ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?! Число 1

 

ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?! Число 1

СПУ "Гарт" твориться як в першу чергу інтелектуальна партія, чого неможливо досягнути без ерудованих учасників процесу, для чого і задумано цей альманах: знати, щоб не повторюватись, а йти далі.



"ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?!"

Альманах.  Художньо-публіцистичне видання. Число 1



ЗМІСТ


МАЛОРОСІЙСЬКИЙ МАЗОХІЗМ          Юрій ВИННИЧУК


ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА                           Галина Гордасевич


ХОЛОДНИЙ ДУШ ІСТОРІЇ                     Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

ВЕРТЕП  (поема)                                          Григорій ЧУБАЙ

ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ     Галина ГОРДАСЕВИЧ

ШУМЕРИ (Драматична поема)                Валерій ГЕРАСИМЧУК




ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ


Наш Президент України Леонід Кучма після інаугурації на другий термін 1999 р. несподівано заявив на весь світ, що «національна ідея не спрацювала». І це справді так і є! Для нього, і його оточення. І багатьох тих, хто його обирав.
А насправді?
А насправді українська національна ідея спрацювала!
Спрацювала в повному своєму обсязі! Тому що головним змістом нашої національної ідеї було «Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї», - то хіба ми не маємо зараз Соборної Самостійної Української Держави?
Маємо!
Маємо!
Маємо!
Вже 20 років маємо!
Інша справа, яку ми Україну маємо. Не тільки поетеса Галина Гордасевич в своєму вірші «Передвиборча агітка» журиться:

Не та Україна, не та
Не та, про яку ми мріяли
Коли життя тюремними строками міряли
Марнували в неволі літа
Не та Україна, не та.

Справді, для багатьох громадян України вона чомусь «не та», але, шановна пані дисидентко, поясніть будь ласка, про яку Україну ви мріяли? Поясніть! Бо весь наш безлад сьогочасся походить саме з того, що українська національна ідея спрацювала в повному своєму обсязі, після чого утворилася пустка, вакуум. Так вже вийшло, що практично всі провідники українського націоналізму всі свої зусилля й помисли вкладали в обгрунтування необхідності незалежної Української Держави, але фактично ніхто не переймався тим, що буде після здобуття Незалежності! Ось де справді національна ідея не спрацювала! Не спрацювала через те, що тут її просто не було! Тож я можу тільки поспівчувати нашому президентові, який ще з часів свого прем’єрства висловлював побажання мати чіткі дороговкази для своєї діяльності. А нема!
Знову звернусь до поетичних рядків Галини Гордасевич, яка у вірші «Починаємо історію» каже:

Починається наша історія
На новій, на чистій сторінці.
Відтепер в піднебеснім просторі
Українці ми! Українці!

І цим сказано все! Доля дала нам волю, а вже як ми своєю волею скористались і ще скористаємось – то вже наші проблеми, а не долі. Якщо ми на 10-му році незалежності займаємось тим, що постійно шарпаєм свою Конституцію, свій Основний Закон Порядку, то чи варто дивуватись нашому теперішньому безладдю? Чи варто дивуватись добробуту інших оточуючих нас країн, які витрачають свої зусилля не на змінювання в надцятий раз свого державного устрою на догоду купки тих чи інших горе-гетьманів. Переважно для отаких «гетьманів», як вгорі, так і нижче, зібрано в цій книжці три публіцистичні статті трьох талановитих українських письменників: Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм», Володимира Базилевського «Холодний душ історії» та Галини Гордасевич «Пора почуватись великими». Можливо після прочитання цієї книги наші гетьмани дійдуть врешті-решт до здорового глузду.
Стисліше кажучи, як при лікуванні хворого найважливішим є вчасно поставлений правильний діагноз, так і ця книга має за мету прояснити нам самим, хто ми є і які ми є, а в підсумку: «Хто ти є, Україно?»
В світі не буває ідеальних людей – святі бувають тільки на Небі. Так само і нації: кожна має свої достоїнства і свої вади. Але свої! І нам не потрібно боятись визнати свої недоліки; в першу чергу для того, що щоб їх виправити, – про ці недоліки треба знати. А по-друге, якщо людина йде на прощу до Бога спокутувати свої гріхи, то вона повинна щиро в них зізнатись, але для цього вона повинна чітко усвідомлювати, що саме є гріхом і в чому власне вона грішна. А знаючи – не втаємничувати гріхів перед лицем Всевишнього, бо не буде прощення. Ось тільки хто має право на виявлення народної волі? Речниками нації в усі часи були і будуть письменники – головні творці духовності народу, тож давайте уважно вслухаємось в сказане ними. І покаємось, хто відчує в тому потребу.
Ще раз звернусь до поезії Галини Гордасевич, яка свій вірш «Покаянний псалом» завершила такою строфою:

Могили снігом занесе
Закряче ворон над пропащими
Прости нас, Господи, за все!
Такі ми є.
Ми будем кращими!

Після покути треба жити далі. Жити краще, порядніше. Просто не помиляється тільки той, хто нічого не робить. А дорогу подолає той, хто йде. Отож рушаймо!

23 травня 2000 р.
Микола МУР




Юрій ВИННИЧУК

МАЛОРОСІЙСЬКИЙ МАЗОХІЗМ


Є дві нації у світі, котрі всю історію свого народу намагаються представити тільки як історію народу гнаного, вічно битого й упослідженого. Обидві ці нації аж хизуються своєю непорочністю і розцяцькованою цнотою, своєю зразковою добротою, ліричністю, а особливо – своєю беззубістю, бо ж ніколи нікого не завойовували, не загарбували, а завше тільки оборонялися. Обидві нації схибнулися на своїй древності. Й настільки сильно, що, завершивши суперечку про національність Ісуса, Адама і Єви, врешті вхопляться за динозаврів.
Тими двома націями є жиди і українці. І ті, й інші возвели мазохізм до якогось державного рівня. Страждання, шморгання носом, посипання голови попелом і постійне скигління одних перед Стіною Плачу, а інших перед Руїною – стало вже життєвою кармою і одною з умов існування.
Лише жиди й українці кожну свою національну трагедію вміють перетворити в карнавальне свято, на якому можна відкрито, бажано перед телекамерами, вмитися слізьми.
Лише жидам і українцям дав Господь пережити голокост. І для тих, і для інших кожен, хто висловить сумнів у великій кількості жертв, стане віровідступником, національним зрадником і платним агентом палестинців, москалів або комуністів.
Жиди добилися того, що на місці окремих концентраційних таборів відкрилися музеї. І кожен, хто досі ховав у собі насолоду від споглядання сфотографованих трупів, відрубаних голів, голих жінок у черзі до газової камери, немовлят із розчавленими голівками, може врешті дістати свою порцію страху, огиди і болю. Як того і вимагає душа кожного праведного мазохіста.
На жаль, концентраки, в яких катували українців, розташовані в мало доступних місцях, але, гадаю, коли-небудь світлу голівоньку якогось депутата ще навідає спасенна ідея відтворити сибірські табори в масштабі один до одного на території суверенної, щоби і ми здобули свою Стіну Плачу. А для більшої наочності, як і заведено в музеях під відкритим небом, охочим будуть видавати табірну форму, і кожен, залежно від особистих нахилів, зможе побувати хоч політзеком, а хоч – його катом.
Недаремно Захер-Мазох писав, що він чується русином. Ким міг бути основоположник мазохізму? Тільки одним з нас. Бо тільки нам подобається бути народом-мучеником, народом-страдником. Хто ще й досі чекає свого Мойсея? Ми, українці. Інші народи самі, інколи на осліп, а таки виходили і виходять з пустелі. Але ми не підемо на осліп. Бо ми знаємо, що має прийти Мойсей і повести нас за собою.
Якийсь цивілізованіший народ міг би збирати кошти на культурне відродження. Але нам це не зрозуміле. Ми збираємо кошти на пам’ятники. І що тих пам’ятників більше, то краще. І дарма, коли замість нового бовдура Леніна ставлять нічим не ліпший бовдур Шевченка. Головне – добилися свого. Місце кам’яних солдатів у касках, займають кам’яні вояки в мазепинках. Одне, що їх ріднить, – це однаково тупий вигляд обличчя.
Тут ми жидів обігнали. Особливо це нам вдалося з національними кольорами. Синьо-жовті барви прикрашають крамниці, вантажівки, стовпи, трансформаторні будки, брами, паркани, автобуси. За кількістю пісень, які слід виконувати і слухати стоячи, ми обігнали всі цивілізовані народи світу. Десь там, на гнилому Заході героїчні пісні звучать лише у свята. Але в нас, коли цьоця Стефа вітає вуйка Міська з іменинами, то конче «Червоною калиною». Вуйко Місько натомість поздоровить цьоцю тим, що вона «Ще не вмерла».
«Їсте, п’єте, спите і – любите Вкраїну», - писав Панько Куліш. Якось у Винниках я побачив похоронну процесію. Попереду несли хоругви і синьо-жовті прапори. Одні люди були вбрані у вишиванки, інші – в однострої УПА. Помітивши знайомого, я спитав, кого ховають. «Та то такий один чоловік... Ти його не знаєш», - відказав той. «Може він був героєм?», - поцікавився я, дивуючись з кількості прапорів. «Так щоб героєм, то нє, але щирим українцем був».
Золоті часи настали. Досить бути щирим українцем, і урочисті похорони забезпечено.
Якось в святковий день я відвідав громадську вбиральню на проспекті Свободи. Поки я займав своє місце попід стіною, лунала якась бадьора мелодія з кльозетового магнітофону. Та раптом вухо моє з жахом вловило до болю знайомий вступ, і ось гехнула на всю потужність «Червона калина». З переляку я відчув спазми шлунку і дякував Богові, що не перебуваю в такий відповідальний момент у кабіні, бо довелося б зриватися на ноги. Але ті, що там сиділи, вочевидь, не були такими щирими українцями, як той, хто влаштував сервіс у платній вбиральні. То був, безперечно, патріот.
Тривале перебування в неволі витворило у нас своєрідні рабські інстинкти, і ми вже навчилися зазнавати від підневільного життя справжньої насолоди. І настільки це в нашу кров увійшло, що й здобувши свободу, мислимо все одно, як нація рабів.
Рабство Духа невиліковне.
Стою один серед німих волів-биків. На давнім ревищі великої пустині, серед яловичу, корів і бугаїв та їх різних телят, надії України.
Стою і думаю:

Про що Господь мені
Тут жити повелів
Між стадом без’язиким,
Між тварями, що вік вікують свій у тьмі.
І пам’ятні вікам одним завзяттям диким?

Це теж Панько Куліш.
Він має рацію, що всі оті романтичні достойності, якими ми так пишаємося, характеризують нас радше не як народ, а якийсь хореографічний ансамбль пісні і танцю. А всі наші історики виписували історію народу беззубого, безвольного, народу-невільника, що навічно прикутий до галери своєї недолі, народу-невдахи і бідака, якого усі б’ють, шарпають і принижують.
Уся наша історія писана так, щоби як найбільше висвітлити всі наші муки й приниження. Писана ж бо вона з позиції раба, а не героя.
Не диво, що роблять ось які висновки: «Украина за свою историю практически не имела государственности. Было два периода, когда она пыталась создать свое государство с 1648 по 1654 года и после Октябрьской революции. Обе попытки были задушены. Имея две предпосылки для самостоятельного существования в ряду европейских стран, Украина была провинцией российской, а потом – советской империи. Недаром говорять «на Украине», но никогда не скажут: «на России», «на Франции»... («Век XX и мир», № 12, 1991).
Найцікавіше, що такої думки дотримується й чимало українців. Дехто з них ще добачає існування держави в часи Київської та Галицької Русі, але далі вже – все, суцільна неволя.
Той факт, що Україна об’єдналася з Литвою, чомусь трактується як литовське панування. Але де, в яких війнах завойовувала нас Литва? І чому, завоювавши, наставила державною мовою українську?
Аж у 70-х роках XVIII ст. почався «процес упровадження на українських землях імперських структур влади... але остаточної форми він набув лише в 1830-х» (О. Субтельний, «Історія України», 1992 р.). «А до тих пір міста України користувалися самоврядуванням за законами Магдебурзького права. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус, що передбачався цим правом» (там же).
Що ж бо це, як не ознаки державності? Чому ми твердимо, що не було в нас державності після Хмельниччини? То правда, що Україна була колонією. Але водночас – державою. Так само, як існували у вигляді держав безліч колоній на всіх континентах. Нехай був національний та культурний гніт, але, по при все, Україна жила за своїми законами, мала своє власне судочинство, військовий устрій; усе те, що чинить державу державою.
Чому ж у нас, проте, існує комплекс народу бездержавного?
Хто там в нас у середні віки владарював? Самі князі. Стривайте, але це теж брехня. Бо ж Володимир Великий був базилевсом, імператором. А в Галичині було кілька королів. Однак всюди уперто пишуть «князь Володимир», «князь Данило».
Українську націю рухали дві сили: одна складалася з державників, інша – з анархістів. Українська анархія бере свої витоки з сивої давнини, коли підвалини нашої держави стали підточувати половці – мешканці Дикого поля, предки запорізьких козаків.
Половці не були тюрками, бо ж усі мандрівники описують їх саме як європейців: світле волосся, блакитні очі. Половчанки славилися вродою, і їх охоче брали за жінок князі та бояри. Вояки половецькі носили вуса підковою і вистригали оселедці. У «Слові о полку Ігоревім» згадано малиновий прапор і улюблену половецьку оборону – табір з возів. Програвши бій, вони відступають точно як з-під Берестечка: скидають одежу, мостять гаті й так долають болото. Половці, як і козаки, нездалі фехтувальники, але неперевершені стрільці.
А цей подиву гідний сентимент нашого народу до залишків половецької старовини! Хто б іще оспівував у піснях ворожі могили? Згадаймо Савур-могилу або половецьку легенду про євшан-зілля, яка стала нашою національною.
Марко Поло мав поводиря – половця Петра, і в описі його марно шукати тюркські риси.
Недарма козаки у своїх посланнях Катерині II наголошували, що живуть на цих землях тисячу літ. Себто, ще десь від VII – VIII віку.
Після того як Литва, Україна і Білорусь об’єдналися з Польщею, ми й тоді не втратили своєї державності. Полонізація захопила лише верхівку нації, причому факт окатоличення шляхти не свідчив, що вона зрадила свій народ і перестала чутися українською. Це ж все таки була українська шляхта, і саме українські магнати були найбагатшими і найшановнішими, бо ж мали велетенські земельні угіддя. Польський король їх так і називав – «короликами».
Нам стільки часу втокмачували в голову про польських завойовників, і ніхто не завдавав собі праці придивитися до них ближче. Проте, виявляється, усі ці Потоцькі, Чарторийські, Чернецькі, Вишневецькі, Конецьпольські – расові українці з діда-прадіда.
Від кого ж визволяв нас Хмельницький своєю визвольною війною?
І з того і з тамтого боку були у війську українці – як селяни так і шляхта. Чи це не скидалося більше на громадянську війну?
Зворушує на перших порах дивна дружба між польським королем і Хмельницьким, якого той під’юджував: «Всип тим крулєв’ятам». Король, виявляється, був глибоко зацікавлений в перемозі Хмельницького, бо українські магнати уже створили державу в державі, й поволі йшло до того, що Україна могла перетворитися на окреме королівство. А на короля пасував той самий, кого у нас називають катом України, - Ярема Вишневецький.
Уявляю собі обурення пересічного українця: та ж він вішав, розпинав, на кіл садив!
А що – й справді розпинав, вішав і на кіл садив. А як ви гадаєте, чи встояв би Рим, якби там не вішали і не розпинали? Де, в якій державі не карали на горло ребеліянтів? Який ще володар з повсталими панькався? Ось де Франція – що за галантна країна! А як з’явилася схизма тамплієрів, весь той співучий Прованс мечем і вогнем знищено.
Ми дивимося фільм про Спартака і співчуваємо повсталим рабам. Та чи задумуємося над тим, що було б із Римом, і з його багатющою культурою, якби Спартак переміг? Страшно й уявити. А саме те й сталося в нас. Повстале козацтво й селяни навіки запропастили державу, котра вже набиралася сил для самостійного існування.
Сучасники описують, як польський король відвідав Львів у 1646 р. Повертаючись до Варшави, він заїхав до Яреми Вишневецького в Білий Камінь. Те, що король там побачив, затьмарило усі гостини, які він мав на своєму віку. Французьке посольство, яке супроводжувало короля, не вірило своїм очам, що таке багатство має звичайний магнат. Кілька покоївок королеви попросили їх звільнити зі служби, щоб зостатися при дворі Яреми. А коли на честь від’їзду короля гримнули гармати і п’ять тисяч виборового війська вишикувалося вздовж шляху, король відчув себе жебраком. Адже королю всієї Речі Посполитої сейм обмежив кількість гвардійців до 600 осіб.
Може, саме тоді і закралася в королівське серце заздрість до цього новоспеченого королика.
Та вернімося до згаданих паль, на які садили повстанців. Справді, - це смерть жорстока. Але слід її оцінювати через призму тодішньої епохи. У XVII ст. за тими законами, які панували в Речі Посполитій, був чинний цілий список покарань за різні злочини – ламання кісток дрючком, закопування в землю, здирання паса зі спини, розпорювання живота, чвертування і, врешті, садіння на палю. Так от, напад на дорозі, розбишацтво якраз і каралися тим, що винуватців саджали на палю, чвертували живцем або вішали за ребра на гак. Таким чином, Ярема діяв згідно з тодішнім правом і карав повстанців саме як розбишак.
У тих історичних романах, які нам підсувають цнотливі українські письменники, козацтво і повсталі народні маси зображені зовсім як рідні брати мушкетерів Дюма: вони і ввічливі, і шляхетні, і чужого не беруть, і тільки винних карають, а коли доводиться шаблю добувати, то роблять це тільки на славу України.
Тим часом, щоб збагнути, де істина, мусимо зазирнути в історичні джерела. І то не тільки наші.
Визвольна війна Богдана Хмельницького зруйнувала Україну. Перед нею козаки з поляками успішно воювали москалів і татар, били турків. Так зване польське панування на Україні хоч і було для посполитого люду обтяжливим, але вся Європа відробляла тоді панщину, нікому не жилося легше.
Жорстокість шляхти, котра придушувала повстання, була відповіддю на таку саму жорстокість козацтва і селян.
В історії козацтва Леона Кальтенберга є розділ, присвячений козакам. Так, як він, про козаків в нас ніхто не посмів розмірковувати. А дарма. Між корсарами і козаками дуже багато спільного. Всі ті цноти, які ми приписуємо козакам, ба навіть існування козацької республіки, мали й корсари: і тверезими в походи йшли, і бранців визволяли... А як з походу верталися, то пропивали в тавернах і шинках усе, що здобули. І до жінок у них ставлення таке було. І до релігії. І годі перелічити все, що єднає. Але на одному таки зупинимось.
Коли пірати захоплювали якесь місто, то, пограбувавши його, зганяли вціліле населення й допитували людей, де сховані скарби. «Одних просто мучили й били, - описує сучасник, - іншим влаштовували тортури святого Андрія, заганяючи запалені гноти між пальці рук і ніг; третім зав’язували мотузку круг шиї так, що очі лізли на лоба і ставали мов курячі яйця. Розпорювали животи жінкам, попередньо збезчестивши, а дітям голови розбивали, дідам бороди палили...»
Ну, та годі. Все це вам відомо.
Але коли зазирнемо в літопис Величка, то дізнаємося цікавіші речі. Коли полковник Ганжа обступив місто Нестервар на Поділлі, то поляки відкупилися тим, що видали йому всіх жидів з майном. А жидів там було кілька тисяч, бо збіглися вони до замку з багатьох міст. «Ганжа взяв від нестерварівської шляхти викуп, а жидів, яких вигнано з замку і які завзято боронилися, всіх вирубав». А там були не тільки чоловіки, а й жінки з дітьми.
Або ось ще один опис: «Козаки під той час увірвалися в замок і, кого напали, рубили й забивали, не минаючи в тому забійстві ні матерів, ні малих дітей, ні панянок, - усіх загалом, хто тільки втрапив до рук».
І це пише не ворожий автор, а сам-таки Самійло Величко.
«Де тільки не попадалася їм шляхта, слуги замкові, жиди, урядники – всіх забивано, не шкодуючи дівчат і дітей; маєтки грабовано, костели палено, ксьондзів забивано, замки, двори шляхетські, будинки жидівські нищено... І так ото на Україні не лишилося жодного жида, а шляхтянки стали жінками козацькими».
Ще раз нагадаю, що вся та шляхта була наша від крові й кості. А її вирізано в пень. Цвіт нації.
А ось що пише тогочасний жидівський хроніст Натан Ганновер, якого в нас не люблять цитувати: «Ті, хто не зумів утекти, загинули в жахливих муках. З одних здерто шкіру, а тіло кинуто на жир собакам, іншим обтято руки і ноги, а тулуб полишено на дорозі, через тії тіла проїжджали вози і топтали їх коні. Інших, стікаючих кров’ю від ран, лишали бабратися у власній крові, аж поки не покидала їх душа, а ще інших живцем закопували. Дітей різали на животах у їхніх матерів, багато дітей посічено на кусні, мов рибу. Вагітним жінкам животи розпорювали і саджали туди живих котів, зашиваючи їх в животі. Після цього обтинали їм руки, щоби не могли вийняти того кота. І вішали немовлят на персах у матерів або набивали на рожен і, так запікши на вогні, приносили матерям, аби їли те м’ясо... І не було в світі таких мук, яких би козаки не застосували... Жінок і дітей гвалтували на очах батьків і чоловіків... І така сама доля чекала всюди не тільки на жидів, але й на поляків».
Ну, нехай поляки потім тим самим віддячили. З ними все зрозуміло. А за що ж така мука жидам? Вони що – мордували нас, безчестили, чи якось інакше мучили? Ні, тільки й усього, що торгували й орендували корчми і церкви. За ту оренду церков, коли жиди не давали ключів у церкви, вимагаючи додаткової платні від парафіян, розплата мусила бути. Але ж, на Бога, не така!
Є ще багацько свідчень самої української шляхти про звірства козацькі над цивільним населенням, а тому підозрювати наклепи даремно. Дуже цікаві записи залишив православний шляхтич Яким Єрлич. Він називав повстанців «розбишаками, негідними псами, гіршими за яких не має під сонцем». Захопивши Олесько, вони «помордували панянок, слуг і жидів».
Крім того, «вступивши до маєтків, козаки старших пань і панночок гвалтували, а потім жорстоко мордували».
Якщо ви запідозрите Єрлича, хоч він і православний українець, у зрадництві, то помилитесь. Усю війну Єрлич змушений був спасатися в Печерській Лаврі разом з іншими православними шляхтичами. Чи переховували б монахи негідників?
А ось цитати з «Історії Русів»: Захоплено Бар, «вчинено у місті і замку жахливу різанину, особливо над жидами та їх родинами, з яких не зосталося жодного в живих, і викинуто з міста, і зарито в одному бараку мерців їхніх близько 15000».
Чинили й козаки відверті блюзнірства, розбивали шляхетські саркофаги і грабували коштовності, розкидаючи кості покійників. Саме так вчинили вони з останками брацлавського воєводи Лукаша Жолкевського, виламавши перстень разом із пальцем. І випадків таких було стільки, що зайве дивуватися долі тлінних останків самого Хмельницького.
Під час облоги Збаража голод змусив людей, що збіглися в місто зі всіх околиць, здатися на милість козацьку. 4000 чоловіків, жінок і дітей покинули мури фортеці. Й козаки байдуже спостерігали, як цих нещасних ураз оточили татари, хутенько відібрали здоровіших у ясир, а решту на очах поневолених збаражців порубали – дітей найбільше.
Це тільки в романах козацтво сльози проливає, бачачи, як татари за свою допомогу беруть плату ясиром. А в житті все було значно гидкіше. Козаки і посполиті – це два різні стани, які ніколи не відзначалися взаємною симпатією.
Коли Хмельницький наказав стратити польського посланця, то вчинив це як варвар, а не як європеєць. «Те, що Ваша мосць мого посланця стратити повелів, це є зовсім не лицарський, а тиранський чин, а всім, що під Сонцем, народам огидний», - писав йому Ярема.
Звернімося знову до О. Субтельного. Війська Б. Хмельницького стоять в Галичині, йде підготовка до облоги Замостя. І тут надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира – людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир’я.
Для істориків завжди було загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину.
Таке враження, що Хмельницький воював лише з кількома українськими магнатами, і то особливо завзято з Яремою Вишневецьким. А Ярема, що цікаво, робив ставку на іншого претендента на польську корону, і, звичайно, Ян Казимир не забув йому цього. Компенсуючи українським магнатам втрату їхніх земель в Україні, він обминув Ярему. І хоча князь виявив себе блискучим полководцем, король йому не довірив армії.
У своїй антипатії до князя польський король і козацький гетьман були одностайними.
У визвольних змаганнях Хмельницького перемогу отримали плебеї, а не патриції. А які наслідки плебейських революцій, знаємо вже на прикладі Французької та Жовтневої.
Республікансько-плебейська Спарта не дала людству жодного філософа чи письменника. Втративши національну аристократію, українська нація втратила й умови розвою повноцінної культури. В Російській імперії національний гніт у таких виразних документах, як Валуєвський чи Емський укази, все ж залишив місце для маневрів. Якби була українська буржуазія, то вона легко б могла підкупити російську бюрократію і відновити функціонування культурного організму. Саме так чинили жиди, фіни, грузини, вірмени. Навіть уже після 1905 року, коли українське слово здобуло свободу, українці за кількістю виданих книг поступалися навіть перед татарами.
Я вже не кажу про те, що якби Хмельницький взагалі не розривав з Польщею, то Запорізька Січ ніколи б зруйнованою не була. Польща для цього не мала сили.
Досить нагадати, що в часи Хмельницького українців було вдвічі більше, ніж поляків, і трохи більше ніж росіян. Ця одна з найчисленніших в Європі націй цілком була здатна заснувати свою власну імперію.
Без аристократії культурне відродження в Україні у XIX столітті було б неможливе. Якби не всі ті надійно забуті Пурпури, Симиренки, Терещенки, Яхненки, Рєпніни, Лизогуби, то не з’явилася б книжкою ані «Енеїда», ані «Кобзар», ані «Київська старовина», ані багато інших видань. А якби усіх тих поміщиків припадало на душу населення стільки хоча б, як у Грузії, то жодні валуєви не в стані були б стримати бурхливий розвиток культури.
«Всі ті панські резиденції, – як пише Омелян Пріцак, –...як-от: Обухівка – Капністів, Кибинці – Трощанських, Яготин – Рєпніних, Сокиринці – Галаганів, Седнів – Лизогубів, Качанівка – Тарнавських, пізніше, у 40-х роках XIX ст., даватимуть можливість творчого виступу й забезпечать інтелігентну аудиторію Шевченкові і появу нової генерації українських митців» («Київська старовина», №4, 1993 р.).
З такими думками тяжко змиритися пересічному українцеві. Адже кожному з нас із дитинства втокмачували про панський гніт, підсовували сльотливі оповідання Марка Вовчка про кріпаччину, хоча та кріпаччина в порівнянні з колгоспами відрізняється так само, як наше життя від життя на Багамах. Гніт був значний, але голодною смертю не вмирали і обдертими не ходили. «Панщина не була однакова: на Лівобережній Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де була нестача кріпаків, панщина була менша: не більше як два дні на тиждень» (Н. Полянська-Василенко, «Історія України», т.2., стор.300).
Але це так виглядала панщина лише в найтяжчий свій період з кінця XVІІІ ст. до 1841 року. Бо до того селяни працювали на пана два, а то й один день на тиждень. А з 1841 по 1861 постійно відбувалися різні реформи, які то полегшували (до 3 днів для чоловіка і 1 дня для жінки) працю на пана, то повертали до попереднього стану. Все це стосується лише російського кріпацтва, бо за Польщі були умови деколи просто смішні: 13-14 днів на рік!
Як пише Н. Полянська-Василенко, «спочатку Хмельницький не дбав про селян: у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків» Згадав про них лише згодом, коли порвав із Польщею на користь Московії. Однак навіть Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувши маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею «маєтності зі селянами з їх «звиклим послушенством».
Козацька старшина – наша! щиро українська! – дістала такі привілеї, яких не мала так звана «польська» шляхта. Навіть сам Мазепа у 1701 році видав універсал про дводенну панщину. Крім того, селяни «мусіли давати землевласнику частину своєї худоби, птиці, мед, гриби, ягоди, прядиво, платити податки державі та виконувати різні повинності, від яких старшина та монастирі були звільнені... Використовуючи тяжкі умови, старшина скуповувала селянські грунти, забирала їх за борги або захоплювала силою... Погіршення становища селян в кінці XVII ст. викликало з боку запорозьких козаків негативне ставлення до Гетьманщини, особливо до політики Мазепи. Кошовий Гусак писав до Мазепи: «За ляхів були великі утиски військовим вольностям, тому Богдан Хмельницький підняв війну проти них, щоб від підданства висвободитись... А тепер бачимо, що бідним людям гірше, ніж було за ляхів...» 1706 року Мазепа наказував старшині Полтавського полку затримувати селян, які покидали старшинські володіння, відбирати їхнє майно, арештувати їх, а тих, хто переселився без дозволу землевласників, завертати силоміць на старі місця...» (там же, т.2, стор.175-176).
Як бачимо була не тільки польська та російська кріпаччина, але й своя – рідна. І проти неї також спалахували селянські бунти.
Виходить, що визволивши народ від шляхетської неволі, Хмельницький загнав цей самий народ у ще гіршу неволю. І якби на цьому усі наші нещастя завершилися – півбіди. А то ж, показавши свою любов до посполитого люду, старшина вже не могла на той люд опертися. Саме й тому програв Мазепа, що на його бік стала тільки частина козаків, а селяни, вислухавши в церкві анафему «Івашкє-ізмєнніку», брали в руки ціпи і з ентузіазмом молотили шведа. Москва взяла нас голими руками.
Я не хочу жодною мірою осудити гетьманську кріпаччину. Хочу лише показати, що вона виявилася ще тяжчою, аніж шляхетська, проти якої виступило селянство України за часів Хмельниччини. Але, виходить, кров проливалася намарно. Кого ж тоді і від кого визволяв Хмельницький?
Серед тих, хто прочитав мої розмірковування, обов’язково знайдеться хтось, хто звинуватить мене в очорнюванні козацтва. Тому пояснюю, як той казав, для дубів.
Не йдеться мені про знеславлення козацтва. Хочу лише показати, що воно від самого початку було анархічне, і творення держави ніколи в його намірах не стояло. Хтось один – чи Виговський, чи Дорошенко, а чи Мазепа – міг пробувати створити державу, але що з того виходило, добре знаємо.
Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об’єднати її. А щоб досягнути ту мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Севська, - пише Н. Полонська-Василенко. У 1666 році Дорошенко розгромив поляків біля Брацлава, а 1667 року обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Ще один удар – і Польща знову опинилася б на колінах. Але... на заваді став той, кого ми називаємо мужнім і славним лицарем, кого ми славословимо й оспівуємо в народних піснях – анархіст Іван Сірко. «Запорожці під проводом кошового отамана Сірка напали на Перекоп, і татари, Дорошенкові союзники, уклали з поляками сепаратний мир. Дорошенко змушений був визнати підданство Польщі.»
Ну, чи не вартує після цього Іван Сірко, щоби його посадити на палю?
А зазирніть у книги про козацтво – і знайдете ще одного «героя» – Мартина Пушкаря, який вчинив заколот проти Виговського. Знову маємо конфлікт анархіста та державника. І так упродовж усієї історії нашого народу: один будує, а другий руйнує.
Оскільки історія наша, як вже мовилося, писана рабами, а весь фольклор творений, як прийнято казати, простим народом, то й нічого дивуватися, що всі акценти в історії розставлені таким чином, що герої-державники забуті, а анархісти в пошані. Хто б там пам’ятав про Дорошенка, якби не застільне «Гей, на горі». Пам’ятають Сірка – славного попередника Нестора Махна.
Літописці Величко і Самовидець, автор «Історії Русів», історики-раби М. Костомаров та інші оцінювали Виговського негативно. Бо так же і народ до нього ставився. А народ, за його ж таки народною мудрістю, як скаже, так і зав’яже. І так цей народ зав’язав, що зі свічкою не знайдете жодної позитивної пісні про Виговського чи Мазепу. Обидва зрадники. Це вже згодом з’являться історики, позбавлені рабства духу, як-от В. Липинський, або Д. Дорошенко, і засумніваються врешті, чи були корисними для України козацькі авантюри.
Десь там на Заході ідеалом нації може бути король Карл XII. Ричард Лев’яче серце, лицарі Роланд і Сід. А в нас – козак Голота. Оце і є образ, оспіваний нашим народом – образ анархіста і гультіпаки, обірванця і безстрашного вояка, якому начхати на смерть.
Козаки не боялися смерті і йшли у бій розхристані, озброєні голою шаблею, і це возноситься як героїзм. Невже героїзм полягає в тому, щоб встелити трупом місце бою? Жахливі втрати, які несло козацтво у боях, говорять не про героїзм, а про безглуздість. У відкритому бою на шаблях шляхта легко розбивала козаків. Якщо останні й перемагали, то тільки завдяки численності.
Чи цікавилися ви коли-небудь, скільки було шляхетського війська під Жовтими Водами? Так-так, саме під тими славетними Жовтими Водами, де Хмельницький отримав свою першу перемогу, яку так оспівано й возвеличено. 1200! Військо Хмельницького і Тугай-бея переважало ворога в 20 разів.
Козаки були чудові стрільці, неперевершені майстри фортифікаційної справи, але нездалі фехтувальники, а ще гірші вершники. Кожна перемога над шляхтою оплачувалася такими жертвами, що можна її назвати пірровою.
За що ж боролися ми з ляхами?
Хто його зна. Є ще одна нав’язлива версія – за віру. Та коли розібратися, то виявляється, що й за віру не було потреби боротися. Аристократія переходила в католицизм, але зовсім не була зацікавлена, щоби тягти туди ще й мужика. Адже польський мужик мав значно більше прав, ніж українець. Поляк міг піти до священика й скласти скаргу на пана. А священик міг ту скаргу й до кардинала відіслати. Не дуже це пана перелякало, але він таки ксьондза шанував і ніколи не посмів б його образити так, як це чинив із попом. Того він і за бороду смикав, і нагайкою лупцював. Іди, мовляв, скаржитися до Москви.
Католицька експансія проти православ’я переважно проявляла себе в містах, тим часом як по селах на мужицьку віру невигідно було магнатові зазіхати. Як у нас історія забрехалась, свідчить ще один цікавий факт. Усі свято переконані, що унію – себто греко-католицький обряд – насадили нам поляки. Але досить зазирнути в якесь поважніше джерело, щоб побачити, що все було навпаки. Якраз поляки виступили дуже гостро проти унії. Унія рятувала українську аристократію, а католицизм її полонізував. Зрозуміло, що унія для поляків була дуже невигідна. Але ж я знаю, що без цитат ви не сприймете цієї шокуючої правди. І знову звертаюся до Н. Полянської-Василенко: «Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася Католицькій своєю освітою... Східна Церква культурно зубожіла, а її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусила звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти православному українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне й неосвічене православне духовенство втрачало авторитет у народі».
Через свою тупу прив’язаність до православ’я ми потрапили в братні обійми Москви. Ані ляхи, ані навіть турки не зробили з нами того, що вчинила ця єдиноутробна потвора, котру ми своєю кров’ю і живили. З-під Туреччини виборсалася навіть Албанія, і то при тім, що турки там сиділи як в себе вдома. Якби Богдан уклав Переяславську угоду з Туреччиною, то це б нам не загрожувало ані мечетями в Бердичеві, ані гаремами в Києві. Православна віра вчинила з нас московських рабів.
Треба сказати, що православ’я так ніколи й не зуміло піднятися до рівня католицизму. Якщо ви спробуєте назвати мені хоча б кількох попів, які б писали ще й світські твори, то буде вам це зробити дуже тяжко. А от греко-католицьких священиків, що виявили себе великими патріотами, цілий загін: Шашкевич, Вагилевич, Духнович, Устинович, Могильницький, Гушалевич, брати Воробкевичі, Павлович, Кралицький і багато інших. А де ж православні подвижники? Де їхня праця для народу?
Ба й тепер підіть у греко-католицькі монастирі, і вас вразить, що монахи і монашки там – це освічена талановита молодь, котра займається не лише ортодоксальною релігією, але й глибокими та історичними студіями. Натомість у Почаївський та Києво-Печерській лаврах побачите перестарілих зрусифікованих штурпаків з немитими бородами, які відверто можуть послати вас на три веселі букви разом з вашою «нєзалєжнай нєнькай».
Та повернемося ще до Н. Полянської-Василенко, до речі православної: «Уніатська Церква не мала підтримки з боку римо-католиків, поляків, які тільки терпіли її... На Соймі 1621 року весь польський клір з примасом Гембіцьким та польська влада поставили вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви і взяли під оборону Православну церкву... Волинський посол Древінський просто вимагав від уряду звільнити край від цього «нещастя» – унії. Примас Гембіцький вимагав від Апостольської Столиці скасувати унію і перевести уніатів на латинський обряд».
Ну, як вам це подобається? Якось воно не в’яжеться з тим, що досі ми чули.
Але тема в нас інша, не релігійна. Йдеться про мазохізм і невиліковне бажання конче бути народом-страдником. Я ж показую перед вами народ, який, попри свою пісенно-ліричність, мав такі ж ікла, як і будь який інший західноєвропейський народ. Мав усі шанси стати імперським народом, але через втрату аристократії і перемогу анархії будь-які державницькі поривання у нього притупилися настільки, що навіть у першу світову війну, коли свобода лежала на тарілочці, - таки не здобув її.
«У серпні 1917 року на фронті було 27 українізованих дивізій, а всіх українізованих вояків – аж 4 000 000! Та з такою армією не те що Україну визволяти, а й Сибір можна було захопити. Все це військо готове було боротися за Україну, але значна частина Центральної Ради не розуміла значення організації української армії... В. Винниченко... виступав з різкими статтями проти формування української армії: «Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій.» За такі переконання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою» (тут і далі цитати з Н. Полянської-Василенко).
І знову бачимо оте протистояння аристократії і мужицтва. Аристократ Микола Міхновський боровся за створення власної армії, а мужик Винниченко робив усе, щоб цього не сталося. Винниченко і Грушевський – це великі світочі в царині науки і письменства, але в царині політики – відверто злочинці. А хто знає, чи не платні агенти Москви. Бо так уже ганебно нищити ідею суверенної держави, як це чинили обидва мужі, не відважувався ніхто.
У нас звикли ідеалізувати геть усе. Скоро Центральну Раду зображатимуть як дружній хор херувимів. На жаль, то була абсолютна не здатна для виборювання державності компанія. Щось на зразок Спілки письменників і діячів Руху. Кожен щось писав. Як не вірші, то публіцистику або наукові трактати. А який з писаки диктатор? Письменниками були і Петлюра, і Ю. Тютюнник, і навіть батько Махно.
Я дивуюся, чому Винниченкові і Грушевському більшовики не зафугували таких самих монументів, як Артьому. Та це ж вони врятували Расєю! Це ж вони стояли на смерть, аби тільки не допустити створення української армії.
А коли наперекір їм у Києві така армія була створена і, дуже доречно, російське командування опинилося за гратами разом з комендантом міста, то знаєте, що вчинили ці гнилі інтелігенти? Ні, ви ніколи не повірите. Комендант, сидячи в цюпі, пише писульку Грушевському, в якій вимагає негайного роззброєння бунтівників, відправки їх на фронт, а всіх призвідців покарати! Це фантастика! Де ви таке чули, аби хтось із в’язниці давав наказ незалежному урядові, а той – слухняно підкорився? 40 тисяч бійців змусили здати зброю, відправили на фронт, а ідейних керівників арештували. Вся ж імперська банда офіцерів була з вибаченням випущена на волю. Київ лишився без армії.
А вже під час визвольних змагань Центральна Рада ввічливо роззброювала більшовиків, вантажила їх в ешелони і відправляла додомцю. Там їх знову озброювали і гнали в Україну. Більшого абсурду годі придумати. Замість того, щоб ці війська негайно інтернувати, а офіцерню розстріляти, як то було прийнято в усіх порядних державах. Що, зрештою, чинили більшовики в Рославі, де було розстріляно кілька тисяч українських старшин, що поверталися з фронту в Україну. Росіяни виявилися значно прозорливішими: найвідоміших убито, а деморалізовані солдати й так по хатах розбредуться.
На фронті більшовики успішно розколювали російську армію. Російські солдати, натхнені світлими ідеями Ілліча, кидали фронт і тікали додому. Українці добилися українізації військових частин. «Улітку 1917 року близько 300 тисяч українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді» (О. Субтельний, стор. 303). А Рада що? Вона це проігнорувала. Українські старшини слали петиції в Київ, вимагаючи заклику про повернення всіх українців з фронтів. Але Рада була проти. Адже вона всіма трьома універсалами заманіфестувала свою вірність єдіной і нєдєлімой.
Дійшло до того, що коли лунала команда йти в атаку, піднімалися з шанців лише українці, а збільшовичені росіяни стріляли їм у спини і браталися з німцями.
Лише четвертим універсалом Центральна Рада нарешті перетяла кляту пуповину, але то вже була надто спізніла акція. Вимучені кількарічною війною, українські солдати розбрелися по рідних селах і хуторах, а надалі воліли поповнювати ряди повстанців, аніж регулярного війська. Знову розквітли козаччина і гайдамаччина. Яскравий приклад такого новітнього Івана Сірка – Нестор Махно. Як і його геніальний попередник, Махно кидався з однієї крайності в іншу, розтрачуючи великі сили далеко не на користь майбутній державі.
Подальші спроби створити українську армію, в тому числі й генерала П. Скоропадського, зійшли нанівець через опір Центральної Ради. Тому й не диво, що коли до Києва підступали кількісно невеликі банди Муравйова, шлях їм перепинило 300 безвусих юнаків, 300 молоденьких аристократів. Мужики на ту пору полохали з обрізом куркуля.
А коли дітваки полягли, ми – славне українське мужицтво – проголосили їх героями і кинулися оспівувати. Аристократів ми любимо і шануємо. Але вже тоді, коли вони мертві.
Демонструючи перед світом образ народу-страдника, ми й поразку свою у 1917-1920 роках пояснили тим, що клятий москаль нас знову загнав у болото. Але мусимо визнати, ми виявилися народом, в якому анархізм і бездержав’я сидить у крові. Винити треба не москаля, а самих нас.
Навіть естонцям вдалося відбити наступ більшовицької армії, бо вони мали хоч і невелике, але регулярне військо, а не хореографічний ансамбль.
Ось вам красномовний приклад щирої української вдачі. Гайдамацькому полку петлюрівської армії видали новісінькі жупани, шапки зі шликами, барвисті пояси і блискучі чоботи. У бою, коли почали по них бити з кулемета, пролунала команда: «Лягай!» Та що ви! Довкіл було болото. Як же можна було валяти в болоті таке чудове вбрання? Так їх кулемет і посік.
Образ народу-страдника буде неповний, коли не згадати репресій 30-х років, коли ви почнете цікавитись, що ж у нас пишуть про різні підпільні організації на зразок СВУ, то побачите одностайність істориків; усе це наклепи, не було підпілля, політичні процеси фальсифіковано. Себто, виходить, нас вели як волів на заріз, а ми тільки покірно шию підставляли. Безперечно, були фальсифіковані процеси, і безліч невинних людей винищено. Але ж було і підпілля. І про СВУ не можна твердити, що це вигадка чекістів. І в часи голодомору селяни бунтувалися, вбивали комісарів, втікали в ліси.
Я розумію, що посягнув на святе. Але я бачу всі наші державотворчі помилки саме в тому, що ми опираємося тільки на мужицькі ідеали. Мужик не здатний створити державу і втримати її в своїх руках. Усі спроби такого перевороту в історії завше завершувалися крахом. І ось тепер, будуючи українську державу, ми мостимо під неї не міцні підвалини могутнього Руського королівства, а хиткі колоди козацького свавілля. Герої козаччини заступили нам Святослава Завойовника й інших королів та князів.
Прийшов мужицький поет Тарас Шевченко й оспівав мужицьку перемогу. Його твори сформували світогляд усіх наступних поколінь. Для Шевченка козаччина – це найвищий злет українського національного духу. Не держава Русь, а саме анархічна козацька республіка, в якій козак Голота може будь-коли скликати Чорну Раду і, скинувши одного гетьмана, вибрати іншого. Недаремно Нестор Махно став для нащадків козацтва новим апостолом. Мужики тисячами йшли в загони отаманів, лише одиниці в регулярну армію Симона Петлюри.
Мужик переміг. Після Хмельниччини й гайдамаччини українські магнати мали тільки один вибір – поповнити польські й російські ряди. Мур ненависті між мужиками і шляхтою став настільки міцним, що спроби створити український полк в армії Наполеона зійшли на пси. Мужик не послухався закликів шляхти. Не підтримав її і під час польського повстання 1831 року. Яке фатальне значення може мати відсутність своєї аристократії, показала весна народів, коли 1848 р. вся Східна Європа запалала вогнями визвольних повстань. Лише Україна мовчала. Шляхта, перевдягнена в кобеняки й полотняні штани, рушила на села, закликаючи до повстання, а мужик, ліниво позіхаючи, бив цю шляхту ціпом і здавав московським жандармам.
Коли історію пише мужик, а не аристократ, він усюди на перше місце виставляє свої образи, свої болячки, ще сильніше роздряпує рани, аби вони сочилися кров’ю, а ще краще – аби гноїлися.
Це мені нагадує мої шкільні часи, коли я відлупцював однокласника. Мене викликали до директора. У кабінеті стояв цей же однокласник, але я його не впізнав: обличчя в нього було геть заюшене кров’ю і слізьми, котрі він старанно розмазував кулаками. Я знав, що цього я не робив. Я не пустив йому навіть юшки з носа. Звідки ж кров? Але потім він сам мені сказав, що навмисне колупнув собі носа і пустив кров.
Мені здається, саме цим ми і займаємося. Колупаємо собі носи і випускаємо юшку – ану ж світ здригнеться і впаде на коліна перед нашими ранами.
Якби історію Англії писав мужик, він би показав нам бідолашну країну, котра лише в XV ст. здобула незалежність. Спочатку її завоювали римляни, потім англосакси. З VI по X ст. всі магнати, королі і церковна знать були англосаксами. У X-XI ст. прийшли данські вікінги й підкорили Англію. Але 1066 року в битві під Ганстінгсом норманські війська (себто французи) Вільгельма Завойовника розбили військо, і почалася нова епоха: французька колонізація. І знову вона пішла по верхах: вся знать і духовенство були норманами і розмовляли французькою мовою. Цією ж мовою творилася література. І так було аж до XV ст. Але спробуйте пересічному англійцеві сказати, що франкомовна література Англії – не англійська, а Вільгельм і всі наступні королі – окупанти й кати (як Ярема). У ліпшому випадку дістанете кухлем по голові.
Цікаво, що в наслідок протистояння Англії і Франції у колах норманської знаті почав зароджуватися англійський патріотизм. Тобто відбувався той самий процес, що й в Україні, коли виникло протистояння українських магнатів на чолі з Вишневецьким і польської шляхти на чолі з королем.
І ось цей природний процес остаточного формування англійської держави і нації ледь не припинився у 1381 році, коли там об’явився свій Хмельницький – Уот Тайлер. Він теж захопився благородною ідеєю витурити всю знать з Англії. На превелике щастя, ця «визвольна» війна була розчавлена рішуче і швидко. І, до речі, там теж ніхто зі заколотниками не панькався: голови сікли мов капусту. Та, на відміну від нас, англійці трактують усе це не як визвольну війну Уота Тайлера, а саме як селянське повстання.
І ось вам результат. Якщо іще в XIV ст. в Англії англійської мови ще не було, бо знать спілкувалася французькою, а люд – саксонською, то вже в XV ст. лондонський діалект узяв гору, і Англія стала англійською. А згодом ми вже бачимо Англію – королевою морів, могутньою імперією, котра підкорила цілі континенти.

