як той суспільно-політичний збір, що складається з певної кількости наділених всіма правами громадян. Окремий громадянин ставав таким чином ніби частинним носієм суверенного права цілого народу. Впродовж XIX ст. ці ідеї особистої і громадянської свободи набирали все більшого признання, оформлюючись в потужний рух лібералізму. Під його впливом відбулася перебудова державних устроїв майже всіх культурних народів світу, оперта на засадах демократії (народоправства). Під діянням складних процесій суспільно-господарського життя, нових соціяльних класів і політичних партій, демократичні форми державних устроїв вже перед світовою війною дійшли свого завершення у вигляді режимів політичної, або інакше кажучи, парляментарної демократії. Устрій сучасної політичної демократії виходить, з тих основ:
— 1. Признання самоцінности людини та її рівности з іншими людьми.
— 2. Наділення її усією повнотою особистої свободи і громадянських прав, обмежуваних лише для загальних суспільних інтересів.
— 3. Визнання цілого народу, як єдиного носія суверенности, якому належить виключне право порядкувати своїм державним, суспільним і господарським життям та означувати своє відношення до інших народів.
— 4. Організації державного керування на підставі основних законів (так зв. конституція) та при помочі органів, обраних народом на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права.
Теоретичні цінности демократії давали надії, що вона прислужиться до всебічного розвитку суспільства і витворить якнайбільш наближені до ідеальної досконалости устроєво-політичні форми. Такі погляди на творчу ролю демократії ще донедавна були майже загальними. Признання демократичних теорій в суспільстві було так велике, що навіть самий критичний погляд на них уважано в опінії за ознаку некультурности, або зверненої проти інтересів народу — реакційности. Та на ділі ці надії не виправдалися. Після світової війни політична демократія опинилася в дуже важкому стані. Кожний новий рік завдає їй все нові потрясення. Ми є свідками не зростання її сил і впливів, лише їх занепаду. На кін життя З'ЯВИЛИСЯ нові, раніше незнані, політичні ідеї і устрої (комунізм, фашизм, націонал-соціялізм), загальною ознакою яких є їх непримирима ворожість до ідеї і системи демократії. Під впливом невдач демократії, значна частина світової опінії, яка ще так недавно вірила в непомильність її теорій і рецептів, зачинає якраз в них добачувати причини сучасного критичного стану людства.
Наша повоєнна епоха позначається великими катаклізмами в житті культурних народів. Людство, ніби втративши попередні означені шляхи своїх прямувань, силкується їх віднайти в хуртовині боротьби, соціяльних антагонізмів і заворушень. Йде переоцінка всіх тих вартостей, то донедавна вважалися незрушимими... Всі ці пронеси вдаряють в демократію, все більш розхитуючи її основи. Які ж цьому причини?
Щоб зрозуміти сучасну кризу політичної демократії треба розглянути ті умови, в яких вона розвивалася. Ми вже згадували, що колискою її була велика французька революція. Остання викликана була не лише помилками керівництва тодішної абсолютистичної монархії, але й органічними змінами (суспільної структури і господарських відносин. В ті часи вже оформилися нові суспільні верстви, що набираючи все більшої політичної і господарської ваги, не могли погодитися з існуванням перестарілого режиму, з його безправністю і пануванням — повільно втрачаючої всяке конструктивне значіння — родової аристократії. Ускладнення попередніх господарських відносин також вимагало ґрунтовних змін продукційних умов, що вже не укладалися у форми февдально-кріпацького устрою.
Всі ці обставини, після ряду катаклізмів і революційних вибухів впродовж XIX ст., створили в площині політично устроєвій — демократію, а господарській — економічний лібералізм, необхідний для розвитку нових форм капіталістичного виробництва. На політичній демократії і економічному лібералізмі сперлася ціла устроєва система нової доби.
В ділянці суспільно-політичній, демократія своєю молодою енергією і творчим патосом швидко полонила життя, збагативши його величезними вкладами культурного і цівілізаційного поступу. В ділянці господарській, капіталізм створив блискучу еру технічно-матеріяльного прогресу. Опертий на повні життєвої ініціятиви нові суспільні стани, використовуючи винаходи і удосконалення, капіталізм все більш поширював свою експанзію, будуючи нові форми матеріяльного життя. Це дійсно була "щаслива весна" розвитку демократично-капіталістичної системи!
Проте вже в другій половині м. ст., демократія зазнала перших перешкод на безжурному шляхові свого розвитку. Насамперед викрилися внутрішні суперечності між її ідейними засадами (свобода, рівність, братерство) і реальним розвитком суспільно-господарськнх відносин, які вона витворювала своїм устроєм.
Ми вже згадували, що поступ політичної демократії йшов в парі з поширенням нової форми господарського виробництва — капіталізму. В цьому сполученні демократії і капіталізму не було нічого випадкового, бо обі ці форми політичного і господарського устрою були між собою зв'язані себе доповнювали. Капіталізм, що передумовляє свободу господарської діяльности (економічний лібералізм), не міг проявлятися в часи попереднього февдального устрою, з його зв'язаним характером господарства, привілеями, замкненими в собі цехами, закріпаченими селянами і т. д. Демократія, скасувавши формальну нерівноправність людини перед законом, знищивши станові та інші привілеї, побудувавши цілу економічну систему на вільній конкуруючій грі суспільних сил — розкрила перед капіталізмом безмежне поле діяльности.
Отже існування капіталізму не було б можливим без демократії. З другого боку і сама демократія джерело своїх розвоєвих сил находила в капіталістичній системі виробництва. Розвиток її був би утруднений без росту культурного рівня мас, загального поступу і технічної цивілізації, а проголошені нею засади правної, особистої і суспільної свободи та рівности вимагали створення такої господарської бази, на якій вони могли б реалізуватися і матеріяльно. Цим вимогам-як здавалося, в цілості відповідав капіталістичний устрій. Це органічне сполучення з бігом часу фатально відбилося на самій демократії і стало джерелом її суперечностей і кризи.
В невпинному і переможному розвитку капіталізму, вже в 50 р. р. мин. ст. почали проявлятися зловіщі симптоми. Масове використання робочої сили в підприємствах купчило в містах величезну кількість робітників, що втягаючись в темпо великоміського життя, швидко втрачали початковий сільський консерватизм і малорухомість. Цей пролетаріят, позбавлений всякої приватної власности), існував лише з праці своїх рук, продаючи її на формально "вільному", а фактично вповні монополізованому капіталістами ринку праці. В ту еру, коли засади економічного лібералізму вважалися священними і непорушними, суспільству і державі було унеможливлене яке-будь втручання в господарське виробництво, не існувало законів про охорону праці, регуляції зарібної платні, соціяльного забезпечення.
Цю обставину зручно вміла використати новороджена кляса капіталістичної буржуазії, що швидко перетворилася в чинник соціяльного поневолення робітництва і жорстокого визиску його праці. Визиск праці капіталом безперечно не обумовлявся самим хижацтвом чи аморальністю капіталістів, як в цьому стараються переконувати нас дешеві демагогічні брошурки соціялістів... Експльотаційна роля капіталу випливала з самої його внутрішної істоти, являючи з себе один з факторів капіталонакопичення, без якого не могла б існувати сама капіталістична система в її класичній формі.
Економічна еволюція викликала все зростаючу деференціяцію (розподіл) суспільства, оперту на протилежності господарських інтересів і боротьбі. Народи, що раніше ділилися на окремі стани, після родових засад, розкладалися у своїй середині появою нових соціяльних клас. Ознакою і побудником приналежности до тої чи іншої класи стали вже не умови народження, лише спільність чи протилежність матеріяльного інтересу.
Трудові маси — набуваючи все більшої політичної сили і суспільного значіння, підносячись у свому культурному рівні — не могли скоро не усвідомити разячих контрастів між високими ідеями демократії і способами їх реального здійснення в умовах капіталістичного устрою. Бо пропагуючи в теорії гасла свободи людини і здійснивши їх в площині формальноправній, демократія не спромоглася цю свободу здобути в основній і важливій для існування суспільства соціально-економічній ділянці. Противно — як раз з розвитком політичної демократії і капіталізму, в його класично-лібералістичних формах, господарська і соціяльна залежність маєтково слабшого від сильнішого, проявилася з нечуваною до тепер силою... Формально вільний громадянин обернувся в раба нової — соціяльно-економічної системи!
Ідея рівності, що штовхала до боротьби маси "санкюлотів" і являлася для них приваблюючим вогником перемоги, на ділі обернулася лише... в мертві літери писаних законів. В той час, як життя — ігноруючи ці закони — виразно прямувало до фактичної соціяльної, політичної і матеріяльної нерівності. Нарешті заповідь братерства, що духові емоції та мрії найкращих умів революції — в реальній дійсності стала затріпаною, сентиментально-порожною формулою, без всякого внутрішнього змісту. Події ніби глузували над тою заповіддю, виказуючи жорстокі закони безнастанної боротьби права сильного... Політична демократія, сподіваючись найти в капіталізмі союзника, що мав створити матеріяльний приклад для її ідей- права, свободи, рівності і поступу — ґрунтовно на цьому завелася. Бо капіталістична система шкереберть опрокидувала і уневажнила ці ідеї, запроваджуючи в житті нерівність, безправність і антагонізми.
Розгляд історичних процесів наочно доводить, що політичні права і впливи даної суспільної групи майже завжди стоять в простій пропорції до її господарської сили. Цього "неписаного" закону, мимо його антисоціяльного значення, не зуміла скасувати і демократія. З розвитком її політичної і економічної системи, проголошені нею громадські і політичні права все більш втрачали на своїй практичній вартості, обертаючись у замаскований середник узалежнення більшости віл меншости.
Капіталізм зродив, як реакцію, потужну робітничу класу і її професійні організації. На порядок дня прийшли політичні партії, як виразники певних класових інтересів. В 50, 60 і 70 рр. м.ст. вибухають вже нові соціяльно-революційиі рухи і робітничі страйки. Зав'язується пристрасне гостре змагання між нетрудовими і трудовими верствами за право і можливість існування на землі... В цій боротьбі демократичні держави і їх уряди не займали означеного становища, яке могло б привести до направи труднощів і урегульовання соціяльних порушень.
Обмежуючись лише на пасивному голошениі своїх старіючих ідей, лишаючись вірною принципам "вільної гри" соціяльних сил, в якій — після існуючого хибного переконання — добро "само" повинно неминуче перемогти зло для дальшого "поступу", провідна політична демократія не спромоглася вхопити в сильні руки керми подіями і втратила відповідний мент для свого власного скріплення в перспективах історії. І хоч подібний поступ її ідей і системи продовжувався в ряді всіх наступних десятиліть, то це вже був лише поступ інерції.
Реальна дійсність все більш розхитувала віру широких мас в універсальність демократії і в її спроможності з успіхом розрішити нові складні проблеми. Внутрішньо мінялася і сама демократія, її початковий зміст, означуваний духовістю, що забезпечувала творчість, виповнювався примітивним матеріялізмом, єдність початкової мети — заміняли антагонізми, а перестаріла енергія оберталася у силу безвладности. Патос і віра зникли, уступаючи місце пожовклим теоріям і мертвим, і традиціям без змісту.
Народженню демократії на початку присвічували ідеї, що уважалися за "вічні правди". Одначе, на основі їх вона не спромоглася створити закінченого і абсолютного світогляду. Це і не дивно, бо сама, надміру аналітична, наскрізь раціоналістична і скептична, природа демократії була здібна лише на створення "умовних", релятивних ідейних вартостей. Так повільно віру, мораль і дух минулого заступала зроджена нею матеріалістична розрахунковість нової доби.
Розчарованість в реформаторській і ідейній місії демократії найбільш яскраво проявилася у вигляді нової ідеї, нової концепції політичної і суспільно-виробничої організації — в соціялізмі. Коли капіталізм для демократії був свого роду, "внутрішнім шкідником", що непомітно підточував її силу, то соціялізм — відкидаючи устроєві і ідеологічні підвалини демократії — проголошував їй війну і чатував на її знищення. Так опинилася вона між двох сил, з яких кожна розхитувала її по своєму...
В звичці своїй до "толеранції", демократія своєчасно не добачила цеї небезпеки. Зрештою погамувати відосереднє діяння капіталізму і соціалізму вона могла лише при умові створення власної планової системи, що здібна була б дати вичерпуючі вказівки, для всіх складних проблем нового життя. На це демократія не спромоглася.
Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних — класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з'являючись відображенням еґоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціяльних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.
В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за "святе святих" свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народних мас з одною метою: "вибити" з них побільше голосів за кандидата даної партії...
Сучасний парламентаризм витворює свого роду "спеціялістів" від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають "торгівельними бюрами", де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного ґешефтмахерства. В наслідок -найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.
Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості,- обертається в середник його використання в руках меншости. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному голошенню "високих" ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість.
При таких умовах демократія не могла протиставитися розкладаючим її силам. Її політична слабість і світоглядова розгубленість особливо виразно позначилася після світової війни, коли на підставі нею ж толерованих законів, до участи в державному керуванню прийшли такі політичні течії, мета яких полягає в зруйнованні і держави і самої демократії. Тут ми маємо до діла вже з виразною "артеріосклерозою" демократії, з цілковитим занепадом її самоохоронного інстинкту, і з безнадійно-маніяцьким доведенням її засад "політичної свободи" до повного абсурду!
Повоєнна ситуація, виповнена міжнародними конфліктами, загостреною, політично-соціяльною боротьбою і господарською кризою, кинула народи світу у розпучливе положення. Невдоволення з існуючого стану речей обертається у потужні підривні революційні рухи. Сучасність вимагає рішучого перегляду усієї системи суспільного існування. Але — як доказують події — годі чекати від демократії сміливого і чинного втручання в труднощі епохи. Ще як ніколи роздерта внутрішніми чварами, катаклізмами і суперечностями, вона безрадно протиставляє, розбиваючим її силам самі нікчемні, затріпані слова: "свобода, рівність, братерство"...
Так витворився стан, відомий, під назвою кризи демократії. Як бачимо, процес розхитання і деґрадації її початкової внутрішньої сили започаткувався вже давно. Механічно поступаючи наперед і поширюючись кількісно, демократія водночас розкладалася внутрішньо. Складна повоєнна доба унагляднила цей розклад у всій його неприхованій правді. Цього і досі не годні зрозуміти, провідники демократії, коли сучасний її стан вони з ображеним виглядом приписують лише "сліпим, реакційним і розкладовим силам..."
Фатальність її долі виявляється насамперед в неспівмірності її кличів з практичним вмінням пристосувати їх до життя. Викидаючи одною рукою перед народами прапори своїх ідейних постулатів-демократія другою рукою штовхає ці народи на "вістря ножа" твердого життя, що ніяк не хоче укладатися в уроєні нею форми. І це не тому, що здійснення певної частини цих постулатів засадничо неможливе, лише тому, що демократія не виказала відповідного до розмаху своїх початкових ідей організаторського і реформаторського генія, інстинкту.
Марнуючи початковий патос, втрачаючи віру у свою місію вона чим далі, тим все виразніше стає "човном", що, йде самоплавом. Контрасти між обіцяним і здійсненим стають все більш гострішими і нестерпимими. Не виказуючи потрібної активності для погамовання відосередніх сил, що підточують її власний організм, демократія своїм перестарілим внутрішнім змістом демобілізує духову відпорність і творчість суспільства. Загалом слід признати, що устрій політичної демократії може існувати лише в умовах спокою, стабільності і рівноваги. Лише тоді в стані так-сяк ділати його складна, повільна, обтяжена зайвими атрибутами і суперечностями, машина.
З моментом нарощення цієї рівноваги, коли вимагане найбільше напруження ідейних, духових і творчих зусиль, — цей устрій виказує свої органічні хиби. Криза демократії в значній мірі викликається і посилюється труднощами сучасної доби.
Нові ідейні і політичні рухи, це насамперед реакція на витворений демократією безнадійний стан. Одні з них (комунізм) — це реакція ще глибшого падіння, в якій проявляються сили стихійних, руїнницьких інстинктів, загрожуючи цілковитою катастрофою. Другі (авторитарно-націоналістичні) — це здорові відрухи омолоджених, обновлених і скріплених індивідуальних і громадських первнів, що змагають до упорядкування і заміни перегнивших основ суспільною життя. Не в примір космополітичному розгонові демократії, ці націоналістичні рухи не відриваються від того джерела, що їх зродило: від нації. Тут черпають вони свої сили і можливості.
Чи слід чекати повного занику демократії і всіх тих засад, які вона створила?.. Гадаємо, що мимо своєї органічної хвороби, вона ще певний час задержиться серед тих народів, традиції і характер яких вже підпали асиміляції її форм і впливів. Її перспективи залежатимуть там від того, в якій мірі вона зуміє свій внутрішній і устроєвий зміст піддати ревізії вимог нової доби. З другого боку очевидно, що в ряді інших країн демократія вже втратила свій вплив і втрачатиме його далі. Певні, створені нею, конструктивні принципи (бо й такі маються) найдуть собі примінення і в нових формах суспільно-політичного життя. Але свою "коронну" роль політична демократія вже зіграла. Вона без будучности.

II. СОЦІЯЛІЗМ
Розчарованість із устрою капіталістичної демократії найбільш виразно проявилася у вигляді нової ідеї й політичної концепції суспільно-виробничої організації людства — в соціялізмі. Останній — перейшовши початковий етап різних утопійних теорій — уже в другій половині минулого століття проявляється в житті у вигляді так зв. наукового чи марксівського соціялізму.
Об'єктивно розглядаючи історичні обставини творення й діяння соціялістичної концепції, що з'явилася якраз у добі розвитку політичної демократії, треба признати, що причиною її появи була не лише практична неспроможність демократії задовольняюче розрішити ряд суперечних проблем життя, але й ті духово-психологічні умови, що їх виплекала була сама демократія.
Історія культури вчить, що людство від віків безнастанно шукало великих, імпонуючих ідей, що могли б полонити його душу, свідомість і почування. Раніше тими ідеями були релігії (Будди, Христа, Магомета і т. д.); в нові часи — політичні та філософічні теорії. Кожного разу приклонники таких ідей схильні були уважати їх як щось незрушиме й непомильне, за вічні правди (для прикладу можна взяти хоч би сучасний московський комунізм, що чим далі, тим більш прибирає характеру єдиної, нетерпиме виключаючої всі інші, релігії серед його визнавців).
Демократичні й лібералістичні теорії в боротьбі з поточним укладом старої станової монархії, поквапилися зруйнувати й її духово-культурні основи, то базувалися на авторитеті влади, черпали свою мораль із приписів релігії, а мету життя добачували у вірності християнізмові та монархові. Абстрагуючи від оцінок внутрішніх і суспільних вартостей культури часів старої монархії, треба ствердити, що для неї скріплюючим цементом була її духовність. Хоч впливи й здобутки цієї культури охоплювали безпосередньо лише обмежені, упривільовані версти (аристократію, духовенство), то все ж, спираючись на, єдиному принципі, вони у відповідному переломленні поширювалися посередньо і на народні маси, формуючи світогляд останніх на якійсь вищій, абсолютній ідеї, що становила основну підвалину цілої державної й суспільної організації.
Народженню демократії також присвічували ідеї, що їх уважали за "вічні правди". Проте на основі їх вона — сама наскрізь релятивістична й раціоналістична — не спромоглася створити свого закінченого й абсолютного світогляду. У відношенні до всіх проблем життя й духа, що на них стара культура вміла відповідати або означеним "так", або категоричним "ні" — демократичні теорії давали невиразні, спірні відповіді. Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при одночасовій деґрадації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого заступили — скептичність, умовність і матеріялістична розрахунковість нової доби.
Від цих світоглядових тенденцій демократії не важко було вже перекинути місток і до соціялістичних теорій, що — використовуючи її психологічне тло — послідовно приходили до засадничого заперечення всякого ідеалізму й усякої духовності, переносячи увесь зміст і таємницю світобудови в площину своєї матеріялістичної діялектики, що визнає лише єдиний "закон" шлунка...
Не створивши ясного, суґеруючого своєю суцільністю й величністю суспільного ідеалу, демократія не зуміла також викресати в свідомості мас ясного образу людського співжиття в перспективному плані. Її гасла були лише обривками, відірваними фраґментами цього плану, а політична чинність, узалежнена від хибних надій у "непомильність" волі більшости, органічно була непридатною для якої будь планової творчості.
Використовуючи всі від'ємні сторони політичної демократії, особливо зневіру суспільних мас в її спроможність станути арбітром зростаючих соціяльних конфліктів — соціялізм протиставив їй свою власну концепцію, що скоро зискала багатьох прихильників. Необхідно підкреслити, що розхитуюча до решток, зрушену впливами демократії, духову основу життя, та поглиблюючи матеріялістичний світогляд суспільства до вульгарного рівня "тваринної" ідеології — соціялізм тим не менше спромігся надати цій ідеології імпонуючих форм.
Ліберальній факультативності ідей демократії, він протиставив свою власну ідею у формі виключного, безкомпромісового та зобов'язуючого всіх наказу. Супроти демократичної невиразности й пасивности до проблем організації співжиття суспільства — соціялізм видвигнув плансхему унормовання політичних, соціяльних і господарчо-продукційних відносин будучого життя. Непримиримий у свому світогляді, він і свій реконструктивний соціяльний план наказував приймати за непомильну, неминучу в здійсненні доґму, що опирається на складній, часто псевдонауковій, арґументації.
