Роман Шухевич: з минулого в сучасне

 

Роман Шухевич: з минулого в сучасне

До 100-річчя Головного командира УПА і просто відважної людини



Роман Шухевич (30 червня 1907 року – 5 березня 1950 року) – генерал-хорунжий, Головний командир УПА, голова Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, голова проводу Організації Українських Націоналістів.
Посмертно Герой України

 
Збірник різноманітних матеріалів, до якого увійшли зведення подій, фактів, статтей, спогадів, документів, сучасної публіцистики включно з російськомовною та багато інших свідчень в часі від 1907 по 2007 роки стосовно Романа Шухевича і очолюваного ним повстанського руху українських націоналістів у 1942 – 1950 роки.

Упорядник  Богдан Гордасевич

Анотація
В представленій читачам книзі «Роман Шухевич: з минулого в сучасне» зібрано широкий спектр матеріалів про видатну особу в історії України – Романа Шухевича.
Проте одним з головних намірів упорядників книги було не просто розкрити жіттєпис героя України Головного командира Української Повстанської Армії та керівника Організації Українських Націоналістів генерал-хорунжого Романа Шухевича, але і показати вплив його особистості  на   і на сучасність нашої держави України.
Частина матеріалів подано мовою оригіналу – російською. Деякі повтори спричинені різними джерелами, переважно це стосується варіантів російською мовою, щоб могли прочитати і не дуже сильні знавці української.
Книга розрахована на думаючих читачів, які самостійно зроблять висновки стосовно правоти зібраних тут авторів.





ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У Львові біля школи, де вчився Роман Шухевич, заквітла клумба – до 100-річчя героя

У Львові поблизу середньої школи №10, що на вул. Чупринки, в якій навчався Роман Шухевич, ЛКП «Зелений Львів» висадило клумбу. Композицію укладено з семи видів квітів у вигляді цифри 100 на 36 кв. м клумби. Орієнтовна вартість висадження композиції – 4 тис. грн. Створила композицію директор квіткового господарства Надія Верста, – про це сьогодні, 22 травня, Західну інформаційну корпорацію повідомила прес-служба Львівської міської ради.
Як йдеться у повідомленні, до 100-річчя від дня народження Романа Шухевича також навели благоустрій навколо пам’ятника у Білогорщі. Для освітлення території навколо пам’ятника ЛКП «Львівсвітло» встановило 40 світильників та проклало понад 2 км несучого проводу. Щоб підсвітити сам пам’ятник, встановили додаткові підпори та прожектори. Також служби Залізничної районної адміністрації завезли ґрунт, поставили чотири вази для квітів та висадили чорнобривці й сальвії.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/05/22/75594


У Львові вшанували 60-річницю від дня смерті головнокомандуючого УПА Романа Шухевича

Сьогодні, 5 березня, у с.Білогорща поблизу Львова вшанували пам’ять генерал-хорунжого, головного командира УПА Романа Шухевича. Відзначили 60-річницю від дня смерті Героя України прийшло понад сотню людей.
Село Білогорща – місце, де загинув Роман Шухевич 5 березня 1950 року. Зараз тут знаходиться Музей пам’яті Героя та пам’ятник на його честь. Як повідомив голова Львівського крайового братства ветеранів ОУН-УПА Олесь Гуменюк, майже 6,5 років довелося судитися за цей Музей, пройшли два суди і нарешті Феміда винесла рішення на користь повстанців.
Представники влади та громадськості поклали квіти до пам’ятника Р.Шухевича, а далі священики відслужили панахиду пам’яті. Після цього за участі представників громадських організацій та політичних партій відбулося віче. Як повідомив син Романа Шухевича, Герой України Юрій Шухевич, ще 20 років тому на цьому місці ніхто не згадував про УПА, говорили про Січових стрільців, а ось згадати повстанців не відважились. Однак, група молоді насипала невеличку гору і поставила хрест, а 5 березня 1990 року пройшло нечисленне віче тих, кого боліло серце за Україну. Відтоді тут щороку збираються люди і згадують своїх славетних героїв. Зараз, за словами Ю. Шухевича, коли дві, зовсім не українські сили, борються за владу, нехтують волею народу, таке об’єднання і спомини є надзвичайно важливими. «Нам потрібно боротися за українську Україну, незалежну ні від кого. Таким прикладом для всіх була армія нескорених, яка не обирала менше чи більше зло. Хай це стане прикладом для нас, не піддаваймося на спокуси, а пам’ятаймо про українську державу!», – закликав Юрій Шухевич.
Після цього слово взяли представники влади Львова та області. Як зазначив міський голова Львова Андрій Садовий, Роман Шухевич був великим політиком та громадським діячем, мав всесильну ласку. Водночас, він був скромною, але людиною великого духу. Зі свого боку перший заступник голови облради Роман Ілик зазначив, що Україна не зробила ще головне – у повноті не визнала ОУН-УПА, а Роман Шухевич є людиною, гідною унаслідувати кожен крок її життя. Заступник голови Львівської ОДА Ігор Держко зазначив, що Роман Шухевич належить до плеяди героїв, які завоювали всепланетну славу. «Досвід Шухевича – полководця використало багато світових повстанських рухів. На жаль, західна історіографія не дала оцінки нашим героям. Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич – наші герої!», – заявив Держко.
Після цього слово взяли представники різних громадських та політичних організацій, які оплакували величезну втрату всього українського народу, справжнього Героя Романа Шухевича.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/03/05/219615


Віктор Ющенко зустрівся з Юрієм Шухевичем

Президент України Віктор Ющенко провів зустріч з видатним громадським діячем, Героєм України Юрієм Шухевичем. Віктор Ющенко та Юрій Шухевич обговорили тему 65-річчя Української Повстанської Армії, яку незабаром відзначатимуть. Про це сьогодні, 9 жовтня, ЗІК повідомила прес-служба Президента України.
Окрему увагу Президент приділив вшануванню пам’яті Головнокомандувача УПА Романа Шухевича – 100 років від дня його народження виповнюється в 2007 році. З цього приводу Віктор Ющенко вже підписав відповідний Указ.
Звертаючись до сина одного з чільних провідників українського визвольного руху, В. Ющенко висловив свою глибоку шану пану Юрію Шухевичу та його родині за все те, що вони робили та продовжують робити для України.

Довідка.
Указ Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича» від 16 травня 2007 року подаємо у повному обсязі:
«З метою відзначення 100-річчя від дня народження одного з чільних провідників українського визвольного руху 20-50-х років XX століття, визначного військового та політичного діяча Романа Шухевича, утвердження в суспільній свідомості об’єктивної оцінки його діяльності постановляю:
1. Кабінету Міністрів України розробити за участю Національної академії наук України та затвердити план заходів з підготовки та відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича, передбачивши, зокрема:
організацію та проведення протягом 2007 року в населених пунктах, пов’язаних з життям та діяльністю Романа Шухевича, урочистостей з нагоди 100-річчя від дня його народження за участю представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, науковців та громадськості;
проведення у жовтні 2007 року в місті Києві наукової конференції, присвяченої життю та діяльності Романа Шухевича, а також тематичних конференцій, круглих столів в інших регіонах України;
демонстрацію у кінотеатрах та на телебаченні фільмів, присвячених українському визвольному руху 20-50-х років XX століття, життю та діяльності Романа Шухевича, організацію тематичних виставок документів та матеріалів;
вирішення разом з Львівською обласною державною адміністрацією в установленому порядку питань щодо спорудження пам’ятника Роману Шухевичу та встановлення на будинку, в якому він народився, меморіальної дошки;
карбування та введення в обіг у встановленому порядку ювілейної монети на відзнаку 100-річчя від дня народження Романа Шухевича;
випуск в обіг поштової марки і конверта, присвячених 100-річчю від дня народження Романа Шухевича, та здійснення спецпогашення поштової марки.
2. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям вивчити питання про присвоєння окремим навчальним і науковим закладам та установам імені Романа Шухевича, а також відповідне найменування чи перейменування в установленому порядку вулиць, проспектів, майданів у населених пунктах України.
3. Міністерству оборони України забезпечити організацію та проведення у військових навчальних закладах та частинах тематичних заходів, присвячених життю та діяльності Романа Шухевича.
4. Міністерству закордонних справ України забезпечити проведення закордонними дипломатичними установами України у країнах, де проживав Роман Шухевич, заходів, присвячених 100-річчю від дня його народження, за участю представників української громадськості за кордоном.
5. Державному комітету телебачення та радіомовлення України організувати цикли тематичних теле- і радіопередач, забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації заходів з відзначення 100-річчя від дня народження Романа Шухевича».

http://zik.com.ua/ua/news/2007/10/09/94317


Тернопільщина завтра вшанує пам’ять Головного командира УПА Романа Шухевича

Завтра, 5 березня, виповниться 60 років з дня загибелі Головного командира УПА Романа Шухевича. На Тернопільщині до цієї дати відбудеться низка пропам’ятних заходів. Зокрема, делегація представників влади та громадськості області візьме участь у мітингу-реквіємі, присвяченому 60-м роковинам загибелі Шухевича у селі Гуків Чемеровецького району Хмельницької області на місці спалення тіла Головного командира УПА. Про це повідомили 4 березня  у прес-службі Тернопільської облдержадміністрації.
Заходи з вшанування пам’яті Генерала-хорунжого УПА пройдуть і в селі Заболотівка Чортківського району, де 1 березня 2009 року встановили та освятили пам’ятник на його честь. Відомо, що у 1945 році Роман Шухевич перебував у цьому населеному пункті.
Також на 5 березня заплановане урочисте відкриття Меморіальної кімнати Героя України, Провідника ОУН Степана Бандери у Тернопільському музеї політв’язнів та репресованих.
А молодіжні організації області проведуть цього дня символічну акцію «Фото з генералом», яка відбуватиметься з 12.00 до 17.00 на Театральному майдані Тернополя. Метою заходу є привернути увагу громадян до легендарної постаті нашої героїчної історії. Акція відбудеться у рамках загальноукраїнської кампанії ОУН «Пам’ятай». Організаторами заходу є молодіжні організації «Молодіжний Націоналістичний Конгрес», «Тризуб» ім.С.Бандери, Спілка Української Молоді в Україні, «Пласт», «Молода просвіта», товариство «Обереги» та ГПО «Українська справа».
Крім того, 7 березня, у місті Бережани, об 11.15, у церкві Святої Трійці відслужать панахиду з нагоди 60-річчя з дня загибелі генерала УПА Романа Шухевича, а о 12.30 в місцевому краєзнавчому музеї відбудуться зустріч з дочкою легендарного генерала – Марією Шухевич.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/03/04/219386


Львів відзначив Свято Героїв. Вшанували Бандеру та Шухевича

24 травня у Львові пройшло масштабне відзначення Свята Героїв, у якому взяли участь представники міської та обласної влади, громадські організації та політичні партії.
Відзначення Свята Героїв розпочалося вшануванням Січових стрільців та воїнів УГА на Янівському кладовищі у Львові. Заступник голови Львівської ОДА з гуманітарних питань Ігор Держко, голова Львівської облради Мирослав Сеник, голова Львівського обласного товариства політв’язнів та репресованих Петро Франко поклали квіти до Меморіалу Січових стільців та воїнів УГА, запалили лампадки на їхніх могилах, а також вшанували пам’ять закатованої зв’язкової голови Проводу Українських Націоналістів Євгена Коновальця – Ольги Басараб.
Після цього відбулося урочисте вшанування воїнів УГА біля Меморіалу на Личаківському кладовищі, куди також прибули учасники святкового марафону, який традиційно проходить у Львові у Свято Героїв.
Як наголосив Мирослав Сеник, марафон розпочався на Білогорщі, де поховано українського політичного діяча, голову Проводу ОУН-Б, Героя України Романа Шухевича. В ньому взяли участь 150 студентів Львівського державного університету фізичної культури, які пробігли 11 км.
«Українська влада робить сором’язливий вигляд, що не було тих, хто віддав життя за незалежність України. Сьогодні фактично немає представників державної влади на наших заходах. Очевидно, за це ми маємо попросити вибачення в тих, хто віддав життя за наше майбутнє… Цей марафон говорить про спадковість поколінь, а відтак – спадковість боротьби. Шановні студенти, пам’ятайте, що лише за незалежної України ви зможете мати можливість для самореалізації. Сьогодні це чин, що ми прийшли сюди. Це можна порівняти з тим часом, коли велися процеси над Чорноволом, Горинями!» – наголосив Мирослав Сеник.
Як повідомив журналістам проректор з виховної роботи зв’язків з громадськістю Львівського університету фізичної культури Ярослав Тимчак, Герої України Степан Бандера та Роман Шухевич були спортсменами. Бандера, попри хворі ноги, займався легкою атлетикою, а Шухевич – плаванням, тому сьогоднішній забіг, з його слів, є дуже символічним.
Після урочистостей на Личакові представники влади спільно із заступником міського голови Львова Василем Косівим, народними депутатами від фракції блоку НУНС Андрієм Парубієм та Володимиром В’язівським, а також головами організацій політв’язнів, ветеранів та репресованих поклали квіти до пам’ятника Степанові Бандері у Львові, де пройшло коротке віче.
Звідти колона учасників віча, а також активістів політичних партій, серед яких «Наша Україна», ВО «Свобода», КУН, НРУ, УРП, Фронт Змін, Батьківщина, «За Україну!», Українська партія тощо організували «Український марш до пам’ятника Шевченку, де пройшов урочистий парад, віче та святковий концерт.
Під час віча Мирослав Сеник висловив обурення тим, що у 19-у річницю незалежності українська влада «вивісила георгіївські стрічки», ігноруючи тим самим тих героїв, яких сьогодні вшановує Львів.
Водночас, як повідомив у коментарі Ігор Держко, відповідаючи на запитання, чому у заходах з відзначення Свята Героїв не взяв участі голова Львівської ОДА Василь Горбаль, чиновник зазначив, що губернатор готується до засідання Ради регіонів, яке пройде у Львові 27 травня.
«Губернатор має відрядження, готується до візиту Президента, прем’єра, голови ВРУ. Львівщину чекає безпрецедентна акція, тому голова Львівської ОДА як керівник організаційного комітету бере участь у підготовці до цієї події», – сказав Ігор Держко.
http://zaxid.net/newsua/2010/5/24/163524/


Львів вшанував героїв національно-визвольних змагань.

Сьогодні, 24 травня, у Львові та області проходять урочисті заходи у рамках відзначення Свята Героїв. У Львові святкові заходи розпочалися з покладання кошика квітів до Меморіалу Українським Січовим Стрільцям на Янівському кладовищі. Участь у покладанні квітів взяли голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник, заступник голови Львівської ОДА Ігор Держко, керівник ДПА у Львівській області Костянтин Зінкевич, відомі громадські та політичні діячі та ветерани національно-визвольних змагань.


Відзначення Свята Героїв у Львові

Там же відбулося запалення лампадок на могилах визначних діячів Львівщини. Голова Львівської облради також поклав квіти на могилу Олени Басараб.
Голова ЛОО Товариство політичних в’язнів та репресованих Петро Франко нагадав, що на цьому Меморіалі поховано 360 полеглих січових стрільців.
Далі учасники Свята Героїв переїхали на Личаківське кладовище, де поклали квіти до Меморіалу воїнам УГА, полеглим в обороні Львова у 1918–1919 роках. Одночасно на кладовище прибули й учасники естафети Львівського державного університету фізичної культури, які о 9:30 ранку вибігли із села Білогорща.
Проректор з виховної роботи і зв’язків з громадськістю цього вишу Ярослав Тимчак повідомив журналістам, що загальна довжина пробігу становить 11 кілометрів. «Це символічна естафета, якою ми хочемо привернути увагу до святкування Дня Героїв», – сказав він. З його слів, Роман Шухевич був відомим плавцем, а Степан Бандера займався легкою атлетикою, саме тому студенти Університету вшановують пам’ять українських націоналістів.
Після покладання квітів до Меморіалу, із коротким словом виступив голова Львівської облради Мирослав Сеник. Він наголосив на тому, що сьогодні на цьому святі немає ані перших владних керівників області, ані керівництва силових структур міста й області. «Також не знаю через які причини відсутнє й керівництво міста. Не знаю, чому вони ігнорують таке свято», – сказав Сеник.
Опісля цього, представники влади переїхали до пам’ятника Степану Бандері, де розпочалося урочисте віче. Уже біля пам’ятника Степанові Бандері з’явився заступник міського голови із гуманітарних питань Василь Косів та депутати Львівської міської та обласної ради. Також там були нардепи Володимир В’язівський та Андрій Парубій.
Після урочистого віче у центрі міста: вулицями Степана Бандери та Коперніка до пам’ятника Шевченку пройшла багатотисячна хода «Український марш». Під час цього дійства відбувалося урочисте покладання квітів до пам’ятників та меморіальних знаків героїв національно-визвольного руху.
Закінчилося святкування у центрі міста, біля пам’ятника Шевченка, де відбувся багатотисячний мітинг. «Сьогодні на 19 році української незалежності ми з сумом мусимо констатувати, що маємо відступ у творенні української держави, в її зміцненні, – сказав під час виступу голова Львівської облради Мирослав Сеник. – Сьогодні, на наш стид, ми бачимо, як вивішуються імперські символи держави, якої вже немає».
Перед учасника маршу пройшли парадом учні навчальних закладів міста. «Ми стали свідками, як молоді хлопці і дівчата пройшли маршем, – сказав з цього приводу міський голова Львова Андрій Садовий, який приєднався до групи представників влади уже біля пам’ятника Шевченкові. – Ми вдивлялися у ці очі. Вони вірять у ті слова, які вони говорять. У них в серці Бандера, Шухевич, Коновалець. Імена цих героїв назавжди закарбовані у наших серцях».
«Ми зібралися вшанувати пам’ять наших героїв, – сказав син головнокомандувача УПА Романа Шухевича Юрій Шухевич. – Не героїв Радянського Союзку. Не героїв Речі Посполитої, а наших національних героїв. Два тижні тому, тут, на проспекті, влаштували шабаш сталіністи, які хотіли відродити пам’ять про Сталіна, Леніна, Берію, Дзержинського, Кагановича і сотні кривавих імен, які покрили себе ганьбою. Це міжнародні злочинці, які пролили море крові всіх народів світу. Вони хотіли їх вшанувати, підняти на п’єдестал. Але для того вони мали відгородитися від львів’ян. Сюди не пропускали нікого, тільки за спеціальними перепустками. Сьогодні вхід відкритий і ми зібралися тут, щоб вшанувати наших героїв. Їх не перечислити, але тільки у 20 сторіччі назву їх декілька – Петлюра, Кирило Осьмак, Євген Коновалець, Чупринка, Бандера, Василь Стус, о.Микола Хмельовський і ще багато-багато інших. І ми сьогодні схиляємо голови перед їхньою пам’яттю, віддаємо їм шану. Ми сьогодні вшановуємо День героїв і День перемоги нашого духу, справжнього українського духу».
http://zik.com.ua/ua/news/2010/05/24/229820


У Луцьку – смолоскипна хода пам’яті  Романа Шухевича.

Учора, 5 березня, увечері у Луцьку відбулася смолоскипна хода пам’яті головного командира УПА Романа Шухевича. Про це повідомив ЗІК.
Увечері біля луцького РАЦСу почали збиратися учасники маршу. Найбільша «делегація» – військові ліцеїсти. Були також члени «Національного Альянсу» та інша патріотична молодь.
Приблизно о 19.00, після того, як учасникам роздали смолоскипи, хода розпочалася. Її маршрут пролягав по проспекту Соборності, проспекту Перемоги, площі Грушевського, вулиці Винниченка, Театральному майдані, вулиці Лесі Українки, площі Братський міст, вулиці Данила Братковського.
Рух на цих вулицях під час руху колони був частково перекритий, а спереду їхали машини ДПС.
Щоправда, ходу назвати смолоскипною доволі важко. Вже на початку ходи десятки запалених верхів’їв смолоскипів просто-напросто падали на проїзну частину. Таким чином, до проспекту Перемоги половини смолоскипів фактично не стало. Решта також попадали або догоріли під час тої частини шляху, який залишився. Як результат – з багатьох десятків смолоскипів до «фіналу» – Замкової площі дійшло лише три.
Учасники ходи тримали червоно-чорні та синьо-жовті прапори. Спереду колони був банер «Роман Шухевич – Герой України». Молодь скандувала «Слава Україні! – Героям слава!», «Одна держава! Одна нація! Одна Батьківщина! – це Україна», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Роман Шухевич – Герой України!» та інші.
Щоправда, враження у сторонніх спостерігачів було доволі неоднозначне. Адже серед учасників водночас лунали кілька гасел – якщо на початку колони скандують одне гасло, то в кінці чи середині – зовсім інше. Хода завершилася поблизу приміщення колишньої Луцької тюрми, що у Старому місті.
На завершення акції її учасники виконали Гімн України.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/03/06/219699


Перший урок у школах Львова присвятять Ромаану Шухевичу та ОУН-УПА

Перший урок у львівських школах, який відбудеться у понеділок, 3 вересня, матиме тематичне спрямування. «У школах першого ступеня це буде тема «Моя батьківщина – Україна», другого ступеня – «Роман Шухевич – символ і людина» і у школах третього ступеня йтиметься про «ОУН-УПА у боротьбі за державність України», – повідомила сьогодні, 30 серпня, у коментарі ZAXID.NET начальник управління освіти Львівської міської ради Надія Оксенчук.
За її словами, тема для проведення першого уроку обирає Міністерство освіти України. «Ми можемо їх дещо змінювати, обираючи те, що більше підходить нам», – додала Надія Оксенчук.
http://www.zaxid.net/newsua/2007/8/30/125024/


На Львівщині серед школярів провели змагання з історії УПА та біографії Романа Шухевича

5 березня Пласт провів теренову гру для школярів міста Львова. Захід проводився в пам’ять за загиблим Головнокомандуючим УПА Романом Шухевичом. Про це сьогодні ZAXID.NET повідомили у Пласті.
У селі Білогорща, що поблизу Львова, провели гру на терені для дітей віком 13-15 років. У змаганнях взяли участь понад 100 школярів. На місцевості були розміщені вісім контрольних пунктів, які учасники повинні були почергово проходити, виконуючи на них певні завдання.
Змагання полягало у відповідях на запитання з історії УПА та біографії Романа Шухевича. Окрім того, включало логічні, спортивні і творчі завдання. Учасники мали змогу попрактикуватися у складанні намету, здійснити переправу і використати свої навички першої медичної допомоги для порятунку «пораненого повстанця».
Ввечері цього ж дня у кінотеатрі «Київ» відбувся перегляд фільму «Нескорений», на який завітали автор книги «Роман Шухевич – пластун» Андрій Сова і син Головнокомандуючого УПА Юрій Шухевич. Перед початком перегляду вони виступили з короткими зверненнями до присутніх.
Також 7 березня в Українському католицькому університеті пройде вечір повстанської пісні.
http://www.zaxid.net/newsua/2008/3/6/111047/


УНП проведе у всіх районах Львівщини акцію «Пам’ятай 30 червня!»

Рада ЛОО Української народної партії звернулася до громадськості Львівщини взяти участь у святкових заходах з нагоди 100-річчя з дня народження Головного командира УПА, провідника ОУН, генерал-хорунжого Романа Шухевича та 66-ї річниці відновлення у Львові Української державності 1941 року, і вшанувати пам’ять українських патріотів, загиблих від рук енкаведистів у тюрмі на Лонcького. 29-30 червня ЛОО УНП проведе у всіх районах Львівської області інформаційно-просвітницьку акцію «Пам’ятай 30 червня!», – про це сьогодні, 25 червня, Західну інформаційну корпорацію повідомила прес-служба ЛОО УНП.
Звернення Львівської обласної організації Української народної партії до громадськості подаємо у повному обсязі:
«30 червня українська громадськість відзначає дві історичні події – 100-річчя з дня народження Головного командира УПА, Провідника ОУН, генерал-хорунжого Романа Шухевича, та 66-ту річницю відновлення у Львові Української державності 1941 року. Пам’ятаймо також, що 29-30 червня 1941 року у тюрмі на Лонcького у Львові енкаведисти розстріляли декілька тисяч українських патріотів.
З вибухом німецько-радянської війни в Україну вирушили похідні групи ОУН під проводом Степана Бандери для встановлення української влади. 30 червня 1941 р. у Львові в будинку «Просвіти» скликано Національні Збори, які схвалили Акт проголошення відновлення Української держави. Ярослава Стецька було обрано Головою Українського Державного Правління та уповноважено сформувати уряд.
Похідні групи ОУН, рухаючись на Схід, утворили обласні управління в Станіславі, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Рівному, Вінниці, Кіровограді, Дніпропетровську. Створювалися окружні, повітові, районні та міські управління, міліція, військові школи.
5 липня Ярослав Стецько оголосив повний склад УДП. І 5 липня за наказом Гітлера розпочалися масові арешти членів ОУН. Було схоплено Степана Бандеру, Стецька та тисячі націоналістів. Проте Акт 30 червня та державотворча праця УДП сколихнули Україну. На місце полеглих героїв ставали нові борці за незалежність. Незабаром, 14 жовтня 1942 року постала Українська Повстанська Армія – єдине військове формування у Другій світовій війні, яке боролося за Українську незалежність з усіма окупантами – німецькими, польськими, радянськими. Її очолив Роман Шухевич – видатний політичний та військовий діяч, який народився у Львові, 30 червня 1907 року. Під його безпосереднім керівництвом боротьба ОУН-УПА велася до моменту його загибелі 5 березня 1950 року, а потім ще багато років тривала в українських лісах і навіть у сталінських концтаборах.
Мрія Романа Шухевича і творців Акту 30 червня здійснилася 24 серпня 1991 року. Прийдіть і візьміть участь у святкових заходах, що відбуватимуться 30 червня. Вшануймо українських героїв! Пам’ятаймо тих, хто творив Українську державність та захищав право українців на Неї! Продовжимо їхню справу! Перетворимо державу Україна на Українську державу!»
http://zik.com.ua/ua/news/2007/06/25/79850


У Львові презентували «Атентат» Богдана Стельмаха

Вчора, 14 липня, у Палаці мистецтв презентували збірку драматичних творів Богдана Стельмаха «Атентат». Героєм книги, яка вийшла у львівському видавництві «Сполом» за сприяння Конгресу український націоналістів, є Командувач УПА – генерал-хорунжий Роман Шухевич.
Як зізнався автор, він написав книгу, бо відчував потребу. «Коли писав цю книгу, хвилювався: як зустрінуть її ті, які ще живуть між нами. Часто телефонував Юркові Шухевичу, запитував, чи правдиві ті факти про життя і боротьбу Романа Шухевича, котрі я мав у розпорядженні. Сам Юрко теж є героєм цієї книги», – зазначив під час презентації Богдан Стельмах.
«Цей проект-книга поєднує у собі дві речі – правдивий патріотизм і поезію. Це ті цінності, без яких життя збіднюється. КУН не вперше за допомогою книги повертається до історії. Цього разу це була справжня потреба, необхідність довести історичну правду», – зазначив голова ЛОО КУН Микола Пшевлоцький.
http://www.zaxid.net/newsua/2007/7/15/114903/


Матеріали держархіву СБУ увійшли до ювілейного видання «Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950 рр.)»

У день століття з дня народження Головнокомандувача УПА Романа Шухевича у столиці було презентовано перший том видання «Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950 рр)».
Як повідомили в прес-центрі СБУ, 76 документів, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, на думку упорядників видання, є надзвичайно важливими для висвітлення постаті Романа Шухевича, «оскільки не всі його нечисленні соратники, що залишилися в живих в еміграції, встигли написати мемуари, а ті, хто перебував в умовах радянської влади, оприлюднити свої спогади, зрозуміло, не мали можливості». Пропоновані документи дають унікальну можливість деталізувати організаторську роль Романа Шухевича, відновити історичне тло, в контексті якого діяла ця непересічна постать.
До першого тому видання увійшли документи, що характеризують життя та діяльність Р.Шухевича під час його перебування в лавах Краківського проводу ОУН 1940-1941 рр. Це спецповідомлення, доповідні записки про арешти кур’єрів Краківського проводу, що здійснювали зв’язок з іншими регіонами України, статистичні дані, що дають картину розгортання національно-визвольної боротьби на території західних областей України. Окремий блок документів розповідає про долю членів сім’ї Романа Шухевича – його батьків, дружини, дітей. З архівних документів можна дізнатися, як органи держбезпеки здійснювали розшук Романа Шухевича. У книзі вперше представлено листування командира УПА зі Степаном Бандерою.
Наразі співробітники ГДА СБ України спільно з істориками продовжують роботу над другим томом видання, яку планується завершити восени цього року.
http://www.zaxid.net/newsua/2007/7/4/111808/


Тернопільщина: У Бережанському краєзнавчому музеї експонується виставка «2007 рік – рік Романа Шухевича»

У Бережанському краєзнавчому музеї на Тернопільщині діє книжкова ілюстративно-документальна виставка «2007 рік – рік Романа Шухевича». В експозиції виставки привертають увагу книги Петра Мірчука «Роман Шухевич», 45-й том «Літопису УПА», присвячений легендарному командиру, праці Ярослава Стецька «Українська визвольна концепція», Юрія Борця, Івана Йовика, збірники пісень Василя Подуфалого, числення газеті і журнальні статті. Про це повідомив 9 липня власкор ЗІКу.
На виставці представлені оригінали та копії документів діячів національно-визвольного руху Галини Дидик, Юрія Борця, Ярослава Старуха тощо.
В експозиції виставки представлено понад 100 експонатів. Серед них – знімки місць перебування Романа Шухевича у селі Рай Бережанського району, фото могил, місць загибелі повстанців. Цікавим є журнал спогадів та відомостей про членів УПА.
Мовою світлин про УПА розкажуть і великі плакати, які видав Центр досліджень визвольного руху, а музей отримав їх завдяки Бережанській районній раді.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/07/09/81334


«Треба повертатися до засобів Бандери», – стверджує зв’язкова Романа Шухевича Дарія Гусяк

Україні треба покладатися на власні сили, а не чекати помочі від Сходу чи Заходу, – переконана зв’язкова Головного Командира УПА Романа Шухевича, одна із засновниць партії Конгрес Українських Націоналістів і громадської організації Всеукраїнська Ліга українських жінок Дарія Гусяк.
Про це вона заявила 8 травня під час урочистої сесії Львівської міської ради з нагоди відзначення Дня міста.
«Святкування – то гарна справа, та чи сьогодні нам до свят? Ми сьогодні під великою загрозою. Вихід з ситуації, що склалася, лише один – націоналістичний рух. Може воно дивно звучить для когось. Але треба повертатися до тих засобів, які використовував колись Степан Бандера: треба покладатися на власні сили, а не чекати помочі від Сходу чи Заходу. Щось дуже затягнувся для України перехідний час…» – сказала Дарія Гусяк.
Вона наголосила, що генерал-хорунжий Роман Шухевич ніколи не сумнівався, що Україна буде незалежною.
«Проте в останні місяці свого життя він неодноразово повторював, що незалежність ця буде, але не такою, «за яку ми боролись», – сказала Дарія Гусяк.
Вона наголосила, що вдячна львів’янам за те, що вони зреагували на тривожні виклики в Україні.
«Кремль атакує нас безупинно, це економічні, культурні та інші атаки… До Другої світової війни був такий високий рівень національної свідомості серед українців, така готовність до самопожертви, якої, певно, більше історія не знала. Зараз маємо свідому молодь, та цього мало. Єдиний вихід для українців – це консолідація», – запевнила Дарія Гусяк.
Нагадаємо, сьогодні, 8 травня, Дарію Гусяк з нагоди Дня Львова нагороджено почесною відзнакою «Орден Лева».
http://zaxid.net/newsua/2010/5/8/134729/


Роман Шухевич не стерпів би брехні, яка нині панує в Україні, – стверджує зв’язкова УПА Ольга Ільків

Зв’язкова Ольга Ільків, яка особисто знала Романа Шухевича, вважає, що муки та випробування через, які вона пройшла, – ніщо порівняно з теперішньою ситуацією в державі: «Муки, кров, через які ми пройшли – це було так, як у всіх людей, – боліло і страждали. Але те, що діється зараз: брехня, нечесність – набагато гірше», – розповіла вона сьогодні, 5 березня, під час відкриття пам’ятника генерал-хорунжому УПА Роману Шухевичу у Білогорщі.
Також Ольга Ільків згадує, як перебували рік на одній квартирі з генерал-хорунжим УПА: «Квартира була строго конспіративна. Навіть у селі ніхто не знав, хто ми є. Ми виконували свою роботу совісно, щоб дати провідникові спокійно в цей час працювати, дбали про нього. Я його одного разу запитала: «Як ви думаєте, чи довго нам чекати незалежної України?», на що він відповів: «Довго. Думаю, не менш як 30 років, але ми маємо йти до кінця».
Ольга Ільків вважає, що Роман Шухевич не мовчав би в тій ситуації, яка склалася в Україні «Він не чекав би, він не дивився б, не дозволяв би красти».
Зв’язкова не шкодує ні за чим: «Ми посвятили все життя, майбутнє своїх сімей, все, що мали Україні. Але ми не жаліємо ніколи. Життя пройшло як один великий сон».
http://zik.com.ua/ua/news/2009/03/05/172166


На горі Діл на Львівщині відзначать День пам’яті героїв

У неділю, 6 липня, на горі Діл, що у Старосамбірському районі Львівської області, відбудеться урочиста виїзна сесія Старосамбірської районної ради. До депутатів цієї ради долучаться й депутати Самбірської міської ради. Про це сьогодні, 4 липня, повідомив кореспондент ЗІКу.
Як розповів голова Старосамбірської районної ради Володимир Горбовий, очікується також участь депутатів усіх рівнів – від сільських депутатів до депутатів Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Уперше така урочиста сесія на горі Діл відбулася у 1990 році. Минулого року, під час святкування 100-річчя від дня народження Романа Шухевича Старосамбірська районна рада прийняла рішення про відзначення щороку на горі Діл у першу неділю липня Дня пам’яті героїв.
На цій горі у 1943-1944 роках діяла підстаршинська школа УПА, а також відбувся бій між двома полками діючої німецької армії і курсантами підстаршинської школи УПА.
У часи війни та підпілля ця гора мала назву Київ. Сьогодні, коли наш Президент повертає духовні столиці України, слід до таких до таких історичних місць віднести і гору Діл, що поблизу села Недільна Старосамбірського району. Як розповів Володимир Горбовий, ця гора найвища тим, бо саме тут була створена УГВР (Українська головна визвольна рада). Спікером її став професор з Києва Кирило Осьмак, а секретарем (на тепер – посада Прем’єр-міністра) – Роман Шухевич.
Володимир Горбовий зазначив, що у часи Другої Світової війни, коли у світі керували диктатори (Сталін в Росії, Гітлер – у Німеччині) Україна показала приклад, як творяться мирні держави.
http://zik.com.ua/ua/news/2008/07/04/142174


Жидачівські депутати просять Президента присвоїти звання Героя України Роману Шухевичу

Жидачівські депутати пропонують Ющенку присвоїти звання Героя України головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Таке звернення до Президента України одноголосно ухвалила сесія Жидачівської районної ради. Про це повідомив кореспондент ЗІКу.
Текст звернення до Президента зачитав депутат районної ради, голова РО КУН Ярослав Ягніщак.
«Ми, депутати Жидачівської районної ради, звертаємось до Вас, шановний Вікторе Андрійовичу, з клопотанням про присвоєння звання Героя України генерал-хорунжому УПА Романові Шухевичу, 100-річчя від дня народження якого виповниться 30 червня 2007 року. Все своє життя Роман Шухевич поклав на вівтар боротьби за свободу і незалежність України. З юних літ він прилучився до боротьби за людські і національні права українців, керував бойовими акціями проти окупації західноукраїнських земель», – йдеться, зокрема у зверненні депутатів.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/04/03/70105


У Тернополі прийняли звернення до Президента з проханням присвоїти Роману Шухевичу звання Героя України (посмертно)

У Тернополі 26 червня 2007 р. відбулося урочисте засідання з нагоди 100-річчя від дня народження Романа Шухевича, в якому взяли участь депутати міської ради, ветерани ОУН-УПА, представники громадських організацій. Про це повідомили 27 червня ЗІКу у прес-службі Тернопільської міської ради.
Перед присутніми виступили голова обласної організації Української світової спілки професійних вчителів Ігор Грималюк, старший науковий співробітник історико-меморіального музею політичних в’язнів Ігор Олещук та інші. У рамках засідання було презентовано книгу Василя Кука «Генерал-хорунжий Роман Шухевич».
Також учасники засідання прийняли звернення до Президента України з проханням офіційно присвоїти Роману Шухевичу звання Героя України (посмертно).
http://zik.com.ua/ua/news/2007/06/27/80167


Депутати Луганської облради вимагають від Президента скасувати указ про святкування століття від дня народження Романа Шухевича

Сьогодні, 13 липня, під час засідання сесії депутати Луганської обласної ради більшістю голосів прийняли звернення до Президента України Віктора Ющенко з вимогою припинити поширювати фашизм в країні.
«Президент України своїм указом від 16 травня поточного року про святкування століття з дня народження Романа Шухевича в черговий раз дозволив собі збезчестити пам’ять радянських воїнів, ветеранів ВВВ. Роман Шухевич, головнокомандуючий УПА, в день сторіччя офіційно визнаний в Україні національним героєм, також в серпні 2006 року це звання отримав і його син Юрій Шухевич, глава громадської організації «Галицький вибір». Ми вважаємо святкування сторіччя з дня народження карателя і фашиста Шухевича та відкриття фашистського музею викликом демократії, цивілізованим цінностям світової спільноти, а також фактом паплюження пам’яті десятків мільйонів людей, що віддали життя в боротьбі з фашизмом, по-звірячому вбитих гітлерівцями», – зачитав звернення заступник голови Луганської обласної ради Володимир Пристюк.
Він додав, що в зв’язку з цим депутати Луганської обласної ради звертаються до громадян України, депутатам місцевих органів, керівникам політичних партій і суспільних організацій України з вимогою публічно засудити дії Президента Віктора Ющенко щодо розповсюдження фашизму в Україні та зажадати від нього скасування указу про святкування сторіччя з дня народження Романа Шухевича.
«Крім цього, вимагаємо від Президента України Віктора Ющенко і Прем’єр-міністра України Віктора Януковича негайно ухвалити рішення про ліквідацію неофашистського музею, а також заборонити в Україні використання нацистської символіки та розповсюдження нацистської літератури», – йдеться в тексті звернення.
Водночас депутат Луганської обласної ради Герман Кудинов запропонував створити в Луганську музей пам’яті жертв українського націоналізму в 40-50-х роках минулого сторіччя під умовною назвою «Їм стріляли в спину». Повідомив Ирта-FAX.

Довідка: з 120 депутатів Луганської облради 100 є членами Партії регіонів.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/07/13/81982

  
Янукович заклав міну сповільненої дії під звання Героя України

«Рішення Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2010 року про визнання незаконним Указу Президента України від 12 жовтня 2007 року про присвоєння звання Героя України головнокомандувачу Української Повстанської Армії Роману Шухевичу є черговим проявом антиукраїнської істерії нинішньої влади», – йдеться у заяві прес-служба Всеукраїнського об’єднання «Свобода». «Позбавивши звань справжніх Героїв України, прокремлівський режим Януковича заклав міну сповільненої дії під звання Героя України», – наголошується в заяві.
Про це йдеться в прес-служби Всеукраїнського об’єднання «Свобода»
Подаємо заяву повнотекстово:
«Як і у судовому процесі проти Степана Бандери, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» здійснюватиме юридичний захист та супровід справи в усіх інстанціях й щодо Романа Шухевича. Ми докладемо всіх зусиль, аби захистити честь і гідність наших героїв.
Ниці намагання геростратів з Печерських пагорбів боротися з історичною пам’яттю українців – приречені. Для Української Нації Степан Бандера, Роман Шухевич та мільйони борців за волю України назавжди залишаться в Пантеоні національних Героїв. Це така сама даність як і те, що Бандера і Шухевич перемогли ворогів України. Сьогодні палії ІІ Світової війни – комуністичний Совєцький союз і націонал-соціалістична Німеччина – канули в Лету, а українська Держава за незалежність якої боролись Бандера і Шухевич є і буде. Так само кануть в Лету ті, хто зараз анекдотично посіли владу в Україні. Владоможці так і не усвідомили, що боротьба проти власного народу приречена. Її ініціаторів чекає народний трибунал – Нюрнберг-ІІ, який українська Нація проведе для очищення від представників московсько-большевицьких окупантів, їхніх поплічників та нинішніх послідовників.
Позбавивши звань справжніх Героїв України, прокремлівський режим Януковича заклав міну сповільненої дії під звання Героя України. Ця міна маріонеткового режиму Януковича позбавить звання «Герой України» лейтенанта Олексія Береста, ліквідаторів Чорнобильської катастрофи Миколи Ващука, Василя Ігнатенка, Олександра Лелеченка, Миколи Титенка, Володимира Тішуру, генерал-лейтенанта Кузьми Дерев’янка, який приймав капітуляцію Японії, учасниці антифашистського підпілля у Києві Тетяни Маркус, воїна-кулеметника Михайла Василишина, який загинув під час Вісло-Одерської операції, та інших осіб, яким присвоїли звання «Герой України» не зважаючи на те, що вони померли до 1991 року.
Ручні «герої», яких так старанно вигодовує прокремлівська влада – одіозна Тетяна Засуха, двічі несудимий Янукович, професор арифметики Ківалов, академік українофобії Табачнік та інші україножери – ці дрібні шевальє, які намагаються кинути виклик поступу української нації, згинуть подібно до літописних обрів, що одного разу захотіли сісти на шию українського народу.
Всеукраїнське об’єднання «Свобода» закликає кожного українця, для якого дорогі його честь і гідність, у випадку відміни Указів про присвоєння звання Героя України Степану Бандері та Роману Шухевичу вийти на масові акції громадянської непокори проти нинішньої влади. Пам’ятаймо заповідь наших батьків: «Не дозволиш нікому плямити ні честі, ні слави твоєї Нації». Нинішня влада сама виносить собі вирок. Нація з гідністю повинна його виконати».
http://zaxid.net/newsua/2010/4/22/82427/


Янукович – Президент всієї України, тому не квапиться позбавити Бандеру та Шухевича звання Героїв

Депутат Верховної Ради від Партії регіонів Володимир Олійник пояснив, чому Віктор Янукович, незважаючи на свої обіцянки в Москві, так і не вирішив до 9 травня питання навколо указів Віктора Ющенка стосовно героїзації Степана Бандери і Романа Шухевича.
«На мій погляд, все-таки Президент демонструє політику не однієї частини України, яка підтримала його, у тому числі ця частина України не так сприймає Шухевича і Бандеру, як інша. А Президент прагне стати президентом усієї України. І прагне знайти більш виважене рішення. Можливо, менш поспішне, щоб не створити додаткову напругу», – заявив Олійник.
Після цього депутат зазначив, що не розділяє пропозиції оголошувати Шухевича і Бандеру колабораціоністами в підручниках історії. Замість цього він запропонував проводити «просвітницькі роботи» і «шукати консолідовану позицію», передає ТСН.
«Я б таких речей не робив. Я б став шукати консолідовану позицію. У кожного свої герої. Наприклад, я ще раз підтверджую, що для Центральної України, для того села, де я народився, Бандера – не позитивний герой. Таке сприйняття. Треба певні просвітницькі, як то кажуть, роботи. Треба шукати певне об’єктивне розуміння історії. І не треба додатково призводити до напруги ситуації», – сказав Олійник.
Днями ще один депутат від ПР – Володимир Зубанов закликав шукати примирення з ветеранами ОУН-УПА.
У той же час, міністр освіти Дмитро Табачник розповів про концепцію нового підручника з історії для середніх шкіл. На його думку, лідери ОУН-УПА Степан Бандера і Роман Шухевич повинні бути визнані вбивцями та колабораціоністами.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/06/08/23184


Януковичу знову нагадали, що Бандера та Шухевич – герої. Цього разу – депутати Рівненської облради

Депутати Рівненської обласної ради схвалили звернення до Президента України Віктора Януковича, Верховної Ради України та Міністерства закордонних справ з приводу заяв щодо намірів переглянути Укази президента України В. Ющенка про присвоєння звання «Герой України» Степану Бандері та Роману Шухевичу. На їхню думку, діячі українського визвольного руху справедливо заслужили свої звання, – повідомили сьогодні, 17 березня, ЗІКу в аналітично-інформаційному відділі обласної ради.
«Степан Бандера, Роман Шухевич – видатні постаті ХХ століття, які все своє свідоме життя поклали на здобуття Україною незалежності і справедливо заслужили високе звання «Герой України», – йдеться у зверненні до Януковича. – Саме тому ви, як Президент України, не маєте ні історичного, ні морального, ні юридичного права скасовувати ці знакові Укази Віктора Ющенка про нагородження видатних синів України і при цьому не враховувати думку мільйонів українців».
Відтак Рівненська обласна рада просить Віктора Януковича зайняти виважену державотворчу позицію, не розділяти Україну на Схід і Захід і проводити таку політику, яку втілювали в життя Степан Бандера і Роман Шухевич. Адже «необдуманими рішеннями можна завдати непоправної шкоди інтересам нашої держави, її міжнародному іміджеві».
«Степан Бандера, Роман Шухевич були, є і будуть героями України, і жодне скасування указів не порушить цього їхнього статусу. Можливе скасування Указів лише сприятиме збуренню громадської думки, призведе до дестабілізації політичної ситуації та розмежування українського суспільства», – зазначається у зверненні.
За проголосували 43 депутати із 46 зареєстрованих.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/03/17/220953


Депутати Івано-Франківської облради закликають Януковича не скасовувати укази Ющенка по Шухевичу та Бандері

Сьогодні, 15 березня, 37 сесія Івано-Франківської обласної ради публічно звернулася до Президента України Віктора Януковича щодо неприпустимості скасування указів Президента України Віктора Ющенка про присвоєння звання Героя України Головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу і Провіднику ОУН Степанові Бандері. «Враховуючи Ваші заяви про наміри об’єднати український народ, вважаємо, що Україну згуртує правда про всіх, хто воював і боровся за її незалежність, – йдеться у зверненні. – Івано-Франківська обласна рада всіма конституційними методами буде утверджувати історичну справедливість». Про це ЗІКу повідомили у прес-службі голови облради.
«Івано-Франківська обласна рада стурбована дискусіями навколо указів Президента України Віктора Ющенка про присвоєння звання Героя України Головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу та Провіднику ОУН Степанові Бандері, що набули міжнародного масштабу, – йдеться у зверненні. – З тривогою сприймаємо Вашу заяву на зустрічі з керівництвом Російської Федерації про наміри скасувати згадані укази саме до 9 травня 2010 року, коли буде відзначатися 65-а річниця перемоги на гітлерівським нацизмом та його союзниками у Другій світовій війні.
Степан Бандера та Роман Шухевич, як і багато інших українців, боролися та загинули за незалежність України, тому завжди залишаться героями в народній пам’яті українців. Вони воювали за нашу свободу проти нацизму і комунізму. Ані Брюссель, ані Москва, ані Варшава не мають права вказувати, хто в Україні є національним героєм. Це є виключне право українців… Ми повинні пам’ятати, що країна, яка не шанує своїх героїв, ніколи не матиме майбутнього.
Укази Віктора Ющенка базуються на відкритих і доступних архівних документах, на численних зверненнях громадян, громадських і політичних організацій та місцевих рад, – твердять в облраді. Відтак звернення про скасування цих указів, на думку депутатів, ґрунтуються на тоталітарно-совєцьких стереотипах. Яскравим прикладом розвінчання відвертої комуністичної брехні є рішення Печерського районного суду Києва, прийняте 14 січня цього року, яким задоволено позов дітей Романа Шухевича до очільника комуністів щодо поширеної ним у 2007 році неправдивої інформації про те, що нібито Гітлер вручав Роману Шухевичу німецькі нагороди. Під час судового розгляду ні він, ні його представники не змогли надати жодних доказів того, що така подія справді була. Суд зобов’язав П. Симоненка «на найближчому з моменту набрання законної сили рішення суду пленарному засіданні Верховної Ради України спростувати поширену ним недостовірну інформацію про Романа Шухевича». Проте це П. Симоненком не зроблено й досі».
«Переконані, що Ви, як Президент України, докладете усіх зусиль задля донесення історичної правди до кожного громадянина нашої держави, що дасть змогу подолати постсовєцьке мислення і таким чином зміцнить націю, яка буде рівноправною серед європейських та світових народів, та утвердить авторитет Президента великої держави», – йдеться у зверненні.
Івано-Франківська обласна рада також запевняє, що всіма конституційними методами буде утверджувати історичну справедливість.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/03/15/220662


Голови обласних рад Західної Ураїни у Львові поклали квіти до меморіальної дошки на будинку, де народився Роман Шухевич

Сьогодні, 5 березня, голови Львівської, Волинської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад взяли участь у покладанні квітів до меморіальної дошки на будинку, що у Львові на вул. Довбуша, 2, у якому народився головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Цей захід приурочений 58-річчю від дня смерті головнокомандувача УПА. Про це сьогодні, 5 березня, повідомив кореспондент ЗІКу.
З львівської влади у покладанні квітів взяли участь в. о. голови Львівської ОДА Микола Кміть, голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник, секретар Львівської міської ради Володимир Квурт, а також вояки УПА.
Після завершення покладання квітів відбудеться віче у Білогорщі біля музею генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича.
http://zik.com.ua/ua/news/2008/03/05/128478


На скелі Одинець на Івано-Франківщині встановили пам’ятний знак Романові Шухевичу

Меморіальну таблицю головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу вмонтували на скелі Одинець поблизу села Бубнище Долинського району Івано-Франківської області. У Зелених свят відбудеться посвячення пам’ятного знаку Герою України. Про це 30 квітня власкора ЗІКу повідомили в управлінні культури облдержадміністрації.
На таблиці написано: «На вершині цієї скелі у серпні 1925 року пластун Роман Шухевич, майбутній головнокомандувач УПА, встановив український прапор СКОБ!»
Пам’ятний знак на скелі у Бубнищі став третім на теренах Івано-Франківщини, який присвячений Пласту (є меморіальні знаки в пластовому таборі – музею «Сокіл» та на березі Дністра у селі Монастирок Городенківського району Прикарпаття. – ЗІК)
Автори таблиці – Гордій Старух та Аскольд Стернюк. Таблицю виготовили за кошти пластунів.

Довідка: На скелі, яку свого часу називали Вежею, ще з часів Першої світової війни майорів понищений прапор Австро-Угорської імперії. З часу УНР, 1918 року, через неприступність скелі поляки не могли зняти стяг, а лише розстрілювали його із землі. 18-річний «Шух» (пластове псевдо Романа Шухевича. – ЗІК.) загорівся ідеєю власноруч зняти той прапор і встановити на його місці синьо-жовтий. Разом із товаришем по гуртку Роман Шухевич здійснив задум на очах у десятків пластунів.
http://zik.com.ua/ua/news/2009/04/30/179257


Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина – усі претендують на тіло Романа Шухевича

Сьогодні, 25 травня, у приміщенні актового залу Львівського національного університету імені Івана Франка розпочалася наукова конференція «Роман Шухевич – провідник українського визвольного руху». Про це повідомив кореспондент Західної інформаційної корпорації.
Відкрили наукову конференцію представники влади: заступник голови Львівської обласної державної адміністрації Тарас Батенко і начальник головного управління освіти і науки у Львівській ОДА Павло Хобзей. У своїх виступах вони закликали українців до єднання і привітали всіх учасників наукової конференції.
На конференції з доповіддю «Місце захоронення Головного командира УПА Романа Шухевича, як предмет суспільних дискусій» виступив голова Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович. Він детально розповів про пошуки місця, де було поховано Романа Шухевича, проаналізував роботи різних структур у цьому напрямку. Про те, що Головний командир Української Повстанської Армії похований поблизу гірського села на Івано-Франківщині, з 2005 року повідомляли різні ЗМІ. Втім, Володимир В’ятрович заперечив можливість поховання Романа Шухевича саме тут через те, що немає достовірних документів про це.
Також йшлося про те, що Роман Шухевич загинув у бою з вояками НКВС у селі Білогорща 5 березня 1950 року. За словами Володимира В’ятровича, цей факт відповідає дійсності і його підтвердили колишні працівники радянських спецслужб, які брали участь в операції. А от що було з тілом далі – залишається загадкою. За достовірними даними, воно ще чотири дні перебувало у в’язниці. Потім з’явився наказ про спалення тіла Шухевича за межами Західної України. А ось де саме відбулася кремація – невідомо.
2005 року Служба безпеки України повідомила, що тіло Романа Шухевича було скинуте у річку Збруч на Тернопільщині. Володимир В’ятрович поставив під сумнів цей факт і відзначив, що тодішній голова СБУ Ігор Смішко та його підлеглий Олександр Гнап дуже хотіли «вислужитись новій помаранчевій владі». Наприкінці своєї доповіді голова Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович закликав до нових пошуків місця поховання Романа Шухевича.
Крім цього на науковій конференції виступив доктор історичних наук, професор кафедри історії України та історичних дисциплін Київського міського педагогічного університету імені Бориса Грінченка Анатолій Русначенко. Він говорив на тему «Роман Шухевич – керівник воюючої України». Також у роботі конференції взяли участь відомі науковці-історики Володимир Трофимович, Андрій Сова, Ігор Гаврилів, Микола, Посівнич, Олександр Пагіря, Іван Патриляк, Тарас Ремарук, Костянтин Кондратюк, Леся Онишко, Володимир Марчук, Наталія Ніколаєва, Віталій Мазуренко, Марія Пелешок та Євген Луньо.
Організатори також анонсували приїзд на наукову конференцію відомого історика, професора Юрія Шаповала, проте в останній момент він поїхав у відрядження.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/05/25/76177


Тернополяни та хмельничани на межі двох областей спільно вшанували пам’ять Романа Шухевича

Представники Тернопільської та Хмельницької облдержадміністрацій, громадськості двох сусідніх областей вшанували пам’ять Головного командира УПА, генерала-хорунжого, Героя України Романа Шухевича. Спільна громадсько-патріотична акція з нагоди 59-ї річниці з дня загибелі Провідника відбулася поблизу села Гуків Чемеровецький району Хмельницької області біля Пам’ятного Хреста, встановленого на місці спалення тіла Головного Командира УПА. Про це сьогодні, 6 березня, власкора ЗІКу повідомили у прес-службі Тернопільської ОДА.
До підніжжя пам’ятного хреста поклали вінок, відбулася панахида, яку відслужили владики й священики УГКЦ та УПЦ КП, а також віче-реквієм.
Голова Хмельницької ОДА Іван Гавчук сказав, що на цьому місці планується збудувати меморіал Романа Шухевича.
Заступник голови Тернопільської ОДА Федір Шевчук зазначив, що для Хмельницької та Тернопільської областей стало доброю традицією проводити спільні заходи, серед яких були відкриття пам’ятника Жертвам голодомору 1932-1933 років на межі двох областей та проведення акції «Живий ланцюг єднання».
Пам’ять про генерала-хорунжого, Героя України Романа Шухевича присутні вшанували хвилиною мовчання та військовим салютом.

Довідка: Головний командир УПА Роман Шухевич загинув у сутичці зі спецгрупою Міністерства державної безпеки 5 березня 1950 року у селі Білогорща поблизу Львова. За даними довідки Управління СБУ, 9 березня 1950 року група співробітників МДБ УРСР разом із солдатами строкової служби вивезли тіло Романа Шухевича з території Західної України на лівий берег річки Збруч (окраїна лісу біля села Гуків Чемеровецького району), де спалили, викинувши останки у брезенті у річку Збруч.
Довгий час місце спалення трималося у таємниці працівниками КДБ. Тільки у 2004 році була отримана інформація про обставини знищення тіла Романа Шухевича. Після тривалих підводних пошуків водолази знайшли загорнуті в перетлілий брезент обгорілі останки тіла Романа Шухевича.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/03/15/220662


Уперше в історії Збройних сил України військовики поклали квіти до пам’ятника Роману Шухевичу

Сьогодні, 14 травня, частина особового складу повітряного командування «Захід» Збройних сил України виїхала у селище Білогорща, аби вклонитися до підніжжя пам’ятника командувачу УПА, генерал-хорунжому Роману Шухевичу та відвідати Музей його імені.
Захід приурочений до 100 річниці від дня народження легендарного командувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича, яку відзначатимуть 30 червня 2007 року. Після того, як «люди у погонах» поклали квіти до пам’ятника Роману Шухевичу, вони відвідали будинок, де 5 березня 1950 року загинув смертю героя головний командир УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич. Зараз на місці будівлі постав Музей генерал-хорунжого Романа Шухевича.
Як зазначив у коментарі Західній інформаційній корпорації начальник інформаційно-пропагандистського забезпечення повітряного командування «Захід» полковник Григорій Філь, військовослужбовцям повітряного командування «Захід» однаково, якої національності були герої України. Головне, – вони захищали Україну. «Ми знаємо, що їх усіх об’єднує єдине: у них усіх була червона кров, яка проливалася на землю заради незалежності України. Тому ми вирішили вперше за історію Збройних сил України вшанувати те святе місце, де загинув генерал Шухевич. Тут він віддав своє життя за незалежність, за всю Україну. Також ми плануємо більш широко ознайомитися з експозицією Музею генерал-хорунжого Романа Шухевича, подивитися на архівні документи, аби розібратися у нашій героїчній і трагічній історії. У свою чергу, ми подаруємо Музею пам’ятний знак повітряного командування «Захід»«, – сказав він.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/05/14/74568


Львівські скаути вшанують пам’ять головнокомандуючого УПА Романа Шухевича

У Львові у неділю, 2 березня, Львівське представництво Національної скаутської організації «Пласт» проведе низку заходів зі вшанування пам’яті головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Про це сьогодні, 28 лютого, ЗІК повідомила прес-служба Львівського представництва Національної скаутської організації «Пласт».
Як йдеться у повідомленні, заходи розпочнуться з пробігу старших пластунів, який пролягатиме від вул. Довбуша до села Білогорща. Певна символічність маршруту полягає у тому, що розпочнеться він біля будинку №2 у Львові на вулиці Довбуша, де Роман Шухевич народився, а завершиться у місці, де він загинув. Розпочнуть пробіг пластуни куреня «Лісові чорти», а завершить – курінь «Чорноморці». До обох цих куренів Шухевич належав за життя.
Квест для пластового юнацтва Львовом відбудеться також 2 березня. Завдання і маршрут проходження гри будуть прокладені місцями, де Роман Шухевич жив, навчався і працював.
http://zik.com.ua/ua/news/2008/02/28/127691


В Івано-Франківській «Химері» презентували книгу про Романа Шухевича – пластуна

Учора, 20 листопада, в Івано-Франківському кафе-клубі «Химера» з ініціативи Пласту відбулася презентація книги «Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира УПА». Книга побачила світ у місцевому видавництві «Місто-НВ». Про це власкору ЗІКу повідомив голова Івано-Франківської округи Пласту, депутат обласної ради, голова постійної комісії з питань молодіжної політики, розвитку фізкультури та спорту Руслан Марцінків.
Упорядником книжки є 27-річний львів’янин, історик, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Андрій Сова.
Книга «Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира УПА» містить в собі спогади друзів та знайомих родини Шухевичів, зокрема пластунів.
Серед них є представники куреня «Чорноморці» Богдан Підгайний, Мирон і Богдан Ганушевський, Роман Турко та «Лісові Чорти» – Роман Голод.
Тираж книги 500 примірників.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/11/21/100916


28 червня КУН запрошує патріотичні партії Львівщини позмагатися у турнірі з міні-футболу на Кубок Романа Шухевича

Конгрес українських націоналістів є ініціатором проведення турніру з міні-футболу на Кубок Романа Шухевича. 28 червня, до 100-річчя Головнокомандувача УПА, партії патріотичного спрямування зможуть показати свою вправність на спортивному полі. Відомо, що Роман Шухевич свого часу грав за команду «Русалка». Про це сьогодні, 26 червня, йшлось під час прес-конференції ЛОО КУН.
Окрім турніру з міні-футболу, до 100-річчя з дня народження Тараса Чупринки, КУН візьме участь в урочистій академії, організованій ЛОДА, що проходитиме у Львівській опері 29 червня.
30 червня Конгрес українських націоналістів відзначатиме 66-річчя проголошення Акту відновлення української державності 1941 року. В цей день відбудеться автопробіг Білогорща-Львів, та мітинг на пл. Ринок, куди КУН запрошує усі демократичні сили.
«Відзначення Акту відновлення Держави стало вже традицією з 1991 року, відколи в Україну повернулась Слава Стецько. Цей день задекларував прагнення української нації до самостійного життя», – повідомив голова ЛОО КУН Микола Пшевлоцький.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/06/26/79985


24 червня у Краківці Шухевича пом’януть фестивалем патріотичної української пісні

«Живий у пам’яті народній» – під таким гаслом у Краківці у неділю, 24 червня, розпочнеться фестиваль патріотичної української пісні, присвячений 100-річчю від дня народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Про це повідомив сьогодні, 22 червня, власкору Західної інформаційної корпорації голова Яворівської РДА Степан Новосядло.
За його словами, у фестивалі патріотичної пісні візьмуть участь творчі колективи з усіх міст, селищ та сіл Яворівського району.
«У районі створено оргкомітет з відзначення сторіччя від дня народження нашого славного краянина Романа Шухевича, реалізовано чисельні заходи, які передбачають не лише літературно-мистецькі академії, а й благоустрій містечка Краковець – малої батьківщини Романа Шухевича, яка 30 червня прийматиме чисельні делегації гостей», – наголосив Степан Новосядло.

Довідка: Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року в Краківці, на Яворівщині в родині громадського діяча та судді Осипа Шехевича. У Краківці проживав з батьками до 1914 року. У селищі Краківці ім’я Романа Шухевича присвоєно середній школі, тут зведено пам’ятник головнокомандувачу УПА, уже 15 років поспіль проходять міжрайонні спортивні меморіали, пам’яті Р. Шухевича.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/06/22/79703


Львівська академічна гімназія з нагоди 225-річчя збере всіх випускників та викладачів

25 травня 2010 року з нагоди 225-річчя академічної гімназії відбудеться урочистий вечір та гала-концерт у театрі ім. М. Заньковецької. Відвідати захід можуть випускники та викладачі різних років. Про це сьогодні, 21 травня, ЗІК повідомила прес-служба Львівської міськради.
До святкувань академія провела багато цікавих науково-популяризаційних заходів. Серед них – науково-практичні конференції на різні теми («Педагоги Української академічної гімназії», «Видатні імена вчених і педагогів Галичини», «Гімназії Львова – берегині української мови та духовних багатовікових надбань, спадкоємиці історичної пам’яті») із залученням вищих навчальних закладів Львова та за сприяння ЛАГ і НУ «Львівська політехніка», перевидано книгу Степана Шаха «Львів – місто моєї молодости», збірник науково-пошукових робіт учнів Львівської академічної гімназії «Первістки юнацьких досліджень», вийшов святковий випуск гімназійного друкованого видання «Світ гімназії», відбулась Святкова академія до ювілею з нагородженням усіх працівників гімназії та найкращих гімназистів стипендіями одного з банків та ім. С.Гаврилишина, цінними подарунками, створено буклет-представлення гімназії.
«Академічна гімназія у Львові за більш як 225 років свого існування виконувала високе призначення. Перша Львівська академічна гімназія була кузнею кадрів, які у подальшому ставали викладачами університетів, видатними вченими та політиками, основоположниками нових вчень та наукових шкіл. У стінах гімназії читав лекції Іван Франко, тут навчалися його сини Андрій, Петро, Тарас. У гімназії працювали Омелян Огоновський, Анатоль Вахнянин, Юліан Романчук, Ярослав Гординський, засновник Пласту Олександр Тисовський та інші видатні учені Галичини. Гімназію закінчували Іван Крип’якевич, Осип Маковей, Юліан Опільський, Василь Щурат, Євген Коновалець та Роман Шухевич, Павло Цимбалістий, Іларіон Свєнціцький», – розповіла директор гімназії Леся Юхман.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/05/21/229582


На колишній вулиці генерала Красовського у Рівному відкрито меморіальну дошку Романові Шухевичу

Учора, 5 грудня, в Рівному на однойменній вулиці у будинку під номером 18 відкрито меморіальну дошку головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу. Як повідомив власкору ЗІКу один з ініціаторів встановлення дошки – керівник виконкому міської організації НСНУ Сергій Паладійчук, вона виготовлена коштом його організації та міської організації КУНу.
Встановлення меморіальної дошки було неоднозначно сприйнято мешканцями вулиці, що до перейменування носила ім’я генерала Красовського, який визволяв Рівне від німецько-фашистських загарбників.
У перспективі, як каже Сергій Пладійчук, в місті планується відкрити музей Романа Шухевича. На запитання, чому саме для встановлення дошки обрано будинок за номером 18, а не будинок за номером 6, який першим був споруджений на вулиці Шухевича, Сергій Паладійчук відповів, що біля 18 будинку проходить найбільше людей і вони будуть знайомитися з інформацією про те, ким був Роман Шухевич.
Крім того, як каже Сергій Паладійчук, встановлення дошки спонукатиме місцевих мешканців слідкувати за чистотою біля цього будинку. Як повідомили з житлово-комунального підприємства, що обслуговує 18-й будинок, щоранку з під його вікон двірники вимітають величезні купи сміття.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/12/06/103134


У Радехівському районі відкрили пам’ятний знак Роману Шухевичу

8 липня в с.Оглядів Радехівського району відбулись урочистості та відкриття пам’ятного знака з нагоди відзначення 100-річчя від дня народження борця за волю України, Головного командира УПА Романа Шухевича. Про це сьогодні, 9 липня, повідомив кореспондент ЗІКу.
На урочистому відкритті та освяченні пам’ятного знака видатному синові української нації Роману Шухевичу були присутні його син Юрій Шухевич та родина, керівники сусідніх районів, станичні та члени братств воїнів ОУН-УПА сусідніх районних станиць, депутати Львівської обласної ради.

Довідка: Роман Шухевич провів частину свого життя у Радехівському районі, зокрема, у с.Оглядів. Мати Романа Шухевича – Євгенія Стоцька була єдиною донькою пароха села Оглядів.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/07/09/81414


На малій батьківщині Шухевича відновили пам’ятник загиблим радянським солдатам

У центрі селища Краківця Яворівського району Львівської області, де народився Роман Шухевич, відновлено пам’ятник загиблим під час Другої світової війни радянським солдатам. Про це повідомив сьогодні, 9 травня, власкор ЗІКу з посиланням на голову Яворівської РДА Степана Новосядла.
З його слів, у Краківці відбувся мітинг з нагоди вшанування 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
Степан Новосядло каже, що до 65-річчя Перемоги в Яворівському районі оновлено всі без винятку могили та пам’ятники борцям з фашизмом.
http://zik.com.ua/ua/news/2010/05/09/227952


У червні НБУ введе в обіг срібного «Романа Шухевича»

Національний банк України оновив План випуску пам’ятних монет України на 2008 рік. Згідно із оновленим планом, у червні 2008 року у грошовий обіг надійде срібна монета «Роман Шухевич» номіналом 5 грн. Про це сьогодні, 20 травня, ЗІК повідомила прес-служба Національного банку України.
Як йдеться у повідомленні, монета «Роман Шухевич» вийде в межах серії пам’ятних монет «Видатні особистості України». Монету вагою 33 г виготовлять із срібла 925 проби. Тираж – 3 тис. штук.
Загалом, як повідомляє прес-служба НБУ, у 2008 році планують випустити 32 назви пам’ятних та ювілейних монет. 2007 року у обіг ввели 31 назву пам’ятних грошових знаків.

Довідка: Роман Шухевич (30 червня 1907 року – 5 березня 1950 року) – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА, голова Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. Посмертно Герой України.
Ще 3 березня Роман Шухевич запідозрив, що його підпільну штаб-квартиру в селі Білогорща, що поблизу Львова, розкрито. Через те відіслав своїх охоронців до села Зимна Вода для облаштування нової штаб-квартири. Якраз 5 березня увечері Роман Шухевич мав переїжджати до нового помешкання. Проте зранку цього дня у будинок, де переховувався генерал-хорунжий, увірвалися працівники НКВС. Шухевич відстрілювався, але отримав три кульові поранення в груди і наклав на себе руки, аби не потрапити в полон.
http://zik.com.ua/ua/news/2008/05/20/136822


До 100-річчя з дня народження Романа Шухевича на Львівщині випустять поштову марку і проведуть акцію «Ватра пам’яті»

До 100-річчя з Дня народження Головного командира УПА, провідника ОУН, генерал-хорунжого Романа Шухевича Львівська ОДА організовує низку заходів. 29 червня о 17.30 в Дзеркальному залі Оперного театру буде погашення поштової марки і поштової продукції, присвяченої 100-річчю з дня народження Головного командира УПА Романа Шухевича, о 18.00 в Опері розпочнеться урочиста академія. Про це сьогодні, 25 червня, Західну інформаційну корпорацію повідомив начальник управління з питань внутрішньої політики Львівської ОДА Святослав Шеремета.
«30 червня о 10.00 в Білогорщі буде покладання квітів до пам’ятника Шухевичу, релігійна відправа, відвідини музею Романа Шухевича, а також акція «Ватра пам’яті». Біля пам’ятника запалять вогонь, а потім передадуть його у всі райони Львівської області і міста Західної України», – розповів у коментарі ЗІКу Святослав Шеремета.
На святкування запрошені делегації з усіх областей Західної України, представники УПА, також люди з-за кордону: з Європи, Канади, США. Буде родина Шухевича, яку зараз збирає Юрій Шухевич.
Меморіальна дошка Роману Шухевичу буде відкрита цього року до Дня незалежності, – каже Святослав Шеремета, – на вулиці Довбуша, 2, встановлена на будинку, в якому народився Роман Шухевич.
http://zik.com.ua/ua/news/2007/06/25/79879







ЗБІРКА СТАТЕЙ


Петро Дужий

РОМАН ШУХЕВИЧ ПОЛІТИК, ВОЇН, ГРОМАДЯНИН

ПЕРЕДМОВА

У журнальних і газетних статтях, а також в окремих книжкових публікаціях, присвячених Романові Шухевичеві, нерідко побіч його прізвища дописують ще слова «генерал Тарас Чупринка». Отож, у необізнаного читача може скластися враження, що тут ідеться про людину, яка мала одну спеціяльність – професію військового службовця.
У деяких виданнях поміщений портрет Романа Шухевича у військовім (генеральськім) мундирі, але він без погонів, немає на ньому ні орденів, ні медалей, ані зірок, ні орденських колодочок. Декого, можливо, і здивує це, але незвичайного нічого немає. Роман Шухевич майже ніколи не ходив у генеральській формі. На його портреті та форма домальована художником. То як, здивується дехто – Роман Шухевич ніколи не був у військовому однострої? Ні, був: у польському, німецькому і, ймовірно. Карпатської Січі 1938 – 1939 pp. Тоді він був одним із організаторів збройних відділів молодої Карпато-Української Держави,
Відомо, що найвищим зразком несусвітньої брехні є московсько-совєтська пропаганда. І справді: тут же большевицький брехунець покористується цими фактами і вже «твердитиме», що Роман Шухевич «служив» не своїм національним силам, а чужим властям, які вороже ставилися до України та всього українського.
Треба знати, що ще в 20—30-х роках нащого століття, раніше УВО, а відтак ОУН спеціяльно наказувала своїм членам, щоб вони набували військові знання й уміння у будь-яких арміях світу. В лавах Української Повстанської Армії не лише рядові стрільці, а й підстаршини та старшини мали військові вишколи: польський, чеський, румунський, російський, німецький, югославський, французький і т, ін. Усі вони проходили ще й свої – українські військові курси й навчання у клітинах ОУН і УПА. Наприклад, полковник, посмертно генерал-хорунжий УПА Леонід Ступницький, начальник штабу УПА-Північ – офіцер царської армії у ранзі штабсротмістра кавалерії, в армії УНР – підполковник. Дмитро Карпенко-«Яструб» – старший ляйтенант-танкіст червноної армії, в УПА – командир сотні, а згодом куреня «Сіроманці», В 1940 – 1941 pp. військовими службовцями у червоній армії були майбутні члени Проводу ОУН: Іван Кашуба і Петро Федун-«Полтава», Сотні й курені Української Повстанської Армії користувалися зброєю, мундирами, військовими картами й різним знаряддям чужинецького виготовлення.
Роман Шухевич, як мовиться, військовик «з крови й кості». Але треба знати, шо за освітою він інженер, у минулому відмінний учень гімназії, зразковий студент Львівського Політехнічного Інституту. Якщо б він не був військовиком – командиром УПА, то напевно був би прекрасним інженером, можливо, винахідником чи педагогом – викладачем гуманітарних і технічних наук, а ше, як не дивно, за певних умов міг би бути й викладачем музики, бо вчився на відмінно у Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові.
Який був зовнішньо Роман Шухевич? Середнього зросту (до 170 см; такого ж зросту був полковник Євген Коновалець, а Степан Бандера навіть дещо нижчий), русявий, кріпко збудований. Погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї – на шиї автомат, під курткою пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман. Шухевич, як і Бандера, був релігійною людиною, щодня молився. Зраджував Шухевича його хід, це був хід добре вишколеного військовика із спортивною виправкою.
Треба думати, шо вже з дитячих років Роман Шухевич, знаючи, ким були його попередники – Шухевичі, відчував певний внутрішній обов’язок: бути одним із цього славетного роду.
Прадід Романа – священик Осип Шухевич пішов слідами Маркіяна Шашкевича, бо у церквах виголошував проповіді лише українською мовою, хоч інші священики користувалися тоді якоюсь церковнослов’янською, з домішками полонізмів, тарабарщиною. Мало того: пан-отець Осип переклав українською мовою твір німецького письменника й філософа історії Йогана Готфріда Гердера (1744—1803) «Хоробрий воїн», твір шотляндського поета й письменника (напевно з німецького перекладу, бо, можливо, отець Осип мови автора не знав) Вальтера Скотта (1771 – 1832) «Подорожній». Врешті, взявся за твори Вергілія (70—19 pp. до нашої ери) – відомого автора «Буколік» і «Енеїди», переклавши його поему «Про хліборобство». Не застановлятимемося, що саме було тією заохочуючою чи підштовхуючою силою, завдяки якій священик узяв на себе нелегку працю перекладача чужомовних творів. Романові, напевно, розповідали удома про прадіда, а також про дідуся Володимиpa, який помер, коли Романові виповнилося вісім років. А був це визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Прославився і дядько Романа доктор Степан Шухевич – блискучий правник, адвокат у політичних судових процесах, а крім того –  військовик і літератор-публіцист...
Роман Шухевич як гідний представник свого роду став одним із най-чільніших діячів нової доби в історії України, доби славетного націоналістичного руху.
Ось що пише про ту добу діяч ОУН Степан Ленкавський: «Український націоналізм в організованих формах це нова сила, яка в 20-х роках наново ожила як заперечення, негація попередніх і тогочасних доріг політичного мислення і як контраст до них. Скинення балясту попередніх політичних концепцій, старих теорій і зв’язаних з ними світоглядових доктрин, які обтяжували політичну думку і які тяжіли над нею як гальма підсвідомости, набуті й виплекані за часів минулих етапів неволі – було народженням чогось зовсім нового, інакшого від того, шо існувало перед тим. Прихід українського націоналізму був прорубуванням нових, з минулого досвіду незнайомих доріг у невідоме майбутнє, відслоненням вільних горизонтів. Новому політичному рухові це відкинення старих пут дало відчуття свободи рухів, розмах і динаміку.
Шо ж було те «старе» і «попереднє», проти чого протиставився націоналістичний рух – спершу як емотивна реакція, контраст і заперечення, а потім уже як свідомий своїх власних цілей і окремих доріг новий політичний рух?
Найзагальніше кажучи, це були панівні політичні доктрини з минулого сторіччя, отже й засади та концепції традиційної української національної політики, устійнені в попередніх десятиріччях передвоєнної доби. Вони були формовані для іншої дійсности, нічим не подібні до нових повоєнних часів.
Були це дві політичні доктрини, якщо такий термін можна вживати на окреслення неспрецизованих чіткіше вихідних засновків політичного мислення.
Одна – це була «доктрина» демократично-легалістична, доктрина консервативного напрямку, для якої максимальним постулятом була націоналістична автономія у межах конституційної Австро-Угорської монархії. Потім, у рамках незаконности польської окупації, цей постулят став нереальним.
Друга, лібералістично-республіканська доктрина певдосоціялістичного напрямку Михайла Драгоманова, яка за максимальну вимогу ставила собі заступлення царського абсолютизму республікансько-демократичним устроєм із соціяльними реформами і ілюзією на політичне співжиття працюючого люду при пошануванні національних прав у спільній федерації демократичних республік.
Прихід большевииької диктатури, прихід нової і незнаної форми тотальної тиранії перекреслив утопійне мрійництво драгоманівської теорії, але не усунув з людських мозків призвичаєння до цього утопійного мислення».
Далі С. Ленкавський пише: «Нове політичне становише вимагало цілком свіжих і виразних засад нової ідеології. Націоналізм поставив ясно в основу нової ідеології ідею української нації, її державність і суверенність як єдину ідею і вихідну позицію політичного мислення, відкинув теорії інтернаціональної спільности клясових інтересів пролетаріяту, як і драгоманівські ілюзії про ідеали позанаціонального братання соціялізуючих демократів у рамках чужої держави...
Але пригадаймо собі, звідки взагалі взялися в той далекий час націоналісти в Галичині?.. Ані сама назва «націоналізм» не була в той час широкому загалові знана, ані не були відомі традиції та історія Братства Тарасівців, заснованого Миколою Міхновським у 1891 році в Полтаві і виарештованого царською жандармерією в 1893 р. Мало хто знав, що у перший період своєї діяльности, в 1900 – 1903 роках. Революційна Українська Партія (РУП) на Наддніпрянській Україні була націоналістичною, чи, як у той час говорилося, самостійницькою підпільною партією, яка прийняла засаду Міхновського, що «державна самостійність єсть головна умова існування нації...», шлях до неї – це уоружені (збройні. – Ред.) повстання зневолених націй проти націй-гнобителів».
Туг С. Ленкавський звертається до післявоєнного часу, конкретно – до 20-х років нашого сторіччя: «Українська Військова Організація, – пише він, – вважала себе не за партійну формацію, а за загальноукраїнську організацію, за таємне військо української держави, за організацію для боротьби за елементарні права нації, за її державну самостійність.
Було щось інше, міцніше від усякої термінології, що примусило самостійників, державників, увістів, національних бунтарів, усіх, у кого була глибоко вкорінена українська національна ідея, висунути не шо інше, а саме націю як свій бойовий прапор. Нова сила, шо виросла на Сході, російський большевизм висунув як бойове гасло проти нас – пролетарський інтернаціоналізм, Інтернаціоналізм ніс загибель націям, розшарування націй на кляси й нівеляцію націй клясовою боротьбою усередині. Ні в якій західній країні не було такої пекучої потреби, як у нашому народі, протиставити саме націю, не «республіку», не «волю», чи якесь там «визволення», але якраз націю інтернаціоналізмові – як його заперечення і протиставлення від імени оборонців національних прав.
Большевицьким коментуванням інтернаціоналізму саме наш народ був поставлений у небезпеку захитання сумнівами, чи не є нації, мовляв, непотрібні історичні пережитки минулих віків і може тому не варто боротися далі за їх права. Що боротися за права нації – це обов’язок і що теорія большевицького інтернаціоналізму – це брехня, для підкреслення г заперечення цієї неправди розкладового комуністичного інтернаціоналізму, український визвольно-революиійний рух назвав себе умисно і свідомо націоналістичним рухом. Не лякаючись ніяких обвинувачень у шовінізмі, він саме націю, а не якісь інші вселюдські ідеали поставив як центральну ідею своєї ідеології. Нас це мало цікавило, що в той період на Заході інші державні народи під назвою націоналізму творили партії фашистів чи нацистів...»
(Прим.: І до сьогодні багато хто на Заході, довідавшись, шо наш національно-революційний і національно-державотворчий актив виступає й далі під назвою націоналізм, – ніяковіє і дивується. Головна причина в тому, що вони не можуть чи й не хочуть зрозуміти, шо український націоналізм як ідеологія і як організований рух не тільки не подібний до фашизму чи німецького нацизму, а навпаки – це рух діяметрально їм протилежний. Адже фашизм і нацизм виросли на грунті існуючих державних організмів, і їх головною метою було: розширити свої території коштом інших свободолюбивих народів; вони змагали, якшо не до повного винищення інших народів, то до панування над ними як над своїми рабами).
Степан Ленкавський, розглядаючи український націоналізм, вказує, що .лратуюча щоденна практика польської окупаційної влади дуже сприяла ростові революційного спротиву, просто заганяла молодий, активний і патріотичний елемент на шлях національної революції. Поляки поставили собі як основну ціль своєї політики денаціоналізувати українців усіма можливими способами. Вони дедалі більше обмежували політичні права, шахрували вибори, колонізували українські землі польськими переселенцями, заборонили продавати землю українцям, спричинювали безробіття, не допускаючи приймання українців на державні роботи, а фахівців на посади в державних і адміністративних установах, натискали змінювати обряд і польщитися, ліквідувати українське шкільництво, забороняли або обмежували доступ української молоді до студій у вищих школах, провадили збірні репресії, арешти, накладали фошові кари...
Третім стимулом, що побуджував актив молодого покоління стати на шлях революції, була довгорічна бойова діяльність Української Військової Організації. Бойові акції УВО були найяскравішим виявом протесту проти окупантської влади, вони давали впевненість, шо існує невидима українська сила, яку треба зміцнювати і якій треба допомагати. Організовані акти спротиву підпільної організації переконували більше, ніж протести й петиції легальних партій. Вони й більше відповідали нахабному стилеві польських цькувань, зрівноважували їх відповіднішою мовою. Акції УВО давали напрям і вказівку дії, вони спонукували наслідувати їх самочинними бойовими актами».
Роман Шухевич у дуже ранньому віці увійшов у контакти з УВО, його вабила бойово-військова діяльність. Будучи ще гімназистом, він проходив перший свій військовий навчальний курс, шо ним командував чи співкомандував колишній учасник УГА, на шість років старший од Шухевича, Микола Дужий, який у тому часі був студентом історичного факультету Українського Тайного університету.
Молодь радо горнулася до УВО. Про це пише С. Ленкавський: «Але в рядах конспіративної організації військового типу не було місця для всіх охочих. Тож у 1923—24 роках почали утворюватися самочинно окремі таємні гуртки з найбільше довірених знайомих, з бойовим наставлениям і зацікавленням політичною проблематикою, які потайки сходилися, читали підпільні видання УВО, а згодом нелегальну «Сурму», а також легальні журнали й політичні брошури. Вони організували на власну руку зброю, розпитували в довірених колишніх військовиків про таємниці піротехніки і т. ін. Ці перші націоналістичні самочинно творені гуртки часто самі не знали, як себе називати. Деякі думали, що вони є гуртками УВО, і що навмисне, з уваги на приписи конспірації, ніхто їм того не говорив. Декотрі називали себе «державниками», дехто «націоналістами» чи «зафавістами» (від назви націоналістичного видання «Заграва». – Авт.). Не раз у творенні таких таємних гуртків стояла приватна ініціятива або заохота окремих членів УВО, що в деяких ситуаціях добирали собі довірених осіб для допоміжної роботи в нелегальному кольпортажі, у збірках на Бойовий Фонд УВО тощо».
У такій атмосфері минали юнацькі роки Романа Шухевича. Не можна не погодитися з думкою, шо в процесі входження молодого гімназиста «у революцію» значну ролю відіграла й революційна романтика. Саме вона в сериях юнацтва породжувала динамічну активність, відвагу й жертовність, безмежну відданість загальнонаціональній Українській Справі.
Очевидна річ, що з плином часу революційна романтика дещо міняється, зокрема через поборювання нежданих труднощів, послаблення дружньої спаяности, виникнення огріхів і невдач, які оминути важко. Тільки сильніші й витриваліші з-поміж молодих поступово мужніють, набираються розуму, і починають керуватися й раціональними категоріями.
Пишучи про Романа Шухевича, неможливо не зазначити того, як він спілкувався з іншими побратимами, мало того, наскільки він аналізував кожний крок своїх ідейно-духових наставників, зокрема особливе ставлення його до полковника Євгена Коновальця, якого Роман Шухевич цінував як найвищу особу в керівництві визвольно-революційною боротьбою.

КІЛЬКА ВСТУПНИХ ЗАУВАГ
Поет і науковець, талановитий публіцист і редактор, громадський і політичний діяч. Перший Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західньоукраїнських землях Богдан Кравців (1904—1975) з приводу трагічної загибелі свого близького друга – Головного Командира УПА Романа Шухевича писав: «З особистих наших спогадів про Романа Шу-хевича, з фрагментів того, що було написано і надруковано вже по його смерті в українських і чужих виданнях, з історії веденої ним Армії хочемо простими словами – такими, як і він був простий – написати його портрет, щоб пам’ять Шухевича-Чупринки стала близькою і рідною, як близьким і рідним був він усім, з ким зустрічався, працював і пліч-о-пліч в одних рядах боровся».
Свої дошкільні роки молоденький Роман провів у містечку Краківці Ярославського повіту, неподалік Яворова, де його батько Осип був суддею «городського» суду. Згодом суддю перевели до Камінки Струмилової (тепер Кам’янка Бузька) на посаду повітового судді. Неподалік Камінки пливе річка Західній Буг. На її берегах разом з іншими дітьми любив бавитися Роман, а згодом – навчився добре плавати. Одного разу він урятував життя хлопчикові, який попав під кригу, через що тривалий час був змушений відлежати в ліжку. Згодом Роман Шухевич здобував призи у пливацькому та в інших видах спорту.
Іноді Роман міг годинами мовчки сидіти на стовпі водяної запори, приглядаючись, як бурхливі маси води перекочуються із шумом униз. У такі хвилини, заглиблений у свої дитячі роздуми, відмовлявся іти кудись в інше місце. Заявляв: «Не піду», – й далі думкою линув у якусь незвідану далечінь...
Першою і найголовнішою вихователькою кожної людини є, безперечно, рідна мати: те, що посіє вона в серденьку і в душі свого дитяти, залишається на все життя. Мати Романа – Євгенія із старовинного свяшеничого роду Стоцьких, була побожною і глибоко релігійною жінкою, ці риси вона прищепила своєму улюбленому первісткові Ромчику. За всяких, навіть дуже важких умовин, Роман Шухевич уранці та ввечері знаходив час на молитву.
Певна особа, маючи нагоду чути одного разу розмову сина з батьком, так переповіла її: «Слухаючи уважно розмови старших про те, що Шухевячі походять із стародавнього українського боярського роду, Роман заявляє батькові Осипові Шухевичу категорично: «Який з тебе боярин, коли ти війська не маєш!» (Прим.: бояри – за кияжої доби упривілейований прошарок суспільства, що ділився на дві групи: бояри-дружииники, шо становили еліту княжого війська, і бояри земські – княжі дорадники, члени боярської ради (думи), то займали високі посади в князівстві. – за Енциклопедією Українозавства.). Чи могла така розмова між сином і батьком бути? Безперечно, могла. Але інколи ми забуваємо те, що якісь окремі вислови, якісь епізоди з розмови старших діти, на диво дивне, запам’ятовують і висловлене можуть дослівно повторити за тиждень-два, за місяць, а то й за роки. Отже, не треба , дуже розумних дитячих висловів сприймати як плід їх дитячого мислення.
Дещо пізніше, восени 1918 року, коли Роман Шухевич, учень 2-ї кляси Львівської гімназії, прислухаючись до розмови старших (а розмовляли старші про українсько-польську війну за Львів у 1918—1919 pp.), запитав: «А чому не переломите на якімсь відтинку залізничного шляху і не відітнете Городок від Львова?» і вданому випадку ці слова гімназиста Шухевича, либонь, не плід його «стратегічного мислення», гімназист міг повторити думку, почуту з уст когось із старших. Мемуарист Степан Шах, подаючи слова Романа Шухевича, міг помилитися в часі. Треба знати, шо твір Олекси Кузьми «Листопадові дні» був обов’язковою лектурою для членів Юнацтва ОУН у 20—30-х pp., а отже, і для членів Організації Старших Юіяс Українських Гімназій, серед яких був і молодий Шухевич, а також для клітин УВО, які на своїх зібраннях детально обговорювали перебіг і окремі епізоди українсько-польської війни. У роковини Листопадового чину політвиховники УПА проводили бесіди-інформації для вояцтва. Розгортались широкі дискусії, навіть рядові стрільці робили критичні зауваження щодо нерішучости чи й недбальства деяких відповідальних державних осіб, що своєю чергою викликало важкі наслідки. (Прим.: Бої на північно-захіцніх кордонах Західньо-Української Народньої Республіки на початку листопада 1918 року. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західніх кордонах ЗУ HP. Тут поляки 1 листопада (1918 р.) захопили Перемишль і Ярослав. Але за допомогою навколишніх сіл українці 4 листопада відбили Перемишль. Подиву гідний ентузіязм українців Перемишини, які дали належну відсіч польським напасникам! Однак піц дальшим тиском поляків місто 11 листопада втрачено знову, цим разом остаточно. Захоплення Перемишля була першою вирішальною й далекосяжною своїми наслідками перемогою противника, бо посіаання його дозволяло галицьким полякам тримати безпосередній зв’язок із Краковом і довозити підкріплення (польським ватагам) до Львова. Польський опір у Львові став початком воєнної дії, в якій згодом взяла участь уся польська держава. – За Енциклопедією Українознавства).
Щоб перекрити ворожим військовим відділам шлях на Львів із західніх польських земель, слід було, як нібито казав молодий Шухевич, «переломити залізничний шлях», треба було зірвати на річці Сян залізничний міст. Інформовано, що українське військове командування того часу такий наказ і видало, але зривати міст на Сяні заборонив тодішній повітовий комісар ЗУНР громадсько-політичний діяч, адвокат з Перемишля Володимир Загайкевич (1876—1949). Говорили про те, що тут зіграло почуття надмірної, а можна сказати, хворобливої гуманности повітового комісара.
Наводячи цей історичний епізод, не ставиться отут завдання робити екскурс в історію наших національно-визвольних змагань, ідеться про те, щоб підкреслити: детальне вивчення того історичного періоду із урахуванням усіх позитивів і негативів було змістом копітких досліджень українських націоналістів, а особливо Романа Шухевича.
Слухаючи доповіді політвиховників у відділах УПА, нерідко рядові стрільці зауважували: «Ет, чи зуміли б польські збройні ватаги нападати на українську землю і на українську армію, що була захистом молодої української держави, якщо б виступили наші теперішні відділи – сотні й курені УПА? Ми силою наших ударів змусили б напасників відмовитися від свосї авантюри й відступити у напрямку Кракова й Варшави!»
На копіткому вивченні історії українських національно-визвольних змагань, на ознайомленні з їх найменшими епізодами Роман Шухевич і його друзі будували свій політичний світогляд. Він був школярем і гімназистом-підлітком, коли вирувала на наших землях Перша світова війна і найбільша для нас трагедія в тому, що велась вона не в ім’я українських інтересів.
Промайнули роки і вчорашні діти й підлітки, дорослішаючи, почали осмислювати те, що ще недавно сприймали лише почуттями. Згадуючи в буремні часи пережите й читаючи відповідну літературу: нариси, спогади, історичні трактати, монофафії тощо, вони вже не обмежувались лише констатацією історичних фактів і подій воєнно-революційного часу, а шукали найоб’єктивнішої відповіді на пекучі запитання: чому Україна й далі карається у неволі під чобітьми чотирьох окупантів: Росії, Польщі, Румунії і Чехословаччини? Чому сучасникам від їх батьків не дісталася свобода, а неволя і кайдани? Чому Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Чехословаччина, балканські країни відновили, оборонили й закріпили свої держави, а Україна й далі залишилася «чайкою при битій дорозі»? Чому уряд у фізний час послужливо заявляв (у 1917 році), що Україна не хоче жити окремо від Росії? Чому не зорганізовано достатньо сильної української армії, котра міцно стояла б на українських державних кордонах? І шо ще гірше: чому в Україні проголошено демобілізацію армії саме у той час, коли большевииька озброєна орда почала наступати на її землі? Чи ж не в наївному сподіванні, що та орда стане «висококультурною» і не продовжуватиме наступ на тих, що поспішали роззброїтися? Одно слово, перед українською національно свідомою молоддю стояло нестерпне, бентежне і сповнене безугавних хвилювань: чому, чому, чому...
Пригадаймо: у тридцятих роках ровесник і близький знайомий Шухевича (1907 р. нар.) український поет-націоналіст Олег Кандиба-Ольжич про тогочасне українське молоде покоління писав, шо «воно зросло з шукання і розпуки...» А хіба ж не було чого попадати в розпуку, якщо на наших землях у 1918 році появилися аж дві українські самостійні держави, спочатку на Сході, а відтак – на Заході. У січні 1919 року, вони, ті держави, здійснили заповітну волю українського народу – об’єднались . Але вже в 1920 році та дежава перестала існувати. То хіба ж це не трагедія волелюбного народу?
Роман Шухевич і його друзі, згуртовані у пластовій організації, хто гуртом, а хто самотужки, досліджували роки Першої світової війни та революції і державного будівництва в Україні 1914—1920 pp. Молодь вивчала події тих років, обговорювала, «вживалася» у воєнно-революційні події, даючи їм відповідну оцінку. Вона схвалювала мудрі й виправдані життєвою небхідністю заходи тодішніх наших політичних діячів, але дуже гостро засуджувала їх недолугість і хитання, коли життя вимагало від них виважених, рішучих і невідкладних дій. Роман Шухевич і його побратими не зупинялись на оцінках і критиці, вони шукали і знаходили оптимальне вирішення тогочасних проблем. Сукупність таких рішень, об’єктивних оцінок і обмірковувань творили своєрідну тривку основу для формування державницького світогляду.
Молодь не зневірювалась, вона шукала шляхів, шо привели б до храму національної свободи й соціяльної справедливости, до відновлення втраченої батьками державної самостійности України. Ще на початку 20-х років у нас виникло декілька молодіжних організацій, передовсім із числа студентів і середньошкільників. Усі вони були об’єднаннями державницького спрямування. Студенти скоро дізналися, що українські патріоти-військовики разом із активною молоддю покликали до життя Українську Військову Організацію (УВО) – підпільну революційну визвольну структуру, що ставила своєю головною метою творення кістяка майбутньої української армії, зорієнтованої на продовження боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). Українська патріотична молодь, поділяючи ідеї УВО, почала входити в її мережу. Роман Шухевич контактував з тією організацією у 1923 році, а в 1925 – став її повноправним членом.
УВО, молодіжні самостійницько-державницькі організації, включно з Пластом, утворили, стараннями полковника Євгена Коновальця і за активного сприяння його однодумців – сподвижників Національної Ідеї, політично-революційну Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка на високий рівень поставила ідеологічно-політичний вишкіл своїх кадрів. У профаму того вишколу ввійшло якнайдокладніше ознайомлення з політичною ситуацією, якнайосновніше вивчення подій воєнного і революційного часу, а також українського державного будівництва 1917—1920 pp. До того часу вивчення цього періоду історії України в молодіжних організаціях відбувалося на добровільних засадах і подекуди мало спонтанний характер. В ОУН це стало обов’язком, і докорінне осмислення подій недавно минулого було основою формування української націоналістичної думки. Більшість тих, шо у двадцяті й тридцяті роки проходили ідеологічно-політичні вишколи, стали керівництвом Воюючої України в 40-50 роках нашого сторіччя.
Перед Першою світовою війною територія України перебувала під двома окупантами: Осередні і Східні Українські Землі, під ненависною назвою Малоросія, – «під московським караулом», а Галичина з Буковиною і Закарпаттям – під берлом Австро-Угорської монархії.
Апологети імперій силкуються довести, що імперії вічні і їх порядок стабільний. Усе це робиться для того, аби тримати поневолені народи у переконанні, що ніхто й ніколи імперії не в силі подолати, що фундамент її тривкий і непохитний. Результат Першої світової війни цілковито розгромив надуману імперіялістами теорію.
Пригадаймо: воєнний конфлікт між Заходом і Сходом не виник зненацька, він назрівав впродовж тривалого часу. Це питання з’ясовував Дмитро Донцов у рефераті п. н. «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», виголошеному на Другому всестудентському з’їзді у Львові в липні 1913 року. Він стверджував: «Спеціяльно звертає на себе увагу той застарілий європейський конфлікт, котрий тепер набрав надзвичайної гостроти та котрий відкриває перед нашою нацією далекі, безмежні перспективи... Я маю на увазі конфлікт австрійського і взагалі німецького імперіялізму з російським».
Конфліктна ситуація набула особливої гостроти в червні 1914 року: 28 червня сербський націоналіст Гавриїл Принцип у Сараєві – столиці Боснії, насильно загарбаної Австро-Угорщиною в 1908 році, убив ерцгерцога Франца-Фєрдинанда – престолонаступника австрійського цісаря Франца-Иосифа. Це вбивство було тієї іскрою, котра спричинила світову воєнну пожежу. Отримавши з Відня гострий ультиматум, Сербія шукала підтримку в Росії. Як стверджують дослідники того часу, Австро-Угорщина й Німеччина здавна готувались до війни проти Росії, хоч у куртуазних дипломатичних виявах взаємної шанобливости між володарями тих держав не було й натяку на якесь протистояння. Росія ж, незважаючи на те, що витрачала багато коштів на свої збройні сили, не була до війни підготовлена. Багато хто з тодішніх російських політиків навіть думки не допускав про участь у війні, пам’ятаючи поразку царської імперії у російсько-японській війні 1904—1905 pp.
Роман Шухевич і його однодумці наголошували: поки зафимлять гармати, важливу ролю виконують дипломати, які дбають, хоч іноді лише на словах, про мир між державами, про полюбовне вирішення конфліктних ситуацій.
Єхидності імперіялістів немає меж: коли війна «висіла на волосині», між російським царем Миколою і німецьким кайзером Вільгельмом, які були посвоячені, відбувся обмін телефамами. В кінці липня 1914 р. Вільгельм надіслав цареві Миколі телефаму такого змісту: «З огляду на сердечну й ніжну приязнь, що віддавна міцно об’єднує нас, вживу свого впливу, щоб довести австрійців до порозуміння з тобою [...] Твій щирий і відданий приятель і двоюрідний брат Вільгельм». На це відподів Вільгельмові цар: «В цьому дуже серйозному моменті прошу тебе про допомогу. Брудну війну проголошено вбогій країні. Обурення в Росії, якому я вповні співчуваю, є велике. Передбачаю, що скоро буду змушений силою прийняти постанови, що можуть довести до війни. Бажаючи уникнути такого нещастя, як європейська війна, прошу тебе в ім’я нашої приязні щось зробити, щоб утримати твоїх союзників од війни».
Вдаючись до підлесливої люб’язності, монархи й далі обмінювались телеграмами, хоч у тому часі підготовка до війни йшла повним ходом. Кайзер відповів на царські слова: «У моїх намаганнях врятувати мир я посунувся до найдальших границь. Я не буду нести відповідальности за страшну катастрофу, що тепер загрожує культурному світові», а далі: «я був вірний Росії в біді, а особливо в часі твоєї останньої війни (йдеться про невдалу для Росії російсько-японську війну 1904—1905 pp. – ред.) і ще тепер ти можеш врятувати мир в Европі, стримавши свої воєнні приготування». А в наступній телеграмі Вільгельма була вже вимога до царя: «Прошу тебе дуже серйозно, щоб ти без зволікання видав наказ своїй армії під жодною умовою і ні в чому не порушити наші кордони».
Обмін люб’язностями двох імперських верховодів, їх лукавство та підступність під маскою показної доброзичливости відкриває їх справжні обличчя, їх гидотне лицемірство...
Один політичний діяч, либонь, німецький «залізний» канцлер Бісмарк, екземпляр імперського покрою, сказав: військо своїми шаленими атаками вирішує все, ми нападаємо на потрібну нам чужу територію, окупуємо її, а вчені голови нехай знаходять виправдання нашій збройній акції.
Роман Шухевич і його побратими, підшукуючи аналогії, твердили: за прикладами не треба далеко ходити, адже багатьом зацікавленим особам, а в тому числі і громадянам старшої і молодої української генерації, відомі гітлерівські прикордонні збройні провокації, вчинені на польсько-німецькому кордоні в серпні 1939 року, метою яких було показати перед світом, що нібито «польський збройний відділ напав на німців», а отже не Німеччина, а Польша – агресор».
Роман Шухевич наголошував, шо до подібного шантажу вдався і Сталін, щоб показати перед світом Фінляндію як «нападника на СССР». Совєтська артилерія восени !939 року обстріляла територію СССР, а Москва «пояснювала», шо це фінські війська «напали» на Большевію.
У третьому томі «Українського радянського енциклопедичного словника» (1987 p., стор. 522) сказано: «В 1939 р. реакційні правлячі кола Фінляндії спровокували радянсько-фінляндську війну 1939—40 pp.».
Большевицька провокація не вдалася, завдяки геройському збройному опорові маленької Фінляндії вона закінчилася для большевицької імперії цілковитою компромітацією.
В українських націоналістичних середовишах, а передовсім в організаційних клітинах ОУН під час політичного вишколу всі імперські лицемірства докладно вивчали. Роман Шухевич, інші діячі українського націоналістичного руху завжди наголошували на тому, що ведучи боротьбу проти російської імперії, не зважаючи на те, під якою машкарою вона виступає – треба знати її ходи й замашки, великодержавницьку московську підступність, «таємниці» Кремля, оскільки володіння правдивою інформацією сприяє успіхам у боротьбі проти цього колоніяльного монстра.
Вивчаючи перебіг і наслідки Першої світової війни, дослідники недавно минулого дійшли висновку, шо прорахувалися усі три задерикуваті монархи. Микола П – останній з династії Романових (1613—1917) – в результаті Великої східньоевропейської революції 1917 року був змушений 15 березня того ж року зректися престолу. Історик Наталія Полонська-Василенко зазначає, що «цар зрікся не лише за себе, а й за свого сина», на шо не мав права. Своїм маніфестом він передав престіл братові Михайлові, але той відмовився його прийняти... Таким був кінець царської династії Романових, що проіснувала 304 роки.
Уряд Керенського інтернував екс-царя Миколу і його родину, поселивши в Царському селі біля Петрограда. 13 серпня того ж року всіх інтернованих переселено в Сибір до Тобольська (міста в Тюменській області). Після большевицького перевороту, десь під кінець квітня 1918 року, за наказом большевицького уряду царську родину перевезено до Єкатеринбурга (переіменовано в 1924 р. на Свердловськ). Туди центральна ЧК 4 липня 1918 p. вислала відділ чекістських головорізів, які вночі з 16 на 17 липня розстріляли без суду всю царську родину у підпільиих приміщеннях дому Іпатьєва.
Австро-Угорщина оголосила Росії війну за передостаннього монарха Франиа-Йосифа І, який, керуючи імперським конгломератом від 1848 року, а відтак як король Угорщини (від 1867 p.), помер 21 листопада 1916 p., так і не побачивши остаточного розвалу імперії. Після нього цісарський престіл посів Карл І (1916—1918) —останній монарх з династії Габсбургів, що правила 640 років. Перед упадком Австро-Угорська монархія займала територію понад 676 тисяч квадратних кілометрів, і населенням майже 52 мільйони осіб. У 1918 році затріщали основи імперії, населення попало в економічну скруту, а в жовтні на повну по-гужність запрацювали відцентрові сили. В той час Америка визнала державну самостійність Чехії, Югославії і Польщі, а тим самим порушено цілість імперії. В листопаді останній цісар Карл І зрікся престолу і подався за кордон. На руїнах колись могутньої імперії’ утворилося кілька держав, а між ними Австрійська республіка, яка тепер займає близько 88 тисяч квадратних кілометрів і має близько 8 мільйонів мешканців.
Понад 500 років проіснувала в Німеччині династія Гогенцолернів. Останнього кайзера Вільгельма ІІ – імператора Німеччини і короля Прусії, якого знаємо з обміну горлеливими телеграмами з царем Миколою, – в листопаді 1918 року скинуто з престолу. Кайзер покинув Німеччину, а монархія стала республікою.
Роман Шухевич наголошував: який дивний збіг обставин. Проти себе воювали імперії – Російська з одного боку, а з другого – Австро-Угорська і Німецька. Кожен із монархів країн, котрі влітку 1914 року вступили у війну, вважав, що його політична лінія правильна і ним очолена імперія вийде з війни переможно, але не так сталося, як гадалося – програли всі...
Організація Українських Націоналістів під керівництвом своїх найвизначніших Провідників: полковника Євгена Коновальця, Степана Бандери і Романа Шухевича, за співучасті цілої плеяди найкращих патріотів України, готових задля ї’і волі і процвітання усе віддати в боротьбі, наголошували, що найбільше лихо у світі – імперії. Для України смертельна загроза – російська імперія. На ідеологічно-політичних вишколах і в пропаганді українські націоналісти ставили риторичне запитання: хіба ж це не трагедія для України, якщо про її долю, а навіть про саме життя українського народу вирішують імперські верховоди, здатні кров свободолюби них народів проливати задля своїх колоніальних інтересів? ОУН знайшла найкраще вирішення питання життя, розвитку і процвітання українського народу, виражене найпростішими, для всіх зрозумілими словами у найважливішому документі Української Повстанської Армії, покликаної до життя революційною Організацією Українських Націоналістів, Головнокомандувачем якої до 5 березня 1950 року був Роман Шухевич – Голова Бюра Проводу ОУН, Голова Генерального Секретаріяту УГВР.

За що бореться визвольно-революційна Українська Повстанська Армія?
«Ми, українські націоналісти, боремося за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах – це одинокий лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціяльного питання у цілому світі.
Ми боремось проти імперіялістів і імперій (Тут і далі підкреслення Автора. – Ред.), бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно другі народи, тому ми проти СССР і проти німецької «Нової Европи».
Ми з усією рішучістю боремось проти всіх інтернаціональних і фа-шистсько-націонал-соціялістичних програм і політичних концепцій, бо вони є інструментом завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціялізму.
Ми проти того, щоб один народ другі народи «визволяв», «брав під опіку», «давав охорону», і тому подібне, бо за цими лукавими словами криється гидкий зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому боремось проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистимо Україну від усіх «опікунів», «визволителів», поки не здобудемо народньої Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій, накінець, селянин, робітник, інтелігент спраааі могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватись і буде мати владу у своїх руках».