ЕПІЛОГ
Ми не стали народом-завойовником, але це наше нещастя, а не достоїнство. Перестаньмо цим хвалитися.
Перестаньмо скиглити і канючити.
Перестаньмо творити історію упосліджених рабів, творити культуру злиднів.
Жіноче уособлення Франції – діва-лицар Жанна Д’Арк, що розбила англійців. А в нас Роксоляна – що лягла під султана. Роксоляна – це печальний символ нашої України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися в своє розкішне тіло.
На яких ідеалах ми виховуємо своїх дітей? Козак Голота, козак Мамай, Роксоляна, безліч козацьких полковників та гетьманів, які чубилися невідомо за що, Грушевський з Винниченком, яких на гарматний постріл не можна було підпускати до влади, отаман Махно, невдаха Симон Петлюра... Аби тільки не Святослав, не Володимир, не Ярослав, не князь Микола Острозький, не Микола Міхновський, не Петро Скоропадський... Я вже мовчу про Ярему Вишневецького.
Пошли ж нам, Господи, не Мойсея, а Піночета!
Амінь.




Галина Гордасевич

ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА


Встала курява стовпами.
Багряніли хмари.
Приазовськими степами
Гнались яничари.
І летіла перед ними
Звістка невесела,
Що пускають вони з димом
Українські села,
Що старих людей вбивають,
Тих, хто уже сивий,
Малих діток забирають
В неволю-ясир.
Забігає яничарин
У біленьку хату.
Стала жінка у відчаї –
Нікуди тікати!
Тільки в очі подивиться –
В нього ж очі сині!
Раптом зойкнула вдовиця:
– Сину ти мій! Сину!..–
Простягає вона руки,
Обійняти хоче,
А він стоїть, клятий турок,
Стоїть та регоче.
Звідки йому пам’ятати
Українську мову,
Як малим украли з хати,
З батьківського дому,
Від матері відірвали,
Від рідної суті
Та молоком напували
Скаженої суки.
Постаралися немало
Вчителі незлецькі,
Щоб не знав він слова «мамо»
Навіть по-турецьки.
То ж була наука люта –
Як зброю тримати.
От і блиснула шаблюка!
От і впала мати...
З того часу проминули
Не літа – століття.
Дай Бог, щоб вас обминули
Такі лихоліття!
А щоб ми це, люди милі,
Могли пам’ятати,
Не спочили у могилі
Ані син, ні мати.
Бога мудрість незвичайна
І велика сила:
Він з матері зробив чайку,
Зробив вовком сина.
І чаєчка все кигиче
На ковилу сиву,
А прислухаєшся – кличе:
– Сину ти мій! Сину!..
А він виє, турчин клятий,
Темними лісами,
Ніби вчиться вимовляти:
–Мамо моя! Мамо!.





Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ


ХОЛОДНИЙ ДУШ ІСТОРІЇ


«Визволяю тебе від твого народу...»
Дії святих апостолів, глава 26

«Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!»
Т. Шевченко

«Українцям треба добре оглянутися назад...»
М. Драгоманов

«Чому у нас відступників так много
І чом для них відступство не страшне?»
І. Франко

«Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти.»
Б. Грінченко

«Може, найважливішим з наших завдань
як національної спільноти було, є і буде: пізнати себе.»
Є. Маланюк

«Все людство вже збулось,
Лиш ми іще на старті.»
Л. Костенко

«...не одхиляймося від свічада,
коли воно твердить нам неприємні речі.»
І. Драч

* * *
КІЛЬКА разів я брався за цю роботу і кожного разу кидав її: не вистачало духу зважитися на те, щоб розворушити страшну фактографію нашого історичного буття. Бентежило й відчуття несвоєчасності грубої правди. (Принаймні так здавалося ще три роки тому). Як і нерозуміння тих, які обізнані з фактами, але схильні думати, що нагадувати про них недоцільно, а то й шкідливо, бо це, з їхньої точки зору, може підірвати віру. Й, авжеж, передбачувані звинувачування в самообпльовуванні, дарма що не було жодного мислячого націонала, який не торкався б цієї болючої теми, в чому легко переконатися навіть з наведеної у цій праці цитації.
Може, й зараз цю публікацію годилося б застерегти написом, чимось на зразок грифа на відомчих циркулярах: для внутрішнього користування. Чи приміткою для тієї категорії «невмирущих», яким дошкуляв ще М. Вороний:

Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився, проте,
Українським патріотом.

І тим самим підкреслити, що автор розраховує на такого читача, який, пройшовши «всі стадії печалі», незмигно дивиться у вічі реальності.
Стосовно віри, то вона настільки підірвана, що перебуває нині в стані анабіозу. Цього не бачать тільки безнадійні дальтоніки. Українська ідея зносила свої парадні шати в епоху мітингів і тепер старцює в жебрацькому лахмітті. Однак збанкрутілий дух за інстинктом самозбереження й інерцією провінційного думання все ще хапається за міражі і до старої неправди додає нову. Десятиліттями сповідуючи брехню, ми ще й досі не усвідомили, що треба звільнитися від цього погибельного тягаря, а не підміняти одну фальш іншою. І звільнитися якомога хутчіше! Якщо гіркущий пафос самокритики і справді – рання фаза національної ідеї, все одно – вперед! Навіть з ризиком отримати «по фазі». Не пройшовши чистилища, не наблизитися до раю. Але спершу зануримося в пекло, аби потім з полегшенням повторити: «Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви і зодягнімось у зброю світла». (Послання Павла до римлян, глава 13).
Історія кожного народу – це не завжди прозірна суміш білого і чорного. Кожен народ волів би чогось не пам’ятати зі свого минулого, забути раз і назавжди. Але там, де хаос замагався енергією спільноти, де змагання завершувалися державотворчим актом, негатив перейденого уже так не ранив свідомості, і навіть ганебне і сороміцьке в ньому не травмувало психіки індивіда, свідомого сили загалу, а отже, й себе самого як його покревної складової. Відчуваючи тверду опору під ногами, державний народ міг дозволити собі розкіш навіть покепкувати над непривабливими фактами своєї присутності в часі, знайти виправдання минулому в сучасному. Не те в народу бездержавного, мовби злою волею запрограмованого на вторинність. У такого народу, століттями залежного від іншого, сильнішого, неминуче деформується психіка, а все генетично ущербне в ній набуває форм гіпертрофічних. Так людина, яка виросла в умовах неволі, набуває комплексу, що його називають рабським. Рабська психологія – це втрата вольової енергії, здатності до опору, це нездоланна інерція пасиву, коли йдеться про покоління рабів. Рабська психологія – це й небажання глянути правді у вічі, знайти причину поразки у собі самому, а не в фатальному збігові обставин чи в комусь іншому. Перший крок до її подолання – вольове зусилля. Мужність зазирнути у прірву свого минулого. Вжахнутися ним і знайти в собі сили не повторити його. В українській історії є багато прикладів, коли одиниці піднімалися до такого рівня самоусвідомлення, і мало таких, коли б отой вищий рівень ставав набутком загалу. А без цього консолідація нації неможлива. Ось чому ті, хто мали зухвальство глибоко заглянути в колодязь роду, незмінно хапалися за голову.
«Читати українську історію треба з бромом,– до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта – Австрія.
А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ, знову безпомічний, жде, якому панові його оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві – оддасть. Вигідніше собі лишити – лишить. Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна».
Зауважмо: ці рядки були написані Винниченком у 1918 році, коли давно омріяна державність могла стати реальністю. Отже, скористаймося з доброї поради, не знехтуймо бромом і валер’янкою. Тим більше що це ж радив зробити і Є. Плужник, чия лабільна нервова система болісно-чутливо реагувала на моторошні історії і на загубленість у ній окремої людської долі: «Запасайте, запасайте бром!»
Свідомість, підтята нинішніми невдачами процесу державотворення, не може не озиратися назад і не шукати аналогів у минулому. Природно, вона передусім хапається за негації і намагається вибудувати свій логічний ряд, який дозволив би їй з’ясувати, що ж відбувається сьогодні. Ряд, звичайно, вибірковий, непослідовний, з великими розривами в часі: пунктир пам’яті в межах її обізнаності. Поклавшись на неї, згадуєш розказану Геродотом історію про скіфського царя, який відцурався скіфських звичаїв, перекинувся до греків, за що скіфи його вбили. Факт, що схиляє до роздумів з огляду на перебіг подальших подій та ланцюг перекинчиків усіх мастей,– понурий виплід української історії, що не урвався й до наших днів. Повчальні оповіді про антів. За свідченням істориків, анти ясними очима дивилися на світ, були охочі до випивки, цінували свободу, неприхильно ставилися до смертної кари. На відміну від інших племен, «правильно» шлюбилися, загалом жили «тихо і соромливо». Одна біда – за всієї прихильності й ласкавості до чужих дуже ворогували між собою, мали багато начальників. Якби не цей гандж, зауважує візантійський історик, антів би ніхто не переміг. Та це безштанний, як би висловився Хвильовий, період нашого «битія».
Уже в першій половині Х століття серед місцевого боярства було більше варягів, ніж своїх. Свої ж люто змагалися між собою, вбивали своїх і, як Олег Святославович, прозваний Гориславовичем, водили на рідну землю половецькі орди, спустошуючи її до решти. Так потім козацькі ватажки водилися з татарами і турками, чия незрідка сумнівна підмога незмінно завершувалася страшним плюндруванням краю. Свої часто були жорстокішими від чужих. За дивною аберацією пам’яті, тенденційно спотворюваної офіційною історіографією, ми пам’ятаємо нашестя татаро-монголів і трагічну дату падіння Києва. Але Батий тільки доруйнував те, чого не встиг зробити Андрій Боголюбський. Фактично кількасотрічний занепад Києва почався від варварськи вчиненого ним страшного погрому, коли нещадно нищилися церкви, коли дружинники грабували монастирі, коли палали коштовні книги, ікони й ризи, а людей сотнями гнали у неволю. Грекофільство знаті, за всього його позитиву, убило живу поезію, наклало тяжкий відбиток на культурне життя, уніфікувало його й оцерковнило. Це варязтво-візантійство, ця запобігливість, це схиляння верхів перед чужим і відповідно легка відмова від свого, що в будучині зіграли таку фатальну роль в нашій історії, стали подразником і стимулятором синдрому черні. Синдром отримав назву – «люди татарські» – і через багато століть, уже в нашому часі, став об’єктом нищівних філіппік Є. Маланюка. Люди татарські – то масове (добровільне!) підпадання простолюду під владу окупанта, яка була легшою від своєї: татари брали данину тільки хлібом. Рух черні остаточно розхитав князівсько-дружинний уклад. І продовжився в добу литовську. З тією різницею, що потік його змінив напрямок. Знайшлися інші господарі – князі литовські. Тому нас не повинно дивувати, що українські землі без боротьби, «тихо й непомітно», за Грушевським, піддавалися слабкій Литві. Ні Свидригайлові війни, ні пізніше повстання М. Глинського не мали практичних наслідків. Як пише Грушевський, «нарід же і не поворухнувся». Привід для скрушного зітхання, якщо зауважити, що подібне повторилося й потім, при укладанні Переяславської угоди: з культурного погляду переможці значно поступалися переможеним. Литовські князі українізувалися, охоче засвоювали місцеві звичаї, мову, ба, навіть приймали православ’я. Та з приєднанням Литви до Польщі усе це змінилося. Тікаючи від латинства, руські князі повалили валом у Московщину. А решті тільки й лишилося, що зітхати за тим часом, коли платила Литва данину київським князям ликом та віниками. «Православна віра і українська мова, що вже дуже зміцніла серед народу литовського, мусіла уступити своє місце вірі католицькій і мові польській» (М. Аркас).
Ополячування – то загалом ще одна ланка проблеми, яка логічно випливає з давньої давнини. Проблеми, що, зважаючи на її трагічні наслідки, постає перед кожним неупередженим читачем історії у всій своїй фатальній невідворотності. Грубо-схематично ця лінія простежується у такій послідовності: варязтво – візантійство – полонізація – зросійщення. Як уже згадувалося, повстання Глинського не мало успіху. Народ його не підтримав. Остання спроба вибороти й утвердити самостійну княжу Україну була поглинута інертністю мас. Тому й ім’я цього князя, який, безперечно, заслуговує на увагу й пошанування, не потрапило в національні святці і мало що промовляє сьогодні не тільки учням, а й вчителям.
То правда, що переможців не судять. Розповідаючи про Святополка Окаянного, про вбивство ним єдинокровних братів Бориса, Гліба і Святослава, Грушевський не без іронії зауважив, що коли б Святополк у вирішальній боротьбі переміг Ярослава, то йому б напевне пробачилися злодіяння, як пробачилися вони його батькові. Цебто Володимирові Великому, який до хрещення ним Русі скоїв чимало злочинів: вся перша половина його діяльності утверджувалася великою кров’ю і, зокрема, його братів.
Так, риба гниє з голови. Тотальна полонізація починалася з верхівки. Як і потім зросійщення, про що ми у свій час нагадаємо. Не можна сказати, що насильницька перебудова українського життя поляками не викликала спротиву. Але спротив цей виникав спорадично і тільки тоді, коли це зачіпало матеріальні інтереси учорашньої еліти. То вже потім, як опір знизу, виникли братські школи. Ополячувалося, окатоличувалося спершу українське панство. І то не з примусу, а з намагання зберегти свої привілеї.

Для панства великого,
Для лакомства нещасного,–

як сказано в думі. Сумнозвісна унія стала логічним підсумком цього відступництва. Зрада православних владик довершила справу. Із занепадом православної церкви занепадає, звісно, й українсько-візантійська культура. Лінія розколу роз’єднала не тільки суспільство: вона пролягала незрідка й поміж членами шляхетних родів. Бачимо, з одного боку, Д. Вишневецького (Байду), який вважається духовним батьком Січі, з іншого – лютого і заповзятого українофоба Я. Вишневецького. Братські школи – то був спалах національного самолюбства, нагадування про власні витоки, спроба відродження зневаженого не тільки чужими, а й своїми. Умови полонізації були настільки жорсткими, що українські селяни й міщани, які не відцуралися своєї віри й мови, опинилися на останньому щаблі ієрархічної драбини. Здирство мало вияв різноликий. Допікало лихварство, виразниками якого найчастіше виступали євреї. Тут ми змушені торкнутися делікатного питання українсько-єврейських взаємовідносин. Питання це дуже складне і вимагає грунтовного дослідження. Гадаю, необхідність його на часі, інакше не позбутися українцям репутації злісних антисемітів, яка певними колами старанно шириться в світі. Для наших недоброзичливців навіть Шевченко – юдофоб. Як не згадати принагідно статтю українського поета єврейського походження А. Кацнельсона «Чи був Шевченко антисемітом?», де автор відповів на ним же поставлене питання – ні, не був. Загалом же досі маємо соромливе замовчування фактів, небажання називати речі поіменно, а то й відвертий фальсифікат. З одного боку, коли йдеться про політичні ігри, простежується тенденція до прилизування, з іншого – однолінійність, схильність до спрощення, різких і несправедливих випадів. Оскільки ця друга сторона, як відомо, мала і має досі значно більше можливостей для діалогу зі світом, то першій щоразу доводиться відмиватися, сказати б, у домашній спосіб: у вимираючих, як на сьогодні, національних засобах інформації. Ймовірність бути почутою за такої ситуації в неї обмежена. Та й «відмивання» відбувається найчастіше на рівні пафосної загальної фрази, без посилання на факти. Ні перше, ні друге не сприяють взаємозближенню. Робити вигляд, що такої проблеми не існує, означає – свідомо чи несвідомо – роз’єднувати два народи. Спонукають до таких висновків і деякі тривожні факти нашого заплутаного і дуже непевного сьогодення. Так, посол Ізраїлю в Україні, зустрічаючись із колективом редакції «Всеукраинских ведомостей», зронив фразу, суть якої така: для вас, мовляв, Хмельницький і Петлюра – національні герої, а для нас – вороги. З публікацій і публічних дискусій останнього часу цілком ясно випливає, що С. Петлюра не тільки не був антисемітом, а й у міру своїх можливостей як міг намагався придушити рецидиви антисемітизму. Влаштовував військово-польові суди, розстрілював винуватців – здичавілих отаманів,– виплачував грошові компенсації уцілілим жертвам бандитської сваволі. Ті, хто перебрали на себе ролі суддів, мали б знати, що саме Центральна Рада проголосила єврейську автономію. Це ж підтвердила й Директорія і навіть запросила в уряд кількох відомих єврейських діячів. Левова частка єврейських погромів здійснювалася білою добровольчою армією. Спалахи середньовічної ненависті щодо єврейства в низах пояснюються передусім як засліпленою свідомістю, за логікою якої винні передусім інородці, так і тим чільним місцем, яке посіло єврейство за більшовизму, зокрема активною участю євреїв у його репресивному апараті. Подразник виявився надто сильним, особливо якщо врахувати деякі давні моменти протистояння і взаємну настороженість.
Либонь, один із перших, якщо не перший, єврейський погром стався у Києві княжої доби по смерті уже згадуваного Святополка Окаянного. Причини його – підневільне становище смердів у пору князівських міжусобиць з одного боку і визиски та лихварство – з другого. Це ж повторилося згодом через кілька століть, але вже за іноземного панування. Загострилася українсько-єврейська проблема в часі, який передував малим і великим козацьким війнам. У пору однієї з найтрагічніших сторінок української історії – нещадного ополячування краю.
Позаяк один із мотивів цієї статті – здирання карнавальних шовків із цинічної мадам Кліо, наважимося обмовитися і щодо супротивної сторони. Тим більше що до цього спонукають історичні документи і народна творчість. Обійти це – означало б перекласти тягар вини тільки на одні плечі. А вина ця очевидна, і маємо ділити її порівну.
Як відомо, «Історія Русів» була настільною книгою для кількох поколінь. І не тільки українців. Нею зачитувався Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона живила його намір написати (зберігся план) свою історію України. Без «Історії Русів» навряд чи був би можливий «Тарас Бульба». А цю повість Гоголь вважав головною своєю книгою. Згадую про це тільки тому, що саме «Історія Русів» допомагає з’ясувати причини, чому проливалася єврейська кров в епоху середньовіччя.
«Церкви не згодних на Унію парафіян віддано жидам в оренду і визначено за всіляку в них відправу грошову плату від одного до п’яти талярів, а за хрещення немовлят та похорон – від одного до чотирьох золотих. Жиди яко непримиренні вороги християнства, тії світові побродяги і притча в людстві, з захопленням взялися за таке надійне для них гидкоприбутництво і негайно ключі церковні та мотузки дзвіничні відібрали собі до корчем. При всякій требі християнській мусить титар йти до Жида, торгуватися з ним і, по важливості відправи, платити за неї і випрохати ключі; а Жид при тому, насміявшись досхочу з Богослужби християнської і облаявши все, християнами шановане, називаючи його поганським, або, по-їхньому, Гойським, наказував титареві повертати йому ключі під присягою, що нічого про запас не відправлено». (Тут і далі переклад І. Драча,– В. Б.).
Зауваживши про себе «бароковість» письма, характерну для автора «Історії Русів», все ж мусимо визнати, що наведений уривок прямо перегукується з фольклорними текстами. А з них випливає, що поплічник поневолювача був для поневоленого таким самим поневолювачем.
Замовчування очевидних фактів тільки нагнітає і примножує взаємну недовіру. Про вину українців перед євреями писали українські історики і письменники. Про вину євреїв перед українцями прямим текстом сказав єврей В. Жаботинський. Рахунок тут один-один. Будь-яка спроба перетягування каната у той чи той бік слугуватиме ворожбі, а не порозумінню.
Аби попередити можливі випади щодо тенденційності автора знаменитої книги, зауважу, що критицизм «Історії Русів» торкається не стільки чужих, як своїх. Наводжу уривок, який буквально іде за цитованим вище: «Страждання і розпуки народу побільшились новою пригодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те Шляхетство, єднаючись з Польським Шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими Поляками. Тому-то й доднесь видно у них прізвища достеменно Руської назви, яких у Поляків не бувало і по їхній вимові і бути не могло, наприклад: Проскура, Чернецький, Кисіль, Волович, Сокирка, Комар, Ступак і пребагато інших, а з колишнього Чаплини назвався Чаплинський, із Ходуна – Ходинський, із Бурки – Бурковський і так далі. Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому Шляхетству і посади його повернено, а рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з Польським Шляхетством».

* * *
ВІДСТУПНИЦТВО – хронічна хвороба хворої нації. Знову і знову ми змушені будемо повертатися до нього, намагаючись збагнути природу цього явища, яке супроводжувало нас на всіх історичних етапах і не щезло до сьогодні. З невідворотністю прокляття виникало воно скрізь і всюди, знесилюючи і підриваючи живий національний організм. Надто в добу козацьких визвольних змагань і по ній. Над цим бився не один український розум, шукаючи виправдання і не знаходячи його. Навіть рожеві оптимісти помітно втрачали на пафосі, коли жахливі в своїй неспростовності події бодай частково ставали набутком їх полегшеної пам’яті. І не одне гаряче, свідоме свого вибору серце зупинялося в розгубі, не осмілюючись зазирнути туди, звідки тягнеться цей довгий, безперервний, принизливий для нормального світовідчування ряд падінь. А ті, які насмілювалися, як Куліш, і видобували звідти страшну правду, були приречені на нерозуміння одних і крикливий осуд інших. Мусимо, зобов’язані знати ту правду! Вона дисциплінує розум і спонукає до спротиву. Правду про легендарного Самійла Кішку, убитого своїми кулею в потилицю. Правду про Наливайка, виданого козаками, що, однак, не порятувало їх від солоницької різні. Про відчайдуха Сулиму. Отого самого, що зруйнував Кодак. Уславився боротьбою з турками. Мав відзнаку від самого папи римського. Навіть поляки пожаліли (!) Сулиму. Л. Жолкєвський, брат гетьмана, запеклого козацького ворога, «грошима сипнув між козаччину» (Грушевський). Сам король намагався порятувати козацького ватажка. Але вперлися реєстровці, віддали Сулиму на смерть разом з найближчими соратниками. Стято буйну козацьку голову, тіло розрубано на чотири частини і розвішано на міських вулицях. На черзі братовбивство Павлюка й Томиленка. Вкотре нехтують лицарським кодексом честі запорожці: заскочені поляками під час виправи на поміч Остряниці, в’яжуть вони своїх полковників. Солониця повторюється. І, як під Солоницею, козацтво було нагло ошукане і винищене до ноги. Мав підстави Куліш кинути цей відчайдушний виклик:

Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!

На якийсь час залізна рука Богдана стримує схильних до зради і сваволі. Далі – страшніше. Розкол між козацтвом, започаткований запорожцями і наливайківцями, подовжиться розколом між масами і старшиною. Уже в 1654-му (!) вона слізно випрошує в царя нових і нових маєтностей. На авансцені з’являється одіозна постать – полтавський полковник М. Пушкар. Це його Є. Маланюк назве батьком малоросійства. Пушкар як виразник проросійськи настроєних низів, прагнучи вирвати булаву з рук ненависного йому Виговського, засипає Москву доносами. Ця практика набула потім такого поширення, що до неї вдавалися всі, спраглі влади й багатства. Доноси писали гетьмани, генеральна старшина, полковники, кошові отамани і т. д. Сам Виговський наклепав на вмираючого Хмельницького, сподіваючись підхопити булаву із його слабіючих рук.

Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину...

Треба було бути Шевченком, щоб відреагувати на все оте так просто і страшно.
Епідемія взаємозвинувачень і доносів – одна з найганебніших сторінок українського минулого. Історія московських архівів – Посольського і Питошного приказів – це історія самознищення народу на його вищому поверсі. А щодо протистояння Виговський – Пушкар, то завершилося воно розгромом останнього. Тисячі своїх полягли від рук своїх і віроломних спільників – татар.
«Знищивши таким чином Пушкаренка і розпорошивши його війська, Виговський, все не можучи прихилити собі в послух Малоросіян, почав руйнувати їхні села просто як ворог і, побравши безборонні міста та містечка Зіньків, Лютеньку, Сорочинці, Богачку, Устимовицю, Яреськи, Веприк та багато інших, віддав їх татарам на грабунок і поталу» («Історія Русів»).
Конфлікт – гетьман і його опозиція,– де зіткнулися дві непримиренні сили, виявить себе за інших умов і в часи наступні. З одного боку, партія освічених (Виговський – Немирич), що прагнутиме прихилити Україну до Польщі на федеративних основах, з другого – сваволя мінливої і непередбачуваної стихії, що, стосовно Пушкаря, поєднала, за Аркасом, безпритульну голоту, винників, броварників, наймитів, з яких склалося піше військо заповзятого полтавського полковника, прозване дейнеками, тобто, як уточнює історик, «де не якими» – «якими-будь».
Дейнецтво як складова визвольних змагань відіграло винятково похмуру роль. Воно, власне, промовистий вияв хамства, яке В. Липинський розглядав як соціально-психічне явище. Дейнецтво не вичерпується приналежністю до упосліджених верств населення. Психологією плебейства можуть перейматися й «патриції», як це бачимо в епохи повстань і революцій. І не тільки перейматися, а й відігравати в них провідну роль. «Абсолютний брак любови до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я». Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що «греблі рве» і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний,– ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській землі» (В. Липинський). Україна в його тлумаченні – це хамова сила, яка сама себе знищила. Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле. Він абсолютно позбавлений державотворчої сили. «Сидить Хам український, побитий сам собою, своїм двійником – Хамом польським і Хамом всеросійським на Україні,– та гірко плаче». Хам завжди рветься в отамани. «Замість характеру – рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї – щодня інший настрій; зброєю – демагогія і брехня; мотором – злоба, зажерливість і пиха; тактикою – зрада; а суттю – порожнеча, пуста поза». Висновок Липинського нещадний і не полишає жодних ілюзій: «Тому до самостійності, якої підставою є вірність, органічно непридатний. Нація отаманів, що мала тисячі парадів «розбурханої стихії» на площі Св. Софії, площі Мудрости, з якої реготалась,– але не державу. Нація отаманів, нація бунту і зради, з якими на кожному кроці тобі прийдеться зустрічатись. Про «повстанчих отаманів»: і «брат на брата», і «моральний бандитизм», і «розбивання нації», і «безсовісна демагогія», «кретини», «герострати» – так сьогодні скаржаться вони на тих, що роблять проти них те саме, що вони робили. Не плачте! Завтра так само поскидають тих, що нині вас скипають. На кожного українського Хама завжди знайдеться ще більший український Хам». За Липинським, українотворче діло Богдана спиралося на татар, українотворче діло Гетьманства 1918 року – на німців. Допомога вичерпалася, й хамство розірвало Україну.
Так, читати усе це важко, але незмірно важче, занурюючись у тисячолітню історію, знаходити там на різних глибинах часу прямі докази цим пристрасним, гнівним словам. Для В. Липинського українство не є громадянством поневоленим: воно громадянство недержавне. Поневолена нація – це нація державна, яка на якийсь час втратила свободу. «Держави ми не маємо тому, що ми не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розбудити і це хотіння відповідним методом його організації, своїми власними місцевими силами здійснити».
То правда, що маємо покладатися тільки на власні сили. Ніхто за нас і для нас держави не збудує. Але розбудження хотіння для українства – чинник майже ірраціональний. Бо вже тяжіння до нього – ознака сильного, який усвідомлює необхідність перемін. І коли сам Липинський зривається на крик – схаменися, хаме, будуй, а не руйнуй! – чи не є це підтвердженням родової слабкості? Та віддамо йому належне хоча б за проникливе передбачення: з падінням більшовизму набутком українців неминуче стане анархія. Знаючи психологію мас, Липинський застерігав політиків, що слабка місцева влада – це потенціальна небезпека рабської покори «суверенного» народу перед чужим, сильнішим. Без сильної влади власна держава неможлива. І ще одне мудре застереження як на день сьогоднішній, так і на майбутній: в жодному разі не бути надміру категоричними у поводженні з «місцевими чужинцями», консервативними силами. Навпаки – заохочувати, спрямовувати їх енергію на творення української держави. Інакше вона приречена на загибель. Нищити чужинців можуть собі дозволити поневолені нації, а не нації недержавні. Хоча ця засторога мала б ще більший сенс за умови ствердної відповіді на образливе для українця питання – чи є ми насправді на сьогодні нацією? Втім, про це ми поміркуємо пізніше.
З-поміж дочасних смертей великих українців – дві за трагічними наслідками не мають аналогів: смерть Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького. Першого не стало у 47, другого – у 62. Годі сумніватися в тому, що фізична присутність Шевченка, а він був закроєний природою принаймні ще на чверть століття активного життя, переінакшила б свідомість кількох поколінь і напевно б застерегла від дурниць, промахів і дворушництва деяких видатних сучасників. Зокрема «гарячого» Пантелеймона Куліша, який, розвінчуючи і тавруючи козацьку вольницю, сам, як п’яний запорожець, розривався між Польщею і Росією і, за козацькою ж традицією, незрідка топтався при цьому по своїх. Немає сумніву і в тому, що коли б Хмельницький «дотягнув» до віку Мазепи, ми мали б сьогодні іншу історію. Два аргументи на користь цієї думки. Перший – він єдиний володів незбагненним хистом давати лад своєму оточенню, генетично (про це згодом) схильного до найбезрозсудливішого індивідуалізму, що в ту епоху само по собі гідне подиву і свідчить про справжні масштаби цієї особистості. Так, бували й за Богдана зриви, як, скажімо, непокора Жученка, але то вже на схилі літ, у пору фізичної слабості гетьмана. Другий, і найважливіший, аргумент – це прозріння Хмельницького по Переяславській угоді, його бурхливе реагування навіть на незначні факти порушення пунктів тієї угоди. Гарячкове шукання ним ймовірних спільників для виходу із ситуації, в яку потрапила Україна і з його вини. Наголошую – не з його, як ми схильні інколи судити, а і з його. Це не був такий собі волюнтаристський акт, як дехто вважає й досі. Інвективи Шевченка проти славетного гетьмана – це природна реакція національного поета, погляд з відстані майже у двісті років, який зауважує усі катастрофічні наслідки договору. Хмельницький був виразником настроїв більшої частини суспільства. Важливий факт – молодь, принаймні значна частина її, була проти возз’єднання з Москвою. Пояснення на поверхні: ці молоді люди виростали уже в пору блискучих визвольних змагань, жах недавньої неволі – ополячування й окатоличення – не тяжів над ними у такій мірі, як над попередниками. Сила молодості примножувалася усвідомленням учорашніх перемог, певності себе і своєї долі. Але сама ідея возз’єднання висіла в повітрі і до Хмельницького. Ще в 1624 році православне духовенство зверталося з проханням до московського царя взяти його під свою опіку. Та й сам Хмельницький раніше неодноразово звертався з таким же проханням. Тим прикрішим було його розчарування по всьому. Завдячуючи доносові Виговського (донос як позитив.– В. Б.), маємо свідчення, що Богдан «кричав, як божевільний і несамовитий, що треба відступитися від Москви». Цей моторошний крик зі смертної постелі – усвідомлення і трагедії суспільства, і своєї власної вини.
Після Хмельницького братовбивство збаналізувалося, як і за княжої доби, коли Святополк звелів добити ще живого брата Бориса. Обруч тріснув, і бочка розпалася. І винні в цьому покревні славнозвісного гетьмана і його найближчі сподвижники. Щоправда, до того, як та бочка розпалася і стримуюче сваволю гальмо стало прахом, історія надала українству ще один шанс. Той шанс мав конкретне ім’я – Іван Виговський. Якщо ідея автономізму замаячила в голові Хмельницького, власне, тільки на порозі смерті, то Виговський був певний її як єдиного виходу. Річ не в тім, що колишній генеральний писар Богдана був мудріший від попередника. Прояснилася загальна ситуація. Ілюзії на рівноправ’я з московитами були нагло і жорстоко потоптані. Інерційні спроби Виговського порозумітися з царем не дали наслідків. Більше того – примножили негаразди і насторожили обидві сторони. Душею партії Виговського був Юрій Немирич – одна з найяскравіших постатей козацької доби. Це з його іменем пов’язують ідею Гадяцького трактату. Уже сама біографія його, як на свій час, виняткова: десять років життя в Голландії. Але ні Немирич, ні Виговський, поклавшись на силу зброї, не врахували найголовнішого – дейнецтва, психології черні, їх ідея – створити «Велике князівство руське» під крилом Польщі – виявилася дуже несвоєчасною. Ще не вивітрилася пам’ять про вчорашні кривди. Ще волала про спротив пролита кров. Море крові. Сама назва – Польща – була ненависна на обох берегах Дніпра. Одна з найблискучіших сторінок української історії – перемога Виговського під Конотопом. За Аркасом, у тій жорстокій битві полягло 30000 росіян. За іншими даними – у кілька разів більше. Як скрушно зітхав історик С. Соловйов, козаки вигубили цвіт російської кавалерії. Шлях на Москву був вільний. Але Виговський не скористався із щасливої можливості, повторив промахи Хмельницького. Битва під Конотопом не мала продовження. Не додала Виговському моральної ваги, не зміцнила його позиції серед промосковськи настроєної черні. Певна річ, відіграв свою роль ще один фактор: органічне, на підсвідомому рівні неприйняття нею «освічених». А Виговський був, безперечно, серед перших. З-за лаштунків сцени виходять руйнівні сили. М. Аркас нарікає – Україну загубила рідня Богдана: син Юрій, шуряк Сомко (брат першої дружини Ганни), шуряк Золотаренко (брат третьої жінки), зять Тетеря (жонатий на доньці Степаниді), Іван Нечай (другий зять, жонатий на Олені), Брюховецький – колишній Богданів джура. Воістину руїна! Після того, як Юрась постригся у ченці, за булаву змагаються Тетеря і Нечай. Тетеря, який «щедро сипав жінчині гроші», підкупом домагається гетьманства. На черзі повстання проти Виговського і смерть Немирича. Лівобережжя. Там запобігають ласки Москви і запекло проливають братню кров Сомко і Золотаренко. З-за їх спини випливає підступний і зненавиджений потім усіма Брюховецький. Знищує обох. У такий же спосіб діє Тетеря на супротивному березі. Карає лютою смертю полковника Поповича. Заманює в пастку Виговського і вбиває його. Так загинув переможець під Конотопом. Руками поляків Тетеря розправляється з Богуном. Хоча перед тим обидва у складі армії Яна Казимира, «проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться вони таким чином на Брюховецького за кривди братів своїх і товаришів, їм од нього спричинені. Одначе помста тая була такою ж розумною й справедливою, як розум Циганський, по якому Циган за те матір свою б’є, щоб жінка його боялася» («Історія Русів»). Добре сказав сучасний молодий поет:

рубає козак наліво та направо
голови по землі котяться
та все з оселедцями
(В.Слапчук)

* * *
ПІДКРІПИВШИСЬ, за порадою Винниченка, бромом чи валер’янкою, спробуємо передихнути і поміркувати. Бо попереду на нас чекає те ж саме. Стара трагедія в нових іменах. Криваві роздоріжжя і безрозумно змарновані життя. Хиже користолюбство, підступи, зради, різанина. Поодинокі спроби вирватися з проклятого кола і стрімкі падіння у ту ж саму прірву...
Ми володіємо незбагненним хистом заганяти хворобу у глиб душі, але зазирнути туди наважуємося дуже рідко. Можливо, це несвідома форма самозахисту: інстинктивне відчуття безміру падіння. Значно легше шукати винуватців деінде. Винні сусіди. Винні несприятливі обставини. Винні окремі державці. Ми не підозрюємо, що вони – частина нас самих. Нашої розщепленої, за М. Шлемкевичем, душі. З її вродженим чи надбаним рабством, комплексом меншовартості, схилянням перед чужим. Бунти і сваволя – це й відсутність самодисципліни. Це невизначеність мети і втрата самоконтролю. Це емоції, що заганяють розум у глухий кут безперспективності. Це й надривна фразеологія про свою вищість і досконалість.
Причини хвороби криються у «психічних заложеннях» – твердив О. Ольжич. І синтезував свої міркування таким чином. Княжа Україна тому й дісталася Литві й Польщі, що вичерпала свої сили у боротьбі з собою. Україна козацька розгубила їх у змовах, сваволі черні та «приватах» честолюбців-претендентів, спраглих влади і певних своєї вищості. Це ж повторилося і за Центральної Ради, коли у вирішальний момент збунтувався цілий ряд полків, і за Скоропадського та Директорії. Крути й Базар – то наслідок давньої болячки. «Це є той Дух Руїни, дух степу, який покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, через гетьманщину й визвольні змагання 1917–1920 років аж по сьогоднішній день». Так, це було і в інших народів, зауважує О. Ольжич, але ті народи встигали оформитися в держави. Що було в інших народів, спробуємо розібратися самостійно. А ось слова поета про те, що після смерті Хмельницького жодна сила не могла поєднати полковника з гетьманом, мусимо запам’ятати у зв’язку з подальшою розмовою.
Ще до Шевченка нещасний народ запитував самого себе:

Що діється тепер в світі
Да чиї ж ми діти?

На це питання для багатьох немає відповіді й сьогодні.
Уже М. Костомаров у статті «Дві руських народності» намагався розмежувати характери великороса і українця. Поділ цей вельми вразливий, легко надається до критики, а все ж не позбавлений слушних спостережень. Великорос схильний до практицизму, матеріальності, він матеріалізує навіть любов до жінки, досить байдужий до природи, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин», його релігійність спрямована передусім на зовнішнє – форму, ритуал, у суспільному житті надає перевагу цілому над одиницею, дуже нетерпимий до чужого. Українець прагне одухотворити світ, любить природу, яка мислить і дихає разом з людиною, його любов до жінки духовна, йому властива внутрішня релігійність, обрядовість його бентежить менше і не може бути причиною розколу, він толерантний до чужих звичаїв і вірувань, людина для нього вища від загалу.
З усіх перелічених наших чеснот намотаємо на вус останню. Це той випадок, коли позитив (греки теж сповідували цей принцип) стає негативом, якщо йдеться про державотворчу практику. Цебто запеклим індивідуалізмом, який завдав нам такої шкоди і який простежується від антів до наших днів.
О. Кульчицький окреслив такі чинники формування національної душі: расовий, географічний, соціологічний, культуроморфічний, доглибно-психічний. Безмір степу, на його думку, сприяв споглядальності, а бурхлива історія (межові ситуації) виробила два роди реакції на неї: з одного боку – авантюрно-козацький життєвий стиль, з іншого – стиль «притаєного існування», «відступ в себе». За Б. Цимбалістим, те, що ми називаємо ментальністю, стародавні елліни, зокрема Гіппократ, обумовлювали кліматом. Розвиваючи цю думку, автор доходить висновку про нашу «жіночість»: Україна-мати, Україна-ненька тощо. До цього можна додати традиційну нашу схильність до безмірної поетизації образу матері, якої не знаходимо у поезії інших народів. Маланюк рішуче відкидав, нагадує той же Цимбалістий, образ України як «степової бранки», цебто України жіночої в ім’я України варязької, чоловічої. То справді так. Хоча слід зауважити, що ідеалом для Маланюка були не стільки варяги, як римляни.

Лежиш, розпусто, на розпутті
Не знати – мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа.
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів –
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
(Є. Маланюк)

Зауважено, що людина міняє свій характер, поведінку, свою ментальність, якщо вона виховується у чужій культурі. Це дуже точне спостереження, і його важливо запам’ятати з огляду на століття підневільного існування і прямого тиску на нас культур державних народів. Що й казати, шлях цей спричинився до значних і часто непоправних деформацій. Надто на «горішньому» поверсі суспільства.
Вітальна сила нації – це тема окремої статті. В. Липинський у «Листах до Братів-Хліборобів» твердив, що географічне положення і блага природи сприяли надмірній чутливості, розслабленості українців. Саме цими факторами він пояснював невміння відрізнити головне від другорядного, відсутність волі і державного розуму, коли увага розпорошується під впливом нових емоційних подразників, які нищаться наступними, і т. д. За такої мінливості настроїв ідеї та бажання, які вирішальні для долі нації, заступаються дрібними амбіціями, неясністю поривань та ідеалів. Для Липинського – це найтяжчі гріхи політичної думки. Люди, які легко «заводяться», здатні навіть поміняти політичну орієнтацію. І посилався при цьому на Винниченка.
Д. Чижевський навпаки: вважав кордоцентричність українця за позитивний фактор. І вслід за П. Юркевичем, за яким серце – основа душевного життя, намагався обгрунтувати українську емоційність на філософському рівні. Емоційними (культура серця) були Шевченко і Куліш, Гоголь і Сковорода. Важливо позбавитися емоцій руйнівних, повернути їм творче обличчя. У світі, де панує мертва логіка, без здорової емоційності неминуче настає виродження. Чижевський тільки констатує її елементи – волю й розум. Але рецептів збереження здорової емоційності не дає. Лишається поміркувати над його переконаністю в тому, що емоція – головна риса характеру українця, що вона не лише важливий елемент етики та релігії, а й шлях до пізнання. У цьому пункті до Чижевського приєднався Шлемкевич: зречення ліричності – це зречення самих себе. Але маємо урівноважити чуття й інтелект, «патосові степу протиставити співмірний патос інтелекту». І той же Шлемкевич засуджував наш «геніальний примітив» (пісенний епос) за настроєвість, який буцімто вбиває уяву і обертається, на відміну від епосу інших народів, тільки в реальному світі реальних подій.
Та чи не надто перебільшуємо нашу емоційність? Не раз ходила вона в парі з практицизмом найгіршого штибу. У думі «Втеча трьох братів з Азова» два брати, кинувши напризволяще третього, міркують так:

Старий отець-мати помруть,
Дак будем наполу грунти-худобу паювати,
Не буде третій між нами мішати...

Чим завершилася втеча, відомо: загинули усі троє. Історія України як дрібне і велике шкурництво – тема неторкана і страшна.
Цікава думка Шлемкевича про індивідуалізм без індивідуальностей, який породжує отаманщину. Тоді як справжній індивідуалізм – це своєрідність, віднайдення твердої форми. Шлемкевич типізує український характер у такий спосіб: тип старосвітського поміщика, який задоволений рослинним існуванням, гоголівська людина, про яку писав і Маланюк (зорієнтованість на чуже), сковородинський тип (ідея самовдосконалення), шевченківська людина (борітеся – поборете). Ідеал шевченківської людини – утвердити незалежне українське суспільство. Вільний дух, інтелігентський розум, вважає Шлемкевич, не можуть створити держави й утримати її. Це спроможна зробити тільки сильна людина. Людина ірраціональної волі. Сильна людина – це не декламація сили. Не поза сили. «Духовість тієї пози – це типова духовість розкладової софістики другого покоління, така відома з історії Атен. Повний релятивізм – умовність добра й правди, які стали залежні від потреби вигоди; не переконування, але голосне перекрикування других – це підсоння, яким впивається та ніби сильна людина, людина пози». (!)
Українство розколоте в глибинах духу – на цю архіважливу думку Шлемкевича нанизується, як на шампур, фактографія цієї статті. Хоч виникає спокуса зауваження, коли, справедливо відшмагавши нас за те, що живемо епігонами і маємо мислення епігонів, він і сам незрідка іде цим же шляхом і повторює думки Ніцше та інших. Але коли Шлемкевич міркує про «прокляття духової неплідності», про занепад моралі, про душевну руїну, про порожнечу духу й життя, тут йому щастить добути глибокі тони. «Серед безмежних просторів плаче загублена українська людина». «Десь глибоко, на дні всіх тих трагічних і трагікомічних криз, діяла як їх джерело одна справжня криза: криза людини і разом із тим криза людських взаємин». «Загублена українська людина живе в нас і плаче в нас. І здожене нас, як не втікали б ми від неї». І нарешті те, що суголосне автору цієї статті: «Але психологія знає також спосіб лікування. Не погрозами, не заклинаннями, не моралізуванням! Тільки спокійним виведенням тих комплексів на денне світло; просвітленням комор душі».
Що ж, зітхнувши разом з філософом з приводу того, що були в нас великі провісники духу, а не було «завершителів духа», скористаємось із мудрої зауваги й помандруємо знову Дантовими колами української історії. Просвітлимо комори душі.
Те, що потім дістало назву руїни,– це мовби якесь ірреальне дійство. Виплід диявольського наслання. В одночасся вся Україна стала ареною Колізею епохи Нерона. З поправкою на масштаб і з тією різницею, що свої вбивали і різали своїх, безперервно залучаючи до цього й чужих. Якийсь масовий психоз, епідемія ураженої вірусом безуму свідомості охопили козацький край, вичерпуючи і без того підірвані безрозумним і затятим гладіаторством народні сили. Ще змолоду я намагався збагнути логіку тих подій, навіть пробував зобразити їх графічно, але щоразу переконувався, що логіка тут безсила. А якщо це й логіка, то логіка абсурду. Кривавий спектакль, у якому, поперемінно поєднуючи у собі жертву й ката, виступали задіяні особи: Юрась Хмельниченко, Тетеря, Брюховецький, Самойлович, Многогрішний, Сомко, Ханенко та інші, дрібніші. Пам’ять рішуче відмовляється зберігати у своїх сховах усю цю безліч фактів ницості й кровопускань. І дяка їй за це. Носити це в собі і не звихнутися неможливо. Покличемо на поміч Шевченка:

Німії, подлії раби!
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!..

Дай-то, Боже...
Дух руїни – це наслідок руїни духу. В жодній із буйних голів перелічених діячів тієї доби не зародилася ідея спротиву загальній анархії, думка про приналежність до одної спільноти як поштовх до самозбереження кревного. Бездум’ям, зухвальством, жагою самознищення віє від цих тіней минулого, які спричинилися до катастрофічного падіння українства. Бездарний і нещасний Юрась Хмельниченко, який уже в битві з Сомком поклав десять тисяч козацьких життів. Який водив поперемінно поляків, татар і турків на українську землю. Тетеря, що винахідливо й підло розправлявся зі своїми суперниками і, як траву, косив посполитих одного з ним роду-племені. Брюховецький, московський боярин, що продався за «горлатну» боярську шапку, запросив у міста московських воєвод, закликав царя збирати з населення податки, за що й був люто зненавиджений. Це він, як уже мовилося, знищив Сомка й Золотаренка. Перші українські засланці Сибіру – це його «заслуга». Самойлович, який віддав дочку за боярина Шереметьєва і випросив того на воєводу до Києва. За його гетьманування українська церква втратила автономію. Нарешті Многогрішний, «гетьман сіверський». Став ним, завдячуючи промахові П. Дорошенка, що підірвало його справу. Постать суперечлива і не до кінця зрозуміла. Думки істориків неодностайні, іноді полярні. Автор «Історії Русів» атестує його так: «Після Зиновія Хмельницького одному йому приписати можна найвищі прикмети». За М. Аркасом – людина обмеженого розуму, нервова, запальна, вельми необачна. Після Андрусівського миру обурювався в присутності бояр: «цар нас шаблею не брав». Із старшиною не панькався, за що й викликав загальну до себе ненависть з її боку. Половинчаста оцінка Многогрішного Грушевським: якийсь час захищав інтереси українства, але потім віддався Москві. Ясно одне: спершу Многогрішний був однодумцем і одним із найближчих сподвижників Дорошенка, але потім став його ворогом. Хоч схоже на те, що й до смерті не збувся свого мінливого настроєвого українства. Не маючи сантименту до Брюховецького, Самойловича й Многогрішного, зауважимо тільки, що всі три гетьмани стали жертвами свого оточення. Ось як «попався» Многогрішний: «...уночі проти 13 березоля (марта) 1672 року Генеральний обозний Петро Забіла, Генеральний писар Карпо Мокрієвич, Генеральні судді Іван Самойлович і Домонтович, скинуті Многогрішним полковники: з Переяславського полковництва – Думитрашко-Райч і з Стародубського – Рославець, змовившись із стрільцями московськими, котрі були при Гетьманові у Батурині, напали на його тоді, як він спав, схопили, закували у кайдани і зараз виправили у Москву. Туди ж виправили усіх його родичів і приятеля його Матвія Гвинтовку» (М. Аркас).
А тепер спробуймо замислитися над тим, про що ми чуттєво здогадуємося, але за інерцією нашого недержавного думання не наважуємося, не сміємо та й не вміємо говорити. Зрештою, тому є й вагоме виправдання: тільки зараз стає приступним для освоєння наше минуле. Ніч бездержавності – це й трагедія кастрованої пам’яті. Ми не здатні побачити свою історію не в уривчастій і вибірковій строкатості подій і фактів, а в їх сукупності. З одного боку, цьому заважає наше невігластво і пов’язане з ним запізніле школярство, з іншого – хибно засвоєне розуміння патріотизму як заборони виносити сміття з хати. Мов кепська домогосподарка, заганяємо його в закути, під ліжка й дивани, сяк-так намагаємося створити видимість ладу, а то й глянцюємо те, що передусім впадає у вічі. Звичайно ж, у вічі чужим, а потім і самі поступово звикаємо до солоду самоомани. Солод цей діє, як наркотик, і задурманені голови наші почуваються затишнорозслаблено в полоні міражів. Коли зрідка тверезий голос нагадував про реальність, що завершувалося зливою патріотичної лайки на голову нечестивця, який насмілився порушити неписані правила гри. Як мали це у випадку з П. Кулішем. Не всі з оточення Маланюка витримували цей голос – голос на грані зриву:

Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?
Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило...

Це зрозуміло. Психіка націонала, на долю якого випали піски й солончаки недержавності, дуже болісно реагує на найменші критичні подразники. Це реакція самооборони, небажання знати правду саме тому, що вона правда. Бо чужу кривду і свою страшнувату правду підважити ослабленому духові нелегко. Тому, власне, й не маємо своєї філософії історії, над чим упродовж тривалого часу билася російська думка. Страшнувата правда, про яку написав у своєму щоденникові О. Довженко, стала приступною уже за іншого політичного клімату.
«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і пілацтво, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас.
У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії.
У нас не державна, не національна і не народна психіка.
У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси індивідуалізм і отаманство), а не як народно-державне розуміння (марксівське) свободи як усвідомлення необхідності. Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти».
Що дозволено Юпітерові, не дозволено бикові. Тому смиренно й проковтуємо оцю гіркущу таблетку. Але самої страшної правди до кінця ще не усвідомлюємо. Надто коли йдеться про козацьку добу, де український характер виявив як свої сильні, так і слабкі сторони. Намагання міфологізувати факти й події як підсвідоме прагнення порятунку від остаточного розчинення в чужому тут виявило себе чи не найбільше, а здатність відрізнити біле від чорного в сенсі історіософічному практично звелася до нульової відмітки. Спростовувати міфи, відмовлятися від них – все одно що різати по живому. Заміфологізована свідомість упирається з відчайдушністю потопельника, хапається за фантом, як за соломинку. І тут нічого не вдієш – ноша минулого занадто тяжка. Але якщо ми віднині народ державний, то мусимо відідрати, навіть попри кровотечу, істину від фальші і просвітленими очима поглянути на себе і довкола. Тільки звільнившись від кайдання облуди сьогодні, можемо розраховувати на впевнений крок завтра. Тільки у такий спосіб зможемо правильно спроектувати себе «в оточенні дійсності і історії».
Козаччину, зважаючи на її виняткову роль, ще належить прочитати і осмислити заново. При цьому маємо зауважити для себе один дуже суттєвий момент: там, де її буйна енергія спрямовувалась розумом не вузько клановим, як це бачимо у випадку з Сагайдачним, і особливо з Хмельницьким,– там це давало позитивні, інколи – вражаючі результати. І навпаки – коли ця енергія вибивалася з-під контролю, породжувала халіфів на годину, то неодмінно несла в собі потужний заряд самознищення. Це стосується і нашого лицарського ордену – запорозької вольниці, без якої практично не відбувалася жодна значна подія. Здається, не було гетьмана, який не намагався б прихилити запорожців на свій бік. Але, Боже мій! – як же часто цей лицарський орден переслідував тільки свої кастові інтереси, який нерозбірливий бував у виборі спільників, скільки пролив своєї ж крові.

Ой негаразд запорожці,
Негаразд вчинили,
Степ широкий, край веселий
Та й занапастили...

Це не Шевченко. Це – з народної пісні. Немислимий для Європи тієї пори демократизм Запорозької Січі, широчінь душі, сполука дитячого безтурбоття і безоглядної сміливості запорожця дивним чином поєднувалися в ньому з байдужістю і часто вибуховою жорстокістю до свого ж брата-посполитого. Лицарські правила діяли тільки в рамках касти, торкалися тільки членів ордену. За всієї звитяжної і затятої боротьби за православну віру відчуття себе як частки, приналежної до національного космосу, у запорожця було відсутнє. Свідомість його не була готова до сприйняття того, що умовно можна назвати ознакою творящого розуму. Тому правильно спроектувати себе в оточенні він не міг. Тому така й характерна для його психіки жага руїнництва. Потреба стихії, що живилася джерелами його специфічного існування. Можливо, українська ментальність якнайповніше виявила себе саме в цьому, по-своєму елітарному, типові. Можливо, що це саме і є одна з половин української душі. Автор «Історії Русів» пише про Самойловича: «А проте був він і Запорожець, себто рід блазня або навіженого». І там же: «...запорожці, особливо ж ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була яко спільна».
Д. Донцов у шуканнях «цілковито іншої ментальності» украй спрощував проблему і підганяв історію під себе. Об’єкт його пристрасної критики – сплебеїзована інтелігенція, «згангренована епоха демократизму і космополітизму», «утопісти гуманности і суспільної гармонії», «скалічені душі діячів XIX віку». Це вони буцімто винні в тому, що українці «стали посміхом народів». Для Донцова минуле століття – вік виродження. Він шпетив Драгоманова і драгоманівщину, картав Винниченка і Грушевського, але при тому сам виявляв банальну короткозорість. Про нього можна сказати його ж словами: «Яка епоха, такі й люди, такі й її діячі». Звичайно, в апології Донцовим сили, порядку і дисципліни, як і у .варіаціях на тему «свій – чужий», багато слушного. Але, безоглядно возвеличуючи «велику епоху нашої старовини», він явив взірець засліпленої свідомості. Як і несамостійність думки у своїх міркуваннях про народи-пани і народи-плебеї. Про козаків і гречкосіїв. «В початках XIX віку запанувала в нас «мудрість» смерда, «мудрість» скіфа-орача. Три віки перед тим панувала мудрість не плуга, а заліза, мудрість, так дуже забута соціялістичними смердами нових часів». У цій хвацькій фразі більше публіцистичного запалу, ніж історіософської прозірливості. В «мудрості» заліза стосовно української історії ми вже мали змогу переконатися, переконаємося і в подальшій розмові. Загалом чуття історизму підводило Донцова, як підводило воно й Маланюка, на якого він мав безперечний вплив. У своєму палкому прагненні відродженого українства вони з пієтетом реагували на перші кроки Гітлера і Муссоліні. Цікаво, що по цей бік барикад до того ж схилявся Хвильовий: «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки», «темперамент фашизму не може не викликати симпатію».
У що вилився темперамент фашизму згодом, ми знаємо. Історичний дальтонізм Донцова, Маланюка, Хвильового очевидний. І полягав він у нездатності передбачити явище у його загрозливій перспективі. Донцов шукав і знаходив лицарський ідеал у княжій, а надто у козацькій добі, «коли ми ще були не демократією, а нацією». В тім-то й жах, що не були! «Коли неприятель взяв у полон славного ватажка козацького Нужного – за часів Руїни – і військовий суд засудив його на шибеницю, то він випрохав собі, щоб його посадили на палю: «такою смертю – казав – помер і мій батько». Де стрінемо тепер подібний шибеничний гумор? Подібну вірність батьківським традиціям?» – запитує Донцов. Трагікомізм цієї риторики очевидний. Виходить, що вірність батьківським традиціям полягала в тому, щоб сісти на палю. Чого-чого, а цього у нас було предостатньо. Як і шибеничного гумору. Не було тільки усвідомлення жертовності як поступу і наближення до вищого ідеалу, що з населення, власне, і витворює націю. Можуть заперечити – суб’єктивна неправда Донцова об’єктивно грала на пробудження мілітарного духу, отже, працювала на ідею державності. Це, так би мовити, свята неправда. На це заперечимо: шляхетна мета може бути досягнута тільки шляхетними засобами.
Попередник Донцова П. Куліш був ближчий до істини, але й він втрачав міру. Наведемо цю цитату, аби урівноважити апологетизацію із самокритикою і зробити самостійні висновки: «Наші малоросійські повісті, драми, поеми, ліричні поезії, що відносяться до минулого, є повні щебетання про козацьку славу – тих козаків,– бездумних і жорстоких нищівників не тільки сусідніх країв, не тільки чужих народів, але кровно їм близьких. Розп’янілим грабіжникам з обох сторін Дніпра ми давали ім’я патріотів і оборонців переслідуваної релігії, а переховуючи у собі дикі інстинкти рідного краю, покривали ми славою вчинки, позбавлені будь-якої гуманности. В запалі козацького ентузіазму перекинули ми догори ногами цілу історію Польщі, зробивши з неї щось неможливе і неправдоподібне. Під впливом дитячого гуманізму, проти історичної реальності, поставили ми свій нарід як мученика серед двох ворожих йому народів, як героя між потворами».
Два погляди – з полярності яких маємо видобути для себе з «горіха зерня». Тут можуть прислужитися слова того ж Донцова про те, що той, хто ремствує на обставини, чекає порятунку від чуда. І тільки той, хто усвідомлює свою вину, шукатиме порятунку «у власній душевній регенерації, у власній психічній відміні».
Наша свідомість налаштована так, що плюси й мінуси тієї чи тієї доби ми з’ясовуємо для себе через визначні постаті. В цьому сила і безсилля нашої пам’яті. Хапання за відомі імена – то одна з можливостей зорієнтуватися в часі, якого не існує, але який є, завдячуючи їхній гіпнотичній присутності. Бо вони, сказати б, його матеріалізований вияв, його межові стовпи. Вони і наш ілюзіон приналежності до безперервного часоплину, а отже, позірно, невипадковості і значущості нас самих. І якщо ми не відчуваємо, що позаду тільки огром безмежної ночі, якщо не загубилися в ній, то саме завдяки їм – людям «на гребені хвилі», надто в епохи катаклізмів і масових зрушень.
Безперечно, одна з найколоритніших постатей пори «великої руїни» – Петро Дорошенко.

Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів.
(Т. Шевченко)

За Виговського він був його прибічником. Але якщо Виговський за всієї своєї освіченості (а можливо, саме тому) не вельми охоче з’ясовував стосунки оружно, і тільки необхідність змушувала його хапатися за шаблю, то Дорошенко – це характер, постійно заряджений на дію, що не виняток за тієї доби. Незвичність полягає в тому, що в його діях і вчинках (хоч і не всіх) прочитуються ознаки державного думання. Гадаю, якщо вже й проводити якісь паралелі, то таким чином: Виговський – Мазепа, Дорошенко – Хмельницький. За Хмельницького він, власне, й розпочав свою бурхливу діяльність. Бачимо його спершу 22-річним козаком гетьманської сотні, а вже через чотири роки – полковником. Вельми здібним був цей нащадок старовинного і заслуженого козацького роду, «з прадіда козак», як казав він сам про себе. Останнім козаком назвав його Грушевський. Шевченко величав «славним Дорошенком», «славним гетьманом». На його долю випав Андрусів, який роздер Україну на Правобережжя і Лівобережжя, що в подальшому у безперервних війнах нещадно знекровлювали самі себе.
Коли пишуть про Дорошенка, то мають передовсім на увазі його ідею прихилитися до Туреччини як єдиного виходу здобуття для України автономії. (Ідея ця маячила і перед туманіючим зором умираючого Хмельницького). Але забувають при цьому, що, отримавши булаву з рук хана, Дорошенко не раз шукав можливостей порозумітися з Москвою і, тільки впевнившись у марності своїх сподівань і не приймаючи пропольської орієнтації, зробив ставку на турків. Він усвідомлював спротив низів на його зближення з давніми недругами, з якими вони зводили порахунки уже двісті років. Але в Дорошенка, власне, й не лишалося іншого виходу. І він зробив свій вибір, поклавшись на силу шаблі і переоцінивши її можливості. Об’єктивно, у разі успіху залежність від Туреччини порівняно із залежністю від Польщі чи Росії була незмірно легшою і в перспективі відкривала значні можливості для політичних маневрів. Султан не зазіхав, принаймні у ту пору, на українські території, і єдине, що вимагалося б від Дорошенка за умови здійснення задуму,– це підтримувати при потребі турків у їх конфліктах з сусідами. Але, щоб реалізувати задумане, мусив цей «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України» (Грушевський) покласти життя не стільки на боротьбу з Варшавою та Москвою, як на постійні битви зі своїми: запорозькими гетьманами Суховієм та Ханенком, з Брюховецьким, Многогрішним і Самойловичем. Всі його зусилля вичерпувалися цією безплідною боротьбою, де переможець водночас був і переможеним. Дорошенко приборкував своїх з такою ж жорстокістю, як і інші. А то й перевершував їх. Його каральні експедиції із залученням турків і татар завершувалися цілковитим спустошенням краю. Про битву між Дорошенком і Самойловичем біля Лисянки історик пише: «Степ укрився мерцями та конаючими на 40 верст довкола». Маємо свідчення про взяття Умані: «Народ і війська обеззброєні побивали турки на очах Дорошенка; не помилувано при тому ні статі, ні віку, і все віддано мечеві та вигублено. Кров по місту текла потоками, а трупи мерців валялися купами. В урядників міських та військових, з наказу Дорошенкового, зідрано живцем шкури і, набиті соломою, відіслано до Султана в Чигирин, де розставлено їх біля квартири Султанської; і були вони йому тріумфом та потіхою. З Умані вирушив Дорошенко зразу до всіх інших задніпровських міст, що піддавалися йому без ніякого спротиву, і він спокійно пограбував їх без милосердя і, між іншим, забрав у них декілька тисяч хлопчиків і передав їх у дарунок Султанові з силою награбованих пожитків та великими грошовими сумами. Султан, звелівши зараз обрізати хлопчиків по-турецьки і зробити їх Мусульманами, вдовольнився тим од Дорошенка за його підмогу» («Історія Русів»).
Братовбивство не наблизило Дорошенка до мети. Хоч треба сказати, що після загибелі Брюховецького була в нього можливість переламати події. Та з московського кордону «славний Дорошенко», кинувши військо на наказного гетьмана Многогрішного, що потім зіграло фатальну роль, мов шалений мчить у Чигирин, аби приборкати зрадливу дружину. Факт сам по собі гротесковий, але обернувся він тяжкими наслідками. Маланюк як істинний поет намагався виправдати цей вчинок «палкою українською вдачею» гетьмана.
Це не якийсь там виняток. Механіка втрачених шансів діяла і до, і після цього з якоюсь несповідимою послідовністю. Нагадаємо деякі. Розгром Хмельницьким поляків під Пилявкою. Облога Львова. Галичина повстала, шлях на Варшаву вільний. Але Хмельницький бере викуп і йде геть. За Грушевським, «упущено найкращий час для визволення українського народу». Рік 1650-й. Перемога над Калиновським під Вінницею. Зручна нагода знову поставити Польщу на коліна. І знову Хмельницький втрачає час. Блискуча вікторія Виговського на ріці Соснівці. У Москві переполох. Але Виговський не розвинув, не зумів розвинути свій успіх. Промахи ватажків козаччини повторилися потім у практиці діячів Центральної Ради і Директорії. Повторюються й зараз. Маємо це знати.
Грушевський, який іноді схилявся до втішання поезією, завершує свою розповідь про Дорошенка такою фразою: «Дивно і трагічно виглядав сей «останній козак» на своїй Чигиринській горі, всіма покинений, серед спустілого краю».