Створена Марксом, доктрина соціялізму полягає в наступному. Капіталістичний устрій є джерелом економічної експльоатації працюючих (так зв. теорія "податкової вартости"), соціяльної нерівности, періодичних господарських криз, що час-від-часу стрясають економічною системою цілого світу, та імперіялістичних війн, спричинюваних експльоатаційними інтересами капіталу, війн, що руйнують і унеможливлюють людський поступ. Дальший розвиток капіталізму неминуче приведе до скупчення всіх продукційних і споживчих багацтв у руках правлячої меншости себто капіталістів-власників продукційних засобів (так зв. теорія "концентрації капіталу"), в той час, як широкі народні маси позбавлятимуться власности на середники виробництва та попадатимуть у все більше матеріяльне убожество (так зв. теорія "пролетаризації мас"). В наслідок цих "закономірних", — як твердять соціялісти, — процесів створиться в СВІТОВОМУ масштабі лише дві основні соціяльні класи — капіталістів і пролетарів. Проміжні групи селянства, ремісництва, дрібних продуцентів, крамарів, тощо, після довших хитань також приєднаються до пролетарського класу під тиском цієї господарської закономірності. Відносини між капіталістами й пролетаріятом буде визначати жорстока соціяльно-класова боротьба. В тій боротьбі зростаюча в своїй свідомості й зорганізованості пролетарський клас набуватиме все більшої сили, в той час, як капіталістично-буржуазний клас отінюватиметься в усе більш ізольованому й загрозливому положенні. Цей переходовий період позначатиметься революціями, страйками та іншими виявами соціяльної боротьби пролетаріяту. Нарешті наступить момент соціяльної революції, коли об'єднаний в інтернаціональному масштабі пролетаріят знищить капіталістичну меншість, експропріює (вивласнить) всі її багатства й продукційні середники та створить безкласове інтернаціональне суспільство (власне, однокласове суспільство, бо складатиметься лише з працюючих), з соціялістичною (себто не приватновласницькою, а усуспільненою) організацією господарського виробництва і розподілу. В цей спосіб зникнуть — приватна власність, класовий поділ, соціяльні конфлікти, визиск, матеріяльна нерівність, окремі національні держави й війни. Наступить нова, щаслива ера суспільного життя, незнана ще в історії...
До критичного розгляду соціялістичної концепції в її суспільному та ідеологічному плані ми прийдемо нижче.
Тепер хочемо підчеркнути, що соціялізм, звертаючи своє вістря проти капіталізму, неминуче мусів стати на шлях заперечення ідеологічної й устроєвої бази, що на ній розвинувся самий капіталізм, себто — політичної демократії.
Конфлікт між демократією і соціялізмом позначився насамперед у сфері їх ідейних кличів. Видвигаючи принципи рівности й братерства, демократія сподівалася їх здійснення від самої "досконалої природи" людини, що, в процесах свого суспільного існування, сама, мовляв, своїм "розумом" збудує ідеальний устрій життя на основі миру, згоди й поступу. Ця фаталістична віра демократії у "безгрішність" людини (так суперечна зо скептичною, аналізуючою істотою самої демократії) в дійсності не виправдалася.
Інакше підійшов до цієї проблеми соціялізм. Згідно з його теоріями — сліпа віра в досконалість людини безпідставна. Життя — це не приємний "вишневий садок", де все мирно співжиє й благоденствує... Це арена безнастанних змагань і сплетений вузол антагоністичних відносин! Суспільне зрівняння й братерське співжиття прийдуть не "самі собою", лише, як наслідок довшої трансформації (перероблення) людської натури й її суспільних інстинктів через усунення капіталістичної системи. Цю ж капіталістичну систему можна буде знищити лише шляхом класової боротьби та її завершення — соціяльної революції.
Самий постулят рівности й братерства соціялізм звужує, приймаючи його, як умовний (коли буде здійснений бажаний для нього суспільний устрій) і застосовуючи його не до всіх людей "взагалі", лише до одної їх категорії — пролетаріяту. Також особисту й громадську свободу, що її демократія виводить із засадничого признання абсолютних цінностей і вроджених прав людини, соціялізм трактує, як умовні вартості, що вимірюються й залежності від класових ознак. Та частина суспільства, що не належить до пролетаріяту, виключається з приналежних пролетаріятові норм права і свободи; їй лишається або самій перетворитися в пролетаріят або згинути.
Ідейні розбіжності перейшли й у площину державно-устроєву. Уважаючи саму державну організацію народів лише за переходову фазу до здійснення уроєного ідеалу інтернаціонального, бездержавного суспільства — соціялізм, в протилежність до демократичного режиму, проголошує політичну диктатуру пролетаріяту, з одночасовим обезправненням усіх інших верств суспільства. І хоч цю — заперечуючу засади демократії — диктатуру соціялістичні теорії уважають лише за тимчасовий етап у творенні соціялістичного, безкласового суспільства, то все ж її принцип, що нищить свободу діяння, поглядів, почувань життя людини — є основним, краєкутним каменем цілої соціялістичної концепції.
Це підтверджує й сучасна політична практика далеко йдучого вияву соціялістичної доктрини — московського комунізму, що творить так зв. III Інтернаціонал. Але і II Інтернаціонал, що складається із соціялістично-демократичних, меньшовицьких партій різних народів, хоч і відрізняється у своїй тактиці від комуністів — також стоїть на засадничому признанню пролетарської диктатури. Той факт, що приналежні до II Інтернаціоналу соціялісти працюють у рамках демократичних устроїв, пояснюється з одного боку їх бажанням використувати для своїх інтересів свободу цих режимів, а з другого — угодовством декого з них супроти капіталістичної буржуазії.
Цікаво зазначити, що використовуючи обездуховлене; зматеріялізоване тло демократії, соціялізм все ж спромігся надати власним теоріям характеру абсолюту, як це в свій час робила станова монархія. Змінилася лише сама орієнтація ідей і надій у той "еквівалент", що чекає вірних. Давніше суспільний, культурний і моральний уклад базувався на вірі в Бога й обов'язку всіх служити Його ставленикам на землі: церкві та владі; за це вірні діставали нагороду на небі. Соціялізм свою систему опер на вірі в "богоносну" місію пролетаріяту й соціяльної революції. За це його прихильники можуть чекати винагороди "в соціялістичному раю на землі".
Людська природа в її відвічних шуканнях абсолюту лишилася незмінною...
Суспільно-реконструктивний план соціялізму є надбудовою його філософічної концепції, що має назву історичного чи економічного матеріялізму.
Економічний матеріялізм, — це філософічна доктрина, що в основу історичної еволюції суспільства кладе господарсько-виробничі відносини. Ці останні скеровують ціле людство лише в одному напрямі розвитку, що його вислідом є перманентна (безпереривна) класова боротьба. Згідно з цією доктриною, життям кермують не ідеї — створювані силою людського генія, духа й волі — лише обездуховлені, механічні господарські процеси, що мають характер якоїсь фатальної, незалежної від втручання людей, закономірности.
Щоправда, ідеї та воля людей грають певну ролю в житті, проте вони самі, після переконання соціялістів, є лише вислідом діяння цих механічних закономірностей і носять на собі їхнє тавро. Цю залежність людського творчого духа від мертвої матерії, основоположник наукового соціялізму, Маркс, окреслив у своїй класичній формулі: "Побут означує свідомість".
Як бачимо, філософія соціялізму є наскрізь матеріялістична й раціоналістична; вона відкидає ідеалізм, зневажливо уважаючи його за "неуцтво" (в сучасній практиці побратима "соціялізму, московського комунізму, ідеалізм — це вже просто "контрреволюція" зо всіма випливаючими з того наслідками...). Мимо цього, як вже згадували, марксівська соприхильників характеру догми-релігії.
Пояснювати це явище треба не лише прикметами самої незмінної людської натури (навіть і обтяженої надмірно всіма атрибутами самопевного марксівського "всезнайства"...), але й внутрішніми суперечностями філософії марксизму. Ці суперечності виявляються вже з побічного розгляду так зв. діялектичного матеріялізму (діялектики), на якому базується світогляд соціялізму й комунізму. З одного боку діялектика відкидає ідеалізм і засади абсолюту, претендуючи на ролю точної, раціоналістичної науки. Вона сприймає життя, як невпинний рух, основою якого є протиріччя, що опреділюють само буття. Розвиток усіх історичних явищ лежить на так зв. "законі трьох фаз", із яких остання незмінне приводить до вищого щабля поступу...
Встановлюючи ці "закономірні" протиріччя, що стають якимсь "началом усіх начал" — діялектика, сама того не помічаючи, повільно перетворювалася в містику, а спроби "наукового" обосновання згаданих "трьох фаз" суспільного розвитку завели її в глухий кут ортодоксальної схоластики. Визнавцям соціялізму нічого не лишалося, як прийняти її за містичну догму, "увірувати" в неї — отже допуститися того, що заперечує сама раціоналістична природа діялектики...
Штучні, нарочито ускладнені претензійною науковістю теорії марксизму створили секту фанатиків-інтелектуалів, що своїми коментарями остаточно перетворили їх у недоступний для пересічної людини праліс словесної еквілібристики. Маси, що йшли за соціялізмом, не вглиблялися в його світогляд й філософічну суть. Вони сліпо, з вірою, сприймали лише його вдаряючи, ефективні гасла класової боротьби, соціяльної революції та обіцянки чудасійного перерозподілу матеріяльних багатств після принципу: "хто був нічим, той стане всім". Так сама по собі спрощена, вульгарна концепція соціялізму при дотику з масами ще більш примітивізувалася, часто стаючи середником їх деморалізації.
Та швидко, побіч протиріч світоглядових, почала хитатися й сама — така струнка, та логічна на перший погляд — соціяльно-економічна програма марксизму. Нанесли їй перший удар самі ж таки соціялісти. Почався рух за перегляд марксівських теорій, знаний під назвою берштайнізму, що розколов єдиний раніше соціялістичний табор, на ревізіоністів (приклонників перегляду) і ортодоксів (що стояли на старих засадах марксизму).
Перші сумніви запали відносно "безгрішності" схеми Маркса про концентрацію капіталу та закономірну пролетаризацію суспільних мас. Обсервуючи початкові стадії творення капіталізму, коли він пробував у хоробливо-напруженому періоді змін старих продукційних відносин і промислових революцій — Маркс дійсно мав підстави ствердити процес гарячкового нагромадження капіталу й пролетаризацію мас. Він спромігся також прозорливо відгадати де в чому й перспективи розвитку капіталізму, даючи їм наукове обосновання. Але від правильно відчутих симптомів до "становлення непогрішимих закономірностей" була ще величезна дистанція!.. Цієї обставини не врахував Маркс, надаючи своїм спостереженням характеру фатального закону, що спирався на натягнену, мотивацію діялектики.
Між тим ревізіоністи запримітили, що хоч концентрація капіталу дійсно відбувається, проте далеко не тими темпами й шляхами, що їх заповідав Маркс. Незнані ще йому, нові форми капіталових інвестицій і виробничих процесів приводили до того, що концентруючись і консолідуючись у світовому масштабі, капітал водночас виказував тенденцію до диференціяції, себто розпорошення між все зростаючим числом власників. "Закон" про неминучу ізоляцію кількісно зникаючої класи капіталістів в обличчі безмежно зростаючих спролетаризованих мас — не виправдувався.
Те саме сталося й з "законом" пролетаризації суспільства. Маркс мав рацію, коли заповів урбанізацію суспільства, в значній своїй частині позбавленого власних середників господарської діяльності та існуючого лише з продажі своєї праці — фізичної чи розумової. Проте й ця еволюція не дала, в свому висліді заповідженого Марксом ефекту — матеріяльного зубожіння мас. Ми є свідками, що під впливом багатьох факторів (боротьба організованої робітничої класи з капіталістичним визиском, модерне соціяльне законодавство та забезпечення, державний контроль гос-подарського виробництва і т. д.) матеріяльний і культурний рівень життя робітничої класи зрос-тає, а умови праці поліпшуються.
Поруч із пролетаризованням певних прошарків середніх клас, відбувається також зворотний процес переводу пролетарів до середніх клас (дрібні власники, рантьє, тощо), при чому це явище найбільш виразно проявляється в індустріялізованих країнах, отже із нагромадженим капіталом, де, після Маркса, самі середні класи мали б підпасти неминучій пролетаризації.
З бігом часу виявилися й інші хиби теорії марксизму, над якими тут не спиняємося; вони цікаві лише для спеціялістів. Тут важно підкреслити, що ревізія основних положень наукового соціялізму вплинула й на практичну політику об'єднаних в II Інтернаціоналі соціал-демократичних і радикал-соціялістичних партій. Після ортодоксального марксизму якраз закономірна концентрація капіталу й пролетаризація мас мусіла витворити реальні передпосилки класової боротьби та соціяльної революції, що мала ґрунтовно змінити створений капіталістичною демократією суспільний і господарський лад. Коли ж ці засадничі "закономірности" виказалися проблематичними, то ще більш сумнівним ставав їх очікуваний фінал — соціяльна революція. Загнаний в сліпий кут суперечностей, соціялістичний табор почав міняти свою політичну тактику.
Ця зміна відбувалася важкою для нього ціною внутрішніх конфліктів, вагань і потрясень. Прийшов врешті час, коли революційність соціялізму, що поривала за собою маси, заступила тактика опортунізму; початкові непримиримі доґми станули об'єктом пристосовання до обставин... "стабілізації капіталізму". Шукати сьогодні однодумності та ясних відповідей у соціялістичних програмах — марна річ! Ідучи по лінії найслабшого спротиву, вони — устами таких своїх авторитетів, як Каутський — вже проголошують, що "успіхи соціялізму й капіталізму йдуть в однаковому напрямі(!). Соціялізм зацікавлений у розквіті капіталістичної системи(?). Чим успішніше розвивається капіталістичне виробництво, тим більше шансів на запровадження соціялістичного устрою... Якнайменше віри в об'єктивізм історичного розвитку!" і т. д.
Як бачимо, тут шкереберть вивертаються не лише програмові основи соціялізму, але й його історично-матеріялістична та діялектична суть. Важко вгадати, щоб сказав би Маркс, коли б міг пізнати ці несподівані, викликані вимушеною спекуляцією, теорії людей, що продовжують себе уважати його учнями та спадкоємцями!..
Подібно до політичної демократії, соціялізм уже втратив свій початковий боєвий патос, перетворившись в еволюційну та угодовську супроти капіталізму течію. Революційними в цім лишилися самі святочні фрази... Тут пімстилися на ньому не лише суперечності його доктрини, але й те, що обставинами свого політичного розвитку він засуджений був на положення не керуючого й будуючого конструктивні вартості, лише деструктивного та опозиційного супроти існуючого ладу чинника. Для конструктивної, провідної ролі соціялізм не був підготований ані програмово, ані психологічно. Мимо претензій на "універсальність", сама його програма, при глибшому її розгляді, виявляє свою однобічність і недовершеність; це насамперед концепція розподілу вже існуючих матеріяльних багатств, а не конкретний план їх творення.
Не дивно, що найбільшої поразки марксизм зазнав як раз тоді, коли після світової війни, в ряді головних країн Європи, обставини так легко передали йому до рук керму й владу. В цих нових для нього умовах, соціялізм не лише не спромігся здійснити свою соціяльну революцію; йому забракло сил, здібності та мужності навіть планово зрушити саму капіталістичну систему, що опинилася в його руках... Крім примітивної "експропріяції" й анархії справа не пішла! Заскочений несподіваними можливостями, не в міру галасливий, а водночас безчинний і розгублений — ІІ Інтернаціонал здавав позицію за позицією.
Розчаровані у своїй вірі та надіях маси відверталися від нього... Страшного удару завдав соціялізмові й його рідний брат — комунізм, що з'явився в той час на Сході. Між тим в Європі на кін життя приходили нові сили, нові реформаторські рухи, зроджені стихією націоналізму... І під їх наступом, соціялізм послідовно падає в Італії, на Балканах, в Мадярщині, Німеччині, Польщі, Австрії, Іспанії і т. д. Сьогодні, ще так недавно могучий і впливовий, ІІ Інтернаціонал являє з себе жалюгідне видовище руїни й катастрофи.
Оздоровлені свіжим ідеалістичним поривом і жагою творення нового життя, народи — виповіли війну марксизмові. Боротьба йде не так із цілою соціяльно-господарською концепцією соціялізму, як насамперед із його обездуховленим, механістичним і матеріялістичним світоглядом, з його — суперечною з законами життя — інтернаціоналістичною та космополітичною природою. Слід признати, що соціялізм, як політична течія, відограв у свій час і позитивну ролю в ділі боротьби робітництва з капіталістичним визиском, за здобуття своїх прав на культурний, правовий і матеріяльний розвиток. Певні корисні елементи соціялістичної концепції пристосовуються та пристосовуватимуться до життя й новими реформаторськими рухами. Натомість справжнім історичним злом марксизму є його світоглядові заложення. Війна з ними — це війна живих будуючих ідей із отруйною мертвеччиною діялектичної схоластики, що примітивізує й вульгаризує духове єство людини та суспільства.
Соціялізм в упадку! Самопевний у своїй "глобальній" місії, він щоправда спромігся зрушити й надщербити гнилі основи політичної демократії, але далі самий розгубив свої шляхи... Рештки, колись потужних, соціялістичних кадрів шукають рятунку. Частина їх знаходить його в ще більшому угодовському симбіозі з капіталістичною дійсністю, інші знова бачать вихід у поєднанні з комунізмом. Сучасні безвладні спроби II Інтернаціоналу творити "єдиний фронт" з III (московсько-комуністичним) Інтернаціоналом — це ніщо інше, як вияв розкладу соціялістичного табору. Очевидно, що як дальший опортуністичний симбіоз із капіталізмом, так і поєднання з комунізмом нічого доброго не віщують соціялістичному рухові.
Скинений із шахівниці перспектив, він послідовно котиться на похилій площині, щоб зазнати остаточного краху та втратити самостійну політичну ролю.


ІІІ. КОМУНІЗМ
В площині світоглядовій і теоретичній — комунізм і соціялізм між собою тотожні, їх обох зродила спільна доктрина марксизму, з її матеріялістичним розумінням історії, діялектикою, класовою боротьбою, соціяльною революцією та планом створення бездержавно-інтернаціонального соціялістичного суспільства. Хоч наразі комунізм і соціялізм перебувають у незгоді, то мимо цього вони нерозривні в самій своїй природі. Кажучи теоретично, комунізм не лише не є запереченням соціялізму, але його логічним продовженням і практичним завершенням. Таке власне розуміння комунізму виявив самий творець класичного соціялізму — Маркс, у свому знаному "Комуністичному Маніфесті".
А втім і організаційно комунізм виріс із соціялістичного руху, з рядів соціял-демократичної партії, що офіційно представляла марксизм. Розбиття раніше єдиного соціялістичного руху почалося перед кількома десятиліттями, і особливої гостроти набрало в кругах московської соціял-демократії. Але й після того комуністичні елементи довший час не поривали зв'язків із соціял-демократичною партією, творячи в ній скорше внутрішню опозицію та навіть маючи однакову партійну назву, лише з означенням своєї фракційності. Ця комуністична фракція дістала назву "соціял-демократів большевиків" (під проводом Леніна) у відмінність до решти соціял-демократичної партії, що її відтоді називано "меншовицькою".
Щойно після жовтневої революції 1917 року в Росії, комуністичний рух — вже оформлений у самостійну партію (ВКП-б) — остаточно пориває всі зв'язки з об'єднаною в II Інтернаціоналі соціял-демократією та іншими соціялістичними групами та створює III Інтернаціонал, або інакше кажучи — Комінтерн (Комуністичний Інтернаціонал). Під кермою Комінтерну, починає комуністичний рух ширитися й в інших країнах світу, оформлюючись в окремі, але підпорядковані йому, крайові компартії.
Початковою причиною розбиття соціял-демократії на "большевицьку" і "меншовицьку" були не так теоретично-світоглядові, як насамперед програмово-тактичні розходження. Соціялістичний рух набирав тоді вже значної світової ваги й зо стадії абстрактного теоретизування перетворювався в чинник практичної політичної дії. Та якраз ця — ніби сприятлива для нього обставина — викликала найбільші ускладнення.
Ревізіоністичний перегляд "законів" Маркса привів до того, що його — хай безпідставна в претенсіях на "безгрішність", а проте пориваюча своєю суворою суцільністю й імперативністю — доктрина розгубилася в лабіринті нових, часто угодовсько-спекулятивних, теорій і теорійок... Розслаблена цими внутрішніми суперечностями, соціял-демократія не могла оформити й свого чину на якомусь конкретному плані. Її максимальна програма ставала порожньою фразою без змісту, ба навіть без віри в її реальність, а мінімальна — оберталася в середник замаскованого вростання соціялістичного руху в умовини, творені його ворогом: капіталізмом. Соціял-демократія все більш опортунізувалася, втрачаючи попередню революційність; її тактика вела самий соціялізм до капітуляції.