РОМАН ШУХЕВИЧ

Політичний портрет

Особливою обставиною у процесі формування світогляду Романа Шухевича було його походження із уславленого роду, який впродовж понад півтораста років був своєрідним українським національним бастіоном. Окрім того Шухевичі були посвоячені з відомими українськими родинами Рожанковських, Окунсвських, Величковських, Любови-чів, Барвінських, Левицьких, Каратницьких, Старосольських і ін., шо вславилися видатними політичними й громадськими діячами.
Прадід Романа Шухевича – священик Осип Шухевич (1816—1870), за твердженням Романового дядька доктора Степана Шухевича, «був одним із тих священиків, що в першій половині XIX століття станули на українській плятформі».
Родини Шухевичів були багатодітними. Наприклад, у родині згаданого щойно Романового прадіда – отця Осипа – було десятеро дітей, серед них висвячений на священика Євген Шухевич (1847—1924) – батько літератора й відомого адвоката доктора Степана Шухевича (1877— 1945), непересічний педагог і етнограф світової слави Володимир Шухевич (1849—1915), військовий лікар Ізидор Шухевич (1857—1930), адвокат Микола Шухевич (1862-1942).
Володимир Шухевич – дід Романа. Володимирова дружина, бабуся Романа, – Терміна з роду Любовичів прославилася як організаторка українського жіноцтва. В родині Володимира й Терміни (1852—1929) прийшло на світ шестеро дітей: найстарший Осип Шухевич (1879— 1948), за фахом суддя, – батько Романа Шухевича. Батькова сестра Дарія (1881 – 194!) одружена з відомим адвокатом у політичних справах, професором доктором Володимиром Старосольським (1878-1942) – громадська діячка, піяністка, викладач Львівського Музичного Інституту ім. Лисенка, того музичного закладу, в якому навчався і який закінчив, ставши піяністом, Роман Шухевич.
В Осипа Шухевича і його дружини Євгенії (із свяшеничого роду Стоцьких (1883—1956) було троє дітей. Найстарший – Роман Шухевич, конспіративне прізвище «Тарас Чупринка», генерал-хорунжий і Толо-вний Командир Української Повстанської Армії, Голова Проводу Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях, Голова Генерального Секретаріяту Української Головної Визвольної Ради.
Молодшого Романового брата Юрія Шухевича (1910—194!) замордували енкаведисти у Львівській тюрмі «на Лонцького» в останній декаді червня 1941 року, а сестру Наталію (1922 р. н.) арештували й нещадно переслідували.
Роман Шухевич одружився з дочкою священика Березинського – Наталією (1910 р. н.). Дружину Романа Наталію і їх дітей Юрія (1933 р. н.) і Марію (1940 р. н.) чекісти схопили, піддавали нечуваним утискам і випробуванням, силкуючись таким чином змусити їх відмовитися від чоловіка й батька та засудити його револющйну національно-визвольну діяльність. Жорстокого переслідування і гоніння родина Романа Шухе-вича зазнавала до часу падіння московсько-большевицької імперії, що однак не зламало їх нескореного духу.
В дотеперішніх публікаціях стверджувано, що Роман Шухевич народився у Краківці Яворівського району колишнього Ярославського повіту, оскільки в тому містечку працював батько Романа, суддя місцевого («городеького») суду. Вказували кілька дат його народження.
Причиною плутанини була відсутність архівних матеріялів щодо таких видатних особистостей як Роман Шухевич, Степан Бандера й інші. Чекісти «просіювали» документи, нищили, а дещо ховали в недоступних місцях. Продукуючи фальсифіковані, надумані й наклепницькі опуси, намагалися таким чином представити борців національно-визвольного революційного руху як осіб простакуватих, малоосвічених, отаких собі отаманчиків – щоправда, бойових і відважних, але не здатних будувати державу й брати під захист народ.
Працівники Центрального Історичного Архіву України у Львові, а також Державного Архіву Львівської області віднайшли архівні матеріяли про Романа Шухевича, заховані, і, можливо, призначені на знищення...
Документально стверджено, що Роман Шухевич народився ЗО червня 1907 року у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша, 2 (колишня вулиця Войтіха), і охрещений того ж року, 26 липня, в Успенській церкві, що на вулиці Руській. З документів стало відомо, що він навчався у народній школі в Кам’янці Струмиловій (тепер – Кам’янка Бузька) в 1913—І9І7 роках. Десятилітнього школяра прийнято до львівської гімназії (філії, а відтак головної – академічної), в якій у 1925 році абітурієнт здав матуру (іспит зрілости). Після однорічної перерви, через скрутне матеріяльне становище й хворобу батька, лише 14 вересня 1926 року його прийнято на навчання до Львівського Політехнічного Інституту, який Роман Шухевич з успіхом закінчив у 1931 р.
Формування політичного світогляду Романа Шухевича, та й багатьох його ровесників, на кілька років старших чи молодших за нього, почалося дуже рано. Докладніше з’ясовує цю обставину у своїх спогадах Микола Климишин (Примітка: Один із найближчих побратимів Степана Бандери й Романа Шухевича – Микола Климишин (1909 р. н.) – визначний діяч революційної ОУН засуджений разом із Степаном Банаерою ІЗ січня 1936 р.
Варшавським судом на довічне ув’язнення за участь у замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Псраиького. В 1940—41 pp. член Революційного Проводу ОУН, Провіаник Північної похідної групи ОУН на Київ у 1941 p., в’язень німецьких тюрем і концентраційного табору в Освєнцімі). Климишин пише: «Перша половина двадцятого століття стоїть під знаком дуже швидкого розвитку національної свідомости», і далі: «Молодь, яка народилася в роках 1906—1913», – а це, отже, Роман Шухевич, Степан Бандера, Зенон Кос-сак, Дмитро Грицай, Олекса Гасин, Іван Климів, Дмитро Мирон, Ярослав Старух та ін. – «бачила своїми дитячими очима радісні дні волі...» [йдеться про революцію, що відбулася в часі закінчення Першої світової війни, державне будівництво, Визвольні Змагання... – Авт.]. Події того часу «зробили на ту молодь незабутнє враження, яке залишилось в їх серцях на все життя. Вони не були в той час звичайними дітьми. Ні! Вони були дітьми, які росли в час війни, і це особливо впливало на формування їхнього світогляду і характеру...»
У творі «Степан Бандера – символ Нації» (т. І) стверджується: «Під впливом воєнних, а це значить – екстраординарних дій, під впливом фронтових пересувань і тривог діти того часу передчасно «ставали дорослими», вони були змушені силою важких обставин думати так, як старші... Треба ще й погодитися з думкою, що те, що дорослі люди сприймають розумом, то діти в особливо важкій ситуації здатні «схоплювати» серцем і всіма фібрами душі. 1 схоплене в дитячому віці залишається на все життя й ніколи не «вивітрюється». Що більше: інколи дитяча спостережливість не тільки дорівнює, а й перевищує примітли-вість старших. Стан особливої душевної напруги в дитячі та юнацькі роки був одним із головних факторів у пізнішому формуванні світосприймання Степана Бандери», а отже і Його ровесників, в тому й Романа Шухевича,
У спогаді «Роман Шухевич – символ незламности» Степан Шах свідчить, що чотирнадцятилітній гімназист Роман Шухевич 1921 року нераз мав змогу зустрічатися у Львові, в помешканні своєї бабусі Терміни Шухевич, з Командантом Української Військової Організації (УВО) полковником Євгеном Коновальцем, який у тому році прибув з-за кордону. Ясна річ, що, зважаючи на вікову різницю в 16 років (Є. Коновалець 1891 р. н.), між ними не могли тоді точитися якісь дуже важливі, а тим паче засекречені розмови, але молодий гімназист уже міг знати і напевно знав, хто такий Коновалець, повинен був чути в розмовах старших, яку ролю він відіграв в організації українських збройних сил. Можна здогадуватися, що полковник припав юнакові до вподоби, оскільки молодим хлопцям військовики завжди імпонують. Чи не тоді саме запала в душу гімназиста та спасенна іскорка, яка згодом запалала незгасним полум’ям безмежної відданости Україні й спричинила те, шо Роман Шухевич через чотири роки після зустрічей із полковником Коновальцем став членом УВО, одним із найвидатніших  бойовиків, а військова професія полонила хлопця і була особливою в його наповненому глибоким змістом житті.
Проте, стежачи за діяльністю Євгена Коновальця – полковника армії УНР (Української Народньої Республіки) і Романа Шухевича – генерала УПА «Тараса Чупринки» – отже військовиків високого рангу – переконуємося, шо пріоритетними для них були однак політичні питання.
Збройні формування повинні виконувати важливу й почесну ролю не лише в боротьбі за державний суверенітет і в захисті держави, а й у державотворчих процесах. В українських націоналістичних середовищах, а одне з найвизначніших місць у них посідав Роман Шухевич, – таке твердження сприймали як категоричний імператив.
Звернімося ненадовго до проблематики наших днів: усупереч історичним фактам та елементарній логіці ще й тепер (на превеликий жаль!) серед певних кі/і в Україні можна почути необфунтовані твердження, що збройні сили та їхня діяльність «несумісні з політикою», оскільки «політика може мати негативний вплив на спаяність збройних формувань, послаблювати, а то й підривати військову дисципліну» тощо. Зрозуміла річ, що у війську не сміє бути міжпартійних чвар і дисонансів, які існують у сфері взаємин між різними політичними структурами. Але, виходячи з надуманої засади, дехто навіть украй потрібну виховну роботу у війську в наиіонально-патріотичному дусі силкується оголосити «шкідливою політичною діяльністю».
Помилковий погляд розвіється, якщо звернутися до компетентних наукових джерел. Видатні теоретики військової справи наголошують, що належне організування війська, а за цим бойові дії збройних сил під час війни є властиво продовженням політичної діяльности, тільки вже не дипломатичними, а фізичними засобами.
Виходячи із засади, що нація є найвищою суспільною цінністю, українські націоналісти твердили, що єдиним дієвим гарантом розвитку нації, а навіть її існування є Українська Суверенна Соборна Держава. В розвитку тієї тези націоналісти поділяють думку, що саме такою – суверенною, ні від кого не залежною – держава може бути лише за умов, коли вона захищена надійними збройними силами, що є її фізичною опорою.
Власне від потрібної кількости військових формувань, від їхньої бойової підготовки, а передовсім від високої ідей пости та повсякденної го-тобности самовіддано служити своїй нації та державі залежить майбуття України. Українські патріоти, політичні діячі революційного національно-визвольного спрямування правильно оцінювали значення власних збройних сил і докладали зусиль, щоб Україна мала надійне, крицевого гарту й взірцевої жертовности військо.
Вони, а особливо Роман Шухевич зі своїми друзями-націоналістами, змагали до того, щоб і в умовах бездержапности класти ідейно-політичні підвалини під організацію майбутніх збройних сил.
Життя Шухевича і його побратимів – Зеноиа Коссака, Дмитра Грицая, Олекси Гасина й інших пропливало одним річищем. Роман Шухевич і його ровесники, найближчі друзі пройшли в молодечому віці солідний пластовий вишкіл: Шухевич, зокрема був пластуном куреня «Лісові чорти», а згодом «Чорноморці».
У 20-х роках нашого століття українські гімназисти покликали до життя Організацію Вищих Кляс Українських Гімназій. Це була нелегальна організація, що видавала свій підпільний журнал. Вона закликала учнів проводити святкування заборонених польськими властями революційних річниць, заохочувала молодь вивчати українознавство (передовсім історію України, а особливо роки Першої світової війни, революції і державного будівництва), допомагала кольпортувати підпільні революційні листівки тощо. Провідними членами тієї Організації були у Львові – Роман Шухевич і Володимир Янів, у Стрию – Степан Бандера, Олекса Гасин і Осип Карачевський, у Самборі – Степан Ленкавсь-кий і Дмитро Грицай, в Сокалі – Василь Сидор, у Любачеві – Омелян Грабець... Крім Степана Ленкавського і Володимира Яніва, котрі померли в Мюнхені (Німеччина), ВСІ інші загинули смертю героїв від рук окупантів.
Роман Шухевич і його друзі пильно вивчали історію XX століття, досліджували, аналізували, робили відповідні висновки; утверджували свою політичну думку, визначаючи позитиви й негативи українського політичного життя. І робили це часто-густо не гірше від досвідчених політичних діячів. Політичне прозріння стало спонукальною силою їх ді-яльности. Вивчаючи недавнє минуле, вони всім єством переживали те, що відбувалося в Україні в роки їх дитинства – в другій декаді XX століття, сповненого великими тривогами й не менш великими сподіваннями. Внаслідок розвалу імперій в останніх роках Першої світової війни на карті розшарпаної воєнними баталіями Европи з’явилися нові держави – Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польша, Чехо-Словаччи-на, Югославія... У цьому спискові були аж дві українські держави: Українська Народня Республіка і Західньо-Українська Народня Республіка, котрі, виражаючи заповітну волю українського народу, славетним Актом 22 січня 1919 року з’єднано в одну державу. Та незабаром сталося нещастя: Українська держава перестала існувати, а територія України опинилася під чобітьми чотирьох окупантів: російсько-большевицьких, польських, румунських і чехо-словацьких. З упадком державности настало сум’яття, з’явилася розгубленість, апатія, взаємне звинувачення у невдачах, зневіра у власних силах. І понеслася Україною сумовита пісня, що «стільки народу впало за свободу» проте «встояти не було сили». Виправдовувано невдачу, головним чином, силою зовнішніх ворогів, несприятливою політичною ситуацією, навіть непоінформованістю зовнішнього світу щодо українських державницьких аспіраиій... Роман Шухевич, як і всі молоді українці, робив відповідні висновки – виважені, підперті фактами: він констатував, що не було відповідної політичної підготовки наспіх утворених Українських Збройних Сил, широкі народні кола недостатньо були охоплені українськими політичними гаслами.
Осібне питання: у той час, коли Україну треба було будувати всім, бо Українська Держава – це спільне добро всіх громадян, дійшло до розпорошення українських збройних формувань. Так, на півдні України з’явився отаман Махно – провідник самобутнього селянського анархістського руху. В 1918 році Махно, маючи під своєю командою до 20 тисяч сміливців, фупованих у незвичайно, як на той час, мобільні підрозділи, воював «проти всіх», отже, і проти українських національних військ, бльокуючись із большевиками, що аж ніяк не сприяло укріпленню молодої Української Держави. А отаман Григор’єв, під командою якого було до ЗО тисяч щабель, у березні – квітні 1919 року перейшов на большевицький бік... Не менший був загін отамана Зеленого (Данила Терпила), що в січні 1919 року допоміг большевикам захопити Київ, і хоч урешті опам’ятався і почав громити большевиків та дєнікінців, проте було пізно. Ганебну ролю відіграв і Влох – колишній командувач Запорізького корпусу, шо виступив проти Директорії і перейшов до большевиків... Загалом усі отамани – розкольники національних сил мали до ста тисяч війська. Яка це підпора була б для Самостійної Української Держави!
Роман Шухевич наголошував: фатальну ролю зіграла роздрібленість українських військових сил, а передовсім брак єдиного ідей но-політичного спрямування. Проте, підкреслював він, – живою залишилася Ідея Нації. Бойові та незневірені українські військовики і молоді патріоти-ентузіясти стали на висоті завдань, зберегли політичну свідомість і рівновагу духу, і, не покладаючи рук, узялися за організацію УВО, що мала бути кістяком української збройної сили. Повноправним членом УВО від 1925 року був Роман Шухевич. На базі УВО і низки сконсолідованих націоналістичних об’єднань у 1929 році створено могутню Організацію Українських Націоналістів під керівництвом полковника Євгена Коновальця – організатора і командира найкращого військового формування в Армії УНР – корпусу Січових Стрільців, в системі ОУН визначне місце займала Військова референтура, до складу якої входили колишні учасники армій У HP і УГА. Згодом штат цієї референтури поповнили молодші кадри – учасники Карпатської Січі й Української Повстанської Армії: Михайло Колодзінський, Роман Шухевич, Зенон Коссак, Дмитро Грицай, Олекса Гасин, Василь Сидор, Володимир Гри ні в-Крем і не ький. Осип Карачевський, Дмитро Клячків-ський, Василь Івахів, Омелян Грабець, Федір Польовий, Осип Линда, Мирослав Онишкевич та інші. Усі вони загинули в боротьбі з окупантами за волю й державну суверенність.
В молоді роки Роман Шухевич залюбки вправлявся у фізкультурі та спорті, навіть завойовував у змаганнях призові місця. Роман Шухевич виявив себе як особистість не лише морально-духового, а й фізичного гарту. А фізична витримка, якщо базується на високих ідейних вартостях, – найтвердша, подиву гідна.
Відповідну політичну зрілість засвідчив Роман Шухевич, очолюючи бойову референтуру в Крайовій Екзекутиві ОУН на західньоукраїнських землях. У той час визначне місце в українському національно-визвольному русі посідала Українська Військова Організація.
УВО – організація революційно-бойова, задумана як кістяк майбутньої української армії, попередниця тієї важливої структури, котра повинна бути головною опорою і захистом Української держави, у відновлення якої вірили патріотичні громадські кола. Найширшу діяльність УВО розгорнула на західньоукраїнських землях, шо були під окупацією Польщі. УВО проводила відплатні акції проти терористичної політики загарбників, проти прислужників-ренегатів, проти польських поміщиків – нещадних експлуататорів українського селянства. За час свого майже десятилітнього існування УВО здобула небувалу прихильність народу.
Та попри це у деяких керівників УВО і ОУН були різні міркування щодо самої структури цих організацій. Загально утвердилась думка, що не слід обмежувати визвольно-революційну діяльність лише бойовими акціями, які успішно здійснювала УВО, що необхідно розгортати ідеологічно-виховну, вишкільну, широку революційно-політичну діяльність, а таку працю могла виконувати новостворена ОУН. Однак провідні активісти УВО наголошували, що повинні існувати й далі дві організації паралельно УВО й ОУН, які мають діяти окремо, і лише найвище керівництво цих двох організацій повинно координувати їхню діяльність. А це значить, шо за певних умов ті організації можуть одна від одної віддалятися, тобто, може виникнути ситуація з непередбаченими й небажаними наслідками.
Дехто міг би запитати: чому ж полковник Євген Коновалець, будучи одночасно Командантом УВО і Головою Проводу Українських Націоналістів, не припинив силою наказу розходжень, що назрівали? Адже на це він мав повне право. Проте полковник хотів, щоб злиття відбулося лише за обопільним бажанням і демократичним способом.
Прихильники паралелізму ОУН – УВО розраховували на підтримку свого найширішого побратима Романа Шухевича.
І тут Шухевич виявив виважений підхід до розв’язання спірного питання. Незважаючи на приятельські взаємини, на високе його цінування іншими увістами, він виступив з рішучим закликом здійснити повне злиття ОУН і УВО. і то таким чином, щоб УВО ввійшла до ОУН як її складова частина – військово-бойова референтура. Його слово стало вирішальним.
Вивчаючи питання паралелізму УВО і ОУН, деякі сучасні дослідники можуть звернути увагу на те, шо певний час націоналістичні документи, а особливо звернення до народу, ше закінчувалися підписом-аб-ревіятурою УВО. Робилося це з суто тактичних міркувань, адже необхідно було, щоб про злиття ОУН і УВО окупанти України дізналися якомога пізніше.
Євген Коновалець високо цінував весь рід Шухевичів. Він добре знав і був у найкращих взаєминах із дядьком Романа Шухевича Степаном Шухевичем, з яким неодноразово зустрічався і вів розмови на громадські, політичні, а навіть конспіративні теми.
А в 1933 році Провідник ОУН остаточо переконався, що і Роман Шухевич не лише бойовик-революціонер, прекрасний організатор підпільних формацій, а й політик.
До кінця свого життя полковник покладав великі надії на Романа Шухевича. Свідчить про це такий факт: вже після Варшавського судового процесу в 1935—1936 pp. і після процесу над Крайовою Екзскутивою ОУН ЗУЗ у Львові у травні-червні 1936 року, після того як тодішній крайовий провідник ОУН ЗУЗ висловився за припинення революційних акцій, і навіть за скорочення політико-пропагандивних дій, Євген Ко-новалець наполягав на тому, щоб західньоукраїнську Крайову Екзекути-ву ОУН очолив саме тоді звільнений із тюрми Роман Шухевич, який тривалий час, коли КЕ була під кермом Степана Бандери, обіймав пост бойового референта. Очевидна річ, що цінуючи великі здібності Романа Шухевича як революціонера-бойовика, Євген Коновалець бачив передовсім його політичні якості. Роман Шухевич підкорився бажанню полковника, але на перешкоді була його розконспірованість, що й стало найвагомішою перепоною у реалізації цього пляну.
Восени 1938 року Роман Шухевич подався на Закарпаття, де разом із Зєноном Коссаком і Михайлом Колодзінським вони організували збройні сили Карпатської України – Карпатську Січ. Лише завдяки випадковому збігові обставин Шухевич залишився живий після окупації Закарпаття мадярськими збройними ватагами.
Після падіння польської держави Роман Шухевич бере активну участь у створенні 1940 року в Кракові Революційного Проводу ОУН Степана Бандери, очолює Організацію на Західніх Окраїнних Землях (Холмщина, Лемківшина, Підляшшя і Засяння), організує курси національної, культурної та суспільної праці, проводить на високому рівні військові вишколи, через які проходили всі члени й симпатики ОУН. Роман Шухевич був тієї думки, що кожна хвилина може змусити українських патріотів узяти зброю в руки й організувати національні збройні сили. Так і сталося: в березні 1941 року йому довелося організувати Дружини Українських Націоналістів (ДУН), а пізніше, з допомогою друзів-військовиків – загони Української Повстанської Армії, яку він очолив у четвертому кварталі 1943 року. Восени 1943 року (21—22 листопада) Роман Шухевич – учасник Першої Конференції поневолених народів Сходу Европи й Азії, яка проходила в селі Будераж, у південній частині Рівенської области, і мала за мету «розширити географію» національно-визвольної боротьби поневолених большевицькою Москвою волелюбних народів Східньої Европи й Азії. Гасло ОУН, висунуте ше в 1940 р. «Свобода народам і людині!» набрало реального значення. Боротьбу за його здійснення розпочав український народ спільно з народами Сходу Европи й Азії.
Роман Шухевич був одним із найактивніших учасників тих ідеологічно-політичних і структурно-організаційних процесів, які відбулися в революційній ОУН у 1938-1943 pp.
У 1938 році Організація Українських Націоналістів зазнала дуже важкої втрати: 23 травня в Роттердамі від рук большевицького агента-терориста П. Судоплатова загинув Голова Проводу Українських Націоналістів полковник Євген Коновалець. Без сумніву, на думку багатьох провідних українських націоналістів, кандидатом на націоналістичного провідника міг бути Степан Бандера – Крайовий Провідник ОУН на західньо-українських землях у 1933—34 pp., але він карався у польській тюрмі. На думку Романа Шухевича, кандидатом на такий пост мав бути той, хто добре знав ситуацію в Україні, хто жив в Україні, хто перебував в атмосфері українського крайового суспільно-політичного життя. Авторитетною людиною на той час Шухевич уважав і полковника Андрія Мельника, він навіть старався через Івана Кедри на-Руди ицького вплинути на те, щоб Андрій Мельник погодився зайняти конструктивну позицію в ОУН. Шухевич розумів, шо сила керманича не лише в ньому самому, а й у відповідних і компетентних, з високими кваліфікаціями, дорадниках.
Полковник Андрій Мельник, однак, вирішив зайняти керівництво Організацією, повіривши в те, шо нібито мав бути «усний заповіт» Євгена Коновальця, в якому Основник ОУН мав рекомендувати А. Мельника на свого наступника.
За архівними матеріялами встановлено, що полковник Мельник у травні 1939 року відмовився від поста голови ПУН-у, вважаючи, що «неупорядковані у закордонному керівництві відносини ведуть ОУН до послаблення її авторитету, до руїни», але, підпавши під вплив деструктивно діючих сил, відмінив своє рішення. Аргументація Степана Бандери під час зустрічі з полковником Мельником в Італії на початку 1940 року про те, що Голова ПУН-у повинен перебувати у невтральній країні (в Швайцарії), що ОУН повинна мати два організаційно-політичні центри, один з яких повинен бути в заокеанській країні, що в керівництві ОУН слід провести певні організаційні зміни, відсторонивши осіб із «підмоченою репутацією» і зорієнтованих лише на сприяння чужої сили – не переконала Мельника, що і призвело до створення Революційного Проводу ОУН, очоленого Степаном Бандерою, Роман Шухевич увійшов у склад Революційного Проводу. Він важко переживав те, що на ґрунті, головним чином, концептуальних, а також певною мірою пер-сонально-організаиійних розходжень дійшло до поділу ОУН на два відлами, які, зберігаючи ту саму назву, пішли відмінними шляхами.
Погоджуючись із Степаном Бандерою, з його революційно-політичним курсом, Роман Шухевич в обличчі великих (воєнних) подій поділяв думку, що роздвоєння в націоналістичному русі має небажані в результатах негативи. В той час, коли за стараннями революційної ОУН Степана Бандери на Українських Землях створено національні збройні сили – Українську Повстанську Армію – яка постійно росла, ставала могутньою, Роман Шухевич розумів, що та Армія, хоч і започаткована революційною ОУН – фактично має бути всенародньою. всеукраїнською силою. Адже за погодженням із Головнокомандувачем УПА Шухевичем, начальником Військового Штабу УПА-«Північ» був не член ОУН, а прихильник середовища УНР – полковник Ступницький, посмертно іменований генерал-хорунжим УПА. І не тільки: Командантом Старшинської Школи УПА «Олені» був член мельниківської ОУН майор Федір Польовий, Прикладів можна навести й більше, Роман Шухевич поділяв думку, що в боротьбі й будівництві Української держави мають право і святий обов’язок брати участь Јci громадяни, незважаючи на ту чи іншу партійну приналежність. Українська держава – це єдина й найкраща запорука життя і процвітання українського народу.
Виходячи з таких засад, на початку 1944 року, в той час, коли до концентраційного табору в Заксенгавзені попав полковник Андрій Мельник (арештований 28 лютого 1944 p.), а з ним і інші діячі мельниківського відламу, а кермо мельниківської ОУН опинилося в руках Олега Кандиби-«Ольжича», Роман Шухевич увійшов у контакти з ним, закликаючи до зближення на базі УПА – всеукраїнської збройної сили, що могло призвести до ліквідації шкідливого для України антагонізму в націоналістичних рядах, до припинення взаємозвинувачень і взаємопоборю-вань. Олег Кандиба-«Ольжич» трактував це як виважений і доцільний крок. Але арешт «Ольжича» гестапівцями у Львові і його негайне знищення у німецькому концтаборі в Заксенгавзені поклало край цій вдалій, а можна сказати, спасенній думці Романа Шухевича.
Реально мислячі політики, а до таких належав Роман Шухевич, усвідомлюють, що у міжнародніх взаєминах ніколи не мають ваги такі поняття як альтруїзм чи співчутливість. А про справедливість у встановленні міждержавних і міжнародних відносин не може бути й мови. Шухевич належав до тих, які пильно стежили за ходами світової політики, про них радо розмовляв з іншими, шукав найоб’єктивнішої оцінки подій і фактів.
Щоб уторувати собі шлях до зближення й фальшивої дружби з російсько-большевицькою імперією СССР, Гітлер, зробивши реверанс перед Сталіним, дав згоду на те, щоб Угорщина окупувала новопосталу, невеличку за територією і населенням. Карпатську Україну. Остаточним результатом того зближення між коричневим Берліном і червоною Москвою було підписання Молотовим і Ріббентропом пакту про ненапад 23 серпня 1939 року.
Роман Шухевич, та й загалом українські націоналісти розуміли, що між імперіялістами, незважаючи на їх ідеологічні розходження, часто-густо доходить до співпраці, зокрема тоді, коли йдеться про спільне поборювання національно-визвольних рухів поневолених народів.
Для думаючих людей було зрозуміло, що сталінсько-гітлерівське побратимство довго не триватиме. Так і сталося. Не минуло й двох років «братання», як хижаки накинулись один на одного. Большевики й далі намагалися затримати Україну в червоному царстві як свою колонію, як живильне джерело для росту російської імперії. Німецькі ж імперіялісти, загарбуючи Україну, намагались розбудувати свої економічні й мілітарні сили для дальшого завойовування чужих територій і поневолення українського й інших миролюбних народів.
Нападаючи на СССР, німці хитромудро силкувалися оголоситися в очах знедолених такими, що б’ють смертельних ворогів України, і таким чином здобути, хоча б на короткий час, прихильність нашої нації. Адже ворог нашого ворога – приятелем нам доводиться. Але на перешкоді німецьким імперіялістам стала революційна Організація Українських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери.
Ще майже за три місяці до вибуху німецько-большевицької війни, 1—3 квітня 1941 року, ОУН Бандери на Другому Великому Зброі, в якому серед найактивніших учасників був Роман Щухевич, проголосила та ку політичну постанову:
«Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії – СССР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіми силами революційну боротьбу за визволення українського народу, без огляду на всі територіально-політичиі зміни, які зайшли 6 на терені Схіаньої Европи».
У цих словах нема і натяку на двозначність. Зі змісту постанови зрозуміло: якщо і німці не погодяться на існування проголошеної українцями Української Самостійної Соборної Держави, тоді вістря української національно-визвольної боротьби буде спрямоване й проти них.
Наведена постанова має українське націоналістичне світоглядово-ідеологічне джерело, в якому є орієнтація на власні сили. Українські націоналісти завжди твердили, що ніхто нам – українцям – самостійної держави, котра є запорукою нашого існування, не дасть і ніхто нам держави не укріпить.
Роман Шухевич і всі українські наиіоналісти-революціонери наголошували: народ, який втрачає волю опиратися ворожим силам, боротися за власні інтереси, а свою слабість трактує як «реальну політику», що веде до примирення з ворогом – нидіє, деградує і врешті зникає.
Домінуючим фактором у процесі державотворення і державоукріплення є мобілізація усіх національно здорових сил, їхня консолідація на базі національно-духового відродження, отой національний принцип, який найбільше тривожить ворогів, і, на превеликий жаль, ще недооцінюється деякими «нашими» сьогочасними політиками.
Роман Шухевич наголошував; Українська держава – це наше загальне й спільне добро, це наш ефективний захист і за неї треба боротися УСІМ фомадянам України. І водночас усім слід знати, шо державна влада, здійснюючи своє найголовніше завдання, зобов’язана захищати інтереси всіх громадян. Отже, не народ для держави, а держава для народу!
Організація Українських Націоналістів, виражаючи волю народу та відповідно до цитованої попередньо революційної політичної постанови Другого Великого Збору, проголосила 30 червня 1941 року у Львові Акт відновлення Української Держави.
Будучи реалізацією згаданої постанови, той Акт, по-перше, вселив у народ непохитну віру в потребу власної держави, утвердив переконання у торжестві справедливости, і по-друге, припер гітлерівців «до муру», аби вони – фактично нові окупанти України – відкрили своє справжнє імперське обличчя.
Ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії була та ж революційна постанова ОУН.
Навесні 1943 року, в часі, коли вся українська земля була ще під німецькими окупантами, але вже почався відступ вермахту в напрямку до своїх насиджених місць, коли перлася на захід комуно-большевицька навала, а в Україні запалахкотіло полум’я національно-визвольної боротьби – відбулася на нараді Проводу ОУН 11 —13 травня зміна історичного значення: пост одноосібного Провідника ОУН замінено тричленним органом – Бюром Проводу, в якому всі три члени мали рівні голоси у вирішуванні найголовніших проблем, хоча за першим членом Бю-ра залишалося право «прімус інтер парес» – першого серед рівних. Першим членом Бюра, тобто фактичним Провідником революційної ОУН став Роман Шухевич. Він – найстаріший член за організаційним стажем – не готувався до того, щоб обійняти такий високий пост. Найбільший авторитет, підтримуваний увесь час Шухевичем, мав Степан Бандера, але він був у німецькому ув’язненні. Організація в такий важкий момент не могла залишитися без керівництва. Романа Шухевича одноголосно підтримали друзі, переконані, що доручають велику справу великій, хоч і дуже скромній людині. Це був неординарний, безпрецедентний випадок в Організації, подиктований вимогою часу.
У серпні (21—25) того ж року відбувся, уперше на Рідних Землях, Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, який санкціонував кардинальну зміну в Устрою ОУН. Обрано Бюро Проводу ОУН у такому складі; Роман Шухевич – голова, Дмитро Маївський – член Бюра, політичний референт і Ростислав Волошин – член Бюра, Волошин був Предсідни-ком Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН, Предсідником Конференції поневолених народів і Головою Президії Великого Збору Української Головної Визвольної Ради – покликаної до життя 11 – 15 липня 1944 року.
Важливою в Третьому Надзвичайному Зборі ОУН була нова організаційно-структурна форма – заміна одноосібного керівництва тричленною колегією, але далеко важливіше – це внесені на Зборі зміни до Програми Організації, які мають риси історичного, переломного значення. Введено принцип політичного плюралізму, наголошено, що «кожна нація має жити вільним життям у своїй власній самостійній державі, ОУН проти здійснювання імперіялістичних цілей, щоб ніхто не «визволяв», не «брав під опіку» інші народи, «бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, фабунок». В Українській державі допускатиметься індивідуальне й колективне користування землею, ОУН за національне й соціяльне визволення, за новий соціяльний лад. В постановах ще раз підкреслено, шо «боротьбу за здійснення наших цілей (за УССД) будемо провадити незалежно від усіх можливих територіяльно-політичних змін на Сході (Европи)».
Роман Шухевич надавав великого значення консолідації політичних сил. В логічному розвитку постанов FII Великого Збору ОУН було створення Всеукраїнського Політичного Представництва – Української Головної Визвольної Ради, в якому на 20 найголовніших її учасників лише 8 були членами ОУН, інші представники – учасники ненаціоналістичних українських середовищ, але зорієнтованих на українську державну суверенність.
В УГВР Роман Шухевич обраний Головою Генерального Секре-таріяту (уряду) і секретарем військових справ. Він був речником того політичного курсу, який започаткував Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, шо знайшов свое продовження у Першій Конференції поневолених народів Сходу Европи й Азії і у Великому Зборі Української Головної Визвольної Ради,
Роман Шухевич був особливо далекоглядний у визначенні інтенсивно-сти збройно-революційної боротьби УПА. Останній рік німецької окупації і два роки російсько-большевицької – це був час повстанських форм боротьби. В 1947 році дотримуватися повстанських форм боротьби було дуже важко. Повстанську боротьбу Роман Шухевич переводить на партизанську, враховуючи тогочасну політичну ситуацію, яка мала риси певної стабілізації, що не давало підстав сподіватися на негайне конфліктне протистояння Заходу з СССР, t в той же час треба було дбати, як писав Степан Баядера, – «щоб іскра боротьби не погасла». Бандера продовжує: «В цій реорганізації виявились незвичайні провідницькі прикмети Романа Шухевича. Дивлячись далеко вперед, він розпляновує і поступово та послідовно робить зміни тактики боротьби, з повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну. Шораз більше акцентується не військова, а політично-пропагандивна ділянка. Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, а зате зміцнюється підпілля, ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно-дійові форми ОУН. Всі ці зміни пляново здійснює Шухевич як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Рідних Землях. У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили – це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь».
Про завбачливу далекоглядність Романа Шухевича свідчить те, що він наперед прогнозував, як можуть розгортатися події, яка може виникнути ситуація, а саме, що згодом доведеться перейти на нові форми боротьби. На засіданні Головного Проводу ОУН на Рідних Землях, що відбулося під головуванням Романа Шухевича в першій декаді лютого 1945 року, неподалік Бережан (на Тернопільщині), в умовах надзвичайної секретности розглядали питання щодо дальшої розбудови й укріплення організаційної мережі у тодішніх обставинах найсуворішої дійсности. Підкреслено, щоб той організаційний захід проводити без зайвого поспіху, враховуючи такі головні вимоги: а) щодо безпеки, яка повинна бути найтривкішим заслоном намаганням нестійких, а особливо ворожих елементів прокрастися в ряди ОУН, б) щодо морально-політичних та інтелектуальних якостей, відданости Національній Справі, високої ідейности, готовности на жертовність в ім’я України, а також в) щодо активности, ініціятивности та заловзятости у діяльності Організації.
Роман Шухевич почувався відповідальним за долю усіх, хто був піл його командою. Від дбав особливо про рядових стрільців, які без вагань поповнювали кадри військових загонів і билися проти ворогів до загину. Він і думки не допускав, щоб податися на еміфацію, хоч і плянувалося, щоб він виїхав туди на дуже короткий час, аби внормувати відносини між Організацією Українських Націоналістів, котра, як і майже весь її Головний Провід, залишилися в Україні, і тими структурами у закордонні, які виступали там як Закордонні Частини ОУН, чим і підкреслювано, що головна частина ОУН перебуває в Україні.
Роман Шухевич поєднував у собі риси військовика високого рангу і політика, при чому його політичні та провідницькі якості особливо виділялися і були найголовнішими рисами цієї великої особистости.

ДЕЯКІ РИСИ ХАРАКТЕРУ РОМАНА ШУХЕВИЧА

Авторові цих рядків у 1944—1945 pp. подовгу доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем – Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.
У пам’яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріялом для історичних досліджень, а загалом цікавою інформацією для Читачів.
Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПЛ обіймав найвиші становища, у контактах з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами «Друже Командире», а в кадрах ОУН «Друже Провіднику». Але у різних випадках, і за бойових, і небойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громалянина з надзвичайно високим авторитетом.
Якось стало звичним, що на засіданнях і нарадах Головного Проводу ОУН до приміщення Шухевич заходив останнім, і тоді без команди всі присутні ставали «на струнко» і стояли доти, доки Провідник не підходив-до свого крісла і не просив сідати. У 1934 році Зенон Коссак, який зустрічався з Першим Провідником ОУН Євгеном Коновальцем, оповідав авторові цього нарису, що й полковника учасники нарад вітали вставанням «на струнко» без команди.
Не вникаючи в суть справи, міг би хтось висловитися про це, як про звичайний ритуал, але воно не так: усі члени Проводу ОУН, дорадники й помічники шанобливим ставленням до Провідника, отим зовнішнім виявом підкреслювали свою льояльність, своє палке бажання працювати й боротися саме під командою Романа Шухевича. Хай би тут дослідники людської психіки висловили свою думку, але, гадаю, і непосвяче-ному зрозуміло, що пошана до Зверхника його ж самого певною мірою надихає, підносить на дусі та окрилює... Цього неписаного правила неухильно дотримувався навіть перший заступник Шухевича – політичний референт Проводу Маївський-.,Тарас», який, звітуючи Провідникові, по-військовому ставав «на струїіко».
Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному плині, в організації збройних сил. Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної – української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов’янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам’яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом «Чернець». Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус генетівус сінгуляріс – casus genetivus singularis) від слова чернеиь – ченця (діялектична форма того слова в Галичині ще й досі звучить «чернця», тобто літера «р» не випадає). Запитуючи. Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам усе доладу. Як скромно це було висловлено: є лінгвісти – вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовних знань.
Або ще такий епізод: Шухевич радо перечитував матеріяли, що їх готували до друку. Одного разу йому до рук потрапила чернетка статті, в якій було слово чужого (фецького) походження «периферія», написане «переферія». Шухевич здивовано подивився на молодого автора, що подав Провідникові машинописний текст. Каже: здається, ви помилилися, бо треба писати «периферія». Автор почав тут же виправляти. А Шухевич йому: ви спершу загляньте у словник, його уклали вчені люди – мовознавці, а нам до них треба завжди прислухатися.
€ ще багато різних епізодів, які свідчать про широкий, можна сказати енциклопедичний діяпазон знань того славетного політичного Провідника і прекрасного військовика.
Роман Шухевич чи не найбільше дбав про рядове стрілецтво УПА. Він часто нагадував, що слід своєчасно посилати в загони УПА націоналістичну підпільну літературу, щоб проводити в чотах, сотнях, куренях політичні заняття, аби таким чином наше славне вояцтво підтримувати на дусі. І не лише це – Шухевич наголошував на тому, щоб виховувати наших військовиків добрим прикладом.
Згадаю такий епізод: улітку 1944 року сотня «Львів», командиром якої був сотенний «Дир», будучи в Карпатах, перехворіла, втратила боєздатність. Майже всіх переслідувала важка шлункова недуга. Сотня перемаршувала аж у Бібреччину (тепер – Жидачівського району) у Юшківський ліс, що на захід від села Лев’ятників. Там, під наглядом медиків стрільці проходили лікування. Вислід був добрий, бо майже всі видужали, але залишилося десь зо два десятки – «і хворих, і вже не зовсім хворих», яких медицина називає реконвалесцентами. Вони ще потребували спеціяльного харчування. У той час Головний Командир УПА разом з автором цієї книжки, з Йосипом Позичанюком-«Шугаєм», Петром Федуном-«Полтавою» і ще з півтора десятком охоронців подався у нічний час у зону розташування сотні «Львів», з якою в лісі й заночували. Вранці сотенний наказав спорудити з гілляччя щось на зразок стола, ще й накритого скатертиною, на якому поставлено сніданок для двадцяти осіб, тобто для Головного Командира і прибулих з ним. На сніданок подали білий хліб із маслом, каву з молоком. Тоді Шухевич дав команду: оці сніданкові порції віддати стрільиям-реконвалесцентам, а для гостей подати звичайні стрілецькі пайки. А сотенному пояснив: «Ми всі наражені на невигоди, ті невигоди несуть однаково і стрільці-рядовики, і командири, а особливо опікуватися треба хворими і тими, шо до здоров’я повертаються». Шила в мішку не втаїти. Стрільці сотні «Львів» усе те бачили. Вони і не знали, шо це Головнокомандувач УПА, хоч здогадувалися, що якийсь вищий військовий чин, бо наказує сотенному. Але насамперед в тому командирові вони бачили свого брата, свого друга, свого батька. «З таким і жити добре, і вмирати не страшно», – говорили стрільці між собою. Ось який був Роман Шухевич – генерал «Тарас Чупринка»!
21—22 листопада 1943 року в селі Будераж, що у південній частині Рівенщини, проходила Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії. Як «запрошені гості» у тій конференції брали участь «інкогніто» Роман Шухевич і автор цього нарису. Крім Ростислава Волошина, який головував на конференції, і ше декількох осіб (Я. Бусла, О. Логуша, К. Мещко, Д. Клячківського), ніхто не знав, що присутній і Роман Шухевич.
Поет Михайло Осадчий і ще дехто, довідавшись згодом, що на конференції був Головний Командир УПА, дивувався, чому Шухевич не був Предсідником і не виступав. Насправді було так: входячи до залі, в якій проходила конференція, Шухевич і автор цих рядків зайняли останні місця, а Шухевич, усміхнувшись, сказав: «Тут ми будемо газетними кореспондентами, не треба, щоб будь-хто з учасників звертав на нас увагу». Очевидна річ, Шухевич як «кореспондент» не забирав слова, отож, «не висвітлював» себе, бо не було такої потреби. 22 листопада під вечір, коли вже були готові й схвалені резолюції конференції, Шухевич і я від’їхали підпільними шляхами до Галичини, конкретніше – до однієї місцевини на Золочівщині, де перебував тоді Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ Роман Кравчук-«Петро». Разом із нами їхав Альберт Газенбрукс – бельгієць, що певний час був у відділі УПА на Волині, але йому запропоновано податися до місцевости під Карпатами, де була розмішена підпільна радіовисильня «Вільна Україна» під кодовою назвою «Афродіта», керівником якої і головним редактором був Ярослав Старух. Шухевич, Газенбрукс і я їхали підводою, нас охороняло 25 кіннотників.
Розмовляли ми німецькою мовою, якою прекрасно володів Альберт Газенбрукс. Він знав ще й англійську, а його рідною мовою була французька. Вже в той час мені було важкувато розмовляти з Газенбруксом французькою, бо я ту мову призабув. Газенбрукс не знав і не міг знати, що їде разом із Романом Шухевичем, але зміст розмови і прекрасне знання німецької мови спонукали його до думки, що це не звичайний старшина УПА, а офіцер і’і вищого військового ешельону. Хоч Газенбрукс не знав, з ким розмовляє, та вже засвоївши конспіративні правила УПА на Волині, розумів, що зайвого тут питати не треба.
Наша кавалькада зробила короткий перепочинок у якомусь селі. Шухевич і я зайшли до «нашої хати» (зв’язкового пункту) і там застали таку картину: на столі стояв радіоприймач і коло нього вештався якийсь, дуже пристойно, як на ті часи, зодягнений, «майстер-радист», і ніяк йому не вдавалося відремонтувати апарат. Кілька годин пролетіло намарно, радіоприймач «мовчав». До «майстра» тихесенько підійшов Шухевич і дуже ввічливо попросив, шоб той йому дозволив оглянути радіоприймач. Шухевич попросив викрутку, пильно приглядаючись до схеми провідників, щось там відкрутив, щось перемістив, ! дослівно через якихось кілька хвилин радіоприймач «заговорив». Присутні дуже зраділи, бо з радіоприймачів наші підпільники мали імогу дізнатися про різні новини, які передавали світові радіови-сильиі. Ті відомості записували, і це було основне джерело інформації для маленького за форматом щодекадного видання «Інформатор», який розповсюджувано у відділах УПА та організаційних осередках ОУН.
Все це сталося дуже швидко. Чомусь і «майстер», і місцеві підпільники не здогадалися, що Шухевичеві треба 6 подякувати. Шухевич несподівано «зник». Звичайно, гонор «майстра» було зачеплено. Він тоді й висловився: «Знаєте, друзі, той, що відремонтував радіоприймач – це ніхто інший як довголітній радіомайстер, який спеиіялізував-ся у якійсь фірмі «Філіпса» (радіоприймач був марки «Філіпс»). Ніхто майстрові не заперечував, адже ніхто й подумати не міг, що той «довголітній радіомайстер» це ніхто інший як Головний Командир УПА – Роман Шухевич.
Врешті прибули ми до центру Крайового Провідника ОУН ЗУЗ. 1 туг з’ясувалося, що наші волинські друзі під заднє сидіння воза впакували мішок з цукром – 100 кілофамів. Наші кіннотники-конвоїри знали про це, але до останнього тримали в таємниці. Шухевич розпорядився: вділити кожному кіннотникові по чотири кілограми цукру, що й було негайно виконано. Хто такий той «високий» за званням командир, вони, звичайно, не знали. Коли цукор поділили, командир конвою раптом здогадався, що ще дюх залишили без «наділу». Намагаючись ту помилку виправити він хотів розпорядитися, шоб із кожного чотирикілофамового пайка відібрати по 300 грамів цукру – таким чином було б ще дві порції (для Шухевича і для мене). І тоді Шухевич заявив: цього робити не треба, бо ми вже отримали свій «пайок», а до мене: «Ніби, виходячи зі справедливости, так би повинно бути, але того «недогляду» таким способом виправляти не годиться. Ми своє маємо (хоч це й не було правдою) і нам нічого не належиться». Роман Шухевич, завжди піклуючись про рядових стрільців, молодих членів Організації чи й прихильників національно-визвольного руху, намагався водночас робити це надзвичайно толерантно і непомітно.
Роман Шухевич був завжди добре інформований, знав, коли й де відбувається якась нарада пропагандистів чи редакторів підпільних видань, або ж керівників організаційних осередків не лише вищої, а й середньої ланки.
Отак раптом з’явився він на одній нараді працівників підпільних пропаґандивних осередків. Хтось подав мудру пропозицію, щоб запросити вченого-фізика з доповіддю, бо прокрались відомості, ще досить туманні, що німецькі фізики працюють над якоюсь новою зброєю незвичайної руйнівної сили. Одно слово, запросили фізика, за фахом чи не гімназійного «професора», родом десь з-під Яворова, з науковою доповіддю. Вчений дуже дохідливо (це була весна 1944 року) пояснив, шо таке атомне ядро і яка сила визволяється під час його розщеплення. Один із пропагандистів хотів якнайдокладніше з’ясувати суть справи і попросив пояснити, чи та «атомна енергія» за один удар може знищити, скажімо, смугу лісу завширшки 5 кілометрів і завдовжки 10—15 кілометрів? Питання було дешо наївне, і доповідач звернув увагу на інше, а саме на те, якими будуть наслідки вибуху «нової зброї». Він дуже докладно пояснив, шо таке радіація І яке спустошення вона може принести. 1 тут слово взяв Роман Шухевич, він поставив риторичне запитання – кого нищитиме ця «нова зброя» і продовжував: «Вона нищитиме все і всіх поспіль. Такої зброї людям не треба, винахід її’ – це найбільший злочин проти всього людства, проти всіх народів. Тож чи не злочинцями найвищої категорії є вчені, які придумують те, що не допомагає людям, а знищує їх, руйнує все довкола і може перетворити нашу землю на пустелю?» Запанувала пригнічена атмосфера. Свій правильний висновок зробив Роман Шухевич більше як за рік до вибуху перших атомних бомб у Японії.
На одній нараді, під час перепочинку, розмова точилася знову ж про зброю. На нараді був Роман Шухевич, і знов же не як «предсідник», а як звичайний учасник. 1 тут хтось жартома запитав: чи Хмельницький у 1648 році захопив би Польшу, якби в нього на озброєнні був, скажімо, один-однісінький, сучасного виробу, скоростріл (кулемет)? Всі засміялися, а дехто вже й поспішив із висновком: напевно так, бо що таке шабля чи спис проти сучасного скоростріла? І тут Головний Командир У ПА несподівано почав вголос «роздумувати», ніби для самого себе. Всі вмовкли і слухали, а Шухевич казав таке: по-перше, треба знати те, що всяка автоматична зброя «поїдає» дуже багато амуніції. Тож чи зуміли б люди Хмельницького збудувати й пустити в хід завод, який виготовляв би величезну кількість набоїв? Як думаєте? 1 зрештою, якщо б той скоростріл безперебійно стріляв, то міг би вийти з ладу. Хіба ж таке не буває? А тоді противникові при великих зусиллях можна було б захопити, як тоді напевно сказали б оту, стращну зброю, що козакам «передав» хіба сам люципер. Але могло б бути й інше: чи не пробували б атакувати кулеметника водночас і спереду, і з боків меткі кіннотники чи відчайдушні бійці-піхотиниі, хоч певна річ, багатенько їх погинуло б – десятки, сотні чи й тисячі... Найважливіше в бою – це не найдосконаліша зброя, якою у даному випадку міг би бути скоростріл, ні, найважливіше – це дух, як писав Франко, «дух, шо тіло рве до бою...» Жертовність, посвята, відданість національній справі, нескоримий дух – саме у цьому джерело перемог, а не у зброї...
1 ще один епізод спливає на гадку: пізня, сльотава осінь 1944 року. Місячна й зоряна ніч. Чота (47 осіб) переходить на нове місце призначення. Побіч Головного Командира йде (не йде, а на одну ногу шкутильгає) стрілець, він молодий, дуже молодий, і ще, видно, не зовсім знає військові приписи й правила. Шухевич скомандував: ,Ло мене»,— і запитав, чому стрілець шкутильгає. Той знічено відповів: чобіт намуляв ліву ногу. Того не повинно бути, стрілець заздалегідь мусить постаратися, щоб чоботи не муляли ніг, таке у деяких військах карається. Але Шухевич так не вчинив: дізнавшись, що розмір чобота такий, як і в нього, закомандував: скидайте чобіт з лівої ноги, а за той час сам скинув чобіт і віддав його стрільцеві. Одно слово, командир і стрілець обмінялися чобітьми, отож стрілець перестав шкутильгати. Той молоденький вояк переконався, що старші командири (він і не знав, що це був Головний Командир УПА) піклуються своїми рядовиками, немов власними дітьми. Це не був демонстративний жест, це доказ того, що у боротьбі за національну справу саме взаєморозуміння і непохитна дружба між стрільцями й старшинами торує шлях до звитяг і подолання найтяжчих перешкод.
Будучи в ув’язненні на Колимі й дізнавшись про смерть Романа Шухевича, з яким у наитривожнішии час національно-визвольної боротьби разом бути доводилось, автор цього нарису склав сонет (опублікований згодом у збірці «Розкуте слово», виданій 1980 р. в Мельбурні (Австралія).

На смерть Головнокомацдувача

Пронизливо прорізавсь скорострільний крик —
Упав в бою нерівнім сокіл-сизокрил.
Здригнувсь, завмер насупленого неба схил.
Закам’янів тривожний день... Чолом поник

В глибінь задум столітній бір. Старий од сил
Жорстоких орд завзяту юнь, мов вартівник,
Беріг. Лице закрив одвічний мандрівник
Небес і потонув за обрієм могил.

Нескорений Твій Дух – борцям дороговказ.
Ти кров’ю, Генерале, написав наказ, —
Найкращий за життя, тривогами багате:

«Боріться – хай росте, міцніє, процвіти
Вітчизна вільна – Україна золота,
Для Неї жити нам, за Неї помирати».


ПРОТЕСТ ПРОТИ СВАВОЛІ ТА БЕЗЗАКОННЯ

У 20-30 роки XX ст. польські окупанти, затуманені вигадкою про вищість поляків над українцями, безсоромно йменували нашу прадідівську землю гидотною назвою «Східня Малопольша», дорікали українцям, мовляв навіщо синам і донькам русинських хлопів (українських селян) пертися до гімназії? Хіба не досить їм крутити волячі хвости, орати землю, сіяти зерно та збирати врожай і бути лояльними до влади, своєчасно сплачуючи податки польській державі?..
Коли Польща, ще тільки змагаючи до державного відродження, була під окупацією трьох держав (Росії, Німеччини й Австрії), то вже й тоді польські політики (можливо, навіть переважна більшість) не уявляли своєї відновленої держави лише в межах етнічних земель. Вони вже тоді мріяли про те, як би загарбати під своє панування побільше чужих земель: українських, білоруських, литовських.
Борючись за свою волю, польські шовіністи нехтували, а то й просто чути не хотіли про «якісь» державницькі дезидерати українського й інших народів жити свобідним життям у своїх незалежних державах. Навіть серед польського простолюду побутували повні злорадства насмішки: «Поляк із шаблею до бою, а русин (тобто українець) лише з вилами до гною», «Поляк – пан, а українець – хам, сотворіння з чорним піднебінням». А багато хто, навіть із так званого освіченого польського суспільства нерідко ще й досі українську національно-визвольну боротьбу за козаччини не називає інакше як «козацькими бунтами», які успішно «утихомирював» «герой» із твору україножера Сенкевича «Потоп» – польський гетьман і воєвода Стефан Чарнецький.
Головним речником «моцарствової Польщі» – великодержавного польського шовінізму – був Роман Дмовський (1864 – 1939), прихильник мирного співіснування з Москвою, який тривалий час очолював створену ним партію Народної Демократії – скопише зажерливих українофобів. Той сповнений злорадства пан опрацював і ще у квітні 1917 року (отже за півтора року до проголошення польської незалежности 11 листопада 1918 р.) представив західнім державним діячам плян «упорядкування» взаємин між народами й державами Центральної і Східньої Европи. Наголошувано, що могутня Німеччина є для Европи найбільшою небезпекою. Отже післявоєнтіу Европу треба б так побудувати, щоб німецька могутність не мала змоги відродитися. А станеться це тоді, – резюмував Дмовський, – коли в Европі заіснує потужна Польша – по-вновласна властителька Шлеська (Сілезії), Західньої Прусії і Гданська – на заході, а на сході – литовських земель, більшої частини Білоруси і території Західньої України. При тому Дмовський остерігав європейських лідерів: якщо буде створено Українську державу, то та держава буде германофільська, а отже – антипольська. Це, своєю чергою, стане великою небезпекою не лише для Польщі, а й для стабілізації взаємин у всій Европі. Він уважав загрозою для миру незалежнииький український рух, що найкраще розвинувся на українських землях під берлом Австро-Угорської монархії. Наголошував, що необхідно докласти старань, аби той рух паралізувати, а це можна здійснити лише за умов приєднання земель Західньої України до польської держави. Дмовський стверджував, що національна свідомість громадян Східньої України ще доволі низька, а тому вона не має умов, шоб відірватися від Росії і оформитися у державну структуру. А що найголовніше, треба усвідомити, що український самостійницький рух ослаблюватиме Росію, що і для Польщі невигідне. В розвитку політичної концепції Дмовського, треба змагати до того, щоб у польській державі український рух поборювати шляхом асиміляційних процесів, створювати такі суспільно-економічні відносини, щоб українець був змушений підкорятися польській владі. А загалом треба – пропонував Дмовський – утворити між Польщею і Росією спільний кордон, розподіливши українські землі між собою. Це – підказував «проектодавеиь» – гарантуватиме тривалий мир польської держави з Росією – володаркою Східньої Европи.
Коли ж у 1918 році українці розпочали побудову Української держави, польська народова демократія змагала до її знищення.
В хід пішла основана на брехні пропаганда Дмовського і його поплічників на зовнішньому форумі про те, що Західня Україна – це край відсталих і політично несвідомих елементів, нездатних керувати державою, врешті, що українці тісно співпрацюють з большевиками тощо. Використано й посилання на історію, мовляв, – землі литовські й білоруські, а також українські (Поділля, Волинь, Київщина) – це колишні землі польської Речі Посполитої, розібраної сусідами під кінець XVIII століття.
Через два роки після відновлення польської держави, заходом польського міністерства оборони була надрукована геофафія Польщі, до якої автори всунули не лише ціле українське Правобережжя, а й чималі простори Лівобережжя, з Лубнами й Полтавою, аж під Харків.
Після того як землі Західньої України попали під польське панування, посилився наступ окупаційної влади на українське шкільництво – народне, середнє, на Український Таємний Університет, Нищення польською державою українського шкільництва – один із засобів асиміляції, запроектованої польськими шовіністами на кшталт Дмовського.
Про польську шкільну політику 20-х pp. в Енциклопедії Українознавства, т. Ill, стор. 943, написано: «На українських землях польська влада застала близько 2500 на-родніх шкіл (українських) в Галичині (кількість з 1914 р.) і близько 500 шкіл на пІБнічно-західніх землях, головне на Волині, та близько 25 середніх шкіл. Політика Польщі йшла в напрямі повної централізації й полонізації шкільництва. Здійснювано це різними шляхами – централізацією шкільної адміністрації і усуненням громадських впливів, введенням польської мови як викладової і обмеження української, заміною українських учителів польськими, нарешті наданням школам польського духу. Вся історія українського шкільництва на землях, окупованих Польщею, – це безнастанна боротьба за український зміст у навчанні й вихованні української молоді».
У тому ж томі Енциклопедії Українознавства, стор. 947, є інформація про змагання українців за високі школи. Там сказано:
«Зайнявши Львів, поляки скасували всі українські катедри й доцентури, а наказ I4.VIII. 1919 р. дозволяв вступати до університету тільки тим, котрі служили у польській армії і є польськими громадянами. Тоді українське громадяїіство почало влаштовувати для своєї молоді університетські курси... Вони тривали до червня 1921 p., а в липні 1921 р. їх переорганізовано в Таємний Університет... Всіх катедр було 54, студентів – 1260.
Студентів і професорів стала переслідувати поліція, але університет розвивався, і в 1922 – 23 pp. було вже 65 катедр і до 1500 студентів...» Врешті «переслідування Університету набрало іншого характеру: проти професорів Університету польська влада наказала розпочати дисциплінарне слідство, на студентів і університетських керівників спадали адміністраційні кари, атмосфера в Університеті ставала дедалі важчою, під кінець 1925 року працю Університету припинено...»
Протестом проти польської сваволі було вбивство шкільного куратора Собінського у Львові (польська шкільна кураторія охоплювала три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станиславівське. – Ред.). Це була відплатна акція, здійснена бойовиками Української Військової Організації щодо куратора, відповідального за нищення українського шкільництва, а тим самим і за полонізацію українських дітей і молоді. Собінського вбили револьверовим пострілом неподалік його помешкання в районі вулиці Зеленої і гори Яцька (тепер – вул. Архипеикя. – Ред.) 19 жовтня 1926 року, тобто через рік після того як в результаті переслідування Таємний Український Університет у Львові припинив існування.
Стаючи на захист народнього шкільництва і Таємного Університету, українці зверталися з петиціями й меморандумами до центра.пьних польських державних установ, а навіть до Ліги Націй (15 листопада 1922 p.), просили припинити злочинну політику у сфері шкільництва, але все це не мало впливу на поліпшення ситуації, а шкільна львівська кураторія продовжувала сваволю й беззаконня. І тоді УВО наказала своїм бойовикам виконати атентат. Це був акт проти злочину, потрактованого польськими окупаційними властями як один із засобів державної політики. З боку українського громадянства не було протестів, не осуджено того екстраординарного випадку, певна річ, тому, що фактично між українцями Західньої України і польськими окупаційними властями стан протистояння існував до вересня 1939 року, набираючи в різні часи відповідної інтенсивности, а інколи в Галичині, а зокрема на Волині, навіть форми збройних інцидентів.
Висвітлення самого атентату й перебіг слідства та судового процесу подає доктор Степан Шухевич у мемуарах під назвою «Моє життя», опублікованих у Лондоні 1991 року.
Собінського вбили одним пострілом на вулиці ввечері, коли він повертався додому з кінотеатру. Це здалеку спостерігали два студенти, вони ствердили, що виконавців акту було двоє, а поліція, досліджуючи сліди, які залишилися на мокрій землі, констатувала, що це мусили бути добрі спортсмени, оскільки «вони робили в часі утечі дуже великі кроки».
Польські поліційні органи були розгублені і попервах не знали, хто міг убити шкільного куратора.
Почалося слідство, яке тривало більше року. Врешті арештовано Василя Атаманчука (1901 р. н.) та Івана Вербицького (1902 р. н.) – бойовиків УВО, яких засуджено на кару смерти, з подальшою заміною її на довголітнє ув’язнення, незважаючи на те, що вони до того вбивства були непричетні. Свідчення доктора С Шухевича прояснюють так звану «справу Собінського», оскільки Шухевич був оборонцем на суді оскарженого Атаманчука, Вербицького ж боронив професор доктор Володимир Старо-сольський, з числа найсильніших українських адвокатів міжвоєнного часу.
Підтвердженням того, шо Собінського вбили бойовики УВО, була поява відповідної інформації в органі УВО.
Із розмови з Атаманчуком Шухевич знав, шо Атаманчук і Вербицькиіі невинні і атентату не виконувати. Зрештою, про це сказав і Роман Сушко – один із керівництва УВО, але польська поліція наполягала на тому, що Атаманчук і Вербицький таки вбили куратора, шо українців треба покарати, шо мусить бути суд і той суд має визначити найвище покарання. В тому напрямку поліція вела справу, фабрикуючи доказові «матеріяли» та «кидаючи підозри» в різні боки: затримувано й арештовувано багатьох молодих українців, головно студентів університету.
Доктор Шухевич наголошує, що «вбивство Собінського мало в українськім громадянстві багато прихильників, а передовсім серед молоді». Витворилася специфічна атмосфера: з’явилося чимало молодих людей, стосовно яких могла виникнути підозра, що вони не лише схвалюють вбивство, а й могли бути причетними до атентату.
Атаманчук і Вербицький боронилися, заявляючи, що в часі, коли відбувся атентат, вони були в кінотеатрі і шо саме тоді податкові контролери з львівської міськради перевіряли квитки вступу. Але це не допомогло підсудним, бо поліція у своїх намаганнях «довести провину» арештованих, домоглася «підтвердження» з міськради, що такого контролю в той день у згаданому кінотеатрі не було. І хоча Шухевичеві вдалося дістати підтвердження з міськради, що квитки в кінотеатрі в момент атентату таки перевіряли, але це не вплинуло на рішення суду визнати арештованих невинними.
Польська поліція арештувала двох жінок з Долини (тепер Івано-Франківщина. – Ред.) – знайомих Атаманчука й Вербицького, які перед поліційною провокаторкою, посадженою в одну камеру з тими жінками, мали «виповісти», що саме Атаманчук і Вербицький убили шкільного куратора. Обвинувачені жінки заперечили те, що вони сказали таке провокаторці, але, як пише Шухевич, – жінки були політично підозрілі, то суд їм не повірив.
Поліція відшукала ще одного «свідка», який «пізнав» Атаманчука і Вербицького і ствердив, що 19 жовтня він – водій-таксист – підвозив підозрілих до того місця, де відбулося вбивство, хоч оскаржені категорично це заперечували.
Згідно з чинним тоді карним законом, на кару смерти міг бути засуджений лише той, «хто безпосередньо приклав руку до вбивства». Експерти ствердили, що був тільки один вистріл, це ж ствердили лікарі-анатоми. Коли ж упав один вистріл, то стріляв лише один атентатник, а згідно з актом оскарження стріляло двоє. Ця очевидна нісенітниця, на яку звернув увагу адвокат Шухевич, відіфала головну ролю в тому, що варшавський суд вирок на кару смерти уневажнив і повернув справу знову на розгляд перед суд присяжних у Львові.
Львівський суд засудив лише Вербицького на кару смерти, а Атаманчука на 10-літнє тюремне ув’язнення. Вербицького «уласкавлено» – кару смерті замінено на 15-літнє ув’язнення. Засуджені мужньо перенесли кару, хоч у вбивстві участи не брали, а кару «намотала» їм польська поліція. Отакий був «стиль праці» польської поліції та польського суду, це було волаючим помсти до неба беззаконням.
Таємницю вбивства шкільного куратора видав зрадник Роман Барановський. Таким чином польська поліція дізналася правду: атентатниками були 19-літній Роман Шухевич і 20-літній Богдан Підгайний. Собінський загинув від єдиного пострілу Підгайного.
Атентатники погоджувалися, шоб урятувати Атаманчука і Вербицького, віддати себе під суд, але це не полегшило б долі невинно засуджених, адже польський суд був би змушений перед світом виявити свою некомпетентність, чи пак юридичну неграмотність, а це кинуло б тінь на польське судівництво загалом. Голова ПУНу полковник Євген Коновалець теж був проти того, щоб виявлялися справжні атентатники, бо це могло б захитати довіру бойовиків УВО до свого найвищого командування.


«З ЖИТТЯ БОЙОВИКА»

(нарис Р. Шухевича)

Під такою назвою Роман Шухевич опублікував 1940 року короткий нарис про вбивство комісара польської поліції Еміля Чеховського вранці 22 березня 1932 р. у Львові. Чеховського вбив член ОУН, бойовик Юрій Березннський (1912 – 30.11.1932) – студент Львівської політехніки, рідний брат дружини Романа Шухевича ~ Наталії. Організатором від-платного акту над терористом Чеховським був Роман Шухевич, Підготовка й проведення цього акту здійснені так вдало, що польська поліція, лише здогадуючись, що атентат виконали українці, яким комісар Че-ховський завдав нечуваних кривд, не зуміла викрити організатора й виконавця. Далі подаємо текст нарису Р. Шухевича.
«У 1929 – 32 pp. добре було знане кожному українському підпільникові на ЗУЗ (на зяхіаньоукраїнських землях. – Ред.) прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського. Він разом з комісаром Білеви-чем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах (судових. – Ред.) підсудні вказували на них, як на спричинників жахливих побоїв та знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політв’язнів. З ОУН комісар насміхався, жартував, певний, шо за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що унеможливить навіть бойовикам ОУН помсту за друзів. Та перечислилися, бо проти сили і справности поліції стоять фанатизм, погорда смерти, впертість і посвята.
У звені членів ОУН у Дзвона (Дзвін – тодішнє підпільне псевдо Р. Шухевича. – Ред.) був 20-літній юнак Юрко Березинський. Високий, вродливий, з сизими блискучими очима. Цілим своїм серцем належав до ОУН, її історію, її бойовиків знав усіх напам’ять. Щоранку будила його думка про Організацію і думка про неї заколисала його за рік на вічний сон у Городку Ягайлонському».
(В минулому поляки до назви містечка Городка Львівської области додавали слово Ягайлонський, на честь короля Ягайла, який колись стаиіонував у тому містечку. В 1932 році (ЗО листопада) відбувся невдалий наскок на пошту й фінансове відділення в Городку з метою експропріювати гроші, зрабовані польськими окупантами з українського населення. Поранений двома кулями під час акай, Ю. Березинський, щоб не потрапити живим до рук ворога, покінчив життя самогубством.— Ред.)
P. Шухевич продовжує свою розповідь: «В душі леліяв (Ю. Березинський. – Ред.) мрії і собі помірятися з ворогом і показатися гідним своїх старших друзів. 1 саме цей юнак дістав наказ від Дзвона прослідити спосіб життя комісара Чеховського: де живе, куди рано ходить, якими вулицями, в котрій годині повертається з бюра, чи систематично виходить вечером і куди? Живий усміх і радість в Юркових очах є відповіддю на наказ провідника. 1 Дзвін бачить, що найбільшу радість зробив би йому, коли б дав ту «роботу» саме йому до виконання. Інві-гіляційну працю (стеження. – Ред.) виконує Юрко не сам. Він має людей у своєму звені, вони стають йому до помочі. Але трьох людей до слідження може бути замало, особливо тому, шо слідкування треба вести також біля слідчого відділу польської поліції на вулиці Кази-мирівській (сьогодні – Городоиька. – Ред.), а там крутиться багато агентів. Юрко дістає до помочі ше дівчину Міру.
Грудень, січень, лютий проходять на інвігіляцІЇ, яка, зрештою, ніяких нових матеріялів не дає. Але й досі зібраних даних вистачає уповні. Систематично ходить він (комісар Чсховський. – Ред.) щоранку тою самою дорогою – вулиця Стрийська, алея Стрийського парку, і знову вулиця Стрийська до трамваєвої зупинки. В ранніх годинах рух на тих вулицях мінімальний. Поліцистів чи озброєних військовиків, що могли б бути грізні при погоні за вбивником, майже ніколи тут немає. Терени, шо прилягають до дороги, якою іде Чеховський, прекрасні. З одного боку Стрийський парк і виставова площа, з другого виходи на Вулєиькі горби, Стрийський цвинтар і город біля вулиці Пелчинської (тепер – Вітовського. – Ред.). В такий терен певно не буде пускатися погоня, що може бути складена з 2—3 випадкових цивільних людей. До того ж вони, правдоподібно, бувають неозброєні, а перед собою будуть мати людину зі зброєю в руках і готову на все.
У такій ситуації можна приступати до подрібного опрацювання цілого плану. Немає сумніву, що робота буде виконана рано в годині 7.10 – 7.35 на трасі між домом і трамваєвою зугіинкою.
Далі йдеться при вибір самого виконавця. На просьби Юрія Дзвін не може бути глухий. Він гарно зробить це сам – він не розконспірований, відваги йому не бракує. Правда, шо молодий він ше трохи – 20 літ має, та тут Дзвін тямить, що він сам, маючи 19 літ, брав участь у «мокрій ро~ боті» і зовсім добре її виконав».
(Роман Шухевич згадує про свою, разом із Богданом Підгайним, участь в атентаті на шкільного куратора – руйнівника українського шкільництва – Собінського, що йот виконано 19 жовтня 1926 року. – Ред.).
«А на війну, – продовжує Шухевич, – чи не йдуть 18-20-літні, і якраз ці молоді запальні люди є найбільші герої воєн і революцій. Старші, звичайно, називають їх «дурними дітьми» чи інакше, але чи не тому, шо вже забули, якими самі були замолоду... Отже, піде Юрко Березинський.
Чи міг би хто відтворити той гордий погляд, з яким Юрко прийняв наказ?
— Будь спокійний, друже провіднику, я не заведу тих надій, що їх на мене покладаєш. Коли 6 мені навіть не вдалося втекти від погоні... живим в руки ворога не здамся.
(І справді, слово його не було пусте; підстрелений у нападі на пошту в Городку Ягайлонському, коли не міг уже втікати, приклав собі холодну цівку до скроні й скінчив з собою, шоб ворогові не здатися).
Місце до виконання роботи вибрали на закруті Стрийської вулиці, в тому місці, де закінчується якийсь опарканений город і починається кладовище. Закрут настільки добрий, що правдоподібно свідків атентагу не буде. Хіба що ті, котрі будуть на тому самому боці закруту, де буде виконаний атентат. Усі, шо будуть на протилежному боці, нікого не шожуть бачити. Охорони Юркові не треба буде, бо від перехожих не треба сподіватися поважної погоні. Зрештою, Юрко дістає два пістолети й кілька магазинків набоїв. Щоб роботу робити «якнайдискретніше», він дістане пістоль маленького калібру 6.35 мм, який стріляє без великого гуку при вистріті, а другий – великого калібру – 9.0 мм, для самооборони. Устійнення дня атентату має в собі посмак забобону. Виконати роботу можна буде щодня, та Дзвін важає, що найкраще вона вдасться у вівторок, бо це в нього найщасливіший день у тижні. Він сам ішов на першу велику роботу саме у вівторок. І вибрано вівторок 22 березня. В перших днях цього місяця Юрко від’їжджає додому до своїх батьків у село Оглядів Радехівського повіту. Ситуація укладається надзвичайно гарно. Поїзд із Радехова до Львова приїздить на двірець (залізничну станцію. – Ред.) Підзамче десь біля години 6.45 рано. Звідси безпосередньо Юрко дістається на місце роботи ще на час, а повторний поїзд до Радехова є вже о 8 год. рано. Цей поїзд Юрко мусить зловити на Підзамчі і ним від’їхати додому. Вже в полуднє буде вдома, отже, його кількагодинної неприсутности ніхто з домашніх не повинен запримітити, тим більше, що він і так надто багато вдома не просиджував. Алібі буде просто прекрасне. Від самого початку березня він був цілий час вдома, поза Львовом, Все приготоване. Юрко нетерпеливо жде в Оглядові на день 22 березня. У Львові Міра далі стверджує, чи Чеховський не змінив способу життя. Ні, все «фає».
, Приходить ніч із 21 на 22 березня. На заспаному приходстві (будинок чи помешкання пароха – священика. – Ред.) помітний рух. Юркова сестра тихо-тихенько будить свого брата зі сну. Чи спав він? Не знати. Зривається спокійний, опанований, трохи блідий. У темній кімнаті одягається в приготовані «пумпи» й куртку («пумпи» – так називали колись спортивні штани до колій, з широкою матнею, вигідні у користуванні. – Ред.). Кашкет і зброю дістане у Львові. За кілька хвилин уже готовий. Має велику дорогу, до маленької залізничної зупинки Павлів віддаль – 11 кілометрів. Сестра прощає свого улюбленого брата без сліз. Поїзд не мав запізнення. Точно приїхав на Підзамче, а між юрбою перекупок, молочарок І учнів протискався високий блідий мужчина й уважно шукав між тими, що ждали на станції, свою подругу. Весело усміхнувся до Міри, шо ждала вже з течкою в руці. Там пістолі і кашкет – ці останні конечні речі. Обоє пішли, взявшись під руку, ніби за-люблена пара, веселі й усміхнені. Вона повідомляє його, що все в по^ рядку. Чеховський незмінно продовжує свою ранішню дорогу і сьогодні напевно також піде, а завтра – хіба вже ні. Вступають до першої брами при Жовківській вулиці. Міра випорожнює течку й обидва пістолі мандрують до кишені Юрка. Він твердо стискає холодну сталь. «Все в порядку, – каже Міра, – передучора з них ще пробували стріляти. Дев’ятка «Штаєр» стріляє знаменито, мала 6-ка «ФН» може затятися по кількох пострілах. Та Юрко впевняє, що найбільше буде два постріли до комісара. Юрко добрий стрілець.
Час утікає, треба всідати до трамваю. Сідають обоє й їдуть до жандармерії при вулиці Сапіги (тепер Бандери. – Ред.), по дорозі домовляються: Міра зажде на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського. – Ред.) коло трамваєвої зупинки, там відбере від нього все зайве – пістолі, набої, кашкет. Висідають з трамваю. Кріпкий, дружній стиск рук. Це благословення Міри для молодого революціонера, і довгий погляд за ним. Чи вернеться живий, чи може,.. Ні. він повернеться напевно – такий був спокійний і певний успіху. Вже пішов. Скоро, скоро. Кадетською вулицею, назустріч невідомому. Юрко не бачить нічого біля себе. В думці лиш одно: бути гідним тих усіх, шо були перед ним – усіх Любо-вичів, Пісецьких, всіх, шо по тюрмах ждуть пімсти (Бойовик УВО Ярослав Любович загинув під нас експропріяпШиої акиії на листоношу в помешканні при вулиці Глибокій у Львові 5 березня 1929 року. Польська поліція похоронила Любовича потайки. УВО понесла велику втрату. Бойовик УВО – Грииь Пісеиький загинув у бойовій акиії під Вібркою (неподалік Львова) ЗО липня 1930 р. – Ред.).
Далі Р. Шухевич пише: «Ще кілька хвилин... Треба лише пам’ятати: добре ціляти і – найкраще нічого не думати, лиш про одне – добре ціляти...
Юрко доходить до кадетської школи. Ще кілька кроків до Стрийської вулиці і зараз побачить Чеховського, Це ж година, шо в ній він повинен іти. Так, ось іде вже – вже виходить із Стрийського парку. Іде самий, спокійно, з руками в кишенях плаша. Ье до бюра, де ждуть уже жертви. Не чує, не прочуває нічого пан комісар, він думає про аванси, про кар’єру.., Юрко приспішує крок. Ще лиш десять кроків ділить його від Чеховського. Рука в кишені відбезпечила «ФН» – Юрко був майкутом (лівша, шульга. – Ред.) – зараз Чеховський опиниться на закруті. Ще секунда життя. Юрко вже два кроки за Чеховським. Рука з кишені різко витягається, а в ній блистить маленький чорний предмет. «Мусиш добре ціляти!» – єдина думка в тому вирішальному моменті. Сухий тріск понісся по деревах Стрийського парку – лиш один тріск. Якийсь чоловік у темному плаші зігнувся в колінах і впав перед себе лицем до землі. Не видав із себе ні одного звуку – навіть рук не витягнув з кишень. Це вже труп. Труп комісара політичної поліції Еміліяна Чеховського (в деяких документах зазначено Юзеф Чеховський, можливо, комісар мав два ім’я. – Ред.).
Якийсь другий перебіг через гостинець і почав дряпатися на протилежний шкарп (невеличкий сквер. – Рел.) на кладовищі. Раз обсунувся, бо було ковзько, та за другим разом видістався на цвинтарну алею, І зараз же зник. Ще лиш оглянувся за перехожими, а вони, всі три трам-ваярі, поставали збентежені, нерішучі, не знаючи, шо робити, до кого вдатися. Не кричали, лиш поволі почали підступати до чоловіка, що лежав на землі. Про того другого хіба забули. А він кількома швидкими кроками пробіг кладовище і кинувся через городи в напрямі Пелчинсь-кої вулиці. О, це зовсім не легка дорога – сніг подекуди по пояс, стежки нема, а гаятись не можна. Та, на шастя, ні живої душі не видно.
Та в Юрка вже друга думка: якнайшвидше віддалитися звідсіля. І мов олень, скаче він великими кроками [ю глибокому сніг’у- Ще крок, ще два І він уже при Пелчинській вулиці, вже видно трамваєву зупинку. Міра вже жде. Допитливий погляд. «Щасливо, по всьому». «Ні, це неможливо, я нічого не чула!» – «Бо тільки один постріл, а відгомін тут не долетить.» І знову дружній стиск руки. Вона перша його вітає, того щасливого революціонера, шо ось перейшов свій хресний вогонь. Відбирає від нього зброю, кашкет, тепер уже вона тим заопікується.
Але робота ще не скінчена. Ще Юрко мусить якнайскоріше дістатися додому. їдуть трамваєм, обоє щасливі, радісні. Вівторок щасливий день. До поїзда ще п’ять хвилин часу. Міра купує білет і знову молодий блідий чоловік всувається в кутик сепаратки (купе – окреме відділення у залізничному пасажирському вагоні. – Ред.) – закриваючись курткою, дрімає. Чи спрарвді дрімає? На маленькій зупинці Павлів висів єдиний подорожній і польовими доріжками подався на схід.
— Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? – питається батько доньки.
- Десь тут ходив, а потім сказав, шо йде до свого товариша до Кривого (Криве – село неподалік райцентру Радехова, за чотири кілометри від колишнього повітового центру. – Ред.).
Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?
Він десь зараз повинен бути, – відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого посилати. Живе чи ні? Ui питання увесь час клубляться у дівочій голові.
В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів щонебудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилину сиділа вже при слухавках радіоапарату і відбирала вістку:
«Сьогодні, о годині 7.30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховсь-кого. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підфунті. Слідство ведеться. Подробиці поки що в таємниці».
Польська поліція стала перед загадкою, шо її довший час не могла розв’язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника («архів Се-ника» – так називають архівні матеріяли ОУН, захоплені польською поліцією в Чехословаччині. – Ред.) довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже толі не жив. ЗО листопада 1932 року він загинув смертю революціонера в Городку Ягайлонсь-кому» (В архівних документах, названих «архівом Сеника», немає ствердження, шо саме Березинський виконав віаплатний акт на комісарові Чеховському. Інформації щодо цього міг дати згодом польській поліції провокатор Роман Барановський. – Ред.).
Так був підготований і виконаний один із найсправніших і не виявлених польською поліцією атентатів ОУН. Проведені польською поліцією масові арештування та енергійне слідство закінчилося неуспіхом.»
Такими словами закінчується нарис Романа Шухевича – організатора замаху на терориста Чеховського.

* * *
Виконаний атентат на комісарі Чеховськім – це не була акція, в якій з одного боку був убитий, а з протилежного – атентатник Юрій Бере-зинський. Березинський виконував наказ української підпільної організації, і він, як дисциплінований член тієї організації, міг виконати атентат на будь-якій іншій особі. Щоб правильно зрозуміти цю подію, Читач повинен мати повну, об’єктивно висвітлену інформацію про тогочасну політичну ситуацію, а що найважливіше – взаємин між українським суспільством у Польщі (в умовах польської окупації на західньоукраїнських землях) і польськими властями 20 – 30-х років нашого століття. А нормальними взаємини між Польщею і її тимчасовими громадянами – українцями – назвати аж ніяк не можна.
Вичерпну інформацію про польсько-українські взаємини у 20 – 30-х роках дає видатний український юрист – адвокат доктор Степан Шухе-вич у мемуарному творі «Моє життя». С. Шухевич пише, що йому довелося бути оборонцем у судовому процесі в Рівному в середині 20-х років, коли на лаву обвинувачених посаджено понад шістдесят українців-воли-нян. Ішлося про так звану Українську Національну Повстанчу Організацію, яку, як згадує адвокат, невідомо, чи насправді покликали до життя самі українці, чи то була провокаційна робота польської поліції. Обидві ці версії поділяли українці, а навіть деякі поляки. Та як би воно не було, волинські селяни горнулися до тієї організації. Польська поліція і прокуратура намагалися приписати тій організації комуністичний характер, хоч насправді вона мала не лише національні, а навіть націоналістичні риси. У НПО ставила собі за мету відірвати від Польщі українські етнічні землі і створити з них власну державу. Члени тієї організації, як згадує оборонець, були національно свідомі, поважні й відважні громадяни. Серед обвинувачених не було неграмотних. Під час судового процесу підсудні сміливо визнавали, що вони належали до УНПО і не менш сміливо наголошували на тому, що вони прагнули визволити українські землі з-під польського панування.
Доктор С. Шухевич згадує, що в рівенському процесі проти УНПО він уперше зіткнувся з «інституцією», яку згодом створено і в Галичині, Йдеться про так званого експерта з політичних справ. Функцію такого експерта виконував, здебільшого, поліиійний чиновник, нерідко з числа тих, що вели слідство в даній справі. Про об’єктивне судження такого «експерта» не могло бути й мови. В усіх випадках «експерт» підкреслював, що будь-яка «антидержавна» організація є смертельною небезпекою для Польщі. Першим таким «експертом» в Галичині був поліційний комісар – «радник» Івахув. Виступи на судових процесах «експертів з політичних питань» були дуже небезпечні для оскаржених, оскільки часто-густо під вплив «експерта» потрапляли присяжні, судження яких повинні бути об’єктивними.
«Експертом» у процесі УНПО був присланий з міністерства внутрішніх справ Польщі інспектор поліції з Варшави Стефан Снарський. За висловом адвоката С. Шухевича, «каналія» Снарський, либонь, функціонер царської охранки (охранка – в царській Росії орган таємного поліційного нагляду функції якої в СРСР пербрала на себе ЧК-ГПУ-КДБ – Ред.) – сам творив різні «революційні» організації, аби до них втягати найсвіломіший український елемент, а потім усіх ошуканих ставити перед суд...
Тему відплатних акцій, які дехто називає актом терору, в підпільних організаційних клітинах УВО й ОУН розглядали нераз і підкреслювали те, яким страшним вчинком є провокація особи, що перебуває на певному шаблі державного карально-репресивного апарату, котрий сам створює «революційну» організацію, укомплектовує її Богу духа винними людьми, а потім завербованих громадян судить і карає на смерть? Чи відплатний акт, який дехто може кваліфікувати як терористичний, не є засобом перестороги для таких людей?..
У справі УНПО майже всі обвинувачені були із Здолбунівщини, яка славилася високою національною свідомістю своїх громадян, і з Мізоччини, хоч перед тими районами попереду йшли Крем’янеччина та Костопільшина.
Уже в той час, коли точився судовий процес проти членів УНПО, рівенська прокуратура готувала акт обвинувачення проти членів другої української підпільної організації – Української Революційної Повстанської Організації – УРНО, програма якої майже нічим не відрізнялася від УНПО. На лаву підсудних посаджено понад тридцять фомадян з Рівенщини – палких українських патріотів, яких обороні здебільшого , вдалося врятувати від суворих покарань. А далі третя українська підпільна організація – Українська Революційна Повстанча Армія – УРПА – провокаційно створена польською поліцією. Спочатку всіх обвинувачених поставили під наглий суд, одначе в результаті якогось розходження між суддями, справу передали на розгляд звичайного суду, який майже всіх виправдав. Судові процеси проти українців Волині й Холмщини (серед них були й симпатики комуністичної ідеї, яких можна б вважати націонал-комуністами – шумкістами) точилися до вересня 1939 року.
За будь-що, а часто-густо за «рекомендаціями» «експерта» Снарського волинські суди засуджували до страти невинних людей, все це творилося нібито в інтересах усім полякам дорогої Речі Посполитої, В одному волинському судовому процесі (в Рівному) варшавський адвокат Ґонігвіль (не українець) ствердив: «Коли улюблена Ненька-Україна (мав на увазі Українську державу. – Ред.) загинула, і і’ї діти, ось тут оскаржені, приносять на її могилу квіти, то з них (з квітів. – Ред.) прокуратура сплела акт оскарження».
Якшо б підпільна організація послала бойовика, щоб той знищив Снарського за вчинені злочини, то зразу чи й пізніше знайшлися б такі, котрі б назвали Снарського «жертвою українського терору», невинним ягнятком, якому вкоротили життя.
Снарського українські «терористи» не знищили, його кудись прогнали польські власті після того, як він під час судового процесу у Володимирі Волинськім, настільки вже п’яний, що «не міг устояти на ногах», заявив: «Першим комуністом у світі був Пан Єзус». Доктор Степан Шу-хевич, який обороняв оскаржених, зажадав, щоб ці слова «експерта» внести до протоколу, а газетне повідомлення, в якому було наведено слова Снарського, надіслав польському римо-католицькому кардиналові Каховському до Кракова.
У 1931 р. в курортному містечку Трускавці (Львівська область) бойовики ОУН знищили польського політика й публіциста, прихильника польсько-українського «зближення» (а фактично звинуваченого в «духовому обеззброюванні українського суспільства» – Тадеуша Голувка (1889- 1931),
Наступного (1932) року в Самборі (Львівщина) у справі того вбивства відбувся судовий процес, у якому, за твердженням українських громадян, крім Бунія – сторожа пансіонату, в якому вбито Голувка, інші – Мотика і Роман Барановський (1904 – 1936) – «український Азеф» – були зрадниками й провокаторами, співробітниками польської поліції.
Звичайно ж, читач може запитати: а чи варто в праці, присвяченій висвітленню життєвого шляху й діяльності Романа Шухевича, згадувати осібняків з-під темної зірки, поліиійних катюг і провокаторів? На про-тиукраїнському фронті було чимало високих поліційних функціонерів, які «вславилися» своїми терористичними діями; Львів був місцем їх перебування, але їхня «діяльність» не обмежувалася лише теренами Галичини. З них головніші: Кайдан, Фін, Будни, Гірний (перекинчик українського походження), Хім’як, Білсвич, Чеховський, про якого була мова раніше. При тому між названими часто не було зголи, зокрема, після знищення Чеховського радів його непримиренний конкурент Білєвич, зловтішався й «радник» Івахув та інші.
У мемуарах «Моє життя» доктор Степан Шухевич характеризує декотрих із цього списку, зокрема Чеховського, якому вірно служив провокатор Роман Барамовський, урешті поставлений перед суд, У двадцятих роках Барамовський був у лавах бойового апарату УВО, засуджений у 1926 році, Вийшовши на волю, став на поліційну службу. Вів «роботу» за чималу щомісячну винагороду, а при тому, як пише С Шухевич – «не бракувало оплат «від голови», тобто – за кожного українця, якого він вишукав і передав поліції». Р, Барамовський видав поліції видатного члена УВО й ОУН Зенона Коссака. «Він знав – читаємо, – шо поліція встановила нагороду 1000 польських злотих для того, хто видасть Коссака в її руки, тоді поспішив до живого ще толі Чеховського і повідомив про місце побуту Коссака, якого зараз таки поліція арештувала.,, Барановський зажадав 1000 злотих приобіцяної винагороди, але Чеховський з призначених грошей виплатив йому тільки 500 зл., а 500 зл. сховав собі, хоч казав Барановському поквитувати відбір 1000 зл. З тієї причини прийшло до грубого непорозуміння між ними, і Барановський навіть ходив зі скаргою до Івахова,,.»
Саме тоді розгорілася ненависть між польськими поліційними й іншими посадовими особами. «Врешті, – повідомляє С Шухевич, – Роман Барановський виявився не тільки конфідентом (довіреною особою поліції. – Ред.), провокатором, зрадником, але також ординарним бандитом, який міг бути дуже небезпечний». Суд все таки засудив Бара-новського, не допомогло йому сприяння польської поліції, зрадник помер у в’язниці 1936 року. «Український Азеф» укрив ганьбою весь свій рід. Стало відомо, що він видав на смерть Крайового Провідника ОУН ЗУЗ Юліяна Головінського, продав інших. В українській пресі з’явилися критичні відгуки, а навіть обурення й суперечки.
«Крім справи Барановського, – пише С. Шухевич – була ще одна, навіть важніша...» Між свідками – колишнім львівським воєводою Соханським і Іваховим – були якісь фубі порахунки. Читаємо: «Найбільш сенсаційною частиною [судової] розправи було переслухання як свідків Соханського і пана «радника» Івахова, які взаємно закидували собі брехню». Згідно з інформацією кореспондентів, Соханський пообіцяв, що він «подасть публічно до відома прізвища всіх українців, що стоять на услугах поліції як конфіденти». Проте відповідного питання оборонці не ставили. А доктор С Шухевич пояснив: «Соханський такий сам «поліцайнюк» як Івахів, Чеховський та інші, а може навіть гірший провокатор від тамтих. Що ви, панове, були б сказали, коли б на моє питання Соханський з розмислом, провокаційно, але фальшиво, подав як поліційних конфідентів таких осіб, до яких ви тепер маєте найбільше довіри, а саме доктора Дмитра Левицького, Василя Мудрого, Володимира Кузьмовича і багато інших? Це він міг зробити, щоб викликати в нашім фомадянстві замішання та брак взаємного довір’я, і що тоді було б? (Подано перелік лідерів УНДО – Українського Національно-Демократичного об’єднання. – Ред.). Як ті панове могли б доказати, що закид конфідентства є брехливий?»
Здатність доктора Степана Шухевича прогнозувати чужі наміри, враховуючи ситуацію, яка могла б виникнути, подиву гідна, виважена і завбачлива щодо небажаних і надзвичайно шкідливих наслідків.


