Богдан Гордасевич і його "Декалог"

 

Богдан Гордасевич і його "Декалог"

А також інші дописи дещо ідеологічного спрямування



ТРИ НАВІЩО?

Перша думка в кожної розумної людини є запитання:  - А навіщо це мені?
Далі йде логічна послідовність: - А навіщо це ініціаторам справи?
І нарешті заключне: - А для чого це все взагалі світу і людям?

Відповім спершу за себе: особисто я не мав і не маю бажання робити політичної кар’єри, проте був завжди задіяний в різні громадсько-політичні події, зокрема був серед членів Демократичної партії України, яка стала чи не найпершою з легально створених та зареєстрованих в Україні політичних партій після довготривалого монопартійного панування комуністичної партії. З того всього життя зібралось багато напрацювань і думок, які залишаються не зреалізованими, а хочеться їх з особистих надр "видати на гора", як кажуть шахтарі.


Ще одна причина: я користаюсь доброю порадою розумного чоловіка, який сказав, що коли не знаходиш того, що тобі подобається - бери і твори його сам! Власне цим я і займаюсь: намагаюсь створити ідеологічну платформу новітньої соціально-політичної сили. Новітньої! Тому що коли мені про сучасність починають говорити з позицій Дмитра Донцова або Карла Маркса, то я мушу робити зауваження: - Панове, це все треба знати як історичну ідеологічну цінність, але не більше, бо то ідеї ХІХ і початку ХХ  століть, а зараз йде ХХІ століття з надзвичайно інакшим базовим комплексом соціуму і його буття.


Тепер, для чого це потрібно комусь? То вам вирішувати особисто чи приставати до подібного ідейного спрямування і соціального поступу - чи ні. Особисто мене сучасна політично-соціальна клоунада і несправедливість злостять, тому і берусь робити щось нормальне і закликаю приєднуватись "словом і ділом", причому визначальним є діло і його результат! Бо є досить і досить таких, що можуть критикувати чи радити, як і бути наддіяльними на словах, без наявних результатів. Мене такі помічники не цікавлять. Спершу слово, тоді діло і результат - ось тоді і шана.


Для чого це потрібно світу і людям? У нас в Україні, і не тільки у нас, багато політиків люблять закликати до єдності, але майже завжди та єдність має суто фізичну величину: єдина сила, яка об’єднує багатьох в потужну партію чи щось подібне. І центром того єднання кожен з політиків уперто вбачає тільки себе, як най-наймудрішого і найдосконалішого з усіх можливих. "Вірте мені і ви побачите, який я видатний!" З того всі соціальні помилки і проблеми, тому що не повинен цілий соціум залежати від одної-єдиної людини, навіть якщо вона дійсно геніальна. Значно продуктивніше об’єднання навколо Ідеї. Людина може померти і щезнути вмить, тоді як ідея ніколи миттєво не зникає. Єднання в ідейній площині найкращий формат мобілізації зусиль спільноти, коли кожен стає свідомим творцем свого чину і вчинку, а не є просто виконавцем розпоряджень мудрого чи й не дуже мудрого керівництва.


Соціальна партія України "Гарт" має своїм завданням створити новітній ідейний потенціал соціального буття, як і соціоформат простого індивідуального життя виходячи з сучасних реалій трансглобалізації світу і космічних перспектив людства. Як на мене, то є досить важливо для світу і людей.

 

 

Декалог від Богдана

 

Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми - різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини - органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість - то не мав би дітей, але якби я не мав совісті - то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же - Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру - готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії - з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або - або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких - все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» - я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів - закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб - на своєму Сході, турок - в Турції, а всі українці - в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» - є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне - душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом - всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись - я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи над соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» - це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові - у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший - музиці, ще інший - бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами - що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком - так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь - кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої - варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, - як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав - всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я - за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава - це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я - повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаєтамничено узурпована малою кількісттю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший - той і багач, а інші - в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати - у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює - той їсть, а хто працює - має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому - існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду - ось головне завдання економіки, а за тим - і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення - нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті - це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці - виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця - праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле - це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча - це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча - отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця - сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці - багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче - гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, - це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації - білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто - і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, - схаменіться! Як себе не шкода - дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні - не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там - будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.

 

 

ТАЄМНИЦІ ЖИТТЯ

Раджу… А якщо щиро: не раджу! Не раджу задумуватись над питаннями, які не мають відповіді – тільки нерви псувати. Проте я задумався і повністю загруз у навіть не розв’язанні таємниць життя, а простого тезового переліку цих глобальних таємниць. Якщо не вірите – спробуйте самі. Я далі наводжу той результат моїх роздумів стосовно теми життя людей на планеті Земля, який отримав.

1. Нам не дано знати, для чого існує весь цей Світ.

Питання просте: навіщо ми є? і цей світ? Який сенс, зміст, ціль тощо?
Тут надважливим є пізнати, як реально виник цей Світ, бо тоді стає можливим пояснити і питання Змісту і Цілі існування Світу загалом. З того – зміст існування Людства і кожної людини по окремо.
Як на мене, то спроба відповіді по цій темі є основою всіх світових релігій і філософій, але їх значна кількість якраз і вказує на відсутність однозначної відповіді. Не маючи можливості пізнати істину як таку, люди творять різні більш-менш вірогідні версії які апріорі проголошують відповіддю на це питання, хоча відпочатку ясно, що людству не дано цього осягнути: бо не може мала складова частина пізнати Все. Вже ясно, що обшир світобудови з його безкінечними мікро- та макрокосмосом настільки метаглобальні, що людству це неможливо пізнати і осягнути. Щось частково – так, але не все в повному об’ємі Світобудови як такої.
Сучасні наукові надбання тільки підтверджують, що сфера невідомого на порядок в безкінечність більша за наші теперішні знання, які ми, до речі, теж толком не можемо охопити, використати і усвідомити. Тотальна спеціалізація роз’єднує людство на окремі групки спеців, але наразі відсутнє універсальне опрацювання і поєднання досягнень в різних наукових сферах як таке для осмислення взаємозв’язку та ідейного змісту того, що ми вже знаємо.

2. В чому різниця живого і не живого?

Як пояснити, що фактично однаковий за всіма параметрами об’єкт є живим організмом, а за пару хвилин перетворюється в просто набір речової маси по суті без жодних змін. Для себе люди віднайшли пояснення у вигляді «душі», хоча ясно, що кожна жива частинка включно до клітини має якусь аналогічну психічну субстанцію, яка робить її живою і відрізняє від неживої речовини.
Що це є? Ми не знаємо.

3. Що таке почуття кохання (тобто: любов) і для чого?

Антропологи до цього часу в питанні еволюції людства не можуть розібратись, як відбувались шлюбно-родові стосунки у первісних людей, хоча навіть побіжний погляд на сучасні відносини чоловіків і жінок досить показові: більшість хоче побільше. Інтимна вірність чоловіка і жінки впродовж цілого життя фактично не існує – настільки це унікальне явище. Також для продовження популяції людей почуття кохання між партнерами абсолютно не потрібне, а цілком достатньо фізичного збудження.
Тоді чому, спитатись, існує у кожної людини це фатальне бажання Любові.
Чому людина закохується?
Звідки це почуття і бажання вкорінилося в людині і то з такою праглибиною? Бо фактично без кохання життя людини втрачає сенс задоволення від життя, тобто жити без кохання можна, але навіщо? Хіба то життя: працювати, їсти, спати, фізичний секс – і так впродовж цілого життя. Начебто і непогано життя прожив – а згадати нічого. Такого гарного, потрясаючого, щасливого моменту в житті неможливо пригадати, якщо в ньому не було кохання. Маю на увазі основну масу людства, а не якість окремі винятки, бо тема кохання тому і популярна в мистецтві, що вона є темою мас чи не найголовнішою з усіх.

4. Свідоме вбивство людини людиною та війни.

Так виходить, що людина як вид вижила тому, що для неї нема нічого неможливого з усього можливого. Включно до вбивства іншої людини і навіть самогубства, тобто подолання найголовнішого інстинкту кожної тварини до виживання.
Людина – дивовижна потвора, а явище соціального організованого масового вбивства людьми одне одного, яким є війна, взагалі переводить людей у щось таке, чому я не знаходжу назви як поняття. Причому, якщо відверто, то війна є найголовним чинником прогресу людства як такого, бо завдяки вдосконаленню зброї і технологій її виробництва переважно і відбувався прогрес людства від первісних часів включно до сучасності.
Чи сприяють війни самоочищенню людського виду від слабших одиниць і формуванню більш витривалої і сильної популяції – не знаю, але знаю, що сучасна популяція людства нестримно деградує, особливо активно вироджується біла раса.
Думаю, що війна як явище є своєрідним відкритим запальним процесом хвороби суспільства. Для мене війна є соціальним безумством., але чи може існувати наш світ без явища війни – не знаю.

5. Наркозалежність еволюції людства.

Питання: чи стала людина людиною, якби не вживала наркотичні речовини, а особливо – алкалоїди, теж лежить в площині малоз’ясованих тем. Археологічні та антропологічні дослідження вказують про давню плідну «співдружність» людей з алкогольними напоями, що не могло не вплинути на процес еволюції людини як виду, а також на становлення людської цивілізації як такої. Паралельно вживали й інші види наркотиків, але вони не мали такої масовості, як алкогольні. Тільки в останні віки набрало світової масовості також паління і нікотинна залежність.
А сучасна фармакологічна еволюція і революція наркотичних речовин масового вжитку взагалі ставить нас перед дилемою: «до чого ми йдемо і прийдемо за таких темпів наркозалежності людства?»

Отже я навів 5 глобальних таємниць життя і нашого буття, які не мають досконалих пояснень. Таких, щоб в них можна було повірити і перевірити як істини, бо гіпотези та різні теорії не є доказом як таким – то тільки здогадки.

Нижче, як зайшла розмова, я перечислю ще різні аномальні диковинки людства, що теж певним чином є глобальними, але все ж таки вторинними, хоча хто зна?


Нещодавно моя донька прочитала мені статтю англійських вчених, які чітко доводять за антропологічними даними про зворотньо-пропорційний зв’язок об’ємів людського шлунку і мозку: зменшення об’єму шлунку співпадало зі збільшення об’єму мозку первісної людини! Тобто до навпаки: збільшення об’єму мозку відзначилось на зменшенні шлунку людини. Причина? Кулінарія! Так! Їжа є основою для виживання, але первісні люди набивали свої шлунки малоенергетичними і проблемними для тралення харчами переважно рослинного характеру. Такої їжі потрібно було багато, тому і шлунки у людей були великими і навіть дещо заважали у пересуванні. Застосування вогню і приготування на ньому їжі значно покращувало процес харчування для людини як енергетично через збільшення вживання м’яса, так і для травлення в цілому, що сприяло зменшенню шлунку, але водночас і значно збільшувало потребу в роботі мозку в його інтелектуальному опрацюванні механізму кулінарії: як готувати те чи інше, зберігати, регулярно повторювати процес, тобто фіксувати рецепти. Звичайно, що важливими були для розумового зросту людей також і процеси ускладнення методів полювання за дичиною, чи вирощування рослин, але без їх досконалого кулінарного застосування в тому б просто не було потреби. Як і в покращенні різних побутових знарядь, тобто камінного реманенту по обробці здобичі. Звідси, напевно, походить різниця розумових пріоритетів у жінки: переважно раціонального і прагматичного, та у чоловіка з схильністю до суб’єктивних абстракцій і ризику.


Засвоєння людьми застосування вогню також є одною з найбільших загадок, які не мають чіткого пояснення. Це куди важче уявити і пояснити, аніж сучасне опанування людством технологій використання ядерної енергії, хоча можливо через 100 років люди теж будуть дивуватись і не розуміти, як це нам вдалось зробити при такому архаїчно-вбогому технічному рівні.
Не знаємо також, як виникла мова, тобто коли люди навчились говорити між собою. Наскільки я знаю, ще не знайдено жодного найдавнішого і найвідсталого племені аборигенів, які б не мали мови для спілкування поміж собою. Але ж якось люди навчились використовувати свій фізичний апарат для їди і дихання ще й для інформаційного обміну через сполучення різних звуків, які виникають при виході повітря з легенів і їх проходженні через горло і носоглотку людини.
Власне я маю припущення, що таке явище, як музика, що є цілком алогічним і непотрібним людям для виживання, має свої генетичні корені в первісному спілкуванні наших пращурів переважно одними голосними звуками, своєрідним ревом-співом. Можливо, що любов до співів є також наслідком цього процесу становлення мови. Хоч все одно важко пояснити причину відчуття людиною музичного ритму і зверхприродне бажання танцювати, тобто рухатись тілом за звуковими тактами. Для чого це і звідки? Неясно, але спів і танці існують споконвік і не збираються щезати.


Нарешті останніми за появою у людей, але першими за значенням, постають питання етики та естетики, тобто виникнення у людства понять моралі як суті існування соціуму гуманоїдів, тобто людей, а також розуміння краси, яке взагалі дивне і малофункціональне з точки зору потреб виживання.
Як сталось, що люди перестали жити етикою зграї де слабші гинуть, а почали допомагати одне одному в обставинах хвороби чи каліцтва – це також одна з загадок життя. Але наявність моралі – це власне і є те, що робить людину – Людиною, а її відсутність – страшною твариною. Зміст моралі полягає у розумінні понять Добра і Зла, в їх свідомому розрізненні. Не даремно в Біблії це вказано як головну ваду-провину для людини, що заважає їй бути постійно щасливою, як то має бути в Раю, але водночас це знання дорівнює людину Богам, яких відрізняє тільки безсмертність. Дивно, що у кожної нормальної людини є якесь внутрішнє бажання творити добро, а водночас життя змушує для виживання робити зло, щоб захистити себе і мати певний прожиток. Людина від народження і до смерті живе за рахунок поглинання чужих життів як рослин і тварин, так і за рахунок людей, але вже без прямого поглинання їх плоті, а фізично-психічного обкрадання (експлуатації). І, на жаль, іншого не дано: людина виживає і процвітає за рахунок зла, але щоб залишитись нормальною людиною – прагне добра в світі.
Стосовно розуміння теми краси – то для мене це повна загадка, якої я абсолютно не розумію! Чому людина щось вважає красивим і це красиве доставляє людині насолоду, якісь приємні враження просто так, без конкретних фізичних впливів на організм людини – це я не можу пояснити, хоч і чимало раз відчував приємні враження від чогось для мене красивого. Як і для чого в людини виникло розуміння краси – ще менше пояснень від її музичних збочень.


Єдине, що хочу дещо не погодитись з тезою, що «людину створила праця», бо я вважаю, що людину як таку створило дозвілля, яке надала йому продуктивна праця. Перевиробництво продуктів одними людьми дозволило займатись різними ремеслами фахово іншим, а ще інші взагалі нічого вже не робили матеріального, а тільки думали про якісь вищі суб’єктивні матерії в якості релігійних служак чи митців тощо. Тільки наявність дозвілля у людей творить той соціальний феномен, який ми називаємо узагальнено Культурою.
Ми живемо і працюємо заради заробітку на своє гарне комфортне дозвілля, а не живемо заради роботи чи соціуму. Робота може приносити задоволення або ні, а ось життя в цілому має бути кожній людині в задоволення, бо інакше нащо воно здалось? І цю компенсацію задоволення надає переважно години дозвілля людини.
Тож праця творить людину розумною, а дозвілля наповнює її духовність. Що важливіше? Питання не коректне, подібно дошукуватись, який полюс електрозарядів ліпший: «плюс» чи «мінус»? Ясно, що одне без одного просто не існує.
І остання найбільша загадка життя для мене – це майбутнє людства.
Сучасні глобальні світові процеси набрали таких величин, що людство перетворюється на одну велику суміш з мешканців урбанізованого мегаполісу, які живуть-виживають і з того тішаться. Живемо, щоби жити! А для чого – хіба це важливо? Головне, щоб було з ким жити і для кого, а що лишиться після – яка різниця. Однаково для всіх: тіло в землю, а душа – на небо, тобто в невідомість, як і личить невідомій субстанції.
Всі існуючі соціальні теорії та їх впровадження зазнали краху, а чогось нового розумнішого – наразі не з’явилось. Тому і добре, що більшість люду не морочить собі голови проблемами «таємниць життя», а живе і радіє з того, або не радіє, але живе.
Як сказав поет Жорж Дикий: «Ми йдемо в нікуди як в куди!». Правильно: кудись обов’язково зайдемо! Може в тому і є інтерес життя – в незнанні майбутнього? Не знаю, але вірю в щось позитивне. Отож: щасливої дороги вам, люди.

Богдан Гордасевич
п'ятниця, 21 травня 2010 р.
Львів-Рясне


Розум - що це?

12.07.10 10:09 в Свобода і справедливість | розум

Не вносив поняття "розуму" до таємниць життя, тому що на мою думку Розум є не стільки таємниця - скільки проблема.
Не є великим відкриттям визнання, що людина не є виключно носієм розуму в світі і на Землі. Просто людський розум має свої цікаві особливості, які зосередив вислів "Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ". Процес гарний в декларації і фактично неможливий в дійсності. Жодній людині не дано пізнати всю реальну вартість свого розуму і особи. Людина може тільки вважати, що так є: Я розумний, тому що Я - розумний. Все. Які ще потрібні докази? Ще гірше з розумом світовим - як його пізнати?
Мої особисті спроби пізнати хоч трошки що собою являє "розум" як загальнолюдська сущність завершились висновком, що люди є просто якимось з багатьох мікроваріантів-сублімацій всесвітнього процесу невідомого значення і призначення. Сублімацією не найкращого змісту, хоча і не найгіршого. А я б назвав її скоріше: цікавою.
Отож якщо комусь цікаво, що таке розум як особиста і загальнолюдська світова реальність - прошу надсилати коментарі і матеріали.
Я вважаю: якщо людство хоче кудись там рухатись - воно має робити це хоч більш-менш розумно! Зокрема це стосується і України!