Це викликало реакцію в колах тих фанатиків марксизму, що не схильні були навіть під впливом "реальних обставин" розмінювати його бойові постулати. Серед тих непримиримих був Ленін... Добачуючи можливість створення соціялістичного ладу не в самих "об'єктивних" закономірностях соціяльно-економічного розвитку, лише насамперед у соціяльній революції, Ленін викинув, призабуте вже соціял-демократієію, гасло прямої революційної дії. Отже коли репрезентований ІІ Інтернаціоналом офіційний соціялізм фактично вростав у капіталізм і в своїй політичній тактиці послуговувався угодовською мінімальною програмою еволюції, то Ленін проголошував капіталізмові негайну війну, ведену на основі непримиримої максимальної програми революції. Ця революція мала здобути соціялізмові перемогу та привести його до логічного завершення — комуністичного устрою світового суспільства.
Як бачимо, в єдиному таборі соціял-демократії станули проти себе дві опозиційні, а згодом і ворожі групи: революційні максималісти та еволюційні мінімалісти. Звідціля вийшли й назви: "большевиків", себто тих, то заступали непримириму максимальну програму марксизму, і "меншовиків", що схилялися до угодовської мінімальної програми.
Ленінові годі було відмовити в прозорливості й у правильному відчутті моторичннх двигунів життя... Коли західноєвропейські, а під їх впливом і московсько-меншовицькі провідники соціялізму потопали в хаосі мертвої, безчинної й бездушної матеріялістичної схоластики, він відчував, що перемога комуно-соціялізму залежить і від духо-волевого напруження його акції. Фанатик марксизму, Ленін водночас у самій своїй істоті парадоксально сполучав історичний матеріалізм із... волюнтаризмом, діялектику — з певними психологічними проявами... ідеалізму.
Такими внутрішніми прикметами визначалася зрештою більшість московських соціялістів, відрізняючись цим від західноєвропейських, хоч і виходила з однакової з ними доктрини. На це склалися особливі причини. В Європі соціялістичний рух викликався реальними соціяльно-економічними умовами, що їх ТУТ створював уже розвинений промисловий і фінансовий капітал. Це надавало європейському соціялістичному рухові не чуттєвих, але цілком практичних, матеріялістичних познак. Тут боротьба відбувалася на базі конкретно існуючих соціяльно-економічних відносин, втягаючи в рух, крім робітничих мас, подвійну категорію лідерів: відірваних від життя кабінетних теоретиків марксизму та різних партійних практиків. Серед останніх було чимало "дєльцов" (по нашому, "реальних політиків"...), що в лідерстві соціялізму бачили певні, часом дуже далекі від яких-будь "ідеалів", користі. Цим пояснюється й тепер існуючий в Європі парадокс, що на чолі соціялістичних партій перебувають "пролетарі", маючи в банках... мільйонові власні конта!
Інші обставини були в Росії. Її примітивна соціяльно-економічна система та режим абсолютистичної монархії не творили органічної бази для розвитку соціялізму. Робітничі маси не були дозрілими до приняття його кличів. Натомість його ідеї полонили ту частину московського суспільства, що властиво до соціялізму й пролетарської революції не мала ніякого реального відношення, це інтелектуальну еліту — інтелігенцію, ба навіть буржуазію (цей факт доволі дивно виглядає на тлі безапеляційного твердження Маркса про те, що "побут означує свідомість" !..). Не маючи ніякої змоги застосувати соціялістичні теорії до практичного життя, ця інтелігенція перетворила їх у романтику, де реалізм заступлено чуттям, мріями, серцем і ідеалістичними емоціями, отже виявами, доволі далекими від марксівського матеріялізму...
У витворенню цих прикмет московського соціялізму певну ролю відограли й особливості московського духа й психології. В них глибоко закорінені первні містики, що надають їм то характеру пасивної "стоячої води", то знов раптового стихійного шалу... Ціла культурна і політична історія Московії визначається цими вибуховими шуканнями якоїсь абсолютної "правди всіх правд", що лежить десь поза межами реального існування. При всій своїй глибині, ці містичні шукання мають незмінні в часі риси якоїсь духової патології, що вульгарно спрощує різноманітний світ ідей і явищ, заступаючи їх внутрішній зміст і якість зовнішніми формами божеського фетишу.
Так було раніше, коли московські маси добровільно йшли на кострища в спорі між собою — трьома чи двома "перстами" хреститися; має чи не має бути якась літера в церковних книгах? Пізніше ці характерні "психологічні риси виявилися в примітивному "народолюбстві" московської інтелігенції, в хоробливому душевному "самоковирянію" достоєвщини, в цареславному ідолопоклонстві, а, нарешті, в московському комунізмі. Духове напруження москаля ніколи не буває радісне й творче; його незмінно супроводить аскетизм, якась азійська фатальність, пов'язані з нездоровою екзальтацією (в тому, що большевизм послуговується в своїй сучасній практиці методою так зв. "ентузіазму", не має нічого випадкового...).
Будучи продуктом московського духа й культури, Ленін ці прикмети переніс на свій комунізм. Останній уявляв із себе непримириму секту фанатиків, що жили й ділали силами свого духоволевого напруження. Ленінську "стару ґвардію" визначав гарячковий ідейний порив, скерований до здобуття поставлених цілей; це були аскети-містики, що ціль свого існування бачили в боротьбі за свої теорії. Як бачимо, комуністичний рух, змагаючись за панування матеріялістично-марксівської концепції у світі, водночас самий живився й міцнішав у боротьбі силами волюнтаризму і своєманітного ідеалізму.
Це означило його перспективи! Бо коли прийшла рішаюча година, він — нівелюючий усі якості, усуваючий усі сумніви, вульгарно-примітивний у своїй суспільно-ідейній концепції, але водночас непримиримий, волевий і рушійний- лише він міг опанувати московські й духово-змосковлені маси Росії. Що могла розгублена, канцелярійно-академічна, засохла в свому бездушному доктринерстві (з яким щасливо йшла в парі угодовська капітуляція в практиці...) світова соціял-демократія протиставити свому "побратимові" — комунізмові в боротьбі за маси? Його прямолінійним і вражаючим свідомість гаслам: "Грабуй награблене!..", "Війна палацам, мир хатам"?! Не диво, що комунізм опанував маси.
Вожді комунізму люблять багато писати й говорити про перемога марксизму, в СССР. Між тим ніщо інше, як власне жовтнева революція та всі її сучасні наслідки заперечують теорії Маркса про механічну "об'єктивність" історичного розвитку, та його закони соціяльної революції. Ніде правди діти... Коли б Ленін (подібно до деяких соціял-демократичних теоретиків) покладався на самі "закони" марксизму, то певно не довелося б йому дочекатися перемоги компартії! Історія ніби для глузування над Марксом створила парадокс російської революції, з її жовтнем 1917 року...
Згідно з Марксом, соціяльна революція мала насамперед наспівати в країнах посиленої концентрації капіталу й пролетаризації мас. Отже економічний, головно промисловий, розвиток даної країни обумовляв її "зрілість" для революції В періоді 1917 року Росія з її малорозвиненою соціяльно-економічною системою, що в ній слідна була ще спадщина недавнього кріпацько-февдального устрою, ніяк не могла творити органічного, підпорядкованого марксівським об'єктивним "закономірностям", підложжя для соціялізму й комунізму. Після логіки соціялістичної доктрини, революційні зриви стояли на порядку дня в західних індустріялізованих державах... Сталося навпаки! В розвинених економічно країнах соціялізм не втримує своїх позицій; натомість відстала від них на кілька десятиліть Росія, зовсім неочікувано, перша станула тереном комуністичного експерименту.
До питання, які не створило наслідки для самого комунізму, ми ще повернемо. Тут важно ствердити, що самий цей експеримент проречисто заперечує твердження марксизму про рішаюче значіння механістично-матеріялістичних факторів у подіях історії. Він доказує, що її процесами кермує людський дух і рушійна воля, виявлювані в активному чині. Цю "контрреволюційну метафізику" сучасні володарі Кремля висміюють і переслідують терором... Між тим під її фактичним впливом переходила й їх діяльність у періоді підготовки та переведення жовтневої революції. Коли б не це — не існував би сьогодні Совєцький Союз!
Захопивши владу й Росії, комунізм (большевизм) одразу перечеркнув існуючий політичний і господарський устрій та його правні норми. Мало того — у свому гарячковому революційному пориві він одним махом, хотів знищити старі форми суспільного існування, і ввесь духовно-психологічний уклад життя та зломати дотеперішню уяву про людину, мораль, дійсність і будучність... Він змагав не лише до усуспільнення всіх продукційних засобів і знищення приватної власності й визиску людини людиною, але й до цілковитого зрівняння всіх людей у життєвому побуті й потребах.
Як бачимо, комунізм ставив перед собою величезні завдання! Зо становища послідовної логіки самої соціялістичної доктрини — він, безперечно, мав рацію. Проте в практиці такий ідеальний суспільний устрій міг бути здійснений не лише через встановлення відповідної устроєвої системи, але й при умові цілковитого переродження душі та психології людей, при умові повного занику в них почувань еґоїзму, злих інстинктів і перетворення їх в якихось над-людей, що складалися б із самих елементів добра, високої етичности та альтруїстичної здібности поступатися кожночасно власним інтересом для других.
Просякнений містичною вірою в свою місію, оп'янілий успіхами перших перемог — московський комунізм не розважав над труднощами. Він цілий творив тоді з себе волевий, фанатичний порив у будучність... З таким наставленням довелося йому вперше криваво зударитися з реалізмом життя.
Виходячи з засад марксівського соціялізму, комунізм поставив собі завданням створення інтернаціонально-бездержавного й безкласового (пролетарського) суспільства з соціялізованими засобами господарського виробництва та комуністичним розподілом матеріяльних дібр. В протилежність соціял-демократії, що визнаючи ті самі засади в "далекій" теорії, — зрезиґнувала з них у практиці й послуговувалася супроти капіталізму опортуністичною еволюційною тактикою — комунізм постановив здійснювати їх негайно, терористичними методами соціяльної революції. Терен Росії, де опанував він владу, являвся для нього спочатку лише вихідною базою дальшого розгортання класової боротьби пролетаріяту, що мала знищити капіталізм і в інших державах та запровадити комуністичний устрій у цілому світі.
Та поки мова про світову революцію — комунізм (большевизм) одразу був поставлений перед невідкличним наказом ліквідувати в самій Росії всі ті ворожі сили, що загрожували вже після першого дня перемоги розсадити його з середини. Для цього створив він відповідну форму державного устрою, що з одного боку покривалася з соціялістичною теорією, а з другого — відповідала його власним інтересам. Так зродилася система рад (совєтів) у межах "Союзу Совєцьких Соціялістичних Республік", оперта на режимі так зв. пролетарської диктатури. В плані економічному запроваджено було систему так зв. воєнного комунізму, що характеризувалася не лише соціялізацією всіх засобів продукції, але й комуністичним, плановим розподілом господарських продуктів у суспільстві.
На базі цих трьох засад — соціяльно-політичної диктатури, соціялізації продукційних середників і господарського виробництва та комуністичного споживання матеріяльних багатств — почав московський комунізм після жовтневої революції здійснювати свої реформаторські суспільні завдання.
Часи, що про них тут згадуємо, стали для сучасного комунізму вже далекою історією !.. Об'єктивний розгляд його шістнадцятилітньої практики вказує, що він уже основно змінив свою внутрішню суть і назверхні форми. Комунізм виявляє всі ознаки власної самодегенерації, фатально — хоч і у відмінних формах та під впливом інших обставин — наслідуючи вже знані нам приклади саморозкладу демократії та довоєнного соціялізму. Формально ісповідуючи старі доґмати, він властиво вже відмовився від теорій, що стимулювали його розгонову силу в часи революційної "весни". Сьогоднішня комуністична доктрина (коли цим почесним терміном взагалі можна назвати хаотично нагромаджене словоблудіє "комнауки"...) — це вже не марксівський соціялізм, навіть не, ленінський комунізм, це "сталінізм", в якому схоластика спримітизованої первісної доґми змішана з диктованими життям і виродженням самого комунізму спекулятивними компромісами. Те саме бачимо й у практичній політиці компартії; її "генеральна лінія", що заступила попередню пряму революційну дію, представляє з себе комплекс непримиримих внутрішніх і тактичних протиріч.
Які причини самодеґенерації сучасного комунізму? Шукати їх треба насамперед у самій його концепції. Основою її є, як знаємо, суспільний безкласовий колектив, зрівняний в умовах його матеріяльного існування. Хоч проблема комунізму виходить із чисто матеріялістичних заложень, проте вона є насамперед психологічна проблема. Як вже зазначалося вище, здійснення ленінського комунізму залежало не так від механічного запровадження його соціально-економічних форм, як від глибоких змін духового змісту та психології індивідуальності й цілого суспільства. Вагу цього психологічного моменту розумів і Маркс, але просякнений історично-матеріялістичним і діялектичним світоглядом, він не міг інакше його оцінити, як у своїй, чисто механістичній формулі: "побут означує свідомість".
Недооцінення психологічних факторів катастрофально відбилося на московському комунізмі. То маючи в своїх руках владу й зв'язані з нею необмежені можливості для свого доктринерського експериментаторства, він після довшої боротьби сам опинився в полоні ворожої йому ідеологічної стихії. Покликаний її асимілювати він самий підпав її асиміляції. Закони життя та випливаючі з них органічні стремління людської індивідуальності сказалися сильнішими від жаху червоного терору та його уроєних цілей!.. Причини цього, явища полягають не лише в консерватизмі ідеологічного та духового укладу суспільства, але й у його само-охоронному інстинкті, що протиставиться антисуспільному значінню комунізму. Це твердження для декого може здаватися несправедливим; мовляв — чи ж можна рух, що змагає до усунення соціяльної несправедливости й запровадження рівности людей, уважати антисуспільним, руїнницьким?!.
Проблеми рівности й нерівности є надто складні, щоб їх розглядати на цьому місці засадничо. Вкажемо лише, що начало рівности взагалі видається нам безпідставним у самих процесах світобудови. В обмеженому ж соціяльному плані абсолютна рівність, після нашого переконання, є абсолютним злом. В соціяльному житті ділають принципи кількості і якості; власне ці останні творять багатство явищ, зводячи різноманітність творчого світу до гармонії, що визначає корисний для цілого, суспільства поступ. На самій матеріяльній базі нівелююча рівність ніколи не обмежується; вона закономірно тягне, за собою нищення тих суспільних і духових первнів, що стимулюють якісний розвиток і зводить життя до панування кількісного, не продукуючого, лише споживаючого, примітиву.
Деформуючи творче існування, пропагована комунізмом матеріяльна рівність, сама по собі, є цілковитою утопією. Що це так, може краще за нас ствердити сталінський комунізм, що сам подає тепер застрашаючі зразки варварської нерівности. В своїх постулятах колективної рівности, комунізм не є навіть оригінальний. Історія суспільних ідей, устроїв, реформаторських та релігійних рухів знає чимало спроб творення такого "раю", побудованого на рівності й альтруїзмі Моральною синтезою цих стремлінь являлося християнство. І коли високу ціль зродження над-людини — своїм змістом рівнозначну божеській непогрішимості — не довелося здійснити Могучому Велетневі Духа — Христові, з Його справді божеською екстазою ідеалістичної любови, то тим менш було підстав сподіватися, що цю місію довершить обездуховлений матеріялістичний комунізм.
Так і сталося! Заповідженого "раю", з його абсолютною й матеріяльною рівністю, комунізм не створив, ба навіть фактично вже відмовився від цього; натомість ставрував сучасність всіма неґаціями свого внутрішнього змісту. Антисуспільне значіння комунізму ховається не в його економіці і заповіджених світових революціях. Як будемо далі бачити, в цій практичній частині своєї програми він сам уже збанкротував. Безпосередньої небезпеки цих його "реформ" не існує для світу. Тим більше, що на порядок дня прийшли в світі вже інші концепції, що відкидаючи демагогію комуністичної устроєвої нівеляції, перебудовують суспільства на принципах творчої етики, громадського обов'язку й соціяльної справедливости. Тим ідеям належить будучність!
Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи всі вияви життя самим діянням матеріялістичних факторів, здвигаючи на п'єдестал дикунського обожування матерію, брутально попираючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважніших проблем і вимог людського духа до рівня "контрреволюції" — комунізм обездуховлює, каструє й обмежує в творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину.
Помиляється той, хто гадає, що ці риси комунізму проявляються лише тимчасово, поки він остаточно не переміг, що пізніше він створить свою власну еру культури, свободи й поступу. Бо його спрощуюча, нівелююча всі внутрішні цінності, природа (таким є зрештою цілий марксизм!) є незмінною. Трактуючи людину за препарат для ножа своєї діялектики, вихолощуючи в ній усі духові первні, він неминуче мусить випускати її зо свого "операційного столу" У світ... однобоким примітивом, варваром. А примітив ніколи не здібний творити будуючі вартості. В кра-щому випадку, він їх споживає; в гіршому — руйнує створене іншими. Сучасна практика москов-ського комунізму дає багато цьому прикладів.
Комунізм — це не середник розвитку й удосконалення життя; це уроєна самоціль, що їй життя має підпорядкуватися без решти. І горе тому, хто зважиться думати, відчувати, бажати, а тим більше ділати вступереч тій самоцілі! Той у пазурах комуністичної диктатури буде знищений фізично. Коли ж і врятує себе, то лише за ціну відречення себе, перетворення в механізованого "робота" комуністичної системи, без власної душі, волі, розуму та прагнень. Всіма двигунами його внутрішнього "я" буде керувати відповідний параграф комуністичної "політграмоти"...
Якщо б комунізм закріпився в світі, то суспільство закономірно й все глибше впадало б у прірву духового примітивізувания та культурного здичавіння. Складну й величаву лабораторію життя, з грою його розгонових сил, ідей і волевих пристрастей, змінила б сіра кузня комунізму, де штамповано б "стандартну" людину-робота.
Спровоковане в перших часах жовтневої революції й опановане большевизмом суспільство, скоро відчуло ці деформуючі його прикмети. Не лише національно-поневолені, але й московські народні маси — а їх напочатку так приваблювала примітивність комунізму — зрозуміли, що йти за ним, це значить стрімголов летіти в прямовісну безодню. І слідуючи голосові самоохоронного інстинкту, вони протиставили йому свою психологічну стихію. Зачалися епохальні в своїй ґрандіозності змагання. Приховані від зовнішнього СВІТУ, роками точилися вони — конвульсивні, жорстокі, з гекатомбами людських жертв.
З одного боку барикади була — матерія, озброєна в потужні середники кривішого терору; з другого — безборонний, але сильний хотінням жити, дух. Боротьба йшла за перемогу духовости, за ідеали, за вірування, за мораль, за етику, за любов, за родину, за побут, за право індивідуальної ініціятиви й творчости, за саму можливість існування, вдушеного кривавим чоботом комуністичного доктринерства.
Сьогодні дух вже перемагає. Назверх ця перемога ще не проявляється у виразних формах. Тим не менше вона є фактом. Надломлений нею в самій своїй основі — комунізм у відвороті. Претендуючи колись на ролю фактора, що покликаний безкомпромісово ламати та пристосовувати до себе життя, він тепер самий змушений пристосовуватися до накидуваних йому реальною дійсністю обставин. Урядовому комунізмові наразі пощастило ще схоронити своє зовнішнє "лице", але зміст його цілком вже не той, що в часи жовтневого буревію.
Повторюємо: сталінізм — це рештки неактуальної вже комуністичної доґми, що в цілості підпорядкована тактиці вимушених компромісів.
Психологічна поразка комунізму відбилася й на його політико-економічній системі. Державна організація теоретично являлася для комунізму переходовим етапом до часу дефінітивного розвитку світової революції, що мала знищити капіталістичний устрій і збудовані на ньому держави. Таким чином, створення совєцької держави було напочатку для компартії лише "прикрою необхідністю", що забезпечувала їй опорну базу для дальшої боротьби за перебудову світу на бездержавно-соціялістичних засадах.
В ідеї державний устрій СССР мав створити особливу систему демократії продуцентів (пролетаріату). Все населення країни поділено було на дві основні категорії: "працюючих" і "непрацюючих". Перша категорія набувала всі формальні громадсько-політичні права; друга не лише позбавлялася тих прав, але й можливості одержувати продукти усуспільненого господарства. КОНСТИТУЦІЯ признала за органи державного керування так зв. ради (совєти) з виборних представників працюючих, що формально, були організованим виявом народного суверенітету.
В дійсності ж вже напочатку всю повноту влади в державі вихопила комуністична партія, цей "провідний авангард пролетаріату й світової революції". Зосереджуючи в своїх руках усі ділянки державного, господарського та суспільного кермування, тримаючи під червоним терором всі вияви життя, діяльності, ба навіть почувань народів СССР — компартія запровадила режим своєї диктатури, що офіційно ототожнювалася з волею пролетаріату. Так компартія фактично перетворилася в чинник, що на його услугах стала сама держава й ціле її населення. При такому стані конституція СССР обернулася в фікцію.
Цей процес панування компартії все заглиблювався та дійшов тепер свого завершення в формах сталінського правління. Режим Сталіна це вже навіть не диктатура компартії, як певного колективу; це нічим необмежувана деспотія однієї людини, що спираючись на підібрану кліку, підпорядкувала собі й компартію і державу. Інспіровані Сталіним ухвали цьогорічного XVII партійного з'їзду цілком звели нанівець основні закони СССР і скасували елементарні засади контролі державного управління. Так диктатура з початкового засобу досягнення поставлених цілей перетворилася у самоціль.