ДО ПИТАНЬ УКРАІНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВЗАЄМИН

У цьому розділі йдеться про з’ясування українсько-польських взаємин не в широкому історичному аспекті, а, головним чином, лише про відносини під час Другої світової війни і після її закінчення.
t тут виникає потреба відповісти на запитання, якими повинні бути міжнародні та міждержавні взаємини, означити критерії, з якими до встановлення тих відносин підходила Організація Українських Націоналістів (ОУН), очолена Провідником на Рідних землях (Першим членом Бюра Проводу ОУН) Романом Шухевичем.
В серпні (21 – 25) 1943 року проходив неподалік Бережан (Тернопільська область) Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, на ньому винесено постанови епохального значення, а співтворцем їх був і Роман Шухевич (постанови, прийняті цим Збором, можуть служити додатковим штрихом до політичного портрета Романа Шухевича). В них сказано: «Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН бере в основу, подібно як всі попередні збори, живу історичну правду про незнищимість Нації – найвишої органічної людської спільноти. Тому в основу політичного ладу в світі бере національний принцип. Тривким і справедливим може бути лише той лад, що базується не на доктринерських тезах, але на вічних законах життя. Система вільних народів і самостійних держав – це одинока і найкраща розв’язка питання порядку в світі. Спроби упорядкувати світ на інших основах не дали ніколи позитивних результатів. Усі понаднаціональні державні твори – імперії виявились завжди чинниками історичної реакції і занепаду. В імперіях завжди один нарід поневолює і веде до занепаду інші народи».
(Прим.: Нерідко ще й тепер зустрінеш осіб, що прикривають себе суперпатріотичним рядном і гучними словами висловлюють діяметрально протилежні погляди, та ще й називають їх націоналістичними. Якщо з недоумкуватости – то ще півбіди, але такий підхід може бути інспірований завуальованою ворожою силою для дискредитації українського національно-визвольного руху. – Ред.)
Сьогодні, коли Україну самостійною державою визнали інші держави світу, можна і з польського боку, і з українського – почути, як дехто захоплено висловлює виважене твердження, мовляв: «Без вільної Польщі немає вільної України, але й без вільної України не може бути мови про вільну Польщу». Важко сказати, скільки в цих небуденних словах щирости, а скільки формалізму.
Колись побутував (щоправда, лише з польського берега) підбадьорливий заклик: «За нашу і вашу свободу!» Такими словами зверталися до українців організатори польських повстань, коли Польща була під трьома окупаціями: російською, пруською і австрійською (1795 – 1918), йти спільно з поляками проти окупантів Польщі. Полякам ішлося про те, щоб українців залучити до участи у повстаннях, які поляки підіймали кілька разів, – до Листопадового {1830 – 1831 pp.), а особливо до Січневого (1863 – 1864 pp.). У випадку перемоги поляків їх ставлення до українців було б таке, що про свою (польську) свободу поляки дбали б, а про свободу для українців забули б, а згодом ще й поборювали б союзників спільної боротьби.
Склалося так, що польські діячі, а зокрема історіофафи часто-густо власні офіхи й невдачі силкуються навіть перед своїми громадянами приховати, невеликі здобутки перебільшити, а свою, відновлену у 1918 році, державність обрисовують не інакше, як «моцарствовість» – могуть – виплід великодержавної пихи. Бо ж чи можна й треба було Річ Посполиту, яка налічувала до 40 відсотків непольського населення, в тому бл. 7 мільйонів українців, називати національною (однонаціональною) державою? Мало того: чи треба було полякам лемків, гуцулів, бойків, поліщуків і ін. називати не українцями, а якимись чужими племенами? Чи треба було серед українців греко-католицького віровизнання «шукати» поляків, ще й видавати для цих штучно поляками сплоджених неофітів друкований орган «Поляк – греко-католик»?.. Чи треба було сусідню українську землю вважати своєю історичною власністю, а корінних мешканців цих земель експлуатувати, ополячувати, а в 30-х роках «пацифіку-вати»?
Ситуація була і є така, що Українському Народові судилось бути у близькому сусідстві з польським народом, а раз так, чи не треба б формувати взаємини між тими народами як рівних з рівними, з однаковою вигодою для обидвох сторін? Хіба ж це неправильний підхід?
Виходячи з таких міркувань, ще в останній декаді XIX століття, під назвою «Нова ера» з’явилася спроба налагодження українсько-польських відносин в Галичині, палким прихильником якої, а згодом і головним натхненником був Олександр Барвінський (1847 – 1927) – історик, видатний педагог і громадсько-політичний діяч. О. Барвінський обстоював погляд, що йдучи шляхом порозуміння і згоди між поляками й українцями, українці матимуть можливість політичного й культурного розвитку, але, як подає Енциклопедія Українознавства, «Нова ера» успіху не мала. Колишні однодумці О. Барвінського покинули, проте сам він і далі залишився на своїх позиціях, головуючи у ним же створеній Хри-стиянсько-Суспільній партії. В листопаді 1918 року в першому Державному секретаріяті (уряді) ЗУНР Барвінський був секретарем (міністром) освіти й віровизнання. Після зайняття поляками Львова Олександр Барвінський гірко розчарувався у польсько-українському порозумінні, ція-К((М відійшов від політичного життя і скоро (1927 р.) помер.
«Жертвою довірливости, – пише у спогадах і коментарях «Життя – події – люди» Іван Кедрин, – офірою польської обіцянки впав у 1922 році волинський діяч Антін Васильчук, Тодішній прем’єр (Польщі) генерал Сікорський зробив йому низку конкретних обіцянок, на підставі яких холмсько-волинські діячі рішили взяти участь у виборах (до польського парляменту) 1922 p., що їх галичани бойкотували». Українські посли (депутати) визнали польську суверенність на північно-захід-ніх українських землях, одначе... «генерал Сікорський не дотримав ні однієї своєї обіцянки, уряд (польський) не дав Холмшині, Волині й Поліссю ані тіні обіцяної автономії, а тільки використав заяву українців тих земель для широкого розголошення за кордоном як аргумент проти претенсій Галичини на свою суверенність...»
Шукав порозуміння з польськими політичними чинниками й львівський адвокат, політичний діяч Володимир Бачинський (1880 – 1927), але й він скоро розчарувався і в тому ж році, коли помер Барвінський (1927), Бачинський покінчив самогубством.
(Прим.: на протилежних – протипольських позиціях стояв Євген Петрушевич (1863 – 1940) – Президент ЗУНР. Енииклопедія Українознавства подає: «Після державної катастрофи у листопаді 1919 р. Петрушевич поселився у Відні, де створив (еміграційний) уряд диктатора, який при підтримці Краю боровся на міжнародній арені за успішне вирішення і-алииької справи... Після рішення Ради Амбасадорів з 15.3.1923 р. про приєднання Галичини до Польщі, ліквідував свій уряд і виїхав до Берліна, шоб вести далі дипломатично-пропатндивну працю у міжнародпіх каїах на користь Галичини. Коли ж українські пашичні партії в Галичині вирішили не піапоряд-ковуватися закордонному проводові, Петрушевич продовжував цю акцію перед міжнародніми колами вже персонально. Деякий час (і в тому його велике помилка. – Ред.) він мав надію, шо від уряду УССР можна сподіватися пітримки у боротьбі проти поляків, але невдовзі почав її втрачати. Не зрікаючись своїх поглядів, Петрушевич провів останні роки життя у скрутних матеріяльних обставинах у Берліні, де й помер».)
Незважаючи на спроби порозуміння з польськими окупаційними властями (Барвінський, Бачинський, Васильчук і ін.) головні українські національні структури в Галичині стояли на суто самостійницьких позиціях. Про ті часи Степан Ленкавський у нарисі про націоналістичний рух на ЗУЗ пише:
«Всенародня туга за втраченою національною державністю і бажання відзискати її назад були поштовхом для патріотичних елементів включатися активно в боротьбу за визволення. Це був об’єктивний стимул. Об’єктивні обставини мали свій окремий вплив.
Дратуюча щоденна практика польської окупаційної влади дуже сприяла ростові революційного спротиву, просто заганяла молодий активний і патріотичний елемент на шлях національної революції. Поляки поставили собі як основну ціль своєї політики денаціоналізувати українців усіма можливими способами. Вони дедалі більше обмежували політичні права, шахрували вибори, колонізували українські землі польськими переселенцями, заборонили продавати землю українцям, спричинювали безробіття, не допускаючи українців на державні роботи, а фахівців на посади в державних і адміністративних установах, натискали змінювати обряд і польщитися, ліквідували українське шкільництво, забороняли або обмежували доступ української молоді до студій у виших школах, провадили збірні репресії, арешти, накладали грошові кари.
Поряд головного мотиву – прагнення відзискати назад утрачену державну самостійність – польська політика екстермінації була дуже могутнім стимулом сприяння революційним процесам...
Ясна річ, шо польська денаціоналізаційна політика поставила у фронт боротьби проти себе офіційних репрезентантів української національної політики – послів до польського сойму і діячів легальних українських партій, У похвалу галицьким політичним партіям треба сказані
ти, шо за перших років польської окупації (1920 – 1923) вони виразно протиставили полякам ідею самостійної української держави і провадили політику абсолютної ізоляції українського життя вІл політики варшавського уряду, трактуючи його за уряд чужої держави...
Але ситуація змінилася, коли Рада Амбасадорів 15 березня 1923 р. визнала за Польщею Схілню Галичину...»
Рада Амбасадорів (міжнародній орган, покликаний до життя Вер-сальською конференцією у 1919 році, до складу якої входили посли (ам-басадори) Сполучених Штатів Америки, Англії, Італії, Японії і Франції, піц головуванням французького прем’єра .— Ред.) прийняла ухвалу про надання Польшею автономного устрою Галичині. Про це було складено відповідний документ. Рада розглядала питання і про перевірку виконання її рішення, і про проведення плебісциту через 25 років, тобто в 1948 році. В той час польський міністр освіти (в 1923 – 1926 pp.) – крайній шовініст Ґрабський «пророкував», що через 25 років «українське питання у межах Польщі не існуватиме». Але так не сталося: головною перешкодою в ополячуванні українців стала національно-революційна боротьба УВО і ОУН. Поляки почали стосувати терористичну політику супроти українців: «пацифікувати», тобто «замирювати» українців, нападаючи на українські оселі, на культурно-освітні установи силами звироднілих елементів: польських поліцаїв і уланів (кіннотних відділів польського війська) в 1930 р. – від середини вересня до кінця листопада. Було це в той час, коли польський уряд очолював маршал Й. Пілсудський, який нібито на словах і не виявляв до українців крайньо ворожого наставления.
У відповідь на польську дискримінаційну політику Організація Українських Націоналістів здійснила низку відплатних актів. Одним із них було вбивство 15 червня 1934 року в Варшаві польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького.
Того ж дня Пілсудський перед своїм адьютантом на пропозицію негайно відкрити у Березі Картузькій концентраційний табір, сказав, що він не заперечує проти того відкриття, але тільки на один рік, Концен-трак у Березі – польська ганьба XX століття – поіснував до вересня 1939 року, тобто до падіння польської держави.
Через два дні після вбивства Пєрацького президент Польщі Мось-ціцький видав розпорядження (17 червня 1934 р.) про концентраційний табір у Березі Картузькій за своїм підписом та підписами прем’єра й міністра внутрішніх справ Козловського, а також усіх міністрів, включно з міністром закордонних справ, військових справ і навіть віросповідань та иародньої освіти...
Одним із перших українських в’язнів концтабору, запроторений без судового висновку, а лише на вимогу державної адміністрації – був Роман Шухевич, котрий просидів у ньому до весни 1936 року.
В той час Польщі була вкрай необхідна «нормалізація» взаємин із українцями, бо час спливав, Польща «однонаціональною державою» не стала, а стосунки між українцями і поляками й далі мали характер гострого політичного протистояння.
У 1935 рюці почалася нова й остання спроба порозумітися з поляками. 8 липня до Львова приїхав з Варшави міністр внутрішніх справ Польщі Косцялковський в асисті директора політичного департаменту (управління) Кавеиького та начальника національних справ Сухенека-Сухецького. Львівський воєвода Беліна Пражмовський запросив на «чай» кількох найвидатніших українських галицьких політичних діячів, юловним чином з УНДО. До того Центральний Комітет УНДО відповідно підготувався, розробивши – як повідомляє І. Кедрин – 18 ме-моріялів у найважливіших справах, що вимагали позитивного полагодження. А саме; припинення колонізації польськими переселенцями з корінних земель Західньої України, скасування перешкод українській молоді, яка має намір навчатися у вищих навчальних закладах, відкриття у Львові українського університету, визнання єдиного терміну «український», замість «руський», «русинський», відновлення закритих українських гімназій, скасування законів, спрямованих на нищення українського шкільництва, відкриття українцями доступу до державних і самоуправних посад, амнестування політичних в’язнів і т. ін.
12 жовтня 1935 року Дмитро Левицький зрікся головування в УНДО – найпопулярнішій українській партії в Галичині, а його місце зайняв Василь Мудрий, будучи водночас і галовою Української Парляментської Репрезентації. Таким чином, зосередивши у своїх руках ще й керівництво редакцією львівського щоденника ,Ліло»,В. Мудрий опинився на найвищому щаблі партійної кар’єри.
І тут слід відзначити одну дуже важливу політичну обставину, яка досі ще недостатньо з’ясована... Пальська сторона у процесі так званої «нормалізації українсько-польських взаємин» переслідувала дуже корисливу для себе, а недогідну для українців мету: престижеві польської Речі Посполитої дуже шкодили звертання українців до Женеви (до Ліги Націй), передовсім проти екстермінаційної політики польських властей щодо українців. Польща зволікала з наданням Галичині автономії...
(Прим, (за Енциклопедією Українознавства): «Ліга Націй – союз держав, організація, заснована в 1919 р. Версальським договором для забезпечення світового миру й співпраці між націями, з осідком у Женеві (Швайцарія). До Ліги Націй належали, між іншими, держави, між якими була поділена Україна, – Польща, Румунія, Чехословаччина, а 1934 року до неї вступив і СССР, який у 1940 р. виключено... Екзильні уряди України ставили свої кандидатури в членство Ліги, але безуспішно, вони подавали протести проти окупації України большевиками й Польщею... Тому, що до завдань Ліги Націй належало, між іншими, відстоювати права національних меншин, гарантовані окремим міжнароднім договором, який підписала Польща, Румунія і Чехословаччина, українці зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення їх прав урядами Польщі й Румунії Найбіпьше петицій (скарг) вносила Українська Пар-ляментська Репрезентація та її окремі члени. Змістом українських звернень були, між іншими, польські шкільні «закони», колонізація Західньої України колишніми вояками польської армії, переслідування української кооперації, знущання над політичними в’язнями, так звана «пацифікація» (у 1930 р.) та ін. Таємне засіаання провела Рада Ліги Націй у вересні 1933 р. у справі штучно організованого большевицькою Москвою голоду в Україні... В 1946 р. Генеральна Асамблея ліквідувала Лігу Націй у зв’язку з тим, що переможні альянти Другої світової війни організували в 1945 р. Організацію Об’єднаних Націй (ООН).
В тракті згаданих щойно переговорів між українцями й поляками щодо «нормалізації взаємин», поляки поставили вимогу, щоб українці анулювали відповідні протоколи в секретаріяті Ліги Націй, пообіцявши натомість погодитися на співпрацю з українцями, враховуючи інтереси останніх і всіляким (на погляд польської сторони – непотрібним) конфліктам між українцями й поляками буде покладено край. На превеликий жаль, польська сторона домоглася успіху, бо українські політики «нормалізаційного курсу» пішли на поступки. До Женеви виїхав Володимир Целевич (1890 – 1944) – визначний діяч УНДО, генеральний секретар організації, редактор, що разом із Василем Мудрим у 1935 ввійшов у число творців т. зв. нормалізації (Целевича у 1939 році арештували большевики, подальша його доля невідома)... Разом із Целеви-чем до Женеви виїжджав видатний діяч УНДО Любомир Макарушка. (Повідомляли, що хтось із працівників тодішнього секретаріяту Ліги Націй не радив делегованим українцям (у керівництві УНДО поїздку Целевича і Макарушки тримали у великім секреті), шоб вони анулювали відповідний протокол, щоб самі «не закладали собі петель на шиї», але це не допомогло, Целевич і Макарушка виконували доручене їм завдання... Наслідки були фатальні, бо польські власті після цього не дотримали жодної обіцянки, а навпаки – почали ше більше утискати українців. В керівництві УНДО зчинилося сум’яття, хтось подав «проект» фізично знишити двох делегатів до Женеви, як таких, що діяли на власну руку, і таким чином відновити анульовані папери...
У 1939 році дехто з українських політиків робив закид Василеві Мудрому, чому той не подався до Лондону з утікачами – членами польського еміграційного уряду, аби там «захищати українські національні інтереси». Важко погодитися з такою думкою, бо і там польські еміфа-ційні власті нічим Україні не допомогли б, а співпраця (за кордоном) українця Василя Мудрого була б для польських емігрантських ааастей додатковим доказом, що представник українців разом із ними і таким чином «легалізує польське право» на повоєнну Річ Посполиту в межах 1939 року. Дехто закидав Мудрому, що своєю відмовою їхати на еміграцію до Лондону, він якоюсь мірою «довів», що погоджується з німецьким політичним курсом. Але це не так. Василь Мудрий поступово почав нав’язувати контакти з українським національно-революиійним рухом, категорично спрямованим проти гітлерівської Німеччини. У 1944 р. (в липні) Мудрий – учасник Великого установчого Збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – обраний на пост першого заступника Президента УГВР Кирила Осьмака. Але ще в попередньому (1943) році в офіційному органі Проводу революційної ОУН «Ідея і Чин» Василь Мудрий (під літературним псевдом Я. В. Борович) помістив статтю «Україна і Польща», яка й досі має пізнавальну й повчальну вартість.
Далі подаємо уривки з цієї статті.
В. Мудрий пише: «Польща 1919 – 1939 pp. «договорювалась» з українцями так само, як колись шляхетська і за австрійських часів польсько-австрійська політична верхівка. Найпомітнішою спробою наладжування польсько-українських взаємин у новій Польщі була т. зв. нормалізація польсько-українських відносин, започаткована навесну 1935 р. Над усіми основними тезами нормалізаційної політики Польща до двох років так фунтовно перейшла до порядку денного, що з них нічого не лишилось...
Польща стала такою великою, як була, завдяки винятковій політичній коньюнктурі у Версалі і завдяки большевицькому, тоді ще слабому правлінню в б. Росії. На сході вона мала велетенського своїми потениі-яльними можливостями і тому фізного сусіда в виді Союзу Совєтських Республік на заході – роззброєну, правда, але теж страшну для Польщі своїми спроможностями Німеччину. Який же політичний висновок зробила вона з цього свого положення? Ніякого!.. Внутрі вона повела політику винародовлювання непольських народів великими засобами, в цьому числі також колонізацією, терором і насильною асиміляцією. Переворот Пілсудського з 1926 р. на перший погляд ніби перервав цей процес ендецької закордонної і внутрішньої політики (ендеками – на-родніми демократами називалась польська політична партія крайиьо шовіністичного спрямування. ~ Ред.). Але це тривало коротко. У закордонній політиці польсі>кі рейки почали переставляти нібито на іншу сторону, зате у внутрішній політиці змінились тільки люди на відповідальних становищах, але політичний дух шодо неполяків, зокрема до українців, лишився той самий. Сталось навіть щось гірше, бо до українців почали прикладати дві мірки: іншу до галичан, а іншу до волинян. Зате зовсім перекреслили право на існування українців на Холмщині, Поліссі і Підляшші... Волинь відмежовано кордоном від Галичини... Війна 1939 р. перервала цей процес разом з існуванням Польщі. Польща між такими двома сусідами, як Німеччина і СССР, в таких фаницях і при таких внутрішніх відносинах утриматись на довшу мету не могла».
Б. Мудрий продовжує: ,Лвадцятирічне існування відновленої Польщі наочно доказало, шо для польської політики досвід історії не мав ніякої вартости, але зате дуже високо цінувалась там традиція правління давньої шляхетської Польщі, Тепер, коли Польща лежить, знов знаходяться між поляками цілі фупи, які намагаються підходити до українців з усякими гаслами і т. зв. ягайлонськими ідеями про спільні завдання та цілі в справі спільного «визволення».
(Прим.: Під «ягайлонською» – мається на увазі та польська імперія, яка була під династією Ягайлонів від 1386 до 1572 року, представники якої засідали теж на тронах угорських і чеських, териюрія якої охоплювала, крім польських земель, Литву, Білорусію і велетенські простори України. Під кінець XIV ст. до ягайлонської імперії входили Полоцьк, Вязьма, Смоленськ, Курськ...)
В. Мудрий пише: «Рівні з рівними» за «нашу і вашу свободу» – це гасла старі, як Польща, і скомпромітовані поляками від віків, а все одно вони ними користуються, шукаючи допомоги для свого порятунку. Нема сумніву, шо Польща сама ніколи не буде такою сильною, щоб втримати напір зі сходу і заходу, особливо ж не може бути такою сильною стиснена у свої етнофафічні межі. Але, в тому річ, що вона ніколи не думає про етнофафічні межі на випадок відбудови. їй усе усміхаються її історичні межі з часів ягайлонської доби. Отже, приманюючи українців до помочі у відбудові втраченої держави, поляки приманюють їх до нового польського ярма. Інакше укладалась би справа, коли б поляки бажали спільними силами відбудувати Польщу й Україну як окремі держави на їхніх етнічних територіях! Тоді можна б з ними поважно на цю тему говорити. Але річ у тому, що таких поляків нема. Так само не признають права на державне самостійне життя ані білорусам, ані литовцям. Ягайлонська комбінація «Польша, Литва і Русь», як «триєдина трійця» – ось ідеал кожного поляка...»
Василь Мудрий – найвідповідальніша особа з українського боку в процесі проведення так званої нормалізації українсько-польських взаємин у 1935 – 1939 pp., статтю «Україна і Польща» закінчує ось яким висновком:
«Вдумуючися глибше в історію польсько-українських відносин, аналізуючи минулу й сучасну польську політичну ментальність, приходиш до глибокого пересвідчення, що ніколи з поляками ні до чого путнього і певного не договоришся, коли обстоюєш політичну незалежницьку і державницьку українську національну ідеологію. Об’єктивні умови національно-державної української рації наказували б жити в приязних взаєминах із Польщею з уваги на великого спільного ворога Москву. Знов же об’єктивні умови національно-державної польської рації наказували б полякам жити у приязних відносинах до державної України ше й з уваги на польського західнього сусіда Німеччину. Одначе ці дві тези себе виключають тому, шо поляки в своїй мегаломанії усе будуть собі легковажити як не одну, то другу небезпеку. А будуть це робити з тієї причини, що віритимуть у свою «силу», але досягнену коштом поневолення і українців, і білорусів, і литовців. На беззастережне признання української державности в українських етнофафічних межах вони не годяться навіть тоді, коли політично лежать напівпритомні, розторошені колесами історії.
Який же вихід із того положення, де вічним сусідом є Польща? Вихід простий! Пактувати з поляками про мирне співжиття тільки тоді, коли в наших руках є щонайменше така сила, як у них. Тільки тоді вони будуть поважати наше право на життя, і тільки тоді на деякий час вони будуть респектувати підписувані ними з нами договори. Хвилеве наше ослаблення вони завжди використають для себе, на що ніколи в історії не йшли ми. Поляків до льояльности партнерства можна наломити тільки силою і то силою наглядною.
Сьогодні український нарід, який від останніх визвольних змагань у 1917 – 20 роках ні на мент не перервав своєї боротьби за власну державу, розпоряджається певною організованою політичною силою, яка і є основою української визвольної політики. Ця сила є також чинником, який дозволяє нам одверто говорити про конечність розв’язки питання нашої боротьби на польському відтинку. Ми свідомі того, що перед лицем небезпек, які грозять усім поневоленим народам Сходу від німецького і московського імперіялізмів, тільки спільний фронт поневолених проти імперіялістів і ліквідація внутрішніх спорів є одинокою правильною відповіддю поневолених воюючим імперіялізмам. Це треба також прикладати до взаємовідносин двох народів – українського і польського. І тому ми сьогодні (стаття написана у 1943 році. – Ред.) проти боротьби на цьому відтинку, тому ми також за знайдення мирних шляхів розв’язки існуючих питань між двома народами. Якщо ж боротьбу цю польська верхівка хоче нам накинути, то це буде завзята боротьба всьо-J0 українського народу проти ворожих імперіялістичних зазіхань.
Але одночасно ми свідомі труднощів, які стоять на шляху до порозуміння. Ми свідомі зокрема того, шо вся психіка польської верхівки, спосіб її думання, її стале шовіністичне наставления, її імперіялістичні мрії стоять поважною перешкодою на дорозі до порозуміння. Усе минуле наших взаємин, увесь зібраний в історії досвід учить нас, що польська верхівка, навіть у хвилинах найбільших трагедій і терпінь власного народу, не хоче відректися від плянів поневолення інших народів, зокрема України, Білорусії і Литви, t тому, бажаючи знайти мирну розв’язку справи, ми організуємо власні сили, бо це одиноко може переконати польських імперіялістів у безвиглядності їхніх загарбницьких плянів та конечності порозуміння з Українським Народом, який від польського народу нічого не хоче, на польські землі не зазіхає, але має достатньо багато сили, щоб кожночасно відстояти свої права на власну державу.
І це мусить стати аксіомою нашої політики щодо поляків. У противному випадку нема рації «годитись» і договорюватись з ними, бо з цього нічого не вийде. Так каже історія цілих віків. А в неї треба таки дечого вчитись.»
У наслідок змови червона Москва і брунатний Берлін розпалили полум’я Другої світової війни, яка завдала народам нечуваних втрат. Першою жертвою впала Польща, за лічені дні вересня 1939 року перестала існувати та держава, керівництво котрої покладало надто великі надії на гарантії могутніх західніх держав. Сподівання не виправдались і це викликало сум’яття між поляками, заскиглила критика на адресу вчорашніх властей, які не поділили долі свого народу, а знайшли собі притулок у Франції та в Англії.
Щоправда, скоро рознеслась чутка, що з’явились «лєсьні» – лісовики, які по лісах призбирують зброю на день «ікс», згодом, що виник «Звйонзек Валькі Збройней» – Союз збройної боротьби – передвісник пізнішої чисельної і добре зорганізованої підпільної Армії Крайової (АК), підпорядкованої утвореному еміграційному урядові в Лондоні на чолі з генералом Сікорським. В масах тоді складали обнадійливі приповідки: «Як сонечко піде вище, то сікора (синиця – Сікорський. – Ред.) до Краю ближче.»
І в той же час, «щоб рятувати життя», великі маси поляків пішли на поліційні послуги до німецького окупанта, з’явились між поляками «фольксдойчі» і «райхсдойчі», польські вислужники позаповнювали «кріпо» (німецьку кримінальну поліцію) і то не лише на національних польських теренах, а й у Львові (після вибуху большевицько-німецької кривавої різні)...
Багато українців, рятуючись від червоної чуми, подалися на окраїнні західні землі (Холмщину, Підляшшя, Засяння і Лемківщину) і до Кракова та інших польських міст, а в той час поляки лівацьких поглядів разом із «поляками Мойсеевого віросповідання» знайшли притулок в УССР, тобто на окупованих Москвою західньоукраїнських землях.
Здавалося, поляки, зазнавши великої трагедії, врешті-решт прийдуть до розуму настільки, щоб унормувати взаємини з українцями – своїми найближчими сусідами, але так не сталося. Ментальність поляків не змінилася, вони спрямовували свої дії давніми традиційними шляхами.
Видатний український націоналістичний діяч – редактор офіціозу Проводу ОУН Михайло Палідович-Карпатський (1914 – 1944) у статті «До українсько-польських взаємин» у 1944 р. писав: «Найбільшою перешкодою для нормалізації взаємин між українським і польським народами залишаються й надалі елементи, глибоко закорінені в психіці польського фомадянства та його керівних кіл:
1.Вперте заперечування права українського народу на власну державу.
2.Намагання трактувати український нарід нездібним до власного державного життя, якому вслід за тим Польща повинна дати опіку чи його визволити.
3.Трактування українських земель як теренів своєї територіяльної і політичної експансії.
4.Трактування української проблеми як своєї чисто внутрішньої справи.
По суті, все це означає, що Польща і далі провадить політику боротьби зі змаганнями Українського Народу за власну державу. Український Нарід навпаки, не бореться з Польщею і ї»ї визвольними змаганнями. Український нарід бореться за свою державу, за володіння на своїх землях, не посягаючи на чужі, тим самим і польські, землі, за свою державно-політичну самостійність і суверенність... Злагіднення польсько-українських відносин сьогодні і мирна розв’язка українсько-польського питання взагалі можливі тільки на плятформі визнання польською стороною української державности на українських землях та при умові, що Польща ні тепер, ні на будуче не буде посягати на українські землі... Сьогодні, – пише М. Палідович, – ще виразніше, як коли-небудь у давнині, Український і Польський Народи знайшлися перед иією самою спільною зафозою. Обидва народи мають тих самих ворогів: Німеччину і Москву. Один із них у передсмертних судорогах старається ще вдержати українські і польські землі, другий, наче дикий звір, смертельно ранений, витягає вже по ці землі свої хижацькі криваві лапи. Вибору тут для обох народів немає, а орієнтуватися на котрого-небудь із ворогів було б політичним божевіллям, бо вифаш однієї чи іншої сторони є одночасно зв’язаний із загибіллю обох народів.
Коли у висліді світової хуртовини прийщло б до відбудови Української Держави, – пише М. Палідович, – без одночасної відбудови державної незалежности Польщі або до відбудови Польської держави без одночасної відбудови державности України, то і в першому, і другому випадках треба тоді рахуватись з неминучістю короткотривалого існування відновлених державних організмів... Мусимо однак ствердити, що такого розуміння історичних проблем, що стоять сьогодні перед обома народами, по польській стороні ше немає, натомість голосними є кличі «ні п’яді землі з українських територій, що входили в склад польської держави до 1939 р. в українські руки»... Мало того, можна почути навіть голоси, шо Польща не може обмежуватися до своїх східніх кордонів з-перед 1 вересня 1939 p., а повинна сягнути ще далі на схід і включити в склад польської держави інші українські землі як «історично польські терени» ...діють ще сьогодні деякі польські кола, що приготовляють польську суспільність до кривавої розправи з українцями...»
(Прим.: Після закінчення польсько-большевицького збройного конфлікту 1920 p., наступного року (18 березня 1921 р.) дійшло в Ризі (Латвія) до підписання мирного договору між Польшею та РСФСР і УССР. Договір уточнював державні кордони між Большевією і Польщею, на підставі цього документу за Польщею залишено приблизно 180 тис. кв. кілометрів території (на схід від т. зв. «лінії Керзона»). Польська делегація, до складу якої входив і Леон Василевський (1870 – 1936) – батько збольшевизоваиої Ванди – дружини О. Корнійчука, ставила вимогу, шоб до Польщі приєднати ще й Кам’яиеиь-Подільську губернію, «як споконвічну польську територію».)
Відомо, шо проголошення віднови Української Держави Актом ЗО червня 1941 р. німці не визнали, уряд розпустили, а головних українських керівників – Степана Бандеру і Ярослава Стецька запроторили до концтабору. Негативно до того Акту поставились і большевики, які й думки не могли допустити, щоб на українських землях існувала Самостійна Українська Держава.
До цього гітлерівсько-сталінського дуету пристали зі своїм вовчим виттям і польські шовіністи, вони розкритикували Акт ЗО червня, хоч у ньому не було жодної проти польської нотки, і незважаючи на все це, Друга Конференція ОУН, що проходила в умовах найбільшої секретности у квітні 1942 року, в політичних постановах ствердила:
«XXVI. Ставлення до поляків.
Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин у сучасний момент міжнародньої ситуації й війни на плятформі самостійних держав і визнання та панування права українського народу на Західньо-Ук-раїнських Землях. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо Західніх Українських Земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опановувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату Західньо-Українських Земель коштом відсторонення українців».
Вже в 1942 році були спроби повести з поляками переговори для внормування українсько-польських взаємин. Польську сторону ознайомлено з українською позицією: кожний народ має право на самостійне державне існування, а це значить – таке право мають поляки, таке право мають і українці. Тоді з польського боку зроблено «заяву»: «Пригадуємо панам українцям, що єдине право представляти Україну має пан Микита Хрущов»... Та ще й до сьогодні можна почути як поляк, що не визбувся шовіністичної дурійки, українську національну територію називає не інакше, як Росія...
Організація Українських Націоналістів впродовж 1941 – 1942 pp. вела широку пояснювальну роботу серед українського населення, розбудовувала організаційну мережу в усіх областях України, а передовсім здобувала прихильників ідеї української державної суверенности й соборности.
Вже восени 1941 року спонтанно виникали в різних районах України боївки, які чинили опір озброєним ватагам німців і місцевим «фольк-сдойчам», що гасали селами і грабували українських селян. Треба зазначити, що діяльність цих фуп не була скоординована. ОУН дбала про те, щоб такі передчасні виступи не викликали гострих німецьких відплат-них акцій, щоб ті акції не призвели до поголовного винищування наших громадян, зокрема інтелігенції, як це сталося у Чехо-Словаччині після того, коли чеські бойовики знищили гітлерівського главаря Гайдріха.
Німецькі розвідувальні органи стежили за подіями в Україні, вони рапортували вищим німецьким властям, що великою перешкодою для здійснення колонізації України є українські націоналісти – члени ОУН з-під керівництва Степана Бандери.
За свідченнями доктора історичних наук, професора київського університету Володимира Сергійчука, опертими на архівні джерела і опублікованими у його творі «Наша кров – на своїй землі», «діяльність ОУН на східньоукраїнських землях під час німецької окупації можна розділити на два етапи: підготовчий, який тривав до весни 1942 року, що включав період походу груп ОУН на Схід і вивчення цього терену, і підпільно-революційний.
Основна робота підготовчого етапу спиралася на кадри, що прийшли із ЗУЗ... Німців трактовано як окупантів... Боротьбу продовжували справжні революціонери.
Вони продовжили логічно другий етап націоналістичної діяльности – підпільно-революційний, ОУН перейшла в повне підпілля, оскільки ґебітскомісаріяти і СД (німецькі органи безпеки) одержали інструкцію знищувати безоглядно українських націоналістів, насамперед бандерівців, застосовуючи до них гостріші заходи, ніж до комуністів. Організаційна робота на цьому етапі опиралася на підпільників-революціонерів, які жили з фіктивними документами на нелегальному становищі... у цей період з’являються підпільники з місцевого елементу,., з місцевих середовищ уже виростають у цей час тверді й відважні націоналісти. Крім чоловіків до підпільної націоналістичної боротьби починають прилучатися жінки. Організація охоплює села, міста, заводи, адміністрацію, пронизуючи дуже глибоко все фомадське життя, Ідеєю роботи була ідея української самостійности, що випливала з гасла «Воля народам, воля людині», яке стало генеральним гаслом української революції. З цим Україна на тлі зудару двох імперіялістичних ідей вийшла на перше місце як носій нового суспільного ладу, нових профе-сивних ідей...
Необхідно зазначити, що большевицькі документи підкріплюють таку оцінку діяльности підпільної ОУН у східніх областях. Так, у донесенні наркома держбезпеки УССР на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося: «Ряд джерел захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши у підпілля, значно посилили її.
Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області України ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби.
Про діяльність ОУН у східніх областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської, Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Сумської, Харківської та інших областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелегалами, які прибули з західніх областей України... їхнє гасло: «Свобода без совєтів і без німців»... Під осінь 1943 року появилися боївки під Уманню та в Холодному Яру, розпочалася акція в цьому пляні на Одещині.
Такі документи, що дають можливість дати об’єктивну оцінку діяльнос-ги ОУН-УПА, на щастя, збереглися в українських архівах, пролежавши не один десяток років під фифом «цілком таємно». Передусім, це донесення совєтських партизанів і розвідників, агентури НКВД з окупованої фашистами території України, в яких подано невідому досі широкому загалові інформацію про діяльність ОУН-УПА – її свідомо приховували, оскільки вона в багато чому суперечила офіційнііі лінії комуністичної пропаганди.
Саме совєтські партизани залишили нам конкретні свідчення про бойові дії УПА проти німців... Новим для широких мас є те, що наскок на Рівне в 1942 році, коли гітлерівці розбіглися, був організований саме націоналістами.
За даними на 5.06.43 року Кременецька округа (Кременець – 60 км на північ від Тернополя. – Ред.) у квітні 43 р. була оголошена на надзвичайному становищі, що німці в цій окрузі зазнали нападу українських націонадістів-бандерівців. Німці з багатьох населених пунктів були витіснені...
Що стосується оцінки бойових дій УПА проти нацистів, то необхідно навести ось який документ ОУН: 22.03.43 відділ УПА звільнив з Луцької тюрми 40 полонених. Всі вони вступили в УПА.
У березні 1943 р. відділи УПА зайняли Володимирець, Степань, Ви-соцьк, Дубровицю. Німці розбіглися із своїх станиць.
В останніх днях березня (1943 р.) відділи УПА зайняли Деражню. В місті і в околиці встановлено українську національно-революційну владу. Все радгоспне майно роздане населенню. Більше трьох тижнів ані німців, ані німецької влади немає. В той час тільки в одному німецькому відділі в бою під с. Чудвами загинули 18 німців, дуже багато ранених. Решта німців розбіглась.
Під кінець березня і в перших днях квітня відділи УПА зайняли в боях з німцями містечка Людвипіль, Олику, Цумань і Горохів.
У перших днях квітня 1943 р. відділ УПА розбив німецький табір, який складався з кільканадцяти підвід, що везли награбоване в селян майно. Українські повстанці всіх німців перестріляли, а майно повернули селянам.
В часі від 15 березня до 10 квітня 1943 p. відділи УПА розбили в’язниці і звільнили в’язнів у містах Кременці, Дубні, Рівному, Ковелі і Горохові. В’язні вступили в ряди УПА. В тому часі розбито концлаґер у Любачівці, Горохівшині і лагер військовополонених у Ковелі. В містечку Ківерцях відділ УПА розбив збірний пункт, на якому були люди, шо їх половлено і призначено на виїзд до Німеччини. Всіх людей звільнено. Багато з них одразу вступило у відділи УПА.
В перших днях квітня 1943 року під Берездовом на Житомирщині один з відділів УПА провів успішно бій з німецькою поліцією. По німецькому боці 7 вбитих, решта розбіглась. Відділ УПА не зазнав ніяких втрат.
У тому самому часі в Шепетівських лісах відділ УПА розбив німецький транспортний поїзд з амуніцією. Амуніція перейшла у власність Української Повстанської Армії.
В першій половині квітня 1943 р. в районах Мізоча, Острогу, Кре-м’янця. Верби поширився великий повстанський рух. В цих районах знищено всіх німецьких співпрацівників і сексотів... Після кількох днів німці кинули цілу дивізію для знищення повстанців... у боях вбито 120 німців у Вербі, 24 – в Шумську, 32 – в Острозі, 11 – в Мізочі... Німецькі відділи напали на село Сніжок Угорського району і пофабува-ли його за здогадану співпрацю з УПА. Повертаючись із здобиччю, німці потрапили в засідку УПА. В бою знищено 9 німецьких автомашин, вбито 62 німців, а 18 німців тяжко поранено... Для успішного переведення бою відділ УПА зірвав міст і загородив німцям шлях до втечі... За здогадану співпрацю з УПА німці напали разом з польською поліцією силою 100 чоловік на українське поселення Дворище. Цивільне населення встигло без втрат вчасно сховатися. Відділ УПА, що перебував поблизу, зробив засідку і знищив 40 німців і польських поліцаїв без жодних втрат зі свого боку.
Німецькі і польські поліційні відділи, повертаючись з фабіжницької мандрівки по українських селах потрапили під село Жуків, район Юіевань, у засідку. Табір ворогів був розфомлений: по ворожім боці 35 було вбито і 10 поранено.
На терені базальтових копалень в Івановій Долині біля Ко-стополя відбулися великі бої: в боях здобуто німецькі укріплені пункти. Розгромлені ворожі сили попали ще в засідку і були повністю знищені. На стороні ворога впало вбитими багато німців і поляків,..
Для дослідників бойових дій УПА проти нацистів ще дуже багато роботи. Однак, слід сподіватися, що об’єктивна аналіза документів дасть можливість заповнити цю прогалину в історії нашого народу.
Цього вимагає історична справедливість. Бо українські націоналісти творили Українську Повстанську Армію як відповідь на німецький терор і насильство, як відповідь на грабунки і вбивства з боку больше-вицьких партизан і як доказ того, що український народ умів і вміє відстояти своє життя і права зі зброєю в руках.
Однією з прилеглих до України атохтонних ї’ї територій виявилася Берестейщина, яка, до речі, згідно з Берестейським договором 1918 року, входила до складу Української Народньої Республіки.
Прихід німецьких військ на Берестейщину, насильно приєднану Сталіним 1939 року до Білорусії, дав поштовх до відродження туг українства, усвідомлення поліщуками своєї приналежности до українського етносу. Найбільщ свідомими буди Кобриншина і Дорогичинщина, де заявила про себе ОУН. Активність ОУН у Кобринщині пояснювалась тим, що ще перед початком нападу німців на СССР тут діяла підпільна націоналістична організація. Українські повстанці намагалися в міру своїх можливостей захищати поліщуків від нападів гітлерівців і червоних партизанів та поляків, що тероризували мирне населення».
За польськими «даними» у боротьбі поляків з українцями загинуло бл. 40 – 60 тисяч польського населення на території Волині, тобто у сьогодніщній Волинській (Луцькій) і Рівенській областях. Польські шовіністичні кола подають значно більшу цифру,,. до 200 тисяч, а навіть до 500. Польська офіційна статистика у документі «Статистика Польщі» (Краків, 1915, автори Крижановський і Куманецький – професори Краківського університету) подає такі дані: на загальну кількість населення на Ковельщині 280 тис. проживало 4,1 тис. поляків, на Крем’янеччині відповідно на 288 тис. – 9,8 тис, поляків, на Луччині – на 340 тис. – 13,3 тис, на Острожчині на 225 тис. – 15,5 тис, на Рівеншині на 376 тис. – 19,6 тис, на Володимир-Волинщині на 366 тис. – 22,0 тис і на Дубнівщині на 152 тис. – 9,9 тис, поляків.
Треба знати, що саме постійна агресія витісняла значною мірою український етнос із західніх українських регіонів, а й заполоняла польським осадницьким елементом Галичину, Волинь і Полісся.
Відомо, що невдовзі після «визволення» західньоукраїнських земель у 1939 році всіх польських осадників большевицькі карально-репресивні органи виселили на Сибір та в інші глухі закутини совєтської імперії. Частина з них загинула, дехто попав до армії Андерса – польської формації, якій пощастило через країни Середнього і Близького Сходу потрапити під команду альянтів. З депортованих большевиками осадників ніхто не повернувся на західньоукраїнські землі.
Починаючи з останніх місяців 1942 року українська допомогова поліція на Волині почала переходити до УПА. Після того, як за наказом ОУН остаточно навесні 1943 року вся українська поліція перейшла у підпілля і влилася в лави УПА, гітлерівські окупаційні власті вирішили використати поляків на Волині для боротьби з українською підпільною зброіїною силою, що посилювала свій вплив в Україні, розгортаючи бойові дії з німецькими окупантами.
Ше раніше на Поліссі з’явилися польські збройні відділи, які нав’язали близькі контакти з большевицькими партизанами і під виглядом боротьби з німецькими окупантами спрямовували свої зусилля на знищення українських націоналістів. Німецькі окупанти вирішили створити польську народню армію, і попередньо добре озброївши, доручити їй вести боротьбу проти українських націоналістів. З архівних джерел того часу відомо, що в Славуті гітлерівці мобілізують поляків, котрих відправляють до Рівного, де, переодягнувши в німецьку форму, навчають військової справи. У Корці польським поліцаям надано право самостійного розстрілу мирних мешканців. У місті Колки Волинської области вся поліція – польська. В середині серпня (1943) на станції Михневичі 150 поляків пішли в німецьку поліцію, щоб разом з німцями знищувати українські села і населення, а передовсім, щоб вести боротьбу з українськими націоналістами. До поліції приймають поляків від 16-річного до 45-річного віку. Спільно з німцями польські поліцаї знищили село Парцевичі Сте-панського району, вбили багато українців, котрі не мали до націоналістів жодного відношення.
В часі, коли український народ став до збройної охорони свого життя і майна перед сталінсько-гітлерівськими імперіялістами, – наголошувано у матеріялах ОУН, – польські колоністи, що налізли на українські землі і жили там як меншина, не те, що не дали допомоги українському населенню ані не зберегли невтралітет, а навпаки – взяли активну участь по стороні сталінсько-гітлерівських бандитів. Разом із німцями польські шуцмани пускали з димом цілі українські села, вбиваючи безборонних жінок і дітей. Водночас польські колонії на Волині стали головним осідком і пристановищем для большевииьких парашутистів і агентів, тож у такій ситуації український народ, який виповів нещадну боротьбу Сталіну і Гітлеру, мусів боронитися також перед їхніми ви-служниками та агентами.
Природньо, поляки, затягнені в большевииьку партизанку, засул-жували тих представників свого народу, котрі одягнули німецькі мундири. У спеціяльному зверненні командування об’єднаного польського партизанського загону наголошувало: «В українського і польського народів один кат: кривавий Гітлер. Хай же ніхто з вас не заплямує чести поляка братовбивчою боротьбою в ім’я інтересів нашого споконвічного ворога! Зброю, яку ви дістали від німця, скеруйте в груди німця!»
Однак не всі поляки прислухалися до цього. В архівних фондах зберігаються реєстри ганебного польського прислужництва гітлерівцям: в Бережанщині, Тернопільська область:
поляк Вінценти Добрувка, що працює в німецькій кримінальній поліції, передав німецьким окупантам список 21 українця, яких розстріляно в Бережанах;
поляк Рудольф Петрикув, працівник німецької кримінальної поліції, був шефом мережі конфідентів, сам особисто розстрілював українських політичних в’язнів, він убив українця Заяця зі Свистільник;
поляк Станіслав Клецор, донощик кріпо, видав німцям Василя Теренчука зі села Підвисоке, що на Бережанщині;
поляк Ян Ґолдшайн видав ще до війни органам НКВД Миколу Ониська та Миколу Штуцького із Зелібор (Рогатинщина), за німецької окупації став донощиком гестапо;
полька Євгенія Біла з Новосілок, донощиця німецької жандармерії, видала німецьким окупантам Василя Кардаща.
Таких фактів сотні.
А тепер про терор польських боївок: 21 жовтня 1943 року польська боївка вбила п’ять осіб у селі Стриївці, що на Збаражчині, двох свідомих українців: Крука і Щербатюка.
Ще раніше, 6 січня 1943 р. польська боївка вбила в селі Чагарі, що на Збаражчині, двох українців: Литвинчука і Бригідера, та спалила господарство Даниловича.
Місяць пізніше, 1 лютого 1943 р. польська боївка вбила в селі Чернихові, Збаражчина, українського священика о. Василькова, а його дружину важко поранила.
25 жовтня 1943 р. польська боївка вбила в селі Деренівка, шо на Теребовляншині, Теодора Юіішуру і Олексу Сердечного.
19 фудня 1943 р. польська банда в Переголовичах, шо на Грубешівщині, вбила 18 українців, в тому числі дві жінки. Того ж дня в Старому Селі, на Грубешівшині, польська банда вимордувала цілу родину Костянтина Мілевича.
Тут треба зазначити, що одна з польських банд, в числі 350 осіб, ще у весняних місяцях 1943 р. виїхала з Варшави на Грубешівшину і знищила там понад 500 українців.
На основі зізнань одного з польських бандитів стверджено, що на Зборівщину в березні 1943 р. приїхали з Варшави 600 бойовиків, а з Волині – 400. До них приділено ще 500 місцевих бандитів. Завданням цієї фупи було ліквідувати українців у повіті.
Гітлерівці використовували поляків і проти совєтських партизанів: люблінське гестапо навесні 1944 р. звільнило з тюрми 257 арештованих поляків, котрі попередньо пройшли спеціяльну підготовку в розвідувальній школі. Ця агентура отримала спеціяльне завдання гестапо влитися у партизанські загони, що оперували на Люблінщині.
За таких обставин большевицька влада вирішила перетягнути поляків на свій бік, і використати їх не лише проти гітлерівців, а й проти українських формувань.
На керівні кадри польського партизанського руху сподівалися і большевики. Начальник українського штабу большевицького партизанського руху Т. Строкач наказував своїм підлеглим: «Впроваджуйте агентуру в польські націоналістичні загони».
Доречно наголосити: якщо хтось із «червоних поляків» переставав влаштовувати большевицьке командування, то його «прибирали», намагалися це зробити під виглядом українських націоналістів, аби ще більше розпалити українсько-польські суперечності. Саме так загін Медведева убив поляка Осецького, шо викликало велике обурення серед його друзів. ‘ То чи треба дивуватися, що з боку українців відбувалися відплатні акції, і передусім на ті польські села, що ставали базою антиукраїнської збройної акції на Волині?
Масові знищення провідних українців почали поляки вже у квітні 1942 p., дослівно тоді, коли на другій Конференції ОУН було стверджено право польського народу на власну державу та здійснено спробу дійти порозуміння з поляками. У списку помордованих поляками на Холмщині передовиків нашого організованого життя начислено за 1942 – 1943 pp. 394 особи. При тому треба зазначити, що сюди входять тільки визначні постаті нашого громадського життя, проти яких було пляново спрямовано удар польських терористів.
Треба визнати, що застереження польського делегата на Волині щодо большевицької ідеологічної акції проти українського національно-визвольного руху, що наприкінці війни слово «українець» було рівнозначним зі словом «убивця» – на жаль, ствердилося. В середовищі польського населення ця пропаганда мала успіх, у зв’язку з чим поширювався геноцид українців у Закерзонні. Командування УПА було змушене видати спеціяльну відозву до польського населення;
«Польська преса, керована інструкціями і наказами большевицької пропаганди, дуже часто подає статті й інформації, повні наклепів на УПА і загалом на український визвольний рух. Найбільш заяложена брехня большевицької пропаганди в польській пресі зводить наклепи на українських повстанців такими вигадками:
1. Нібито український визвольний рух є фашистський;
2. Нібито він був зорієнтований на гітлерівську Німеччину та співпрацю з нею;
3. Нібито теперішніми військовими операціями УПА керують німецькі старшини;
4.Нібито українці помагали придушувати Варшавське повстання;
5.Нібито українські повстанці вбивають поляків, палять польські села, гноблять польське цивільне населення.
Хто знає ближче нашу діяльність і політичну літературу, для того справа ясна. Одначе не всі читачі польської преси знають дійсний стан речей, тому дозвольте дати такі короткі вияснення:
1. Український визвольний рух у формах діяльности УПА і репрезентований УГВР (Українською Головною Визвольною Радою), не є і ніколи не був рухом фашистського типу. Він у своїй ідеології, політиці та СОЦІАЛЬНІЙ структурі, у своїй діяльності є національно-визвольним рухом, соціяльно-прогресивним, антиімперіялістичним, протидиктаторським і з цих причин протибольшевицьким. УПА бореться у першу чергу: проти імперіялістичної політики Москви, проти її зажерливости, проти невільництва, диктатури, тиранії, експлуатації, нужди, терору, – за волю для України і всіх інших червоним імперіялізмом поневолених націй, за волю народів і людини, за рівність і соціяльну справедливість.
Це все є демократичні антифашистські гасла, що висловлюють найкращі людські ідеали. А а большевизм! бачимо російський націоналістично-фашистський, імперіялістичний, диктаторський, тоталітарний, соціяльно-реакційний рух, шо, без уваги на свої заклики до соціяльно-го професу, приносить у практиці нужду і невільництво широких народ-ніх мас.
2. Український визвольний рух ніколи не орієнтувався на гітлерівську Німеччину. Від початку німецької окупації України він боровся проти гітлеризму. Вже ЗО червня 1941 р. український визвольний рух прокля-мував відновлення Української Незалежної Держави та утворив уряд з Я. Стецьком на чолі. Це був ясний протинімецький акт, що розпочав трирічну героїчну боротьбу українського народу проти німецької окупації. Саме в цій боротьбі виросла й організувалась у поважну силу Українська Повстанська Армія (УПА). Вона зліквідувала десятки тисяч гітлерівських окупантів і визволила цілком з-під німців декілька областей України. Німецькі окупанти, в свою чергу, криваво переслідували український визвольний рух. Найвизначнішого його керівника С Бан-деру ув’язнили німці у концтаборі, а його двох братів замордували в концтаборі Освєнцім, вони розстріляли десятки тисяч українських патріотів. У всіх селах і містах України висіли плякати з повідомленнями про розстріли за приналежність до УПА, до «збройних банд», до українського руху спротиву. Десятки тисяч інших українців згинули в німецьких концтаборах. Гітлерівська пропаганда запевняла під час війни, що український визвольний рух – це замаскований підтримуваний Москвою комуністичний рух. Сьогодні большевицька, а з нею і варшавська пропаганда говорять, що український визвольний рух був зв’язаний з німцями. В обох випадках ие велика брехня, бо він був і є зовсім не залежний від будь-яких зовнішніх впливів, не орієнтується на жодну зовнішню потугу, а є висловом найвищої волі Української Нації, що позитивно бореться проти всіх загарбників. Так було під час німецької окупації, так є сьогодні під совєтською Питання українців-«коляборантів», що співпрацювали з німцями, є зовсім відсепароване і не має нічого спільного з УПА і взагалі з українським визвольним рухом. Були такі українці, але їх було менще як між росіянами, поляками чи французами, де вони перебували в постатях т. зв, фольксдойчів. Український визвольний рух плямував їх і поборював як національних зрадників так, як сьогодні поборює нових зрадників – большевицьких коляборантів.
Не відповідають правді й вістки большевицької пропаганди, що, мовляв, німецькі старшини керують ще тепер частинами УПА. Жодний німецький старшина не був і не є командиром будь-якого відділу УПА. Большевицьким, як і деяким польським чинникам соромно, шо в боях проти УПА зазнають неславних поразок, тому й намагаються виправдати свої невдачі видуманою наявністю добре вишколених німецьких старшин у рядах УПА.
4. Версія про здогадну участь українського відділу в придушенні Варшавського повстання не відповідає реальним фактам і не спирається на конкретні докази. Український народ уважає таке твердження за одну з найбільш злостивих брехень. Нікому з українських політичних діячів невідомо про будь-яку участь українців у цій соромній акції. В пресі появилося звідомлення головного винищувача і погромника Варшави ген. фон дем Баха та інших. Усі вони стверджують недвозначно: Варшаву знищили німецькі відділи СС, кримінальні та власівсько-російські з’єднання на німецькій службі. Ніде досі, одначе, не було конкретної згадки про українців. Принциповим у цій справі є: український визвольний рух, жорстоко винищуваний німцями, мусів зустріти симпатіями Варшавське повстання. Ми не знаємо українців, що допомагали б німцям у пацифікації Варшави. Коли б однак були такі, то це поодинокі звичайні німецькі агенти й служаки, подібні до польських фольксдойчів або теперішніх Осубка-Моравських та інших зрадників. У серпні й вересні 1944 року, коли Варшава кривавилась у повстанні (метою якого було також завдати політичного удару совєтській окупації), УПА майже в цілості вже боролася поза совєтським фронтом проти цього нового, тепер уже червоного окупанта. Місце щирих українських патріотів було там, на власній землі, серед борців за волю рідного краю, а не у Варшаві чи деінде на німецькій службі.
5. Найбільш поширеною большевицькою брехнею є вістки совєтської пропаганди, нібито українські повстанці палять польські села, вбивають цивільне населення, навіть жінок і дітей. Такі нібито конкретні інформації приносить майже щоденно польська преса, В цьому ні крихти правди. УПА, хоча є формацією повстанського характеру, намагається дотримуватись точно всіх приписів ведення війни як шодо ворожих збройних сил, так і до цивільного населення. Тому УПА звільняє всіх поляків Червоної армії, польського війська, на яких не тяжать обвинувачення за вчинені насильства або вбивства. УПА в першу чергу поборює большевииьку партію і її терористичні поліційні формації (НКВД, НКҐБ, УБП тощо). Що ж до цивільного населення, то УПА застосовує принципи найбільшої толерантности та гуманности, дарма, що в деяких випадках воно ставиться вороже до УПА. Бо всі наші цілі, за які ми боремось, уся наша ідеологія спирається на загальнолюдські гасла й прогресивні гуманні ідеали, що в основі противляться всякому теророві. Тому й ніде і ніколи не застосовуємо терору, бо самі боремося проти большевицького насильства, як боролись і проти гітлерівського.
Основною точкою зору УПА є спільна боротьба поневолених Москвою націй. Стоячи консеквентно на такому становищі спільного проти-большевицького фронту, УПА не тільки не тероризує польське населення, але ще й уходить з ним у контакт на польсько-українському пофа-ниччі та шукає з польською нацією можливостей порозуміння для цілей спільної боротьби проти спільного ворога. У більшості випадків дається їй досягти цього. З’єднання УПА дуже часто квартирують у польських селах, де польське населення радо відчиняє двері своїх домів і сердець для українських повстанців, а перед большевиками і своїми червоними – втікає у ліси. В багатьох випадках польські партизанські відділи і неза-лежницькі організації співпрацюють з УПА. Таким чином усі обвинувачення большевииької пропаганди є безпідставні і фальшиві.
Нема сумніву, що під час боїв з УБП, большевиками, червоною міліцією і цивільне населення, як польське, так і українське, зазнає втрат. Це неумисні, а самозрозумілі наслідки боротьби, що їх неможливо обминути. Бували випадки, що наші відділи карали деяких осіб або й місцевості за бандитизм, фабежі чи вбивства українського населення. В деяких околицях польське населення допомагало червоним плюндрувати і вбивати українців. У таких випадках були застосовані оборонні заходи і після попередження і вичерпання інших способів запобігання протиукраїнському теророві – винуватців карано. Одначе це були виняткові випадки, коли особи чи села піддавалися большевицькій цькованій агітації та брали участь у масових фабежах і вбивствах українців. Але і в цих випадках не йшлося про протипольську акцію, а про оборонні дії проти большевиків. Саме з цієї причини большевицько-вар-шавська адміністрація підносить голос у пресі, бо наші удари звернені проти большевиків і їх вислужників.
Між Українським і Польським Народами були численні непорозуміння і вив’язувалась важка боротьба загарбницької політики Польщі супроти України. Сьогодні перед лицем спільного ворога, московського імперіялізму у його скрайній большевицькій формі, польсько-український конфлікт мусить відійти на дальший плян, а згодом зовсім щезнути. Ми – українські повстанці – провадимо послідовно політику порозуміння й співпраці з польським народом на плятформі спільної визвольної боротьби. Віримо, шо серед польської фомадськості така політика знайде зрозуміння, бо московське поневолення Польщі й боль-шевицький терор буде постійно зростати. Тяжкий досвід, здобутий Польщею в останній війні, і теперішнє політичне становище спонукають усіх польських патріотів змінити дотеперішній курс польської політики. Зміна в напрямі визнання природніх прав українського й інших народів Східньої Европи на політичну незалежність уможливлювала б нашим народам співпрацю з порозумінням, до якого щиро прямуємо.
Отже, всі обвинувачення, що український визвольний рух веде анти-польську політику, є большевицькою роботою для своїх цілей. Усі політично свідомі українці й поляки повинні протиставитись такій практиці большевицької пропаганди.
Цій пропаганді треба приписати названия українських повстанців «бульбівцями», «власівиями» із закидами антисемітизму включно. Напевно немає в цілій Україні й сліду по «бульбівцях», чи інших подібних окремих отаманських групах, але напевно є тільки Українська Повстанська Армія (УПА) під керівництвом найвищого політичного органу українського народу Української Головної Визвольної Ради (УГВР) з групами «власівців» український визвольний рух не мав і не має нічого спільного. «Власівці» є російським політичним рухом, що співпрацював з німцями і досі не спрепарував свого позитивного ставлення до питання самостійности України та інших поневолених Москвою народів. Ми ж шодо російського народу займаємо позитивне і приязне ставновише, але з умовою визнання наших безспірних прав до волі і не-залежности в етнічних межах. Боремося проти імперіялізму і зажерливо-сти Росії, а не проти російського народу.
Ніколи й ніде українські повстанці не брали участи в проти-жидівській акції. В українській підпільній пресі, що появлялася цілими десятками органів під німецькою окупацією і сьогодні виходить в умовах большевицької дійсности – нема слова, спрямованого проти жидів. Народ, що веде визвольну боротьбу, не може ставити до своєї ідеології шалені гітлерівські расистські теорії. Загальновідомий факт, що за німецької окупації в рядах УПА боролися поруч українців і жиди, в більшості лікарі.
Ворог, проти якого боремося сьогодні, це – терористична больше-вицька кліка, репрезентант і організатор грабіжницького російського імперіялізму.
Ми боремося за прогресивні ідеали гуманности, за свободу для всіх народів і кожної людини».
« ...З чесними українськими організаціями ми завжди готові співпрацювати найчеснішим братерським чином», – проголошували польські підпільники.
І це порозуміння, як відомо, було осягнуто 18 травня 1946 p., коли підпільні національно-визвольні організації українців і поляків підписали угоду про боротьбу проти спільного ворога – окупаційного комуністичного режиму.
До речі, не українці виганяли поляків на захід, а польський комуністичний уряд просип СССР прискорити переселення їх навіть в умовах суворої зими 1946 p., аби встигнути засіяти німецькі землі на Помор’ї та в Східній Прусії.
Тавруючи на всі лади ОУН-УПА, комуністична пропаганда жодним сж)Вом не прохопилася про ті злодіяння проти Українського Народу, шо їх творив тоталітарний режим в період національно-визвольних змагань. Свідчення ті заховували до найпотаємніших архівів, відкриті для дослідників, вони кричать жахами злочинів проти мирного населення.
21 жовтня 1944 р. в село Кривеньки Пробіжнянського р-ну Тернопільської обл. прибула група НКВД у складі 15 осіб для виселення сімей активних членів ОУН і учасників УПА. В селі групу обстріляли бандерівці. Втративши три особи вбитими, група повернулася до райцентру.
Вранці 22 жовтня 1944 р. для ліквідації бандерівців в с Кривеньки прибули бійці військ НКВД до 60 осіб на чолі з майором Полянським і представником У НКВД молодшим ляйтенантом Молдовановим, але оунівської боївки в селі не виявили.
Полянський і Моллованов розстріляли ні в чому невинних громадян у віці від 60 до 80 років – десять осіб і спалили 45 будинків з домашнім майном і великою кількістю намолоченого хліба. Серед убитих – 5 із червоноармійських сімей.
У селі Ляхово Порицького р-ну Волинської обл. дільничний уповноважений міліції Воротников одержав завдання від райвідділу НКВД затримати громадянина Парфенюка, що нібито дезертирував з червоної армії. Увірвавшися до помешкання, напасник застрелив громадянку Парфенюк і ї»ї дві дочки, 13-річного сина і 3-місячне немовля.
Перевіркою встановлено, що громадянин перебуває в червоній армії і ніколи звідти не дезертирував.
Заступник голови виконкому Седлишанської райради депутатів трудящих Волинської обл. Чорнобай і голова оргбюро райспоживспілки
Станченко під виглядом бандерівців вломились у квартиру вчительки Марусової, витягнули її з квартири і завели в ліс...
В фудні 1944 р. старший оперуповноважений Славського райвідділу НКВД Дрогобицької обл. Доля при допиті заарештованого Дем’яна Василя Миколайовича побив його і, напівживого, за порадою заступника начальника райвіділу НКВД Зирянова вивіз за село і розстріляв, а труп кинув у колодязь.
Закінчуючи свою наукову працю, оперту на архівні джерела, професор Володимир Сергійчук стверджує: «Наведені факти, на мою думку, переконливо засвідчують, чи були бандитами українські націоналісти, їхня кров – на своїй землі».
З цього приводу дуже правильно сказав свого часу поет Олесь Доріченко у вірші, який комуністична цензура заховала до спецархівів.
Чи той бандит, хто край свій захищає. Хто за свободу гине у бою, Хто кулаками аорта стрічає У рідній хижці, рідному гаю?
Чи той бандит, хто любить батьківщину. Той, хто колін в покорі не згина. Той, хто боронить неньку та дитину. Скажіть мені, яка його вина?
Ні, не бандитами були Ви.’ – хай долоні Стискала аж до крові чесна лють, Бандити ж ті – грабіжники законні, Яких визвольниками інколи ще звуть.
В липні 1944 р. відбулися три великі події: 11 – 15 липня на лісничівці в селі Сприні Самбірського р-ну Львівської обл, проходив установчий Збір Української Головної Визвольної Ради, котра стала єдиним політичним представництвом Воюючої України. Водночас, між 15 і 22 липня відбулося Бродівське побоїше, в якому брала активну участь українська дивізія «Галичина», сформована попереднього року з ініція-тиви Українського Центрального Комітету, очоленого проф. Володимиром Кубійовичем. Дивізія виступила у складі 13 армійського корпусу вермахту. Учасники дивізії (15 тисяч добровольців) завзято боронили свої позиції в районі Ясеніва, Заболотців, Підгірців, Тур’є. Дивізія опинилася в оточенні та в кровопролитних боях відбивала наступ совєтсь-ких військ, шо кількакратно Гї переважали. За тиждень дивізія втратила майже половину складу. Понад 7 тисяч дивізіонерів пробилися на Зо-лочів і Самбір. Близько тисячі Гї учасників приєдналися до УПА. В тому ж місяці, 27 липня, большевицькі війська захопили столицю Галицької землі, хоч фактично німці, щоб не потрапити в оточення, покинули місто ще раніше – 23 липня.
Як свідчать архівні документи, одночасно з червоною армією мали намір захопити Львів польські відділи Армії Крайової. Польський уряд, очолений генералом Сікорським, який перебував у Лондоні, леліяв думку, що відновлена Польща мусить бути розташована у межах Польщі 1939 р.
He раз В. Сікорський заявляв, що він і думки не допускає про лінію Керзона і претендує на Львів. Своє обурення виявив Сталін альянтам – Ф. Рузвельту та В. Черчілю ще на Тегеранській конференції у листопаді 1943 р. Британський прем’єр обіцяв «вплинути» на неподатливих польських еміграційних політиків.
Ще 8 березня 1942 р. польський прем’єр Сікорський видав розпорядження підпільним формуванням Армії Крайової, щоб вони готувалися до захоплення не лише Львова, а й усієї Західньої України. Ця акція мала проходити під кодовою назвою «Буря». З наближенням совєтських військ до колишніх кордонів Польщі з польського боку накреслювали завдання не допустити до створення Москвою прокомуністичного польського уряду. В польському пляні передбачалося при наближенні фронту розгорнути саботажні акції на німецьких комунікаціях. За допомогою аківців, які добре знали Львів, совєтські війська зайняли центр міста, район головного залізничного двірця, цитадель,
У Львові спільно діяли частини червоної армії і Армії Крайової. Ще впродовж двох днів після «визволення» Львова поряд патрулів червоно-армійських маршували польські озброєні патрулі з біло-червоними пов’язками на рукавах. На львівській ратуші замайорів великий польський прапор, а знизу ше 4 невеликі прапори США, Англії, Франції і СССР. Акістський командир Філіпковський, який отримав від командування Першого українського фронту подяку, перебував зі своїм штабом на вул. Кохановського (тепер К. Левицького), 23. Полковник Червінський був командантом м. Львова, а порядок утримували відділи АК. Так інформували лондонський польський еміфаційний уряд, де уважали здійснення операції «Буря», на відміну від Вільна, надзвичайно успішною. В. Філіпковського підвищено до генерала бригади і нагороджено польським найвищим орденом Віртуті Мілітарі.
Стало звичним у совєтській історіофафії фальсифікувати історичні події загалом, а зокрема події совєтсько-німецької війни. У спогадах совєтський маршал І. Конєв, генерали Д. Лелюшенко, К. Крайнюков, К. Москаленко та інші згадують лише про те, що совєтським військам у Львові допомагали «окремі місцеві жителі і партизани». «Народню гвардію ім. І. Франка» було розгромлено, а український рух опору ОУН-УПА не допомагав совєтській армії, оскільки боровся проти німецького нацизму і сталінського большевизму. Москва і думки не допускала, щоб ділити славу «визволителів Львова». За наказом Сталіна 27 липня 1944 р. у Москві було дано салют. 79 військових з’єднань і частин отримали найменування «львівських». Офіціоз комуністичної партії – газета «Правда» писала, що «нічия ворожа рука віднині не зазіхне на Львів».
Мирне співіснування у Львові совєтських військ і Армії Крайової тривало недовго. Водночас Сталін нераз стверджував, що хоче бачити Польщу незалежною, сильною і дружньою до СССР (очевидно, дружня до СССР Польща – це Польща, послушна Москві. – Ред.).
У квітні 1944 р. було створено прокомуністичний уряд – Польський Комітет Національного Визволення, очолений Едвардом Осубкою-Мо-равським, який, як слухняний агент Москви, не мав і не міг мати ніяких територіяльних претенсій. Представником Сталіна при тому «уряді» був генерал Булганін, який отримав чітку і недвозначну директиву Москви: «ніяких органів влади, у тому числі органів польського еміграційного уряду на території Польщі не визнавати, а осіб, які видають себе за представників еміграційного уряду, арештувати».
Документально стверджено, що для виконання цього завдання були виділені частини CM ЕРШ і НКВД. 5 липня 1944 p. Сталін наказав командувачам західніх фронтів не визнавати АК воюючою армією, а на переговорах з її командуванням висувати ультимативні вимоги негайного роззброєння, розпуску озброєних відділів і відмови від посягань на політичну владу в Польщі. Нарком внутрішніх справ СССР Л. Берія відправив до Львова комісара держбезпеки В. Рясного із завданням ліквідувати АК на території західніх областей України, добровольців скеровувати до польської армії Берлінга, відібрати офіцерів для агентурної співпраці з НКВД, інших акістів відправляти в концтабори.
28 липня (1944 р.) командувача АК у Львові Філіпковського запрошено до начальника обласного управління НКВД комісара безпеки Грушка. Комісар наказав Філіпковському зняти розвішані у місті польські нрапори, зібрати відділи АК у казармах і під контролем органів НКВД скласти всю зброю. В. Філіпковський підписав відповідний наказ до відділів АК і правдоподібно постанову польських еміграційних властей щодо його підвищення до генерала бригади після цього було скасовано. Грушко наказав виїхати Філіпковському до Житомира на переговори з командиром війська польського в СССР генералом Ролею-Жи-мерським. Туди ж прибув командир АК Тернопільської обл, полковник


РЕЙДУЮЧИЙ ВІДДІЛ УПА.

Студзінський. Органи НКВД підступно арештували зібраних там польських офіцерів, а згодом відправили до концтаборів. Подібну «акцію» провели органи НКВД і у Львові, ареиїтуючи командний склад АК.
Львівську обласну комуністичну організацію очолив генерал-майор І. Грушецький. Львівська партійна організація щедро обдарувала маршала І. Конєва, а також генералів Лелюшенка, Курочкіна та інших. Лелюшенкові в нагороду дістався особняк сина Каменяра Петра Франка, якого енкаведисти вбили у червні 194! р. під час його евакуації на схід. Згодом генерал Лелюшенко говорив, шо він від «подарунку» львівських партвластей відмовився.
Автор цих рядків, подаючи ці повідомлення, користувався інформаціями організаційних звідомлень з того часу, свідченнями колишніх акістів, які відбували покарання у совєтських концлагерях, а також повідомленнями К. Науменка – співробітника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Національної Академії Наук України.
28 березня 1947 p. у Ліському повіті, неподалік Балигорода, у сутичці з відділом УПА, загинув заступник міністра народиьої оборони Польщі ген. Кароль Свєрчевський. В тому теремі та загалом на Лемківшині діяли добре вишколені й дисципліновані загони Української Повстанської Армії. Поведінка генерала, відомого під псевдом Вальтер (1897 – 1947), учасника жовтвіевого перевороту в Росії, командира міжнародньої дивізії добровольців під час громадянської війни в Еспанії, викликала у багатьох гадку про те, що його польські співтовариші були зацікавлені в тому, щоб заспокоїти його і «підсунути» у терен, повністю опанований відділами УПА.
Сотнею УПА, під кулеметний вогонь якої попав польський генерал, командував Степан Стєбельський.
(Прим.: Степан Стебельський-«Хрін» народився 18 жовтня 1914 р. в с Голинь Калуського р-ну, що на Івано-Франківщині. Загинув 9 листопада 1949 р. в лісах коло місцевими Погорілсще в Чехо-Словаччині. Син учителя. Одружений з Марією Піх, гуртковий провідник у 37 курені пластунів-юнаків ім. Д. Вітовського в Самборі (1930 – 1931), закінчив учительську семінарію. Член ОУН від 1934 p., закінчив школу підхорунжих (в чині кап рала-інструктора) у польській армії. Праці учителя не одержав, працював тіловиховним інструктором у спортивних організаціях «Сокіл» і «Луг». Заробляв на життя при Львівських видавництвах, ровером (велосипедом) їздив по Бойківщині, Посянні, Лемківшині. В 1939 р. був арештований та ув’язнений в польському концентраційному таборі Береза Картузька. Під час Другої світової війни – директор школи в с Кузьмині у Перемишииі (1939 – 1941), війт у Бірчі (1941 – 1943), підрайоновий провідник ОУН, політичний в’язень гестапівської тюрми (1943 – 1944). До УПА вступив у вересні і944 р. на Перемищині, командир чоти в сотні «Дружинники», важко поранений у бою з військом НКВД в с. Ліщаві Горішній 22 жовтня 1944 р. Від весни 1945 р. працює вишкільним інструктором боївок СБ ОУН Перемиського надрайону, у вересні 1945 р. висланий на Лемківшину і там призначений організувати нову сотню УПА. Командир сотні «Удар-ники-5» від жовтня 1945 p., підвишений до старшого булавного. Один із провідних бойових командирів УПА, провів понад сто боїв з польським військом, підвищений до ранги поручника в серпні 1946 p., відзначеиий Срібним Хрестом бойової заслуги 1-ї кляси за відвагу та бойове уміння.
28 березня 1947 р. в бою з його сотнею загинув заступник міністра оборони Польщі ген. Карель Свєрчевський. 29 червня 1947 р. пробивається із своєю та ще з двома сотнями УПА через польсько-совєтський кордон у Дрогобицьку область. 15 серпня 1947 р. перебирає обов’язки командира Дрогобицького Тактичного відтинку «Маківка», проводить реорганізацію відділів УПА, відзначений УГВР Золотим Хрестом бойової зас.туги 1-ї кляси. В 1948 р. підвищений до сотника, проводить за-пляновану демобілізацію сотень УПА. У вересні 1949 р., здемобілізував-ши останню сотню, очолює кур’єрську групу УГВР, відходить на Захід. Загинув у сутичці з чеськими жандармами. Автор спогадів «Крізь сміх заліза» (Мюнхен, 1952 р.) та «Зимою в бункрі» (Мюнхен, 1953 p.). – За довідником УПА, складеним Петром Содолем).
Через кільканадцять годин після загибелі генерала Свєрчевського політбюро центрального комітету Польської Робітничої Партії схвалило постанову про переселення українців з Холмщини, Підляшшя, Засяння і Лемківшини на землі західньої і північної Польщі, тобто із Закерзон-ня на ті землі, на яких ще недавно жили німці. Є підстави твердити, що постанову про виселення українців на колишні німецькі землі винесено значно раніше... і узгоджено з Москвою.
Розглядаючи цю подію, треба знайти відповідь на питання, де фактично було «ідейно-політичне джерело» ганебного злочину, що проходив під кодовою назвою «акція Вісла»? Загально відомо, і то не лише українцям, а й об’єктивно мислячим полякам, що керманичі тодішньої Польщі не були польськими народніми обранцями, а безпосередніми агентами і беззаперечними вислужниками червоної Москви, які ретельно виконували всі накази Кремля. Всі дії і розпорядження відродженої прокомуністичної Польщі були до найменших деталей узгоджувані з большевицьким керівництвом. І тому позитивна оцінка «акції Вісла» сьогочасними державними діячами Польщі доводила б, що теперішнє польське керівництво не має наміру йти шляхом правди.
Якщо ж ще й нині серед польського політичного керівництва чути схвальні слова, спрямовані на захист «акції Вісла», то це значить, шо частина поляків і далі потопає в бурунах непоінформованости і керується нічим не виправданою злобою до українського народу, а це значить, що
поляки легковажно відкидають один із основних фунламентін унормування польсько-українських взаємин і на сучасному етапі. Захист політичного курсу тодішніх польських промосковських верховодів: Болеслава Бєрута, Едварда Осубкн-Моравського, маршала Міхала Ролі-Жимер-ського чи його першого заступника генерала Кароля Сверчевського і ген. Стефана Моссора, є фактично зрадою польських націонаїьних інтересів.
Про тодішню державну суверенність Польщі не могло бути й мови. Вирішальне слово щодо ин^трішніх і зовнішніх напрямків політики польської держави, а втому і щодо кордонів тієї держави, – мав Станін. За основу визначенрія кордонів між Україною, яка фактично була під російською окупацією, і Польщею – сателітом Росії, Сталін поклав так звану, «лінію Керзона», з фактичним відступом від її початкових накреслень, на підставі чого корінні українські землі Холмщина, Підляш-шя, Засяння і Лемківшина відходили до Польщі. В історичній свідомості польських екстремістів названі землі мали становити ііітегргільну частину польської націоніїльної території.
Рівно через місяць після загибелі ген. Сверчевського, 28 квітня 1947 p., 6 дивізій польського війська оточили українські села. В тому ж часі відділи НКВД і чехо-словацької армії забльокували східні і південні кордони Польщі на відтинку від Берестя над Бугом до Сянока. О 4-ій годині ранку 17 тисяч польського вояцтва, яке входило до операційної фупи «Вісла» під командою заступника шефа польського генерального штабу ген. Стефана Моссора, приступили до депортації українців.
За три місяці, тобто до кінця липня 1947 р. переселено у північні і західні райони Польщі 140 тисяч осіб. Понад 3800 українців запроторено до концентраційного табору у Явожні, що неподалік колишнього німецького концтабору Освєнцім.
9 вересня 1944 р. між урядами УССР і Польщі підписано умову про переселення поляків до Польщі, а українців з Польщі до УССР. Акцію переселення розпочато 15 жовтня 1944 р. і вона повинна була закінчитися до 31 фудня 1944 р. З уваги на несприятливі кліматичні умови цю акцію на основі добровільних зголошень здійснювано до 15 червня 1946 р. Принципу добровільности дотримувано лише впродовж кількох місяців. Згодом польські власті почали вдаватися до репресивних заходів. Добровільні зголошення на виїзд припинилися. У серпні 1945 р. представник так званого уряду УССР – Микола Підгорний звернувся до польських властей із проханням пришвидшити переселення, вдаючись до допомоги польського війська. З вересня 1945 р. три польські дивізії почали брутально переселяти українців з Лемківщини і Засяння. У склад згаданих дивізій входили поляки, переселені з Галичини і Волині до Польщі. Польські органи безпеки арештували українського Перемись-кого єпископа Йосафата Коииловського, даремно силкуючись намовити його скласти пастирський лист, в якому владика мав би закликати українців до виїзду в Україну.
5 квітня 1946 р. поляки зорганізували так звану операційну фупу «Ряшів» під командою ген. Яна Родкєвіча, яка «мала надавати допомогу» у переселенні українців з Ярославського та Любачівського повітів. Особливу «активність» у тій акції проявив заступник шефа генерального штабу польських військ ген. Стефан Моссор. 26 червня 1946 р. польські власті передали большевицьким органам НКВД єпископа Коииловського, а наступного дня єпископа-помічника Григорія Лакоту, а разом з ним ще кілька священиків перемиської дієцезії. За час від 15 жовтня 1944 р. до 2 серпня 1946 р. примусово переселено до УССР 482 тис. українців, які проживали на «Закерзонні».
Для українців – мешканців т. зв. «Закерзоння» – Холмшина, Засяння, Підляшшя і Лемківіяина були їхньою батьківщиною впродовж століть. У свідомості тих людей це була прадавня українська земля, і тому польські заклики до мешканців цих земель, щоб вони виїжджали на територію «їхньої вітчизни» не були переконливими.
«Тут наша земля, тут могили наших батьків, дідів і прадідів, і ми цих земель добровільно не покинемо ніколи!» – говорили мешканці Холм-щини, Лемківщини та Перемищини.
В середині 1945 р. акція переселення українців до УССР зазнала повного краху. Частина переселених українців під виглядом польських ре-патріянтів повернулася на прадідні землі.
За всіма цими подіями пильно стежила Москва. До речі, Кремль не довіряв так званим українським комуністам, які сподівалися, що Холмщи-на і Лемківшина разом із Холмом і Перемишлем, в ім’я справедливости, повинні входити до складу так званої УССР. Москва не поділяла такої думки, а, розраховуючи на загострення польсько-українського антагонізму, виконувала ролю найвищого арбітра у вирішені суперечливих питань. Москва не була зацікавлена в існуванні дружніх взаємин між поляками і українцями. Москва, граючи на дудку польських екстремістів, намагалася кинути кістку незгоди між Польшею і її могутнім західнім сусідом – Німеччиною, відстоювала право на ревінликацію колишніх польських історичних земель. Отож, в межі відновленої післявоєнної Польщі увійшли гакі суто німецькі міста як Ольштин, Ополє, Вроцлав, Щецін і ін.
Москва мала відомості про переговори між українцями і поляками і припускала, що може дійти до порозуміння між ними всупереч інтересам Кремля.
Розпочинаючи ганебну акцію «Вісла», польські шовіністи, затуманені недалекоглядністю, розраховували на те, що оселяючи українців на ревіндикованих теренах (на «зємях одзисканих») їм вдасться в короткому часі цілковито асимілювати українців.
Проводячи примусове переселення українців у північні і західні райони відновленої Польщі, поляки покладуть край сотням і куреням Української Повстанської Армії, позбавивши її матеріяльної і моральної підтримки з боку мешканців західньоукраїнських окраїнних земель.
Крім етноцидної акції «Вісла» польське державне керівництво зганьбило себе ше й відкриттям концентраційного табору в Явожно. Серед осіб, запроторених у цей концтабір, були українські греко-католицькі і православні священики, майже вся українська інтелігенція, а також селяни, запідозрені у контактах з У ПА і ОУН. Голодною смертю загинуло в Явожні понад 160 ув’язнених. Явожно стало символом польської післявоєнної національної політики.
Дипломатичними каналами Варшава повідомила уряди СССР і Чехо-Словаччини про дату започаткування операції «Вісла» (28 квітня 1947) з проханням забльокувати східній і південний кордони.
Особливо активно у проведенні акції «Вісла» брав участь ген. Моссор, який ще 24 квітня (1947 р.) видав наказ командирам дивізій і полків провести масові арешти українців, запідозрених у співпраці з підпіллям.
Великі розбіжності були в оцінці сил УПА. Згідно з даними штабу операції «Вісла» українське підпілля налічувало у Закерзонні 2400 осіб, в тому 1770 учасників УПА і 720 членів ОУН. Натомість командир Української Повстанської Армії в Закерзонні полковник УПА Мирослав Онишкевич-«Орест» визначив кількість підпілля – максимум 1390 вояків, шо входили у склад 17-ти сотень УПА, а також докладніше не визначену кількість членів мережі ОУН.
До концентраційного табору Явожно запроторили поляки 3873 особи, в тому понад 700 жінок і дітей. Воєнний суд, створений при операційній групі «Вісла» отримав великі повноваження, оскільки мав судити і судив цивільних фомадян.
Повстанські відділи У ПА, згідно з інструкцією органів НКВД, називали не інакше, як фашистські банди.
Акція «Вісла» нічим не відрізнялася від німецьких терористичних заходів і клясифікується як етноцид. Остаточною метою акції «Вісла» була асиміляція українців, яку мали провести в найкоротший час. Змішані родини, в яких хоча б один член був українського походження, також підлягали обов’язковому переселенню. Вживано заходи, щоб ніхто з депортованих не мав змоги повернутися на рідне місце. Ішлося про те, щоб провести остаточну «релолонізацію» південно-східніх районів Польщі. За втечу з північних і західніх районів Польщі «винних» не тільки переселювано наново, а й запроторювано до концтабори.
Переселення українців у постнімеиькі села й містечка спричинило великі матеріяльні втрати. Прокомуністична Польща знищила у багатьох випадках унікальні пам’ятки духової і матеріяльної культури.
Акція «Вісла» – це грубий акт вандалізму, який вічною ганьбою вкриває увесь польський народ.


ДРУЖИНИ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Українські націоналісти ніколи не шукали орієнтації на чужі сили іше хоч би тому, що це б значно ослаблювішо саму організацію, вбивало би бажання до боротьби за незалежність.
Орієнтації на Німеччину не було, незважаючи на те, шо інтереси Німеччини після Версалю та інтереси українського народу в дечому збігалися. Інколи могла виникнути думка, що Німеччина за певних обставин була б спроможна відіграти в завоюванні волі України певну позитивну ролю. Врешті ця держава майже ніколи не заперечувала здогадок про орієнтацію на неї. їй не було вигідно. Навпаки, від часу до часу в німецькій пресі позитивно висвітлювано українські національні прагнення. Німці розповсюджували карти з визначенням українських етнічних території тощо. Таким чином, ворожу вигадку про українську орієнтацію на цю державу самі німці певним чином підтверджували.
Слід звернути увагу на констеляцію політичних сил у самій Німеччині після 1933 p., тобто тоді, коли до влади прийшли нацисти. На відміну від Совєтського Союзу, де всевладною була комуністична партія, фактично, її верхівка, в Німеччині, крім гітлерівської партії НСДАП, яка, наслідуючи большевиків, прагнула монопольного панування, досить могутніми були генералітет і офіцерство. Переконливим доказом того може бути підготування військовового заколоту. Представником тієї вояччини був полковник Штауфенберг, шо вчинив невдалий замах на життя Гітлера 20 липня 1944 р.
У німецьких військових колах із політикою Гітлера багато хто не погоджувався (генерали Браухіч, Райхенау та ін.). Для нас важливо те, що в часі, коли Гітлер плянував зробити з нашої Батьківщини колонію, фізично винищивщи десятки мільйонів населення, – військовики вважали, що Україна під крилом Німеччини повинна мати певну автономію, принаймні такий статус, як Словаччина Тіссо. Деякі українці, будучи особисто знайомі з німецькими офіцерами, використали це, щоб отримати від них навесні 1941 р. згоду сформувати два українські курені: «Нахтігаль» і «Ролянд», щось на кшталт організованого в умовах Австро-Угорської монархії в 1914 р. Легіону Українських Січових Стрільців. Вважалося, що ці курені, добре вишколені, могли б стати стрижнем майбутніх Українських Збройних Сил. Російські большевики і їх польські однодумці дотепер використовують це, горланячи про співпрацю українських націоналістів із німецькими нацистами. Але так навчалися військової справи представники багатьох поневолених націй Европи, Азії, Америки і Африки. Фактично німці, переконавшись, що учасники куренів носять у серцях не Гітлера, а лише Україну, влітку 1941 р. ці курені реформували, а відтак ліквідували.
Російська імперсько-шовіністична наука і публіцистика намагаються представити революційну Організацію Українських Націоналістів і ї»ї провідників, насамперед Степана Бандеру, Ярослава Стеиька, Степана Ленкавського й інших, коляборантами. Факти й документи свідчать про інше. Ось наказ німецької поліції безпеки (СД), виданий 25 листопада І941р.: «Незаперечно встановлено, шо рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріяті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після фунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.
Протоколи допитів належить переслати у айнзацкоманду С/5.
Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання. СС – Оберштурмбанфюрер.» (Україна в Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів; [зібрав] і впорядкував В. Косик. – Львів. 1997. – Т, 1 – С 365; Кальба М. «Нахтігаль»: (Курінь ДУН) у світлі фактів і документів. – Денвер, 1984. – С. 54).
Арештованих національних провідників запроторили німці у концтабори Заксенгавзен, Освєнцім та ін.
Першого жовтня 1941 р, німецькі окупанти стратили видатного націоналіста – провідника Середньої похідної групи Миколу Лемика, у 1942 – ідеолога і провідника Києва та суміжних областей Дмитра Мирова, а в грудні того ж року – крайового провідника ОУН Івана Климіва-«Легенду».
Рідних братів Степана Бандери Василя і Олександра нацисти та їх польські коляборанти закатували в Освєнцимі. Організатора української поліції у Львові Івана Равлика гестапівці в нелюдський спосіб замучили у цьому ж місті, і однією з причин була рішуча відмова цього визначного націоналіста-бандерівця повідомити німцям прізвища та адреси польських і жидівських діячів науки та культури, намагання дискретно попереджувати про небезпеку, що їм загрожує.
Сьогодні вже ні для кого не є таємницею, що гітлерівці із затятістю приречених шукали українських націоналістів, особливо ж бандерівців, і масово страчували їх. І робили це як по всій Україні, так і поза її етнічними межами. Нерідко допомагали їм у цьому й російсько-большевицькі енкаведисти. Такою була «співпраця» українських націоналістів-революціонерів з німецькими окупантами.
У статті «Командир-Провідник», присвяченій Роману Шухевичеві, Степан Бандера пише: «Військові вишколи ОУН відбувалися конспіративно. Вони давали переважно теоретичне знання, але мало давали практичного військового вміння, яке можна набути тільки у війську, в полі зі зброєю. Тому ОУН використовувала нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов’язання, а які давали змогу проводити повноварті-сні військові вишколи. Такою формою були між іншим, вартівничі відділи» (Бандера С. Командир-Провідник // Перспективи української революції. – (Мюнхен) Видання ОУН, 1978. – С 303).
Оскільки автор цитованого щойно уривку досконало знав увесь процес підготовки, комплектування 1 навчання Дружин Українських Націоналістів із безпосередньої праці, відтак неодноразово звертався до їх історії у своїх теоретичних публікаціях та виступах і розмовах. Глибина і довершеність кожної дотичної його думки повністю заслуговують на обширне відтворення в цьому розділі. Необхідність цього зумовлена ще й малодоступністю праць славетного Провідника ОУН для широких читацьких кіл у сучасній Україні, а також намагання деяких політиків у науці замовчувати, применшувати чи й відверто фальсифікувати і діяльність, і теоретичну спадщину цього велета українського державницького руху.
«На початку 1941 p., – читаємо далі в названій праці, – відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силі куреня. Цю справу погодились зорганізувати німецькі військові чинники, які ставились позитивно до державної само-стійности України, хотіли мати в Україні союзника у боротьбі проти Москви. Вони не погоджувались з політикою Гітлєра та його імперіяліс-тичними плянами. В рамках своїх можливостей потиху сприяли організуванню українських самостійницьких сил, у тому й військових, підготовці їх дій, приховуючи це від ока гітлерівської партії, як справи не політичного, а тільки військово-технічного значення. При тому вони керувались німецькою воєнно-політичною рацією, розуміючи, шо позитивне ставлення Німеччини до самостійницьких змагань України та інших народів дасть їй найпевніших союзників у війні з большевицькою Москвою, натомість колоніяльні пляни Гітлера, загарбання т. зв. лєбенсравму придбають їй тільки нових ворогів, збільшать воєнні труднощі та унеможливлять воєнну перемогу. Політично-концепційні розбіжності між партією, урядом та військом, зокрема щодо східньої політики Німеччини, хоч не проявились у відвертому політичному конфлікті, проте існували й діяли, зокрема на початку війни з СССР.
Військовий штаб і провід ОУН, розваживши ситуацію і перспективи ї»ї розвитку, однозгідно вирішили використати можливість – зорганізувати і вишколити з допомогою німецьких військових чинників, запроектовані українські відділи у зв’язку з воєнним зударом Німеччини і СССР, шо надходив.
Передбачалось серед воєнних подій широко розгорнути власну про-тибольшевицьку боротьбу, перейшовши з революційно-підпільних до повстанських дій. Для цього треба було формувати свої власні військові сили. На тих теренах, де буде зламана сила большевицьких окупантів, проголосити відновлення самостійности Української Держави, творити її уряд і розбудовувати самостійне державне життя, не оглядаючись на пляни Гітлера. Накреслюючи такі пляни ще перед початком війни, Провід ОУН вважав за першу, найважливішу справу те, щоб у час воєнних подій і змін, що відбуватимуться на українській землі, Український Народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив свою тверду волю до державної самостійности, сам формував своє життя. Німеччина мусила виявити своє правдиве ставлення до волі Українського Народу і до творених ним фактів, щоб відразу була ясна плятформа взаємовідносин – дружби чи ворожнечі.
Політичний змисл творення українського військового відділу у спів-¦ дії з німецькою армією був у тому, що він також мав заманіс[)естувати волю і становище України, яка під час війни на її території не чекає пасивно, а сама бореться за свою самостійність. Військові відділи Дружин Українських Націоналістів (ДУН) мали чинно показати, шо Україна готова крім власної революційної боротьби поставити на фронт проти Москви своє військо, коли Німеччина пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника.
Остаточне становише Німеччини мало виявитись шойно тоді, як бодай частина України буде звільнена від большевиків. У випадку дружнього ставлення Німеччини до України, курінь ДУН-у мав бути зв’язком регулярної армії Української Держави. У випадку негативного розвитку подій, що було також передбачуване, залишилася б одна практична користь – модерне вишколення старшин, підстарший і стрільців, які мали знайти спосіб вернутися в ряди підпілля ОУН, шоб створити й доповнювати її революційні військові сили. Але на тому шляху стояло важке політичне завдання – продемонструвати свою вірність самостійницькій лінії ОУН і відірватися від співлії з німцями.
Такі пляни намітив Провід ОУН напровесні 1941 року з участю сл. пам. Романа Шухевича. Перед усією Організацією стояв важкий етап, але зокрема важким він був для запроектованого військового відділу Дружин Українських Націоналістів. Тому добір людей до нього мусів бути особливо уважним. Найбільший тягар і відповідальність спадали на провідника відділу. На це становище Провід ОУН призначив сл. пам. Романа Шухевича, що сам зголосився іти з відділом. Він зважився на цей крок тому, що брав до уваги великі труднощі та відповідальність завдань, які стояли перед ДУН-ом. Він передбачав, шо цей відділ відіграє особливу ролю у формуванні військової сили визвольного руху і в розгортанні його збройної боротьби. Це був власний шлях для Шухевича. Він пішов ним з усією рішучістю своєї вдачі, ведучи весь відділ ДУН-у, перевів його щасливо через важкий етап пов’язання з німецьким військом і довів кадри прекрасних, добре вишколених старшин і стрільців під бойові прапори УПА.
Висилаючи відділ ДУН-у на вишкіл до німецького війська, ОУН поставила свої передумови, які були прийняті тими німецькими військовими чинниками, що організували справу. Головні передумови були такі: завдання відділу боротися проти большевицької Москви за відновлення і захист Самостійної Соборної Української Держави. Цілий відділ є під наказом Проводу ОУН, зобов’язаний перед ним присягою. Про введення відділу у воєнні дії вирішує Провід ОУН, і тільки за його згодою відділ виконує дотичні накази. Відділ підлягає німецькій військовій владі в межах
іійськового вишколу та військового побуту, в той час зобов’язується до того спеціяльним приреченням, але не складає жодної німецької військової присяги. Відділ зберігає власний внутрішній порядок. Військова референтура Проводу ОУН надає військові ступені і встаноалює командний склад у відділі ДУН-у». (Бандера С. Названа праця. – С. 303 – 305).
Історії цієї української збройної формації присвячено низку ґрунтовних публікацій. Важливішими з них є такі видання: Дружини Українських Націоналістів в 1941 ~ 42 роках. – Мюнхен, 1953. – 128 с; У лавах Дружинників: спогади учасників. – Денвер, 1982. – 159 с; «Нахтігаль»: (Курінь ДУН) у світлі фактів і документів // Упорядник Мирослав Кальба. —Денвер (США), 1984. – 159 с; Дружини Українських Націоналістів // Петро Мірчук. Роман Шухевич (ген, Тарас Чупринка) – командир армії безсмертних, – Нью-Йорк – Торонто – Лондон, 1970. – с. 94 – 102; Євген Побігуший-«Рен». Мозаїка моїх споминів. – Мюнхен – Лондон, 1982. – 239 с та ін.
Отже, тут достатньо буде висвітлити тільки найголовніше. Добре знаючи розходження в міркуваннях щодо шляхів і суті геополітичних змін у Европі, що панували у Вермахті і Націонал-Соціялістичній Робітничій партії Німеччини, ОУН, втому числі й Роман Шухевич вирішили використати бодай мінімальні умови виникнення незалежних держав на етнічних землях поневолених Москвою народів. Хоча шанси були дуже невеликі, бо на зміну одним колонізаторам йшли інші, але, як уже згадувано, серед німецького генералітету було не так уже й мало тверезих політиків, котрі усвідомлювали авантюрність і безперспективність гітлерівського тоталітаризму і расизму. Отже ідея створити першооснови Української армії, а за її прикладом і інших подібних формувань народів Східньої Европи була, за тих умов, дуже поступовою, волелюбною і гуманною, яка в своїй суті мала на меті змінити й сам режим у Третьому Райху, адже неважко було передбачити, що співвідношення сил в ході війни неминуче вестиме Німеччину до ослаблення і цим стимулюватиме пошуки нових союзників, а такі стосунки могли скластися тільки на основі визнання природного права на державну незалежність. Маючи апасні військові сили, нові державно-національні утворення змушували б і прихильників нового колоніялізму числитися з ними.
Виходячи з таких намірів, які, певна річ, не розголошувалися, у квітні 1941 року були сформовані Дружини Українських Націоналістів – ДУН. Вони утворювали два легіони: північний – «Нахтігаль» («Соловейко», названий так тому, що у цьому легіоні під диригентурою Петра Ґудзуватого-«Очеретенка» діяв славетний хор) і південний – «Ролянд». Формально вони не входили до складу німецької армії, а лише діяли в порозумінні з нею. інакше неможливо було одержати зброю і пройти військовий вишкіл для ведення бойових дій у новітніх умовах. Але принципово важливим було, що Дружини Українських Націоналістів «фактично і, – як слушно доводить Петро Мірчук, – головне політично підлягали Проводові ОУН, очоленому Степаном Бандерою» (П. Мірчук. Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир армії безсмертних. – С 94).
За твердженням цього ж ученого, дійсним командантом Українських легіонів, їх політичним керівником був сотник Роман Шухевич, хоча формально кожен із них мав окремого командира. Північний – власне Романа Шухевича, а південний – майора Євгена Побігущого. «Нахтігаль» проходив військовий вишкіл в Нойгамері, шо неподалік міста Саган, а «Ролянд» – у Завберсдорфі біля Відня.
Північний курінь на вишколі перебував від початку травня до 17 червня 1941 року. Навчалося в ньому близько 330 осіб. Майже всі вони були членами ОУН. Багато з них мало вишу освіту. Душею всісї роботи був Роман Шухевич. Легіони присягнули згідно з накресленнями Проводу ОУН. При цьому присутніми були Микола Лебедь і Олекса Гасин. 18 червня «Нахтігаль» потягом вирушив до Ряшева, а звідтіля – маршем переходить в околиці Радимина.
Добре знаючи про страхітливий терор, що його застосовували в окупованій Галичині й Волині московські наїзники, старшини і стрільці куренів прагнули якомога скоріше виступити на захист українців. «Нахтігаль» уночі з 22 на 23 червня 1941 року в околиці Перемишля переходить Сян і намагається не тратити жодної хвилини, з максимальною швидкістю добиратися до Львова. На жаль, не все залежало тут від самого куреня. Старшини і стрільці відзначались особливою відвагою і досконалим знанням тактики в боях з ворожими військами.
Учасник цього маршу, пізніше полковник УПА Юрій Лопатинський-«Калииа» на конференції Генерального секретаріяту УГВР і «Прологу» 5 травня I960 року в Нью-Йорку доповідав: «У Львів курінь увійшов 30-го червня 194! року о годині 4.30 вранці. При вході до міста курінь поділено: частина першої сотні пішла до св. Юра, частина на вулицю Лонцького і Пелчинську; друга і третя сотні пішли на Замарстинів, де обсадили тюрму та газівню. До церкви св. Юра ми прийшли о 5-30. Не буду тут описувати, з яким ентузіазмом зустрічало нас українське населення [...] О год 6-30 Митрополит А. Шептицький прийняв делегацію куреня з сотником Р. Шухевичем на чолі та німецьких страшин, що були разом з нами. Владику винесли на балкон палати, звідки він уділив благословення зібраним на подвір’ї стрільцям та вірним [.,.]
Коло години 8-ої прийшла до нас вістка про жахливо помордованих людей на Лонцького. Деякі з нас пішли туди. Між нами був і сотник Р. Шухевич, який вже встиг довідатися, що між жертвами є його рідний брат Юрко. Образ на Лонцького був жахливий. Келії були набиті жахливо помордованими людьми, і, щоб дістатися з одної келії до другої, треба було перелазити через гору трупів». (Кальба М. «Нахтігаль»: Курінь ДУН. – С. 32 – 33). За свідченням чотаря Карла Малого, перша сотня, в якій перебував Роман Шухевич, мала також завданням здобути міську ратушу» (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 1942 роках. – С. 109).
Під час проголошення історичного Акту ЗО червня 1941 року, шо відбувалося у приміщенні «Просвіти» у Львові, курінь представляв його
командир Роман Шухевич, Після тижневого перебування в цьому місті, 7 липня відділ вирушив через Золочів – Тернопіль – Сатанів – Проскурів (тепер Хмельницький) – Вінницю в напрямі столиці України Києва. У боях проти російсько-большевицьких військ відзначався такою бравурною відвагою і завзяттям, як Українські Січові Стрільці на Маківці в 1915 році, і навіть перевершував їх. Провідний учасник Південної Похідної Групи ОУН Ярослав Дзиндра-«Чубай» писав: «На протиболь-шевицькому фронті не було тоді хоробрійшого військового відділу, як сотня, чи радше сотні Романа Шухевича» (П. Мірчук. Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир армії безсмертних. – С 96 – 97).
Дружинники дійшли до Юзвина. Антинародня расистсько-колонізаторська політика гітлерівців щораз більше обурювала їх. Вони знали й те, що німці ще перед початком війни з Совєтським Союзом арештували Степана Бандеру, свідомо унеможливлюючи йому повернення в Україну. Керівництво Третього Райху не тільки негативно поставилося до Акту ЗО червня 1941 року, а й посилило репресії проти Степана Банде-ри та інших провідних діячів ОУН. Голову Українського Державного Правління Ярослава Стецька 11 липня 1941 року гестапо також арештувало і вивезло до Берліна. Таким же чином поступили гітлерівці і з частиною інших українських політиків.
Мало того, українські автохтонні землі були свідомо поділені між різними адміністративно-територіяльними частинами Рейху та його сателі
тів. Галичину включено до Генерал-Губернаторства Ганса Коха, Закарпаття – до Угорщини адмірала Хорті, Пряшівщину – до Словаччини
Тіссо, Буковину, Правобережне Подністров’я і Одещину – до Румунії Антонеску, а з решти створено «Райхскомісаріят» під управлінням Еріка Коха.
Обурення страшин і стрільців такою політикою вже неможливо було приховати. Згаданий вже Ярослав Дзиндра-«Чубай» згодом писав, що в Юзвині члени ОУН «з ненавистю відкидали вбік німецькі військові блюзи й казали при тому: «Як би хоч уже недовго носити оці чужі оксамити, вже краще своє власне лахміття» (П. Мірчук. Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир армії нескорених. – С 97).
Вояки цієї української формації не тільки брали участь у бойових діях, вони вели між людьми дуже важливу політично-виховну роботу, співпрацювали з учасниками Похідних груп ОУН і всіляко допомагали їм.
Гітлерівці страчують полонених українських повстанців-націоналістів. Взято у вбитого німецького офіцера. Див. Лебедь М. УПА.
За такої ситуації Роман Шухевич надсилає до Головного Командування Німецької армії заяву про те, що Український Легіон не може далі залишитися у складі її союзників (Там же. – С. 99). В середині серпня 1941 року «Нахтігаль» із Вінниці через Жмеринку – Проскурів – Львів – Краків потягом відправлено до Нойгамеру.
«Ролянд», шо налічував приблизно стільки ж вояків як і «Нахтігаль», 6 липня 1941 року залишив Завберсдорф і через Угорщину та Румунію прямував до морських воріт України – Одеси. Йому доводилося не тільки воювати проти російсько-большевииьких окупантів, а й захищати українців від їх наступників – румунів, які діяли подібними методами, намагаючись використовувати для цього й німецькі війська. Грабежі, арешти і розстріли автохтонів стали повсякденною практикою нових наїзників.
Підлеглі генерала Антонеску, усвідомлювали справжню мету легіонерів, намагалися, де тільки мали нагоду, шкодити їм. З цього приводу Євген Побігущий згадував: «Ставлення румунів до нас було більше як погане, бо надто скоро вони зорієнтувались, що і яка ми частина, а йшли вони окуповувати частину України. Тому скоро запротестували проти розда-нання нами різних наших пропагандивних летючок між населенням» (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 1942 роках. – С. 17).
Із безлічі прикладів необхідно назвати тут хоча б такий. Хорунжий ДУН Теодор Крочак у своєму щоденнику про дії південного відділу, шо йшов до Одеси, розповідає: «Пізно вночі «притранспортувала» до вартівні наша стежа з молодих стрільців одного румунського старшину і двох вояків. Командант стежі старший стрілець Хмелик зголосив, шо «пан барон» був зловлений під час того, як приложив одній дівчині пістолю до грудей і намагався її зґвалтувати, а «цих двох циганів» стояли на сторожі цієї ганебної його «стратегії», при чому один із них стояв у хаті з готовим до стрілу крісом біля зімлілої матері тієї дівчини, а другий пильнував вхід до «сараю», де мала відбутись ота ганьба. Стежа почула підозрілий галас і зліквідувала наміри тих «героїв» в самий час. До зімлілої матері і до дівчини, яка з переляку дістала нервовий шок, відіслано нашого лікаря» (Там же. – С 50 – 51), В іншому селі той же старший стрілець Хмелик із своїм другом Садовим відібрали в румунської солдатні 50 корів та повернули їх покривдженим хліборобам (Там же. – С 51 – 52). Виходили дружинники з того села, з приємністю спостерігаючи, як на вікнах появилися любовно понаклеювані листівки з портретом Провідника ОУН Степана Бандери.
Але 27 серпня 1941 року легіонерам відчитано наказ Верховної Команди Вермахту – повертатися туди, звідкіля приїхали, тобто до Австрії.
Потягнулися тривожні дні важких переговорів з верхівкою Вермахту. Керівництво південної і північної груп Легіону діяло узгоджено. Українськими старшинами і стрільцями обидвох частин було схвалено і підписано меморандум.
Позаяк цей документ чи не найкраще розкриває суть взаємин легіонерів із певною частиною німецького командування і засвідчує пошуки представниками української поневоленої Нації шляхів до здобуття незалежности, подаємо його повністю:
1. Привернути проголошення самостійности України.
2. Негайно звільнити всіх арештованих наших політичних провідників ОУН і Степана Бандеру.
3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.
4. Забезпечити негайно членів найближчої родини учасників Легіону і звільнити з ув’язнення їх близьких.
5. Реорганізований Легіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.
6. Команда Легіону і його вишкільного коша має бути українська.
7. Обов’язки і права командного складу будуть такі, як і в німецькій армії.
8. Члени Легіону зложили вже присягу на вірність Україні і тому не можуть уже присягати на вірність іншій державі.
9.Реорганізований Легіон може підписати умову однорічної контрактної служби (до кінця 1942 p.).
10.Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови». (Там же. – С 55).
Такі умови передано німецькій стороні. Вони кожним пунктом засвідчували національно-державницьке спрямування лій легіонерів навіть у надзвичайно складних і несприятливих умовах. Надій на виконання тих умов було мало, але це не означає, що їх не треба було висувати. Окрім того, було видно, що Берлін не має наміру розпустити Легіон.
У Франкфурті над Одрою 21 жовтня 1941 р. південна і північна фу-пи об’єдналися, і 650 молодих патріотів промарширували вулицями міста до своїх казарм, співаючи пісню «Зоріла золота зафава». Командиром реорганізованого Легіону став майор Євген Побігуїций, а його заступником Роман Шухевич. Формація складалася з чотирьох сотень. Першою командував Роман Шухевич, другою сотнею М. Бригідер, третьою поручник Василь Сидор і четвертою поручник Павлик. її офіційна назва Шуцманшафт батальон ч. 201.
Німецьке командування, очевидно, не мало наміру погоджуватися на всі вимоги українських легіонерів. П’ятнадцять із них відмовилися підписати контракти про наступний рік служби. Для інших термін його дії вступив у силу І фудня 1941 року. Відбувається перевишкіл і 20 березня 1942 р. Легіон виїжджає на терени бойових дій. Ними стала та частина Білоруси, в якій сваволили московсько-емдебистські партизани, які мали головним завданням і там, і на суміжніх українських землях нещадно винищувати населення. З цією метою майже скрізь спеціяль-но провокували жорстокі каральні акції німецьких військ та їх польських союзників. Навіть офіційним представником німців у курені був етнічний поляк з походження поліцейський капітан Моха, який намагався шкодити українцям. Так само чинив він і щодо білорусів.
В ході дев’ятимісячного перебування Легіону в охоронних військах старшини і стрільці використовували кожну нагоду для національно-виховної роботи з місцевим населенням, прищеплення людям переконання, що вільне й заможне життя можливе тільки за наявности власної незалежної держави. З цією метою старшини та інструктори куреня провели спеціяльні вишколи сотень молодих білорусів, готуючи їх до боротьби не лише проти російсько-большевицьких наїзників, хоч далеко не про все могли говорити відверто.
Багатьох патріотів-державників Білоруси українським легіонерам вдалося врятувати і від гестапівців, і від емгебистів, шо діяли під виглядом большевицьких партизанів. Відомі непоодинокі випадки, коли таких людей ДОВОДИЛОСЯ звільняти у важких боях або утримувати їх під власним військовим захистом (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 1942 роках. – С. 65, 88). Боротьба проти наїзників на теренах Білоруси була підтримкою і для учасників національно-визвольного руху в Україні. Дуже завбачливим і потрібним виявилося також практичне засвоєння тактики і стратегії бойових дій німецьких військ проти партизан і навпаки. Все це з кожним днем щораз чіткіше усвідомлював ли гітлерівці і готувалися перетворити курінь у слухняних виконавців. Та жоден із легіонерів не захотів продовжити контракт ще на один рік.
Починаючи з 5 фудня 1942 року, легіонерів малими фупами по ЗО – 50 осіб стали відправляти потягами до Львова. До старшин куреня, які виїжджали 6 січня 1943 року з Білоруси, приставили гестапівського офіцера. Теодор Крочак, якому судилося останнім виходити з курінних казарм, приїхав до Львова шойно 15 січня 1943 року і тут почув від свого братан-ка Михайла Чорнія прикрі новини. Старшин Легіону, щойно вони прибули на Львівський залізничний двірець, гітлерівці забрали і запроторили до тюрми на Лонцького (Дружини Українських Націоналістів у 1941 – 42 роках. – С. 10!). За твердженням автора цитованого щоденника, врятуватися вдалося тільки Романові Шухевичу та ще одному старщині.
Ці свідчення підтверджує, уточнює і доповнює спогад Натапії Шухевич, дружини Головного Командира УПА. «Але, крім того, хочу додати. Він був утому Легіоні... На Волині... t збунтувалися нащі, CKasaj’iH, що вони з ними (німцями) не будуть. Вони розформовують той батальйон, розпускають... Л офіцерів усіх зібрали, щось їх чотирнадцять було, привезли у Львів.
У Львові, значиться, німці хитрі, но він хитріший. Він на Підзамчу їхав з тим якимось офіцером, що їх тут віз до Львова. На Підзамчу каже, що він мусить висісти, [зайти] додому. Він запрошує його до себе, що він в нас переночує і завтра піде до оперного [театру]. Він покаже ііому Львів. Ну і німець, значиться, там, як би то сказати, взяв і пустив його. Він забрав свою валізку, одного хлопця з собою і пішов... Приходить до хати і каже:
— Я прийшов на п’ять мінут. То вже так нас привезли. І я знаю, що нас, напевне, везуть на Лонцького. Але я вже не вертаюся. І з хати пішов... За яких, може, тиждень-два зачинають за ним шукати. Приходять до нас додому.  Ми жили, то була бічна Зеленої, десь там вгорі… Двох їх приходить. Діти вже спали. А до того я взяла жиді-вочку на ...переховування. Жидівочку малу, дев’ятилітка. Вони розбуджують дітей. І питають тої малої: А вуйко приходить? А вона каже: Так, так. Я кажу: Ірко, шо ти говориш? Де ти виділа вуйка? А вона справді не виділа. Я кажу: Що ви будите дітей? Діти зі сну. Воно не знає, що його питаєте. Ну вони на то не звернули уваги... Зробили обшук... І пішли.
Але через місяць приходять і беруть мене як закладницю. Кажуть, що якщо зголоситься, то мене випустять. Я кажу: «Слухайте, він не зголоситься,..» Но, вони мене тримали... По місяцеві випускають. Я відходжу, а вони кажуть:
Пам’ятайте, як він прийде, то скажіть йому, най він приходить до нас. Ми йому нічого не зробимо...
Добре, добре, але я кажу вам. що він не прийде. Він до хати не приходив ніколи.» (Шухевич Н. Ми зналися ще з малих дітей // Дем’ян Г. Український народ про генерала Романа Шухевича – Тараса Чупринку // Шлях Перемоги. – 1997. – 17 липня, – ч. 29 – 30 (2255 – 2256)
Зазнав неааачі й інший підступ гестапівців. Сподіваючись, що Роман Шухевич прийде на зустріч зі старшинами Легіону і вони легко їх знову арештують, ув’язнених відпустили на волю. Тоді більшість найкращих влилася в УПА, шо розгортала боротьбу і дуже потребувала добре навчених командирських та інструкторських кадрів.
Осмислюючи результати діяльности Легіону, Степан Бандера писав: «Кінцева її фаза дала правильне завершення: в революційні ряди ОУН повернувся Роман Шухевич, з поважною кількістю старшин, підстарший і стрільців ДУН-у, пройшовши не тільки добрий військовий вишкіл, а й здобувши тверду заправу і практичний військовий досвід. Особливо, що вони принесли з собою – це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стосованої большевиками в Другій світовій війні та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в утворенні УПА і в розгортанні ї’і боротьби. Таким чином, Дружини Українських Націоналістів під проводом Романа Шухевича дали Українській Повстанській Армії не тільки стрижневий командний і вояцький кадр, а також підставовий вкJ^aд для вироблення власних організаційних і оперативних способів» (Бандера С. Названа праця. – С 306).


УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА – ПОЛІТИЧНЕ КЕРІВНИЦТВО ВОЮЮЧОЇ УКРАЇНИ

У днях 11 – 15 липня 1944 року, в умовах німецької окупації України, на лісничівці неподалік села Сприня, що у Самбірському районі Львівської области, під охороною загону Української Повстанської Армії проходив установчий Великиіі Збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – верховного політичного керівництва Воюючої України. Президентом УГВР одноголосно обрано Кирила Осьмака – родом із Осе-редніх Українських Земель, колишнього члена Української Центральної Ради, політв’язня в умовах большевицької окупації України, а за політичними переконаннями – речника державної самостійности України. Головою Генерального Секрєтаріяту (уряду) і секретарем військових справ (міністром оборони) обрано Романа Шухевича – Провідника Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях, Головнокомандувача УПА. В документах УГВР він зареєстрований під прізвищем Роман Лозовський.
На Великому Зборі УГВР опрацьовано опубліковані згодом і такі основні документи: Тимчасовий устрій УГВР, Плятформу Української Головної Визвольної Ради, Універсал УГВР, а також Присягу вояка Української Повстанської Армії, затверджену УГВРадою і введені наказом Головного Військового Штабу ч. 7 за 19 серпня 1944 року.
На початку 1945 р. у журналі Проводу Організації Українських Націоналістів «Ідея і Чин» (ч. 8) коротку інформаційну статтю про УГВР помістив секретар Президії УГВР IVlикoлa Дужий під криптонімом М. К, (Карівський). Згодом Роман Шухевич написав статтю «До генези Української Головної Визвольної Ради», опубліковану у виданні «Бюро Інформації УГВР» (ч, 2) за серпень 1948 р. Подаємо обидві статті без скорочень.
Додаткову інформацію про УГВР можна узяти із пізніше опублікованих статей (у 1978 і 1984 pp.) Мирослава Прокопа, члена Президії УГВР – одного з найактивніших ініціаторів і поборників покликання до життя всеукраїнського політичного керівництва Воюючої України, а також з праці голови Ініціятивного комітету для створення УГВР, співзаснов-ника й члена УГВР Лева Шанковського («Ініціятивний Комітет для створення УГВР», Нью-Йорк, 1985 p.).


Генерал Тарас Чупринка

До ґенези Української Головної Визвольної Ради

Визвольні Змагання українського народу 1917—1921 pp. закінчилися для нього невдатно. Після 1920 р. значна частина учасників українських армій опинилася в таборах для інтернованих у Польщі. ЧСР {Чсхо-Сло-вацькій Республіці). Українські політичні діячі, головно зі східньоук-раїнських земель, які брали активну участь у відновленні української самостійної держави й у боротьбі за неї, переважно емігрували. Українські землі роздерто між СССР, Польщею, Румунією та ЧСР. Український народ знов опинився під пануванням чужинців.
Визвольну боротьбу українського народу 1917—1921 pp. репрезентували два уряди – Уряд Української Народньої Республіки (УНР) та Уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). У 1918 р, це було зумовлене окремим розвитком визвольної боротьби українського народу в межах царської Росії, і окремим – у межах австрійської монархії. Об’єднання усіх українських земель в одній Українській Народній Республіці, що його святково проголошено історичним Універсалом 22 січня 1919 р. в Києві, лише на короткий час припинило існування двох окремих урядів. З уваги на специфічні, головним чином зовнішньополітичні умовний, що в них проходила визвольна боротьба українського народу 1919—21 pp. обидва уряди далі існували й діяли окремо.
Після 1920 р. були примушені емігрувати й обидва уряди. На еміграції Уряд ЗУНР як представництво Західньої України проіснував до остаточного вирішення справи Галичини Радою Амбасадорів (послів) 15.03.1923 р. Уряд УНР існував далі, хоч після ліквідації Спілки Визволення України (СВУ), тобто після 1930 p., його впливи на українських землях були дуже малі. Тут, на українських землях, в pp. 1921—39, в обстановці, з одного боку, посиленого наступу окупанта на український народ, зокрема в обстановці скрайньо ворожої українському народові політики московсько-большевицьких окупантів, і, з другого боку, в обстановці постійного росту визвольної революційної боротьби українського народу за національне визволення, створився новий стан національно-політичних відносин. Уряд УНР, який далі стояв на політичних позиціях 1918—21 pp. та ні своїм особовим складом, ні своїми поглядами ні в якій мірі не відбивав тих глибоких перемін, що докопувалися у національно-політичному житті українського народу на українських землях, – вже не міг уважатися представником цього нового стану нааіонально-політичних відносин в Україні.
Після 1920 р. український народ, насильно загнаний в окупантське ярмо, не припинив визвольної боротьби. Він  посилено вів далі у різних формах і на різних ділянках свого національного життя.
Найхарактернішим явищем українського національного життя 1921 – 39 pp. було виникнення й постійне зростання визвольної, підпільної, революційної боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. На фронті підпільної боротьби опинився найпатріотичніший, найідейніший український елемент. Щораз шириіс вкорінювалися в Україні ідеї українського націоналістичного руху. Скрізь там, де вони доходили, вони неподільно опановували українські народні маси, різні українські національні середовища. Український революційно-визвольний рух став одним із найважливіших факторів українського національно-політичного життя.
Вибух 1939 р. Другої світової війни дав українському народові нові надії на можливість здійснення його самостійницьких прагнень.
Зокрема, провідні українські політичні кола вирішили використати для здійснення самостійницьких ідеалів українського народу вибух ні-мецько-большевицької війни 1941 р. З ініціативи українських націоналістичних кіл 30 червня 1941 p., тобо зараз же в перших днях німецько-большевицької війни, на українських землях утворився незалежний український уряд – Українське Державне Правління, яке перед усім світом проголосило відновлення Української Самостійної Держави.
На проголошення самостійности України ііімиі відповіли виарешту-ванням членів Українського Державного Правління, багатьох діячів українського підпільного руху та чільних українських патріотів.
Терористична, гнобительська політика німецьких окупантів в Україні довела, в наслідку, тільки до поглиблення й поширення боротьби українського народу. Український визвольний рух, шукаючи нових шляхів, прямував, як і прямує завжди, до однієї й тієї ж самої мети – до побудови Української Самостійної Соборної Держави.
1942 рік в Україні, і особливо друга його половина, позначився посиленим наступом гітлерівських загарбників на український народ. Особливо жорстокого гноблення зазнавало українське населення у т. зв. «Райхскомісаріяті Україна». Німці силоміць вивозили все працездатне населення на каторжні роботи в Німеччину, немилосердно фабували його останні харчові засоби, за найдрібніший спротив їхнім драконським розпорядженням палили цілі села та вимордовували сотні в нічому не винних мешканців, а в тому числі завжди дуже багато жінок і дітей, масово арештували українських самостійників, усіх українських патріотів.
Крім гітлерівських окупантів, українські народні маси, зокрема селян, тероризували і грабували банди большевицьких партизанів. Ці банди, посуваючись з Білоруси, почали опановувати північні й північно-західні лісові терени України. Вся «протинімецька боротьба» большевицьких партизанів зводилася до грабування в українського населення останніх шматків хліба, останньої одежини, до розшуків та розправ над українськими патріотами.
Активний, бойовий елемент Полісся та північної Волині, зорганізований у рядах ОУН, керованої Степаном Бандерою, з метою боронити українські маси від терору гітлерівців і большевицьких партизанів та прагнучи активно, зі зброєю у руках боротися за здійснення самостійницьких прагнень українського народу, восени 1942 р. почав творити збройні групи. Ці групи були примушені вести боротьбу відразу на три фронти: проти гітлерівських окупантів, проти насланих Кремлем в Україну большевицьких партизанів та проти польських шовіністів. Ці останні, мріючи про відновлення польського панування на українських землях, організовувані й озброювані німцями, і собі почали всіляким способом знущатися над українським народом.
Збройну партизанську боротьбу проти ворогів українського народу українські народні маси привітали з захопленням. До збройних груп почало напливати щораз більше патріотичного, здебільша молодого, боєздатного елементу.
В лютому 1943 р. в наслідок особливого загострення німецького терору, збройна повстанська боротьба українського населення проти гітлерівських окупантів стала на Волині й Поліссі масовим явищем.
Повстанські відділи, що сформувалися після масового переходу на нелегальне становище, тисячі української молоді, тисячі українських чоловіків і жінок, не могли вже існувати як бойові групи ОУН. Адже в них, крім членів ОУН, також опинилися люди, що співчували деколи іншим політичним групам, в минулому деколи до тих груп приналежні, а теж Василь Кук-«Леміш», «Коваль», від 1947 р. – заступник Романа Шухеиича, в 1950 – 1954 pp. – Головний Командир УПА. Тут опинилося багато безпартійних українських патріотів. З цих то причин прийшло до переорганізування усіх збройних відділів у загальнонаціональну, понадпартійну Українську Повстанчу Армію (УПА).
Незабаром новозорганізована УПА відбила всі німецько-больше-вииькі наступи на українське населення Волині та Полісся й обмежила панування німців на цих теренах тільки до більших міст, головних шосейних шляхів та залізничних ліній. Рівночасно УПА також звузила терени, опановані большевицькими партизанами до окремих невеличких лісових островів.
Таким чином під виключним контролем УПА опинилися значні території Волині та Полісся. УПА вже не могла обмежуватися тільки до бойових дій, але мусіла також зайнятися упорядкуванням окупованих територій і організуванням на них влади. Негайного вишколу та організації вимагали адміністрація терену, шкільництво, земельне, господарське життя в цілому. Всі ці справи Командування УПА Північ упорядкувало відповідними наказами.
Улітку 1943 р. УПА поширилася на Галичину й велику частину Правобережжя. Широка збройна боротьба проти всіх окупантів України u Українську Самостійну Соборну Державу виразно стала загальним виявом самостійницьких прагнень українських народніх мас українською народу в цілому. Починалася нова доба у визвольних змаганнях українського народу, нова доба в історії України.
Відступ німецьких армій, розвал Німеччини, що зарисовувався щораз виразніиіе, передові ідеї свободи народів і людини, шо їх проголоси.іа УПА, притягали в лави УПА багатьох втікачів з німецьких таборів для військовополонених та різних допоміжних військових формацій, (організованих німцями з поневолених большевицькою Москвою народи*. В лавах УПА опинилося багато грузинів, азербайджанців, білорусів, татар та ін. Всіх їх організовано при УПА в окремі національні відділи піл їх власним командуванням.
З метою дати боротьбі іншонаціонального елементу в лавах УПЛ відповідну політичну плятформу, з ініиіятиви УПА в листопаді І’)4.1 р. на Волині скликано Конференцію Поневолених Народів. П.і коїіфс ренції визначено спільні цілі й методи боротьби всіх ноневоленіїх Москвою народів.
Бойові й політичні успіхи УПА зацікавили українською проблемою сусідів України та інші чужонаціональні політичні кола, і Головіїим Командуванням УПА почали зв’язуватися представники урядів інпіііх держав, бажаючи повести переговори з офіційним прелставпиіпмом українського народу з метою врегулювати цілий ряд політичних справ, актуальних тепер чи в майбутньому. Тому, що такого загіиіьнонапіональ-ного представництва українського народу у той час ше не було – взимку 1943/44 р. ці переговори вело Головне Командування УПЛ. До участи в цих переговорах Головне Командування запроси.іо також іірсдстан-ників інших українських політичних самостійницьких угрупувань.
Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, що сталося внаслідок глибокого вкорінення серед якнайшириіих мас українського народу ідей українського визвольно-революційного руху, виразно всенаціональний характер цієї боротьби; опанування УПАрмією значних територій українських земель; наближування до кінця війни між окупантами України – гітлерівською Німеччиною і большевицькою Москвою, та у зв’язку з цим, можливість заісну-вання догідної ситуації для української визвольної справи; значний зріст ваги української проблеми в результаті визвольної боротьби українського народу – всі ці моменти спонукали Головне Командування УПА за-ініиіювати акцію з метою створити загальнонаціональний, всеукраїнський політичний центр, який взяв би на себе політичне керівництво визвольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні.
Треба підкреслити, що тут ішлося про утворення нового всеукраїнського загальнонаціонального центру – такого центру, який відбивав би новий стан національно-політичних відносин в Україні— стан широко розгорнутої боротьби, та який відповідав би всім потребам такої широко розгорнутої боротьби: був би здатний такою боротьбою дієво керувати та належно її репрезентувати. Таким центром не міг уважатися уряд УНР, шо формально далі існував. Адже він, як ми вже про це згадували, від тридцятих років уже в ніякій мірі не віддзеркалював тих глибоких політичних перемін, які доконувалися серед українського народу на українських землях. Він був цілковито відірваний від тієї визвольно-революційної боротьби, яка саме під час тридцятих років в Україні виникла. Таким центром не могло бути також Українське Державне Правління, утворене на українських землях у червні 1941 p., з цієї простої причини, що майже всі члени цього правління сиділи в цей час у німецьких тюрмах і концтаборах.
Для здійснення пляну створити всеукраїнський загальнонаціональний політичний центр (цей плян зродився в колах Головного Командування УПА восени 1943 р. – Авт.) весною 1944 р, утворено ініціятивний комітет. Цей комітет відразу взявся до інтенсивної праці.
Перше, ніж приступимо до розгляду праці ініціативного комітету, коротко розглянемо тодішню політичну ситуацію на українських землях, а зокрема – тодішнє політичне обличчя українського народу, тодішній стан і уклад українських національно-політичних сил.
Саме в той час, тобто в березні 1944 p., на лінії Ковель – Броди – Коломия зупинилася велика зимова большевицька офензива. Таким чином українські землі, розрізані лінією фронту, перебували піл двома окупаціями: переважна частина українських земель була вже під ноною московсько-большевицькою окупацією, а невеличка частина Західньо-Українських Земель – під гітлерівською. Програна гітлерівської Німеччини була вже цілком очевидна: німці не капітулювали, надіючись хіба на чудо.
Яке було політичне обличчя українських земель, що опинилися під новою російсько-большевицькою окупацією, зокрема ж – Східньо-Ук-раїнських Земель?
Активно в систему окупанта включилася цілком незначна частина східньо-українського населення: колишні большевицькі партизани, члени большевицької партії, колишні працівники большевицької адміністрації тощо. Тут слід відмітити, що в останній час в адміністрації большевицької партії опинився найменше вартісний спекулятивний елемент, єдиною життєвою девізою якого була особиста нажива, особиста кар’єра й більше нічого. Такого елементу не бракує, мабуть, серед ні одного народу в світі, і тоді він завжди заповнює ряди всяких агентур. Саме цей елемент, що б здобути собі прихильність нової влади, на кілька місяців, а той тижнів, перед приходом большевиків в Україну йшов у большевицькі партизанські відділи, що російська пропаганда не поминула широко розреклямувати як «масове поширення партизанського руху в Україні».
Друга, чисельно найбільша, основна частина населення Східньо-Ук-раїнських Земель, будучи формально льояльною супроти нової окупантської влади, – в глибині душі цих окупантів ненавиділа.
Третя, досить значна частина національно свідомого й активного східньоукраїнського елементу, побоюючись большевицьких репресій і не хотячи служити московським окупантам, виїжджала на Захід, на еміграцію.
Четверта частина східньоукраїнського населення, охоплена й зорганізована українським визвольно-революційним рухом, залишилася на рідних землях під большевицькою окупацією, щоб продовжувати тут визвольну протибольшевицьку боротьбу. Дехто зі східньоукраїнських революціонерів переходив фронт у Західній Україні, маючи в лляні негайно після цього вертатися у східні області України. В східньоукраїнських областях діяли також осередки ОУН та деякі відділи УПА.
Трохи інша була політична ситуація на Західніх і Північно-Західніх Українських Землях.
Поза невеликою частиною українського громадянства, головно інтелігенції, яка або орієнтувалася на німців, або не чула в собі сили залишитися на своїх землях для активної боротьби проти большевииьких окупантів і тому готова була емігрувати на Захід – переважна більшість населення, наставлена до російських окупантів крайньо вороже, була рішена залишатися на рідних землях і продовжувати активну збройну боротьбу проти загарбників за Українську Самостійну Соборну Державу. Українське населення цієї частини України було цілком під впливами УПА й революційного підпілля ОУН.
Якщо аналізувати стан і уклад українських політичних сил на Українських Землях напровесні І944 р. та абстрагуватися від т. зв. КП(б)У, як виразно неукраїнської агентурної політичної сили, то треба ствердити, що єдиною зорганізованою політично активною силою була тут тільки Організація Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери. ОУН, керована Степаном Бандерою, майже цілком, за винятком хіба тільки деяких середовищ міської інтелігенції, мала за собою народні маси Західніх і Північно-Західніх Земель. Вона проявляла найбільшу активність з кожного погляду. На всіх політичних акціях УПА, що їх вона до цього часу проводила, слідний був дуже сильний вплив ідей ОУН. Ця організація посилено готувалася до боротьби з мос-ковсько-большевицькими окупантами, залишаючи з цією метою на українських землях майже всі свої кадри.
Коли брати до уваги кількість прихильників, то після ОУН, керованої Степаном Бандерою, як чергове політичне середовище на Західньо-Українських Землях треба назвати середовише Українського Центрального Комітету (УЦК), хоч його впливи в порівнянні з впливами ОУН під керівництвом с Бандери були цілком незначні. Тут у період німецької окупації опинилося багато колишніх членів і симпатиків Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), Фронту Національної Єдности (ФНЄ), переважна частина комбатантів колишньої Української Галицької Армії, об’єднаних до 1939 р. в т. зв. Молодій Громаді. Всіх цих людей об’єднували менше-більше однакові, виразно про-німецькі, погляди на завдання й методи української визвольної політики в умовах німецької окупації. Спираючись на організаційний апарат у ЦК, ці люди вели в дусі своїх поглядів досить широку політичну пропаганду серед галицько-українських мас. Ця група, а особливо її частина, складена з комбатантів, душею яких був Д. Паліїв, дуже зактивізува-лася у зв’язку з пляном німців утворити з галицьких українців СС-дивізію «Галичина». Комбатанти колишньої УГА задумали в цьому випадку повторити експеримент з Першої світової війни і так як тоді через формацію Українських Січових Стрільців, так тепер через СС-дивізію «Галичина» дійти до утворення військової сили, яка при сприятливій політичній обстановці змогла б повести боротьбу за Українську Самостійну Державу. Вся їхня ставка фактично була поставлена на німців. Впливи цієї групи обмежувалися тільки до Галичини, і то тільки до частини інтелігентських і свяшеничих кіл.
Деякі, цілком невеликі, впливи серед інтелігенції Галичини, менше вже на Волині, як також деякі зв’язки з окремими громадянами Східньої України мала ще ОУН, керована А, Мельником. Ця політична група змагада до розв’язання українського питання в рамках німецької системи. Підтвердженням цього є позитивне становище цієї групи до СС-ди-візії «Галичина», відправка туди таки своїх провідних членів, як, напр., Коника, відмова від усякої активної проти німецької боротьби, крайнє негативне ставлення до УПА тощо. Разом з цим ОУН під провдом А. Мельника дуже песимістично оцінювала можливості боротьби в умовах большевииької окуііації й тому її організовані кадри втікали від большевиків на Захід.
Всі інші політичні партії та осередки в Західній Україні фактично не існували. Щонайбільше тут можна було ше брати до уваги окремих людей, в минулому часто навіть визначних діячів колишніх політичних партій і груп, які мали деякі, до речі, дуже слабі, зв’язки між собою на Українських Землях і поза ними, а також серед деяких закордонних кіл. Середовища, що їх репрезентували ці люди, були майже цілком політично неактивні. Ці люди могли допомогти українській визвольній справі щонайбільше своїми зв’язками й особистим авторитетом, що його вони ще мали серед певних українських кіл. До таких середовищ слід було зараховувати групу колишніх політичних діячів УНР, УНДО, гетьманців.
Поза перерахованими тут політичними партіями й середовищами ніяких інших політичних сил в українському житті на той час не було.
Українське політичне життя не могло вільно розвиватися ні під німецькою, ні під російською окупацією й тому всі слабші політичні партії, які раніше існували, були цілком зметені з лиця землі, а їхні лідери и більшості випадків відсунулися від участи в активному політичному житті.
Ініціятивний комітет вирішив творити представництво українського народу на демократичній основі. Демократична плятформа давала можливість залучити до керівництва визвольною боротьбою усіх чесних і національно вартісних українських патріотів незалежно від їхніх партійних поглядів.
Основні пункти політичної плятформи, що мала стати основою формування нового політичного представництва українського народу, були такі:
1. Беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як найвищу ідею українського народу.
2. Визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної боротьби.
3. Задеклярувати своє вороже наставления супроти московських большсвйків та німців як окупантів України.
4. Визнати демократію як устроєвий принцип представництва.
Пункти 2 і З Плятформи були зумовлені тією обставиною, що ініціятива творення загальнонаціонального представницького органу вийшла саме від УПА, яка вела революційну боротьбу як проти російсько-боль-шевицьких, так і проти німецьких окупантів, і що цей орган ма-в очолювати і керувати саме такою боротьбою українського народу проти всіх окупантів України.
Беручи за основу формування загальнонаціонального керівництва українського народу демократичний принцип, Ініціятивний комітет змагав цим способом якнайкраще, якнайповніше відбити в цьому тимчасовому українському парляменті всі існуючі в той час в Україні здорові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціятивний комітет приділив притягненню до проектованого керівництва представників східньоукраїнського громадянства, що стояло в опозиції до боль-шевицького режиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодої генерації, вихованих уже в умовах большевицької окупації.
Праця Ініціятивного комітету не йшла легко. Найбільші труднощі були, очевидно, зумовлені потребою дуже суворої конспірації, що її треба було перестерігати при підготовці цієї справи. Обговорювати цю справу можна було тільки з людьми дуже певними та дискретними. Поза акцією мусіли опинитися, очевидно, групи, які одверто співпрацювали з німцями. Також поза акцією мусіли опинитися фупи, які були вороже наставлені до УПА і які нерідко як метод міжпартійної боротьби стосували де-нунціяцію (донос. – Ред.) перед ворогом. Крім представників кіл суто політичних, Ініціятивний комітет притягнув до представництва ше кількох визначних фомадян, які репрезентували інші, позаполітичні українські громадські кола. В черені 1944 р, праця Ініціятивного комітету була закінчена.
11 липня 1944 p., далеко від непрошеного ока, в Карпатах, почалися наради нового українського революційного парляменту. Курінь УПА охороняв місце нарад від можливого наскоку німців чи большевицьких партизанів. Зібралися представники всіх українських земель. Особливо численно були представлені Східньо-Українські Землі. Зійшлися люди різних політичних поглядів. Були тут такі, які репрезентували активно діючі організовані політичні партії, а були й представники неактивних у даний момент політичних середовищ, які, одначе, могли внести свій вклад у визвольну боротьбу українського народу. Були й представники позаполітичних українських кіл.
Збори святково проголосили себе тимчасовим українським иарляментом і назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). На голову Великого Збору УГВР обрано відомого громадського діяча Волині Ростислава Волошина.
Великий Збір вислухав широку політичну доповідь про міжнародне становище, що її виголосив Головний Командир УПА та доповідь про дотеперішні зносини Головного Командування УПА з представниками інших держав.
Особливо живу дискусію викликала доповідь про міжнародне становище. В дискусії зударилися представники старшого політичного покоління з молодшим революційним табором. Дуже живу участь у дискусії брали представники Східніх Українських Земель. Пройнятий ідеєю Української Самостійної Соборної Держави, Великий Збір УГВР зумів узгіднити думки старшого і молодшого політичних поколінь. Не менш живу виміну думок викликав звіт про стосунки Головного Командування УПА з представниками інших держав, і, зокрема, – звіт про стосунки з польськими визвольними силами.
В дальшому Великий Збір УГВР приступив до опрацювання Універсалу та Плятформи УГВР. Соціяльно-економічна частина Плятформи дала змогу учасникам – громадянам Східньо-Українських Земель висловити думку східньоукраїнського фомадянства на ці справи (Вживаючи терміну Східньо-Українські Землі, автор статті фактично мав на увазі Осередньо-Схіаиі Українські Землі. – Ред.). Великий Збір уважно прислухався до цих думок і в суспільно-економічній ділянці цілком прийняв пропозиції «східняків».
З черги Великий Збір УГВР опрацював Статут УГВР, що в ньому знайшов реальне відображення демократизм учасників. Устрій УГВР, будучи, з одного боку, суто демократичним, дає, з другого боку, тверду основу для існування і діяльности органів УГВР, так дуже потрібну у важких і змінливих революційних умовах. Взявши до уваги те, шо з бігом часу серед українського народу можуть виникати нові політичні сили, як також те, шо можуть змінити своє наставления до УПА існуючі політичні групи. Великий Збір УГВР прийняв постанову про можливість кооптувати до УГВР нових членів, які були б виразниками цих сил.
Виходячи з того, що всяке представництво доти є справжнім виразником волі народу, доки воно діє серед народу і від нього не відривається, Великий Збір постановив, що місцем перебування УГВР є Українські Землі. За кордон виїжджають тільки окремі члени УГВР зі спе-ціяльними дорученнями. Така постанова забезпечує УГВР від перетворення її в емігрантське представництво, як це було, наприклад, з урядом колишньої УНР, та робить її у політиці цілком незалежною від усяких сторонніх сил.
15 липня 1944 р. відбулися вибори голови Президії УГВР, Голови Генерального Секретаріяту, генерального судді УГВР та генерального контрольного УГВР.
Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний Герб та почав повторяти слова присяги... То присягав Президент України перед усім українським народом.
Цього ж таки дня Великий Збір УГВР закрився, а делегати роз’їхалися на місця своєї праці. Український парлямент – Українська Головна Визвольна Рада та український уряд – Генеральний Секретаріят УГВР почали діяти.
Не минуло й кілька місяців, як усі українські землі опинилися знову під московсько-большевицькою окупацією. УГВР осталася на українських землях – осталася з народом поділяти з ним його долю й недолю, вести його, керуючи ним у його святій визвольній боротьбі.
На заклик УГВР не скоритися московсько-большевицьким окупантам так, як раніше гітлерівським, – український народ відповів завзятою героїчною боротьбою проти большевицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ, керований УГВР, свою визвольну боротьбу веде далі й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років і рішений вести її далі, аж до її переможного закінчення – до побудови Української Самостійної Держави.
Визвольна боротьба, що її проводить в останні роки український народ під керівництвом УГВР, є найкращим підтвердженням того, що весь український народ, який бореться проти московсько-большевицьких окупантів та їх українських агентів, беззастережно визнає Українську Головну Визвольну Раду та її цілком підтримує.
Особливо яскравою й могутньою маніфестацією єдности українського народу на українських землях з УГВР є повний бойкот т. зв. виборів у верховну раду СССР та бойкот таких же виборів у верховну раду УССР та місцевих рад, що його на заклик УГВР, не зважаючи на найдикіший терор окупанта, провів український народ 10 лютого 1946 p., 9 лютого і 21 фудня 1947 р. Бойкотуючи на заклик УГВР большєвииькі вибори, український народ не тільки здемаскував диктаторський, тоталітарно-терористичний, глибоко антидемократичний характер большевицького режиму, а й провів своє публічне масове голосування за УГВР та її Генеральний Секретаріят – за свій парлямент і уряд.
Таємно, непомітно для широкого загалу йде праця УГВР на українських землях під московсько-больціевицькою окупацією. Про неї чує український народ лише вряди-годи, читаючи її звернення, заоики, постанови тощо. Про неї чують бійці УПА й учасники збройного підпілля, коли в наказах Головного Командувача УПА чують слова: «Рішенням УГВР від дня ...нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-ї кляси...» Про неї знає кожний, хто повторяв слова присяги бійця УПА, складені на Великому Зборі УГВР. Про неї довідається, врешті, хто чує, що на полі слави, крім рядових бійців УПА, загинули також члени УГВР: уродженець Волині Ростислав Волошин – Голова Великого Збору УГВР та уродженець Східніх Українських Земель – журналіст Йосип Позичанюк. Решта політичної праці УГВР з конспіративних причин покишо мусить бути закрита для широкої громадськости.
Праця Закордонного Представництва УГВР проходить в іншій обстановці. Воно має можливість виступати відкрито, і про нього знають широкі політичні і фомадські кола в усьому світі. Заступаючи українську визвольну справу на міжнародньому полі, Закордонне Представництво УГВР об’єктивно інформує про становище в Україні. За ііого посередництвом увесь світ поінформований про те, що український народ не склав зброї, не скорився, але активно бореться за своє національне й соціальне визволення, що не Хрущови, не гречухи та коротченки є виразниками справжніх прагнень українського народу, а УГВР та її Генеральний Секретаріят.
УГВР – всенародне Представництво українського народу існує й діє. УГВР керує визвольною боротьбою українського народу, очолює її та репрезентує, УГВР веде український народ через усі труднощі боротьби до остаточної перемоги – до Української Самостійної Соборної Держави.


Українська Головна Визвольна Рада

У грізний час, коли на українських землях шаліли, виснажуючись у кривавій війні, дві ворожі тотальні окупаційні сили – німецько-гітлерів-ський і московсько-большевицький імперіялізми, відбулася в Україні велика історична подія: створилась Українська Головна Визвольна Рада. Створилась вона на Великому Зборі в середині 1944 р. з представників усіх національно-визвольних сил українського народу на всіх рідних землях і за кордоном, які визнали за єдино правильний – самостійницький принцип у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.
На Великому Зборі, розглянувши докладно внутрішнє й міжнародне становище України, представники опрацювали й одноголосно приіімя ли свою політичну плятформу і свій внутрішній УСТРІЙ та видали мі-р ший Універсал до Українського Народу, Незабаром після цього Ук раїнська Головна Визвольна Рада видала друком свою Плят(1)орму й Універсал у великих накладах, у формі афіш і листівок, які розійшлися широко серед українського народу в краю і за кордоном.
З уваги на важливість заіснування Української Головної Визвольної Ради та розгорнення її діяльности, з’ясовуємо докладніше її видання.
Плятформа УГВР схоплена у трьох розділах, які вияснюють ідею, щлі та програмові основи УГВР. Ось вони:
І. Загальні положення. У вступі нав’язує УГВР до славної нашої іра-диції «створення самостійної Української Держави та боротьби ій її закріплення в 1917—1921 pp.»; пригадує, що ця «Українська Держанії впала внаслідок чужого завоювання, зумовленого недостатнім внуїрин нім об’єднанням українських національних сил»; указує, шо «цс чуже панування позначилось небувалим гнітом, масовим грабіжництвом українського народу, поверненням селянства й робітництва в смраижіи кріпацтво разом з нещадною експлуатацією і виниш,енням мілі.ііпннич мас голодом і терором»; стверджує, що «це страшне і криваве лихолпти впродовж 25-ти років навчило українські народні маси, що ніякий чу жий політичний та соціяльнии устрій не піде їм на користь і що іільки власна націонадьна суверенна держава с єдиною передумоіюю і іаіи>ру-кою нормального життя і розвитку нації та її культури. матсріяльно|о і духового добробуту народніх мас».
Далі виявляє, що «сучасна війна між двома тотальними силами, московсько-большевицьким та німецько-гітлерівським імперіялізмами, вс-леться за володіння в першу чергу українськими землями як вихідними позиціями до панування у Східній, а навіть у всій Европі», стверлжуї, що «обидві ці сили – непримиренні вороги ідеї української державності».
Але ж «ця війна виснажує також наших ворогів і провадить їх ли соціяльного і політичного розкладу». І «це створює сприятливі умовний ^аля визвольних прагнень поневолених народів та полегшить їм остаточну перемогу».
Тим то «необхідно:
а) у вирі сучасної тотальної війни оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним знищенням,
б) повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу.
Для здійснення них завдань потрібний єдиний всеукраїнський національний фронт, організований на основі об’єднання всіх діючих національних українських сил, які прагнуть до української суверенної держави».
«Тому за ініціятивою Української Повстанчої Армії (УПА). що утворилася в процесі збройної боротьби українського народу проти грабунків і насильства окупантів над мирним українським населенням, організувався із представників усіх українських земель та українських політичних середовищ всеукраїнський провідний центр під назвою Українська Головна Визвольна Рада (УГВРУ).
Цілі і завдання УГВР.
Цілі: ..Об’єднати і координувати дії всіх самостіинииько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіялізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССДУ. УГВР перейняла на себе три головні завдання:
..Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державної незалежности і створення органів незалежної державної влади на Україні.
Репрезентувати як верховний український центр сучасну політичну боротьбу українського народу в краю і за кордоном.
Створити перший український державний уряд та скликати перше українське всенародне представництво».
Основні ідейно-програмові принципи. З уваги на те, що перша й найвища наша мета – це «збереження життя нації, національної єдности й культури», та що головною запорукою цього збереження і нормального розвитку нації є національна суверенна держава, українська нація в цей час повинна віддати всі свої сили на здобуття і закріплення власної держави». Тим то «всі політично активні українські чинники по винні сконсолідуватися в боротьбі за самостійну державу» – з тим, що боротьба ця «буде провадитися незалежно від політичних впливів сторонніх сил».
«На цій підставі УГВР визнає такі принципи своєї діяльности:
1. УГВР прагне до відбудови Української Самостійної Соборної Держави на всіх землях українського народу засобами революційної бороть
би проти всіх ворогів державної самостійности українського народу, зокрема проти большевицьких і німецьких окупантів, та у співпраці з
усіма прихильниками такої самостійности.
2. УГВР твориться на принципі повної політичної незалежности своїх прагнень від впливів сторонніх національних сил і чинників.
3. УГВР об’єднує всі українські політично-провідні елементи незалежно від їх ідейного світогляду та політично-фупової приналежности, що стоять на грунті політичної суверенности української держави та політичної незалежности українських визвольних прагнень».
4. У політично-соціяльнііі ділянці УГВР визнає і змагає забезпечити:
а) народньо-демократичний спосіб визначення політичного устрою в українській державі шляхом загального народнього представництва;
б) свободу науки, світогляду й віри;
в) розвиток української національної культури;
г) справедливий соціяльний лад в українській державі і рівність усіх громадян перед законом;
д) громадянські права всім національним меншостям в Україні;
є) право рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;
є) вільну ініціятиву у трудовій господарській діяльності для всіх громадян, регульовану вимогами і потребами цілости нації;
ж) вільну форму трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;
з) усуспільнення основних природних багатств України: землі, лісів, вод і підземних скарбів, – з передачею вільних земель у постійне кори
стування трудових хліборобських господарств;
и) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передачу кооперативним об’єднанням легкої і харчової індустрії, право широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;
й) вільну торгівлю в нормованих законодавством межах;
і) вільний розвиток ремесла та право на творення індивідуальних ремісних майстерень і підприємств;
к) право на вільну працю для фізичних і розумових працівників та охорону інтересів селянства й робітництва соціяльним законодавством,
5. УГВР провадитиме свою боротьбу за УССД в союзі з усіма поневоленими народами Европи й Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну ї»ї незалежність.
6. УГВР прагне до порозуміння і до мирного співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права мати власні держави на етнофафічних землях народу».