 

Світова Людина


(відступ, але не фентезі)

епіграф
«Я ніколи не нав'язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє» 
Жорж Дикий

Свої особисті погляди на життя я виклав у дописі «Люблю я бути українцем», тому не бажаю повторюватись, а бажаю додати дещо більш узагальнено, щоб розставити всі крапки над "Ї".
Розмію, що мене можуть звинуватити у пропаганді індувідалізму чи егоцентризму, а звідци - егоїзму. Ну і ще - космополітизму. Відповідаю на ці звинувачення просто: хто чого шукає - те і знайде. Я особисто шукаю позитивного змісту життя людини, тому що для мене головним в цьому світі є Людина. Кожна людина світу!
Життя кожної людини є неповторним і безцінним,  саме воно є найвищою світовою турботою. Інша справа, що не можна погодитись визнати Людину як світову домінанту над усім в природі. Людина не цар природи, а її частинка, співмешканець разом з усіма іншими частинами природи, отже людство повинно шукати компромісу свого співіснування з Природою, а не екстенсивно знищувати все в природі для власного добробуту, що ми наразі надуспішно робимо.
Звідци виникає проста схема дуалізму: людина приходить у цей світ з гарантованою турботою про його життя і зростання, але потім і людина має віддячити світу своїм позитивним ставлення до життя і світу. Отже всі соціальні утворення як: сім'я, громада, держава, нація, релігія тощо є вторинними по відношенню до кожної конкретної людини - не домінуючими, а вторинними.
В кожній  нормальній сім'ї тішаться з народження дитини і намагаються їй допомогти вирости здоровою і розумною людиною, а не від самого ще зачаття задумуються над тою користю, яку можуть отримати від цього. Так само має ставитись до людини і громада, держава тощо, а тоді правильно вихована людина належно пошанує і свою родину, і громаду, і державу.
Зрозуміло, що в сучасному світі глобалізації багато етичних норм трансформуються, зокрема активно нівелюється етнографічна  розмежованість, зовсім зникає ознака національності як важливої соціальної складової, тому говорити зараз про якість «національні держави»  стає анахронізмом, хочемо ми того чи не хочемо. Поняття національності з соціальної категорії вже перейшло в суто індивідуальну. Не бачу в цьому явищі чогось катастрофічного, але не вважаю втрату національної ідентичності корисною, про що давно вже написав у іншому своєму дописі «Екологія наших душ».
Я є свідомим противником всяких теорій і  соціальних схем, де людина стає автоматично складовою певної суспільної структури і відповідно усталеного змісту життя без можливості усвідомлення своєї свободи вибору. Можливо це виключно мої негативи до колективної волі, до комунізму і тому подібних диктатурних ідеологій, через що я є ідейним прихильником анархізму в правильному розумінні цього терміну. Визнаю, що моєю ідеєю є Людина Світу, яка сама творить своє життя, його зміст, як і сама знаходить своє щастя. Для мене Людина Світу є отим носієм головних тез світової гармонії Свободи і Справедливості.
Знаю, що звучить пафосно і сам насміхався з різних подібних опусів, але я сказав те, що мав сказати. Як вийшло - так і вийшло. Своїх думок я не примушую переймати, а хто захоче - най і бере. Мені не шкода, бо для того і написав це.
Міг би і змовчати, якби мене не турбували так звані «світові месіанські синдроми», тобто коли частинка людей починає вважати себе вищими за інших, а значить вони самі наділяють себе виключним правом розпоряджатись іншими людьми, їх життям і щастям. Маю на увазі не тільки рух масонів, але в узагальненній формі тезу всіх соціо-релігійних концепцій в стилі «стада і його поводирів».
Власне тому і вважаю за потрібне вказати чіткіше, що я не визнаю жодних непроханих доброзичців соціального гатунку, що «без мене мене оженили» - не треба мені вашої непроханої ласки «ощасливлення», бо не маю охоти потім її відробляти сторицею. Нехай моє маленьке особисте щастя буде винятково моєю заслугою і винагородою за усі труди праведні.
І сам я нікому нічого не нав'язую як істину-перфект з усього того, що я вже сказав чи буду оповідати у своїх подальших дописах. Мій задум інакший: я спробую описати що саме я розумію під космічним узагальненням Людина Світу. Сподіваюсь, що буде цікаво...
Це буде реалізація одної моєї давньої задумки  (можливо не без впливу популярного кінофільму "Отроки во Вселенной"), коли я ще вчився на педагога, яким так і не став, - я тоді придумав ігрову схему наскрізної побудови всього навчального процесу як наче ось учні під керівництвом учителя прибули на Землю з іншої планети і вивчають її як дослідники: а там усі предмети шкільної і позашкільнї програми, ще й виховання потенційних науковців одночасно.  Не склалося, тому вирушаю в дорогу таким, як є: Людиною Світу. Вирушаю, щоб поспілкуватись з і ншими, в чомусь зі мною подібними...

Богдан Гордасевич
Львів -  Рясне  



Гідно продовжити розпочате

Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: "Біда вимучить - біда й виучить"
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що "Все нове - це добре забуте старе", але і водночас варто враховувати, що "Коли двоє роблять одне і теж - це далеко не одне і теж"
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, - я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці - інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і обгрунтовано відповів: завсім не марно були витрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: "Відсутність результату також є результат", а ще є гарна сентенція: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як "Україна майбутнього в Світі майбутнього"
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному - у такій "дрібниці", як визначити: "А що ми маємо зробити?" Тобто треба на якась ейфорична "європейська держава Україна", а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає - то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала - ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції - це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді - побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: "Камо грядеши?" - "Куди йдемо?"
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею - 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають "Будителем української духовності".  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів - Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 "Історія Русів"
2. "Маніфест Івана Мазепи"
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...


Вишкіл Свободою


(Вступ 2)

епіграф
«Без свободи не буває справедливості, а без справедливості не потрібна свобода» 

Жорж Дикий

Тандем свободи і справедливості є найнеобхідним початком всякого суспільного буття, як на мою думку. Причому якщо свобода несе більше фізичної складової як реального змісту осмислення стану свободи, то справедливість є виключно психологічною, отже суб'єктивною величиною, тобто не має чіткості визначення.
Вважаю тому за потрібне розставити смислові наголоси стосовно змісту понять «свобода» і «справедливість», щоб можна було далі вибудовувати всі принципи і схеми суспільних взаємовідносин як я їх собі бачу.
Свобода є фізичним станом людини за яким вона повноправно розпоряджається собою в максимальній величині. Свобода означає право людини на власний розсуд вчиняти дії і особисто нести відповідальність за їх результат. Одночасно свобода потребує фізичної самодостатності особи, тому що свободи, як «просто свободи» - не існує. Людина, яка не має засобів для життя як фізіологічного існування  - не є індивідуум в стані свободи, бо вона знаходиться в умовах необхідності суто фізичного виживання. Не думаю, що це потрібно детально доводити на прикладах, тому обмежусь цитуванням Оруєла: «Кожна людина повинна спершу наситити тіло, а вже потім потурбуватись про душу. Це є не порядок цінностей, а послідовність задоволення потреб»
Для нормального суспільного ладу основою з основ є забезпечення кожної людини мінімальним рівнем фізіологічного життя, тобто харчуванням, одягом і житлом. Не має права бути стану, коли хтось не має можливостей поїсти, не має в що вдягнутись і переночувати у нормальних умова - все це має бути безкоштовно, як гарантована норма свободи. На моє тверде переконання сучасне суспільство достатньо розвинеуте, щоб гарантувати цей фізіологічний мінімум кожній людині не залежно від її суспільних функцій. Головне, якщо люди не поводяться як суто антисоціальні, тобто як злочинці. В наш надіндустріальний час, коли існує постійна проблема безробіття як надлишкова кількість робочої сили, для суспільства є можливим задовольняти мінімальну фізіологічну потребу певного прошарку людей навіть якщо вони не бажають заробляти собі на життя. Тобто я проти тези «Хто не працює - той не їсть», бо обов'язкова трудова повинність в СРСР (і не тільки там!), як свідчить історія, красномовно показало, як можна імітувати роботу і нічого не виробляти.
З іншого боку система так званого «ринкового капіталізму» непогано демонструє протилежну тезу: як можна працювати самовіддано на всю силу і при тому мало що одержувати від результатів своєї праці. Таким чином свобода в суспільстві повинна мати обов'язкові гарантії «права на життя» як щоденне забезпечення фізіологічних потреб і захисту, а по-друге - гарантований значний дольовий заробіток від результатів праці.
Про капіталістичні відносини типу вільної ринкової економіки або узагальнено - бізнес, існує влучне визначення, що «Бізнес - це законне привласнення чужих грошей». Власне умовною законністю бізнес і відрізняється від незаконного грабунку, де теж йдеться про привласнення чужих грошей, але якщо брати за глибинним змістом, то будь-яке привласнення чужих грошей є злочином. Будь-яке!
Знову таки немає потреби вдаватись в тонкощі теорій солідаризму або комунізму тощо. Варто зафіксувати прості зрозумілі тези, що для особистої свободи кожного в суспільстві не має бути ні бідних, ні надбагатих. Зараз існує вже поняття «мінімальний прожитковий рівень», але хто за тим пильнує, що людина бідує?
Таким чином «свобода особи» є фізична сукупність соціального забезпечення і захисту кожної окремої людини в мінімально-достатньому вигляді Це той стан, коли людині можна починати вирішувати самому: як жити і що в житті робити або ні. Звідси розпочинається сфера суб'єктивного, яке узагальнює поняття справедливості. Сюди входить як обов'язкове і «недоторканість особи», і право на рівні можливості у навчанні та праці тощо.  Звичайно і зрозуміло, що далі йде складна «Гра Долі», як і надскладна суспільна структуризація - це так і має бути! Ніхто не збирається гарантувати переможного фінішу для всіх, але більш-менш рівних умов старту в житті і справедливих умов змагання забезпечити можна і треба. В першу чергу це гарантує державна правоохоронна структура, яку не даремно часто називають ще як сфера Справедливості.
Зміст слова «правоохоронець» більш ніж прозорий: охоронець права!  Справедливий охоронець, а не те, що ми маємо зараз в Україні. Не буду всіх наших правоохоронців і в міліції, і прокуратурі, і в судах тощо обзивати хабарниками і гадами, але в загальній суспільній думці переважає негативи над позитивами стосовно наших правоохоронців і це перша й головна проблема. Неможлива правова держава, де охоронці права є найпершими його порушниками. Вони створили з  себе якби «касту недоторканих», яких закон переважно не стосується. Рідко-рідко бувають винятки, коли вже як Зварич «по-беспределу» чуда творить - тих прибирають, але ж основна маса правоохоронців в Україні забезпечує свій добробут м'яко кажучи «не дуже чесно».
Висновок з усього сказаного такий: щоб мати можливості для прогресивного вишколу свободою як окремої особи, так і суспільства загалом, нам потрібна в державі достатня соціальна захищеність і справедлива правова система.
А що зосереджено у понятті «Вишкіл Свободою?» Це означає, що кожен може робити вчинки виключно за власною волею, а не з примусу в різних його варіантах, а тоді отримувати свій результат за зроблені вчинки, як позитивний, так і негативний.
Все сказане є дуже узагальненим, але допоки ми не визначимось з таким поняттям, як головні принципи суспільного життя, концепцією та її філософією - рухатись в плані деталізації просто безглуздо. Принципи Великої Французької Революції були «Свобода! Рівність! Братерство!», а філософією теза «Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини»
Філософія Жовтневої комуністичної революції було: «Грабуй награбоване» та «Хто не працює - той не їсть!», а результати наглядні: багачі дограбовують награбоване, а хто працює - той і голодний. Злочинні тези можуть призвести тільки до нових ще більших злочинів, але то вже окрема тема.
Людина нового часу має хотіти в першу чергу двох простих речей: Свободи і Справедливості. Все інше - як сам спрацюю і як повезе. Тобто основа з основ: покладатись на власні сили! І тут не йдеться про «надлюдину» з Ніцше, а просто йдеться про бажання людини хотіти прожити життя як нормальна людина: чесно і щасливо, чого і собі бажаю хоч трошки, а то щасливо виходить, а ось інше - не дуже. Умови сучасного життя не дозволяють бути чесним, якби того не хотів і не старався, але і це вже окрема тема.

З повагою до всіх, хто читав і дочитав, а потім ще й відгукнувся.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Багато різного по темі тут http://spavedfront.io.ua/



Люблю я бути українцем

Відомо, що кожна нація має свою якусь прикметну рису: німці – педантичні, французи – галантні, італійці – запальні, англійці – стримані, білоруси – добродушні, росіяни – хлібосольні, поляки – гонорові тощо, ну а українці - ?

Для мене як українця, важко визначити рису, яку можк побачити з боку тільки хтось інший, але вдивляючись у дзеркало, яким є історія народу і його героїв, я можу визначити націю українців тільки як вроджених анархістів, отже і головною національною рисою українців я б визначив як САМОЛЮБСТВО.

Одним з символів правдивого українця є образ міфічного козака Мамая, що самотньо блукає світом і з того задоволений. А приклад вже не міфічного, а реального найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди хіба не тотожний козаку Мамаю? Повністю: вираз «Світ ловив мене – та не зловив» є авторською епітафією на могилі Сковороди, але чи не було це найвищим проявом самолюбства?

Всі ми знаємо казочку про Котигорошка, що мав за збою булаву у рази більшу за нього самого. І я все малою дитиною пробував вияснити, як такою зброєю можна битись? Це ж не мечем, сокирою чи кістинем цюпати сюди-туди, а громадною булавою вимахувати! А як же свої поряд? І ось зовсім недавно я дізнався про існування у козаків такого особливого бойового порядку, що називався «галас».

Всім відомо про бойовий порядок македонської фаланги з її багатометровими піками, чи крицева міць та організованість німецько-тевтонської побудови лицарської лави так званим «клином». Що було найголовнішим у таких системах ведення бою? Сукупна організованість і взаємна підтримка одне одного, що дозволяло перемагати менш організованого ворога навіть при його значній чисельній перевазі. В тому і є досягнення більш цивілізованого суспільства – організованість. Чітка функціональна побудова римського легіону була найголовнішою його силою, що абсолютно не потребувало наявності в його рядах видатних воїнів-богатирів. Богатирем ставав весь легіон сукупно, хоч складали його і не дуже фізично видатні воїни. Головним тут ставав талант полководця, що вміло скеровував легіон у бою і він вигравав, або ж якщо невміло – легіон програвав.

Про побудову війська українських козаків відомо, що це були переважно піхотні підрозділи, а уявний традиційний образ козака не інакше як на коні – це міф. Проте піші козаки відзначались великою витривалістю та мобільністю, долаючи досить швидко значні відстані. Цьому сприяло повна відсутність захисної амуніції з криці та інших металів, що навпаки було розповсюджено у європейських військових, особливо у поляків, а також і росіян. Навпаки українські козаки йшли в бій майже роздягненні, а їх озброєнням були легкі довгі піки, шабля, пістолі та мушкет, що дозволяло козакам бути дуже мобільними на полі бою і вчасно уникати небезпеки швидкою зміною позицій. Для свого часу українські козаки були дуже модернізованим військом, тому що основну увагу в бою надавали вогнепальній зброї і застосовували величезний арсенал тактичних засобів, або як їх ще називають «військових хитрощів». Споконвіку для козаків існувало головне правило: не числом, а вмінням. Числом, швидкістю і масовою навалою воювали ординці-татари і турки, міццю криці та фортифікаційних комплексів воювали європейці, а козаки серед голого степу тільки й могли застосовувати свою винахідливість та відчайдушність.

Якраз у козацькому війську завжди було повно таких собі відчайдушних бійців-героїв, яких прозивали характерниками, тому що вони жили тільки війною і сутичками, а іншого не знали. Їх навіть професійними воїнами важко назвати, якщо порівняти з німецькими рейтарами або ландсхнетами, що накопичували здобич і заробіток для подальшого мирного життя «на пенсії». Козаки-характерники не відмовлялись від грошей і здобичі, проте витрачали все зароблене, аби бути вільними в бою перед обличчям смерті від різних меркантильних думок, а якщо хтось з них і досягав глибокої старості і не міг вже бути надійним товаришем у бою, то йшов у монастир доживати останні дні. Звичайно, що в Україні було значно більше селян-землеробів, які ставали козаками тільки у випадках безпосередньої військової небезпеки, а більшу частину життя проводили у господарських турботах. Але коли козаки-землероби збирались у війську, то головні риси бойового мистецтва вони отримували саме від таких козаків-характерників, постійних мешканців Січі.

Феномен Запоріжської Січі можна схарактеризувати чітко і коротко – повна анархія! Класична анархія! Тобто повний одночасний суверенітет і особи, і маси. На Січі не існувала статуту чи регламенту як такого, а всі правила і традиції були духовні, або як це зараз прийнято називати – віртуальні. Всі козаки-січовики були вільними і рівноправними, мали повну свободу дій, а всі обов’язки виконували виключно за системою самоорганізації, без примусу як такого. Також свобода кожного закінчувалась там, де починалась свобода іншого, а за суддю правила уся громада, яка спільно визначала провину, призначала кару, яку всією громадою і виконували: кожен козак мав особисто вдарити буком (палицею) засудженого за злочин, навіть якщо це був його колишній побратим. На мою думку це було найвищим рівнем демократичного устрою.

Заради цієї свободи і йшли люди на Січ, причому там були різні національності, але всі мали бути православними християнами. Всі заслуги перед громадою були тільки особисті, а тому кожен міг стати і курінним, і навіть кошовим отаманом. Вже обраний отаман мав найвищі повноваження «судити і рядити», а в період війни взагалі набував диктаторських повноважень. Коли ж війна скінчалась – з нього за всі помилки і погані вчинки громада жорстко питала і карала, якщо визнавала винним.

Повертаючись до теми бойового стилю «галас», я власне і хочу показати, наскільки це характерний стан бою для українського козака-анархіста, бо за цим стилем озброєний козак або по шаблі в руці, або з важкою булавою самостійно вламувався у гущу ворогів працюючи зброєю по колу, при цьому він дуже голосно кричав, тобто галасував. А робив він це не для того, щоб налякати ворогів своїм криком і деморалізувати, а для того, щоб повідомити всіх своїх козаків-побратимів, щоб вони не наближались до цього місця, де б’ється він, бо в розпалі бою він і їх поб’є-посіче. На мою думку, це однин з найунікальніших станів і методів бою, коли покладаються тільки на себе, свої сили і вміння, коли застерігають від надання помочі.