Сталінський режим є логічним наслідком примітивної програми комунізму, що свою ціль добачувала в механічному спрощуванню всіх різноманітних елементів життя й здійснювала це завдання брутальними методами терору. Хвора концепція не могла створити здорових форм суспільного існування! Всяка диктатура, обперта на перманентному політичному терорі і здушенні самодіяльності народу, стає ціллю в собі; вона водночас закономірно, звужує й ту нечисленну суспільну, базу що на ній сама тримається. Так сталося й з диктатурою компартії. Опанувавши владу й зв'язані з нею соціяльні та матеріяльні корнети, комуністична кліка все більш замикалася в собі. Вслід за упослідженими "нетрудовими" елементами, від неї відривалися й ті класи, що її саму привели до влади: селянство та робітництво. В останніх часах глибока прірва вже лягає між масами компартії та її проводом, що тримається лише на інерції тимчасової пореволюційної рівноваги. Періодичні "чистки" кадрів компартії стверджуть це явище.
Стремління комунізму до ліквідації нетрудових, паразитарних верcтв, не могло само по собі викликати заперечень. Дійсно, в кого можуть збуджувати симпатії непродукуючі, експлуатаційні елементи, що ними просякнений соціяльний устрій сучасної капіталістичної демократії? Однак у цій соціяльній реконструкції, практичні методи комунізму цілком розійшлися з його теоретичними цілями. Самий розділ на "трудові" і "нетрудові" верстви давно вже перестав бути актуальним у змінених суспільних і продукційних умовах Совєцького Союзу. Поглиблюючи його й тепер, сталінська диктатура кермується навіть вже не соціяльними міркуваннями, лише штучними, зовнішніми ознаками: "певна" чи "непевна" дана людина або колектив для пануючої кліки?.. Сучасність Совєцького Союзу визначається вражаючою нерівністю. Право на існування мають лише вибранці комуністичного режиму. Цих — зникаюча меншість. Всі інші засуджені на животіння, на сліпий послух і ролю безвладного знаряддя в руках комуністичної деспотії. Цих — багатомільонова більшість.
Переродження компартії в замкнену касту пануючих бюрократів змінило її дух і психологію. Її революційна енергія вгасла. Сучасне її наставлення — це бажання-миру й безжурного уживання поглядів перемоги... для самої себе. Відповідно до цього змінилися й погляди комунізму на істоту держави. Ця остання перестала бути для нього лише "прикрою необхідністю"... Автоматично ще й тепер виголошуючи святочні інтернаціональні формули, совєцька влада на ділі "деґрадувалася" до культу власної великодержавности. Це й не дивно! Поставивши своєю ціллю вдержання влади для самої влади, сталінська правляча кліка неминучо мусила опертися на базу, що найкраще її забезпечує: на державу. Вона теоретично не від того, щоб посісти й цілий світ! Але де є певність, що так буде? Хто може ручити, що в наслідку нових світових збройних заворушень, вона не втратить й те, що має тепер?! Такі сумнівні "авантюри" вже не в стані приваблювати сучасний комунізм, з його консервативним "реалізмом". Забувши про свої колишні максимальні постуляти, він задовольняється мінімум: тими можливостями панування, що їх дає йому СССР. "Краще ворона в руках, ніж орел у небі" — такою є філософія сталінізму. З цього психологічного моменту самозбереження випливає, як будемо бачити, і сталінська концепція "соціялізму в одній країні".
При всьому своєму теоретичному інтернаціоналізмі, компартія була та є еманацією московського духа та московської психологічної стихії, зо всіма прикметами їх неґативности, хаотичности, примітивности та самозаперечливости. Ці прикмети позначили і створену нею державу. В СССР — гасла інтернаціоналізму парадоксально сполучаються з московським імперіалістичним месіянством; ідеї найбільших утопій співжиють із реальним режимом терору та нищенням індивідуальності; матеріялізм — з містикою; соціялістичні поступові теорії — годяться з вражаючою соціяльною нерівністю, що заіснувала на тлі комуністичного устрою, а гасла нової людини — з огидним у своїй заскорузлості міщанством. Але насамперед, СССР — це вияв обновленої московської великодержавности, що їй комунізм (большевизм) намагається привернути зломану потенцію. Власне цією тенденцією слід пояснювати імперіялістичну політику комунізму у відношенні до поневолених народів СССР, що її він приховує брехливо-спекулятивними формулами ленінської "національної" теорії.
Як бачимо, до існуючої державно-устроєвої концепції комунізму неможливо підходити з якими-будь теоретичними критеріями. Практика московського большевизму переліцитувала навіть (самі по собі деструктивні) комуністичні теорії...
Але й у плані економічному, що був його головною основою, комунізм не справився з поставленими теоретичними завданнями. Його найбільш класичною та додержаною в дусі суворої доктрини епохою — був, згаданий вже, воєнний комунізм. Знищено тоді було приватну власність, особисту ініціятиву, товаровий обмін на засаді усталеної грошової одиниці та всі, дотепер знані, закони господарської продукції. Замість цього, економіку опанувала однобока концепція планового розподілу вже нагромаджених до революції багатств, без спроможності їх нового творення. Воєнний комунізм був поверненням до часів так зв. натурального господарства, з його примітивним обміном; він означав деґрадацію економічної системи на століття взад. Це швидко зрозумів і Ленін, скасувавши воєнний комунізм і запровадивши "Нову Економічну Політику" (НЕП), що тимчасово привернула обмежену власність і приватну ініціятиву в господарському виробництві. НЕП був першою поразкою комунізму з його теоріями загальної "уравніловкі". Зійшовши на манівці власної доктрини — він до неї вже не вернув! Логіка економічного розвитку та психологічна стихія мас невмолимо штовхала його до так легко знищених і так важко відновлюваних засад сучасної господарської системи, з її комерційним розрахунком, законами собівартости, оплати праці згідно з ознаками кваліфікації та грошевим риночним товарооборотом.
На невдачах комунізму відбилася й та обставина, що самий марксизм, теоретично зорієнтований на саму деструктивну фазу соціяльної революції, не давав конкретного пляну організації соціялістичного виробництва, а тим більше комуністичного розподілу його кадрів. Фатальний вплив мало й те, що комунізм — всупереч марксівській теорії про закономірність економічного назрівання соціяльної революції — опанував владу якраз у Росії, де цих "закономірних" передпосилок не було. Цей парадокс змусив Леніна виробити... нову "теорію", що вже унезалежнювала процеси революції від її економічної дозрілості... В умовах диктатури компартії її вождеві вільно було голосити які завгодно спекулятивні теорії. Та це справі не помогло! Як із дерева й глини немислимо збудувати модерну машину, так і нерозвинена економічна система Росії не могла стати базою для соціялістичної реконструкції.
Ціла історія господарських п'ятирічних планів СССР — це історія компромісів фантастичної доктрини комунізму з непереможними законами економіки. Економічний сталінізм — це не комунізм і не соціялізм; це особлива форма державного капіталізму, де основні принципи приватновласницької капіталістичної системи нещасливо сполучені з урядовим плановим бюрократизмом. Цей останній, відкинувши якраз найбільш життєві елементи капіталістичного устрою, заабсорбував у собі його неґативні прикмети: монополізм, матеріяльну експлуатацію, соціяльну нерівність. У висліді, на тлі матеріально ожебраченої країни, заіснував економічний режим "доганяння Америки", кермований не господарською доцільністю, лише інтересами політики панування. Будучність закономірно штовхатиме совєцьку економіку на шлях ще більших суперечностей, все далі від первісної її доктрини.
Економічна еволюція комунізму переходила в умовах опозиційних потрясінь внутрі компартії. Сучасна "генеральна лінія" Сталіна, з її індустріялізацією, й колективізацією — це властиво програма лівої опозиції компартії: троцькізму. Знищивши троцькізм у боротьбі за владу, Сталін позичив певні елементи його економічної програми. Але для троцькізму його економічна програма була лише частиною загального завдання; центр завдання лежав у приспішенні світової революції. Сталінізм відмовився революційної концепції троцькізму та заступив її формулою "соціялізму в одній країні", що означала злє замаскований відворот від початкових революційних теорій. На цю нову тактику вплинули: національно-консервативне й програмове переродження московського комунізму, його внутрішня слабість і крах міжнародного комуністичного руху.
Сучасна тенденція сталінізму до спільного фронту з міжнародною соціял-демократією є під оглядом деґенерації комунізму вельми характерна! Комунізм закінчує цикль свого розвитку; відорвавшись колись від поміркованого офіційного соціялізму в якості непримиримого революційного фактора, він — вичерпаний у своїй потенції — вертає на рейки спекулятивного угодовства. Теоретичні ідеали, змагання, нове життя, нова людина — де всі ті кличі, що колись захоплювали "стару гвардію" Леніна?!. Сьогодні для червоних можновладців це вже не більше, як "лєвацкая балтавня"... Для цього вони стали надто "реалістичними". Вже нема містики первісних поривів, коли не рахувати містичного самозакохання й себе та свою азійську володарність. Їх ціль єдина: самозбереження, рятунок від наступу ворожих стихій.
Ось реальні підсумки "найбільшого в історії" комуно-соціялістичного експерименту. З великих мрій зродилась похмура, мерзотна дійсність. Комунізм вже на останньому етапі. Здержує його лише інерція колишньої енерґії. Але не надовго. Бо історія не помиляється...

ІV. ФАШИЗМ
Фашизм — це насамперед ідейна, й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціялізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріялістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.
Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціялізм — матерію (історичний і діялектичний матеріялізм), то фашизм свою філософію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку.
Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) всіх зв'язків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціяльних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, — ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б'ють комуно-соціялізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв'язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціялізму. Вростаючи своїми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого — фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.
Так демократія скристалізувала сучасне поняття національности, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення еґоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи її його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріяльного прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціяльний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скореґувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинилася в хаосі соціяльно-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціяльного погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму.
Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього — це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількости індивідів, зв'язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духову, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчости цілих поколінь — вмерлих, живих, ненароджених, — що зв'язані між собою нерозривно. На розвиток нації впливають не так матеріяльні умови, як насамперед прояви її збірної волі, її духовна активність. Відношення громадянина до нації повинно обумовляться його ідеалістичним стремлінням віддати їй максимум праці, сил і жертв, аж до самовідречення включно.
Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм ототожнює її з державою, як тою формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Відношення державних націй між собою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, лише улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього — признання імперіалізму, як вирішального середника існування й розросту власної, держави-нації, що її фашизм хоче бачити могучою та величньою. Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об'єднує навколо спільного національного ідеалу всі соціяльні прошарки нації, викидаючи гасло; нація й держава понад класи й партії. Цей його всенаціональний і надкласовий принцип в основі заперечує режим політичної демократії, з пріоритетом її часткових партійних інтересів, як також апольогетику внутрішньої соціяльної боротьби та інтернаціоналізму комуно-соціялістичної доктрини.
Однак, фашизм здає собі справу з того, що мету сконсолідування цілої нації навколо спільного ідеалу та усунення міжкласових противенств можна досягнути лише при умові тих антисуспільних факторів, що заложені в капіталістичному устрою. Тому кермуючись системою капіталістичного виробництва й обміну, він водночас прямує до нівеляції її шкідливих проявів через погодження інтересів праці і капіталу. Цю реформу фашизм перевів шляхом організації соціяль-них верств держави в спеціяльні синдикати, що об'єднують відповідні категорії громадян — виробників матеріяльних і інтелектуальних вартостей. Синдикати, відповідно до роду своєї про-фесії (селяни, промислові робітники, торгівці, підприємці, інтелектуали і т.д.). об'єднуються в корпорації; від них бере свою назву корпоративний устрій фашизму. Що нового дає для сучасности цей устрій?
Як вже знаємо, оперта на принципах економічного лібералізму, демократія полишила розвиток господарських процесів без організованої контролі. Господарська діяльність у цілості базувалася на приватній власності, ініціативі та грі особистих інтересів. Сповідна конкуренція витворювала, після загального переконання, якусь "рівноділаючу", що "сама по собі" узгіднювала розбіжності в інтересах загалу й в ім'я поступу. Так створилося класичне "стихійне капіталістичне господарство". Коли ця система могла навіть із користю існувати в початках капіталістичного розвитку, то з бігом часу привела вона до класових антагонізмів і революційних потрясень. Опанована партійництвом політична демократія не могла усунути загрозливих соціяльних явищ. Її заходи у вигляді різних законів і норм, що реґулювали питання продукції, обміну, інтересів праці і т. д., були лише фраґментами, що виходили не з суцільного, до кінця передуманого плану, лише з випадкових умов і компромісів тої чи іншої парламентарної кон'юнктури. Як це відбилося на демократії — ми вже знаємо, її устроєву систему скомпромітовано; демократичні держави станули тереном зажерливої внутрішньої боротьби, коли то загальнонаціональні інтере-си втрачають майже всяке значення.
Корпоративний устрій фашизму, організуючи населення в продукційні синдикати, бере під державну контролю соціяльну й господарську політику країни. Залишаючи основні елементи капіталістичної системи — приватну власність та ініціятиву — він одначе не полишає господарську діяльність населення на полю "гри стихійних сил", лише намагається її погодити з загальнонаціональними й частковими інтересами, віддаючи пріоритет першим.
Соціяльні відносини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм розв'язує не міжпартійною, міжкласовою й парламентарною боротьбою — як це робить демократія — лише методами національної солідарності, що виявляються в узгідненні цілей і співпраці підприємців і працюючих, при верховнім і обов'язковім арбітражі державної влади. Всі соціяльні конфлікти й питання господарської діяльности розв'язуються радами дотичних корпорацій при співучасті держави.
Створений фашизмом корпоративний устрій (він зродився з давно вже знаних так зв. синдикалістичних теорій, що їм фашизм надав відповідного до його національних ідеалів своєрідного змісту) є предметом безнастанних провокацій із боку засадничих противників фашизму: демократів, соціялістів і комуністів, що силкуються представляти його, як замаскований "гарними словами національної солідарности" середник визиску працюючих у руках пануючої капіталістичної буржуазії... Слід признати, що власне в цей спосіб розуміють фашизм і різні його... непокликані прихильники, що в різних країнах походять із реакційних і ворожих самій ідеї соціяльної справедливости верств так зв. "акул" фінансового, промислового та аграрного капіталу. Наслідуючи назверхні його форми, вони часто-густо приховують свої справжні хижацькі тенденції гаслами "нації, надкласовости й солідарности", компромітуючи в цей спосіб сам фашизм.
Думаємо, що створена фашизмом соціяльно-господарська система ще не є закінченим ідеалом; до певних її елементів можна підходити й з критичними увагами. Одначе помилкою було б уважати її, як засіб, що стоїть на услугах капіталу для експлуатації трудових мас. Чисельні факти показують, що фашизм з однаковою рішучістю може "вдарити по руках", як представників капіталу, так і праці, коли ті чи другі схильні виявляти пріоритет часткових, особистих інтересів над національно-державною доцільністю.
Історична заслуга фашизму полягає в тому, що в хаосі повоєнних відносин, коли перебуваючу в безчинній летарґії демократію намагався добити комуно-соціялізм для своїх "експериментів" — він спромігся не лише здусити внутрішні руїнницькі сили, але й здійснити свою власну соціяльну систему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому "непротивленню злу" і ворохобництву комунізму — фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки.
Корпоративна система фашизму нерозривно пов'язана й з його державно-політичним устроєм. Основні ідеї й форми останнього також різко протилежні демократії. Демократія, визнаючи людину, з її вродженими правами і вартостями, за самоціль, послідовно дійшла до парламентаризму. Не те фашизм. Уважаючи краєкутним камінням своєї ідеології націю-державу, він підпорядковує їй у цілості і суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє в її вартостях, одначе відношення громадянина до держави будує не на її "вроджених людських правах" (як це робить демократія) лише насамперед на її обов'язку перед нацією-державою. Демократія видвигнула гасла: "свобода, рівність, братерство", їм фашизм протиставить свої кличі: "обов'язок, ієрархія, дисципліна".
Фашизм скептично задивляється на творчі спроможності народних мас. Останні не є діяльним чинником поступу. Творчість нації визначає й реалізує меншість; що її він називає аристократією духа. Ця провідна меншість своїм ідейним багатством, активністю, пристрасною волею та здібностями творить життя, досягає здобутків, то ними користується цілий нарід. Цій меншості і належить керма в державі. Свою владу вона дістає не на підставі виборчої більшості демократії. Бо більшість — каже фашизм — це насамперед юрба, механічна збіранина одиниць, що сама не знає власних хотінь і користей. Не питати в неї рівень, лише вести за собою для її ж власного добра — повинна провідна меншість. Логічним висновком цих поглядів фашизму на творчу ролю маси був встановлений ним державно-політичний режим диктатури.
Диктатура не є для фашизму тимчасовою методою правління; вона заведена, як основний елемент державного устрою.
Законодавчою установою фашистівської держави є парламент, що складається з представників згаданих корпорацій і різних науково-культурних організацій. Ці установи не мають права вільних виборів, як це бачимо в демократії. Вони лише намічують у певній пропорції кандидатів до парламенту, подаючи їх реєстри на розгляд так зв. Великої Ради, що представляє найвищий політичний орган держави. Велика Фашистівська Рада управнена викреслювати небажаних їй кандидатів і заступати їх іншими. Затверджений реєстр кандидатів до парламенту ставиться на всенародне голосування. Населення може голосувати "за" чи "проти" цілого реєстру, а не окремих кандидатів.
В ідеї, фашистівський парламент має реалізувати участь об'єднаного в корпораціях населення в державному управлінню. Фактично він лише реєструє й формально ухвалює рішення Великої Фашистівської Ради. В ближчому часі можна чекати ліквідації цього парламенту, а на його місці, очевидно, стане Національна Рада Корпорацій.
Цілою політикою держави кермує Велика Фашистівська Рада; до неї входять провідники фашистівської партії та представники уряду. Таким чином, єдина й легальна в країні партія (всі інші партії — заборонені) ототожнюється з державною владою й вона купчить у своїх руках все управління. Широко розгалужена партійна організація охоплює не лише нейтральний державний апарат, але й владу на місцях, в провінціях. Управління визначається стислим урядовим централізмом, на тлі усунення громадської самодіяльности; фашизм скасував і органи місцевої самоуправи, настановляючи замість представників самоврядування — державних урядників.
На чолі держави стоїть король. Фактично він виконує лише репрезентативні функції суверенітету, в той час, як вся повнота державної влади перебуває в руках "дуче" — Мусоліні. Це є вождь, що його ніхто не обирав, він самий взяв до рук владу. Диктаторів не вибирають — каже фашизм — вони самі приходять.
Не важко зауважити певні подібності в державних устроях фашизму й комунізму, хоч виходять вони з цілком протилежних і ворожих до себе доктрин. Формальні познаки диктатури виступають в фашизмі ще більш підкреслено, ніж в комунізмі. Комунізм теоретично заступає принципи влади — колективу — безкласового (чи вірніше однокласово-пролетарського) суспільства. Свою фактичну диктатуру він лицемірно ховає під спекулятивною маскою "тимчасовості" і опереткових "рад". Фашизм натомість виразно заперечує владу колективу, будуючи її на принципах монократизму та суспільної гієрархії. Зовнішня схожість обох режимів не управнює ототожнювати їх внутрішній зміст. Диктатура фашизму базується на здорових основах суспільної культури й моралі; вона виростає з тисячолітніх творчих традицій старого Риму, та, навіть при деяких своїх внутрішніх дефектах, лишається чинником будуючим. Диктатура комунізму заперечує й культуру, і мораль; її зродила стихія варварського московського нігілізму, що робить її фактором руїни.
Чи посідає фашизм такі ідейні, суспільні й політичні цінності, що упідставнюють голошену ним місію реформатора нової доби й забезпечують його закріплення на шляхах історії? Відповідь на ці питання треба почати з оцінки його духового змісту та ідей, що ми їх коротко окреслили. Треба зазначити, що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний і суспільно-політичний процес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних (насамперед поневолених і покривджених) народів; це — націоналізм. Сам фашизм, це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму. Джерелам його народження є національний інстинкт, національний дух і національна свідомість.
Ворожа постава фашизму до демократії й комуно-соціялізму базувалася напочатку не так на запереченню їх устроєвих концепцій, як насамперед їх внутрішнього змісту, що йому фашизм проголосив безпощадну війну. Фашизм відчув, що хворобливий лібералізм, космополітизм, матеріялізм і утилітарний примітивізм нашої епохи загрожують зґанґренувати духовість і суспільний організм нації, розсаджуючи її зсередини. Зроджена колись сама на здоровому національному інстинкті — демократія поступово марнувала свій творчий капітал. Вкупі з соціялізмом вона позначила нашу добу безідейністю, сірою і безбарвною меркантильністю та тупим своєкорисннм анархічним міщанством. Фашизм наново відкриває забутий світ ідей, він апелює до духовости й змагає до морального переродження нації, в ім'я її зросту, блага й сили. На місці скептичного релятивізму демократії — він ставить віру й абсолютний світогляд; компромісовості — непримиримість у захисті своїх постулатів; безвідповідальному, претензійному в домаганнях прав і скупому у виконанню обов'язків, лібералізмові — він протиставить повинність дисциплінованого чину; космополітизмові й інтернаціоналізмові — ідеал власної нації; суспільній та ідейній анархії — внутрішній лад і мир.