* * *
МІФОЛОГІЗАЦІЯ історії – це спроба видати попелюшку за принцесу. Прикрашання фактів, довільне поводження з ними заслуговують на осуд. Але є міф, за Бердяєвим, як друга реальність. Без нього неможливо з’ясувати історичні долі народів. Міф – не вигадка, а дійсність, але дійсність зовсім інша, ніж дійсність емпіричної даності. Міф – це розповідь, яка збереглася у народній пам’яті про подію минулого. Він виходить за межі зовнішньої об’єктивної фактичності і розкриває фактичність ідеальну, суб’єктивно-об’єктивну. Бердяєв ввів поняття історичного, відмежувавши його від історизму. Таємниця долі народу, його загадковість – у таємниці і загадковості історичного. Історичне слід шукати в міфі. У переказах і легендах. В історичному відкривається духовна сутність усього сущого. Це одкровення про дійсність. Історія і людина взаємопов’язані. Історія – це доля людини. Людина істота історична. Вона перебуває в історичному, й історичне перебуває в ній. Між тим і тим існує якесь таємниче зрощення, розірвати яке неможливо. Взяти абстрактно людину не можна. Не можна виділити її з історії, як не можна виділити історію з людини. Поза духовною реальністю історії збагнути людину неможливо. Щоб осягнути історичне, треба осягнути історію як свою доглибну долю. В долі народу пізнати конкретну людську долю. Історія як духовна реальність – це не нанизування фактів, не голий фактаж. Пізнати її у такий спосіб нереально. Історія пізнається через історичну пам’ять як духовну активність. Тільки в процесі Преображення прояснюється душа історії. Але історична пам’ять як спосіб упізнавання історичного тісно пов’язана з переказом і легендою. Без них немає і самої пам’яті. Історичний міф і є внутрішня історична пам’ять, яка перенесена в історичну долю. Історичний міф – це можливість пригадування свого доглибинного існування. Відривання від міфа – відривання від історії.
З цих міркувань випливає, що в міфові мовби закодована доля народу, символіка його подальшого існування, натяк на те, що буде. То, може, щоб пізнати себе, а отже, свій народ як народ-пасинок історії, нам належить заглибитися в найстародавню міфологію? Тим більше що саме переломні епохи сприятливі для філософії історії. Може, пояснення того, що Грушевський називав самозреченням малоросіян, знайдемо саме там? І народ-козак, і народ-гречкосій – це тільки два лики цілого? Може, якраз народи з неущербною генетикою історичного, употужненого усвідомленням голої емпірики, і стали тим, чим вони є?
Авжеж, зіставлення настільки не на нашу користь, що й запобіжні заспокійливі заходи тут не підпомічники. Особливо якщо пригадаємо, що ми заблукали в хащах другої половини XVII століття і там же в безпорадності зупинилися. Отож облишмо на якийсь час метафізику історії і звернімося до її фактографії. Що ж раніше і під цю пору відбувалося з іншими?
Щодо Росії, то рівень її освіти й культури був значно нижчий, ніж на Україні. Ще попереду час, який євроазієць М. Трубецькой назве періодом українізації російської культури. Коли з Києва й інших міст послідовно і цілеспрямовано викачуватимуться в Москву кращі інтелектуальні сили. Коли носіями духовності в Москві стануть українці, а в московських школах на якийсь час запанує українська вимова – слабенька утіха для нашого поневажуваного національного самолюбства. І все ж це було. Хоч наш сусід не схильний розводитися з цього приводу: звичний маневр метрополії щодо колонії.
Але яка ж відстань пролягла тоді між нами і першою-ліпшою країною Європи! Вражаючий уяву тріумфальний злет культури Італії, що пройшла шлях від Раннього до Високого Відродження. Уже на межі XIII і XIV століть латину там поступово витісняє народна мова. Боротьба проти її хулителів набирає принципового характеру. З’являються Данте і художники, що звертаються до натури. Боккаччо і перша проза італійською мовою, Макіавеллі і Кампанелла. Нарешті плеяда геніїв Високого Відродження: Леонардо, Рафаель, Мікеланджело, Аріосто, Челліні.
Щось схоже переживає Франція, хоч і не в таких приголомшливо пишних формах. Утверджується загальнофранцузька мова. Спрацьовує ланцюгова реакція італійського Ренесансу, чому сприяли походи в Італію французьких королів. Маро і Рабле, знаменита Плеяда – все це Франція того часу. Твориться національна поезія. Принципова робота Дю Белле «Захист і звеличення французької мови» – логічне продовження того, що відбулося на іншому грунті. Незрівнянний Монтень, Декарт і Корнель.
Боротьбу за мову як за важливий чинник утворення нації зауважуємо в Англії. Уже на початку XV століття складається там єдина розмовна і літературна мова, основою якої став лондонський діалект. Без цього чинника не з’явився б Шекспір. Але до Шекспіра уже був Чосер з його «Кентерберійськими оповіданнями». Були університети – Оксфордський і Кембриджський, блискуча готика.
Перемогою німецької мови завершується змагання з латиною в Німеччині. Як наслідок – Гутенберг і мистецтво книгодрукування. Еразм Роттердамський і Ульріх фон Гуттен. Принципове явище нової епохи – Ганс Сакс. Дюрер. Лютер і Реформація.
XVI – XVII століття – це золота пора культури Іспанії. Народної творчості, поезії і роману. Які імена – Сервантес, Луїс де Гонгора, Франсіско де Кеведо, Кальдерон, Лопе де Вега. Живописці Веласкес та Ель Греко...
А Рубенс і Рембрандт у Нідерландах. А досягнення народів, що нас із ними пов’язала історична доля,– турків і поляків?
Феномен Османської імперії: державна могуть, повнокров’я класичної поезії, проза й архітектура. З примхи історії Настя Лісовська, донька священика з Рогатина на Прикарпатті, вона ж Роксолана, вона ж Хуррем, дружина одного з наймогутніших султанів Сулеймана Пишного, опікується розвитком турецької культури. І так добре, що по смерті удостоїться усипальні-гробниці роботи блискучого зодчого Синана...
Нарешті найболючіше, чого ми рішуче не бажаємо знати і про що не раз нагадував неделікатний П. Куліш. А знати необхідно: Польща XV століття – одна з найсильніших країн Європи. Наступний час – час розвитку національної літератури, ідей гуманізму і реформації. Польща ішла тим же шляхом, що й інші європейські держави. Пишаючись, і пишаючись справедливо, нашою Києво-Могилянською академією, зауважмо: Краківський університет був заснований ще в 1364 році. Це необхідно пам’ятати бодай для того, щоб навчитися спокійно реагувати на нищівну критику П. Куліша. Чи й глибше з’ясувати для себе синдром Яреми Вишневецького, цебто синдром малоросизму.
Холодний душ історії має остудити наші нерозважні голови. Щоб збутися догм і стереотипів, розуму належить зіпертися на тверде знання фактів і явищ. Шлях до істини – зіставлення різних поглядів і точок зору. Ця лінія орієнтації в часі аксіоматична, але про неї часто забувають. Набагато легше – віддатися заколисуючому плинові інерції сприйняття, нав’язаного попередниками чи сучасниками. І віддаються. Так продовжуються старі міфи. Так народжуються нові. Один із найпоширеніших – міф про Мазепу як про великомученика, що поклав життя на олтар державності України.
Є потреба зупинитися на цьому грунтовніше. Почнемо з того, що жоден з українських гетьманів не мав щасливішої долі. Син білоцерківського городового отамана, він після навчання у Києво-Могилянській колегії та єзуїтській Колегії у Варшаві завершує освіту за кордоном. По тому стає покоєвим дворянином при дворі Яна Казимира. Зальотник, серцеїд, дамський догідник – замолоду він часто потрапляє в пікантні, іноді вельми ризиковані ситуації, що могли б стати вдячним матеріалом для куртуазного роману. За його галантною стриманістю, світським вишколом вгадується бурхливий темперамент. За мимохідь зроненими фразами – велика ученість, яка так прислужиться йому потім. Він вільно володів латиною, німецькою, італійською, а, за твердженням французького дипломата Балюза, ще й французькою, хоч сам Мазепа це заперечував. Знав, певна річ, східнослов’янські мови. У сполуці з тонким розумом, хистом дипломатичним, безпосередністю, особливо тоді, коли йому дуже хотілося сподобатися, умінням вести світські розмови (відвідав кілька європейських країн, побував навіть на прийомі у свого улюбленого Луї, Людовіка XIV) – все мало справляти неабияке враження. Безперечно, це був один із найосвіченіших мужів тогочасної Східної Європи. А для України – постать із перших. Ні до, ні після нього такого культурного рівня державця вона, здається, не мала. Як не має й зараз. Той, хто заглиблювався у факти біографії Мазепи, не може не подивуватися легкості, з якою він прив’язував до своєї особи можновладців. Його гіпнотичний дар діяв безвідмовно і на Яна Казимира, і на Карла XII, і на Петра І. Ця його незбагненна здатність подобатися не раз підтримувала його у найкритичніших ситуаціях. І ось така людина ще в ролі відповідального посланця польського короля запізнається з козацькими провідниками – І. Виговським, Ю. Хмельницьким, П. Тетерею. Згодом він один із найближчих людей П. Дорошенка, начальник його гетьманської гвардії. Служба у гетьмана Правобережжя ледь не закінчилася для Мазепи трагічною розв’язкою. Як посланець Дорошенка, він віз у дарунок султанові кілька десятків полонених козаків Лівобережжя, але був по дорозі перехоплений запорозьким кошовим отаманом Сірком. За цей гріх Мазепа мав поплатитися життям, смерть, здавалося, неминуча, але непередбачуваний у своїх діях Сірко не тільки не карає посланця Дорошенка (у ту пору свого ворога), а й віддає йому шану: цей чоловік, мовляв, ще знадобиться для нашої вітчизни. Швидше всього, що це останнє – легенда, але факт лишається фактом: тільки особисті якості Мазепи могли вплинути на волевияв славетного кошового. І це при тому, що неписьменний Сірко аж ніяк не був спроможний поцінувати освіченість свого бранця. Згодом бачимо Мазепу уже в гетьмана Самойловича. Спершу у ролі вихователя його дітей, пізніше – генеральним осавулом, цебто найвпливовішою після гетьмана людиною. Ще як представник Дорошенка Мазепа бував у Москві. За Самойловича наїзди туди стають регулярними. Мазепа подовгу живе в Москві, зав’язує нові знайомства і зміцнює старі. Зокрема з фактичним правителем Росії князем Голіциним. Високоосвічена людина, західник за своїми переконаннями, як і той, хто пізніше позбавив його влади, цебто Петро І, князь відразу ж віддав належне Мазепі і заопікувався його долею. Європейським лоском, медоточивими речами, а де треба, й підкупами прихиляє Мазепа до себе московських бояр. І тільки-но Голіцин повалив – не без його допомоги – Самойловича, як гетьманська булава потрапляє до рук, що, побивши всі рекорди, зуміли утримувати її 21 рік. Хоч на початку випало Мазепі випробування з найтяжчих. У Москві стався переворот. До влади прийшов Петро, і Голіцин загримів у Сибір. Це ж саме загрожувало й гетьманові, всім була відома прихильність до нього ясновельможного князя. Але Мазепа вчасно зрікається свого благодійника, першим із чужих вітає нового царя і, звісно ж, використовує свій козир – уміння прихилити до себе. 17-літній імператор піддається Мазепиним чарам. І такими сильними виявляться ті чари, що безвідмовно діятимуть протягом двох десятиліть. Аж до фатальних подій 1709 року. Купатиметься Іван Степанович Мазепа у царських милостях, як вареник у маслі. Тут годиться обмовитися, що спадкові білоцерківські маєтки його згоріли під час Руїни. І коли він потрапив до Самойловича, той з огляду на його бідність дав йому клаптик землі коло хутора, яку колишній камер-юнкер Яна Казимира змушений був обробляти разом із сусідом-козаком. І ось по всьому, з ласки Петра І, Мазепа стає власником понад 20000 маєтків в Україні! Не дивно, що він уперто намагається привчити підданих до кріпацтва, якого наддніпрянська Україна не знала: збільшує податки, упроваджує два обов’язкових дні, які мав селянин відробити на власника тощо. Булава дісталася Мазепі у літах поважних, і він хоч і діє на боярський кшталт, але тонко й обережно маневрує: «матеріал» не московський, не піддатливий, горючий, розбещений козацькою вольницею. Все ж у міру збільшення повинностей збільшувалася й тріщина розколу між Мазепою й низами, які вперто називали його поляком і шляхтичем. І не так уже й погрішив проти істини лорд Байрон, коли услід за Вольтером твердив те ж саме. Передусім з огляду на його внутрішню політику, яку, до слова сказати, засуджував Грушевський. Ця внутрішня політика призвела до повстання Петрика, де все зав’язалося в одночассі – і невдоволення черні, і сплески дорошенківщини, і неприйняття запорожцями проросійської орієнтації гетьмана. Між іншим, сам Петрик попри свою скромну посаду військового канцеляриста був людиною освіченою і користувався прихильністю Мазепи, доки, звичайно, не став супроти нього. Це, можливо, одна із найзагадковіших постатей тієї пори, яка, як це часто трапляється, опинилася поза увагою істориків. Принаймні немає підстав відмовляти йому у відданості українству, що й довів, спираючись на документи, О. Оглоблін. До речі, він же, за всієї апологетики Мазепи, не відмовляє в українському патріотизмові... Кочубею, як би це не подивувало нас, грішних, для яких це ім’я – символ зради, а кочубеївщина – синонім зрадництва. Коли б то справді усе було так просто. Кочубей у гетьманській ієрархії був другою особою після Мазепи. У відсутність останнього вся влада належала йому. Окрім того, він був ще й найближчим Мазепиним другом. І то тривалий час. Цей факт певною мірою засвічує і самого Мазепу. Хоч за спиною Кочубея і стоїть владна і честолюбна Любов Федорівна Кочубей, його дружина, любовна історія Мазепи з Мотрею Кочубеївною – не головний, за Оглобліним, мотив розриву між давніми друзями. Йшлося про боротьбу за владу і про різні орієнтири у цій боротьбі. Напевно, Кочубей знав про польські симпатії Мазепи, що, як і латинство, сиділи в ньому міцно. Донос Кочубея – не є щось виняткове. Інша річ, що він припав на пік життєдіяльності Мазепи. «Доносительство», яке всіляко заохочувалося російським урядом, набрало в ту пору такого масового поширення, що стало мовби нормою існування. Сам Мазепа відповідав такою ж монетою. Цікаво, що, уже знаючи від Петра про донос, він намагався порятувати давнього друга, наполягав, аби той тікав у Крим, отже, мовби пробачав йому. Втім, тут можлива й інша, і дуже переконлива, версія, яку Оглоблін випустив із поля зору: Кочубей занадто багато знав. Яким тортурам піддавалися в’язні в Москві, Мазепі було відомо. Рятуючи Кочубея, він рятував себе. Про страх його тієї пори повідав Орлик. Не довіряти йому немає підстав.
Отже, найбільші прикрощі завдали Мазепі найближчі йому люди – Петрик і Василь Кочубей. Але й сам він повівся з Палієм не краще. Славословлячи сьогодні Мазепу, ми воліли б про це забути. Не забувається. Про це нагадують тексти пісень. На підступ Мазепи щодо свого улюбленця відреагували маси. І то в такій кількості фольклорних джерел і в такий спосіб, що це змушує знову і знову повертатися до фактів його життєдіяльності. Жодного прихильного слова! Відчуження і жовч. Навіть там, де йдеться про інші події:

Ой в Києві на Подолі порубані груші,–
Погубив же пес Мазепа невиннії душі.
Ой вигорів весь Батурин, зосталася хата,–
Та вже ж твоя, псе Мазепо, і душа проклята...

Про силу загальної ненависті промовляє одне тільки слово – «мазепище». Такого не маємо ні про кого. На догоду тенденції не списуймо все це тільки на дурість гречкосіїв, не здатних збагнути далекосяжних замірів мудрого вождя. Мазепа-пан, Мазепа-землевласник, яких на Україні ще не було. Мазепа – улюбленець Петра І – починався з будування фортець на Самарі й Орелі. Ті фортеці мали заступити українському людові шлях на Запорожжя. Мазепа послідовно і слухняно виконував усі забаганки метрополії. «Ще такого небажаного гетьмана у нас і не було»,– писав про нього славний кошовий отаман Гордієнко, непримиренний ворог Москви. «Цар скоріше не повірить янголові, ніж Мазепі»,–ремствували козацькі полковники. Зате втішалися російські урядовці: «Ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». І цар платив за послух новими маєтками, орденом Андрія Первозванного, яким Мазепа був нагороджений другим після управляючого Посольським приказом Головіна, клопотанням для гетьмана звання світлійшого князя священної Римської імперії. Вірою і правдою служив Мазепа Москві протягом майже всього свого гетьманування і так збільшив прірву між собою й підданими, що перестрибнути її у вирішальний момент виявилося не під силу. Мав рацію професор Андрусяк, якого цитує Оглоблін: «Мазепа до 1705 р. щиро вірив у кращу долю України в єдності в Московщиною. Слушно закидали йому запорожці, що його душа В Москві, а на Україні тільки його тіло».
Сантимент до Мазепи завадив Маланюкові розгледіти в його особі видатного малоросиста і поставити його поруч із Пушкарем. А то й вище з огляду на його безперечні таланти. Кочубей доносив на Мазепу, Мазепа клепав цареві на весь народ: «Но не так страшны запорожцы и татары – страшнее нам малороссийский посполитый народ: весь он своевольным духом дышит». І далі: «Наш народ глуп и непостоянен... Пусть великий государь не слишком дает веру малороссийскому народу» (Костомаров).

* * *
У МАЗЕПИ були всі підстави боятися цього народу. Феномен його довголітнього перебування при владі – це не тільки наслідок, як нас намагаються переконати, політичної прозірливості і спритності маневрування. Булаву гетьмана підтримували московські ратники і зненавиджені тим же народом найманці – компанійці, сердюки і жолдаки. Прихильність московських урядовців до Мазепи і в пору його найбільшої могутності ніскільки не заважала їм повсякчас глумитися над українством. Той глум і утиски такі численні, що обмежуся тільки констатацією цього факту. А що ж Мазепа? Жодного дієвого спротиву. Хіба що обережні нарікання. Ні, не був Мазепа лідером у тому сенсі, як ті, із ким звела його доля,– Карл XII і цар Петро. Там – цілеспрямованість і воля, одержимість, енергія, буря і натиск. Тут – очевидна відсутність цих чеснот. Йдеться про особисті якості, а не про те, що Мазепі було незмірно важче. В його діях, в сумі його вчинків не проглядається й натяк на поставлену далекосяжну мету. Навпаки – логіка фактів свідчить про супротивне. Тому й не повірив Петро звістці про зраду Мазепи навіть тоді, коли та зрада сталася. Скажуть – а як же безпрецедентне культурництво Мазепи? Будування церков, підтримування Академії, заснування друкарень, шкіл, створення ліцею в Чернігові? В цьому виправдання Мазепи. Дивує інше: ця справді важлива частина його життєдіяльності не зачепила народної свідомості. І тут є всі підстави виставити рахунок його оточенню, що ми згодом і зробимо. Хоча й неможливо погодитися, що за культурним будівництвом гетьмана криється усвідомлена політична ідея, як це вважав Маланюк. Не узгоджується вона з логікою діяльності Мазепи. Обмовимося: це ж намагалися робити майже всі гетьмани, починаючи з Сагайдачного. Навіть неписьменний Демко Многогрішний. Різниця тут тільки в масштабах і можливостях. Таких можливостей, як Мазепа, не мав із них ніхто. До того ж кому-кому, а йому було добре відомо, що й мусульманські володарі намагалися лишити по собі мечеть чи іншу споруду. Не кажучи вже про монархів Європи. Існувала безперервна в часі традиція, і Мазепа, який мав усі підстави приміряти себе до чужоземних державців і не міг не мріяти про таке ж становище бодай у найпотаємніших снах, віддав данину отій традиції.
Донцов розчулювався з приводу того, що про Мазепу писали німці, шведи, англійці, французи й поляки. Писали. Але більшість із тих писань до реального Мазепи не мають жодного стосунку. Це тільки вільні варіації на тему Мазепи. Міфологія авторів, обдарованих великою уявою, які мали, однак, дуже приблизні уявлення про Україну. Байрон запалився від Вольтера, Гюго від Байрона і т. д. В історичний і культурологічний обіг була пущена фальшива монета. Щоправда, траплялися й не захмелені романтизмом голови, як віконт де Вогюе, який відмовляв Мазепі в перспективі навіть у разі успіху під Полтавою. Прізвище цього француза Донцов називає. Не називає іншого – Жана Бенуа Шерера, автора «Літопису Малоросії», який розглядав діяльність Мазепи як бездоганно лояльну щодо політики Петра І. Навіть Бантиш-Каменський за всієї своєї недоброзичливості до українського гетьмана не сумнівався в його багатолітній відданості Петрові. Костомаров, розвиваючи цю думку, стверджував, що без Москви Мазепа ніколи б не утримався при владі. Йому довіряли, як нікому до нього і після нього. Імператор настільки був переконаний у вірнопідданості васала, що звелів усіх сексотів відправляти йому ж (васалові) на розправу. Що й казати, мав Мазепа усі підстави не довіряти своїм. І почувався куди впевненіше в присутності свого «ангела-хранителя» – полковника Анненкова з московськими стрільцями. Без них, зауважує Костомаров, він би давно пропав. «Мазепа мав шкідливий задум, спонуканий власною його злобою, а ніяк не національними інтересами»,– наголошує автор «Історії Русів». Не вважали Мазепу за національного героя ні Куліш, ні Драгоманов. Гаразд, це, сказати б, думки людей, які неприхильно чи стримано ставилися до гетьмана. А як же бути з Грушевським, який за всієї своєї доброзичливості казав, що Мазепа, всупереч історичній правді, зажив слави представника українського ірредентизму, що не був він виразником автономізму? О, як важко розлучатися з брехнею, якщо вона підхоплена й піднесена як корогва!
Але що ж тоді штовхнуло на нерозважні дії такого архіобережного політика, яким був Іван Степанович Мазепа? Чи справді тільки злоба і жадання помсти, як читаємо в «Історії Русів»?
Тут тісно переплелися фактори об’єктивні і суб’єктивні. Державницькі інтереси для Петра І були над усі його симпатії й антипатії. Людина неабияких обдаровань, харизматичний лідер, він, на відміну від Мазепи, твердо знав, чого хоче. І, долаючи опір, несхибно ішов до своєї мети. Україна з її ще не закріпаченим духом і непрогнозованими запорожцями була вельми заманливим прикладом для підданих і в такій іпостасі аж ніяк його не влаштовувала. І він послідовно натискував на важелі влади, аби позбавити українство найменших ілюзій щодо його окремішності і можливості повернення до порядків епохи Хмельницького. Щедро обдаровуючи Мазепу своєю царською прихильністю, Петро знав, з ким він має справу. Гетьман був для нього передусім слухняним виконавцем його волі, інструментом для реалізації конкретних замірів. І Мазепа многократно підтверджував правильність цього вибору. Він терпів, умів мовчати навіть тоді, коли це зачіпало за живе. Надто великі мав привілеї, і не вичерпувалися царські милості. Але знаючи, як ніхто, характер патрона, з певного часу він став усвідомлювати, що й симпатії царя до нього – не гарант безпеки, що – за необхідністю вибору – Петро легко переступить через них. Як би не ставив низько Мазепа свій народ, він був володарем цього народу, і поневажування українства було поневажуванням і його, Мазепи. Куди тільки не шарпала Москва козаків, на які найганебніші роботи не посилала, звідусюд чулися «плач, стогін і лемент» (Грушевський). Участь у Північній війні – одна з найприкріших сторінок літопису козацтва, старі методи ведення війни якого виявили повну неспроможність у нових умовах. Принижуване і гнане, висміюване за свою українську мову і звичаї, козацьке військо, здавалося, зовсім забуло про свою колишню славу. Поставало питання про реорганізацію козацьких полків. Чутки про те, що цар має намір обернути козаків на драгунів, викликали невдоволення не тільки козацтва, а й старшини. Те невдоволення зростало в міру збільшення обтяжливих повинностей, використання козаків на різних роботах. Московські команди допікали своїми здирствами й посполитим, що глухо ремствували не тільки на них, а й на гетьмана та старшину. У 1705 році Петро І опинився сам на сам з Карлом XII, що здобув репутацію непереможного.
Побоюючись, що шведи прийдуть на Україну, цар звелів будувати нову фортецю у Києві, на Печерську. Пізніше П. Орлик згадував у своєму листі: «...полковники з старшиною, часто приходячи до гетьмана з жалями, оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б’ють, вуха шпагами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люде доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертельним боєм».
Грушевський висловив тверду впевненість, що коли б у ту пору шведи справді прийшли на Україну, то неминуче спалахнуло б народне повстання і перемога у війні з Москвою була б забезпечена. Карл XII не прийшов, але тогочасні події боляче вдарили по самолюбству старого гетьмана. Річ у тім, що імператор віддав Мазепу у підпорядкування Меншикову, який ні походженням своїм, ні особистими чеснотами похвалитися не міг. Залежати від колишнього продавця пиріжків, що могло бути образливішим для Мазепи? За свою тривалу службу він мав усі підстави сподіватися на чуйніше до себе ставлення. До того ж злі язики подейкували, що цар має намір обдарувати Меншикова титулом князя Чернігівського, який відкривав йому шлях до гетьманської булави. Звичайно ж, Мазепа сприймав це як намагання усунути його від влади. Стосунки з колишнім «пирожником» у Києві ще додали напруги. Не дуже втішним виявилося й спілкування з самим імператором, який не вельми приховував свої плани щодо майбутнього України. По всьому сталася ще й прикрість на банкеті. Що цей епізод – не вигадка, свідчить сам Мазепа у своєму «Маніфесті до українського війська і народу» 1708 року:
«Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його (царя.– В. В.), убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід?»
Таким чином, свідчення автора «Історії Русів» не висмоктане з пальця: «зраді» Мазепи передувало тривале накопичення образ особистісного характеру, яких не міг компенсувати навіть тоді ще обіцяний титул австрійського князя. Тим більше що міг він означати й почесну відставку «давнього друга». Візьмемо й це до уваги, зважаючи на дивну, таку не властиву Мазепі нерозважність у майбутньому.
Тут немає можливості зупинитися на всіх фактах поведінки Мазепи, що передували фатальним подіям. Назву тільки деякі. Дивує алогізм вчинків Мазепи як для людини, яка вирішила кинути виклик долі. У 1708 році сталося повстання Булавіна. Посланці донського отамана, нагадавши про давню дружбу, закликають запорожців прийти на поміч. Запорожці висловлюють готовність допомогти, але Мазепа не тільки намагається перепинити їм шлях, а й, не зволікаючи, посилає 30-тисячне військо для допомоги Петрові. У тому ж 1708 році за лічені місяці до Полтави він уже сам просить у царя військо для приборкання свого ж народу. Факт, що ніяк не узгоджується з наміром зважитися на непокору. Цього наміру в ту пору й не існувало. Отже, психологічно Мазепа не був готовий до боротьби. Його вчинок – імпульсивна реакція людини, зненацька заскоченої обставинами. Інакше кажучи, звичайнісінька авантюра, яка обернулася такими тяжкими наслідками для українства, після яких йому не лишилося нічого, як зануритися у бездержавну ніч XVIII століття. І воно занурилося в неї з головою. Даремно, даремно поквапилися ми героїзувати постать «роздвоєного» гетьмана. Не вписується він в реєстр національних поводирів.

* * *
МАЗЕПА покладався, що його вивезе ситуація. Його пропольські симпатії цієї пори – листування з пані Дольською, загадкові зустрічі з єзуїтом Заленським – теж розрахунок на ситуацію: виждати, перечекати бурю і по всьому приєднатися до переможця. Зізнання Мазепи, занотоване Орликом: «Я сподівався одержати свободу не війною, а миром, через трактат, я думав усілякими способами схилити шведського короля до такого миру з царською величністю». Що Мазепа боявся війни, абсолютно не був готовий до неї (а мав би бути), що він навіть не помишляв про боротьбу на ратному полі, свідчить його сувора заборона козакам проливати кров єдиновірців, цебто... росіян. Безглуздішої ситуації годі собі уявити. Мазепин «Маніфест до українського війська і народу» – дзеркало його злочинної нерішучості, тактики «і нашим, і вашим». В цьому пафосному документі – надмір пишної риторики і жодного заклику до конкретних дій у найвідповідальніший історичний момент. Недобросовісне прочитання «Маніфесту...» апологетами Мазепи просто вражає.
Ця запрограмованість на вичікування, ця пасивна споглядальність ввели в оману навіть найближчих до нього людей і повністю паралізували їх дії. Навіть Орлик до останнього часу не знав про остаточне рішення гетьмана. Думається, не знав його й сам Мазепа, якого роздирали погибельні сумніви й протиріччя. Загнаний у глухий кут власним обережництвом і нерішучістю, він перехитрив самого себе. Поразка була неминуча. Петро довідався про віроломство Мазепи раніше, ніж довідалася про те Україна. Людина, що із заплющеними очима кидається у бурхливий потік,– такий Мазепа у цей вирішальний для української державності час. Гетьман поспіхом кидає Батурин, наказує оборонцям не здаватися російським військам, обіцяє в разі необхідності привести на поміч шведів і з чотирма, за іншими даними – п’ятьма тисячами козаків, які не знають, куди їх ведуть, рушає назустріч неславі й смерті. Тільки переправившись через Десну, звертається він до ошелешеного війська з палкою промовою, нагадує про московські утиски й кривди. Цей запізнілий вимушений акт завершився тим, що коли настав час представити козацьку силу шведському королеві, то виявилося – лишилося всього тисяча-півтори (згідно з іншими джерелами – кількасот) козаків: решта розбіглися. Великодушний Карл, заворожений блискучою латиною, дотепами й розумом Мазепи, ще не підозрює, які прикрощі чекають на нього попереду з таким на позір упевненим, а насправді безпорадним спільником. Прокручуються останні кадри фарсу. Наближається серіал трагедій: Батурин, Лебедин, Ромни, Запорозька Січ, Полтава. Тисячі загублених життів. Народ не міг цього пробачити. І він не пробачив. В одній із народних пісень із зібрання Максимовича умираючий козак промовляє:

Простіть, братця, говорити,
Я вже умираю,
Умираю занапрасно
На цьому я степу,
Кляніть, братця, з правнуками
Гетьмана Мазепу,
Щоб не було добра йому
Довіку однині,
Щоб він згинув, як той вітер,
Що віяв в долині.
За те, що згриз Україну,
Як люта собака,
Щоб він дождав, за що б його
Повісив гицляка.

Мазепі відмовляють не тільки мужність, а й здоровий глузд: тікаючи, він пробує порозумітися з Петром. Перипетії відчайдушної втечі. Нарешті уже на турецькій території смерть ставить крапку у життєписі цього неординарного, але безпринципного можновладця, для якого Україна була тільки власною вотчиною і не більше. «Труну гетьмана везли шестеро білих коней; по обидва боки йшли двома рядами козаки із голими шаблями; перед труною бунчужний ніс булаву, а за труною йшли українки, котрі прийшли сюди за своїми чоловіками і, як звичайно, голосили та причитували» (М. Аркас). То було й голосіння над козацьким краєм, що приречений був на плюндрування й ганебу. «Обережність підрізала Мазепу», «власними руками нищив», «перемудрив», «не підготував грунту» – це з висловлювань Грушевського. І, треба сказати, абсолютно слушних.
Лишається з’ясувати, як ставився до Мазепи Шевченко. Це один із важливих моментів у плані наближення до об’єктивної правди. Шевченко як найчутливіша мембрана національного духу так чи інакше відреагував на всі визначні події української історії. Але дивна річ – майже обійшов увагою Мазепу. Маємо лишень кілька побіжних згадок про нього, розкиданих по різних творах. Але й ті згадки, сказати б, безособові і не дають підстав для остаточних висновків.
Простежуються давні й настійні намагання підперти Мазепу Шевченком. Незрідка – у найпримітивніший спосіб. Довкола цього питання накручено стільки нісенітниць та убогої неправди, прочитання поетових текстів таке задане і поверхове, що хапаєшся за голову – як можна? Одні – і серед них Драгоманов – вважають Шевченка прихильником Мазепи, інші твердять протилежне. Найвагоміший аргумент перших, і, як їм здається, невідпорний, часто цитована строфа з «Іржавця»:

...Ой пожали б, якби були
Одностайно стали
Та з Фастовським полковником
Гетьмана єднали.

Але ця ж строфа надається й до іншого тлумачення. Зауважмо: якби були єднали не полковника з гетьманом, а гетьмана з полковником. Це дуже суттєвий акцент. На совісті Мазепи віроломство щодо фастівського полковника Семена Палія. Віроломство з найтяжчих, бо Палій тягнувся до Мазепи. Вина за роз’єднання падає на гетьмана, а не на полковника. Так що ці рядки можна сприймати і як осуд Мазепи. Тим більше що Палій – з найулюбленіших для Шевченка козацьких ватажків. Не прочитується в «Іржавці» симпатія до Мазепи, як це намагаються нав’язати нам заповзяті пера, швидше скрута з приводу фатальної неодностайності. А далі – по суті, оплакування самої можливості визволення. І в поемі «Великий льох» не показує Шевченко себе «прихильником Мазепи», як це твердить П. Одарченко, автор статті «Мазепа у творах Шевченка». «За три місяці до своєї смерті у вірші «Бували войни і військовії свари» Шевченко гостро ганьбив і гнівно картав зрадників українського народу – Гната Галагана, що зрадив гетьмана Мазепу, а також Василя Кочубея, що зробив донос цареві на Мазепу». Мазепа тут притягнутий за вуха. Шевченко гостро ганьбив Галагана не за те, що зрадив Мазепу, а за підлу роль, яку він зіграв у зруйнуванні Січі. Відступився від Мазепи й Полуботок, відступився й майбутній гетьман Апостол з роду, що дав Україні чотири покоління полковників. Блажен, хто вірує: «Так незгода між Мазепою і полковником Палієм розбила сили українського народу, і це призвело до поразки під Полтавою» (П. Одарченко). Коли б то все так просто...
Є у Шевченка ще кілька побіжних згадок про Мазепу, але вони такі «нейтральні», що ніскільки не наближають нас до з’ясування істини: «Собор Мазепин сяє, біліє» тощо. Лише в повісті «Близнецы» є пасаж, який виключає різночитання і тим цікавий. Шевченко, пишучи про Покровську церкву, споруджену полковником Мировичем, приятелем Мазепи, згадує картину в ній, яка складалася з двох частин: «вгорі Покрова Пресвятої Богородиці, а внизу–Петро І з імператрицею Катериною І, а довкола них усі славнозвісні сподвижники його. Серед них і гетьман Мазепа...» Сподвижник царя – це досить точна атестація як на пройдений Мазепою шлях, на якому Полтава – тільки епізод.
Шевченко знав, з ким він має справу. Не був Мазепа для нього, як і для Костомарова, носієм української ідеї. Як не був і для літописців Самовидця, Величка і Грабянки. Як не був і для автора «Історії Русів». З багатьох причин Шевченко не міг бути прихильником Мазепи. І найголовніша з них – його, Шевченка, органічне неприйняття царя і пана, що, до речі, підтверджує один із пунктів програми кирило-мефодіївських братчиків. А Мазепа був великим паном. З його іменем пов’язаний початок закріпачення української людності. Вихований на фольклорі, залюблений в нього, поет хоча й не схилявся до екстремістської точки зору народних співців, безіменних авторів антимазепинських пісень, але не міг не перейнятися їх відчуженням до одіозної, надто для низів, постаті. Це відчуження могло зростати в міру зростання обізнаності Шевченка тієї пори, коли він працював у складі археологічної експедиції на Фастівщині, де все йому нагадувало про відчайдушного Палія. Хоча і ненависником Мазепи Шевченко, як це дехто йому приписує, не був. Принаймні в творчості його немає жодного рядка, який би схиляв до цієї думки. І хтозна, може, оту зацитовану строфу з «Іржавця» про гетьмана й полковника слід ще й сприймати як зітхання з приводу роз’єднання державного розуму й зухвалої шаблі – чесноти, що їх, здавалось би, уособлюють Мазепа і Палій.
Звичайно ж, Шевченко не був обізнаний з тими історичними матеріалами, які сьогодні доступні нам. Енциклопедією козацтва для нього, як і для більшості його сучасників, була «Історія Русів» – виняткове за своїми поетичними достоїнствами, але й вразливе щодо фактографії джерело. Йдучи за ним, Шевченко не завжди був справедливим щодо тієї чи тієї постаті. «Дурний Самойлович», як це переконливо довів О. Оглоблін на підставі своїх архівних знахідок, не раз виявляв справжню мужність у відстоюванні українських інтересів і незрідка бував рішучішим у своїх діях, ніж Мазепа. Але Шевченко, духовний сейсмограф нації, володів інструментарієм, яким не володів і якого не міг мати навіть найталановитіший історик,– глибинним, «нутряним» чуттям на свого й чужого. Хмельницький, якому від нього так дісталося, був для поета усе-таки свій. Мазепа – чужий. Та й важко собі уявити, щоб уважний читач «Історії Русів» міг так просто пробачити призвідцеві різні Батурина, Ромен, Лебедина, не кажучи вже про повсякчасні приниження українства в епоху Мазепи. Та ще такий читач, як Шевченко. Звідси – це відчуття відстані між ним і. Мазепою. Звідси цей холод стриманості. Прірва між Мазепою і народом роз’єднала Мазепу з найбільшим сином цього народу. Народу України, яка на запізнілий клич Мазепи «ані рушилася» (Грушевський).
Цією фразою ми знову виходимо на найболючішу проблему, яку зачіпали неодноразово, але розв’язати яку практично неможливо, бо коріння її, думається, тягнеться з допам’ятного, з доісторичного часу. Як би ми не терзалися питаннями – чому ми такі, а не інші, чому діяли саме так, а не інак? – вичерпних відповідей сподіватися годі. Як не можна вичерпно з’ясувати, чому одна людина талановита, а інша бездарна тощо.
І все ж поміркуймо разом.
Відомо, як багато важить у житті людини спадковість. Відомі зусилля генної інженерії, що спрямовані на нейтралізацію і ліквідацію її негативу. Але все це торкається конкретної особи.
А як бути з ураженим спадковою хворобою народним організмом? Як бути, коли:

Там, де ти жив,– тепер пісок.
Де батько твій жив – теж пісок.
Там, де дід твій жив,– теж пісок.
(М. Воробйов)

Якщо пристати на думку Юнга про два психічних механізми, які визначають долі не тільки індивідуумів, а й народів,– екстраверсію й інтроверсію,– то складається враження, що нашій українській ментальності, принаймні так, як ми її тлумачимо, незатишно ні там, ні тут. Не вкладається вона у зручних для розмежування клітях, запропонованих швейцарським психологом. Схоже, що ми те й інше. Або ні се ні те.
Отже, нагадаємо, екстраверсія – це коли енергія спрямовується на зовнішнє середовище. Екстраверсійний народ – римляни, народ-завойовник, який явив світові досконале право, політичний і адміністративний хист тощо. Інтроверсія – це домінанта суб’єктивного над об’єктивним, перевага внутрішнього світу над зовнішнім, відчуження від цього останнього. Шлях, який, за Юнгом, веде до практичної нежиттєздатності. Природні форми інтроверсії – поезія, музика, суб’єктивістські мистецькі напрямки – романтизм, символізм, експресіонізм і т. д. Інтроверсійний народ – індійці з їх нахилом до самозаглиблення, культом любомудра, а не політика чи полководця. Поділ цей досить ризикований. Скажімо, шаблонне твердження про недостатній розвиток поезії у римлян вимагає уточнення. Недостатній – якщо зіставляти римлян з греками. Але згадаймо яскраву тріаду поетів – Вергілія, Горація, Овідія в епоху Октавіана Августа,– і все стане на свої місця. Греки ж для Юнга й українського психолога Яреми – екстраверсійно-інтроверсійний народ.
Стосовно українства, то ми вже згадували тут працю М. Костомарова «Дві руських народності», посилалися на П. Юркевича, Д. Чижевського й інших. Не без підстав картаємо себе за нашу «інтроверсійність», філософію серця: надмірну чутливість, споглядальність тощо. То правда, що інтроверсійність породжує егоцентризм як крайній вияв індивідуалізму. Але річ у тім, що енергія двох, за Юнгом, психологічних механізмів ніколи не втілювалася в нас у ті досконалі форми, яких сягнули інші народи. (Найвиразніше це простежується на рівні визначних постатей). Звідси такий непоборний наш потяг до гіперболізації, прикрашання, різного роду містифікацій. На взірець того, що нашій мові 7000 років, що Сірко навчався в Сорбонні, тоді як насправді він не міг розписатися і т. ін. Безоднею підсвідомого відчуваючи свою ущербність, чи не прагнемо ми в такий спосіб збутися цього образливого відчуття? Не випадково, коли з’являється десь антологія під назвою «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька» – наша інфантильна свідомість тут же розчулено ставить знак рівності між нетотожними іменами.
Українську «інтроверсію» Липинський пояснював неусталеністю раси, благами природи і невигідним географічним розташуванням. Люто поборював нашу жіночість Маланюк. Але ж була не тільки вона. Інша справа – в якій якості. Екстраверсія козаччини не піднялася до усвідомлення катастрофічності ворожнечі між собою і необхідності згуртованості як цілісності. Тому в плані державному не мала практичних наслідків. Не маючи достойників-державотворців, ми змушені їх вигадувати. Сьогоднішня канонізація Мазепи – це хлоп’яча спроба пригніченої психіки виправдатися за сліпоту пращурів – незрівнянних майстрів самознищення. «А на Січ післано московські війська й здобуто її завдяки бувшому Січовику Галагану, що тепер, відставши від Мазепи, з усіх сил вислужувався перед царем, а знав усі запорозькі стежки і доріжки. Запорожці піддалися на обіцянку Галагана і московських офіцерів, але слова їм не додержано і немилосердно покарано за повстання; «голови луплено, шию до плахи рубано, вішано й иньші тиранські смерти задавано. Мертвих з гробів богато – не тільки товариства (козаків), але й ченців відкопувано, голови їм відтинано, шкуру луплено, вішано» (Грушевський). Сталося це ще за місяць до розгрому під Полтавою.
Падіння Батурина – «заслуга» теж «свого», прилуцького, полковника Носа, який виказав Меншикову вразливе місце оборони. І «пирожник» влаштував криваву учту: четвертував, колесував, садив на палі, «не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят», як сказано в «Історії Русів». Батурин обернувся на попелище. Прив’язані до дощок козацькі трупи велено пускати по Сейму як знак того, що гетьманська столиця впала. З допомогою своїх – сотника Журавки і старшини – було взято Новгород-Сіверський. З метою перевірки малоросійських військ на вірність Меншиков влаштовує каральну експедицію в Ромни. «І тії війська, бувши неначе приголомшені й обезумлені тодішнім хаосом, із заплющеними очима і скам’янілим серцем руйнували свою безневинну братію, Роменців, просто як ворогів своїх. Хати їхні сплюндровано й спалено, худобу забрано і роздано по армії як здобич, і все спустошено» («Історія Русів»).
Жахом і відразою переймаєшся, читаючи про ті події. Пригадуються слова Буніна про звіряче в народі. Звіряче часто випереджало наш розум. За чарку горілки, за «спасибо, хохленок» здичавіла чернь убивала шведів, не підозрюючи, що в разі їхньої перемоги історична доля краю могла б стати якісно іншою. Екстраверсія інтроверсійного народу була цілком і повністю зосереджена на самозгубі. Куліш, величаючи Мазепу патріархом зради, мав на увазі не те, що мав би мати. Тому це риторика й не більше. Тут цікаво було б поміркувати про психологію зради як окремої людини, так і загалу. В тому сенсі, як бився над цим, скажімо, Л. Андрєєв, автор «Іуди Іскаріота». Але це зайняло б забагато місця.
Зрада стала синонімом патріотизму. І саме в цій якості викинула пишні суцвіття в майбутньому. Запопадливість, запобігання перед сильним – це неперервна лінія поведінки українських державців. Наступник Мазепи, слабосилий Скоропадський, віддав Батурин разом з Гадячем і сотнею стародубського полку тому, хто його зрівняв із землею,– фаворитові царя Меншикову. То будуть перші маєтності, якими володітимуть неукраїнці. Одне слово, як висловився Грушевський, «попередні події показали повну недостачу відпорної сили в українського громадянства». Слабенька втіха: психологи кажуть, що психічна природа не є чимось незмінним. Але чи так це?