Уважному досліднику історії різних країн не може не впасти в очі той факт, що всі українські поселення виникали завдяки людям, які шукали свободи, вільного життя, а не шукали на відміну від тої ж Росії доброго життя у доброго пана. Ні, в Україну йшли люди неспокійного характеру, які хотіли жити з власного достатку, але жити вільно, навіть якщо це буде у місці підвищеної небезпеки. Звідси в українців домінуюча риса самолюбства починаючи від «а чим я гірший за інших» і закінчуючи «моя хата скраю». Українці вроджені самостійники не в розумінні держави як такої, а в розумінні особистого стану душі і натури. Можна казати про вроджений егоцентризм українців, а звідси всі плюси і мінуси нашої нації. Українці добрі пильні господарі у власному обісті, але доволі погані державники, у них повна нехіть і нежить до громадських справ та інтересів – це дві сторони одної монети-гривні: вдома я як Володимир Великий з храмом, а з другого боку – я проста тупа одиниця.

Наслідком цього стає парадокс, що багатовікова історія України не багата на історію державності. Причина? Та просто непотрібна українцям держава! Йому потрібен свій хутір – і цього достатньо! На біса йому держава – завелика господарка для одного, а на купу українець працювати не любить. Тому і зараз подивіться, як дивно виходить: в Росії обирають до влади хазяїна-царя, щоб він зробив всім однаково справедливий рівень жити і мати, а в Україні хочуть обрати такого керівника, щоб він узяв на себе всі турботи по державі і дав кожному українцю спокій порпатись у власній господарці. Суттєва різниця. Якщо для найбіднішого росіянина гордість за Російську державу є мало не головним змістом життя, то улюблена фраза у багатьох в Україні: «А що мені та держава дала?»

Я не стану дорікати українцям, до яких я зачисляю всіх громадян України не залежно від етнічного походження, бо повторюю як на Січі, що головне земля і стан душі, а не гени. Не люблю також закиду: «А що ти дав державі, щоб вона тобі щось давала?!» Чому не люблю? А тому що я віддаю Україні найголовніше – своє життя! Я живу тут і працюю! І нікуди йти звідси не збираюсь! Це головний мій внесок в Українську державу. І галасую-репетую я для того, щоб ти, моя люба держава, до мене занадто не наближалась з своєю поміччю, бо поб’ю-поруйную…


Що головне? Національна ідея? То прошу!

Коли я почув від правлячого на той час президента України Кучми слова, що національна ідея не спрацювала і з того наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об’ємі! Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Самостійна Соборна Українська Держава - це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося 24 серпня 1991 року!
Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ!
Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов’язень. Обов’язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз’єднує і послаблює громадську спільноту.
Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу, а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу.
Обов’язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана.
Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша!
Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, - державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея на теперішній час.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Додаток до теми з думок і висновків під час обговорення цієї доповіді.

1. Головним є, щоб всі, хто працює на державних посадах отримує платню з держбюджету України, досконало володіли українською мовою і вживали її під час виконання державних обов’язків. А ще вся документація має вестися виключно українською мовою без винятків, щоб не виникало колізій різного тлумачення і плутанини в діловодстві та законодавстві.
2. Знання мови іншого народу вказує на повагу до нього з боку мовця, навіть якщо він володіє мовою недосконало. Коли кажуть, що хочуть краще пояснити свою думку, то повірте – це краще зробити мовою слухача, якому серце підкаже все, що не стало зрозуміло розумом.
3. Також загальновідомо, що знання мов є одним з показників інтелекту людини. Тому коли я чую, що людина понад 10 років прожила в Україні або взагалі народилась і жила постійно тут, але не володіє українською мовою, то для мене автоматично це стає ознакою духовної та інтелектуальної убогості особи, особливо якщо це якийсь «купка в ямі», тобто носій наукового звання, політолог чи ще якийсь гуманітарій з елітної спільноти. Своє спілкування з такою особою я намагаюсь звести мінімально в часі, чому дуже допомагає кнопка виключення теле- і радіопередач. Це не означає, що я не реагую подібним чином на різні бздури українською мовою, але принаймні тут є більша часова затримка. А, наприклад, я ще нічого не знаю про діяльність нового російського посла в Україні п. Зурабова, але те, що він вивчив українську мову в мене особисто викликає наперед вже повагу до нього і однозначний респект.
4. В української нації органічно нема від природи бажання домінувати і звеличуватись над іншими народами, про що свідчить вся наша історія і багатовікове мирне співжиття з багатьма національностями. Для українців головне є: ви нас і наше не чіпайте!
Це добре видно з вірша-звернення до братів-слов’ян http://blog.i.ua/community/1925/395879/
5. Нарешті, питання розвитку української національної духовності. Я категорично проти того, щоб якийсь маловідомий чинуша-держслужбовець визначав, що є духовним і потрібним українцям, а що – ні, і відповідно, на що він дасть державні (тобто наші з вами!) гроші чи не дасть. Тобто я проти прямої фінансової державної діяльності чи якоїсь підтримки в цьому питанні, а за якнайширшу участь громадськості. Хочеш розвивати українську культуру і духовність – давай сам своїми грошима стимулюй цей процес! Купуй українські газети, книги, музику, фільми, етновироби ну і все інше.


Богдан Гордасевич

 

 

Мій націоналізм


Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». —  «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» —  «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
               Та не хочу».

Тарас Шевченко  «Сон»

Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм - стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя - міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто   номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда», де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб’єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу. Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу - відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов’язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов’язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб’єктивного «хочу - не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України - хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі - кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке - ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм - для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше - підсвідомим представником месіанства колективної волі і держави.
Горезвісний механізм суб’єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або «так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях - та ні, це просто один з численних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв’язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку - столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галиччини - місті Львові. В сучасній Україні ці регіони найчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець - проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з  тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей антагонізм існував насправді масово - держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко - східняки з прикрістю для себе визнали це і  підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального  благополуччя, - і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному - всього Світу. Так, панове, і не інакше. Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації - цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо.
Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим
вона може плідно скористатись, але... не зобов’язана! Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною - будь нею! А не хочеш - не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники,
як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи - націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов*язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно індивідуального націоналізму.

— «Экой чудак!
        Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,—
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
11.12.10


В якості додатка я подаю свою статтю, написану 21 рік тому в Донецьку і
опубліковану мовою орігіналу в російськомовній газеті "Комсомолець Донбасса"

Екологія наших душ


(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного? Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж бо, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знали, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А , може, все так і треба? Ми  ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем!
Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу. В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: в дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

Богдан Гордасевич
/опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк/

 

 

 

Степан Бандера - Лицар Чину

Відповідь Кирилу Александрову на статтю "Бандера: постскриптум "москальского" историка".

"Понять и простить - совершенно разные вещи: понять можно без желания изучаемого объекта, а простить без просьбы о прощении нельзя! Провина есть осознание  своего поступка плохим, а если кто-либо уверен в правильности своих действий и ни о каком прощении не просит - кто, за что и главное: зачем?!- может его простить? Полная несуразица, а каков запев - такова и песня"  Жорж Дикий
 
Не кожна провокація є на шкоду. Так, матеріали російського історика Кирила Александрова з Санкт-Петербурга про Степана Бандеру підштовхнула до цікавої дискусії у тому числі з участю і наших "рідних" провокаторів. І тоді я подумав, що як учасник трьох перевидань книги письменниці Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф" маю право, а можливо, що і зобов'язаний висловити своє бачення цього проблемного етапу української історії, яким є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
Почну з того, що сам я походжу з сім'ї репресованої у 1951 р. української письменниці Галини Гордасевич, хоча майже до 30 років нічого про це не знав - мама не розповідала, що була в тюрмі, або про своє тогочасне минуле. Якось не до того було. Єдине, що вона старанно збирала всі радянські видання про "буржуазних националистов", де ті паплюжились так брутально, що навіть нерозумній дитині ставало зрозуміло, що щось тут не так. Тільки раз, пригадую, вона побачила, що я гортаю одну з таких книжок без особливого захоплення нею і запитала, що я думаю про зміст книги, на що я байдуже відмахнувся і сказав, що то якась малоцікава писанина про бандитів, на що мама відповіла тільки короткою реплікою: "То не були бандити, а дуже інтелігентні і культурні люди". Все! Більше на цю тему націоналізму, як і тему репресій, тим більше голодоморів - мама мені ніколи нічого не розповідала. Думаю, що оберігала мене від дурниць десь проговоритись і попасти на крючок КДБ, з яким вона мала досить мороки і без мене.
І тепер теж важливе для подальшого розуміння моїх роздумів по темі: я народився, ріс, вчився і працював до 30 років на Донбасі, в м. Донецьку. Тобто з 1961 я поза офіційної комуністичної трактовки жодної іншої дотичної інформації про Бандеру, ОУН чи УПА та взагалі націоналістичну діяльність в Україні не мав і не знав ніц. Повний вакуум. Практично всю інформацію збирав і своє трактування її я робив сам, почавши фактично з "чистого листа" (табула раса).
Але не з мінуса, тобто злої упередженості, що то були "страшні бандити і садисти" у мене також не було, а це ставало позитивом для нормального розуміння теми.
Нарешті найкращим вчителем методології вивчення була наша "чарівна радянська дійсність", яка примушувала усяку мислячу людину задуматись: якщо пишуть і говорять про наше життя яке вона гарне і красиве, а ми на собі відчуваємо зовсім протилежне, то щось тут не так… Питання для кожного ставало вирішити, хто ж бреше: вуха, що чують одне, чи очі, які бачать зовсім інше.
Хто вибрав очі, той швидко навчився читати комуністичну літературу як то кажуть "поміж рядків". Так я, читаючі ті книжечки про буржуазних націоналістів,  свідомо міняв всі плюси на мінуси, і навпаки. Якщо наші відважні чекісти були такі герої і перебороли стільки небезпек, то видно і вороги у них були не згірш за мужністю і силою волі. Але просто поміняти об'єкти ідеалізації також не дає істини, бо вона насправді знаходиться десь посередині між тим, що кажуть одні й другі. Тому я ніколи не стану ідеалізувати Бандеру чи Шухевича, при всій повазі до цих видатних лідерів, як ніколи не зійду до тупої обструкції всіх працівників КДБ і різних "органів" - вони теж не були виключно падлюками, як колись зображувались націоналісти. Потрібно просто відсіяти полову від зерен правди, реальної правди - правди факту, а не домислу. І, на мою думку, носіями цієї правдивої правди (вибачайте за софізм типу "економіка має бути економною") мають бути в першу чергу науковці, зокрема - історики. Вони знають документи, першоджерела і можуть сказати достовірно, як все було.
Тільки є одна проблема, яку висловлює фраза одного деспота: хто контролює минуле - контролює і майбутнє. Тому існують історики правди факту та історики потрібної правди. До останніх, на мою думку, якраз належить не шанований мною гаспадін Кирил Александров. Бо не можу я поважати історика, який не навів жодного документа чи цитати, точніше навів одну-єдину значну  цитату… з промови Власова при тому, що темою його дослідження був Степан Бандера. Абсурд! Всі висновки гаспадіна історика побудовані на тому, що він так вважає! Такий ось суддя: пофік речові докази, покази свідків, документи, коли він інтуїтивно відчуває хто злодій.


Я не буду аналізувати і спростовувати кожен висновок К.Александрова, а зупинюсь на кількох просто для демонстрації "логіки" їх побудови. Цитувати буду мовою оригіналу, тому що ця "гра слів та ідіом" перекладу не підлягає.
"Бандера вступил на путь революционной борьбы против советской власти, будучи воспитанником Австро-Венгерской империи и верным чадом Греко-Католической Церкви. Он равнодушно относился к исторической судьбе Киева, Киево-Печерской Лавре и Православной Церкви."
Цю фразу я б ще доповнив на мові оригіналу таким чином: "Но особенно позорным для Бандеры было его отношение к дзен-буддизму в Бурятии, к которому он был не просто равнодушен, а вообще о нём ничего  не знал. Какое духовное убожество!"
Дурість? Звичайно. А ставити в один ряд місто, будову і віровчення - це розумне поєднання? Звідки К.Александров висмоктав висновок, що Степан Бандера байдуже відносився до історичної долі Києва - столиці його майбутньої Самостійної України!?  І до чого тут його ставлення до Києво-Печерської Лаври, тим більше що значно ближче коло Кремянця є не менш видатна Почаївська Лавра. І звідки у Бандери байдужість як сина греко-католицького священика, який править службу за візантійським обрядом  до церкви, де служба відбувається також за тотожним візантійським обрядом?
Гаспадін історик навіть не знає банальних речей, що Греко-Католицька церква така сама Православна Церква, як і його в Росії, а слово "католицька" вказує тільки на її підпорядкування до Риму, Вселенського престолу Папи Римського, але за обрядом вона не є католицькою. Звідки тоді теза про байдужість Бандери? Є цитата з його статті чи навіть приватного листа? Спогади сучасників? Нічого цього нема, а просто гаспадіну історику так навіялось…
Підемо далі:"Безусловно, Бандера стал последовательным, принципиальным и непримиримым врагом советской власти. Но одновременно же он совершил радикальную и необратимую ошибку, вольно или невольно (скорее, преднамеренно) отождествляя большевиков с русскими. Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным для бессчетно уничтоженных ленинцами-сталинцами русских крестьян, казаков, священников, дворян..."
В наш час в Іраці знайдеться дуже багато іракців, які ненавидять американців всіх сукупно, не виясняючи, що у США багато мусульман і таких громадян, які виступають за припинення цієї війни. І як не зрозуміти, що це негативне ставлення іракців до американців є найвищою мірою проявом цинізму і образи до пам'яті мільйонів знищених американських індійців…
Погодьтесь, що такі логічні побудови причин і наслідків на історичну тему звучать просто як відповідь студента-недоучки на іспиті: головне - щось казати схоже на правду, а хто там дуже буде дослухатись, що це просто набір загальних фраз і висновків "на тему" і не більше того.
К. Александров приліпив ярлика Бандері - "Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным…" без жодних документальних доказів, тому що їх просто не існує, бо насправді Бандера декларував свою боротьбу виключно як антикомуністичну, тобто національність тут ніякого значення не мала. Тому було знищено бандерівцями чимало українців - за комуністичну приналежність. Гаспадін рускій історик цього тупо не хоче розуміти і жодним чином не обмовився про антикомуністичну направленість діяльності Бандери, який якраз добре розумів, що "совєцкая власть" є бутафорною ширмою прикриття для комуністичного "безпредела".  А в своїх статтях він і все керівництво ОУН і УПА чітко декларувало, що вони проти ненависті до конкретних націй у тому числі і росіян, бо головним гаслом їх боротьби є "Воля людині, воля народам".
Так хто робить помилки? - "…вольно или невольно (скорее, преднамеренно)…"


Тут можна поставити крапку, бо для розумного сказано досить. Але залишаються ще інші Кирилки, яким треба тлумачити детально, тому продовжу новою цитатою.
"Бесспорно, Бандера страстно и искренне желал свержения советской власти, уничтожившей в границах УССР миллионы людей и морально растлевавшей ложью и лицемерием остальных, точно так же, как и в других республиках бывшего Советского Союза. Вопреки рассуждениям некоторых представителей советского агитпропа, Степан Бандера, конечно, не был ни изменником, ни предателем, а непримиримым и последовательным врагом большевиков, имевшим политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины"
Можна подякувати, що нарешті пішов прогрес і з Степана Бандери знято тавро зрадника Батьківщини, бо він ніколи не був громадянином СРСР, але раніше його ким тільки не обзивали і таврували не турбуючись про логіку обвинувачень - хто перевірить? Так круто співробітничав з німцями і розвідкою Абвер, що загримів до їх концтабору - отакі вони злісні вороги у СРСР, що навіть до тюрми "друзів"-нацистів радісно підуть, аби допекти комунякам…
Але оте "думаю" я думаю не є обгрунтованим, тому що треба згадати, що у 1939 році якраз значна більшість Західної України з квітами і синьо-жовтими прапорами зустрічали визволителів з Сходу - війська Червоної Армії, які в спілці з німецьким Вермахтом знищили Польську державу. До 90 відсотків українського населення раділи цій події, у тому числі і значна частина націоналістів, мрія яких була Соборна, тобто - єдина, Самостійна Українська Держава. Образ такої декларувала радянська пропаганда у вже існуючій Українській Радянській Соціалістичній Республіці, що зараз нарешті об'єднала всі українські землі в одній державі.
Тому наголошую особливо для усіх: жодного! Жодного супротиву з боку українських націоналістів у 1939 році Червоній Армії не було! Як не було розгалуженої системи опору з бункерами та криївками. Була тільки віра в добро у одних і сумніви у інших, але не було збройного опору, що постав грізною силою у 1944 році по всій Західній Україні, коли вже дійсно націоналісти мали: "…политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины."
Чому так сталось? Тому, що пропаганда - одне, а реальність - інше. Якою була реальність радянської влади і комуністичного панування на Західній Україні всього один з половиною рік найкраще говорить відповідна ненависть місцевого українського населення до всього радянського. І цю ненависть не Бандера з націоналістами навіяв народу - ось що важливо. Тобто весь терор проти комуністів і радянської влади 1944-1954 років зростила або точніше - спровокувала сама радянська влада.


Наступна цитата така: "Но вместе с тем руководитель ОУН-Б видел грядущее соборное Украинское государство в строгом соответствии с представлениями, десятилетиями формировавшимися о нем исключительно у небольшой группы украинофильствующей интеллигенции в "украинском Пьемонте" Австро-Венгерской империи. А не в соответствии с представлениями об Украине, складывавшимися столетиями, например, у населения и интеллигенции на Киевщине и Полтавщине. И если "галицийский" и "малороссийский" образы не совпадали, то в случае политического успеха безжалостного искоренения последнего Бандера добивался бы столь же страстно, как и ненавистной ему сталинщины."
Знову перед нами цікаве маніпулювання і абсолютне не співвідносне протиставлення "десятилетиями формировавшимися" до "складывавшимися столетиями" і ще більш абсурдний висновок про можливу нищівну диктатуру Бандери у гіпотетичному випадку керманича України. Де якісь свідчення тому в промовах, листах, статтях Бандери? Нема. Все це домисли гаспадіна історика, але всі вони чомусь зі знаком мінус, але не плюс. У тому вся проблема, чому українці не люблять москалів: бо як той множить два по два, то для Росії у нього виходить 9, а для України як 0, то ще добре, а то ми все й винні їм постійно.
А якщо говорити по суті питання, то Австро-Угорщина, до якої з певною зневагою ставиться К.Алексеев, була передовою європейською державою! І світогляд своїм підданим вона давала відповідний європейський! Так само і Польща була європейською державою з певною системою норм моралі і законодавства. Не потрібно багато думати, щоб зрозуміти протиставлення європейського мислення на процес державотворення від усталеного у віках азіатського принципу "своя рука - владика", що "столетиями" панував на теренах України від часу захоплення її Золотою Ордою, в часи анексії-"воз'єднання" з Російською імперією, не кажучи про часи в СРСР. Власне у теперішньої України вся проблема у тому, що її політична і економічна еліта отруєна чадом азіатчини, і для них закони тільки ширма, а не норма, як то є у Європі.