Дарма й нещиро жахаються представники демократії та комуно-соціялізму простолінійної безпосередності фашистівських ідей, що їх вони в опінії свого примітивно-міщанського оточення виставляють як "зоологічне" страховище й "аморальне" викривляння мети життя та людської природи... Бо оперуючи "високими" гаслами миру, справедливости, братерства, рівности й інтернаціоналізму — вони самі своєю практичною чинністю ці гасла перетворили в спекулятивні брехні, в глузування над людиною! Фашизм виявив чесність із собою, коли на місце їхнїх підступних, брехливих фраз, що присипляють чуйність слабших, поставив на порядок дня нашої епохи всю неприховану правду життєвої концепції, що відвічно спирається на чинну мораль, на закони противенств і на право сили.
В цьому збудженню первородного інстинкту нації, в напруженні її ідей і зактивізуванні її творчих потенцій лежить заслуга фашизму-націоналізму не лише перед власною батьківщиною, але й перед іншими — насамперед поневоленими — народами. Для цих останніх свідоцтво творчого духового напруження фашизму й його змагань за життєві ідеали нації, повинно бути незабутнім "мементо" і дороговказом їх власних почувань і чину. Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив'язаності до наркозу демо-соціялістичних забобонів про "мир, згоду, благоденствіє" та інтернаціонали — ті з них ніколи не матимуть діючого миру (і свободи). Призначення таких народів — бути погноєм для інших!
Поруч із ідеологічними цінностями, фашизм визначає конструктивність його суспільної концепції, з її стремлінням до об'єднання цілої нації на зреформованій соціяльній базі. Соціялізм і комунізм, заперечуючи націю, хотіли її розкладати на окремі антагоністичні складники; демократія, хоч і визнає теоретично націю, своїм ліберальним егоцентризмом, соціально-господарською безплановістю та всім устроєвим укладом не погамовує цього розкладу, полишаючи його "внутрішній логіці" життя та випадковим парламентарним кон'юнктурам.
Фашизм станув на правильному розумінні органічності нації, пов'язаності її окремих соціяльних складників, як тих атрибутів, що необхідні для здорового розвитку цілого національного організму. Не обмежуючись на голошенню цієї засади в теорії, він — як ми бачили — і на практиці застосував реконструктивний соціяльно-господарський план, опертий на співпраці класів, позапартійності й корпоративнім устрою. І хоч цей план ще не дійшов свого остаточного завершення, хоч, можливо, зазнає він у свому дальшому розвитку певних змін, то до його ідей і устроєвих принципів належить застосовуватися з найбільшим співчуттям і прихильною увагою. Слід сподіватися, що головні — випробувані часом, досвідом і обставинами — його елементи стануть основою для дальшої соціяльно-господарської реконструкції нової епохи.
Дещо відмінне становище належить зайняти до державно-політичного устрою фашизму. Як вже згадувано, диктатура для фашизму не є переходовим етапом. Вона є стабільним елементом устрою й випливає з певних рис фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці — вождя, і провідної меншості, при одночасовому недовір'ї до будуючої ролі народних мас. Провідна еліта творить і наказує; маси виконують і повинуються — така формула фашизму.
Засадничому розглядові проблеми диктатури ми не присвятимо окремо увагу. Тут лише зазначаємо, що підкидаючи з найбільшою непримиримістю устрій політичної демократії, визнаючи благотворні впливи диктаторського правління в певних обставинах, і засадничо заступаючи устійнені принципи авторитарності нормального державно-політичного режиму — ми водночас задивляємося на деякі засади диктатури фашизму з певною критичністю. Перманентна диктатура з правила схильна позначати життя надмірним урядовим етатизмом і відтворювати культ своєманітної "поліційної держави", що гальмують розвиток суспільства та індивідуальности. Гадаємо, що цих прикмет не позбавлений і устрій фашизму.
Щоправда, власне цей його устрій скріпив Італію та підніс її силу та авторитет на небувалу височінь. Одначе не слід забувати, що в сучасному наростанні потуги фашизму ми якраз обсервуємо початковий (найбільш активний і творчий процес кристалізації диктатури, що її на чолі з сильним, високоздібним і талановитим Муссоліні, реалізує молода еліта. Ця еліта — це ще свіжа невичерпана енергія, що перебуває в патосі, в екстазі будуючого, безкорисного, ідеалістичного чину. Але... може й для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випливаючими з того від'ємними наслідками. Десяток років існування режиму, це надто малий протяг часу, щоб на основі його можна було встановлювати "залізні закони", без ризика помилитися.
Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхлябаної, обезличеної дійсності видвигнути потужну ідею. В цей спосіб створив він середники духового гарту й скріплення життєвих первнів націй, знеможених від блукань в лабіринтах шукані й сумнівів. Суспільна його заслуга в тому, що касуючи гнилий еґоцентризм демократії й комуно-соціялізму, що добачували в людині будь недоторкальне "табу", будь об'єкт для неприродних експериментів — він зумів цю людину поставити на службу нації, посилюючи в ній розхитаний інстинкт соціяльности й ослаблене почуття обов'язку.
Слабість фашизму в надмірному урядовому централізмі його системи, що утрудняє процес творчої індивідуалізації громадянина. Було б трагічно, коли б ця прикмета загальмувала його розгоновий поступ. Бо це могло б викликати ще більший маразм і ще глибший розклад нашої епохи.

V. ДИКТАТУРА
Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направи політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя. В практиці, устрій диктатури бачимо на протилежних бігунах політичної сучасності: з одного боку в московськім большевизмі, з другого — в італійськім фашизмі та інших, споріднених із ним рухах.
Комуністичної диктатури ми в цім місці не беремо під увагу. І то не лише з причин засадничого заперечення її теоретичних підстав, що їх ми уважаємо за руїнницькі й неприродні, але й тому, що реальні вияви диктатури большевизму є вислідом внутрішніх суперечностей між самою соціялістичною доктриною та практикою большевизму. При таких умовах годі шукати теоретичних заложень сталінського варваризму!.. Сталінізм давно перестав рахуватися й з марксівською концепцією соціялістичної диктатури, кермуючись у своїй політиці виключно інтересами пануючої партійної кліки.
Цілком відмінно представляється внутрішній і реальний зміст диктатури фашизму та інших націоналістично-авторитарних рухів. Фашизм не маскує її брехливими твердженнями про "владу мас", або спекулятивними запевненнями в її "тимчасовості" (як це робить московський комунізм). Диктатура для фашизму — це не лише метода політичного кермування; це синтеза його суспільного світогляду, що здатність до керівництва визнає лише за індивідуальністю й провідною меншістю. Фашизм не вірить у владу більшости, в тих її механічних формах (партії, голосування, парламент), що їх створила політична демократія; замість демократичного культу кількості-числа, він творить культ якості — творчої одиниці.
Свій політичний устрій фашизм будує на принципах суспільної ієрархії, авторитарности й монократизму, де право на керування мають лише найліпші, себто ті громадяни, що своїми здібностями, енергією й досвідом покликані творити провідну еліту нації — її духову аристократію. Ця еліта, очолювана вождем-диктатором, веде за собою більшість нації — народні маси.
Видвигнені фашизмом ідеї авторитарности суспільної організації знайшли широкий відгомін і признання серед націоналістичних рухів інших народів. Між ними та приклонниками старих устроєвих теорій уже від літ точиться завзята боротьба за впливи й владу, що вже позначається певними наслідками — націоналістичні рухи скрізь у наступі; їх противники скрізь у відвороті. Причини цього явища ми вже з'ясовували раніше: націоналізм — з його реформаторськими суспільними тенденціями — є діюча й корисна реакція на стан, що його витворили анархія політичної демократії та нівелююче руїнництво комуно-соціялістичного колективізму. Власне у внутрішній конструктивності авторитарно-націоналістичних рухів захований "секрет", що притягає до себе розчаровані й зневірені в хаосі існуючих відносин суспільні маси.
Цей неоспоримий конструктивізм тим не менш не звільняє нас від обов'язку поставитися з критичністю до тих надмірних (і часто непокликаних...) ідеалізаторів режиму диктатури та її методів, що в своєму захопленні схильні цілком іґнорувати те органічне тло, на якому лише і мислимі здорові форми самої диктатури. Такі ілюзії часто витворюють помилкові й небезпечні погляди на більшість (народну масу), як на ту "ворохобну юрбу", або "деструктивну чернь", що до неї, мовляв, можуть бути застосовані лише два середники кермування: сліпий послух і... погорда. Забуваючи, що самий політичний устрій — це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільности — вони обертають його в самоціль, у незмінну на віки вічну доґму.
Підходячи до критичного обговорення проблем диктатури, провідної меншости й народної маси (більшости), зазначимо, що в аспекті історії вони не є новими. Зокрема питанням "правління найкращих" суспільство займалося вже з тих часів, як заіснувала державна організація й політична наука. Є величезна кількість рецептів цієї "селекції" провідної еліти. Певна частина з них находила собі примінення в практиці життя, виконуючи свою позитивну суспільну ролю до часу, поки їх перестарілий зміст не заступали нові засади й форми. Цей історичний процес є доказом, що творення суспільних устроїв завжди підпадало впливам еволюції, в даному етапі якої збігалися й знаходили собі конкретний вияв нові ідеї, нові поняття моралі й нові матеріяльні форми існування. Коли в історії розвитку державних і соціяльних устроїв хочемо встановити якийсь тривалий закон, то він проявляється хіба в одному: всякі спроби творення тих чи інших устроєвих форм завжди давали від'ємні наслідки тоді, коли вони відривалися від народу або полишали його лише в становищі пасивного глядача та виконавця. Існуючи певний час з допомогою насильства або інерції, вони банкротували чи то під внутрішніми революційними ударами, чи то внаслідок власного відмирання, спричиненого ізоляцією від більшости суспільства.
Ми підчеркуємо рацію тези фашизму про величезну, конструктивну ролю творчої індивідуальности в процесах життя. Ґеній, воля, духова сила, розумова вищість, моральні прикмети й активний розгон людської особистости завжди були надзвичайними двигунами ідей, культури й прогресу, будуючи нові епохи. Так само правильний є погляд фашизму, що, дібрана на підставі якости провідна меншість (еліта) є мозком. нервом, душею і провідництвом більшости. Ця еліта є уособленням якісних багатств нації; вислідом її творчости користується й більшість — народна маса. Історія дає чисельні приклади величезної ролі індивідуальности й провідної еліти в державно-політичному та культурно-цивілізаційному житті народів. Заперечувати ці факти можуть хіба сторонники вульгарно-демократичного культу натовпу, комуно-соціялістичного "колективу", або анархізму.
Але... чи управнюють вони до скороспілих, при тому "засадничнх", висновків про брак конструктивності народної більшости, до погоджування нею ?.. Чи дійсно народні маси — не лише "юрба", що її отарна психіка, примітивність і ворохобність унеможливлюють творчість і засуджують її лише на ролю сліпого знаряддя в руках провідної меншости?.. Такі погляди, що їх тепер доволі часто зустрічаємо в надто екзальтованих ідеалізаторів "вождизму", є діяметральною протилежністю до теорій політичної демократії та споріднених із нею "народницьких" течій, то лише в масі добачують джерело "правди всіх правд" (класичним зразком цього є відома заява, то у конфлікті влади з масою, вина завжди на боці... влади). Порівнюючи ці підмінні погляди, ми гадаємо, що правда десь посередині...
Заперечування ad hoc творчих спроможностей народних мас повинно привести до заперечення значної частини історії культури людства. Бо ж хто в силі заперечити, що остання твориться й збагачується не лише і не виключно зусиллями провідних еліт, але й постачається неоціненними вкладами з неоформлених глибин народних? Досить вглянутися в етнографію, епос, мистецтво, штуку, музику, культуру і т.д. даного народу, щоб переконатися в тій важливій ролі, що її відограє будуючий інстинкт його мас. Щобільше, історія дає також приклади, коли власне народні маси, у свому здоровому консерватизмі й духовій устійнености виказували у рішаючих подіях далеко більшу відпорність, ніж їх провідні верстви: вони зберігали здобутки національних культур і політично-державних традицій навіть тоді, коли їх еліти, під впливом асиміляції, ставали на службу ворожих історичних факторів. Це саме сталося в історії Українського Народу. Ніде правди діти !.. Коли б не ті (погороджувані деким із наших "консервативних аристократів"...) українські маси — не існували б сьогодні підстави відродження Визвольної Ідеї, бо якраз наша стара "еліта" не лише не спричинялася до її скріплення, але станула середником її нищення в ворожих руках (ці явища бачимо ще й сьогодні!). Наша історія дає справді рідкий приклад, коли не еліта, лише власне народні низи стимулюють появу нової провідної меншости, видвигаючи її на кін життя зо своїх невичерпаних творчих глибин.
Конструктивізм мас не обмежується на ділянках народного побуту й культури. Він проявляється й в суспільно-політичному житті, коли маси стають чинником акції, джерелом нових ідей, шукань й здобутків. Коли комуно-соціялізм добачує причини політичних, господарських і соціяльних процесів в історії лише в факторах матеріяльного порядку, то він допускається помилки, подібно як ті, що ці процеси пояснюють виключно впливами ідей і волі провідної меншости. Бо в дійсності на ці здвиги (зміни соціяльно-господарських систем, державні перевороти, національні революції і т.д.) впливають фактори й духово-ідейного, і матеріяльного характеру, що — сполучаючись у певний причиновий зв'язок — витворюють імпульси нових прагнень і чину. Поруч із впливами ідей еліти та реальних обставин життя, стає в тих здвигах активним співчинником і народна маса. Коли цього немає, то такі процеси не в стані набути значення переломової історичної події та змінити існуючий уклад. Зарисувавшись в обмеженому середовищу даної еліти, вони там же й ліквідуються, або консервуються до часу, поки їх змісту не зрозуміє й не піддержить маса. Треба зазначити, то в більшості випадків народні маси, ангажувавшись у певні політичні події, виявляють правильне, здорове відчуття моменту та його значення, хоч чинність їх і має переважно стихійний, неупорядкований характер. Вияви "сліпоти" мас трапляються тоді, коли дана ідея чи історичне завдання ще не заглибилися й не оформилися в їх почуваннях і колективній свідомості.
З другого боку народна більшість — з огляду на свою масовість і неоформленість — мало придатна до тяглої, планової, систематичної чинності в широкому державному масштабі. Виявляючись у рішаючих моментах у вигляді стихійних здвигів і зривів, її енергія в нормальних часах розпливається, розпорошується в тисячах дрібниць серед сірих життєвих будній. Координація цієї енергії, уложення її в певну, постійно й правильно діючу, систему, де рішають план, свідомість цілей і способів їх досягнення — належить вже еліті, провідній меншости нації. Мобілізуючи всю чинність народу, висуваючи перед ним і розділюючи поміж окремими соціяльними прошарками завдання, правильно вчуваючись в їх збірні устремління — провідна меншість веде нарід за собою на шляхи його загального розвитку. Як бачимо, саме життя логічно розділює ролю маси й еліти. Коли завдання останньої означуються вже самим її змістом, то маса — це те середовище, де народжується творча індивідуальність, де наростають і акумулюються збірні будуючі потенції, то без них не лише була б неможливою провідна функція еліти, але зникли б усякі життєві підстави її власного творення.
Як окрема індивідуальність, так і провідна меншість є продуктом свого оточення (народу). Своїм генієм, здібностями, силою духа й волі вони можуть у певних періодах це оточення собі в цілості підпорядкувати, але сама їх поява залежить від його розвитку та якісного змісту. Ескімоси не дали і певно не дадуть світові Бетховенів і Кантів, папуаси — Едісонів, тунгузи чи вотяки — великих політичних систем і провідників. Не видадуть вони і ґеніїв, бо наколи б такі в них і з'явилися, то були б змарновані без відповідних можливостей свого проявлення. В цьому не має нічого випадкового... Бо творчість вибранців даного народу (провідників) обумовлюється виміром багатства його духа, його культурних, соціяльних і матеріяльних ресурсів, його внутрішньою свободою, його зовнішньою незалежністю та його державними традиціями. Ці власне ознаки ділять народи на аристократів і плебеїв, на сильних й слабих, пануючих і поневолених, продуцентів цінностей і їх споживачів, або... руїнників.
Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу; її внутрішній зміст і спроможності у великій мірі залежать від його зрілости й розвитку, а провідна роля — від постійного з народом контакту через втягнення найглибших його прошарків у процес активної співтворчости з нею.
Між тим у сучасності існують тенденції легковажити ці підстави суспільного розвитку, і це доходить аж до встановлення дивовижних "законів", згідно з якими провідники й диктатори не лише не є витвором більшости, не лише не мають рахуватися з її стремліннями, але своєю власною волею і часто всупереч бажанням народу "цієї суми пасивних нулів" — мають здійснювати йому ж на користь те, чого він сам ніколи навіть собі не усвідомив би. Такі приклади дійсно бували...
Нам пригадується велична постать Богочоловіка Христа та небагатьох інших гігантів-реформаторів. Але ж такі постаті з печаттю божеського духа являються раз на століття, а то й ще рідше!. Щасливий той нарід, що йому доля судить таких вождів. Ну, а як їх не має? Чи ж можливо на такій пресумції, що виходить із якогось фетишизму, будувати устрій держави — отого цілком реального витвору, складного механізму, що його складові частини вимагають безнастанного пильнування й раціонального поділу праці та керівництва?
Треба зазначити, що сама проблема диктатури (коли розуміти її не як доцільну методу, а як догму) є надзвичайно скомплікованою й в критеріях своїх суб'єктивною. Бо на практиці кожний диктатор і його провідна група глибоко переконані, що власне вони самі та їх правління е "найкращими", в той час як інші — "гірші". Як встановлювати правильні критерії в оцінках кожного окремого випадку цієї проблеми?
Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого самотворення. Вираз самотворення підчеркуємо, бо справжня диктатура майже завжди приходить і опановує життя сама собою. В цьому й полягає одна а її різниць від демократичного правління, що повстає вона при найменшій "організації", (вибори, голосування і т.д.) в наслідок свого вміння правильно вчутися в завдання моменту, ба навіть епохи, і зрозуміти їх — захований від інших — зміст. В початковий період диктатури, її представники найчастіше визначаються високою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчоздібністю й самопосвятою. Ці взнеслі прикмети провідників сугерують, захоплюють більшість народу, що в масі своїй зправила прив'язана до дрібниць життя й не легко від них відривається. Пірвана чинною волею й високими прикладами проводу, ця більшість вже безкритично, без всякої надуми, полонена самим чуттям й вірою, іде за провідниками, сліпо повинуючись їх наказам. Це буває переважно в рішаючих, переломових епохах життя даного народу; нещасливий той нарід, що не схоче, чи не зуміє в такі моменти огорнутися цим поривом єдності під проводом найкращих !..
Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духово-ідейний порив заступає "ділова" практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й "теплих місць"; загальні ціди затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за вдержання свого панування. Диктатура з чинника, що напочатку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого — підкопують її власні основи.
Процес розмінення внутрішніх вартостей диктатури та просякнення її антисуспільним змістом відбувається навіть і тоді, коли її самотворення стимулювали великі, чисті ідеї. Ці останні лише до часу стримують негативні вияви, що заховані в диктаторському режимі. Наслідком останніх бувають чи то революційні зриви, чи суспільне примітивізування, що тягне за собою культурний і політичний занепад даного народу. Перманентна диктатура — це, власне кажучи, навіть не форма нормального державного устрою. Вся історія політики не знає прикладу, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує — являлися режимами будуючими. Навпаки — вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток щоб диктатури — задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує — являлися режимами будучого. Навпаки — вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток.
Лише державний устрій, де — побіч принципів авторитарності правління, якісної суспільної ґієрархії й дисципліни — збережені також елементи суспільної контролі та самодіяльності (в їх здорових формах) — лише такий устрій у стані своєчасно стримати переродження диктатури в антисуспільний чинник і забезпечити нації корисне сполучення авторитарності проводу зо збірною, діючою волею народних мас. При цьому сполученні відбувається постійна співчинність між творчістю провідної меншости й працею, корективами й безпосередніми почуваннями середньої "масової" людини. В цей спосіб переходить нормальний обмін функцій у національно-державному організмі, подібний до циркуляції крови в здорової людини.
Цієї рівноваги не здібна додержати перманентна, застаріла диктатура. Ізолюючи свою провідну меншість від мас, вона не лише усуває псяку суспільну контролю, але й нищить природне джерело свого скріплення свіжими силами з ґрунту. Паралізуючи в реальному житті всі вияви народної ініціятиви, критичности й самодіяльности, зобов'язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання волі одиниці, чи обмеженої кількости тих одиниць, унеможливлюючи суспільне виховання мас і привчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти — така диктатура руйнує умови, що серед них лише може витворюватися бажаний їй самій тип сильної, активної, ініціятивної людини. Замість аристократів духа, витворює вона рабів, бездушних і обмежених "апаратчиків" своєї системи.