* * *
ПОНЯТТЯ малоросійства як явища самовбивчого розширив і уточнив Є. Маланюк. Він вважав його надбанням не тільки українського світу. Шукаючи аналогів, ворушив старовину. Політична мудрість Риму, з його точки зору, полягала в тому, що він ніколи не нав’язував колоніям своєї релігії і мови, не нищив культури. Не так діяли державці Російської імперії. Як наслідок цієї політики з’явилися покручі: малополяк, малогрузин і навіть малосибіряк. На питання, що ж таке малорос, Маланюк відповідає так: «Це тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а в наслідках часом – і расово». Панує думка, що малорос – такий собі примітив, людина неосвічена, позбавлена національної свідомості. Це спростовують архіви Посольського і Питошного приказів XVI–XVII століть, Малоросійської колегії XVIII століття і відповідні інстанції XIX. Це хвороба інтелігентська і напівінтелігентська. Вона вражає передовсім мозок нації. Проблема малоросійства – проблема державності. Багатовікова історична болячка. Неміч, каліцтво внутрішнє. Параліч державної волі, національне пораженство. «Шатость черкасская», «самоотверженность малороссийская», як за Катериною ІІ. То не якесь там фільство, яке може бути й певним напрямком політики національної: москвофільство Хмельницького, полонофільство Виговського, туркофільство Дорошенка. Малоросійство – тотальна капітуляція. Діячі Центральної Ради не були малоросами, але брак національного інстинкту і параліч волі свідчать про симптоми цієї недуги, «...історію треба було тоді вже творити, владу, якою обмеженою вона тоді не була, здійснювати щохвилини, бо час був рахований». (І хіба це не про нас, нинішніх? – В. Б.). Уже усвідомлення комплексу малоросійства було б кроком до лікування. Але маємо принципову яловість у сфері розуму і отаманщину у сфері чуття.
Найвражаючіше у цій роботі поета – його пророцтво, що стало реальністю: «...це є та проблема (малоросійство – В. В.), що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним мементо». Малоросійство, за Маланюком, явище многолике. Але, думається, за соціальною ознакою – це дволикий Янус. Хоч, на відміну від Януса, не усвідомлює ні минулого, ні майбутнього. Є малоросизм верхів і малоросизм низів. Другий стимулюється першим. Легкість, з якою українське панство цуралося свого, полегшувала моральний аспект «гріха» в очах підданих: низи інстинктивно прагнуть вивищитися. І, маючи готові взірці, підсвідомо рівняються на них. Коли наш сучасник Ю. Винничук у статті «Малоросійський мазохізм» твердить, що державницькі поривання народу притупилися «через втрату аристократії», то можливе й переакцентування логічного наголосу, і тоді картина стане ще трагічнішою: не народ втратив свою аристократію, аристократія втратила свій народ. Ополячуючись і русифікуючись, вона бездумно рила глибоку яму, куди як провідна верства свого етносу впала сама і потягла свій етнос за собою. І якщо навіть у XVIII столітті письменство послуговувалося церковнослов’янською мовою, а до своєї зверталося в ужитку буденнім (що було в Європі, ми вже знаємо), то вина в цьому не мужика, а пана. Тож маємо завдячувати мужикові, що не щезло остаточно в цю пору українське слово. «Чи не тому історично склалося, що не освічені наші верстви, а народ став оберігачем етнофонду нації і його джерелом для відродження, і це очевидний факт, що в колонізованих народів рідна мова зберігається не в містах та в освітніх осередках інонаціональних, чужою державою там культивованих, а в закутках, куди колонізатори не діставалися в масі» (Вал. Шевчук).
Вихований на цій мужицькій мові, мужицький поет, явивши дивний аристократизм духу, уже в наступному столітті кине своїй аристократії гнівні слова:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани...

Так, і Шевченко впадав у гріх ідеалізації «анархічної козацької республіки», але це було просто необхідно з огляду на той тотальний занепад національного життя, який наступив після авантюри Мазепи. Народу треба було нагадати, хто він і звідки. І не просто нагадати, а викласти стислий курс його історії, який би заграв усіма спектрами кольорів. Шевченко його дав. І нагадав українцеві, що він українець. І змусив освічених одинаків замислитися і вжахнутися сподіяному. На тому етапі Шевченко мав виконати свою місію як воскреситель загаслого народного духу. Він виконав те призначення. А воскресивши, дозволив собі здійснити спектральний аналіз і затаврувати тих, хто довів Україну до такого стану. І тут він теж виконав свою місію. І зробив це з силою нечуваною. Ні Хмельницький, ні Мазепа не порятували українства. Його врятував Шевченко. З’ява Шевченка була Божим натяком на можливість майбутнього. Навіть у тій якості, у якій існуємо, маємо завдячувати Шевченкові. Правда, що «ми виявилися народом, в якому анархізм і бездержав’я сидить у крові, і винуватити треба не москаля, а нас самих» (Ю. Винничук). Правда, що козаччина ніколи не піднімалася до рівня усвідомлення необхідності створення своєї держави. Хоч і не годиться плутати гетьмана П. Дорошенка з його славним попередником, про якого і йдеться у пісні «Гей, на горі...» (Колись автор цієї статті теж посковзнувся на цьому імені). Але правда й те, що правду цю, хай і нечасто, виказували вже до нас.
Не тільки свої, а й чужі. І коли ми сьогодні на всі заставки шпетимо Бєлінського (і не без підстав), то маємо усе ж визнати, що в його випадах проти козаччини багато слушного. Як тавтологія Маланюка, сприймається і цей пасаж з «Малоросійського мазохізму»: «Жіноче уособлення Франції – діва-лицар Жанна д’Арк, що розбила англійців. А в нас – Роксоляна, котра лягла під султана. Роксоляна – це печальний символ нашої України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися у своє розкішне тіло». Цитую без тіні осуду. Сучасне загострило болячки минулого до краю.

...А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!
Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй! Бо вже не буде гірше –
Ні там, ні тут: здихає скрізь.
(Є. Маланюк)

Що одержали ми в спадщину по Мазепі? Ганьбу і наругу Ладоги. Масове роздавання українських чорноземів російським офіцерам і комендантам. (Уже перед смертю Петра І полковників-українців майже не лишилося). Малоросійську колегію. Вельяміновщину. Перше скасування гетьманства. Нечувані здирства. Куцу автономію за Апостола. Біронівщину. Занепад Академії. 15-річне правління великого малороса Розумовського. Вишиті камзоли і пудрені парики на нащадках тих, хто хапався за шаблю, аби боронити волю. Гайдамаччину. Зруйнування Січі, яка, за висловом історика, була вже лише тінню Січі колишньої: покора не порятувала ні Калнишевського, ні старшини. Скасування Гетьманщини. Всезростаючі апетити заохочуваного урядом українського панства. Метушливу боротьбу за маєтності, чини й ордени. Повну денаціоналізацію. Коли пізніше сумнозвісний Валуєв запевняв, що «большинство малороссиян весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», то можна з певністю сказати, що йшлося про «большинство» розукраїнізованої інтелігенції.
Та це на Сході. А що ж у Галичині? А те ж саме. Безоглядна полонізація тієї ж інтелігенції. Зв’язки з народом уриваються майже повністю. Українство тут потерпало ще більше, ніж на Сході. Кволе відродження починалося на руїнах козацької автономії, у колишній Гетьманщині і Слобожанщині. Впорскування свіжої української крові у галицькі вени припало уже на пору пізнішу, після валуєвщини, коли назріла потреба відповіді на запитання Шевченка:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами Московські ребра?

Ми посилаємося на чужих тільки тоді, коли нас хвалять. Як тільки ж вони починають критикувати, ми тут же стаємо в стійку боксера, готового до відсічі. Хоча б та критика і була чистісінькою правдою. Наша боксерська поза – ще одне свідчення нашої слабкості. Нездатності до кардинальних перемін. Наш патріотичний нарцисизм позбавлений елементарного здорового глузду. Ми так любимо себе, що, роздряпуючи власні рани, милуємося ними, вбачаючи в цьому якийсь вищий знак долі. Ми народ, який втішається своїм стражданням, не підозрюючи, що втіха стражданням – це відмова від майбутнього.
У 1919 році у Варшаві вийшла книжка «Україна та її проблеми» польського дипломата, публіциста, міністра закордонних справ в уряді Пілсудського Леона Василевського. Книжка, цілком лояльна щодо України, але й заряджена правдивим, а отже, таким нелюбим для нас із вуст чужого критицизмом. Василевський, наприклад, усвідомлюючи ту роль, яку зіграв Котляревський в історії нашого письменства, зауважував, що все ж він мав дуже туманне уявлення про відмінність українського народу від російського, що Квітка-Основ’яненко писав і відверто пристосуванські твори, а Метлинський називав Москву рідним краєм. Василевський вважав єдиним виявом українського автономізму «Історію Русів» і між іншим писав: «Інтелігент українець є завжди росіянином. Він виріс у російській школі і в російській літературі, В публічному житті як урядник, адвокат, учитель, лікар, учений і т. д. постійно вживає російську мову. Навіть пишучи українською, він думає по-російськи». (Згадаймо Шевченкове: «По-московськи так і чешуть»).
Коли сьогодні скаржимося на брак елітарної літератури, то не завадило б задатися питанням – а де їй було взятися на такому грунті? Якщо зважити ще й на те, що перша світська школа в Україні появилася тільки на початку... XIX століття. Я вже згадував тут про занепад київської Академії. Ще в 1765 році у ній навчалося 1065 спудеїв. Потім їх кількість різко впала. Богословський заклад не міг конкурувати з розкріпаченими закладами Європи і новоствореними світськими школами в Москві. Академія на Подолі продукувала тільки попів. Старшинські роди намагалися послати своїх чад на навчання у столичні школи і німецькі університети. І це при тому, що за Дорошенка і Мазепи українці були першими учителями в Московії. Як сприймався українцем великорос того часу? За Грушевським, як напівдикий, некультурний чоловік. І все ж «культурний» українець чомусь активно переймав російську мову і звичаї. Чому? Адже, здавалось би, з’явився шанс відплатити за політичну залежність: підірвати сили гнобителя зсередини, так би мовити, культурологічно. Однак цього не сталося. Повторилося приблизно те ж саме, що й колись, коли українство без спротиву схилилося перед темною Литвою. Певна річ, факт державницької переваги зіграв тут свою роль. Сила зброї – найвагоміший аргумент поневолювача щодо поневоленого. Господаря щодо раба. Навіть якщо той раб освічений. Освічене рабство – один із найгірших різновидів рабства. Освіченість, яка позбавлена самоусвідомлення себе як історичної спільноти,– гальмо, а не рушій ідеї. Коли ми сьогодні, по кількох роках Незалежності, змушені задаватися питанням – хто ми? – то в ту пору це питання не виникало навіть у найсвітліших наших головах. Нерішучість Хмельницького після його блискучих перемог – неспростовний доказ, що й він не знав відповіді на це питання і шукав такого пана, якому можна було б віддатися на найвигідніших умовах. Схоже на те, що мазохізм – таки наше прокляття, невід’ємна риса нашої психіки. Міняються покоління, і нічого не міняється. Кожна епоха витворює нових «людей татарських» на нашому добре угноєному відступниками грунті. І це, незважаючи на можливості, які хоч і зрідка, а все ж дарувала нам доля. Що вони були – прямо й непрямо переконують нас і самі великороси.
У цьому пункті корисно звернутися до писань культуролога й філолога М. Трубецького, який належав до історіософської школи евразійства. Він розглядав українську і російську культури як дві редакції (індивідуалізації) «общерусской» культури. «Царь Петр поставил себе целью европеизировать русскую культуру. Ясно, что для выполнения этой задачи могла быть пригодна только западнорусская, украинская редакция русской культуры, уже впитавшая в себя некоторые элементы европейской культуры (в польской редакции этой последней) и проявлявшая тенденцию к дальнейшей эволюции в этом направлении. Наоборот, великорусская редакция русской культуры, благодаря своему подчеркнутому европофобству и тенденции к самодовлению, была не только непригодна для целей Петра, но даже прямо мешала осуществлению этих целей. Поэтому Петр эту великорусскую редакцию русской культуры постарался совсем искоренить и изничтожить и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию. Таким образом, старая великорусская, московская культура при Петре умерла; та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской, культуры». (!!!)
Не дивуймося, що той «перший, що розпинав нашу Україну», постає в цьому пасажі ледь не запеклим українофілом. Хоча, власне, за Петра І й почалися гоніння на українську мову: 1720 року з’явився його указ про заборону українських видань. Дозволялися тільки церковні книги, але й ці передруки мали бути приведені у відповідність із «великорусским наречием». Але Трубецькой не кидав слів на вітер. І коли твердив про остаточне закріплення за царювання Петра української проповідницької традиції (з посиланням на персоналії), і коли зауважував, що в Москві своєї самостійної драматичної літератури не існувало, а післяпетровський її розвиток генетично пов’язаний з українською шкільною драмою. Прямим текстом твердив цей євразієць, що українізація російської культури на рубежі XVII і XVIII століть стала містком до її європеїзації.
Стаття Трубецького цінна думками, які в певному сенсі не втратили значення й нині. Скажімо, міркування про те, що може статися з культурою, зорієнтованою на механічне копіювання іншої, чи роздум про два поверхи кожної культури тощо. Цікава ця праця навіть своїми суперечностями, хоч, певна річ, нас аж ніяк не влаштовує роль, запропонована Трубецьким,– бути придатком «общерусской» (читай російської.–В. Б.) культури, як і його махрові шовіністичні випади. Та це тема окремої розмови. Йдеться ж про те, що задавали ми якийсь час тон у сфері освіти й культури, але скористатися з тієї переваги нам завадив убивчий наш малоросизм. Як казав Драгоманов, «нікому було привчити українців пишатися своєю славою».
Про ту славу у нових історичних умовах нагадав Шевченко. Він створив Україну реальнішу, ніж вона була насправді. Сталися світоглядні зрушення в умах частини освіченої верстви суспільства. Пробуджувалося усвідомлення своєї родової приналежності. Культурницький рух XIX століття явив цілий ряд особистостей. І хоч «гоголівська людина» замагала шевченківську, тобто відплив інтелігенції у чужу культуру продовжувався, з’явився якісно новий тип українця – уболівальника-патріота, який намагався з’ясувати минуле свого краю і замислювався над його майбутнім. Шевченкові дріжджі діяли безвідмовно й потім. Але визвольні змагання урвалися після Полтави на двісті з гаком літ – доказ глибокої летаргії народу, який забув про те, що він народ. І тільки у XX столітті судилося їм спалахнути знову і знову явити все ту ж неготовність і безпорадність. Мимоволі згадується пречудова козацька пісня «Не жур мене, моя мати»:

Ой зійду я на могилу.
Гляну-подивлюся...
Як згадаю про ту волю.
То й знов зажурюся.
Про ту волю козацькую.
Що була – минула.
Тепер вона, як дитина,
В повитку заснула.
Чи довго ще буде спати?
Нема тих, що будять,–
Зосталися на сім світі
Ті, що світом нудять.

Воістину так, як на сьогодні: нудимо світом.
Промахи Центральної Ради відомі, її безхребетність і нездатність до ефективних дій очевидні, її молоді прекраснодушні керівники виявилися нікчемними практиками. Неспромога створити боєздатну армію і дієвий адміністративний апарат визначили наперед сумну долю української державності. Діячам Центральної Ради виявилося не під силу пов’язати соціальне питання з національним визволенням. Розходження між Винниченком і Петлюрою змушують озирнутися на добу козаччини. Нерішучість і неясність – що ж треба насправді робити (знаменитий IV Універсал був прийнятий із явним запізненням) – призвели до втрати історичного часу. Більшовицька агітація виявилася ефективнішою за українську ідею. Німці штовхнули Центральну Раду, і вона впала, як трухлява колода, без найменшого спротиву. За Директорії спостерігаємо те ж саме. Знову з’ясовують стосунки Винниченко і Петлюра. (Як пізніше – бандерівці і мельниківці). Цього разу, на чий бік прихилитися: до Москви чи до Антанти. Армія, поваливши Скоропадського, розповзається по селах. Винниченко подає у відставку, Петлюра – головнокомандуючий армії, якій не може дати ради. Як і в добу Руїни, замагає отаманство й інертність мас. Підтверджується сказане Бердяєвим: свобода породжує страждання. Відмова від неї – полегша. Загалу не потрібна свобода.
Простежуючи долі Махна чи Григор’єва, які переметнулися від Петлюри до більшовиків, а потім відкинулися й від них, ловиш себе на думці – це ж варіація на тему, задану Сірком та іншими козацькими чоловими, великими й малими,– ім’я їм легіон. Уже тільки з огляду на це гетьманат Скоропадського з його опорою на німців був приречений. Не кажучи вже про прорахунки гетьмана. І все ж за своє короткочасне перебування при владі Скоропадський вписав в українську історію одну блискучу сторінку. Ця сторінка культурницька і вищою мірою повчальна для нинішніх політиків, бездарно одностайних у своєму відчуженні від культури свого народу. Тоді як Директорія замість діла демонструвала мітингову суверенність, за вісім місяців Гетьманщини у більшості шкіл була введена українська мова. Побачили світ кілька мільйонів примірників україномовних підручників, засновано 150 україномовних гімназій, національний архів та бібліотеку, що налічувала понад мільйон томів, створено два нових українських університети і українську Академію наук. Ось так...
Ми не знаємо не тільки давньої, а й недавньої нашої історії. Як би не ганили державців тієї пори, причини поразки незмірно глибші. З найважливіших: темне, дезорієнтоване калейдоскопічною зміною подій, а тому й непередбачуване у своїх діях селянство, денаціоналізоване місто, мізерна кількість відданої українській справі інтелігенції і її аматорство, наївність і недосвідченість. Є й інші причини. Але навіть названі три в сукупності своїй підводять до думки, яку рідко відважуємося висловити публічно: навіть у двадцятому столітті ми все ще не функціонуємо як нація. Нас багато, але нас... немає. Ми – велика кількість низької якості. І чим більше осмислюєш цей безрадісний факт нашої «відсутньої присутності» в світі, тим переконливіше доходиш висновку, що нам, як історичній спільноті, бракує якогось стрижня.
Коли найкращі з українців тикали нас носами у наші гнійні виразки і струпи, ми тільки соромливо відводили очі. Існує потрясаючий, нами ж довго замовчуваний документ, який без натяжок можна назвати освідченням в ненависті до своїх. І належить він не якомусь там безликому україножерові, а людині чеснот виняткових, чиїм ім’ям пишається Україна, «...не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості, що, дійсно, не знаю, за що міг би я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру» (І.Франко). І далі: «Признаюся до ще більшого гріха: навіть Русі нашої не люблю, так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоб твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і волі, щоб я не міг почувати, як мало в історії Русі прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу, отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя (чи не це ж саме твердили Костомаров і Куліш? – В. В.) на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого гатунку? Чи, може, маю любити світлу будучність цієї Русі, якої не знаю, для якої світлості не бачу ніяких підстав?»
Тільки відчуття безнадійності всіх зусиль, відчуття десь на грані душевного зламу й відчаю могло вирвати з глибин душі це безжалісне зізнання, та ще й оприлюднити його не деінде, а в супротивному таборі, серед поляків і польською мовою. Певна річ, Франкові за нього дісталося. Але він чітко розставив акценти: «Мій український патріотизм – то не сантимент, не національна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі». І, підсумовуючи, назвав свою ношу почуттям «собачого обов’язку».
У XX столітті пожинаємо те, що сіяли протягом століть. Сенс цього стислого огляду історії в тому, що ми абсолютно не здатні замагати свій негативний досвід. Тому з непояснимою упертістю сомнамбул досі блукаємо по карнизові будівлі, ризикуючи у будь-який момент зірватися вниз. Владний окрик «старшого брата» може виявитися фатальним...
Студене повітря реальності сьогоднішнього дня перехоплює подих. Людська кров, людські втрати доби сталінщини збаналізувалися від поверхового про них нагадування. Тому обмежуся констатацією: отруйні випари системи і, зокрема, винищення етнофонду поглибили і стимулювали розвиток недуги давно і тяжко хворого народу. Звичайно, цікаво було б поміркувати про різні форми прояву малоросизму у всіх сферах тодішнього життя. І, зокрема, про малоросизм літературний, коли запопадливий автор оспівував богопротивний режим не з примусу, а з власної охоти. Чи коли полохливий редактор безжалісно викорчовував те, що не викликало б спротиву навіть у цензора-цербера. Але я належу до покоління, яке теж причетне до поширення малоросизму, тому уриваю цей відступ.
Отож, свідомо скоротивши дистанцію і маючи перед собою в загальних рисах картину неухильної деградації; звернімося нарешті до принципово іншої ситуації – непевнодення сьогоднішнього. Пригадаємо: малоросизм – хвороба інфекційна. Вимушеним чи добровільним малоросизмом вражена більшість суспільства. Але досі це поняття тлумачилося як відступництво, і тільки. Назвемо ж його друге і справжнє ім’я: малоросизм – це виродження. Вироджуватися, за тлумачним словником,– це втрачати кращі риси, ставати гіршим, неякісним. А в сенсі біологічному – знижувати свою життєвість, здатність пристосовуватися до зовнішніх умов в кожному наступному поколінні, що призводить до вимирання. Отже, жодних ілюзій на цей рахунок: виродження – поступове щезання.
Що ж маємо зараз? Доля, обмеживши зовнішній тиск, вперше на такий тривалий час лишила нас віч-на-віч з нашими проблемами. І скільки ж було надій і прогнозів! У пам’ятному 1991-му у часописі «Січ» випало прочитати таке: «За теорією етногенезу Льва Гумильова, згідно з якою життя етносу після шести віків входить у глибоку кризу або й навіть вичерпується, сьогодні такий супер-кризовий стан мають етноси Росії і російський народ. Український – навпаки, набирає енергії на піднесення».
Піднесення виявилося короткочасним. Отже, немає й натяку на «принципово нові концепції світобачення й життєвлаштування» українства. Але як і за Хмельницького, Виговського й Петра Дорошенка, ми не знаємо, що робити з нашими перемогами. Перемога на ім’я незалежність дісталася не ціною зусиль свідомої людності. Вона дарована, сказати б, з ласки неба. Можливо, задля останнього експерименту – перевірки на життєздатність. Тесту на право повнокровного існування. Тесту ми не витримуємо. І лишаємося, власне, там, де й були,– на периферії світу, що живе своїм бурхливим, до відчаю окремішнім від нас життям. Надірвавши горлянки на мітингах, затопивши фразеологічною повінню майдани і зали, навтішавшись жовто-блакитними корогвами на площі св. Софії, як це було й за Центральної Ради та Директорії, у тупій безнадії вовтузимося тепер у своїм болоті, що невблаганно засмоктує найскромніші наші сподівання. Жодної вольової дії, яка б засвідчила рішучий поворот в умах і жагу творення нової, таки своєї, ойкумени, жодного зримого успіху, який прихилив би до себе своїх і змусив би рахуватися чужих. Чотири роки суверенності викинуті, даруйте на слові, собаці під хвіст!
«...Горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!» (Франко). Застала. Малоросизм як тенденція до виродження пов’язав правих і лівих. І приховане яничарство, і супротивно-галасливий, але не здатний до будь-яких практичних дій патентований патріотизм злилися за принципом єдності протилежностей. Риторичне – що ж ми будуємо? – спалахнуло і згасло, не зачепивши глибинних пластів свідомості. Так у зародку було вбито те, що з проголошенням незалежності могло б стати віссю державотворчості.

Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люди.
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру – й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну.
(Є. Маланюк)

Політичне аматорство і короткозорість демократів найяскравіше виявили себе у їх ставленні до культури. Культура – це, як відомо, обличчя нації. Обгрунтування її права на самостійність. Виправдання її присутності в світі. Втрата культури – втрата нації. Якщо ж нації немає, а є народність, то вона уподібнюється рослині, яка гине не розцвівши. Україна – це передусім українська культура. Позбавте її останнього, і України не стане. Наше українство матеріалізується тільки в формах культури. Прикро повторювати аксіоми, але доводиться. Мітингова хвиля – то й сплеск пам’яті в образах загнаної у підсвідомість культури. Коли та хвиля спала, безпам’ятний малоросизм знову підняв голову і з допомогою немудрих політиків знову повернув втрачені позиції. Я вже тут згадував про зрушення на культурно-освітницькій ниві за Скоропадського, який за лічені місяці спромігся на те, на що не спромоглися керівники незалежної України за кілька років. Гетьман був освіченою людиною. Він хоч і влаштовував разом з німцями каральні експедиції проти селян, які привласнювали поміщицьку землю, хоча й мав сантимент до Росії (як-не-як був ад’ютантом у Миколи ІІ), а все ж розумів – народові треба повернути те, що, власне, й робить його народом.

* * *
НАЦІОНАЛЬНУ ідею скомпрометовано. Найстрашніше, що саме в ній малоросизовані маси вбачають причини поразки. Тотальний параліч українства – такий «здобуток» чотирирічної незалежності. Поставивши на колишнього комуністичного ідеолога і не зумівши відмежуватися від нього в критичний момент, націонали впали разом з ним. Тяжкий морок непевнодення підім’яв надію на з таким пафосом обіцяне відродження. Велика доба виплодила малих поводирів. Повторилося те, що і за Центральної Ради. Але якщо Грушевський і Винниченко були великими в інших сферах людської життєдіяльності, то державці епохи незалежності – люди, піднесені на вершину піраміди примхою обставин.
Ні минуле Л.Кравчука, ні його особисті якості не відповідали тим змінам, які заповідалися в майбутньому. З небагатьох його чеснот – знання української мови, що й прихилило до нього розчулених інтелігентів, а для супротивників стало незаперечним доказом націоналізму, хоч, власне, цим його націоналізм і обмежувався. Коли він відважився на публічні герці з Рухом, то тільки тому, що був твердо переконаний у минущості цього явища. Тоді чи не вперше зрадило йому політичне чуття: пройде час – і на цей же Рух йому доведеться зіпертися. Несповідимістю долі такий чоловік стає президентом незалежної України. Стає і щезає, як фантом, не лишивши по собі позитивних практичних зрушень, за які мали б йому бути вдячними сучасники і нащадки. Навпаки – і в тих, і в інших є всі підстави піддати його осуду за бездарно згаяний час, за відкинуту як непотріб національну культуру, за катастрофу економіки, за Крим, міну уповільненої дії у підмурок державності, за пишний чортополох корупції, за обурливу поведінку під час так званого ГКЧП, за зубожіння одуреного і зневіреного народу. Має рацію В. Яворський, автор статті «Болото компромісів...»: проігнорувавши національний фактор, лідер поставив на соціальність і демократію. І, підірвавши перше, не просунувся ні на крок у другому й третьому. Роздвоєність, половинчатість рішень, полохливе обережництво – це наслідки його минулого і рис характеру, минулим цим доведених до досконалості негативу. Він у повній мірі продемонстрував свій багатий досвід партапаратника як людина фрази. А вимагалася людина діла і твердих принципів – рішуча і здатна до опору, спроможна «собою возвеличити українське» (Винниченко). Чи треба повторювати очевидне – ті, хто не зумів своєчасно відступитися від такого лідера, мають узяти на себе тяжкий гріх його і власного малоросизму? Того самого, що, як шашіль, точить духовне здоров’я суспільства. Хвильовий за мотто до своєї знаменитої статті «Україна чи Малоросія?» узяв слова Шіллера про те, що рабська психологія в свободі гідна зневаги. Ми в повній мірі явили цю психологію. Надто одну із її іпостасей, що кимось влучно названа заразою колективізму.
З тяжким відчуттям непевності завтрашнього дня зацитую уривок із «Самозречення малоросіян» М. Грушевського. Текст розлогий, але, їй-право, вартий запам’ятовування. «Досі все складано на заборони: мовляв, мали б українці й те й се, коли б не заборонили і наукових видань, і популярної літератури, й ідейної белетристики, і перекладів, і видань для дітей, і підручників шкільних, і всякої всячини. Але як заборона упаде й не буде виходити ані наукових видань, ані серйозної белетристики, ані путящої літератури для народу, ані книжок для науки в тих українських школах, яких українська суспільність тепер добивається? Неупереджені люди готові тепер вірити, що українців у їх змаганнях до своєї національної культурної роботи затримують тільки перешкоди із сторони російського уряду, що зняти ті перешкоди – й зразу бухне робота тих прихованих національних сил, широко розвинеться національна культура. Але як у дійсності не бухне, а почне тліти і шипіти, як мокре горить? Як українська суспільність далі буде мандрувати пробитими й протоптаними по правительством російським указаним шляхом, буде далі розвивати «не токмо за страх, но й за совесть» російську культуру, а на «українську ниву» будуть падати тільки відпадки та недоїдки? Замість солідної роботи, яка б відповідала сучасним культурним вимогам, будуть на ній пробавлятися самими лише різними «пробами пера от гусиного крыла», різною мізерією, робленою в тім переконанні, що для українців і то буде добре,– що тоді?
Прикро й подумати, бо було б це страшним моральним ударом, який би міг незмірно скомпрометувати українство в очах чужих і в очах інертної більшості самих своїх, здискредитувати всі домагання і жадання, які ставилися українцями чи в сфері культурній, чи то в питаннях політичних, та привалити українське питання тяжким каменем, тяжчим, може, від усяких репресій! Хто схоче слухати в такім разі оправдань і висновків, що ті історичні обставини, в яких протягом століть жив український народ, ослабили в нім національні почуття, національні змагання, що їм треба дати віджити, відійти, щоб вернулися їх нормальні функції, як лікарською гімнастикою, вправним уживанням приводять до нормального стану занедбаний, напіватрофований орган? У кожного хворого можна пояснити й вивести з причин вповні натуральних його хворобу; але коли певна одиниця, замість боронити свої позиції в боротьбі за існування, в критичний момент кладеться до шпиталю – хто візьметься боронити для неї її облишену позицію? Зважати на чужу великодушність, на чужу піддержку ніколи не вільно, і тому українському громадянству треба дуже поважно задуматися над такими можливостями. Тому нинішній брак культурної роботи на російській Україні в дійсності представляється в далеко небезпечнішім світлі, ніж комусь може здаватися, а відповідне виступлення українства в хвилі, коли спадуть з нього заборони, має далеко більше значення, ніж це здається на перший побіжний погляд».
Непросто повірити, що стаття Грушевського написана на зорі століття. Майже через дев’яносто років сталося те, що він так тонко передбачив і від чого так палко застерігав. Хіба не скомпрометувало себе українство в очах чужих і своїх? Хіба не привалене воно по короткочасній галасливій порі піднесення тяжким каменем зневіри, тяжчим «від усяких репресій». «Що – тоді?» – запитував Грушевський. «Тоді» обернулося на «тепер». Що ж тепер? Що далі, коли «за туманом нічого не видно»? «Тільки й видно», як інші сили задають тон і вже не приховане, а відверте яничарство явно бере гору? Де ж вихід? Вихід тільки один – маємо стати інакшими. За Франком – організмом, здатним до незалежного політичного і культурного життя, живою одиницею серед інших народів. Маємо бути українством, а не здаватися ним. Але як? Чи можливо це з огляду на силу «інерції тисячолітнього буття, нашого генотипу і нашого характеру»? (І. Драч). Питання лишається відкритим. І це питання життя чи смерті.

ВІД РЕДАКЦІЇ:
Можливо, комусь стаття В. Базилевського видасться надто похмурою, песимістичною, ба, й безпросвітною. Справді, історичні факти, наведені автором, не дають підстав для особливої радості.
Тим із читачів, надто фахівцям, які мають свої міркування щодо повноти фактів та їх інтерпретації, редакція готова надати сторінки журналу для подальшої розмови на цю тему.
Було б великою помилкою зробити із статті В. Базилевського висновок на кшталт: «Не тратьте, куме, сили – спускайтеся на дно». Так, історія України – це багатовіковий ланцюг драм, трагедій, помилок, невдач. Та не забуваймо й про те, що несе вона в собі багато героїчного, нескореного, звитяжного. Зрештою, якби це було не так, не мали б ми сьогодні суверенної України, визнаної світовим співтовариством. Хоч самозаспокоюватися, тим паче на лаврах почивати, рано. Адже усі ми є свідками того, як важко, болісно стає Україна українською, як з фатальною невідворотністю наші нинішні керівники уже сьогодні повторюють помилки минулого. Тож нехай стаття-застереження, стаття-нагадування В. Базилевського послужить мобілізації усіх здорових сил суспільства, усіх чесних громадян для збереження і розбудови молодої Української держави.

«Вітчизна»




Григорій ЧУБАЙ
ВЕРТЕП
(поема)



Nihil semper suo statu manet.
Ніщо не лишається постійним у своєму становищі.
Латинська мудрість

1.
Наша потужна цивілізація, яка досконало вміє грати в карти і танцювати наймодерніші танці.
Наша потужна цивілізація, яка почуває себе інтелектуально вгодованою коровою, якщо їй вдається з першого погляду відрізнити картини Пікассо від полотен Рембрандта ван Рейна.
Наша потужна цивілізація, яка сьогодні безмежно ощасливлена автоматом для продавання гудзиків, дивовижною самопискою, яка в разі потреби може відкорковувати пляшку, водневою бомбою в енне число мегатонн, новітнім кінодетективом у 25 серій і свіжим анекдотом із серії «Вірменське радіо відповідає».
Ах, ця безмежно щаслива цивілізація! Яка попри все не забуває про те, що вона є найвищим виявом всесвітнього прогресу і рухається.
Так, саме рухається!
Пішки. В авто. В катафалку. В траншеї. В трамваї. І яка, рухаючись, встигає:
відвідати пивний бар,
напівголосу покритикувати позаочі свого начальника,
влаштувати скандал дружині,
розв’язати два-три кросворди...
Чуєте?!
Вона рухається!!!
ЧУЄТЕ!!!

Вирує світ, сміється, плаче, виє.
Кружляють видива, веселі і сумні.
Іде вертеп, без поділу на дії,
Хіба що з поділом на ночі і на дні.

Кружляє світ. Мовчить, як треба крику.
І правда топиться в брехні чи не щодня.
Невже і я впаду у нього й зникну
Безболісно, безлико, навмання?

Впаду туди, де безум всьому пастир,
Й пасе держави, душі і слова.
О боже мій, не дай мені упасти,
Бо обертом іде вже голова.

Бо вже і дням, і ночам моїм боляче.
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води.

Й від тих, за брехні лаврами заклечаних,
Й від тих, що ні сюди і ні туди,
Й від ідолів старих і новоспечених,
Й від пустослів’я, Боже, одведи!

...Затьмила голови тупі лакузоманія –
Пофіміамлять і чекають, хто подасть.
І душу кожен з них, неначе мантію,
Перешива по-модному «под власть».

Поглянь! Навколо видимо-невидимо
Тих язиків, танцюючих стриптиз!
І котяться землею дикі видива
Парадів, маскарадів, танців, сліз.
І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?

Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води...
...О боже мій, куди ж мені?.. Куди?..

2.
Жаркого дня липневого втікаю по вулиці міській, біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу я про щоденну втечу говорити.
А вулиця уся – суцільна втеча. Бо буде дощ, бо хмари насувають. А вулиця уся – суцільна втеча. І всі біжать... Чи ж тільки від дощу?
Один втіка від себе сьогоденного, а другий доганя себе вчорашнього, і всі тікають-поспішають...
Хто від себе, хто до себе, хто від когось, хто до когось, хто ні від кого, хто ні до кого. І разом всі втікають від дощу...

Так щодня: в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають в ненависть, в любов, у кіно,
в карти, в більярди, в лото, в доміно,
в салати, в борщі, у котлети і в торти,
в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти;
від чорта до бога,
від бога до чорта,
із ночі до ночі,
із рання до рання,
втікають у крик,
утікають в мовчання,
втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,
втікають у сміх, у зітхання, у сльози...

Втікають під карнизи, під погони,
під ліжка, в бомбосховища, в закон.
Не розбереш, де втеча, де погоня,
і до яких молитися ікон?
І до яких із них ходити каятись,
яким хулу нести, не каяття?
...Чи на землі таких, що не втікають,
нема давно? І втеча – то життя?
Невже вся суть в безладній біганині?
Невже вона усьому голова?
Невже якийсь Всевишній Паганіні
на скрипці світу втечу награва?!

І щодня в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають до лісу, на Марс, до пітьми,
щоб бути людьми, чи не бути людьми.
Втікають у подвиг, у лють, у провину.
Додому.

До Криму.

В кафе.

В домовину.

3.
Все втечі та втечі. Погоні і втечі.
А потім – до світу, від карт і від зречень,
від пива, з футболу, з кіно, з домовини
вертають до світу якось безневинно,
вертають, не мовивши навіть «прости».
А світу немає куди утекти.
А світові – голо!
А світові – босо!

Тиради.
Укази.
Промови.
Доноси.

Танці.
Ракети.
Паради.
Кастети.

Торговці.
Шпики.
Генерали.
Естети

Джаз-банди.
Футболи.
Космоси.
Нації.

Боги.
Півбоги.
Проф-ор-
ганізації!

Персони.
Парсуни.
Кінозірки.

Голгофи.
Освєнціми.
Соловки.

Дачі.
Собори.
Рублі.
Мозолі.

Владики на небі.
І
на землі.

Гроші.
Отрути.
Вина.
Єлеї.

Гробниці єпипетські
і
колізеї!

Роги і німби.
Тюрми і грати.
Ідоли!
Пліти.
Авто і гармати.
Кодекси карні.
А також – моральні.
Кайдани модерні
із картами гральними.
І
безхребетна
пихата
еліта –
усе це для світу,
для білого світу!

Для світу – тиради!
Для світу – доноси!
А світові – голо!
А світові босо!

4.
Диктатори, диктатори, диктатори –
погоничі великі: «цоб-цабе».
Диктатори, диктатори, диктатори
щодня диктують світові себе.

О, скільки їх возносилось і падало!
І скільки їх плювало в наш Дніпро!
І прославляло світ своєю владою.
І одягало у своє добро.

...Все продиктовано і все перефарбовано,
і удостоєно належної ціни:
за сумніви, за мислі - закатовано!
І за холуйство – вбрано в ордени!

Все продиктовано і все перефарбовано,
і узаконено, що думати – це гріх!
Муштровано усе, перемуштровано,
і в ранги роботів возведено живих!

...А цю трикляту мислячу породу
всю до ноги зітерти б далебі!
І скільки ворогів було в народу,
що й весь народ був ворогом собі!

5. А світ – вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, що найважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін...
Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з інопланетців колись в своїм щоденнику запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила-силенна ходячих шлунків – п’ющих і жующих. Які лише жують, лише ковтають. Лише ковтають і жують – і більше нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти, вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації, і одні одного їдять, й самі себе...» Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних страхіть боюся більше?! Боюсь цього «ковтають і жують»!

...Як вечір землю синьо охопив,
як зорі в небо з’їхались на віче,
в мою кімнату тихо уступив
один знайомий тихий чоловічок.

– Здоров, приятелю, то як тепер живеш?
Я чув, сливеш писателем великим? –
...Єхидна усмішка, мов колесо криве, –
перекотилося його іконним ликом. –

Я чув, що преш ти часто на рожен,
звнняйте, заради якихось «істин»,
забувши давню приповідь: «Блажен,
хто їсть тоді, коли захоче їсти».

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Нащо тобі душі чиєїсь хвища?
І нащо те, що далі твоїх рук,
і те, що голови твоєї вище?

...Він плів ще довго блудливі слова,
що зависали сірим павутинням.
Крутилась ця платівка ненова,
аж доки стало в мене вже терпіння.