Ще  хочу обговорити наступну тезу гаспадіна руского історика:"Парадоксально, но автору кажется, что Бандера и предпочел бы погибнуть в этом противостоянии примерно так, как это и случилось в 1959 году, чем просто умереть в каком-нибудь швейцарском санатории, получая от соратников персональную ветеранскую пенсию. Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу"
Коли проста людина каже, що їй здається, то їй радять перехриститись, щоб пройшло, але коли це каже історик в своєму дослідженні, то тут і святий хрест безсилий. Якби Степан Бандера шукав геройської смерті, то пішов би на Україну і загинува разом з Шухевичем, тоді б він не дотримувася суворої конспірації за кордоном, а організовував мітинги і кричав до всіх, що він Бандера, а не Попель. Тобто не смішіть людей своїми "кажется" гаспадін історик. А оце доживання в швецарському санаторії за кошти націоналістичної організації - це що? У вас є тека з подібними прецендентами? Жодного - я певен. Тоді звідки такі домисли? А то вам "ка-аца"... А мені не  "ка-аца" і не здається, а я певен, що ви повний неук, якщо робите подібні висновки з порожнечі. Ось тут справді: "Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу. "
Степан Бандера не шукав смерті героя - він шукав перемоги в боротьбі з ворогом. Він від самих початків своєї боротьби ризикував власним життям, отримав двічі офіційні судові вироки на "кару смерті", а вже скільки вбивць різних мастей за ним полювало - не зчислити.  І якщо один з вбивць досяг цілі і підступно закатував Степана Бандеру, то допускати, що цим він виконав потаємне бажання самого Бандери - зверх цинічно і підло.
Але чого сподіватись від гаспадіна руского історика, якщо всі вони цілком спокійно ставляться до того, що спецслужби Союзу розсилали вбивць по цілому світу, щоб вбивати своїх опонентів. Недавнє вбивство в Англії колишнього агента ФСБ - тому свідчення. І для росіян це цілком нормально, бо ж якже - вони вороги і їх треба знищувати всіма можливими засобами. Так має бути і це нормально! Нормально!? Ненормальність нормальна для ненормальних!
Можливо, що я висловлююсь занадто грубо, але мене шокує і вибиває з можливості нормальної дискусії просто дика логічна побудова роздумів К.Алексеева. Він собі ляпає щось "от фонаря" про швейцарський санаторій, а я повинен логічно і доказова спростовувати цей ідіотизм. Це можливо тільки при умові, що сам зійдеш до тотожного рівня ідіота, чого я не збираюсь робити. Як спокійно сприймати аналогічну логіку шовініста Власова, який прямим текстом викрив все, що насправді думали і думають в Росії про інші народи.
Прошу з особливою зосередженністю звернути увагу на ту величезну цитату з промови Власова і якщо б К.Алексеев наводив такі цитати з розмов у вузькому колі однодумців самого Степана Бандери, то я б йому щиро був вдячний, але цього нема. Єдине, за що хочу подякувати К.Алексееву, так це хоч за якусь малу еволюцію поглядів у позитивний бік, але все це робиться в стилі, висловленному у промові Власова:
"Я глубоко верю в следующее: народы [после свержения советской власти] получат свою национальную независимость, оскорбленное, униженное национальное их чувство будет удовлетворено, национальные страсти утихомирятся. Начнет диктовать свою волю закон истории, географии и экономики. Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов. Но после этого прошли века совместной жизни народов под одной крышей. Установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?
Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего "мостом", соединяющим все народы "евразийского" простора, в силу русской культуры. Поэтому со спокойной совестью иду на честное признание права народов на самоопределение, вплоть до отделения, ибо глубоко верю, что в будущем народы России найдут общий язык, общую платформу для совместного братского сожительства на началах права и справедливости, взаимного уважения, добровольного сговора, а не путем принуждения,  насилия и нового покорения.  В новой России жизнь  должна строиться на  безусловном признании силы права, а не праве силы. Нехорошо поступают те сепаратисты, которые не только защищают право своего народа на национальное самоопределение, но настойчиво проповедуют чувство ненависти к русскому народу, к России. Точно так же нехорошо поступают те русские, которые с пеной у рта отрицают право народов на самоопределение... Пока нам надо свергнуть большевизм, для чего, прежде всего, нужно объединение всех активных антибольшевистских сил".
Наперед можу вирахувати, що кожен москаль свідомо чи підсвідомо в наведенній цитаті свій акцент поставить на другому абзаці з "Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего "мостом", соединяющим все народы "евразийского" простора, в силу русской культуры" - а якже. "Благодетели наши" - вони нам на кінцях штиків культуру принесли, навчили нас "щи лаптями хлебать", а то дикуни серветками, ложками та виделками користувались…
Так само наперед можу вказати на рядки з промови Власова, від яких у кожного, хто не ототожнює себе з російським етносом, виникає справедливе почуття ненависті: "Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов." Ще б! Для них це все всього-навсього "пусть", якась дрібничка, а для нас це тарагедія, національна трагедія, смерть рідних і близьких, мільйони жертв, зруйновані домашні вогнища і покалічені людські долі, принизлива роль прислуги в окупанта - а для них це звичайно тільки "пусть".  Тому що "установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?" Точно як пан дивується, що кріпаки його ненавидять, а як можна скасовувати панщину і "різати по-живому",  якщо пан мало не кожну дівку згвалтував і по селу повно бігає його байстрят… Так що пішли ви , гаспада москалі, під три чорти з отакими "родственными связями".  І до такого висновку нас не Бандера, а Шевченко набагато раніше закликає своєю безсмертною поемою "Катерина".
Єдине, вчому я переконався з цього матеріалу гаспадіна руского історика: про Степана Бандеру потрібно говорити ще і ще, тому що це дійсно була людина,  чиє прізвище відповідає реальності - він був і є прапором визвольної боротьби українського народу за свободу і державну незалежність.


Богдан Гордасевич
Львів - Рясне
16.12.10

Я вважаю, що було б добре, якби тут на форумі кожен висловив своє бачення сучасного українського націоналіму

оригінал статті Кирила Александрова є тут http://io.ua/s77450

 

 

І ще раз поговоримо про Степана Бандеру

Коли мене запитали, як я ставлюсь до рішення якогось там суду щодо позбавлення звання Героя України Степана Бандеру, то я відповід однозначно:"Я ставлюсь до події дуже навіть позитивно!"
Така відповідь одразу шокувало моїх співрозмовників, які знають мене як активного пропагандиста життєпису Степана Бандери і видавця книжок про нього. Тому я зробив роз’яснення своєї позиції своїм співрозмовникам і зараз хочу викласти її та донести іншим.
Почну з того, що майже одразу в радіоефірі почув думку-коментар на цю подію одного тернополянина: "Мене зовсім не турбує рішення якогось суду: героєм Бандеру визнав народ і це відмінити неможливо! Навпаки, мені було б прикро, якби теперішня влада почала активно вшановувати Бандеру і робити його своїм героєм"
Я тої самої думки. Хто знає тих теперішніх Героїв України? Та ні живих, ні мертвих не знаємо, бо вони такі герої і є: не народні, а провладні герої. Ну і якого милого серед них робити Бандері та Шухевичу? Тільки свою героїчну пам’ять ганьбити. Ще мудреці Давньої Індії сказали влучну істину: "Найбільша ганьба достойному є похвала від недостойних". До речі, саме в такому ключі я розглядаю всі безкінечні брутальні коменти в інтернеті різних недостойних щодо Бандери і Шухевича. Я готовий подякувати їм за це, бо якби це чмо стало нахвалювати їх - я б почав турбуватись за українську національну ідею.
Звичайно, що приємного в події мало, бо будь-яке приниження героя є приниженням і людей, які визнають його своїм героєм. Хоча українцям західних регіонів не звикати до брутального оббріхування їх визнанних героїв, тому що в часи СРСР за "совєтів" такого натерпілись - і не піддались, не зреклись своїх героїв! Але ж у своїй Українські Державі терпіти подібне куди прикріше. І це стосується не тільки теперішньої влади.
Будемо відверті: так звану "помаранчову" владу чомусь обзивали "націоналістичною", хоча насправді за нею нічого подібного не спостерігалось всі 5 років її функціонування. Про Юлію Тимошенко, яка все націоналістичне в собі обмежила виключно публічним виживанням української мови, я можу сказати одне: "Дяку вам за те, що нема за що дякувати!" - бо "достойною" цю особу назвати неможливо. Щодо Віктора Ющенка, то давайте не обманювати самі себе: порожняк повний. Увесь націоналізм Ющенка, з яким бореться нова влада: той самий Бандера! Та ще Шухевич! І все! Більше новій антиукраїнській владі боротись немає з чим! Нема!
А пригадуєте, як Ющенко надав звання "Героя України" Степану Бандері? Не на 1 січня 2009, коли тому виповнялось 100-річчя, а як "ображений хлопчисько" в останні дні свого президенства після ганебного програшу виборів у першому турі, коли вже все було ясно. Залишається однак нез’ясованим, чи то Ющенко таким чином подякував Львову, що став єдиним місцем на всю Україну, де він переміг. Чи просто захотілось "голосно грюкнути дверима" і Бандера якраз найкраще надавався для цього. Не знаємо, але і за те вдячні: з нікчемної вівці хоч вовни кавалок.
Всі ми добре розуміємо, що то все є так зване "загравання з електоратом". Тоді було, і зараз є. Ющенко обмежився показовою фолькльорно-історичною темою і однозначно відмежувався від націоналізму, як ідейної системи розбудови держави. В результаті цих мансів-реверансів перед електоратом він для сходу всеодно залишився "націоналістичним прихвостнем", а для щирих патріотів західних регіонів був "ні риба - ні м’ясо", тоді як люди мали за взірець лідера - Бандеру з його крицевою затятістю і наполегливістю, як захистника українства!
Теперішні події теж дивують: чого хоче досягти Янукович подібними судовими інтрижками. Вже лишив себе легітимності, так ще хоче зневаги? Давайте детально розберемось в ситуації: є два однозначні варіанти, коли або Янукович своїм указом скасовує указ попередника, або чітко заявляє - "Хай буде, як є. Проїхали далі. Тема закрита." А що ми маємо наразі? Хтось скаже: "О! Ми маємо верховенство права!" Ха-ха! Судова система є механізм і не більше того! Дивіться правді в очі: указ найвищого рівня виконавчої влади в державі - Президента України скасовуює якийсь нікчемний адвокатик, що є фактично порожнім місцем! Навіть не депутат ВРУ! То яка ж це влада і яка до неї може бути повага?!
Пригадую, що Путін з Медведєвим до 65-річчя 9 травня перемоги над Гітлером попросили Януковича позбавити Бандеру і Шухевича звань Героя України, а воно он як - не того просили. Тут навіт Ахметов безсилий. Є в Донецьку куди сильніша від усіх сил сила, що має найбільшу владу в Україні: миршавий адвокатик.
Ганьба і тільки. І Януковичу, і всій його конторі радників-дорадників з Ганусею включно, бо знову вся Україна об’єдналась за одним заняттям: плює в одну точку, якою є Президент України. Як від Кучми зачали, так досі не можемо позбавитись цієї непристойної звички. Зате Схїд і Захід - разом! Теж досягнення...

Богдан Гордасевич
12 січня 2011 р.

 

Демократія без "демо"

Мені часто доводиться промовляти іронічну фразу "Я демократ і ніколи не нав’язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє"
Чудово розумію, що ми вийшли з сумнозвісного "демократичного централізму", як офіційно називався в СРСР існуючий тоталітаризм, але вже набридло за 20 років бачити, як людина стверджує свої демократичні погляди тим, що зобов’язує оточуючих визнати їх істиність без права на сумнів. І зачасту це є люди, що жертвенно присвятили себе до боротьби з тоталитарною системою. Парадокс, що зачасту переходить в норму.
Всі знаю значення слова демократія, як поєднання двох грецьких слів "демос" - народ і "кратос" - влада. Просто подиву гідно те миттєве перевтілення будь-кого в те "кратос" з повним ігноруванням отого "демос". Хто стає владою - перестає бути народом, тобто перестає ототожнювати себе з народом. Вони вже над народом, майже боги...
З іншого боку теж проходить цікаве перевтілення, бо хто не став при владі - теж не стає народом, а піднімається в іпостасі яко архангел, і криє матом і народ, який обрав і терпить цю огидну владу, і, зрозуміло, обливає лайном саму владу всіх рівнів. І це фактично кожен в Україні, а звідси виходить, що народу як такого у нас і нема. Нема демоса! Всі кратос!
Отож про демократію в Україні говорити безглуздо. Так само і про економічний добробут, бо його творить народ своєю працею, а у нас всі при керівництві зайняті.
І сміх - і гріх, але так воно є. Моя думка тут однозначна: поки народ і влада не усвідомлять, що вони є одне ціле - чогось доброго в Україні чекати марно.
Мені сподобалась відповідь одного чоловіка емігранту-націоналісту, що ганив Україну, бо вона не така, якою мала бути на його думку. Було досить неприємно чути обвинувачення від людини, яка жила в добрах закордону і наїжджала в Україну яко речник істин. І тоді один чоловік сказав наступне: "А знаєте, ми любимо Україну такою, якою вона є і вам радимо того. Іншої України нема."
Розумію, що негараздів у нас повно, одначе, одначе, одначе... В цьому питанні є тільки одне рішення: коли народ стане владою, а влада - народом, тоді постане процвітаюча Україна.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне  


Вибери мене

На одному міжнародному семінарі з питань демократії з боку української делегації було піднято питання фальсифікацій процесу виборів, на що один з експертів дав гарну відповідь: "Якщо влада свідомо впроваджує масоване фальшування результатів виборів, то навіщо їх взагалі проводити? Власне влада найбільше має дбати про чесні вибори, щоб або підтвердити свою легітимність, або передати владу іншій сповна легітимній політичній силі. Ну а про фальшування все одно всі дізнаються - таємну агентуру ще ніхто не відміняв." Розумна думка, але хто у нас у владі користується розумом - тільки інстинктами.
Там же я почув якісне пояснення виборчих позицій електорату, про що хочу розповісти, тому що мені вже урався терпець пояснювати агресорам типу "голосуй, бо мусиш - Україна понад усе!", - що вибори є справою добровільною для кожного! Добровільною! Це право, а не обов’язок. Принаймні в Україні! І кожен сам визначає, як тим правом скористатись.
Справа у тому, що у виборах все одно по-суті приймають участь всі виборці сукупно, а різниця в тому, що виборці, які не пішли на вибори - фактично передають свої права виборцям, що прийшли і проголосували. Своєрідна мовчазна згода автоматично визнати правдивим процес виборів за будь-якого результату.
Далі ще цікавіше: виборці голосують за різних кандидатів, але переможець тільки один, то що з іншими виборцями? А вони так само автоматично погоджуються на результат, тому що переможець виборів автоматично стає представником всіх виборців округу. Всіх, а не виключно групки підтримки! Це і є сутність демократичних воборів.
Так що виборці голосують всі, але одні - пасивно, інші - активно. Головне, щоб ні у кого не виникало сумнівів у чесності процесу виборів. Це основа соціальної стабільності в суспільстві.
Нарешті славнозвісна графа "проти всіх", щодо якої стільки галасу осудження,- навпаки є дуже важливою і потрібною! Надзвичайно! По-перше, вона вказує існуючим політичним силам, що вони мають змінитись, якщо хочуть залучити ці голоси. Але найголовніше - наявність "проти всіх" стимулює появу нових політичних сил, які можуть розраховувати на цей електорат! Якщо в країні немає вільного електорату, то який сенс творити політичну партію нової формації? Щоб переманювати чужий електорат? Це нечесно в самому зародку, то чи може подібна нова політична генарація бути позитивною у своїх подальших діях, якщо починає з підлості? А наявність "проти всіх" навпаки цей процес стимулює, як цілком природній і чесний. І я дякую всім виборцям "проти всіх", бо ви стимулюєте майбутнє нашої держави, її розвиток і поступ!
Стосовно прав виборців відкликати депутата - то це повна дурість й нісенітниця. Так, депутат є виразником волі виборців, але не потрібно робити з нього клоуна, який має повсякчас подобатись публіці, тільки догоджати й розважати. Депутат є уповноважений довірою на визначений термін, що можна уподібнити до пілота літака: не можна в польоті провести переобрання пілота на когось з пасажирів, бо щось сильно трясе і всі захотіли більшого комфорту. Думайте і обирайте правильно до посадки в літак, шановні. І запам’ятайте: коли вас обманули, то винуваті обидві сторони! Обидві! І шахрай, і ті лохи, що пішли в нього на поводку!
Депутат не роздає благ виборцям, як і не має звітувати перед ними, бо то є безглуздо. Від того, що вам сто раз скажуть мед - в роті не посолодшає. Є чіткий крітерій оцінки діяльності депутата - ваше повсякденне життя: про владу згадують тоді, коли ваше соціальне буття втрачає комфортність і вже вас не влаштовує! З різних причин. І тоді люди беруть владу за душу і трясуть, як ту грушу. Починають той процес в першу чергу з свого обранця.
Процедура позбавлення депутатських повноважень існує, просто не хочу вдаватись в правознавчі тонкощі цього процесу. Важливо інше розуміння: найбільшою покарою для людини у владі є позбавлення її влади. Не даремно всі, хто відчув смак влади - так до неї рвуться знову і знову! А зась, якщо то мурло вже обирали і воно ніц не зробило корисного для людей, але багато корисного виключно для себе. Пішов геть.
Сподіваюсь це роз’яснення трошки зтишить агресію людей, що рахують себе надто прогресивними і уявляють, що "громадянське суспільство" - це коли всі люди в державі безперервно гарують у різних політичних партіях та громадських організаціях. Ні, ні і ні! Більшість людей мають працювати на роботі - і досить.
Якщо хтось має активну соціальну позицію - то прошу і робити самому, а не примушувати до цього інших. До доброї справи люди і самі долучаться без зайвих закликів. І навпаки, якщо люди не долучаються, то проблема не в їх "недорозвинутості" чи там що, а у тому, що вони бачать пустопорожню гнилизну цієї справи. Люди завжди праві, навіть якщо вони і не праві. Це парадокс, але вираз "людина вчиться на чужих помилках, а розумнішає тільки на своїх" стосуєть і суспільства загалом. Помиляючись - ми всі розумнішаєм.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Жити по правді