Річ очевидна, що всяка здорова влада мусить відповідати вимогам постійности й авторитету; вона зобов'язана мати в своїх руках усі можливості! твердого керівництва та суворих репресій супроти тих відосередних сил, що намагаються шкодити їй, нації й державі. Але ці обов`язкові прикмети не повинні витворювати гіпертрофованого поліційно-урядницького режиму, де найвищим і при тому безапеляційним зверхником суспільства стає навіть найменший бюрократ-чинуша... Між тим диктатуру (таку, то вже перетворилася в самоціль) якраз і характеризують такі тенденції. Самий її внутрішній зміст веде до надмірного етатизму й запровадження складної централістично-адміністративної системи навіть там, де вона не лише зайва, але й виразно шкідлива.
Сковуючи всі вияви життя примусовим реґламентом, витискуючи на ньому тавро урядницької бездушности й механічности, такий централізм унеможливлює і суспільну самодіяльність, і індивідуалізацію громадянина, то без них утруднюється самий процес творення провідної еліти. Бо формування й творчість еліти найкраще розвивається в умовах свобідної (хоч і регульованої національно-державними інтересами) циркуляції суспільних цінностей і творчости. Така диктатура перетворює населення даної країни в безвладне знаряддя, штовхане інерцією послуху й дисципліни.
Дисципліна в суспільно-політичному житті необхідна взагалі, а в нашу, підкопану демолібералізмом, епоху — особливо. Одначе ми переконані, що передпосилкою внутрішньої зорганізованости й зовнішньої відборонности державної нації не є — сама урядова пресія. Зле, коли рацію даного устрою перед населенням удоводнюють — лише поліційний комісаріят і його приписи... Бо справжня сила політичного устрою й тих ідей, то в ньому заложені, найкраще унагляднюється в умовах відповідної свободи, — де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхности, забезпечені суспільству необхідні сфери критичного думання, чинної співучасті в державному житті й самовиявлення. В цьому власне й полягає справжня, глибока ідея правової держави, що дисциплінуючи громадянина й підпорядковуючи його загальним цілям, водночас не позбавляє його права лишатися індивідуальністю.
До яких висновків приводить нас розгляд питання диктатури, провідної меншості й маси? Завдання тривалої реконструкції розхитаних основ політичного життя вимагає тверезого, критичного підходу до всіх виявів і минувшини, і сучасності. Не безоглядний і легковажний розрив із всім попереднім — тому лише, що воно "не модне" — лише вміння доцільно узгіднити випробувані елементи старого з новими завданнями й формами — є запорукою правильного погляду на речи. Це стосується й проблеми існуючих тепер диктатур.
Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, ієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе не слід забувати, що вони переходять початковий етап свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скермовує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати нього можуть лише сліпці або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів.
Проте у фашистській та інших диктатурах також заховані й певні некорисні елементи, що ми їх підкреслювали. Вони ще в ембріональному стані, але прийде пора, коли їх діяння ставатиме все виразнішим. Тоді повстане потреба перегляду цих систем і певних корективів — відповідних зміненим суспільним умовам і нормальній потребі громадянина бути не лише об'єктом авторитарного обов'язку, але суб'єктом творчого права.
Від чуйности націоналістично-авторитарних диктатур до цих органічних потреб суспільного розвитку залежатиме будь дальший поступ, будь закостенілість і деґрадація.
Їх ідеї, науку і досвід зобов'язана використати Українська Нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосованні цих вартостей до нашого національного будучого полягає одне з завдань українського націоналізму. Проте український націоналізм не обмежує свою творчість механічним копіюванням чужих зразків. Будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціялістичною, ні "примо-де-ріверівською"...
Свідомий історичних традицій нашої нації, особливостей її сучасної суспільної структури та прийдешніх завдань її всебічного розвитку — український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах.
До з'ясування внутрішнього змісту й устроєвих форм української націократії ми і переходимо...

VІ. НАЦІОКРАТІЯ

І. ІДЕОЛОГІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІЇ
Український націоналізм змагає до створення політичного, соціяльного та господарського ладу самостійної Української Держави на принципах націократії. Для з'ясування внутрішньої суті й устроєвих форм націократії та її відмінностей від інших політичних устроїв, ми переглянемо по черзі головні програмові засади українського націоналізму, ідеологічних підстав нації та тих законів, що нею кермують, починаючи.
Ми вже в основному пізнали, як трактують націю й державу різні політичні течії. Нагадаємо коротко ці різниці. Отже політична демократія, хоч і визнає націю, своїм раціоналістичним світоглядом позбавляє її духових первнів, надміру матеріялізуючи її єство; в самій державі сучасна демократія — ставляючи в основу своєї ідеології звульгаризований лібералістичний культ особистості ("ціль всього — людина!") — бачить лише технічний середник задоволення потреб суспільства й його основного атома: окремої людини. Соціялізм і комунізм, засадничо заперечуючи націю й державу, уважають їх за переходову історичну (і "сумну"...) необхідність, що в будучому буде заступлена бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства й космополітичною нівеляцією всього людства. Новітні націоналістичні рухи (фашизм і т.д.) добачують у нації абсолютні цінності, що приймаються за непорушні догми, а державу ототожнюють із самою нацією, як органічну форму її існування.
У свому відчуванні та розумінні нації й держави, український націоналізм споріднений з останніми рухами. Для українського націоналізму — Українська Нація є вихідним заложенням чинності та цілевим означенням усіх його прямувань. Він розглядає націю не як механічний збір певної кількості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріяльних інтересів, лише як найвищу органічну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованості має власний неповторний внутрішній і духовий зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільности, її моральної єдности та стермліня здійснювати свої власні історичні завдання. Не самі матеріяльні підвалини існування, лише насамперед дух і воля нації постійно проявлювані в її творчості й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст й характер. Отже націоналістичне розуміння нації (у відмінність до ідеологій демократів, соціялістів і комуністів) ґрунтується на спіритуально — волюнтаристичному світогляді, себто такому, що головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчости та боротьби.
Противники українського націоналізму люблять його світогляд ставити в "лапки" і доводити його "ненауковість". Мовляв — він опертий на метафізичних заложеннях, відриває поняття нації від реального життя й обертає її в якусь уроєну містику... Так, безперечно, не є; націоналістичне розуміння нації не перетворює її в якусь абстракцію, що стоїть поза людьми, їх життям і інтересами. Навпаки, воно надає їй значіння найголовнішої реальної підвалини духового й матеріяльного життя, що об'єднує і окремих людей і їхні інтереси. Власне, ідеологія націоналізму дає йому спроможність тверезими очима дивитися на світ, на всі його різноманітні явища та бачити весь неприхований зміст тих життєвих і моральних законів, що на них лише й може бути оперте здорове існування Української Нації.
На що ж вказують ці закони, в стислих питаннях нації? Насамперед на те, що кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання. Коли ці вияви не проявляються, то це є доказом, то дана нація вже перебуває на шляхах упадку та деґрадації. Відповідно до цього зростання, перед кожною нацією стає завдання здобуття тих загальних засобів, що для свого насичення й скріплення вимагає її організм. До певного часу ці середники здобуваються інтенсивним використанням внутрішніх ресурсів, але врешті приходить пора, коли вони стають невистачаючими. Тут проявляється своєманітний закон усякої інтенсифікаії, коли в певному моменті пропорція вложених зусиль не дає вже відповідного еквіваленту, бо останній все зменшується. Тоді перед нацією стає питання: або самій спиняти свій розвиток, або шукати зовнішніх, екстензивних, середників виладовання своєї розгонової енергії. Ніяка здорова нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані однаковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіялізмом.
Національно-державницький імперіялізм — це неминучий прояв історії. Він постійно діє, без огляду на внутрішні політичні устрої державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси. Демократично-пацифістичні й соціялістичні теорії, що пояснюють імперіялізм недостачею "розуму" в людей, діянням "стихій руїни" або впливами "націоналістичної буржуазії" — не витримують ніякої критики. Бо імперіялізм, беручи його в широкому розумінні постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення, позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства. Життя має свої закони — зовсім протилежні туподумним міщансько-обивательським світоглядам. Їх теорії, що зводять спокій до рівня ідеалу й добачують у ньому єдину можливість "поступу", кваліфікуючи кожне змагання за регрес і вияв "руїнницьких сил" — в найменшій мірі не відповідають правді життя та його твердій філософії.
Як у фізіології життя чергується із смертю, а відпочинок організму з його активністю (накопичення й витрата енергії), так і в суспільному житті періоди рівноваги й спокою заступаються періодами порушень і боротьби. З того циклічного чергування явищ життя витворює свої "генеральні" напрямні, що, мимо ілюзорних переривань і зигзагуватости, творять загальну лінію розвитку. В цьому процесі не важко добачити чисельні приклади, коли довгі періоди спокою спричинювали занепад, тоді як війни ставали фактором поступу. Націоналізм усвідомлює собі й творче значіння миру в певних умовах, одначе це не засліплює його розуміння підставових законів існування націй і їх відношень між собою, що базуються не на уроєних мріях про "згоду" "братерство" і пацифізм, лише на неминучих противенствах.
Пацифістичні демократи добачують можливість вічного миру в майбутньому морально-духовому перероджені людей, що виключатиме всяке змагання; комуно-соціялізм фальшиво твердить, що сучасний національний поділ світу належить до історичної категорії — в будучому нації зникнуть, а з ними і причини міжнаціональних противенств. Ці теорії заперечує історія й дійсність. Трансформація рас і антропосоціологія вказують, що внутрішньо міняють, або цілком зникаючи, раси та їх етнічні вияви витворюють на своє місце нові етнічні колективи, що їх розвиток йде не по лінії нівеляції, лише навпаки — диференціяції, зріжничкування. Цей процес не лише не спинився, але ще посилився в нашу епоху у вигляді прагнення навіть найменших народів до національної емансипації. Вислідом цих прагнень і є сучасне явище націоналізму, що набирає вже світового значення. На етнічно-національний поділ людства впливає незбагнений закон світобудови, що з безмежно великої різноманітности складових елементів життя — творить його величаву суспільну гармонію... І чи ж можна думати, щоб цей, ділаючий із глибин тисячоліть, закон був змінений приписами спекулятивних марксівських та інших теорій?!. Будучніть може колись змінити конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснилися у вигляді запровадження світової однозгідної й одномовної космополітичної комуни... Одвічні побудники життя лишаться тими самими!..
Сама можливість переродження людської психіки — як це собі уявляють різні псевдогуманісти — є не лише нереальною, але й аморальною супроти цілої природи людини. Остання творить із себе складний комплекс свідомости, індивідуальних духових рис, інстинктів, побуджень, почувань і нахилів. В ній зосереджується сумарна сукупність "добра" і "зла", а в цій сукупності первні сили, почуття пристрасти, інстинкт боротьби є одними з найголовніших. Цього не можуть збагнути гуманістичні фантасти, що схильні приписувати "розумові" виключне значення та уважають людину за вродженого носія самого "добра", що "псується" лише в наслідок побічних впливів і соціяльних умов... Заперечуючи в цей спосіб фізіологічні й психологічні бакени, вони нищать в людині те, що поруч розуму, надає їй життєву стійкість і імпульси до творчости — її інстинкти. Розум і суспільна організація справді повинні ставити тверду межу шкідливим виявам цих інстинктів. В цьому й полягає змисл соціяльности людини. Але спроби їх цілковитого знищення є утопійні та навіть шкідливі. Бо коли б навіть таке духове "спацифікування" людей здійснилося, то від того не ущасливилося б саме життя... Бо ж чи справді його зміст, глузд і радість полягають в самому абсолютному спокою, з безтурботним сірим животінням із дня на день, в запровадженні якогось всесвітнього "санаторія" з мільярдами анемічних євнухів на землі?!. Рівноділаюча творчого життя складається з елементів добра й зла, з напруження й відпочинку, з поразок і перемог, з втрат і надбань, з жертвенних шукань і радісних, хоч і важких, здобутків... Основою існування є противенства, боротьба і сила.
Виходячи із спіритуально-волюнтаристичного світогляду, український націоналізм сприймає власну націю за найвищу, абсолютну ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: Нація понад усе! Націоналісти хотять бачити Українську Націю великою, потужною, могучою й щасливою. Розуміючи підстави її існування, вони змагаються за створення для неї таких реальних умов, що могли б найкраще забезпечити її стійкість у сучасних і будучих змаганнях. Для цього вони мобілізують творчий дух і діючу волю нації, означуючи на основі їх її шляхи в прийдешність.
Висновуючи свій світогляд із єдино-правильного відчуття й зрозуміння законів, що керують долею нації, український націоналізм протиставить його всім іншим світоглядам. Ідеологія націоналізму є суцільна, неподільна, войовнича й непримирима; її немислимо узгіднювати з іншими ідеологіями. Український націоналізм знає, що із природи своєї всяка національна ідея й національний інтерес є запереченням ідей та інтересів. Виняток із цього правила буває або тоді, коли дана національна ідея та її інтереси не можуть протиставитися іншим (тоді вони улягають чужій силі...), або коли між ними немає безпосередньої спірної стичності (тоді можлива згода, основана на обопільному еґоїзмі й пошануванню сили другої сторони). Тому свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому еґоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого й активизмі, здатному бути залізним тараном для розторощення чужої сили, що схоче станути нації на перешкоді.
В обранні засобів визволення Української Нації, націоналізм не обмежує себе ніякими "загальнолюдськими" приписами "справедливости", милосердя і гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах, взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів — вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює — це основна заповідь ідеології українського націоналізму.
Як бачимо, ідеологія націоналізму є наскрізь реальною, вона відображує в собі накази національного існування й присвячує себе єдиній Великій Меті: — Службі Самостійній Соборній Нації!

II. ІСТОТА І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ
Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значенні основи суспільного життя, приводить націоналізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціялістичних протидержавних теорій, український націоналізм вчить, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні є власна, незалежна держава. Державна організація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона — в розумінні українського націоналізму — має відображувати в собі співвідношення окремим національно-суспільних складників, об'єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й правом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бувають і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.
Тільки державне існування нації вповні здійснює і посилює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насамперед на цілий, пов'язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об'єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.
Життя з його духовими двигунами й протилежними інтересами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним передумовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причини, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює — поруч історичних ворогів — також москофільство наших комуно-соціялістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значення об'єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування — він протиставить цим групам концепцію власних сил нації й національної революції, змагаючись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є центральним пунктом його політичної програми.
Засаду великодержавности ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжності, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. "національними" партіями в оцінках завдань і значення нашої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і противеликодержавницька) постава партій, пов'язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за державність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному світогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструкцію життя, де правда, мовляв, "сама перемагає" ("бо чейже життя керується розумом, а не сліпими стихіями"...). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло — всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося... І тепер супроти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску — взагалі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль — протестує увесь їх внутрішній зміст.
Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю поставити все на одну карту й поступитися еґоцентризмом "особистого інтересу". Тому відкидають вони тактику прямого революційного наступу — з її непримиримістю й принципіялізмом — послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: "якось то буде"... Самостійности вони справді хотіли б, коли б хтось їм її "дав"; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні того "спокою", що чекає їх у власній державі. Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції національних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалости й чуйної пильности. Уважаючи націоналістичне гасло — Україна понад усе! — за "нездоровий" або "смішний" шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперництва — де встояти може лише сильна, ініціятивна нація — за "шкідливий імперіялізм", вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького повіту!..) ні за що не вестимуть супроти інших націй активної політики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не укладається в вульгарні, обивательські поняття спокою й "добробуту одиниці" — вони годяться лише на вимушену іншими "оборону"... Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі!
Український націоналізм хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувалося, у цьому стремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, еґоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими "принципіяльними" умовами і виключністю національного інтересу, що стає для нього превище всіх "загальнолюдських" доктрин.
Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів націоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й противні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлюючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й перетворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху "кліці диктаторщиків", що каже: "Держава — це я!"
Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючи сам фашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству недоступні його джерельні студії, крім безграмотних і демагогічних брошурок) — вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за "протинародний" рух і "пужало" громадської свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь ориґінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив'язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення.
Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті.
Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від поглядів на її природу політичної демократії, а зокрема "демократії" української... Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисности — наша радикальна й соціялістична демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості держави — це для неї не більше, як... "реакція", або й "контрреволюція"... Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично-драгоманівської "науки", вона до всякої державної організації ставиться з засадничою підозрілістю... Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім... елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріят", де когось обов'язково мають "душити" і "поневолювати". Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою... Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціялістичні "демократи" інакше собі її не мислять, як в ролі тої "кооперативи", де кожний міг би вільно ходити за "добробутом", при тому з якнайменшим тягарем державних обов'язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони "ідеї" громадської свободи й людських прав...
Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Держава — це не крамничка, що до неї ходять тільки "за потребою"... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам — держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значення. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держава — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов'язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.
Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошаруванням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі:
— Держава вище клас і партій! —
Державний устрій націоналізм будує на авторитеті влади й організованій на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств Української Нації. Підкреслюємо — працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціялістичної демагогії, так і від протисуспільної реакційності клерикально-гетьманського "консерватизму") зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов'язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціяльні складники нації — вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціяльним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним "отаманам" — націоналізм відмовляє не тільки права на керівництво, але й самої рації існування.
На цих принципах будується устроєва концепція українського націоналізму, що її називаємо націократією. Політичні, соціяльні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління.

ІІІ. СУСПІЛЬНО-ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ.
Нація, це вічність — вчить український націоналізм. Коріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, нація єднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники. Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті, як цілість, вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, в процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремих соціяльних груп населення.
Проблеми соціяльних груп, їх взаїмочинності та відношення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджуючи соціяльні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозуміти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й побудники, що приводять до згаданого поділу. Кожна національна спільнота має дві сторони свого буття: духову й матеріяльну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга — це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріяльних надбаннях. Як духова творчість улягає законам якісної, індивідуальної ґрадації (спираючись на ній, націоналізм заперечує комуністичний психоз "колективу", що не творить, лише "делаєт" культуру...) так і матеріяльна чинність суспільства базується на виробничій ґрадації, що диктується життєвою доцільністю й називається суспільно-господарським поділом праці.
Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріяльного їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх обмін забезпечував їм існування. В цій історичній добі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціялізації й соціяльно-класовій диференціяції суспільства. Як бачимо, розвиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції.
Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не обмежився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багатств, запроваджував протилежність матеріяльних інтересів, і спричинявся до витворення відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов'язок послуху й господарську залежність матеріяльно-слабшим. Ціла історія позначається цим змаганням багатства з бідністю за перерозподіл матеріяльних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціяльної боротьби та експлуатації. На фоні цих процесів виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її окремих складників? Чи дійсно соціяльний гнет і експлуатація економічно слабших сильнішими, мають характер законо-мірности? А коли так, то чи не означає те, що сама концепція суспільного життя є несправедливою й аморальною ?..
До розв'язки цих питань, демократія й комуно-соціялізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціяльної нерівности, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголосити свободу індивіда, виховати його на гаслах "рівности й братерства", як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у "волі більшости", запровадять корисний, відповідний "справедливій логіці" життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціяльна нерівність, матеріяльний визиск праці й політичне панування фінансово-партійної олігархічної меншости над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм.
Комуно-соціялізм не вірив у направляючу силу етики, особливо — "буржуазної" етики. Конструктивний вплив може мати лише "соціялістична" етика, то буде наслідком соціяльно-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною — казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників — клас (крім пролетарської) комуно-соціялізм видвигнув програму соціяльної революції, що має скасувати приватну власність (як головну причину соціяльної нерівности й експлуатації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціялістичними засобами господарського виробництва. Комуно-соціялістична концепція грішить не меншими помилками, що й демократична... Бо коли демократія, покладаючись на логіку "гри стихійних сил", недооцінила значення організованого втручання суспільства в соціяльно-виробничі процеси, то комуно-соціялізм переоцінив можливості планово-реґулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріяльної нівеляції. Комуно-соціялістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (однокласового) пролетарського суспільства — що, мовляв, єдине може усунути визиск і нерівність — заперечував органічний суспільний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дійсність СССР. В совєцькій "реторті" відбувається нова суспільна диференціяція, а з нею кристалізується й стара соціяльна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були "їх благородія" і "патомствениє дворянє" — тепер "партсекретарі" і "знатниє люді комунізму"...). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріяльний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нуворишей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії -формах...
З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблем націократична концепція. В розвиткові внутрішніх відносин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добу питоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значення цих форм в даному історичному періоді залежить від їх своєчасности й пристосованости до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розвивається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було "наукового" соціялізму, не є випадковою... При розгляді сус-пільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх "соціяльність", чи "анти-соціяльність", "справедливість" чи "несправедливість" на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуністи, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне "підтвердження" партійних "законів" Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціялістичні "соціологи", що описуючи добу князя Володимира або Богдана Хмель-ницького, підходять до неї з критерієм темпераментного есерівського аґітатора й обурено кар-тають цих мерців за те, що були вони "буржуями-поміщиками" і "ворогами працюючого люду"... (коли не помиляємося, таку "науку" розвивав у своїх писаннях Микита Шаповал). Бо коли со-ціяльну справедливість розуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливости для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широкому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворювані нею соціяльні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального проґресу, а тим самим для свого часу і справедливі, і етичні.