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Вже надто ви розумні всі та горді...
І хоч він був і далі моїх рук,
та я йому вліпив-таки по морді!

І він до виходу заквапивсь, заспішив...
І – з-за дверей, із темряви, із ночі
він із погрозою до мене прошипів:
– Блажен, хто їсть тоді, коли захоче!

6.
А ніч попереду й позаду...
Ми йдем. Вперед, а чи назад? ...
Парадоксальна суть парадів,
і замість правди – сто півправд.

Хоч правда й пів... Зате ж їх много –
тих правд-калік напівживих.
А жвавий ум, хоча й убогий,
щодня виплоджує нових.

Модернізує, досконалить
півправди ті, мов лімузин...
Одна не встигне доконати –
як є десяток узамін!

Тоді зохлялій кажуть: «Годі»,–
та нишком вводять іншу в двір,
ще й розмальовану по моді –
в таку попробуй не повір!

...Навіщо ж крик? Навіщо ж гамір?
Чого ж ми хочемо усі?!..
Боги лишаються богами,
зійшовши долу з небесі!

Хто ж ми такі? Що буде завтра?
Куди йдемо? Вперед? Назад?
А що як завтра динозаври
наш зустрічатимуть парад?

Тоді аж вибухне грозою
прокльон, зневіра й каяття:
– Та ми ж прийшли до мезозою
замість ясного майбуття!

Тоді, як наша цивілізація спала й дивилась блаженні сни про авто, які їй належать, про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки що їй не належать (уві сні вона жалкувала, що не можна кожної зірки зокрема обгородити парканом і прив’язати біля неї сторожового пса),– от тоді, як вона спала, я виніс їй вирок.
Цивілізація цього не бачила у своєму блаженному сні. Вона лише вранці прочитала в газеті, що я її зневажаю, і висловила принагідно декілька цікавих думок:
а) «Я свою дачу збудував власними руками і за чесно зароблені гроші...»
б) «Куди смотрелі учитіля, когда іщо ентот автор учился в школі?!.»
в) «Я розумію, що це, може, й так. Але раптом проти цілого світу заявити таке, то треба бути великим диваком або божевільним».
А потім цивілізація взяла мою поему і на своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла епітетами й метафорами, довго ображалась і жувала, жувала, жувала, доки не з’їла всю до крапки.
І пішла, блаженно погикуючи,
запивати її
пивом.

1968 р.
м.Львів


Галина ГОРДАСЕВИЧ
ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ



Зараз багато людей ностальгічно зітхають: «А раніше, попри все, було краще жити!» Чи ж краще? Коли ви запитаєте мене, я скажу: так. Так! Так!! Так!!!
А чому? Над цим варто застановитися.
До найменших деталей пам’ятаю один літній ранок 1956 року. Прокинулася я вранці, глянула в дзеркало – а в мене щоки палають як маків цвіт, а в мене очі сяють синьо-синьо, аж я засміялася від щастя. Якого щастя? А такого, що неділя і я маю цілий день для себе. Що мої сусідки по гуртожитку поїхали у відрядження і я маю цілу кімнату для себе. А найбільше щастя, що мені всього 20 років. І хоч мої дитинство і юність ніяк не назвати щасливими і за моєю спиною три роки сталінських таборів – і то які роки: коли тобі сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, – але ж у мене попереду ще все життя! Воно буде цікавим, прекрасним і незвичайним. Труднощі в ньому будуть лише для того, щоб я їх успішно долала. Я буду славною, багатою і щасливою. Я вчиню щось таке, щоб моє ім’я увійшло в історію. А головне: десь мені зустрінеться Він – отой, що його тільки з великої літери писати, і в нас буде таке кохання, що куди там Ромео і Джульєтті, і ми все життя пройдемо разом, а коли будуть труднощі, то ми лише всміхнемося одне одному. Все це буде, і дарма що зараз я всього лиш різноробоча в будівельному управлінні, що все моє майно вміщується у фанерну валізку розміром 48х32х16 см і що сьогодні я на сніданок, обід і вечерю їстиму пісну картоплю, якої вчора ввечері накрала на колгоспному полі. Яка це марниця порівняно з тим осяйним майбутнім, що мене чекає!
І от тепер... Тепер я прокидаюся і найперше починаю з’ясовувати: а як я себе почуваю? Чи можу вставати і братися за звичні ранкові справи, а чи йти в лікарню, міряти тиск і (якщо в мене, звичайно, є свої ліки і шприц) робити уколи? Я дивлюся в дзеркало і бачу бліде, мов з воску виліплене, обличчя жінки, яка розміняла сьомий десяток і життя якої, висловлюючись фігурально, вже позаду. А, що було в тому житті? Безконечна робота, як правило, важка, неприємна і завжди нелюба, яка, проте, забезпечувала харчами і одягом, правда, за одної умови: купувати те, що найдешевше. Багато горя, помилок, невдач, розчарувань, поразок, зрад. Самотність, бо він (бодай з малої літери) так і не зустрівся. І що я зараз маю? Двокімнатну квартиру з усім найнеобхіднішим. Щоправда, вся моя побутова техніка, від телевізора до будильника, вийшла з ладу, і в мене нема грошей на ремонт. Маю пенсію, якої ледве вистачає на харчі і оплату квартири (може б, і не вистачало, якби п. Леся Храплива з Канади не присилала час від часу продуктову посилку). В усякому разі, знову красти картоплю наразі не доводиться.
А чого я досягла в житті, хто я така? Другорядний український письменник, з тих, що їх на премії не висовують, на міжнародні імпрези не посилають, в антології і хрестоматії не включають, в школах не вивчають, в історії української літератури не згадують. Зрештою, прощу пробачення, в одному двотомнику моє ім’я назване, коли перераховувалися поети, на слова яких написано багато пісень. От лише я не чула жодної пісні на свої слова.
А що в мене попереду? Все глибша старість, все більше хвороб, матеріальне становище на межі злиднів – кажуть, через 50 років Україна може стати найбагатшою європейською державою, але я вже того не дочекаюся – і ніякої перспективи побачити виданою бодай ще одну свою книжку, бо шукати спонсорів я не вмію.
То як же мені не казати, що раніше життя було кращим?
Але зараз вмовкає Галина Гордасевич – жінка з не дуже вдалою особистою долею, – вмовкає Галина Гордасевич – письменниця з не дуже вдалою літературною кар’єрою, – і слово бере Галина Гордасевич – українка.
Коли я усвідомила, що я – українка? Мабуть, коли навчилася розмовляти. Бо я не могла не помітити, що мої батьки розмовляють однією мовою (вони вдома розмовляли тільки українською, і не тим дистилятом з трьох тисяч слів, який нам підносили під назвою української літературної мови, а тією українською, якою ще в минулому столітті розмовляла українська інтелігенція, бо вже мій прадід був освіченою людиною), що в селі розмовляють інакше (тепер ті землі входять до складу Білорусі), а в домі «пана дзєдзіца», куди мене забирали гратися з панським сином, розмовляють ще інакше. Мама пояснила мені, що на світі існують різні мови, бо є різні народи, і в кожного народу є своя батьківщина, навіть якщо він там не живе, як-от жиди (тоді їх звали тільки так, і це не вважалося образою), і що в кожного народу є свої символи: прапор, герб, гімн. «А який у нас прапор?» – запитала я. «Такий, що нижня половина жовта, а верх синій – це синє небо над пшеничним полем».– «А герб?» – «Тризуб»,– і мама намалювала його. «А гімн?» – «Ще не вмерла Україна»,– і мама заспівала його. І закінчилася розмова маминими словами, що наша батьківщина перебуває в неволі, і всі наші символи заборонені, і їх треба берегти в серці, ні з ким про них не розмовляти, бо тата поляки можуть посадити в тюрму. З цього роблю висновок, що наша розмова не могла бути пізніше серпня 1939 року, отже, мені було від сили чотири роки.
Рівно півстоліття берегла я в серці символи моєї батьківщини. Зате, коли зараз опівночі на закінчення радіопередач звучить «Ще не вмерла Україна», я встаю, хоч ніхто того не бачить. І зі страхом думаю, що наші депутати можуть прийняти постанову про створення нового тексту гімну, бо ж їм мати не вклала в дитинстві цього в серце і вони не розуміють, що гімн – це символ, а не економічна програма на найближчу п’ятирічку. А коли трапляється приїхати в Київ, іду Хрещатиком, бачу, як на вітрі біля Київради має синьо-жовтий прапор,– і в мене сльози на очах, а горло перехоплює судома.
Що ж я – українка, громадянка незалежної держави Україна – думаю про свою державу, свій народ, його минуле, сучасне і майбутнє?
Коли в 1990 році почали транслювати засідання нашої вже таки обраної Верховної Ради і там виступали депутати з вимогами негайно оголосити державну незалежність України, – кажуть, першим це зробив Богдан Ребрик, мені пам’ятаються Левко Лук’яненко, Микола Поровський, Степан Хмара, – я слухала їх і думала: «Наївні люди! Ви думаєте, досить оголосити незалежну Україну, поставити вздовж кордону військо – і все: ми матимемо рай? І всі люди стануть братами і сестрами? А куди ж дінуться злодії, убивці, аферисти, ледарі, хулігани, алкоголіки, яких у нас. може, й менше, ніж у Росії, а все ж вистачає? Вислати – так у нас Сибіру нема. Постріляти – а хто візьметься це виконати? Нікуди вони не дінуться, і ми ще довго будемо мати з ними мороку, поки не те що усіх їх перевиховаємо, а бодай зведемо рівень до того, який в усіх країнах європейської цивілізації, до якої ми усе ж таки належиш».
Я не сумнівалася, що на перших порах до слави, влади, грошей значною мірою дорвуться люди, які того не заслуговують.
З середини 1988 року я в Донецьку брала найактивнішу участь в усіх громадських рухах: була одним із засновників Товариства української мови, Руху, «Меморіалу», Демократичної партії і навіть Комітету солдатських матерів. І я мала можливість переконатися, що як тільки починалася якась нова справа, так в першу чергу бігли, рвалися на трибуну, виголошували голосні промови, пробивалися на керівні посади різні шизофреніки, авантюристи і агенти КДБ (цих останніх я вже вміла розшифровувати як не з першої, то з другої миті). Правда, коли доходило до роботи, то її робили люди розумні, порядні і патріотичні, робили в силу своїх можливостей і вміння, без особливого галасу. Отож я була готова до повторення цього явища у всеукраїнському масштабі і вже зарані запасалася терпінням. Чого я не передбачала – це такого економічного занепаду, економіка завжди для мене була terra incognita.
От що мене обурює – це коли говорять, що незалежність нам звалилася з неба, що ми її отримали без крові, без зусиль, без боротьби. Даруйте, шановні, а ті, що з княгинею Ольгою захищали Київ від печенігів, – вони були не наші предки? А ті, що з князем Ігорем пішли в степи половецькі і не повернулися? А ті, що до останнього подиху захищали Київ від орд Батия? А безконечні антипольські повстання? А визвольна війна під проводом Хмельницького? А Коліївщина? А повстання в Турбаях? А Крути і Базар? А голодомор і розстріли 30-х років? А смерть Біласа і Данилишина у Львові, Голояда в Тернополі? А героїчно-трагічна боротьба УПА?
Коли мені було років шість, мама жартувала, що в селі Золотолині живуть наші далекі родичі Євдокія і Антін Олійники, а в них є три доньки і два сини. Коли я виросту, вони поженять мене з одним із них. Так от, той шістнадцятилітній Василь Олійник зі своїм братом Леонідом пішли в УПА і загинули в одному бою. Може, тому я і залишилась на все життя сама? А мені кажуть: ваша незалежність не оплачена кров’ю!
Інша справа, що в 1991 році, коли таки Україна була проголошена незалежною, не довелося брати владу силою, не пролилася кров. Але саме це посилює моє переконання, що на цей раз наша незалежність надовго, що тепер ми матимемо справді демократичну державу. Назвіть мені країну, де б демократія прийшла в результаті революції і пролиття крові? Що дала Англії революція 17-го століття? Жорстоку диктатуру Кромвеля і, зрештою, реставрацію Стюартів. До чого привела Францію революція 1789 року? До спалаху такого самознищення французів, що зараз важко в те повірити, і до імперії Наполеона. Чи зробила Францію республікою революція 1871 року? Теж ні, вона лише викликала новий кривавий вал. Про так звану «Велику Жовтневу соціалістичну революцію» і говорити не буду: самі все знаємо. Останній приклад, який мені спадає на думку, – молодий, палкий адвокат Фідель Кастро скидає жорстокого кубинського диктатора Батісту, щоб самому захопити його місце і стати ще більшим диктатором (Батіста принаймні не забороняв бажаючим залишити Кубу).
Слова російського поета: «Дело прочно, когда под ним струится кровь», – велика і трагічна помилка. Кров завжди притягує кров, це стає дуже важко зупинити, і гинуть в першу чергу наймужніші, найчистіші, найвідданіші, а потім потрібен довгий час, щоб народ відтворив понесені втрати.
Що мене підтримує зараз в переконанні: є в нас демократична Україна, перед якою велике майбутнє? Саме те, в чому шанований мною Юрій Мушкетик бачить наше нещастя: «Ох, як не вистачає великого лідера, поводиря нації». Народ, який не може побудувати своє життя без лідера, ще не доріс до демократії. Поводир потрібен або малим дітям, або... сліпцям. Саме те, що ми самі, всі разом – від президента і до «човникової» тіточки, – помиляючись, поправляючись, набиваючи гулі і набираючись досвіду, будуємо нове життя кожен у межах своєї компетенції: президент – у межах усієї держави, «човникова» тіточка – в межах своєї сім’ї, і є найтвердішим гарантом того, що ми матимемо державу для всіх.
І ще репліка на адресу доктора історичних наук Володимира Сергійчука. Я абсолютно згодна з ним в оцінці статті Володимира Базилевського «Холодний душ історії». От лише він там згадує Альберта Корнєєва, то я хотіла б про цього останнього розповісти щось таке, що знаю тільки я.
Якщо пам’ятаєте, десь навесні 1989 року була спущена директива ЦК КПУ: провести по всіх підприємствах і установах відкриті партійні збори із засудженням ще не опублікованої програми Руху (російською мовою це тонше звучало, бо в ній лише один звук чинить різницю між словами «обсуждение» і «осуждение»). Так от, хтось мені сказав, що такі збори мають відбутися в політехнічному інституті, і я, новоявлений громадський діяч, біжу туди, щоб по змозі виступити і захистити ідею Руху. Я таки виступила і навіть зірвала аплодисменти, але, далебі, не мій виступ, а загальна ситуація була причиною, що в кінці зборів устав один чоловік і сказав: «Я предлагаю создать группу поддержки Руха. Вот я записываю себя первым, а кто хочет – пусть подойдет ко мне». Це і був Альберт Корнєєв. Правда, створити цю групу йому так і не вдалося, але в народні депутати він пройшов саме на хвилі підтримки Руху, перебудови, боротьби зі Щербицьким і т.д. Чому він потім голосував проти незалежності України? Та тому, що найсильнішим у ньому був голос російського самодержавника, і, на відміну від інших переляканих колег, він знайшов у собі досить мужності признатися в тому відверто.
А тепер уже лише по суті статті Володимира Базилевського «Холодний душ історії».
Я погоджуюся з ним, що ми маємо унікальну історію. Але... Але таку унікальну, як унікальною є історія кожної окремої людини. І такою ж спільною. Кажете, що може бути спільного в Рокфеллера і в якого-небудь негра з африканського бушу? Та те, що вони обоє люди.
Отак і з історією народів. У кожного свої трагедії і перемоги, свої славні і ганебні сторінки. Україну споконвіку топтали орди завойовників? Так вона ж беззахисне розкинулася на просторах степів над незамерзаючим Чорним морем, саме на шляху тих орд, які віками сунули з Азії в Європу. А в неї ніяких природних бар’єрів, а в неї така природа, яка так і вабить затриматися, це вам не азійські пустелі, які хочеться швидше подолати.
Але візьмімо острів на далекій північно-західній окраїні Європи, не надто привітний, аж його названо «туманним Альбіоном». Навіть якщо кельти так і зародилися тут самі по собі, то скільки потім було різних нашесть? На початку нашої ери – це далека римська колонія. Потім туди переселяються племена англів і саксів, яким стає тісно в Німеччині (як бачимо, навіть назва «Англія» походить звідти, але якось ні Англія не претендує на німецьку територію, та й Німеччина на англійську не каже: «исконно наши земли»). Потім на острів припливають з півночі нормандці під керівництвом Гаральда Суворого, мужа Єлизавети Ярославни, а з півдня вже значною мірою «офранцужені» нормандці під керівництвом Вільгельма, який у Франції мав прозвисько Бастард, а коли став королем Англії, то прозвався Завойовником.
А поневолення Іспанії, теж колишньої римської колонії, маврами? А чи давно Італія або Німеччина стали об’єднаними незалежними державами? Та лише в минулому столітті. Ми постійно займалися самознищенням? А Тридцятилітня війна в Європі – це що було? А Столітня війна? А вже згадувані французькі революції або Варфоломіївська ніч? Україна може бодай похвалитися, що вона не знала такого безумства, як вогнища інквізиції і, зокрема, спалення відьом. Єдиний історично відомий випадок спалення жінки у нас – це Настя Чагрівна, але це була жертва політики.
І взагалі, почнімо з того, що історія – річ багато в чому ірраціональна. Тобто вона, може, і має своє пояснення, але ми з нашими рівнями знання і розуміння не здатні її пояснити. Бо ще в дитинстві мене мучило питання: чому була така славна Древня Греція, де одночасно – з точки зору історії – жили найбільші в світі філософи, вчені, письменники, скульптори, політичні діячі (мабуть, були художники і композитори – був же Орфей, – просто їх твори до нас не дійшли). І от два з половиною тисячоліття по тому Греції практично нема в світовій історії,– і жодного тобі генія. Або Італія епохи Відродження. Даремно так захоплюється нею Базилевський. Італія не була на той час єдиною державою, а була конгломератом окремих міні-державок, які постійно ворогували і де суперників знищували навіть з допомогою отруєних рукавичок. І не витісняла там латину народна мова з літератури. Навіть зараз літературна італійська мова значно відрізняється від місцевих говірок, а що стосується епохи Ренесансу, то ще Петрарка в XIV-му столітті поему «Африка» писав «для високої літератури» латинською мовою, а його італійські сонети, присвячені Лаурі, – це його особистий щоденник (протилежність нашому Шевченкові, який творив високу літературу українською мовою, а щоденник писав російською). І все ж має рацію Базилевський: одночасно – знову ж таки з точки зору історії – стільки геніальних художників, скульпторів, архітекторів, учених, письменників. І за останні пів тисячоліття – жодної особистості, яку можна б поставити поруч з ними.
Або ось така історична загадка, яка не дає мені спокою.
Жили десь там в лісах за Волгою такі собі племена булгар. І раптом вони кидають свої обжиті місця і рушають в мандрівку на захід. Ідуть, ідуть, доходять до Балканського півострова і тут зупиняються. Поясніть мені: чому? Їм стало тісно за Волгою? То чому вони не шукали нових земель на сході чи півночі, в лісах, до яких вони звикли і які, напевно ж, були менше заселені, ніж Європа? А щось їх погнало саме туди.
А через 500 років той же шлях повторюють інші заволзькі племена – угри. Ну якась вища сила підказала їм, що в самому центрі Європи є така благодатна земля, яка тільки й чекає, щоб вони, угри, там поселилися. Між іншим, шлях угрів можна визначити за одним словом, яке й досі побутує в українській мові, – мажара. Так на півдні України називають великий довгий віз. Мабуть, саме на таких возах пересувалися тисячу років тому угри, які себе називають мадярами.
Але ще більше мене інтригує подальша доля цих двох народів. Чому тюркомовні булгари втратили свою мову і тепер вважаються слов’янами, хоч етнічно вони ніякі не слов’яни? А угро-фінські переселенці зберегли свою мову, абсолютно не схожу на жодну з європейських мов, і так і залишилися угро-фіннами.
Хто з істориків береться відповісти мені на це запитання?
І останній приклад: чому всякі переселення, нашестя і навали завжди йшли зі сходу на захід? Тому що в Азії відбувалося перенаселення і люди шукали свій «Lebensraum»? Але чому в Азії, де то пустелі, то гори, словом, клімат не дуже сприятливий для людини, раптом отакі систематичні демографічні вибухи? А Європа, де кліматичні умови значно сприятливіші для людини, така тобі малозаселена, що тільки й чекає, як би хто прийшов і заселив її. А от демократія – в нашому розумінні цього слова,– навпаки: йшла із заходу на схід. Бо хоч Англія номінально досі монархія, але практично це перша демократична велика європейська держава. І початком своєї демократії англійці вважають Велику хартію вольностей, підписану Іоанном Безземельним і баронами. Це і стало початком англійського парламенту, потім були кортеси в Іспанії, Генеральні штати у Франції. Звичайно, та демократія була не схожа на сучасну, як крихітна гірко-кисла зав’язь мало схожа на стигле, соковите, запашне малинове яблуко.
Тепер щодо міфологізації історії. Є в мене велике бажання прочитати історію кожної держави, написану її істориками. Бо нас же в школах, а потім у вузах вчили лише за підручниками, написаними радянськими – точніше російськими – істориками методом історичного матеріалізму. Бажання нездійсненне, бо всі ті мови я вже не вивчу, а перекладів усіх курсів історії на українську мову не дочекаюся. Але й з того, що я знаю, можна бачити, як народи міфологізують, возвеличують і навіть поетизують свою історію. «Війна Червоної і Білої троянди» – просто тобі назва для збірки ліричних віршів! А якщо по суті – це 30-літня кривава міжусобна війна, коли одні англійці знищували інших.
Базилевський цитує статтю Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм»: мовляв, Україна не дала Жанну Д’Арк, а дала Роксоляну, яка тільки й зуміла, що лягти під султана. По-перше, бідна Роксоляна, скільки ще винничуків буде паразитувати на її імені! По-друге, Роксоляна не просто лягла під султана – таких в нього було і було, – вона зуміла закохати його в себе, вона зайняла таке місце в історії Оттоманської імперії, як жодна жінка ні до, ні після неї. Деякі історики твердять, що протягом 40 років, поки в Стамбулі була Роксоляна, Україна не знала татарського нашестя. Правда, інші кажуть, що це міф. Повторюю, я не історик, нехай уже вони там з документами в руках з’ясовують істину.
А я перейду до Жанни Д’Арк, яка є не що інше, як великий міф. Віддаймо належне французам: творити моду і міфи вони великі майстри. Не марно хтось сказав, що якби Стефаник писав французькою мовою, він був би всесвітньовідомим класиком. Так от, що ж, властиво, зробила Жанна Д’Арк? Врятувала Францію? Та не смішіть мене, люди добрі! Вона на чолі французьких військ отримала кілька перемог над ошелешеними англійцями в далеко не вирішальних боях і дала можливість стати королем Франції чоловікові, який ні за своїм інтелектом, ні за вольовими якостями ніяк для того не надавався, тільки й того, що був сином попереднього короля. А потім... Потім її свої ж зрадили і видали своїм же ворогам, і Жанну спалили в Руані (згадаймо Наливайка, Сулиму, Павлюка, Підкову), а війна з Англією тривала ще цілих 22 роки. Тоді я вважаю, що значно більше права на звання рятівника Радянського Союзу мав би Олександр Матросов, бо Велика Вітчизняна війна закінчилася всього через два роки після того, як він своїми грудьми закрив якийсь там дот.
Протестуючи проти міфологізації літератури, Базилевський сам широко користується цим методом, зокрема, коли говорить про Мазепу. Взагалі, я не знаю, для чого було так детально розповідати про цього гетьмана, переповідаючи те, що стало вже загальновідомим. Почнемо з успіхів юного Мазепи в жінок. Чомусь Базилевський розповідає про це тоном, який мав би показати нікчемність цього нашого національного героя. А, власне, чому? Французи не соромляться навіть того, що добра половина їхніх прославлених мистців померла від венеричних захворювань. Мазепа терпів, що Петро його бив по щоках? Отож-то, що Мазепа не захотів цього терпіти, а для російських бояр це було нормальним явищем, ще батько Петра, Олексій, який ввійшов в історію з призвіськом Найтихіший, лупцював своїх бояр палицею. Мазепа не був ідеальним героєм? Ми вже мали ідеального героя – Володимира Ілліча Леніна, а тепер про нього виявляється таке, що ой-ой-ой, починаючи від патологічної жорстокості до специфічної сексуальної орієнтації.
Тож чи має право Іван Мазепа вважатися національним героєм України? А Наполеон Бонапарт є національним героєм Франції? І що ж він зробив для неї? Найперше завів десятки тисяч французьких солдатів у піски Сахари і кинув їх там напризволяще, а сам утік до Франції. Потім завів уже сотні тисяч у сніги Росії і знову кинув напризволяще. А скільки з його волі полягло французів у боях під Ієною, Аустерліцом, Ватерлоо? І за що, власне кажучи? За те, щоб він посадив на тронах європейських королів своїх бездарних родичів і через них управляв усією Європою? А що з того мав би рядовий француз? Гітлер принаймні обіцяв кожному німцеві маєток з рабами на завойованих землях. То за що робити Наполеона, – до речі, навіть, так би мовити, неповноцінного француза, бо ж він корсиканець, – одним із найбільших героїв Франції?
Але... Але це не наша справа – вказувати французам, кого вони мають робити героєм. І дуже часто герой одного народу зовсім інакше сприймається іншими народами. Ми досі пишаємося нашим князем Святославом Хоробрим, а як до нього ставилися ті народи, що жили на Дунаї, а він туди прийшов і вирішив, що це має бути центр його держави? Хто його туди просив, окрім візантійського базилевса, якому це було потрібно для своїх загарбницьких планів?
Для нас Чінгісхан – символ однієї з найбільших історичних трагедій нашого народу, а для монголів він – засновник їхньої могутньої держави. То що – заборонимо монголам ставити у своїй країні пам’ятники Чінгісханові? А послові Ізраїлю, який перед журналістами зронив фразу, що для вас, мовляв, Хмельницький і Петлюра – національні герої, а для нас вороги, треба було б нагадати, що історія знає немало випадків переслідування євреїв, почавши від середньовічної Іспанії і до новітньої Німеччини. І що в Україні єврейські погроми виникали стихійно, а не були державною політикою, як в уже названих країнах, або в царській Росії, або план Сталіна переселити всіх євреїв на Далекий Схід, організувавши по дорозі «стихійні вибухи невдоволення народу», в результаті яких до місця призначення не доїхав би жодний єврей. Нарешті, може, варто було б подарувати не дуже дипломатичному дипломатові історичні матеріали, з яких він міг би щось більше дізнатися про період УНР, про Центральну Раду і особисто про Петлюру, бо він же з історією України, напевно, знайомився по радянських підручниках.
Базилевський у своїй статті цитує часто «Історію Русів» як істину в останній інстанції. Але, шановний поете, «Історія Русів» якщо і є документом, то саме документом своєї епохи. Це не об’єктивний курс історії України, це пропагандивний твір. який ставив своєю метою розбудити національну свідомість малоросів-українців. Можливо, саме тому автор і не поставив свого імені, бо розумів: заради патріотичної мети він грішить проти істини? Я не маю місця й часу для аналізу всієї «Історії Русів», але на одній цитаті, наведеній Базилевським, хочу зупинитися. На тій, де українську знать звинувачують, що вона спершу пішла на унію з Римом, а потім взагалі перейшла в католицизм. Це велика помилка! Унія не була перехідною ланкою від православ’я до католицизму!
Лише недавно мені вдалося прочитати літературу, яка зображає Брестську унію з різних точок зору, і я дійшла висновку, що не була Брестська унія, як це подавала російська, а за нею і радянська історіографія, об’єднанням православної церкви з католицькою. І не були Балабан, Терлецький, Потій зрадниками українського народу, а були мудрими політиками, які намагалися врятувати українців від ополячення та від дискримінації. Як відомо, в 1453 році Константинополь – славний Царгород давньоруських літописів – був захоплений турками-османами і перейменований на Стамбул. Яка влада, який авторитет були у константинопольського патріарха, хоч він і йменувався – та й досі йменується – вселенським? Ніяких. Від кого ще могли чекати захисту православні в Польському королівстві? Від Києва? Від Москви? Отож потім тавровані, зокрема палким Вишенським, ієрархи зробили дуже мудрий дипломатичний крок, хоч їх відразу не зрозуміли, з одного боку, багато духовенства і віруючих, а з другого – польський король і католицькі сановники. Справа в тому, що греко-католицька церква підпорядковувалася безпосередньо римському папі і таким чином виявилася незалежною від польської католицької церкви. Не так давно мені доводилося перекладати видані в Англії так званим «кулком пшияцюл Львова» брошури про ситуацію в Галичині під час фашистської окупації. Знали б ви, скільки там пекучої ненависті до греко-католиків! До речі, папа Іоанн Павел II теж не дуже прихильно ставиться до греко-католицької церкви (відомо, що за походженням він поляк).
Отож саме Брестська унія значною мірою сприяла збереженню українців як нації. Не марно серед так званих «будителів» у Галичині дуже багато греко-католицьких священиків або їхніх дітей. Сталін знав, що робив, коли найперше знищив греко-католицьку церкву. І знають, що роблять, оті «невидимки», які намагаються зіштовхнути греко-католиків і православних. Я можу сказати лише одне: не даймося! Мій покійний батько, який за поляків мало не був відправлений до Берези-Картузької, за «перших совєтів» – на Соловки, за німців чудом уникнув розстрілу, а «за других совєтів» таки потрапив на золоті копальні Колими і повернувся в Україну лише через 25 літ, сказав мені, десь ще чотирилітній дитині, коли я висловила думку, що всі люди на світі повинні стати православними християнами: «Дитино моя, хай кожна людина молиться Богу так, як навчили її батьки, головне, щоб вона молилася Богу і виконувала Його заповіти». Так сказав мій батько, православний священик.
В чому я погоджуюсь з Базилевським – це в тому, що є в нашого народу схильність до втрачання своєї національної ідентичності, до того, щоб «потурчитися-побусурменитися», спольщитися, зрусифікуватися. Кожна мова – принаймні наскільки мені відомо – має відповідник нашому слову «зрадник», а от «перевертень» – це лише в українській мові. Колись я вже над цим розмірковувала в статті «Україна – держава для кого?», яка була опублікована в журналі «Український засів», а потім передруковувалася в інших виданнях. Хочу додати лише таке. В мене є з цього приводу своя теорія. Великий народ, який має свою державу, має в своїй ментальності великодержавницьку гордість (в якій я, зрештою, не бачу чогось особливо поганого). Чого він буде відмовлятися від своєї національності, коли це така гордість – бути росіянином, англійцем, французом, іспанцем? У ментальності невеликого народу, державного чи недержавного, закладено інстинкт самозбереження: нас мало, тому ми повинні триматися свого, щоб наш народ не зникнув з лиця землі. І є така «критична маса»: народ достатньо великий, але бездержавний. Його не втримує ні національна гордість, ні інстинкт самозбереження. Таким був український народ. Я вірю, що віднині він таким не буде, бо має свою державу.
Тут мені хочеться зробити невеликий екскурс у моє дитинство. Ще «за Польщі» приїхали ми в невелике містечко, і я завела собі там подружку. Батьки з нею розмовляли польською мовою, отож і я розмовляла польською і взагалі вважала їх поляками. Потім прийшли «перші совєти», і раптом з’ясувалося, що мама моєї подружки – росіянка, і вона почала розмовляти зі своєю донькою лише по-російськи. Потім прийшли німці, в перші ж дні утворилася «Просвіта», українська поліція, самоуправління, і батько моєї подружки сказав мені: «Чого це ви досі між собою розмовляєте польською мовою? Розмовляйте українською, адже ми українці». Потім ми звідти виїхали, і я вже не знаю, якою мовою розмовляли батьки моєї подружки «за других совєтів». Раніше я згадувала про них осудливо: перекинчики, пристосуванці! Тепер я думаю: якими ж незахищеними відчували себе ці люди! Не захищеними ні своєю державою, ні своїм народом.
Тепер хочу торкнутися бодай конспективно деяких епізодів нашої історії, почавши з найдавніших часів.
Мені не вдалося прочитати «Путь ариев» Канигіна, бо не маю вільних 8 гривень (саме стільки коштує у Львові ця книжка). Але коли деякі люди – скорше не історики, а дилетанти від історії – виводять українську історію хто з трипільської культури, а хто просто з неоліту, то я бачу в тому поле для діяльності справжніх вчених, але не привід для пихи. Вважати, що древній народ в принципі кращий від молодого – це все одно, що вважати сімдесятилітнього діда в принципі кращим від сімнадцятилітнього хлопця.
Чи принижує моїх слов’янських предків «норманська теорія»? Анітрохи! Навпаки, вона стверджує, що в той час Західна Європа відставала в державному будівництві від східних слов’ян. Адже не принижує англійців факт, що вони в 18-му столітті запросили на англійський трон Ганноверську династію. Чого-чого, а гонору полякам не бракує, а хто тільки не був у них королем: литвин Ягайло, француз Генріх Валуа, угорець Стефан Баторій, шведська династія Ваз, саксонські курфюрсти. Але Польща залишалася Польщею.
Чи принесло нам шкоду прийняття християнства з Візантії? Хоч хрещення Русі відбувалося, напевно, не так ідилічно, як це описано в історичних оповіданнях для дітей Антона Лотоцького, але все ж таки не рівняти християнізацію Русі з комунізацією Росії. І якщо люди протягом тисячі років тримаються християнства, навіть коли могли б відмовитися від нього, значить, саме ця віра відповідає ментальності нашого народу.
А бачу лише один поганий наслідок введення християнства на Русі: воно дало поштовх до місіонерства, спрямованого в сторону наших північно-східних сусідів. Жили там собі в глухих лісах меря, весь, «чудь белоглазая», словом, племена, про які ми зараз нічого не знаємо, бо російською історіографією було зроблено все, аби і слід по них затерти. Яка в них була соціальна організація, яка мова, яка віра, яке господарство? Я думаю, що були вони мисливцями, рибалками, збирачами їстівних рослин, можливо, вели «бартерну торгівлю» з південними сусідами. І от пішли сюди місіонери в супроводі загонів, так би мовити, добровольців-дружинників. Не доводиться сумніватися, що ті добровольці мали специфічні риси характеру: схильність до авантюризму, підвищену агресивність, що це були люмпени або й люди, які зайшли в конфлікт із законом. Захоплювали вони в лісах якесь плем’я, хрестили (звідти ще па початку нашого століття люди, що займалися землеробством, в Росії називалися «крестьяне»), змушували оселитися і займатися землеробством. Місіонери вчили новонавернених мови, вчили по церковних книгах, тому російська мова ближча до церковнослов’янської, ніж українська. Оце і були початки кріпацтва в майбутній Московії. А добровольці-дружинники брали собі місцевих жінок, передавали дітям у спадщину свою підвищену агресивність – от і маємо те, що Лев Гумільов охрестив «російською пасіонарністю».
Але що ж – назад нічого не повернеш і не зміниш.
А тепер переходжу до нашого часу і хочу захистити Леоніда Кравчука, для якого Базилевський не знайшов жодного доброго слова. Я бачу дві помилки Кравчука. Перша: коли він став президентом, то поставив в областях своїми представниками суціль колишніх секретарів обкомів (а вони ж тягнули за собою весь останній апарат). Я тоді думала: він їх знає як облуплених, він змусить їх працювати на незалежність України, вони його не обдурять. Проте Кравчук не зумів змусити їх працювати. І друге: чому багатолітній ідеологічний працівник не зрозумів усієї ваги ідеологічної роботи? Чому допустив, щоб задушили українську книгу і українську пресу, чому не подбав, щоб різко підняти рівень українського телебачення? І все ж колись історія оцінить політичну мудрість і обережність Кравчука. Він «між краплинками, між краплинками» вивів Україну з Союзу і не дав перетворити Крим у другий Карабах чи бодай Придністров’я. Він був тим першим, хто створював міжнародний «імідж» нової країни. Давайте оцінювати Леоніда Кравчука за те, що він зробив для України, а не за те, що він не зміг, не зумів чи не встиг.
Що ж торкається інших сучасних керівників України... Мені здається, що Леонід Кучма зараз саме на своєму місці, як перед ним був Леонід Кравчук. Саме такого президента нам зараз потрібно: досвідченого господарника і організатора, людину розумну і врівноважену. Що мені найбільш симпатичне в нашому президентові: я не бачу в ньому найменшої схильності до диктаторства, впевненості у своїй непогрішимості. Може, в нього, на відміну від мене, не з’являються на очах сльози розчулення при звуках нашого гімну, але він усвідомлює себе президентом саме незалежної України і робить усе, щоб вивести її з економічної кризи, як перед тим Кравчук вивів її з політичної кризи.
Мені особисто симпатичний наш новий прем’єр-міністр Павло Лазаренко: здається, що він розумна, енергійна і порядна людина, але ще минуло надто мало часу, щоб він це ствердив своїми справами.
Я бачу цілий ряд політиків нового типу: це мої колеги по Демократичній партії Володимир Яворівський і Петро Осадчук, Олександр Ємець, Сергій Головатий, Іван Заєць, Віктор Пинзеник, Роман Шпек, Віктор Ющенко, тепер ось так яскраво засвітився Михайло Сирота. Як жаль, що десь відійшов у тінь Костянтин Морозов і що відправив себе у «самовигнання» Дмитро Павличко, а також що не можу назвати жодного жіночого імені, але вірю, що вони знайдуться.
І щоб з такими людьми ми не вийшли в люди?
А статтю Володимира Базилевського я вважаю не просто прикрою, а шкідливою. Навіть не тому, що він виносить сміття з хати. В кожній хаті, коли в ній живуть люди, збирається сміття, і його треба час від часу виносити. Але жодна нормальна людина не робить це під сурми і тулумбаси і не скликає сусідів подивитися, скільки того сміття зібралося і яке ж воно найбільше сміття на світі. Маю іншу причину для тривоги.
Найбільший поет з усіх чотирьох євангелістів, Іоанн, починає своє Євангеліє загадковими словами: «Напочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово... Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього».
Що б це означало, як його зрозуміти?
Писала я статтю про репресованих письменників і подумала: ну як це так, що талановиті поети безпомилково визначали свою смерть? «З вогню я вийшов і в вогонь вернуся» – це Володимир Свідзинський. «Щоб Бог мені послав гарячу смерть – не зимне умирання» – Олена Теліга. «Скінчиться все в пошарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке ліжко» – Леонід Терехович. Оця мить теж, мабуть, назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Вечір, я сиджу за своїм робочим столом, обклалася книжками, пишу ту статтю, вибираю цитати, в яких кожен пророкує свою смерть. І раптом мене, як блискавка, пронизала думка: а що, коли все було навпаки? Не поети передбачили свою смерть, а самі запрограмували її своїми віршами? Бо ж Слово – це Бог, і в Космосі, який нас оточує, існують в зародку різні програми, які вмикаються відповідним словом. Недарма ж з давніх часів у всіх народів існували інститути благословення, прокляття, заклинання, молитви. Правда, вони не завжди спрацьовували, але це лиш значить, що там щось не так або не в той момент було сказано. Як в отій казці, де треба було сказати: «Земзі-горо, відчинися!» – і лише тоді вона відчинялася, і бодай один спотворений звук приводив до того, що закляття не діяло.
Мені вся стаття Базилевського зводиться до такої тези: ми, українці, споконвіку нікчемні, не здатні на створення своєї держави, ми хвора нація, в нас рабська психологія. Базилевський бачить з того один вихід: МИ МАЄМО СТАТИ ІНШИМИ! – і тут же висловлює сумнів, що ми на те здатні. І я боюся, щоб він цими своїми словами не ввімкнув відповідну космічну програму. Бо, наприклад, я маю теорію, що древня держава Ізраїль загинула через те, що на неї накликали загибель її пророки. Отими своїми словами: «Гори Ізраїлеві, послухайте слова Господа-Бога!.. Ось я спроваджу на вас меча і вигублю ваші пагірки». Можливо, вони того зовсім не хотіли, вони хотіли кращого для свого народу, але от – космічна програма відгукнулась на слово.
В контраргументі відомому поетові і критикові, лауреатові Державної премії імені Тараса Шевченка Володимирові Базилевському я хочу процитувати іншого поета. Його життя пройшло в роботі заради нужденного шматка хліба (останнє місце роботи – нічний сторож у школі в рідному селі Кучинівці на Чернігівщині), по тюрмах і психушках. Єдина крихітна збірочка його віршів була видана заходами журналіста Віталія Москаленка вже після смерті поета. А вірші Леоніда Тереховича сповнені такої палкої любові до України, до свого народу, до життя. Так ось, він писав:

Нам рости і зростати до чистих висот,
В повен зріст ми вставати покликані.
Ми – народ. Ми – великий народ.
І пора почуватись великими.