З наших давніх літописів мені сильно припали до душі благородні рядки стосовно вимог до правителів: судіті по правдє.
В давні часи слово "правда" було багатозначним і одним з головних його синонімічних значень було те, що ми зараз називаєм словом "закон", або узагальнено - "право", що явно походить від слова "правда".
Отже "судіті по правдє" означало:
1. Правдивого суддю.
2. Правдивє слідство.
3. Правдий присуд.
Ще мені подобалось там поняття "Божий суд": коли обставини не дозволяли встановити правду події, то суд вирішували поєдинком або, якщо це було неможливо, то розпеченим металом: кого він не обпече - того і правда.
Стан сучасного юридичного права в Україні як на мене є досить далеким від правди. І вина тут не тільки чи не стільки юристів, скільки всього нашого суспільства. Коли наші правоохоронці стають найбільшою загрозою праву людей - це не убожество, а жах!
Але всі вони - частинка нашого народу! Вони не з космосу прийшли, українські правоохоронці! Ми самі створили їм такі умови і їх самих! Я до цього часу пригадую, як з самої головної трибуни Верховної Ради України доповідач, що представляв суддів на затвердження, відпові на закид одного з нардепів стосовно відводу одної з кандидатур через хабарництво: "Шановні, та ви ж самі кинули суддів на "підніжний корм" їх злиденною зарплатнею!" Ось так у нас в Україні величають офіційно хабарі - "підножний корм", а поїдає його...
Я колись дуже обурювався з тези, що ось в Україні є якась політично-бізнесова еліта, а весь інший народ - то бидло. Найяскравіший приклад того - нардеп від БЮТ Лозинський і його вчинки. Проте я зауважив, що вся наша еліта вийшла як не крути - з того самого народу, отже якщо народ є бидло, а вони - його еліта, то ясним чином постає що це є "елітарне бидло", яке харчується "підножним кормом" і власне тому таке тлусте.
Для мене великим смутком є обставина, що творячи "правову державу" ми цілком декласували і здеградували систему правоохоронних чинників у нашій державі, бо що таке корумпований суддя, прокурор, міліціянт? Це той же самий злодій! Причому всі сучасні суспільні обставини їх примушують до того, тому я віддаю велику шану і честь всім тим правоохоронцям всіх служб, які намагаються бути чесними і жити по правді. Більшість задля того перходить до приватних служб, а державні?! Там що? Порядних правників не треба?! Тільки Ківалови-кидалови?
Дуже прикро, що за Ющенка ми згаяли можливість реформування правової системи в Україні, а за Януковича - будем бачити. Можливо, що колишній зек, який пройшов і знає всю злочинну систему з самого низу і до верхів - спробує її реформувати в щось більш-менш порядне, може...
Мені важить інше: моральність всього нашого суспільства, громади: якщо кожен з нас сам буде намагатись жити по правді - все може змінитись.
І тим більше - не захоплюватись з добр різних юристів, подібних судді Зваричу
Розумію, що то є певним чином утопічні ідеї, але, але, але: хто не шукає честі - той її і не буде мати. Як на мене, то є в тому велике задоволення від життя, коли можеш поглянути в дзеркало і побачити там не гниду, що обжерлась чужої крові, а побачити - Людину.
Життя ніколи не було і не буде простим чи легким, проте жити по правді - варто.
Повтору життя ні для кого не буде. І мені хочеться бачити як можна більше щасливих людей навколо, а хіба це можливо без життя по правді?..

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

 

 

Лист ведучому радіо "Єра" політологу Сергію Крижанівському

Вельмишановний пане ведучий, я прослухав вашу програму (25.11.2011) з головою Комітету виборців України і хочу висловити кілька своїх думок для подальшого їх використання, якщо вони вас зацікавлять.
Найперше, що ми повинні визнати і припинити хибну традицію постійно переробляти закони про вибори і народних депутатів, і президента України на напередодні виборів, а тим більше - під час виборчої компанії. Це основне. Закон - це стала норма, а не змінна згідно до кон'юнктури моменту.
Коли я чую фразу, що хтось підлаштовує "закон під себе", то іронізую в тему, як визнання тим "підганяйлом" власної інвалідності, тому що "під себе роблять" виключно лежачі важкохворі... Не хворі політсили домагаються справедливих норм для всіх.
З повноваженнями влади теж однозначно їх не можна самочинно перерозподіляти, тому рішення про відміну реформи положень Конституції 2004 року повинно було вирішуватись щонайменше конституційною більшістю у Верховній Раді Україні, а по-суті це мало бути винесено на всенародний референдум з автоматичним імперативом дії його рішення.
Взагалі все існуюче законодавче поле в Україні важко визнати легітимним, коли жодного (!) свого рішення Верховна Рада не прийняла за конституційною нормою "один депутат - один голос", тобто особисте голосування, а не піаністами-кнопкодавами. На жаль, але це рівень нашої політичної культури, точніше - безкультур'я.
Однозначно, що політична культура і поводження обранців на пряму залежить від політичної культури виборця. Тому я надзвичайно радий, що у вашій програмі нарешті прозвучало головне, на мою думку, правило для виборця: депутатів обирають не для благочинної діяльності, а для творення законів та умов нормального життя в державі! Те саме в області, районі чи  місті. Але якщо полікультурність на рівні кілограмів гречки чи подачки в 100 - 200 гривень, то результати бачимо вже.
Також я вважаю всілякі "звітування перед виборцями" або так звану "роботу в округах" скоріше за фарс, чим серйозні речі, тому що чимало бачив і побачив цей процес без жодних результатів від нього. Навіть якщо траплялись епізоди допомоги з боку депутата, то це не змінювало кардинально самої проблеми як соціального явища, що і є головним завдання обранців: законодавчо робити добро для загалу.
І зовсім смішним є бажання "відкликати депутата", бо як вдало було зауважено: а хто його має з виборців відкликати? - за логікою це мають робити ті, що його обирали, а як їх визначити при таємному голосуванні? Тому як контрольна норма "відкликання депутата" є абсолютно малодієвим засобом, що доказано життям. Це нагадує ситуація, коли таксі найняти з умовою розрахунку після кожного кілометра, бо раптом клієнту щось не сподобається: от і зупиняється таксі, щоб розрахуватись і знову рушати - ох і малоприємною подорож вийде... Тому загальний рівень життя є основним показником для виборця про успішну чи не дуже успішну діяльність депутата, а головною карою для всіх з них було і буде відсторонення від влади. Вибирайте і обирайте вдумливо - це основний принцип контролю за депутатами, а не відкликання.
Навпаки, вилучення графи "проти всіх" є погіршенням, тому що це звуження демократичних прав волевиявлення виборця: можу не прийти, можу зіпсувати бюлетень, а можу і висловити своє побажання-замовлення в графі "проти всіх" на нові політичні формації. Власне саме ця графа і стимулює творити нові політичні партії, тому що вказує на факт наявності вільного електорату. Отже графа "проти всіх" хоч і не принципова, але важлива.
Щодо норми балотуватись в депутати одночасно і мажоритарно, і в партійному списку - це абсолютно недопустимо і антиконституційно. Чого не можу сказати про вимогу так званих "відкритих списків" - це скорше політологічна мулька, аніж ділова пропозиція, тому що давайте спробуємо уявити численні партійні списки-простирадла з їх повним переліком, де виборець має розібратись і проставити позначки, а тоді ще повинні прискіпливо облікувати цей інформаційний вал у виборчкомах - це абсолютно неможливо навіть технічно, не кажучи просто психично, тому що кожен виборець має уважно дослідити біографії незчисленної кількості претендентів. Поки що відкриті списки не є на часі в Україні.
Але, звичайно, що найголовніше у виборах є не закони, а сам виборець! Буде масовим бажання чесних виборів - будуть вони чесні! А буде домінувати байдужість чи за подачку продажно віддаватимуть свій голос - ну тоді не нарікайте, що життя таке безчесне. Теза "Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має" - цілком слушна і перевірена часом.
Владі ж особливо варто потурбуватись про чесність виборів, тому що з негативними результатами виборів влада ще може знайти компроміси, а ось невизнання виборів як сфальшованих позбавляє владу легітимності в абсолюті як у всього власного народу, так і світової громадськості. Таким чином: хочеш краху - сфальшуй вибори і матимеш крах. Приклади відомі і в нас, і поряд нас.
Всі на вибори 2012!

З повагою, Богдан Гордасевич
Львів - Рясне

    підтримую повністю
    89%, 17 голосів
    підтримую частково
    11%, 2 голоси
    не згоден повністю
    0%, 0 голосів

 

 

День Свободи! Так! І тільки так!

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
"Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!"
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

 

 

 

14 жовтня 69-та річниця створення УПА
   
Моя позиція є в тому, що вагомою складовою кожного свята є його підготовка, яка і робить свято - СВЯТОМ!
Коли надходить Різдво або Великдень, здавалось стільки турбот зайвих добавляється, але всі вони якісь приємні, тому що завдяки ним відбувається творення настрою і вагомості свят для кожного по окремо і всіх разом.
І навпаки, манера святкування наскоком, бо за день-два про нього згадали і щось на швидку зліпили-притулили, стрічки й шаровари, квіти й гонорари швиденько відробили - і вмить забули. А іноді й того нема.
Не знаю, як кому, але мене дуже і дуже засмучують роздуми над тим, як у Незалежній Україні цьогоріч нікчемно відзначили визначну ювілейну дату, якою є 1000-ліття Софії Київської, а також 150-річчя від часу смерті Тараса Шевченка. Просто дика прірва між значенням події та її відзначенням фактичним в Україні. У тому числі й у любому моєму Львові - щось тут П'ємонтом і не пахне, на жаль.
Розумію, що значною мірою суспільна увага прикута до політичної метушні та проблемам побутового виживання, але невже всі такі немічні й убогі? Та начебто ні: довколо себе бачу повно гарних і розумних людей, які добре виглядають і начебто непогано живуть. Бачу тільки одне виправдання подібній байдужості: тоталітарне минуле, яке привчило людей гидувати всіма офіційними святами, як примусовою фікцією свята і почестей. Цим духом негативізму до чогось офіційно-державного просякнуте все наше суспільство і потрібно чимало часу, щоб люди звикли самі йти і вшановувати своїх героїв і державні події заради свого особистого бажання надати значимості цим реаліям.
Всі ми є свідомі, що державний прапор чи герб, або гімн - все це банально прості матеріальні речі: шматок різнокольорової матері, графічна картинка чи якась там музика і спів, а їх символічної значимості надає емоційне суспільне ставлення до цих речей, як особливої значимості для кожного окремо цих символів його держави. Подібним чином вшанування померлих нічого не змінює для самих померли - вони ж бо мертві. То для чого про них згадувати? Тільки задля того, що це потрібно не мертвим - це потрібно живим.
При тому, що я категоричний противник масовості святкувань, особливо примусово, я також і проти штучної винятковості, коли хтось починає себе вважати за унікального і обраного для месіанської стезі серед стовписька непосвячених і нерозумних чад людських... Для прикладу, такими є масонство, що самоізолюється від людського загалу.
Якась патова ситуація виникає. Для прикладу, я цього року 23 і 24 серпня всіма можливими чинами святкував День Прапора та 20-річчя Незалежності України у Львові, де живу, але досить багато з місцевого люду ставились до цього не дуже привітно, бо я таким чином начебто підтримую теперішню "бандитську владу" в Україні. Я відповідав їм просто і однозначно: мені чхати на владу чи ще когось, бо це є МОЄ СВЯТО! День Незалежності України є моїм особистим святом не залежно від обставин життя і влади - це моє святе свято: день мого визволення з неволі, з тюрми народів - СРСР. І я радів та відзначав усі дати-річниці Незалежності від самого початку і буду далі відзначати скільки вистачить мені життя.
Доречно зауважити, що більшість такого поміркованого люду і в часи Ющенка не дуже то проявляли активність, як і за Кучми - все знаходили причину своєї пасивності. Особливо модно стверджувати, що то є "примітивна шароварщина", а ми ото вже европейскі естети, нам смішити світ отим тупуватим патріотизмом вже не гоже тощо. З того всього мушу зацитувати Івана Багряного: маємо те, що маємо, але зобов'язані все те виправити на краще.
Я закликаю кожного, хто хоче плекати особисту гідність як українця, як людини, що не байдужий до власних етнічних та державних реалій життя, історичних коренів і взагалі до життя - закликаю всіх тих проявляти самостійну активність у подібних починаннях та підтримувати інших - разом ми переможемо!
Коли нас закликають об'єднуватись, то я завжди ставлю найпершим запитання: що це має бути за єднання? У нас загалом чомусь домінує думка, що то має бути якесь фізичне єднання в сильний гурт, як єдину партію яко армію чи навпаки з жорстою дисципліною, підзвітністю та організованністю. Я категоричний противник подібного єднання, тому що історія довела його силу фізичну і безсилля розумове та етичне.
Для мене єднання може відбутись тільки добровільно і виключно навколо ідеї! Ідеї, а не людини! Ми, на превеликий жаль, досі діємо навпаки, тому у нас немає ні нормальних партій, ні сильних лідерів, ні доброї влади - все якісь фантоми. І все наше життя стає суцільним фантомом, яким ми начебто і не задоволені, але мусимо жити, як вже виходить так жити...
Чому я зробив значний акцент на святах? А тому що це є знакові маяки у пізнанні людей як лідерів і потенційних претендентів на державну владу. Лідер має організовувати, збирати, просвіщати, вести людей до святинь, а не до навпаки виглядати коло яких місць люди мають тяглість збиратись і скок-прискок він уже тут піариться, в грудки себе б'є, який він шанувальних цього місця, події, героя тощо.
Також і люди, як маса, в процесі творення святкового дійства краще організовуються і заводять знайомства, обмінюються живою інформацією і думками, що є дуже важливо для нейтралізації політично-технологічного зомбування різноманітними ЗМІ і тому подібним чином. Образно кажучи: підготовка і проведення різних державних свят, відзначення важливих дат, історичних персон є для громадськості тим, що для спортсменів є тренажерний зал - м'язи треба тренувати, щоб на змаганнях перемагати.
Давно над тим думав, але не бачив потреби виголошувати подібну промову, а тепер навпаки  вбачаю, що вона на часі. Помічаю в Україні значний рух ініціативності окремих людей в бажанні змінювати своє життя на краще власними силами, а не вичікує на "ману небесну". Вже мало хто вірить і живе в очікуванні "доброго лідера"-керманича для держави і нього персонально, що всіх охопить турботою і достатком. Не буде цього ніколи! Сам рухайся і роби щось для цього. Щоб жити радісно і святково, треба ясно зрозуміти, що правдиве щастя людині ніхто не подарує - вона сама повинна його створити. Щастя не можна вижебрати - тоді яке це щастя?
І якщо хочеш жити святково - то й живи! Бери і твори це свято: свято поваги до роду, народу, держави, а отже і себе самого, як спадкоємця і сучасника. Власне задля цього і гинули всі ті, кого ми будемо згадувати 14 жовтня на свято Пресвятої Покрови-Богоматері: всіх, хто віддав своє життя за те, щоб зараз ми могли вільно обирати долю, життєву ролю і взагалі бути вільними та щасливими.
Цінуючи Чин самопожертви Героїв кожен поглибить зміст та якість свого життя і щастя сьогодення. Давайте будемо щасливі! Занадто багато людей вистраждали нам цю можливість - бути щасливими.
Будьмо!

Слава Україні!
Героям слава!
http://spavedfront.io.ua/s83480/14_jovtnya_-_svyato_presvyatoe_bogorodici_pokrovi_i_svyato_stvorennya_upa

Богдан Гордасевич
м. Львів

06.10.11

 

 

Не газуйте до суду щодо газу

Як ви гадаєте, чи є сенс судитись з Росією за газ? Навіть якщо справа виграшна на всі сто, як було у Фірташа?
Почну пояснення з байки, де є близький Віктору Федоровичу образ вовка: "Якось вовк спіймав здобич, а ведмідь її відібрав. Вовк пішов судитися до царя звірів - до Лева у Львів (він  же і Страсбург), а той присудив справедливо: здобич вполював вовк і вона його, отож ведмідь має повернути її вовку. Справедливість ствердилась! І ведмідь підкорився волі присуду і сказав, що най вовк прийде до нього по свою здобич і забере її. Отак приходь і забирай, але зауваж, що в рішенні суду ні слова нема, що ведмідь не має права полювати на вовка і що той не може сам стати здобиччю разом з своєю законною повернутою здобиччю. Мораль байки така: не лізь в печеру до змія-горинича, якщо ти не грузин"
Одним словом хотів би я бачити того судовиконавця у виграшній справі проти Росії...
То що маємо робити? Коритись диктату з Росії? Звичайно, що коритись, а не нариватись, щоб не стати здобиччю. Якщо когось "примусили до миру", а нас примушують до дружби - будемо дружити на мус з відповідною чесністю і порядністю...
Я от нещодавно прочитав гарну публікацію в "Українській правді" Володимира Дзьобака "Вони на гачку у Путіна. Вона і... Україна!" (http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/9/6574650/) - тут все гарно розписано, але дивним чином пропущено досить важливу тему: "Транзитну мережу газу в Україні включно з газосховищами і власним газовидобутком"
Давайте подумаємо добре і вияснимо: а що нам дасть суд з Росією, окрім неприємностей? Явно мало що. То нащо на нього витрачати зусилля і кошти. Якщо Росія не схоче піти на паритетні домовленості - їх не примусиш жодним чином і тоді що ми робимо? Те, що й робили завжди з такою дружбою на славному газопроводі "Дружба", тільки на порядок збільшуємо масштаби: тобто продовжуємо красти газ з магістральних газопроводів транзиту газу і твердо в тому не зізнаватись. Будемо жалітись, що все старе, а оновити грошей нема - усі в Росію йдуть... Зрозуміло, що одразу почнуться дружньо-погрозливі пропозиції спільного консорціуму для модернізації газопроводу, а ми на те: нащо той клопіт, як ви он новеньке і гарненьке будуєте в обхід України? Нас же і це барахло влаштовує - воно так гарно і корисно для нас протікає...
Гнила комбінація, але я особисто кращої не бачу. Європейці вкотре кидають нас "під танк розборок" з Росією сам на сам, тому і ми маємо право не сильно з ними панькатись і вибачатись до того часу, аж поки вони дружно від імені Євросоюзу не зроблять давно назрілу пропозицію нам: розпочнуть купувати газ на кордоні України з Росією і вже за його транзит домовлятись безпосередньо з нами. Думаю не треба пояснювати наскільки це убезпечить Україну надалі від шантажу з боку Росії в питання постачання газу і його вартості.
Є ще варіант федералізації України з Росією і Ко, про що цілком плідно домовлялись Путін і Тимошенко, але чомусь не дуже погідно стало виходити з Януковичем.
Хто його зна, як все буде далі, але що судитись безглуздо - це однозначно.
Я так вважаю.
А ви?