Устрій УГВР схоплений в шести розділах: І. Ціль і завдання, ІІ. Великий Збір. ІІІ. Президія. ІV. Генеральний Секретаріят, V, Генеральний Суддя. VI. Генеральний Контрольний. Устрій цей з’ясовує докладно організаційну побудову УГВР, завдання, обов’язки, права і відповідальність її членів. За постановами цього Устрою на першому Великому Зборі обрано: Президента, трьох його заступників і чотирьох членів президії УГВР: обрано також Голову Генерального Секретаріяту, який для поодиноких ділянок праці покликав окремих Генеральних Секретарів – це виконавча влада УГВР; нарешті, обрано Генерального Суддю та Генерального Контрольного, які створили свої Колегії.
УГВР як найвищиіі керівний орган українського народу затримує за собою право єдиного репрезентанта політичної волі всього українського народу перед зовнішнім сітом. Тим то УГВР, що діє безпосередньо на рідній землі, має своє представництво за кордоном, що пов’язується найтісніше з життям свого народу та опирається на реальні сили Рідного Краю.
Перший Великий Збір видав до Укрйнського Народу перший УНІВЕРСАЛ УГВР, що основується на найсуттєвіших думках Плятформи УГВР. Універсал цей у врочистих словах нав’язує до будови Української Держави в 1917—18 pp., до кривавої боротьби за Неї, яку Український Народ зберіг у своїй душі по сьогодні як священну спадщину предків і на сторожі своєї волі поставив від карпатських верхів по Дон і Кавказ збройні сили своїх синів – Українську Повстанчу Армію.
«Сучасне українське покоління нехай буде горде, що саме йому доведеться в геройській боротьбі завершити будову української держави.
Це велетенське завдання вимагає ще більшого, ніж досі, завзяття, ще більшої відданости справі, а перш за все об’єднання всіх самостійницьких сил під одним політичним проводом.
І тому, щоб об’єднати всі національно-визвольні сили українського народу, щоб з одного центру керувати його визвольною боротьбою, щоб перед зовнішнім світом репрезентувати його політичну волю та щоб протиставитися спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостійницький український фронт, – створилася Українська Головна Визвольна Рада. Вона переймає відтепер керівництво визвольною боротьбою українського народу».
«Українська Головна Визвольна Рада є найвищим і єдиним керівним органом українського народу на час його революційної боротьби, аж до утворення Уряду Української Самостійної Соборної Держави.
Українська Головна Визвольна Рада присягає Тобі, Український Народе:
Боротись за те, щоб Ти був єдиним володарем на своїй землі, за справедливий соціяльний лад без гніту й визиску, за знищення кріпацтва на власній землі, за вільну працю робітника, за широку ініціативу трудящого населення в усіх галузях господарської діяльности, за повноту розвитку української національної культури.
Українська Головна Визвольна Рада кладе на вівтар боротьби за ідеали свою працю і своє життя».
«Українська Головна Визвольна Рада вітає боротьбу інших поневолених народів за своє визволення. З ними, зокрема з нашими сусідами, бажаємо жити в добросусідських взаєминах та співпрацювати у боротьбі проти спільних ворогів».
Нарешті, клянучись пам’яттю героїчної боротьби і лицарської смерти наших славних предків. Українська Головна Визвольна Рада закликає ввесь Український Народ:
«Ставай до боротьби за свою волю і за свою державу, єднайся у своїй боротьбі, кріпись у своїй ВІРІ!»
Два місяці пізніше, у вересні 1944 р. появилась за кордоном Відозва УГВР «До всіх насильно вивезених з України земляків наших та тих, що були змушені покидати рідні землі»
Відозву цю видало закордонне Представництво УГВР. Звернена вона до українців на чужині, а головно у Німеччині, де тепер (у часі написання статті. – Ред.) перебуває понад три мільйони українців, в тому щонайменше половина боєздатних чоловіків.
Відозва ця починається ствердженням, що проти ненависних гітлерівського і сталінського імперіялізмів створився великий революційний фронт поневолених народів.
«На Сході перед веде у цій святій боротьбі український народ. Сотні тисяч його вірних синів і дочок – наших братів і сестер з фанатизмом і самопожертвою героїв одчайдушно борються проти імперіялістичних загарбників, зразково об’єднані в дисципліновану й ідейно могутню Українську Повстанчу Армію. Вони борються за свою суверенну, справді вільну і ні від кого не залежну Українську Державу».
Далі відозва сповіщає, що в Україні створилась Українська Головна Визвольна Рада, яка очолює революційну боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу,
«На цей шлях боротьби вступив увесь український народ. На всіх українських землях, від Кавказу до Карпат, від Прип’яті до Чорного моря йде сьогодні завзята боротьба українського народу проти стадінсько-большевицьких загарбників, що знову поневолюють Україну. На сталінські намагання знищити нас як націю український народ відповів активно – збройною боротьбою проти окупанта».
Далі Відозва закликає всіх українців на чужині «на службу великій вивзольній справі, на допомогу нашим рідним землям».
«В новій дійсності мусять усі українці... виступити одною лавою як незалежний політичний чинник, що бореться тільки за Українську Державу у спілці з усіма народами, які готові визнати право українського народу на державне життя та його боротьбу проти німецького та московського імперіялізмів».
Нарешті, закликається усіх українців, «які розвинені сьогодні по чужині, перш усього до єдности. до спільної боротьби рам’я в рам’я з нашими братами з рідних земель».
Хай велика ідея нашого визволення і кривава боротьба наших братів єднає нас в одному всеукраїнському фронті».

(Від редактора: Ось ідейне обличчя Української Головної Визвольної Ради та початкова її діяльність у краю і за кордоном у світлі і’і власних друкованих видань. І треба ствердити, що з’ясована тут її ідеологія була віддавна мрією і тугою всіх національно думаючих українців.
А викристалізувалася вона в конкретну політичну дію у вогні революційно-визвольної боротьби українського народу проти ненависних і людожериих німецько-гітлерівського і московсько-большевицького імперіялізмів. Тим то створення Української Головної Визвольної Ради в середині 1944 р. – це справді одна з найпомітніших, найбільших національно-політичних подій в Україні за останню чверть сторіччя.
Організація Українських Націоналістів, що завжди ставилась позитивно до всіх здорових національних починів, завжди організовувала й виховувала народ до найбільших завдань нації, завжди ставила на першому місці справу революційної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, – вітає створення і діяльність Української Головної Визвольної Ради.)

Присяга вояка Української Повстанчої армії, затверджена УГВР і введена наказом Головного Військового Штабу ч. 7 з 19.VII.1944 р. передрук з журналу «Повстанець», ч. 1 за 1944 р.
Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.


КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ЧЛЕНІВ УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИ

А. Члени УГВР, які брали участь у Першому Великому Зборі УГВР

1.БІЛЕНЬКИЙ Ярослав (1883-1945), родом з Галичини, учитель гімназії, комісар ЗУ HP у Сокалі (1918—1919), професор Вишої педагогічної школи у Львові, викладач Львівського університету (1939— 1941), секретар Ради сеньйорів Української Національної Ради у Львові (1941—1942), обраний Генеральним Суддею УГВР. Автор статей про твори Шевченка, про Мазепу, з методики української мови.
2.ВОВЧУК Іван (12.1X1.900-14.V.1979), родом із Східньої України, в 1926 р. закінчив Харківський університет, науковиїі співробітник Інституту рослинництва в Харкові, Обраний Великим Збором УГВР третім заступником Президента УГВР. На еміграції – член Закордонних частин ОУН, член Центрального представництва українських еміфантів у Німеччині (1949-1950), Голова Організації Оборони Чотирьох Свобід України і редактор Вісника ООЧСУ (в Нью-Йорку).
3.ВОЛОШИН Ростислав (псевда: Павленко, Горбенко, Левченко, літературне псевдо А. С Борисєнко), (1911—22.УПМ944) родом з Дуб-нівського району Рівенської области. Загинув у бою з большевицьким відділом під час переходу фронту в селі Гаях Нижніх Дрогобицького району Львівської области. Син залізничного робітника. Голова Української студентської організації в Польщі (1933—34), член Президії Це-СУС і редакції студентських публікацій, політв’язень польських тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій, Крайовий Провідник ОУН ПЗУЗ, політв’язень большевицької тюрми (1939—41), Голова Обласної ради Рівенської области (після проголошення Акту ЗО червня 1941 p.), політв’язень німецької тюрми (1941—42), співорганізатор УПА та Командант запілля УПА на ПЗУЗ (1942—43). Предсідник на Третьому Надзвичайному Великому Зборі революційної ОУН в серпні 1943 року, де й обраний членом Бюра Проводу ОУН, Предсідник Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії в листопаді 1943 p., Предсідник Великого Збору УГВР в липні 1944 p., де й обраний Генеральним Секретарем внутрішніх справ УГВР.
4.ГРИНЪОХ Іван, священик (псевдо Всеволод, літературні псевда !. М. Коваленко, І. В. Діброва), (28.XIl.1907-l4.IX.i994), діяч організації Пласт, рукоположений священиком УГКЦ у Львові, доктор богословія, капелян українських студентів (1935—1939), капелян легіону ДУН (1941), співробітник Проводу ОУНСД (1942—43), учасник III Надзвичайного Великого Збору ОУН в серпні 1943, обраний членом Головної Ради ОУН, член Референтури Зовнішніх Зв’язків (ОУН) – в 1943—44 pp., головний представник українських делегацій на переговорах із польським підпіллям, із румунами й угорцями (1943—44), учасник Великого Збору УГВР, де й обраний другим Заступником Президента УГВР. Член Закордонних Частин ОУН (до 1948 p.). Голова Президії Закордонного Представництва УГВР, професор теології в Українському Вільному Університеті (Мюнхен), дійсний член Наукового Товариства ім, Шевченка.
5.ДУЖИЙ Микола (псевд: Вировий, Мирон, літературний псевдонім М. К. Карівський), нар. 13.XII. 1901 в с Карові Сокальського району Львівської области, помер 18.V.1955 р. у Львові, Син селянина. Підхорунжий УГА (1918—1920), студент Історичного факультету Львівського таємного Університету (1921 – 1925), абсольвент школи підхорунжих польської армії, член У ВО, студент Гуманістичного факультету Львівського Університету, магістер філософії, редактор «Студентського шляху» (1931), співредактор українських націоналістичних видань, секретар Головного Виділу Товариства «Просвіта» (1933—1939), редактор просвітянських видань, працівник УЦК в Кракові і у Львові, в 1940 р. – керманич відділу культурної праці, член делегації Референтури Зовнішніх Зв’язків ОУН у переговорах з румунами в Кишинев! (1944) учасник і Секретар Президії УГВР (1944—1945), головний редактор журналу УПА «Повстанець» (1944—1945), співредактор підпільних видань ОУН, УПА, УГВР, сотник УПА з датою старшинства 15 квітня 1945, відзначений Бронзовим Хрестом Заслуги УПА. Загазований у криївці, 4.V1.1945 р, потрапив до рук НКВД. Засуджений на кару смерти, яку пізніше замінено на 20 років каторги. Під час слідства ніколи не виявив своєї участи в УГВР. Звільнений за станом здоров’я, прибув до Львова 6.V. 1955, помер через 12 днів.
6.ЛЕБЕДЬ Микола (псевд: Максим Рубан, Олег, Ігор, Ярополк, Вільний, Марко й ін.), нар. 23.XI.1910 в с Нові Стріличі Жидачівського району Львівської области). Син кравця. Одружився у тюремній капличці з політичним в’язнем – Дарією Гнатківською, яку на Варшавському судовому процесі за вбивство міністра Пєрацького засуджено на 15 років тюрми (Прим.: Варшавський судовий процес проходив у 1935—36 pp.). Член 7-го куреня пластунів у Львові, організатор першої підпільної «п’ятки» Юнацтва, організатор і керівник Юнацтва в гімназії від 1929 р. Абсольвент гімназії 1930 р. Зв’язковий між Крайовою Екзе-кутивою ОУН ЗУЗ та ПУН за кордоном (1932—34). Затриманий гестапо в Німеччині у 1934 p., виданий польській поліції за підозрою у вбивстві міністра Пєрацького. Засуджений на кару смерти у Варшавському процесі. Присуд замінено на довічну тюрму. Звільнений із тюрми в 1939 р. Член Революційного Проводу ОУН (під керівництвом Степана Бандери) в 1940 p., учасник Другого (Краківського) великого Збору ОУН (1 – 3.(V.I941), де обраний Другим Заступником провідника ОУН. У Державному Правлінні в липні 1941 р. призначений на пост міністра державної безпеки. Як «урядуючий провідник» після арешту-вання Степана Бандери і Ярослава Стецька в 1941 р. – головний організатор протигітлерівського резистансу. Організатор Першої (вересень 1941 p.), Другої (квітень 1942 р.) і Третьої (лютий 1943 р.) Конференцій ОУН в Україні. Учасник ІП Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25.VIH. 1943 p.), обраний Головою Головної Ради ОУН і керівником РЗЗ (Референтури Зовнішніх Закордонних Зв’язків) (1943— 44 p.), учасник УГВР, обраний на Генерального Секретаря Закордонних Справ. З доручення Президента і Генерального Секретаря УГВР виїхав на Захід для дипломатичної діяльности, член 34 ОУН до 1948 р. Засновник фірми-корпорації «Пролог» у Нью-Йорку (1952—74 pp.). Мешкає в Йонкерсі (штат Нью-Йорк, США).
7.ЛОҐУШ Омелян (псевд: Іванів, Євген, літературне псевдо О. І. Степанів), нар. 1912 р. в Галичині, одружений з Катериною Меш-ко у підпіллі. Студентський діяч у 30-х pp., референт пропаганди в Крайовому Проводі ОУН ПСУЗ (Південно-Східніх Українських Земель) у Дніпропетровську, 1942—43 pp., учасник НІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в серпні 1943 p., член Головного Проводу ОУН, референт пропаганди, один із головних організаторів проведення Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії в листопаді 1943 р. на Волині, учасник Великого Збору УГВР. Відправлений разом із дружиною Катериною Мешко на еміграцію в Західню Німеччину і США.
8.МЕШКО Катерина {псевда: Верещак, літературне псевдо М, В-ак), родом із Дніпропетровської області, нар. 1912 p., інженер, одружена з Омеляном Логушем у підпіллі. Обласний провідник ОУН Запорізької, Кримської і Луганської областей (1942—43 pp.), активний учасник Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії у листопаді 1943 p., учасниця Великого Збору УГВР. Делегована на еміграцію до Західньої Німеччини і США.
9.МУДРИЙ Василь (псевда: Вавринич, літературне псевдо Я. В. Боровим), нар. 19.111.1893 р. у с Вікні Гусятинського району Тернопільської области, помер 19.111.1966 р. в Нью-Йорку. Член Земської управи в Проскурові (Хмельницький) у 1918—19 pp. Співорганізатор, скарбник, секретар Львівського таємного університету (1921—25 pp.), заступник Голови Головного Відділу Товариства «Просвіта» у Львові. Співзаснов-ник, заступник голови У НДС {Українське Національно-Демократичне Об’єднання), голова партії 1935—39 pp., віцемаршалок сейму Польщі.
Учасник Українського національного Комітету в Кракові 1941 p., учасник УГВР, обраний Першим Заступником Президента УГВР. Еміфував, у США став екзекутивним директором Українського Конгресового Комітету Америки, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка.
10. ОСЬМАК Кирило (псевда: Псельський, Гірняк, Шишацький), нар. 9.V.I890 в містечку Шишаках (Полтавщина), загинув 16,V. 1960 р. у Владимирській тюрмі (Росія). Вищу освіту здобув у Московському сільськогосподарському Інституті (1910— 1916), студентську практику проходив на Волині, Кубані, Сибірі. Член Центральної Ради 1917—18рр. Заарештований у Харкові в 1928 p. Засуджений за «справою» СВУ на 5 років ув’язнення, достроково звільнений. В 1941 – 1943 pp. підтримував зв’язки з ОУН у Києві, на Великому Зборі обраний Президентом УГВР. ІЗ.IX.1944 р. заарештований і ув’язнений большевиками у Дрогобичі (1944—47 pp.), згодом перевезений до Владимирської тюрми, де й загинув. Чекісти довго не знали, що в їхніх руках Президент УГВР,
11.ПЕЛЕНСЬКИЙ Зенон (псевда: Зеленко, Ходя), нар. 26.ViI.I902 p. в с. Тулиголови (Березень) Городоцького району Львівської области, помер 30.Х.1979 р. в Мюнхені. Учасник Першого (установчого) Великого Збору (Конгресу) 1929 р. у Відні. Член ОУН до 1934 р. Політв’язень польських тюрем. Активний член УНДО (1935—1939). Головний редактор націоналістичного (легального) тижневика «Український голос», що виходив у Перемишлі 1928—1929, співредактор інших періодичних видань. Учасник Великого Збору УГВР, обраний членом Президії УГВР. Член Закордонного Представництва УГВР, редактор мюнхенського тижневика «Українська трибуна», голова Спілки українських журналістів у Західній Німеччині (1967—1969).
12.ПОЗИЧАНЮК Йосип (псевда: Шугай, Шаблюк, Євшан, Рубай-гада. Стожар, Чубенко), родом з Осередиіх Українських Земель, народився в селі Дашеві Ілліиеиького райну Вінницької области в 1913 р., загинув 22 грудня 1944 р. (в деяких джерелах подано 21.XII.1944 p.). Закінчив Ніжинський Інститут Соціяльного Виховання. Висланий до Львова на працю журналістом за першої большевииької окупації Захід-ньої України. Член ОУН від 1941 p., державний секретар Міністерства інформації і пропаганди Українського Державного Правління, учасник Північної похідної групи, арештований німцями у Василькові ЗІ серпня 1941 p., після звільнення з тюрми в Німеччині повернувся в Україну і долучився до підпільної праці. Учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25 серпня 1943 р.) і Великого Збору УГВР (11-15 липня 1944 p.).
13.ПОТІШКО Василь, нар, 4.IV.I895 р. в селі Лабунь Житомирської обл., помер 5,111.1991 в Ваффало (США) – учитель, член Центральної Ради, військовий інспектор Армії УНР, живучи в СССР, часто міняв місце перебування. Автор проекту «Плятформа УГВР», учасник Великого Збору УГВР. На еміграції організатор Центрального об’єднання українських професійних спілок, член Закордонного Представництва УГВР.
14.ПРОКОП Мирослав, (псевдо Володимир, літературні псевда: М. В. Вировий, О. С. Садовий, В. В. Садовий), нар, 6.V.1913 р. в Перемишлі. Одружений з Любою Комар (засуджена в процесі «59-и» в січні 1941 р. у Львові). Член Пласту, закінчив гімназію у Перемишлі в 1931 р., член ОУН, окружний провідник ОУН в Перемишлі, політв’язень польських тюрем (1933—1937), студент юридичного факультету Львівського університету, редактор журналу «Студентський вісник» (1937—39), ред. Української пресової служби (1939—1941). Крайовий референт пропаганди Півн. ОУЗ у Києві в 1942, референт пропаганди ОУНСД, учасник делегації для переговорів з польським підпіллям, редактор журналу ОУН «Ідея і Чин» (1943—1944), учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН, член ініціятивного Комітету для створення УГВР і учасник Великого Збору УГВР, обраний членом Президії УГВР. За кордоном член Закордонних Частин ОУН (до 1948 p.), автор політичних статей. Голова Середовиша УГВР, доктор права, член Наукового товариства ім. Шевченка. Автор обширних праць «Україна і українська політика Москви», «Напередодні незалежної України».
15.РЕБЕТ Дарія (псевдо Орлян), нар. 26.П.1913 р. в Кіимані на Буковині, померла ~ 5.Г1992 в Мюнхені. Дівоче прізвище Цісик. Аб-сольвент Католицького університету в Любліні, магістер права. Референт Юнацтва Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ, політв’язень польської тюрми. Учасниця Другого Великого Збору ОУН і Третього Надзвичайного, обрана членом Головного Проводу ОУН. В березні 1943 р. член Ініціятивного Комітету для створення УГВР, автор проекту «Устрій УГВР», на Великому Зборі УГВР обрана членом Президії УГВР. Одружена з націоналістичним діячем Л, Ребетом. На еміграції член Закордонних Частин ОУН до 1948 p., автор статей на суспільно-політичні теми.
16.ТУРУЛА Павло (псевдо Яворівський), нар. 11.V.1909 р. в с Ри-п’янці Калуського району Івано-Франківської обл. Гімназію закінчив у Львові, хемічні студії в Ґданську і Цюріху (Швайцарія), доктор хемічних наук, професор хемії у Фармацевтичному інституті у Львові (1942—44), керівник лябораторії, яка готувала ліки для мережі ОУН і збройних відділів УПА, У не. Член ОУН, учасник Великого Збору УГВР, за кордоном – член Закордонного Представництва, а відтак Середовища УГВР. Мешкає у США.
17. ШАНКОВСЬКИЙ Лев (псевда Дзвін, Мартович), нар. 9.ІХ.1903 р. в с. Дулібах Стрийського району Львівської области. Член Пласту, воїн УГА та Армії VHP. Закінчив вищі студії у Львові й у Варшаві, вчитель середніх шкіл. Співробітник Референтури Зовнішніх Зв’язків (РЗЗ, го лова Ініціятивного Комітету для створення УГВР у березні 1944 р. Член делегації українського підпілля для переговорів з румунами в Кишиневі, учасник Великого Збору УГВР. На еміграції член Закордонного Представництва УГВР. Автор багатоьох праць з історії українського війська, про УГВР, про Похідні групи ОУН у 1941 p., нарису «Українська Повстанча Армія» тощо.
18. ЧУЙКО П»яро, нар. ЗО.Х. 1894 в Запорізькій обл., помер 15.IV.1970 р, в США. Учасник Визвольних змагань в 1917—20 pp. Учитель, викладач фізики й математики в інститутах. Часто міняв місце перебування. Заарештований у 1941 році німцями, після звільнення переїхав до Галичини. Учасник УГВР, член Закордонного Представництва УГВР.
19.ШУМОВСЬКИЙ Павло, родом з Волині, нар. у 1899 р. Закінчив студії агрономії та ветеринарії за кордоном, доктор зоотехніки й біології. Ректор Вищої афономічної школи у Дублянах поблизу Львова (1939— 1944), учасник УГВР. Автор багатьох наукових праць, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, Вільної Академії Наук.
20.ШУХЕВИЧ Роман (псевда Щука, Дзвін, Тур, Тарас Чупринка, Роман Лозовський (в УГВР), Чернець та ін., літературне псевдо Чагар) – нар. 30.Vl.1907 у Львові, загинув 5.Пі.1950 р. в Білогорщі поблизу Львова. Син повітового судді. Одружений з Наталкою Березинською (1910 р. н,), сестрою революціонера-бойовика Юрія Березинського (1912 р. н., загинув у Городку біля Львова 30 листопада 1932 p.). Член Пласту (1922—1930), член УВО (1923—29), проходив вишкіл у польському війську (артилерія, 1928—1929). Член ОУН від 1929 p., спортовець. Студіював у Політехніці в Гданську і у Львові. Бойовий референт Крайо-пої Екзекугиви ОУН ЗУЗ (1930—1934), в’язень польського концентраційного табору в Березі Картузькій, член Штабу «Карпатської Січі» (1938-1939), Крайовий Провідник ОУН на західніх окраїнних землях і головний референт зв’язку з підпіллям на Рідних Землях (1939—1941), Член Революційного Проводу ОУН під керівництвом Степана Бандери. Політичний керівник Дружин Українських Націоналістів (1941), заступник міністра оборони в Державному Правлінні (1941), Військовий Референт Проводу ОУН, від 13 травня 1943 р. Голова Бюра Проводу ОУН, учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН, Головнокомандувач У ПА, учасник Першої Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії (21—22 листопада 1943 p.), учасник Великого Збору УГВР, обраний Головою Генерального Секретаріяту і секретарем військових справ (під псевдом Роман Лозовський), Нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги 1 кляси. Генерал-хорунжий УПА, автор статей на політичні й військові теми.


Члени УГВР, які дали згоду на членство в УГВР, але не мали змоги брати участь у першому Великому Зборі УГВР

1. БАГРЯНИЙ (ЛОЗОВ’ЯГА) Іван (1906-1963) – поет, письменник, репресований большевиками, на еміграції відновив літературну працю, прихильник революційної ОУН, але в 1946 р. відійшов, утворюючи на спілку з іншими так звану Українську Революційно-Дємократичну Партію (УРДП). Бафяний – лідер цієї партії (1948—1963), в основу профамових засад було покладано боротьбу проти совєтського режиму та створення української самостійної держави. Згодом у партії утворилось два крила («праве» й «ліве»).
2.ВРЕЦЬОНА Євген (1905-?) – провідний діч УВО і ОУН, за фахом – інженер-хемік, один із організаторів військових частин у Закарпатській Україні (1939), член УГВР, учасник Закордонного Представництва УГВР.
3.ГАЛЯНТ Микола, священик (1875—1945) – доктор богослонія, гімназійний катехит і референт Митрополичої консисторії УҐКЦ у Львові, член УГВР, заарештований большевиками 11 квітня 1945 р.
4.МАЛИНОВСЬКИЙ Олександр, священик (1889-1957), церковний і фомадський діяч, 1940—46 – апостольський адмінісфатор Лем-ківшини. На еміграції – ректор Української Католицької Духовної Семінарії у Німеччині.
5. ОХРИМОВИЧ Василь (псевда Пилип, Грузин, Кузьма), нар. 25.V.1914 у Львові, загинув 19.V.1954 в Києві. Член ОУН, політичний в’язень польського концентраційного табору у Березі Картузькій (1935— 1936), в 1938 р. засуджений у Тернополі на 10 років тюрми. Член Українського Національного Комітету в Кракові 1941 p., староста Тернопільської области (1941), крайовий провідник ОУН ЗУЗ (1943), учасник Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН. Найактивніший член Ініціятивного комітету для створення УГВР, член УГВР. На еміфації – член Закордонного Представництва УГВР, член 34 ОУН (до 1948 p.). З 195! р. повернувся в Україну, включився у підпільну боротьбу, керівник ОУН Карпатського Краю. Одержав військовий ступінь майора – політвиховника УПА. Нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги УГВР II кляси. Підступно схоплений у 1954 р. органами МҐБ, засуджений на кару смерти, страчений.


Кооптовані члени УГВР

1. ДЯКІВ Осип (псевда Горновий, Осипенко, Артем, Гончарук, Наум, 147), нар. 41.V[.1921 p. в с. Олесині Козівського району Тернопільської области, загинув 28.XI.1950 р. біля села Великополе Яворівського району Львівської области. Закінчив Бережанську гімназію, студент Львівського університету, заарештований і засуджений большевиками, вирвався з Бердичівської тюрми в липні 1941 р. Член Крайового проводу Юнаїггва ОУН, редактор журналу «Юнак» (1943—1944), член Головного осередку пропаганди при Проводі ОУН (1945—1948), Провідник Львівського краю ОУН (1948—1950), член Проводу ОУН від літа 1949 p., член УГВР і заступник Голови Генерального Секретаріяту УГВР від літа 1950 р. Нагороджений Золотим і Срібним Хрестами заслуги, підвищений до рангу сотника – політвиховника УПА. Один із головних ідеологів збройної боротьби, автор численних публікацій на ідеологічно-політичні теми.
2.ЗЕЛЕНИЙ Г. (псевдо). Ім’я та прізвище невідомі. Під документами «Звернення Воюючої України до всієї української еміграції (жовтень 1949) стоїть підпис незідентифікованої особи «член УГВР, проф. Г, Зелений».
3.КУК Василь (псевда Леміш, Коваль, полковник Коваль, Юрко Медвідь), нар. 11.1.1913 р. в с Красному Золочівського району Львівської области, син залізничника. Одружений у підпіллі з Уляною Крючен-ко (з Дніпропетровщини, с. Сурсько Литовське). Член Пласту, УВО від 1929 p., організатор Юнацтва ОУН від 1930 р. Закінчив гімназію у Золо-чеві в 1932 р. Студент юридичного факультету Люблінського університету (1932—1933). Працював інспектором «Просвіти» в Золочівському повіті, член повітової Екзекутиви ОУН і зв’язковий до КЕ ОУН у 1933 p., політв’язень польських тюрем (1933—1936), повітовий провідник ОУН Золочівщини. Учасник військових курсів ОУН у Кракові (1940— 1941) учасник Другого Збору ОУН у Кракові, член Проводу ОУН і його організаційний референт від 1941 p., учасник проголошення Акту ЗО червня 1941 р. у Львові, член керівництва Похідних груп ОУН. Заарештований німцями 31 серпня 1941 року у Василькові біля Києва, втікає під час конвоювання з Дмитром Мироном і Тарасом Онишкевичем, переходить у підпілля. Крайовий провідник ОУН ПівдСУЗ (в Дніпропетровську 1942-1943), Крайовий Провідник ОСУЗ (1943-1949), Крайовий Командир УПА-Південь (1944—1949), ініціятор створення влітку 1944 р. на Волині НВРО (Народньо-визвольна Революційна Організація). У 1947 р. заступник Голови Проведу ОУН, заступник Голови Генерального Секретаріяту УГВР. В липні 1950 р. іменований полковником, затверджений Головним Командиром УПА, Головою Проводу ОУН, Головою ГС УГВР. Підступно схоплений живим 23.V.1954 р. в дорозі на Волинь, політв’язень тюрми МҐБ в Києві (1954—1960).
4.ФЕДУН Петро (псевда Полтава, Петро Полтава, Волянський, Север, 99), нар. 24.11.1919 р. у с. Шниров! Бродівського району Львівської области, загинув 22.XII. 1951 р. на Івано-Франківщині. Закінчив гімназію у Бродах у 1938 р., член ОУН, студент медичного факультету Львівського університету. В лавах червоної армії воював на совєтсько-фін-ському фронті в 1940 p., проти Німеччини в 1941, потрапив у полон, з якого втік. Студіював у Львові (1942—1943). Редактор журналу «Юнак», Крайовий провідник Юнацтва ОУН (1942—1943). Влітку 1944 р. начальник політвиховного відділу КВШ УПА-Захід (1944—46), підвищений до сотника —політвиховника УПА з датою старшинства 22.1.1946 p., керівник Головного осередку пропаганди ОУН, редактор підпільних видань від 1946 p., керівник Бюра інформації УГВР (1946—1951). Нагороджений УГВР Срібним Хрестом заслуги в 1947 р. Член Головного Проводу ОУН від літа 1948 p., член УГВР від літа 1950 p., підвищений до майора – політвиховника УПА в 1950 p., заступник голови ГС УГВР (1950—51), автор багатьох публікацій, головний ідеолог збройного підпілля. Нагороджений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги 1 кляси та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».
5.ХМІЛЬОВСЬКИЙ Микола, священик (псевда Лаврівський, Аксі-ос, 100) нар. 18.V.I880 в с. Покропивній Козівського району Тернопільської области, помер ЗО.IV. 1963 р. у Мшані Городоцького району Львівської области; військовий капелян УГА (1919 p.), духовник і директор Золочівської гімназії до 1931 p., радник Митрополичої консисторії УГКЦеркви у Львові, член УГВР від 1947 р. Заарештований большевиками 31 березня 1950 p., звільнений у 1954 р.


ОКУПАНТИ МІНЯЮТЬСЯ, УПА ПРОДОВЖУЄ БОРОТЬБУ

Марш «Сіроманців»

Із гір Карпат лунає пісня Волі,
Із гір Карпат несеться Волі зов...
Там синьо-жовті лопотять прапори —
Там вже заграла українська кров.
Там борами мандрують «Сіроманці»,
На плечах кріс, «граната у руках...
Батьківщини це вірнії повстанці
Виконують Провідника наказ.
Бандсра шлях до Волі нам покаже...
З Його наказу йдемо на пробій!
І розіб’єм – розгромим кодло враже,
Запалимо визвольний буревій...
Гей, рідний брате Заходу і Сходу,
До нас єднайсь в ударний моноліт!
Ми Україні виборем свободу,
Загарбницький повалимо ми світ!
Тобі на Славу, Україно-Мати,
Ми ЗНИЩИМ ката, Волю принесем!
І загримлять повстанські скрізь гармати
На поздоров з Твоїм Воскресним Днем...

Текст цієї пісні вперше опублікований у журналі «Повстанець», ч. 4, за березень 1945 р. Під назвою «Сіроманці» виступав так званий Рогатинський курінь, що входив до складу Воєнної Округи (ВО) «Лисеня» УПА-Захід. У 1944 році командиром «Сіроманців» був Дмитро Карпен-ко-«Яструб», родом з Полтавської области (старший ляйтенант – танкіст червоної армії). Карпенко одержав призначення на командира куреня у ранзі хорунжого. Курінь під його командою провів низку завзятих і успішних боїв проти большевицьких карально-репресивних загонів НКВД. Найвідоміший бій «Сіроманців» відбувся 29 вересня 1944 року під Уневом (місто Унів перейменоване за часів больше ви иької окупації на Міжгір’я – Золочівський район Львівської области. – Ред.). Карпенко загинув під час успішного наскоку на районний центр Нові Стрілища в грудні 1944 р. Посмертно командир «Сіроманців» підвищений до сотника та нагороджений УГВР найвищою відзнакою – Золотим Хрестом бойової заслуги УПА I кляси.

В наступному (подвійному, за квітень-трапень 1945 p.) числі «Повстанця» у зв’язку із закінченням російсько-німецької війни Роман Шухевич, підписуючись від того часу псевдом Тарас Чупринка, звернувся зі словом до бійців і командирів УПА, яке публікуємо повністю.


Бійці і комаццири Української Повстанчої армії

Гітлерівська Німеччина остаточно розгромлена і розбита.
Не боятися більше українському народові ні винищування у газових камерах, ні масових розстрілів цілих десятків сіл озвірілими гестапівцями. Не буде вже німець бити по лиці свободолюбного українського се-.’іянина, ні відбирати його землі, щоб повернути його в раба німецького пана. Не гнатиме тисяч і десятків тисяч робітників і селян у новітній исир – в Німеччину. Не ждатиме український інтелігент своєї черги, ко-.’іи його фізично знищать, бо він міг би в прийдешньому бути постійною іагрозою для окупанта. Західній варвар не буде вже панувати на українській землі.
Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому фабити українське село, не допускали до вивозу [людей] в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і палення сіл... У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу.
Та з розвалом Німеччини вернувся і розгосподарився в Україні ще гірший окупант – Росія. Від віків поневолюючи Україну, вона не зре-зиґнує з неї ніколи, незалежно, чи в неї царський режим, чи «найдемо-кратичніша в світі республіка». 1 саме оця «соціялістична республіка» вирішила остаточно покласти край українським самостійницьким змаганням. Скувавши весь народ у нову соціяльну систему державного капіталізму, пануюча кліка створила жахливі економічні умовини, щоб перемінити свободолюбну людину у вічно голодну тварину, що ні про що інше не вміє думати, як про їжу. Ввівши культуру «по формі національну, а по змісту соціялістичну» соввлада руками українських заляканих рабів тичин, бажанів, вишень, возняків насильно прищеплює Україні російську культуру (Прим.: в тому часі в большевииькій пресі, що появлялася на Захіаньо-Україиських Землях, від часу до часу публіковано «звернення’^ до українських повстанців, щоб вони не воювали проти большевииьких окупантів, щоб ішли до окупанта «з повинною» тоило. Такі «звернення» підписували члени так званого українського радянського уряду», «українські комуністи», що фактично були агентами московського імперіялізму. Врешті окупанти змушували підписувати, а то й не питаючи згоди, самі підписували такі «заклики» прізвищами українських діячів культури тощо. Роман Шухевич не мав і не міг мати злости на письменника Остапа Вишню (Павла Губенка), засудженого большевиками в 1934 році, якого дотерміново звільнили й змусили «писати для влади». Згодом чекісти знову переслідували письменника Вишню. Роман Шухевич високо цінував і відомого франкознавця та досліаника української літератури академіка Михайла Возняка = автора відомої брошури, виданої 1920 р. у Відні, «Самостійна Україна», за яку большевики збиралися Возняка судити.).
Для більшого одурення українських мас [больщевииький окупант] створює в Україні ще й комісаріяти оборони й закордонних справ, які не мають ніяких прав, хіба тільки [щоб] вихвалювати Сталіна. Незнаний в icтopії людства терор, провокації мають остаточно перетопити в російськім горнилі український народ, шо має назавжди забути, що він був самостійним, і погодитися бути вічним наймитом «старшого брата» – новітньої великої Росії. Для свободолюбних мас має ця «найдемокра-тичніша республіка» сибірську тайгу, Соловецькі острови, масові розстріли, палення сіл, штучні голоди та інші «новітні» виховні засоби.
Та український народ і тепер не скапітулював перед наступаючим ворогом. У 1943 р. Вам, Українські повстанці, передав він зброю в руки з наказом до останнього боронити Ідею української самостійпости. З неперевер-щеною стійкістю і героїзмом, з небаченою до цього часу вірою й запалом виконуєте Ви вже більше як два роки цей наказ Нації. Ні голод, ні інші недостачі, ні терор щодо Ваших родин не захитали Вашого завзяття, Вашої віри в перемогу. Ще завзятіша, ще успішніша боротьба є Вашою відповіддю на всі підступні «звернення уряду УРСР». Ви добре пам’ятаєте, що так само старалася розкладати Росія воїнів Мазепи, так само «дарувала» провини українським повстанським загонам у 1920 – 23 pp. Всіх, що далися обманути, «нагороджено» каторжними роботами чи розстрілами, як тільки вони перестали бути потрібними Росії. Коли Ви раз ступили на шлях боротьби зі сталінським режимом, то не на те, щоб перед ним капітулювати, бо з ворогом, що загрожує існуванню Нації, треба боротися на життя або смерть. Я впевнений, що зброї, яку Ви одержали з рук Нації, не посоромите і прийдешнім поколінням передасте своє ім’я, вкрите безсмертною славою.
Українські Повстанці! У світі ще не заіснував мир. Революційні рухи поневолених народів та протиріччя між західніми державами і СССР зростають. Росте у всьому світі свідомість, що несе зі собою ідея «диктатури пролетаріяту», голошена з Кремля. В боротьбі проти нього Ви сьогодні не самі! Завзяті серби, хорвати ведуть бої проти московського ставленика Тіто, болгари також підіймаються проти кривавого терору, принесеного «союзним» СССР, Гори Семигорода залюднилися тими румунами, що не піддалися Росії. Навіть мала Словаччина веде партизанку проти наїзника. Польські патріоти саботажами і збройною боротьбою нідповідають на намагання Сталіна їх поневолити. Ряди борців проти східнього сатрапа ростуть. Це все створює сприятливі умовини для нашої дальшої боротьби і наближає момент розвалу СССР.
Дотримати зброю в руках до тієї хвилини і станути на чолі воюючих проти Сталіна мас – Ваше священне завдання. Вірю, що Ви виконаєте його з честю і фанатизмом, як виконували всі дотеперішні завдання. Новими методами боротьби, пристосованої до нової обстановки, лайте відповідь ворогові на його наступ.
З незламною вірою перед , до перемоги!
Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!
Вічна хвала тим, шо полягли у боротьбі з наїзником!
Слава Україні!
У травні 1945 р. Тарас Чупршпса, Головний Командир УПА


ЗВЕРНЕННЯ ОУН ДО НАРОДУ

(після закінчення совєтсько-німецької війни у 1945 р.)
(Примітка: після Наказу Головнокомандувача Української Повстанської Армії Романа Шухевича-Тараса Чупринки, що був опублікований у журналі «Повстанець» у травні 1945 року в зв’язку із закінченням російсько-німеиької війни, наступного місяия (у червні 1945 р.) Організація Українських Націоналістів на Рілиих Землях опублікувала Слово ОУН до Українського Народу окремим виданням, а також у підпільному журналі «Шлях Перемоги» під редакцією Михайла Дяченка-«Боєслава» і в інших друкованих підпільних органах. Автор «Слова» – Петро Дужий.)

Слово Організації Українських Націоналістів до українського народу

Український народе!
В умовах безприкладно жорстокої окупаційної дійсности, під важким ярмом сталінсько-большевицького імперіялізму, що загарбав усі українські землі та посягнув на землі інщих європейських народів, в умовах широкої священної боротьби, яку Ти підняв проти загарбництва за своє національне і соціяльне визволення, за побудову Української Самостійної Соборної Держави, – Організація Українських Націоналістів приносить Тобі слово правди і розкриває ворожу брехню, що за її допомогою окупант намагається вирвати у Тебе віру в справедливість нашої справи й нашу перемогу, Організація Українських Націоналістів вказує, куди і як Тобі далі прямувати до Обітованої Землі.
Українці й українки!
Більше трьох років за неподільне право панувати в Україні й по-па-разитськи ексгілуатувати її багатства, за право поневолювати і повернути у безвільних рабів волелюбний Український народ, билися між собою два імперіялістичні хижаки: гітлерівсько-німецький і сталінсько-боль-шевицький імперіялізми. Зі становища Українського Народу різниці між цими імперіялістами не було, бо однаково осоружні йому були як невільницькі пута гітлерівських панів «вищої раси», так і сталінське ярмо. Тим то Український народ з однаковою силою проти цих двох імперіялістів боровся, не зважаючи на те, шо таким чином створював собі два фронти. Боротьба на два фронти для Українського Народу не була легка. З однаковою гостротою і запеклістю вона проходила скрізь там, де імперіялісти, в обличчі рішучої революційної постави Українського Народу та його могутніх визвольних змагань знаходили для їх поборювання спільну мову і допомагали собі взаємно в тому підлому ділі. Спільна мета цих загарбливих хижаків та факти явної й таємної співпраці між ними у винищуванні Українського Народу і його революційно-визвольного авангарду – українських революціонерів-самостійників, більш чи менш координованої дії сталінського НКВД і гітлерівського гестапо дають найвірнішу оцінку тим найзапеклішим ворогам України і викривають їх справжнє обличчя.
Що приніс і що готував для Українського Народу гітлерівсько-німецький імперіялізм?
Зайнявши в 1941 р. місце сталінсько-большевицьких окупантів в Україні, гітлерівсько-німецькі загарбники зразу розкрили свої пляни. Мету свого походу на Україну вони ясно й цілком недвозначно визначили в своїх божевільних теоріях. Гітлерівські ідеологи писали тоді, що «шлях до панування над усією Європою веде через підбій України» – «батьківщини гєрман», «святої землі майбутнього німецького народу...»
Виходячи з таких теоретичних заложень, гітлерівці почали здійснювати свою жахливу криваву практику. Загарбуючи Україну, вони намагалися грати ролю господаря, зовсім не рахуючись з волею і голосом справжнього його господаря – Українського Народу.
Акт проголошення Української Держави ЗО червня 1941 p., яким Український Народ по дводесятирічній большевицькій неволі заявив своє священне право на державну самостійність, гітлерівські варвари потоптали, виарештовуючи Голову й Членів Українського Державного Правління.
Українські землі гітлерівські наїзники пошматували кордонами на райх-скомісаріяти, генеральні губернії, трансністрії та зони воєнної окупації.
В жахливий спосіб різними нечуваними методами вони почали фізично винищувати українське населення, боячись «значної розмножувальної сили слов’янських народів», переслідуючи ганебну мету – винищити європейські народи, а Европу «зробити батьківщиною германської раси».
Понад три мільйони здорових мужчин і жінок вивезено з України до Німеччини на каторжну роботу, а майже таку саму кількість винищено розстрілами, шибеницями, в’язницями, концтаборами, виголоджупан-ням та спалено в горезвісних німеціїких душогубках.
Українські селяни не відчули жодних полегиі, бо новий окупант затримав загалом без змін випробувану большениками колгоспну форму сільського господарства, як таку, що дає найкращі можливості всебічної експлуатації селянства. Змінено тільки назву «колгосп» та «громгосп».
Українські самостійники заздалегідь розшифрували гітлерівські пля-ни. В підпільних виданнях роз’яснювалося тоді українському селянству, що ,.т. зв. «німецька земельна реформа» в Україні – це тільки політично-господарський маневр загарбника. Його мета – закріпити свою владу шляхом створення видимости визволення і відвернути Український Народ від боротьби за свою владу. Німецька земельна реформа цілком не відповідає інтересам усього селянства і взагалі інтересам усього народу через свою експлуататорську суть, її практична мета – витиснути якнайбільше хліба і робочої сили з України» {Політичні Постанови І! Конференції ОУН, квітень 1942 p.). Правильність такої тези знайшла потім своє потвердження у практичному здійснюванні гітлерівських плянів.
Важкі матеріяльні умови українського робітництва змушували його тікати на села в поіиукуванні хліба, бо безприкладна експлуатація робітників німцями не давала їм жодних підстав на життя, а лише на напівдике животіння.
Українську інтелігенцію в жахливий спосіб винищувано, письменники не могли публікувати своїх творів, наукових робітників позбавлено умов їх праці, театри урухомлено тільки для того, щоб вони уприємнювали хвилини представникам «вищої раси’’, смирно-боязливих інтелігентів заставляли писати за большевицькими зразками похвальні пісні, нариси і статті на честь Гітлера-«визволителя» і його кліки, а у випадках гідної і чесної постави українських інтелігентів знищувано або запроторювано до німецьких соловків – різних берлінів, гамбургів і нюрнбергів – на каторжні роботи.
Одною з диковинних займаницьких практик було насильне пересе-лювання українців в інші райони і насаджування на їх місце німецьких колоністів. Були навіть намагання усунути наше національне ймення, заборонено поширювати книжки ідеологічно-політичного та історичного змісту. Українські школи німці позакривали, вони дозволили тільки на початкові 4-клясові школи та т. зв. фахкурси, бо гітлерівському окупантові нецікаво було мати в Україні вчених українських людей. «Найбільшим шастям», яким обдаровували німці населення України, була важка і виснажлива праця на нових панів.
У матеріяльному відношенні пороблено для українців такі великі обмеження, щоб українець не міг і подумати про інші справи, як тільки про те, щоб не загинути на своїй багатій землі з голоду.
Та всі ті страхіття гітлерівського панування в Україні не заломали Українського Народу, не змусили впасти перед ворогом на коліна. А коли тут чи там і появлялися слабодухи й маловіри, шо в наслідку своєї політичної короткозорости бачили спасіння в гітлерівській Німеччині, – то народ зумів отрястися від цієї рабської нечисти. Народ добре знає ціну всяким вислужницьким елементам, тим, що запродалися гітлерівському окупантові і по суті в нічому не різнились від всяких Корнійчуків, бажанів і галанів, які, своєю чергою, поклялися вірно виконувати накази червоного кремлівського ватажка. Не допомогли гітлерівським наїзникам прихилити симпатії Українського Народу до Німеччини наймані слуги українського походження, так як не допомогли їм фальшування правди та брехливі видумки про «співпрацю» українського революційно-визвольного самостійницького руху з большевиками. Всі ворожі удари тільки відкривали перед Народом справжнє обличчя наїзника, на всі ці удари Народ відповідав широкою акцією всенародної самооборони в час найфізнішого наступу на Український Народ, тоді коли слабодухам здавалося, що вже «все пропало», Український Народ разом з організаторами революційно-визвольного руху – українськими самостійниками – відстоював власні моральні позиції та скріплював боротьбу шляхом організації і швидкого спотужніння народньої збройної сили Української Повстанської Армії. Боротьба УПАрмії проти гітлерівських займанців широко розгорнулася та стала славна на весь світ, дарма що німці намагалися «доказати», що, мовляв, У ПА діє за директивами Москви, подібно, як тепер, навчившись у німців, горланять панове Хрущови, мануїльські, рясні й інші сталінські гавляйтери в Україні, що УПА – це «українсько-німецька агентура».
Народ бачив у боротьбі з гітлерівськими наїзниками українських са-мостійників-революціонерів на землях усієї України, і в той час, коли сталінські «визволителі», пограбувавши Україну, разом з українськими яничарами-перевертнями втекли за Урал, народ і тепер бачить у боротьбі зі сталінськими окупантами українських самостійни-ків-революціонерів і знає, шо саме українські революціонери і повстанці великою мірою спричинилися до розвалу німецького імперіялізму.
Українського народу і його революцій но-зброй них сил не захитають жодні підступи, жодні видумки, мовляв, революціонери й повстанці – «німецька агентура»... А хто ж врятував сотні тисяч української молоді перед вивозом у німецький ясир? Хто врятував майже у 100 відсотках ту молодь на Північно-Західніх Землях? Хто підтримував народ на дусі, хто прогнав німецьку адміністрацію з Полісся і північних районів Волині? Хто розбивав німецькі валки, які вивозили хліб з України, хто роздавав той хліб між населенням, хто проливав свою кров на вулицях Києва, Харкова, Львова й Рівного, хто, нарешті, гинув на німецьких шибеницях, в тюрмах і смертних таборах в Освєнцімі, Майда-неку, Оранієнбурґу?
І коли тепер гітлерівсько-німецький імперіялізм полетів стрімголов у прірву, то про боротьбу Українського Народу проти гітлерівського загарбника не сміють говорити й капіталізувати її для себе большевииькі щурі, що в грізний для народу час втекли у спокійне місце, не сміють паплюжити священної боротьби та революиійно-визвольного руху.

Що приніс для Українського Народу сталінсько-большевицький імперіялізм?

За відступаючими полчищами гітлерівських горлорізів в Україну знов увійшли ватаги червоних од крови сталінських людоїдів. Місце горезвісних «расових визволителів» зайняли «найдемократичніші визволителі», знані Українському Народові із свого 25-річного панування в Україні. Повернулися ті, що в морі крови втопили молоду українську державу 1918 – 1920 pp., що знищили всі великі здобутки революції в 1917 p., ті, що звироднілими бандами винищували цвіт української молоді під Кру-тами і Базаром. Це ті, що, підбивши Україну, вимордували неповинних українських фомадян м. Києва і холодноярських повстанців. В Україну насунули знов сталінські дикуни, знані Українському Народові з навмисне зорганізованого голоду в 1932 – 1933 pp., масових вивозів на Соловецькі острови й на Колиму, у Казахстанські степи. Прийшли ті, що знищили С Петлюру, Є. Коновальця, М. Грушевського, С Єфремова, Г. Коссака, М. Хвильового, М. Скрипника, Любченка, Близька, Косинку, Фальківського, ті, шо мільйони українців запроторили на далеке заслання. В Україну повернулися ті, що весь час клялися не допустити ворогів на українські землі, а потім, мов базарні собаки, повтікали з України до Уфи й далі, віддавши Україну на поталу гітлерівським хижацьким людожерам. Це, нарешті, ті, що тікаючи, порозстрілювали без суду [тисячі] українських в’язнів у Львові, Рівному, Луцьку, Бердичеві, Умані, Вінниці й інших містах України, це ті, що пограбували дощенту селян, поруйнували заводи, попалили села й міста, знищили найкращі квартали Києва й інших міст, насильно змобілізували молодих українців для оборони своїх ленінфадів і сталінфадів, залишаючи на Україні кров, згарища і руїни. Сталінські імперіялісти, повернувшись в Україну, 110 суті, не змінилися, дарма, що і тоді, і тепер вони горлають про те, що в себе знищили поміщиків і капіталістів. Так, це правда. Але ж, справді, в тому відношенні в СССР становище не покращало, бо на місці колишніх поміщиків і капіталістів виросли нові вельможі, нова буржуазія, цим разом партійна сталінська верхівка. Ця нова сталінська буржуазія, навіть у «сталінській найдемократичнішій конституції» забезпечила за собою право бути «керівним ядром», ця буржуазія проти волі народу «репрезентує» трудящих за кордоном, вона не відчуває жодних нестач, для неї доступні харчові засоби, люксусові помешкання, золоті погони й інше, в той час, коли трудящі мусять вмирати з голоду, жити в препоганих житлових умовах, одержувати за свою важку працю в 30 і більше разів меншу від партійних паразитів зарплату, а в селян грабують останки хліба. Сьогодні вистачить тільки поглянути на зовнішній вигляд громадян Совєтського союзу, щоб зразу переконатися, що в Совєтському союзі є вельможі і поневолені батраки, є пануюча кляса і кляса експлуатована, є, за словами самого ж К. Лібкнехта, «павуки і мухи».
Сталінські імперіялісти обдурюють народ, мовляв, вони віддали землю селянам. Так, але це ще зовсім не вичерпує питання, бо кремлівська шайка експлуататорів народу не тільки дала селянам землю, а й прив’язала селян до землі і тим ввела гірше кріпацтво, як за панщини. За совєтської влади селяни змушені виснажливо працювати, та користуватися плодами своєї праці вони не можуть. Селян примушується продавати хліб кліці большевицьких вельмож за такими цінами і в таких кількостях, як вона велить. Ця кліка змушує селян продавати хліб по 90 копійок за кілофам, у той час, коли за той самий хліб селянин у місті мусить заплатити 6 карбованців і більше. От якими зразковими експлуататорами селянства є сталінські гади. Накаже Хрущов через своїх агентів виконати ще примусову здачу хліба – і це називається «селяни добровільно погодилися здати державі хліб». Той же кат Хрущов ще й безсоромно бреше, що колективізацію проводили большевики на засадах добровільности. Та тому вже раніше заперечив Сталін у своїй статті «Запаморочення від успіхів», в якій найвиразніше писав, – з метою здобути народню прихильність – що партійні органи, від найвищих до найнижчих, застосували примус і терор у колективізації.»
Селяни становлять у СССР 70 відсотків населення, а у вищих навчальних закладах вчиться селянських дітей лише 16 відсотків, це в той час, коли імперіялістична верхівка СССР становить лише 1 відсоток населення, а їх діти становлять аж 55 відсотків усіх тих, що вчаться. Коли ж на основі 101 статті конституції всі фомааяни мають право на освіту, то чому ж цим правом користуються лише сталінські вельможі?
Не краще становище і робітників в СССР. Червоні гади кажуть, що відібрали фабрики й заводи від капіталістів. Це так, але їх місце зайняла кліка сталінських вельмож, яка встановлює зарплати й норми виробітку для робітників та вільно розпоряджається продуктами важкої праці робітництва.
У 106 статті «найдемократичнішої конституції» написано, що компартія є «передовим загоном трудящих в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціяльного ладу і являє собою ядро всіх організацій трудящих як громадських, так і державних». Цілком зрозуміло, що хто не належить до партії, той не має голосу в Совєтському союзі. Та і це ще зовсім не відповідає дійсності, бо не всі члени партії мають справді голос, це забезпечено тільки за верхівкою сталінських вельмож, підкріпленою садистично-бандитськими ватагами енкаведистських заправил. От в чиїх руках влада в СССР! І чи не лише для замилення очей несвідомим обов’язково перед більшістю назв інституцій ставиться ближче окреслення «робітничо-селянський» або «народний»?
Сталінські імперіялісти чваняться, що вони дали великі права і волю інтелігенції. Та це найзвичайнісінька брехня. Інтелігенцію в СССР змушують працювати так, як цього вимагають большевииькі вельможі. Хіба ж безконечні похвальні дитирамби на честь «найгеніяльнішого», «наймудрішого батька народів» – Сталіна та партії, а оплюгавлювання всього, що не приносить корнети вельможам, не найкраще свідчать про те, якими правами і свободами користуються, наприклад, письменники в СССР? В Совєтському союзі «партія веде», а інтелігенцію змушують лише, мов дресованих циркових цуциків, скакати, весело погавкувати, і виконувати все, що велить цирковий факір – партія.
Щоб зрозуміти життя інтелігенції в СССР, вистачить його порівняти з життям інтелігенції будь-якої чужоземної країни. Скільки ж то вчених з СССР мали змогу виїхати за кордон, щоб порозумітись з ученими інших народів? А якщо і було таке, то чи тоді до них обов’язково не приставлено по кілька енкаведистських агентів?
В 10 статті конституції написано, що «рівність фомадян, незалежно від їх національности і раси, є «непорушна», а недотримання цього «карається законом». Як же тепер пояснити собі те, що большевики скрізь пишуть і говорять про «великий російський народ», про «опіку» над українським народом «старшого брата» – російського народу, про його «культурну вишість»? Чому большевиками відфебується і підноситься до недосяжних височин усіх тих царів, царських політиків і генералів, більших чи менших російських панів і всіх, що заперечували існування українського народу, його національну окремішність, мову і навіть його і назву? Чому ж нарешті, орган ЦК КП{б)У «Правда України» видають російською мовою, чому всі виші заклади України й Академію Наук обсаджують російськими псевдовченими, чому наукові звання надають не справжнім науковцям, а всяким «заслуженим» сталінським п’ятолизам і віршомазам – Корнійчукам і бажанам?
Починаючи від «найдемократичнішої» сталінської конституції, а кінчаючи пресовими органами райпарткомів – все брехнею підшите. Бо чому ж то в статті цієї конституції написано: «Українська Радянська Соціялістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціялістичних Республік», коли насправді про те й мови бути не може? Та ж большевицька Москва так привикла до України і її багатства, що вона на таке ніколи не погодиться, тим то весь час Москва доручає своїм п’ятолизам т. зв. «українським комуністам», писати про «воссоєдінєніє» з т. зв. «великим» російським народом, про «непорушну волю» українського народу жити разом з Москвою, про дружбу і ін. Одне слово, «великих слів велика сила». Щоб прибити в народі й думку про самостійність, большевики доручають всіляким неукам писати «історії» України, в яких підкреслюється, що тільки тоді Україна була могутньою і сильною, коли стояла в союзі з Москвою. Оплюгавлюється возвеличеного Шевченком українського самостійника Мазепу: ЦК КП(б)У доручає писати «наукові твори» і «енциклопедії», в яких доводиться, що Україна бути самостійною не може.
Зі 109 статті большевицької конституції виходило б, що большевики піклуються борцями за національне визволення інших народів і дають їм притулок, А яа ооно справді? Які уряди поставили вони в окупованих європейських державах? Яке їхнє ставлення до справжніх національно-визвольних рухів? Бачачи, що гітлерівсько-німецький імперіялізм має в світі дуже багато ворогів, кожний революційно-визвольний рух, який бореться проти большевиків, большевики назвали «німецькою авантюрою»,
У той спосіб сталінські імперіялісти намагаються обдурити тих, що не бачать справжньої дійсности. Підла брехня, обман, заперечування очевидних фактів, незгідність слів із ділами, оплюгавлювання всього, що не дає їм користи, – це засоби, якими вони змагають до своїх цілей.
Щоб переконатися, шо так воно є, згадаймо голосні заяви Молотова 1939 р. про те, що СССР і не думає «визволяти» Литви, Латвії, Естонії. Та не минуло багато часу, коли большевики загарбали ті держави для себе. 1941 р. Сталін проголосив, що Совєтський союз не буде втручатися у справи інших народів, а сьогодні той же Сталін покликав на чужих територіях свої агентури, т, зв. тимчасові уряди, і їх діями наближає час «добровільного вступления» до СССР. Чи можна, отже, вірити заявам кремлівських ватажків?
Сьогодні верещать сталінські гайдуки з Києва, що дарують всі «провини» українським революціонерам і повстанцям, проголошують для усіх «амнестію». Ясно, що ніякий чесний революціонер і повстанець не повірить большевицькій брехні, а в кого є ще сумніви, хто думає, що можна вірити вовкам в овечій шкурі, хай пригадає собі, як жорстоко поступили большевицькі гади з Грушевським, Тютюнником і Крушельницьким, заманивши їх до себе...
Підлий обман і брехня – це большевицька зброя. За цю «зброю» схопились сталінські імперіялісти в поборюванні визвольної боротьби Українського Народу, бачачи, що сам терор не дає їм бажаних успіхів. Згідно з цією засадою, з метою розбивати єдність народу, всі сталінські слуги і наймити горлають про «українсько-німецьку агентуру», оплюгав-люють ганебними наклепами революціонерів і військових командирів, а т. зв. нарком УССР Мануїльський, якому годі було замовчати перед народом про народню боротьбу, «перебрав мірку», твердячи, що українські революціонери самі давали себе німцям арештувати «для маскування агентурности», мало що не лізли «добровільно» на німецькі шибениці і самі закладали собі петлі на шиї.
Такими засобами і способами проти визвольних змагань поневоленого народу не воював ще ніхто. На це здатні тільки большевики. Починаючи «урядовими зверненнями», відозвами, закликами, почерез сатиричні наклепи та видумані заяви, мітинги, транспаранти й афіші, а закінчуючи найдикіщим терором, облавами, вивозами, збірною відповідальністю, паленням сіл і вирубуванням лісів, диверсійно-провокатив-ними бандами, залякуванням немічних і дітей, розстрілами жінок і стариків, в’язницями, шибеницями і грабунками, – виступили большевицькі варвари проти Українського Народу.
Та всі ці сталінські страхіття не залякали українського народу. Загартований довгими роками неволі, натхненний великою Ідеєю самостійної України, Український Народ іде шляхом священної боротьби до остаточної перемоги.

Яка мета і шляхи Українського Народу?

Ше рік тому Україна була «між молотом і ковадлом», між двома імперіялістичними хижаками: сталінським і гітлерівським інперіялізмами. Ще рік тому Український Народ кривавився у боротьбі проти двох оку-. пантів. Сьогодні становище значно змінилося. Під твердим ударом з одного боку альянтських армій, а з іншого – армій народів, покорених большевиками, які не задля панування кліки сталінських вельмож, а для власного рятунку перед гітлерівським рабством пішли на бій, та під могутніми ударами національно-визвольних рухів поневолених німцями народів німецько-гітлерівський імперіялізм упав. З того приводу Український Народ радіє, бо для України перестала бути загрозливою велика ворожа сила, яка готувала йому смерть. Український Народ може тепер свобідніше зводити боротьбу зі сталінськими наїзниками. Якшо не вдалося сталінсько-гітлерівським імперіялістам придушити Українського Народу, то не вдасться це зробити самим большевииьким окупантам. Не вирвати їм уже ніколи волі Народу боротися за державіту самостійність, вона житиме так довго в Народі, як довго житиме сам Народ. Здобути Українську Самостійну Соборну Державу – це найсвятіша Ідея Українського Народу. Довга неволя навчила Народ цінити волю, великі мужі України – Шевченко, Петлюра, Міхновський, Коновалець – залишили нам свої безсмертні заповіти, на сторожі наших змагань стоїть Дух полеглих Борців за Самостійну Україну.
Становище України не безвиглядне, як намагаються «твердити» наші вороги. В подібному становищі, в якому перебуває Український Народ, опинилися інші народи, поневолені большевиками. Новоокуповані большевиками європейські народи, які не погодилися на німецьку неволю, не погодяться і на сталінське ярмо і наполегливо готуються до боротьби проти нового загарбника. Отак під обухом загарбницького молота росте сім’я поневолених народів... Серед тих народів народжуються ідеї спільного фронту боротьби проти окупанта, дарма шо він послідовно намагається не допустити до того; а) шляхом викликання між уярмленими народами ворожнечі, б) шляхом розбивання єдности всередині самих народів, проголошуючи «реформи», що мають за мету розвогни-ти внутрішні відносини і, якщо не розбити, то хоча б припинити процес росту національної і політичної свідомости. Український Народ приєднується першим до фронту поневолених проти сталінського імперіалізму, відкидаючи всякі незгоди і спори між народами.
Сталінські наїзники намагаються залякати Народ закінченням війни з Німеччиною, але чи можуть вони ствердити, що мають певний мир? Якщо так, то чому майже половину державних видатків призначили на війну в 1945 p., після закінчення війни з Німеччиною, чому будують на сході нові укріплення, чому проводять масову підготовку до нової війни, чому збільшують продукування воєнних засобів? Все це тому, що не до миру йдеться, а до нових воєн, ще кривавіших та жорстокіших.
Запаморочені від успіхів, сталінські імперіялісти, здобувши перемогу над гітлерівською Німеччиною при колосальній підтримці Англії й Америки, тепер уже самі прямують до загарбання Европи, щоб потім посягнути на цілий світ для утворення світового Совєтського союзу, Ці большевицькі утопійні пляни стали сьогодні більш відкриті, їх бачать народи, поневолені Москвою, їх починає розшифровувати весь світ. Зрозуміло, що перемоги в цьому большевикам не видати, дарма, що до неї вони наполегливо готуються.
Але разом з цим серед народів Совєтського союзу росте національна і політична свідомість, народи бачать, що для того, щоб припинити нові кровопролиття, щоб не допустити до нових жертв, треба покінчити з імперіялістичною сталінською верхівкою, треба покласти край сталінсь-ко-6ольшевицькому імперіялізмові!

Українці та українки в краю і за кордоном!
Ніякі большевицькі підступи, наклепи і терор не припинять боротьби Українського Народу за Українську Самостійну Соборну Державу! Український Народ боротиметься за державну самостійність аж до повної перемоги! Не дайте себе розбивати ворогам у краю, не служіть їм, не допомагайте закріплювати їхню владу!
З’ясовуйте за кордоном, хто такі сталінські імперіялісти І до чого змагають, викривайте їх ганебні методи й засоби боротьби, інформуйте інші народи про героїчну визвольну боротьбу Українського Народу, співпрацюйте з революційно-визвольними рухами народів, поневолених Москвою!

Українські селяни!
Боріться за Українську Державу, в якій земля буде власністю Народу, буде знищена експлуататорсько-кріпосницька система, яку ввели большевики в сільському господарстві! В Українській Державі селянин буде не кріпаком, а вільним фомадянином! Ніякі большевицькі підступи й облуди не приневолять села зійти зі шляху боротьби за УССД. Український селянин вірний заповітам Української землі, рясно политої кров’ю Героїв – Борців за визволення.

Українські робітники!
Боріться за Українську Державу, в якій буде знесена большєвицька система експлуатації робітництва, в якій робітники братимуть участь у керівництві заводами, буде фаховий, а не комісарсько-партійний принцип керівництва промисловістю, робітники отримуватимуть справедливу зарплату за свою працю!
Українське село і місто, єднайтесь у спільний фронт боротьби з наїзником, допомагайте собі взаємно!

 Українські інтелігенти!
Боріться за Українську Державу, в якій буде повна пошана до вашої праці, будуть створені наіісправедливіші умови для неї, так, що ви, пеоні за своє завтра, могтимете з користю для Народу віддатися повністю науковій, культурно-творчій праці. Інтелігенти будуть вільно творити нові культурні, наукові й мистецькі цінності!

Українська молоде!
Готуйся до великого всенароднього змагу, до боротьби за остаточну перемогу над наїзниками! Бери собі приклади зі славного нашого минулого: геройських княжих дружинників, запорозьких козаків та невстра-шимих повстанців – борців за Самостійну Україну!

Українські діти!
Ви свідки запеклої боротьби Українського Народу за волю. Історія нашої боротьби записала славні приклади дитячого геройства і посвяти. Навіть українські діти допомагали й допомагають українським повстанцям, не зраджують ворогам таємниць. Виростайте на чесних і вартісних громадян. Цього жадає від Вас Україна!

Революціонери і повстанці!
Ви перші взяли в руки зброю і пішли на нерівний бій за Українську Державу. До Вас нераз уже зверталися і звертаються вороги з різними підступами, шоб Вас розбити, щоб між Вами створити свою агентуру та, винищивши найкращих, примусити просити ворога ласки. Та цього він ніколи не діждеться! Не святкувати йому перемоги над Вами! Поки зброя у Ваших руках – Україна глядітиме на Вас гордо, певна за своє майбутнє! Хай живе вічна слава полеглих Революціонерів і Повстанців!
Грядуть великі дні, до яких ми мусимо бути готові. Кожний день наближає нас до остаточного бою за перемогу.
Вперед! За Українську Самостійну Соборну Державу!
Смерть сталінським загарбникам!
Хай живе волелюбний Український Народ!
Хай живе народна збройна сила – Українська Повстанча Армія!
Хай живе Організація Українських Націоналістів! І Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!
Слава Україні! – Героям слава!
Червень, 1945 р. Організація Українських Націоналістів


РОМАН ШУХЕВИЧ ПРО БОЇ У ЛІСІ

Вітай, суворий, гордий ліс
Вітай, суворий, гордий ліс
В зеленій, свіжій тіні!
Чи мріяв ти, як буйно ріс,
Служити Україні?
Весь чар узлісь, горбів, яруг
Віддав для України...
Повстанцям ти – ял: вірний друг,
Рідніший від родини.
Виховуй вольности творців,
Завзяте покоління.
Дай м’язам тугість конарів.
Дай жилам міць коріння.
Холодний кріс – найкращий брат,
Колиба – мов коханка.
Як помста з Дону до Карпат
Чатує партизанка.
Орли-повстанці! Хай ваш хід
Народні сушить сльози!..
Хай сіє жах на Захід, Схід, ч
Ворожу кров морозить.
Вітай, хвилястий, буйний ліс
В зеленій, свіжій тіні!
Яку ж ти послугу приніс,
На славу Україні!
Ігор Бутинюк

(Вперше вірш «Вітай, суворий, гордий ліс» опубліковано в журналі УПА «Повстанець», ч. І за 1945 рік. Ігор Бутинюк – псевдо невідомого поета.
В наступному (2-му) числі журналу, була опублікована стаття Романа Шухевича п. я. «Бої в лісі», піц його літературним псевдом Чагар.
Далі подаємо передрук цієї статті. – Авт.)


Бої в лісі

Як свідчить історія партизанських дій, найкращі приятелі партизана – ніч і ліс. Вони хоронять його від переважаючих людських і матеріальних сил ворога, вони дозволяють йому відірватися від того ворога, пере маневрувати в інші, для партизана вигідні місця, щоб звідтіля знову заскочити ворога й завдати йому втрат. Тому-то й ворог звертає велику увагу на ліс, всіма силами старається прочистити його від партизанських сил. Робить він це звичайно трьома способами: або маючи відомості від донощиків, робить наскок на повстанський табір у лісі; або проходить звичайно не дуже сильним відділом якусь частину лісу дорогами, просіками, прочісуючи найближчі гущавини; або більшими силами оточує цілий комплекс лісу чи то поважну його частину і провадить основну прочіску цілого оточеного комплексу. І саме цьому останньому способові прочистки лісу присвятимо увагу в цій статейці.
Як виявляє досвід, прочіску більших лісів роблять большевики звичайно так, що по одному боці залишають застави, які, вкопавшись з догідним полем обстрілу, ждуть на ті повстанські частини, що їх «наженуть» їм ті відділи, які саме провадять прочіску лісу. Отже, йдуть тут лови з «нагінкою». Прочісуючі частини, що просуваються полісі розстріль-нимй, мають завдання виполошити повстанців з лісу та примусити їх вийти на застави, які своїм кулеметним, фанатометним і артилерійським вогнем мають їх остаточно «викінчити». Тим-то «нагінка» йде з великим криком: «Давай вправо», «Рота алєво», «Бандєровєц, я тєбя віжу», густо пострілюючи по лісі, от так собі, навмання. Все це має «виполошити звірину». Очевидно, що малоздисципліновані, молоді й непризвичаєні до боїв відділи дуже часто даються схвилюватися й ідуть саме туди, куди ворог хоче. Але досвідчений повстанець завжди пам’ятає, що його приятелі – ліс і ніч, що він ніколи не повинен дати себе вдень викинути з лісу, бо в чистому полі його напевно знищать. Для нього головним гаслом мусить бути: в лісі, хоч би зовсім оточеному, витримати до смерку, а тоді •негайно продиратися з оточення. Цю головну засаду повинен знати кожний боєць та кожний командир частини зокрема.
Які ж практичні висновки для себе витягає командир? Чи має він зі своїм відділом боронитись у своєму лісовому таборі аж до вечора, чи, може, треба йому боротися на краю лісу. Ніколи! Про табір може ворог мати відомості, туди може спрямувати исі свої вогневі засоби, тим-то оборона в таборі може дорого коштувати повстанцям; край лісу легко обстрілювати артилерією і важкою зброєю піхоти обсервованим вогнем, тому й там важко було б невеликому відділові вдержатися. Повстанський командир пам’ятає, що його найфізніша зброя – засідка, наскок і маневр. Тим то ніколи не дозволити ворогові вести бій там, де він його хоче вести, зокрема там, де він міг би обстрілювати відділ обсервованим гранатометним чи артилерійським вогнем. Тому ніколи не треба готовитися до вирішального бою на самім краю лісу, на краю більших галявин і т. п. Там можна робити тільки дуже короткотривалі засідки, що мали б нанести ворогові втрати, здеморалізувати його та припізнити його просування у глибину лісу. Зате потрібно готовитися до бою у глибині лісу, до бою з ворожою піхотою на найближчу віддаль, коли вона зможе використати також тільки свою легку зброю, а не користуватиметься гранатометами, щоб не постріляти своїх власних бійців. Коротко кажучи, відділ робитиме в лісі засідки на ворога в теренах, для цього пригожих, і по короткому нагальному вогневому бою буде або прориватися через «нагінку», або далі маневрувати, щоб знову в іншому догідному місці вдарити по ворогові. Такі дії основно деморалізують ворога, заставляють його просуватися по лісі дуже обережно, дуже помалу і таким чином дають можливість без більших утрат витримати до смерку.
Приймаючи до уваги всі ці тактичні заложення, командир відповідно вестиме свою частину так, щоб ворог ніколи не міг йому накинути місця і способу бою, а щоб ініціятива бою була завжди в руках повстанського відділу. В перщу чергу командир мусить бути основно зорієнтований у ситуації, мусить мати якнайбільш вичерпні відомості про ворога. Такі відомості він постійно діставатиме від своїх т. зв. «далеких забезпечень». Ці забезпечення мусять бути розміщені на краю лісу або біля головніших доріг, просік і т. п. у віддалі кількох кілометрів від місця таборування частини. Вони мусять постійно інформувати командира про силу й рухи ворога. Вони не ведуть бою з ворогом, а в міру його просування вперед, відступають до своєї частини. На підставі тих розвідкових даних командир зорієнтовується: де є ворожі застави, а де «нагінка», щоб зустрітися з нею якнайскоріше і мати таким чином ще досить часу і місця до маневрування цілий день. На пригожому рубежі (яр, гущавник з передпіллям, що дає поле обстрілу, і т. п.) готовить він цілим своїм відділом засідку на «нагінку», уставляючи його дуже скупчено (для можливости командувати), найкраще «на лінію». Право вогневого наказу застерігає виключно для себе. Тоді припустивши «нагінку» на найближчу віддаль (50 м, деколи й менше), відкриває по ній короткий загальний вогонь. Залежно від рішення командира: прориватися чи далі маневрувати – по короткому вогні йде або прорив, підготовлений ше закиданням ворога гранатами, з окликом «Слава», або відірвання від ворога назад на нові становища, В тому другому випадку треба мати вигідну дорогу до відступу (яр, долина) і маленьку частину (хоч і рій) залишити ще для прикриття відвороту.
При всіх тих діях не забувати про те, що відділ треба тримати дуже скупчено, а це з подвійною метою; по-перше, коли відділ не буде скупчений, то він легко розгубиться, по-друге, юрожій «нагінці» треба на відтинку бою протиставити більшу силу і щодо кількости бійців, і щодо сили зброї, а це можна досягнути тільки скупченням частини. Дуже допоміжні, майже конечні в таких акціях є теренові провідники, які орієнтуються в лісі і можуть скоро та непомітно провести частину в бажане місце.
Під час прориву ворожого кільця сам ворог є в дуже незручному становищі, бо може використати тільки дуже невеличку кількість зброї (ту, шо є на крилах прориваного відтинка), шоб не постріляти власних бійців. Після прориву командир збирає свій відділ, упорядковує його і, маневруючи вдаряє на тил ворожої «нагінки», шоб її розпорошити і дати можливість ще й іншим оточеним відділам легше прорватися.
Діждавшись смерку, командир вибирає місце, кудою йому пробитися через вороже кільце, і, підійшовши якнаитихіше до ворога, коротким наскоком ломить його опір та виривається з кільця.
Є ще й інші прийоми боротьби в лісі, та ми подали поки шо тільки цей один, використовуваний з великим успіхом одним із командирів УПА проти окупантів.

Чагар


РОМАН ШУХЕВИЧ ПРО РЕЙДИ

Будись, могутня Україно!
Будись, могутня Україно!
Козацьке плем’я, встань на змаг!
Туди, де сонце, де вершини, —
До Волі й Слави йде
Твій шлях. Готуйся в бойовії лави,
Козацьке плем’я молоде!
До Перемоги і до Слави
Тебе Бандера поведе.
Повстане Київ заповітний,
Шапки козацькі зацвітуть.
Залопотить блакитно-жовтий,
В Софії дзвони загудуть.
Готуйся в бойовії лави,
Козацьке плем’я молоде!
До Перемоги і до Слави
Тебе Бандера поведе.
Нехай кривавляться прокляті,
Тіла їх прийме чорнозем,
Бо нам на Сході володіти,
І володіти ми будем!
Готуйся в бойовії лави,
Козацьке плем’я молоде!
До Перемоги і до Слави
Тебе Бандера поведе.
(Вперше вірш-пісня «Будись, могутня Україно!» опублікований у журналі «Повстанець», ч. 4 за 1945 рік.
В тому ж числі вмішено статтю Романа Шухевича п. н. «Про рейди», під його літературним псевдом Чагар.
Далі подаємо передрук статті Романа Шухевича. – Авт.)


Про рейди

Рейдом звичайно називають маневрування в запіллі ворога. Тому, що ціла діяльність УПА зводиться до дій у ворожому запіллі, виходило б, що кожний маневр УПА треба б назвати рейдом. Та знаменною прикметою для рейду є оперування у повному відірванні від власних баз, від власного вищого командування. Тим-то в наших повстанських умовинах рейдом будемо називати тільки маневрування в теренах, дотепер не опанованих нашим повстанським рухом, де немає для нас харчових і санітарних баз, де при перемаршах і квартируванні треба приймати окремі заходи обережности. Так, наприклад, перемарш по теренах Білорусії будемо називати рейдом, зате маневр по опанованих нами теренах Західньо-Українських Земель не буде рейдом.
Які ж цілі переслідують рейди наших частин?
В першу чергу це будуть цілі політично-пропагандивні й щойно на другому місці стоятимуть бойові цілі, які є тільки доповненням до політичних завдань. Шо воно так, а не інакше, виходить хоч би з того, що революція, яку приходиться здійснювати українському народові, є в першу чергу революцією політичною, сама ж УПА є силою не тільки мілітарною, а політично-мілітарною.
Які військові одиниці найкраще надаються до рейдів?
Це основно залежить від можливостей законспірування своїх рухів перед ворогом чи то від можливостей пробиватися крізь ворожі застави. При більшому насиченні терену ворожими військами треба радше мати на увазі зручне маневрування поміж тими військами, аніж розраховувати на власну пробойову силу... Тим то вважаємо, що в наших умовинах найбільш придатна до рейдів частина – це чота (до складу чоти загалом входило 47 осіб. ~ Авт.).
Кількістю своєї скорострільної зброї зможе вона, на випадок потреби, вибитися з ворожого оточення, а рівночасно легко їй законспірувати свій рух і місце постою.
Перед виходом у рейд чота мусить бути відповідно випінувана й приготовлена. Одержавши від свого зверхника трасу й завдання рейду, чотовий мусить до цього підготовити відділ як з погляду політичного, так і військового.
Шодо політичної підготовки, то чотовий мусить подбати, щоб при частині був пропагандист, який зможе провадити всю намічену політичну роботу, – для нього відділ є тільки збройною охороною і допомогою. Може ним бути й сам чотовий, якщо він з погляду політичного задовільно вироблена людина. Та краще, щоб до цього була призначена окрема людина, бо чотовий увесь час мусить дбати про військові заходи охорони відділу, а евентуальна політична робота могла б його надмірно переобтяжувати зі шкодою для чисто військової справи частини. До політичної підготовки відділу належить забрання потрібної на призначені терени літератури та переведення короткого політичного інструктажу всієї частини перед вимаршем.
При військовій підготовці чотовий мусить пам’ятати, шо до рейду можна брати зі собою тільки людей фізично здорових і загартованих, які зможуть кожного дня робити довші перемарші. Людей треба конче, відповідно до пори року, вивінувати, головно, взуттям і плашами, які служитимуть за прикриття під час сну. Очевидно, взуття можна б виміняти в тих бійців, які залишаються на місці, або заготовити бодай ходаки, личаки тощо. (Роман Шухевич нераз наголошував на тому, що УПА має труднощі щодо забезпечення вояків віцповідиим одягом і взуттям. Звичаіїна річ – говорив він – не годиться повстанцям бути босими, навіть улітку, коли тепло. Повстанець є народнім борцем навіть тоді, коли він у личаках, головне, за що він бореться, яку правду відстоює. Повстанець і воїн, він і пропагандист. – Авт.), Під час приготування відділу до вимаршу чотовий мусить пам’ятати, що відділу не можна обвантажувати ніякими речами, які не є конче потрібні, бо тоді частина стає отяжілою і нерухливою. До таких найконечніших речей належати буде передусім запасна амуніція і санітарний матеріял. Кількість амуніції залежатиме від часу тривання рейду. Шоб не обтяжувати самого відділу більшою кількістю запасної амуніції, можна її дотра не порту вати до терену рейдів і там позакопувати в кількох криївках, з яких потім поповнюватиметься недобір. Якщо йдеться про медичну допомогу, то ясно, що з рейдуючим відділом мусить піти хоч один добрий санітар, який вмів би давати раду при різних пораненнях. Цей санітар бере для відділу необхідну кількість санматеріялу, яким може обслужити всіх поранених. Цей санматеріял можна так само переховувати на терені рейдів у криївках, щоб не обтяжувати ним відділу.
Зброя перед вимаршем мусить бути випробувана й евентуальні її недоліки повинні бути основно усунені.
Ніякий командир не пуститься в незнані терени без карти і компаса. Тому, що карт не все можна дістати, чотовий може зладити сам собі карту бажаних теренів, відрисовуючи її від оригінальної через прозорий папір до карти і копіюючи її до світла. Очевидно, шо таким способом не одержується карт зовсім докладних, але при добрій старанності можна дістати карти задовільно докладні для орієнтації в терені.
Щоб якнайменше обтяжувати бійців і тим самим зробити відділ дуже рухливим, добре є для великих теренів (не болотистих, не дуже пересічених ярами і ріками, не гористих) зладити двоколку, на якій транспортується весь надмірний багаж, а також ранених. Замість двоколок можна вживати коней для в’ючен-ня на них вантажів, але тоді коней треба більше, ніж до двоколок. У зимову пору справу транспорту вантажів розв’язують найкраще сани, тягнені кіньми, або й спеці-яльно зладжені на широких полозах низькі саночки, які тягнуть самі бійці.
Окремо мусять підготовлятися рейди кінноти, що, побіч різних недогод, мають одну дуже важливу прикмету – рухливість. Кіннотній частині треба передусім основно переглянути коні та пошити (з мішків, напханих сіном) примітивні, але для наших умовин майже зовсім задовільні сідла. Основним стилем кожного повстанського рейду є його конспіративність, рухливість і заскакування ворога акціями там, де він їх не сподівається.
Шоб рейд був якнайбільше конспіративний, кожен боєць мусить дуже суворо зберігати військову таємницю, пам’ятаючи, що кожне зайве, неконспіративне слово може загубити цілий відділ, а з ним і його особисто. Ні одного слова про місця постою, напрям маршу, озброєння, чисельність відділу, не зраджувати псевд командирів, ні вищих зверхників. Для маскування може відділ з успіхом вживати ворожих військових одягів або виступати під видом дезертирів із червоної армії тощо. Зрозумілою річчю є, що просування частин може відбуватися тільки вночі, а вдень тільки в лісних околицях, де не можна сподіватися зустрічі ані з ворогом, ані з цивільним населенням. Шоб не здемаскувати відділу, місце постою треба вибирати таке, щоб його ніхто не помітив, отже – відокремлені хати, хутори, ліси, дебри й ін. Коли треба заквартирувати в оселях, то першим обов’язком є не випустити нікого з хат, які займе відділ аж до того часу, поки відділ з тих хат не відійде. Ні в якому випадку не можна квартирувати в одній оселі довше, ніж одну добу.
Другою прикметою рейду мусить бути його рухливість. Отже, ніколи не залишатися на місці, все бути в русі. Від кожного місця, де проведено якусь політичну акцію, негайно відбитися хоч би тільки 15 км. Тільки велика рухливість відділу і велика різноманітність у виборі траси маршу та місць постоїв дає забезпеку перед розшифруванням і знищенням частини.
Щоб могти пророблювати намічену політичну роботу, чота мусить з’являтися там, де ворог того не сподівається, і в такий час, шоб ворог не міг перешкодити у виконанні акції. Отже – заскочення ворога. Тут знову різноманітність фас вирішальну ролю. Не вільно робити акцій все на тому самому шляху, щоб ворог на основі траси не міг зорієнтуватися у виборі чергових місць акцій і не приготовив там засідок. Якщо йде про час акцій, то їх найкраще проводити в передвечірніх годинах, шоб зараз потім вибратися з оселі.
Так отже, на кожний рейд складаються такі три основні дії: марш, квартирування і акції.
Марш відділу – це звичайний перемарш із забезпеченням, при чому найголовнішим є вибір фаси маршу. Вона не сміє бути прямолінійна, бо таку ворог зараз розшифрує. Треба робити часті викрути вбоки, минати людські оселі, щоб не звернути на себе уваги, старатися вибрати трасу таку, шоб ворог ніяк її не сподівався. Тому, що всі марші, це майже як правило, відбуваються нічною порою, нераз доведеться користуватися місцевими провідниками. Тоді їх не можна відпустити скоріше, як чергового дня вечером, коли вже намічається відхід із місця постою.
Саме місце постою треба вибрати таке, щоб воно давало можливість доброго зорення і відвороту: біля лісів, ярів, ровів і т. п. Заквартирува-тися найрадше перед світанком, шоб за дня не було вже нічого помітно. Всі стійки мусять бути повністю закриті перед можливим ворожим зорен ням. Чота квартирує скупчено в одному або двох суміжних господарствах, в повному бойовому поготівлі. Щойно перед вечером можна злагіднити бойову готовність і дозволити на деякі полегші. Основний харч споживає відділ перед вимаршем, беручи зі собою ще й запас на дорогу, а прийшовши до нового місця постою, може користуватися тільки харчами, які будуть на місці. Ні в якому випадку не вільно над ранком роздобувати харчі в тій оселі, до якої відділ приходить. При роздобуванні харчів пам’ятати про те, шо відділ мусить старатися здобувати для себе прихильність населення, отже, треба змагати до справедливого розкладання тягару прохарчування на більшу кількість людей, евентуально на колгоспи й т. п. Всіх людей, які помітили місце постою відділу, треба негайно придержати і затримати аж до відходу відділу.
А політичні акції відділу – це мітинги, роздавання колгоспного добра, нищення засобів експлуатації народу й т. п. Всі ті акції провадити перед вечером, після чого відділ негайно відмаршовує.
Боїв старається відділ уникати й веде їх тільки виключно для власної оборони. Деколи робить засідку, коли може майже напевно вийти з неї переможно, не втрачаючи, а навпаки, здобуваючи амуніцію.
Якщо відділ має довший час рейдувати в одному терені, то повинен приготовити собі на цьому терені суворо законспіровані, від населення не залежні криївки, які зможуть нераз у важких умовинах послужити за місце постою. Не вільно приготовляти криївок великих: одну для цілого відділу, а найвище одну на десять людей. У криївках приміщується також ранених із санітаром, який опікується раненими. Для них приготовляється задовільні харчові припаси, шоб ранених унезалежнити від населення.
Від рішучости, підприємливости й помисловости командира, від ви-тривалостн й завзяття бійців залежатиме успіх чи провал рейду. Без сумніву, рейд – справа нелегка, є він мистецтвом у партизанському ділі. Тим-то командири та бійці, щ.о провели успішні рейди, справедливо ко-ристаються вояцькою пошаною, вони здобувають для себе і своїх частин безсмертну вояцьку славу.

Чагар


ЗАЯВА І СВЯТКОВИЙ НАКАЗ ГОЛОВНОГО КОМАНДУВАННЯ УПА В 1947 РОЦІ

В сорокових роках і пізніше в українських еміфаційних середовищах точилися дискусії на політичні теми. Обмін думками завжди потрібний, але лихо, якщо він набирає непристойних форм і виходить поза межі культурного спілкування. Досвід підказує, що ворог (у даному випадку агентура червоної Москви) пильно стежив за дискусіями, та й загалом за громадським життям українських поселень за межами України, підсилював вогонь суперечок, впливав на розсварювання фомадян, щоб таким чином не допустити до створення єдиного антибольшевицького бльоку.
У зв’язку з цим Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка оприлюднив відповідну заяву восени 1947 року. Незабаром Степан Бандера з’ясував щодо цього своє розуміння ситуації на сторінках брошури «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», що появилася влітку 1948 року.

Далі подаємо уривок «Слова…».

«Українська Головна Визвольна Рада створена у той час, коли революційно-визвольна боротьба, що її розгорнула й організувала ОУН, набрала поширення як боротьба цілого Народу. В рядах Української Повстанчої Армії стали всі, хто без уваги на свої профамово-політичні переконання був готовий до збройної визвольної боротьби проти во-рогів-окупантів. Політичні партії в той час не проявляли свого існування. Тож не було з ким зговорюватися. Самостійницькі, революційні дії на теренах найбільшої активности вийшли далеко поза межі політичних і військових операцій організованих революційних Сил УПА й ОУН. Вони своїм змістом і формами розвинулися в підпільне державне життя, яке на опанованих ним теренах охопило різні ділянки, від політично-адміністративної, суспільно-господарської аж до шкільництва включно. В ньому брали активну участь найширші народні маси, все населення, а система ворожої окупаційної адміністрації була значною мірою паралізована, ізольована, стиснена до військових і адміністративних осередків, з яких ворог робив тільки випади в терен. Проти ворожої окупаційно-державної системи стояла не тільки революціино-визвольна боротьба, а й діюча, самостійна підпільна державна формація, яка висловлювала волю Українського Народу, і його визвольна армія – УПА. УГВР постала як найвищий орган цієї формації і керівний центр загальнонаціональної визвольної боротьби.
Головна роля УГВР в цілій українській визвольній політиці полягає в тому, що УГВР створена, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі Українського Народу, в протиставленні до окупантських і агентурних утворень – «райхскомісаріяту», «генерал-губернаторського дистрикту» та «уряду УССР». Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях. Тим-то в основних актах УГВР виразно поставлено правило, що УГВР перебуває в Україні. Діючи на Рідних Землях як верховний орган революційно-визвольної боротьби народу, УГВР надає їй загальнонаціонального характеру, її ведуть не тільки революційно-визвольні організовані сили ОУН і УПА, але разом із ними цілий народ з одним загальнонаціонаїьним органом на чолі.
Для того, щоб УГВР мала такий характер, в основу її побудови покладено засаду представництва всіх самостійницьких політичних середовищ і координації їх дій. Ці принципи об’єднання усіх самостійницьких сил, концентрації і координації самостійницької дії – це підвалини, без яких УГВР не могла б виправдати свого призначення. Вони залишаються незмінними і в будь-якій ситуації мусять бути застосовані так, щоб знайти можливо найповніше здійснення. В тодішніх обставинах, коли діяло тільки націоналістично-революційне середовише, а інші політичні напрямки не виявлялися активно, прийнятий був принцип індивідуального добору до складу УГВР, щоб, крім діючих революційних сил, були заступлені й інші напрямки, бодай окремими їх визнавцями. В цих умовах це був єдиний спосіб здійснення цієї засади, і застосування його доводить максимальне намагання якнайповніше реалізувати засаду залучення усіх сил і всіх середовищ. Очевидно, що в умовах, де існують і інші політичні середовища, що визнають революційну концепцію, як це є на еміграції, їх об’єднання в УГВР має бути реалізоване нормальним і повновартісним порядком – через участь і представництво в УГВР за принципом організованости. В цьому суть здійснення істотного спрямування основних актів УГВР, максимальне в кожній ситуації.
Під час ВИЗВОЛЬНИХ змагань Українського Народу, як і в кожній революції, всі самостійницькі угруповання мусять мати дві головні, тісно пов’язані цілі: повалення існуючого стану поневолення і утворення нового – відбудування суверенної Української Держави. Основою розподілу на різні політичні течії є, з одного боку, різниці щодо визвольних шляхів, а з другого – різниці в питаннях змісту і ладу Української Держави. Якщо декілька політичних угруповань визнає, що єдиним шляхом до визволення є шлях революційний, то, незалежно від різниці поглядів на майбутні форми і систему державного життя, стає конечною їхня участь і співдія у спільному керівному центрі революційної боротьби.
Постання УГВР випливало з потреб визвольних змагань і довершилося для ширшого, повнішого становлення визвольної політики і боротьби з ворогами, а не з мотивів внутрішньої української політики. Зокрема, було б неслушно приписувати формації УГВР тенденції здобути владу для себе або намагання наперед вирішувати в якому-небудь напрямі уклад і взаємовідношення українських політичних сил. В поцесі революиійно-визвольної боротьби УГВР виконує ролю української революційної влади на Рідних Землях. Це випливає з самого революційного процесу і відповідає сучасним потребам української самостійницької політики. Але це не є самоціллю, і в основі УГВР немає тенденції перетворити її на повноцінний державний орган. З відновленням суверенної Української Держави і покликанням Українським Народом звичайної державної влади – скінчиться призначення УГВР. УГВР постала тому, що була і є потреба в такому верховному органі – центрі, який би виступав перед Українським Народом і цілим світом як найвищий і відповідальний керманич безпосередньої революційно-визвольної боротьби.
УГВР протиставиться на українській землі «урядові УССР», як експозитурі російсько-большевицької імперії, а не якомусь українському чинникові. Не може бути «конкуренції» між УГВР і іншими українськими чинниками, бо не було й не має такого центру, який брав би на себе ті завдання і ту відповідальність, які взяла УГВР. Відносно внутрішнього українського політичного життя створення УГВР, її плятформа дають вислів такому наставлению, що не тільки враховується існування різних політичних середовищ, але йдеться назустріч їхній активній самостійницькій діяльності й лишається для них місце на участь у веденні і керуванні революційно-визвольними змаганнями.»


Заява Головного Командування Української Повстанчої Армії

Як нам на українських землях стало відомо, деякі українські політичні групи на еміграції піддають сумніву право Української Головної Визвольної Ради (УГВР) репрезентувати Українську Повстанцу Армію (УПА), заперечуючи право УГВР виступати як найвише політичне представництво і керівництво українського визвольного самостійницького руху.
Ці ж емігрантські кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечувати ту велику організуючу ролю, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі утворення та зростання УПА, й яку ця організація далі відіграє сьогодні.
У зв’язку з цим Головне Командування Української Повстанчої Армії заявляє:
1.Українська Повстанча Армія постала з бойових фуп ОУН (керованої С Бандерою) 1942 р. в умовах завзятої боротьби українського народу проти німецьких загарбників. Упродовж 1942 – 43 pp. до УПА включилися українські народні маси. УПА стала виразно всенаціональною збройною силою. Вона стала найповнішим і загальним виявом самостійницької боротьби всього Українського Народу. З уваги на ці обставини виникла потреба утворити загальнонаціональне політичне керівництво визвольно-революційної боротьби Українського Народу. Ініціятиву утворення такого керівництва взяла на себе УПА. Як найважливіший пункт плятформи для створення всенаціонального політичного керівництва визвольної боротьби Українського Народу УПА висунула вимогу визнання потреби й доцільно-сти активної революційної боротьби проти окупантів. На цій основі в липні 1944 р. (з конспіративних причин у всіх дотеперішніх публікаціях був подаваний червень 1944 р.) на підпільнім з’їзді політичних діячів, які станули на висунуту через УПА плятформу і які в той час були на українських землях, утворилася Українська Головна Визвольна Рада. Перший Великий Збір УГВР теж прийняв постанову про доповнення складу УГВР всіма тими політичними самостійницькими партіями й окремими політичними та фомадськими діячами, які в майбутньому стануть на прийняту Першим Великим Збором УГВР Плятформу УГВР.
2.Від моменту утворення УГВР Українська Повстанча Армія підпорядковується лише УГВР і визнає УГВР єдиним своїм представництвом і керівництвом. Від липня !944 р. УГВР безпосередньо на українських землях фактично керує УПА і в політичній, і в організаційно-персональній площинах. Виступати від імени УПА за кордоном уповноважено лище Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради.
3.Українську Головну Визвольну Раду визнає і підтримує Українсь^ кий Народ на Рідних Землях. На заклик УГВР Український Народ суцільно бойкотував, не зважаючи на найдикіший терор ворога, «вибори» в т. зв. верховну раду СССР 10-го лютого 1946 р. На заклик УГВР він так само бойкотував 9 лютого 1947 р. «вибори» в т. зв. верховну раду УССР. Російсько-больщевицькі окупанти не могли зібрати навіть 10 відсотків добровільних голосів. І цей, власне, всенародній бойкот «виборів», проведений за закликом УГВР – це, в умовинах больщевицької окупації України, найкращі вибори УГВР. Цим бойкотом «виборів», як також найширшою підтримкою УПА, Український Народ недвозначно заявив, що він визнає УГВР своїм найвищим Політичним Проводом.
4.Українська Повстанца Армія понадпартійна. В ній борються усі, кому дорога справа Самостійної Української Держави, без різниці поглядів, політичних переконань і партійної приналежности. Але рівночасно з цим УПА цілком визнає той велетенський вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою, в справу утворення, зміцнення і розвитку УПА. ОУН поклала основи під УПА, вона скріпила ї»ї своїми високоідейними кадрами (члени ОУН становлять понад 50 відсотків усього складу УПА), вона відстояла її політично від нападок як з боку опортуністичного табору, так і з боку національних ворогів України, вона доклала найбільших зусиль для успішного розвитку УПА і докладає їх сьогодні в рамках УГВР.
Головне Командування Української Повстанчої Армії сподівається, шо ця Заява внесе нашій еміграції повну ясність у висвітлених нами питаннях, і вірить, що українська як давня, так і нова еміграція потрапить стати понад вузькопартійні суперечки, потрапить гідно репрезентувати наш Народ перед світом, що вона йтиме разом зі скривавленим у боротьбі Краєм під керівництвом Української Головної Визвольної Ради до великої мети – Української Самостійної Соборної Держави.

28 березня 1947 р. Генерал Тарас Чупринка,
Головний Командир УПА


Святковий наказ Головного Командира Української Повстанчої Армії

М .п. 14 жовтня 1947 р.

Бійці і командири УПА, члени визвольно-революиіиного підпілля!

Минає п’ять років, як член ОУН Остап почав на Поліссі організовувати збройні групи для боротьби з окупантами України. Ці маленькі групки, борючись одночасно з німцями і большевииькими партизанами, дали початок новим формам визвольно-революційного руху ~ Українській Повстанчій Армії. Через кілька місяців цей рух поширився на все Полісся, Волинь, Галичину та більшу частину Правобережжя. Цілий 1943 рік та перша половина 1944 року ознаменовані боротьбою УПА на два фронти. На протинімецькому фронті добилася УПА повного припинення вивозу українського населення на роботи в Німеччину та унеможливила господарське пограбування народу. На протибольшевицькому фронті УПА не допустила до заливу українських теренів большевицькою партизанкою. Ніхто інший, як саме УПА, в низці переможних боїв розбила орди сталінських гунів, що нестримно просувалися з північного сходу на підбій Европи.
В другій половині 1944 р. всі українські землі опинилися вже під большевицькою окупацією. Почався новий період боротьби УПА за «бути чи не бути» Українському Народові. Перша спроба винищити Український Народ у передових лавах імперіялістичріих фронтів окупантові не вдалася. На заклик революційного підпілля, під охороною УПА українському чоловічому елементові вдалося оминути заглади. Не вдалося також окупантові вигнати українське населення на нові каторжні роботи в СССР. Бачучи політично-бойові успіхи УПА та симпатії Українського Народу до неї, не відважився окупант до сьогодні провести повне економічне пограбування народу шляхом загнання селянства у сталінські колгоспи.
Український повстанець зі зброєю в руках боронив західні окраїни українських земель від заливу польських імперіялістичних боївок ще в 1944p., а згодом став в обороні населення цих земель від насильного виселення. Понад два роки йшла нерівна боротьба УПА з большевиками та їх польськими наймитами на західних окраїнах українських земель, а український повстанець залишався там ще навіть тоді, коли останнього українця звідти насильно вивезено й уся ця земля перемінилася в неза-мешкані пустирі.
Безстрашні командири й бійці УПА виписали на її прапорах ряд бойових чинів, що золотими буквами запишуться в історії української зброї. Караюча рука бійця УПА досягає навіть найчільніших представників окупантів, як от: шефа штабу СА Люце, командувача «І українського фронту» Ватутіна чи заступника міністра збройних сил Польші Свєрчев-ського. Відділи УПА неодноразово здобували ворожі районні центри, вривалися в обласні центри, далекими рейдами мірили свої й чужі землі, засідками та наскоками турбували ворога й не давали йому можливос-ти реалізувати плян винищення Українського Народу. Імена Різуна-Гре-гота, Яструба, Ясеня, Сторчана, Прута, Коника, Перемоги, Хріна понесли славу української зброї далеко поза межі України.
Та й у політичному відношенні за УПАрмією великі здобутки. Ре-алізуючи клич «Воля народам і людині», вона вже 1943 р. організовує національні відділи азербайджанців, грузинів, казахів та інших поневолених Москвою народів для боротьби за повалення Кремля і створення самостійних держав усіх народів Сходу. За її ініціятивою відбулася у листопаді 1943 р. Перша Конференція Поневолених Народів. За почи}іом УПА об’єдналися всі українські самостійницькі партії і створили Українську Головну Визвольну Раду, що від 1944 р. керує в Краю і за кордоном цілістю боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Рейди УПА в корінну Польщу і Словаччину придбали поневоленим Москвою народам нові лави союзників із числа поляків і словаків.
Здобутими успіхами УПА далеко перейшла ті сподівання, які покладала на неї УГВР та весь Український Народ. А добилася УПА цих успіхів у таких умовииах, яких дотепер не знала історія людства.
Бійці і командири УПА! Ви, що сьогодні у відділах боретеся проти большевиків, і Ви, що поповнили ряди визвольно-революційного підпілля! Будьте свідомі того, що п’ятирічна героїчна боротьба УПА і виз-вольно-революиійного підпілля – це найгероїчніша доба в історії України. Знайте, що такої героїчної доби взагалі не знає історія людства! В тінь пішли прославлені досі герої Термопілів. На героїзмі УПА й визвольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління. Боєць УПА, український революціонер заступлять місце мужнього спартанця в історії людства. Тож свідомі будьте тієї великої доби, в якій Вам довелося жити, і не посоромте повстанської слави, як не посоромили її ті, що вже від нас відійшли.
В нинішній святковий день УПА гордо погляньте на проминулі п’ять років і з пошаною спом’яніть усіх, що посвятою свого життя викували цю Нову Добу. В нинішній святковий день УПА з гордим чолом дивіться R майбутнє, шо завершить нові визвольні змагання перемогою.

Хай живе Українська Головна Визвольна Рада!
Вічна слава Героям, що за Україну віддали своє життя!

Генерал Тарас Чупринка, Головний Командир УПА


У ГОЛОВИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРІЯТУ УГВР P. ЛОЗОВСЬКОГО
(Роман Лозовський – фіктивне прізвище Романа Шухевича в УГВР – Ред.)

Будучи в липні 1948 р. у голови Генерального Секретаріяту УГВР Р. Лозовського на його партизанській квартирі, Представник Бюра Інформації УГВР звернувся до нього з проханням з’ясувати деякі актуальні питання, що особливо цікавлять легальну українську громадськість, з метою опублікувати потім ці пояснення в українській підпільній пресі. Голова Генерального Секретаріяту радо погодився і дав вичерпні відповіді на кілька актуальних питань. Далі коротко публікуємо ці відповіді.
І. На зауваження представника Бюра Інформації про те, що певна частина легального українського фомадянства неправильно пояснює факт переходу влітку-восени !947 р. кількох відділів УПА і груп революціонерів із західніх окраїн українських земель (з-за т. зв, лінії Керзона) в західньонімецькі окупаційні зони, голова Генерального Секретаріяту ствердив:
«Перехід деяких відділів УПА і фуп революціонерів із західніх окраїн українських земель у західньонімецькі окупаційні зони відбувся згідно з директивою УГВР у цій справі та наказом Головного Командування УПА. Як більшості українського фомадянства відомо, ранньою весною 1947 р. польсько-большевицькі окупанти насильно викинули із захід-ньоукраїнських окраїн те українське населення, яке ще там залишилося після виселенчої [кампанії) 1946 р. Цим разом українське населення цих теренів виселювано вже не до УССР, як раніше, а на Захід, головним чином в Ольштинське воєводство. Із значної частини сіл польсько-большевицькі окупанти виселили й польське населення, яке допомагало українському визвольно-революційному підпіллю. Після того на цю невеличку, перетворену в пустелю, територію польсько-большевицькі злочинці кинули проти УПА й українського революційного підпілля кілька вибраних дивізій військ усіх родів зброї. Далі вести революційну боротьбу в таких умовинах було для УПА й революційного підпілля фізично неможливо, в цій ситуації деякі відділи УПА та фупи революціонерів отримали завдання пройти бойовими рейдами через Чехословаччину в західиьонімецькі окупаційні зони, аби зв’язатися там із Закордонним Представником УГВР і через нього – а) скласти перед народами світу протест проти больиіепицьких та польських злочинств над Українським Народом та б) передати за кордон інформацію про визвольно-революційну боротьбу українського народу проти московсько-большевиць-ких і польсько-большевицьких окупантів та про їх гнобительську політику на українських землях. Це, в підбольшевииьких умовинах, – чи не єдиний надійний спосіб поінформувати світ про те, шо в останні роки діється в Україні.
Проходячи рейдом через Чехословаччину, часто серед густих і завзятих сутичок із чехословацькою армією та поліиійними загонами, контрольованими большевиками, відділи УПА провели серед чеського і словацького народів значну політи’їно-пропагандивну роботу. Населення Чехословаччини зустрічало наші відділи скрізь дуже гарно. Про цей рейд подавали відомості численні радіовиснльні світу.
Треба підкреслити, шо основна частина відділів УПА та революційних кадрів з-за «лінії Керзона» улітку 1947 р. перейшла до т. зв. Української ССР, шоб тут продовжувати визпольно-революиійну боротьбу за визволення України з-під панування окупантів.
Таким чином, перехід деяких відділів УПА та груп революціонерів у західньонімецькі окупаційні зони треба розглядати тільки як чергове бойопо-політичне завданий цих відділів і груп, а ні в якому разі як їх «капітуляцію» перед ворогом чи «втечу» на еміграцію, як це собі прояснює певна непоінформована частина легального українського громадянства».
2. У зв’язку з тим, що частина східньоукраїнського (і загалом підсовєтського) фомадянства приписує деякі революційні акції на українських землях «власівцям», – голова Генерального Секретаріяту сказав:
«Всі вістки про дії «власівців» на українських землях є інспіровані МВД і МҐБ. Больше ви цькій охранці йдеться про те, шоб, з одного боку, ставлячи поруч українського визвольно-революційного руху таких відомих російських агентів Гітлера, як «власівці», дезорієнтувати підсо-вєтські народні маси щодо самостійного національно- і соціяльно-виз-вольного характеру українського революційного руху, та, з іншого боку, приписуючи якусь частину революційних акцій українського підпілля та УПА «власівцям», применшувати тим самим силу й розміри української визвольно-революційної боротьби. На українських землях підпільно діє тільки український визвольно-революційний рух. Організованої підпільної боротьби «власівці» на українських землях ніколи не вели і не ведуть: «власівцям» – російській агентурі Гітлера – на українських землях місця немає. Всі чутки про протибольшевицьку боротьбу «власівців» в Україні, як також, правдоподібно, і в усьому Совєтському союзі, треба вважати підступною емведівською вигадкою».
3. На запитання представника Бюра Інформації про те, чи вже відомо, скільки українців із Західньої України вивезено на Сибір під час останнього масового вивозу звідси, тобто в днях і9—21 жовтня 1947 p., та чи народи світу знають про цей факт, – голова Генерального Секретаріяту відповів:
«За неповними підрахунками із Західньої України, тобто, з Львівської, Станиславівської, Тернопільської, Дрогобицької, Чернівецької, Рі-венської і Волинської областей, під час останнього вивозу вивезено близько 150 тисяч українців, в тому найбільше жінок, дітей і стариків. Над вивожуваними емведисти нелюдськи знущалися. На багатьох еше-льонах большевицькі злочинці вмішували цинічні написи: «Евакуйовані з-під бандерівського терору». Вивожуване населення поводилося по-ге-ройськи. З ешельонів чутно було оклики: «Ми ше вернемося на рідні землі! За нас відомстять повстанці! Будуватимемо Україну на Сибірі! Хай живе Самостійна Україна!» Багато вивожуваних, особливо малих дітей та стариків, померло відразу в дорозі – померло від голоду, від холоду, від побоїв. Багато з вивезених померло в перші ж місяці на каторжних роботах. Умовний життя і праці вивезених українських чоловіків і жінок були страхітливі. Ні в кого не може бути найменшого сумніву щодо того, що большевицькі злочинці застосовують вивіз українського населення у «віддалені області Совєтського Союзу», як засіб масового фізичного винищування Українського Народу. Цей засіб вони широко застосовують уже впродовж 30 років! Історія людства не знає подібних прикладів фізичного винищування поневолених народів навіть з боку найжор-стокіших поневолювачів. Московсько-большевицькі вороги народу перевищують усе, що було найганебніше дотепер в історії.
За кордонами СССР знають у загальних рисах про цей факт. Ми віримо, – говорив голова Генерального Секретаріяту, – що кожна чесна й поінформована людина за кордоном протестує проти такої злочинної політики большевиків в Україні та засуджує і»і, Однак, – продовжував голова Генерального Секретаріяту, – Український Народ не може не обурюватися, коли бачить, що з боку офіційних політичних кіл з приводу цього чергового масового злочину над Українським Народом, як і з приводу незчисленної кількости інших злочинів, що їх вчинено на українських землях під московсько-большевицькою окупацією, не піднісся майже жоден голос протесту у відповідних міжнародніх інституціях, коли бачить, що всі високі принципи, що їх декляровано в низці міжнародніх документів і покладено в основу усіх міжнародніх інституцій, не мають ніякої дієвої сили на території большевицького СССР щодо народів Совєтського союзу. Український Народ з найбільшим обуренням сприйняв той факт, що представників Совєтського союзу – найбільш гнобительської, найзлочиннішої державної системи, що в ній не тільки не існують жодні людські і громадянські права, а й знищуються цілі народи, – що представників цієї держави допущено до таких міжнародніх установ, як Організація Об’єднаних Націй, і до таких органів цієї Організації, як, наприклад, Комісія з питань прав людини, де вони з безприкладним цинізмом, будучи від стіп до голови сплямовані кров’ю мільйонів невинно замордованих жертв, виголошують довжелезні промови про права людини, де вони, маючи на своєму сумлінні сотні тисяч знищених українських патріотів, мільйони замученого і в сибірських тайгах, і в середньоазійських степах, і в самій Україні українського населення, знищення кримських татар, інгушів, – виступають як нібито найпослідовніші, найрішучіші противники геноциду...
Все це, одначе, – завершив голова Генерального Секретаріяту, – не послабить сили спротиву українського народу московсько-большевиць-кими окупантами, не захитає нашої віри в перемогу визвольно-революційної боротьби. Український Народ знає, що його визволення у його власних руках. Вже недовго большевицьким злочинцям катувати підсовєтські народи й ошукувати світ. Справедливого суду народів, і насамперед Народу Українського, їм не минути...»
4. На зауваження про те, шо багато хто з українських громадян головно зі східніх областей, цілком схвалюючи ідеї українського визвольно-революційного руху, водночас трохи скептично, ставиться до пропагованих цим рухом демократичних принципів, голова Генерального Секретаріяту відповів:
«Гарантією справжньої демократичности майбутнього ладу в українській державі є, передусім, загальнонародній характер українського визвольно-революційного руху, його безприкладна ідейність. Український визвольно-революційний рух з надр Українського Народу зродився, і діє в ім’я інтересів українського народу. Воля і щастя Українського Народу – його найвища мета. Українські революціонери – сини Українського Народу, вихідці з найширших українських народніх мас, які сьогодні гинуть за волю і щастя Українського Народу, – проти його інтересів ніколи не підуть. Влада українського народу на українській землі – ось мета змагань українського визвольно-революційного руху. Українські революціонери й повстанці піднялися на таку важку боротьбу з окупантами, керуючись найчистішими ідейними мотивами – патріотизмом, найщирішою любов’ю до Українського Народу, прагненням покласти край тому гнобленню і експлуатації, що їх терпів віками і терпить сьогодні Український Народ. Ці благородні мотиви дають силу учасникам нашої визвольно-революційної боротьби переносити всі труднощі, що з ними пов’язана довга революційна боротьба в умовах большевицького режиму. Безприкладна, найвищою мірою благородна ідейність українських революціонерів і повстанців наказує їм радше самим заподіяти собі смерть, ніж здаватися у руки ворога. До таких людей як українські революціонери й повстанці, треба мати довіру. Українські революційні організації підкреслюють, що вони борються за Україну не для себе, а для Українського Народу. Л що так воно є фактично, якнай-переконливіше підтверджено тим, як українські революціонери й повстанці борються та як вони вмирають.
Далі, реальною гарантією демократичности майбутніх форм правління в Україні є саме існування УГВР. УГВР побудована на суто демократичних приципах та заступає демократичні погляди. В її склад увійшли представники різних українських самостійницьких партій та середовищ, її визнає й цілковито підтримує найсильніша сьогодні політична організація на українських землях – Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандерн. ОУН, керована Степаном Бандерою, стоїть також на демократичних позиціях, УГВРаді підпорядковується Українська Повстанча Армія. Одне з найважливіших завдань УГВР – забезпечити проведення вільних і демократичних виборів до перших Українських Установчих Зборів у вільній українській державі. Доки існуватиме УГВР, доки Український Народ цілковито підтримуватиме УГВР, доти вільна Україна буде керована демократичним способом. У скликаних УГВРадою перших Установчих Збрах Український Народ матиме змогу вільно визначити дальші форми державного устрою.
Для мене особисто, – сказав далі голова Генерального Секретаріяту, – цілком зрозуміло, чому деякі українці зі східних областей трохи скептично ставляться до нашої деклярації демократичних принципів. Глибоко антидемократична практика большевиків, які формально стоять нібито за найширшу демократію, не могла не наставити підсовєтських людей скептично до будь-яких деклярацій. Сподіваюся, що УГВР своєю практикою зумів переконати навіть найбільших скептиків у тому, що український визвольно-революційний рух є фактично за демократію, що він за фактичні широкі демократичні права народніх мас».
5. У зв’язку з посиленням большевицької колективізаційної акції на західньоукраїнських землях та у зв’язку з прийняттям большевицькою владою низки постанов у напрямку «зміцнення» колгоспної системи в усьому Совєтському союзі, представник Бюра Інформації попросив голову Генерального Секретаріяту висловитися про думку УГВР щодо колгоспів. Голова Генерального Секретаріяту сказав:
«УГВР є за повне знищення большевицької колгоспної системи в Україні, за визволення українського селянства з колгоспного ярма. У Плятформі УГВР, прийнятій 1-м Великим Збором УГВР, сказано, що УГВР є «за абсолютне забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування» (пункт 4, буква з). Таку настанову УГВР має і сьогодні. УГВР закликає українське селянство до боротьби з колгоспами як у вже давно сколективізованих східньоукраїнських областях, так і в ще не цілком сколективізованих західніх областях.
Український визвольно-революційний рух бореться проти больше-вицької колгоспної системи, по-перше, тому, що вона є знаряддям варварської економічної й фізичної експлуатації українського селянства з боку большевицьких окупантів, знаряддям їх жахливого соціяльного гноблення, і, по-друге, що ця система є також засобом політичного підкорення українських селянських мас большевицькій імперіялістичній кліці.
Ідучи за закликами революційного підпілля, добре розуміючи всю про-тинародню, експлуататорську і протинаціональну суть большевицьких колгоспів, українське селянство Західньої України, як відомо, ставить большевицькій колективізаційній акції рішучий спротив. Усі підлі, просто бандитські методи, що їх стосують большевики, щоб примусити селян підписати заяву про вступ до колгоспів, дають їм мізерні результати.
УПА і революційне підпілля широко підтримують західньоукраїнське селянство в його боротьбі проти большевицької колективізаиійної акції. Саме завдяки цій підтримці західньоукраїнське селянство досьогодні ще не сколективізоване. Свою боротьбу проти колгоспної системи в Україні український визвольно-революційний рух веде під гаслом: «Геть колгосп! Земля селянам!»
6. З’ясовуючи питання про перспективи визвольно-революційної боротьби Українського Народу на українських землях, голова Генерального Секретаріяту сказав:
«В майбутнє я дивлюся з оптимізмом. Я вірю насамперед у силу й завзяття українських народніх мас, у їх високий патріотизм. Я вірю також у мужність українських повстанців і революціонерів, у їх підпільно-конспіративну та бойову майстерність. Завдавши українському визвольно-революційному рухові значних втрат у людях, московсько-большевицькі окупанти не зуміли, одначе, ні розбити нашу підпільну організацію, ні скільки-небудь серйозно підірвати і’і силу, не домоглися ніяких результатів на фронті ідейно-політичного наступу на український визвольний рух, хоч яких підлих метод вони не вживали. Український визвольно-революиійний рух діє далі організовано. Велика частина українських земель охоплена підпільною організаційною мережею. Український виз-вольно-революиійний рух не звузився, коли йдеться про територію його дій, навпаки, на деяких теренах він значно розширив свої впливи. На багатьох ділянках боротьби він веде успішний наступ. Революційні повстанські кадри у сьогоднішній боротьбі спираються на величезний бойовий, конспіративний, організаційний і політичний досвід, що його вони здобули впродовж чотирьох років боротьби в умовинах большевииького режиму, а зокрема на досвід боротьби з МВД і МҐБ. Витримавши переможно большевицький наступ упродовж останніх чотирьох років, Український Народ зуміє переможно боротися й далі. Сподіваюся також, що сприятливим для справи нашого визволення буде й розвиток міжнародніх подій.
Завдання Українського Народу в теперішній момент – продовжувати всіма силами й засобами ту революційну боротьбу, яку він веде сьогодні, та ще ширше, на всіх українських землях, розгортати цю боротьбу. Український Народ, який поніс такі жертви у визвольній боротьбі останніх років, який пролив стільки крови за здійснення своїх самостійницьких ідеалів, не може послаблювати боротьби тоді, коли, можливо, година його національного визволення вже не так далеко. Можливі міжнародні ускладнення Український Народ повинен зустріти, ще більше згуртовуючись довкола українського революційного руху під керівництвом УГВР, за іще більшою готовністю навіть на найбільші жертви в ім’я здобуття Української Самостійної Держави, з іще більшою здисципліно-ваністю, з іще більшою свідомістю відповідальности за майбутнє України».
«Ми, хоч серед величезних жертв, але впевнено прямуємо до волі, ми нашою боротьбою постійно наближаємо день нашого визволення. Україна буде вільною!» – Так закінчив розмову із представником Бюра Інформації УГВР голова генерального Секретаріяту УГВР Р. Лозовський.