Я так хочу вірити, що саме оці слова ввімкнуть ту таємничу космічну програму і стануть дійсністю.
А наразі я, Галина Гордасевич, громадянка незалежної України, говорю в душі своїй: «Дякую Тобі, Господи, що дав мені жити в такий прекрасний історичний час і не лише бачити все на власні очі, але й у міру моїх сил бути учасником цих великих подій. Дай мені ще вміння розповісти про це так, щоб наші правнуки зрозуміли, відчули і оцінили нас по заслугах наших».

«Вітчизна»




Валерій ГЕРАСИМЧУК


ШУМЕРИ

Драматична поема

Усім народам світу присвячую, бо кожного з них може спіткати доля шумерів.
Автор




ДІЙОВІ ОСОБИ:

АВТОР
ШУМЕР (шумерський поет)
ЦАРИЦЯ ШУБАД
ШУМЕРИ та ШУМЕРКИ (вельможі, придворні дами, слуги і служниці, воїни, музиканти) Два худі ДЯДЬКИ і маленька боса ДІВЧИНКА


ДІЯ І
СЦЕНА 1
Події відбуваються на руїнах древнього шумерського міста Ура, відкопаного з тисячолітніх нашарувань піску та глини силами численних археологічних експедицій. Лабіринти глибоких канав, біля яких часто можна зустріти черепки битого глиняного посуду та інші знахідки, свідчать про те, що тут і далі ведуться розкопки. То тут, то там видніються залишки храмів та житлових будинків. Над усім цим піднімаються рештки мурів з невипаленої цегли, а позаду підноситься частково відбудований у XX столітті зикурат. Далі тільки пустеля і піщані дюни, за якими десь далеко звучить східна мелодія, що поступово затихає. Вечоріє. На передньому плані, біля невисокої, напіврозсипаної цегляної стіни сидить Автор і при світлі останніх призахідних променів сонця читає вголос газету.
АВТОР: «Це був дивовижний народ. І в цьому ми ще раз переконуємося, коли беремо в руки книгу словацького письменника Войтеха Замаровського «Спочатку був Шумер». «Сто років тому,– пише він у передмові до своєї книги,– про шумерів не знали майже нічого, п’ятдесят років тому – дуже мало. Нині нам відомо, що це був перший історично знаний народ на нашій земній кулі. Навіть більше: що цей народ зробив чи не найвагоміший первісний внесок у загальнолюдську культуру».
І це не перебільшення. Шумери перші винайшли письмо, плуг і колесо, створили справжні мистецькі шедеври з алебастру, каменю і металу (основним будівельним матеріалом у Шумері була глина, з якої будували житла і храми, робили речі домашнього вжитку, на табличках з якої писали), їхні вироби з карбованого золота і досі вважаються неперевершеними, їхніми «Плачами», зокрема «Плачем над загибеллю Ура» та «Плачем над загибеллю Шумеру», зачинається історія світової літератури. Це перший в історії народ, який перейшов від кочового скотарства до осілого землеробства. Шумери – перші будівничі міст і перші засновувачі держави.
Вони залишили нам свої геніальні відкриття з математики, геометрії, астрономії, медицини, а також свої могутні кількаступінчасті зикурати, тобто храмові будівлі на штучних терасах, де «народ чорноголових», або сан-гіг, як називали себе шумери, молився своїм богам: богу місяця Наннару, богові повітря Енлілю, богу води і мудрості Енкі та іншим. До речі, біблійна Вавілонська вежа – це не що інше, як зикурат Етеменанкі у Вавілоні, який досягав висоти дев’яносто метрів і мав сім ступенів (шумерські зикурати були нижчі, триступінчасті).
Світ стародавнього Шумеру займав приблизно двадцяту частину нинішнього Іраку і містився між Тігром та нижнім Євфратом. На цій території виникло і загинуло близько десяти шумерських міст-держав: Ур, Урук, Лагаш, Марі, Ереду, Кіш, Умма та ін. У різний час, за свідченням клинописних текстів, тут правили Какуг, Месанніпадда, Амар-Сін, Валулу, Утухегал, якась Кубаба, що до того шинкувала вином, та інші. Звідки прийшли шумери в Месопотамію – невідомо. Можливо, як говорить одна з гіпотез, прийшли вони з якоїсь гірської країни, що й змусило їх будувати в пустелі штучні гори – зикурати. Час їхнього приходу теж чітко не визначений – сталося це приблизно в середині 4 тисячоліття до Р.Х.
За кілька століть вони побудували прекрасні міста, провели канали, перетворили пустелю в квітучий сад. Бурхливо почало розвиватися їхнє мистецтво, наука, медицина. Та раптом між шумерськими царями виникли міжусобиці, і на ослаблений Шумер почали нападати племена кутіїв та еламітів. Потім його підкорили семітські аккадці. Згодом, об’єднавшись, шумери визволилися з-під кормиги Аккаду. Та вкотре почалися міжусобиці, і Шумер знову підкорили аркадські завойовники. Цього разу назавжди і безповоротно.
Така коротка і трагічна історія Шумеру».

(Згорнувши газету)
Чудний народ...
...Десь же земля була така зелена,
якої не буває й по сівбі...
За неї там десь билися племена!
Вони ж пустелю вибрали собі.
Чи кочувати їм не стало сили?..
...Чи так вже захотілось їм помість?..
Чому вони прийшли сюди й осіли?
Тепер уже ніхто не відповість.
Сиди серед руїн і слухай тишу.
Вдивляйся марно у розкопок шов.
Бо що про цей народ сьогодні пишуть?
От хоч би звідки і коли прийшов...
(Передражнює газетну статтю)
Можливо, звідти. Може, що тоді-то.
(Обурено)
Й це – про народ! Та ще – у наші дні.
...А де і ким його було подіто?
Про це також гіпотези одні.
(Подивившись на розкопки)
Ні, мало вздовж і впоперек порити,
щоб поновити втрачені зв’язки.
Із кимось би отут поговорити!
Та з ким ти поговориш нині...
...З ким?
Адже народ цей зник ще до Гомера.
Тепер тут майво інших корогов.
Якби ж сюди покликати шумера,
аби екскурсоводом був...
(Гукає)
Аго-о-в!
(Вслухаючись у тишу)
Мовчать піски. Мовчать міста старі ці.
Все колючками встигло зарости.
(Знову бере в руки газету)
А може, щось на другій є сторінці,
а в сутінках оцих я пропустив?
Та й у газетах треба добре ритись.
Тут праця про минуле – річ рідка.
Всередині ще треба подивитись...
(Розкриває, дивиться)
Немає більш нічого. Ні рядка.
Зате про всяку нечисть до хороби.
Ну, хоч би ось оця стаття, вгорі.
(Читає заголовок)
«ПОХІД НЕВИЛІКОВНОЇ ХВОРОБИ».
(Гірко усміхнувся)
А що лікують наші лікарі?!
Вони ж по-людськи навіть не обстежать!
Лікуйся сам та кутайся в кашне.
...Ну там, буває, ще зупинять нежить.
Та це ж іде, напевно, щось страшне...
Та що?..
Гонконгський грип, що був раніше?
Сибірка, що принесла стільки бід?
Так за хвороби в нас є щось страшніше...
І ще страшнішим є його похід.
А ліки я відчув на власній шкурі.
...Таких... як в нас...
(Ніяк не може знайти підходящого епітета)
...мабуть, нема ніде!
Це диво, що сиджу я в цьому Урі.
...Та бог із ними...
(Глянув на газету)
Що ж це там іде?

СЦЕНА 2
Поки Автор знову розгортає газету, серед руїн з’являється вже немолодий чоловік у довгому жовтому плащі без рукавів. На голові у нього білий тюрбан, в одній руці незнайомець тримає вузлик, у другій – зв’язані мотузочком невеликі глиняні таблички. Він зупиняється віддалік. Автор його не помічає і починає читати вголос статтю про оту невиліковну хворобу.
АВТОР: «Найбільш песимістично настроєні медики вважають цю хворобу невиліковною і стверджують, що найближчим часом вона пошириться по всій планеті, прирікши спочатку на смерть цілі народи, а потім і все людство. Називається ця хвороба...»
(У цей час незнайомець, ставлячи на стіну свій вузлик, скидає з неї цеглину. Та з гуркотом падає на купу черепків, перериває читання. Автор незадоволено повертає голову у той бік)
Ну і часи настали на планеті!
Йдемо, неначе в зоряну майбуть,
а всюди переслідують поетів...
В пустелі заховайся, то знайдуть.
І чим тобі вже, господи, вгодити,
щоб ти звільнив нас од ції чуми?!
(Розводить руками)
...Й хто проти ночі може тут ходити?
(Придивляється уважніше)
Учора наглядач був без чалми...
Десь я вже бачив цю чалму біленьку.
...Таку тут носить... сторож-бедуїн.
Еге ж, то він, араб.
(До незнайомця)
Салем алейкум!
(Не дочекавшись відповіді)
Чомусь мовчить. А може, це не він?
А раптом справді це один з окатих
і дорогих моїх наглядачів?
...Так хлопців цих не треба і гукати –
Вони самі приходять уночі.
А мо, турист заможний – повечеряв
та й вийшов на руїни вікові?
...Так хто це зустрічав міліонера,
який носив би плащ без рукавів...
А може, дипломат? Це ж дипломати
шумерів відкопали аж тепер...
НЕЗНАЙОМЕЦЬ (підходячи ближче)
Покинь даремно голову ламати.
Все рівно не вгадаєш.
Я – шумер.
АВТОР
Який шумер?
(Не вірить очам своїм)
Та що це за проява?!
Ти часом не розбійник, боже збав?...
ШУМЕР (іронічно)
...А ще поет... Ну де ж твоя уява?
Ти ж сам мене на бесіду позвав.
І де твій настрій дівся бойовитий,
яким ти ще недавно аж пашів?
Невже ти неспроможний уявити
ні цей народ, ні того, як він жив?
Я думав так, що скроні аж срібніли!
А де твоєї сивини сліди?
(Розчаровано)
Здрібніли щось письменники, здрібніли.
АВТОР
Ну, ти про всіх одразу не суди.
ШУМЕР
Зійди ж тоді до іншої епохи.
Дізнайся, як народ жив у той час
і де він дівсь...
АВТОР (наче виправдовуючись)
Та я вже знаю трохи –
стаття ось у газеті є про вас.
(Подає Шумерові газету)
ШУМЕР (бере, дивиться)
...Сама тоненька, й знаки невеличкі...
(Крутить її на всі боки)
А скільки є усяких слів дрібних!
АВТОР
Ти розкажи-но краще про таблички.
Про що колись писалося у них?
ШУМЕР (віддаючи йому газету)
Хто воював... Хто скільки років правив...
Та скільки вин цариця продала...
Найбільше їх про господарчі справи,
закони різні й судові діла.
Бувало, що і про діла господні
з’являлися трактати немалі.
(Зітхає)
Художніх текстів тільки-но ж дві сотні.
А історичних мало взагалі!
Та й ті царям складались на догоду
зі слів «великий», «слава» і «хвала»...
А хто писав історію народу?!
Та ще такою, як вона була?
Хто розповів про голод у Шумері?
Про те, як трупи звозили з осель?
В табличках – пусто...
АВТОР
Пусто й на папері.
ШУМЕР
А в них повинно значитись усе!
АВТОР
Отак і в нас. Написано багато.
Про тих, хто правив ще не так давно.
Про всякі там шпалери та шпагати.
Нарешті, про закони і вино.
Є книги релігійні і безбожні.
Буває – під прилавками бодай –
трапляються неначебто й художні.
Але про історичні не питай...
ШУМЕР
Нема? Та що ви – зовсім подуріли?!
АВТОР (убік)
...Ще не дослухав, а уже корить...
(До Шумера)
Вони були...
ШУМЕР
Так де ж вони?
АВТОР
Згоріли.
ШУМЕР (з острахом глянувши на свої таблички)
Хвала богам, що глина не горить!
(Пригорнув їх до себе)
То ми ще й цим повинні бути раді –
не щезли ж так, як ваші, у диму.
АВТОР
Ти подивився б, що у Хорсабаді
робили з ними сотню літ тому.
Там з цих табличок... будували житла.
А дехто ще й хліва зліпити встиг.
ШУМЕР (спантеличено)
То це вони писалися для бидла?!
АВТОР
Тепер іще не те будують з книг.
(Побачивши шумерове замішання, пояснює)
Не з них самих, звичайно.
...З гонорарів –
окремі, несвідомі автори.
З прибутків – хто за книжку на базарі
запрошує по сотні півтори.
Хто ж не зважає вже на зміст і ціни,
а тільки на обкладинки самі,–
купує їх... утеплювати стіни
на ширину поличок і томів.
...Розкішні дачі і такі ж котеджі.
Машини, гарнітури, гаражі.
Жінки чужі в одежі й без одежі –
це теж, бува, книжки і тиражі.
ШУМЕР
І все це з глини?
АВТОР
...Ти відстав, як бачу,
й не знаєш тих, про кого я кажу.
Та він тобі з нічого зробить дачу,
а потім жінку приведе чужу!
ШУМЕР
З нічого? А... котеджі і ...машини?
А ваші... гарнітури й... гаражі?
АВТОР
Оце, на жаль, наполовину з глини...
ШУМЕР
І то вже непогано!
АВТОР
Не скажи.
(Позіхаючи)
Стомився я. Давай уже стелитись.
Ще завтра поговоримо про все.
(Шумер киває головою на знак згоди, іде до тієї стіни, де поклав свій вузлик, і вкладається під нею. Автор вмощується під другою. Він уже ліг, коли це ненароком зачепив якусь цеглину, і зі стіни на нього посипався пісок)
АВТОР
Потрібно хоч газетою накритись,
бо ще піском до ранку занесе.
(Починає шарудіти своєю газетою)
ШУМЕР (подумавши, що той збирається її читати)
...І що він уночі у ній побачить,
якщо і вдень не зміг...
(Придивляючись уважніше)
...зажди, зажди.
(До Автора, бачачи, що той укривається, а не читає)
То ці газети вас ще й гріють, значить!
АВТОР (багатозначно)
Буває. Та не всіх і не завжди.
(Засинають)

СЦЕНА З
Настав ранок наступного дня. Сонце вже підбилося над обрієм і залило своїм сяйвом навколишню пустелю. Заглянуло воно і в стародавній Ур: позазирало в усі закутки, збудило старі руїни. Прокинувся Шумер. Сів, протер очі. Побачивши, що сонце вже височенько, кинувся будити Автора. Підійшов до нього, помітив, що газета, якою той звечора укривався, валяється поруч на піску. Підняв її, склав і поклав збоку, ще й прикрив зверху цеглиною, аби не заніс її вітер.
ШУМЕР
То вкривсь, то скинув. Щось не зрозумію
призначення табличок їх нових.
Напевно, ці газети все ж не гріють,
якщо однако – з ними чи без них...
(Торкає Автора за плече)
Вставай.
Бо й день проспиш на цій бумазі.
А ми вже й так проспали кращий час.
Автор (спросоння)
Ти взагалі всіх маєш на увазі
чи – тільки нас?..
ШУМЕР
У першу чергу нас.
(Незадоволено бурчить)
Схід сонця умудрилися проспати!
Спасибі – промінь сонячний підняв...
АВТОР
Чого ж тепер спішити уставати?
ШУМЕР
Щоб не проспати решту цього дня.
(Автор поволі піднімається, а Шумер іде до свого місця, розв’язує вузлик і починає розкладати на каменях їжу)
АВТОР (солодко потягуючись)
Ну й сон привидівсь! Тільки що, уранці.
Приснилося, що я верховний жрець.
І вже не у гуртожитку – в палаці
сиджу поміж царями, хай їм грець.
І от вони від оного чертога
мені вручають ордер та ключі
і дивляться на мене, як на бога,
який упав із неба уночі.
Кругом столи. Тарелі й чаші повні...
ШУМЕР
Тому ти й прокидатись не хотів!
(Скрушно хитає головою)
...Всі пнуться у жерці. А у верховні –
і поготів...
АВТОР
А ти збудив! Там з’їв би хоч котлету...
(Ковтає слину)
...А чи вмотав би пару калачів!
ШУМЕР
Так не жартуй. Бо то кінець поету,
що мріє про палаци і харчі.
АВТОР (своєї)
Там з’їв би щось і смажене, й печене,
підсівши до заморського посла.
ШУМЕР
...Ходи-но краще сядеш біля мене,
та перекусимо, що бог послав...
АВТОР
Ану, яка-то там трапеза наша?
(Підходить, роздивляється)
...Цибуля. Огірок один на двох.
А що ось це? Ага, ячмінна каша...
(Покрутивши головою)
Не дуже-то нас жалує наш бог.
(Сідає біля Шумера, і якийсь час вони їдять мовчки. Врешті Автор не витримує)
АВТОР (давлячись сухою кашею)
А кажуть – Схід! А кажуть – марципани!
(Закашлявшись)
...Удар мене... скоріш... бо подавлюсь...
(Шумер б’є його по спині)
АВТОР
Спасибі.
(Все ще кашляючи)
І які в нас будуть плани?
ШУМЕР (складаючи решту їжі назад у хустину)
Підем на зикурат –
я помолюсь.
АВТОР (сам до себе)
Тут повно змій. Як їхали з Урука,
я їх нарахував щось дві копи...
(Оглядається навкруги, ніби щось шукає)
Тому в дорогу треба взяти дрюка.
ШУМЕР
Ти згарячу гадюки не схопи.
(Дивлячись, як Автор приміряє якусь палицю)
Ти як берешся за жалючу тему,
то теж тоді шукаєш костур свій?
...Далеко ми з тобою не зайдемо,
якщо почнемо думати про змій...
(Ще раз окинувши Автора іронічним поглядом, Шумер виходить. Автор, трохи постоявши і подумавши, викидає свою палицю і йде за ним)

СЦЕНА 4
Вже полудень. Очевидно, Автор з Шумером десь затримались, розглядаючи руїни стародавнього Ура, тому вони піднімаються на зикурат саме тоді, коли сонце стоїть в зеніті і пече немилосердно. Шумер і Автор ідуть по сходах уверх: Шумер – попереду, Автор – позаду. Він відстав. Видно, що йому без звички ходити в полудень по пустелі важко. Піт котиться з нього градом.

АВТОР (витираючи піт з чола)
Ця спека заведе на кладовище...
(Дивиться вниз)
А сходи!
Довгі,
зчовгані,
круті...
(Знизує плечима)
Невже не можна помолитись нижче?
ШУМЕР (оглядається)
Мені здалось чи ти щось бурмотів?
АВТОР
Та й високо ж до вашого собору!
Я вже весь мокрий, наче у грозу.
Пощо так тяжко дертися угору,
як можна помолитися внизу?
ШУМЕР
Спочатку унизу. Тоді в постелі.
А далі хоч і зовсім не молись...
Так от звідкіль з’являються пустелі,
які не зустрічалися колись!
АВТОР
Так ти вважаєш –
це тому, що небу
сьогодні ми
поклонів
менше б’єм?
ШУМЕР (з притиском)
Тому, що все ви робите як-небудь!
АВТОР
Тут ти правий...
(Тяжко опускаючись на сходи)
...Давай води поп’єм.
(Шумер дістає з вузлика карафку і подає Автору)
АВТОР (надпивши трохи)
Щось я не можу за тобою вгнатись.
(Бурчить, киваючи на зикурат)
...На гору цю попробуй ще й зійти...
ШУМЕР
До віри треба перш за все піднятись!
Піднятись, а не так собі зайти.
Інакше віра неміцна і вбога,
немов пожовкле листя на гіллі.
АВТОР
Ти маєш на увазі віру в бога?
ШУМЕР
І віру в бога, й віру взагалі.
(Піднімає вгору вказівний палець)
У кожній з них слід підніматись вище.
АВТОР
Попробуй, як весь час тебе цькують...
ШУМЕР
...Цькують?.. Ти дякуй богу, що живий ще!
Он іншим вже й зозулі не кують.
Їм що –
дешевше обійшлася віра?
...Так ти в дорозі ж сам розповідав,
скількох людей згноїли по Сибірах!
А ваш Христос за що
життя віддав?!
АВТОР
Е, ці дві віри різного покрою –
в Сибіри люди йшли не за Христа.
ШУМЕР
...Усяка віра сплачується кров’ю!
До неї скрізь дорога непроста.
Тут треба подолати всі незгоди.
Скупати тіло й душу у потах.
І ти даремно скаржишся на сходи,–
яка дорога вгору не крута?
Терпи ж і йди. І вкотре шлях не міряй.
Та не дивись під ноги повсякчас.
Угору треба. Тільки вгору! Віра
ніколи не опуститься до нас.
(Ідуть угору і зникають у висоті)

СЦЕНА 5
Вершина зикурату. Храму богові Наннару, який тут колись стояв, давно вже нема – зруйнували його вітри чи добрі люди. На його місці, як і в усьому Шумері, залишилися тільки купи глини та невипаленої цегли. На одній з них сидить Автор і про щось зосереджено думає, поки збоку тихо молиться Шумер. Так триває деякий час. Нарешті Шумер кінчає молитись і підходить до Автора.
АВТОР (якомога м’якше, щоб не образити Шумера)
От ти моливсь, а я сидів і думав:
погані наші все ж таки діла.
Розсипавсь Ур. Занесена десь Умма.
Що людям ця релігія дала?
Пересварились. Встановили межі.
Повоздвигали мури і тини.
А почалося ж із такої ж вежі,
де спільну мову втратили вони...
От і звелися – чорні, жовті, білі.
Годин не вистачає у добі!
ШУМЕР
Це ти про що?
АВТОР
Та я про вежу з Біблії.
(Нагадуючим тоном)
В дорозі ж я розказував тобі.
Про те, як богу ставлять свічі з воску.
Як б’ють поклони до святих подоб.
Про пекло й рай. Про вежу Вавілонську.
Про Єву і Адама. Про потоп.
ШУМЕР (махнувши рукою)
Потоп всесвітній... Вавілонська вежа...
Ребро, з якого Єву бог створив...
Чим тільки світ даремно не бентеживсь!
І хто чого тут не наговорив.
Пора б давно звільнитися з полону
наївних міфів і пустих розмов.
Розладдя почалось не з Вавілону!
І зовсім не від змішування мов...
...Хіба в Лагаші, Урі та Уруці
на різних мовах бесіди вели?
Чому ж валялись трупи у пилюці,
які усі шумерськими були?
Сто воєн пам’ятають землі наші!
Насильства надивились і тортур.
...То, бачиш, Ур панує у Лагаші,
а то Лагаш готується на Ур...
Один народ –
і той не дійде згоди!
АВТОР (згадавши щось своє)
...І думаєш, шумере, тільки твій?..
ШУМЕР
Чи ж дивно, що не миряться народи,
коли ще стільки міжусобних війн?!
(Показує на руїни)
Дивись, як ми покарані за дурість!
Шакали виють у Лагаші й Урі.
...Злодії поспішають до гробниць.
І навіть час – важке намисто мурів
знімає із беззахисних столиць.
Жорстокіше не можна покарати
і після значно тяжчої вини.
Ти тільки подивись на зикурати,
у що перетворилися вони...
У купи глини. В цеглу перебиту.
В розвалини без будь-яких прикмет.
(З відчаєм)
А це ж були «найвищі гори світу»,
як їх назвав забутий наш поет.
АВТОР (оглядаючи зикурат)
Гора висока...
Видно, й тут магнати
колись любили
дивувати світ...
(Прицмокнувши)
Сюди й рабів же мусили зігнати!
...Не менш, напевно,
як до пірамід...
ШУМЕР
Яких рабів? Ти що таке говориш?
Й тобі не сором? І тобі не гріх?
Та ми самі і зводили ці гори,
самі і відбудовували їх.
Носили глину, падали від спраги.
Та наш народ тут сам усе робив.
...Бо ж той не гідний шани та поваги,
хто зводить храми з поміччю рабів!
АВТОР (примирливо)
...І часто відбудовували?
Нині недовго дім і з каменю стоїть...
(Бере в руку грудку глини, яка тут же розсипається)
...То як було протриматися глині
під вітром стільки років
і століть...
ШУМЕР
Якби вона псувалась лиш вітрами!
Тоді стояли б досі Ур та Кіш.
Але ж на горах воздвигались храми,
а все святе руйнують найчастіш...
Та й завойовник, вдершися до Ура
чи інше місто взявши в акурат,
найперше нищив
віру і культуру.
А до таких належав
зикурат.
(Кивнувши на руїни древнього храму)
Тож маєм купи глини під ногами
натомість куполів у висоті.
АВТОР
Де ж ті, що збиткувались над богами?
ШУМЕР
А ми їх записали у святі.
Ще й за життя зліпили з них скульптури
та розхвалили скрізь на всі лади.
АВТОР (аж за голову взявся)
Скульптури?.. Із гонителів культури?!
ШУМЕР
А з кого ж!
...Ти не знаєш цих владик!
Хоча йому також властиві вади,
ще й перед Енкі має тьму боргів,
та досить лиш дорватися до влади,
як він стає намісником богів.
АВТОР
Хто ж перший став?
ШУМЕР
Заступником Наннара
назвав себе цар Ура – Ур-Намму.
З тих пір підстерігала люта кара
усіх, що не вклонялися йому.
Найперше він здолав Утухегала –
царя Урука – і здобув Урук.
...Подібна доля й Намхані спіткала,
і Ур-Намму Лагаш прибрав до рук.
Васалами простими стали енсі –
правителі сусідніх міст-держав!
Хто ж не скоривсь...
АВТОР (розуміюче)
...Той не дожив до пенсії.
Чи раптом у відставку забажав.
Відома річ!
Хоча –
тут є поправка:
до старості не часто
й доживеш...
ШУМЕР (перебиває його своїм запитанням)
А що це значить – пенсія й відставка?
АВТОР
В політиці воно одне і те ж.
І означає... просто втрату влади
для тих, хто жив заможно, без боргів,
ще й довго, незважаючи на вади,
вважав себе намісником богів.
ШУМЕР
Цікаво!
І скількох уже поперли?
Кому побили
жезл на голові?
(Прискіпливо)
Назви ж.
АВТОР
Еге!
Твої царі померли.
А ці мої правителі
живі.
ШУМЕР (розчаровано)
Боїшся, значить, підставляти груди...
АВТОР
...Я не боюся. Просто... хай їм біс!
Пошлють ще завтра добувати руди,
дробити камінь чи валити ліс.
А хтось тим часом буде пити каву
і слухати чиїсь плітки старі.
(Наче виправдовуючись)
...Та й про своїх... мені щось нецікаво...
ШУМЕР
А що ж тебе цікавить тут?
АВТОР
Царі.
(Задумливо)
Побачити б мені тих лиходіїв,–
які-то там були вони колись...
ШУМЕР
Побачити?
...Побачиш... В другій дії.
Якщо ти ще на них
не надививсь.
Вони ж кругом однакові, владики.
І як ти не міняй на них одеж,
а йдуть до них, як до богів великих!
АВТОР (мимоволі глянувши вгору)
Як? Ти мене ще вище поведеш?
ШУМЕР (згадавши, як тяжко піднімався Автор наверх)
От взяв на свою голову старечу!
(До Автора)
Не бійсь. Це вниз – не вгору до терас.
АВТОР
Униз – то вниз. Хіба я щось перечу?
Мене униз штовхали вже не раз.
ШУМЕР (сумно)
Мене також. Скрізь піднімають вище
лиш тих, які тихіші від води...
АВТОР
А ми ж куди підем?
ШУМЕР
На кладовище.
АВТОР
М-да-а... Нижче й не буває.
Ну, веди.
(Ідуть по сходах униз)

ДІЯ II
СЦЕНА 6
Царське кладовище в Урі. На відміну від того, де поховані рядові шумери, воно вирізняється своєю пишністю – рівні ряди викладених із цегли гробниць свідчать про те, що тут спочивають «сильні світу сього». Біля однієї з них і сидять Автор з Шумером. З виразу їхніх облич видно, що вони вже побували в одній з царських гробниць і перебувають під глибоким враженням від побаченого. Особливо це стосується Автора, бо Шумерові ця картина вже давно була знайома.
ШУМЕР
То як – побачив?
АВТОР
Це страшна картина.
ШУМЕР
Такий був час і звичай був такий.
АВТОР (ніяк не заспокоїться)
Та ж там одна гробниця-домовина,
а сімдесят чотири кістяки!
І хоч би в трунах. Ну хоча б у трунах!
А то ж лежать покручені, мов лист,
й зітлілі пальці на зітлілих струнах
усе іще тримав той арфіст.
Такого я не бачив ще ні разу,
хоч тридцять літ зозуля вже кує.
...Зажди... Яку це в нас дали їй назву?
«Велика шахта смерті». Так і є.
ШУМЕР
А я картин набачивсь ще страшніших.
Ось поживеш – надивишся і ти.
АВТОР (показавши на гробниці)
А як же в інших?
ШУМЕР
Те саме і в інших.
АВТОР
І в тій, куди ти не хотів іти?
(Прискіпливо)
Хто там лежить? Чия то там гробниця
така простора, наче для п’ятьох?
ШУМЕР (уточнює)
Для двадцятьох...
(Оглянувся назад)
...Там спить моя цариця.
АВТОР
В якому розумінні?
ШУМЕР
В багатьох.
(Потер коліна)
У мене й досі ноги наче з вати...
АВТОР
Це видно. І говориш невпопад.
(Придивляється до нього)
Ти так злякався? Як її хоч звати?
ШУМЕР (розгублено)
Кого?
АВТОР
Ну, та царицю ж ту!
ШУМЕР
Шубад.
АВТОР
А ще хто тут лежить?
ШУМЕР
Лугалькісальсі,
Какуг, Месанніпадда, Амар-Сін
і син його Шу-Сін...
(Безнадійно махнув рукою)
Не хватить пальців!
АВТОР
Не хватить, бо в Шу-Сіна теж був син.
А в сина – син, а в того чада – чадо.
А в тих – онуків-правнуків аж сто...
...Вони ж царі! Їх ще і не зачато,
а вже вони на черзі на престол.
В царі підуть майбутні всі Какуги!
Не в писарі, не в слуги, не в женці.
В правителі! А за які заслуги
вони лежать тут?
(Киває на ближні поховання)
Ну, хоча б оці...
ШУМЕР
Цей ставив сам на вироках карлючки.
Той Кіш спалив. Той храми в Ереду...
АВТОР (з презирством)
Владики... Довели народ до ручки
й лежать собі спокійно у ряду.
ШУМЕР
Що їм тепер... Вони своє урвали.
Тепер їх словом скільки хоч жали...
...Лай. Зневажай. Радій, що повмирали.
А як вони розкішно прожили!
Жили царі і клопотів не знали.
Усе ж своє було в них при дворі.
Свої палати і бенкетні зали.
І лікарі свої, і поварі.
Та що казати – в них життя не наське.
Чого їм забагнеться, те і є.
(Обводить рукою навкруги)
...А як це кладовище зветься?!
АВТОР
Царське...
ШУМЕР
У них і кладовище вже своє!
...Це ми завжди чомусь недоїдали –
у них столи вгиналися од блюд.
Розкішно прожили Утухегали...
АВТОР
Й про це не знав нічого
простий люд?
ШУМЕР
Народ трудивсь від рання до смеркання
й не бачив тронів, золота, коржів.
Проте він бачив пишність поховання
й догадувався, як правитель жив.
В нас від людей нічого не сховають.
Та смерть царя пом’якшує їх лють.
...Народ мовчить, коли царів ховають...
АВТОР
Й мовчить, коли їм пам’ятники ллють!
(Зацікавлено)
...А як ховали їх?.. Бо ми щось пишемо
здебільшого на різні голоси.
ШУМЕР
Не знаєш як? Владик ховають пишно!
Усіх,
усюди
і в усі часи.
(Показує на вхід до гробниці)
Давай зайдем ще до цієї ями.
Там мало що лишилося. Та все ж,
якщо у тебе вистачить уяви,
то сам усе побачиш і збагнеш.
(Ідуть у гробницю. Попереду Шумер, а за ним Автор)

СЦЕНА 7
Автор і Шумер заходять до освітленої смолоскипами гробниці. Це велика кімната, стіни і підлога якої вистелені очеретяними матами. Гробниця ще порожня, лише посередині стоїть якийсь великий казан. Деякий час триває мовчанка – Автор і Шумер з цікавістю роздивляються навколо. Та ось здалеку починає доноситись жалібна мелодія, яка супроводжує траурну процесію. Музика все ближчає і ближчає. І ось через єдиний вхід угорі процесія опускається по сходах до гробниці: ідуть вельможі і придворні дами у святкових шатах, оздоблених коштовностями, за ними – слуги і служниці, воїни, музиканти. Погоничі підганяють ослів та волів, запряжених у колісниці з замогильними дарами. На лірах, флейтах, арфах і цимбалах грають музиканти. Кожен з учасників процесії несе з собою в руках невелику чашу.
ШУМЕР (сам до себе)
Давно уже дожив до літ похилих.
Уже й душа давно злетіла ввись.
А кожен раз тремчу, як до могили
людина опускається...
(До Автора)
Дивись!
Ідуть вельможі, слуги, охорона.
Придворні дами, що скрашали двір.
Усіх їх теж сьогодні захоронять
під жалібне похлипування лір.
АВТОР (почухавши потилицю)
Оце то я ускочив у халепу...
(До Шумера)
То їх уб’ють в цих стінах цегляних?
ШУМЕР
...Уб’ють?.. Навіщо... Он же серед склепу
стоїть казан з отрутою для них.
(Робить широкий жест)
Стоїть привільно – накидайсь, хто хоче!
АВТОР
Й вони ідуть?
ШУМЕР
Вони уже мерці.
АВТОР
І питимуть?
ШУМЕР
Хіба що затріпоче
чиясь рука і чаша у руці.
АВТОР (іронічно)
А як ідуть!.. Сумирно, як овечки.
Немов на бал, а не в останню путь.
Ослів і тих он тягнуть за вуздечки!
А люди й без погоничів ідуть...
До склепу опускаються нічного,
везуть дари...
ШУМЕР
Ці люди – теж дари.
АВТОР
Чому ж вони мовчать?
ШУМЕР
Бо вже нічого
не зміниш, скільки горла не дери.
Що толку в тому галасі та реві,
коли життя вже втратило ціну?
Адже їх всіх принесли в дар цареві,
який лежить он там, через стіну.
АВТОР (згадавши недавню розмову)
Йому і склеп окремий змурували...
ШУМЕР
На те він цар! На те він і Какуг!
АВТОР
І що ж йому іще подарували,
крім дам придворних,
воїнів і слуг?
ШУМЕР
Тут все дари. І ці осли уперті,
й пожитки, що кладуть на очерет...
Колись дари приймали й після смерті!
АВТОР
Тепер їх вимагають наперед.
ШУМЕР (здивовано)
...Хто ж вимагає наперед пожитки,
які такі потрібні будуть там?
(Показує при цьому на склеп)
АВТОР
Облиш пожитки – все це пережитки.
Слуг вимагають наперед.
І... дам.
ШУМЕР
А інше ж як?
АВТОР
У виді рознарядки.
Причому все – до одягу й ковбас.
ШУМЕР
Ну, я тобі скажу, в вас і порядки!
І в кого ви навчилися...
АВТОР (указує на процесію)
У вас.
ШУМЕР
Не смійся! Насміхатися невільно
там, де в людей з-під ніг тікає твердь.
АВТОР
Але ж вони ідуть! Ще й добровільно.
ШУМЕР (аж розсердився)
...Звідкіль ти знаєш, як ідуть
на смерть?!
АВТОР (ледь чутно)
Та знаю. Ран же й досі не загою...
ШУМЕР
Ти що – вмирав? Від чого?.. Од бумаг?
(Автор тільки невесело посміхнувся)
ШУМЕР (бачачи, що той не жартує)
І що – у ямі вже стояв ногою?
АВТОР
...Стояв.
ШУМЕР
Якою ж саме?
АВТОР
Обома.
(Кивнув на склеп)
Обидві там були. І ліва, й права.
ШУМЕР
Що ж, муки для митця – звичайна річ.
...Та все-таки це не дає нам права
судити тих людей, що йдуть у ніч...
АВТОР (не погоджуючись)
То хай ідуть?
ШУМЕР
Ти судиш надто дрібно.
Збагни – вони життя своє несуть!
АВТОР
Цареві в дар? І тут ще прав потрібно,
аби їм показати їхню суть?!
ШУМЕР (сумно)
Їх змусили в провалля це гниле йти.
(Подивившись на музикантів)
...Лише музик... даремно привели.
Хіба утішать перед смертю флейти?
Кого вони утішили й коли?
АВТОР
Це ж похорон...
ШУМЕР
Це забавки монарші!
АВТОР
Від флейт не легше на душі тобі?
ШУМЕР
...Ніякі флейти і ніякі марші
не допоможуть заглушити біль.
Тож люди йдуть убиті горем, тихі.
Продовжують свій траурний похід.
....А вслід за ними закривають вихід,
який спочатку видали за вхід!
Кладуть мерщій цеглину до цеглини.
Старанно припасовують... Спішать...
...Ох, як царі бояться, щоб із глини
у їхніх слуг не вирвалась душа!
Щоби не піднялася. Не злетіла.
Не стала раптом вільною вона.
Їй можуть дати вирватися з тіла,
але не з глини!
АВТОР
Тобто не з багна...
ШУМЕР (дивлячись, як закривають останню щілину)
Нарешті все! Скінчили мурувати.
Суцільні стіни з чотирьох боків!
...Й застигли арфи посеред кімнати,
посхилювавши голови биків.
(У цей момент усі повертають голови у бік замурованого виходу, і на якусь мить у гробниці западає моторошна тиша. Шумери та шумерки зупиняються і з жахом дивляться на замурований вхід. І враз музиканти різко, усі разом, з якимось відчаєм вдарили свій останній похідний марш, наче ножем різонули по серцю. Завмерши разом з усіма, Автор і Шумер мовчки слухають. Нарешті музики починають грати тихіше)
АВТОР (вражено)
Які музики!
Справжні. Одчайдушні.
ШУМЕР
А де ж це замуровують бездар?
Та ж саме справжніх труять в нас і душать,
а потім хвалять і приносять в дар!
АВТОР
Але ж це дико! Мертві музиканти
уже не оживуть від восхвалянь.
ШУМЕР (киває на процесію)
Пора тобі до цього вже звикати...
(Заразом обводить поглядом усю гробницю)
Яке страшне видовище!
Поглянь.
Горять огні. Гробницю ж бо закрито.
Вже й промінь замурований погас!
...І тільки синє небо лазуриту
прощально даленіє із прикрас.
Воно їх чарувало стільки років!
У них про нього тисячі сказань.
І от замість небес – за кілька кроків –
поставили з отрутою казан.
АВТОР
Ох, як він їх лякає хижим блиском!
ШУМЕР
...Злякався б там при його виді й ти...
(До учасників процесії, які стоять у заціпенінні)
Підходьте ж, ну! Смерть підпускає близько.
Це вже від неї спробуй відійти.
(Ще якусь мить усі стоять у нерішучості, а потім рушають з місця, і починається страхітлива церемонія: грають музиканти, під їхню жалісливу мелодію шумери підходять до казана, і кожен по черзі черпає своєю чашею смертельного трунку. Потім, випивши, лягав на підлогу і, скорчившись у конвульсіях та закривши долонею рот, чекає смерті. Те ж саме роблять інші)
ШУМЕР
Ідуть і йдуть.
(Показує на замурований вихід)
Чи там хоч знають зверху,
яка страшна картина унизу?
Тут вже до смерті й то займають чергу!
АВТОР (вставляє)
Дари ж так колісницями везуть.
ШУМЕР
Тут люди п’ють отруту і щезають.
Разом лежать погоничі й воли.
(Ще раз подивився наверх)
Чи там хоч знають?
АВТОР
Думаю, що знають.
Вгорі оці порядки й завели.
ШУМЕР (сумно дивлячись на процесію)
А люди йдуть. Убиті горем, тихі.
Черпають трунок чашами... Завваж –
поставлені судьбою у безвихідь,
вони і тут звертаються до чаш.
Беруть покірно келихи налиті,
в яких отрута чорна і густа.
І... мовчки п’ють...
АВТОР (указавши на скоцюрблені тіла)
В них
і на тому світі
долонями затулені
уста!
ШУМЕР
Й тобі не сором дорікати праху?
...Та ж їм отрута обпекла роти...
АВТОР
Уста в людей затулені від страху!
А не від печії чи гіркоти.
(Гнівно)
Вони ж бояться розтулити рота!
...Хай там народ вмирає чи співець –
ніхто не скаже ані слова проти...
ШУМЕР (тепер він вставляє свою репліку)
...Це гра в мовчанку.
АВТОР
Ні, це гра в кінець.
(До останніх шумерів, які підходять до казана)
Ну, що ж, ведіть собі і далі гру ту.
Продовжуйте мовчати навіть тут.
...Давайте... допивайте цю отруту!
Нащадкам наготують ще отрут.
Та знайте – може б, ви не повмирали,
тисячоліття б, може, ще жили,
якби цариці вас не напували,
а ви за їх здоров’я не пили...
А так лишайтесь тліти у гробниці
в Уруці, Урі, Кіші чи Марі..
Скоцюрблені незвично, мов п’яниці.
І лиш так само мертві, як царі.
(У цей час, догорівши, згасають останні смолоскипи. Настає суцільна темрява, в якій відлуння ще кілька разів повторює останні слова Автора: «Царі... царі... царі»)