Богдан Гордасевич
м. Львів

14.09.11, 12:51

 

А ви помітили?

А ви помітили, хто дякую, кому дякує і за що дякує?
Мова йде стосовно дивно розпіареної в Україні фрази-гасла "Спасибо жителям Донбасса за президента пи_до_раса!"
Особисто моїх інтелектуальних потужностей не вистачає, щоб пояснити цей варіант подяки, бо взагалі традиційна формула, що "обов'язком влади є задоволення потреб народу" під яким я особисто розумію як "підвищення добробуту і духовності громадян країни" в Україні набрало зовсім іншого ненормального характеру.
Погодьтесь, що коли величезна кількість людей країни виголошує подяку за наявність у них президента-збоченця, то значить цим людям із таким президентом добре! Він їх задовільняє! Вах! За кордоном вкотре шоковані фантомом "загадковості слов'янської душі" - принаймні я не уявляю, як вони пояснюють поширеність в Україні вищенаведеного гасла. Спробуйте розтлумачити іншим цей парадокс, коли противники Януковича на виборах у президенти через півтора роки почали масово дякувати своїм опонентам за те, що їх кандидат виявився сексуальним збоченцем - ???
Якщо мова йде про глибоко прихований сарказм, який не кожному дано зрозуміти, то з Донбасу лунає не менш саркастична відповідь "Да пожалуйста! Сосите, сколько влезет - нам не жалко!" І що лишається з того сарказму для шанувальників гасла подяки Донбасу?
Взагалі мене це мало обходить, бо я належу до зникаючого виду чоловіків з нормальною сексуальною орієнтацією стосовно жіночок, тому міг би проігнорувати цей епізод з життя країни, якби не підмітив загадкового моменту: чомусь цей явно не українського походження слоган став поширеним в Україні не тоді, коли президент Янукович підписував сумнозвісні "Харківські угоди", а саме тоді, коли він навпаки став у позицію протистояння щодо диктату з боку Росії. От і задумайтесь, в кого є чим!
І класикою жанру вже є те, що супер-бупер-ультрапатріоти України, які на словах просто голими руками готові роздерти тих москалів, насправді за хитрої та підступної махінації-спецоперації з підбуренням на кшалт такого ось гасла до власної української влади стають ярими помічниками тої самої ненависної їм Московії - і це вже чисто наш традиційний український феномен, з чим всіх нас і вітаю. Такі вже ми є - взаємовічливі.

Богдан Гордасевич
09.09.2011

 

 

Відкладем війну на потім

Співдоповідь Богдана Гордасевича з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України.

Спробую висловити своє бачення процесів, які окреслено у доповіді Президента України Віктора Януковича з нагоди 20-річчя Дня Незалежності України.
Загалом доповідь дуже фахова і позитивна. Я її прослухав і у виконанні першої особи держави, а тоді ще уважно перечитав завдяки електронній розсилці. Раджу також уважно і без поспіху перечитати доповідь кожному, хто роздумує над своїм майбутнім, своїх рідних і держави загалом. Зрозуміло, що це повністю добровільна річ і робити її варто як роздум над прочитаним, а не як причину для злослів'я тощо. Принаймні вже ясно, що підготували доповідь якісно, а це вже говорить багато що і про Віктора Януковича, і його команду помічників. Час покаже, які будуть розбіжності між словом і ділом. Проте не потрібно забувати, що ці розбіжності як і відповідність залежать так само і від нас, громадян країни: від нашої підтримки чи обструкції до задекларованого в доповіді президента України поставатиме і реальність нашого буття.
Чим у першу чергу цінна доповідь? Вона дає стислий виклад глобального світогляду теперішнього президента України та його команди. І як на мою думку - це є не найгірший варіант ідейних постулатів. Однозначно немає домінування пріоритетності стосунків з Росією і бажання об'єднання з нею в різних формах кооперуючого поглинання України. Для мене найголовніше наразі є задекларована "стратегічна багатовекторність", як ознака, що ми не збираємося обмежувати свій наявний суверенітет України різними договорами типу "Митний союз" чи вступ до НАТО і тому подібне.
Взагалі мені важко зрозуміти, чому українська політика і політики-персони такі безхребетні лакузи, коли транзитна домінанта енергоносіїв по нашій території робить саме Україну головним чинником у цьому процесі. Це не Європа залежить від Росії за поставками газу, а від України вона залежить! І Росія залежить від України, яка може і повинна в разі невигідних позицій економічного плану відмовитись від транзиту газу з Росії по своїй території. І все! Ми диктуємо умови, а не нам! Не просимо - вимагаємо! Сподіваюсь у Януковича стане на це здорової й розумної наглості - дуже сподіваюся!
Від позицій у питанні якою буде далі Україна у зовнішній політиці: чи прохач, чи розпорядник,- з того буде ясно і політика в середині країни. Зокрема, щоб реформи не робились для проформи, як теперішня пенсійна під замовлення вимог МВФ. Або судова теперішня реорганізація остаточно перетворило убоге правочинство періоду Кучми і Ющенка у просто безбожний судомазохізм сучасної формації. Якщо суди виносять масово безглузді постанови, а правоохоронці зайняті творенням соціальної опозиції спрямованої проти влади та ще організацією провокацій масових безладів в державі з боку різних політугруповань, зокрема варто згадати цьогорічні події у січні в Запоріжжі, 9 травня у Львові, або умисний ажіотаж навколо справи Тимошенко з постійними бійками правоохоронців з власними провокаторами включно аж по 24 серпня - то що це за правова держава? Демонстрація сили чи безсилля? Більше всього демонстрація дурості, що явно суперечить розумним принципам доповіді президента.
Отже якщо Віктор Янукович реально хоче виконувати те, що було задекларовано в його доповіді - це дуже скоро стане ясно, як і те, що він блефує і доповідь є бутафорією для обману народу. Що буде тоді, коли обман усвідомить народ, весь народ від Заходу до Сходу - важко спрогнозувати. Революцію заради Тимошенко і Луценка ніхто робити не буде, а ось просто новітня коліївщина може відбутись, як в Лівії чи Сирії зараз, тому раджу президенту України та його команді дотримуватись обіцянок, тим більше таких позитивних.
А громадськості України варто узятись за публічне обговорення доповіді Президента України, щоб зафіксувати і постійно контролювати порушення слів президентом. Мужик сказав - мужик зробив. От Ющенко сказав: "Ці руки нічого не брали" - і дотримав слова: так і не взявся до роботи за всі 5 років свого президентства. Тут дорікнути нічим - чисті руки. Ще б совість була такою ж чистою.
А Вона робила так і таке, щоб краще була допомагала Ющенкові...
Моя думка чітка і виважена: будувати подальше майбуття України на поглибленні внутрішньої конфронтації з владою є безглуздим шляхом в нікуди. Потрібно не воювати з владою на знищення, а змушувати владу дотримуватись своїх слів та обіцянок, які є досить позитивного змісту. І тільки тоді, коли влада явно буде чинити порушення і злочини проти народу, тільки тоді варто починати війну з нею.
Повторюю всоте: війна з владою - це закінчення опозиційної боротьби, а не початок. Навпаки: треба почати з мирних умовлянь і перемовин, публічного контролю, підтримки всього позитивного і прогресивного в діях влади, що корисно для країни. А не: апріорі не приймаю всього, що йде від Януковича, Азарова чи Табачника. Це глобальна дурість.
Боротися треба не за владу, а за Україну! Так закликали робити наші герої: Степан Бандера і Роман Шухевич. Я з ними згоден, а тому й пропоную наступне: є доповідь і конкретні декларації та обіцянки, отож прошу до роботи пане президенте України Віктор Янукович з командою. По справах - і результат, і відповідальність буде.

Львів,
28 серпня 2011 р.

 

 

Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету України

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС "Горбачовської перебудови" на весь союз як "оазою застою" під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.
Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву "реструктуризації"  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус "де юре" на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада "де факто".
Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад - не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР - це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!
Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом - надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.
Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну - незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР - ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в "імперії зла" і "тюрмі народів" тоталітарному СРСР...
Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами - чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.
Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як "імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо - москалів" Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про "великоросів" як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію "радянський народ" і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко "русскиє" були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області - цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.
Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: "А у нас тоже москвичей очень не любят".
Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор "імперського шовінізму", як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.
Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої - 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне

 

 

Починати діяти потрібно вже

   
Почув від цікавою людини цікаву думку: даремно ми не дали перемогти Януковичу у 2004. Цікаво було б почути огрунтування такого погляду у минуле, тому що я більше дотримуюсь погляду: "добре так, як є, хоча хотілось би кращого. Тобто в загальному плані динаміка розвитку суспільства в Україні як поступ від "зони і її зеків" до громадського співжиття вільних людей - мене влаштовує, особливо у порівнянні з країнами-братами по нещастю перебування в СРСР.
В котре переконуюсь, що живе безпосереднє спілкування значно продуктивніше і динамічніше за спілкування в Неті, але водночас воно чисто енергетичне і мало що лишає фіксованого. До того ж спроба фіксувати розмову навіть пост-фактум виглядало б як суцільний сумбур фраз і думок. Описати важко, а не записати означає знищити, бо найперше правило журналістики звучить так: якщо відбулась подія, але про неї ніхто не дізнався - значить події не було.
Найголовнішим в цій ознайомчій зустрічі було те, що дві діаметрально протилежні за своєю генезою, а саме: літератор-демагог та інженер-прагматик, - і знайшли повне порозуміння в головних позиціях сучасного державницького стану в Україні:
1. Двадцять років українське суспільство зріло-визрівало і зараз настає слушна година для... Для всього, тож від нас простих-непростих громадян України тепер залежить, чи ці зміни будуть позитивні чи деструктивні щодо процесу створення громадянського правового і справедливого суспільства в Україні.
2. Ринкова економіка в Україні називається "тіньовою економікою", яка і є головною потугою в майбутньому, а головним завданням є збільшення максимально отої тіньової економіки, щоб можна було без шкоди для держави і людей знищити нікому не потрібну деградовану надбудову державної економіки разом з її анти-анти-анти... державним бюрократичним апаратом.
3. Максимально спрямовувати зусилля на соціальне примирення різних верств в Україні, а не на конфронтацію. І багаті, і бідні, і середні, і службовці, і приватні бізнесмени,і навіть депутати - це все наші люди, громадяни України, а тому нам краще домовлятись про умови нормального співжиття, аніж вишукувати гарної ворожнечі. Зміст простий: багаті не повинні платити за бідних, чим нас постійно спокушають, а багаті повинні допомагати бідним перестати бути бідними! Звичайно що при цьому багаті вже не будуть такими аж багатими, але вони залишаться живими, що, погодьтесь, вартує часткових жертв.

Це основні напрямки, а узагальненим було рішення робити регулярно подібні зустрічі зацікавлених людей для обміну думок і вироблення чітких постулатів та керунків щодо співдії на майбутнє.
Як літератор, я б обіграв зміст нашої розмови таким чином: був час, коли Слово і було Ділом, але вже надійшов час, коли Слово є початком Діла, щоб по часі Слово постало за результатом Діла.
В Україні вже є багато людей, які беруться до діла самотужки на всласний розсуд і їх вже не зупинити, що і добре. Просто варто скоординувати наші зусилля, щоб не плутати справи одне одному. Так я думаю, тому вважаю за потрібне робити подібні до нашої зустрічі-наради в доброму товарствві добрих людей задля доброї справи.


Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

15.07.11, 12:56

 

Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії" - тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті - тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей - працюй над цим, а для початку - просто по мрій!

Напрямки досліджень і генерації ідей "Майбутнє України"
1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого - той не вартий і майбутнього.
2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:
    а) існуючі вже на цей час;
    б) задум і проекція нових;
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.
4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.
5. Технологічні задуми під загальним гаслом "Зроблено в Україні"
6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.
7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:
    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні
    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом "Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим"

Задум проекту укладено Богданом Гордесевичем  під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої "Порохової вежі".
Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!

 

 

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "ФРОНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ"


Епіграф:

Десь впадеш, невідомий, в бою,
Та для смутку немає причин,
Бо значили дорогу твою
Ідея і Чин

Галина Гордасевич


Я, громадянин України - Гордасевич Богдан, об'являю ВІЙНУ.
Війну за СПРАВЕДЛИВІСТЬ.

Я звертаюсь до всіх бажаючих в Україні стати добровольцями у боротьбі "ФРОНТУ СПРАВЕДЛИВОСТІ"!
Прошу зголошуватись і починати формувати підрозділи, полки, угруповання, армії.
Ідея боротьби чітка: якщо не Я, то ХТО?! Якщо не ЗАРАЗ, то КОЛИ?!
СПРАВЕДЛИВІСТЬ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ ПОТРІБНА НАМ ВЖЕ!
І встановлювати справедливий лад нашого життя повинні ми самі, а не хтось там з "обраних". Бо чого варта встановлена справедливість, як і чесність та порядність наших народних обранців - ми вже неодноразово могли пересвідчитись. Тому я не вірю, що хтось може зробити мені моє життя таким, яким я його хочу мати. І що для інших це зробить - я так само не вірю.
Поняття "справедливості", як відомо, є виключно індивідуальним і особистим фактором, тому що не буває справедливості взагалі як ідеальної величини, що підходить усім однозначно і рівномірно. Всі події і факти ми завжди оцінюємо за виключно власними критеріями розуміння справедливості. І якраз сумарна кількість індивідуальних визначень справедливого створює справедливість загальну.
Щоб життя довкола нас набуло обрисів більш справедливого суспільства, чим воно є наразі, то потрібно не вдома чи перед знайомими висловлювати тільки на словах своє незадоволення від різних несправедливостей вашого і нашого буття, а потрібно братись і активно виправляти несправедливе на справедливе. Так і тільки так!
Одному це зробити важко. Правильно: важко, - тому що зло завжди тримається купи і перемогти його можна теж тільки гуртом, об'єднавшись в громади.
Зло завжди агресивне, тому перемогти його можна також тільки активною дією і зорганізованим поступом.
Зло розчиняється і ховається в обширі суспільства, тому і вичищати його потрібно не епізодичними акціями-боями, а фронтально по всій території одночасно. Тому і саме тому потрібно всім нам в Україні ФРОНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ.


ГРОМАДСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "ФРОНТ СПРАВЕДЛИВОСТІ"

Головним завданням цієї громадської організації я вбачаю у впровадженні механізмів громадського контролю і співробітництва простих громадян з органами влади всіх рівнів, як необхідної ланки у створенні та нормальному функціонуванні громадянського суспільства в Україні. Потрібно не просто боротись з конкретними порушеннями, а упереджувати їх системну появу.


Реалізація цього задуму має наступні напрямки:

а) захист прав простих громадян у їх взаємовідносинах з органами влади, правова допомога і просвітництво;
б) захист органів влади і чиновників від свавілля керівництва і впливу сторонніх чинників у процес їх діяльності, зокрема прийняття популістських рішень для збереження посади або під тиском чийогось лобіювання локальних вигод, відповідна просвітницька робота;
в) безпосередня участь у формуванні органів влади та контроль за їх діяльністю в першу чергу через постійний моніторинг діяльності власних представників та відстеження на відповідність дій і результатів інших діячів згідно передвиборчих і посадових зобов'язань.
г) співпраця з іншими громадськими та іншими організаціями по створенню суспільства достатньо справедливих взаємовідносин громадянина і держави.

Свою особисту участь у роботі ВГО ФС я вбачаю у сфері культурно-масової діяльності. Пропоную наступні заходи і свою співучасть в їх реалізації:

1. Редакційна та організаційна діяльність в роботі:
- інтернет-сайта;
- інформаційного вісника;
- видавничої діяльності та розповсюдженні різнопланової агітаційної літератури;
- організації та проведенні різнопланових форумів, конференцій, з'їздів;
- видання у перспективі всеукраїнського громадсько-політичного тижневика.

Богдан Гордасевич


КОМЕНТАР

Всіляка нова ідея на своїх початках виглядає дещо дивною, як і її автор, проте з часом вона стає звичною для більшості, отже стає нормальною. Загалом, до ідеї "Фронт справедливості" можна поставитись, як до звичайної ролевої гри, зміст якої полягає у дієвому впливі окремої особи на довколишній світ з метою його поліпшення.
У нас багато людей, які знають, що робити іншим, особливо керівникам держави, але коли справа доходить до них особисто, то вони бідкаються на свою бездіяльність однаково: "Ну, а що я можу зробити?" Таким хочеться задати зустрічне запитання: "А ти пробував хоч щось зробити? Дрібницю, але хоч якусь конкретну дію, вчинок - пробував?"
В тому і є проблема: розумних і знаючих людей у нас багато, а людей дії - обмаль. Особливо, якщо це стосується громадських і суспільних проблем. "Що я - крайній"- думає кожен і чекає, аби хтось зробив те, що міг зробити і він. Але той інший думає так само, і ще інший - теж, отож і виходить, що нікому зробити корисну суспільну справу. Відповідно, всі дружно дивуються, чому довкола так багато несправедливості.
Є гарне прислів'я: "Якщо б кожен господар прибрав коло своїх воріт - вся вулиця стала б чистою". Інакше кажучи: хочеш змінити світ - почни з себе. Почни змінювати на краще те життєве середовище, яке тебе оточує. А для того, щоб тобі було з ким порадитись, пошукати підтримки, поділитись власними думками, ідеями, інформацією, досягненнями тощо - звертайся до новоствореної всеукраїнської мережі громадського об'єднання "Фронт справедливості".

Будь-яка суспільна справа неможлива без ідейного стрижня, що її об'єднує і фіксує.
Для "Фронту справедливості" головною ідейною засадою є УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ.
Як відомо: націоналізм - це любов до своєї нації, а патріотизм - це любов до своєї держави, тому до участі в діяльності "Фронту справедливості" запрошуються в першу чергу ВСІ ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ, але й громадянам інших держав відмови не буде, якщо вони хочуть попрацювати на користь Держави Україна.