СТЕПАН БАНДЕРА ПРО РОМАНА ШУХЕВИЧА

Степан Бандера згадує, шо в 1943 році створилася кризова ситуація в ОУН і тоді однією з головних, а може найістотніших її причин було питання пляну, форм і методів революційної боротьби (Прим.: йдеться про нараду Головного Проводу ОУН на Рідних Землях у травні 1943 року, коли одноосібне керівництво в Організації замінено колегіяльним – шляхом утворення Бюра Проводу, санкціонованого Третім Надзвичайним Великим Збором ОУН у серпні того ж року. – Авт.).
С.Бандера підкреслює: «Внутрішня криза в ОУН закінчилась тоді. коли на чолі організації став славної пам’яти Роман Шухевич і надав такий напрям її діяльності і боротьбі, як того вимагав час. За основу своїх плянувань він брав передусім ініціятиву внутрішнього стану активних кадрів ОУН та широких мас українського народу, їхнє становище, потреби, їхні настрої, моральну готовість і критичну спроможність до активної боротьби. Шухевичеві було ясно, що в той час, коли гітлерівці довели до крайніх меж свій терор і експлуатацію в Україні, а одночасно їх воєнні успіхи і сили почали спадати, – серед українського населення дозрівала готовість і потреба розгортати широку боротьбу».
«Така боротьба, – констатує С.Бандера, – крім оборони народу від гітлерівського винищування, була в пляні дальшого розгортання визвольних змагань. Серед велетенських подій і катастроф світової війни не може мати більшого зовнішнього значення ані відгуку підпільна боротьба малих розмірів, як під час миру. В таких обставинах привертають до себе увагу тільки акції таких форм і розмірів, що самі дорівнюють воєнним подіям або помітно впливають на їх розвиток.
Це мав на увазі Провід ОУН, а зокрема Роман Шухевич, переставляючи визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА. Вона досягла найвищих розмірів під кінець воєнних дій на українських землях, коли відступали німецькі війська і все далі на захід посувалась поворотна большевииька окупація».
(Примітка: Найвищого розмаху збройна визвольно-революційна боротьба ОУН-УПА сягнула в останньому році німецької окупації і в двох перших роках другої большевицької окупації України. Важкі бої проти большевииьких озброєнних ватаг вела УПА до 1954 p., а більші чи менші сутички з червоними наїзниками тривали ще кілька років після того, в окремих випадках – до кінця 50-х років.
Масовими акціями силкувалися знищити УПА німецькі окупанти під командою генерала фон дем Баха, але безуспішно. В травні 1943 року у засідці загинув головний командир німецьких нацистських штурмових відділів (СА) Віктор Люце. В 1944 році УПА часто атакували ті німецькі відділи, що відступали, аби таким чином здобути якнайбільше зброї і інших матеріялів військового призначення. 9 липня 1944 року, намагаючись «прочистити» Карпатські гори, гітлерівці зазнали нищівної поразки на горі Лопата, що в Долинському районі (на Івано-Франківщині), в сутичці з куренем УПА «Скажені» під командою хорунжого Василя Андрусяка.
У засідці на схід від Рівного сотня УПА під командою «Зеленого» смертельно поранила командувача Першого «Українського» фронту генерала армії, «героя Совєтською союзу» Ніколая Ватутіна (1901 – 1944), який помер від куль УПА 15 квітня 1944 р. в Києві. Цим стривожився сам Сталін, він послав в Україну маршала СССР Георгія Жукова для проведення відплатних акцій. Большевики зібрали близько тридцяти тисяч військ НКВД під командою генерал-майора Марченка, якому вдалося 24 квітня 1944 року оточити й заатакувати з’єднання Української Повстанської Армії неподалік села Гурби Мізоиького району на Рівен-щині. Відділи УПА налічували до п’яти тисяч війська. Після цілоденного бою шість куренів УПА під командою майора Миколи Свистуна-«Ясеня» зуміли вночі пробитися з большевинького оточення. Після прориву відділів УПА большевики безжально мордували цивільних фома-дян, яких «зарахували» до «учасників УПА» і до тих, що нібито добровільно здалися червоним окупантам. Всі відділи УПА ходили у про-пагандивні рейди, передовсім у ті райони, які не були достатньо обсаджені мережею ОУН, а також у чужі сусідні країни, а саме в Білорусь у 1944-1945 pp., до Чехословаччини у І945-1946 pp. і ін.
Були важкі втрати і з українського боку: 12 лютого 1945 р. загинув перший Командир УПА, Командир УПА-«Північ» Дмитро Клячківський-«Кпим Савур», якого замінив майор Іван Л итвинчук-«Дубовий», що теж загинув 19 січня 1952 р.
Влітку 1945 р, Москва кинула проти УПА ті частини червоної армії, які поверталися після перемоги над Німеччиною. Червоноармійці, поконавши німців, не надто прагнули вести війну проти відділів УПА, які, здебільшого, застосовували партизанські методи боротьби. 1 не тільки: ОУН розповсюдила листівки, звернені до червоного вояцтва, яке прислухалося до українських закликів. У листівках писалося, шо після перемоги над фашистом Гітлером, тепер зброю треба повернути проти ко-муно-фашиста Сталіна, а на землях, окупованих большевиками, будувати свої національні держави.
Ось уривки листівок до бійців і командирів червоної армії: «На боротьбу з Гітлером піднялися загони українських повстанців. Тисячі гітлерівців полягли від повстанських куль. Український народ стікав кров’ю у боротьбі з гітлерівцями, а післанці Сталіна – банди червоних парашутистів, як і німці, грабували Україну, вбивали українських робітників, селян і інтелігентів. Звірства червоних парашутистів ще раз підтверджують, що гітлерівські і сталінські кати однаково знищують український і інші народи, однаково прагнуть грабувати їх багаті землі. Геть імперіялістичну війну! Геть большевицький розбій і грабунок! Хай живуть мир і дружба народів!»
Познайомившись із такими закликами, червоноармійці втрачали охоту гинути за Сталіна. Згодом чекісти провели арешти й покарання багатьох совєтських військовиків, учасників антинімеиьких збройних баталій, які висловлювали своє негативне ставлення до Сталіна – пам’ятаючи про його побратимство з таким же диктатором Гітлером.
Група відділів УПА-«Захід» – «Сян», що від 1944 року дисльокува-лася на західньоукраїнських окраїнних землях (тобто на українських етнічних землях у межах польської держави), активно обороняла населення Холмщини й Лемківщини, Підляшшя і Засяння від примусової депортації українців до СССР, а передовсім збройно протиставилася бандитським акціям так званої операції «Вісла», організованої польським комуністичним верховодством, в результаті якої загинуло багато холмщан і лемків, а сотні тисяч були примусово переселені на західні так звані ревіндиковані (відбиті від німців) землі і приречені на знищення й денаціоналізацію.
Дещо раніше деяким закерзонським відділам УПА вдалося увійти в контакти й домовитися з польським антикомуністичним підпіллям щодо спільного з УПА поборювання адміністративних центрів промос-ковського режиму, проти польських міліцейських станиць, а 27 травня
1946 року курінь УПА «Вовки» під командою хорунжого УПА Євгена Штендери-«Прірви» разом з військовими частинами польського підпілля провели успішний наступ на Грубешів (місто на Холмщині), розфомили польські червоні карально-репресивні відділи й звільнили в’язнів.
28 березня 1947 року біля Балигорода (на Закерзонні) сотня УПА під командою Степана Стебельського-«Хріна» знищила заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського-«Вальтера» (1897— 1947) – видатного польського комуністичного діяча.
УПА виявила незрівнянне геройство. За волю України та її державну суверенність віддали життя славетні командири: Дмитро Клячківський, Василь Сидор, Омелян Грабець, Мирослав Онишкевич, обидва начальники Головного Військового Штабу (ГВШ) УПА Дмитро Грицай і Олекса Гасин, а з ними сотні тисяч найкращого цвіту України. Життя за суверенну Україну, за многостраждальний народ український віддав і Національний Герой України – Роман Шухевич. – Авт.).
На дальших сторінках своєї праці про Романа Шухевича Степан Бан-дера пише: «...ОУН організувала Українську Повстанську Армію, даючи їй основний командний і вояцький соад. УПА творить щораз більші з’єднання і переходить до більших мілітарних дій, якими зв’язує цілі ворожі дивізії. Великі смуги українських земель опинилися під фактичною контролею ОУН-УПА, що організовують найважливіші сектори національного життя і керують ними. Німці спочатку намагалися спинити той розвиток і зламати ОУН-УПА більшими нищівними і військовими акціями. Коли ж це не вдалося, а до того ж їхнє становише на фронтах далі погіршувалося, вони були примушені поважно рахуватися з силою української революції. Це використовує УПА й ОУН в ситуації пересування фронтів, щоб зміцнити свої сили й запаси та перейти до боротьби з большевиками краще підготованими.
Разом із розширенням форм і розмаху боротьби поширено також структуру визвольно-революційного руху. Крім Української Повстанської Армії, створено Українську Головну Визвольну Раду, – як найви-*щий орган революційно-державного характеру, з розрахунком на активну участь у ній і у визвольній боротьбі організованих сил інших українських політичних напрямків. Кожна тотальна боротьба, а зокрема революційно-визвольна, вимагає єдиного керівництва. Шоб забезпечити таку одностайність при складенні структури визвольної формації ОУН-УПА-УГВР, з концентровано в одних руках найвище керівництво: Роман Шухевич-«Тур», «Чупринка», «Лозовський» (Прим.: Лозовський – псевдо Шухевича як Голови Генерального Секретаріяту (прем’єра міністрів) Української Головної Визвольної Ради і секретаря військових справ від 1944 до 1950 р. – Авт.). Роман Шухевич був одночасно Головою Проводу ОУН, Головним командиром УПА і Генеральним Секретарем УГВР. Така концентрація була викликана доцільністю і потребами самої боротьби, а не особистими претензіями». «Яка ж була перспектива перед визвольно-революційною боротьбою? – запитує Степан Бандера й сам відповідає, – Багато надій пов’язувалось із переконанням, що західні альянти після перемоги примусять большевиків віддати значну частину їх нових загарбань. Також і частина провідних діячів українського визвольного руху піддалася таким сподіванням і вважала за доцільне в такому пляні розгортати боротьбу і діяльність. Для них розгортання гучних і широких повстанських дій у кінцевій стадії війни мало головний сенс у тому, що це мав бути добрий старт для західніх альянтів. Йшло про унаочнення і підкреслення факту, що український національно-визвольний рух боровся проти Гітлера і тому має підстави для союзницьких взаємин із західніми державами. Подруге, треба було показати силу й бойовість України як союзника проти СССР...
Речники тієї концепції, в надії на швидку війну Заходу проти СССР і на активну підтримку для повстанської боротьби в Україні, були б готові на ту карту поставити все (Прим.: Такий підхід виправданий, якщо взяти до уваги виступ Черчілля у Фултоні (США) 1946 року, у якому той політик закликав до протибольшевицьких акцій, користаючи з того, що тоді ще СССР атомної зброї не мав і був у важкій економічній скруті. – Авт.). При цьому брано до уваги також таку можливість, що коли б західні держави не йшли в конфлікт із СССР з власної ініціятиви, то розгорнення широкої повстанської боротьби в Україні, а далі теж і в інших підбольшевицьких країнах, зокрема в сателітних, може спонукати Захід прийти з активною мілітарною допомогою і втягнутись у війну з больщевиками...
Але Провід ОУН, що залишився в Україні й далі керував революційно-визвольною боротьбою, а зокрема його душа й голова – Роман Шухевич, Інакше трактував справу. В центрі його думання і дій, як завжди, так і в тодішній ситуації, був не розрахунок на сприятливу конъюнктуру і на допомогу ззовні, а вимога самостійного втримання розбудови сил і боротьби української національно-визвольної революції.
Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії. Українську визвольну революцію він розумів як глибокий процес, що має охопити весь народ, як безперервну боротьбу, не зважаючи на ситуацію, як постійне втримування і відновлювання діючих революційних сил. Це була підстава і необхідна передумова для того, шоб у сприятливій ситуації прийшло до переможного визвольного повстання.
Широка боротьба ОУН-УПА під проводом Романа Шухенича, під кінець війни і зараз після її закінчення, мала за головну мету поширити ідеї та кличі української визвольної революції серед українського народу і серед інших поневолених большевиками народів. Про цю боротьбу, зокрема, повинні були довідатися вояцькі маси із совєтської армії, які пересувалися через українські землі. Повстанські дії УПА і нерозривно з ними пов’язана політично-пропагандивна діяльність та масові проти-большевицькі акції, організовані Організацією, стали відомими в усіх закутках СССР. Вони не тільки скрізь поширили революційні кличі, спроби революційної протибольшевицької боротьби, а також великими ма-штабами, напругою революційно-повстанськнх дій показали народові велику силу протибольшевицької революції, переконали в її реальну можливість...
Такі самі успіхи мали і партизансько-пропаґандивні рейди поза межі України...
Втримування повстанських форм і розмірів боротьби в наступні повоєнні роки, після 1947 року, було надто важке і вже не конечне. Як міжна-родіїя ситуація, так і внутрішнє становище в СССР почали входити в стан відносної стабілізації на довший час. Після широкого розповсю^іження ідей і акцій визвольної революції найважливішим завданням було забезпечити існування і дію реюлюиійних сил на довгий час, щоб вони надмірно не вичерпались і шоб іскра боротьби не погасла. Треба було обмежити ті форми революційної дії, які найважче втримати, у яких втрачається найбільше сил, і зберегти та розбудувати такі, шо давали найбільшу тривкість...
В цій реорганізації знову виявились незвичайні провідницькі прикмети Романа Шухевича. Дивлячись завжди далеко вперед, він розпляно-вує і поступово, але послідовно, робить зміни тактики боротьби, з повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну. Головний наголос пересувається щораз більше з військової на політично-пропаґаіідив-ну ділянку. Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, а зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно-дійові форми ОУН. Всі ці зміни планово робить Шухевич як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Рідних Землях, У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили – це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь».
{Примітка: На засіданні Головного Проводу ОУН на Рідних Землях, що відбулося під головуванням Романа Шухевича в першій декаді лютого 1945 р. неподалік Бережан (на Тернопільщині) в умовах надзвичайної секретности, розглянено питання щодо дольшої розбудови й укріплення організаційної мережі у тодішніх обставинах найсуворішої дійсности. Підкреслено, шоб той організаційний захід проводити без зайвого поспіху, враховуючи такі головні вимоги: а) щодо безпеки, яка повинна бути найтривкішим заслоном намаганням нестійких, а особливо ворожих елементів прокрастися в ряди ОУН, б) щодо морально-політичних і інтелектуальних якостей, відданости Національній Справі, високої ідейности, готовности на жертовність в ім’я України, а також в) щодо активности, ініціятивности та заповзятости у діяльності Організації. – Авт.)
Закінчуючи революційно-політичну характеристику Романа Шухевича, Степан Бандера пише: «Пройшло десять найважчих років боротьби ОУН-УПА у повоєнній підбольшевицькій дійсності. Щоб усвідомити собі всю її вагу, треба пригадати: скільки людей було б повірило в 1944—1946 роках, що ця боротьба втримається десять років, у таких обставинах? В тому найбільша заслуга незрівнянної ідейности, героїзму, жертовности і бойо-вости всіх кадрів ОУН і УПА та українського народу, ш.о підтримує їх з повною посвятою, і далекозорого, мудрого Провідника славної нам’яти Романа Шухевича та всього керованого ним провідного активу.
Героїчна смерть Шухевича-«Чупринки», «Тура» – це найбільша втрата українського визвольного руху, яка потрясла ним на довгі роки. Але він перенесе і той найважчий удар, бо в ньому живе дух, віра, і хоробрість найбільшого її Провідника і Командира – генерала «Чупринки»-«Тура».


ВИСНОВКИ

Найвидатніший Головнокомандувач УПА Роман Шухевич був настільки багатогранною, невтомною, феноменально обдарованою і відважною особистістю, шо охопити в одній праці все його життя й діяльність практично неможливо. Навіть за умов, коли автор має для цього і найсприятливіший стан здоров’я, і змогу користуватися всіма документальними джерелами та максимально зібраною дотичною літературою. На жаль, склалося далеко не так. Працю «Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин» автор розпочав на вісімдесят першому році свого віку. Не було вже ні часу, ні фінансових можливостей для тривалої роботи в архівах і бібліотеках навіть Львова, а тим паче Києва, Івано-Франківська, Луцька, Рівного, Тернополя, Варшави, Будапешта, Братислави, Праги, Берліна, Москви, Одеси, Нью-Йорка, Лондона та інших міст, а також роботи з документами, що зберігаються в особистих архівах чи приватних колекціях і розпорошені по всьому світу. Отож, довелося вдовольнитися тим станом книжки, який і пропонуємо увазі шановних читачів.
З тієї ж причини до розділів праці воючено цілі статті як самого генерал-хорунжого Тараса Чупринки, так і значні витяги з матеріалів тих національно-державницьких формувань та їх видатних діячів, з котрими він разом ішов до величної мети – визволення усіх автохтонних українських земель і відновлення їх незалежности. Названі статті та інші ма-теріяли передруковуються у цій книжці ше й тому, що ніякий аналіз і коментування таких текстів ніколи не зможуть повністю замінити оригіналів. Окрім того, досі їх публіковано, здебільшого, в малотиражних виданнях, отож вони й надалі є важкодоступними для читачів України.
Оскільки більшість важливих подій із життя та діяльності Романа Шухевича значною мірою викладені в працях Степана Бандери, Ярослава Стецька, Петра Мірчука, Миколи Климишина, Василя Кука, Лева Шанковського, Григорія Васьковича, Володимира Яніва, Богдана Крав-ціва, Петра Содоля, Степана Мудрика-Мечника, Петра Арсенича, Мирослава Прокопа та інших, автор вважав доцільним особливу увагу звернути на характеристику того українського національно-політичного і громадсько-патріотичного середовища, разом з яким він боровся проти наїзників та окупантів.
Великий вплив на становлення Романа Шухевича – націоналіста і військовика, політика і патріота мав полковник Євген Коновалеиь, ко-мандант УВО і Провідник ОУН, тому розділ про нього вміщено на початку книжки.
Зважаючи на те, що автору доводилося бути свідком і очевидцем таких випадків із життя Романа Шухевича, відомості про які відсутні в наявних публікаціях, частина тексту цієї праці має мемуарний характер.
Найбільше уваги присвячено військовій діяльності Романа Шухевича, його вкладові у формування Української Повстанської Армії, вироблення її стратегії і тактики в боротьбі проти польських, німецьких і особливо російських окупантів. З цієї точки зору розкриваються процеси підготовки і створення Української Головної Визвольної Ради, її’ діяльності, передруковується дотична стаття Романа Шухевича.
Ця його праця разом із публікаціями про бої в лісах та рейди відділів У ПА, написані з суто військових теоретичних позицій, значно розширюють дотеперішні уявлення про Романа Шухевича – політика, стратега і тактика повстанської та партизанської воєн. Зрозуміло, що до них треба завжди долучати й тексти наказів УПА та практичні форми й методи її визвольної боротьби.
Для заповнення прикрої прогалини в нашій літературі, присвяченій, на жаль, хіба лише принагідно внутрішній і зовнішній політичній діяльності Головнокомандувача армії героїв, принаймі, частково покликаний прислужитися розділ, в якому зроблено спробу з’ясувати цю надзвичайно важливу ділянку праці велета національно-визвольного руху.
Найголовнішою складовою частиною в галузі політики була винятково відповідальна, багатогранна і важлива робота Романа Шухевича на таких постах як Голова Бюра Проводу ОУН на Рідних Землях та Голова Секретаріяту УГВР. Великою мірою саме завдяки йому націоналістичний визвольний рух у 1940-х роках настільки ввійшов у свідомість українців, став способом їх мислення і дій, що змагання за волю практично не припинялося ніколи аж до відновлення Державної Незалежно-сти Нашої Батьківщини та розгортання праці над її утвердженням. Ця боротьба, залежно від ситуації, набувала різних форм і методів, але ніколи не зупинялася в загальноукраїнському масштабі. До початку 1960-х років вона мала ще ті виразні риси і форми, які викриісталізупалися в період розгортання повстанського руху, але на останньому етапі – майже з повним домінуванням політично-пропагандивної роботи та переважно індивідуального виховання нових борців.
В різних місцях на той час ще перебували невеличкі озброєні підпільні групи та окремі повстанці. На Львівщині розгорнув роботу Український Національний Комітет, у Бориславі інженер Кузьма Дасів гуртує однодумців для випуску націоналістичних летючок та поширення патріотичної літератури. Бої і збройні сугички ще трапляються, але лише як самозахист.
Відтак, у середині 1960-х і аж до кінця 1980-х років продовжується масова практика обміну національно-патріотичною літературою, яку зазвичай читали подалі від непевних осіб. І це робилося, мабуть, в усіх без винятку містах і селах України.
Впродовж 1964-1967 років на Івано-Франківщині та Львівщині, частково і в інших областях, діяв «Український Національний Фронт», який видавав підпільний журнал «Воля і Батьківщина» (докладніше див.: 3. Ю. Український Національний Фронт у русі опору 60-х років // Воля і Батьківщина. – 1995. – № 1(17). – С 5-25; Святківська Є. «Та ми всі тортури знесем»: Слово про «Український Національний Фронт» // Там же. – С 23-26). Майже в усІ області України розсилає виготовлені й розмножені набірним друкарським способом націоналістичні летючки, і не поодинокі, а в тисячах примірників, згаданий вище Кузьма Дасів із Борислава. Заново втягуються в національноосвідомлюючу роботу тисячі звільнених із російських тюрем, таборів та спецпоселень борців, вихованих і загартованих у лавах, керованих Романом Шухевичем ОУН та УПА. Вони охоплюють своїм впливом не лише Наддніпрянщину, а й південні, східні та північні регіони України, велетенські простори Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії... 1 тоді, і тепер у всіх наиіональ-но-державницьких аспіраціях Українського Народу постійно відчувався і відчувається дух Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухе-вича та багатьох великих патріотів, які фактично творили неповторну епоху в історії Нашої Батьківщини.
Історичною заслугою Романа Шухевича та його найближчого оточення в міжнародному аспекті є наполегливі шукання шляхів порозуміння із сусідами України Угорщиною, Румунією, Чехо-Словаччиною, Польщею. Були навіть спроби вести переговори з представниками Совєтського Союзу, На жаль, афесивне імперсько-шовіністичне керівництво останнього та його сателітів прагнули тільки розширення своїх володінь, а не вирішення проблеми політичного устрою Центральної і Східньої Європи на справедливих засадах утворення незалежних національних держав на їхніх автохтонних етнофафічних землях, до чого послідовно змагали ОУН і УПА. Досконало знаючи історію України та європейських і світових відносин, обставини і хід антиколоніальних рухів у Америці, Азії, Африці, Ро(ман Шухевич і його оточення, а з ними все націоналістичне підпілля у визвольній боротьбі орієнтувалося на власні сили Нації, Своїми потенційними союзниками бачили, головним чином, тільки поневолені червоною Москвою народи. За його участю було проведено збір їхніх представників у і943 році, який і започаткував блискуче задуманий і надзвичайно важливий стратегічний і перспективний Антибольшевиць-кий Блок Народів /АБН/, Ідея спільного фронту боротьби проти російського імперіялізму, хоч і повільніше, ніж цього бажалося, але невідворотно опановувала свідомість усіх націй, які кремлівські верховоди мали на меті повністю асимілювати. Велетенську, досі ще ніким належно не вивчену і не оцінену роботу над і’і поширенням у всіх регіонах СССР провели українські політв’язні і репресовані. Результат відомий усьому світові – страхітливий людожерний і афесивний комуністичний монстр, що понад три чверті XX сторіччя знфожував усій планеті, розвалився саме тими внутрішніми національно-патріотичними силами, на які орієнтувалися ОУН, УПА, УГВР і АБН, їх творці і керманичі.
24 серпня 1991 року проголосила незалежність і Україна, що була наймогугнішою потугою всієї антиімперіалістичної боротьби в СССР. Півстолітній етап, заініційований Актом ЗО червня 1941 року у Львові, завершився великою історичною перемогою. Визволена Нація не забула своїх героїв. З особливим пієтетом вшановують українці пам’ять Романа Шухевича. На його честь встановлено пам’ятники у Львові, Краківці та інших населених пунктах України. Іменем славетного Головнокомандувача УПА на:івано кращі вулиці не тільки в Західній, а й у Південно-Східній Україні. Його героїчну боротьбу оспівано в народних піснях і думах, легендах і переказах, звеличено в поезії та увічнено в наукових дослідженнях, що видаються різними мовами світу.

(Коментарі, зауваження, вставки і правки вищенаведенних текстів зроблено Петром Дужим – Б.Г.)


Генерал-хорунжий Роман Шухевич

5 березня 1950 року в селі Білогорщі біля Львова, на 43 році життя, поліг смертю хоробрих славної пам’яті Роман Шухевич – Голова Проводу ОУН, Головний Командир УПА, Голова Генерального Секретаріяту УГВР, Премієр підпільного українського уряду. З 1943 року й аж до своєї смерти він очолював небувалу досі в історії України як за розмірами, так і за масовим героїзмом, велику національно-визвольну війну українського народу. Він мужньо боровся проти всіх окупантів України: польських, мадярських, німецьких, московських. Завжди перший був там, де найважче, найнебезпечніше. Йшов у перших бойових лавах і геройськи загинув, як і десятки тисяч революціонерів і повстанців, у нерівному бою зі спецгрупою військ московсько-більшовицьких поневолювачів.
Про особу Романа Шухевича – легендарного повстанського командира генерал-хорунжого Тараса Чупринку, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже багато. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він – уособлення геройської боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного Державного життя. Він наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко – бо нічого не треба вигадувати, прикрашувати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко – бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може спростувати чи заперечити.
Ім’я Романа Шухевича мені, як і тодішній молоді, було відоме ще з часу його діяльности в Пласті, серед студентства та з преси, де згадувалось його ім’я у зв’язку з політичними процесами у Львові. Серед української інтелігенції родина Шухевичів була знана здавна, а 1920-30-х років популярности зажило ім’я Степана Шухевича, дядька Романа, автора спогадів про Українську Галицьку Армію (УГА), відомого оборонця членів УВО і ОУН на судових процесах. Др.Степан Шухевич також обороняв мене й мого брата Ілярія, звинувачених польським судом в організації саботажевих акцій на Золочівщині у 1934 році. Познайомились ми з Романом Шухевичем восени 1939 року в Кракові в бюрі полк. Романа Сушка на вул.Зеленій, де тоді знаходилась неофіційна канцелярія Крайової ОУН. Я у тому часі, за дорученням Проводу ОУН на українських землях, приймав звіти від членів організації, які прибували з України й утримував з ними зв’язок. Роман Шухевич був референтом зв’язку з ОУН в Україні у Проводі Українських Націоналістів (ПУН), який очолював полк. Андрій Мельник. Оскільки характер нашої діяльности був дуже близький, то доцільно було її об’єднати в одній референтурі зв’язку. І я став його заступником.
З окупацією Західно-Українських земель большевиками всю систему зв’язку з Краєм треба було створювати заново. Зі старих зв’язків залишився діючим лише один пункт зв’язку у м. Гуменному для переправки підпільників через Словаччину на Закарпаття. Тепер ми вже спільно обдумували різні форми зв’язку з Україною вздовж всього німецько-совєтського та мадярсько-совєтського кордонів. Найскладнішою справою був підбір для цієї праці відповідних осіб. Це мали бути особливо довірені члени організації, не розконспіровані, бойові і водночас обережні, одне слово, добрі конспіратори. Відносно швидко зв’язок зорганізовано, підібрано й вишколено потрібну кількість прекрасних кур’єрів, які неодноразово нелегально переходили кордони, переносили пошту й перепроваджували підпільників.
У цій спільній праці особливо чітко виділялись такі риси вдачі Романа Шухевича, як всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення і зокрема вимога точного звіту видатків з отриманих на організаційні цілі грошей. Не любив пустослів’я, цінив у людей їхню діловитість та бойову мужність.
Недовго тривала наша спільна праця, невдовзі він відійшов від справ зв’язку з Краєм, передавши їх мені, а сам 1940 р. очолив ОУН на Західних-Окраїнних Українських Землях, до яких входили Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина, або як у тому часі звикли називати «Закерзоння». Під його керівництвом із членів ОУН, які повиходили з тюрем та прибули із західних областей, окупованих большевиками, у короткому часі була створена міцна організаційна мережа на всіх цих землях. Треба мати на увазі, що національна свідомість корінного українського населення була тут невисока внаслідлок тривалої антиукраїнської польонізаційної політики польського уряду. Німецька окупаційна влада також вороже ставилась до національного відродження населення і не дозволяла організовувати політичні партії та організації. Тому діяльність ОУН була нелегальною і проводилась під прикриттям різних культурно-освітніх або економічних товариств. Створена на цих землях мережа ОУН у 1940 – 1941 роках стала базою для підготовки революційних кадрів підпілля в Україні, а з настанням німецько-совєтської війни з цих теренів вирушило в похід на Україну приблизно 10 тисяч членів і прихильників ОУН, зорганізованих у три Похідні групи: Північну, Середню і Південну. Звідси, із Західних Окраїнних Українських Земель ідеї українського націоналізму, ідеї боротьби за Українську Самостійну Соборну державу рознеслися по всіх просторах України.
1940 року тактичні, стратегічні та персональні розбіжності в організації так загострились, що призвели до її розколу на дві ОУН. Одна під проводом Степана Бандери, друга – Андрія Мельника. Роман Шухевич добре усвідомлював весь трагізм цього розподілу, робив усе від нього залежне, щоб цьому запобігти. Коли розкол настав, хоч і приєднався до групи прихильників Бандери, активної участи у політично-організаційних суперечках не брав. Розкол Організації, боротьба між двома її частинами, були одною з причин, що Роман Шухевич відійшов від керівництва ОУН на «Закерзонні» і всю енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів. Військові проблеми завжди цікавили Романа Шухевича і постійно знаходилися в центрі його уваги. Він був твердо переконаний, що долю нашого визволення, долю побудови нашої держави вирішить тільки сильна українська армія. Іншими ділянками революційної діяльности (ідеологія, пропаганда) він хоч і не нехтував, але вважав їх другорядними чинниками, не головними. «Буде Українська армія, буде Україна», – звик він часто так говорити, і у цьому я був з ним цілком згідний.
З його ініціятиви й за його інструкціями були створені підстаршинські й старшинські школи та курси, у яких всі члени Організації проходили обов’язковий військовий вишкіл. На особливу увагу заслуговують організовані ним курси штабових старшин у Кракові. Це була дуже своєрідна, в арміях ніде не практикована школа військового самовишколу й військового самовдосконалення. Тут викладачі одночасно були слухачами й навпаки, слухачі – викладачами. Шухевич читав лекції і вів практичні заняття з теренознавства, зокрема орієнтації на терені вночі. Курсанти тут знайомились з історією воєн, окремих битв, з військовою стратегією і тактикою, з німецькими й совєцькими воєнними статутами, найцікавішими військовими відкриттями тощо.
Настрій курсантів був діловий, кожен старався якнайбільше навчитись, пізнати, засвоїти, і в той же час дружний, інколи й веселий. Харектерною прикметою Романа Шухевича була його скромність, він ні в чому не показував своєї вищости над іншими, не хвалився своїми бойовими вчинками в минулому. Був такий як усі, і трохи не такий. Виділявся своєю силою волі, сконцентрованістю думки та цілеспрямованою енергією. На вечорах, що їх курсанти інколи влаштовували, був дуже цікавим розповідачем. Любив згадувати про свої юнацькі пригоди. Спонукав й інших розповідати про те, що у їхньому житті було найцікавіше чи найсмішніше. Коли в хаті стояло піяніно, міг і заграти на ньому якусь популярну народну чи стрілецьку пісню. З пісенно-композиторського аматорства Романа Шухевича варто згадати про улюблену маршову пісню Українського Легіону «Машерують добровольці». Слова й мелодію цієї пісні він склав спільно з Юрком Лопатинським 1941 року, коли керував Українським Легіоном, і розповів мені про це учасник Легіону Мирослав Кальба, автор монографії: «Дружини Українських Націоналістів» (ДУН). Ось текст пісні:

Машерують добровольці,
Як колись ішли стрільці,
Сяють їх шоломи в сонці,
Грає усміх на лиці.

Хто живий, хто живий,
В ряд ставай, в ряд ставай
Визволяти Рідний Край!

Вже не буде ворог лютий
Розпинати на хресті батьків,
Ні, не влиє він отрути
В чисті душі юнаків.

Хто живий, хто живий,
В ряд ставай, в ряд ставай
Визволяти Рідний Край!

З його тодішніх друзів найбільше виділявся ровесник і шкільний товариш Юрко Лопатинський-«Калина». За вдачею майже цілковита протилежність Роману Шухевичу. Душевно прекрасна людина, добродушна, бойова, але на все дивився він зі смішного боку. Часто навіть у найсерйознішому, трагічному зумів знаходити комічне й смішне.
Саме він на початку 1945 року прибув в Україну до Головного Командира УПА ген. Тараса Чупринки як кур’єр з поштою від Закордонного Представництва УГВР та членів ОУН, а 1946 року провів успішні переговори з польською підпільною організацією Армія Крайова (АК) в справі перемир’я. З краківського періоду варто ще й згадати про те, що багато членів ОУН ретельно вивчали шоферську справу. На одних таких курсах навчався і я з Романом Шухевичем, інколи в одній машині з інструктором виїздили за місто й там навчались управляти кермом. Тоді Роман Шухевич вже добре керував машиною і був з цього виразно вдоволений.
Йшов 1941 рік. Сумнівів у виникненні німецько-совєтської війни у нас майже не було. Військову підготовку членів Організації визнано за першу необхідність. Тому Провід ОУН – Бандери вступив у переговори з представником німецького Вищого Командування Збройних Сил  про військовий вишкіл його членів та прихильників. Німецьке Військове Командування погодилось на вишкіл одного батальйону, або як тоді його звали, Українського Легіону. Очолив Легіон Роман Шухевич, тоді у чині сотника. Це була українська формація, вояки присягали на вірність Україні й зобов’язувались воювати проти московсько-большевицьких окупантів України за відновлення Української Держави. У поході на Схід Легіон дійшов лише до Винниці. Після того, як німецький уряд вороже поставився до Акту відновлення Української державности, проголошеного у Львові 30 червня 1941 року, та арешту Провідника ОУН Степана Бандери та Голови Державного Правління Ярослава Стецька і провідних членів Організації, Легіон відмовився від участи у війні спільно з німцями. Тому Легіон у серпні 1941 року з фронтової лінії знято, відправлено вглиб Німеччини і як військову частину розформовано. Щоб не попасти до концтабору, члени Легіону погодились підписати індивідуальні договори на однорічну службу у відділах по боротьбі з московсько-большевицькими партизанами на території Білорусії. На початку січня 1943 р. Роман Шухевич, щоб не попасти в німецьку тюрму, таємно втік і перейшов у підпілля. Разом з ним перейшли в підпілля і поступили в ряди УПА інші старшини Легіону і майже всі підстаршини та вояки, що дуже зміцнило сили повстанських загонів УПА.
1943-го року починається новий і найважливіший етап революційної діяльности Романа Шухевича, що увійде в історію як національно-визвольна боротьба під керівництвом генерал-хорунжого Романа Шухевича. З переходом у підпілля Роман Шухевич відразу стає членом Проводу ОУН і активно включається у революційно-повстанську боротьбу. Становище визвольного руху 1943 року було складне й важке. Все ясніше ставало, що Німеччина війну програє, а на Україні відновиться московсько-большевицька окупація. У зв’язку з цим необхідно було цілковито перебудувати дотеперішню діяльність ОУН, УПА та їхні допоміжні служби, достосувавши визвольну боротьбу до нових умов. У тому часі ОУН поширила підпільну мережу на всі українські землі, в її рядах було вже багато осіб зі східних та південних областей України, вона зросла кількісно й якісно. Майже вся лісова смуга України, зокрема Полісся і Карпати були опановані повстанськими загонами УПА, там творили своєрідні Повстанські Республіки. Однією з ключових проблем повстанської боротьби була справа переведення багатотисячних відділів УПА в тили совєтської армії, для чого необхідно пробратися через два фронти: німецький та совєтський. Частину кадрів потрібно було відправити в країни Західньої Європи для пропаганди й поширення інформації про нашу боротьбу. Існувало багато інших проблем, що вимагали негайних рішень. Збирання усіх членів Проводу для нарад ускладнено фронтовими діями та вимогами конспірації. Також назріла потреба замінити тимчасове становище виконуючого обов’язки Провідника ОУН відповідним постійним керівництвом. Все це зумовило те, що весною на розширеній нараді Проводу ОУН посаду Провідника ОУН замінено трьохчленним Бюро Проводу ОУН у складі Миколи Лебедя, Романа Шухевича і Дмитра Маївського. Таку форму керівництва згодом узаконив III Надзвичайний Великий Збір ОУН, що відбувся у серпні 1943 року. На ньому Головою Бюра Проводу обрано одноголосно Романа Шухевича, а членами Дмитра Маївського і Ростислава Волошина. Роман Шухевич справді таки був єдиною особою, що міг це відповідальне становище посісти. Ясність думки і тверда віра у визвольну справу, рішучість у діях, врешті моральна чесність та правдивість у словах – прикмети, які завжди характеризують справжніх лідерів-провідників. Саме таким і був Роман Шухевич. Тому цілком закономірно у липні 1944 року його обрано Генеральним Секретарем УГВР та призначено Головним Командиром УПА.
Проводові ОУН були тоді підзвітні три Проводи Земель: Західно-Українських (ЗУЗ) – очолював Роман Кравчук, Північно-Західних (ПЗУЗ) – очолював Дмитро Клячківський та Південно-Східних (ПдСУЗ) – очолював Василь Кук. Усі Провідники Земель входили до складу Проводу ОУН, були його членами. У відповідности до організаційної структури була зорганізована структура УПА. УПА – Захід, командир полк. Василь Шелест, УПА – Північ, командир полк. Клим Савур, і УПА – Південь, командир полк. Василь Коваль. Найвищим керівним органом національно-визвольної боротьби з липня 1944 року була Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), очолена Президентом Кирилом Осьмаком. УГВР об’єднувала всі діючі тоді партії та політичні організації і окремих політичних діячів. Великою заслугою Романа Шухевича був і його особистий вклад у справу консолідації та об’єднання усіх національно-визвольних сил у боротьбі проти московсько-большевицьких поневолювачів України та поширення цієї боротьби поза межі України. Результат цих зусиль – скликання за ініціятивою ОУН і УПА у листопаді 1943 року Конференції поневолених Москвою народів, у якій взяло участь 39 делегатів від 13 народів.
Воєнні фронти все далі й далі відкочувались на Захід і влітку 1944 року всю територію України окупувала московська армія. Відділи УПА, вміло маневруючи, зуміли без значних втрат пробитися крізь фронти і відновити свою бойову діяльність. Влада окупантів у тому часі обмежувалася переважно великими містами, де квартирували крупні військові гарнізони. Всі спроби розгромити повстанські з’єднання за допомогою совєтських фронтових частин успіхом не увінчались. Уся територія ЗУЗ, ПЗУЗ та прилеглих до них східних областей контролювалася УПА і панували тут її закони.
У травні 1945 року Друга світова війна закінчилась, але не для українського народу. На Україні війна тривала далі й продовжувалася ще протягом десяти років.
Для придушення визвольних змагань українського народу московські поневолювачі кинули всю міць свого колосального карально-терористичного апарату. У цій війні проти України їм активно помагали ще й лакеї-сателіти: польські, мадярські, чеські. Західні ж демократи преспокійно споглядали, як на їхніх очах йшло нищення українського народу, й мовчали, вдавали, що не бачать. І лише після того, як окремі рейдуючі відділи УПА пробились 1947 року з боями на захід, тоді заговорили, та й то дуже несміливо, що на Україні ведеться боротьба проти московських поневолювачів, що УПА не фікція, що вона таки існує і бореться за незалежність української держави.
Ставлення західних держав до української визвольної боротьби було тоді невтральне або ж виразно неприхильне. Це й зрозуміло: вони в союзі з Совєтською Росією спільно воювали проти Німеччини, перемогли й спільно встановлювали порядки в світі. У їхніх плянах місця для незалежної української держави не було. Розраховувати на їх допомогу, хоча б політичну чи моральну, не було найменших підстав. Уся надія була виключно на власні сили свого народу. Керувати визвольною боротьбою у таких несприятливих міжнародних обставинах було незвичайно важко. Від керівництва вимагалась надлюдська напруга сили волі та прямо таки фанатична віра в необхідність боротьби й неминучість великих жертв. І така віра й воля були і у Романа Шухевича, і в членів Проводу, і в командирів УПА, і в усіх революціонерів та повстанців. Лише цим можна пояснити таку довготривалу боротьбу і такий масовий героїзм українського народу.
Писати про життя та діяльність Романа Шухевича у тих роках – це писати історію визвольної боротьби того часу. Тому обмежусь лише до коротенької розповіді про окремі фрагменти з тогочасної його діяльности ті підпільного життя.
Роман Шухевич очолював увесь визвольний рух, усі його структури: ОУН, УПА, Секретаріят УТВР. Бюро Проводу в Україні, після трагічної загибелі двох його членів – Ростислава Волошина у серпні 1944 року та Дмитра Маївського у грудні 1945 року, не відновлено. Не було в цьому необхідности, бо всі важливі справи вирішував Провід колегіяльно й узгіднено. Лише весною 1947 року на пропозицію Романа Шухевича мене обрано його заступником. Провід кожного року регулярно проводив свої наради. Після докладної й всебічної аналізи внутрішньо-організаційних справ та міжнародного політичного становища й політичної ситуації в Україні та в Совєтському Союзі, складались відповідні інструкції для усіх структур визвольного руху. Роман Шухевич як Провідник і Командир ніколи не нав’язував своїх думок іншим, уважно вислуховував членів Проводу й після обговорення приймались узгіднені постанови й рішення. Інструкції завжди ясно вказували основну мету, але не обмежували творчої ініціятиви під час їх виконання. Крім особистих зустрічей з членами Проводу та командирами УПА, Роман Шухевич утримував з ними зв’язок також через підпільну пошту. За весь час його керівництва діяльність Проводу була дуже плідна, всі члени Проводу злагоджено між собою співпрацювали й жодних конфліктних ситуацій між ними не виникало. 
Побутове життя Романа Шухевича було таке ж, як усіх революціонерів-підпільників. Зусібіч чигала на них смерть, постійна необхідність бути готовим до бою. Його бойова охорона, в залежности від потреб безпеки, нараховувала від 5-ти до 20-ти осіб, включаючи зв’язкових та кур’єрів. На постої в лісі у вільний час любив грати в шахи. Шахист був добрий і рідко вдавалось мені виграти в нього партію. Кожну свою перемогу часто супроводив фразою: «Же б так гордо не ревів», – написав Іван Франко!
Любив розповідати цікаві історії й слухати розповіді інших. Не палив, але запальничку завжди мав із собою, щоб за потреби засвітити та прочитати у темноті «грипс» (підпільну записку). Любив пісні, жарти, задавати стрільцям дитячі загадки. Одне слово, в його товаристві всі почували себе вільно, дружелюбно. Був глибоко віруючий, але цього не демонстрував і толерантно ставився до усіх українських вірувань і церков, а також до невіруючих. На шиї носив християнський медальйон і ніколи з ним не розлучався. Глибоко переживав за долю своєї родини, за сина Юрка, дочку Марусю, за дружину Наталку. Щоб бути в курсі світової політики, регулярно прослуховував закордонні радіопередачі. Добре володів німецькою мовою, а в підпіллі вивчив ще й англійську. Постійно поглиблював свої знання, зокрема уважно перечитував марксистську літературу.
Була в нього ще одна риса. Суворо дотримувався у всьому військового порядку і військової дисципліни, не терпів розхлябаности. Вимагав порядку й акуратности від інших. Декому такий стиль життя не подобався і називали це «капральщиною». А у підпіллі така «капральщина» була просто необхідна.
Національно-визвольна боротьба 1940-50-х років увійшла в історію українського народу як величний героїчний подвиг. У цій боротьбі загинули десятки тисяч найкращих, найвірніших синів і дочок України. На традиціях цієї боротьби виросло нове покоління борців-шістдесятників, а нині відроджується Незалежна Українська Держава. Велика заслуга в цьому славної пам’яти генерал-хорунжого Романа Шухевича.
Вічна слава Героям, які віддали життя своє за волю і Державну Незалежність України.

спогад Василя Кука
«Українська дійсність»

Довідка.
Василь Кук (полк. Василь Коваль) народився 11 січня 1913 року в селі Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства  (нині Буського району Львівської області) у багатодітній селянській родині, в котрій, крім Василя, було ще семеро дітей. Двоє з них померли ще малими, всі інші шестеро були членами ОУН, а двох братів стратили польські окупанти за приналежність до ОУН.
В 1923-1932 роках навчався в Золочівській-Класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927 року належав до молодіжної організації «Пласт», з 1928 року член юнацтва ОУН, з 1930 р. член Золочівської повітової Екзекутиви (Проводу) ОУН. У 1932 р. після закінчення гімназії вступив на правничі (юридичні) студії в Люблинський Католицький Університет, в якому очолив студентську групу членів ОУН. За революційну діяльність багаторазово арештовувався польською поліцією. Останній раз був звільнений з польської тюрми в 1936 році в зв'язку з амністією після смерті Юзефа Пілсудського і знову очолив ОУН у Золочівщині.
З 1937 року перейшов у підпілля, маючи 24 роки, і став професійним революціонером-підпільником на землях Підгаєччини.
На II Великому Зборі ОУН в квітні 1941 р. був призначений провідником ОУН Степаном Бандерою членом Проводу ОУН, де очолив організаційну референтуру, брав активну участь в роботі Військового Штабу, проходив військові старшинські вишколи.
Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб Похідних Груп ОУН для висилки їх у східні області України, їх діяльність (5 тис. чол.) поширилась на всі області України, включно з Кубанню та Кримом.
У липні 1941 р. організував і очолив Київську Групу провідних членів ОУН (біля 30 осіб), переважно зі східних областей. У Василькові 31 грудня 1941 р. німці арештували частину її членів, в тому числі і В. Кука. При транспортуванні їх до Львова в Луцьку Василеві Куку і Дмитрові Миронові (Орлику) пощастило втекти. З весни 1942 р. очолив   Провід ОУН на Південно-Східних землях України.
Після загибелі Дмитра Мирона у липні 1942 р. Провід ОУН на Пд. СУЗ (південих Східно-Українських Землях) керував усіма областями на Україні. Весною 1943 р. В. Кук очолив утворену тоді УПА-Південь. З 1945 р. безпосередньо керував діяльністю ОУН на СУЗ, а після смерті Провідника ПЗУЗ Клима Савура у лютому 1943 р. також і на ПЗУЗ.
У 1947 р. на пропозицію Голови Проводу ОУН Романа Шухевича одноголосно обраний його заступником, а після його смерті 5 березня 1950 р. був обраний на всі його становища: Голови Проводу ОУН, Головного Командира УПА та Голови Генерального секретаріату УГВР. З 1950 по 1954 рр. керував національно-визвольною боротьбою на Україні.
Був арештований через підступну зраду органами МГБ, тривалий час провів в ув’язненні і спецпоселенні, зустрів 24 серпня 1991 року – День Незалежності України і до останнього дня своєї смерті у 2007 р. активно працював на розбудову її державноті.


Роман Шухевич у моєму житті

Життя провідних діячів-революціонерів завжди оповите таємничістю. Тільки найбільш довірені учасники боротьби та найближчі друзі знають про окремі періоди їхнього життя. В умовах революційної боротьби, щоб не наражати на небезпеку, не давати ворогові готових фактів, обов’язково потрібна велика конспірація. Через таку конспірацію ми мало знаємо про наших видатних людей революціонерів, а особливо про таку неординарну постать як Роман Шухевич – Тарас Чупринка.
4 березня 1950 року, відходячи вечором на завдання командира Романа Шухевича старший охоронець «Зенко» пише у своїх спогадах:
«Бушував на полі «марець». Іду одинцем і мурликаю пісню:
«Загриміли сальви кулеметні – то УПА гуляла.
Гей, гей, і піде слава про Чупринку генерала.»
Тої ж ночі над світанком сумна вістка громом вразила мою душу.
Вранці 5 березня 1950 у боротьбі з большевицькими посіпаками покінчив своє кипуче життя наш дорогий командир.

Про шкільні роки Романа Шухевича дещо знаю із спогадів моєї матері, яка вчилася в одній школі з Романом в Кам’янці Струмиловій.
Непомітний хлопець в короткому часі своїми здібностями, поведінкою звернув увагу на себе не тільки товаришів, але і вчителів. Ні один шкільний вечір не обходився без веселого, жартівливого Романа. Гарно танцював, був завжди ввічливим, скромним, готовим піти на виручку.
Вже в школі проявлялися елементи лідерства. До нього тягнулися навіть старшокласники, хоч він нікому, нічого не нав’язував.
Моє життя склалося так, що не тільки з оповідей матері, але і сам мав честь деякий час співпрацювати з цією великою людиною.
Весною 1946 року на Кайзервальді Галина Дидик «Анна», моя провідниця, довірила мені провести високопоставлену особу на консультацію в клініку. Щоб оглянути хворого заздалегідь домовився з доктором М.Лотовичем – моїм дядьком.
Молодий чоловік, років за 35 був зодягнений в робітничу одежу. Старий кашкет натягнений низько на чоло, пом’яті штани, нечищені черевики. Його сутулість, розхлябана хода давала мені зрозуміти, що для доброї конспірації не вистарчить тільки переодягнутися, захарактеризуватись, потрібно ще грати цю особу, як добрий артист на сцені.
Щойно згодом довідався від моєї провідниці, що цим «робітником» був сам Роман Шухевич.
Із 1943 року помешкання моїх батьків у Львові на вул. Курковій 40 стало конспіративно-зв’язковою хатою Центрального Проводу. Із задачами від Проводу приходила до мене моя провідниця – зв’язкова Романа Шухевича Галина Дидик «Анна», Катерина Зарицька «Монета», Марта Пашківська «Мартуня», Оля Ільків «Роксоляна» та інші.
Мені довірили низку відповідальних задач; серед них викрадення Юрка і Марійки – дітей Романа Шухевича із табору інтернованих дітей у Чорнобилі. Це було рішення Проводу. Командир не погодився би наражати людей заради своїх дітей.
У цьому ж році трапилось мені ліквідувати – винести компрометуючі матеріали із «всипаної» штабної квартири Р.Шухевича у Львові, на вул. Сулимирського 4. Хата була під засідкою КГБ, щоб живим зловити командира. Після арешту і втечі з рук КГБ переходжу в повне підпілля.
В січні 1946 мені довірили разом із зв’язковою Головного командира Мартою Пашківською «Мартунею» організувати підпільно-штабну хату в Дашаві. Звідти наказом Головного провідника переводять мене в с. Княгиничі, Рогатинського р-ну зв’язковим штаб-квартири. Тут Катруся Зарицька організувала підпільно-штабну квартиру Р.Ш. Два охоронці «Зенко» і «Левко» побудували криївку. Господинею хати стала Оля Ільків «Роксоляна» із маленькою донечкою Дзвінкою і матір’ю Розалією. «Монета» стала сестрою Роксоляни, а я прибраним чоловіком Олі і батьком Дзвінки. Уся наша підпільна сім’я жила на документах переселенців із Польщі. Наші хатні псевда були – моє «Богдан», Катерини Зарицької «Маня», Олі Ільків «Марійка», а провідника «Марійцуня».
Серед ночі стук у віконце: 3-1-3, слідом 2-1-2. «Так це вони», – сказала «Маня» і відкрила вікно. Із кукурудзи, яка для маскування росла під вікном, вийшли три постаті. Першим увійшов «Зенко», другим висоту вікна легко взяв Провідник, за ним «Левко». Провідник з усіма привітався, віддав честь, а я із напруженням і хвилюванням чекав.
Провідник підійшов до мене, подав руку і несподівано запитав: «А ви, друже Богдане, справляєтесь з обов’язками батька?» Я зніяковів, та не розгубився, – «Друже Командир, я готов стати батьком ще і другої дитини», бо провідник знав, що Оля була вагітною. Щирий сміх Командира зняв мою напругу. Незважаючи на пізню ніч, хата ожила. Спала тільки мала Дзвінка, про здоров’я якої не забув спитати Командир.
Вранці провідник зустрів нас з приємною усмішкою, веселим, бадьорим. По давній привичці, після руханки помився до пояса холодною водою, поголився. Так, це був справжній військовик. Середнього росту, одягнутий як і його хлопці-охоронці у військову сорочку, дреліхові штани, черевики. Красива горда постава, відкрите приємне обличчя. Погляд ласкавий, а міг бути і строгим. Очі зеленкуваті, волосся світле. Кучеряве, зачесане назад, ніс з горбинкою, вуха відстовбурчені.
Після спільної молитви скромний сніданок. При столі Командир вів себе тактовно, як джентльмен, дотримуючись етикету. Дякував за смачний сніданок матері Олі, яка у цей день чергувала.
Дальше чіткий розпорядок дня. Командир працював над наказами, розпорядженнями, над політичними статтями. Працював разом з Катериною Зарицькою, коли хлопці відходили на завдання в охороні. Регулярно слухав заграничні повідомлення по радіо. Вивчав теорію Марксизму-Ленінізму і робив критичні висновки, також наполегливо вивчав англійську мову.
Кожний з нас мав свій обов’язок. По необхідності ми ходили на зв’язок та розвідку, на закупівлю продуктів, або займалися домашньою роботою, чи доглядали за Дзвінкою. Також відводили час на вивчення англійської мови і читання літератури.
У вільну хвилину провідник виходив до нас. Хата тоді оживала. Здавалося, що немає підпілля, немає небезпеки, а є одна щаслива сім’я. Увесь час відчувалося його тепле батьківське відношення до нас, для кожного знаходив ласкаве слово, добру пораду.
В дискусіях вислуховував усіх і не переривав, але свою думку уміло відстоював. Любив порядок, точність, і цього вимагав від підлеглих. В розмові із нами відчувалася ясність думки, тверда віра у визвольну справу, моральну чесність, рішучість в діях, правдивість в словах, що притаманне лідерам-провідникам. До всіх підлеглих звертався тільки на Ви. Не вивищувався. Ми не відчували присутності між нами такої великої людини.
Провіднику притаманна була велика довіра до людей... Він твердив, що без довіри неможлива уся наша боротьба і люди відповідали йому тим же. Він брав малу Дзвінку на руки, забавляв її та підспівував: «Танцювала риба з раком...». Мабуть в цей час згадував своїх дітей, яких давно вже не бачив.
21-го вересня був погідний ранок, ніщо не віщувало поганого. Катруся Зарицька пішла на зв’язок у Ходорів, поправила пістоль, обіцяла до обіду повернутися... Після обіду її не було. Дружина голови сільради принесла вістку із Ходорова, що там повно війська і вбито якусь жінку. Ми стривожились. Наступного дня вранці Оля пішла в розвідку у Ходорів. Сумніву не було. «Це наша Маня», – сказав Провідник.
Він сильно змінився, лице почорніло, здавалося постарів. Кожна втрата сильним болем відбивалася на його і так вже хворому серці.
Коли стемніло, останній раз в охороні провідника пішли ми в Рогатинський ліс, де я передав його по зв’язку. Прощаючись, потиснув мені руку і побажав доброї долі, гідно нести звання воїна УПА, відстоювати честь і славу України.
Вранці я вже був у Рогатині. Чекаючи на поїзд до Княгинич був затриманий двома міліціонерами. Відстрілюючись тікав у напрямі лісу. Важкопоранений не зміг виконати свій обов’язок партизана. Заїла зброя, хоча в пістолі було ще два набої.
Попереду п’ять тюрем, 18 місяців під слідством, із них 288 днів на одиночці і етап в режимний табір Інти.
Свою розповідь хочу закінчити роздумами професора Дашкевича.
«Чому і досі не визнана УПА, і постать одного з її організаторів, Головного Командира, видатного стратега партизанської війни, і досі не знайшли відповідного місця в світовій історії?
Та вже недалекий, думаю, час коли – (але для цього потрібні наші українські зусилля, а вони, поки що ще слабкі) геройський подвиг народу і фігура одного з найвидатніших його керівників генерала Романа Шухевича займуть у всесвітній історії, історії військового мистецтва, належне їм місце. Бо інакше незрозуміло цілком, чому в цій історії є Ернесто (Че Гевара), і немає генерала Романа Шухевича.»

Довідка.
Автор Любомир Полюга – лікар (педіатр), зв’язковий Романа Шухевича, член ОУН. Народився 9.08.1925 року у Львові. Перші роки Полюги мешкали за адресою Лісна 18. Батько Іван працівник «Просвіти», інспектор, один із засновників Українського Таємного Університету, який діяв 4 роки у Львові.
Любомир вчився у школі Князя Льва на вул. Круп’ярській. Далі у філії Гімназії, що містилася у колишньому палаці графа Потоцького на Пекарській (тепер спеціалізована школа №102) У час війни поступив до Медінституту. З 1942 року став членом юнацької сітки ОУН.
Під час приходу більшовиків у 1945 році був із батьками в Карпатах у Рожанці. Любомир Полюга був арештований, але невдовзі відпущений. Дістав доручення повернутися до Львова і створити підпільне помешкання за адресою Куркова 40 (тепер вул. Лисенка). Туди приходили Катерина Зарицька, Іра Пашківська, Іра Савицька, Данка Пилипчук, Ольга Ільків.
Вдруге його арештували у 1946 році, але зумів утекти. Перейшов у повне підпілля на Стрийщині у с.Дашава. Дістав завдання створити підпільну хату у Дашаві разом з Мартою Пашківською. Виконав приказ командира Романа Шухевича і був переведений в конспіративну хату в Княгиничах біля Рогатина, де для конспірації працював фельдшером. Після загибелі в Ходорові Катерини Зарицької, квартира була «всипана».
Провівши Романа Шухевича зі штаб-квартири у рогатинський ліс, повертаючись з завдання, був тяжко поранений у груди більшовицьким снайпером Кравченком. Куля пройшла за сантиметр від серця. Був кинутим до пивниці тюрми, без надання медичної допомоги. Дивовижно рана зажила. Вісім місяців був у в’язниці під чужим прізвищем переселенця з Польщі, як Полівчак Богдан. Після того, як упізнали по фотографії відіслали літаком до Києва, звідти повернули до Львова у Бригідки. Після шести місяців ув’язнення був засуджений до концтабору в Інті. Вся ближча і дальша родина Полюги 16 чоловік були арештовані і вивезені також. Майбутня дружина Дарія опинилася в тюрмі у Львові у Бригідках, де сиділа в одній камері з мамою Любомира Іванною. Вивезена також в Інту.
Одружилися відразу після виходу на волю у 1957 році. Подавали документи у 56 інститутів щоби закінчити навчання медицини. Закінчили медінститут у Семипалатинську у 1962 році.
Повертатися в Галичину було заборонено. Переїхали у Цюрупинськ (Олешки), де працювали лікарями і при найменшій можливості брали участь у громадському житті. Починаючи з 1989 року почали піднімати національну самосвідомість людей. Лише у 2003 році родина повернулася до Львова. Два сини Полюгів також лікарі. Один в Запоріжжі, інший у Львові.
Любомир Полюга нагороджений «Хрестом Заслугами з двома шпагами» за відродження Олешківської Січі Отаманом Козаків, і «Орденом за Заслуги ІІІ ступеня» від Президента України.
http://zik.com.ua/ua/news/2008/03/04/128291



ПОВІДОМЛЕННЯ
про смерть ген. Романа Шухевича – Тараса Чупринки

Українська Головна Визвольна Рада, Головне Командування Української Повстанської Армії та Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях діляться з кадрами визвольного підпілля та з усім українським народом болючою вісткою про те, що ранком 5 березня 1950 р. в селі Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами смертю героя загинув Голова Генерального Секретаріяту УГВР, Генеральний Секретар Військових Справ УГВР, Головний Командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич – Р.Лозовський – Тарас Чупринка – Тур.
Сл. п. друг Шухевич – Тур народився 1907 р. Після закінчення середньої школи вступив до Політехнічного інституту і теж закінчив його з успіхом.
На шлях активної революційної боротьби за визволення України сл. п. друг Шухевич-Тур став від наймолодших років життя.
В половині 20-их років вступає в ряди Української Військової Організації (УВО). В період 1925-1929 рр. в лавах УВО бере участь, організовує й керує різними бойовими акціями проти польських окупантів.
1929 р. вступає до ОУН як один з перших її членів. Довгий час працює на пості Бойового Референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Праці на цьому пості віддає всю свою кипучу, молодечу енергію, всі свої організаторські здібнощі й відвагу.
За свою революційну політичну та бойову діяльність проти польських окупантів попадає до польської тюрми.
В 1938-1939 рр. бере активну участь в організуванні збройної сили молодої української держави на Закарпатській Україні – в організуванні «Карпатської Січі» та в керівництві нею.
В 1939-1940 рр. працює у Проводі ОУН на пості референта зв’язку з українськими Землями в СССР. В 1940-1941 р. входить до складу Революційного Проводу ОУН. Весною 1941 р. бере участь в II Великому Зборі ОУН. Після II Збору стає на пост крайового провідника ОУН на західних окраїнах українських земель поза межами СССР, в т.зв. генерал-губернаторстві. Впродовж усього цього часу постійно працює теж у Головному Військовому Штабі ОУН як його член та викладає різні військові дисципліни на таємних курсах кадрів ОУН.
1941 р.сл.п. друг Шухевич-Тур організує й очолює, як його командир, український Легіон. Одночасно виконує теж різні особливі завдання Проводу ОУН. На цьому пості перебуває до весни 1943 р.
Весною 1943 р. сл.п. друг Шухевич-Тур стає членом Проводу ОУН і займає пост військового референта при Проводі ОУН.
В серпні 1943 р. III надзвичайний Великий Збір ОУН обирає сл.п. друг Шухевича-Тура на пост Голови Бюра Проводу ОУН. Восени цього ж року він теж обіймає пост Головного Командира УПА. В листопаді 1943 р., як Головний Командир УПА й Голова Проводу ОУН, він бере активну участь у підготовці на Волині І Конференції Поневолених Народів та в самій конференції.
В липні 1944 р.сл.п. друг Шухевич-Лозовський бере участь у І Великому Зборі УГВР. Збір обирає його Головою Генерального Секретаря Військових Справ УГВР та Головним Командиром УПА.
На постах Голови Генерального Секретаріяту УГВР, Генерального Секретаря Військових Справ УГВР, Головного Командира УПА та Голови Проводу ОУН на українських землях сл.п. друг Р.Шухевич – Т.Чупринка – Лозовський – Тур – в період між 1944-50 рр. керує визвольно-революційною боротьбою багатотисячної УПА, широкого збройного підпілля, підпільної ОУН та мільйонових мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів, в обороні українського народу від окупантського терору та грабунку, за збереження та дальшу розбудову позицій українського визвольно-революційного руху в Україні, за визволення України з-під чужоземного панування, за побудову на українських землях незалежної соборної держави зі справедливим та передовим політичним та суспільно-економічним устроєм.
Протиокупантська визвольна боротьба, що її в 1943-50 рр. повела УПА, підпільна ОУН і багатомільйонові маси українського народу під досвідченим і відважним безпосереднім керівництвом сл.п. генерала Шухевича-Чупринки, з погляду масового героїзму й патріотизму, з погляду завзяття й жертвенности всіх її учасників та українських народних мас, з погляду тих надзвичайно важких умов, в яких вона ввесь час проходила – не має собі рівної не тільки в українській, але в світовій історії. Вона завжди становитиме одну з найславніших, найгероїчніших сторінок історії України.
Внаслідок цієї боротьби московсько-большевицьким окупантам не вдалося здійснити їхні злочинні пляни щодо України, не вдалося знищити в Україні організований самостійний рух, не вдалося поставити український народ на коліна. Сьогодні український національно-визвольний рух, не розбитий ані не зламаний, хоч і з значними втратами в людях, далі веде свої нерівні змагання з московсько-большевицькою тиранією в обороні національного існування українського народу, в ім’я національно-державної незалежности України.
Історія визвольно-революційної боротьби українського народу на українських землях 1943-1950 рр. з ім’ям сл.п. друг Шухевича-Лозовського, Тараса Чупринки, Тура – зв’язана нерозривно й навічно.
Як революційний керівник сл.п. друг Шухевич-Тур відзначався великим організаторськими та військовими здібностями, глибоким політичним розумом, велечезним досвідом революційної боротьби. В Його особі український визвольно-революційний рух і весь український народ втратили політичного та військового керівника високої кляси.
Політична й життьова принциповість, безмежна особиста відвага, жива й весела вдача, простота в щоденному житті та поведінці, «тверда рука» й разом з цим батьківська дбайливсіть – ось риси характеру сл.п. генерала Шухевича-Чупринки, що ними він скрізь і завжди завойовував собі симпатії, створював життєрадісний, бадьорий настрій, закликав на безстрашну, безкомпромісну і тверду боротьбу з ворогами України.
Зі світлою пам’яттю про Нього, задивлені в Його геройську постать бійця й керівника визвольного руху, наснажені Його відвагою, оптимізмом та революційністю, загартовані й досвідчені під Його рукою, до кінця віддані ідеї визволення українського народу – ми відважно далі вестимемо нашу священну визвольну боротьбу аж до повної перемоги.
Не складемо нашої зброї й не прилинемо нашої боротьби доти, а ж поки Україна не буде визволена.
Вічна слава героєві Української Національної Революції!

Головне Командування Української Повстанської Армії.
Українська Головна Визвольна Рада.
Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях.

Літопис Української Повстанської Армії
http://www.ukrnationalism.org/personalities/shukhewich.html

 
РОМАН ШУХЕВИЧ: ТАЄМНИЦЯ ЗАГИБЕЛІ

Існує така сентенція, що історію роблять кров’ю, а пишуть чорнилом. У принципі, це абсолютна правда. Можна лише додати, що сам процес написання історії, особливо радянського періоду, псує дослідникам чимало крові. Як відзначала одна газета, вся радянська історія складається із суцільних таємниць. І майже всі вони неприємні. Саме до таких таємниць належить те, що відбувалося з середини 40-х до кінця 50-х років на західноукраїнських землях, на яких комуністичний режим, зосередивши майже третину своїх внутрішніх військ (не говорячи вже про інші сили), поборював націоналістичне підпілля і Українську Повстанську Армію (УПА). Вже не один рік ми прагнемо відтворити сторінки цієї історичної драми. І щоразу переконуємось: ця історія дуже (аж занадто) поволі відкриває свої сторінки. Один з прикладів цього – обставини загибелі Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР), Головнокомандувача УПА і Голови Проводу ОУН в Україні генерала-хорунжого Романа Шухевича (Тараса Чупринки, Р.Лозовського-Тура). Йдеться про людину, яку є всі підстави назвати професіоналом, яка сім років очолювала антикомуністичний рух опору на західноукраїнських землях, успішно протистояла потужній радянській спецслужбі.

Штрихи до портрета

Немає потреби переказувати всю біографію Романа Шухевича, а тому обмежимось лише кількома штрихами. Народився він 7 липня 1907 року. Ще з шостого класу гімназії став підпільником Української військової організації (УВО). У 1932-му закінчив Львівський політехнічний інститут. У 1926–1929 роках брав участь, організовував і керував різними антипольськими акціями. У 1929-му вступив до ОУН як один з перших членів, а у 1933–1934 був бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН, яку очолював Степан Бандера. У 1934 році був ув’язнений поляками і амністований у 1938 році. У 1938–1939 роках був старшиною у штабі Карпатської Січі, а у 1939–1941 роках у Проводі ОУН відповідав за організацію підпільної мережі на західноукраїнських землях. У 1941 році як командир Українського легіону ввійшов до Львова. В серпні 1943 року обраний Головою Бюро Центрального Проводу ОУН. З осені 1943-го очолив УПА. В липні 1944-го на підпільному І Великому зборі УГВР обраний Головою Генерального Секретаріату УГВР.
Він був переконаним антикомуністом. Комуністична влада відправила на заслання його батьків і сестру. На початку радянсько-нацистської війни у 1941 році, коли більшовики «чистили» західноукраїнські в’язниці, було розстріляно його брата, арештовано його дружину, а дочку і сина відправлено до спеціального дитячого будинку.
До речі, з сином йому довелось зустрітися вже опісля. Справа в тім, що у серпні 1947-го Юрко втік із спецдитбудинку у місті Рутченково Сталінської області і повернувся у Західну Україну. Спочатку він переховувався у селі Бусовисько Дрогобицької області у батькового приятеля Михайла Цапа. У жовтні 1947-го Юрко зустрівся з батьком, який забезпечив його документами на ім’я Б.Левчука і влаштував у середню школу міста Кам’янка-Бузька. Саме тоді, як згадував Ю.Шухевич, батько сказав йому: «Юрку, ми не мстимося за наші родини, ми боремося за те, щоб раз і назавжди повалити цей страшний антинародний комуністичний режим».
У січні 1948-го вони зустрілися ще раз. Цього разу у Львові. 20 березня 1948 року Юрко разом із зв’язковою Шухевича Галиною Дідик виїхав з метою викрасти сестру Марію (якій на той час було 7 років) з дитячого будинку. План не вдалося реалізувати, а 25 березня Юрія знов захопили. Цього разу він уже не втече. Його засудять у чотирнадцять років, а на волю він вийде лише у 1989-му, коли йому виповниться 55 років. Вийде, втративши зір.
З 1943 року Шухевич перейшов на нелегальний стан. Нацисти заарештували його дружину Наталю Шухевич-Березинську. Тоді Шухевич, ризикуючи життям, зустрівся з полковником Альфредом Бізанцем і гестапо звільнило Наталю. У 1944-му Роман і Наталя формально розлучилися, щоб родина не постраждала від нацистів, які розшукували Шухевича.
Однак цікавилися Наталкою й інші сили. 27 липня 1945 року її (разом з матір’ю, сином Юрком і дочкою Марією) у селі Біличі Старосамбірського району заарештували енкаведисти. Через неї, зрозуміло, сподівались вийти на «Вовка» – таке псевдо було дано її чоловікові у документах НКВС.
Тут доречно згадати, що влітку 1944 року один з працівників НКГБ звернувся до наркома В.Рясного з пропозицією створити «конспіративно-розвідувальні групи» з колишніх бійців УПА і перевербованих підпільників. У серпні того самого року було дано дозвіл, щоб у практичну діяльність органів НКВС-НКДБ широко задіювали «спецгрупи» (з осені 1946-го вони мали назву «агентурно-бойові»). Один з найпоширеніших методів їхньої роботи був так званий легендований допит, коли учасники цих груп діяли під виглядом співробітників оунівської Служби безпеки (СБ).
Так ось, за допомогою саме таких груп у липні 1948 року «тестували» Юрія Шухевича, а згодом і Наталю Березинську. Якщо Юркові один з учасників групи пошепки просто підказав, з ким він має справу, то Наталя, яку «відбили» псевдоповстанці, спочатку піддалася на гру. Її повели по легендованих зв’язках, від бункера до бункера. Одначе жодних серйозних відомостей про чоловіка вона на збиралася надавати, а тому її невдовзі знов «відбили». Цього разу вже у «повстанців». У 1947 році її вперше засудили до 10 років позбавлення волі.
До всього цього залишається додати, що і батька Р.Шухевича також було репресовано. У жовтні 1947 року цю хвору і немічну людину забрали на етап і відправили на поселення у Кемеровську область, де він і помер.
Погодьмося, людина, яка здатна принести у жертву переконанням не лише саму себе, а й своїх рідних і близьких, є серйозним супротивником.

Професіонал

Саме так до Шухевича ставилися працівники комуністичної спецслужби. Вони знали, з ким мають справу. Наприклад, було відомо, що у 1926 році УВО вирішила знищити шкільного куратора Собінського, який здійснював політику полонізації українських гімназій і семінарій. Виконання присуду було покладено на Романа Шухевича. І він успішно впорався з тим завданням. Він був організатором відомої першої бойової акції ОУН у місті Городок у 1930 році, а у 1933 році організовував напад на радянське консульство у Львові.
Шухевич пройшов хорошу військову підготовку, був спортсменом, відзначався у лижному спорті, ставив рекорди у змаганнях з бігу, грав у футбол, керував свого часу у Львові низкою українських спортивних організацій. Словом, це була людина, підготовлена до бойових дій, а не просто особа, яка виголошувала патріотичні чи антикомуністичні гасла.
Шухевич був реалістом і багато що розумів. Зокрема, ілюзорність надій на глобальне зіткнення США і СРСР. Дружина його близького приятеля Олекси Гасина («Лицаря»), члена Центрального Проводу (ЦП) ОУН і полковника УПА (застрелився при спробі захопити його у Львові 31 січня 1949 року) розповідала, що Шухевич висміяв мрії її чоловіка про радянсько-американську війну. Америка, саркастично зауважив він, чомусь ніяк не прислуховується до думки Лицаря. Ольга Гасин поцікавилася, чому ж їм, втомленим і виснаженим, не піти на Захід? З гіркою усмішкою Шухевич відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході.
Після 1945 року Шухевич разом із прибічниками по ЦП ОУН розробив тактичні основи, що дали змогу ще на кілька років активно протидіяти комунізації Західної України. Вони складалися зі схем «Дажбог» (збереження кадрів і глибока конспірація), «Орлик» (створення позицій у Східній Україні) і «Олег» (підготовка молодіжного резерву підпілля).
У першій половині липня 1948 року Шухевич в Іловському лісі тодішньої Дрогобицької області провів нараду на базі Львівського крайового проводу, яким керував Зиновій Тершаковець («Федір»). Члени ЦП ОУН Василь Кук, Василь Шелест, Роман Кравчук, Олекса Гасин ухвалили важливі рішення про перебудову підпільної роботи, посилення конспірації.
Разом з тим вони були вражені, коли дізналися про те, що Шухевич намагався знайти контакти із представниками комуністичного режиму, розпочати мирні переговори, щоб зменшити негативні наслідки протистояння у західноукраїнському регіоні.
Так, 19 листопада 1944 року довірена особа командарма, львівська художниця Ярослава Музика через свого приятеля, заступника начальника обласного управління охорони здоров’я Юліана Кордюка, передала представникам влади пропозицію Проводу ОУН про проведення мирних переговорів. За кілька днів на квартирі Я.Музики зустрілися полковник держбезпеки Сергій Карін-Даниленко (керівник Опергрупи НКДБ у Західній Україні) і одна з керівників Львівського міського проводу ОУН Богдана Світлик («Світлана»).
Було досягнуто домовленості, що зустріч для переговорів відбудеться в одному з населених пунктів з гарантією взаємної безпеки учасників. І така зустріч відбулася в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 року на 130-му кілометрі шосе Львів—Тернопіль. С.Каріна-Даниленка і офіцера держбезпеки А.Хорошуна (він грав роль працівника Львівського облвиконкому) на одному з хуторів Козівського району Тернопільщини зустріли члени ЦП ОУН Дмитро Маївський і Яків Бусол. П’ятигодинні консультації конкретних результатів не принесли. Відомо, що Шухевич інформував про ці переговори С.Бандеру.
Останні пропозиції про мирні переговори від Шухевича надійшли 10 квітня 1948 року. У той день Я.Музика надіслала листа секретареві Львівського обкому КП(б)У Іванові Грушецькому. Однак і тоді компромісу не було знайдено. Напевно, його і не могло бути з огляду на жорстку позицію тодішнього керівництва УРСР, переконаного, що ціною переваги військових сил можна неодмінно перемогти «українсько-німецьких націоналістів».

«Вовк» у підпіллі

Полювало на «Вовка» не лише військо. З 1944 року комуністична спецслужба розгорнула широкомасштабний оперативний захід, спрямований на пошук членів ОУН і особисто Романа Шухевича. Відповідні завдання пізніше було покладено на створене у січні 1947-го Управління 2-Н МДБ УРСР, 1-й відділ якого вів розшук лідерів українського підпілля. В цілому по Україні не менш 700–800 оперативних працівників одночасно брали участь у пошуках командарма УПА. Характерно, що тричі надходила інформація про ліквідацію «Вовка». Вона виявилася неточною, а тому пошуки тривали.
Вимагало неабияких зусиль забезпечити конспірацію командарма. І були люди, які цим опікувались. Наприклад, К.Ратич, співробітник СБ ЦП, свого роду персональний конструктор бункерів для Шухевича. Велику роль відіграла Галина Дідик, яку ми вже згадали. Народилася вона у 1912 році у селі Шибалин Бережанського району на Тернопільщині, з 1930-го була в оунівському підпіллі, самовіддано працювала в Українському Червоному Хресті – медичній мережі українського підпілля. У 1939 році її заарештували працівники Бережанського районного відділення НКВС, однак згодом звільнили. У 1944-му вона перейшла на нелегальний стан, у 1945-му її відрядили до групи забезпечення «зверхника Тура».
Г.Дідик забезпечила не менш як півтора десятка місць укриття командарма. У зв’язку із погіршенням здоров’я Шухевича (почалися набряки ноги і він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945–1946 року Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові. Навесні 1946 року Шухевич пішов у Рогатинські ліси, де діяв Рогатинський особливий окружний провід, спеціально створений як база для укриття керівного складу підпілля Галичини. З того часу «Тарас Чупринка» залежно від сезону змінював місця укриття. Наприклад, взимку наступного року (і до квітня 1947 року) він перебував на конспіративній квартирі села Княгиничі Букачівського району на Станіславівщині. Тут ним опікувалася ще одна зв’язкова Ольга Ільків («Роксоляна»), дружина стрийського районного провідника ОУН, який загинув у 1947 році.
Незважаючи на добру фізичну підготовку Шухевича, умови підпілля і психічне перевантаження давалися взнаки – міокардит, гіпертонія, ревматизм. Неодноразово командарму довелося (зрозуміло, із фальшивими документами) звертатись до львівського лікаря Блея. За забезпечення медикаментами відповідала Любов Микитюк – наречена члена ЦП Петра Федуна, яка працювала у Львівському медінституті.
Ті, хто дивився фільм режисера Олеся Янчука «Нескорений», присвячений Шухевичу, напевно запам’ятали одну з початкових сцен, де командарм разом із зв’язковою перебуває в Одесі. Шкода лише, що автори фільму в цій частині (як, до речі, і в багатьох інших сценах стрічки) нічого не пояснили глядачеві: як це, головнокомандувач УПА, підпільник – і відпочиває на курорті?
Справді, Роман Шухевич через стан здоров’я разом із Галиною Дідик у липні 1948-го перебував на Лермонтовському курорті в Одесі. Вони придбали курсовки на ім’я вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом’як. Відвідували провідного кардіолога професора Сигала. Йдучи на процедури, завжди брали із собою отруту і по черзі приховували пістолет. Та більше, у червні наступного 1949 року вони знов повторили небезпечну подорож до «жемчужины у моря».
Зрозуміло, це був величезний ризик, але диктувався він станом здоров’я Шухевича, а успішний результат двох подорожей підтверджував його справжній талант конспіратора.
У своїх спогадах про батька Юрій Шухевич згадує ще двох зв’язкових – Катерину Зарицьку і Дарку Гусяк, з якими (як і з Галиною Дідик) доля зведе його пізніше в ув’язненні. Псевдо першої – «Монета». Дочка професора математики, вона вступила до ОУН ще у 1932-му, а через два роки була засуджена як власниця конспіративної квартири, що на ній переховувався Григорій Мацейко – вбивця міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Вони були ідейно близькі з Шухевичем, а з весни 1945-го їхні стосунки переросли у справжнє кохання. Зарицька координувала роботу особистих зв’язкових командарма і осіб, що утримували конспіративні квартири. Вперше її заарештували у 1945-му, але їй вдалося втекти. Вдруге «Монету» затримали 21 вересня 1947 року у Ходорові. При цьому вона чинила опір і застрелила оперативного працівника. У листопаді 1948 року Особлива нарада МДБ СРСР засудила її до 25 років тюремного ув’язнення, яке у 1969-му замінили на виправно-трудову колонію. На волю вона вийшла у 1972 році, а у 1986-му померла.
Нарешті – Дарка Гусяк («Нуся»). За словами Юрія Шухевича, саме вона «стала невільним винуватцем провалу Романа Шухевича». Дарка також була зв’язковою і виконувала відповідальні доручення (наприклад, виїздила до Москви з метою встановлення контактів з посольством США). Її схопили прямо на вулиці у Львові 2 березня 1950 року, відібравши зброю й отруту. Вона вперто відмовлялась давати свідчення, хоча її катували, а потім на її очах побили рідну матір. Не дивлячись на це і на тортури, вона мовчала, хоча після допитів потрапила до так званої лікарняної камери.
Після одного з допитів у цій камері вона зустріла знайому. Вона також була із слідами побиття, але вже нібито виходила на волю і була готова передати записку від Дарки. Так і сталося. Гусяк написала записку, як потім з’ясувалось, фатальну для Шухевича. Ось вона: «Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася.
Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі.
М. (Йдеться про «Монету», тобто про К.Зарицьку. – Авт.) приводили на очну ставку, вона героїня, тому що трималася 5 місяців.
Цілую. Нуська.
Про мене дуже багато знають, а основне питання – це про ШУ і ДІ (Тобто про Шухевича і Дідик. – Авт.).
Мене захопили шестеро і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута».
Далі «Нуся» пояснила, що записку слід передати Наталі Хробак у село Білогорщі Брюховицького району Львівської області і докладно описала, де знаходиться її будинок. Знайома з камери насправді була агентом МДБ «Розою», а «сліди побиття» – звичайним гримом.
Так стало відомо, де переховується головнокомандувач УПА. До його загибелі залишилося зовсім небагато часу.

Операція

Оскільки інформація, видобута «Розою», сумніву не підлягала, миттєво був розроблений «План чекістсько-військової операції по захопленню або ліквідації «Вовка». Цей унікальний документ у одному примірнику передбачав проведення операції на світанку 5 березня 1950 року: «Для проведення операції:
а) Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62 СД (стрілецької дивізії. – Авт.) ВВ (внутрішніх військ. – Авт.) МДБ, штабу українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.
б) Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бобрковського районів Львівської області у кількості 600 осіб і зосередити на п’яту годину 5 березня ц.р. у дворі УМДБ Львівської області.
в) Операцію провести методом блокування села Білогорща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандувка і лісного масиву».
Для керівництва операцією створили оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов, прибулий з Москви генерал-лейтенант Павло Судоплатов, начальник ВВ МДБ Українського округу генерал-майор Фадєєв і начальник УМДБ Львівської області полковник Майструк.
Все було зроблено за планом, а 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич. Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою капітана П-на затримала і нашвидкуруч допитала. Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.
Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників управління 2-Н УМДБ підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була опізнана як Дідик. Як сказано в одному із звітів, їй було «категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя».
Дідик відмовилась це зробити. Тоді у будинку розпочався обшук. До речі, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Однак вона встигла прийняти стрихнін і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли. Вона не померла, оскільки її негайно повезли до реанімації. Її вилікували і знов піддали жорстоким допитам. Майже 21 рік вона була в ув’язненні, згодом – на поселенні у Казахстані. Повернулась в Україну, мешкала в селі Христинівка на Чернігівщині, де померла у грудні 1979 року.
Однак повернімося до подій у Білогорщі. Шухевич перебував у будинку Ганни Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев’яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим. У принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку. Ось як це описано в одному із звітів: «Під час обшуку з-за дерев’яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли.
У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМДБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на площадці сходів було вбито.
Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз.
У цей час сержант П-к, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита».
Ось тут і починається найнезрозуміліше в історії загибелі Романа Шухевича.

Останнє слово сказав «Вальтер»

У 1950 році в українській емігрантській пресі з’явилися численні некрологи у зв’язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Однак жодних подробиць його загибелі не подавалося.
Василь Охримович, який, перебуваючи у підпіллі, підготував рукопис брошури про Шухевича під назвою «Перший серед рівних», писав, що «напевно ніколи не стануть відомі точні дані про обставини, які призвели до нападу військ МДБ на його квартиру в Білогорщі 5 березня 1950 р. У всякому разі не спритність і не переваги більшовицької поліції відіграли тут свою роль, а безмежна довіра людям з боку генерала».
У книзі Петра Мірчука «Роман Шухевич» (Торонто, 1970) зазначалося, що командарм та його охорона «боронилися до останнього патрона», хоча у ніч напередодні загибелі Шухевич відпустив свою охорону (11 осіб на чолі з Михайлом Зайцем – «Влодком») у Карпати і залишився один із Галиною Дідик.
У збірнику «Шляхами чекістської долі» (виданий у Києві у 1988 році) Шухевич гинув від руки сержанта Мухітдінова. Перед цим командарм накинувся на офіцера-чекіста. Тепер зрозуміло, звідки взялася ця версія, – прямо із службового звіту.
У березні 2000 року в одній з київських газет були надруковані спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузєєв привів його до гаража Львівського обласного управління МДБ, де він побачив тіло свого батька: «Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правому боці обличчя було видно слід кулі, а під грудьми було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. «Значить, застрелився», – подумав я».
Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича, якщо він, як випливає з документів, зчепився з полковником? Запитання, звісно, риторичне.
Ще більше ми були здивовані, коли звернули увагу на те, що у документах подаються два різних прізвища сержанта, який нібито застрелив Шухевича. Те, що було зроблено так званий контрольний постріл, також малоймовірно, оскільки відомо багато випадків, коли менш значних діячів ОУН і УПА в разі поранення намагалися врятувати (часом на руках несли) за будь-яку ціну з метою добути необхідну інформацію. Наприклад, у 1948 році для того, щоб врятувати волинського підпільника, який двічі (!) вистрелив собі в голову при затриманні, було викликано з Києва до Луцька головного нейрохірурга Українського округу внутрішніх військ.
Отже, версію про те, що сержант мав снайперський талант, ми відкинули. Ймовірніше те, що Роман Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою. Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із «Вальтера» кулю у скроню.
Тепер усе це потрібно було якось пояснити. Ось як пояснює для себе все це один з героїв у згаданій книзі «Шляхами чекістської долі»: «Шовкуненко сидів на порозі і намагався зрозуміти, чому не пощастило взяти Шухевича живим, де промахнувся він особисто, а де – його помічники.
«З одного боку, це ніби успіх, – билася думка. – Ліквідовано небезпечного бандитського ватажка. З іншого, ліквідацією Шухевича завдання боротьби з бандитськими ватажками не вирішене: ще сидять по схронах його поплічники, зокрема «Петро» і «Кандиба», лишилися зв’язкові, через яких Шухевич підтримував контакти з закордоном».
Якщо врахувати те, що під прізвищем Шовкуненка виведено реальну особу – полковника Шорубалка, то логіка наведених міркувань десь наближається до справжньої. Ось тоді і було прийнято рішення списати все на якогось сержанта, який зіпсував своїми пострілами блискучий задум. Однак і начальство відреагувало відповідно. Сержант одержав подяку і премію у 1000 рублів. Однак жодної урядової нагороди за ліквідацію самого Шухевича ніхто не отримав.
Як ми вже зазначили, тіло Шухевича привезли до Львівського обласного управління МДБ, де його показали не лише синові, а й Катерині Зарицькій, заарештованому священику Миколі Паснаку, а також одному з колишніх провідників ОУН на Прикарпатті Зиновію Благому (псевдо «Шпак»). Усі вони впізнали в убитому командарма УПА.
Єдиною «втіхою» для МДБ стало те, що на конспіративній квартирі Шухевича виявили чимало цінних оунівських документів, зокрема, секретну інструкцію «Оса-1», вказівки для учасників оунівського підпілля, які легалізувалися, інструкцію про організацію інформаційної служби у містах і селах з метою виявлення агентури МДБ, а також для збирання інформації, окремі записки Шухевича, в яких згадано про розходження між закордонним Проводом і ЦП, що діє в Західній Україні, та ін. Крім того, захоплені зв’язкові Шухевича зрештою були змушені дати свідчення, назвали 105 явочних квартир, з яких три десятки були у Львові.
І останнє. Готуючи цю публікацію, ми прагнули віднайти документальні свідчення про місце поховання Романа Шухевича. На жаль, ці спроби не принесли результатів, хоча ми уважно вивчили матеріали про розшук його органами держбезпеки та про обставини загибелі. Ми намагались розшукати свідків тих подій. На жаль, тодішній комендант управління МДБ Львівської області (а саме на комендантські підрозділи покладалися «розстрільні» доручення) помер у 1991 році.
Схоже на те, що тіло Романа Шухевича було просто знищено, але де тоді акт про це? Цим запитанням і закінчимо, сподіваючись, що можливо хтось із ще живих сучасників тих подій відгукнеться на цю публікацію і допоможе віднайти останній земний прихисток головнокомандувача УПА.

22 лютого 2002
Автори: Дмитро ВЄДЄНЄЄВ, Юрій ШАПОВАЛ
http://www.dt.ua/3000/3150/33817/



Злочин сховали у воду Збруча...

(Чому так довго тримали у секреті інформацію про місце знаходження тіла Романа Шухевича?)

Радянська влада вважала Романа Шухевича таким небезпечним ворогом, що боялася навіть мертвого генерала УПА. Тому все, що було пов ‘язано з його героїчною боротьбою і навіть смертю, приховувалося або фальсифікувалося. Я був доповідачем на першому вшануванні пам‘яті генерала в день його загибелі у Білогорщі ще при «живому» СРСР. На цій зустрічі були присутні близько 100 тисяч патріотично налаштованих українців. Я зберіг реляцію про ту подію рептильного кореспондента «Радянської України» під заголовком «Скинутий в безодню». КПРС ще робила спроби дискредитувати Шухевича, але вже було пізно.
Першу вістку про долю  тіла командувача УПА привіз до Львова його син Юрко у 1989 р. Він після майже півстолітнього поневіряння по островах сталінського архіпелагу ГУЛАГ розповів, що один молодий український зек бачив, як тіло Романа Шухевича везли вантажівкою зі Львова в напрямку Києва.
Пізніше з’явилося ще багато сенсаційних повідомлень на кшталт «офіцер спецслужб заговорив»... Було подано навіть схему подвір’я сумнозвісної тюрми на Лонцького, де начебто закопали тіло генерала.
На усний запит Юрія Шухевича і офіційний мій тодішній голова СБУ Євген Марчук відповів, що в Києві даних про це немає. Але був натяк, що останній шеф КДБ УРСР Галушко під час переселення, а фактично втечі, до Білокам’яної прихопив із собою кілька вагончиків секретної документації, де, можливо, і була справа Шухевича.
Але ми не повірили Марчуку і продовжували пошики правдивої версії про загибель Тараса Чупринки і долю його тіла.
Згодом виявилося, що легендарною постаттю Романа Шухевича цікавилися не лише ми, а й колишні працівники КДБ УРСР. І серед них були працівники, які вболівали за Україну і її вірних синів. Один з них – полковник держбезпеки у відставці, інвалід війни, науковий консультант голови СБУ Олександр Семенович Гнап. Він переглянув безліч архівних матеріалів, опитав сотні працівників органів безпеки, які могли хоч що-не-будь згадати про події давно минулих літ. І, на щастя, ця праця пана Олександра почала давати результати. Про високопосадових членів комісії, яким Судоплатов доручив спалити тіло Романа Шухевича, розповів панові Гнапу співробітник КДБ УРСР полковник І. К. Бабенко. Але чомусь у повідомленні тодішнього начальника СБУ І. Смешка не згадувався ще один член комісії – у той час старший лейтенант О. І. Болдін. Він єдиний живий нині член згаданої комісії. Хоч 1915 року народження, переніс два інфаркти, але, поступово згадав усі події, а головне, місце, де відбулася кремація тіла Романа Шухевича.
На підставі довгих та прискіпливих досліджень пана Олександра тодішній голова СБУ Ігор Смешко надіслав на запит народного депутата України Василя Червонія таке повідомлення: «Як Вам повідомлялося, інформація про місце поховання головного командира УПА Р.Шухевича в документах Державного архіву СБ України відсутня. Заходи, що вживалися Службою раніше для її здобуття, тривалий час не давали бажаних результатів. Проведеним протягом лютого-листопада 2005 року додатковим пошуком, а також за результатами аналізу матеріалів, отриманих від колишніх співробітників МДБ УРСР, встановлено наступне.
Після упізнавання та фотографування трупа Р. Шухевича, а також особистих речей убитого (книг, зброї, одягу, медикаментів тощо) начальник 4-го Управління КДБ СРСР генерал Судоплатов П. А., згідно з наявними у нього повноваженнями, дав вказівку вивезти труп Р. Шухевича за межі Західної України і знищити шляхом спалення.
9 березня 1950 року група співробітників КДБ УРСР, до якої входили полковник Каганович А. Г., майор, Подтепа І. X., капітан Пенченко В. І., старший лейтенант Конопльов Г. І., старшина Пономаренко П. М., а також чотири солдати строкової служби (прізвищ не встановлено), відвезла вантажівкою труп Р. Шухевича на лівий берег р. Збруч (околиця лісу біля м. Скали-Подільської Тернопільської області), де його було спалено. Після цього прах зібрали у брезент і викинули з моста у зазначену річку.
На місті спалення трупа, за наявними даними, встановлено хрест із датами народження і смерті Р. Шухевича».
У наведеному повідомленні згадується начальник 4-го Управління КДБ СРСР Павло Анатолійович Судоплатов.
Додамо, що його, як «супер-спеца у питаннях українських буржуазних націоналістів», спеціально прислали із Москви для керівництва операцією з ліквідації «Вовка» (таке псевдо Романові Шухевичу дало КДБ).
Нагадаємо, у березні 1946 року розпочалася «холодна війна», яка легко могла перерости у «гарячу». Тому Сталін вимагав від Берії і Хрущова рішучих дій проти УПА. Ці жорстокі вимоги призводили деколи до курйозних випадків. Так, тричі приходили в Москву повідомлення про ліквідацію головного командира УПА. Тому в березні 1950 року для упізнання трупа Шухевича з різних тюрем до Львова привозили в’язнів, які добре знали генерала. Привезли туди в кайданках і Юрія Шухевича, який у цей час був ув’язнений в сумнозвісній буцегарні на Лонцького. Відомий історик Юрій Киричук довідався, що у Львівському медичному інституті тіло Романа Шухевича було піддано бальзамуванню. Мабуть, з метою тривалішого зберігання для упізнавання. Ці відомості підтверджує Юрій Шухевич, який зауважив зміни на обличчі батька, що могли з’явитися в результаті бальзамування.
Про це є опублікована, але офіційно не перевірена інформація. Судоплатов, щоб засвідчити смерть Шухевича, дав наказ відрізати йому голову і повіз її «московським царям»...
Київський письменник Євген Дудар розповідає, що його кадебістський ангел-хоронитель, якого він називає «пастухом», авторитетно заявив, що він особисто в речмішку передав Судоплатову голову Шухевича на трапі літака, яким той відлітав до Москви. Можливо, саме для цього здійснювали бальзамування тіла. Чи справді тіло Шухевича під час спалювання було без голови, могли б розповісти учасники цієї акції, але більшість із них вже в іншому світі.
Можливо, вдасться знайти когось із чотирьох солдат 10-го полку, які були присутні при спалюванні? Адже вони були значно молодшими від офіцерів, що керували кремацією.
До Скали-Подільської, яка до 1939 року називалась просто Скалою, від Львова 225 км. Це старовинне містечко над Збручем з руїнами фортеці, яка колись була захистом для його жителів від навали татар.
До прямокутної фортеці притулилися руїни палацу магнатів Ланцкоронських. Від нового моста через 350 м у ліво – широка заасфальтована стежка довжиною 250 метрів, що веде до самого місця спалення. Там гарний базальтовий хрест, на якому ініціатор пошуків пан Олександр Гнап викарбував лише дві дати: 1907 і 1950 рр. Тобто рік народження і смерті головного командира УПА.
Місцеві ультрапатріоти зробили на пам’ятному знаку безграмотний і неточний по суті напис: «...Загинув під м. Львів в результаті підлої зради». Але ніякої зради не було! Роман Шухевич і його побратими стояли до останнього і загинули як герої. Більшість дослідників життя та смерті Романа Шухевича і сам Юрій Шухевич не бачать підстав, щоб брати під сумнів інформацію, яку надали нам О. Гнап і О. Болдін.
Отже, епопею з пошуком місця поховання тіла легендарного генерала УПА завершено. Роман Шухевич повернувся до нас з безодні часу...

Юрій Микольський.
Доцент, директор Карпатського музею визвольних змагань України.
«Високий замок», 1 червня 2006 р.



Роман Шухевич і політика пам’яті в сучасній Україні

Деякі думки у зв’язку з майбутнім 100-річчям головнокомандувача УПА
Сучасні дослідники часто згадують тезу Мішеля Фуко про наявність «пам’яті» (себто того, що нав’язує держава через офіційний історичний наратив) і «контрпам’яті» (тобто того, що не відповідає офіційній версії історичних подій).
Після серпня 1991 року національно-демократичні сили в Україні взяли на озброєння наратив національно-визвольної боротьби. Деякі уважні й прискіпливі критики зауважили, що при цьому не було зроблено якихось поважних спроб «переглянути його чи принаймні найсуперечливіші його складники».
А складники ці, виявляється, пов’язані насамперед із Організацією українських націоналістів (ОУН), Українською повстанською армією (УПА) та з «неприєм­ними» сторінками їхньої діяльності. До цих сторінок відносять тероризм, причетність до етнічних чисток, непоодинокі випадки співпраці з нацистською Німеч­чиною тощо. Усе це ніби відій­шло на другий план, оскільки діячів ОУН і УПА в незалежній Ук­раїні почали зображувати насамперед як борців за незалежну Ук­раїну (якими вони, власне, і були), забуваючи про їхні «гріхи».
Розпочалося все це ще за президентства Леоніда Кравчука, а особливо Леоніда Кучми. Саме тоді з’явилися нові шкільні підручники (приміром, підручник новітньої історії України, що його написав професор Федір Турченко), в яких беззастережно глорифікувалася боротьба ОУН і УПА, рішуче ревізувалися стереотипи радянської історії.
Одначе найрішучіші спроби «націоналізувати» історію України приписують президентові Вік­тору Ющенку. Причому вважається, що це не принесло йому політичних дивідендів. Чому? Тому що він намагається грати роль, сказати б, історико-політич­ного Фігаро. З одного боку, неревізовані ключові радянські дефініції (такі, наприклад, як «винахід» сталінського академіка Омеляна Ярославського під наз­вою «Великая Отечественная вой­на»), а з іншого – Віктор Ющен­ко віддає належне ОУН і УПА, тобто силам, які послідовно боролися проти комуністичного режиму, його адептів, їхніх уявлень про Україну.
Дві цитати. Виступаючи 9 травня 2005 року у Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років», президент Віктор Ющенко сказав: «Моє прохання, шановні ветерани, до вас – живіть якомога довше серед нас, допомагайте нам будувати вільну, демократичну країну. Таку країну, як хотіли, очевидно, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Володимир Великий та Ярослав Мудрий».
І у «Зверненні з нагоди Дня Перемоги» 9 травня цього року: «Я твердо переконаний – ми повинні пишатися численними світлими прикладами єдності і мужності нашого народу у роки війни. Ця єдність існувала всупереч злу, всупереч насильству, всупереч фронтам і воєнним лініям.
Цю єдність творили мільйони українських імен, тисячі бойових звершень. Від Олександра Довженка до Oлеся Гончара. Від Миколи Ватутіна до Никифора Шолуденка. Від Олександра Сабурова до Івана Кожедуба. Від Романа Шухевича до Олени Теліги».
На думку президента Ющен­ка, «настав час щиро і по-братньому сказати одне одному – кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну шану і подяку. Тому вірю, що праця, яка має врегулювати законодавчий статус усіх, хто в 20, 30, 40 і 50-х роках боровся за Україну та її незалежність, нарешті буде завершена, буде втілена як правда, як історична справедливість».
Насправді «законодавчий статус» таких діячів, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, дотепер залишається невизначеним, а заклики президента Ющенка до радянських та упівських ветеранів потиснути одне одному руку не знаходять (і, здається, не знайдуть) розуміння. На запитання, чи готовий до такого рукостискання останній головнокомандувач УПА Василь Кук, він нещодавно відповів: «Ні, не готовий. З такими людьми, як генерал Ґерасімов... який стоїть на відверто антиукраїнських позиціях, не може бути ніякої спільної мови».
Така позиція навряд чи може розцінюватись як дивна за умов сучасної державної політики пам’яті. Для науковців вона також створює доволі специфічні умови. Якщо давати загальну оцінку стану досліджень Другої світової війни в сучасній Україні, то доводиться констатувати, що в них до цього часу дається взнаки відчутний вплив агресивних ретроградів, які ідеологізують і міфологізують цю проблематику, і далі популяризують сумнівні стереотипи сталінсько-брежнєвської історіографії. Понад те, вони стверджують, що лише їм відома правда про війну. Невеличка когорта відносно молодих (і немолодих) дослідників, здатних мислити незаангажовано, де-факто змушена маневрувати між старими і новими підходами.
Це, зрозуміло, не дає змоги з’ясувати багато важливих речей, справжню роль тих чи інших осіб, а з-поміж них Романа Шухе­вича. І не веде до національної консолідації та подолання протистояння всередині українського суспільства. Не посприяв поки що цьому і найсерйозніший, на перший погляд, комеморативний проект Віктора Ющенка – Інститут національної пам’яті, створений у 2006 році.
Поза сумнівом, створення такого інституту – факт позитивний. Свідчення того, що влада не забула своїх «помаранчевих» (часом незграбних і кон’юнктур­них, але все-таки) апеляцій до минулого та обіцянок подолати політику амнезії, що її тихо, але послідовно (особливо щодо радянського минулого) провадив істеблішмент часів президента Леоніда Кучми.
Але прикро, що нова інституція з початку свого існування понизила свій статус, представлена людьми, які навряд чи здатні реально посприяти досягненню консенсусу в українському суспільстві щодо ключових проблем минулого, навряд чи здатні змінити парадигму сучасної «політики історії».
Чому так? Це до певної міри пояснив німецький історик Штефан Трьобст. Він умовно поділив посткомуністичні суспільства Центральної та Східної Європи на чотири групи.
1. Суспільства, в яких переважає думка, що комунізм їм було нав’язано ззовні, у тому числі етнічно (Естонія, Латвія, Литва).
2. Суспільства, в яких немає подібного базового консенсусу, а отже, тривають дискусії щодо інтерпретації соціалістичного минулого (Польща, Угорщина, Україна).
3. Суспільства, де переважає подвійне (з наявністю індиферентного) ставлення до минулого. З одного боку, комунізм сприймається як нав’язаний іззовні, а з іншого – поширена думка, що не все так «погано» в минулому, що все-таки було здійснено певну модернізацію (Румунія, Болгарія, інші Балканські країни).
4. Суспільства, в яких нова еліта не просто вийшла із старої, комуністичної, але перебуває в союзі з нею, тобто наявний континуїтет авторитарних структур, що не відмежувалися від комуністичної практики, з чим погоджуються громадяни і природність чого не ставлять під сумнів (Російська Федерація, Молдова, інші держави СНГ, а також країни, де еліта відверто спирається на комуністичну модель (Білорусь, Молдова).
Україна, на думку Трьобста, «єдина республіка СНГ, де культура пам’яті стала найважливішим полем битви між двома політичними таборами – посткомуністами і націонал-лібералами». До цього слід додати тезу, що її цілком обґрунтовано обстоює Микола Рябчук: офіційна політика пам’яті в Україні така сама подвійна, як і офіційна політика в цілому – внутрішня і зовнішня. А це є наслідком гібридної природи режиму, що виник після серпня 1991 року внаслідок компромісу між ідеологічними супротивниками – націонал-демократами і суверен-комуністами.
Тож не дивно, що сьогодні існує ніби два Романи Шухевичі. Перший – легендарний націоналіст–борець за незалежну Україну, нескорений головнокомандувач УПА (саме так – «Нескорений» – називався присвячений йому романтичний кінофільм), голова генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР). «Роман Шухевич, – пише, наприклад, – Петро Дужий, – поєднував у собі риси військовика високого рангу і політика, причому його політичні та провід­ницькі якості особливо виділялися і були найголовнішими рисами цієї великої особистости».
Власне, саме на такого Шухевича і натякав президент Віктор Ющенко у своєму цьогорічному зверненні 9 травня. Проте в сучасній Україні існує й інший Шухе­вич. У цьому дуже легко переконатися, звернувшись до Інтернету, що став справжньою ареною для критики офіційної політики пам’яті й артикулювання альтернативних версій історії України, значення окремих осіб (у тому числі й Романа Шухевича).
Особливо тут виділяється сайт під назвою «Антиоранж». Тут, зокрема, можна знайти статтю «Бандеровские преступники: Роман Шухевич: часть 1., а в ній таке: «О Романе Шухевиче… писали многие оуновские авторы, «труды» которых, без излишней ложной скромности, позволю себе считать скорее художественными панегириками, чем серьезными исследованиями, претендующими хотя бы на элементарную объективность. Пожалуй, наиболее известными из этих «трудов» являются статья Степана Бандеры «Командир – провідник», впервые напечатанная в еженедельнике «Шлях перемоги» за март-апрель 1954 года; работа известного оуновского историка-дезинформатора общественного мнения Петра Мирчука «Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) командир армії безсмертних» (Нью-Йорк—Торонто—Лондон, 1970); «научный труд» последнего командира УПА Василя Кука «Генерал Роман Шухе­вич – головний командир Україн­ської Повстанської Армії (УПА)», появившаяся в Киеве в 1997 г.; а также книга-панегирик известного оуновца Петра Дужого «Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин», изданная во Львове в 1998 году. Общим для этих авторов принципом исследования проблемы можно считать безмерное возвеличивание личности Р.Шухевича, уход от серьезной полемики с оппонентами, отсутствие каких-либо попыток исследовать архивные материалы и труды наиболее известных ученых, не принадлежащих к лагерю ОУН».
А ось один з коментарів на форумі (до речі, досить розлогому) цього сайта: «Эти звери не заслуживают, чтобы о них даже вспоминали. А если вспоминать, то только как о фашистских головарезах. Вечный позор и проклятие бандерам и ихнему ющенко».
Справедливо вважається, що заполітизованість, емоційність, моралізаторство не належать до чеснот будь-якого історика. Тому я не коментуватиму цитованих висловлювань, але зверну увагу на абсолютно точно вказану необхідність полеміки з опонентами, всебічного дослідження архівних матеріалів, праць тих авторів, які не належать до «національно свідомих» чи «патріотично» орієнтованих. У 2007 році побачив світло 45 том канадійської серії Літопису УПА, в якому надруковано спогади про Романа Шухевича. Уміщена тут бібліографія праць про нього яскраво підтверджує необхідність подальшого наукового пошуку, створення наукової біографії Шухевича з реалістичним потрактуванням непростих колізій його життя та діяльності, а не чергової патріотичної агітки.
Це диктується і пильною увагою до постаті Шухевича, як і взагалі до повоєнних подій у Західній Україні, з боку російських авторів. Одним з них є Геор­гій Санніков, який у 2002 році видав книжку «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине». Тут не місце аналізувати все, про що пише колишній працівник радянської спецслужби, у принципі не причетний до ухвалення серйозних рішень. Одначе цінність цього видання, як і завжди в літературі такого роду, у деталях. Санніков констатує: «Ми виграли цю війну в Західній Україні, але не перемогли. Автор переконаний і сьогодні, що виконання волі партії та держави було священним обов’язком кожного чекіста».
Звернімо увагу й на інші нюанси в книзі. Санніков визнає, що ОУН і УПА мали неформальну народну підтримку на західноукраїнських землях: «В очах міс­цевого населення оунівці були героями, борцями за їхню рідну Україну, за її самостійність».
Це важливе визнання, адже довгі роки комуністична пропаганда твердила, що «банди УПА» складалися з «класово-ворожих» чи навіть «кримінальних елементів». Отже, Санніков наближається до визнання того, що кожна з воюючих сторін мала свою правду і свою логіку. Проте – звернімо увагу! – прикладом він вважає останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, з яким авторові книги (зрозуміло, після арешту Кука) довелося спілкуватися ще в 1950-х роках, вести «виховні» та інші розмови: «Я поважав цю людину, свого супротивника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашшя і мужність».
Щоправда, при цьому Георгій Санніков сповідує селективний підхід: симпатизуючи останньому командирові УПА, він таврує попереднього – Романа Шухеви­ча: «Як свідчить історія, його справжнє обличчя затавроване свастикою нацистів, кривавий слід цього «героя», а точніше – ката і підручного гітлерівців, був прокладений не лише в Україні, а й у ряді інших країн».
Прецікавий для професійного чекіста нюанс – «хороший» Кук і «поганий» Шухевич. Ніби ці люди боролися по різні боки барикад. Це спроба розколоти керівників УПА своєрідним «ретроспективним» методом. До речі, у своїй новій книзі «Операция «Рейд», или История одной любви», що вийшла 2007 року в Москві, Санніков знов гудить Шухевича, а свої симпатії висловлює Василеві Галасі, шкодує, що «така людина… волею історії та долі опинилася по інший бік боротьби, не разом із нами». Зрештою, Санніков, як і кожен із нас, має право на симпатії та антипатії, але не повинна страждати правда.
Потреба в науковій біографії Романа Шухевича актуалізується і тією увагою, яку з недавнього часу приділяють феномену ОУН і УПА закордонні дослідники і не лише дослідники. Достатньо вказати на найновіший приклад – гостру полеміку, що виникла довкола вміщеної у травні 2006 року в часописі «Критика» статті німецького історика Вільфрида Їльґе під назвою «Змагання жертв». Їльге, зокрема, висловлює здивування тим, що в Україні в нових підручниках історії Романа Шухе­вича зображено як державного діяча, котрий виступав не лише за українську незалежність, а й за «демократичне, плюралістичне суспільство».
Нарешті, потреба в науковій біографії Романа Шухевича диктується, як уже зазначалося, брутальними політичними провокаціями щодо його особи. Прикладів багато, але наведу той, що стосується Івано-Франківської області. На сайті Партії регіонів на початку травня 2007 року було розміщено матеріал, в якому критикуються дії обласної державної адміністрації за те, що вона звернулася до президента України Віктора Ющенка з проханням присвоїти Роману Шухевичу звання Героя України. Автор матеріалу стверджує, що в біографії Шухевича є занадто багато сторінок, що «ніколи не забудуться народом. Це він, Шухевич, зі своїм «Шуцманшафт батальйоном № 201» увійшов до складу фашистського корпусу СС генерала Баха-Залевського і боровся з партизанами Білорусії. Це він, Шухевич як командувач УПА вчинив різню на Волині 1943 року, де було по-звірячому вбито 120 тисяч поляків. А скільки смертей і горя його «вояки» принесли місцевим жителям на західноукраїнських землях… Бандит завжди залишається бандитом. Його звіряче обличчя добре увиразнює один штрих: у день 5-ї річниці УПА в подарунок Шухевичу, за словами свідків, були піднесені п’ять голів замучених поляків».
Зрозуміло, що автор цитованих рядків пропонує не надавати Шухевичу звання Героя України. Читаючи такого роду твердження, не можна не згадати слів Жана Кокто, який колись із сумною іронією зауважив: «Історія – це правда, що стала брехнею, а міф – це брехня, що стала правдою». Завдання незааганжованих дослідників – деміфологізувати образ Романа Шухевича. І ні в якому разі не створювати нових міфів навколо неоднозначної, але визначної особи Романа Шухевича.

29 червня 2007
Юрій ШАПОВАЛ
http://www.dt.ua/3000/3150/59716/


Роман Шухевич – «Тарас Чупринка»

Уникальное посмертное фото. На оборванной рубахе командарма – следы крови от выстрелов в живот. На правом виске – пулевое отверстие – свидетельство того, что Роман Шухевич успел застрелиться
В эти дни исполняется 100 лет со дня рождения командующего Украинской повстанческой армией Романа Шухевича. Указом Президента предписывается достойно и на государственном уровне отметить память главнокомандующего «сражающейся Украины». Но многие политики уже успели заявить протесты, обвинив Виктора Ющенко в... «реабилитации фашизма»

Террор по-украински
Роман Иосифович Шухевич родился 7 июля (по другим данным – 30 июня) 1907 г. в местечке Краковец под Яворовым на Львовщине. Происходит из видной галицкой фамилии – его дядя Степан Шухевич – был выдающимся адвокатом, а во время «визвольних змагань» 1917-1921 гг. против поляков и большевиков командовал бригадой в составе Украинской Галицкой армии. Отец в чине поручика также участвовал в этой войне. Именно поэтому очень рано Роман примкнул к Украинской военной организации, а затем – Организации украинских националистов (ОУН). В 1932 г. возглавил нападение на польское краевое управление в городке Ягайлонском, в 1933-м организовал убийство во Львове торгового представителя СССР Майлова (тот выстрел, в отместку за Голодомор, совершил боевик Микола Лемик). В 1934-м был одним из руководителей покушения и убийства польского министра внутренних дел Бронислава Перацкого. Находился под судом, а после – в концлагере Береза Картузька.
Успел даже поработать в рекламном бизнесе. Его фирма «Фама» славилась своими «креативами». В 1938 г. Роман Шухевич под псевдонимом Майор Щука появился в штабе обороны Закарпатской Украины и участвовал в боях против венгров. Исходя из логики «враг моего врага – мой друг», принял решение формировать Дружину украинских националистов – знаменитый батальон «Ролланд» в составе вермахта.
30 июня 1941 г. «Ролланд» во главе с гауптманом Шухевичем вступил в оставленный без боя советскими войсками Львов. В тот же день был провозглашён Акт восстановления государственной независимости Украины. Но немцы не признали его. В срочном порядке подразделение было выведено из Западной Украины и переформировано в 201-й охранный батальон, вскоре брошенный на борьбу с белорусскими партизанами, а большинство членов «Українського Державного правління» репрессированы.
Роман Шухевич использовал создание 201-го батальона в своих целях: самые подготовленные солдаты и офицеры из Беларуси тайно переправлялись на родину для подпольной работы.
Немцы вскоре  разоблачили деятельность Шухевича. В начале 1943 г. он был арестован и приговорён к смертной казни. В тюрьму заключённому каким-то образом передали оружие, и, убив охрану, он бежал. В сентябре был назначен руководством ОУН командующим формирующейся Украинской повстанческой армии. Теперь Шухевич взял себе новый псевдоним – Тарас Чупринка.
Уже в октябре 1943 г. УПА развернула бои с немцами, красными партизанами и польскими отрядами «Армии Крайовой». По некоторым подсчётам, она участвовала в почти 200 крупных военных столкновениях с оккупантами. После того, как на Галичину и Волынь пришли советские войска, повстанцы во главе с Чупринкой начали борьбу и с ними.
Партизанская война растянулась на долгие годы. Иногда она затихала, иногда вновь приобретала колоссальные масштабы. В последние перед смертью месяцы личный штаб Шухевича находился в селе Билогорща на окраине Львова, в сорока минутах ходьбы от центра города. На чердаке дома, где скрывался Шухевич, был оборудован тайник. Там находились радиопередатчик, печатная машинка, оружие и даже… чистая и выглаженная форма генерала УПА. Долгое время МГБ не могло вычислить штаб Шухевича, но всему приходит конец.