СЦЕНА 8
Автор і Шумер вибираються із гробниці. Вони під не меншим враженням, ніж уперше. Автор знесилено опускається на цегляні сходи. Шумер зупиняється трохи віддалік. І тут звідкілясь з’являється якась жінка. З усього видно, що це шумерка, та ще й дуже знатного походження. На ній дороге, пишне вбрання, вся вона у прикрасах: на шиї намисто із золота і червоних та синіх самоцвітів, гарне чорне волосся прикрашають золоті стрічки, діадеми, довгі шпильки, на яких, наче на стеблах, ростуть золоті квіти з маточками із синього лазуриту, у вухах у неї великі сережки у формі мископодібних півмісяців, на руках персні та браслети. Вона заходить з другого боку і спочатку не помічає Автора і Шумера. Вони ж, вражені її несподіваною появою та красою, не можуть вимовити ні слова. Першим опам’ятовується Шумер.
ШУМЕР (мимоволі знімаючи з голови чалму)
...Шубад... цариця... Зовсім не змінилась...
Така ж вродлива і така ж струнка.
(Невпевненим голосом)
А може, знов вона мені приснилась?
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Хто звав мене?
(Побачивши Шумера)
Це ти царів гукав?
ШУМЕР
Не я.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Чого ж по кладовищі ходиш?
Що
в смерті
хочеш вирвати
з тенет?
(Підходить ближче, розглядає його)
І звідки на тобі шумерська одіж?
ШУМЕР (убік)
...Вона мене забула.
(До цариці)
Я ж поет...
ЦАРИЦЯ ШУБАД
...Згадала! Ти був якось на банкеті
впустив додолу чашу і розбив.
(Чи то лукаво, чи то глузливо)
Це, певно, так заведено в поетів?
ШУМЕР
...Не смійсь, царице!
Я ж тебе любив...
ЦАРИЦЯ ШУВАД
Любив? Мене, володарку держави?
Якийсь поет? Простий собі співець?
Чи не рішив ти, раз напившись слави,
що вже ведеш царицю під вінець?!
Чи ти, поете, з глузду з’їхав, може,
що взявсь себе рівняти до царів?
(З погордою)
Мене ж любили – цар, весь двір, вельможі!
ШУМЕР
Яке вже там кохання при дворі...
Там все бездушне, показне і нице.
Там всяк би тільки й догоджав, як міг.
...Ти вимагаєш послуху, царице!
Любов не стане ж кидатись до ніг.
Любов ножем сама себе прониже,
сама собі із серця пустить кров.
...Але не стерпить глуму та принижень!
О, ти не знаєш, що таке любов...
Вона прийде і згоди не спитав.
Зорею зблисне й згасне, як зоря.
Їй байдуже, кого ти покохаєш,–
просту рабиню чи жону царя.
А чи й оту богиню із ікони,
якої навіть в дійсності нема!
Любов сама встановлює закони
і страчує чи милує сама.
(Тяжко зітхнувши)
Мене вона тоді прогнала з дому
і, мов злочинця, гнала по шляхах...
А мій же злочин був лише у тому,
що я тебе, царице, покохав.
Мені без тебе світ здавався чорним.
Лиш при тобі він знову голубів.
ЦАРИЦЯ ШУБАД (тепер трохи сумно)
І все ж не став поетом ти придворним...
ШУМЕР
Тому й не став, що так тебе любив!
ЦАРИЦЯ ШУБАД (якось невпевнено)
Мене любили всі мої піїти.
Складали оди...
ШУМЕР (криво усміхнувшись)
То такий народ...
...Якщо їх годувати і поїти,–
нічого й не писатимуть,
крім од...
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Та я ж хотіла...
ШУМЕР
Щоб і я творив це
й завжди тобі годив, як тільки міг?
...Ти вимагала послуху, царице?
Любов не стане кидатись до ніг.
Тож я покинув двір вельмож пикатих.
На жар пустелі проміняв твій сад.
...Але чи варт живим було втікати,
щоб мертвим повернутися назад?
І опинитись теж перед гробницею?!
ЦАРИЦЯ ШУВАД (уже з неприхованим жалем)
Чому ж раніше... ти прийти не міг?!
ШУМЕР
...Ти вимагала послуху, царице.
Любов не стане ж кидатись до ніг.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Але тепер –
чого тепер ти хочеш?
(Показує на кладовище)
Чому цих місць ніколи не минеш?
Чому тепер з’являєшся на очі
і мертву переслідуєш мене?
ШУМЕР
Чому люблю?.. Чому тебе тривожу?..
Чому скидаю при тобі чалму?..
Ох, не питай, чому сюди приходжу,
бо я і сам не відаю чому.
(Хапається за голову і вибігає)

СЦЕНА 9
Біля гробниці залишаються тільки Автор і цариця Шубад. На якийсь час западає коротка мовчанка. Цариця в зажурі опускається на землю і сидить, прихиливши голову до стіни. Автор осудливо дивиться на неї. Цариця Шубад його вже помітила, але, схвильована розмовою з Шумером, не звертає на Автора уваги.
АВТОР (по якійсь паузі)
Навіщо ж так?
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Як?
АВТОР
Холодно й жорстоко!
ЦАРИЦЯ ШУВАД
А ще як? Ну, давай уже – кажи...
АВТОР (трохи спокійніше)
...Облиш, царице... Я все бачив збоку...
Поет цей слів таких не заслужив.
Він ради тебе зносить всі негоди
й не просить ні коштовностей, ні ваз.
...Любов, яка не жде винагороди,–
це явище небачене в наш час.
А ти його взялася розпинати,
немов таких тут цілий гамазей...
...Тут більше тих, які на експонати
приходять подивитись у музей.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Музей? Це там, де виставляють гадів,
які дали продовження змії?
АВТОР
Не тільки... В Філадельфії й Багдаді
показують коштовності твої.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
І що ж?
АВТОР
Там люд товпиться біля каси,
там гроші хтось лопатою гребе.
Усі спішать побачити прикраси!
А він прийшов побачити тебе.
Та він, повір, віддав би все на світі,
аби на мить з’явилась в залі ти.
Хай навіть без намиста з самоцвітів,
перстенів і сережок золотих!
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Мовчи!
Я теж віддам за це всі перли,
все царство до останнього гроша!
Не думай, що нема душі в померлих,–
вона при нас лишається, душа.
АВТОР (милуючись вродою цариці, сам до себе)
...Шумер правий... Яка вона прекрасна!
Тут справді хоч і мертвий, то примчиш.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Людська ж душа, поете, не прикраса...
(Наче схаменувшись, різко змінює тон)
Але стривай! Чого мене ти вчиш?
Звідкіль ти взявся? Із якого краю?
Хто ти – кутій, аккадець, еламіт?
(Показує на його парусинові штани кольору хакі і таку ж сорочку з короткими рукавами)
...По одягу я щось і не вгадаю...
АВТОР
Тепер ми не вгадаємо й самі.
(Махнув рукою в далечінь)
Я здалеку. Там зовсім інші люди.
Хоча умови інколи такі ж.
ЦАРИЦЯ ШУВАД
Там теж пустеля?
АВТОР
Поки що не всюди.
Але піску з’являється
все більш.
(Згадавши раптом про оту невиліковну хворобу)
Там зараз мор...
ЦАРИЦЯ ШУВАД
То ти утік від мору?
АВТОР
Поетів морять скрізь. За всіх віків.
ЦАРИЦЯ ШУВАД (догадливо)
А... ти, мабуть, також пішов із двору...
(Стенає плечима)
І де це ви беретеся такі?
Невже вам справді краще у пустелі,
ніж у палаці – в славі і в дарах?
АВТОР
Царице! Перейшовши на пастелі,
поети помирають при дворах.
(Показує на забутий Шумером вузлик)
Поетам треба вузлики носити!
Для них смертельні всякі па-де-де.
Поет, що задоволений і ситий,
зворушливої пісні не складе.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Та що ти вчиш мене, немов дитину.
Я знаю все – це істини старі.
Відтоді, як він двір оцей покинув,
нудьга запанувала у дворі.
АВТОР
Але ж були піїти в тебе власні...
ЦАРИЦЯ ШУВАД (тепер зневажливо)
Були якісь. Кривлялись на балах.
А це уже хіба поети? Блазні.
(Киває в той бік, де зник Шумер)
Усіх би їх за нього віддала.
Які вони дрібні натури мають!
А як тремтять від будь-яких погроз!
АВТОР
І все-таки, царице, їх тримають...
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Ніколи не сприймаючи всерйоз.
(Несподівано)
А ти до мене підеш у поети?
Подумай тільки – не рубай з плеча.
АВТОР (недовго й думаючи)
Складати дифірамби та куплети?
Ні. Не піду, царице.
Вибачай.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Та ж там такі навари, аж загусли!
Там повно хліба, м’яса і вина!
А тут? Тут ти носитимеш свій вузлик...
АВТОР
Ну, вузлики для нас не первина.
ЦАРИЦЯ ШУБАД
Тоді прощай. І бережися мору.
Хтозна ще скільки буде тих віків...
(Уже виходячи, з жалем)
...І цей не захотів іти до двору.
Ну, де вони беруться отакі?

СЦЕНА 10
Після того, як цариця пішла, Автор залишається сам. Він сідає на купу глини поруч з гробницею і про щось довго думає. Бо ж таки і є про що... Здалеку долинає та сама східна мелодія. У такій позі і застав його Шумер, який знову з’являється на Царському кладовищі.
АВТОР (бачачи, що Шумер якось боязко заглядає)
Заходь – уже пішла твоя цариця.
ШУМЕР (підійшовши ближче)
Казала щось?
АВТОР
Запрошувала в двір.
ШУМЕР
Мене а чи тебе?
АВТОР
Яка різниця...
ШУМЕР (застережливо)
Не вір царям! Царицям теж не вір.
Ні в ті подачки-страви, що їх двір їсть.
Ні в похвалу, коли правицю жмуть!
Царі хоч хвалять нас за непокірність,
але самі покірливості ждуть.
Я знаю. Я стояв вже перед ними.
АВТОР (насмішкувато)
...Еге ж... із кубком... при Шубад самій...
ШУМЕР
Там поглядами мацають брудними
і ждуть, що ти поклонишся!
(Автор, уявляючи, як би то виглядало, кланяється)
ШУМЕР
Не смій!
Тут дорого обходиться поклін нам!
Адже за першим буде знов поклін.
...Поставлені ж поети на коліна
Далеко вже не бачать із колін...
Та досить говорити. Нам пора вже.
(Беручи свій вузлик)
...А може, ще зайдемо в цей ось дім?
(Вказує на ще одну гробницю)
АВТОР
Ні, досить з мене цвинтарних цих вражень!
Ходімо швидше звідси.
ШУМЕР
Що ж – ходім.

ДІЯ III
СЦЕНА 11
У світлі променів призахідного сонця Автор і Шумер повертаються з Царського кладовища. Вони ідуть пустелею, яка в цей час нагадує дивну казку,– у пустелі ж теж є на що подивитись. Шумер жадібно вдивляється у чарівні краєвиди. Автор іде поруч похмурий.
АВТОР (оглянувшись на кладовище)
Я думав, ми не вернемося звідти...
ШУМЕР
Забудь про все.
АВТОР
Не можу – хоч убий.
ШУМЕР
Дивись – вечірні промені, мов квіти,
вросли у неба простір голубий.
АВТОР (глянувши спідлоба)
...Та ні. Вони скидаються на стріли...
ШУМЕР
На стебла квітів!
(Захоплено)
Глянь, який едем!
Ех, жаль, ми сонця вранці
не зустріли!
АВТОР
Скажи спасибі, що хоч проведем...
ШУМЕР
Забудь, кажу. Поглянь на сонце красне
і сам повеселішай хоч на мить.
Поет повинен бачити й прекрасне,
хоч як у нього серце не щемить.
А це ж краса! Дивись – це справді диво:
немов хтось гори золота наверг!
(Вдихнувши на повні груди)
Життя таки прекрасне!
АВТОР
...Особливо,
коли із ями вилізти
наверх.
ШУМЕР (уже не звертає уваги на його слова)
Коли ще бачив небо я червоне це?!
Коли ще так я радувавсь життю?!
А захід, захід! Подивись, як сонце
цілує шкарубкі долоні дюн.
А онде хмари – чорні, наче в сажі.
АВТОР (бурчить)
...Вони і є у сажі та в золі.
ШУМЕР (далі захоплено)
Які ще краєвиди та пейзажі
оточують людину на землі!
(Занепокоєно)
...Уберегти б це все! Не засмітити!
Нам другого ж такого
не дано.
АВТОР
Ось тут тебе я мушу засмутити –
усе це вже засмічене давно.
І взагалі –
все зникне за хвилину,
якщо почнеться
ще одна війна...
ШУМЕР (аж зупинився)
Навіщо ж ми життя вдихали в глину?
Щоб знову стала глиною вона?!
Для чого прокладали ми канали,–
щоб їх перетворили на ями?
Щоб ви тепер безславно так сконали
і зникли навіть з пам’яті, як ми?
(Догадливо)
Тепер я починаю розуміти:
землею, що лишилась після нас,
пройшли не кутії, не еламіти...
Тут смерть пройшла!
АВТОР
Ще не пройшла, отямсь!
ШУМЕР
То ще пройде! Над головами націй,
над землями оцими. Ось побач...
...Діждетеся ще й ви своїх аккадців!
І ти іще писатимеш свій «Плач».
Ти ще заплачеш і запричитаєш.
Ще й твій народ опиниться в біді!
АВТОР (киває на його таблички)
...Ти, може, хоч уривок прочитаєш
про те, що з вами сталося тоді...

СЦЕНА 12
Почувши останні слова Автора, Шумер мовчки розв’язує таблички і без пафосу, але з якимось особливим болем починає читати уривок зі свого «Плачу над загибеллю Ура».
ШУМЕР: «Тоді добрий вітер з міста забрали, і місто в руїни – о горе, батьку Наннаре! – місто в руїни обернули: народ плаче. Тоді добрий вітер з країни вигнали: народ плаче. В його мурах щілин наробили: народ ридає!
В чудовій брамі, якою раніш ходили люди, валяються трупи. На широких вулицях, де святкували державні свята, лежать купи мертвих. Кров ллється на землю, як бронза й олово в плавильну піч, трупи, як жир овечий, озкладаються на сонці...
Люди Ура порубані сокирами, шоломи з голів погубили; як газель, звалена ратищем, лежать, зарившись устами в пилюку. Його люди, поранені списами, лежать неперев’язані. Його люди, повбивані києм, лежать з непокритою головою. Де недавно їхні дружини народжували дітей, там тепер вони валяються у власній крові...
Хто наважився вчинити опір, того вбито зброєю. Хто врятувався втечею, того змела буря. І сильний, і кволий загинули в Урі усі як один. Старі чоловіки й старі жінки, що не покинули домівок, погоріли в полум’ї. Немовлят, що лежали на колінах у матерів, наче рибу, забрала вода. Молодих чоловіків і жінок пов’язали мотуззям, синів і слуг Ура забрали в неволю...
Загинув державний суд – народ плаче. Державну раду поглинуло болото – народ плаче. Свою дочку покинула мати, сина розлучили з батьком – народ ридає!
З міст його рідних вигнали народ чорноголових!»
(Знову наче марить, показує кудись)
Аккадці!
Їх багато, як полови.
Вони вже знов ідуть до наших міст,
щоб вигнати народ чорноголових...
(Робить категоричний жест)
Але ми не покинем
рідних місць!
Так, тут пісок. Але ми звідси родом.
І хай уже який не є цей грунт,–
тут ми народом стали. І народом
ми зможемо лишитись
тільки тут!
...Та чуєш, боже?.. Всемогутній Енліль!
Вони ідуть на нас. О, не пусти...
Їх військо займе кращі наші землі,
а їх воєначальники – пости.
Один жерцем назветься.
АВТОР (вставляє)
Другий – мером.
ШУМЕР
Ще іншого пришлють наглядачем!
(Показує на пересохле русло Євфрату)
І де раніш вода текла Шумером,
там наша кров рікою потече.
Земля затвердне, зробиться як молот.
Піщані дюни наступ свій почнуть.
(Замовкає і задумується)
АВТОР (нетерпляче)
Що ж буде потім?
ШУМЕР
Потім буде голод...
АВТОР
Який?
ШУМЕР
Такий, що краще і не чуть.
АВТОР
Такий страшний?
ШУМЕР
...Страшний. Ти лиш послухай:
у їжу все йшло – і гієни, й цвіт...
АВТОР
Це ж пишуть, що тоді була посуха...
ШУМЕР
Яка посуха?! То був геноцид.
АВТОР (приречено)
Обох посадять...
ШУМЕР
Ні.
...Я вже відсидів.
А ти скажи, що... скаржишся на слух.
(Усе-таки продовжує)
Та скільки ж можна жертви геноцидів
приписувати наслідкам посух?!
АВТОР
Так пишуть же...
ШУМЕР
І ти повірив пресі?
(Убік)
...Ой господи, який же він простак!
(До Автора)
То, може, не було в вас і репресій
і ти тремтиш сьогодні просто так?
А що вам наробив цей... як він?..
(Не може згадати)
АВТОР
Атом.
ШУМЕР
...Так.
Той, що в дозах начебто малих...
Це теж стихія? Чи не забагато
останнім часом
цих стихійних лих?
(Не даючи Авторові вставити свого слова)
Це через вас все, телепнів пихатих!
АВТОР (показує на публіку)
Ти хоч перед людьми нас не срами...
ШУМЕР
Та доки ж ви все будете спихати
на повені, посухи і шторми?!
АВТОР
Але ж у чомусь і природа винна...
ШУМЕР
...О, тут для виправдань ще є нагод!
То, може, ви у чварах і у винах
погрузли нині внаслідок негод?
(Автор знову хоче щось сказати, але Шумер не дає)
...Вироджуються люди і народи,
посади продаються і пости...
Це, може, теж на совісті природи?
(Іронічно)
Тоді скоріш спишіть на недороди
і шлюх своїх всіх,
господи прости!
АВТОР
Чекай-но, Я вже зовсім щось заплутавсь.
ШУМЕР
В репресіях?
АВТОР (оглядаючись на всі боки)
Благаю – не кричи.
ШУМЕР
А ви хотіли наслідків позбутись
тихцем, не називаючи причин?
В такому разі підете за нами.
Бо нас оцей пісок тому й замів,
що наш народ своїми іменами
усіх речей назвати не зумів.
На біле ми не раз казали чорне.
На чорне – біле. Теж не раз таки.
Було, Шумер суцільна ніч огорне,
а ми вдаємо всі, що навпаки.
Чи звали ми тиранами тиранів?
(Заперечливо хитає головою)
...Старались... ката батьком наректи!
АВТОР
...Ви в цьому не одні такі старанні...
Нам теж хоч рядна вішай на роти.
ШУМЕР
Весь світ такий! А ти розвісив вуха
і віриш всяким працям та статтям...
...Посуху він згадав... Яка посуха
могла народ позбавити життя?!
То геноцид був. Царське повеління.
Наказ – коріння знищити моє!
Бо ж першим помирало покоління,
яке ще пам’ятало, хто ми є...
Яке ще мову нашу пам’ятало
і звичаї минулої доби!
...Усе це віддавалось на поталу,
коли діди вмирали і баби.
І ми ховали їх не у гробниці –
в ями, поспішно вириті й тісні.
...Та ми ж разом із ними у ями ці
казки свої ховали і пісні!
І навіть не було кому ридати
над тими, хто трагічно так почив...
...Я думав у «Плачах» те передати –
ця ноша непосильна для «Плачів».
Та й зараз передати не зумію...
(Намагається намалювати ту страшну картину)
...Той ще конає, ну, а той вже вмер...
АВТОР
Зажди. Я знов не все щось розумію.
Ну, хай так правив їхній
цар чи мер.
Але куди дивились ваші мери всі –
Какуги, Амар-Сіни, Балули?
Адже були в них прізвища шумерські!
ШУМЕР
Ото в них тільки прізвища й були.
(Наголошуючи на останньому слові)
А більш нічого нашого!
АВТОР
Ні грама?
ШУМЕР
Нічого! Тільки очі, ніс та рот...
...Потершись при палацах та при храмах,
вони давно забули про народ.
Забули зовсім, хто вони і звідки,
коли й чого з’явилися на світ.
...У них був хліб! Ось ці руїни свідки..
А ми конали і збирали цвіт...
Нас смерть чекала тут на кожнім кроці.
Скрізь чувся стогін і дитячий крик.
(Намагається щось пригадати)
...Коли ж було це?.. У якому році?..
АВТОР
У нас тоді був 33-й рік.
(Шумер і далі пробує згадати, а в Автора перед очима пропливає уявна картина 33-го року: звучить жалібна українська мелодія, два худі дядьки у вишиванках, впрягшись замість коней, тягнуть воза, з якого стирчать чоловічі і жіночі ноги, а за возом у білій льолі йде маленька дівчинка боса)
ШУМЕР (коли дядьки зникли і мелодія стихла)
Забув, коли той голод був великий.
...Як цей пісок...
(Подивився на пересохне русло)
...забув про плюскіт вод...
АВТОР
А що ж аккадці?
ШУМЕР
Що їм наші крики...
(Знову глянув туди, де протікав Євфрат)
...Чужинців не обходять наші ріки.
Ще менше їх цікавить наш народ.
Натура ж завойовника відома.
...Він звик серед чужої сторони
хазяйнувати, як у себе вдома,
а ставитися, як до чужини.
Вони по нас пройдуться, як по глині,
вдавивши храми в землю цю в’язку.
...Ці ж зикурати – лиш для нас святині...
Для інших – купи глини і піску.
Чужинець не піде за них на страту.
АВТОР (задумливо)
...Зате він не один собор спалив...
ШУМЕР
Для них же русла Тігру та Євфрату –
лише вода для зрошення полів!
Хіба ж байдужий біль землі відчує?!
(Хитає головою)
Ні, він їй принесе лише біду...
(У цей час здалеку долинає звук, схожий на скрик)
АВТОР
Хтось наче кличе...
ШУМЕР (аж стрепенувся)
...Це земля!.. Ти чуєш?..
(На ходу хапаючи свій вузлик)
Я чую, земле! Чую!
Я–іду.

СЦЕНА 13
Туди, де вперше зустрілися Автор із Шумером, приходить убитий горем Шумер. День знову наближається до кінця. Сонце вже майже зайшло. Та й світить воно не так яскраво: не заливає своїм промінням старовинні руїни, не зігріває їх своїм теплом. Як боязливе дитя, виглядає воно з-поза зикурату, слухаючи останній плач шумерського поета – його розмову-прощання з рідною землею.
ШУМЕР (обвівши сумним поглядом руїни рідного міста)
Уся земля у ранах і в завалах.
Здається – вже нема на ній лиця!
...Навіщо, земле, ти мене позвала?
Тут лікаря потрібно! Не співця.
Бо я хіба заплачу над тобою.
(Піднімає свої таблички)
Він тут, мій «Плач», присвячений тобі.
Я з ним не розстаюсь, як із судьбою!
...Митцеві так записано в судьбі:
всі радощі лишати за собою,
а сум завжди носити при собі.
Сум вічний. Він не тоне і не тане.
Зате обійми в нього кам’яні.
Напевно, і мене уже не стане,
а він усе ще буде при мені!
Немає, земле, де його подіти.
А з ним я геть замучивсь і зачах.
Та й як мені сміятись і радіти,
коли ти гинеш просто на очах?
...Коли уже й саме ім’я Шумеру
загублено в оцій-от крутії...
Коли по нас ідуть у нову еру
аккадці, еламіти, кутії!
Вони Шумер роздушать, як цикаду.
...Лиш згодом їх придворні писарі
напишуть «цар Шумеру і Аккаду»,
згадавши нас у титулі царів.
А потім людство зовсім нас забуде,
немов з ковша Шумеру й не пило.
(Наче схаменувшись)
...Але чому кажу я, що це буде?..
Це вже було! Усе це вже було.
І те страшне цькування, як на гонах.
Й аккадський завойовник – цар Саргон.
...Й наступники жорстокого Саргона,
й свої тирани. О, було всього...
Що вже над нами стріл тих пролетіло,
то десь, мабуть, на кожного – з лантух!
Була чума, яка вражала тіло.
Й була чума, яка вражала дух.
Були повстання. Після них, невдалих,
порубані мужі лежали ниць...
...А потім тебе, земле, покидали...
Нащадки.
Не забуду їхніх лиць!
Спасибі богу – віку вкоротив нам.
...Те пережити – боже упаси!
Страшний був день. Страшна була картина.
Ти пам’ятаєш, земле,
ті часи?
Жінки невтішно плакали: ой, леле!
Удаль візок тягнувся за візком.
А ти лишалась... Як тобі тут, земле,
покинутій і встеленій піском?
До тебе тут довідуються наче ж...
...Та й пишуть про твої руїни скрізь.
Я знаю – ти страждаєш.
Лиш не плачеш.
Ну, де на стільки горя взяти сліз?
І ти застигла з поглядом похмурим.
Схилився мур, пошкоджений тоді.
...Ми хитрі – ми ховаємось за мури...
А де землі сховатись у біді?
Як зберегти їй ці грунти і воду?
Це дороге намисто із роси?
Покинута, земля втрачає вроду.
Покинутим уже не до краси.
Й земля змарніла. Знітились блавати.
Посохли й десь поділись ялівці.
Та й як же можна – у лице плювати
і усмішки чекати на лиці?!
Адже ж піском засипано ромашки!
(Оглядає пустелю)
І всі поля.
(Стає перед землею на коліна)
Прости мені, прости.
Я знаю, рідна земле, як це важко,
коли немає змоги розцвісти.
...Коли навкруг саму пустелю бачиш,
в якій нащадки не схотіли жить...
Ти нам простиш, я знаю. Ти пробачиш
народові, який отут лежить.
А тих, що довели тебе до згуби,
ти покараєш. Всіх до одного!
Ти не простиш тим, хто твою красу вбив!
(Показує на піщані дюни)
...За це вони
пустелі жовті зуби
побачать
замість усміху
твого...

СЦЕНА 14
Сонце вже зайшло. Чисте нічне небо вкрили місяць і зорі. На руїнах древнього міста Ура сидить Шумер. На його обличчі біль і туга. Але він уже нічого не говорить – хіба є на світі слова, які могли б передати тугу за рідною землею? У такій позі і застає його Автор, який з’являється з того ж боку, з якого уперше з’явився Шумер.
АВТОР
Ти тут... А я весь Ур уже оббігав.
А під кінець так зовсім збився з ніг.
Ніде не видно жодного сан-гіга!
І ти пропав...
ШУМЕР (тяжко)
Помер народ сан-гіг.
...Помер! Тож не дивуйся, ради бога,
що я на старість плачу, мов дитя.
Немає горя більшого від того,
коли твій рід іде у небуття.
Ще вчора був. Любив цю землю й воду.
Возводив храми й зрошував поля.
І ось нема ні храмів, ні народу!
А він же не знімався звідсіля...
Він все стерпів! Набіги, голод, спеку.
Й чув шерхання аккадських підошов...
...Ішла чума! Він знав про небезпеку!
І все-таки не знявся й не пішов.
Він тут дожив. І ось його немає.
Прийшов навік – і одійшов навік!
Ні, людству це так просто не минає,
ніж те, коли вмирає чоловік.
То тільки в межах кожної країни
заміниться й правитель, і пастух.
Народу ж бо ніхто вже не замінить
на цьому історичному посту.
АВТОР
Але народи різні є, говорять...
ШУМЕР
Та хто б на світі що не говорив –
найкращий колір райдуги не створить,
якщо не буде інших кольорів.
Ти бачив вдень залиті сонцем телі?
...На тих горбах... колись цвіли сади...
Саме лиш сонце створює пустелі!
(Обводить рукою руїни)
Верніть же воду й мій народ сюди.
Бо інші є народи тут. А мій де?
Лишився там, позаду? У віках?
Без нього – знайте – райдуги не вийде!
Або принаймні вийде не така.
АВТОР (щоб хоч якось утішити Шумера)
Не побивайсь так тяжко. Умоляю.
Адже шумерська мова знов звучить.
Вже з двісті мовознавців розмовляють
шумерською. І двісті перший вчить.
До справжньої вимови ще далеко йти –
спочатку ж починають все, на жаль.
Але вже розрізняють діалекти
обидва – еме-ку і еме-саль...
ШУМЕР (гірко усміхнувся)
Говорять, кажеш, по-шумерськи знову...
А що сьогодні зроблять кількасот?
Ні, мовознавці не оживлять мову,
якщо асимільовано народ.
Це неможливо, а не просто трудно,
якщо весь рід свідомістю помер
і кожен заявляв у привселюдно,
що він аккадець вже,
а не шумер!
(З сумом)
Тисячоліття мова наша мертва.
Нема ні еме-саль, ні еме-ку...
І, може, це найбільша в світі жертва,
яку я тільки бачив на віку.
О, як вона жорстоко виживалась!
Принижувалась. Позбавлялась прав.
І врешті-решт, якщо уже й вживалась,
то тільки-но для культових відправ:
ще на шумерській інколи молились –
богів вславляли. Чи з царів когось...
...Та, мабуть, ми у чомусь помилились,
і мову врятувати не вдалось.
Слова ставали тихі та беззвучні
й все рідше добувались з словників,
як писарі навчали згодом учнів
окремих наших виразів і слів.
Отак поволі, без живого слова
вона упала й не звелась – як тінь...
АВТОР
А як же може вижити та мова,
що служить для молитв
і поклонінь?!
В якій слова рахують, як монети,
коли по словниках ту мову вчать.
...Яку при культах душать, а поети
оспівують ті культи чи мовчать!
ШУМЕР (убік)
Ну от тепер вже можна і прощатись.
Даремно я за нього так боявсь.
(До Автора)
Що ми могли зробити...
АВТОР
Захищатись!
Ось ти за рідну мову
заступавсь?
ШУМЕР
Я заступався.
АВТОР
Щось не дуже вдало.
ШУМЕР
Та все ж не ждав я, поки пронесе!
АВТОР (уже м’якше)
І... діставалось?
ШУМЕР
Та перепадало...
АВТОР
За те, що мову захищав?
ШУМЕР
За все.
Було і тіло встелене синцями.
Й душа була принижена й німа.
Світ любить поглумитись над співцями,
хоч їх багато в нього і нема.
Світ мстить співцям!
...За те, що ниць не впали.
За правду в вічі. За постійний сум.
За те, що їхні арфи та цимбали
уже не раз глушили звуки сурм!
І сурмами самі ставали згодом,
коли важка приходила пора
й коли, щоб залишитися народом,
було замало ліри і пера.
Тоді співці громили вражі сили.
А після знов наводили мости.
...Співці ніколи світові не мстили!
А він все мстив!
І мстив.
І мстив.
І мстив.
На чолах ставив тавра і на віршах.
Робив з пророків в’язнів та старців.
І так вже наполегливо їх вішав,
мов це і є призначення митців.
Вони ж лишали гімни і хорали,
«Плачі» прощальні, повні гіркоти.
...І все-таки поети помирали,
а жити залишались їх кати...
Які таланти згинули в безодні!
Хтось каже, що даремно. Ти не вір.
Світ був би ще жорстокіший сьогодні,
якби не чув ніколи наших лір.
А так він не зловив іще стремено.
...Й рука землі ще в нього на плечі.
А, значить, недаремно – недаремно! –
співці життям платили за плачі.
(Піднімає в руці свої таблички, на яких записаний його прощальний «Плач над загибеллю Ура»)
«Плачі» були найвищим нашим звітом
перед народом... Пам’ятай про це –
ти ж мусиш теж зустрітися з цим світом
і кинути свій біль йому в лице.
Мені ж пора.
Он кличуть зорі з місяцем...
АВТОР (майже з відчаєм)
Але чому ти так поспішно йдеш?!
ШУМЕР
Бо ми
повинні
поступатись
місцем.
АВТОР
В житті. А в славі?
ШУМЕР
І у славі теж.
(Посварившись пальцем)
О, тут дивись! Остерігайся слави.
Вона підступна – наповал разить.
А, зрештою, як свідчать твої справи,
тобі ще скоро слава не грозить.
Тебе хула чекає і мовчання.
А може, й смерть від леза у паху.
Пробач, що говорю це на прощання,
але всього ще буде на шляху.
Не бійсь нічого! Ну, дадуть по пиці.
Ну, виведуть на люди й скажуть: «Кайсь!»
Та чи тебе, що був уже в гробниці,
тепер злякає наволоч якась?!
Дивися ж тут! Будь мужнім і упертим.
І хай тремтять усі імущі власть!
Ось вузлик. Він не дасть тобі померти...
і ще багато дечого не дасть.
(Автор бере в Шумера вузлик, і вони міцно обнімаються. І тут раптом звідкілясь узялася і знову, наче ножем, різонула по серцю мелодія, яку грали музиканти в гробниці після того, як було замуровано вихід)

СЦЕНА 15
На тому самому місці, що й на початку драми, сидить Автор і зажурено дивиться в той бік, де зник Шумер. Він про щось зосереджено думає і, здається, не звертає жодної уваги на те, що відбувається навколо. Та ось знявся легенький вітерець і зашарудів газетою, забутою ним серед руїн. Автор спочатку мовчки дивиться на неї, ніби намагаючись щось пригадати, потім ставить на землю вузлик, бере її в руки, струшує пісок і починає щось шукати. Нарешті знаходить – це стаття про оту загадкову невиліковну хворобу, про яку йому не вдалося дочитати. Швидко пробігає він очима по вже прочитаних рядках і починає читати далі.
АВТОР: «Називається ця хвороба – синдром набутого імунодефіциту, скорочено СНІД. СНІД – це коротке слово стало символом безпорадності людства перед лицем небезпечної хвороби, яка вразила його більше п’яти років тому. До 5 грудня 1986 року в 110 країнах світу було зареєстровано 36 483 випадки цієї хвороби. Хвороба, в основі якої лежить ураження імунної системи людини, що робить її беззахисною перед інфекційними захворюваннями та пухлинними процесами, набирає сили. Здоровим людям вірус передається від хворих через статеві контакти або через кров. Вакцини проти СНІДу ще не знайдено, хоч уже й чимало коштів відпущено на те, щоб позбутися «чуми XX віку».
(Згорнувши газету)
Іде чума. Летить у домовині.
Й безсилі перед нею всі уми.
Чого ти, світе, так злякався нині?
Хіба тобі звикати до чуми?
Тобі, в якого ще сліди од віспи
видніються і досі на чолі?
І хто сказав, що СНІД п’ять літ як висипав?
Він морить нас вже п’ять тисячоліть!
Без перешкод по душах наших бродить,
руйнує в них все краще і святе.
Племена, цілі нації й народи
втрачають на очах імунітет.
Свідомо топчуть рідну мову й віру,
забувши і про гідність, і про стид.
Це також СНІД. Це той же самий вірус!
Лише його духовний різновид.
Підступний і жорстокий, хоч і тихий,
він душі робить кволі і криві.
Він теж передається через втіхи,
а потім вже сидить у нас в крові.
У кожного! Не віриш? Придивися,
як легко ми приймаєм все чуже!
І тут на ліки треба більше тисяч,
ніж ті, які ти виділив уже.
Це дорого? А що дешевше – вітер
на шальках надмогильної плити?
Ти й так задовго економив, світе...
...Ти вів життя: продажне!.. Рабське!.. Сите!..
Тепер шукай вакцину
і плати.

1983–1987


Упорядник Богдан Гордасевич    (0978228421)
м.Львів



Обновлен 10 сен 2013. Создан 30 мая 2012