Для кожної суспільної організації існує ряд деструктивних чинників, які перекреслюють початкові ідейні засади. Найнебезпечними, на мою думку, є так звані "вождізм", "сектантство" і "маніпулювання з боку ".
"Вождізм" - це коли один або кілька чоловік з керівництва стають одноосібними керманичами організації без жодного впливу і контролю за їх діями з боку маси рядових членів. Іноді, коли в цьому керівництві організації знаходиться справді обдарована людина, рядовим членам навіть довподоби такий стан справ, коли всі визначальні рішення приймаються за них і не треба перейматись цими глобальними проблемами, а залишається тільки виконувати вказівки і пожинати досягнення. Але побудова цілої структури з опертям на одну чи кількох осіб небезпечне тим, що їх зникнення або підміна стає руйнівним фактором всієї організації.
"Сектантство" - це коли організація перетворюється в силу, яка придушує особистість в її індивідуальній неповторності. Це починається з принизливої селекції "прийому-виключення" в членство, а в подальшому обов'язковість виконання рішення більшості членів організації для меншої частини інакодумців. Сумнозвісне "партія дала наказ" не має права на існування. Треба раз і назавжди визначити, що будь-яка суспільна організація - це є механіз, а не суб'єкт! А до механізму потрібно ставитись відповідно: якщо потяг рухається в непотрібному вам напрямі, то з нього виходять, а не пробують переконувати завернути потяг туди, куди вам потрібно.
Нарешті, кожна успішна організація має небезпеку зацікавлення нею "третіх сторонніх сил" зокрема спецслужб, які через різні методи впливу та інфільтрації агентів у керівні органи можуть суттєво вплинути на підконтрольність діяльності організації згідно їхнім бажанням.

Виходячи з вище сказаного, Громадське об'єднання "Фронт справедливості" не матиме централізованої структури з усталеним членством. Це має бути інформаційно-координаційне об'єднання різноманітних суспільних організацій чи просто формацій для узгодження планомірності та співпраці в їх діяльності по розбудові громадянського суспільства в Україні.

Принцип роботи ВГО ФС доволі простий: виноситься на обговорення ідея конкретної справи, оголошується набір добровольців і з них починає формуватись виконавча команда. Кожна така група має бути цілком автономна і самодостатня для обраної дії. Звітність керівництва і його зміна відбувається тільки в межах цієї команди за власне прийнятими умовами внутрішнього статуту. Але для всіх команд обов'язковим буде звітність перед громадськістю в цілому.
Доброволець кожен окремо визначає чим і як він хоче займатись, вказує, які має можливості і навички, а тоді в разі співпадіння інтересів його і організаторів акції, з ним укладається письмовий "контракт взаємодовіри", де має бути чітко обговорено головні моменти співпраці та участі добровольця, після чого він стає повноцінним бійцем команди. Це буде цілком умовний формальний момент, що не матиме жодних юридичних наслідків чи інших подібних зобов'язань, тому що основним "документом" всіх взаємостосунків у ВГО ФС буде вербальне СЛОВО ЧЕСТІ.
Якщо особа добровільно узяла на себе конкретні зобов'язання і дала Слово Честі їх виконати, але не виконала, тобто зрадила, стала дезертиром, тоді ця особа втрачає довіру бо вона є БЕЗЧЕСНОЮ. Її вилучають з складу команди (віртуальний "розстріл за зраду") і більше НІКОЛИ не залучають в інші справи ВГО ФС.


З ЧОГО ПОЧИНАТИ?

Починати, звичайно, треба з себе.
Армія формується з рядових одиниць, тому якість кожного окремого бійця має бути якнайвищою. Найкраще - рівня "профі", тобто професіонала своєї справи. Це рівень здорового індивідуалізму, коли особа сама визначає свою спеціалізацію та рівні фізичної і психічної підготовки. Простіше кажучи: не хтось муштрує рекрута до потрібної кондиції, а він сам себе готує і приходить практично сформованим бійцем, якому для участі в конкретній акції потрібно пройти тільки додаткові спеціалізовані тренажі та освоїти технічне забезпечення.
МИ – АРМІЯ ДОБРОВОЛЬЦІВ!
Відповідно основою всіх стосунків у нас є принцип взаємоповаги. Всі є рівними і підлеглість є просто добровільним підпорядкуванням згідно рольовим обов'язкам.

Другий етап: освоєння території.
1. Збір інформації: місцевість, населення, устрій, персоналії тощо.
2. Місцеві особливі проблеми: безробіття, корупція, кримінал, узурпація влади тощо.
3. Визначення власного плану справедливого вирішення місцевих проблем і пошук однодумців щодо цього. Формування своєї команди і її підготовка до дій.
( якщо маєте бажання розпочинати діяти одразу з вирішення всіх глобальних проблем держави і світу – це пароноя чи шизофренія і не до нашого руху, а до медиків)
4. Починати робити якісь конкретні громадські справи найпростішого характеру.
5. Легалізація в мережі "Фронту справедливості" заявкою про свою діяльність на місцевому рівні і про бажання підключитись до певних акцій в загальному масштабі.
(якою буде мережа Фронту справедливості – покаже час)

Третій етап: регулярна повноцінна добровільна праця в якості складової ланки-учасника Всеукраїнського громадського об'єднання "Фронт справедливості".

Уклав в робочій редакції ці положення 11 березня 2007 р. Богдан Гордасевич.

Проект було законсервовано після появи майже аналогічного під назвою „Народна самооборона” на чолі з Юрієм Луценко, але оскільки все скінчилось реально нереальним, тобто нічим, тому спробую запустити проект вже зараз самотужки.
Наголошую: його головним завданням є спонукати створювати окремі автономні осередки на місцевому рівні в боротьбі за справедливість. Ідея чітка і проста: ми тут живем і нам вирішувати, як жити! Нам треба встановлювати правила і закони, та слідкувати за їх дотриманням, щоб було добре жити більшості, а не меншості.

Біда наших державних мужів у тому, що вони не можуть зрозуміти, що жити у відносно справедливому суспільстві при менших особистих статках значно краще, аніж мати гори грошей і добра у суспільстві соціальних антагонізмів і криз.
Наші депутати всіх рівнів не хочуть розуміти, що їх призначення - творити правове поле СПРАВЕДЛИВЕ ДЛЯ ВСІХ! А вони переважно займаються т.з. "дерибаном", тобто творять правове поле під власні інтереси і надбання, а потім самі щиро дивуються, якщо до них починають ставитись несправедливо, коли переобирають інших депутатів на їх місце, а це ж просто елементарна відплата за їх "кишенькову" законотворчість. Не розуміють наші депутати, що коли творити СПРАВЕДЛИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ, ТО СПРАВЕДЛИВІСТЬ БУДЕ І ЩОДО ТЕБЕ ОСОБИСТО!


ТЕОРІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Коли в 1989 році йшлося про створення народної організації для дієвого впливу на процеси перебудови в Україні (УРСР), то я був скептично налаштований щодо назв аналогічних до Прибалтійських держав, де вживали слово "фронт" (Народний фронт Литви тощо).
Іронізував тоді, що є як у вітчизняну війну 1-й Прибалтійський фронт, 2-гий, а ми почнемо Український фронт створювати, коли краще не воювати, а будувати...
Тобто з щирою душею радів дуже вдалій назві Рух (повна назва: Народний рух України за перебудову), як точній і цілком толерантній, мирного значення і спрямування. Що Рух не став тим, чим хотілось, а став тим, чим став, тобто як став, так і стоїть опудалом - то вже окрема історія.
Тепер у 2009 році я навпаки обрав для назви слово "фронт", як найбільш доречне за своїм змістом глобального, всеохоплюючого, масового впливу і дії. Війна не обов’язково є збройний конфлікт, але є глобальною зміною. За ідеєю Всеукраїнське громадське об’єднання "Фронт Справедливості" і є глобальною зміною в українському соціумі як в першу чергу психічному плані, тобто суб’єктивному, так і в подальшому - у фізичному стані, тобто об’єктивному. За змістом це справді буде війна за справедливість, а тому тут потрібен не рух, а фронт і армії.
Те, що слово "справедливість" фігурує у багатьох сучасних партіях та організаціях, говорить про актуальність цього поняття. Але є одна цікава річ: справедливість подібно до почуття любові - всі знають, що це, але ніхто не годен пояснити, тому що скільки людей - стільки і різних тлумачень. Справедливість не буває абстрактною - це завжди цілком реально річ, яка постає з певної сукупності обставин. Ідеальної справедливості не існує як такої взагалі. Справедливість можна зрозуміти тільки на конкретних прикладах з життя, а не на абстрактних логічних конструкціях, які цікаві тільки для гіпотетичних порівнянь. Повний аналіз поняття "справедливості" спробую провести у очерках цього сайту, а наразі дам своє тлумачення справедливості, як "Справедливість - це щире рішення більшості колективу людей при узагальненні рішення кожного окремо стосовно певної події на підставі правдивої інформації".

 

Безформна і безсоромна "Пенсійна реформа 2011"

Для оцінки будь-якої справи існує одна загальна процедура оцінки: кому це вигідно? Або як казав не забутній Козьма Прутков: "Зри в корень"
Не відкрию великої таємниці, коли скажу, що вся теперішня політично-економічна еліта в Україні веде свою генезу з комуністично-номенклатурного прошарку СРСР. Винятки типу бездипломних міністра Зварича чи есбеушника Кислинського не виняток за результатом - їх вилучили з українського владного бомонду.
Отже всі-всі від А (Азаров) до Я (Янукович) включаючи сюди і всіх інших аж з Л (Литвин), з Т + Т (Тимошенко і Тігібко), і навіть з Ю (Ющенко) мають однакову "совкову" парадигму свідомості стосовно формування та функціонування системи влади, а саме: я найрозумніший, а інші - не такі. В класичному народному варіанті радянський принцип влади звучав однозначно просто: "Я начальник - ти дурак! Ти начальник - я дурак"
Молодому поколінню українців важко зрозуміти і покірне старше "сересерівське" покоління, і те, чому влада в ставленні до людей поводить себе так, наче це збіговисько ідіотів і дебілів, яким можна в наглу брехати і дурити, тому що все одно не зрозуміють обману. І я цілком підтримую нашу владу у їх зарозумілій наглості брехати і обкрадати народ, тому що якщо вони при владі - то народ, що їх обрав, дійсно дурень!
В цьому я повністю погоджуюсь з паном Зарубінським, який чітко визначив, що влада є такою, якою її обрав народ. І обиратиме надалі! І не важко нагадати реакцію з Росії на другий тур президентських виборів в Україні: "А нам все одно, хто тепер переможе чи той, чи та..."
Що нам з вами не все одно і що ми не є дурні всі як один в Україні, за винятком влади, я і хотів би показати на прикладі ідіотизму під назвою "Пенсійна реформа 2011"
Наводжу простий приклад у найбанальному питанні стосовно збільшення віку виходу жінок на пенсію.
В Конституції України в редакції 1996 р., яка начебто є чинною на сьогодення, в Статті 24 сказано наступне:
"Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорон и праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям."
Отже що ми маємо насправді? Грубе порушення цієї норми основного закону, де під дискримінацію попадають чоловіки! Сучасним законом про пенсійний вік є градація за статтю: жінки на пенсію у 55 років, а чоловіки - у 60. Як це називається? Очевидне порушення конституційної норми рівноправності чоловіків і жінок!
Інша справа, що жінки мають право, що теж зафіксовано у наведеній статті, на "встановленням пенсійних пільг" - то і встановлюйте пільги, нешановна влада, але ж не реформуйте і далі антиконституційну статеву дискримінацію!
Якби пенсійними реформами займались дійсно розумні люди, то вони б зробили просту юридичну новацію: жінки йдуть на пенсію як і чоловіки у 60 років, але за народження і виховання дитини отримують пенсійну пільгу 2 роки за першу і другу дитину і рік за кожну наступну щодо виходу на пенсію, тобто і державі була б значна користь у питанні демографії, і справедливість соціальна була - чи не так, жіночки? Ви б і в 50 могли на пенсію піти заслужено і почесно.
Простий і наглядний приклад, яким я і обмежусь, тому що аналізувати всю дурість псевдо-реформування пенсійного законодавства я не маю ні бажання, ні потреби. Ясно і так формула побудови владної конструкції "розумних щодо дурнів": хай кожен з працюючих віддає нам свої зароблені гроші на пенсію, на освіту, на лікування, безпеку тощо, а ми, влада, будемо вирішувати, як ці гроші з користю для всіх нас використати і що з них повернути у вигляді соціальної допомоги тій людині, що зуміла вижити і дожити, трясця її матері, до цього!..
Я майже впевнений, що подумки наші урядовці мріють про стан, як в одній з країн Африки, де є чи не найнижчий вік виходу на пенсію у 50 років, а все тому, що середній рівень життя там обчислюється у 40 років, а за 45 мають рідкісні старожили. Однозначно, що реформування пенсійного законодавства йде у подібному напрямку і це власне наводить мене на просту думку: а чому зі передчасною смертю людини всі її соціальні відчислення включно з пенсійними щезають-розчиняються у суспільному казані-кориті? Чому зароблені ним кошти не переходять до найближчого кола рідних? Де справедливість?
Таким чином ми повернулись до того, з чого розпочали: до головного питання "Кому це вигідно?" Для кого ці лже-реформи пенсійні і всі інші? Для людей? Не бачу і не відчуваю "покращення вже сьогодні" ні вчора, ні тепер. І не бачу надій на покращення на майбутнє з такими мудрагелями-реформаторами. Кожній нормальній людині зрозуміло, що це черговий злочинний обман влади спрямований проти народу, а ніяке не реформування законодавства в напряму справедливого пенсійного забезпечення людей.
Справедливість пенсій вимагає простої і однозначної дефініції: хай кожен отримує ту пенсію, яку насправді заробив! А для цього потрібно проста форма обчислення: сам робив і з того, що заробляв, сам собі відкладав і має на старість. Якщо завчасно помер - родина має, а не дяді-депутати з урядовцями укупі наше і нас мають як забажають і куди забажають...
А ми, народ, маємо що? Ось цю безформну і безсоромну "Пенсійну реформу 2011"

Богдан Гордасевич
12:46 07.07.2011
м.Львів-Рясне

    я проти солідарної пенсійної системи в Україні
    83%, 19 голосів
    я за принцип солідарної пенсійної системи в Україні
    9%, 2 голоси
    а мені то все десь у носі - якось буде
    9%, 2 голоси

 

 

Святкуємо те, чого нема

    28.06.11, 15:29
 Особисто мені дивно, чому у Львові вивісили державні прапори 28 червня без чорних траурних стрічок?.. А ось погода навпаки начебто аполітична, а висказала своє обрурення сповна дощем і буревіями... Над моїм під'їздом так взагалі вітер вирвав прапор разом з гніздом утримувача і той завис полотнищем донизу, зачевившись за якісь дроти...
Символічно!
Взагалі скільки часу я не пробую зрозуміти - і не можу ні сам осмислити, ні від когось почути розумного пояснення, навіщо Януковичу Віктору, після того, як він успішно і що головне - легітимно прийшов до влади на посаду Президента України, після чого не зовсім легітимно, але підчинив собі Верховну Раду України і Уряд КМУ на чолі з абсолютно покірним Миколою Азаровим, тобто де-факто отримавши всю наявну повноту влади в державі - і САМ добровільно де-юре позбавив себе легітимності, зробивши підлог через рішення Конституційного Суду України. Видно у нього такий фатум: не може жити чесно по закону! Звик Віктор Федорович жити, як єнтот, що "в законє", а по-закону - ну ні в яку, ну просто 95-й квартал якийсь виходить...
Що не тільки у мене проблеми з осягненням цього феномену, говорить і запізніла реакція у закордонних держав і їх керівників, що критично прозвучала в адресу Президента України Віктора Януковича на недавньому XVII Саміті держав Центральної Європи у Варшаві, що змусило його клеїти з себе дурника і верзти побрехеньки стосовно неіснуючої в Україні Конституційної Асамблеї, яко активно діючої іституції.
Далі я виклав детально свої думки і докази, але всеодно прошу всіх уважно вчитатись в наступні найголовніші рядки Конституції України

Стаття 5. Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Все! Це основа-основ! Прошу зауважити, що введення в дію Віктором Януковичем  Конституції України в редакції 1996 р. на підставі рішення Конституційного Суду є найгрубішим порушенням законодавчої норми Статті 5 частина 3, а також Статті 75 де сказано наступне: "Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України." Отже жоден суд не має права вводити в дію закони або вносити до них зміни, що є правом тільки законодавчої гілки влади, а тим більше - узурпцувати право і змінювати конституційний лад в країні. Президента було обрано за Конституцією України в редакції 2004 р., а діє він за Конституцією України в редакції 1996 р. - отже зміна конституційного ладу відбулась без жодного народного волевиявлення і навіть без участі народних депутатів Верховної Ради України! Тобто фактично існуюча влада сама позбавила себе легітимності, провівши конституційний переворот! Ось які повноваження є у КСУ:
Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Зауважте: все, на що максимально уповноважений цей суд - давати "офіційне тлумачення"!!! І тільки діючої Конституції! Суд може відміняти закони, які суперечать Конституції, але КСУ не в праві відміняти саму Конституцію! В цій патовій ситуації КСУ мав право вимагати в правовому полі тільки: або щоб депутати ВРУ провели процедуру через прийняття рішення конституційною більшістю щодо легітимізації через повторну бездоганно правову процедуру підтвердження положень Конституції у редакції 2004 року, або скасувати всі зміни і проголосувати відновлення виключно конституційною більшістю ВРУ з обов*язковим особистим голосуванням народних депутатів Конституції України в редакції 1996 р. - це є мінімальне, що легітимізує Конституцію в разі визнання КСУ незаконності внесених до неї змін.
Або ще КСУ мав право вимагати максимально демократичної і легітимної процедури, як Всеукраїнський референдум з імперативним висновком, а не дорадчим, якими є призначення народних референдумів в Україні по сучасному законодавству, тобто його ще має одобрити-затвердити більшість депутатів ВРУ, щоб референдум став дійсним і що є абсурдом: рішення народу нижче за рішення жменьки депутатів, тоді як в Конституції є чітка норма щодо цього:
Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Ще раз звертаю увагу, що всенародні багатомільйонні віче Майдану 2004-2005 років і є отою конституційною нормою "та інші форми безпосередньої демократії"
І як зараз для мене є загадкою, чому Віктор Янукович сам позбавив себе легітимної конституційної влади, так до того було і є для мене загадкою, чому Віктор Ющенко не виніс питання затвердлження Конституції України на Всенародний референдум... Загадкова ця країна - Україна... І ми в ній живемо ну такі загадкові! Такі загадкові свята відзначаємо в Україні, що крий Боже, спаси і помилуй: то святкуємо, що один окупант переміг іншого і голод 33 поновився голодом 46 - радості нема меж! Тепер святкуємо наявність відсутності, чинність безчинства...
Немає в Україні легітимного законодавства! Нема! Взагалі! І це факт! Особливо наглядно це демонструють наші рідні народні депутати, серед яких вже визріла когорта "кнопкодавів за себе і за того парня", хоча в Конституції чітко і однозначно сказано: депутат повинен голосувати виключно особисто! В іншому випадку всі закони і постанови ВРУ не є чинними!