«Романе, тікай, тікай!»
2 марта 1950 г. во Львове на одной из центральных улиц была выслежена и схвачена МГБ связная Романа Шухевича Дарка Гусяк. Её сразу же в прямом смысле этого слова поволокли в тюрьму. У девушки были длинные чёрные косы, и за них оперативники тащили несчастную жертву по лестницам. Связную зверски избивали, потом в соседнем кабинете издевались над её матерью, а ей говорили: «Что ж ты за дочь? Мать бьют – а ты молчишь. Говори – и перестанем бить». Но Дарка не сказала ни слова. В камеру подсадили и бывшую националистку, завербованную гэбистами, которая через день якобы должна была выходить на волю. Подпольщица волновалась, что её могли начать искать товарищи по борьбе и попасть в засаду. Чтобы этого не случилось, она передала своей сокамернице письмо – в Билогорщу, но не в дом, где прятался Шухевич, а к брату его хозяйки. Естественно, письмо сразу же попало в руки следователей.
В ночь с 4 на 5 марта по тревоге были подняты все сотрудники МГБ, солдаты и офицеры 62-й дивизии внутренних войск, пограничники. К операции по захвату главнокомандующего УПА привлекли более 800 сотрудников МГБ и военнослужащих. Село было окружено двумя плотными кольцами заслонов. Дом брата хозяйки Шухевича был тщательно проверен, но в нём командарма не нашли. Тогда оперативники решили обшарить всю Билогорщу: хату за хатой, сарай за сараем.
Уже было светло, когда цепь чекистов двинулась по селу. Где именно прятался Шухевич – они ещё не знали. Но, как и с запиской Дарки Гусяк, помог случай. Маленький сын хозяйки увидел оперативников, сразу понял, за кем они охотятся, и кинулся к своему дому с криком: «Романе, тікай, тікай!». Оперативники бросились за мальчиком…

Как погиб Шухевич
Офицеры МГБ и группа солдат из управления Н-2 (так называемых «бандероловов») ворвалась в дом, где скрывался Шухевич. Находившаяся там связная Галина Дидык, не желая попадать в руки следователей, успела выпить стрихнин (впрочем, ей это не помогло: женщину откачали, чтобы потом более полугода зверски пытать – выколачивать сведения о скрывающихся подпольщиках).
По лестнице на второй этаж дома бросились начальник отделения управления Н-2 УМГБ Львовской области майор Ревенко и заместитель начальника УМГБ полковник Фокин. Прямо на ступеньках они столкнулись нос к носу с Шухевичем, державшим пистолет в одной руке и гранату в другой. Майор Ревенко был застрелен, а Фокин грохнулся с лестницы – сверху упал Шухевич и схватил полковника за горло…
Решительность командарма УПА не только изумила, но и испугала солдат. Забыв о приказе «брать живым», кто-то из них пустил очередь из автомата. Пули прошили живот Шухевича. Не желая попасть в плен, он приставил пистолет к виску и застрелился.
Около 11 часов утра 5 марта 1950 г. труп доставили в гараж областной тюрьмы МГБ во Львове. Тело, без сапог, накрытое плащ-палаткой, сняли с кузова машины и положили на солому. Многие «особисты» прибежали посмотреть на «добычу» своих коллег, некоторые из них высказывали справедливые опасения: а вдруг это не Шухевич? Чтобы окончательно в этом убедиться, послали за 16-летним сыном командарма Юрком, уже год томившимся в тюрьме.
Шухевич-младший, только переступив порог гаража, тут же узнал своего отца. Оперативники отдернули накидку, Юрий молча встал перед погибшим на колени и поцеловал его руку. По словам сына, Роман Шухевич лежал с широко открытыми глазами, с лёгкой однодневной небритостью (он брился всегда, независимо от обстоятельств, а в тот день не успел), в украинской вышиванке и армейском кителе. На обильно обагрённой кровью груди виднелось три пулевых отверстия. Ещё одно, правда, очень маленькое, зияло в правом виске. Вокруг смертельной раны – опалённые волосы: верный признак того, что дуло пистолета было прижато к голове. Шухевича-младшего без слов подняли с колен и увели в камеру (в итоге он провёл более 40 лет в заключении и под надзором КГБ).
По рассказам выживших подпольщиков, ещё два дня в тюрьму МГБ возили пленных бандеровцев. Затем тело Романа Шухевича исчезло. Куда – неизвестно. Ходили слухи, что его увезли на кремацию в Москву или Ленинград; сожгли во Львове, а пепел развеяли где-то над Винницкой областью или утопили в Збруче; наконец – просто тайно закопали всё в той же Билогорще. Как бы то ни было, а место последнего пристанища повстанческого генерала до сих пор покрыто тайной.
Тем не менее, хоть Шухевич и погиб, операция по его ликвидации в МГБ СССР считалась проваленной. Кремлю украинский командарм был нужен живым. Как попали к ним в плен лидеры литовского подполья, бывшие руководители стран Балтии, политические вожди белой эмиграции. Кажется, понимал это и Шухевич. Для своего завершающего боя он приберёг последнюю пулю…
http://www.focus.ua/history/5710


Роман Шухевич в українській історії

14 жовтня 1947 року у «Святковому наказі Головного командира Української повстанської армії» Роман Шухевич з гордістю зазначав: «Безстрашні командири й бійці УПА виписали на її прапорах ряд бойових чинів, що золотими буквами залишаться в історії української зброї. Караюча рука бійця УПА досягла навіть найчільніших представників окупантів, як-от... командуючого 1-им українським фронтом Ватутіна... Я гордий з того, що мені довелось очолювати цю славну армію героїв, якій рівної не знає історія України...»
Навколо імені Романа Шухевича розмови точаться давно. Вони, як засвідчують факти, посилились у ювілейний рік героя цього нарису. Знайшлися й ті, хто почав клопотати про вшанування колишнього капітана гітлерівського вермахту, а згодом гауптштурмфюрера військ СС, кавалера нацистських орденів, у свій час командувача Української повстанської армії (УПА), на державному рівні, удостоївши його звання Героя України. Підставою для цього, як, зокрема, наголошують історики Д. Веденєв та Ю. Шаповал, є те, що йдеться про людину, яку достеменно можна назвати професіоналом, людину, яка сім років очолювала антикомуністичний рух опору на західноукраїнських землях, успішно протистояла потужній радянській спецслужбі.
Згадані автори подають штрихи до портрета Шухевича. Коротко зупинимось на них і ми. Народився Роман у родині судді. Навчався у п’ятикласній гімназії. Згодом переїхав до Львова, де продовжив освіту в гімназії № 14. У 1928—1932 рр. навчався у Львівському політехнічному інституті, після закінчення якого отримав диплом інженера-будівельника. Однак будувати йому не довелося. Ще під час навчання у гімназії Шухевич залучається до діяльності Організації українських націоналістів (ОУН), де доля звела його зі Степаном Бандерою. Тоді ж стає на шлях тероризму. Першою «великою справою» юного Романа стало вбивство шкільного куратора Собінського, провина якого, на думку націоналістів, полягала у тому, що він «здійснював політику полонізації українських гімназій і семінарій». Згодом за активної участі Шухевича проходить бойова акція ОУН у місті Городок (1930 р.), а 21 жовтня 1933 року у Львові він виступає організатором терористичного акту у радянському консульстві, під час якого гинуть його співробітники Олексій Майлов та Іван Джугай. Цікава деталь: напередодні цих подій для проведення «атенату» (теракту) Бандера шукає добровольця. Під іменем «Ксавери Брудаса» ним виявив згоду стати Шухевич. З цього часу в націоналістичних колах Роман вважається «одним з найвизначніших членів Організації». Зміцнюється й службове становище «Ксавери Брудаса». Він стає бойовим референтом крайової екзекутиви. Нова посада зобов’язує до посилення терористичної діяльності, насамперед щодо поляків.
Шухевича не раз заарештовували, зокрема у 1934 р. як співучасника вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Його, а також Бандеру, Григорія Мацейка (кілера), ще кількох радикальних націоналістів засуджують до смертної кари, яку згодом влада замінює на довічне ув’язнення. Від перебування у тюрмі Романа рятує дядько, адвокат Степан Шухевич, що мав зв’язки у польському уряді. Вийшовши на свободу у 1938 р., він перебирається до Закарпатської України, а згодом до Німеччини. Бандеру та інших співучасників злочину визволяють німці. У листопаді 1939 року, – згадував есесівський диверсант Отто Скорцені, – з польських тюрем ми звільнили молодих українських націоналістів. Був серед них і Степан Бандера...»
Багато хто з істориків говорить про Шухевича періоду 1939—1941 рр. лише як про «чільника з організації підпільної мережі на західноукраїнських землях» та «командира Українського легіону, що з початком війни увійшов до Львова». Нагадаємо читачам: у останньому випадку йдеться про горезвісний карально-диверсійний батальйон «Нахтігаль» («Соловей»), який з оунівців сформували гітлерівці.
Шухевич Роман Йосипович, 1907 року народження (7 липня. – Авт.), народився у м. Радехові Львівської області, українець, із сім’ї службовців, має вищу освіту.
Закінчив Львівський політехнічний інститут... Перебуває на нелегальному становищі.
В оунівському підпіллі відомий під псевдонімами «Тур», «Шуб», «Жар, «Степан», «Чернець», «Хмара», «Мамай», «Гриць», «Чумак», «Шух», «Щука», «Василь», «Білий», «Тарас Чупринка». Цифровий псевдонім – 171.
(Із довідки Міністерства державної безпеки УРСР, листопад 1949 року).Архівні документи та очевидці стверджують: у передвоєнні роки, з метою армійського і карального вишколу, до нацистської Німеччини відбули 800 «найбільш свідомих українців», серед них і Роман Шухевич. Опікувався ними абвер – орган військової розвідки, контррозвідки та диверсій гітлерівської армії. На Нюрнберзькому процесі 1946 р. один з його керівників генерал Ервін Штольце свідчив: «Після закінчення війни з Польщею Німеччина посилено готувалась до агресії проти Радянського Союзу. З цією метою по лінії абверу здійснювалися кроки з активізації підривної діяльності, так як заходи, що вживались за участю Андрія Мельника (керівник ОУН, абверівський агент, псевдо «Консул-1». – Авт.) та іншої агентури, вбачалися недостатніми. Для цього було завербовано відомого українського націоналіста Степана Бандеру (псевдо «Сірий». – Авт.). Хто вербував Бандеру, я не пам’ятаю, але на зв’язку він перебував у мене... Виконуючи наказ щодо розгортання диверсійно-підривної роботи на території СРСР, я особисто зв’язався з українськими націоналістами.., зокрема було дано вказівки їхнім керівникам, нашим агентам Мельнику і Бандері, щодо підриву прифронтового тилу радянських військ шляхом організації провокаційних виступів, переконання міжнародної спільноти про начебто деморалізацію радянського тилу в цілому».
Як останнє відбувалося на практиці – окрема розповідь. Шухевич же, одягнувши мундир гітлерівського офіцера, за особистим розпорядженням шефа абверу адмірала Канаріса на рідну землю ступив у ранзі заступника командира «Нахтігалю». Командирами цього формування були кати українського люду німці Герцнер і Оберлендер. Другий подібний підрозділ – «Роланд» очолили абверівський гауптман Новак і оунівець Євген Побігущий.
Про страхітливі злочини націоналістів у окупованому Львові сказано свого часу багато. Згадаємо лише один – знищення інтелігенції. Окупанти та їхні оунівські опричники виявляли її представників зокрема за телефонним довідником. Коли дружина академіка Цешинського звернулась до «князя церкви» митрополита Андрія Шептицького з проханням врятувати життя її чоловікові, той цинічно відповів, що «у мирські справи» він не втручається.
Кривавий шлях «Нахтігалю» зі Львова проліг на Золочів, потім на Тернопіль – Сатанів – Вінницю. На совісті оунівських яничарів одна із багатьох трагедій Волині – залите кров’ю тисяч його жителів село Кортеліси. Наприкінці 1941 р. «Нахтігаль» та «Роланд» переформовано у «Шутцман-шафтс батальйон № 201», який з каральною місією прибуває до Білорусії. Очолюють його «національно свідомі українці» Побігущий та Шухевич. Тоді ж Шухевич, як і інші оунівці, одягає есесівську уніформу. Головне завдання батальйону, що перебував у складі 15-го поліцейського полку, – боротьба з партизанським рухом. За активної участі оунівців окупантами здійснюються «умиротворчі» операції «Болотна лихоманка» (Вітебська обл.), «Трикутник» (Брестська), «Котобус» (Мінська, Вітебська, Вілейська обл.) тощо. У їх ході села Борки, Заболоття, Борисовка та багато інших було зметено з лиця землі. Надзвичайно жорстока доля чекала і мешканців Хатині, біль якого стала відома усьому світові. Спільна робота службових органів СД проходила добре і без непорозумінь зазначав, зокрема, у звіті за вересень 1942 р. командир 9-ї роти цього полку гауптман Каспер, говорячи про проведену разом з націоналістами операцію зі знищення села Бориславка Брестської області.
«Ваша святійша екселенція, – писав у свою чергу на адресу митрополита Шептицького майбутній командувач УПА, – справи у нас йдуть добре, німці нашою роботою задоволені». Останнє було більше ніж правдою. «Подвиги» націоналістичних карателів вищий керівник СС та поліції на окупованій території СРСР, він же уповноважений рейхсфюрера СС Гіммлера по «боротьбі з бандитськими формуваннями» обергрупенфюрер СС, нацистський кат Еріх фон ден Бах-Зелевські поцінував надзвичайно високо. Не випадково командир шутцманського батальйону штурмбанфюрер СС, він же майбутній чільник дивізії СС «Галичина» Євген Побігущий та Роман Шухевич удостоюються гітлерівських нагород – Залізних Хрестів.
Тактичні розходження між гітлерівцями і ОУН щодо ролі та місця останньої у війні підштовхнули Шухевича «подати у відставку» і перейти, як дехто стверджує, на нелегальне становище. Дивною була та «нелегалка». Коли окупанти заарештували його дружину, то, за даними Ю. Шаповала і Д. Веденєва, «ризикуючи життям», люблячий чоловік зустрічається з високопоставленим функціонером абверу полковником Альфредом Бізанцем і... «гестапо звільняє Наталію з в’язниці». За даними ж радянської держбезпеки, сталося це «завдячуючи згоді Березинської-Шухевич Наталії Романівни на таємну співпрацю з контррозвідувальними органами СД» – нацистської служби безпеки. У свою чергу, як свідчать німецькі трофейні документи, співпрацюючи з керівником «абверкоманди 202» підполковником Зелінгером, Роман Шухевич зобов’язався надати цьому підрозділу абверу на Східному фронті допомогу у формуванні та переміщенні через лінію фронту до тилу радянських військ «дрібних диверсійно-терористичних груп УПА».
Того ж року, після загибелі Дмитра Клячківського («Савур»), Шухевич обіймає посаду головнокомандувача УПА, одержавши звання генерал-хорунжого. Призначення відбулося за погодженням з рейхсфюрером СС Гіммлером.
Чим же прославилась у 1943—1945 рр. під керівництвом Романа Шухевича Українська повстанська армія? Документи та очевидці переконливо доводять: насамперед геноцидом поляків та інших етнічних груп (євреїв, циган тощо), які проживали на теренах західноукраїнських земель, протистоянням радянським партизанам і не менш жорстоким спротивом Червоній Армії, що визволяла Україну від німецько-фашистських орд. Так, лише з 21 по 27 квітня 1944 р. її частини та підрозділи провели 24 масштабні бойові операції проти куренів УПА, що дислокувалися у Кременецьких лісах. Бої точилися по 8—11 годин. Кількість загиблих упістів сягнула понад 2 тисячі осіб. Значних втрат зазнали і радянські війська.
За умов наступу Червоної Армії чи не вперше командувач УПА задекларував і ставлення до свого народу. Навесні 1944 р., на зборах ОУН у селі Сороки поблизу Львова він заявив: «Про українські маси говорити пізно. Ми їх погано виховали, мало вбивали, вішали. Тепер треба думати про те, як зберегти організацію і захопити владу». Теза ОУН – «наша влада має бути страшною» – набувала все більш зримих обрисів. Тоді ж, для «розвитку в Україні національно-визвольного руху», нацисти передають союзникам, в особі керівників ОУН і УПА, 50 млн. радянських рублів, 5 з яких опинилися в руках Шухевича. Враховуючи досвід спілкування з націоналістами, для німців це не стало несподіванкою. Згадуваний Ервін Штольце свідчив, що, одержавши у 1940 р. від абверу «для фінансування підпілля та розгортання підривної діяльності велику суму грошей, Бандера намагався їх привласнити, перевівши частину до одного з швейцарських банків. Гроші нами звідки було забрано... Подібний факт мав місце і з Андрієм Мельником».
Восени 1944 р., після перемов у Тернополі з нацистами члена Центрального проводу ОУН І. Гриньохи («Герасимовський», «Данилів»), він же абверівський капітан, капелан «Нахтігалю», а згодом 200-го батальйону шутцманів, одночасно довірена особа представника СС Паппе, із резервів групи армій вермахту «Південь» упісти одержали понад 700 мінометів, 10 тис. кулеметів, 26 тис. автоматів, 50 тис. гвинтівок, 100 тис. гранат, декілька мільйонів патронів, велику кількість іншого спорядження. Все це озброєння мало конкретні мету і спрямування – організація спротиву Радянській Армії.
За словами Отто Скорцені, «розпочавши безжалісну війну проти радянських військ, лише з травня по вересень 1945 р. УПА провела понад 80 боїв, втративши 5 тисяч убитими і пораненими, у той час як Радянська Армія відповідно понад 7, 4 і 9 тисяч». Не бажаючи того, гітлерівський диверсант розвіяв декілька міфів навколо УПА, зокрема про її «вперте» протистояння нацистам. Так, за чотири роки окупації сумарні втрати ОУН і УПА, з одного боку, та їх «запеклих» ворогів, з іншого, становили трохи більше 5 тисяч осіб. Чи не половина з них загинули внаслідок нещасних випадків. Ще один міф – про відсутність у лавах УПА гітлерівських солдатів і офіцерів. Той же Скорцені стверджує: «у 1946—1948 роках, у період розквіту руху Бандери, він командував понад 80 тисячами вояків, серед них було 10—12 тисяч німців». Більшість німецьких офіцерів очолювали «сотні», тобто роти УПА. У першу чергу це стосувалося її навчальних підрозділів.
На ІІІ (лютневій 1943 р.) конференції ОУН було вирішено: «використовуючи фронтовий хаос, провести поголовну чистку ворожих українському націоналізму елементів», у тому числі й у власному середовищі. Виконуючи директиву ОУН – Бандери, Шухевич віддав наказ: «поспішити з ліквідацією поляків, знищити їх під корінь, чисто польські села спалювати, у змішаних селах вбивати лише поляків... До жидів ставитись так, як і до поляків і циган: знищувати нещадно і нікого не жаліти... Берегти лікарів, фармацевтів, хіміків, медсестер, утримувати їх під охороною в польових шпиталях і слідкувати за їх руками... Після закінчення роботи без оголошення ліквідовувати». Розпочалася нечувана різанина.
Для поляків та інших «чужаків» шкодували набоїв. Їх душили ремінними путами (удавками), відрізали носи, виколювали очі, жінкам відрізали груди, розрізали животи, відрубували руки і ноги. У одному із сіл Тернопільської області стовбури дерев шухевичці «прикрасили» тілами замордованих польських дітей, назвавши це жахливе видовище «дорогою до самостійної України». 13 липня 1943 р. «шлях до незалежності» у селі Суха Лоза вони вказали 50 дитячими трупами, прив’язавши їх на штахетник. У серпні того ж року у селі Теребейки поляків-чоловіків, як дрова, розпилювали пилками. Подібним чином сотня «Ігоря» вчинила зі 140 циганами, серед яких було 43 малолітніх дитини. «Вишуканою забавою» бандерівсько-шухевицьких головорізів стало губити малюків, тримаючи їх за ніжки, ударом голови об стовбур дерева, стіну чи камінь...
Кількість убитих лише поляків у цій кривавій вакханалії, за різними свідченнями, сягнула від 120 до 200 тисяч осіб. Чимало загинуло у ній і українців.
У 1944 році, перебуваючи у «німецьких катівнях», Бандера надіслав Шухевичу надтаємне послання. «Під впливом большевицької дійсності, – писав керманич ОУН, – менш стійкі елементи (з націоналістичних рядів. – Авт.), безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону рад. Вони вдвічі небезпечніші для нашої подальшої роботи і їхній можливий перехід... підірве престиж ОУН і УПА, а їхня боротьба, на яку вони активно підуть разом з большевиками проти ОУН, виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи... А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно, в ім’я великої національної справи, ліквідувати вищезгадані елементи двома шляхами...»
Перший з них Степан Бандера вбачав у направленні ненадійних підрозділів у бій – на неминучу смерть, другий – у знищенні «зрадників» за участю служби безпеки ОУН. Конкретизуючи поради головного провідника, Шухевич наказав: «...домагатися, щоб ні одне село не визнавало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнає радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати!»
Кількість жертв УПА серед мирних жителів, коли нею «командував» Роман Шухевич, становила: на Львівщині – близько 39 тис. осіб; Волині – 25 700; Рівненщині – 37 тис.; Івано-Франківщині – біля 30 тис. Враховуючи втрати від дій націоналістів Червоної Армії, радянських партизанів і підпільників, співробітників правоохоронних органів, а також жертв Бабиного Яру, Хатині, Кортеліс і не лише їх, загальне число загиблих від рук ОУН і УПА сягає страхітливих цифр – понад 300 тис. людських життів.
За оцінками іноземних дослідників – француза А. Герена, американця К. Симпсона, італійця Д. Боофа та інших, своєю жорстокістю і цинізмом злочини ОУН і УПА проти людства не поступаються нацистським, а у багатьох випадках їх переважають. На цьому тлі щонайменше подив викликає «патріотична» позиція окремих співвітчизників. Згадаймо фільм «Нескорений» (режисер Олесь Янчук), автори якого обстоюють думку, що Роман Шухевич – безпосередній учасник і організатор цих звірств – є «вірним сином України». «Я горжусь тим, – заявив свого часу депутат з Рівненщини В. Шкуратюк, – що серед 1500 карателів у Бабиному Яру було 1200 поліцаїв з ОУН і лише 300 німців». Це і подібне, здавалось би, виходить за межі людського сприйняття...
Не можна не згадати про ще одну категорію жертв часів Шухевича – з числа його однопартійців та упістів. Про страхітливий спецорган ОУН – службу безпеки (СБ) сучасному читачу відомо небагато. Про неї у деталях міг би розповісти останній командувач УПА Василь Кук. Але він мовчить. Закритою для дослідників поки що залишається і його кримінальна справа, де, без сумніву, можна знайти чимало такого, про що багато хто хотів би не згадувати. Зрештою, добре вже те, що Кук визнав: «...в Організації українських націоналістів терор вважався необхідною умовою боротьби проти радянської влади... В силу... загальних настанов й панівних тоді у націоналістичному підпіллі поглядів, здійснення терактів і вбивств було звичайною справою».
В слідчій та каральній діяльності, як і в період середньовіччя, СБ широко застосовувала тортури дибою, вогнем, відрубування кінцівок, спалення живцем, повільне придушення «цуркою» (гаротою). За словами члена Центрального проводу ОУН Коваля, якби його допитували методами СБ, він би ладен був визнати себе «абісинським негусом» (ефіопським імператором).
Принагідно зазначимо, що початок внутрішньопартійної різанини було покладено ще у 1941 р., коли бандерівці почали фізично знищувати своїх політичних опонентів, зокрема із числа мельниківців та бульбівців.
Причини ж згадуваного явища загальновідомі. З одного боку, прагнення керівництва ОУН(б) і УПА зміцнити своє політичне становище, виявити та ліквідувати у власному середовищі негласних помічників радянських спецслужб, з іншого – в умовах кардинальних змін в Україні воєнно-політичної й економічної ситуації, бажання будь-якою ціною утримати чисельність і єдність націоналістичних лав, навіть через тваринний жах. Масштабна робота у цьому напрямі розпочалася наприкінці 1944 р., коли на нараді поблизу села Обгув Рівненської області за участю чільників ОУН (В. Кука («Леміш»), П. Олійника («Еней») та ін. було висунуто завдання «чистки» непевних командних кадрів ОУН і УПА. Згодом репресій зазнали й рядові. Тоді ж командувач УПА Шухевич віддав наказ про знищення вояків «лісової армії» – росіян, а референт СБ проводу на північно-західних українських землях Б. Козак («Смок») ревниво організовував ліквідацію «таємної агентури НКВС – НКДБ» – упівців з числа уродженців східних областей України.
Відтоді, набуваючи все більших розмірів і жорстокості («вакханалій»), внутрішній терор («чистки», «рубки» тощо) у середовищі ОУН і УПА став здійснюватися регулярно. Протягом 1943—1950 рр. таких акцій було проведено понад десять. Головним виконавцем «чисток» стала служба безпеки ОУН, їй допомогала жандармерія УПА. «Меченосців», особливо перших (СБ очолював М. Арсенич («Михайло»), жахались не лише рядові оунівці й упісти, а й старшини та провідники. Дії СБ викликали невдоволення Шухевича тільки у тій частині, що підпорядковувалася вона не йому особисто, а проводу ОУН.
Протягом січня – вересня 1945 р. лише на Волині есбісти знищили, за їх термінологією, 889 «нестійких елементів», «внутрішніків» та «нурків». Взимку—навесні 1946 р. у ході «чисток» це число потроїлось. У окремих районних проводах ОУН воно сягало 200—300 осіб. Не була забута й УПА. Так, унаслідок проведених «заходів» кількість жертв серед особового складу її південної групи становила близько 6 тисяч. Життя позбавляли не тільки вояків, а й членів їхніх родин. Загальна ж кількість убитих та замордованих СБ сягнула щонайменше 20 тис. осіб. За спогадами одного із її функціонерів «Різунчика», під час слідства у справі «нурків» і їхніх родичів есбісти застосовували «найбільш звірючі способи знищення: повішення, повільне придушення, спалення живцем на вогнищі, вбивство ріжучими предметами тощо». Інший учасник подій М. Подворняк свідчив: «Найбільш запам’яталася нам бандерівська С. Б. (Служба Безпеки). Цих двох літер наші люди боялися не менше, як НКВД і Гестапо, бо хто попав до їхніх рук, живим уже не виходив. Свою жорстокість вони пояснювали тим, що тепер війна, революція, яка вимагає жорстокої руки і твердої влади. Але це не було оправданим, бо садисти завжди є садистами в часі війни і в часі спокою... Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскорки сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями».
Оцінюючи ситуацію, що склалася в ОУН у цей період, один з її ідеологів Зенон Книш констатував: «...Історичне прокляття українського народу – міжусобиці, розруха й братоненависть – найяскравіше ще раз себе заманіфестувало. Тремтить рука писати ці рядки, і стискається серце при згадці про величезну кількість юнаків, що знайшли смерть не на полі слави й боротьби за неньку Україну, а в тісних темницях бандерівської енкаведевщини. Ось так народився диявол в українській політичній діяльності. Повитухою була йому дефензива, кумом – амбіційна гордість і бунтівна неслухняність. Скільки він бід натворив на Україні, скільки сліз і крові пролив – не описати на воловій шкурі. Все це занотовано на скрижалях мартирології українського народу й предстане колись перед судом історії».
Як стверджує Книш, бандерівська СБ у своєму партійному засліпленні й ненависті «замордувала зрадницьким шляхом тисячі українців».
З кінця 1945 р. есбісти розпочали криваві акції проти учорашніх союзників – німців. Їх знищували з іще більш витонченою жорстокістю, ніж своїх. Причини були двоякі: з одного боку, верхівка ОУН і УПА побоювалась, що потрапивши у полон, вони розкриють справжнє обличчя УПА, з іншого – годі тоді було б говорити про «українську повстанську армію», а тим більш заперечувати допомогу їй з боку окупантів.
Операція з «демократизації» власного війська відбувалася за підвищеної втаємниченості, без будь-яких письмових інструкцій. За дорученням Романа Шухевича її проводили спеціальні боївки СБ і жандармерії УПА. «Справу очищення», щонайменше проти декількох тисяч осіб, успішно завершили у 1947 р.
З осені 1944 р. командувач УПА переходить до глибокого підпілля. У згадуваній довідці НКДБ зазначалося: «Шухевич відомий як досвідчений оунівський конспіратор. Навіть наближені до нього особи, з якими він переховується, не знають його прізвища, псевдонімів та службового становища. У літній період він, зазвичай, шукає схову у лісних масивах.., зимою – у населених пунктах чи містах, під відповідним легальним прикриттям. Місця криївок для нього... підбирають довірені особи – оунівки-нелегалки Дідик Галина (псевдо «Анна»), Буцяк Стефанія («Марта»), Ільків Ольга («Роксоляна») і Гусяк Дар’я («Дарка»). Вони ж виконують його особисті доручення з організації та налагоджування зв’язку з членами Центрального проводу ОУН».
Тривалий час в одному ліжбищі Шухевич не затримувався, щонайбільше місяць, а потім як загнаний звір втікав до інших місць Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей, де, зважаючи на пору року, персональний «архітектор» есбіст К. Ратич заздалегідь готував для нього черговий бункер, схрон чи криївку. Всього їх нараховувалося кілька десятків. Не випадково в оперативних документах радянських спецслужб Шухевич проходив під псевдонімом «Вовк». Залежно від району перебування «командувача» посилювався чи, навпаки, затухав терор спецбоївок ОУН і УПА.
У повоєнні роки на теренах західних областей оунівці провели 14 424 розбійних напади та 4904 терористичних акти, замордували 2662 осіб партійного активу, 582 голів сільських рад, 267 голів колгоспів, 466 колгоспників, 12 839 учителів, лікарів, інших громадян, усього понад 30 тис. чоловік. Головна провина цих людей полягала в тому, що вони не сповідували або не сприймали націоналістичного радикалізму.
Опираючись на реалії перших воєнних років, оцінюючи дії бандерівців та передбачаючи подальший розвиток подій, один із лідерів націоналістичного руху в Україні Тарас Бульба-Боровець у 1943 р. писав: «Чи правдивий революціонер-державник може підпорядковуватись Проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин і безглуздого палення їх осель... При ваших методах вистрілювання українців.., душення путом найкращих людей... ви не змобілізуєте армії (УПА. – Авт.). Що спільного з українською народною революцією мають бандерівські безправ’я, побої, грабежі та вбивства, яких ми є щоденними свідками? Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів називав не інакше, як «путарями» та «сокирниками»? Що спільного мають з визволенням України бандерівські спроби тепер підпорядкувати українські народні маси своїй партійній диктатурі та фашистській ідеології, яка є гидка українському народові, проти якої воює цілий світ?»
Романа Шухевича було вбито 5 березня 1950 р. під час операції у селі Білогорощі Брюховицького району Львівської області. Він вкотре переховувався в одному з багатьох спеціально обладнаних сховищ. Тоді ж вдалося захопити й чимало цінних документів, зокрема надтаємну інструкцію «Оса-1» з легалізації оунівців, вказівки щодо організації боротьби з органами держбезпеки, свідчення тісної співпраці ОУН і УПА із західними спецслужбами тощо. На основі даних, які одержано від зв’язкових Шухевича, виявили 105 конспіративних квартир. Про місце поховання колишнього командувача УПА ходять різні чутки, однак віднайти його не вдалося і донині.
Ким же був у нашій історії Роман Шухевич? Аналізуючи життєвий шлях як особистості, визначаючи психологічний портрет, можна з упевненістю стверджувати: ця людина, в основі суспільної поведінки якої, без сумніву, лежала схильність до самопожертви, – психопатичний екстреміст. Однак жага волі й свободи дій у Шухевича трансформувалися у тягу до насильства, насамперед фізичного. Прояви гуманізму, жалю, поваги тощо сприймалися ним як сентименти, що не мали права на існування. Світогляд насильницьких дій як особистісних, так і колективних за участю ОУН і УПА Шухевич виправдовував «великою ідеєю незалежної України». Він, по всьому, не боявся смерті, але, як свідчать факти, уникав її усіма доступними засобами, пояснюючи це міркуваннями ідейного та практичного змісту.
За умов складних суспільних, політичних та економічних потрясінь, воєнного та повоєнного періодів, такі люди, як Роман Шухевич, були найнебезпечнішими, насамперед через екстремістські нахили та відсутність моральних принципів. Тоталітарний режим, а саме таким вбачається рух радикального бандерівського спрямування, широко використовував Шухевича як індивіда у вирішенні завдань, що постали перед націоналістичними силами.
Прикметно й інше. Роман Шухевич був лише складовою репресивно-карального націоналістичного механізму, який започаткував Степан Бандера разом з його однодумцями. Він був не політиком, а лише ретельним виконавцем примусово-карального спрямування. Гасла «Наша бандерівська влада має бути страшною», «Хай крові по коліна, аби вільна Україна» стали девізом його буття.
То як ми маємо пам’ятати Шухевича? Безперечно, як одного з тих, хто у «бажанні» очистити суспільство від «бруду», в тому числі й політичного, для досягнення примарної мети не зупинявся ні перед чим, ігноруючи Божі й суспільні закони. Водночас його життя й результати діяльності підштовхують до певних роздумів, попереджають про можливість появи за нинішніх умов чогось подібного, від чого втратять усі без винятку, а насамперед українська демократія та державність.
9 травня, у святий для українського народу День Перемоги, Президент України поставив ім’я Миколи Федоровича Ватутіна, визволителя України від коричневої чуми, у один ряд із його вбивцею – Романом Шухевичем. На превеликий жаль, це ще одне підтвердження загальновідомого афоризму – історія повторюється: спочатку як трагедія, а потім у вигляді фарсу.

Анатолий ЧАЙКОВСКИЙ
24 мая 2007 г.
http://2000.net.ua/2000/svoboda-slova/istorija/14560


Роман Шухевич. Фантазія

«Інтерпретації історії завжди є політичними інтерпретаціями, оскільки вони підтримують певні уявлення про те, як влада працює і розвінчують інші. Але інтерпретації історії не мають бути заполітизованими, оскільки вони не мають ставати зброєю для сучасного політичного протистояння», – Чарльз Мейє (Charles Maier).

Нещодавно Володимир В’ятрович опублікував серію статей на «Українській правді» про український націоналізм під час Другої світової війни. Його трактування теми можна відверто та чесно назвати апологетичним і незбалансованим. Дійсно, історик може мати тверді переконання та їх висловлювати, проте тексти В’ятровича мають низку значних і засадничих проблем. Це питання важливе не лише з огляду на будь-які «особисті» причини, але насамперед тому, що діяльність В’ятровича заторкує дуже делікатні і складні питання у недавній історії України, над якими – в ідеальному варіанті – мають працювати тільки ті історики, які дотримуються високих стандартів професіоналізму.
Я відіслав детальний аналіз однієї зі статей В’ятровича («Роман Шухевич. Солдат» http://www.pravda.com.ua/news/2008/5/8/75222.htm) до редакції УП 19 травня і вже 20 травня отримав відповідь про їхню згоду опублікувати статтю після скорочення її на третину.  Цікавим моментом було те, що УП порадила мені менше згадувати Володимира В’ятровича. Після значного скорочення, я відіслав статтю до УП 21 травня з поясненням, що мій текст є критичним оглядом статті іншого автора, і в цьому випадку краще і чесніше бути максимально відвертим і точним. Наступного дня УП попросила мою фотографію, яку я відіслав і того ж дня отримав е-поштою лист від редакції з подякою. Від цього моменту я нічого не чув від УП, моя стаття не була опублікована, у той час, коли матеріали Володимира В’ятровича і далі з’являлися на сторінках цього видання. Здається, що редакція не вважала доречним будь-яке спілкування зі мною. Я тричі відсилав е-мейли про стан моєї публікації, проте відповіді не було. В останньому листі я чітко висловив своє здивування їхніми діями і попросив про коментар: знову – тиша.
У той самий час я зауважив, що критичні (але у жодному випадку не агресивні) коментарі до статей В’ятровича здається часто відкидалися «модератором». У підсумку читачі УП могли побачити переважно позитивні та ентузіастичні коментарі на ці історично дуже суперечливі тексти. Хто є модератором і які критерії він чи вона застосовує? Реалістичне і пропорційне представлення коментарів, що надійшли чи якийсь інший, вибірковий метод?
Я дуже сподіваюся що є добре і «невинне» пояснення того, що виглядає як систематичне упередження. Але мені здається, яким би не було це пояснення, те, що трапилося, уже може викликати глибоку стурбованість з огляду на дві причини. По-перше, історики – особливо ті, які працюють над глорифікацією героїзму чи національної гордості, – мусять відкрито приймати участь у дискусіях і остерігатися, навіть неумисно, створювати враження, що вони уникають чи може навіть бояться дискусії.
По-друге, офіційна посада Володимира В’ятровича може спровокувати недобрі асоціації і викликати більше загальне питання: Як національна пам’ять трактуються в сучасній Україні?
Моїм першим наміром було почати пряму і відверту дискусію на сторінках «Української правди», проте, з невідомих мені причин, це видається неможливим. Дякую за згоду ZAXID.NET опублікувати мій критичний огляд статті Володимира В’ятровича і з цікавістю очікую на дискусію.

***
«Поява статей про Романа Шухевич, як і загалом про ОУН і УПА свідчить про спробу осмислення минулого. Однак їхній тон та риторика нерідко викликають розчарування, залишаючи відчуття дежавю своєю заанґажованістю.
Безперечно, Володимир В’ятрович береться за складну тему, демонструючи подиву гідну здатність звільнення себе, а відтак читацької аудиторії від найменших сумнівів у правильності викладу своїх позицій. Почнемо з «деталей»: спрощення боротьби за Карпатську Україну до «першого вияву збройного спротиву політиці Гітлера». Але ж чи таким був перебіг подій на Карпатській Україні?
Поки поведінка Німеччини була невизначеною і дозволяла плекати надії на співпрацю, Карпатська Україна фактично добивалася статусу протекторату Райху. Коли угорські війська в березні 1939 року вступили на територію республіки, першою реакцією Волошина було – негайно звернутися по допомогу до німців. Щобільше, Андрій Мельник навіть випередив його, звернувшись до самого Гітлера з проханням гарантувати безпеку молодої української держави. Українські націоналісти організували демонстрацію, використовуючи гасла про «вуйка Гітлера» і «отця Волошина», які мали б допомогти українцям боротися проти чехів. І якщо Чехословаччину у Мюнхені зрадили Британія та Франція, а Польща та Угорщина цинічно з цього скористалися, то й українські націоналісти намагалися зробити те саме. Те, що великі держави їм цього не дозволили, не може бути підставою для «патріотичного» відбілювання. Ці факти можуть викликати схвалення чи обурення – але ігнорувати їх абсолютно хибно. Окрім того, акцентуючи увагу на опір угорцям, не варто замовчувати і той факт, що і після знищення Карпатської України ОУН зберігала демонстративну готовність співпрацювати з Німеччиною, а не боротися проти неї.
Теза пана В’ятровича, що для українців Друга світова війна виявилася шансом відновлення справи незалежної України слушна щодо значної частини лідерів і діячів українського руху, але аж ніяк не стосовно всіх українців загалом. Не можна нехтувати фактом, що значна частина українців сприймала цю війну інакше, ніж українські націоналісти. Чи означає це, що вони від цього є меншими українцями?
Справді, загальна мета українських націоналістів полягала у здобутті незалежності, однак, з тактичних міркувань, принаймні на початку війни, вони були готові стати складовою частиною «Нової Європи», у якій домінувала б Німеччина, а відтак незалежність України була б вельми відносною. М’яко кажучи, наївно виглядає заява пана В’ятровича, що в 1941 році ніхто, включно з німцями, не знав, на що буде схожа така «Нова Європа», начебто ніхто не міг знати, яким брутальним виявиться німецьке військо і за яку мету воно боротиметься.
Заклик пана В’ятровича не писати історію заднім числом можна було б лише вітати, але стверджувати, що після майже десятилітнього правління нацистів у Німеччині, через два роки після нападу на Польщу, через рік після нападу на Францію й далі залишалося невідомим, на що буде схожа «Нова Європа» – просто смішно. Звичайно, пік Голокосту, як і «війни на винищення» на Сході були ще попереду, але як перше, так і друге виразно провіщали події в окупованій німцями Польщі, не кажучи вже про репресії та антисемітські переслідування у Німеччині та Австрії. Будь-якому пересічно розумному спостерігачеві було очевидно, що новий порядок буде тоталітарним, терористичним, расистським режимом.
Пишучи про совєтську окупацію Західної України 1939 та 1941 рр., цілком слушно говорити про її брутальність та масовий терор. Однак не треба дезорієнтувати читача. Дані про сотні тисяч депортованих правдиві, однак пан В’ятрович говорить про цих людей у тому ж реченні, в якому йдеться про совєтські репресії супроти українських націоналістів.
Водночас, позаяк про депортованих совєтами поляків та євреїв він мовчить, то складається враження, що всі депортовані були українцями, ба більше: українськими націоналістами. Насправді ж відомо, що більшість депортованих становили поляки, окрім того сильно постраждали також українці та євреї. При цьому хочу наголосити: це ніяк не применшує українських страждань, або ж злочинів совєтських «визволителів».
Ще більш сумнівною є спроба «порівняти» рівні віктимізації за совєтів та нацистів. Передусім, вказана кількість – близько 1 млн 200 тис. жертв на «цій території» (під якою В’ятрович, вочевидь, має на увазі лише Західну Україну) – є відверто неправильною, і це з кількох причин. По-перше, недавні – аж ніяк не «просовєтські» – дослідження вказують на те, що ця статистика є завищеною; справжня кількість, ймовірно, становить біля половини, або й навіть менше задекларованої цифри. По-друге, навіть старі обрахунки стосувалися не лише Західної України, а усіх колишніх теренів східної Польщі.
Загальна кількість жертв совєтських репресій і так є дуже високою. Немає потреби роздувати її, особливо коли нині ми вже маємо надійніші цифри. Щобільше, твердження, що старі цифри вказують на те, що совєти між 1939 та 1941 рр. зрепресували більше жертв, аніж німці між 1941 та 1944 – «за чотири роки окупації» – фактично є недостовірним й безвідповідальним.
А де з цього химерного балансу зникли жертви Голокосту? Чи зважив В’ятрович на той важливий факт, що якщо наслідком жахливих совєтських депортації була смерть значної частини (але не більшости) своїх жертв, то німецькі депортації до винищувального табору смерті у Белжці, або ж акції німецьких «Einsatzgruppen», могли «похвалитися» майже стовідсотковим «рівнем винищення»?
Варто зазначити, що совєтська пропаганда звинуватила Романа Шухевича та його Нахтіґаль у двох злочинах, до яких вони не були причетними: масовому погромі та вбивстві польських науковців у Львові влітку 1941 р. Фахові історичні дослідження й справді свідчать про те, що Нахтіґаль як організований військовий підрозділ участі у цих злочинах не брав. Водночас ці ж дослідження вказують, що виключати участь окремих членів Нахтіґалю у погромі є надто поспішним.
Щобільше, цікаво бачити як історик згадує погром і натхненно обстоює непричетність Нахтіґалю, при цьому ані словом не згадуючи роль ОУН-Б (принаймні частини її діячів) у антиєврейській агітації та насильстві.
Звичайно, це тема складна і болісна. але немає найменшого сумніву, що ідеологія ОУН-Б містила антисемітські стереотипи. Без сумніву, ОУН-Б не мала монополії на ідею «жидокомуни», і визнання антисемітських настроїв українського націоналізму не применшує німецької провини, однак у статті, де заторкуються події у Львові влітку 1941-го, не варто робити вигляд, що не існує ширшої проблеми українського націоналізму та антисемітизму в часі Другої світової війни.
Історики (і неісторики) не можуть не ставити критичні питання щодо того, чим саме займалися Роман Шухевич та його солдати під час «боротьби проти партизан» у Білорусі. Володимир В’ятрович стверджує, що документів практично немає, а отже довести їхню невинність складно. Водночас автор вимагає дотримуватися презумпції невинності. Така логіка наслідує логіку судової процедури.
Однак, з методологічного погляду, історія як дисципліна має інші правила, аніж юриспруденція. Інакше кажучи, історики навіть не мають «оскаржувати» Романа Шухевича. Та «адвокатський» захист є також просто недоречним. Адже першим обов’язком істориків є з’ясування перебігу подій. Якщо ж з’ясувати цього вони (поки) не можуть, то мусять визначити, що могло статися з більшою, а що – з меншою ймовірністю. А якщо і це їм не під силу, то вони, принаймні, мали б визначити коло тих важливих питань, на які могли або намагалися б дати відповідь майбутні дослідження.
адже загальний контекст «антипартизанських» боїв у Білорусі – де німці часто звітують про вбивства цивільного населення,  включно з євреями, як про «боротьбу проти партизанів» – також означав систематичне винищення цивільних мешканців, а також пошуки і вбивства євреїв. апріорне твердження про те, що партизанські загони, проти яких боролися Шухевич та його бійці, складалися лише – на що наштовхує текст В’ятровича – з «диверсійних загонів НКВД», знову ж таки, є дивовижно наївним.
І насамкінець: я вважаю цілком можливим те, що Роман Шухевич міг бути героєм. Водночас припускаю, що герой може помилятися, діяти аморально, щобільше, навіть чинити злочини. Тому обов’язком історика є дослідження реальної картини минулого, а не писання панегіриків. не можна вибудувати історичну пам’ять на систематичному забуванні. Таку спробу можна зробити, і впродовж якогось часу вона може навіть виявитися успішною. Але раніше чи пізніше – горе країні, чия пам’ять в руках завзятих ідеологів».

Тарік Сиріл Амар
26.08.2008
джерело: http://www.zaxid.net/article/22477/

 

 

Роман Шухевич: солдат

1939 рік. Над Європою згущуються хмари майбутньої війни. Франція та Британія готові на будь-які компроміси з «біснуватим єфрейтором», аби лише зберегти мир. Вони не просто мовчки не помічають розростання його впливів, вони своїми підписами в Мюнхені стають співучасниками його політики щодо Чехословаччини.
І все це, аби над Європою знов не залунали постріли війни. Проте вони все одно зазвучали, на колишній території тієї ж таки Чехословаччини, точніше на крайньому її сході – в краю, що став називатися Карпатська Україна. Стріляли українці, вояки «Карпатської січі». Стріляли, обороняючи свою молоденьку та маленьку, проте свою Українську державу.
Стріляли в союзників Гітлера, вояків значно більшої та сильнішої технічно угорської армії. Їх спротив тривав недовго – декого вбили у боях, декого розстріляли на перевалах. На тих перевалах, які через майже сімдесят років намагаються прикрасити угорськими пам’ятниками.
Це був перший у Європі вияв збройного спротиву політиці Гітлера. Серед тих, хто піднявся на захист Карпатської України був і Роман Шухевич (під іменем «поручник Щука»), чий бізнес став вагомим вкладом у забезпечення січовиків зброєю.
Для українців війна, що розпочиналася, була шансом знову актуалізувати на міжнародній арені справу відновлення незалежної держави. Проте єдиним засобом зробити це були власні збройні сили, які ставали основними гравцями на політичній арені у воєнну добу.
На той момент СРСР поглинув Західну Україну та поступово перетравлював рештки українського національного руху, знищуючи його установи, окремих діячів, депортуючи сотні тисяч людей, що не вписувалися у новий радянський формат держави.
Ця територія перейшла скорочений курс встановлення та утвердження радянської влади, який протягом двох попередніх десятиліть апробувався на Великій Україні. Незважаючи на те, що влада мала лише два неповних роки, вона встигла кинути під жорна репресій понад мільйон двісті тисяч людей, що перевищило кількість репресованих німцями за чотири роки окупації. Отож, Україна там могла бути лише одна – радянська, тобто неукраїнська.
Тим часом німці, що готувалися до нападу на СРСР розпочали загравання з різними українськими політичними силами про можливе позитивне вирішення українського питання в рамках «Нової Європи». Якою має бути ця «Нова Європа» тоді ще не знав ніхто, навіть самі німці.
Тому важко прийняти твердження, що колоніальний статус України в рамках німецької імперії був визначений Гітлером ще у «Майн Кампф». Цей твір не сприймався ані світовими, ані навіть німецькими політиками як прямі вказівки до дій, а лише як певний ідеологічний опус керівника правлячої на той момент у Німеччині партії.
Німецькі чиновники, які чи не на пам’ять знали головний твір свого фюрера,
пішли на переговори з представниками українського руху. Звичайно, ці переговори не могли бути офіційними, рішення прийняті на них не могли мати державного значення. Адже на офіційному, державному рівні, союзником Третього Райху був СРСР, головний ворог українських націоналістів.
Тому переговори про створення українського військового формування з німецького боку проводили представники розвідки Абверу, на чолі з генералом Канарісом, до речі, згодом страченого за антигітлерівську змову.
В результаті було домовлено про формування українського легіону чисельністю близько восьмиста вояків. З українського боку командиром став Роман Шухевич, як людина з найбільшим військовим досвідом серед керівників націоналістичного руху. Саме цей момент – співпраця з німцями і утворення з ними українських формувань в складі німецької армії є головним у звинуваченнях проти Шухевича.
Чи мав він право піти на співпрацю із злочинною Німеччиною? Відповідаючи на це питання слід знову таки оцінювати ситуацію не з висоти 2008, чи навіть 1945, а лише 1941, коли власне приймалося це рішення.
Адже для нас німецька армія – це мільйонні жертви, це те, що було озвучено і засуджено Нюрнберзьким трибуналом в 1945 році. Проте цього всього ще не було у 1941 році. Німецька армія тоді сприймалася як єдина сила, здатна зруйнувати існуючу міжнародну систему, в якій не було місця для України. Як альтернатива жахливим репресіям, депортаціям та Голодомору, через які пройшли українці під радянською владою.
Чи може в самій політиці створення національних легіонів в складі чужих армій було щось засадничо аморальне, що давало підставу засуджувати її як національну зраду? Ні, така політика використовувалася пригнобленими народами на той момент вже більше сотні років.
Саме завдяки легіонам в чужих арміях вдалося створити національну армію, а відтак і відвоювати незалежність грекам, полякам, чехам, угорцям. Та й українці, як вже зазначалось, мали власний позитивний досвід такої політики, сформувавши Легіон Українських січових стрільців.
Так, Шухевич воював у 1941-1942 роках у німецькій формі, але це не означає, що вдягаючи її він перебирав на себе відповідальність за всі злочини, вчинені вояками німецької армії.
Як свідчать історичні дослідження, ще нікому не вдалося довести вчинення Шухевичем злочинів, хоч таких спроб було дуже багато. На його рахунок намагалися списати знищення польських професорів у Львові, участь в антиєврейському погромі, каральні акції проти білоруських сіл. Проте всі ці звинувачення залишилися необґрунтованими документально, а тому безпідставними.
Отож, в ніч на 30 червня Роман Шухевич із вояками «Нахтіґалю» увійшов у своє рідне місто Львів, де він не був більше двох років. Вояки мали чіткі завдання від керівництва ОУН, які не узгоджувалися із вказівками німецького командування. Підготовлений німцями легіон спробував зіграти власну незалежну від них, а тому дуже небезпечну гру.
Солдати Шухевича зайняли важливі пункти в місті, взявши його під контроль, щоб таким чином забезпечити реалізацію важливого політичного кроку ОУН – проголошення відновлення незалежності України.
Цей крок не узгоджувався із німецькими силами, він мав поставити німців перед доведеним фактом (проти фюрера використали його ж улюблений прийом у політиці) існування української держави.
Значною мірою українцям це вдалося – ввечері 30 червня оголошено Акт відновлення української державності, вже через кілька годин владу на місцях почали перебирати заздалегідь підготовлені кадри.
Німці зайняті швидким просуванням на схід не зуміли швидко прореагувати на цей крок.
Проте Роман Шухевич не став свідком одного із найважливіших для нього кроків ОУН – проголошення незалежності. Радісний для багатьох українців день 30 червня вразив його трагічною вісткою.
Серед тисяч в’язнів, по-варварськи замордованих НКВД під час відступу радянської влади, знайшли убитим його брата Юрія.
Людину далеку від політики, співака-тенора, виступи якого проходили в Львівській опері.
Мати, що не встигла натішитися вісткою про повернення одного сина, дізналася про втрату іншого.
Тисячі таких матерів, батьків, братів, сестер по всій Західній Україні назавжди запам’ятали гори трупів як слід, який залишила по собі радянська влада.
Німці швидко опанували ситуацію, що на деякий час вийшла з-під їх контролю.
Першим їх кроком стало усунення з політичної арени українського військового формування «Нахтіґалю», вояки якого могли завадити реалізації подальших планів.
Щоб розосередити українську частину і таким чином позбавити військової опори щойно створений уряд задекларованої української держави, німці надали воякам «Нахтіґалю» тижневу відпустку, мотивуючи своє рішення необхідністю дати можливість українським солдатам і старшинам знайти своїх родичів серед закатованих у в’язницях і поховати їх.
Бійці куреня «Нахтігаль». Другій зліва сидить Роман Шухевич – майбутній Головний Командир УПА. Фото з сайту «Українське військо»
Після завершення відпускного тижня командування Вермахту, щоб не залишати у Львові української військової частини, віддало наказ «Нахтігалю» 7 липня 1941 покинути місто.
Тим часом, німецькі органи безпеки спочатку затримали для переслухання, а згодом і заарештували провідника ОУН Степана Бандеру та його заступника і прем’єра проголошеної держави Ярослава Стецька. Масових репресій проти націоналістів не розгортали ще декілька місяців, очікували як складеться ситуація на фронті.
Після взяття Києва, потреба у заграванні з українцями відпала. Почалися репресії. Першими серед українців, мішенню для гестапо стали націоналісти, що активно розгорнули свою діяльність на всі території України.
В наказі служби безпеки Німеччини від 25 листопада 1941 року вказувалось, що члени ОУН є небезпечними політичними злочинцями, що готують повстання проти Третього Рейху, а тому їх слід арештовувати і таємно страчувати.
Період союзництва закінчився, обидві сторони не задоволені його результатами (жодна не зуміла цілком використати для своїх інтересів партнера) перейшли у стан війни. Так почалося жорстоке протистояння ОУН та Німеччини, яке тривало до завершення німецької окупації України в 1944 році.
Шухевич, прив’язаний до легіону, тривалий час був відрізаний від цієї боротьби. В перші тижні арештів він перебував на фронті, згодом українських вояків, вочевидь через політичну ненадійність звідти забрали, і обеззброєних під німецьким конвоєм відправили до Нойгамеру, де батальйон дислокувався до початку німецько-радянської війни.
Роман Шухевич (псевдо – «Тарас Чупринка»), Головний Командир УПА, 1942. Фото з сайту «Українське військо»
З кінця вересня 1941 легіонерам було повернено зброю й залучено до бойової підготовки. На той момент його вояки вже отримали інформацію про масові німецькі репресії проти ОУН, тому вирішили звернутися до німецького командування з заявою.
Документ складався з 10 пунктів, у яких містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками
Не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині (цієї присяги так ніколи й не було), у разі продовження служби Легіону, надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт строком на один рік.
Німці не готові були давати жодних відповідей на політичні пункти заяви, натомість частково погодилися з останніми вимогами – переформування Легіону в частину охоронної поліції і підписання з 1 грудня 1941 індивідуальних контрактів з бійцями батальйону на один рік служби.
Чому Шухевич відразу не кинув виклик німцям, перейшовши в антинімецьке підпілля, а ще цілий рік прослужив у них? Тому, що жодних шансів зробити це не було, тому що він як командир відповідав за життя сотень своїх вояків, непокора яких в той момент однозначно означала б смерть.
Весною 1942 німецьке командування вирішило перекинути український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції генерал-лейтенанта Якобі.
Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину «Курінь імені Євгена Коновальця».
У Білорусії батальйон не був сконцентрований в одному місці. Солдати його чотами й сотнями розсіювалися по різних опорних пунктах. У Білорусії курінь отримав завдання охороняти мости на ріках Березині та Двіні. Для цього Легіон розташували на просторі уявного квадрату зі сторонами по 50 кілометрів.
Відділам, що перебували в містечках (там головним чином квартирували чоти після боїв у лісах), було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Крім того, до обов’язків українців належало постійне прочісування лісових масивів для виявлення й знешкодження партизанських баз і таборів.
Документальних джерел про перебування Романа Шухевича на Білорусі практично немає, чи не єдиним джерелом про його діяльність цього періоду є спогади його колег із батальйону. Саме тому, тепер, після розвінчування міфу про участь Шухевича в антиєврейських акціях у Львові в 1941 році, починає розкручуватися проблема його можливої участі в пацифікаційних акціях проти білоруського населення в 1942 році.
Адже якщо документів немає, значить довести, що Шухевич не брав участі в таких акціях буде важко. Знову презумпція винуватості. Напевно, якби існували бодай якісь докази участі Шухевича у знищенні мирного населення в Білорусі, ці факти уже давно, ще в радянські часи були б вписані в історію «українсько-німецьких буржуазних націоналістів», ними б сьогодні завзято оперували противники визнання УПА.
Як беззаперечний аргумент у звинуваченнях проти Шухевича висувається факт участі українських вояків в боротьбі проти партизан на території Білорусі. Очевидно, що і Роман Шухевич і його вояки брали участь в цих акціях, от тільки партизани, з якими вони боролися, були далеко не ті «народні месники», про яких писала радянська пропаганда і яких досі зображають в російському кіно.
Це були спеціальні диверсійні загони НКВД та ГРУ. Виконуючи доручення «Центру» диверсанти не особливо враховували, як їхня діяльність відіб’ється на місцевому населенні. Маючи спеціальне забезпечення, вони часто провокували німецькі репресії проти мирних жителів, аби таким чином посилювати антинімецькі настрої, необхідні для створення ґрунту для повернення радянської влади.
1 грудня 1942 закінчився підписаний бійцями батальйону контракт, продовжити його вони відмовилися. На той момент в Україні вже розгорталася діяльність загонів УПА, тому вони розуміли, що їх знання та вміння саме там будуть вкрай необхідними.
З 5 грудня 1942 до 14 січня 1943 тривало перевезення українських добровольців з Білорусії до Львова. У Львові рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцери-українці арештовувалися й утримувалися в ув’язненні до квітня 1943.
Деяким з них вдалося втекти з-під варти ще під час конвоювання. Серед них і Роману Шухевичу, для якого з початком 1943 року почався новий підпільний період діяльності, який тривав аж до загибелі. Багато інших вояків легіону теж влилися в лави повстанців, вдало застосовуючи здобуті від німців знання в боротьбі зі своїми колишніми вчителями.

Володимир В’ятрович, Український інститут національної пам’яті, для УП
http://www.pravda.com.ua/articles/2008/05/2/3428614/


Володимир В’ятрович: Історія УПА найближчим часом буде об’єднувати українців

30 жовтня у «Главреді» відбулася прес-конференція директора архіву СБУ Володимира В’ятровича, присвячена 65-чя річниці переокупації України комуністами після німецько-фашистських загарбників, на тему: «Архіви СБУ про діяльність УПА та ЧА у роки Другої світової війни»

Володимир В’ятрович: Перш за все, хотів би сказати, що архів СБУ справді одна з найцікавіших документальних збірок історії ХХ століття, яка є в Україні. По суті, ми говоримо про приблизно півтора мільйони томів документів, які стосуються всього радянського періоду історії України – з 1918 по 1991 рік.
Один з найбільших і найцікавіших масивів, який зберігся до наших днів, якраз стосується періоду Другої світової війни і перших повоєнних років. Загалом я переконаний, що без використання цих документів, без їх впровадження у науковий обіг, без доступу до них науковців, важко говорити про якусь оцінку України в Другій світовій війні, ситуацію в Україні в роки Другої світової війни. Через це ми проводимо організаційну роботу із розсекречення таких документів і організації доступу до них всіх бажаючих науковців аби вони, власне, могли якомога ретельніше вивчати національну історію по цих документах.
Якщо говорити, власне, що в цих документах є про історію Української повстанської армії, знову ж таки, можу наголосити, що напевно, найбільша колекція документів з історії Української повстанської армії міститься саме в нашому архіві. Причому це дуже різні документи. Це документи як самої Повстанської армії, тобто, оригінали, які походять з Української повстанської армії, яких є, напевно, десятки томів в одній справи. Так звана справа №376, яка містить забрані чи конфісковані трофейні документи, які НКВД забирали у колишніх повстанців. Тільки одна ця справа містить 88 томів оригінальних повстанських документів.
Крім того, величезний масив радянських документів. Це документи радянських партизан, документи НКВД, так само про Українську повстанську армію. І хоч невеликий, але цікавий масив трофейних німецьких документів, в яких так само йдеться про Українську повстанську армію.
Якщо наближатися ближче до тематики, про яку говориться цього тижня, визволення України від нацистських загарбників, є важливий момент, який прослідковується в цих документах, на який я б хотів звернути увагу. Абсолютно всі документи: і документи Української повстанської армії, і радянські документи, і німецькі, підтверджують активну антинімецьку боротьбу українських повстанців, активну боротьбу, яка почалася в кінці 1941 року і тривала до завершення німецької окупації у жовтні 1944 року.
По суті, я вважаю, що досі недооцінено вклад Української повстанської армії, українського повстанського руху в перемозі над нацизмом, в тому, що нацистські війська залишили Україну. Документів для підтвердження цього є дуже багато, і, очевидно, що їх введення в у науковий обіг з їх безстороннім спокійним аналізом науковців допоможе зняти дуже багато стереотипів, міфів, які досі домінують у суспільній свідомості про Українську повстанську армію, як, нібито, колабораційну структуру, а про українських повстанців, як тих, які співпрацювали з нацистами.
Командування Українською повстанською армією розуміло безглуздя спроб зупинити німецько-радянський фронт.
Якщо ж говорити про відносини УПА та Червоної армії, то в наших архівах так само є багато документів, які стосуються цієї проблематики. Так само тут маємо справу з певними стереотипами, які можна коротко сформулювати фразою «они стреляли нам в спину», які досі домінують в суспільстві, які абсолютно спростовуються документами, які є в нашому розпорядженні. Отже, документи підтверджують, що командування, керівництво Української повстанської армії давало чіткі вказівки своїм загонам, відділам Української повстанської армії не воювати з наступаючою Червоною армією влітку-восени 1944 року. Причини цього були дві. Очевидно, що командування Українською повстанською армією, яка нараховувала кілька десятків тисяч вояків розуміли безглуздя спроб зупинити німецько-радянський фронт, який рухався, і, відповідно, що могло б підставити Українську повстанську армію просто між молотом і ковадлом німецького і радянського фронту, просто знищити її.
Друга причина не менш важлива – політична. Справа в тому, що українське командування визвольного руху розглядало Червону армію, як можливий резерв в боротьбі проти і сталінізму, і нацизму. Відповідно, для цього активно проводилася пропагандистська кампанія, по суті, своєрідна інформаційна війна із закликом до червоноармійців: ми вітаємо боротьбу проти навіженого Гітлера, але пропонуємо приєднатися і до боротьби проти Сталіна, який винен у вбивстві мільйонів ваших родичів.
Були випадки, коли червоноармійці приєднувалися до Української повстанської армії
Таких листів, більшість з яких починалися закликом «брати червоноармійці», ми маємо десятки видів, видавалися вони, напевно, тисячними тиражами, поширювалися серед червоноармійців. І не можна сказали, що вони не мали ефекту. Були випадки, коли червоноармійці приєднувалися до Української повстанської армії, часто це були люди, які потрапляли в німецький полон, яких визволяли українські повстанці, але, тим не менше, навіть із завершення німецької окупації вони продовжували свою боротьбу вже в лавах Української повстанської армії. Приклади – лейтенанти Червоної армії Петро Миколенко і Дмитро Карпенко, обидва з Полтавщини, які були курінними Української повстанської армії. Дмитро Карпенко, відомий більше під псевдонімом Яструб, як курінний, став першим нагородженим найвищою нагородою УПА Золотим хрестом За бойові заслуги. Уродженець Донецької області Іван Кулик «Сірий» воював в Українській повстанській армії до 1952 року. Таких прикладів можна навести багато, це, напевно, цікава тема для додаткових досліджень про червоноармійців, які воювали в лавах Української повстанської армії.
Основним супротивником Української повстанської армії протягом усього часу були не Червона армія, а власне, НКВД
Ще цікавий момент, на який варто звернути увагу. Власне, вже після завершення бойових дій в Європі весною 1945 року були спроби радянського керівництва використати Червону армію в боротьбі проти Української повстанської армії в той момент, коли Червона армія поверталася з фронтів на Заході. Але досить швидко зрозуміли, що Червона армія, яка показала себе надійною і позитивною у боротьбі проти німців, сталінським керівництвом сприймалося як ненадійний момент у боротьбі проти повстанського руху. Через це було вирішено припинити використовувати вояків Червоної армії у боротьбі проти українського повстанського руху. По суті, з цього часу і навіть перед тим, власне, зразу після переходу фронтів в 1944 року, основним супротивником Української повстанської армії протягом усього часу були не Червона армія, а власне, НКВД. Тобто, війська, які виконували карально-репресивні функції, які мали завдання не боротьбу з фронтовими частинами німців, не звільнення України від нацистських окупантів, а мали завдання утвердження тут радянської влади, відповідно, проводили «зачистки» серед місцевого населення, ліквідації активу, і, це, власне, ті внутрішні війська, які відповідальні за масові депортації, які проводилися в 1944 році і в західній Україні, і в Криму, і в Чечні. І, власне, проти цих військ воювала Українська повстанська армія до середини 1950-х років.

Війни між Українською повстанською армією і Червоною армією не було
Підсумовуючи, коротко можу сказати, що, по суті, історія не дає якихось особливих підстав для конфронтації, яка зараз часом провокується, конфронтації між вояками Червоної армії та Української повстанської армії. Ще раз кажу, що війни між Українською повстанською армією і Червоною армією не було. Українська повстанська армія воювала, в першу чергу, проти внутрішніх військ НКВД, які насаджували радянський режим в Західній Україні. Відповідно, я думаю, що ця конфронтація, яка таки існує в теперішньому суспільстві, на жаль, результат певної інформаційної роботи, недобросовісної політичної роботи окремих політиків, які намагаються таким чином, можливо, дестабілізувати внутрішню ситуацію в Україні.
Я думаю, що вирішення цього питання може бути дуже простим і аналоги такого вирішення маємо в Східній Європі. Мова йде про те, щоб воякам Української повстанської армії надати спеціальних статус учасників українського визвольного руху, паралельно з цим статусом мав би існувати статус, який існує досить, це – учасники Великої Вітчизняної війни. Відповідно, таким чином, вводячи цей окремий додатковий статус, ми б не подразнювали б жодну з цих соціальних груп і це було б, як на мене, одним із зразків справедливості по відношенню до тих людей, які воювали за незалежність України, які досить, на жаль, залишаються і соціально, і політично не визнаними в українській державі.
«Главред»: Чию роль у визволенні України від фашистів Ви вважаєте більшою – УПА чи Червоної армії?
Володимир В’ятрович: Це важко порівнювати. Очевидно, якщо говорити про боротьбу саме проти нацистів, то визначальна роль була Червоної армії, бо мова йшла про мільйони Червоної армії, які прокотилися через Україну і які призвели до того, що нацистську окупацію було ліквідовано в Україні, і, відповідно, нацистські війська були вигнані з України.
Але, на жаль, ми не можемо говорити, що після 1944 року Україна була визволена. Вона була визволена тільки від нацистських окупантів, але після цього Україна не стала вільною, тому що після цього ще десятки років тривали політичні репресії. Як мінімум, до смерті Сталіна, до 1953 року. За цей період, від переходу фронту до смерті Сталіна, тобто, 1944-1953 рік, в західній Україні було репресовано близько півмільйона людей. Проводилися депортації. Політичні репресії проводилися вже і після Сталіна, можна згадати репресії проти шестидесятників, дисидентів. Останні політичні в’язні вийшли на волю лише двадцять один рік тому, в кінці 1988 року. Тобто, після 1944 року Україна, на жаль, не була незалежною державою. В Україні не було свободи слова, не було свободи політичного вираження, в Україні практично не існувало виборів, тому що радянські вибори були лише бутафорією. І, відповідно, в повному визволенні України, в створенні незалежної української держави в 1991 році, я вважаю, що визначальною була роль українського визвольного руху, зокрема, Української повстанської армії.
Читач сайту «Главред» Юджин (Ukraine, Kiev): Пане В’ятровичу, відома незацікавленість ФСБ у розкритті своїх архівів стосовно УПА. Чому це відбувається: там є докази фальшування НКВС діяльності УПА, чи керівництво Кремля просто не хоче розкрити правди? Чи є якась надія на те, що українські спеціалісти колись отримають доступ до цих документів? Що для цього має статися, змінитися керівництво Росії, чи що?
Володимир В’ятрович: Те, що, на жаль, керівництво російської Федеральної служби безпеки дуже мляво, а то і взагалі не відкриває архівів, свідчить, що документи, які містяться в цих архівах, можуть поставити під загрозу певні концепції, певні стереотипи, які досі панують в російському суспільстві, які активно експортуються, зокрема, на Україну про ту ж Українську повстанську армію.
Доказом моєї тези може бути той факт, що минулого року, як своєрідна відповідь на нашу активну роботу із розсекреченням, на сайті Міністерства закордонних справ Росії було опубліковано цілий ряд документів з російського ФСБ, які, як було сказано в прес-релізі, мали б показати колабораціоністську роль Української повстанської армії і їхнє союзництво з Адольфом Гітлером. Але навіть аналіз тієї невеликої кількості документів, декілька десятків документів, показували наступне:
1) нацисти боролися з українськими націоналістами, там було чітко вказано про страти українських націоналістів нацистами і гестапо;
2) український визвольний рух в роки війни охоплював практично всю Україну і розвивався далеко поза межами західної України;
3) для підтвердження так званого колабораціонізму організації українських націоналісті в української повстанської армії, використовувалася інформація про співпрацю українців поліцаїв чи дивізії «Галичина», які не мали жодного відношення до Української повстанської армії.
Взагалі, це умисне сплутування понять, таких як українська поліція, дивізія СС «Галичина», Українська повстанська армія в єдиний якийсь незрозумілий для слухача, читача чи слухача клубок, – це один з тих методів, яким проводиться дезінформація. Тому що, на жаль, читачу чи слухачу не пояснюється, що Українська повстанська армія – абсолютно окреме явище, це структура українського визвольного руху, тоді коли наприклад, дивізія СС «Галичина» – це структура німецької армії, яка складалася з українців, але ніколи не керувалася українцями, завжди була структурою німецької армії. Дуже суттєва різниця між УПА та дивізією «Галичина». Так само, як і поліція, яка складалася з українців, ніколи не була структурою українського визвольного руху. Більше того, керівництво українського визвольного руху проводило активну боротьбу проти створення дивізії «Галичина» і закликала тих самих поліцаїв кидати зброю і переходити до підпілля для боротьби за незалежність української держави.
Читач сайту «Главред» CЭМ (Ukraine, Kiev): Военные преступления, преступления против мира и человечности согласно договоров, которые ратифицировала Украина, не имеют срока давности. Прошу возбудить против руководства ОУН и УПА уголовное дело по ст.437 УК Украины – заговор против мира, а также по ст.432-434 – мародерство, насилие над мирным населением в районе боевых действий, плохое обращение с военнопленными, ст.127 – пытки, ст.115 – умышленное убийство и объявить членов этих организаций военными преступниками, а организации – преступными, по анологии с СС по решению Нюрнбергского трибунала.
Володимир В’ятрович: Ми маємо справу з ще одним стереотипом, який активно проваджується у суспільну свідомість. Я запрошую усіх бажаючих ознайомитися у мене в кабінеті з повним 40-томним виданням матеріалів Нюрнберзького процесу. Я готовий подарувати приз будь-кому, хто знайде там інформацію про УПА.

Немає жодного засудження УПА в матеріалах Нюрнберзького процесу
Немає жодного засудження УПА в матеріалах Нюрнберзького процесу. УПА не розглядалась як колабораціоністська структура на цьому процесі. На жаль, попри те, що такої інформації немає, вона постійно повторюється.
Щодо відкриття кримінальної справи – це так само абсурд, і говорити про УПА як про злочинну структуру може тільки людина, яка не вивчала документів УПА і навіть радянських документів про боротьбу УПА. Навіть якщо брати ті кримінальні справи, які відкрила проти УПА радянська влада, то ми в них бачимо звинувачення, в першу чергу, в боротьбі проти радянської влади.
Очевидно, що серед тих сотень тисяч людей, які пройшли через УПА, були люди, які вдавалися до злочинів, але я хочу наголосити, що, напевно, серед учасників Другої світової війни – і тих, що боролися на боці фашистської Німеччини, і тих, хто боролися на боці антигітлерівської коаліції, – немає жодної армії, яка б могла сказати, що вона не вчиняла воєнних злочинів у роки війни. На жаль, воєнні злочини невідлучні від самого поняття війни. Але це не дає жодних підстав називати УПА злочинною структурою.
Читач сайту «Главред» Сева (Ukraine, Sevastopol): УПА – ЭТО НАЦИСТЫ.. и пусть СБУ не старается. Пусть лучше расскажут о 135 видах истязания, которые они применяли. Причём ни одного пулевого ранения – набуи денег стоють!
Володимир В’ятрович: Я дозволю собі не відповідати на такі питання. Якщо хтось готовий рахувати якісь 135 способів «истязаний», мені здається, що це дещо вказує на психічний стан цієї людини.
Читач сайту «Главред» котовский (Ukraine, Odessa): Чтобы закончить со спекуляциями на тему «с кем воевало УПА», не могли бы Вы привести статистику потерь военнослужащих СА, военнослужащих специальных подразделений МГБ и т.п., а также жертв среди гражданских лиц хотя бы по Тернопольской области в период 1946-58гг.?
Володимир В’ятрович: На жаль, такої однозначної статистики немає. Це питання ще потребує додатково вивчення і досліджень. Я власне, користуючись нагодою, запрошую всіх бажаючих працювати з нашим архівом. Я думаю, що наші архіви зможуть дати бодай часткову відповідь на це питання.
Архіви абсолютно відкриті, кожен бажаючий може працювати з оригіналом документа. Для цього достатньо написати заяву на моє ім’я і попередити, коли ви будете працювати в нашому читальному залі. Якщо ж ви хочете працювати з електронним копіями цих документів, для цього взагалі достатньо просто прийти в Києві на вулицю Іринівську, 4 між 14.00 і 17.00, можете заповнити анкету і працювати.
Такі зали працюють у всіх обласних центрах України, зокрема, і в Севастополі, і в Сімферополі.
Читач сайту «Главред» oleg361(Ukraine, Lvov): Володимире, коли архівні документи про діяльність УПА та дивізії СС «Галичина», а також інших збройних формувань українців з’являться для перегляду в Інтернет-мережі.
Володимир В’ятрович: Це питання виключно технічного характеру. Зараз є мережа інформаційно-довідкових залів, яка працює в режимі внутрішньої мережі. Ми зараз вирішуємо технічні питання про те, як розмістити документи на окремому сайті. Питання поки що полягає виключно в тому, що доволі великий об’єм – це гігабайти інформації – як забезпечити простий доступ до цих документів, можливість їхнього скачування та захист сайту.
Читачка сайту «Главред» Оксана (США): Имеются ли документы из немецких архивов, подтверждающие активные боевые действия ОУН-УПА против гитлеровских войск, и указывающие точные данные о потерях личного состава, потерях имущественного характера, освобождении территорий от оккупации в период с 1943 по 1945 г.г. прошлого века на территории современной Украины? И последний вопрос: Вьятрович, по какой причине большинство новых исследователей деятельности ОУН-УПА родом с оккупированных польских земель, включая вас?
Володимир В’ятрович: Почну з кінця. З якої причини більшість дослідників з цих теренів? Я думаю, що більшість людей, які виростали на цих теренах, мають якісь родинні зв’язки з тими, хто воював у лавах УПА.
В моїй родині з дитинства навіть у радянські часи ці люди сприймалися героями.
На тих територіях, де діяли українські повстанці і де населення стикалося з ними безпосередньо, їх справді шанують, про них співають пісень, їм ставлять пам’ятники за кошти людей. Натомість на інших територіях, де УПА не діяла, де про них чули тільки те, що розповідала радянська пропаганда, там є справді проблема із сприйняттям.
Щодо першого питання – так, є такі документи. Я можу відправити усіх бажаючих до чотиритомного збірника, який був опублікований в Україні – «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» за редакцією професора Сорбонни Володимира Косика. Це збірник німецьких документів про боротьбу УПА проти німців і навпаки – про боротьбу німецької окупаційної влади проти УПА.
Навколо цього питання дуже багато спекуляцій. Наприклад, минулого року була поширена інформація, що фахівець з якихось військових інститутів Німеччини повідомив про відсутність інформації щодо втрат Вермахту у боротьбі з УПА. Очевидно, що в цій відповіді є трошки правди, трошки брехні. Справа в тому, що основними об’єктами боротьби для українських повстанців був не Вермахт, а тилові частини, поліцейські загони. Фронтові частини воювали далі на сході.
Читач сайту «Главред» Сашко: Який відсоток полеглих учасників ОУН і УПА покінчили життя самогубством, щоб не здатися ворогу?
Володимир В’ятрович: Дуже високий. Особливо це стосується командного складу. Дуже багато з цих людей, включно із Романом Шухевичем, вважали за необхідне останню кулю залишити для себе.
Читач сайту «Главред» Анатолій Анатолійович (Ukraine, Dnepropetrovsk): Шановний пане В’ятрович, чи можливо, що з обранням нового Президента України, будуть спростовані результати досліджень справжньої історії другої світової і повернуті комуно-совьєтські міфи? Що робиться в напрямку закріплення інформації шляхом широких публікацій, розповсюдження її світом, тощо?
Володимир В’ятрович: Це неможливо зробити, тому що ці зміни, які пройшли з відкриттям інформації, вже незворотні. Ніхто вже назад в архіви інформацію не зажене, ніхто вже її не засекретить, ніхто не буде стирати цю інформацію у людей з комп’ютерів.
Я вважаю, що ці зміни незворотні і вірю в перспективу того, що матеріали і далі будуть відкриватися. Це буде сприяти розумінню історії УПА, розумінню історії України ХХ століття.
Читач сайту «Главред» Сашко (Ukraine, Kiev): Пане Володимире, коли СБУ розповість ПРАВДУ про 25 МІЛЬЙОНІВ УКРАЇНЦІВ, вбитих штучним голодом-геноцидом впродовж 1932-1933 років?
Володимир В’ятрович: Я думаю, що цифра про 25 мільйонів перебільшена. А щодо іншого, очевидно, що тематика Голодомору є однією з пріоритетних в діяльності нашого архіву. За два останніх роки ми опублікували спеціальний збірник документів «Розсекречена пам’ять», присвячений документам ЧК про ситуацію в Україні у 1932-33 роках. Ми провели однойменну виставку. Зараз СБУ проводиться розслідування кримінальної справи за фактом вчинення злочину геноциду проти українського народу.
На мою думку, абсолютна більшість документів, яка стосується Голодомору, вже виявлена – близько 400 документів. Можливо, будуть ще якісь додаткові документи. В будь-якому випадку, документи, які вже виявлені, дають абсолютно всі підстави вважати Голодомор злочином геноциду проти українського народу.
Читач сайту «Главред» bursak: Пане В’ятровичу, чи не вважаєте Ви, що героїзація ОУН в Україні СЬОГОДНІ ідентична до героїзації СМЕРШу в Росії – в тому сенсі, що це однаково вихолощує демократичні цінності сучасного ліберального суспільства? Чи не хворіємо ми всі на одну і ту ж хворобу пам’яті?
Володимир В’ятрович: Я вважаю, що це абсолютно не сумісні, не порівняльні речі. «Смерші» і НКВД – це інструменти карально-репресивної системи тоталітарного режиму. ОУН – це один з активних чинників українського визвольного руху. Хочу нагадати, що вже з 1940 року чітко артикульовано, власне, демократичний характер цієї боротьби характер цієї боротьби. Можна згадати маніфест, який вийшов в грудні 1940 року, і його лозунг «Свобода народам, свобода людині!». Де тут тоталітаризм, де тут авторитаризм, де тут суперечність демократичним цінностям? Я вже не говорю про рішення третього збору ОУН 1943 року, я вже не говорю про ті листівки Української повстанської армії, хто такі бандерівці, і, за що вони борються, які можна читати зараз, які не соромно читати навіть перед найбільшими лібералами і демократами.
Читач сайту «Главред» Залізняк (United Kingdom, Derby): Маю два питання до шановного Володимира В’ятровича. 1. Пане В’ятрович, чому СБУ замовчує роль світового єврейства в організації Голодомору-геноциду та антиукраїнських репресій? 2. Чому українські історики досі ретранслюють радянсько-єврейську брехню про «голок ост» та «газові камери», адже незалежні західні історики (Юрген Граф, Ернст Цундель, Девід Ірвінг тощо) переконливо довели, що все це є брехливою пропагандою? Дякую за відповіді!
Володимир В’ятрович: Чому? Тому що я не вважаю коректно, розумно і правдиво говорити про якусь всесвітню єврейську змову. Я не вірю в жодну всесвітню єврейську змову, я вважаю всі ці балачки абсолютно не потрібними, і більше того, шкідливими. Я не вважаю, що є якісь підстави піддавати ревізії голокост, чи ті злочини, які чинили німці проти євреїв.
Більше того, я вважаю дуже неправильним, коли якісь такі спроби реабілітації нацизму пробують пов’язувати з висвітленнями правди про Українську повстанську армію. Це іде абсолютно на шкоду. Через це, я категорично негативно ставлюся на різних псевдо патріотичних, псевдо молодіжних ініціатив, які, часом, під річницю Української повстанської армії проходять, наприклад, у Києві з криками «зік гайль». Я вважаю, що це абсолютна компрометація і просто знущання над пам’яттю тих вояків Української повстанської армії, які поклали своє життя у боротьбі з нацизмом.
Читач сайту «Главред» Націоналіст (United States, Brooklyn): Шановний пане Володимире! Величезна подяка усім співробітникам СБУ і Вам особисто, за те, що Ви робите для відновлення історичної правди та доброго імені патріотів України! Хочу задати Вам два запитання. Чи може якимось чином Україна запобігти нищенню та приховування документів у архівах ЧК-ФСБ, що свідчать про цілеспрямоване нищення політичною елітою СРСР українського етносу? І друге запитання. Чи мають наміри співробітники СБУ провести подібні роботи, щодо відновлення історичної правди про пана С.Петлюру та спростування брудної брехні(зокрема про антисемітизм), якій він був підданий спецслужбами СРСР. Дякую Вам за відповіді.
Володимир В’ятрович: Нам важко сказати, що зараз відбувається з архівами ФСБ, тому що по суті наша співпраця з російськими колегами поки що доволі умовна. Нашу ініціативу з весни цього року підписати угоду про співпрацю в архівній галузі і видання спільних документів, на жаль, російська сторона відкинула. Відповідно, ми не можемо знати, що зараз робиться з цими архівами.
На жаль, доступ до цих матеріалів дуже і дуже ускладнений.
Щодо Симона Петлюри – на жаль, якихось документів про нього дуже небагато у нашому архіві, тому що це стосується ще 1920-х років. Є документи про репресії проти його родини, яка залишилась в Україні. Документів про його вбивцю, на жаль, у нас немає. Але я можу сказати, що в інших архівах є багато таких документів, є багато опублікованих документів, які абсолютно заперечують антисемітський характер Симона Петлюри.
«Главред»: Запитання читачів сайту ілюструють певну тенденцію в українському суспільстві – а саме, його розкол щодо сприйняття УПА. Як можна виправити цю ситуацію?
Володимир В’ятрович: Я переконаний, що платформою, яка подолає цей розкол, є історична правда. Правда ніколи не розколювала. Правда дає можливість кожному розібратися. А наше завдання – зробити цю правду доступною і зрозумілою.
Історія УПА найближчим часом буде об’єднувати українців
Я переконаний, що історія УПА найближчим часом буде об’єднувати українців, тому що ідеали, за які боролися українські повстанці – національне самовизначення, демократична держава, – це те, що повинно об’єднати всіх громадян України, незалежно від їхньої політичної орієнтації чи навіть національної приналежності.

19 лютого 2010
http://www.molotoff.info/rozdumi/analitika/1087-upa.html

Роман Шухевич не брав участі в антиєврейських акціях, – радник голови СБУ

«Жодного досьє на Шухевича в архіві «Яд Вашем» немає. Отримані від цієї установи копії документів є фрагментами матеріалів, сфабрикованих КГБ, і в жодному випадку не можуть бути основою для звинувачень проти Романа Шухевича. Інформаційна кампанія, спрямована на його дискредитацію, немає історичної основи і базується виключно на радянських пропагандистських матеріалах та сфабрикованих радянською спецслужбою свідченнях» – такі висновки зробив радник голови СБУ, співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович після візиту урядової делегації за участі представників СБУ до меморіального комплексу «Яд Вашем» в Ізраїлі. Про це ЗІК повідомила сьогодні, 4 березня, прес-служба Українського інституту національної пам’яті.
Українська сторона двічі зверталася до керівництва меморіалу «Яд Вашем» з проханням ознайомитися із матеріалами досьє про Романа Шухевича, про наявність якого 6 грудня 2007 р. заявив голова ради Меморіалу Йосиф Лапід. «Жодної відповіді від «Яд Вашем» на запити української сторони за понад два місяці не було отримано», – зазначив Володимир В’ятрович.
У зв’язку з цим, 27 лютого 2008 року до Ізраїлю вирушила урядова група, до складу якої увійшли голова Українського інституту національної пам’яті І.Юхновський та радник голови СБУ з науково-дослідної роботи, співробітник Українського інституту національної пам’яті В. В’ятрович. Їх завданням, зокрема, було ознайомитися із документами про Романа Шухевича в архіві «Яд Вашем». Зустріч із керівництвом «Яд Вашему» на чолі зі директором Авнером Шалевим відбулася 28 лютого у Єрусалимі. Відтак, українська делегація передала представникам меморіального комплексу копії документів з архіву СБУ, які розповідають про ситуацію у Львові влітку 1941 р., та матеріали керівництва КГБ про те, як створювалася легенда про участь «Нахтігалю» в антиєврейських акціях.
У відповідь ізраїльська сторона заявила, що «не готова передати матеріали про Романа Шухевича із власних архівів. Ці матеріали не зібрані в окремий комплекс, можуть бути розкидані по всьому архіву і для їх віднайдення потрібна спеціальна тривала дослідницька робота», – зазначив директор меморіального комплексу «Яд Вашем» Авнер Шалев.
Згодом директор архівного департаменту «Яд Вашем» Хаїм Гертнер підтвердив, що жодного досьє на Шухевича в архіві немає, а Йосиф Лапід, який повідомляв про його існування, не є співробітником архіву.

Довідка.
Підставою для закидів щодо участі Романа Шухевича в антиєврейських акціях є передані українській стороні Директором архівного департаменту «Яд Вашем» Хаїмом Гертнером дві невеличкі папки із копіями документів – 7 і 18 аркушів.
Перша з них містила копію протоколу допиту КГБ одного із старшин УПА Луки Павлишина від 13 травня 1986 року, де містяться лише загальні фрази про участь «Нахтігалю» в «знищенні радянських людей». В цій же папці подані свідчення Ярослава Шпиталя (він, як і Лука Павлишин, ніколи не служив у «Нахтігалі»), в яких більш детально розповідається про «злочини» українських націоналістів. Згаданий документ відомий історикам, адже свідчення Шпиталя ще в 1960 році були опубліковані в радянській пропагандистській брошурі «Криваві злочини Оберлендера». Інформація про те, як робилися ці свідчення за вказівками КГБ, була оприлюднена 6 лютого 2008 року на громадських історичних слуханнях СБУ «Звинувачення проти «Нахтігалю» історична правда чи політичні технології».
Друга папка містить перекладені німецькою мовою свідчення ще одного «героя» згаданої брошури Григорія Мельника, колишнього вояка «Нахтігалю», який є в списку тих, кого, згідно за вказівками КГБ від 13 листопада 1959 року, слід було «належно підготувати до допиту». Більш того, документи, віднайдені в архіві СБУ, свідчать, що Григорій Мельник був завербований КГБ для участі у суді. Згодом саме його та Ярослава Шпиталя «свідчення» були використані як основні на судовому процесі у Східній Німеччині, завданням якого було скомпрометувати одного з німецьких командирів «Нахтігалю» Теодора Оберлендера.
Один із найбільших масивів документів про життя та діяльність Романа Шухевича, боротьбу ОУН та УПА загалом є у Галузевому державному архіві СБУ, який є відкритим для усіх зацікавлених дослідників, готових до неупередженої оцінки визвольного руху.
http://zik.com.ua/ua/news/2008/03/04/128335


Відкриваючи секрети. Досвід маленької реформи

«Якщо потрібно – значить можливо»
Степан Бандера

Про те, чи були події кінця 2004 року революцією чи ні, дискутуватимуть ще довго. В будь-якому випадку, вони дали шанс для здійснення цілого ряду реформ, що мали змінити нашу країну.
Вже зараз можна ствердити, що цим шансом українці скористалися лише незначною мірою. Очевидно, через брак досвіду – протягом сотень років ми не мали власної держави, а тому не могли набути досвіду керування нею. Більше десяти років незалежності влада залишалася «чужою, злочинною», тому більшість і надалі цуралася її.
Громадський сектор перетворився в своєрідне «гетто», де виношувалися геніальні ідеї порятунку держави, яким ніколи не судилося бути втіленими через брак відваги взяти на себе відповідальність.
Інтелектуали, сповнені власної вищості над представниками влади, блискуче вправлялися в її критиці, не спрямовуючи своїх зусиль на безпосередню зміну ситуації.
Все це надзвичайно чітко проявилося у 2005 році. Коли активні громадяни, виконавши свій обов’язок на Майдані, дружно повернулися до власних справ і делегували керування країною новій/старій еліті. Нова еліта, втративши громадський контроль, дуже швидко стала працювати за правилами старої, яка ніколи не відходила від керма держави.
Влада знову стала «чужою і злочинною», а громадяни знову отримали можливість морального задоволення від її критики. Коло замкнулося, революція згорнулася.
Свідченням того, що могло бути інакше, є успіх окремих реформ. Наймасштабнішою з них, очевидно, була освітня, яка докорінно змінила ситуацію в галузі. Автор цих рядків був причетний до іншої, хоч і значно меншої, проте важливої зміни. Досвід її реалізації – це не лише підведення певного підсумку проробленого, він може стати планом дій на майбутнє.
Отож, у 2005 році, як і більшість громадян України, я, переконаний, що виконав свій громадянський обов’язок щодо країни, з чистою совістю повернувся до власної улюбленої справи. Такою справою для мене завжди була історія.
Протягом 2004 року, коли вже не було часу займатися наукою, в голові визрівали цікаві проекти, до реалізації яких із захопленням приступив після Помаранчевої революції. Заглибившись у понад півстолітню історію, я тривалий час не помічав, що робиться довкола, як «нові» стають добре знайомими «старими» і перетворюють здобутки 2004 року майже в непорозуміння.
Холодним душем для мене стала робота в архіві СБУ. Як виявилося, тут нічого не змінилося не те що порівняно з 2004-м, а навіть із 1991-м. Постійне і категоричне «нельзя» на запити щодо доступу до історичних документів засвідчило існування тут заповідника «кагебізму».
2006 року у звичній для громадсько-активного науковця манері я написав обурливу статтю про те, що СБУ зберігає секрети неіснуючої держави. У звичній для цієї організації манері її співробітники запропонували зустрітися.
На диво, не було ні погроз, ні залякувань, а лише пропозиція подати власне бачення роботи архіву. Для мене це був перший серйозний виклик із звичної площини критики перейти на конструктивну площину. Підготовлені пропозиції потрапили на стіл нового керівника спецслужби Валентина Наливайченка.
Результатом стало його запрошення перейти на роботу в СБУ для втілення в життя поданого плану. Це був другий виклик, значно важчий за перший. Адже треба було перейти хай від конструктивних, але слів, до конструктивних дій.
Крім того, серед науковців існувало чітке упередження щодо можливої роботи в органах влади як «бюрократичних, бездарних, тупих». Це упередження множилося на десять стосовно СБУ, а тим паче на Західній Україні, де ця «контора» вважалася цілком «не нашою».
Поза тим, спокуса пройти шлях від ідеї, плеканої протягом тривалого часу, до конкретних справ взяла гору. Наприкінці 2007 року я дав згоду на «співпрацю з СБУ», а точніше – на працю в СБУ.
Відтак, спочатку працював як радник Голови СБУ, а згодом – директор архіву, який ще кілька місяців тому я марно штурмував, намагаючись отримати потрібну інформацію.
Аби почати міняти ситуацію, головні зусилля на початку були спрямовані на вивчення її дійсного стану. Розмови зі співробітниками, самостійні спостереження мали сформувати картину того, як працює установа, вивчення законодавчої бази показати, на що вона опирається у своїй діяльності.
Дуже швидко стало зрозуміло: ці дві площини часто навіть не перетинаються – співробітники радше керувалися тезою «ми так завжди робили», аніж покликанням на ту чи іншу законодавчу норму.
Тому змінювати насамперед треба було стиль роботи, а не законодавчу базу. Тим паче, що в умовах перманентної політичної кризи сподіватися, що наші законотворці раптом звернуть свою увагу на юридичні норми в архівній сфері було б украй наївно.
Новий стиль роботи міг стати наслідком формування нових цілей та мети установи. До змін метою було передусім «збереження інформації», часто навіть шляхом обмеження доступу до неї тих, кому вона вкрай необхідна.
Корпоративна культура, створена ще в часи КГБ, плекала в середовищі співробітників закритість, певну виключність через доступ до даних, яких ніколи не знатимуть інші. Сама ідея, що «наші секрети, які ми ревно оберігали десятки років», стануть загальновідомими, багатьох шокувала, може, навіть принижувала у власних очах.
Новою місією архіву стало «організувати якомога простіший доступ до інформації». Її необхідність обґрунтовувалася як на національному рівні – країна мала відкривати білі плями власної історії, так і на людському – кожен мав право дізнатися про себе чи своїх близьких.
Очевидно, новосформульована місія не зразу стала мотивувати до нових підходів у роботі. Вона запрацювала, коли співробітники побачили перший ефект від своєї роботи – країна заговорила про архів СБУ, завдяки якому багато проблемних питань нашого минулого постали у новому світлі.
На архів посипалися тисячі запитів бажаючих з’ясувати долю рідних та близьких, репресованих радянською владою. Співробітники почали робити маленькі відкриття, знаходячи унікальні документи про ті чи інші події нашої історії, чи відкриваючи комусь правду про долю його діда, бабці, батька, матері, брата, сина, доньки...
Це вже були не просто високі слова про те, що Україна врешті власними очима подивиться на свою історію. Це були конкретні заплакані очі жінки, яка врешті через шістдесят років довідалася про долю батька, яка нарешті зможе привести внуків на віднайдене місце поховання їх дідуся.
Очевидно, не всі отримували від цього задоволення. Його не могло бути у тих співробітників, які опинилися в архіві після довгих років роботи в структурах, часто причетних до злочинів системи. Проте вони не зуміли зупинити зміни, і… швидко пішли.
Для закріплення нових методів роботи розгортання її нових форм треба було залучати нових співробітників. І тут знову довелося зіткнутися із синдромом української «владо фобії» – здатні до жорсткої критики архіву історики не особливо були готові братися за те, аби зробити його іншим.
Тим паче, що для цього довелося б ризикувати своєю «кришталево чистою репутацією академічного науковця», примірявши на себе вигадане і вдало розкручене російськими ЗМІ тавро «спецісторика СБУ». Тим паче за такі гроші...
Тим не менше, до роботи долучилася ціла група молодих людей, істориків та адміністраторів, які не тільки змінили обличчя установи, а суттєво розширили її функції.
Сьогодні архів СБУ – це не лише звичні сховища і читальний зал, це – науковий центр досліджень, дискусійний майданчик, на якому періодично в рамках громадських слухань обговорюються ті чи інші актуальні історичні питання.
Це унікальний електронний архів, мережа якого розкидана у всіх обласних центрах, Києво-Могилянській академії, Львівському національному університеті, це електронні бази даних, що дозволяють віднаходити інформацію за лічені секунди.
Це відкритий перший в Україні музей на території колишньої тюрми НКВД-КГБ, десятки підготовлених за неповних два роки на архівних матеріалах книг, документальні фільми, міжнародні проекти з поляками, чехами, угорцями, литовцями, латвійцями, ізраїльтянами.
Неодноразово доводилося чути: добре, що ви все це робите, але це не функція СБУ. Ми це чудово розуміли і саме тому підготували цілий пакет нормативних актів для передання унікальних документів в окрему установу і створення архіву національної пам’яті.
Саме такі рекомендації ми чули постійно від наших міжнародних партнерів, досвід яких ми вивчали. Проте рішення про передачу архіву можна було ухвалити лише у формі закону чи постанови Кабінету Міністрів. За два роки нашим можновладцям не дійшли руки до вирішення цієї для них зовсім не проблеми.
Отож, залишався вибір: з чистою совістю скласти руки «ми спробували, нам не дали» і нічого не робити, чи все ж розгорнути роботу в рамках архіву СБУ. Ми обрали друге.
Найбільш показовим у діяльності архіву став процес, відомий як «розсекречення» (офіційно – приведення грифів секретності документів у відповідність до чинного законодавства). І він був, напевно, найважчим – тут довелося зіткнутися як із психологічними проблемами (небажання по-новому працювати), так і з політичним тиском (побоювання певних сил щодо можливої люстрації).
Врешті, розсекречення стало навіть елементом ширшого геополітичного протистояння. Росія, яка активно відновлює свої міжнародні позиції і поряд з тим у своїй внутрішній політиці посилено використовує радянський досвід, чинила відвертий тиск на Україну, що послідовно викривала злочини комуністичного режиму і його вождя, в сучасній російській версії «ефективного менеджера».
Як запустити розсекречення, ми собі чітко уявляли. Ще як представники громадських організацій брали участь у численних експертних групах та дискусіях, вивчали міжнародний досвід, мали певні напрацювання щодо змін до законів про державну таємницю, інформацію, національний архівний фонд та інших норм.
Проте знати, як змінити закон – це далеко не те саме, що мати можливість його змінити. І знову спокуса сказати «ми зробили все, що могли» і залишити так, як було. Як протягом надцяти років у незалежній Україні.
Але було б справжнє бажання, а засоби знайдуться. І вони справді були у цьому недосконалому і недолугому законодавстві, яке ми завзято намагалися змінити. Ретельний аналіз чинних законів засвідчив, що розсекречення на їх базі проводити не лише можна, але й необхідно.
Ми розпочали приведення архівної практики у відповідність до чинної законодавчої бази – в Україні не є дійсними радянські грифи «Секретно» чи «Совершенно секретно». Адже більшість документів, що були таємні, не містили інформації, розголошення якої може нанести шкоду національним інтересам.
Адже в жодному випадку не можуть бути державною таємницею документи, які містять інформацію про порушення прав і свобод громадян, а таких у нашому архіві з документами репресій понад 90 відсотків.
Цього не робив ніхто протягом 17 років, працювали за принципом звичаєвого права. Стартом відкриття архівів став указ президента України в січні 2009 року. Розгорнута діяльність із розсекречення не була розрубуванням гордієвого вузла (чого нам хотілося одразу), а лише його скрупульозним розв’язуванням.
Цей процес виявився значно тривалішим, але результативним. Врешті, резонанс вийшов далеко за межі України. Дослідники з інших країн, що вивчали радянське минуле, отримали в Україні доступ до інформації, якого вони не мали в жодній іншій пострадянській державі.
Врешті, аби хоч якось реагувати на нашу активну роботу, хай дуже повільно, дуже вибірково і тенденційно, але почала відкривати свої архіви й Росія.
Сьогодні вже можна підвести певні підсумки. Найважливіший з них – жодна зміна влади не зажене знов розсекречену інформацію під замок, не погамує зростаючого інтересу громадськості до колись закритих архівів.
Проведена робота стала платформою незворотних змін, хай у вузькій галузі. Ця маленька, але важлива реформа вдалася.
Українці неодноразово в історії показали свою здатність до національних революцій – у 1648-му, 1917-му, 1940-х, 1991-му, 2004-му. Настав час засвідчити свою здатність реформ.

Володимир В’ятрович
15 березня 2010
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/03/15/4857489/


ФСБ проти УПА

Інформаційна війна довкола УПА продовжується. Розпочата ще в 1940-тих роках, коли радянська пропаганда називала повстанців «колаборантами і недобитками німецьких окупантів», а німецька, в свою чергу, – «слугами  московсько-жидівської влади», сьогодні вона набрала нових обертів.
Останнім часом в Україні, як серед істориків, так і серед політиків, спостерігається збільшення інтересу до питань історії визвольного руху, насамперед, діяльності ОУН та УПА. Значною мірою цей інтерес підігрівається новими, ще вчора секретними даними, що стають доступними загалу.
Опираючись на повстанські документи, матеріали спецслужб Німеччини, Радянського Союзу та польські архіви, по крупинах відтворюється історія УПА – передумови та причини її створення, масштаби та методи діяльності, способи підтримки з боку цивільного населення та боротьба з окупаційними режимами.
В Росії, влада, що впевнено прямує в бік авторитаризму, потребує своєї легітимізації в суспільстві через постійне апелювання до «героїчного» радянського минулого.
Тому українські спроби викрити сталінський тоталітарний режим і віддати належне тим, хто намагався йому протистояти, зустріли гостру реакцію з боку політиків сусідньої держави.
Заяви щодо «неправильного» бачення українцями своєї історії звучать з вуст найвищих посадовців та інституцій Росії. Звичайно, не могла не долучитися до цькування «українських спроб переписати історію» і ФСБ. Адже й досвід є і матеріалів достатньо.
Власне розсекреченням матеріалів із своїх сховків (доступу до яких, до речі, і сьогодні не мають не лише українські, але й російські історики) остання черговий раз намагається продемонструвати «злочинну суть» ОУН-УПА.
29 травня на офіційному сайті МЗС Росії розміщено першу порцію розсекречених ФСБ документів, трохи менше як через місяць, 24 червня, – другу.
Відразу ж засоби масової інформації зарясніли заголовками на зразок «Документальний залп по ОУН-УПА», які твердили, що даною публікацією врешті буде поставлено крапку в спробах реабілітації українських націоналістів.
Проте, як свідчить аналіз оприлюднених матеріалів, захоплені відгуки були передчасними – документи далеко не виправдали таких очікувань.
Перш ніж перейти до аналізу власне «сенсаційних документів» варто звернути увагу на те, яким чином їх подали суспільству.
Матеріали розміщено не на Інтернет-сторінці ФСБ, з чийого архіву вони і були взяті, а на сайті МЗСу, у рубриці «Архівна служба», яка, до речі, не містить жодної схожої інформації.
Натяк очевидний – документи адресовано в першу чергу не російській, а закордонній аудиторії. Додатковою спробою підкреслити міжнародне значення «історичного відкриття» стало звернення Харківської міської ради до Держдуми РФ з проханням «посприяти в отриманні розсекречених нещодавно ФСБ матеріалів про ОУН-УПА».
Навіть оминаючи увагою сам факт такого цікавого прецеденту у сфері дипломатії, хочеться відзначити глибоке прагнення депутатів цієї ради розібратися із першоджерелами з історії УПА.
Настільки глибоке, що його не вистачило не лише на те, щоб ознайомитись з документами наявними в українських архівах, а й на те, щоб просто віднайти «розсекречену правду» на сайті МЗС Росії.
Окрім текстів документів на вже згаданій Інтернет сторінці подано також їхні графічні зображення для того, аби бажаючі могли пересвідчитися в їх автентичності. Нажаль, розміри графічних файлів (більше 25 мегабайт) суттєво ускладнюють роботу з ними.
Напевно не випадково. Адже вже поверхневе порівняння набраних текстів та сканованих зображень їх оригіналів засвідчує, що документи опубліковано далеко не у відповідності з вимогами археографії: упущено багато важливих моментів (підкреслення, резолюції).
Очевидно, фахівців з археографії здивує і приписка до публікації «Графика написания передана без изменений»,яка, напевно, мала б означати, що при друкові документів збережено їхню стилістику та орфографію.
Розміщення нових архівних документів на веб-сайті є, по суті, їх публікацією, тому вимагає дотримання певних обов’язкових археографічних норм.
В першу чергу, читачам повинні бути зрозумілими критерії відбору поданих документів – найкраще це зробити означивши певну проблему, яку висвітлюватимуть представлені матеріали.
В цьому випадку цього не зроблено, а запропонована тема «Діяльність ОУН-УПА» є настільки широкою, що якщо ФСБ вирішить розмістити в Інтернеті всі матеріали на її висвітлення, то це затягнеться не на місяці, а на роки.
І ті, хто їх найбільше потребує для своєї боротьби із «заклятими націоналістами», просто не встигнуть ними скористатися. У великому обсязі розрізнених, епізодичних матеріалів читачеві легко розгубитися і, схоже, саме це й ставиться за мету в даному випадку.
Єдине, що поєднує запропоновані тексти, це традиційно притаманний документам НКВД та комуністичній пропаганді рефрен про «злочинність банд ОУН-УПА». Все інше – факти, події, їх контексти – немає жодного значення. Запам’ятатися повинно лише це.
Оприлюднення будь-яких документів передбачає також подання вступних зауважень, тлумачень та коментарів.
Але в даному випадку, цього немає, за винятком хіба пояснення, яке стверджує, що «Клим Савур» – це Роман Шухевич, тоді коли всім, хто бодай трішки цікавиться історією УПА, відомо, що під цим псевдонімом діяв його попередник – перший командир УПА Дмитро Клячківський.
Все, на що спромоглися упорядники, це дати певні публіцистичні назви окремим документам: «Перевертні», «Нелюди», «Сколько верёвочке не вится» – явно запозичені з арсеналу радянської агітпропаганди.
Таким чином, оприлюднені ФСБ документи демонструють низький науковий рівень російських фахівців, в даному випадку, в питанні досліджень українського визвольного руху.
Це підтверджує також інтерв’ю Васілія Хрістофорова, начальника управління реєстрації і архівних фондів ФСБ Росії, яке він дав з нагоди публікації документів в Інтернеті.
В своїх оцінках він цілком переплутав факти з історії діяльності таких формувань як дивізія «Галичина», українська поліція та УПА.
В характерному для радянських пропагандистів тоні, він всіх їх називає «бандерівцями». Більше, Хрістофоров авторитетно заявляє про розгром УПА під Бродами в 1944 році (там було розбито дивізію «Галичина»).
Доводити злочинну суть ОУН та УПА, користаючись документами НКВД, досить просто.
Про це ще свого часу попіклувалися самі чекісти, які завзято вибивали з полонених потрібну їм для вже оформлених звинувачень інформацію, складали звіти, що викривали начебто жорстокість повстанців і мали виправдати використання режимом звірських способів придушення визвольного руху.
Об’єктивність таких документів дорівнює об’єктивності нацистських матеріалів про євреїв, в яких містяться викриття «всесвітньої змови та шкідливості єврейської раси для людства», матеріалів, які служили основою для реалізації політики Голокосту.
Перша серія документів, що з’явились на сайті МЗС Росії, містить, насамперед, епізодичні агентурні повідомлення про діяльність українських націоналістів, які, незважаючи на уривчастість інформації, дають загальне уявлення за що і проти кого боролися оунівці.
Зокрема показують мету їхньої боротьби: створення Української самостійної соборної держави. Є також згадки про німецькі репресії проти ОУН та масову підтримку населенням УПА.
Разом з тим, ця інформація важко поєднується із поданими тут же свідченнями певного Івана Трохимовича Кутківця, отриманими під час допитів. Він стверджує, що УПА була створена німцями і ніколи проти них не боролася.
Абсурдність цього легко викрити звернувшись навіть не до секретних, а до сотень вже опублікованих радянських, німецьких та українських документів, які розповідають про боротьбу УПА проти німців.
Тому свідчення Кутківця є, очевидно, записом того, що хотіли почути від нього енкаведисти. Вони є аналогічними свідченням радянських офіцерів та партійців, які на допитах під час великого терору в 1937 році визнавали себе японськими та німецькими шпигунами.
Найбільшою сенсацією цієї серії матеріалів мав стати розсекречений ФСБ документ про переговори ОУН з німцями в 1944 році. Якби російські історики, які готували цей матеріал до друку, читали бодай комуністичну літературу про УПА, вони б зрозуміли, що горда печатка на його тексті із написом «розсекречено» виглядає смішно і недоречно.
Адже це повідомлення, як і німецькі документи, що лягли в його основу, десятки разів передруковували всі, хто намагався скомпрометувати український визвольний рух.
Мова йде про спроби німців використати український визвольний рух для своїх цілей (антирадянська боротьба) та спроби українського визвольного руху використати німців для своїх (звільнення політв’язнів, отримання зброї). Як відомо, ці переговори завершилися нічим.
Документи, розміщені 24 червня, очевидно, є відповіддю на оприлюднення СБУ матеріалів про так звані агентурно-бойові групи НКВД, що діяли під виглядом УПА. Тож було опубліковано досить великий документ про перевдягання самих повстанців.
Звичайно, вояки УПА використовували трофейні радянські, німецькі, угорські та польські уніформи («командованием УПА созданы банды, которые экипированы в форму германской и венгерской армий»), так як не мали можливості налагодити виробництво і забезпечення повстанців власними уніформами.
Це не є ні для кого секретом, для цього достатньо подивитися на сотні опублікованих повстанських світлин. Крім того, Службою Безпеки ОУН використовувався метод переодягання в уніформи супротивника з відповідною повною екіпіровкою для виконання своїх завдань, що характерно для будь якої спецслужби.
Мета цих акцій теж була типовою – отримання необхідної інформації, ліквідація супротивника, виконання інших спеціальних завдань.
НКВД ж використовувала такі акції не тільки та навіть не стільки для цього, як для компрометації українського визвольного руху, через навмисні злочинні дії спрямовані проти цивільного населення.
В оприлюдненому документі чітко вказується, що через такі акції бойовики СБ ОУН «уничтожают низовой советско-партийный актив, официальных работников наших органов, агентурно-осведомительную сеть и членов их семей».
Тобто їхня діяльність спрямована проти носіїв окупаційної влади (голови колгоспів, члени винищувальних батальйонів, відповідальні за вербовку в Донбас тощо), тих, хто її підтримував та співпрацював з нею, зокрема як агенти.
Далі серед представлених документів є звіт про виявлення поховання поляків, жертв польсько-українського протистояння. Автори документу акцентують увагу на особливій жорстокості вбивств, що очевидно і послужило головним приводом для публікації саме цього документу.
Документів, які фіксують цю обопільну жорстокість в польсько-українському конфліктів є дуже багато: українських, польських, німецьких, радянських. Вони свідчать, що це протистояння вилилося у 1943-1944 в селянську війну, з характерною для будь-якої війни жорстокістю та великою кількістю жертв серед жінок, дітей та старших людей.
Проте документи теж засвідчують зацікавленість як німецької, так і радянської влади в розгортанні цього конфлікту, як такого, що мав ослабити український та польський національні рухи.
Схоже, деякі російські чинники, спекулюючи на трагедії знову намагаються використати її для загострення польсько-українських стосунків. Для цього навіть готові використовувати до цих подій термін «геноцид», вимовити який російські стороні так важко по відношенню до мільйонів жертв Голодомору.
Найяскравішим прикладом нефахового підходу до подачі документів є  останній матеріал «Робота політорганів по відновленню радянської влади». В розповсюдженому через ЗМІ прес-релізі зазначається, що в документі йдеться «про суди, які влаштовували місцеві жителі над членами ОУН-УПА після закінчення Великої Вітчизняної війни».
Натомість в змісті самого документа немає жодної згадки ані про ОУН, ані про УПА, не використовується навіть характерний узагальнюючий термін «бандерівець». Мова тут йде про суди над колаборантами – сільськими старостами та поліцаями.
Очевидно упорядники, пишучи про народне засудження дій ОУН-УПА, свідомо подали документ, який не має до цієї проблеми жодного стосунку, таким чином намагаючись видати бажане за дійсне.
Отже, оприлюднення цих документів, їх підбір, спосіб подачі свідчать, що дана акція не має на меті допомогти комусь розібратися із складним минулим.  Вона є свідченням того, що ФСБ продовжує війну проти УПА, використовуючи в ній методологію своїх попередників з ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ.