Соціяльно-несправедливі й неетичні ставали вони тоді, коли дальші завдання суспільного розвитку переростали їх зміст і призначення, перетворюючи їх із факторів будуючих — в гальмуючі, або й руйнуючі. З правила одначе ці старіючі інститути (політичні устрої, господарські системи, суспільні стани і тд.), набираючи вже виразних паразитарно-шкідливих форм, все ж ще силкувалися вдержатися при житті й творили серед своїх прихильників в суспільстві своєрідні ("консервативні" або реакційні) течії, аж поки цілковито не щезали, збагачуючи досвід і "архів" історії... Ці зміни найчастіше переходили в умовах боротьби, противенства інтересів і соціяльних антагонізмів, поки нові фактори не привертали порушену рівновагу. В циклю цих історичних явищ, помічаємо, що коли еволюція стабілізує певний уклад суспільного існування в матеріяльному плані, то революція виступає в ролі його коректора, черпаючи своє новаторство в площині ідей і духа.
В істоті своїй націократія також є й еволюційна і революційна. Ця перша її прикмета виявляється в стремлінні зберегти актуальні й животворчі сили суспільного укладу та забезпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга — в організованій здатности своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму. Тому у відмінність до інших політично-устроєвих концепцій, націократія не має прикмет схоластичного доктринерства... Оперта на усталеному світогляді — вона в розбудові суспільно-виробничих і політичних відносин внутрі нації керується не мертвими чи там паперовими програмами, лише безпосереднім вчуванням в потреби нації та її окремних елементів.
Націократія визнає, що нерівність іманентна (істотна) суспільству. Хай цей закон заперечують демократичні ілюзії й комуно-соціялістична демагогія, проте він відповідає різноманітності й ґрадації самого життя, що ніколи не укладається в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспільства полягають не в безнадійних утопіях "уравніловки" (якраз тут класично збанкротував комунізм!..) лише в організованому стремлінні до радикальної направи сучасної виробничої анархії, до знищення паразитарної експлуатації інтелектуального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальности і станово-класових (буржуазних і комуністичних!..) абсурдів, що творять хворобу нашої епохи. Як будемо бачити, в цій власне площині шукає націократія направи соціяльних відносин. Виходячи з принципів якости, творчого обов'язку та національної етики — вона будує лад, здібний забезпечити кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оплату) його праці.
В середині нації дійсно проявляються певні розбіжності інтересів окремих суспільних груп та це в найменшій мірі не виправдує комуно-соціялістичних теорій заперечення самої нації й класової війни. Як у фізиці або фізіології, так і в нації переходить процес взаємного притягнення різнорідних по своєму змісту елементів; вона зазнає невпинного обміну суспільних речовин, що забезпечують її загальне здоров`я. Основою цієї внутрішньої гармонії є насамперед духо-волеві фактори; але крім їх впливають і фактори матеріяльні. Бо мимо певної стичности, ці матеріальні завдання та інтереси найкраще здійснюються й забезпечуються в організуючих і контролюючих рамках нації-держави. Гармонійне співробітництво соціяльних груп порушується й зазнає внутрішніх зривів в умовах застарілости суспільно-виробничої структури нації, коли — поруч актуальних груп для даної історичної доби — задержуються ще при житті, а то й пануванні ті складники, що вже пережили свою соціяльну місію і, відмираючи в клітинах націй, стають паразитарними. Власне тому націократія — заперечуючи "пролетарську" фікцію комуно-соціялізму — з неменшою нетерпимістю ставиться до українських таки реакційних, або так зв. "консервативних", течій, що під спекулятивною покришкою "трудових монархій" намагаються штучно відживити паразитарні й антисуспільні (поміщицькі й "протофісовські") сили.
За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної будови націократія бере животворчі — характерні для нашої доби й інтересів Української Нації — основні групи селянства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціяльних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни "всіх проти всіх" — лише соціяльного миру й солідарности (співробітництва).

IV. СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІ0КРАТІЇ
Націократія — як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціяльно-корисних верств — лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціяльно-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовости й національної солідарности перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціяльно-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв'язки в Україні.
Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціяльних груп — частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням. Причини цього явища не можна пояснювати лише самими провокаціями московського комунізму й його інтернаціонально-соціялістичних (у нас радикал-соціялістичних, есерівських і есдеківських) підголосків.
Бо поруч із націоналістичними рухами різних народів і їх боротьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішню солідаризацію націй, на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїх антисоціяльних цілей. Ці непокликані й підозрілі "націоналісти" виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних "стригунів" дивідендних купонів на цінності, витворювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо іґноруючи те, що націоналізм — це революція, спрямована не лише до обновлення національного життя, але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціяльно-економічних відносин, ці легалізовані ґанґстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його "союзників" і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціяльної реакції.
В українській дійсності роль згаданих соціяльних паразитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирвані в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздяться лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких парафій... Безуспішно вичерпавши всі свої арґументи про "трудову монархію й консерватизм", завівшись на концепціях "божих влад" та інших гетьмансько-клерикальних "енцикліках", вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовости й національної солідарности, стараючись словесним жонглюванням замаскувати протинародні наміри "гаспод памєщіков" з берегів Ванзее.
Між тим справжня солідаризація й пріоритет збірних інтересів нації, можливі до здійснення лише в умовах такої політичної й суспільно-виробничої реконструкції держави, що — спираючись на надкласову суть націократії — не тільки забезпечувала б регулювання соціяльно-економічних розбіжностей, але — і це найголовніше — звела б саму їх можливість і причини до мінімуму (вище ми вже згадували, що цілковите усунення цих розбіжностей немислимо й для націократії; цьому суперечить закон супільно-виробничої диференціяції нації).
На бігунах нашої епохи бачимо дві соціяльно-економічні системи: приватновласницький капіталізм демократії та державний (або псевдосоціялістичний) капіталізм московського комунізму. Зроджений вимогами технічного розвитку й ускладненням суспільної структури, класичний капіталізм сперся на потрійній формулі, що її конкретизували в своїх теоріях Адам Сміт та інші економісти минулого століття: "недоторканій, свяченій приватній власности", господарській свободі й приватній ініціативі, стимульованої прагненням капіталістичного зиску. Як бачили ми при розгляді проблем політичної демократії, спочатку капіталізм справді був соціяльно-корисною, дієвою силою технічного й цивілізаційно-культурного прогресу. Пізніше ускладнення господарського виробництва й розподілу перетворили значну частину капіталістичних принципів в анахронізми, та фатально штовхали самий капіталізм на антисоціяльні манівці. Знесилена в своєму поступі й закостеніла на "високих" ("логічних"...) безчинних кличах, політична демократія не спромоглася вчасно ці анахронізми скориґувати й лишила події котитися до... цілком нелогічного кінця, що супроти нього не може тепер не буритися конструктивний суспільний інтерес, мораль і етика.
Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кризою товарової перепродукції, дефектами обміну й грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гниючих соціяльних підпорках, капіталізм переживає справжню й глибоку революцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх. Доба продукуючого, соціяльно-корисного, капіталу, з творчим розмахом його колишніх "капітанів", що одушевляла теорії Сміта, скомпрометована анонімним — позбавленим всяких творчих стимулів — фінансовим капіталом, що ціль свою добачує в спекуляції штучними символами реальних цінностей на шкоду суспільним інтересам. Приватна власність — з засобу добробуту й господарського скріплений суспільних мас — перетворилася в середник застрашаючої соціяльної нерівності; приватна ініціятива — з побудника господарської діяльности — обернулася в анархію виробництва і монополь хижацьких клік; природне стремління людини до зиску — виллялося в легалізовані форми експлуатації праці, а сама праця — обернена в "звичайний товар" — втратила свій колишній духовий зміст, свою мораль і творчу філософію. Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усунення причин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднання націократичних принципів надкласовости й соціяльного миру з силами капіталістичної реакції, що зроджують суспільний паразитизм і перманентні соціяльні антагонізми. Ті, що іґнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!
Соціялізм — коли відкинути його неприродний матеріялістичний світогляд — до певної міри правильно викрив антисоціяльні дефекти капіталістичного устрою, але сам помилився в своїх висновках. Його спрощена, механічна схема могла дати лише такі наслідки, що їх бачимо на практиці московського комунізму. Комунізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару змістом, соціяльну нерівність, сполучену з тиранією узурпаторської кліки, а в господарській — неповоротливу, хаотичну (дарма що "планову"!), машину державного капіталізму, що — вбивши всі здорові стимули праці й приватного інтересу — душить країну смертельним пресом визиску, безглуздого експериментаторства та марнотратства народних сил.
Українська націократія свою соціяльно-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих доцільних елементів із новими формами та завданнями суспільного життя. Внутрішні суперечності капіталізму очевидні; вони з усе більшою силою позначатимуться на занархізуванні внутрішніх відносин демократії. Проте помилкою думати, що всі його засади втратили свою актуальність. Життєздатні принципи капіталізму націократія використовує в зреформованих суспільно-виробничих умовах.
Так вона не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Власність, приватна ініціятива й право на зиск — це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони в основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані — там вбивається саме суспільне життя, а з ним і творчу відповідальність громадянина; на їх місце приходить бюрократична мертвеччина й лицемірне "ханжество", що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (приклад комунізму). Але водночас націократія привертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власности, господарську свободу й стимули зиску — що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами "священости" і "економічного лібералізму" засіб хижацького визиску, в монополь панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи — вона обмежує твердими рамками творчого обов'язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом держави, інтересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда. Твердження соціялізму, що приватно-власницькі елементи капіталізму мають тенденцію переростати в антисоціяльні вияви, підставне в умовах нереґульованого, стихійного характеру соціяльних відносин і господарської продукції. Для збереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціяльно-економічній системі комбінований характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами господарської планової контролі й з певними родами колективної (націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.
При розбудові держави націократія стане перед наслідками, що їх створила на більшій частині наших земель соціяльна революція. Абстрагуючи від факту сучасної окупації України ворогами — ці наслідки ні в якому випадку не можна іґнорувати. Вони виявилися в двох позитивних напрямках: в знищенні чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та в створенні нової суспільно-виробничої структури нашої нації, що характеризується наявністю трьох вирішальних соціяльних груп: продукуючої інтелігенції, селянства й робітництва.
Націократія заперечує реставрацію капіталістично-поміщицького ладу в його колишніх формах. Засаднича шкідливість такої реставрації поглиблювалася б на Україні ще й відсутністю національних капіталів. Вона означала б насамперед повернення ворожих нації (московсько-польських і т.д.), визискувачів, уводячи, таким чином, у національний організм не лише елементи соціяльного, але й державно-політичного розкладу. (Тут, між іншими, ховається одна з причин, чому український націоналізм ставиться з непримиримістю до "орієнтацій" наших угодовських партій на "союзників" і різних підозрілих інтернаціональних спекулянтів...).
Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріяльний розвиток країни будуватиме на мішаних засадах націоналізованої (себто удержавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед такі вирішальні для господарського розвитку, країни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна промисловість, транспорт і т.д. Удержавлення всіх цих родів промисловості — крім їх основного значення — обумовлюється низкою важних причин, що їх тут детально не розглядаємо, а зокрема тим фактом, що якраз тут, в умовах приватно-капіталістичної ініціятиви, неминуче виявляються найбільш антисоціяльні прояви капіталоконцентрації й монополізму, що шкодять суспільним інтересам.
Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб (електричні стації, водотяги, місцева комунікація і т.д.). Натомість більшість ділянок так зв. легкої й споживчої промисловості, що продукує готові фабрикати та вироби масового попиту, творитиме, при виробничій і соціяльній контролі держави, поле примінення кооперативної й приватнокапіталістичної ініціятиви. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних, ба навіть трагічних наслідків доводять спроби заступити тут творчу роль приватного почину бюрократичним етатизмом!
Слідуючою з черги базою господарської самодіяльної буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополь у деяких сферах зовнішньої і внутрішньої торгівлі, як також і політику реґуляції товарових цін — держава сприятиме розвиткові кооперативної й приватновласницької ініціятиви при обслуговуванні цієї важної функції суспільного обміну. Власне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, найде собі основу для розвитку конструктивний у своїй соціяльній місії кооперативно-приватний національний капітал. Поруч із цим держава протегуватиме розвиток ремісництва там, де воно не втратило свою суспільно-господарську актуальність. Принцип приватної власности поширюватиметься й на міські нерухомості, в сполученні з муніципальною й корпоративною власністю. Анґажуючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльности, націократія не забуває його антисоціяльної тенденції перестати своє конструктивне призначення й виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціяльної й фінансової політики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, девізи, чековий і вексельний обіг, податкова система і т.д.) регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в інтересах цілого суспільства.
Аграрну політику націократія будує на ствердженні позитивного факту експропріяції капіталістично-поміщицьких господарств в УКРАЇНІ й застосує цей принцип на всі інші терени держави, де ця експропріяція ще не відбулася. Поруч з цим підлягатимуть вивласненню й посілості протегованих окупаційними владами чужо-національних колоністів. Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостей не підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно — політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним — московсько-польським, румунським і т.д. — елементом) і шкідливою під оглядом соціяльно-економічним. Знесилене окупаціями, українське селянство вимагатиме від держави особливо сприятливих умов для свого розвитку; в цих умовах викупні платежі лягали б на нього невиправданим тягарем, являючись водночас прихованою формою фінансування ворожих Україні паразитарних елементів. Найбільше відповідною інтересам нації й завданням сучасного сільськогосподарського виробництва формою, націократія визнає приватновласницьке-трудове середнє селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему й реґулюючи мобільність землі в цілях унеможливлення її нової нетрудової концентрації держава допускатиме й колективні форми землеволодіння та землекористування (трудові спілки, продукційні кооперативи і т.д.) там, де це виправдуватиметься умовами продукції і виробничими звичками селянства.
Так представляються основні соціяльно-економічні підстави націократії. Їхній внутрішній зміст йде по лінії пріоритету збірних інтересів нації й національної солідарності, що найдуть своє здіснення в своєманітній формі організації суспільства. Цією формою є державний синдикалізм.

V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ
Соціяльний поділ внутрі нації — це конечність, створювана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціяльні групи (або як їх називають — класи) нації — це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.
Проблема соціяльного поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить сучасний капіталізм), ані вузькоглядними доґмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціялізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціялізм проявляються в соціяльній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у формах, неґативних наслідках якраз тому, що оба вони є насамперед класовими концепціями. Над-міру протегуючи одну соціяльну групу (в першому випадку — буржуазію; в другому — штучно сфабрикований "пролетаріят") коштом життєвих інтересів, а то й існування інших груп — вони унеможливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.
Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціяльних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю, як живе, суцільне — хоч і різноманітне в своїх складових частинах — єство, вона розв'язку соціяльних проблем переносить у площину національної солідарности, що — визнаючи пріоритет інтересів нації-держави над інтересами окремих груп — видвигає принцип надкласовости. Здійснення надкласової солідарности можливе лише на базі пристосованої до неї господарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціялістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія — як бачили ми вище — розбудовує власну господарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціяльних груп узгіднюється й зрівноважується плановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобів в антисоціяльні фактори та реґулює справедливий розподіл національного доходу між всіма продукуючими верствами нації.
Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державу й її владу персоніфікують не класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капіталістичної "демократії" і комуністичної диктатури), а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що — беручи його за неподільну єдність — водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини (соціяльні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії — державний синдикалізм.
В своїй практичній суті синдикалізм — це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціялізації об'єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, монополістичний характер старого корпоративного устрою вже не міг узгіднитися з вимогою "вільної гри" капіталістичних сил. Та згодом антисоціяльні тенденції капіталізму — що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріяту, зроджуючи класову боротьбу — викликали появу нових, форм професійних об'єднань: так зв. синдикати (звідси назва — синдикалізм).
Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби був революційний (або як його ще навивають — сорелівський) синдикалізм. В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об'єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робітничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржуазно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм бачив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціялізму своїм світоглядом і тактикою (соціялізм — матеріялістичний і опортуністичний; синдикалізм — волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насамперед інтернаціонально-класовою концепцією.
Від революційного синдикалізму, державний синдикалізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізму культом власної нації-держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією "соціялістичних" експериментів вказують йому, що розв'язка соціяльних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі — хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціяльних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об'єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів — розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії — уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства - своїм устроєм ще більше злютовує її монолітність, бо перетворює окремі, об'єднані в синдикатах, соціяльні групи в організми, що стають нерозривними, функціональними частинами самої держави, кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації.
Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові привілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціяльна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати відмираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил... Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависти, як також і примітивний "споживчий" варваризм комуно-соціялізму — державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: "продукт праці належить працюючим", на принципі органічности суспільства й на продукуючому обов'язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріяльний еквівалент і суспільно-політичне значення в державі.
В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя є не організовані згідно з професійним принципом соціяльні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викривленої структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову — зорганізовану не на органічному принципі виробничого розподілу, лише на підставі "політичних переконань" — ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям "вільної гри" капіталістичних відносин і "закаму-фльованих" теоріями "свободи-рівности" еґоїстичних групових інтересів.
Націократія "вільну гру" виробничої анархії заступає господарським планом; хаос своєкорисних "політичних переконань" — суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництво надмірних аматорів "свободи-рівности" зрівноважує примусом обов'язку. Соціяльний зміст нації визначають в дійсності не монархісти, консерватори, республіканці, клерикали, демократи, ліберали, радикали, соціялісти, комуністи і т.д., лише її продукційні групи; ці останні бере синдикалізм націократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу в спілку працюючих, де кожний громадянин і соціяльні колективи співпрацюють на означених їхньою функцією місцях для досягнення загально — духового й матеріяльного — розвитку цілої нації-держави.
Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої нації економічна система націократії, базована на комбінованій співчинності державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу під плановим господарським кермуванням і соціяльним контролем держави — обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зорганізовані в синдикати (спілки) відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є: продукуюча інтелігенція — поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.); робітництво всіх родів промисловості й транспорту, різних виробничих категорій; селянство та сільськогосподарське робітництво; ремісництво; власники промислових і торгівельних приватних підприємств, тощо.
Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах, промислових і сільських осередках), синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно-територіяльним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об'єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об'єднуватимуться далі в повітові й краєві союзи, аж до загальнодержавного "Центрального Союзу Синдикатів Лікарів"; подібно творитиметься "Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості" і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внутрішньому устрою користуватимуться відповідними автономними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціятива, тощо); ця автономність має забезпечити об'єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльности, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного виховання членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові елементи в державний організм і підпорядковує їх керуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва — державний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).
В умовах капіталістичної демократії, праця — це лише визискуваний "товар", що улягає бездушним законам "попиту-пропозиції"... Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхідністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у положення співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов'язку, переконанням важливости своєї суспільної функції та гордою свідомістю: "держава — це я".
Саме, зорганізоване в синдикатах, суспільство стане вирішальним, керуючим чинником соціяльно-економічного життя держави. Узгіднення інтересів окремих суспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома керуюча участь і матеріяльна зацікавленість робітників у виробництві підприємств, соціяльне законодавство, справедливий перерозподіл національного доходу, нарешті — планове визначення чергових завдань народного господарства в цілому і в окремих його частинах — отже всі ті проблеми, що в умовах капіталістичної анархії й комуністичної диктатури викликають чи одверту класову боротьбу, чи стихію здушеної терором соціяльної ненависти — всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об'єднане в синдикатах, суспільство. Синдикалістичний устрій стане лабораторією соціяльно-економічного життя нації.
Ці завдання виконуватимуть утворені на паритетних підставах із представників різних категорій синдикатів Господарські Ради. Функціонуючи в різних ступенях адміністративно-територіяльного поділу держави, вони матимуть своє завершення у Всеукраїнській Господарській Раді, що в характері державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі держави. Мало цього. Забезпечуючи свою надкласову суть — націократія відкидає участь політичних партій у державному управлінні. Свій державний устрій вона будує на поєднанні збірної волі національного суспільства та його конструктивної самодіяльності зо зверхницьким автори-тетом нації-держави. Як побачимо далі, державний синдикалізм являтиметься важливим політич-ним чинником цього устрою.
З повищого нарису державного синдикалізму виявляється гармонізуюча суть націократії, що — виходячи з неподільної єдності нації — водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов'язує ці останні функціональною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі.

VI. НАЦІОНАЛЬНА ДИКТАТУРА
Свою визвольну акцію український націоналізм базує на національній революції. Її вміст, методи й завдання він виводить із сучасного стану розшматованої поміж кількома окупантами Української Нації. Для українського націоналізму є аксіомою, що доки не буде змінене сучасне положення нашої нації, доти вона все буде загрожена в своєму розвитку та існуванні. Ніякі угодовські автономістичні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі "орієнтаційні" лавірування перед тим чи іншим окупантом — не врятують Україну перед імперіялістичною навалою її історичних ворогів; закон її буття лежить тепер тільки в непримиримій боротьбі за свою державну самостійність і соборність. Це історичне завдання — через послідовні етапи підготовки визвольної боротьби, збройного здобуття й впорядкований самостійної держави — здійснить національна революція.
Національна революція — це не однобока революційна "техніка", що в своєму "неґуванні всіх і всього" не має ніякої програмово-конструктивної концепції (такі власне твердження про революційний націоналізм поширює наша партійницька угодовщина). Пряма революційна дія для організованого націоналізму є лише одним із засобів сучасної фази визвольних змагань, що створить політичні й психологічні передпосилки для розгортання революції в усій її внутрішній глибині й програмовій ширині. Зміст національної революції не обмежується до безпосередньої боєвої акції; її завдання не кінчаться й на рішаючому, збройному зриві нації до здобуття державности. Бо й після усамостійнення, на Україні певний період проявлятимуться в різних сферах духового й суспільного життя неґативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть застосування відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучі державотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати, розхитаний окупаціями, організм нації, невпинно побільшувати її будуючі сили й здібність змагатися за право свого розвитку й тоді, коли Українська Держава вже існуватиме. Універсальна суть, динамізм і мораль українського націоналізму не лише покликають його до ролі чинного борця за волю нації, але й управнюють до монопольної місії конструктивного реформатора цілого її змісту та існування. Ця його реформаторська місія — владно сягаючи в усі ділянки духового й матеріяльного життя нації — узмістовлюється в національній революції. Отже ця остання реалізуватиме свої програмові завдання й в умовах існуючої державности, хоч, очевидно, їх характер і методи здійснювання будуть відмінні в переходових і завершуючих етапах.
Таким чином, національна революція — це е внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядковання та забезпечення для неї гідного існування.
Вирішальною фазою революції, що обумовить її дальше конструктивне завершення, буде, пристосований до відповідних обставин, збройний виступ Української Нації проти окупантів. Його наслідки залежать насамперед від всебічної підготовки власних сил нації, що їх націоналізм уважає головним джерелом діючого й організуючого розгортання революції. Серед нашої легкодухої, спекулятивної партійщини, націоналістичне гасло власних сил не тішиться популярністю... Його вона уважає "фантастичною орієнтацією на вісімнадцятий туман", і горда з свого "реалізму" — що розгублено пантеличиться по кожночасній зміні чужих політичних барометрів — стирча головою летить в орієнтації на... ворожі сили, що загрожують Україні новою катастрофою. Між тим український націоналізм у своєму наставленні на власні сили нації є наскрізь реалістичний. Поборюючи катастрофальні орієнтації на історичних ворогів, він не відкидає сприятливої чужої помочі у визвольних змаганнях, пам'ятаючи однак, що навіть і така допомога приносить користь лише тому, хто має й власну силу її зужиткувати відповідно до своїх інтересів.
Серед явних зовнішніх і внутрішніх кон'юнктурних обставин не відбуватиметься збройна боротьба з окупантами — одне є безсумнівне: ця боротьба буде важка, кривава й жорстока. Своєю тактикою полохливого струся, легально-партійна угодовщина сподівається виспекулювати перемогу, з найменшою втратою власних зусиль і "безглуздих жертв". Марні надії в тій грізній труднощами й небезпеками добі, перемогу здобудеться лише ціною надзвичайного — натхненного жертовним поривом — напруження всіх сил нації, зорганізованої при цьому на такій устроєво-політичній системі, що — мимо своєї революційної провізоричности — була б здатна порвати маси до боротьби, вдержати їх потрібний час у мобілізаційному напруженні та забезпечити наші побідні наслідки всенародного зриву. Цю устроєву систему в переходовому етапі революції націоналізм будує на принципах національної диктатури.
Режим національної диктатури відкидає провідну участь політичних партії із їхніми вузькими інтересами у процесах революції. Таке становище організованого націоналізму до партій, груп і центрів, або інакше кажучи — до цілого орієнтаційно-угодовського табору, обумовлюють тактичні й засадничі причини. Розгляд ідейного змісту, психології, моралі й політики цього табору стверджує його шкідливість для планомірного розгортання революції. Схильний лише пасивно пристосовуватися до створюваних окупантами умовин, нездатний до активності й провідної місії, поглинений суперечностями й груповим еґоїзмом- він ніколи не прийме націоналістичної концепції визвольної боротьби та її не піддержить. Після вже здобутої перемоги, певні елементи угодовського табору звантажуються в національну роботу й зможуть навіть бути корисними в її різнорідних ділянках. Але не тепер і не тоді, коли боротьба відбуватиметься серед "непевних" обставин...
Свідомість цього опрокидує наївно-обивательські мудрування на тему створення спільного фронту революційного націоналізму з легалістичними партіями на засадах національної солідарности й у вигляді "всеукраїнських конгресів" для боротьби з зовнішніми ворогами. Ідеологічна істота, націократична концепція й визвольне наставлення націоналізму є тими факторами, що солідаризують на національному ідеалі всі органічні складники нації в одну духово-політичну цілість. Національна солідарність стає натомість абсурдом, коли в існуючих умовах хочемо її застосувати до наших партій, що самою своєю природою й політичною чинністю творять джерело партикулярного розкладу й неґуючого заперечення національної єдности. Помиляються ті, хто від "об'єднання" націоналістів із уенерівцями, гетьманцями, ундівцями, соціялістами і т.д. сподіються побільшення нашої, зовнішньої відборонности. На ділі така неприродна спільність загрожувала б лише послабити визвольний рух, розпорошуючи силову й моральну потугу самого націоналізму. Його ідейний, безкомпромісовий, боєвий порив міг би бути тоді обезкровлений отрутою угодовської псевдо-логіки й. спекулянства.
Рішаючим є те, що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд, "Погоджувати" його з кимсь методами "конґресових дискусій" і гандлю немислимо. Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в'яже його принципи й теорії з методами чинного застосування їх до життя. Поєднання ідеологічного й визвольного наставлення націоналізму з політичною тактикою "всеукраїнських конґресів"- було б для нього рівнозначне з самогубством і перетворенням його твердих, високих постулятів в теорії — в жалюгідну та лукаву опортуністичну комедію в практиці.
Коли партії взагалі є неорганічним для націй плодом хворобливих соціяльно-політичних відносин, що їх створили капіталізм і демократія, то в наших умовах їх штучний характер виявляється ще з більшою виразністю. Українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціяльної диференціяції нації навіть у тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентарної демократії. Ми часто забуваємо, що всі вони (і на укр. землях, і на еміграції) — це лише кілька соток ізольованих від народних мас інтелігенських "політфахманів"; власне ця цілковита відірваність наших партійних гуртків і "центрів'" від народу й його змагань, обумовлює всю шкідливість і безпринципність їх політикування. Хто в цих умовах говорить про "солідаризування" націоналізму з цими рештками нашого болючого "вчорашнього дня" — той виявляє цілковите незрозуміння й завдань націоналізму, і обставин визвольної боротьби!
Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби українські націоналісти ("фашисти") хотять "поневолити нарід". Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сиґнал його безславної смерти. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене життя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сумному стилю кам'янецько-тарнівських "демократичних" і "соціялістичних" міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського населення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметься розкладати зрушені до чину маси — все це ви-магатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові "коаліції" й спекулятивні, несвоєчасні "голосування" мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в залізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції.
В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекулятивні "очковтирателі". Опорою диктатури буде ударний, боєвий леґіон революції — організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не "партійними переконаннями" (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників. Наші "ради-кальні" та інші соціялісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підо-зрінням. По старому прив'язані до демагогічного есерівського "культу" замурзаних пик, немитих лап, освіти "не вище фельдшерської", нарочитої хамської розперезаності й загального капцан-ства, що мають, мовляв, характеризувати "справжнього сина народу" — вони в тій верстві добачують нове "папство". На ділі націократія хоче бачити Українську Націю великою, культурною, передовою. Вона не знижується до примітивізму маси — лише підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріяльному поступі. Без здорового, конструктивного проводу, нормальне існування нації немислиме. Солідаризуючи на принципах надкласової соціяльної спра-ведливости й у формах націократії всі, корисні під суспільно-виробничим оглядом, складники нації — націоналізм найде в них активний фермент для творення провідної верстви, в цей спосіб органічно вростаючи в найглибші прошарування народу.
Спочатку диктатура матиме революційно-військовий характер зо всіма, випливаючими з нього, висновками. Її опорою буде створювана в процесі революції мілітарна сила нації й національно-революційні організації, що опанують під керівництвом загального проводу місцеві органи державного управління, громадські установи, професійні союзи й спілки, господарські підприємства і т.д. Згодом, після закінчення збройної фази національної революції, диктатура повільно переключатиметься на громадську базу. В цьому етапі її завдання полягатимуть в дефінітивному скріпленні наслідків здобутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою, що заступить собою провізоричний режим диктатури.
Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації й застарілости, коли вона стає ціллю для самої себе... У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдану доцільністю тимчасову методу. Зберігаючи потрібні елементи авторитарности й монократизму й в умовах постійного державного ладу націократії — націоналізм водночас єднав їх із здоровими формами громадської самодіяльности й участи самого суспільства в державному керуванні.

VІІ. ПОСТІЙНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Постійний державний лад націократії буде вислідом визвольних і підготовчо-реконструктивних зусиль національної диктатури та означатиме перехід нації до кінцевих, завершуючих етапів національної революції.
Нас можуть спитати: на кого "орієнтуються" націоналісти — на монархію, чи республіку ?.. Гадаємо, що ввесь попередній виклад підготовив вже читача до відповіді на це питання. В сучасності монархічні й республіканські устрої взагалі в значній мірі втратили ті риси й прикмети, що раніше суттєво різнили їх між собою. Вибір між монархією й республікою можна хіба розглядати під таким, доволі спрощеним, кутом: чи хочемо володаря, що стає сувереном нації на підставі дідичного права й спирається на упривілейовану верству родової аристократії (бо принцип дідичності влади нерозривно пов'язаний із культом "блакитної крови" і становими привілеями, хоч би як не старалися наші гетьманці маскувати цей закон дивовижними й нещирими "трудово-монархічними теоріями...), чи національного проводу, видвигненого до керми на підставі його власних кваліфікацій і опертого на цілу суверенну націю.
Націократія обирає останнє. Вже сам її — випливаючий із ідеології націоналізму — суспільно-філософський зміст, що визнає волю, творчість і якісні прикмети людської індивідуальности за вирішальні фактори громадсько-політичного життя, не годиться з принципом механічного права даної людини на зверхність, обумовленого лише самим випадковим фактом її народження (дідичність влади). Соціяльній моралі націократії чужа також родова кастовість і упривілейованість; її критерієм є конструктивна, продукуюча цінність громадянина, що єдина зумовлює його провідну роль в суспільстві, без огляду на "вище" чи "нижче" фамільне походження...
Самий монархізм для українських історичних умов завжди був чужий і неорганічний; в нашій же сучасності й будучності він просто стає абсурдом.. Монархічні теорії наших гетьманців лишилися наскрізь штучним компільованням чужих, західноєвропейських роялістичних ідей, густо приправлених соусом московсько-польських "консервативних" анахронізмів. Це перетворило гетьманську течію в звичайну соціяльну реакцію, що — всупереч логіці та інтересам Української Нації і в згоді з московсько-польськими реакційними елементами — змагає до реставрації капіталістично-поміщицького ладу на базі федеративного "Союзу Трьох Русей".
Націократія є республіканська. Але її конституційна структура суттєво різниться від класичних зразків політичної демократії, що існує на виборчій фікції "влади більшости" — репрезентованої в парламенті одною чи кількома партіями... Центр демократії лежить у партійному парламенті, що поглинає в собі й дезорганізує розбіжністю своїх класових й політичних стремлінь основу всякої державної системи — владу. В нарисі про демократію ми зазначали, до яких фатальних наслідків приводять ці властивості парламентаризму навіть ті країни, де він має за собою велику історичну традицію. Тим більш згубними й безнадійними є спроби насадження режиму партійно-парламентарної демократії на Україні. Самі по собі неґативні прикмети парламентаризму тут посилювалися б додатковими причинами: цілковитим браком парламентарних традицій, фіктивністю наших партій і, витвореними революцією, особливостями суспільно-виробничої структури України.
Московський півфеодальний і абсолютистичний царат гальмував соціяльно-політичну диференціацію суспільства (як це було в умовах західного демолібералізму) і через те партії перетворювались у відірвані від мас гурти інтелігентів-сектярів. Ці риси характеризували й партії на Україні. Штучно зроджені в обмеженому середовищу західноєвропейськими доктринами — всі вони водночас носили на собі тавро "общеросійських" політичних й культурних ідей. Партії на Західній Україні в свою чергу були об'єктами польських і німецьких впливів. Певну національно-культурну роботу наших партій у минулому годі заперечити. Але ні одна з них по своєму ідеологічному змісту й політичним впливам не була й не могла бути конструктивним чинником державного унезалежнення й суспільної організації Української Нації. Це наочно доказали події 1917-20 рр. коли всі без винятку українські партії зазнали банкроцтва й компромітації. В сучасності комунізм знищив в Совєцькому Союзі всі партійні угрупування. На Західній Україні партії, щоправда, існують, але ні одна з них не має всеукраїнського значення. Годі сподіватися, щоб ці локальні й здеморалізовані в умовах окупації ундо-клерикало-радикальні гурти, навіть підсилені (у вигляді "всеукраїнських конґресів") партійними рештками з еміграції, могли в будучності стати здоровою основою державно-політичної організації України! Витворюється парадокс: режим політичної демократії базується на партіях, але їх у нас фактично нема; для цього довелося б хіба ці партії штучно творити, інсценізуючи в цей спосіб... парламентаризм.
Устрій парламентарної демократії пов'язаний із приватнокапіталістичними, відносинами й політично-економічним лібералізмом. Між тим на більшій частині України державний капіталізм большевизму значно змінив продукційну систему українського господарства й приспішив диференціяцію суспільства на виробничо-професійній основі. Хоч загальна спадщина комунізму буде направлена, проте соціяльно-економічний розвиток України матиме відмінний від Заходу характер і спиратиметься на комбінованій системі державного, суспільного (муніципально-кооперативного) й приватного капіталізму, при плановому керуванні й контролі держави. Цей реґулятивний характер національного господарства виключатиме класичний лібералізм, а з ним й партії, як фактори господарсько-політичного керування держави. Місце партій у державних органах займуть організовані на професійному принципі соціяльні виробничі групи (синдикалізм). В цьому власне й полягає ідея державного синдикалізму, що посереднє заступництво інтересів окремих груп населення через штучні й антагоністичні партії та партійки — він замінює безпосередньою й солідарною репрезентацією загальних і часткових інтересів нації через її органічні складники (соціяльно-виробничі групи).
Отже націократія неґує партійно-парламентарну організацію демократії. Як у періоді національної диктатури, так і в умовах постійного державного ладу — партії не існуватимуть. Це становище наші партії називають замахом на... "народну свободу"? На ділі націократія заступає здорові (витворені самою таки демократією, хоч і уневажнені її ж політичною практикою) принципи рівности громадян перед законом, особистих і суспільних прав та співпраці, влади й народу в кермі державою. Але в протилежність демократичному хаосові та його культові "прав без обов'язків" — вона ці необхідні елементи правової держави розставляє в точно означені інтересами нації місця й межі. Про це свідчить її система, що її тут подаємо в схематичному нарисі.
Ця система не є так зв. "поліційною державою", що послуговується гнітючою пресією урядницького централізму та зв'язуючи всяку громадсько-політичну творчість — залишає населенню лише послух і механічне виконання адміністративних приписів. Сильна своїм авторитетом і стабільністю націократична влада, зосереджуючи в своїх руках керму, оборону й лад держави, водночас забезпечуватиме під своєю зверхністю широкі можливості самодіяльності населення в найбільш питоменних для історичних українських умов формах громадської самоуправи. Не в партіях і не в політичних сектярських гуртках, а власне тут — в органах місцевої самоуправи (як і в синдикалістичних організаціях) народні маси найдуть для себе школу громадської творчости й національно-політичного виховання, виділюючи з себе нову провідну й органічно зв'язану з ними верству досвідчених суспільників, організаторів, господарників і державних діячів.
Українська Держава за адміністративним розподілом, що узгляднятиме природні, історичні, політичні, економічні і стратегічні властивості окремих районів нашої обширної території, поділятиметься на краї, повіти й громади (міські, містечкові, сільські), що матимуть свої органи самоуправи та в межах встановлених законами компетенцій керуватимуть місцевими публічними справами. Система самоуправи в повітах і громадах найде своє завершення в краях. Краї посідатимуть власні представницькі органи — Краєві Ради й уряди. Краєві Ради складатимуться з послів, обраних на певний термін у відповідній кількості від кожного повіту. Вибори до органів самоуправи відбуватимуться на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. Кожна виборча округа обиратиме означене число кандидатів релятивною більшістю голосів.
У всіх ступнях адміністративного поділу держави (в краях, повітах і громадах) існуватимуть також загальнодержавні адміністративні, господарські та ін. установи, що — не витворюючи шкідливого паралелізму в функціях та компетенціях із місцевою самоуправою — виконуватимуть своє призначення під безпосереднім керуванням державного уряду. Представниками державного уряду в окремих краях та їх повноважними зверхникам будуть краєві начальники, що стоятимуть на чолі місцевої державної адміністрації, й автоматично являтимуться Головами Краєвих Рад, пов'язуючи собою три елементи державного управління: уряд, контроль й громадську самодіяльність.
Загальною державною законодавчою установою буде Державна Рада. Як і в органах самоуправи, посли до Державної Ради обиратимуться прямим, загальним, рівним і таємним голосуванням в означеній кількості від кожної виборчої округи. Кандидатів до Державної Ради визначатимуть у виборчих округах синдикати та їх Господарські Ради. Зложені ними реєстри передаватимуться під голосування населення виборчої округи. Вибори кандидатів рішатимуться релятивною більшістю голосів.
Як бачимо, ця система суттєво різниться від зразків і демократії — з її анархічною виборчою боротьбою, і італійського фашизму, що є надто централістичним у формуванні законодавчих установ. Усуваючи боротьбу виборчо-партійних; клік і запроваджуючи контролю, націократична система ставить водночас Державну Раду в безпосередній зв'язок із народом, передаючи її формування його, об'єднаним у синдикатах, соціяльним групам. Ці державно-політичні компетенції синдикатів, вкупі з їх соціяльно-економічними функціями (місцеві й Всеукраїнська Господарська Рада) перетворюватимуть державний синдикалізм у становий хребет і головний нерв цілого націократичного устрою.
На чолі Нації й державної організації стоятиме Голова Держави. Це не буде ані диктатор, що тримається силою прибічник клік, ані лялькуватий "репрезентативний" президент демократичної республіки... Це буде Вождь Нації, найкращий із найкращих її синів, що силою загального довір'я нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави. В ньому концентруватиметься авторитативна суть націократичної держави, що сполучає в собі здорові елементи монократизму й відповідальности.
Голову Держави обиратиме на 7 років Національний Збір, скликуваний для цієї мети, що складатиметься з Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представників синдикатів і Краєвих Рад. Голова Держави кермуватиме країною, репрезентуватиме її назовні, являтиметься Верховним Вождем її збройних сил, матиме право законодавчої ініціятиви, розв'язання Державної Ради і "вета" її ухвал на означених конституцією підставах. Він являтиметься водночас Головою Державного Уряду і своєю владою призначатиме Державних Секретарів (міністрів) як із складу Державної Ради, так і з поза неї. Державні Секретарі відповідатимуть за свої уряди не перед Державною Радою, а перед Головою Держави, і уступатимуть із своїх постів на його наказ Державна Рада матиме лише право, в обсягу доручених їй конституцією справ, ставити Державних Секретарів за переступ законів перед Найвищий Державний Суд, що обиратиметься разом із Головою Держави Національним Збором.
Таким чином Голова Держави своїми компетенціями усуватиме розбіжності, що їх створює політична демократія своєю "священною" засадою розподілу законодавчих і виконавчих влад, та забезпечуватиме ним владам правильну взаємочинність. Найвищому Судові належатиме контроль непорушності конституції, конституційної правильності видаваних законодавчими і виконавчими органами ухвал, і касаційний перегляд усіх інших судових справ. Відповідно зорганізовані краєві, повітові й міські Суди забезпечуватимуть правозаконність у державі.
Так в основному виглядатиме постійний державний лад націократії, Україна буде авторитарною й унітарною, але в належній мірі й децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме істоті націократії, як режиму панування цілої нації у власній державі.
Лишається ще одно питання: яке місце а цій державі займе організований націоналізм? Чи не перетвориться він — скасувавши всі партії — сам у партію, що "захопить усі посади" (обставина, що нею особливо журяться наші партійні "народолюбці"...). Ні — не перетвориться! Суцільне, інтеґруюче світоглядове й політичне єство націоналізму не покривається з поняттям партії — явища неминуче часткового й диференціюючого цілість. Не панування над нацією, лише панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм. Виростаючи з глибин народу, покриваючи своїм ґенералізуючим змістом ціле його життя — націоналізм стане вартівничим і будівничим нації, її провідним аванґардом, що виховуватиме маси і двигатиме їх до творчости на підставі гасла націократії:
Праця, самодіяльність, дисципліна!

http://dsl.sf.ukrtel.net/biblio/index.php?a_id=15&r_id=22
14:17 28.09.2010



Обновлен 21 июл 2012. Создан 10 июл 2012