Володимир В’ятрович
02 липня 2008
http://www.pravda.com.ua/articles/2008/07/2/3481438/
02 липня 2008


«В дискусії щодо УПА надто мало фактажу» – Володимир В’ятрович

Володимир В’ятрович, директор галузевого державного архіву СБУ, віч-на-віч із Романом Скрипіним у спільному проекті Радіо «Свобода» та «Нашого Радіо» - «Дійова особа»
– У нас сьогодні незвичайний гість, я б так сказав, оскільки ми не будемо з’ясовувати, що він співає у ванній, він не належить до бізнесової, політичної та мистецької еліти, але очевидно, що поговорити нам буде про що з Володимиром В’ятровичем – директором Галузевого державного архіву СБУ.
Чому я про це говорю – одразу зауважу. Що таке архів СБУ? Ми собі важко уявляємо, усі слухачі, та і я ніколи не був в архіві. Та те, що там є – це, очевидно, речі цікаві, тим, чим займається СБУ останнім часом, коли оприлюднює архіви – те, що стосується Української повстанської армії або Голодомору, то це вже є фактом. Ми про це і про інше будемо говорити.
Пане Володимире, найперше питання: а що ж це таке – архів СБУ? Це такий, як в «Секретних матеріалах» фільмі – полиці, полиці, полиці і папки, папки, папки?
– Це такі доволі просторі зали, які називаються сховищами, в цих залах розміщені полиці, на полицях, очевидно, папки, коробки з документами. Якщо говорити про саме приміщення, воно розташоване на вулиці Золотоворітській, 7, і це єдине архівне приміщення, яке було справді збудоване під архів за роки незалежної України.
Тобто воно справді модерне, воно справді відповідає всім тим стандартам архівів, якими повинні бути стандарти архіву. Якщо говорити про сам зміст архівів, тобто документів, які є, то це унікальна збірка документів, які Служба безпеки успадкувала від каральних органів Радянського Союзу.
– Це зрозуміло, тому що СБУ було створено фактично на базі та й в тому самому місці, де було КДБ. Скажіть, наскільки, насправді, великі архіви, тому що не є секретом, що левова частка, я так розумію, архівів залишилася в Москві.
– Якщо говорити того, що стосується України, то я б не сказав, що левова частка залишилася в Москві. Я думаю, що левова частка все-таки залишилася в Києві. Справа в тому, що в Україні оцей процес перетікання від радянської України до незалежної України відбувався в 1991 році доволі плавно.
Відповідно, для тодішньої партійної еліти, кадебістської еліти не було якоїсь дуже великої загрози в 1991 році, як це було, наприклад, в Прибалтиці, в Польщі чи в Східній Німеччині. В цих країнах дуже багато документів було знищено для того, щоб вони не потрапили в руки нової влади, чи було вивезено в Росію. Очевидно, вивозили і в Україні. Але знову-таки хочу сказати, що в значно меншій мірі, ніж навіть в сусідніх прибалтійських країнах.
– Ви, напевно, отримуєте певне задоволення як історик за фахом, коли можете увійти в архів і доторкнутися або дістати будь-яку інформацію і перевірити. Архів – це факти.
– Однозначно, це задоволення, яке відоме всім людям, які протягом тривалого часу намагалися знайти якісь документи, знайти якісь джерела інформації – і раптом ти отримуєш не просто джерело, а океан цієї інформації.
– Я ж кажу, для історика факти, оскільки трактування історії – в будь-якій державі відбувається певна міфологізація і вибудовування власної легенди, то архів – це факти і більше нічого.
– І, власне, свою функцію ми бачимо в тому, щоб зробити ці факти доступними.
– А Вам не здається, що Вас використовує сьогодні Служба безпеки України, коли Ви починаєте наполегливо вибудовувати можливу міфологію відносно Української повстанської армії, навмисно роблячи це і провокуючи в суспільстві непрості дискусії.
– Я не думаю, що ми вибудовуємо якусь міфологію, чи, тим паче, провокуємо дискусії. Дискусія щодо Української повстанської армії в Україні існує вже доволі давно. На жаль, в цій дискусії надто мало фактажу, надто мало, власне, фактів як таких. Я думаю, що тут наша робота, робота архіву СБУ, власне, полягатиме в тому, щоб наситити цю дискусію уже фактичним матеріалом, а не емоціями. І в такому контексті такі дискусії будуть набагато більш плідними, ніж просто емоційні чи політичні перепалки, які постійно збуджують нашу країну.
– Дивіться, поки що не випадає так, щоб дискусія тривала і була цивілізованою. Послуговуються певними міфами і певними, очевидно, якимись стереотипами і штампами стосовно Української повстанської армії. Скажімо, не є секретом, що, коли послухаєш людину, яка живе на сході, – для неї всі бандерівці, і «бандерівці» – це матюк. Це і молода людина може говорити, між іншим, це може бути 18 років, 20, не обов’язково це якийсь комуніст, якому 50 років чи 70.
– Ці стереотипи справді формувалися і вбивалися в голову, майстерно вбивалися в голову.
– Вбиваються – я б так сказав.
– Вбивалися в голову систематично протягом 50 років, і є, очевидно, певні політичні сили, які пробують досі це робити. Незважаючи на те, що більшість цих міфів зараз дуже легко спростувати, вони по суті спростовані. Маються, до прикладу, на увазі міфи про те, що нібито УПА була засуджена Нюрнберзьким процесом. Для того, щоб спростувати цей міф, не потрібно йти далеко, треба просто взяти сорокатомне видання Нюрнберзького процесу, яке, до речі, ніколи не було опубліковане в повному обсязі російською мовою, тим паче українською мовою, і спробувати знайти там бодай абревіатуру «УПА». Не вдасться цього знайти.
Так само останній міф минулорічного випуску про нібито нагороду Романа Шухевича Залізним хрестом та й ще особисто Адольфом Гітлером. Є списки відомі всіх людей, які були нагороджені Залізним хрестом – серед них, знову-таки, Романа Шухевича нема. Тобто якщо говорити про молодих людей, які готові докласти певних зусиль і довідатися щось, а не просто сприймати інформацію так, як її подають, то, очевидно, молода людина дуже легко може реконструювати ті міфи.
– А Ви дивилися фільми про УПА художні?
– Дивилися.
– Вони Вам подобаються?
– Ні, поки що я не бачив жодного фільму про Українську повстанську армію, який би відобразив епоху.
– Ці фільми ідіотські абсолютно, тому що вони: а) неякісні, б) дійсно, міфологізація героїв Української повстанської армії відбувається в дивний спосіб, таке враження, що вони не харчувалися і не залишали позад собою відходів, тобто це якісь люди-роботи були.
– Люди, просто, які взялися за це, на жаль, не розуміють цієї тематики. Часто беруться режисери, сценаристи, які знімають ці фірми, які набували досвід на фільмах про «Великую отечественную», відповідно, ті самі схеми намагаються прикласти до історії УПА, а в даному випадку це абсолютно не працює.
– Скажіть, у Вас як у історика, можливо, виникала думка про те, що можна на цій історичній базі, фактологічній базі, використовуючи архів СБУ, фактично, Вам подякує будь-який сценарист, очевидно, якщо він зможе написати якусь історію, яка буде правдива?
– Я б з радістю виступив консультантом для такого сценариста і гарантую йому повний доступ до такої інформації. Можна робити такий фільм. Для мене зразком такого фільму і певним аналогом є американський фільм «Майкл Колінз» про Ірландську республіканську армію, про події 20-х років в Ірландії. Ситуація страшенно схожа з ситуацією, яка була в Західній Україні. І якби в Україні знайшовся хтось, хто написав приблизно такий сценарій, очевидно, ми як історики, як архівісти всіляко б допомогли цьому. Тобто матеріал абсолютно для цього надається, надається для серйозних психологічних фільмів, до якихось бойовиків, до романтичних історій, тобто все, що цікавить сучасного глядача, можна знайти в цьому матеріалі.
– Зрозуміло. Дійсно, в Ірландії непроста ситуація була. І можна було трактувати, що Ірландська республіканська армія – або терористи, або бойовики, тим не менше, вони обстоювали незалежність власної країни, там, де вони живуть. І, власне, подібне відбувалося в Україні, так треба визнавати, але ж з фашистами вони співпрацювали УПА, так?
– Ні.
– Як ні? «Нахтіґаль» – це що?
– «Нахтіґаль» – це не УПА. Отут одна з проблем – це свідоме чи несвідоме змішування понять.
– Дивізія СС «Галичина» тоді?
– Дивізія СС «Галичина» до Української повстанської армії немає жодного стосунку. Це формація німецької армії, яка була створена з українців, але була створена німцями і була створена для реалізації, в першу чергу, німецьких інтересів. Очевидно, в своїй пропаганді вони використовували українсько-патріотичні якісь міфи для того, щоб залучити українців до цього війська. Українська повстанська армія, яка творилася в кінці 42-го року – на початку 43-го року, від самого початку утворилася як антинімецька сила. Кінець 1942 – початок 1943 року – це час, коли, по суті, вся територія України була окупована німцями. І з’являється структура, яка проголошує повстання. Проти кого повстання? Очевидно, проти окупантів, які є, а цими окупантами на даний момент були німці.
– А потім Радянська армія.
– А потім Радянська армія.
– Слухайте, а можна ставити пам’ятник «жертвам УПА» у Харкові?
– Я думаю, що абсолютно недоречно. Я думаю, що це просто недоречно, це просто звичайні бажання роздмухувати міфи, радянські міфи.
– А УПА дійшла до Харкова?
– Українська повстанська армія в Харкові ніколи не була. Якщо говорити про територію УПА і яку вона контролювала, найбільшою вона була на кінець 1944 року – це приблизно територія сучасної Правобережної України, тобто правий берег, на лівому березі як такої не було.
– Окресліть кодони, що, вони на Київщині були?
– До західної Київщини доходили.
– І правий берег – це Запоріжжя, Дніпропетровськ? Областями, будь ласка.
– Якщо говорити областями, ми будемо, очевидно, говорити: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Волинська, Рівненська, Хмельницька, Вінницька, частково Київська.
– Скажіть, а харків’яни були в УПА?
– Були харків’яни, були донеччани, жителі Запоріжжя. До прикладу, з Донецька – Іван Кулик-«Сірий», який був в Українській повстанській армії, попередньо був у Червоній Армії, потрапив в німецький полон, звідти потрапив до Української повстанської армії, втікши з німецького полону, воював в Українській повстанській армії на території Гуцульщини до 1952 року, коли загинув у бою.
Один з відомих повстанських командирів Дмитро Карпенко, псевдонім Яструб, так само уродженець Полтавської області, лейтенант Червоної Армії, танкіст, знову-таки, схожа дуже доля: німецький полон, втеча з полону – пов’язав своє життя з повстанцями і загинув в 1945 році. Цікаво, що Карпенко став першим нагородженим найвищою нагородою Української повстанської армії – Золотий хрест бойової заслуги.
Таких прикладів дуже і дуже багато, треба робити спеціальні дослідження і, очевидно, говорити не просто про факти, що були повстанці зі східних областей, а цікаво було психологічно, чому вони там опинялися, чому вони залишалися в повстанцях уже після того, як відійшла німецька влада, і, по суті, вони могли вже повернутися ніби до радянської влади, чому вони воювали ще понад 10 років.
– Але ті, хто мав стосунок до «Нахтіґалю» і дивізії СС «Галичина», вони ж потім були в Українській повстанській армії.
– Частина – так, але те, що в лавах Української повстанської армії воювали люди, які перед тим були чи в «Нахтіґалі», чи в дивізії СС «Галичина», це не означає, що треба ставити знак рівності між УПА і «Галичиною».
– Я не ставлю ніяких знаків.
– Не Ви, але, на жаль, ставлять і роблять це свідомо. Вже ті приклади, що я наводив, що червоноармійці воювали в УПА, це не значить, що УПА дорівнює Червона Армія. Тобто історія доволі складна і непроста, і бажання її розкласти в чорно-білій палітрі – ніколи не вдасться.
– Я якраз намагаюся з’ясувати усі ці речі, оскільки ж Ви маєте стосунок до архіву, і Ви історик, і СБУ взяла на себе місію розповідати правду про УПА. Як Ви вважаєте, СБУ мала право це робити чи, можливо, це якась інша інституція мала зробити? Оскільки виглядає дивно – спецслужба розповідає українцям про УПА. Тут теж якась критика є, тобто невластива функція.
– По-перше, не тільки про УПА, а йдеться взагалі про всю історію України ХХ століття, інформація про яку міститься в наших архівах. Чому це робиться? Тому що саме в архіві СБУ є унікальна інформація, про яку ми говорили, яка по-новому освітлює історію України ХХ століття. Це перший момент.
Другий момент, дуже важливий – навіть в законі про національну безпеку є прописаний такий момент: поширення завідомо неправдивих відомостей є загрозою національній безпеці. Те, що робиться з українською історією, і зокрема з історією Української повстанської армії, є спеціальне роздмухування певних міфів для того, щоб дестабілізувати ситуацію в Україні.
– Я хотів би звернутися до Вас за коментарем, тому що ми мали 14 жовтня – Покрову, коли нібито є охочі святкувати День українського війська і говорять, що це День відзначення Української повстанської армії. І ми мали по телебаченню певну картинку, коли в Криму хтось вийшов з прапорами захищати честь і гідність УПА. І звичайно, на противагу вийшли комуністи або проросійсько налаштовані. Скажіть, в Криму взагалі є сенс виходити на вулицю активістам чи це «гарячі голови»?
– Я думаю, що говорити правду слід всюди: і в Криму, і на Донбасі.
– Крим 50 років у складі України.
– Це нічого не міняє. Територія Криму є інтегральною частиною України. На території Криму живуть українці, які мають право знати правду. Форма – щодо того, як подавати цю інформацію, можливо, дійсно, її не слід робити такою, включно з якимись прапорами. Я не є прихильником якихось мітингів, походів за Українську повстанську армію. Я вважаю, що таку проблематику потрібно обговорювати в якомусь спокійному форматі, де можна справді вести суперечку на базі фактажу, тому що в іншому разі це буде просто емоція проти емоції.
– Поки що СБУ, наскільки я розумію, спирається на таку форму, як проведення виставок.
– Проведення виставок, проведення громадських слухань, зокрема журналістами публічно проводиться, публікація наукових збірників, збірників документів.
– Ви знаєте, що найбільша зброя на сьогоднішній день – це телебачення. Чому СБУ не спирається на телебачення, не робить телепрограми, де Ви могли б розповідати про історичні факти?
– Очевидно, робити телепрограми – це не властива функція для Служби безпеки України, тобто ми готові надавати матеріал, готові співпрацювати з будь-якою телекомпанією, яка запропонує нам це, але як історики, як архівісти, які надають матеріали.
– А СБУ функція властива організовувати виставки з фотодокументами?
– Виставка – це знову-таки наш метод донесення інформації, який ми можемо використати самостійно. Очевидно, що зробити виставку – це одна справа, а мати свій телеканал, виходити на якийсь телеканал – це інша справа.
– Я не мав на увазі свій телеканал, Боже збав. Це ж СБУ – свій телеканал. Я уявляю зміст цього телеканалу і взагалі якість програм. Давайте не будемо сміятися зараз з елементарних речей. Скажіть, що є ще в архівах СБУ?
– Практично за архівами СБУ можна оцінити всю історію України ХХ століття – від 1917 до 1991 року. Матеріали специфічні дуже, тобто треба зважити, що це не просто матеріали, які збиралися для якогось наукового інтересу.
Насправді матеріали, які там збиралися, збиралися з однією метою – знищити людину, про яку збирається матеріал, знищити чи фізично чи морально, тому що це були матеріали каральних органів СРСР. Це, власне, накладає відбиток на ті матеріали, які є. Тобто це матеріали, на яких, відверто скажемо, кров людей, які переслідувалися і які знищувалися каральними органами.
– Там є в архівах досьє агентів, агентури?
– Так.
– Скажіть, от є делікатна дуже тема, насправді. Вона ще делікатніша, ніж УПА – це Церква і спецслужба. Тобто Церква і КДБ. Якщо Ви маєте доступ до архіву, чи слід було б, скажімо, розкрити таку сторінку – православної Церкви, не лише православної, та, що у нас іменується Московського патріархату, про співпрацю цих двох структур.
– Я думаю, що це – одна з важливих сторінок нашої історії, яка дуже багато чого роз’яснить, і очевидно, що таку проблематику так само треба піднімати.
– А Ви щось читали з цього приводу?
– Ні, я спеціально такою проблематикою не цікавився, якщо спеціально говорити про Церкву, те, що найближчим часом реалізовується і було реалізовано чи буде реалізовано, – це ліквідація Української православної церкви, це проект, який ми зараз реалізовуємо, і ліквідація Греко-католицької церви в Західній Україні.
– Ви так сказали: «Це проект, який ми реалізовуємо». Таке враження, що ви ліквідуєте церкву. Тобто йдеться про тему ліквідації.
– Ні, збірники документів, які робляться таким чином, що ми укладаємо угоду з певними дослідниками, які займаються цією проблематикою, готуємо для них певний матеріал, тобто доступ, і вони готують науково-документальні збірники.
– Мені цікаво було б подивитися насправді, хто з цих священиків, які сьогодні ходять і говорять про щось високе і духовне, насправді мали стосунок до спецслужб.
– Насправді, розумієте, в чому проблема ще – в тому, що в Україні дуже недосконале законодавство. І дуже багато інформації, яку б Ви зараз хотіли подивитися, яка безпосередньо, зокрема, стосується агентури, зважаючи на те, що це агентура вже неіснуючої держави, яка називалася Радянський Союз, – вона досі захищається законодавством держави, яка називається Україна.
Тобто у нас є закон про інформацію, у нас є закон про державну таємницю, у нас є закон про національний архівний фонд, які накладають обмеження на використання цієї інформації, якщо на неї було накладено гриф «Цілком таємно», незважаючи на те, що держава, яка наклала цей гриф, уже перестала існувати. Тобто це серйозна проблема, і справді треба, я думаю, міняти це законодавство і брати за зразок те, що було зроблено в Європі, в Прибалтиці.
– Тобто Ви маєте на увазі люстрацію?
– Я маю на увазі відкриття архівів. Люстрація – політичний процес, я б не хотів про це зараз говорити. Я говорю про відкриття доступу до інформації. До прикладу, в Східній Німеччині до матеріалів «Штазі» – служби безпеки Східної Німеччини – для того, щоб відкрити до них доступ, було прийнято спеціальний закон про документи «Штазі», який прийняв Бундестаг і таким чином їх відкрили.
В Польщі це пройшло справді шляхом люстрації, яка відбилася і на певних політичних процесах. В Прибалтиці так само було відкрито доступ до цих архівів. У нас, на жаль, більшість таких матеріалів, які зараз мають виключну історичну цінність, досі є недоступні.
– Що можна зробити? Тому що ми можемо не виключати варіант, якщо відкрити архіви або проводити політичний процес люстрації, то нам треба буде усунути 90% державного апарату.
– Я не думаю, що це так радикально, і коли це представляють, що це буде так страшно, радикально, що почнеться мало не якась вендета, коли відкриємо архіви, власне, ці думки використовують для того, щоб залишити ситуацію так, як вона є.
Ми спілкувалися буквально минулого тижня з представниками німецьких установ, які займаються роботою з документами «Штазі». На початку 90-х років у них так само була дискусія щодо того, чи варто відкривати такі документи, і як аргумент використовували, що, можливо, це викличе певні суспільні заворушення. Жодних суспільних заворушень це не викликало. Я думаю, що відкрита правда, яка б вона болюча не була, навпаки, розрядить ситуацію в країні.
– Хто може це зробити, відкрити архіви? Верховна Рада?
– В першу чергу, парламент. Але я думаю, що це можливо, тільки коли буде справді певний тиск з боку громадськості і вимоги. На жаль, очевидно, зважаючи на різні політичні, особливо економічні проблеми, ця проблема відсувається десь далеко.
– А до чого тут економічні проблеми? Підкладуть в довгу шухляду, Ви маєте на увазі?
– Їх відкладають в довгу шухляду. І навіть люди, які мали б зацікавитися конкретно цією проблематикою, їм зараз не до цього, щоб вимагати у Верховної Ради прийняти новий закон про інформацію чи про державну таємницю. Вважається, що це далеко не найбільш злободенна тема.
– Ви вже знайомилися з деякими матеріалами, які у нас засекречені, які не можна оприлюднювати?
– Так.
– І що ж Ви там побачили?
– Багато цікавої інформація, яка, я думаю, по-перше, покаже по-іншому деякі історичні події і, що важливо, покаже не просто, як відбувалися ті чи інші події, а те, як фальшувалося потім їхнє представлення, тобто як спотворювалося згодом після цього їхнє сприйняття, як свідомо впроваджувалися міфи.
Частину цих матеріалів ми розсекречували, тобто створили експертну комісію, яка розсекретила. До прикладу, це історія про згадуваний вже сьогодні «Нахтіґаль»: як творилася легенда про «Нахтіґаль», як вербувалися люди для того, щоб давати свідчення, як легендувався суд певний, як потім це розпіарювалося на всю країну.
– Є слухач. Давайте послухаємо.
– Слухачка (переклад): Мене звати Галина, я живу в Києві. Чи можна спитати: якщо людина, яку дійсно цікавить історія України як реальність, чи є у неї доступ до цієї інформації і як можна з цим ознайомитися, чи є у простої людини доступ до інформації?
– Очевидно, що можна. Є два прості методи, які можна використати. Перший з них –це попрацювати в читальному залі нашого архіву, для цього достатньо написати заявку на моє ім’я як директора з проханням попрацювати з матеріалами, відповідно ми призначимо людину, яка буде обслуговувати даного конкретного пошуковця, які матеріали його цікавлять.
– Це будь-хто може зробити?
– Так. Це перший варіант. І другий, як на мене, навіть цікавіший: ми відкрили інформаційно-довідковий зал – своєрідний такий відкритий довідковий архів. Знаходиться він на вулиці Ірининській, 4, виглядає він як така велика простора кімната, де є 8 обладнаних комп’ютерами робочих місць, і в спеціальній програмній оболонці розсекречені документи Служби безпеки з різних тематик, з різних тем з історії України.
Кожен охочий може не просто там посидіти, попрацювати, а і скопіювати собі цю інформацію на власні електронні носії, щоб потім опрацьовувати дома. Як дослідник, який свого часу спеціально приїжджав в цей архів з іншого міста і мав обмежений час, ліміт працювати в архіві, я можу сказати, що це доволі зручно, що приїхав, скопіював собі на комп’ютер і дома опрацьовуєш ці матеріали.
– Якій відсоток архівів ще закритий?
– Мені важко зараз сказати.
– А Ви маєте доступ до всього архіву?
– Так, але я хочу наголосити, що директором Галузевого державного архіву СБУ я є тільки другий тиждень. Попередньо я займався схожою роботою як радник голови Служби безпеки, тобто я ініціював, власне, цю роботу. Це було, починаючи з початку цього 2008 року, відповідно, дуже багато речей, які стосуються архіву, для мене так само є новинкою, я вникаю в курс справ.
– Для Вас немає взагалі грифу «Секретно», Ви можете будь-який документ взяти і подивитися?
– Так.
– Слухайте, ініціюйте, будь ласка, доступ. Ви говорите, що в парламенті не буде певної кількості голосів, які захочуть, щоб Ви відривали архіви, але доступ потрібен, насправді.
– Ми будемо робити цей доступ, ми будемо шукати ті шляхи, які максимально спростять доступ до інформації. Я особисто для себе вважаю це своєю місією – зробити максимально зручним і простим доступ до інформації, яка є в архівах. Навіть якщо не говорити про цю інформацію, доступ до якої на даний момент є проблемним, тобто агентура і так далі, дуже багато матеріалів, які були досі таємними, вони, по суті, були таємними тільки через це, що, скажімо, не доходили руки, щоб їх відкрити, щоб їх подати людям для ознайомлення. Ми зараз цю роботу робимо. Я думаю, що це буде вагомий такий у нас внесок у відкриття білих плям української історії.
– Дай Боже, щоб Ви відкрили архів, насправді, тому що це може бути справжня революція в українському суспільстві. Знаєте, слово – зброя, насправді. Є слухач, прошу, називайтеся, звідки Ви, ставте питання, ми Вас уважно слухаємо.
– Слухач: Я хотів не слухати розкази історика про архіви, які йому дають. Я хотів би мати пораду. Мій дід ліквідовував повстанську армію, був у військах НКВС. На сьогоднішній день національну повстанську армію, вірніше, людей, які брали участь у ній, хочуть зробити героями. От як поводитися щодо людей, які брали участь у повстанській армії, і тих, які цю армію ліквідовували?
– Дякую Вам за непросте питання, насправді. Я хочу, щоб мій гість відповів, тому що до нього адресовано, хоча я маю з цього приводу свою думку.
– Я думаю, що це питання вже для внуків не стоїть настільки гостро. Очевидно, що ми не зможемо помирити цього енкаведиста, який боровся з Українською повстанською армією, з повстанцями.
– Чому?
– Тому що це люди, які воювали один проти одного, які стріляли один в одного.
– Ну і що? Ви самі називали приклад Ірландської республіканської армії. Вони пішли на примирення.
– Які воювали один проти одного за дуже різні ідеї. Це по різні боки були люди, які один одному руйнували і життя. Відповідно мені здається, що ми повинні говорити про примирення і розуміння вже нового покоління. Оцей чоловік, який дзвонив, внук, я думаю, що у нього якихось проблем уже щодо сприйняття Української повстанської армії не повинно бути.
– Ми не чули захоплення в голосі.
– Ми не чули захоплення, і я не очікую ніякого захоплення, для мене достатньо, щоб людина тверезо оцінювала ситуацію і тверезо давала оцінку певним історичним подіям, тому що наразі ситуація полягає в тому, що дід чоловіка, який дзвонив, має всі і соціальні виплати, і пошанування набагато вищі, ніж ті люди, проти яких він воював, які досі залишаються упослідженими в українській державі.
– Насправді, все набагато простіше. Кожен виконував свою місію.
– Але ми вправі оцінювати місію, цілі і завдання цієї місії.
– Кожен робив те, що він робив. Скажімо, якщо були енкаведисти, які боролися з УПА, очевидно, вони були у своїй системі координат, вони мали свою мотивацію, чому вони це робили – чи їх змушували, чи добровільно – це вже не має значення, – так само, як і вояків УПА, котрі воювали за Україну, то в цьому ж теж нічого надзвичайного не було. Напевно, у них була своя мотивація на це. Тут примирення може бути насправді, я не бачу ніяких проблем. Так само, як в будь-якому іншому суспільстві пройшли через примирення. СБУ може допомогти в цьому примиренні чи ні?
– Абсолютно – відкриваючи інформацію правдиву.
– Знову, відкриваючи інформацію.
– А що інше ми повинні ще робити? Очевидно, що ми не будемо зводити за руки представників інших сил.
– Ви мали б тоді вигнати всіх представників колишнього КДБ України з СБУ. Це ж неможливо.
– Їх залишилося вже дуже мало, тому що пройшло вже дуже багато часу з тих пір, як зник КДБ як такий.
– Чекайте, ми маємо приклад Марчука. От є Євген Марчук. Він колишній кагебешник, умовно кажучи. А колишніх кагебешників не буває, каже прислів’я. Ну що, треба було його не пускати в СБУ, а на базі чого його було тоді будувати, правда?
Як розуміти тепер, коли нібито архіви відкриваються і є історичні факти, чим була Українська повстанська армія, чим були підрозділи НКВС, що таке КДБ і так далі, але ми бачимо зараз певні спекуляції. Тому що я не буду зараз називати політичну силу, яка до дня визволення Києва пише: «Дякуємо Вам, Ви справжні ветерани, визволителі». Для чого це робиться? Ми бачимо провокативні привітання від Президента: «Героям слава» на Дев’яте травня. Нібито то ж героям слава, але ми знаємо, що це гасло Української повстанської армії. Але він вітає цим гаслом всіх ветеранів всієї України.
– На жаль, я думаю, в цьому і проблема України, що історичні проблеми використовуються для різноманітних політичних розборок. І хочеться вірити, сподіватися, що з часом вичерпається політичний запал щодо цієї проблеми і можна буде спокійно подивитися на неї з погляду історика чи просто громадянина України.
– Ветеранів Другої світової не так багато, насправді. Якщо порахувати, скільки людям тоді було під час війни, тобто це мінімум, який міг бути – це 16 років, то це зараз десь 80.
– Я думаю, що в співвідношенні між ветеранами Великої Вітчизняної війни і ветеранами Української повстанської армії для нас найкращим зразком, аналогом вирішення цього питання може бути литовський досвід. Там було збережено спеціальний статус для ветеранів Великої Вітчизняної війни з усіма пенсіями і соціальними доплатами і введено інший статус окремий – ветеранів визвольного руху. Я думаю, що цей варіант абсолютно прийнятний для України, щоб не стравлювати обидві ці категорії людей.
– Пане В’ятрович, Вам же це добре відомо, я не буду чіпати тему відключення російських телеканалів в Україні, хоча сьогодні перше листопада і нібито це мало статися. Так, дійсно, я не знайшов «РТР-Планета» в себе телевізорі, але «Перший канал» російський так і лишився. Ви знаєте, що російські канали протрактують подібні речі, вони їх і трактують так, що ось в Прибалтиці вшановують посібників нацистів і фашистів, так про Естонію, про Латвію і про Литву говорять, так само говорять і про Україну, що УПА – це посібники нацистів і визнають фашистів.
– Це абсолютно радянська інформаційна стратегія, яка протягом всього часу існування Радянського Союзу всі антирадянські сили називала бандитами, посібниками, колаборантами і так далі. На жаль, це абсолютно зараз перейняла сучасна російська інформаційна машина, і більше того, що ще прикріше мені як історикові, це перейняла і російська історіографія, яка просто зараз скочується в якийсь неосталінізм.
– А, може, росіянам корисно було б ознайомитися з правдивою історією, з фактами історичними?
– Я в цьому переконаний.
– Як це можливо?
– Як це можливо? Ми оприлюднюємо документи, зокрема, через інтернет, через всесвітню мережу, і росіяни можуть знайомитися. І я бачу, що знайомляться. Те, що цього літа Федеральна служба безпеки Росії відгукнулася, по суті, на нашу діяльність і розпочала оприлюднення своїх документів щодо Української повстанської армії.
– У них зовсім інша місія зараз. Вони вибілюють свою Білу армію, насправді, на сьогоднішній день. Є пропагандистська така доктрина – вони добре говорять про Білу армію.
– Але я думаю, що все-таки домінуюча концепція Росії зараз – це опертя на радянське минуле. Сталін представляється як ефективний менеджер, як людина, яка підняла країну, очевидно, що були певні втрати, але без цього ніяк не можна було обійтися.
– Пол Пот – це теж тоді, виходить, такий ефективний менеджер, Кім Ір Сен – ефективний менеджер. І Мао Цзедун – конгеніальний менеджер.
– Багато таких ефективних менеджерів в світовій історії було. І я думаю, що треба бути дуже обережним з визнанням таких менеджерів, тому що ми можемо повернутися до минулого, якщо воно не буде засуджено, якщо не буде дано якусь моральну оцінку, не кажучи вже про юридично-правову.
– Не дай Боже нам таких талановитих менеджерів. У нас є слухач.
– Слухач: Ярослав зі Львова. Чи правда, що російські служби контролюють наш парламент, уряд, Збройні Сили?
– Ви просто у мене питання забрали. Я просто про спадковість хотів запитати, тому що колишні агенти КДБ, вони лишилися, можливо, агентами ФСБ.
– Це питання, на яке я відповісти не можу, тому що я все-таки історик і займаюся проблемами і подіями дещо більш давнього періоду.
– Ви ж в СБУ не перший день, Ви ж радник Наливайченка.
– Так, з початку 2008 року я радник з науково-дослідної роботи, тобто сфера моєї діяльності виключно опирається на історію.
– А до кого таке питання можна поставити?
– Я думаю, до когось із керівників Служби безпеки.
– А от ми згадали про люстрацію. Якщо відкрити ці архіви про агентуру, то дійсно може вийти так, що у нас в парламенті, в уряді, взагалі в політиці дуже багато агентів ФСБ нинішнього може бути, колишнього КДБ.
– Я не думаю, що в сучасному архіві СБУ серед матеріалів КДБ чи інших каральних органів Радянського Союзу ми знайдемо матеріали про сучасних політиків, які є тепер агентами ФСБ.
– Чому? Ми можемо знайти, скажімо, досьє на те, що ці люди були агентами КДБ, правда? І цілком логічно, що ці люди могли залишитися в цьому статусі.
– Могли залишитися, могли не залишитися. Тобто такі речі є доволі відповідальними.
– Парламент проголосує за те, щоб відкрити такі архіви, цікаво?
– Риторичне запитання.
– Чому риторичне? Парламент іноді голосував досить несподівані і неможливі речі, але…
– Думаю, що акцентування уваги на те, що якась агентура може діяти досі, на те, що це зачепить дуже багато людей в суспільстві, тільки заважає цій справі, про яку ми говоримо, справі розсекречення, тому що цьому надається якогось такого нездорового ажіотажу, і, відповідно, посилаючись, власне, на цей ажіотаж, кажуть: «Ні, давайте нічого краще не робити, нічого не розсекречувати, тому що дестабілізуємо ситуацію в суспільстві».
– Є слухач, прошу, говоріть, називайтеся, звідки Ви і яке Ваше питання.
– Слухач (переклад): Чи дала наша Служба СБУ запити, коли був Президент Ющенко в Ізраїлі, на те, що пан Шухевич брав участь у масових розстрілах євреїв, поляків?
– Дуже влучне і дуже вчасне запитання, я , власне, спеціально займався цією проблемою. Отже, як відомо, в кінці минулого року з боку одного із співробітників Яд ва-Шем Томі Лапіда прозвучала заява, що Роман Шухевич, який був якраз напередодні визнаний Героєм України Президентом України, що він брав участь нібито в німецьких антиєврейських акціях на початку 1941 року і що в архіві Яд ва-Шем є документи, які це підтверджують.
Ми кількаразово зверталися до архіву Яд ва-Шем і відповіді не отримували, після чого відбулася поїздка за моєю участю безпосередньо в Єрусалим, в Яд ва-Шем, де ми поставили питання про передачу цих документів нам для ознайомлення. Нам не передали жодних документів, зіславшись на те, що дуже великий масив матеріалів є архіві Яд ва-Шему, і , очевидно, потрібне додаткове опрацювання. На запитання, чому була озвучена заява, незважаючи на те, що жодних документів поки що не було виявлено, ми відповіді, на жаль, не отримали. Тобто бачимо знову-таки це як зразок такої інформаційної провокації проти України, щоб представити Україну такою пронацистською або нацистською державою.
Але нема, як кажуть, лиха без добра. Це знову дещо зкорелювало і спровокувало наші наукові дослідження, ми підняли дуже багато цікавих матеріалів в архіві СБУ і побачили, як, власне, формулювалася ця легенда у 1959–1960 роках, як вербувалися люди для того, щоб давати певні свідчення, як вони нагороджувалися і звідки взагалі взялася легенда про нібито участь Шухевича в антиєврейських акціях в 1941 році.
– Ми згадали про те, що є ставлення Росії до цих всіх речей і є російська політика, а Вас же не пускають в Росію?
– Здається. Офіційного підтвердження, що я є персоною нон-грата, вони не надсилають, тобто я не отримую такого офіційного підтвердження.
– Хіба СБУ не може на рівні спецслужб дізнатися?
– Я особливо цим не цікавився. Я про це дізнався, як і більшість, з інтернету, і зважаючи на те, що найближчим часом не збирався до Росії, я думаю, що це питання не є для мене настільки гострим.
– А Служба безпеки, скажімо, не може зробити запит у ФСБ про те, чи є Вам є заборона на в’їзд?
– Я думаю, що може зробити.
– А як Ви думаєте, якщо Вас не хочуть туди пускати, за що?
– Як пояснив особисто Костянтин Затулін (я був дуже втішений, що така людина помітила мою діяльність), за те, що я очолюю робочу групу з діяльності УПА і «помагаю Ющенку оболванивать украинский народ», тобто таке у нього було приблизно обґрунтування моєї заборони до Росії.
– Нагадаю, що сьогодні перше листопада. Будемо зараз говорити про такі речі, нас звинуватять, що ми депресуємо, дуже негативно ставляться до поширення інформації про Голодомор – от що я маю на увазі, і говорять, що Президент Ющенко робить дуже велику помилку, оскільки ця тема не є здобутком України, говорили досить. А чи всі архіви щодо Голодомору відкриті?
– Якщо говорити про архіви Служби безпеки про Голодомор, можна сказати, що практично всі. Тобто нам було надано великий доволі масив документів, оприлюднено, частину з них роздруковано у документальному збірнику «Розсекречена пам’ять», який був виданий в 2007-му – другий тираж у 2008 році. Була однойменна виставка цих документів, матеріалів, виявлені деякі фотографії, щоденники людей тих часів. Я можу сказати, що головний масив цих документів, який є в Україні щодо Голодомору, ми уже виявили.
– От ми говоримо про Голодомор в Україні. Чи має національну ознаку замовник Голодомору?
– Я думаю, що ні.
– Чому тоді росіяни так болісно сприймають сам факт того, що Україна прагне, щоб це було визнано геноцидом?
– Тому що концепція Голодомору і привертання уваги до Голодомору, підняття цієї інформації підважує попередні міфи історичні, міфи про щасливе радянське минуле, воно, по суті, зриває зсередини розуміння Радянського Союзу як української держави, чітко показує, що радянська влада мала в Україні окупаційний характер і утверджувалася за рахунок знищення населення.
– Що Ви зараз говорите – окупаційний характер? Радянська влада звідки взялася?
– Була встановлена, через завоювання, зокрема Української народної республіки, більшовицькими військами.
– Вона з’явилася в Харкові, який оголосили більшовики своєю столицею. І це були люди, яких не привезли до нас, окупантів. Це були українці.
– Це були люди, яких і привезли до нас, привезли в Харків, а потім привезли і в Київ. І радянська лада протягом усього часу свого утвердження, а це, можна говорити, десь до середини ХХ століття, весь час утверджувалася насильницькими методами.
– Ми зараз в таку дискусію підемо, окупаційна чи не окупаційна. Коли прийшли окупаційні війська в Україну, то чому ж такі всі західняки лягли під радянську владу?
– А їх хтось питав?
– Ми розійшлися під кінець програми вже. Є слухач.
– Слухач (переклад): Я з Одеси. Мені вашого гостя дуже неприємно слухати, коли знаєш, що твоїх родичів УПА на Західній Україні вирізала, а люди поїхали туди взагалі-то медичну допомогу надавати. А з приводу Голодомору – тут все очевидно: сьогодні визнаємо його Геноцидом, а завтра Росії просто рахунок пред’явимо.
– Зачекайте, давайте ми не буде настільки емоційними. Я ж запитав нашого гостя про національну ознаку замовника Голодомору. Я Вам скажу по секрету, що в мене теж є російське коріння, і тут не йдеться про те, що це росіяни організували Голодомор. Давайте не перегинати палицю.
– Слухач (переклад): Росія є наступницею Радянського Союзу, тому визнання геноцидом…
– В Росії теж можна було проголосити Голодомор геноцидом, оскільки росіяни теж потерпали від свого Голодомору так само, які і казахи. Тут не можна говорити про те, що Україна прагне виставити Росії рахунок, про це ніколи не звучало.
– Слухач (переклад): Про це говорили багато політологів західних.
– Політологи західні – це не українці. Ви чули з уст українських політиків?
– Слухач (переклад): З діаспори.
– Назвіть прізвище, хто це сказав, якщо Ви можете?
– Слухач (переклад): Я не пам’ятаю зараз прізвища.
– А можете все-таки звернутися до першої частини Вашого питання, що Ваші родичі поїхали на Західну Україну здійснювати медичну допомогу?
– Слухач (переклад): Так, вони поїхали медичну допомогу надавати і були там вбиті.
– А в якому році це було?
– Слухач (переклад): Це було після війни.
– Очевидно, що радянська влада, яка утверджувалася і в Західній Україні, робила все для того, щоб надати цьому процесові вигляд громадянської війни.
– Міг бути факт, що люди дійсно поїхали здійснювати медичну допомогу, вони були переселенцями фактично, і їх могли там вбити?
– Могли там вбити таких людей, особливо зважаючи на те, що цих людей, перед тим, як відправляли, дуже часто вербували, використовували як агентуру, яка працювала на радянську владу.
– Тобто Українська повстанська армія не були святими людьми?
– А я ніколи і не говорив, що Українська повстанська армія була святою. Як і будь-яка структура, яка нараховувала сотні тисяч людей, очевидно, що серед них були люди, які чинили злочини, як і будь-яка армія, чи то українська, чи то радянська, чи то армія союзників, під час бойових дій, війна не віддільна від воєнних злочинів.
Але це не дає підстави характеризувати всю військову структуру як злочинну. Ми ж не говоримо про те, що Червона армія злочинна, незважаючи на те, що вони зробили в Берліні в 1945 році, ми не говоримо, що армії союзників злочинні через те, що вони зрівняли декілька міст німецьких з цивільним населенням із землею, це не дає підстав називати їх злочинцями.
– Я хотів би поменше емоційності, дійсно, стосовно історичних фактів. Є слухачка.
– Слухачка (переклад): Мене звати Олександра, колишній перекладач, пенсіонерка з Донецька. Я ось Вам що хочу сказати. У нас кидаються і журналісти, перш за все, й історики, і викладачі з одних крайнощів в інші. Все дано уже з принципу історизму, достовірності. Подивіться твір Шолохова, Булгакова і українського письменника повоєнного – Бабляк, ім’я, на жаль, не пам’ятаю. У нього є чудовий твір «Вишневий сад». Бабляк, «Вишневий сад». Там якраз викриваються причини, чому люди опинялися по різні сторони барикад, що це історична трагедія, що це національна трагедія.
Я дочка фронтовика. І повірте, мій онук не буде не фашистом, не профашистом, я все зроблю. І буде він нормальною людиною. І я не дам його калічити ні одним, ні іншим. Повчіться у Булгакова, у Шолохова відрізняти національні трагедії об’єктивно, і у Бабляка. Я, на жаль, його творів не можу знайти зараз.
(Володимир Бабляк (1914–1970), український радянський письменник, у своїй трилогії «Вишневий сад» (1958–1962) негативно змальовував бійців УПА – Радіо Свобода.)
– Так що Ви хочете сказати у сухому залишку?
– Слухачка (переклад): Я хочу сказати, що не можна нам визнавати тільки на тій підставі, що бандерівці і УПА боролися проти комуністичної влади, тому вони герої. Тоді давайте Гітлера визнаємо національним героєм, він теж проти комунізму боровся. Не можна так абсурдно поводити себе, перш за все, журналістам, не можна при живих фронтовиках їхніх супротивників робити національними героями. Ви уявляєте, що ви по сім’ях топчетесь. Не можна так робити, будьте здорові.
– Як я внук фронтовика не розумію, чому фронтовики протиставляються Українській повстанській армії. Це ще один міф про те, що УПА воювала з Червоною Армією, «стріляла нам в спину» і так далі. Червона армія рухалась на Захід, розбиваючи німецькі війська. І очевидно, що далеко не було її функцією утверджувати радянську владу. Для цього були внутрішні війська, для цього було НКВС. І, власне, війна точилася з цими внутрішніми військами і НКВС, а не з фронтовиками. Це важливий момент, який так само змазується, для того, щоб протиставити фронтовиків, які воювали проти нацистів, і українських повстанців, які теж воювали проти нацистів.
– Ми сьогодні без емоцій намагалися говорити про історичні факти, оскільки у нас в гостях був Володимир В’ятрович. Ми бачимо, скільки слухачів сьогодні, рекордна кількість. Не реагують на іншу тему якось активно. Я вдячний, що Ви прийшли, можливо, хтось поміняв думку. Бачимо, що багато хто не міняє думку і звинувачує.
Я хотів би всім слухачам подякувати за увагу і побажати спиратися на факти, тому що кожна історія кожної долі в Україні, кожного громадянина не є простою, так само, як і Ваша, і, можливо, моя, і всіх слухачів.

Роман Скрипін
02.11.2008
http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1337384.html


Роман Шухевич – велика Людина!

Анкетні данні
Роман Йосипович Шухевич – (30 червня 1907 р., Львів – †5 березня 1950 р., с. Білогорща під Львовом) – член галицького крайового проводу ОУН(б), потім (з осені 1943 р.) – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА, голова Секретаріату УГВР. Загинув у бою. Посмертно Герой України.
Псевда: Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Туча, Степан, Щука, Дзвін
Роки життя: 1907-1950
Країна: Україна
Національність: українець
Звання: генерал-хорунжий
Посада: Головний командир УПА

Дитинство
Рідня і свояки Романа Шухевича: Тарас Шухевич, Осип-Зиновій Шухевич-батько Романа, Володимир Старосольський, Уляна Старосольська, Одарка Старосольська, Ірина Шухевич, Володимир Шухевич, Теодор Рожанковський, Осипа Рожанковська, Ольга Шухевич, мати Романа-Євгенія Шухевич з братиком Юрком Шухевичем, бабуня Романа – Герміна Шухевич з Ігорем Старосольським, дід Романа – сеньйор Володимир Шухевич, Ірина Рожанковська з синами Степаном та Ярославом, Юрій Старосольський, Роман Шухевич, Володимир Рожанковський.
Народився Роман Шухевич у місті Львові, на вулиці Собіщизни, будинок № 7 (сучасна вулиця Довбуша, будинок № 2) 30 червня 1907 року. При хрещенні отримав друге ім’я Тарас. Батьки – Осип-Зиновій Шухевич та Євгенія Шухевич (дівоче прізвище Стоцька). Шухевичі належали до тих галицьких священичих родів, які протягом ХІХ століття сприяли українському національному відродженню. З роду Шухевичів вийшла велика когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність.
Дитинство Шухевича минуло у містечку Краківці на Львівщині. У 1914 його родина переїхала до Камінки-Струмілової (тепер місто Кам’янка-Бузька). Тут він закінчив початкову школу. Навчання хлопець продовжив у Львові у філії Академічної гімназії. У цей період (1917—1925) молодий Шухевич мешкав під опікою Герміни Шухевич на вулиці Собіщизни, № 7. Завдяки творам народного мистецтва, що їх зібрав його дід Володимир, у будинку панував дух патріотизму. Родинні військово-патріотичні традиції, прищеплені юнакові батьком Йосипом та дядьком Степаном, зміцнив полковник Євген Коновалець – командант УВО, який у 1921—1922 роках деякий час винаймав у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування свідомості й характеру майбутнього провідника.[5]

Юність
У вересні 1926 Шухевич вступив до Львівської політехніки на дорожньо-мостовий відділ[6]. У червні 1934 закінчив навчання з дипломом інженера.
Улюбленими видами спорту Шухевича були футбол, баскетбол, волейбол, біг, плавання, а також планерний спорт. У 1923 на спортивних змаганнях у Львові – Запорозьких іграх – він поставив рекорд у бігу з перешкодами на 400 метрів та у плаванні на 100 метрів.
Окрім спорту, юнак займався музикою і співом. На початку 1930-х він був студентом заочного курсу Музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові за класом фортепіано. Музичний інститут закінчив також його брат Юрій. Разом вони виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під акомпанемент Романа. Улюбленими композиторами Шухевича були Ґріґ та Шопен.

Сімейне життя
У 1930, після звільнення від служби в польській армії, Роман Шухевич одружився з дочкою пароха села Оглядів, Наталією Березинською (*13 березня 1910 – †28 лютого 2002). Там 28 березня 1933 у них народився син Юрій. Після окупації Західної України большевиками Наталія Шухевич із сином, щоб не потрапити в тюрму, перейшла нелегально кордон і добралася до Кракова, де зустрілась із чоловіком. Тут 16 жовтня 1940 народилася їхня дочка Марія. Під час німецько-радянської війни у липні 1941 Шухевич перебралася до Львова. Тут із двома дітьми проживала до арешту 17 липня 1945.
Посада головнокомандуючого Української Повстанської Армії вплинула на подальшу долю родини Шухевича. Його батьків, Йосипа (1879—1948) та Євгенію (1883—1956) Шухевичів, радянські спецслужби тримали під постійним наглядом, поки ті мешкали у Львові. Коли стало зрозуміло, що МҐБ не зможе використати батька для арешту сина, то його, тяжко хворого, відправили на заслання у Кемеровську область, де він помер у 1948 р. Мати Євгенія була заслана до Казахстану, де і померла 30 червня 1956 р.
Брата Юрія (1910 – †24—26 червня 1941), інженера-геодезиста, НКВД замордувало у львівській тюрмі на вул. Лонцького (сучасна вул. Брюлова К.) у червні 1941 р.
Сестра Наталія (*1922), студентка Львівського медінституту, була заарештована 7 вересня 1940 р. і засуджена на процесі 59 членів ОУН на 10 років каторжних робіт на лісоповалі на Уралі й 5 років заслання в Казахстан.
Дружину Шухевича Наталію заарештували 17 липня 1945 р. Обох дітей від неї забрали й віддали до дитячого будинку в м. Чорнобиль. Згодом Наталя зі своєю матір’ю Осипою також була відправлена на заслання, а діти – син Юрій та дочка Марія – були передані до дитячого будинку в Донецьку. Згодом Юрія було ув’язнено, і він перебував у таборах понад 32 роки. Сьогодні Юрій Шухевич – відомий громадсько-політичний діяч[7].
Шухевич Юрій Романович (28 березня 1933) – син.
Шухевич Марія Романівна – дочка.

Членство в Пласті
У роки навчання у гімназії та в політехніці Роман Шухевич був активним членом «Пласту» (1-ий курінь ім. П. Сагайдачного, 7-ий курінь ім. кн. Льва, 1-ий курінь УСП (Улад старших пластунів) ім. Ф. Черника, 3-ій курінь УСП «Лісові Чорти», 10-ий курінь УСП «Чорноморці») та різних спортивних товариств[8]. Ще гімназистом він був одним із організаторів пластового гуртка «Ясний тризуб» (1922), а пізніше куреня «Чорноморці» (1927)[9].

Військова служба
У 1928—1929 Роман Шухевич відбував військову службу в польській армії. Як студента, його зразу ж направили на навчання у школу підхорунжих, але через політичну ненадійність звільнили. Свою військову службу він продовжив рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.

Діяльність в Українській Військовій Організації
У 1925 Роман Шухевич вступив у ряди Української Військової Організації. Крайова Команда УВО доручила йому виконати замах на польського шкільного куратора у Львові Станіслава Собінського, який проводив жорстоку антиукраїнську політику в галузі шкільництва. 19 жовтня 1926 дев’ятнадцятирічний Шухевич разом із Богданом Підгайним блискуче виконав поставлене завдання.
2 лютого 1929 у Відні була створена Організація Українських Націоналістів. У 1930—1934 рр. Шухевича (псевдо «Дзвін») було призначено бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. У 1930 він був одним із керівників масових актів непокори – Саботажної акції, що охопила цілу Галичину. Польський уряд у паніці застосував тотальну пацифікацію, що посилило революціонізацію українського селянства та сприяло поширенню ідей українського націоналізму.
Як бойовий референт КЕ ОУН Шухевич брав участь в організації низки заходів, спрямованих проти антиукраїнської політики польської влади, зокрема:
серії експропріаційних актів на польські державні установи, які проводилися з метою залучення матеріальних засобів для ведення подальшої національно-визвольної боротьби. Так, 31 липня 1931 року перемишльська бойова п’ятірка ОУН вчинила успішний напад на поштову карету під Бірчею біля Перемишля.[10] У той же день подібні напади відбулися під Печеніжином біля Коломиї[11] та в Бориславі на Банк людовий (його зробила дрогобицька бойова п’ятірка)[12]. 8 серпня 1931 року згадана бойова п’ятірка виконала ще один експропріаційний акт на пошту в Трускавці;
атентату 22 березня 1932 р. на комісара поліції Чеховського за знущання над українськими політв’язнями та катування їх під час допитів;
ексу 30 листопада 1932 р. на пошту в Городку, під час якого загинув Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича;
атентату на радянського консула у Львові як відповіді і знаку протесту проти штучного голодомору в Україні, влаштованого більшовиками. 21 жовтня замах виконав бойовик ОУН Микола Лемик, убивши в консульстві спецуповноваженого НКВД Олексія Майлова;
атентату на міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, організатора варварської пацифікації – масового нищення українських культурних і господарських установ та прилюдних катувань українського населення. Атентат виконав 15 червня 1934 р. у Варшаві бойовик ОУН Гриць Мацейко – «Ґонта»[13].
Роман Шухевич – «Дзвін» поряд з іншими діячами із середовища Академічного дому (Степан Бандера – «Лис», Степан Ленкавський, Ярослав Стецько – «Карбович», Ярослав Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський – «М. Будзяк») долучився до вироблення тактики, яка оформилася в концепцію «перманентної революції». Згідно з нею, український народ в умовах жорстокої окупації зможе здобути собі свободу лише шляхом силового натиску на ворога. Тому ОУН повинна взяти на себе підготовку суспільства до всенародного повстання. Відтак ОУН організовує широку пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби. Метою цієї пропаганди є виховати народ у дусі нестримного бажання здолати свого ворога[14].
Роман Шухевич брав активну участь у дискусії щодо побудови та організації армії в ОУН. Існували дві діаметрально протилежні точки зору. Згідно з першою, українська армія має формуватися як регулярна на еміграції; згідно з другою, національну армію необхідно творити на західноукраїнських землях, опираючись на власні сили. Цю думку обстоювали «крайовики» – Степан Бандера, Іван Габрусевич, Зенон Коссак, Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Василь Сидор та інші, у тому числі й Роман Шухевич[15].

Період ув’язнення
У червні 1934 р. у зв’язку з убивством Пєрацького поліція провела масові арешти серед членів ОУН. 18 червня арештовано Романа Шухевича і згодом, 6 – 7 липня, заслано до концентраційного табору у Березі Картузькій без достатніх доказів вини[16]. Цей табір славився нелюдськими умовами життя в’язнів. Постійне знущання над арештованими, фізичне й моральне, стало системою і доведене було до тупого садизму. Кожен із них отримував власний номер, який мав носити великий на плечах, а малий – на лівому рамені (наприклад, Дмитро Грицай мав № 44). У таборі Шухевича приписали до групи кочегарів, які взимку носили вугілля та розпалювали печі[17]. Але й тут він очолив націоналістичну організацію самооборони.
На Варшавському процесі над ОУН (18 листопада 1935 – 13 січня 1936) Роман Шухевич виступав у ролі свідка. Усі свідки обстоювали право говорити рідною мовою. За таку поведінку головуючий суддя В. Посемкевич оштрафував їх на 200 злотих, а за привітання: «Слава Україні!» – наказував покинути залу суду та карав однією добою ув’язнення[18].
19 січня 1935 р. Шухевича відправлено на слідство до Львова, де він сидів у тюрмі «Бриґідки» на вул. Городоцькій[19]. На Львівському процесі над ОУН (25 травня – 26 червня 1936) йому інкримінували державну зраду та звинувачували у належності до Крайової Екзекутиви ОУН. Адвокатом Романа Шухевича був його дядько Степан Шухевич. Члени ОУН, проти яких поліція не мала достатньо доказів, у тому числі Шухевич, повинні були послідовно заперечувати свою причетність до організації. При цьому всі вони заявляли, що за своїми переконаннями є українськими націоналістами. Романа Шухевича було засуджено на три роки ув’язнення з урахуванням слідчого арешту. На підставі проголошеної у 1935 р. урядової амністії він вийшов на волю 27 січня 1937 р., пробувши півроку у концтаборі та два роки у тюрмі[20].

Успішний бізнесмен
Після звільнення у 1937 р. Роман Шухевич проживав із родиною у Львові, яка на той момент складалася з дружини Наталії та сина Юрія, на вул. Косинерській, 18 а (сучасна вул. І. Карпинця). Родина переживала важке матеріальне становище. Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, «політично ненадійний» Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Створена ним в березні 1937 р. фірма (кооператив) «Фама» стала першою української рекламною компанією в Галичині. Вона мала виконувати подвійне завдання – політичне й фінансово-економічне. Ця фірма стала легальними прикриттям для діяльності ОУН. Дуже скоро були створені осередки «Фами» у багатьох містах Галичини й Волині й навіть поза межами тодішньої Польщі. Працівниками кооперативи були переважно члени ОУН – колишні політв’язні, яким дуже важко було влаштуватися на роботу. Тепер вони отримували легальний заробіток і могли успішно поєднувати працю на фірмі з організаційною діяльністю.
Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу «свій до свого по своє», клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність, Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль. Це теж стало запорукою фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом.
«Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив Центросоюз, Маслосоюз та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ[21].

Діяльність у Карпатській Україні
У жовтні 1938 р. на Закарпатті постала незалежна Карпатськоукраїнська держава. Роман Шухевич організував фінансову допомогу для уряду Карпатської України, висилає членів ОУН для діяльності в Карпатській Січі.
Наприкінці грудня 1938 р. разом з Іваном Бутковським – «Гуцулом» нелегально перейшов польсько-чехословацький кордон і добрався на Різдво 1939 р. до міста Хуст[22]. Тут він разом із провідними членами ОУН створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України. В обов’язки поручника «Бориса Щуки» (тодішнє псевдо Романа Шухевича) входило поповнення Січі кадрами, організація фінансової допомоги та зв’язку. Під час нападу угорської армії на Карпатську Україну поручник «Щука» брав активну участь у боях, і лише чудо врятувало його від неминучої смерті[23].
Після окупації Карпатської України у березні 1939 р. Угорщиною Шухевич через Румунію і Югославію дістався до Австрії, де зустрівся з членами Проводу ОУН, яким доповів про свою діяльність у Карпатській Україні. Провід ОУН доручив йому справи зв’язку із Західною Україною, зокрема конспіративний зв’язковий пункт у Данціґу[24].

Діяльність напередодні Другої світової війни
Восени 1939 р. Роман Шухевич разом із родиною проживав у Кракові. Він виконував функції референта зв’язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником Андрієм Мельником, зокрема організовував нелегальні переходи кур’єрів в Україну через німецько-радянський кордон, приймав звіти від членів ОУН та кур’єрів, які прибували з України.
Нова політична ситуація вимагала нових форм боротьби за державну незалежність, та між ОУН в Україні й Проводом Українських Націоналістів (ПУН) за кордоном, що його очолював полковник Андрій Мельник, не було єдиного узгодженого погляду з цього приводу. Незважаючи на довгі переговори, різниця в думках щодо тактики Організації призвела до розколу на дві ОУН – під керівництвом полковника Мельника та під проводом Степана Бандери. Остаточно цей поділ був оформлений на конференції ОУН 10 лютого 1940 р. у Кракові, на якій було створено Революційний Провід ОУН на чолі зі С. Бандерою. Р. Шухевич увійшов до складу членів Революційного Проводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях, що за пактом Молотова – Рібентропа відійшли до Німеччини (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина).
Під керівництвом Шухевича із членів ОУН, які приходили із УРСР, була створена міцна організаційна мережа, яка стала базою для підготовки підпілля в Україні[25]. Особливу увагу Крайовий Провідник приділяв військовим вишколам членів ОУН. У Військовому штабі ОУН він керував підготовкою і навчанням провідних військових кадрів, які мали стати командирами майбутнього українського війська. Шухевич брав активну участь у нарадах II Великого збору ОУН, що відбувся у квітні 1941 р.[26]

У лавах дружин українських націоналістів
Весною 1941 року Провід ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл військову частину Дружини Українських Націоналістів, які мали воювати на території України проти більшовицьких окупантів за відновлення державності. Р. Шухевич погодився очолити ДУН з розрахунком, що у майбутньому Легіон зможе стати базою для формування української армії. У квітні 1941 р. він налічував 330 чоловік і поділявся на 3 сотні.
Після інтенсивного вишколу Український легіон 18 червня від’їхав до Ряшева, а 30 червня прибув до Львова, де того ж дня було проголошено Акт відновлення Української держави. Німецька влада поставилася до цього вкрай вороже. Голову Проводу ОУН С. Бандеру та Голову Державного Правління Ярослава Стецька було арештовано. У зв’язку з цим Легіон, який на той час перебував біля Вінниці, відмовився від подальшої служби в німецькій армії[27]. У серпні його зняли з фронту, інтернували й перевели до Німеччини.
Тут українських вояків реорганізували в Охоронний батальйон № 201, і за індивідуальним контрактом вони змушені були погодитися на ще один рік служби. 16 березня 1942 р. батальйон був направлений в Білорусь в околиці м. Боровки для охорони військових об’єктів та боротьби проти радянських партизанів. Після року служби всі вояки на чолі з Шухевичем відмовились продовжувати службу. 6 січня 1943 р. їх відправили під охороною до Львова, куди вони приїхали 8 січня 1943 р. Роман Шухевич, знаючи, що всіх старшин арештують, непомітно зник від ґестапо[28].

Участь сім’ї Шухевичів у порятунку єврейської дівчинки Ірини Райхенберг
З вересня 1942 по лютий 1943 Наталія Шухевич, дружина головного командира УПА Романа Шухевича, переховувала в своєму будинку від переслідування фашистами сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг (в іншій транскрипції Райсинберг, Райтенберг), якій у той час було 7 років.[29] [30] [31] [32]
В спогадах Юрій, син Р. Шухевича, згадуе, що на початку війни сім’я Шухевичів проживала у Львові, на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім’я Вольфа і Ружі Райхенберг, які володіли магазином тканин. Їх старшу дочку Ірму Райхенберг німці застрелили на вулиці в 1942 р.,[33] [34]а молодша Ірина почала жити в сім’ї Шухевічей, вона готувалася піти до школи.
Роман Шухевич, використовуючи свої можливості, допоміг з виготовленням для дівчинки нових документів на ім’я українки Ірини Василівни Рижко..[35] [36] Рік народження дівчинки було змінено з 1936 на 1937. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера.
Після арешту Наталії Шухевич в 1943 році Гестапо, Роману Шухевичу вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок при жіночому греко-католицькому монастирі Василіанок в Пилипові, поблизу містечка Куликів, що в 30-ти кілометрах від Львова, де Ірина і знаходилася до кінця війни, переживши німецьку окупацію і холокост.[37] [38]
У 1956 році Ірина надіслала настоятельниці монастиря лист зі своєю фотографією. Врятована жінка проживала в Україні і померла 2007 року в Києві у віці 72 років. В Києві проживає її син Володимир.[39] Юрій Шухевич зустрічався з ним, вже після смерті матері.
Прізвище Райхенберг знаходиться в базі даних жертв нацистів меморіалу Яд-вашем в Ізраїлі
За даними Гестапо представники ОУН і УПА неодноразово допомагали переховуватися євреям і виготовляли для них документи, зокрема тим, хто надавав підтримку або співпрацював з ОУН і УПА.

Останні роки життя
З січня 1943 р. в житті Романа Шухевича почався новий етап діяльності як Провідника й Командира національно-визвольної боротьби проти німецьких і російських окупантів. Після втечі з-під німецької варти він зв’язався з Проводом ОУН та приєднався до боротьби, очоливши військову референтуру. У травні став членом Бюро Проводу ОУН, згодом – Головою, а у серпні 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН був обраний Головою Бюро Проводу ОУН і призначений Головним командиром УПА.
Під час німецької окупації України Роман Шухевич переховувався переважно по лісах, а від серпня 1944 р. з приходом радянської влади – по селах. Спочатку Провідник мешкав в Улашківцях біля Чорткова, а восени та взимку 1944 – 1945 рр. – в Бережанському та Козівському районах Тернопільщини в околицях сіл Бишки – Потік – Конюхи – Августівна – Жуків – Рай. У с. Августівці він перебував з осені 1944 до весни 1945 р. Улітку 1945 р. Головний командир УПА мав криївку в с. Рай.
Черговим місцем постою було с. Пуків на Рогатинщині, де Шухевич перезимував із 1945-го на 1946 р. Від жовтня 1946 р. до 21 вересня 1947 р. Р. Шухевич мешкав у с. Княгиничі Рогатинського району. Звідси місце постою було перенесено у Комарнянський район на Львівщині у с. Грімне. Ця криївка проіснувала до осені 1947 р.
Зиму 1947 – 1948 р. Р. Шухевич провів у Львові, в будинку на вул. Кривій. Від весни 1948 р. до загибелі Головний командир УПА перебував у с. Білогорща[40].
 
Діяльність в Українській Повстанській Армії
За керівництва Шухевича відбулася подальша еволюція ідейно-програмних засад націоналістичного руху, що відображено в Постановах III Великого збору ОУН. У них підкреслено, що ОУН бореться:
- проти всіх видів тоталітарних систем;
- за побудову демократичного державного порядку в Українській державі;
- за право кожної нації на самовизначення; проти імперій та імперіалістів.
В УПА почали вступали відділи, сформовані німцями з вихідців із Кавказу й Середньої Азії й призначені для боротьби проти повстанського руху в Україні. Усе це зумовило потребу в скликанні спеціальної Конференції поневолених народів сходу Європи й Азії, що відбулась 21 – 22 листопада 1943 р. в с. Будераж на Рівненщині. Завданням заходу було вироблення узгодженого плану боротьби проти спільних окупантів. Активну участь у Конференції брав і Головний командир УПА «Тарас Чупринка» (псевдо Р. Шухевича), але з конспіративних причин він не виступав[41].
З метою об’єднання всіх національно-державницьких сил українського народу в боротьбі за державну незалежність 11 – 15 липня 1944 р. з ініціативи ОУН та особисто Романа Шухевича було скликано збори, на які прибули представники діючих в Україні політичних організацій. У результаті нарад було створено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала найвищою владою під час боротьби за УССД. Виконавчим органом УГВР був Генеральний Секретаріат, Головою якого обрали Романа Шухевича – «Лозовського». (Згідно з тимчасовим устроєм УГВР, Голову Генерального Секретаріату обирав Великий збір). Його ж затвердили на посаді Секретаря військових справ і Головним Командиром УПА.
Посада Голови Генерального Секретаріату передбачала широкі повноваження, але й велику відповідальність. За його пропозицією призначали й звільняли генеральних секретарів при затвердженні Президента УГВР. Голова Генерального Секретаріату міг доручати тимчасово виконувати свої функції одному з генеральних секретарів. За рівності голосів при розгляді будь-якого питання вирішальним був голос Голови Генерального Секретаріату. Державно-правові акти УГВР набирали законної сили лише після того, як їх підписали Голова Генерального Секретаріату і Президент. На практиці більшість рішень під час роботи Генерального Секретаріату ухвалював його Голова, тобто Р. Шухевич, узгодивши їх із кооптованими членами УГВР. Усі стратегічні, тактичні та організаційні питання діяльності структур УГВР в Україні вирішував Голова Генерального Секретаріату та його соратники, зважаючи на конкретні обставини визвольної боротьби та основні документи УГВР.
Генеральний Секретаріат УГВР успішно реалізовував функції революційної влади у Західній Україні, хоча в повному складі Генеральний Секретаріат УГВР, за винятком Великого збору, не збирався ні разу6. На думку Провідника ОУН Степана Бандери, основним завданням ГС УГВР було «очолення визвольної боротьби українського народу та протиставлення в Україні урядові УССР як експозитурі російсько-більшовицької імперії»[42].
5 березня 1950 р. Роман Шухевич загинув у підпільній штаб-квартирі в с. Білогорща біля Львова у бою з окупантами.
Через п’ятдесят один рік, 23 жовтня 2001 року, з метою увічнення його пам’яті на цьому ж місці було створено меморіальний музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича при Львівському історичному музеї[43].

Інше
Вихований під впливом ідей Визвольних Змагань у патріотичній атмосфері роду, Академічної гімназії у Львові та Пласту, Шухевич скоро включився в націоналістичні групи молоді й став у 1925 році членом УВО. З її наказу разом з Б.Підгайним виконав 19 жовтня 1926 року замах на польського куратора Львівського шкільного округу С.Собінського за денаціоналізаційну політику в українських школах.
Вивчаючи інженерію в Данціґу й у Львові, Шухевич здобув паралельно загальновійськовий вишкіл у польському війську. Але не допущений з політичних причин до іспиту в старшинській школі, доповнював знання на курсах у краю й за кордоном.
Член ОУН від початку її заснування, Шухевич був з початку 1930-х років до свого ув’язнення 1934 р. бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН на західних землях (псевдо Дзвін) і прагнув до з’єднання УВО та ОУН, яке довершилося на Празькій конференції Проводу ОУН з представниками КЕ в липні 1932; керував бойовими акціями проти польської окупації, звертаючи увагу також на становище на східноукраїнських землях (замах М.Лемика в консулаті СРСР як протест проти організованого голоду 1933).
Заарештований 1934 року після замаху на міністра Б.Перацького, Шухевич з браку доказів у співучасті був перевезений до концентраційного табору у Березі-Картузькій, де очолював в’язнів-націоналістів. Спрямований 1935 до слідчої в’язниці і суджений у Львівському процесі С.Бандери й інших, Шухевич був засуджений на 4 роки ув’язнення, а після звільнення 1937 року на підставі загальної амністії керував кілька разів оборонними акціями проти польських погромів.
Після державно-політичних змін у Чехословаччині (1938) Шухевич перейшов нелегально на Карпатську Україну та співдіяв при творенні Карпатської Січі, ставши заступником шефа штабу (як чотар Щука). У боях врятувався з оточення, перейшов через Румунію й Югославію до Австрії і був призначений Проводом ОУН на зв’язкового в Данціґу до земель під Польщею.
Після капітуляції Польщі Шухевич переїхав до Кракова, а при поділі ОУН на дві фракції став по боці Бандери та увійшов до революційного проводу, перебираючи пост зв’язкового з українськими землями під радянською займанщиною, згодом провідника ОУН на окраїнних українських землях у Генеральній Губернії (Посяння, Лемківщина та Холмщина). Працюючи рівночасно в Генеральному Штабі ОУН, організував таємні військові курси.
1941 року (напередодні німецько-радянської війни) як сотник Тур став фактичним керівником українського легіону при німецькій Армії «Nachtigal» та увійшов з ним у червні до Львова. Після примусового переформування легіону на допоміжне з’єднання, формація дістала завдання поборювати радянських партизанів на Білорусі. Після її остаточного роззброєння Шухевич врятувався втечею від арешту і перейшов навесні 1943 року в підпілля, покликаний до Проводу ОУН як військовий референт.
У новій ролі Тур взяв активну участь у підготовці III надзвичайного Збору ОУН, який ухвалив у серпні 1943 р. нову політичну платформу боротьби ОУН проти німецько-більшовицького окупанта та вніс далекосяжні зміни в програму ОУН у напрямі демократизації майбутнього плюралістичного суспільства. Збір обрав Шухевича головою тричленного Бюро Проводу ОУН, а восени 1943 р. він став як підполковник Тарас Чупринка головним командиром УПА, ним і залишився до своєї смерті.
У листопаді 1943, як головний командир та голова Проводу ОУН, Шухевич брав керівну участь у підготовці в житомирських лісах I Конференції поневолених народів.
Командування УПА провело впродовж 1943—1944 рр. низку розмов для контакту й порозуміння із розміщеними на Україні частинами угорських і румунських армій, як і представниками польської Крайової Армії.
Для поширення платформи визвольної боротьби ОУН і УПА зініціювали в липні 1944 р. створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), а головою її Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ обрано генерала Чупринку-Лозовського.
Після окупації західних областей Червоною армією УПА під керівництвом Шухевича продовжувала боротьбу повстанськими методами, засвоєними у 1942—1943 рр. під час протибільшовицьких акцій на Білорусі, приймаючи 1946 року форми збройного підпілля, що пов’язувало поборювання органів терору окупанта з мобілізацією мас для самооборони та пропаганди ідей державної незалежності.
Пам’ятник над Збручем неподалік с. Гуків Чемеровецького району. Напис гласить: «На цьому місці 9. 03. 1950 р. вознісся на Небо лицарський дух Головного командира УПА генерала Романа Шухевича
Висилаючи рейди поодиноких відділів УПА на Захід, як свідчення живучості змагань, він сам, згідно з рішенням усіх керівних органів, залишився в Україні, де загинув у бою в Білогорщі біля Львова.
Застосовуючи засаду спільної відповідальності, радянські органи за життя й після смерті переслідували всю родину Шухевича. У масовому вбивстві в’язнів у львівських Бригідках перед приходом німецьких військ загинув брат Романа Юрій. Мати Євгенія Шухевич, дружина Наталя Березинська та сестра Наталя були заслані, а малолітній син Юрій Шухевич та донька Марійка передані до дому безпритульних.
Згідно зі спогадами одного з колишніх офіцерів НКВС СРСР, які вивозили тіло Романа Шухевича, 9 березня 1950 року, вони отримали вказівку вивезти тіло генерала «Тараса Чупринки» – Романа Шухевича за межі Західної України і спалити його, а попіл розвіяти. Вони це зробили на лівому березі Збруча, навпроти міста Скала-Подільська. Недогорілі залишки кинули в Збруч.
2003 року в околицях місця, де спалили тіло, поставили пам’ятний хрест.
2005 року в результаті пошуку в річці Збруч, в яких брали участь дві бригади водолазів, знайшли обгорілі людські кості. Тепер слово за експертами, які повинні ідентифікувати ДНК останків та порівняти їх з ДНК сина генерала Шухевича – Юрія. Наразі результатів ще не має.
13 жовтня 2005 р. на тому місці урочисто відкрили пам’ятний знак.
12 жовтня 2007 року указом Президента України В.Ющенка «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ї річниці створення Української повстанської армії» посмертно нагороджений званням Героя України

http://upu25.ucoz.ua/news/2009-04-08-7


Роман Шухевич как зеркало помаранчевой демократии

Президент Украины Виктор Ющенко своим Указом 420/2007 от 16 мая 2007 года «О праздновании 100-летия со дня рождения Романа Шухевича» решил окончательно и бесповоротно реабилитировать ОУН-УПА, а также всё украинское воинство, сражавшееся в рядах антисоветских националистических формирований на стороне нацистской Германии в годы Второй мировой войны.
Указ обязывает все государственные и общественные организации утверждать в сознании граждан Украины объективную оценку деятельности Романа Шухевича – «одного из видных проводников украинского освободительного движения 20-50-х годов ХХ столетия, выдающегося военного и политического деятеля».
Органы государственного и местного управления, кино, телевидение, радио, научная общественность призваны в период до конца 2007 года организовать торжества по случаю столь знаменательной даты, популяризировать в средствах массовой информации жизнь и деятельность Романа Шухевича, провести ряд научных изысканий, раскрывающих образ борца за свободу Украины.
Апофеозом торжеств явятся сооружение в городе Львове памятника и установка мемориальной доски на доме, в котором родился Роман Шухевич, чеканка юбилейной монеты, выпуск специальной почтовой марки, а также присвоение имени «выдающегося деятеля» учебным и научным заведениям, улицам, проспектам, площадям в городах и селах Украины.
Глава Народного Руха Украины (НРУ), один из лидеров блока «Рух – Українська правиця» Борис Тарасюк в открытом обращении к Президенту Украины предложил присвоить «выдающемуся украинскому военному деятелю», главнокомандующему Украинской повстанческой армии (УПА) Роману Шухевичу звание Героя Украины по случаю столетия со дня его рождения.
А вот депутаты Луганского областного совета не согласны с Указом Президента Украины и открытым обращением главы Народного Руха Украины. 13 июля 2007 года они приняли обращение к Президенту Украины, в котором потребовали отменить президентский указ о праздновании 100-летия главнокомандующего УПА Романа Шухевича.
В обращении луганцевв, в частности, говорится, что Президент Украины Виктор Ющенко своим указом от 16 мая текущего года в очередной раз позволил себе осквернить память советских воинов, ветеранов Великой Отечественной войны.
Депутаты Луганского областного совета обратились к гражданам Украины, депутатам местных органов власти, политическим партиям и общественным организациям с призывом публично осудить действия президента Виктора Ющенко по распространению фашизма в Украине, а также потребовать от него отмены указа «О праздновании 100-летия со дня рождения Романа Шухевича» от 16 мая 2007 г.
Так что же мы все-таки знаем об этом «выдающемся военном и политическом деятеле»?
***
Шухевич Роман Иосифович (1907-1950) – один из руководителей ОУН. Член «Пласта» (1922-1930 гг.), член Украинской Военной Организации (УВО) в 1923-1929 гг., служил в польской армии (1928-1929 гг.). Член ОУН с 1929 г. Окончил Львовский политехнический институт. Боевой референт краевой экзекутивы ОУН в Западной Украине (1930-1934 гг.), узник польской тюрьмы в Березе Картузской, член штаба «Карпатской Сечи» (1938-1939 гг.), командовал партизанскими отрядами Карпатской Украины, осуществлял руководство военным обучением членов ОУН. Краевой проводник ОУН на «западных окраинных землях» и главный референт связи с подпольем на украинских землях (1939-1941 гг.). Член революционного провода ОУН. Политический руководитель Дружин украинских националистов (1941 г.), заместитель министра обороны в правительстве Ярослава Стецько (1941 г.).
Военный референт провода ОУН с мая 1943 г., руководитель бюро провода ОУН, участник Третьего чрезвычайного Сбора ОУН. С 1944 г. – председатель генерального секретариата «Украинской головной вызвольной рады» (УГВР) и генеральный секретарь по военным делам. С 1945 г. – главнокомандующий УПА, член Центрального провода ОУН. Автор статей на политические и военные темы.
Названные ключевые факты из биографии Романа Шухевича рисуют нам облик идейного бойца за национальную независимость Украины.
Однако политическая история первой половины ХХ столетия, точнее история сотрудничества украинских националистов со спецслужбами Германии и ряда других европейских государств, вызывает серьезные сомнения в возможности обретения в тот период времени хотя бы частью нынешней территории Украины национальной независимости. И не знать об этом один из «видных проводников украинского освободительного движения 20-50-х годов ХХ столетия» не мог. Более того, руководители ОУН отлично понимали, что, начиная торг со спецслужбами Германии за самостийную Украину, они в лучшем случае смогут получить подконтрольное рейху марионеточное правительство, но не территорию.
Кстати, кроме Германии виды на Карпатскую Украину имели Венгрия, Румыния, Чехословакия и другие государства. Однако ни одно из этих государств не предусматривало в своих планах Карпатскую Украину суверенным государством.
Например, чехи видели ее в составе Чехословацкой федерации… 8 октября 1938 г. центральное правительство Чехословакии сформировало автономное правительство Карпатской Украины во главе с Андреем Бродием, который не оправдал надежд чехов и пытался под предлогом самоопределения присоединить Карпатскую Украину к Венгрии.
25 октября чехословацкие власти разогнали первый состав «автономного правительства» и назначили премьер-министром «автономной Карпатской Украины» священника Августина Волошина. История отвела этому «правительству» немногим более четырех месяцев. Оно прекратило свое существование с оккупацией Германией Чехословакии. Однако и здесь не обошлось без интриги.
12 марта 1939 г. А.Гитлер сообщил представителям хортистской Венгрии о своем разрешении оккупировать Закарпатье. Реакция правительства А.Волошина была весьма парадоксальной. Оно провозгласило Закарпатье «самостоятельной державой» и объявило о присоединении его к… Румынии!
Германия не допустила даже разыграть политический фарс в форме отторжения Закарпатья от Чехословакии и создания так называемой Карпатской Сечи. В предполагавшемся правительстве Карпатской Сечи Роман Шухевич должен был стать «начальником штаба вооруженных сил». Но не стал…
Немецкий сценарий А.Волошину или кому-либо другому из марионеточных лидеров Карпатской Украины переписать так и не удалось. В ночь на 15 марта 1939 г. войска хортистской Венгрии получили приказ оккупировать Закарпатье. 15 марта нацистская Германия оккупировала Чехословакию, а Венгрия – Закарпатскую Украину.
Роман Шухевич в эти годы, как известно из его биографии, командовал партизанскими отрядами Карпатской Украины, а также осуществлял руководство военным обучением членов ОУН. Кому служил партизанский командир Роман Шухевич в предвоенные годы? Украине? Польше? Германии? Чехословакии? Венгрии? Румынии? С кем же он боролся?
Чтобы ответить на эти вопросы необходимо перелистать более ранние страницы биографии Романа Шухевича. Роман «Дзвин» (тогдашний псевдоним Р. Шухевича) в 1928-1929 гг. служил в польской армии, а уже на следующий год боролся с польскими властями за украинскую свободу в рядах боевых звеньев ОУН. Он верил в идеи украинского «интегрального национализма», который пропагандировал радикальные средства борьбы с польской, а затем и советской властью.
Как писал в своей книге «История Украины» представитель украинской диаспоры в Канаде Орест Субтельный, «совершенно очевидно, что украинский интегральный национализм нес в себе элементы фашизма и тоталитаризма». Кстати, эта книга была издана уже в суверенной Украине и рекомендована всем, кто желает «познать многовековую историю Украины, проникнуться чувством национального самосознания».
Далее О.Субтельный отмечает, что Организация украинских националистов «стремилась организовать и возглавить широкое революционное движение масс, главной целью которого было достижение целей украинского интегрального национализма… Украинцы, мешавшие осуществлению планов ОУН, оказывались под угрозой совершения против них террористических актов точно так же, как и польские чиновники….
В 1930-е годы ОУН продолжала свою «войну» с польским режимом, совершая налеты на правительственные учреждения и почтовые конторы и добывая таким путем средства на свою деятельность; продолжалась и практика уничтожения государственного имущества и политических убийств».
Именно такие методы борьбы использовал командир боёвки Роман «Дзвин» в своей «революционной» практике. Он лично организовал нападения на польские почтовые транспорты, спланировал и успешно провел ограбление народного банка в Бориславе. Молодого командира боевиков Р.Шухевича заметило руководство ОУН. «Дзвин» становится боевым референтом краевой экзекутивы ОУН в Западной Украине.
Под его руководством разрабатываются и совершаются наиболее резонансные террористические акты того времени: 22 октября 1933 г. – убийство сотрудника советского консульства во Львове Алексея Майлова; 15 июня 1934 г. убийство министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого.
После убийства Б. Перацкого польская полиция провела ряд арестов, в результате которых были схвачены все краевые руководители ОУН в Галичине – Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Карпинец, Дарка Гнаткивская, Катерина Зарицкая, Николай Лебедь.
Р.Шухевич был освобожден из заключения в 1937 г. за недоказанностью состава преступления и вновь вернулся к боевой работе ОУН. Вот как об этом пишет Степан Бандера в одной из своих послевоенных статей о Р.Шухевиче: «Ведущий актив ОУН на западноукраинских землях единодушно изъявил желание, чтобы Краевую экзекутиву ОУН возглавил Роман Шухевич, боевой референт предыдущей Краевой экзекутивы, который незадолго перед этим вышел из тюрьмы, после осуждения на львовском процессе».
И вновь Р.Шухевич в первых рядах «идейных борцов» за независимость Украины. Он нелегально перешёл на оккупированную венгерскими войсками территорию Закарпатской Украины, принял участие в создании «Карпатской Сечи», стал начальником штаба этой военной организации (получив новый псевдоним «Щука») и готовился к новым акциям против врагов Украины.
Вот что писала об этом периоде политической истории украинского освободительного движения 27 января 1939 г. английская газета «Манчестер гардиан уикли» в статье «Украинцы и европейские проблемы»: «С помощью германских офицеров в Карпатской Рутении происходит реорганизация секретной украинской военной организации – УВО. Молодежь в Карпатской Рутении организуется в так называемую «Сечь», представляющую собой своего рода украинские СА… Немцы способствуют также распространению украинского национализма…».
Отметим, что уже в предвоенные 30-е годы ХХ столетия оружие для украинских националистов поставляли также немцы, действуя через своих представителей в столице «автономной Карпатской Украины» – городе Хуст консула Германии доктора Хоффмана и уполномоченного национал-социалистической партии оберштурмбанфюрера СС Олдофреди.
Однако в планы борьбы украинских националистов вмешалась история. Венгерские войска, ворвавшись в Закарпатье, начали громить «сечевиков». И теперь уже Р.Шухевич сражался за свободу Украины против венгров. В результате вооруженного столкновения армии Карпатской Сечи с регулярными венгерскими частями в районе Буштина, десятитысячное войско ОУН было фактически разгромлено.
Р.Шухевич бежал через Румынию и Югославию в Австрию, которая уже была к тому времени частью Третьего рейха. В Австрии он поселился недалеко от Вены в Зауберсдорфе, в имении Рихарда Ярого – известного деятеля ОУН, который с 1937 г. был связным между одним из лидеров ОУН Е.М.Коновальцем и руководителем Абвера адмиралом В.Канарисом. Здесь Р.Шухевич посвятил себя работе над созданием военного учебника для боевиков ОУН. Здесь же не без помощи хозяина имения он налаживает контакты с сотрудниками германской военной разведки – Абвера.
Затем Р.Шухевич перебрался в Краков, где работал в Центральном проводе (ЦП) ОУН военным референтом. Друзья из Абвера и здесь не забывают его.
В 1939 г. один из сотрудников Абвера по «украинским вопросам» бывший полковник «Украинской Галицкой Армии» Альфред Бизанц встречался с Р.Шухевичем в Кракове в здании по улице Зеленой, 26, где располагался так называемый Украинский центральный комитет (УЦК). Встреча проходила в кабинете у заместителя А.А.Мельника – полковника Романа Сушко, который являлся официальным сотрудником (вербовщиком агентуры) немецкого разведывательного и контрразведывательного органа «Абверштелле Краков».
Многое из краковского периода жизни Р.Шухевича было известно советской разведке. Так, из ориентировки третьего Управления НКГБ СССР «О деятельности нелегальных антисоветских националистических организаций в западных областях УССР и БССР» от 31 мая 1941 г. можно узнать, что «на оккупированной немцами территории Польши повсеместно создана легальная сеть организаций ОУН с центром в Кракове. Возглавляет этот центр Степан Бандера (бывший организатор убийств польского министра внутренних дел Перацкого, до войны с Германией сидел в тюрьме).
В Кракове находятся также уполномоченные А.Мельника, члены главного провода ОУН полковник Роман Сушко, Ярослав Барановский и Осип Бойдуник.
Членами Краковского центра являются: Дмитрий Грицай – начальник штаба, созданного для подготовки вооруженного восстания против Советской власти; Роман Шухевич – бывший руководитель «партизанских отрядов» Карпатской Украины, ведает военным обучением членов ОУН; Николай Лебедь – участник убийства Перацкого, возглавляет отдел разведки Краковского центра».
Некоторые встречи с представителями немецких спецслужб, которые происходили в Кракове, организовал лично Р.Шухевич. В том числе и ту, на которой при поддержке представителей Абвера был создан штаб по подготовке восстания на Украине, о котором говорилось в ориентировке Третьего управления НКГБ.
Для того, чтобы эффективно руководить военным обучением членов ОУН Р.Шухевич направляется для повышения своего профессионального военного и методического мастерства в диверсионно-разведывательную школу при «Абверштелле Краков». Школа была организована немцами в 1940 г. и занималась подготовкой разведчиков и диверсантов для проведения подрывной и шпионской работы против СССР. Она комплектовалась из украинцев – жителей Польши, участников ОУН. Подбор агентов для учебы в школе осуществляли специальные вербовщики из числа руководства ОУН.
Школа была разбита на четыре лагеря (отделения), которые находились в радиусе 100-150 км от Кракова в местечках Криница, Дукла, Барвинек и Каменица. В каждом отделении школы одновременно обучалось 100-300 человек. В отделениях «Дукла», «Барвинек» и «Каменица» обучались украинские националисты из ОУН(Б), а в «Кринице» – из ОУН(М). Именно в «Кринице» в очередной раз встретились Р.Шухевич и Альфред Бизанц. Специалист Абвера по «украинским вопросам» отмечал, что Р.Шухевич был в разведшколе не просто курсантом, а инструктором и особо доверенным у немцев лицом.
Курсанты школы проходили военную подготовку и изучали методы разведки, диверсии и организации повстанческого движения, их также готовили для выполнения диверсионно-террористических актов в советском тылу в ходе предстоящей войны.
После окончания школы агенты – выходцы из западных областей УССР посылались на дополнительные четырехнедельные курсы, находившиеся при соединении «Бранденбург-800» в местечке Аленцзее. Обучался на этих курсах и Р.Шухевич. Правда, в отличие от выпускников школы, которые перебрасывались с заданиями в СССР, Р.Шухевич остался в Германии.
В результате раскола ОУН на две фракции, мельниковскую и бандеровскую – ОУН(М) и ОУН(Б) – Р.Шухевич поддержал С.Бандеру и вошёл в руководство его организации «Революционный провод ОУН», сосредоточив свою деятельность на организации подпольной сети и подготовке вооружённой борьбы на западноукраинских землях, присоединённых в сентябре 1939 г. к СССР.
О масштабах «педагогической деятельности» Р.Шухевича по подготовке диверсантов и террористов из числа членов ОУН красноречиво свидетельствует документ, изъятый 7 января 1941 г. в селе Немецком (ныне Каменка) у захваченных сотрудниками НКГБ УССР руководителей Волынского провода ОУН во главе с И.В.Скопюком – «Уласом». В одной из шифровок на имя «Уласа» от руководителя Краковского центрального провода ОУН Ивана Климива (псевдонимы «Гриць», «Легенда» и др.), сообщалось: «Друг Улас! Шухевич Роман здесь в Кракове организовал и проводит обучение десяти тысяч наших людей, в том числе двух тысяч волынян. Слава Украине! Гриць. 27 декабря 1940 года».
Руководство ОУН полагало, что, помогая Германии в борьбе с Советским Союзом, оно после «освобождения» Украины немецкими войсками от «большевистского гнета» сможет создать своё собственное украинское государство, пусть даже под нацистским протекторатом.
Не возражал против такой постановки вопроса и «один из видных проводников украинского освободительного движения» Роман Шухевич.
Но всегда при этом добавлял: «Будет украинская армия – будет Украина». И неважно, что «армия» будет готовиться к «освободительному походу» в разведывательно-диверсионных лагерях Абвера и одета в форму войск СС. Неважно, что она будет в дальнейшем воевать против подавляющей части своего собственного народа. Цель оправдывает средства.
Такая политика руководства ОУН была хорошо известна и советской разведке. Уже 31 мая 1941 г. в Ориентировке НКГБ УССР №А-1760 «О подрывной деятельности украинских буржуазных националистов и мерах по усилению борьбы с оуновским подпольем» отмечалось: «Как мельниковцы, так и бандеровцы работают в тесном контакте с германской разведкой и создание так называемой «великой соборной Украины» мыслят себе не иначе, как с помощью немцев».
Накануне Великой Отечественной войны, в начале апреля 1941 г., немецкое командование по инициативе руководства ОУН собрало в лагерях на юге Польши первую группу украинских добровольцев из числа военнопленных польской армии. Затем их перебросили на учебный полигон Нойхаммер в Силезии для последующего военного обучения.
Окончательно сформированный и обученный разведывательно-диверсионной деятельности батальон, получивший условное наименование «Нахтигаль», насчитывал около 300 человек (3 роты). Немецким командиром батальона был назначен обер-лейтенант А. Герцлер, а офицером связи – обер-лейтенант Т. Оберлендер; украинским командиром батальона стал сотник Р.Шухевич (позднее ему было присвоено звание капитан вермахта). Он отвечал за политико-идеологическую и боевую подготовку личного состава батальона. Созданный Абвером батальон прошел с гитлеровцами по Украине от Сана до Винницы. «Эпохальным достижением» батальона явилось его участие в образовании 30 июня 1941 г. во Львове так называемого «Краевого правления западных областей Украины с председателем Ярославом Стецько во главе» и обнародовании «Акта провозглашения восстановления Украинского государства». Благодаря тому, что военнослужащие «Нахтигаля» заняли львовскую радиостанцию, об этом «событии» узнал весь мир.
Но и в этом случае история сыграла злую шутку с украинской государственностью по-бандеровски. Пункт 2-й «Акта провозглашения восстановления Украинского государства» гласил: «На западных землях Украины создается украинская власть, которая подчиняется украинскому национальному правительству, которое будет создано в столице Украины – Киеве по воле украинского народа». Однако руководители Третьего рейха не пошли на создание в Киеве националистического правительства, и Краевое правление Я.Стецько так и не дождалось утверждения от «национального правительства», в зависимость от которого оно поставило себя собственным Актом.
Весьма примечательным являлся пункт 3-й «Акта», который, по существу, был клятвой бандеровцев в верности нацистской Германии: «Восстанавливаемое украинское государство будет тесно сотрудничать с национал-социалистической Великой Германией, которая под руководством вождя Адольфа Гитлера создает новый порядок в Европе и мире и помогает украинскому народу освободиться из-под московской оккупации…».
Планировалось, что Р.Шухевич займёт должность заместителя военного министра Украинского государственного правления – правительства самостоятельной Украины. Однако эта должность Р.Шухевича так и осталась лишь на бумаге.
Краевое правление Я.Стецько продержалось у власти всего несколько дней, а затем было распущено немецкими оккупационными властями. Сразу же после провозглашения во Львове «украинской государственности» С.Бандера и его соратники были арестованы немецкими спецслужбами.
Узнав об аресте С.Бандеры, а также всего временного украинского правительства, Шухевич был вынужден заявить представителям вермахта о том, что «Нахтигаль» больше не может оставаться в составе немецкой армии. И уже 13 августа весь личный состав батальона был отправлен в Нойхаммер для решения его дальнейшей судьбы.
Немецкое командование приняло поистине соломоново решение: из числа легионеров батальонов украинских националистов «Нахтигаль» и «Роланд» в конце октября 1941 г. был сформирован 201-й шутцманшафт-батальон, которым командовал майор Е.Побегущий, его заместителем стал Р.Шухевич. В середине марта 1942 г. батальон был переброшен в Белоруссию для борьбы с партизанами…
***
«Один из видных проводников украинского освободительного движения 20-50-х годов ХХ столетия, выдающийся военный и политический деятель» Р. Шухевич, которому сегодня предлагается присвоить звание Героя Украины, эволюционировал от диверсанта и террориста на службе нацистской военной разведки – Абвера до карателя в составе нацистских охранных подразделений. Однако Виктору Ющенко, видно, лучше знать какое место отвела история Шухевичу, кому он служил и кем считает этого «героя» значительная часть украинского общества.
Если фашизм и терроризм укладываются в евроатлантическую концепцию демократического развития Украины по Ющенко, как поступать тем, для кого она абсолютно неприемлема? Ведь Президенту Украины после его собственного Указа, пожалуй, ничего другого не остается, как выполнять рекомендации «выдающегося военного и политического деятеля» Украины Р.Шухевича: «... ОУН має діяти так, щоб усі хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди прокленуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина – нічого страшного у цьому немає…» (без перевода).

10.09.2007
Дмитрий Бакалин
http://ukraine.fondsk.ru/article.php?id=945


«Тоді вас люди називали псами...»

30 июня 1907 года родился главнокомандующий УПА Роман Шухевич, гауптштурмфюрер (капитан) СС, дважды герой национал-социалистической Германии (кавалер двух Железных крестов, у Гитлера и то был только один!). Отныне он предстанет перед «цивілізованим людством» и как герой национал-капиталистической Украины!
30 июня в Доме учителя Президент Украины в окружении «национальной элиты» провел мероприятие, посвященное двум великим событиям в истории Украины: 66-летию бандеровского Акта о провозглашении Украинской державы и 100-летию со дня рождения гитлеровского палача Шухевича.
Около полутысячи протестующих беспомощно размахивали флажками. Эх, Киев, Киев...

РОМАН ШУХЕВИЧ В УКРАИНСКОЙ ИСТОРИИ
Родился Роман в семье судьи. Учился в пятиклассной гимназии. Со временем переехал во Львов, где продолжил образование в гимназии № 14. В 1928—1932 гг. учился во Львовском политехническом институте, после окончания которого получил диплом инженера-строителя. Однако строить ему не пришлось. Еще во время обучения в гимназии Шухевич привлекается к деятельности Организации украинских националистов (ОУН), где судьба свела его со Степаном Бандерой. Тогда же становится на путь терроризма. Первым «большим делом» юного Романа стало убийство школьного куратора Собинского, вина которого, по мнению националистов, состояла в том, что он «осуществлял политику полонизации украинских гимназий и семинарий». Со временем при активном участии Шухевича проходит боевая акция ОУН в городе Городок (1930 г.), а 21 октября 1933 года во Львове он выступает организатором террористического акта в советском консульстве. С этих пор в националистических кругах Роман считается «одним из виднейших членов ОУН».
Шухевича не раз арестовывали, в частности в 1934 г. как соучастника убийства министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого. Его, а также Бандеру, Григория Мацейка (киллера), еще нескольких радикальных националистов приговаривают к смертной казни, которую со временем власть заменяет на пожизненное заключение. От пребывания в тюрьме Романа спасает дядя, адвокат Степан Шухевич, который имел связи в польском правительстве. Выйдя на свободу в 1938 г., он перебирается в Закарпатскую Украину, а со временем в Германию. Бандеру и других соучастников преступления освобождают немцы.
Мало кто из историков говорит про Шухевича периода 1939–1941 гг. лишь как про «руководителя по организации подпольной сети на западноукраинских землях» и «командира Украинского легиона, который с началом войны вошел во Львов». Напомним читателям: в последнем случае речь идет о пресловутом карательно-диверсионном батальоне «Нахтигаль» («Соловей»), который из оуновцев сформировали гитлеровцы.
Архивные документы и очевидцы утверждают: в предвоенные годы, с целью армейской и карательной военной подготовки, в нацистскую Германию отбыли 800 «наиболее сознательных украинцев», среди них и Роман Шухевич. Опекал их абвер – орган военной разведки, контрразведки и диверсий гитлеровской армии. На Нюрнбергском процессе 1946 г. один из его руководителей генерал Эрвин Штольце свидетельствовал: «После окончания войны с Польшей Германия усиленно готовилась к агрессии против Советского Союза. С этой целью по линии абвера осуществлялись шаги по активизации подрывной деятельности, так как мероприятия, которые проводились с участием Андрея Мельника (руководитель ОУН, абверовский агент, кличка Консул-Г. – Авт.) и другой агентуры, усматривались недостаточными. Для этого был завербован известный украинский националист Степан Бандера («Серый». – Авт.). Кто вербовал Бандеру, я не помню, но на связи он находился у меня... Выполняя приказ относительно развертывания диверсионно-подрывной работы на территории СССР, я лично связался с украинскими националистами... в частности, было дано указание их руководителям, нашим агентам Мельнику и Бандере, относительно подрыва прифронтового тыла советских войск путем организации провокационных выступлений, убеждения международного сообщества про будто деморализацию советского тыла в целом».
Как последнее происходило на практике – отдельный рассказ. Шухевич же, надев мундир гитлеровского офицера, по личному распоряжению шефа абвера адмирала Канариса на родную землю ступил в ранге заместителя командира «Нахтигаля». Командирами этого формирования были палачи украинского народа немцы Герцнер и Оберлендер. Второе подобное подразделение – «Роланд» возглавили абверовский гауптман Новак и оуновец Евген Побигущий.
О страшных преступлениях националистов в оккупированном Львове сказано в свое время много. Вспомним лишь одно – уничтожение интеллигенции. Оккупанты и их оуновские опричники выявляли ее представителей, в частности, по телефонному справочнику. Когда жена академика Цешинского обратилась к «князю церкви» митрополиту Андрею Шептицкому с просьбой спасти жизнь ее мужу, тот цинично ответил, что «в мирские дела» он не вмешивается.
В конце 1941 г. «Нахтигаль» и «Роланд» переформированы в «Шутцманшафтс батальон № 201», который с карательной миссией прибывает в Белоруссию. Возглавляют его «национально-сознательные украинцы» Побигущий и Шухевич. Тогда же Шухевич, как и другие оуновцы, надевает эсэсовскую униформу. Главная задача батальона, который находился в составе 15-го полицейского полка, – борьба с партизанским движением. При активном участии оуновцев оккупантами осуществляются «умиротворяющие» операции «Болотная лихорадка» (Витебская обл.), «Треугольник» (Брестская), «Котобус» (Минская, Витебская, Вилейская обл.) и т.п. В их ходе села Борки, Заболоття, Борисовка и много других были сметены с лица земли. Чрезвычайно жестокая судьба ждала и жителей Хатыни, боль которой стала известна всему миру.
«Ваша святейшая экселенция, – писал в свою очередь в адрес митрополита Шептицкого будущий командующий УПА, – дела у нас идут хорошо, немцы нашей работой удовлетворены». Последнее было больше чем правдой. «Подвиги» националистических карателей высший руководитель СС и полиции на оккупированной территории СССР, он же уполномоченный рейхсфюрера СС Гиммлера по «борьбе с бандитскими формированиями» обергруппенфюрер СС, нацистский палач Эрих фон дем Бах-Залевський оценивал чрезвычайно высоко. Не случайно командир шутцманского батальона штурмбанфюрер СС, он же будущий командир дивизии СС «Галичина» Евген Побигущий и Роман Шухевич удостаиваются гитлеровских наград – Железных крестов.
Тактические расхождения между гитлеровцами и ОУН относительно роли и места последней в войне подтолкнули Шухевича «подать в отставку» и перейти, как кое-кто утверждает, на нелегальное положение. Странной была и «нелегалка». Когда оккупанты арестовали его жену, то, по данным Ю. Валяльщика и Д. Веденева, «рискуя жизнью», любящий муж встречается с высокопоставленным функционером абвера полковником Альфредом Бизанцем, и... «гестапо освобождает Наталию из тюрьмы».
Как свидетельствуют немецкие трофейные документы, сотрудничая с руководителем «абверкоманды 202» подполковником Зелингером, Роман Шухевич обязался предоставить этому подразделению абвера на восточном фронте помощь в формировании и перемещении через линию фронта в тыл советских войск «мелких диверсионно-террористических групп УПА».
В том же году, после гибели Дмитрия Клячкивского («Савур»), Шухевич занимает должность главнокомандующего УПА, получив звание генерал-хорунжего. Назначение состоялось по согласованию с рейхсфюрером СС Гиммлером.
Чем же прославилась в 1943—1945 гг. под руководством Романа Шухевича Украинская повстанческая армия? Документы доказывают – противостоянием советским партизанам и не менее жестоким сопротивлением Красной Армии, которая освобождала Украину от немецко-фашистских орд. Так, лишь с 21 по 27 апреля 1944 г. ее части и подразделения провели 24 масштабные боевые операции против куреней УПА, которые дислоцировались в Кременецких лесах. Бои длились по 8–11 часов. Количество погибших «упивцев» составило свыше 2 тысяч человек. Значительные потери понесли и советские войска.
В условиях наступления Красной Армии едва ли не впервые командующий УПА задекларировал и отношение к своему народу. Весной 1944 г. на сборах ОУН в селе Сороки близ Львова он заявил: «Об украинских массах говорить поздно. Мы их плохо воспитали, мало убивали, вешали. Теперь надо думать о том, как сохранить организацию и захватить власть». Тезис ОУН – «наша власть должна быть страшной» – приобретал все более зримые очертания. Тогда же, для «развития в Украине национально-освободительного движения», нацисты передают союзникам, в лице руководителей ОУН и УПА, 50 млн советских рублей, 5 из которых оказались в руках Шухевича. Учитывая опыт общения с националистами, для немцев это не стало неожиданностью. Упоминавшийся Эрвин Штольце свидетельствовал, что, получив в 1940 г. от абвера «для финансирования под полья и развертывания подрывной деятельности большую сумму денег, Бандера старался их присвоить, переведя часть в один из швейцарских банков. Деньги нами оттуда были забраны... Подобный факт имел место и с Андреем Мельником».
Осенью 1944 г., после переговори в Тернополе с нацистами члена Центрального провода ОУН И. Гриньохи («Герасимовський», «Данилив»), он же абверовский капитан, капеллан «Нахтигаля», а со временем 200-го батальона шутцманов, одновременно доверенное лицо представителя СС Паппе, из резервов группы армий вермахта «Юг» «упивцы» получили свыше 700 минометов, 10 тыс. пулеметов, 26 тыс автоматов, 50 тыс. винтовок, 100 тыс. гранат, несколько миллионов патронов, большое количество другого снаряжения. Все это вооружение имело конкретные цель и направление – организация сопротивления Советской Армии.
По словам Отто Скорцени, «начав безжалостную войну против советских войск, лишь с мая по сентябрь 1945 г. УПА провела свыше 80 боев, потеряв 5 тысяч убитыми и ранеными, в то время как Советская Армия соответственно свыше 7,4 и 9 тысяч». Не желая того, гитлеровский диверсант развеял несколько мифов вокруг УПА, в частности про ее «упрямое» противостояние нацистам. Так, за четыре года оккупации суммарные потери ОУН и УПА, с одной стороны, и их «заклятых» врагов, с другой, составляли немного больше 5 тысяч лиц. Едва ли не половина из них погибли вследствие несчастных случаев. Еще один миф – об от сутствии в рядах УПА гитлеровских солдат и офицеров. Тот же Скорцени утверждает: «в 1946–1948 годах, в период расцвета движения Бандеры, он командовал свыше 80 тысячами воинов, среди них было 10–12 тысяч немцев». Большинство немецких офицеров возглавляли «сотни», то есть роты УПА. В первую очередь это касалось ее учебных подразделений.
На lll (февральской 1943 г.) конференции ОУН было решено: «используя фронтовой хаос, провести поголовную чистку враждебных украинскому национализму элементов», в том числе и в собственной среде. Началась неслыханная резня.
Для поляков и других «чужаков» жалели патронов. Их душили ременными путами (удавками), отрезали носы, выкалывали глаза, женщинам отрезали грудь, разрезали животы, отрубали руки и ноги. В одном из сел Тернопольской области стволы деревьев шухевичцы «украсили» телами замученных польских детей, назвав это ужасное зрелище «дорогой к самостоятельной Украине». 13 июля 1943 г. «путь к независимости» в селе Сухая Лоза они указали 50 детскими трупами, привязав их на штакетник. В августе того же года в селе Теребейки поляков-мужчин, как дрова, распиливали пилами. «Изысканной забавой» бандеровско-шухевичских головорезов стало губить малышей, держа их за ножки, ударом головы о ствол дерева, стену или камень...
Количество убитых только поляков в этой кровавой вакханалии, по разным свидетельствам, достигло от 120 до 200 тысяч лиц. Немало погибло в ней и украинцев.
В 1944 году, находясь в «немецких застенках», Бандера прислал Шухевичу сверхсекретное послание. «Под влиянием большевицкой действительности, – писал вождь ОУН, – менее стойкие элементы (из националистических рядов. – Авт.), безусловно, в абсолютном большинстве перейдут на сторону Советов. Они вдвое опаснее для нашей дальнейшей работы, и их возможный переход... подорвет престиж ОУН и УПА, а их борьба, на которую они активно пойдут вместе с большевиками против ОУН, исключит любую возможность нашей подпольной работы... А потому необходимо немедленно и как можно более тайно, во имя большого национального дела, ликвидировать вышеупомянутые элементы двумя путями...».
Первый из них Степан Бандера усматривал в направлении ненадежных подразделений в бой – на неминуемую смерть, второй – в уничтожении «предателей» с участием службы безопасности ОУН. Конкретизируя совет главного проводника, Шухевич приказал: «...добиваться, чтобы ни одно село не признавало Советской власти. ОУН может действовать так, чтобы все, кто признает Советскую власть, были уничтожены. Не брать на испуг, а физически уничтожать!».
(Перевод с украинского, В.Гончаров)

Toдi вас люди называли псами,
Бо ей лизали німцям постоли,
Кричали «Хайль!» охриплими басами
I «Ще не вмерла...» голосно ревли.
Тепер ви знов, позв’язувавши кocmi,
Торгуєте i оптом, i вроздріб,
Нових кamiв припрошуєте в гості
На укра’їнське сало i на хліб...
(Василь Симоненко)

Дмитрий Бакланов
http://ukraine.fondsk.ru/article.php?id=945


Роман Шухевич – наш герой

СБУ та дезінформація ізраільських і російських спецслужб про Романа Шухевича
 
Сотрудник СБУ: Мы ездили в Израиль увидеть досье против Шухевича – а его просто не существует
И смешно, и страшно, когда вице-премьер по гуманитарным вопросам распространяет дезинформацию... СССР, Англия, Франция сотрудничали с фашистской Германией, так почему украинцам нельзя?.. Россия боится проиграть информационную войну, потому что станет понятной её роль в истории Украины...
Владимир Вятрович сотрудник Института национальной памяти, советник главы СБУ, исследователь истории Украинской повстанческой армии и биографии главнокомандующего УПА, Героя Украины Романа Шухевича ответил на вопросы УНИАН.

И СМЕШНО, И СТРАШНО, КОГДА ВИЦЕ-ПРЕМЬЕР ПО ГУМАНИТАРНЫМ ВОПРОСАМ РАСПРОСТРАНЯЕТ ДЕЗИНФОРМАЦИЮ Когда в прошлом году отмечалось столетие со дня рождения Романа Шухевича, гуманитарный вице-премьер правительства Януковича Дмитрий Табачник заявил, что он к такому празднованию относится с отвращением. Процитирую почти дословно: «Это каким же надо быть специальным капитаном, чтобы его привозили к Гитлеру и он получал из его рук орден...»
Меня удивляет как историка, что мой коллега, доктор исторических наук, оперирует баснями о том, что Шухевич был награжден железным крестом. Есть опубликованные списки всех награжденных железным крестом: можно зайти в Интернет и посмотреть, что среди награжденных нет Шухевича. Сопутствующей этой является басня о том, что якобы крест вручал ему Гитлер. Это и смешно, и страшно слушать, когда государственный чиновник такого уровня, как вице-премьер по гуманитарным вопросам, позволяет себе распространять такую дезинформацию. За такие вещи он как чиновник должен был бы отвечать, а как историк – считаться совершенно скомпрометированным. Потому что ни одного исторического основания для этого утверждения нет.
Столетний юбилей нужно было отмечать. Шухевич – одна из ключевых фигур двадцатого века. В других странах таких героев было сотни, и именно они являются ориентирами для нации. Украинцы имеют право называть героями тех, кто воевал за свободу своей страны.
Романа Шухевича упрекают: у него, мол, на руках кровь, но главное задание военного – воевать... В 40-50-ые годы ХХ века поставить на повестку дня вопрос о создании Украинского государства можно было только путем вооруженной борьбы. Никто не собирался слушать украинцев в парламентах и предоставлять им права, единственным способом привлечь к себе внимание было вооруженное восстание. Можно сказать что, выбирая между двумя режимами – советским и немецким, Шухевич избрал тот, который обещал независимость Украине?

-Роман Шухевич сотрудничал с немцами, я имею в виду именно создание легиона «Нахтигаль» зимой в 1941 году, а также в 1942 году, когда после расформирования «Нахтигаля» был создан батальон «Шуцманшафт 201».
Украинское освободительное движение, которое ставило себе целью создание независимого Украинского государства, имело право выбирать союзников. Тем союзником была избрана Германия. Почему? Потому что это была единственная сила, которая претендовала на пересмотр геополитических условий, которые существовали в Европе на то время. Это было четко антисоветское движение, а на тот момент Украина была оккупирована советской властью.
Однако после 30 июня 1941 года, когда немцы не приняли Акт возобновления независимости Украины и создание правительства Стецко, когда начались репрессии против руководства Организации украинских националистов, то ОУН переходит на антинемецкие рельсы.
С началом 1943 года Роман Шухевич становится в ряды УПА и с оружием в руках борется против немцев.
-Вы как исследователь пытаетесь избегать каких-то страниц биографии Шухевича, которые в нашем сознании считаются грехом.
Даже если Шухевич и сотрудничал с Абвером с 1939 года, как пишут в России, то что здесь крамольного? Руководство СССР тогда активно сотрудничало с Вермахтом, так почему Шухевич не мог сотрудничать с Абвером?
Шухевич имел право как личность сотрудничать с разведкой. Нам важно не избегать этого момента, а оценивать цель, которую он ставил перед собой. Цель была единственная – создание вооруженной части, которая может впоследствии стать ядром украинской армии. Очень многие старшины «Нахтигаля» потом стали командирами УПА. И почему Франция и Британия имели право на протяжении 1938-1939 годов сотрудничать с Германией, почему Советский Союз имел право сотрудничать с Германией на протяжении 1939-1941 года? И почему украинцы по определению не имели права сотрудничать с немцами? Отмечу, что речь идет о периоде, когда немцы еще не успели показать своего звериного лица и воспринимались как освободители от советской власти. Когда Шухевич понял это, а также то, что немцы не выполнили договоренностей, он начал воевать с ними.
ОУН-УПА – это та сила, которая отважилась бросить вызов обоим тоталитаризмам: и немецкому, и советскому. Даже Черчилль пошел на компромисс с одним злом, чтобы побороть второе. И уже 1946 году он понял, что они, уничтожив одного монстра, утвердили другого.
- Почему Шухевич, осознав, что немцы обманули его и что верхушка ОУН арестована, сразу не повернул оружие против немцев?
Давайте говорить о реальных вещах. Роман Шухевич вел за собой семьсот воинов, а Вермахт имел на то время близко полумиллиона. Повернуть в 1941 году оружие откровенно против Вермахта и сказать: теперь мы как военные формирования «Роланд» и «Нахтигаль» воюем против Вермахта, – значило быть уничтоженным на месте. Они подали петицию командованию Вермахта о том, что бойцы прекращают выполнять приказы. Германия же не захотела, чтобы украинцы начали играть роль независимого политического фактора, после этого ребят из «Нахтигаля» отправили в лагеря переподготовки, где они фактически находились в статусе пленных, которых в каждый момент могли расстрелять. До конца 1942 года воины имели подписанный контракт, который обязывал их оставаться в рядах батальону «Шуцманшафт». Когда контракт закончился, эти люди заявили: мы больше с вами служить не будем. Многим из них это стоило жизни. Шухевича тогда повезли во Львов, и он, понимая, что его ожидает, сбежал из-под стражи. После этого Шухевич во время оккупации Украины Германией (в 1943-1944 годах) возглавлял УПА, главным фронтом которой была вооруженная борьба против немцев.
Есть тысячи документов, которые это подтверждают. Когда мы начинаем говорить с российской стороной об этом языком документов, то дискуссии прекращаются. Все, что говорит российская сторона и пророссийские силы в Украине, опирается лишь на стереотипы советской эпохи.
- Утверждают, что после 1942 года, Шухевич воевал против белорусских партизан и поляков.
Батальон «Шуцманшафт», где были бывшие представители «Нахтигаля», в том числе Роман Шухевич, прекратил свою деятельность в конце 1942 года. После этого большинство ребят влились в Украинскую повстанческую армию. А вот были ли советские партизаны в 1942 году в Беларуси?
- Василий Быков пишет, что были...
Василий Быков – писатель. Посмотрите документы. Документы говорят, что то были специальные диверсионные группы, созданные под руководством НКВД, которые засылались в немецкий тыл для проведения антифашистских действий. Называть их партизанами тяжело, потому что партизаны – это сопротивление, организованное местным населением.

МЫ ЕЗДИЛИ В ИЗРАИЛЬ УВИДЕТЬ «ДОСЬЕ» ПРОТИВ ШУХЕВИЧА, А ЕГО ПРОСТО НЕ СУЩЕСТВУЕТ
В этом году во время визита в Израиль нашего Президента сотрудник мемориального комплекса Яд-Вашем сказал, что Шухевич уничтожал евреев. Потом, после правительственной поездки в Израиль, появилось опровержение – что якобы в архивах Израиля ничего компрометирующего нет. Не могли ли западные сторонники демократии ради поддержки Ющенко попросить Израиль не обнародовать настоящие документы относительно Шухевича?
Нет... Скорее можно допустить, что на кое-кого в Израиле, в частности на сотрудника мемориального комплекса Яд-Вашем Йосифа Лапида, повлияли российские представители, сторонники гипотезы о «бандах УПА», и в результате всплыло «досье на Шухевича», которое вроде бы содержит документы, которые доказывают его участие в антиеврейских акциях (о наличии такого «досье» сотрудник мемориала заявил Президенту Украины во время его визита в Израиль. – Авт.).
Мы, то есть правительственная делегация приезжали специально в Израиль ознакомиться с этим «досье» и встретиться с человеком, который имел смелость сказать Президенту Ющенко о «документах». Однако Йосиф Лапид, к сожалению, не явился не встречу. Я хотел пообщаться с ним, мне было крайне интересно посмотреть документы...
Почему это не было сделано? Ни документов, ни господина Лапида...
В Израиле почему-то доминируют абсолютно советские стереотипы. Нам передали два советских документа КГБ, но мы предоставили четкие материалы – инструкции, как создавались такие «документы». А создавались они уже через десятки лет после самих событий...
- Написана ли исторически выверенная биография Шухевича?
Нет... Не создано научной базы для исследования истории Украины двадцатого века. У нас нет единой концепции новейшей истории Украины. Вместо этого есть эклектика между советской концепцией и новыми национальными веяниями.
До последних лет политическую власть в Украине представляли воспитанники советского режима, они и формировали запрос на историографию эклектического характера. Эта ситуация частично изменилась с приходом Ющенко: некоторые изменения происходят, но очень медленно. Историческая наука сейчас также во многом представлена людьми, которые писали оды Сталину и формировали советскую историческую память. И сейчас им очень тяжело признать: то, что они писали на протяжении всей жизни, – ничего не стоит.

РОССИЯ БОИТСЯ ПРОИГРАТЬ ИНФОРМАЦИОННУЮ ВОЙНУ, ПОТОМУ ЧТО СРАЗУ СТАНЕТ ПОНЯТНОЙ ЕЕ РОЛЬ В ИСТОРИИ УКРАИНЫ
Почему российский Интернет завален рассказами о том, что Шухевич устраивал погромы, и нет аналогичных страниц с альтернативной информацией?
Историческая память – это арена информационной войны. А эта война – одна из основ российской политики. Она заключается в том, что Украина не имеет права на независимый взгляд на свою историю. Россия ведет против нас информационную войну потому, что в случае поражения будет понятна роль России в нашей истории. Будет понятно, что Россия несла в Украину колониализм. И это очень ослабит возможности влияния России на нашу современную политику.
- Можете ли как историк ответственно сказать: Шухевич не совершал еврейских погромов?
- Да.
- Так же Вы можете сказать, что Шухевич не убивал мирное население, белорусов и поляков?
Очень интересный вопрос относительно мирного населения в партизанской войне...
Если говорить о регулярной войне, непартизанской, то боец от бойца отличается униформой. Считать ли мирным населением поляков или белорусов, которые днем работают как обычные крестьяне, а вечером вооружаются и нападают на село, независимо, кто это – поляки или украинцы? С автоматом – он воин, с сапой – мирное население. Когда его в стычке убивают, то он мирное или немирное население?
- История борьбы УПА против немцев может стать мощным антитезисом сегодняшнему лозунгу «о реабилитации гитлеровских «пособников».
О борьбе УПА против немцев есть пять или шесть томов сборников материалов, изданных в Украине. Первые командиры УПА, которые их создавали, погибли в боях против немцев. Есть четырехтомное издание Косика, профессора Сорбонны, который работал в немецких архивах, опубликовал четыре тома документов, которые говорят о том, как УПА воевала против немцев. Есть отчеты советских историков, изданные у нас, где написано: «Однозначно установлено, что националисты бьют немцев». Это же есть и в научных работах советских историографов.
- Шухевичу приписывают фразу: «Те, кто безоговорочно приняли советскую власть, должны быть уничтожены».
Покажите источник... Бандере приписывают слова: «Наша власть должна быть страшной». И замалчивают продолжение этой же фразы: «Власть должна быть страшной по отношению к нашим врагам» и так далее... Есть еще «знаменитый» тезис, что УПА осуждена Нюрнбергским процессом... Возьмите любое издание материалов Нюрнбергского процесса, и если вы найдете там аббревиатуру УПА, то я лично подарю вам приз.
- Еще россияне утверждают, что УПА после 1942 года – это «проект Абвера»...
Ну это просто абсурд! «Проект Абвера», придуманный для борьбы с Вермахтом? А почему же немцы сами писали о себе, что они борются против УПА? Города Мизоч, Высоцке и Колки были освобождены от немцев, там создавались повстанческие республики. Не советую глотать то, что готовит советская пропаганда.
- Мне кажется, что мы слабее в этой информационной войне, потому что у нас Шухевичем занимается один историк, да еще и связанный с СБУ...
Ну, во-первых, не один историк. А во-вторых, я работаю в СБУ с 9 января этого года, а тематикой УПА занимаюсь свыше десяти лет. Есть закон Украины о национальной безопасности, согласно с которым распространение заведомо неправдивой информации, которая дестабилизирует ситуацию в Украине, является одной из угроз национальной безопасности. А что делается сейчас? На дезинформации об УПА расшатывается ситуация в Украине. Специально нагнетается противостояние, которое базируется на лжи. Кроме того, я пошел в СБУ, потому что архив этой службы является наибольшим хранилищем материалов об ОУН-УПА. И эти материалы должны «работать», настоящими документами мы должны опровергнуть все стереотипы относительно ОУН-УПА.

26 марта 2008
Маша Мищенко
http://svobodapravo.at.ua/blog/2009-12-13-4-0-1


Кілька фактів з життя Романа Шухевича
(уривок з книги Богдан Чайківський «ФАМА» – рекламна фірма Романа Шухевича»)

***
З Романом я побачився аж у червні 1941 року, коли вже почалася війна і «Нахтігаль» примарширував до Львова. Роман якраз пережив велику трагедію, бо знайшов свого брата Юрка замордованого в тюрмі НКВД на вул. Лонського. Батьки були схоровані, бідні. Я часто заходив до них, майже щодня, бо жив недалеко, на сусідній вулиці Малаховській. Я сидів з Романом на сходах вечором. Він мені казав, що німці ніколи війни не виграють. Я йому на це: «Ти не бачив совєтської армії?» А він далі говорив що все ж таки війну виграють англійці і совєти.
Я ніяк не міг зрозуміти поділу ОУН на бандерівців і мельниківців. Запитав про це в Романа. Він відповів: «Прочитай «Білу книгу» і «Чорну Книгу». Одну видали бандерівці, другу – мельниківці. А тоді будемо дискутувати». Він пояснив мені, що то є поділ між Краєм і закордоном, що закордон не розуміє Краю і не знає нашої країни. Роман розповідав мені про Карпатську Січ, про тамтешні бої, про те, як Січ програла. Частини січовиків переходили на румунський бік. Він був серед тих, що переходили до румунів, бо мадяри січовиків розстрілювали. Коли він вертався одного разу через міст з Румунії на Закарпаття, його зачепили мадярони – то були озброєні цивільні жиди, які виловлювали січовиків. Роман почав тікати. Вони його наздогнали й зловили. Роман був тоді зарослий, мав руду бороду, був подібний на жида. Вони його питаються, чи він жид. Він відповів якось так невиразно – ні так, ні ні. Тоді вони запровадили його до місцевого раввина, щоб той перевірив, чи то справді жид. Раввин пару годин розмовляв з Романом. Роман оповідав йому про жидівську історію. Він знав про Яд Харузім, про що всі знали з історії у Львові, а той жид нічого не знав про це. Потім раввин сказав: «Скажи мені правду – ти жид?» Роман розгубився і каже: «А чому я не маю бути жид?» Раввин погладив його: «Ти мене переконав. Як на питання відповів питанням, то ти таки жид.»
Зі Львова «Нахтіґаль» пішов на схід, потім був у Білорусії. У Білорусії загинув заступник Шухевича, мій товариш. Роман оповідав мені цікаві речі, наприклад, про те, що вони мали пильнувати, щоб партизани не нападали на залізниці й мости. Роман пішов до війта місцевої громади й сказав йому: «Я хочу поговорити з провідником комуністичного підпілля. Я не питаю, знаєш ти його чи ні. Я хочу з ним зустрітися – хай скаже, де і коли». Вони зустрілися, і Шухевич йому сказав: «Ми не хочемо з вами воювати, бо ми не зброд німецької застави. Але домовимося так: там, де є наш відділ, ви не робите жодних саботажів, я не буду проти вас воювати й на додаток випущу всіх ваших з тюрми». Відтоді на його території було спокійно, не було жодних історій.
Коли «Нахтіґаль» відмовився присягати рейхові, німці ліквідували відділ і перевезли його до Галичини. Старшин везли окремо. Привезли до Львова й сказали почекати. Романові то здалося підозрілим, і він запитав коменданта, чи може зателефонувати додому. Той дозволив. Він пішов до телефону, але зателефонував не додому, а в гестапо. Сказав, що українські старшини вже тут. Йому відповіли, що знають і вже послали по них відділ. Роман як почув таке –— і поза будку, поза вокзал і втік. Прибіг до мене. Не пішов ні до батьків, ні до жінки, бо там би його шукали. Відтоді він весь час перебував у підпіллі.
Шухевич жив або в мене, або в такої одної Марушки, що мешкала недалеко від мене. Одного разу ввечері вертав він додому. (А та Марушка жила в п’ятому блоці, до нього треба було перейти коло перших чотирьох блоків). Коли він вже минав четвертий блок, побачив, що коло п’ятого стоять дві вантажівки, коло них – стійка гестапівців. А там навколо був дуже високий паркан, зверху по ньому ще пару разів колючий дріт натягнутий. Роман як побачив гестапівців, то почав втікати. Вони зачали кричати: «Гальт!» – і за ним. Роман був дуже спритний, побіг до другого блоку, хотів у мене переховатися. Але потім вирішив, що там можуть його перестріти. Тоді він перескочив через паркан на площу Вульку й утік поміж кущами й деревами. Німці його не наздогнали. За якийсь час вантажівки поїхали, стало спокійно, й десь по другій ночі він прийшов до мене.
На другий день ми ходили дивитися на той паркан. Роман сказав: «Знаєш, я побив український рекорд зі скоків у висоту: перескочив ту сітку з дротами й навіть штанів не подер». Роман був спортсмен. Грав у ватерполо, у змаганнях займав високі місця. Коли Роман був у підпіллі, в нього 16 жовтня 1940 року народилася донька Маруся. Син Юрко народився 28 березня 1933 року в селі Оглядові на Радехівщині.
Від вересня по грудень 1941 я сидів під час німецької окупації в тюрмі на вул. Лонського у Львові. Гестапо мене заарештувало за те, що я видавав через крамниці міста Львова, якими завідував (їх було біля 270), потрібні речі на ОУН, а все те записував на кошт міста. Режим у тюрмі був дуже суворий. По місяцю мого перебування мене викликають несподівано до амбулаторії на уколи. Лікар-східняк сказав мені лягати під простинь. Під нею був хліб і шинка, яку мені лікар сказав скоро з’їсти. Тоді був у тюрмі голод.
Одного разу мене викликають гестапівці на розмову. Їх сиділо двоє. Вони назвалися мені представниками польської організації в гестапо. Поляки-гестапівці мені сказали: «Ви тут сидите за зв’язок з Романом Шухевичем і за те, що ви є українцем. Українці мордували поляків, а тепер ми будемо мордувати і винищувати українців, як перед тим вони нас нищили. Ви звідси живим не вийдете, і тому ми з вами так відкрито говоримо».
По виході з тюрми я влаштувався до Українського центрального комітету (УЦК) в економічний відділ, де керував транспортом. Одного разу до мене підійшов один чоловік з відділу молоді і попросив допомогти влаштувати голові УЦК Володимиру Кубійовичу зустріч з Романом Шухевичем. Ромко погодився на зустріч. Місце зустрічі Роман мені сказав забарикадувати з обидвох кінців вулиці автами (на яких ми зняли кола ніби ремонтуючи), щоб тим самим унеможливити вільний доступ до місця зустрічі у разі непередбачуваної ситуації. За дві години до зустрічі Роман сказав повідомити Кубійовича, що їхня зустріч відбудеться в його робочому кабінеті. А той мені в кабінеті говорить: «То є дуже небезпечно зустрічатися. Перекажіть йому, що нам не треба зустрічатися. Скажіть, що він робить дуже добре свою роботу, і перекажіть найкращі побажання у його нелегкій справі».


***
Я пішов до дивізії у 1943 році. Там перейшов підстаршинську і старшинську школу. Я контактував з Романом Шухевичем через Богдана Підгайного та о. Івана Гриньоха. Часто приїжджав до Львова. Одного разу приїхав на чотири-п’ять днів у грудні 1943 року. Була тоді якась пластова зустріч, і я пішов на неї. Там зустрів Стефцю, дівчину-розвідницю, яка колись допомагала нам слухати телефонічні розмови. Вона каже: «Хочеш зустрітися з Романом?» Я відповів: «Так, хочу, але в мене є тільки два дні». Ми домовилися. Я знав, що Роман у неї переховується. Там було досить безпечно: вона вийшла заміж за сина священика-українця, який працював у гестапо, а потім – в НКВД. Його майже ніколи не було вдома, він все кудись виїжджав.
На другий день Стефця мені сказала, щоб я чекав о пів на третю на розі коло церкви Юра. Ми зустрілися з Романом і ходили майже до півдесятої вечора по Львову, а потім спинилися коло гестапо. Він сказав, що тут найбезпечніше.
Роман був вбраний у куртку, під курткою мав короткий автоматичний пістолет. Я мав старшинську (німецьку) форму і бельгійський службовий револьвер. В кишені ще мав свого власного маузера, якого дуже любив. І від 7.30 до 9.30 (о 10-ій Роман мусив бути вдома, бо вже не можна було ходити по вулицях, а йому – особливо небезпечно) ми простояли, розмовляючи, коло гестапо.
Роман показав мені на трьох-чотирьох українців, які вийшли звідтам, і сказав: «То є мельниківці. Вони мають спеціальне завдання шукати мене». Але їм навіть на думку не спадало, що цивіль у куртці, який стоїть коло старшини, то якраз він. Ніхто на нас не звертав уваги. Я розповів Романові про вишкіл дивізії «Галичина», про становище старшин. Роман сказав, що такого вишколу, як у дивізії, в УПА дати не зможемо: нема ні можливості, ні старшин, нема ні пристановища, ні достатньо зброї проти наступу танків. «У майбутньому, – сказав він, – ти повинен пам’ятати таке: дивізія піде на Поділля або в Карпати (більшовики в той час вже майже зайняли Волинь). І в певний момент повинен дати дивізії наказ піти в підпілля, в УПА. Вояцтво загалом бандерівське, наказ виконає. Старшинський склад – переважно мельниківці, твоє завдання – підготувати їх. Коли дивізія перейде до УПА, а вони залишаться самі, їх чекає розстріл. Їх треба переконати». Роман мені подав мені повно інструкцій з якими я поїхав до старшинської школи.
Я розпитував Романа про УПА. Чи правда, що там є і жиди, головно медичний персонал? Роман розповів про такого одного доктора – українця: «В УПА є багато поранених, і не завжди в підпіллі є можливість лікувати. До того доктора послали кур’єра повідомити, що до нього завтра приїде підвода й завезе до шпиталю, в якому просять перебути зо два тижні, зробити операції, а потім його назад відвезуть. На другий день, коли приїхала підвода, вийшла служниця і сказала, що пан доктор поїхав до Кракова й верне, коли буде Україна. Ми мусимо мати лікарів. І як нема українців, беремо жидів. І лікарів, і медсестер. Деякі з них дуже добрі. Вони вдячні УПА, що їх врятувала від німців».
В розмові я запропонував Романові, що візьму з собою його дружину та дітей і приміщу їх десь в українському середовищі в Німеччині. Роман категорично відповів: «Ні. Моя родина залишиться на рідних землях. А як прийдеться нам загинути, то хоч наші кості удобрять рідну землю».
Роман дуже негативно ставився до еміграції. Він бачив емігрантів у Кракові й Німеччині. Вважав, що то переважно елемент, не здатний до творчої політичної роботи. Сказав, що тепер еміграція буде довша. Зі своєї практики він знає, що більшість людей в еміграції міняється, для них основним стає заробити якнайбільше грошей. Еміграція дуже нищить людину морально.


Коментар Богдана Гордасевича:
Зумисно не робив передмови до цих цитат, щоб читач сам розставляв акценти, а тоді вже міг переглянути прочитане і за іншими кутами думок різних людей. Для мене є і дивним, і не дуже, коли розмовляєш з людиною начебто просто для обміну думками і тезами по певній темі, а замість логічного підтвердження своїх думок і спростування позиції опонента, ці люди переходять до якогось парадоксального ортодоксального мислення, яке я ні зрозуміти, ні пояснити не можу.
Для прикладу, в дискусії по особі Степана Бандери, коли я доводив, що як міг Бандера бути вірним прислужником гітлерівцям, коли його посадили до концтабору, а двох його братів німці закатували у Освенцімі, мені у відповідь стверджують, що у Банедри в Заксенхаузі були курортні умови утримання... Тільки і залишається додати, що до Бандери з голодного Берліна навідувались відпочити і підживитись харчем Гітлер з Гімлером...
Щоправда, куди більше допікають свої ортодокси, які своїм ультрапатріотизмом більше шкодять справі розбудови Української Держави за всіх ортодоксів з клану українофобів промосковської ідеї «великой и неделимой». Для мене відповідати на наглість і тупість опонента ще більшою дозою проклять, звинувачень і образ, тобто шукати перемогу в дискусії через підйом на вищу ступінь наглості і тупості, – не є цікавим процесом. А найприкріше: такі дискусії з аргументацією «сам дурень» є повністю порожніми, бо кожен залишається при своїй думці, без збагачення думкою опонента.
Колись давно замолоду я вичитав у Павла Тичини чудові рядки: «Не саджайте озлоблених в тюрми – /Вони самі собі вже тюрма». Справедливість цієї істини мені доводилось пізнати не раз і то не тільки на недругах, але і друзях. Пригадую як ще в радянські часи в Донецьку я заходив у гості до колишнього члена ОУН і бойовика УПА, що відбув термін ув’язнення в Сибіру і змушений був оселитись на Донбасі, то цей чоловік від того, що я є свій і мені можна довіритись, виливав стільки різного негативу щодо совєтів і москалів, стільки ненависті, аж мені ставало м’яко кажучи – огидно: ну що я йому? – колектор каналізації?
Значно пізніше я осягнув глибину біблійної мудрості Христа: «Возлюбіть ворогів ваших».  Справді, зовсім не обов’язково ненавидіти людину, яка завдала тобі прикрощів. Досить просто щось робити на свій захист, але при тому можна запобігти душевної ненависті в собі. Як на мене, то ненависть – то більше шлях самознищення, ніж шлях переможної боротьби з ворогом. Ненависть встановлює межі, а наявність межі – перша ознака тюрми!
Все це я оповів власне для того, щоб пояснити своє душевне задоволення від читання книги Богдана Чайківського про Романа Шухевича, бо ця оповідь була щирою і доброю, і в якій я побачив славного героя України – Головного командира УПА і Провідника ОУН, – як людину, просто нормальну живу людину.
Автор якось просто викладає доволі непрості істини для нашої сучасності, як, зокрема, відмову присягати Рейху (фюреру Гітлеру!) вояків «Нахтігалю» і то після доволі тривалого часу існування як повноцінної військової частини, через що значна кількість з них була німцями заарештована. Також чого вартий відвертий і влучний прогноз Романа Шухевича на самому початку війни про майбутній програш війни Німеччиною.
Дуже актуально звучить рекомендація Шухевича другу щодо розколу в ОУН: спершу сам вивчи питання, а тоді можна спробувати щось тобі пояснити в деталях. Надзвичайно актуально, бо у нас дуже часто дискусії ідуть в іншому ключі: не знаю і знати не хочу, бо ненавиджу!
Для мене особисто важливими тут були рядки суджень Шухевича щодо еміграції. І оте: «Якщо не переможемо, а загинемо, то хай хоч наші кістки стануть добривом цій землі» – найцінніше! Ось що є найвищим проявом патріотизму і любові до Батьківщини! Взірець найвищої проби!
Ніколи не засуджую людей, які емігрували втікаючи від лиха чи біди, але зневажаю людей, які живучи в достатку десь закордоном і працюючи на добробут іншої країни, починають повчати нас – тих, хто живе в Україні!- справжньому патріотизму і націоналізму. Геть, еміграційні таргани! Я слухатиму слово тільки того, хто з нами є в Україні! Як любите Україну, то приїздіть, живіть і працюйте з нами РАЗОМ. Або заткніться, зрадники!
Під час своїх різних поїздок в Карпати, чи просто в блуканні по лісових хащах Львівщини, Тернопільщини, Волині – завжди чомусь думаю, як ходили тут боївки УПА, бились і гинули... Скільки їх полягло тут у землю без жодного знаку могили?.. Але душі їх полишились з нами і вони відроджуються у нас в душах і серцях.
Слава Україні! Героям Слава!

http://blog.i.ua/community/662/412580/


Україна або смерть

Як би не відмежовувалися прихильники націоналізму від радянського минулого, їхнє тлумачення націоналістичного підпілля та держави є наскрізь радянським, бо симетрично відтворює усі його кліше.
Чи можемо ми дозволити собі зараз щиру дискусію про ОУН-УПА? Здавалось, після здобуття незалежності з’ясування історичної правди буде пріоритетом українського суспільства. Однак тон та аргументи цілої низки публікацій та державна політика пам’яті свідчать, що адекватне опрацювання цього періоду поки нам не під силу. А серйозна суспільна та наукова дискусія, задекларована бодай тезами Ярослава Грицака 2003 року, так і не мала продовження.
Суспільство досі роздерто між двома фактично антагоністичними версіями подій: демонізацією українського націоналізму та повстанського руху з одного, і його наївною ідеалізацією з іншого боку.
Як завжди, в такій ситуації важко називати речі своїми іменами. Можна у цьому звинувачувати економічну кризу, яка з тимчасового перетворилася на перманентний стан життя суспільства, а відтак служить вибаченням всіх і всього. Мовляв, ми й досі не маємо коштів на науку, є нагальніші потреби. Можна нарікати на викликану тією ж кризою загальну моральну атрофію. Утім, найбільше спричинилися до цього, як на мене, таки два фактори: спадок Радянського Союзу і  – (українського) націоналізму.   
І якщо корективи у радянський світогляд частково внесло саме життя, то спадок націоналізму так і залишився недоосмисленим. Щобільше, на тлі світоглядного та етичного вакууму він наче набув особливої привабливості, а з огляду на «успіхи» сусідів, зокрема, Росії чи Казахстану – взагалі видається рецептом успіху в сучасному світі, кінцевою зупинкою українського суспільства.
Гадаю, оцінка діяльності ОУН, УПА значною мірою залежатиме від нашого розуміння, що таке націоналізм. З одного боку, саме він наче був тією рушійною силою, яка санкціонувала боротьбу за незалежність, а, отже, є ніби підвалиною сучасної України. І на цьому полюсі він  дотичний до визвольних рухів і позитивно конотованого патріотизму. З іншого – і про це нам зараз говорити украй важко – в ім’я української нації та державності було вчинено злочини. І, як не парадоксально, він також несе відповідальність за сучасний стан справ у державі, паралізуючи пошуки суспільного консенсусу. І це не продовження радянських стереотипів, а болісна реальність не тільки інших етнічних груп, які населяли і населяють Україну, але й іншої, української частини цього суспільства, яка в силу обставин опинилася в іншому таборі й набула іншого історичного досвіду.
Як би не відмежовувалися прихильники націоналізму від радянського минулого, їхнє тлумачення націоналістичного підпілля та й узагалі держави є наскрізь радянським у тому сенсі, що симетрично відтворює усі його кліше. Попри всі начебто щирі спроби більш диференційованого висвітлення УПА у підсумку «нових» матеріалів мусить бути однозначна, виключно позитивна оцінка, і, що найхимерніше, – неминуча героїзація «своїх», включно з використанням до болю знайомої радянської лексики і меморіальної стилістики.
Безперечно, було б наївно заперечувати ту величезну роль, яку відіграють спільна мова, культура, історія для консолідації та існування суспільства. Однак таке поширене уявлення про те, що націоналіст є той, хто поважає свою культуру і тільки тоді поважатиме інших, є украй романтичним і стосується лише ідеального «мирного» випадку.

Свій до свого по своє...
Попри розмаїття версій націоналізму можна констатувати одне: його принцип базується на безумовній лояльності до представників власної етнічної групи. Підвищена солідарність з представниками власного колективу загалом дуже симпатична, адже містить чимало переваг: високу мобілізаційну здатність, альтруїзм, солідарність. Водночас у ситуації конфлікту націоналізм нерідко обертається подвійним стандартом. Учинки власного колективу апріорі розглядатимуть як єдиновірні, а під них неодмінно знаходитимуться софістиковані обґрунтування.
Здебільша «непопулярні» заходи, себто застосування насильства і терору, виправдовуються потребою «захистити» націю, вивести її зі стану соціально-політичної чи культурної кризи. Однак успіхи націоналізму ілюзорні, адже в ситуації кризи він схильний діяти за принципом «мета виправдовує заходи». Досягнута таким чином «стабільність» і «могутність», за звичай, є позірною, адже побудована на стратегії спалення мостів. Брутальне ігнорування прав людини та нацменшин повертається до такої системи бумерангом внутрішніх катаклізмів, адже подвійний стандарт назовні стає нормою трактування будь-яких проявів внутрішньої опозиції. Причини таких криз здебільша проектуються назовні, або знаходяться «винні» в межах країни.
Парадоксально, але попри первісну обіцянку рівності й незалежності, націоналістичне середовище інстинктивно гуртується навколо вождя і вибудовує сувору ієрархію. Узурпація влади та встановлення тоталітарного контролю над процесами в усіх ділянках життя виправдовуються надзвичайними обставинами та прагненням консолідації колективу.
Усі згадані тенденції вплинули і на формування українського націоналістичного підпілля. У  постанові Великого Збору ОУН від 28 січня – 2 лютого 1929 р. (http://oun-upa.org.ua/) читаємо: «В часи визвольної боротьби лише національна диктатура [sic!], витворена в ході національної революції, може забезпечити внутрішню силу Української Нації та найбільшу її відпорність назовні». У тій же декларації чітко визначаються засади розвитку суспільства: «викорінення лихих наслідків чужонаціонального поневолення в ділянці культури на психіки народу» та підтримка тих мистецьких течій, що «пов’язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації». Безперечно, мають рацію ті, хто вважає, що такі погляди у міжвоєнній Європі були популярними й привели до влади фашистські рухи Італії та Німеччини. Водночас, попри посилення авторитарних тенденцій, ситуація уже Франції чи Польщі значно різнилася від стану справ у Німеччині, адже попри своє досьє Р.Шухевич міг безперешкодно робити бізнесову кар’єру, як і зрештою могли жити і працювати в Галичини колишні діячі ЗУНР та ціла мережа українських організацій. Вважаючи націоналізм та фашизм «звичним» станом тогочасної Європи, ми забуваємо, що уже тоді здійснювалися розпачливі спроби зупинити просування правих. У своїх перших романах «Павутиння» (1923) чи «Зліва, справа» (1929) відомий на той час у Європі журналіст, галичанин Йозеф Рот ретельно фіксує ґенезу націоналістичного мислення, демонструючи, як химерно у ньому поєднується ідеалізм з нігілізмом, соціальна та особиста дезаптованість з прагненням до влади, міщанські ідеали з готовністю пожертвувати своїм життям – і чужим!
Безперечно, однією з причин виникнення українського націоналізму була довготривала дискримінація української громади та репресії, тому питання емансипації українців червоною ниткою проходить крізь усі документи та діяльність ОУН. Однак для досягнення своєї мети націоналісти готові були до крайніх кроків, зокрема до згаданого «національного повстання». З сучасної позиції важко зрозуміти, чим мала б бути така «національна революція» у такій поліетнічній Західній Україні. Але твердження, що «на шляху Національної революції не може бути приязної стрічі і спільного маршу борців з рабами», а для того, щоб «проділати важке завдання відбудови Української Держави треба ще тіснішого з’єдинення українських патріотів, усунення слабодухів, винищення запроданців і перевертнів», не залишають особливих ілюзій щодо того, чого можна було чекати від націоналістичних месій. Події під час і після Другої світової війни показали, що така безкомпромісна постава тільки поглибила трагедію України.

Повернення втраченого раю
Наступним елементом націоналістичної ідеології є ірредентизм, себто ідея повернення  утраченої території, прав і свобод і т.д. Нерідко такі вимоги є обґрунтованими. Однак перебування у стані тривалої дискримінації надто легко підживлює уявлення про «золоту добу», а відтак спонукає до відновлення ідеальної національної «гармонії». Саме тому етнічні чистки та виселення польських мешканців з Волині чи Галичини націоналісти вважали і вважають «природнім» кроком, «відновленням історичної справедливості». З позиції націоналістичного світогляду такий крок видається найефективнішим, адже позбавляє від необхідності тривалого і копіткого переговорного процесу, у якому неминуче довелося б іти на компроміс.
Відтак, про якусь громадянську солідарність з поляками та євреями не могло бути й мови. Рятували їх радше прості люди та священики, сусіди; перед схожою проблемою стоїть і польська АК. ОУН хоч і не вважала євреїв головним ворогом, однак таки «знаряддям большевицького режиму». ОУН-УПА згадала про права меншин і, зокрема, євреїв щойно у 1943 р., коли «єврейське питання» було фактично «вирішено». Аби позбутися ілюзій щодо «інтернаціоналізму» ОУН, варто лишень ознайомитися з протоколами Ради Сеньйорів, органу, який мав захищати інтереси українців супроти окупаційної влади, від 19 липня 1941 р., коли обговорювалося єврейське питання. Серед провідних українських діячів панувала одностайність: євреї підлягали або виселенню до ґетт, або знищенню, при чому відомий член проводу ОУН Степан Ленкавський, погоджуючись загалом з цими пропозиціями, радив лише зберігати тих євреїв, які «корисні» та мають авторитет серед українців, а також вихідців з мішаних сімей.

Механізми віктимізації
Відомий турецький психотерапевт Вамір Волькан, що працював посередником у багатьох кризових точках планети, зокрема, у Палестині та Косово, зазначає: за умови, коли реалізувати ірредентські прагнення з різних причин, наприклад, з огляду на більші ресурси панівної групи, неможливо, у спільноті може розвиватися віктимізація, себто комплекс жертви. Якщо у менш травмованих суспільствах людська смерть як така викликає смуток і жалобу, то для віктимізованої громади смерть є початком життя, новонародження в ідеальному світі відновленої національної гідності. Для віктимізованої спільноти  раціональні цілі боротьби – збереження громади та її культурних традицій, виховання дітей у повноцінних сім’ях та розвиток соціально-економічної, культурної структури громади – відходять на задній план. На перший план виходять більш ірраціональні «символічні» чинники: збереження «честі», помста ворогові, заради яких в жертву приносять і родину, і власне життя. Боротьба та опір стають самоціллю і втрачають зв’язок з первісними гуманітарними цілями громади.
Аби переконатися у тому, що самогубчою боротьба ОУН виглядала не тільки «з висоти сьогодення», але й для прозірливіших членів самого повстанського руху, варто зацитувати Тараса Бульбу-Боровця, одного з ініціаторів УПА на Волині. У відповідь на криваві сутички між окремими повстанськими формуваннями на Волині у листі до проводу ОУН-УПА Бульба-Боровець пише: «Це правда, що Ваша партійна мережа в деяких областях Західньої України досить поширена, але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну українську державу? Мало закинути сітку в глибоке море. Важливіша річ – витягти її звідти цілою. Скажімо, що Ви сьогодні маєте 10, 20, З0, 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли та справа вимагає щонайменше тримільйонової армії та однодушної постави всього народу? При Ваших методах вистрілювання українців з Червоної армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей – Ви не змобілізуєте цієї армії, а навпаки – знищите самі себе й тих, які єдині могли б збудувати українську державу».
Майже 10 років після війни, коли, здавалось, стали очевидними усі жахливі наслідки націонал-соціалізму, у статті на честь Романа Шухевича «Командир – Провідник», що вийшла 1954 р., а згодом була безкоментарно передрукована 1968 р., Бандера неухильно продовжує «довоєнну» лінію, наголошуючи на конечності приходу Шухевича і фіксуючи як на сьогодні доволі моторошний портрет провідника УПА: «замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивності назовні мусив прийти новий курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовий широкий розмах у революційній діяльності, безкопромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота і чіткість, а передусім – правда, себто, однозгідність діла зі словом, виметення фразеологічного баламутства».
Оцінюючи невдалу спробу встановлення Української держави під німецьким протекторатом, Бандера навіть з повоєнної перспективи ані словом не проблематизує союзницького стосунку з тоталітарною злочинною державою, не кажучи вже про Голокост чи інші злочини нацистів. З огляду на розпачливе становище навряд чи хтось звинувачував би українських націоналістів за вимушений, ситуативний зв’язок з німцями. Але він не був випадковим, адже націоналістичні середовища Європи загалом перебували «під враженням» від «досягнень» Райху. Для Бандери помилка Німеччини була лише у тому, що вона не зуміла для взаємної згоди скористати з підтримки українських націоналістів: «Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення до волі українського народу і до творених ним фактів, щоб відразу була ясна платформа взаємовідношення – дружби чи ворожнечі. [...] Військові відділи Дружин Українських націоналістів (ДУН) мали чинно доказати, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеччиною, коли вона пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника».
Суперечливість УПА криється у тому, що повстанський рух виник під впливом важких травм і репресій, які зазнала українська спільнота, і був виявом розпачливого опору мешканців цієї країни. Водночас цей опір щодалі, то більше набирав форм колективного самогубства, ексцесу, залишаючи по собі такий важкий спадок, як етнічні чистки, ліквідацію опонентів, застосування терору до «ворогів» і до своїх. Справді, в умовах партизанської війни, війни взагалі, етичні пороги стираються, тому судити про такий час украй складно. Однак такі події завжди мають перед- і післяісторію.
Тому висока кількість жертв і неперебірливість у методах не були випадковими, а запрограмовані світоглядом. І тут ОУН стає дивовижно подібною на свого запеклого ворога – «російського імперського большевизму», якому відомий і терор, і вождизм, і – нездатність покути.
У своїй праці про націоналістичні підпілля Центральної та Східної Європи німецький дослідник Штефан Трьобст зазначає, що терор, який ці підпілля застосовували до своїх опонентів, від початку був спрямований і проти внутрішніх «ворогів», та з огляду на умови суворої конспірації нерідко набирав параноїдальних рис. Так, згідно наказу СБ ОУН від 10 травня 1944 р. до запідозрених у зраді осіб слід було застосовувати родинну відповідальність, яку провід скасував щойно у травні 1945 р. Уявити «стандарт» проваджених СБ «блискавичних» слідств і кількість невинних жертв неважко. За даними польського історика Гжегожа Мотики, автора фундаментальної, досі неперекладеної праці про українську партизанку, лише у 1945 р. крайовий референт СБ у групі «Південь» М.Козак «Смок», що діяв на Волині, від 1 січня до 1 жовтня розглянув 938 справ проти членів підпілля, з яких головно за підозру у зраді було ліквідовано 889 осіб!
Безперечно, розкладові повстанського руху сприяло й інтенсивне агентурне «розпрацювання»  НКВД та значні втрати українського підпілля. Утім, сприяла внутрішнім чистками передусім безкомпромісна ідеологія ОУН, яке неминуче привела її до внутрішньої боротьби за владу. Конфлікт між Бандерою та Мельником був лише початком цього протистояння, яке на Волині вилилося у справжню війну між відділами отамана Бульби-Боровця та ОУН-УПА, а в Галичині привело до ліквідації низки діячів-мельниківців, наприклад, Ярослава Баранівського, що викликало хвилю обурення в українських колах та осуд з боку самого митрополита Шептицького. Суміщення посад, домінування в УГВР були не тільки наслідком діяльності в надзвичайних обставинах, але й іманентною тенденцією авторитарно зорієнтованого руху.

Криївки розчарування
Видається, що адекватне осмислення ОУН-УПА великою мірою гальмує дискусія – вірніше її відсутність – навколо спадку радянської системи. Без сумніву, активна співпраця СБУ з істориками, зокрема, з інститутом Національної пам’яті заслуговує на усяку підтримку і могла б бути зразком на пострадянському просторі. Однак така відкритість спадкоємиці КДБ до історичного минулого якось дивно контрастує з її закритістю, коли йдеться про роль персоналу цих структур в економічних та політичних процесах останніх 20 років.
З огляду на тривкість радянського спадку навіть у доволі поміркованому українському середовищі критика ОУН-УПА викликає праведний гнів. Мовляв, чому ми маємо говорити про злочини «своїх», коли злочини НКВД, КДБ чи Радянської армії досі чекають свого процесу? Виходить, країна вирішила «розправитися» зі своїми героями, так і не засудивши справжніх злочинців. Можливо, давноочікуване визнання УПА воюючою стороною закрило б формальний бік справи і нарешті відкрило б доступ до справді важливої дискусії – про злочини проти цивільних мешканців усіх воюючих сторін.
Історія вкотре стає заручницею політичної кон’юнктури. Адже за збереженням економічного і політичного статусу кво у країні націоналісти символічно схильні бачити саме ті «антиукраїнські» сили, з якими півстоліття тому боролася УПА. Що корупція не знає етнічних меж і аж зовсім не цурається патріотичної еліти, відходить, на жаль, на другий план. Зростання соціальної напруги, розчарування економічною та культурною політикою країни, а також політикою пам’яті, як-от кволе опрацювання наслідків радянської системи з одного, і надмірна етнізація злочинів радянської влади та Голодомору з іншого, приводять радше до відчуження і без того різних частин країни.
Щоб отримати картину партизанської війни у Західній Україні, не треба ходити далеко, вивчаючи програмні чи офіційні документи ОУН та УПА. Варто поцікавитися в родині або серед знайомих, як їхні батьки, чи батьки їхніх батьків, особливо в сільській місцевості пережили цей період. Така спроба автора цих рядків закінчилася тим, що поряд з очікуваною симпатією і співчуттям до повстанського руху виринули водночас інші історії. Про бажання вижити і розуміння безглуздя подальшої війни. Про страх вдень і страх вночі, перед чужими і – перед своїми... Про тих, кого забрали до лісу і хто звідти вже не повернувся, про безжальність до цивільних, які не мали іншого вибору, і були вбиті. І потребу про все це колись розповісти. Чи ми матимемо мужність почати з себе і з розмови про це?

07.08.2008
Роман Дубасевич
http://www.zaxid.net/article/21463/


Про Львів «реальний» і уявний

До 1941 р. СРСР був найбільшим союзником нацистської Німеччини. Німецькі льотчики вчилися літати на радянських полігонах. Кульмінацією цієї співпраці став спільний парад переможців над Польщею у Бресті в 1939 року…
Буду відвертим: моя стаття спровокована публікацією журналістки Єкатєріни Пєтухової в «Московском комсомольце». Не читаю подібних текстів, але ZAXID.NET вирішив звернути нам всім увагу на її появу, розмістивши у себе з невеличким вступним коментарем. Редакція резонно обурилася подібною писаниною, але відразу зауважила, що подібні публікації викликають у неї русофобські думки. Що мене відразу й насторожило.
Прочитав. Виявилося, що стаття просто зіткана з усталених стереотипів росіян про сучасну Україну і особливо Львів. Такі пасажі не раз доводилося спостерігати в російських електронних виданнях чи на газетних шпальтах. Прикро, що авторка ані на йоту не відійшла від стереотипізованого уявлення про Львів. Щоб так «побачити» це місто, не варто було їхати в далеку дорогу: описати «звірства» львівських бандерівців можна було б сидячи в московському або київському офісі. Справді – нічого нового й оригінального. Для авторки все є дивним і неприроднім: українська національна історія, те, що вояки УПА шануються як герої, і навіть те, що у Львові всі розмовляють «на мові», тобто українською. Суцільні стереотипи із шовіністичним забарвленням.
Проте, зізнаюся, у мене стаття не викликала аж такого праведного гніву, як у дискутантів під нею. Може тому, що не зважав на образи, якими пересипана публікація, а стежив за історичною канвою, а може тому, що роздумував над тим, що є правдою, що пересмикуванням, а що – відвертою брехнею у журналістському описі Львова. Однак пані Пєтухова здійснила поїздку і запропонувала читачам свій варіант «побаченого» Львова. Дозволю собі розглянути цю проблему в схожій логічній послідовності. Для цього спробую також подивитися відстороненим поглядом на наше місто: яким воно подається назовні і скільки в тій зовнішній презентації реального, а не вдаваного Львова.
Якщо генерально подивитися на проблему «націоналістичного», «антиросійського» і навіть «фашистського» Львова, то напевно люди з відповідним інтелектуальним чи політичним бекґраундом, запрограмовані наперед на відповідний результат, можуть знайти підтвердження будь-якої з цих характеристик. Питання не тільки в тому, яке мірило буде вибрано для трактування історичного минулого. Проблема – у небажанні зрозуміти суспільні зміни, які настали після розвалу Радянського Союзу. Журналістка приїхала до Львова, «озброєна» історичними знаннями, які явно здобула в радянський час. Здавалося б, а що могло змінитися в стосунку до Другої світової війни? Нацистів ми всі давно засудили і ніхто з розумних людей не буде в наш час тужити за безславною поразкою фашизму. Це така історична константа.
Проте є дуже багато нюансів, як зовнішніх, так і внутрішніх. Авторка явно не розуміє різниці між розвитком й удосконаленням методів історичного дослідження, між наукою в умовах академічної свободи і «переписуванням» історії. У неї сформувалося чітке негативне враження про «переписувачів» пострадянського зразка, коли затушовувалися цілі сторінки минулого, коли автоматично змінювалися знаки з «мінуса» на «плюс» і навпаки. Вона не ознайомлена з такою наукою, яка покликана деконструювати історичні міфи та стереотипи, запропонувати плюралістичне бачення минулого. Щоб не бути марнослівним, наведу кілька моментів із викладу пані Пєтухової. Для неї ОУН тотожна УПА. З цим пов’язано кілька грубих історичних помилок. Наприклад, коли вона називає Романа Шухевича генералом ОУН-УПА. Українська Повстанська Армія і весь нерадянський український національно-визвольний рух є для неї суцільним колабораціонізмом і бандитизмом. Про те, що з історичними знаннями авторки не все добре, свідчить також той факт, що вона стверджує: «ОУН-УПА – воювала на боці Гітлера... брала участь під орудою фашистів в каральних акціях проти поляків, євреїв, росіян та незгідних українців»... По-перше, тут бачимо невластиве поєднання цих двох утворень в одну структуру і відповідне «таврування» за служіння Гітлеру; по-друге – УПА ніколи не брала участі в німецьких каральних акціях. Це прописні істини, які відомі навіть школяреві.
Шкода, але подібні автори навіть не завдають собі труду вийти хоча б трошки за межі усталеного радянського кліше. Якби було сказано, що, ймовірно, багато хто з українських поліцаїв брав участь у каральних акціях проти мирного населення на початку війни, а потім, зі створенням УПА в 1942 році, влився в її ряди, то з таким постулатом важко було б сперечатися. Авторка не виділяє різне «політичне звучання» певних організацій у хронологічній послідовності. Для неї всі – бандити, як для українських націоналістів – усі герої. Так простіше. А в історії, особливо Другої світової війни, навіть тимчасовий нейтралітет і відмова від співпраці з окупаційним режимом може важити нарівні з бойовими діями.
Наведу приклад «від зворотнього». До 1941 р. Радянський Союз був найбільшим союзником нацистської Німеччини. СРСР порушував приписи Версальського мирного договору, який обмежував німців у можливостях нарощувати мілітарну потугу: німецькі льотчики вчилися літати на радянських полігонах. Ще багато можна писати про німецько-радянську «дружбу», але за браком часу згадаю тільки кульмінацію цієї співпраці – спільний парад переможців над Польщею у Бресті в 1939 р. Виходячи з логіки журналістки, як треба оцінювати вклад Радянського Союзу в знищення миру і нарощування агресивної політики до 1941 р.? То чому дивуватися галицьким українцям, які ніколи не були громадянами СРСР і прагнули проголошення своєї самостійної держави, що вони шукали собі різних тактичних союзників? Певний час у радикально налаштованих молодих революціонерів викликали захоплення нацистський порядок і фашистська монолітність. І цього не варто приховувати, бо вже через рік все змінилося і навіть революційні націоналісти зрозуміли всі загрози такого порядку й почали орієнтуватися на власні сили. Проте ані це, ані мотивації західних українців не виступати на боці радянської держави не є темою даної статті. Тому й утримаюся від глибшого їх аналізу.
Ще один важливий момент. Описуючи візит до Юрія Шухевича, п. Пєтухова називає його сином «прєдатєля». Але, шановна пані, Роман Шухевич ніколи не присягав на вірність радянській державі і комуністичній партії. То кого він зрадив? Зрадником якої батьківщини він був, на Вашу думку? Ви автоматично позиціонуєте всіх українців по своєму, «радянському» боці і тому у Вас виходить, що вони «всі як один» були зразковими радянськими громадянами – аж раптом з’явилася купка «націоналістів-запроданців», які, не маючи підтримки в народі, воювали з радянським режимом до 1950-х рр. Насправді тема УПА потребує глибокого і багатостороннього вивчення, як на предмет того, чи це був український рух опору, так і щодо того, чи були елементи колаборації з нацистським режимом і на яких етапах. Впевнено можна сказати тільки одне: подібні статті однозначно примножують негативні взаємні стереотипи, заклішовують історію до стану безвиході.
Дивним виглядає також відбір журналісткою «екскурсоводів» Львовом. За винятком випадкового таксиста, який люб’язно перейшов на російську мову, назвавшись бандерівцем (цікаво, що він вкладав у своє розуміння цього поняття?) та сина генерала Шухевича – Юрія, співрозмовниками авторки були виключно представники Російського культурного центру. Це дуже нерепрезентативний відбір. По-перше, члени РКЦ є людьми небайдужими, навіть більше – заангажованими; по-друге – у статті зовсім не представлено української сторони, все записано зі слів активних росіян та «списано» із побаченого на вулицях Львова. Кидаються у вічі так моменти: устами членів РКЦ говорять ображені люди, викинуті на маргінес публічного життя. Я б погодився з ними у тому, що в перші роки незалежності в примусовому порядку українізувалися школи, що однозначно були перегини у кадровому відборі, бо не варто від звичайних людей очікувати якогось неймовірного благородства: у них на масовому рівні спрацьовував принцип відплати. Проте стільки неправди і ненависті, як у словах респондентів авторки статті, давно не зустрічав.
Уявляю, чого може навчити дітей вчителька, яка вийшла заміж за «хахла» і так ненавидить місцевих українців, що бажає їм холодної смерті, навіть ціною власного замерзання. Це вже вам не якісь «п’ятихвилинки ненависті» – це системна ненависть. Не можу повірити і панству Євсєєвих, котрі заявляють, що на свято вулиці націоналісти «зривали дітей з літніх канікул», бо важко уявити механізм такого зривання. Кілька моїх знайомих власне придбали недавно на тій вулиці помешкання. Вийшла дуже цікава ініціатива, коли вони перезнайомилися зі своїми сусідами, то вирішили влаштувати свято будинку, а потім воно переросло у свято вулиці. Нічого ідеологічного чи політичного в цьому не було. Але всюдисущі українські націоналісти й тут інструменталізували свято, привнісши у нього певного національного пафосу та церемоніалу. Даруйте, але в словах Євсєєвих відчувається таки лють від появи на цій вулиці нових українських мешканців. Дійсно, вулиця має свою непересічну історію – відразу по війні її заселили радянські чиновники та офіцери, а тепер українці там купують помешкання, «витісняючи» старих мешканців – і це незворотній процес.
Пан Євсєєв представляється як серйозний знавець «бандерівщини», досліджує і вивчає її. А от на прохання журналістки розтлумачити, що таке атентат, пояснює, що це «джихад по-бандерівськи». Шановні, атентат – це замах, він нічого спільного зі священною війною не має. До переліку недолугих тверджень авторки належить також пасаж про те, що на початку 90-х бандерівцям ставили пам’ятники, а селяни їх підривали. А тепер дозвольте поцікавитися, звідки у селян вибухівка? Підірвати пам’ятники Євгену Коновальцю та дивізії СС «Галичина» могли тільки ті структури, в арсеналі яких наявна зброя і вибухівка. То хто їх підривав?
Так само породжує велику недовіру до статті використання неперевірених фактів. Чого лишень варті заяви про погрози російським школам під час помаранчевої революції, або про чотирьох затоптаних натовпом осіб під час мітингів. Хто був на той момент у Львові – знає, як все виглядало і чи могли бути жертви. Може, авторка переплутала з подіями навколо обстрілу з танків будинку російського парламенту? Кожне подібне марнослівне звинувачення не тільки підриває довіру до написаного, але й викликає обурення. А може, журналістка саме це й ставила собі за мету? Тоді – бідна російська громада Львова, її знову використали для не найблагородніших цілей.
До цього моменту я писав про те, з якими заготовками приїхала нас «побачити» і «побачила» журналістка від «Московского комсомольца». Тепер змінимо ракурс і поглянемо, а чи такими вже й безпідставними були всі її закиди. Може, ми не помічаємо, або ж не хочемо бачити, як виглядає назовні Львів. Вже писав свого часу про невтомне маркування українськими націоналістами публічного простору та про їхню маргінальність у Львові щодо набраних відсотків на парламентських виборах. Про сумнівної естетичної якості таблиці, пам’ятник Степану Бандері – як символ українського тоталітаризму, біл-борди із гаслами чи то з часів Третього Райху, чи періоду глибокого сталінізму – все це додає Львову неповторного націоналістично-тоталітарного «аромату». Я погоджуюся з думкою, що своїх героїв треба шанувати, але чого обов’язково в такому карикатурному виконанні? На журналістку справили негативне враження вітрини з плакатами С.Бандери і написом «Скарб нації. Будь як він». Аж хочеться вигукнути: «Всєгда готов!» До слова, Степан Бандера так недбало заретушований на тому портреті, з наведеними бровами і підведеними очима, що може хіба служити контрпропагандою, а не уособлювати гордість нації.
А тепер ми поволі підходимо до дуже важливого аспекту нашої теми – відповідальність влади і політиків. Подекуди складається враження, що влади у Львові нема. Партія «Свобода» постійно проплачує ксенофобські антиросійські біл-борди, розміщує їх по цілому місту, а влада вдає, що проти комерційної реклами не попреш. Львівська обласна рада наввипередки розтринькує наші гроші на проголошення року Бандери, на добудову його пам’ятника, на оплату недолугої пропаганди в області. Жоден з депутатів не проголосував проти, бо відразу затаврують і оголосять чиїмось агентом. А чому в мудру депутатську голову не прийшла ідея створити стипендійний фонд ім. Степана Бандери і в такий спосіб вдатися до увіковічення і пропаганди доброго імені героя? Відповідь проста – з того нічого не можна вкрасти, бо не буде «відкатів». Такий вдаваний націоналізм нашим коштом мало того, що розбазарює наші гроші – він ганьбить ціле місто.
Треба бути також до кінця відвертими, що перейменування вулиць у Львові відбувалося часто за принципом, як найбільше допекти Росії. Зрозуміло, що відразу після розвалу СРСР необхідно було провести декомунізацію публічного простору, через перейменування вулиць і усунення радянських символів. Проте ця зміна відбувалася далеко не в цивілізований спосіб, а подекуди перетворилася на дзеркальне відображення подібної політики радянського зразка. Декомунізація передбачала деідеологізацію, та, на жаль, перетворилася на нову політизацію.
Наостанок про нову комерційну з’яву – кнайпу «Криївка». Свідомо уникав дискусій навколо цього закладу, хоча мені відразу було немило, що подібний заклад облаштували в колишньому будинку венеційського консула на Ринку. Але від того, що довелося потім почути, – стало не по собі. Я про антураж й ідеологічне навантаження цього закладу. Його власники і менеджер добре прорахували можливий матеріальний хосен від експлуатації упівської теми. Дехто каже, що це постмодерний погляд на УПА, дехто запевняє, що це виключно комерція. Я думаю: як не може бути постмодерного трактування Голокосту, Голодомору, так само не варто з подібними мірками підходити і до такого явища, як УПА, особливо в такому варіанті. Карта страв є просто ксенофобською і антисемітською. Чого варте «Сало кошерне по-гайдамацьки». Це щоб якнайдошкульніше допекти євреям і наголосити на антисемітизмі УПА? Це для того, щоб показати тяглість українського історичного антисемітизму: від гайдамаччини до УПА? Мені також набридла «казка» про те, що в Польщі тюльку прийнято називати москаликами, – не смішно. Найгірше, що певної легітимізації та й свого роду ототожнення Львова з цим закладом додає його розташування: візаві з Ратушею. Не здивуюся, якщо хтось із міських достойників є співвласником «Криївки», бо чого тоді так довго влада терпить цю гадюшню у себе під носом? Або, може, вона не зовсім влада?
Зовсім наостанок: нас побачили такими, як ми зазвичай презентуємося назовні. Мова не йде про конкретну публікацію, бо тут очевидною є «запрограмованість» авторки на результат. Хотілося б наголосити на безвідповідальності наших політиків і не усвідомленні владою себе такою. Нам вкрай необхідна відповідальна влада, яка не боїться припинити відверті ідіотизми, навіть якщо це загрожує втратою популярності у певної політичної групи. Суспільству варто проявляти більше заангажованості в житті міста і відмовитись від позиціонування ми – народ, а влада – чужинці.
І ще відмовитись від принципу: ми маємо слушність у всьому, бо ми українці.

20.03.2008
Василь Расевич
http://www.zaxid.net/article/14206/

 

Львів – місто фашистів?

«Сил уже нет все это терпеть. К нам как к собакам относятся. Русских здесь всегда не любили, еще при СССР сюда переехала. Вышла замуж за хохла… Я бы хотела, чтобы Россия этим националистам перекрыла газ, совсем... Ради этого я готова сидеть в холоде и стучать зубами…»
Так у світі повелося, що Львів звикло вважають головним антиросійським містом всього пострадянського простору. Тиждень тому ZAXID.NET завершив власне обговорення цієї дражливої для багатьох теми – «Львів антиросійський». Подаючи різні позиції, ми намагалися знайти відповідь на два важливі, на наш погляд, питання: чи є Львів антиросійським містом і що з цим робити? Ми намагалися зрозуміти причини і наслідки цього стереотипу про наше місто. Наскільки це нам вдалося чи ні, судити нашим читачам.
Але, як з’ясувалося згодом, це було нашою помилкою. Якщо Львів і є антиросійським містом, то не через те, що ми не навчилися у своєму місті ставитися з повагою один до одного. Просто хтось колись вирішив, що Львів – антиросійське місто. І крапка. Використовуючи, як аргументи, фальшування і перекручування фактів, цей хтось намагається до сьогодні втримати у свідомості людей уявлення про такий Львів.
ZAXID.NET не практикує передрук чужих текстів. Але сьогодні робимо виняток з наших правил і пропонуємо вашій увазі текст журналістки газети «Московський комсомолець» Катерини Пєтухової «Нова ера Бандери» від 14 березня ц.р. Кожен, хто прочитає, зробить свої висновки. Ми ж свій зробили: завдяки таким публікаціям Львів таки стане тим антиросійським містом, яке «побачила» авторка цієї статті та її співрозмовники.

 «Под прицелом автомата в руках грозного охранника поднимаю рюмку. Входной «тост» звучит как пароль: «Подтверждаю, что я не коммунистка, не жидовка и не москалька». Пройдя проверку, я оказываюсь в помещении, где люди с аппетитом режут «пьяных москалей» и накалывают шматки на вилку... Это не сцена из триллера. Помещение, куда пускают только после фейс-контроля, – львовский ресторан «Крыйивка». А «пьяные москалики» – блюдо из карасей. О бандеровцах, героизации фашизма и о жизни «клятых москалей» на украинской земле – в репортаже корреспондента «МК», побывавшего в очаге национализма – на Западной Украине.
Бандеровцами не рождаются, ими становятся
- Все там у вас врут по телевизору в России, что у нас здесь русских не любят. Слышите, я ведь с вами даже по-русски говорю, – многообещающе заявил таксист по дороге из львовского аэропорта.
- А может, и бандеровцев здесь нет? – парировала я.
- Как же нет? Я сам бандеровец!
Бандеровец ныне на Западной Украине – звание почетное. Так называют приверженцев идей ветеранов из организации ОУН-УПА (Организация украинских националистов – Украинская повстанческая армия), воевавших во время Второй мировой на стороне Гитлера и участвовавших под началом фашистов в карательных акциях против поляков, евреев, русских, а также «инакомыслящих» украинцев. Теперь им на Украине ставят памятники и присваивают звания героев.
В культурной столице Украины, как величают Львов, даже воздух какой-то особенный – «национально-повстанческий». Центр города. Через каждый десяток метров стоят здоровые стеклянные стенды с изображением мужчины. Подхожу поближе – под стеклом портрет предводителя украинских националистов Степана Бандеры.
«Сокровище нации! Будь сильным, как он!» – кричит надпись на плакате. Портрет Бандеры, как назойливая муха, преследует буквально на каждом шагу.
«Повстанцы» вообще во Львове в почете. То и дело на домах попадаются барельефы или памятные доски очередному члену ОУН-УПА. И везде обязательно живые цветы. Мои гиды из Русского культурного центра (РКЦ) рассказывают, какими темпами во Львове переименовывают улицы, избавляясь от всего «москальского». За изменениями названий не поспевают сами горожане. Добрая половина так и продолжает использовать старые. Одна из центральных улиц Львова, носившая когда-то имя Лермонтова, теперь переименована в улицу Джохара Дудаева. «Не думайте, что мы это поддерживаем. До сих пор стыдно говорить, что живем на улице Дудаева», – возмущаются обитатели домов на Лермонтова-Дудаева. Львовяне сплетничают, что и Шамиля Басаева хотели увековечить в названии улицы. Якобы ждали, когда он покорит Дагестан... Но вот оказия, не успел...
- К великим русским писателям здесь вообще особое отношение. Бывшая улица Пушкина теперь носит название Генерала Чупрынки (Тарас Чупрынка – один из псевдонимов лидера ОУН-УПА Романа Шухевича. – Е.П.). Конечно, Пушкин, по их (националистов. – Е. П.) мнению, не имеет отношения к Украине. Зато Джордж Вашингтон и Авраам Линкольн во Львове, видимо, были частыми гостями. Потому что такие улицы есть. Но мы не опускаем руки – будем отстаивать право на свою культуру и историю, – рассказывает директор Русского культурного центра во Львове Олег Лютиков.
Один из активистов Русского культурного центра Сергей Евсеев живет в старой части города, на улице, которая теперь носит имя Евгена Коновальца, «проводника» ОУН. Семья русских интеллигентов Евсеевых от происходящего во Львове в тихом ужасе. «Живем, как в театре абсурда. Представляете, до чего дошло: каждый год в июне националисты проводят праздник нашей улицы. В день празднования школьников срывают с летних каникул и собирают на Коновальца – для массовки, ну и, конечно, для идеологического воспитания. По улице шествуют бывшие воины УПА. Одни несут знамена, другие, объединившись в хор «Повстанец», распевают националистические песни. Школьники должны стоять и слушать этот бред, аплодируя «героям», – негодует супруга Сергея Сергеевича.

Русские изгои
Русская речь здесь почти не слышна. И надписей на русском нигде не встретишь. В трамвае, в магазине, в гостинице – везде говорят только на «мове», хотя во Львовской области сейчас живет примерно 90 тысяч русских. Стоит открыть рот и заговорить по-русски, как на тебя сразу же смотрят как на чужака. Нелюбовь к «москалям-оккупантам» особо «национально-озабоченные» подкрепляют действиями. Главный объект нападок националистов во Львове – Русский культурный центр. Сколько раз хулиганы били там стекла, поджигали, поганили стены нелицеприятными надписями – руководители РКЦ уже сбились со счета.
- Мы уже устали ремонтировать это несчастное здание. Оно и так досталось нам в «убитом» состоянии. Привели его в порядок. Но националистам же неймется! Один раз здание просто чудом не сгорело дотла. Шутка ли, бросили в окно подожженную веревку, – сетует замдиректора РКЦ Сергей Евсеев.
Все, что связано в истории Украины с русскими, вытирается сегодня из памяти и сознания. Вытирается – в буквальном смысле слова: на памятнике Ивану Подкове, герою борьбы русского, украинского и молдавского народа против турецких поработителей, слово «русский» просто убрали. Вместо него на монументе теперь рельефная подковка.
Памятники – вообще отдельный разговор. От символов советской эпохи начали избавляться сразу же после развала СССР. Остался разве что холм Славы – мемориал воинам, павшим во Второй мировой. Это одно из излюбленных мест глумления для молодых националистов. Недавно вандалы испоганили ограду холма. Хорошо, что сам монумент не снесли.
- И с ним ведь хотели расправиться, но мы отстояли, подняли настоящую бучу. Но вот надолго ли? Мемориальный комплекс нужно реставрировать, а денег на пережиток СССР не выделяют. То ли дело памятники ОУН-УПА. Их содержание прописано в бюджете. Надо видеть, как за ними ухаживают. Больно и обидно за то, что сейчас происходит на Украине. И памятники им воздвигают, и денег выделяют больше, чем всем остальным ветеранским организациям. За какие заслуги? Не боюсь говорить, что сегодня Украина верным путем двигается к фашизму. Только что руки с криком «хайль!» пока не вскидывают... – делится со мной наболевшим председатель Львовской областной организации ветеранов ВОВ, герой Соцтруда Тимофей Маханек.
Письменный стол Тимофея Андреевича весь завален бумагами и книгами: ветеран не перестает писать статьи в киевские газеты о том, какой беспредел происходит на Западной Украине. «Мне через два года стукнет 90 лет, но отдыхать некогда. Надо бороться с этим безобразием – с национализмом. Я всегда говорил и писал на украинском, но когда к власти пришли националисты со своей дикой политикой, я им назло стал говорить и писать только по-русски. Это мой личный протест», – рассказал пенсионер.
Статуя Степана Бандеры гордо возвышается в центре города, все равно что Ленин когда-то. У подножия монумента лежат свежие цветы. Поговаривают, что когда в начале 90-х в селах на Западной Украине начали ставить первые бюсты Бандеры, селяне их взрывали... Видимо, памятуя об этом, у изваяния Степана Бандеры во Львове выставили наряд милиции, который дежурит круглосуточно. Чтобы, не дай бог, не осквернили память о национальном «герое».

О школах и «москалях-голодранцях»
Националисты очень трепетно относятся к воспитанию и образованию молодой поросли. Особое внимание – к средней школе. Взять хотя бы песенный конкурс «Сурми звитяг», посвященный воспеванию украинской воинской доблести, а конкретнее – «подвигам» воинов УПА.
- Конкурс «Сурми звитяг» проходит среди школ ежегодно. Участие в нем обязательное, неважно – украинская школа или русская. Когда мы услышали, какие песни подготовили наставники украинских гимназий со своими учениками, мы дар речи потеряли. Как вам такие строчки: «Прилитив комарик вранци покусати москалив-голодранцив»? Подумать только, этому учат в школе! – рассказывает Елена, молодая учительница истории из русской школы.
Воспитанная в русской семье, Лена даже не подозревала, что в один момент русские люди станут вторым сортом на независимой Украине. Она вспоминает, как во время «оранжевой революции» в стекла русских школ националисты бросали камни за то, что учителя не хотели вести детей на митинги в поддержку «оранжевых». «Мало кто знает, что тогда во Львове оголтелая толпа насмерть задавила четырех человек. Этот эпизод «революционеры» почему-то умолчали, не хотели замараться. Но это было на наших глазах. Какое счастье, что мы уберегли детей!»
Сейчас во Львове осталось всего пять русских школ. И то некоторые уже на грани выживания. «Мы постоянно бьемся за их существование. А в маленьких городках в области просто ужасное положение – нет русскоязычных СМИ, нет школ, нет русской православной церкви. Во Львове и то только одна церковь у нас есть, хотя прихожан очень много. Построить еще одну городские власти не дают места. Вообще, конечно, мы здесь как изгои. На руководящих должностях, например, русских нигде нет, – жалуется Сергей Евсеев. – Сегодня русский язык на Западной Украине знают благодаря детективам российских писательниц. Эта литература здесь пользуется популярностью».
Школа №45 во Львове – один из немногих бастионов русской культуры на Западной Украине. Здесь все называют ее «пушкинской». Директор школы Владимир Кравченко, как он сам говорит, «все делает для того, чтобы дети не забывали, кто они, чтобы не понаслышке знали о русской литературе и о таком явлении, как Александр Сергеевич Пушкин». Детей из русских семей сюда возят со всех концов города. Да и многие украинские родители отдают своих чад в 45-ю школу – очень сильную базу знаний дают здешние учителя.
Учительница русского языка и литературы проводит мне экскурсию по своему классу. И вдруг – крик души: «Сил уже нет все это терпеть. К нам как к собакам относятся. Русских здесь всегда не любили, сколько я здесь живу, еще при СССР сюда переехала. Вышла замуж за хохла... Но не до такой же степени! Я бы хотела, чтобы Россия этим националистам перекрыла газ, совсем, чтобы они подумали, что творят. Ради этого я готова сидеть в холоде и стучать зубами...»

Случайная смерть или атентат?
Сын командующего Украинской повстанческой армии Романа Шухевича Юрий Шухевич – ныне политик, возглавляющий партию «Украинская национальная ассамблея» (известна как УНА-УНСО). Персона в городе очень уважаемая. Ему во Львове – везде зеленый свет, все проблемы Юрий Романович может решить одним звонком – такое у меня сложилось впечатление. Еще бы, ведь и его самого, и его отца президент Ющенко наградил званием Героя Украины.
Кто не знает, Роман Шухевич – соратник Бандеры, руководитель батальона СС «Нахтигаль», участвовавшего вместе с фашистами в карательных акциях против мирных жителей 30 июня 1941 года, когда немцы вошли во Львов. Говорят, за эти заслуги национал-социалисты наградили его аж двумя Железными крестами. К слову, у Адольфа Гитлера и то был только один...
Я встретилась с сыном Шухевича в квартире-офисе на улице Генерала Чупрынки. Хозяин любезно предложил чай-кофе, спросил, можно ли в моем присутствии закурить... Наш разговор постоянно прерывался звонками. «Пани Галя, зараз не можу, в мене корреспондент», – жизнь у Шухевича кипит. К моему большому удивлению, узнав, что я журналист из Москвы, Юрий Романович сразу же перешел на русский язык. Национализм национализмом, а пиар пока никто не отменял...
- ОУН-УПА боролась за освобождение Украины от советской власти. Никакой помощи фашистам не было. Это в России существуют стереотипы благодаря некоторым нашим политикам. Разве могла УПА существовать в подполье до 1956 года, если бы не поддержка народа? – заявляет потомок новоиспеченного героя Украины. О сталинском режиме он хорошо осведомлен – половину своей жизни Юрий провел в советских лагерях как сын предателя. Из тюрьмы вышел только в 80-х... А вот о деяниях отца помнит скорее по рассказам...
- Если не было связи с Гитлером, за что Роману Шухевичу дали два Железных креста Германии? – спрашиваю я в лоб.
- Это брехня. Где вы это берете? В архивах вермахта перечислены все награжденные Железным крестом, от рядового до генерала. И единственный украинец, который там указан, – Лопатинский. И вообще ни в чьих наградах мой отец не нуждается. С Романа Шухевича брали пример Че Гевара и Хо Ши Мин.
- А почему такое негативное отношение к русским, почему их называют «клятыми москалями»?
- Ну да, называют «клятыми москалями». Но, слушайте, им здесь очень даже вольготно живется...
О «вольготной жизни» ветеранов войны и русских школ во Львове я уже говорила. Еще «вольготней», похоже, живется историкам, не согласным с ныне официальной версией о героическом прошлом повстанческой армии...
Книга историка и публициста Виталия Масловского «С кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны» рассеивает все сомнения о сотрудничестве членов ОУН-УПА с фашистами. Автор не голословными обвинениями, а с помощью архивных документов и воспоминаний, написанных самими националистами, доказывает их преступления. И сотрудничество с фашистами, и участие в массовой казни мирного населения. В книге, например, приводятся обращения Степана Бандеры, которые распространялись во Львове, когда немцы вошли в город. «Народ! Знай! Москва, Польша, мадьяры, жиды – это твои враги! Уничтожай их!» – пестрела призывами одна из афиш. А вот другая: «Ляхов, жидов, коммунистов уничтожай без милосердия, не жалей врагов украинской народной революции!»
Украинские издательства отказывались печатать скандальную книгу – боялись «получить по шапке» сверху. С помощью Русского культурного центра труд на украинском языке издали в Москве – тиражом всего 1000 экземпляров. А через несколько месяцев после выхода своего детища Виталий Масловский умер при загадочных обстоятельствах. Писателя нашли мертвым в подъезде его дома во Львове. Якобы историк ни с того ни с сего перевалился через перила и, пролетев несколько этажей, разбился. Родственники публициста и руководители РКЦ обратились в милицию: слишком странной была кончина Масловского. Но в возбуждении уголовного дела отказали. Близкие историка считают, что его внезапная смерть могла быть актом атентата. «Атентат – это что-то вроде джихада по-бандеровски», – объясняет мне Сергей Евсеев, много лет посвятивший изучению националистического движения на Украине.

«Москаликов» съедают под вечер
«Бандеровщина» во Львове – не только национальный дух, но и неплохой бизнес... Площадь Рынок – сердце Львова, во многом похожа на Старый Арбат в Москве. На этой площади прямо напротив городской ратуши на первом этаже жилого дома находится кафе «Крыйивка» («крыйивками» назывались схроны, в которых прятались в годы подполья члены ОУН-УПА). Если не знать точно, где находится это заведение, никогда в жизни его не найдешь. Дорогу знают только свои. Мне скандально известное местечко показали местные жители.
Вхожу в дом, передо мной большая деревянная дверь. Стучу. В двери открывается маленькое окошко – через него охранник с нацеленным автоматом спрашивает у меня пароль. «Слава Украине», – я заранее подготовилась к походу в бандеровское кафе. «Героям слава!» – слышу подтверждение, и меня впускают в «Крыйивку». Не успеваю опомниться, как охранник протягивает мне стопку с медовухой со словами: «Надо выпить, чтобы проверить, не коммунистка ли, не жидовка, не москалька». Пытаюсь вежливо отказаться: мол, не пью крепких напитков. Но по грозному взгляду охранника понимаю, что иначе в кафе не попасть.
Ресторан работает круглосуточно, однако отбоя от посетителей нет в любое время. Столы здесь заказывают заранее. Но мне повезло – как раз освободился столик. Спускаюсь в подвальное помещение и попадаю наконец в настоящий «бандеровский схрон». Кафе в стиле деревянного сруба увешано плакатами с изображением Бандеры, Шухевича и других членов ОУН-УПА. Тут же плакаты с изображением свастики. На полках под потолком железные каски, гранаты, наганы и автоматы. Можно взять оружие с полки и пострелять по дереву возле барной стойки. Денег за это не берут... От пальбы у меня закладывает уши, а в соседнем зале раздаются мужские крики: «Ну шо там? Москалей вже вбывають?» Атмосферка что надо, «дружелюбная». Официант в характерной форме не то немецкого офицера, не то украинского повстанца приносит меню а-ля боевой листок. На пятнадцати страницах – богатейший ассортимент. «Сало кошерное по-гайдамацки» – на закуску, «москалики пьяные карасевидные» – на горячее, гречневая каша «Будни вермахта» в качестве гарнира.
Все сорок минут я чувствовала себя как партизан, оказавшийся во вражеском тылу. А меню «Крыйивки», которое можно приобрести за определенную сумму в качестве сувенира, знакомые теперь дербанят на части. Кроме меню в кафе можно купить книги и диски об ОУН-УПА, обеденный набор повстанца (вилка, ложка, нож) и даже «лимонку»...

Год от года все национальней
Широким празднованием 65-летия Украинской повстанческой армии и 100-летия со дня рождения ее командующего Романа Шухевича Украина отметила 2007 год. Но наступивший 2008-й обещает быть на «незалежной» не менее ярким.
1 января 2009 года страна готовится встретить очередную знаменательную дату – 100-летие со дня рождения главного ОУНовца Степана Бандеры. В честь этого уже в трех областях – Львовской, Тернопольской и Ивано-Франковской – нынешний объявлен годом Бандеры. Но и этого мало. Президенту предложили объявить год Степана Бандеры по всей Украине. Дескать, что ж только в отдельных областях, пусть везде чествуют «освободителя».
Президент пока думает. Есть на повестке дня и другие вопросы. К примеру, признать советский период годами оккупации Украины. С таким предложением с пару месяцев назад обратилась Служба безопасности Украины. Что это? Фашизм или маразм?»

16.03.2008
http://zaxid.net/article/13987/

 

 

О «героях» эсэсовских и героях украинских

С момента провозглашения независимости Украины, и по сей день, в стране постоянно раздаются призывы о поиске национальной идеи.
Звучат они, зачастую, из уст властной верхушки, состоящей в основном из старой, партийно-комсомольской номенклатуры (мгновенно сменившей окрас – с красного на желто-синий), а также из примкнувшего к ней криминала и обслуживающей их прослойки недавних поэтов соцреализма и историков КПСС.
При этом проводимая ею политика говорит о том, что фактически такая идея для Украины ими уже давным-давно определена и воплощается в жизнь. Она представляет собой причудливую помесь культа золотого (а, точнее, долларового) тельца и радикального национализма.
Причем, если первая составляющая этого болезнетворного симбиоза протекает в более-менее стабильных формах, то со второй периодически случаются клинические обострения.
Самый острый такой приступ Украина наблюдает этой весной. Вначале в Тернопольской области на выборах побеждает партия, еще несколько лет назад напоминавшая нацистов не только идеологией и публичными высказываниями своего лидера относительно борьбы с  «москалями и жидами», но и названием («Социал-национальная партия Украины» – обратная калька от гитлеровских национал-социалистов), и символикой.
Затем эта же партия заказывает размещение на улицах Львова бигбордов, прославляющих дивизию СС «Галичина». Вскоре в одной из стычек между новоявленными скинхедами и антифашистами проливается кровь и появляется первая жертва.
Президент Ющенко, комментируя это событие, публично называет скинхедов-неонацистов, открыто использующих нацистское приветствие и исповедующих соответствующие взгляды, «патриотической организацией».
Буквально через несколько дней в Киеве сжигают книжные магазины с книгами неугодных националистам авторов, и представители националистических организаций наперебой высказывают в прессе свое одобрение этим поджогам.
Наконец, чуть больше недели тому, по сообщению местной прессы, Тернопольский облсовет принимает обращение с требованием (именно этот термин, а не, допустим, «обращаемся с предложением») признать на государственном уровне дивизию СС «Галичина» и ее участников «борцами за волю Украины».
И думаю, мало кто удивится, если Ющенко с готовностью подпишет соответствующий указ, согласно которому, эсэсовцы будут признаны героями Украины, как это уже произошло с одним из них – гауптштурмбанфюрером СС и офицером немецкого батальона «Нахтигаль», Романом Шухевичем.
Удивляет то, что украинские политики, журналисты, политологи, писатели, которые не разделяют радикально-националистических и неонацистских идей, у большинства из которых отцы или деды воевали в рядах Красной армии, в том числе и против «Галичины» (разгромленной войсками 1-го Украинского фронта летом 1944 года) и других формирований ОУН, молча наблюдают за вереницей событий наглого и открытого марша неонацизма.
А некоторые молчащие считают все эти события лишь мелкими перегибами в ходе процесса «возрождения патриотизма» и «декоммунизации».
Так давайте вспомним, о каком, собственно, «патриотизме», и о каких «борцах за волю Украины» идет речь.
«Я присягаю перед Богом этой святой клятвой, что в борьбе против большевизма буду беспрекословно подчиняться высшему руководителю немецких войск, Адольфу Гитлеру, и хочу, как отважный солдат, посвятить свою жизнь выполнению этой клятвы».
Это – цитата из текста присяги, которую, как и другие добровольческие формирования СС, давали солдаты дивизии СС «Галичина». Кстати, название дивизии несколько раз видоизменялось – от «14-й добровольческой дивизии СС «Галиция», до «14-й гренадерской дивизии СС».
Но в любых ее вариантах, с момента создания в июне 1943 и до конца апреля 1945, года фигурировало слово «Галичина» (а, точнее, во всех приказах и других немецких документах.14-той «Галичина» стала и по номеру, и по времени формирования из числа созданных нацистами тридцати шести дивизий СС, среди которых многие были сформированы не из коренных германцев, а из «сочувствующих» им – «Викинг» (из уроженцев Норвегии и Дании), «Шарлемань» (из французов), «Валлония» (из бельгийцев) и так далее.
А теперь, для тех, кто подзабыл, немного о планах на будущее, уготованных для Украины и украинцев человеком, на верность которому присягали кумиры наших националистов (прямые цитаты):
«Славяне должны работать на нас. Если мы в них не нуждаемся, они могут умирать. Поэтому обязательная вакцинация и немецкое здравоохранение для них излишни. Высокая славянская деторождаемость нежелательна. Они могут использовать противозачаточные средства и делать аборты, сколько их душе угодно.
Образование опасно. Вполне довольно... если они могут считать до ста. В крайнем случае, образование дозволяется, если оно помогает готовить для нас полезных слуг. Каждый образованный человек – наш будущий враг.Следует отбросить все сентиментальные возражения. Нужно управлять этим народом с железной решимостью…».
Религию мы им оставим, как отвлекающее средство. Что касается еды, они не должны получать больше необходимого минимума. Хозяева мы, нам все». (Из директивы А.Гитлера министру по делам восточных территорий Розенбергу о введении в действие Генерального плана «Ост», 23 июля 1942 г.).
«…Точно так же должен стать областью рейха Крым с прилегающими районами (территории севернее Крыма)… Крым должен быть освобожден от всех чужаков и заселен немцами. Точно так же староавстрийская Галиция должна стать частью Рейха.
Дело сводится к тому, чтобы разумно разделить огромный пирог, с тем, чтобы мы им, во-первых, владели, во-вторых, управляли и, в-третьих, эксплуатировали…
Русские в настоящее время отдали приказ о партизанской войне в нашем тылу. Эта партизанская война имеет и свои преимущества: она дает нам возможность истреблять тех, кто восстает против нас…
Новоприобретенные восточные районы мы должны превратить в райский сад, они для нас жизненно важны. Колонии, по сравнению с ними, играют роль второстепенную…». (Из записей Мартина Бормана на совещании Адольфа Гитлера со своими соратниками о целях войны против Советского Союза16.07.1941).
«…Следует пропагандировать также добровольную стерилизацию, не допускать борьбы за снижение смертности младенцев, не разрешать обучение матерей уходу за грудными детьми и профилактическим мерам против детских болезней». (Замечания и предложения по генеральному плану «Ост» рейхсфюрера войск СС. 27.04. 194).
А вот слова тех лет, сказанные относительно славянских народов, уже непосредственного шефа «славных галицких борцов за свободу Украины», рейхсфюрера СС Генриха Гиммлера, который в мае 1944, во время обучения оных «борцов» из дивизии «Галичина»в тренировочном лагере СС в Нойхаммере (Силезия), лично проинспектировал ее и призвал солдат и офицеров дивизии к борьбе с «жидо-большевистскими ордами»:
«…То, что может произойти с русским или чехом, меня абсолютно не интересует. Будут ли они живы или умрут с голоду, как скоты, – для меня это имеет значение только в том смысле, что лица, принадлежащие к этим национальностям, будут нам нужны в качестве рабов».
Для тех из современных украинских неонацистов и их молчаливой группы поддержки, кто почему-то вообразил себе, что приведенные выше высказывания и планы Гитлера и Гиммлера относятся к каким-то другим славянам, а «сознательные украинцы» к ним никоим образом не принадлежат, приведу еще пару цитат известных гитлеровских соратников.
«…земли восточные… это земли, на которых надо четко представлять, что доброта будет воспринята как проявление слабости. Это земли, где славянин сам не хочет иметь равные права с господином, где он привык быть в услужении.
…Украина, которая поначалу, в качестве промежуточного решения, должна быть с применением, конечно, еще дремлющей в подсознании национальной идеи, отделена от остальной России и использована, как источник полезных ископаемых и провианта под немецким управлением.
Разумеется, не давая народу там укрепиться или усилиться, повышая их образовательный уровень, так как из этого позже может вырасти оппозиция, которая при ослаблении центральной власти будет стремиться к независимости». (Из речи Рейнхарда Гейдриха об основах национал-социалистического европейского «нового порядка» 2.10.1941).
Рейхскомиссар Эрих Кох, говоря об управляемом им Рейхскомиссариате «Украина», созданном немцами на территории Центральной, части Западной (Волынь), Восточной и Южной Украины:
«Мы народ господ и должны жестко и справедливо править. Я выму из этой страны всё до последнего. Мы должны осознавать, что самый мелкий немецкий работник расово и биологически в тысячу раз превосходит местное население». (5.03.1943).
Вот за такую «волю» Украины выступали тогдашние украинские националисты. А инициаторами создание галицкой эсэсовской дивизии была именно Организация украинских националистов (ОУН) под руководством Мельника, и в, частности, львовский профессор-ОУНовец Кубийович.
И всех этих «патриотов», не смутило даже то, что весь командный состав, штаб и большинство офицеров дивизии были немцы во главе с командиром дивизии, бригаденфюрером СС Фрицем Фрайтагом.
А в приказе, подписанном 30 июля 1943 начальником Главного Управления СС о формировании дивизии, прямо указывалась, что «язык отдачи приказов –  немецкий».
«Галицкому языку» (не украинскому, а «галицкому») тем же приказом отводились второстепенные позиции.
Не смутило это и греко-католическую церковь во главе с еще одним «патриотом», митрополитом Шептицким, активно содействовавшую формированию эсэсовской дивизии и направившую в ее состав своих военных капелланов, которыми руководил представитель УГКЦ Василий Лаба. Что, кстати, и послужило одной из причин ликвидации УГКЦ после войны.
Это не смущают националистов нынешних, пытавшихся проводить героизацию своих предшественников – ОУН-УПА – воевавших, на их взгляд, на два фронта.
Собственно принципиальной разницы между двумя крыльями ОУН, расколовшейся лишь за пару лет до начала войны на почве личных амбиций Андрея Мельника и Степана Бандеры, не было.
И мельниковцы, и бандеровцы, во главе со своими лидерами, не просто сотрудничали, а активно работали на гитлеровцев. А глубина их расхождений и взаимной вражды между собой была не больше, чем, к примеру, между штурмовиками Рема и эсэсовцами Гиммлера – и те, и другие были ярыми нацистами.
О работе на немцев Мельника и Бандеры с Шухевичем существует множество задокументированных, подтвержденных тем же Нюрнбергским трибуналом фактов. Вот только некоторые из них.
Из свидетельств на Нюрнбергском процессе начальника 2-го отдела абвера (немецкой армейской разведки) полковника Эрвина Штольца:
«Мною лично было дано указание руководителям украинских националистов, германским агентам Мельнику (кличка «Консул-1») и Бандере организовать сразу же после нападения Германии на СССР провокационные выступления на Украине с целью подрыва ближайшего тыла советских войск, а также для того, чтобы убедить международное общественное мнение в происходящем якобы разложении советского тыла...
…Бандера и Мельник находились у меня на личной связи как агенты абвера, я передавал им распоряжения нашего руководства, и они их четко выполняли. Приблизительно в августе 1941 я объявил Бандере о прекращении с ним связи как с нашим агентом. Это было сделано по указанию Канариса...
И с того времени распоряжения абвера передавались Мельнику и Лебедю... Через них абвер формировал из оуновцев вооруженные отряды для борьбы с советскими партизанами в западных районах Украины...».
А в так называемом «Акте провозглашения украинского государства» от 30 июня 1941 года говорилось: «Воссозданное украинское государство будет тесно взаимодействовать с Национал-Социалистической Велико-Германией, которая под руководством Адольфа Гитлера создает новый порядок в Европе и мире…
Украинская национальная революционная армия, создающаяся на украинской земле, будет и дальше бороться с союзной немецкой армией против московской оккупации за суверенное соборное государство и новый порядок во всем мире…».
Яснее о том, кто для бандеровцев был хозяин, а кто – враг, и не скажешь.
Немцы, правда, посчитали, что даже такая, полностью марионеточная «держава» во главе с собственными агентами им на территории Украины без надобности и посадили Бандеру под арест.
Но сами же его ближе к концу 1944-го года и выпустили. Зачем? Как объяснил в своих мемуарах Скорцени, который еще и лично, по прямому указанию Гитлера, выводил Бандеру из Кракова зимой 1944-45, «для продолжения работы».
Один из высших гитлеровских полководцев, Эрих Манштейн, в своих послевоенных мемуарах «Утерянные победы. Воспоминания фельдмаршала» так написал о партизанском движении в Украине:
«…Вообще существовало три вида партизанских отрядов: советские партизаны, боровшиеся с нами, украинские (УПА – автор), боровшиеся с советскими партизанами, но, как правило, отпускавшие на свободу попавших им в руки немцев, отобрав у них оружие, наконец, польские партизанские банды, которые боролись с немцами и украинцами».
Советую вспомнить, что 9 мая 1945 года победили отнюдь не вермахт и СС с их составными частями – дивизией СС «Галиция», батальонами «Роланд» и «Нахтигаль», и не ОУН-УПА, а та самая Советская Армия, которая была для всех нацистов (немецких, украинских, русских) главным и непримиримым врагом.
Та самая Советская Армия, в рядах которой, вместе с партизанскими отрядами, сражалось с фашизмом почти 7 миллионов украинцев. Армия, в которой маршал Тимошенко был наркомом (министром) обороны, а из 15 фронтов, действовавших в ходе Великой Отечественной, больше половины возглавляли маршалы и генералы – украинцы по происхождению: Кирпонос, Тимошенко, Еременко, Малиновский, Черняховский и другие.
Украинец Иван Кожедуб был самым известным воздушным асом в антигитлеровской коалиции и одним из двух трижды Героев Советского Союза, а из 115 дважды Героев Советского Союза больше четверти – 32 человека, были украинцами и уроженцами Украины.
И все мы – дети, внуки и правнуки Победителей в той страшнейшей войне, и гроша ломаного не будем стоить, если молча стерпим надругательство над их памятью и не вышвырнем сегодняшних идейных наследников эсэсовцев вслед за их предшественниками – на помойку истории.
С Днем Победы, Украина! Это был, есть и будет наш праздник!

Евгений Филиндаш, директор центра социальной аналитики «Левый взгляд», для УП
http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/9/3930324/


Історичні війни: імперії завдається удар

В українські пресі є чимало публікацій істориків, публіцистів, аналітиків про реанімацію концепції «Великої Перемоги» російською державою як одного із елементів відновлення впливу на пострадянському просторі, прагнення відсунути у тінь велику поразку, якою закінчилася для СРСР «холодна війна» тощо.
За 18 років незалежності ми добре навчилися виявляти «слід і руку імперії», але так і не можемо грамотно відповідати та протидіяти їй. В умовах формування національної свідомості і єдності, конче необхідно побудувати власну цілісну концепцію погляду на історичне минуле України.
Перш за все треба відмовитися від ідеї «великого подвигу радянського народу» (у нашому випадку українського).
Дивно виглядає ситуація, коли президент Ющенко спочатку вшановує честь вояків УПА, нагороджує посмертно Романа Шухевича орденом «Герой України» і водночас згадує про «звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників». Вшанування других нівелює подвиг перших. Тоді проти кого і за що вони воювали?
Виклики сучасності вимагають чіткого визначення в ціннісних орієнтирах. Незалежність – це велике досягнення і безумовне надбання української нації. Отже всі, хто за неї боровся і вмирав, – герої, а хто прямо чи побічно сприяв її ліквідації, не мають морального права на подібне іменування
Так, у СРСР були свої герої і ніхто не збирається позбавляти їх цього статусу, але вони не герої України. Повинно бути чітке визначення: повага і пошана подвигу, мужності українців, що перебували у складі Червоної армії, проти агресії націонал-соціалістичної Німеччини та її союзників, але водночас, варто визнавати той факт, що вони були «гарматним м’ясом» іншої тоталітарної, антилюдської держави.
І також визнавати факт, що червоноармійці з 1944 року плавно перетворювалися із «визволителів» на «окупантів». Не повинні святкуватися на національному рівні так звані «радянські визволення» Києва та України.
У контексті вище сказаного варто показати історико-генетичний зв’язок вояків УПА з армією УНР, Січовими стрільцями, Гайдамаччиною, гетьманом Мазепою, Богданом Хмельницьким, повстанням Наливайка (при бажанні можна й далі заглибитися).
Це була боротьба не за гроші та інтереси німецької імперії, а багатовікове прагнення українського народу (а потім вже і нації) до державної незалежності.
Варто говорити: вибір багатьох українців, що мешкали у радянській державі, – воювати у лавах Червоної армії – формувався під суворим впливом брехливої пропагандистської машини СРСР, тотальної інформаційної блокади (відсутності можливості адекватно і об’єктивно оцінювати радянські реалії).
Цей чинник сучасні історики з ХХ століття чомусь не враховують, коли відбувається дискусія навколо питання: «чому ж українці пішли воювати у лавах армії СРСР?».
Крім того, треба активізувати висвітлення злочинів каральних органів СРСР, радянських партизан, червоноармійців проти місцевого населення. Таким чином нівелюється ореол святості визволителів, який цілеспрямовано створює Москва.
Варто вивчати і висвітлювати діяльність інших антирадянських рухів і колабораціоністських військових формувань в республіках Радянського Союзу.
Класичний погляд на події Великої Вітчизняної війни (який Кремль прагне екстраполювати на тлумачення подій і Другої світової війни): йшла боротьба антигітлерівської коаліції (добра) з націонал-соціалістичною Німеччиною та її союзниками (зло).
Проте не можна так однозначно трактувати той історичний період, бо він набагато складніший. Розгляд ролі антирадянських рухів та формувань покаже існування третьої сили, яка прагнула незалежності своїх країн: «лісні брати» Литви, білоруські формування, РОНА, РОА, 15-й Козачий Корпус тощо.
Чому такі постаті як Краснов, Власов, Кононов, Витушка та інші обрали шлях боротьби із більшовиками? Яке було ставлення російського зарубіжжя та Православної церкви до цієї боротьби?
До речі, останній аспект майже не вивчений навіть в російській історіографії. Наприклад, Румунська Церква була тоді переконана у справедливості війни проти богоборців. Болгарська Церква також схвально поставилася до наступу німецьких військ.
Фінська Православна Церква була цілком переконана у справедливості війни проти безбожників, як цю війну розуміло тоді і все суспільство цієї північної країни.
В Елладській Православній Церкві були надзвичайно сильні симпатії до німецької армії на території Росії. Митрополит Солунський закликав свою паству молитися «за всіх тих, хто зараз стоїть на східному фронті зі зброєю в руках у боротьбі проти безбожного більшовизму і які дають змогу грецькому народові сповідувати християнську віру».
Схвально, відносно німецької армії в Росії, висловлювався і першоієрарх Елладської Церкви архієпископ Дамаскін. Під час війни він відвідував окуповані території Росії і брав участь у богослужіннях з духовенством РПЦ.
Переважна більшість священнослужителів, що окропляли частини вермахту, належали до Московського патріархату і поминали своїх правлячих архієреїв. До речі, до Російської Зарубіжної церкви належала незначна їхня кількість.
Я не збираюся виправдовувати чи тлумачити вчинки конкретних осіб. Хочу лише акцентувати увагу, що ретельний розгляд всіх цих випадків і наступне широке обговорення відкриють очі на неоднозначність оцінки «Великої перемоги» і тих, хто кував її.
Окремого дослідження варта діяльність післявоєнного спротиву Радянській владі. Маю на увазі «український» Антибільшовистський блок народів (АБН) та «російський» Народно-трудовий союз (НТС).
Ми вкрай потребуємо примирення в цих історичних питаннях. Наївно сподіватися про примирення сучасників протистояння – ветеранів з обох сторін. Їх треба лишити в спокої.
Цільова аудиторія – наступні покоління. З ними треба говорити наступним чином: «ми, перш за все, українці і доля так суворо з нами повелася, бо брат проливав кров брата».
Це все пропозиції щодо вибудови цілісної стратегії протидії міфу про «Велику перемогу».
Виникає наступна проблема – втілення її в життя. Немає сенсу переказувати усі сучасні можливості та інструменти. Я лише зупинюся на кінематографі.
Росіяни останнім часом зняли величезну кількість фільмів про війну: як поганих, так і якісних. Скільки фільмів ви можете згадати про тих самих «бандерівців»: «Залізна сотня», «Нескорений», «Атентат»?
При всі повазі, але вони за вимогами та викликами протистояння не витримують критики ані за якістю, ані художнім змістом. Де українські «бандерівські» блокбастери, бойовики?
Де українські «Врятувати рядового Райана», «Сталінград» тощо? Я вже мовчу про український варіант комп’ютерної гри «Call of Duty».
Історичні монографії будь-якої кількості, якості і накладу ніколи не матимуть такого ефекту як ці «попсові засоби» для широкого загалу.
Висновок. Процес очищення свідомості нації не буде безболісним. Коли неправильно зростається кістка на руці, то її ламають. Отже щоб не бути нацією-калікою з еклектичним світобаченням, нам потрібна ця ломка. Тоді вже не буде потреби писати статті про міфи «Великої перемоги». Тоді «спільна боротьба проти загарбників» вже не матиме такої геополітичної ваги на Україну.
Закінчити виклад думок хочу одним красномовним прикладом. В одного мого львівського товариша бабуся (зв’язкова УПА) була на засланні у Сибіру. Там поряд «українського поселення» були полонені японці.
Через деякий час їм дозволили репатріацію до батьківщини. Коли судно з нещодавніми сусідами бабусі мого знайомого увійшло до японських вод, то свої ж його потопили. Вже коли мій знайомий вчився у Львівській політехніці, то вирішив запитати про цей випадок в одного японського викладача. На запитання – чого це вони вбили своїх співвітчизників – той зі спокоєм самурая відповів: «Так вони ж стали радянськими!».

Микола Малуха   
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/01/21/4641477/



В’ятрович:  фігури Бандери і Шухевича об’єднають всю Україну

Служба безпеки України регулярно відміняє гриф секретності на радянських документах і відкриває державні таємниці. Це стало можливим завдяки указу Президента «Про розсекречення, оприлюднення і вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями і Голодоморами в Україні».
Приємно, що кожен охочий може ознайомитися з документами і самостійно зробити висновки про життя людей у СРСР. Детальніше про це, а також про злочини тоталітарного режиму проти українців в інтерв’ю в ForUm’у розповів історик, директор Департаменту архівного забезпечення СБУ Володимир В’ятрович.
- Володимире Михайловичу, Україна, як незалежна держава досить молода країна. Але, одночасно, вона Велика стародавня держава з багатою історією. Радянська влада зробила все, щоб ми забули про це, не знали свого коріння. До цих пір деякі СССР-стереотипи міцно сидять у багатьох з нас. Скажіть, чому ж так відбувається? Коли, на Ваш погляд, нація, нарешті, почне себе сприймати?
- Ви маєте рацію, дійсно, стереотипи радянської епохи дуже живучі. Це тому, що вони нав’язані найпотужнішою пропагандистською кампанією. Більш того, вони дуже продуктивно і могутньо вводилися в суспільну свідомість впродовж десятиліть. Якщо говорити про основну територію України – це відбувалося понад сімдесят років, а на Західній Україні – понад п’ятдесят.
Як не сумно, ці стереотипи до цих пір підживлюються окремими політичними силами, зокрема, Комуністичною партією України. Крім них є ще й деякі «доброзичливці» ззовні, наприклад, з сусідньої Росії. Цій «історії України» просто не дають піти в минуле, оскільки вона потрібна для великих ігор.
Ви запитуєте, як з цим боротися. Відповім: найкращий інструмент боротьби з будь-якою неправдою – доступ до правдивої інформації, відкриття архівів. Людина повинна мати можливість ознайомитися з документами, що спростовують штучно створені стереотипи і міфи про ті чи інші проблеми української історії.
Робота, яку ми проводимо щодо розсекречення відповідних документів радянських органів держбезпеки, які представляли більш-менш об’єктивну картину того, що відбувалося в Україні в ХХ столітті, – це якраз дуже важливий крок до звільнення сучасного суспільства від усіх тих стереотипів.
Але, крім відкриття архівів, в Україні також необхідно проводити інформаційні кампанії – зацікавлювати всіх, а особливо молодь.
Я впевнений, вже дуже скоро всі ті стереотипи, про які ми говоримо, відійдуть у минуле. Я це вже бачу по нинішніх студентах і школярах, які про історію знають набагато більше, ніж їхні батьки. Приємно констатувати – ці молоді мізки менш зміщені радянською пропагандою.
- СБУ регулярно відкриває все більше архівних документів. Кому і як можна ознайомитися з ними? Що саме вже вдалося оприлюднити?
- Відкривається практично вся інформація про історію України Радянського періоду. Найраніші наші документи стосуються 1919-го року, найпізніші – 1991-го.
Ця інформація дуже важлива тим, що це, як я вже говорив, документи радянських органів держбезпеки, які, по суті, були вартовим радянського тоталітарного режиму. Відповідно, вони подавали досить об’єктивну інформацію керівництву партії.
Тому дана інформація була ближча до реальності, оскільки в ній значно менше ідеології. Відповідно, саме по цих документах, а не по документах Комуністичної партії, можна набагато чіткіше побачити те, що робилося в Україні впродовж панування радянської влади.
- А конкретніше?
- Йдеться про встановлення радянської влади в Україні, про репресії 1920-30х років, депортацію, колективізацію, Голодомор, про репресії проти українців, поляків і євреїв на Західній Україні в 1939-41 роках, придушення Українського визвольного руху в післявоєнний період на Західній Україні і про репресії проти дисидентів, придушення їх у 1960-80 рр.
В архівах є документи про придушення національно-демократичного руху наприкінці 80-х років, який не вдалося придушити. Відповідно, Радянський Союз був розвалений. Одним словом, там практично вся історія України ХХ століття.
Дістати можливість працювати з оригіналами досить просто: необхідно написати заяву на ім’я директора Архіву і прислати її поштою. Гарантовано, що буквально через декілька днів, після отримання цієї заяви, ми організовуємо вам роботу в нашому читальному залі.
Є ще один спрощений варіант доступу. Річ у тому, що ми регулярно активно обробляємо і перекладаємо наші оригінальні документи в електронний формат і наповнюємо базу електронних архівів, які вже відкриті при 25 обласних центрах України.
Там кожен охочий на місці може заповнити анкету, і спокійно працювати. Більш того, документи можна не просто читати на екрані, а й копіювати на власні електронні носії. Також ми готуємося до того, щоб відкрити спеціальний сайт.
- Це позитивно. Але давайте повернемося до злочинів тоталітарного режиму. Напевно, одним з найжахливіших було знищення української інтелігенції, як такої. Наслідок – наші сучасні політичні еліти.
- Злочини радянської влади проти українського народу носили системний характер. Тоталітарним режимом один за одним планово знищувалися прошарки української нації, які могли представляти небезпеку радянській владі.
Певні етапи репресій найкраще доводять, що радянська влада проводила проти України чітку політику геноциду. До речі, автор терміну «геноцид» Рафаїл Лемкін обгрунтовував це в своїй доповіді. Радянську політику по відношенню до України він приводив, як один з прикладів політики Геноциду.
- Про це докладніше, будь ласка.
- Ця політика полягала в тому, що відразу після встановлення тоді ще більшовицької влади в Україні насильницьким шляхом завоювання і інтервенції відбулися перші репресії. Були ліквідовані люди, які представляли загрозу радянській владі. Це були військова і політична еліти, діячі Центральної Ради, Директорії, Гетьманата.
Потім ці репресії торкнулися широких кругів української інтелігенції, зокрема, інтелектуалів, які могли думати самостійно, чим представляли загрозу радянській владі.
Після короткого періоду українізації, наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. почалися масові репресії проти української творчої інтелігенції, зокрема: поетів, письменників, художників. Тоді був знищений цілий шар людей, які власне створювали новітню українську культуру. З нашої літератури і образотворчого мистецтва було вирвано ціле унікальне покоління. Таким чином, шляхом ліквідації творчої і політичної інтелігенції українців обезголовили.
Наступним кроком був удар по основній масі українства. У 30-х роках це були селяни – до 80%. Для боротьби з ними був організований такий масовий злочин геноциду, як Голодомор, були створені несумісні з життям умови. Безпосередніми жертвами голодомору стало близько чотирьох мільйонів осіб. Якщо ж говорити про тих, хто мав народитися, про так звані кумулятивні втрати, то ця цифра складає 10 млн.
Потім, у 1938-41 рр., 1940-50 рр., такий же, але можливо трохи прискорений курс пройшла Західна Україна. Там також проводилися депортації і знищення. Єдине, там не був організований Голодомор. Мабуть, тому, що Українська Повстанська Армія (УПА) проводила там активну діяльність, проводила опір, і, відповідно, не давала проводити таку політику.
Також велику увагу радянська влада приділяла боротьбі з українським визвольним рухом і людьми, які його очолювали. Цих людей навіть в еміграції прагнули знищити. Достатньо пригадати вбивство Симона Петлюри у 1926 році в Парижі, Євгена Коновальця (ватажка ОУН) в Амстердамі 1938-м, і вбивство Степана Бандери в 1959-му в Мюнхені.
- Ви згадали про Бандеру. Ющенко перед відходом присвоїв йому «Героя України». Ця подія викликала багато суперечок. Багато хто говорить, що Степан Бандера – це швидше збірний символ, ніж окрема героїчна історична фігура.
- Так. У нас часто говорять, що Бандера лише символ, неначе бути символом дуже просто. Насправді, Бандера став символом, тому що багато зробив, щоб очолюваний ним рух отримав такий розмах.
Бандера стояв біля організаційних витоків українського визвольного руху. Він причетний до його ідейної еволюції. Він, насправді, був дуже вмілим керівником і ватажком. Не випадково саме з його ім’ям позв’язують цей рух.
Його гідна поведінка, жертовність, сміливі заяви на політичних процесах, де його засудили до страти – все це дуже конкретні речі, завдяки яким Бандера став символом. За цією символічністю стоять дуже конкретні кроки, робота, конкретна жертовність цієї людини.
- А Роман Шухевич?
- Шухевича і Бандеру часто порівнюють. Очевидно, це тому, що вони люди одного покоління, одного сорту. Ці люди заслуговують бути Героями України і символами українського визвольного руху.
Так, життя їхнє склалося по-різному. І важко судити про те, кому з них було легше, кому – важче. З одного боку, безпосередньо у водоверті боротьби був до кінця своїх днів Роман Шухевич. Степан Бандера останні роки свого життя був ізольований від цього, перебуваючи в еміграції. Але, можливо, власне тому йому і було важче: знати, що «під його ім’ям» десь далеко гинуть люди, а він не може бути там, безпосередньо на місці боротьби.
- Але ці дві фігури неоднозначно сприймаються в Україні: на Заході повна пошана, на Сході і Півдні – несприйняття.
- Просто в Західній Україні люди-очевидці передали своїм нащадкам інформацію про ті події, про тих, кого ми зараз називаємо бандерівцями, про повстанців, про самих Бандеру і Шухевича.
У той же час на Східній Україні повстанський рух практично не розвинувся, і у місцевого населення не було можливості спілкуватися безпосередньо з повстанцями. Тому там затвердився міф, насаджуваний радянською пропагандою.
Але думаю, це явище тимчасове. Коли інформація про те, ким дійсно були бандерівці, з ким і з чим вони боролися, розповсюдиться, ці стереотипи зійдуть у небуття. Більш того, фігури Бандери і Шухевича стануть такими, що об’єднають всю країну.
- Давайте повернемося до злочинів тоталітарного режиму. Загальновідомо, що СРСР-машина активно боролася з вірою в Україні...
- Так. Це один з елементів політики геноциду по відношенню до українського народу. Великою загрозою для тієї влади була наявність українського духовного життя, української церкви.
Саме тому в 20-і роки почалися репресії проти Української Автокефальної Православної Церкви, яка була ліквідована радянською владою.
Після Другої світової війни, в 1946 році, почалися репресії проти Української Греко-католицької Церкви, яку також практично ліквідували. Переслідування церкви велося до кінця Радянської влади.
- Нещодавно Апеляційний суд Києва визнав більшовицьких лідерів СРСР і УРСР винними в організації в 1932-1933 роках Голодомору-геноциду в Україні і засудив їх. За даними СБУ, суд констатував, що Йосип Сталін, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар і Мендель Хатаєвич скоїли злочин геноциду, передбачений Кримінальним кодексом України. У той же час суд закрив кримінальну справу у зв’язку з їхньою смертю. Як ви думаєте, ця подія просто символічна, чи ж матиме якісь наслідки?
- Це вже не просто символ. Це перший в українській історії юридичний висновок, рішення суду про те, що дії Радянської влади проти українського народу були злочином, Геноцидом. Також названі імена організаторів злочину і розкриті механізми його реалізації.
Це дуже важливий крок до того, щоб, зрештою, засудити злочини комунізму в цілому. Сподіваюся, це рішення стане заставою того, що злочини комунізму, нацизму, тоталітаризму, ніколи не повторяться в майбутньому.
- Ви вважаєте, що незабаром комуністична доктрина в Україні буде поза законом?
- Я вважаю, що Комуністична партія України, як партія, яка сповідає ідеологію, що служила інструментом Геноциду і масових репресій, в Україні повинна бути заборонена, так само, як у Європі заборонені нацистська ідеологія і нацистські партії.

Юлія Артамощенко   
http://ua.for-ua.com/interview/2010/01/28/070408.html



ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Полковнику УПА Василю Левковичу вручили Золотий Хрест Бойової Заслуги УПА

Засідання урочистої сесії Львівської облради, на якій полковнику УПА Василю Левковичу вручили Золотий Хрест Бойової Заслуги УПА
Сьогодні, 5 березня, відбулася урочиста сесія Львівської обласної ради, під час якої полковнику Василю Левковичу (псевдо «Вороний») вручили Золотий Хрест Бойової Заслуги УПА.
В урочистій церемонії взяли участь ветерани УПА, голова Івано-Франківської обласної ради Ігор Олійник, перший заступник голови Волинської облради Володимир Банада, голова Тернопільської облради Михайло Миколенко, голова Львівської облради Мирослав Сеник, т.в.о голови Львівської ОДА Микола Кміть, співробітник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, ліцеїсти ліцею ім. Героїв Крут та інші.
«Гідний подиву ваш стоїцизм. Завдяки таким, як ви, стала незалежна Україна», – наголосив у своєму зверненні до громади і до Василя Левковича Микола Кміть.
Після цього кращий ліцеїст ліцею ім. Героїв Крут Іван Венгрин вручив полковнику «Вороному» Золотий Хрест Бойової Заслуги УПА, який той ще отримав у званні майора у 1946 році, будучи командиром Військового округу УПА «Буг».
«Я дуже зворушений, що за стільки років отримав цю нагороду. Вона дорога мені тим, що її ще за життя признав генерал УПА Роман Шухевич. Я вдячний історикам, що знайшли в архівах документи, і обласній раді, яка виготовила нагороду», – наголосив Василь Левкович.
Після нагородження депутати ЛОР прийняли рішення про виділення 300 тис. грн матеріальної допомоги Василю Левковичу (який проживає в Червонограді) для купівлі помешкання у м. Львові.
Як відомо, до цього часу Золотим Хрестом Бойової Заслуги УПА було нагороджено всього 20 осіб.
http://www.zaxid.net/newsua/2008/3/5/105524/


Полковник УПА отримав нагороду через 62 роки

Вчора, 6 лютого, голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник та голова Львівської ОДА Петро Олійник привітали із 88-річчям на сьогодні найвищого військовика УПА – полковника, командира військової округи УПА-«Буг» Василя Левковича, який зараз проживає у Червонограді. Про це ZAXID.NET повідомила прес-служба Львівської обласної ради.
Голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник повідомив Василеві Левковичу про відновлення історичної справедливості. Йдеться про те, що згідно із розсекреченими тепер архівами СБУ, вдалося віднайти копію наказу №1/46 від 15 березня 1946 року про нагородження Василя Левковича Золотим Хрестом Бойової Заслуги УПА. Нагороду йому присудила УГВР, а наказ підписав генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич). За всю історію Золотий хрест отримали тільки 20 осіб.
Як згадав сам Василь Левкович, про нагородження його Орденом повідомив йому Генерал Тарас Чупринка у травні 1946 року, через два місяці після видання наказу, у лісах на південь від Львова. На той час майор Вороний (Василь Левкович) був командиром воєнного округу «Буг», який включав у себе усю Північну Львівщину, частину теперішніх Івано-Франківської та Тернопільської областей.
Голова Львівської обласної ради та голова ЛОДА обговорили з Василем Левковичем церемонію вручення нагороди. Було вирішено, що вона відбудеться на урочистій сесії Львівської обласної ради на початку березня за участю голів обласних рад західного регіону України. З огляду на важливість збереження історичної та національної пам’яті, обласні ради західного регіону підтримали ініціативу Львівської обласної ради про повернення нагороди тим, хто був нею нагороджений. Бо у бойових умовах, як правило, нагородженому тільки зачитували наказ, а саму відзнаку не видавали, з огляду на конспірацію.
Присутній під час поїздки начальник відділу зовнішніх зв’язків та промоції регіону Львівської обласної ради Тарас Возняк розповів, що до відновлення історичної справедливості також долучилися знавець редактор журналу «Однострій», знавець українських військових нагород Віталій Манзуренко, партія «Пора», доктор Андрій Гаук.
Під час розмови у Червонограді була присутня дружина ювіляра Ярослава Левкович, теж ветеран УПА. Керівники області обговорили з подружжям Левковичів вирішення квартирного питання.

http://www.zaxid.net/newsua/2008/2/7/90021/


В архіві УСБУ Львівщини зберігається понад 20 тис. кримінальних справ на учасників ОУН-УПА

Галузевий державний архів СБ України містить найбільшу колекцію документів з історії ОУН і УПА: десятки тисяч кримінальних справ на учасників підпілля, матеріали ОУН і УПА, розшукові матеріали органів НКВС-НКДБ-МДБ-КДБ УРСР. У грудні 2007 року при СБ Україні створено робочу групу істориків для активізації вивчення цих документів. «Незважаючи на те, що чимало матеріалів носять упереджений характер, більшість із них свідчить, що діяльність ОУН і УПА мала на меті головне завдання: здобуття Української самостійної соборної держави,» – розповів сьогодні, 23 січня, під час перших громадських історичних слухань «УПА. Слід в історії» співробітник Архіву СБУ, кандидат історичних наук Олександр Іщук. Про це ZAXID.NET повідомив прес-центр СБ України.
Як розповів О.Іщук, масив документів про діяльність ОУН і УПА, який зберігається у фондах ГДА СБ України, можна умовно розділити на дві великі частини: оригінальні документи ОУН і УПА, вилучені радянськими каральними органами у вбитих та заарештованих підпільників у 1939-1955 рр. Найбільша їх частина збереглася в унікальній архівній справі №376 з фонду колекції друкованих видань. Цей збірник матеріалів був створений на початку 1960-х рр. співробітниками КДБ УРСР – колишніми учасниками боротьби з підпіллям. Тому матеріали добиралися зі знанням справи, добре систематизовані. Кожен том присвячений окремій темі з історії ОУН і УПА. Без перебільшення можна сказати, що ця справа є найбільшим зібранням архівних матеріалів ОУН і УПА в Україні. Це інструкції, накази та інші розпорядження керівників ОУН і УПА, література та пропагандистські матеріали, видані у підпіллі, листівки ОУН і УПА, звіти підпілля та документи різних його ланок: Служби безпеки, Головного осередку пропаганди, молодіжних структур, відділів УПА тощо.
Другий масив – документи органів держбезпеки УРСР щодо розшуку учасників ОУН і УПА. Тут зібрані архівні кримінальні справи на учасників ОУН і УПА (як реабілітованих, так і не реабілітованих), накази керівництва МДБ СРСР, УРСР та обласних управлінь України щодо боротьби з «націоналістичним підпіллям», різноманітні звіти, статистика та оперативні матеріали органів державної безпеки УРСР про хід боротьби з ОУН і УПА в 1939-1941 та 1943-1955 рр. У справі також зберігаються фотографії учасників ОУН і УПА.
Крім архіву СБ України у Києві, архівні кримінальні справи на учасників ОУН і УПА зберігаються в обласних управліннях СБУ Західних областей. Зокрема, в Тернопільській області їх понад 16 тисяч, у Львівській області – понад 20 тисяч. Нині ГДА СБУ проводить систематизацію та опис цих масивів документів. Для активізації вивчення цих документів будуть залучатись місцеві історики та науковці.
Співробітники архіву беруть участь в інформуванні громадськості про діяльність ОУН і УПА. Зокрема, матеріали СБ України використовувалися для підготовки кількох томів документальної серії книг «Літопис УПА», яка на сьогодні є найбільшою збіркою про діяльність українського підпілля, а також у спільній українсько-польській серії книг «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб». У 2001 році Львівському історичному музею були передані копії фотокарток Р.Шухевича, його родини та довірених осіб для розміщення у музеї Головного командира УПА у с. Білогорща. У 2007 році видано двотомник «Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950)», в листопаді 2007 року в Центральному офісі СБУ в Києві відкрито виставку, присвячену цьому Герою України.
У жовтні 2007 року в музеї Великої Вітчизняної війни у Києві відкрилася виставка, присвячена постаті Ніла Хасевича («Зота», члена ОУН, автора бофонів – своєрідних облігацій державної позики), де представлені оригінальні роботи митця з фондів ГДА СБ України.
http://www.zaxid.net/newsua/2008/1/23/174229/


З нагоди 100-річчя від дня народження Романа Шухевича у Львові зацвіла клумба

У Львові на вул. Чупринки біля середньої школи №10, де навчався Роман Шухевич, працівники ЛКП «Зелений Львів» висадили на 36 кв м клумби композицію з семи видів квітів у вигляді цифри 100. Орієнтовна вартість – 4 тис. грн. Скомпонувала малюнок директор квіткового господарства Надія Верста.
Як повідомили ZAXID.NET у прес-службі Львівської міської ради, раніше з нагоди 100-річчя від дня народження Романа Шухевича наведено благоустрій довкола його пам’ятника у с. Білогорща. Для освітлення території навколо пам’ятника ЛКП «Львівсвітло» встановило 40 світильників та проклало понад 2 кілометри несучого проводу. Щоб підсвітити сам пам’ятник встановлено додаткові підпори та прожектори.
http://www.zaxid.net/newsua/2007/5/22/101822/

коректа почата 12 січня 2011 р.



БІБЛІОГРАФІЯ
Архівні документи Центральний державний історичний архів України, м. Львів
Фонд 205 [Прокуратура Апеляційного суду], оп. І, спр. 104, 486, 1059.
Фонд 389 [Верховне командування {українських молодіжних організацій) пластунів], оп. 1, спр. 103, 135, 315.
Державний архів Львівської області
Фонд 27 [Львівська політехніка], оп. 9, спр. 18001 [Особиста справа студента Львівської політехніки Шухевича Романа].
Друковані джерела та література
Арсенич П. Родина Шухевичів. – Коломия: Видавничо-поліірафічне т-во»Вік’ 1995.- 117 с
Бандера С. Перспективи Української революції. – [Мюнхен:] Видання Організації Українських Націоналістів, 1978, – 640 с
Васькович Г. Роман Шухевич – командир повстанських війн // Збірник на пошану ген. Романа Шухевича / Упорядник Васькович Г. – Лондон: Укр. Видавнича Спілка; Мюнхен: Укр. Інститут Освітньої політики, 1990. – С. 36-66,
Дужий П. Степан Бандера – символ Нації: Ескізний нарис про життя і діяльність Провідника ОУН. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1996. – Частина перша, – 189 с; 1997. – Частина друга. – 383 с; його ж, 50-літні роковини Першої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії. – Стрий: Т-во «УВІС», 1993. – 31 с; його ж. Генерал Тарас Чупринка: (нарис про Романа Шухевича – Головного Командувача УПА). – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1997. – 63 с
Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – 1019 с
Кальба М. Дружини Українських Націоналістів. – Детройт, 1992. – 143 с; його ж. «Нахтігаль» (курінь ДУН) у світлі фактів і документів, – Денвер-США, 1984.- 159 с.
Косик В, Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Париж -Нью-Йорк – Львів, 1993. – 569 с; його ж. Україна в Другій світовій війні у документах. – Львів, 1997. – Том 1. – 382 с
Кравців Б. Людина і вояк // Збірник на пошану Романа Шухевича.- С 83-114.
Кук В. Генерал Роман Шухевич – Головний Командир Української Повстанської Армії (УПА). – Київ: Вид-во «Бібліотека Українця», 1997.- 110 с;
його ж. У річницю смерти Головного Командира УПА ген.-хорунжого Романа Шухевича // Шлях перемоги. – 1996. – 9 березня.
Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто: Вид-во «Літопис УПА», 1989. – Т. 1. – 255 с; 1977. – Т. 2. – 256 с; 1987. – Т, 3.
473 с; 1989. – Т. 4. – 287с.; 1984. – т. 5. – 309 с; 1983. – Т. 7. -269 с; 1980. – Т. 8. – 319 с; 1982. – Т. 9. – 536 с; 1994. – Т. 10. -430 с.; 1985. – Т. П.-248 с.; 1989. – Т. 12. – 352 с; 1986. – Т. 13.-340 с; 1987. – Т. 14. – 262 с; Т. 15 – 270 с; Т. 16. – 608 с; 1988. -Т. 17. – 192 с; 1990. – Т. 18. – 328 с; 1992. – Т. 19, – 359 с; 1994. -Т. 20. – 525 с; 1991. – Т. 21. – 271 с; 1992. – Т. 22. – 631 с; Т. 23.
477 с; 1995. – Т. 24. – 590 с; 1996. – Т. 25. – 555 с; 1997. – Т. 27.
277 с.; 1995. – Т. 28. – 599 с
В Україні перевидано томи: 8, 9, 10, 19, 20, 22, 23, 24, 25, 27, 28.
Мірчук П. Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир армії безсмертних. – Нью-Йорк – Торонто – Лондон: Т-во колишніх вояків УПА в США, Канаді, Европі, 1970. – 269 с; його ж. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. – Мюнхен, 1953. – 319 с
Мудрик-Мечник С. Початок невідомого. Мюнхен: Укр. вид-во, 1984.
- 264 с; його ж. У вирі воєнного лихоліття: ОУН-УПА в боротьбі з гітлерівськими окупантами. – Львів: «Край», 1992. – 99 с; його ж. Революційна ОУН під проводом С Бандери. – Стрий: Тов. «УВ/С», 1993;
його ж. В підпіллі революційної ОУН. – [Львів:] Фенікс, 1993. – 144 с;
його ж. Закордонні частини Організації Українських Націоналістів (Причинки до історії). – [Львів:] Галицька Видавнича Спілка, 1995. – 150 с
ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 pp. (Збірник документів). – Видання 34 ОУН, 1955. – 368 с
СсргійчукВ. Наша кров – на своїй землі. – Київ, 1997. – 68 с; його ж. ОУН-УПА в роки війни: нові документи і матеріали. – Київ: Вид-во «Дніпро», 1996. – 493 с
Содоль П. Українська Повстанча Армія. 1943-49. – Довідник. – Нью-Йорк: Пролог, 1994. – 199 с; 1995. – Довідник другий. – 295 с
Стецько Я. Два світи – два символи // Стецько Я. Українська визвольна концепція: Мюнхен: Видання Організації Українських Націоналістів, 1991. – Т. 2. – С 227-236.; його ж. Дві революції: (з приводу геройської смерти ген. «Тараса Чупринки» // Там само. – С 219-226.
Українська Головна Визвольна Рада: Збірка документів за 1944-1950 pp. – Видання 34 ОУН, 1956. – 353 с
Шанковський Л. ініціятивний Комітет для створення Української Головної Визвольної Ради (Документальний спогад учасника). – Нью-Йорк: Накладом ООЧСУ, 1985. – 96 с; його ж. Українська Повстанська Армія // Історія Українського Війська. 1917 -1995. – Львів: Вид-во «Світ», 1996. – С 482-695.
Шах С. Роман Шухевич – символ незламности // Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. – С 115-170.
Шухевич С. Моє життя: Спогади. – Лондон: Укр. Видавнича Спілка, 1991. – 619 с.
Янів В. Шухевич-Чупринка – людина і символ // Збірник на пошану ген. Романа Шухевича, – С. 67-80.



Обновлен 21 июл 2012. Создан 10 июл 2012