Стаття 84. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

А ще є ось яка стаття:

Стаття 79. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:
"Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.
Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".
Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.
Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.
Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.

Як можете легко помітити: порушення присяги не несе покарання для депутата! Порушуй, рідний, скільки влізе, а вони в нас бездонні! І обезбашенні!

Так що ж святкуємо сьогодні, панове, у нашій славній Україні?..
А святкуємо те, чого нема!

Богдан Гордасевич
28 червня 2011 р.
м. Львів-Рясне
 
Прошу переглянути мої інші замітки по темі
http://blog.i.ua/community/1925/548803/
http://blog.i.ua/community/662/621047/
і повне зібрання різного
http://io.ua/s77066

    згоден з автором
    91%, 32 голоси
    не згоден з автором
    0%, 0 голосів
    та нормально все, не кіпішуй, фень-шуй
    9%, 3 голоси

 

 


Камо грядеши, Україно?

Україна потребує на переоблік і ремонт ВЖЕ !

1.
Сумбур життєвий навколо мене обумовлює сумбур внутрішній, тому в подальшому викладі буде замало логічної послідовності, але вже як вийде. Зараз навряд чи хто має чіткий прогноз на діагноз хвороби держави Україна. Можливо все! Аж до летального завершення включно. З того тільки й лишається, що повторювати слова з прадавнього літопису: – Камо грядеши?! Камо грядеши?..
Зміст цього давньоруського виразу значно глибший за його сучасні адаптації типу: «куди йдемо?» чи «що нас очікує?, або «яке наше майбутнє» і т. п. В тому і річ, що «камо грядеши» набагато змістовніше, бо означає, що «майбутнє гряде», що воно насунеться невблаганно і невідворотньо, неначе ті величезні хвилі-цунамі Долі, які не дають нікому-нікому можливості уникнути їх страшної неминучої небезпеки...
Скільки вже раз переходили по наших землях ці руйнівні хвилі напастей, змітаючи все і вся на своєму шляху, полишаючи за собою тільки могильні кургани... Безліч разів... Нескінченно... Камо грядеши?..
І ось настає нове випробування для України і людей, що тут проживають. Проживають вже чи ще? Камо грядеши?..

2.
Почну не з початку. Тобто передісторія нового народного повстання в кінці 2013 року під назвою «Євромайдан» буде обговорена потім, а зараз невеличка замальовка з реальних подій.
Львів. Передвечірній час. 2 грудня. Революція вийшла на вищий щабель напружння. Я в черговий раз підходжу до центру, де коло пам'ятника Тарасу Шевченку вирує місцевий Євромайдан.
Мої враження неоднозначні, як і в багатьох. За минулі роки я досить часто переживав прикрість ситуації через відсутність молоді на різних громадсько-політичних заходах, де постійно домінувало старше покоління пенсійного віку. Кожен раз виникало просте запитання: а для кого і для чого ця говорильня, якщо немає головного представника нашого майбутнього – молоді? Навіщо звучать слова мудрості і знань, якщо немає того, кому їх передати?
І ось все до навпаки: довколо повно молоді! Моя заповітна мрія збулась! Скрізь молодь! Нескіняенне море молоді зібралося в центрі Львова, щільно обліпивши постамент Шевченка і облягаючи всю місцину довколо. Скрізь державні синьо-жовті прапори, червоно-чорні УПА та сині з зірочками по колу Євросоюзу. Є велика сцена з якісною звуковою апаратурою, а ще великий екран, де ретранслють теленовини та іншу інформацію. На сцені були ведучі, які регулярно озвучували повідомлення та різні гасла, щоб розбурхати натовп. Лунали з сцени пісні і патріотичні вірші, також був молебен і прозвучало звернення священників. Звичайно, що все це добре і потрібне, але в постійному одноманітному повторі день-у-день це стає безкінечно нудним без живого слова промовців про актуальну громадсько-політичну ситуацію.  Розумію, коли не хочуть допускати політиків, які завжди охочі до будь-якого піару, але ж є й інші люди для такого важливого слова про те, що робиться і треба робити. За всі мої епізоди перебування на львівському Євромайдані я жодного подібного промовця я не почув, що дуже дивує. Шокує! Ну всі-всі не могли ж виїхати в одночассі до Києва?! Хтось мав би лишитись, а воно жодного поважного представника з місцевої еліти. Врешті-решт і сама молодь могла б щось сказати значиме, бо саме студенти мають генерувати новітню ідею суспільного буття в Україні, мають творити оте майбутнє, а не тільки натхненно бунтувати, як зараз. На жаль, але ні я сам не почув нічого подібного, ні від інших ніхто не переповідав програмні ідеї з нашого Євромайдану. Ось вам і «камо грядеши»?..
З того всього я більше роззирався довколо, коли перебував на Євромайдані, чим дослухався. Просто хотілось побільше набратись живих вражень від самої події і людей навколо. Або ось озирнувся і побачив, як вечірнє сонце осяяло над Оперним театром величну фігуру Ніки-переможниці зі золотою пальмовою гілкою над головою, яка так гарно засяяла в сонячному промінні. Вся нижня частина театру і весь проспект Свободи вже був у сутінках, тому цей момент набув особливої грандіозної краси, як пророцтво майбутньої перемоги. «Дай то Бог, щоб це пророцтво збулось» – подумалось у ту мить.
Так само несподівано мою увагу привернула постать дівчини, яка серед цього революційного гамору стояла прихилившись до стовба ліхтаря і спокійно читала книжку. Звичайне собі дівча з намальованим на обличчі синьо-жовтим прапором, як і в багатьох інших хлопців та дівчат, просто собі отак стояло і отак спокійно читало книжку, не зважаючи на гамір чи тих зацікавлених хлопчаків, які заглядали час-від-часу їй через плече. Мені подібне за віком не личило, тому я просто підійшов і поцікавився, що ж саме вона читає? Відповідь була вражаюча: дівчина читала відомий твір фантаста Рея Бредбері «451* за Фарангейтом»! Воістину життя набагато фантастичніше за будь-яку фантастику!
Ситуація неймовірного сюр-реалізму: молода дівчина на Євромайдані під час і в середині революційного бунту вдумливо читає роман-антиутопію, де автор, до речі, передбачив сучасні так звані «соціальні мережі», як і описав подібний суспільний режим влади, який оце ми і маємо в Україні: дурний і жорстокий, антилюдяний, але дуже самозакоханий і тому дуже впертий. Антиутопія, що набула реального виміру в Україні і поряд з нами. Трагічне наше «камо грядеши»... І одночасно ж його вирішення.
Ось вона: проста і чітка відповідь всім моїм негаціям та сумнівам. Справді: нехай потрібне слово і не звучить, але хто його шукає – той сам його і знаходить. Як і де? Це особиста справа кожного. Є така розумна думка: патріотизм – це щоденний плебісцит. Тільки особистий постійний щоденний плебісцит кожного поокремо робить нас правдивими патріотами і громадянами своєї держави, як і взагалі людьми як такими. Тому що коли дивишся на екран, де примусово зібрані люди тупо завчено виголошують чужі слова і фрази явно не вникаючи в їх зміст, як і в зміст власного рабського життя – стає огидно на душі від думки: невже і ця худобина є людина? І чому вони мають право вирішувати мою долю? Долю моїх дітей? Долю моєї Держави?
Від цього моменту осяяної сонячним промінням Ніки-перможниці й дівчини з книгою – визріло моє рішення: боротися беззастережно і наполегливо до самого кінця, яким має бути ПОВНА НАША ПЕРЕМОГА !!!

3.
Якою має бути наша перемога? На мою думку вона має три складові частини, які обумовлюють одна одну:
1. Відставка Уряду М. Азарова, припинення повноважень Президента України В. Януковича та розпуск Верховної Ради України.
2. Вибори Президента України і народних депутатів. Утворення нового Уряду України.
3. Реформування докорінно всього адміністативно-політичного та економічного устрою в Україні на принципах Євросоюзу з входженням до асоціації з ним на правах позаблокової країни.
Ось так коротко і однозначно, без зайвих обмовок і недомовок.
Є тільки ще одна окрема тема, паралельна всім трьом пунктам. Прошу подумати і визначити: що є першопричиною нашої теперішньої державної кризи в Україні? Катастрофічної кризи!
Моя особиста думка і висновок також однозначний, як і певен, що його підтримає кожен з нормальномислячих людей: тільки грубе і цинічне втручання з боку правлячої кліки Російської Федерації у внутрішні і зовнішні суверенні справи держави України призвело до глобальної політичної кризи і громадянського конфлікту в нашій країні.
За тим йде ще один висновок: щоб навести лад в своїй державі – ми повинні почати з ліквідації першопричини наших негараздів, тобто ізолювати Україну від негативної діяльності та впливів з боку РФ, як і Митного Союзу в цілому.
Якщо РФ погрожує введенням різноманітних караючих санкцій проти України при входженні її до асоціації з країнами Євросоюзу, то нам просто необхідно почати новий процес домовленостей щодо асоціації з ЄС з того, що вже (!) позбавити Україну від всіх загроз і впливів з боку РФ, а також МС. Задля цього потрібно паралельно з реалізацією вище перелічених пунктів проголосити, що на протязі півроку всі уряди світових країн і наші й не наші підприємці та населення загалом підготувались до того, що кордон між Україною та РФ буде закритий за принципом «залізної стіни». Одночасно буде припинено будь-які дипломатичні та інші стосунки між Україною та РФ, або і всіма країнами МС. Тільки так! Як при епідемії щоб вижити, потрібна максимальна ізоляція. Ми в Україні хочемо вижити.
Наголошую, що ізоляція – то не є війна. Ми жодним чином не шукаємо ворогів ні зовні, ні в середині країни. Всі росіяни можуть спокійно жити в Україні, як повноправні громадяни і дивитись через супутникові антени російські телеканали або спілкуватись по Інтернету через закордонні сервери тощо. Так само всі, хто не є «персона нон грата» і захоче до нас в якості підтримки приватних контактів або туристів, той може спокійно побувати в Україні через треті країни світу, але прямий зв'язок буде повністю закритий, як і всі ресурсні постачання, транзити тощо. Наголошую: однозначна повна ізоляція до того моменту, коли Україна підпише асоціативне членство з країнами Європейського Союзу. Після цього режим суворої ізоляції кордону і стосунків з РФ та МС буде знято з нашого боку, а як вони вже поведуться тоді – най вирішують самі, бо що нам до того? То їх внутрішні справи і ми в це не втручаємось.
Простіше кажучи об'ява звучить так: «Шановне панство в Україні, в інших країнах світу і окремо гаспада РФ та МС, оголошуємо всім-всім, що від 30 червня 2014 р. Самостійна Соборна Українська Держава повністю закриває свої кордони з країнами Митного Союзу, особливо щільно з Російською Федерацією, і припиняє всі дипломатичні та інші взаємозв'язки з ними в зв'язку з переобліком та ремонтом в державі Україна. Просимо вибачити за деякі тимчасові незручності. Після підписання асоціації з Євросоюзом запрошуємо всіх на наше свято вікриття у новому форматі» ТЧК. Віповіді не потрібно.
Таке і тільки таке «камо грядеши» я передбачаю, як непросте, але найкраще майбуття для нашої країни – України.

Богдан Гордасевич
  10:09 05.12.2013
м. Львів


ДО ЛАДУ ПРО ВЛАДУ

Присвячую героям Революції Гідності з Львівщини: Юрію Вербицькому та Роману Сенику, що загинули за Україну в Києві під час боїв в січні 2014 р.

1. Влада
За будь-які процеси, що відбуваються в державі, відповідальність несе діюча влада. Наголошую ще і ще раз: за будь-які процеси хороші чи погані відповідає влада і тільки влада, бо на те вона і обрана, щоб бути владою! Щоб керувати і нести відповідальність за свої дії і за все, що відбувається в країні. Все! Іншого не дано! Влада відповідальна за все! Як капітан відповідає виключно особисто за свій корабель і його команду, як кожен командир відповідає за вчинки своїх підлеглих тощо.
Таким чином якщо в державі безлад, масові заворушення, повстання та інші протестні акції, то вся вина лягає виключно на владу, бо її найперший обов'язок є упереджувати подібні негативні події в країні. Упереджувати!
Образно кажучи, діяльність влади схожа з роботою водія громадського транспорту – «маршутки», який може ввічливо обслуговувати пасажирів і везти їх гарно з комфортом, а може, користуючись своїм домінуючим положенням, ображати пасажирів, або починає різко гальмувати чи газувати, аж йому мусять обурено кричати: «Акуратніше! Не дрова везеш!» Звісно, що дуже нездалий водій спричинить аварію і пасажири постраждають. Але зараз у нас йде мова про машиніста потяга Вітю, який несподівано вирішив розвернутись з однієї колії на іншу в зворотньому напрямку без жодних перехідних стрілок, а ось так прямо посередині. А шо? А я так хочу! Я – машиніст! Ну і що: поїзд не мій! Пасажири не хочуть! А хто їх питати буде, коли кермо у мене?.. Я так хочу! Га-га-га (класичний ржач ідіота).
Та зараз не до жартів. Трагедія кривавих побоїщ мирних і беззбройних протестуючих людей до зубів екіпірованими бійцями спецпідрозділів «Беркут», «Грифон», «Омега» та іншими аж до людських жертв і каліцтва, поставило країну на край прірви. Понад два місяці протистояння тільки посилили антагонізм сторін: народу проти влади. Вже розпочалася справжня всенародна антиурядова війна! Вже! Війна почалася! Ставлю до відома, якщо хтось ще цього не зрозумів!
Війна розпочалася. І вся відповідальність за це і за всі події в України в листопаді-грудні 2013-го року та січня 2014-го лежить виключно на владі: на вже екс-президенті України В. Януковичу, екс-прем'єр-міністрові України М. Азарову, всіх бувших міністрах цього Уряду України, всіх членах Адміністрації Президента і правлячої коаліції депутатів з фракцій ПРУ та КПУ у Верховній Раді України 7-го скликання. Всі вони мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання за безлад і людські жертви, які відбулись за цей час. Всі! Бо вони і були виконавча влада на той час. Все. Тільки так і іншого не буде: влада вчинила злочин проти народу і країни, тому мусить за це відповісти за всією суворістю Народного трибуналу.

2. Злочин влади
В усі часи вбивство поранених у шпиталях, а також обстріл і знищення транспортних засобів з червоними хрестами, які перевозять поранених – це вважалось найогиднішим і найбрутальнішим злочином, який кваліфікується як найбільший злочин в світі: злочин проти людяності. Такі злочини не мають прощення!
Трагедія вбивства опозиціонера Юрія Вербицького однозначно провладними банд-силовиками з викраденням із лікарні прямо з під рук оперуючого лікаря – одного цього антилюдського злочину було б достатньо для знищення всієї влади як такої. Достатньо! Але жертв значно більше!
Те, як поводять себе бійці спецпідрозділів з мирним беззбройним населенням шокує весь світ: застосування кийків з металевою серцевиною, що запросто в друзьки з одного удару розбивають цеглу, і ними беркутівці б'ють переважно по заборонених законом (увага! заборонено законом!) життєвих органах, а найбільше – по голові та обличчі. Включно жінок і дівчат.  Кривава бійня в ніч на 30 листопада на київському Євромайдані яскраво показало цей жах провладного садизму, який триває і дотепер, а воно вже настало 25 січня 2014 року. Важко назвати цих звірів з людською подобою, як захисників правопорядку або правоохоронцями. То нелюди! І влада ними керує нелюдська!
Один фахівець розповів, що всі ті, кого зараз узагальнено називають «тітушками» – це різні спортсмени-невдахи та так звані доморощені «качки», що їх забракували для прийому до спецпідрозділів МВС! Вони виявилися для приймальної комісії занадто слабкодухі, тому мають довести ділом свою звірячу поставу, щоб їх взяли. А до того вони перебувають на побігеньках у організаторів рейдерських захоплень, у влаштуванні провокацій та бійок серед опозиційних протестувальників, залякуванні та вибиванні боргів тощо. Уявляєте якими морально-етичними засадами оперують мізки у бійців спецпідрозділів «Беркут» і їм подібних, якщо тітушки і їм подібна наволоч є занадто слабкодухі? Не даремно навіть священники кинулись на втьоки перед атакуючими беркутівцями! Бо коли стояли на розмежуванні, то лише з боку «Беркуту» до них доносились матюки й образи, а то навіть летіли сніжки і каміння. Тут пощади очікувати марно навіть священникам.
Взагалі застосування спецпідрозділами каміння і пляшок з запальною сумішшю, які були захоплені чи виготовлені власноруч, є абсурдом за всіма законами! Для того ці підрозділи і називаються спеціалізованими, що вони екіпіровані різними спецзасобами: кийки, щити, шоломи, захисні бронежилети, водомети, гази, світло-шумові гранати, гумові кулі, помпові рушниці, бронеавтомобілі тощо. Всього не злічити, але беркутівці ще масовано жбурляли каміння і пляшки з «коктейлем Молотова» (!) у мітингуючих, у тих, в кого більше нічого і немає для свого захисту – тільки каміння. І ще вогонь, як захист від нечистої сили.
Злочини беркутівців настільки масові, що вже не потрібно відшукувати окремих злочинців побиття людей 30 листопада, а треба однозначно першою і головною умовою нової української влади є видати Указ і віддати наказ про розпуск всіх суко-спецчастин як «Беркут» і їм подібних в Україні. В тому Указі вказати, що всіх беркутівців буде піддано суду Народного трибуналу, де буде враховано час, коли вони прийшли з повинною. Всіх інших буде покарано згідно їх злочинів. Починаючи з вини кожного (кожного!) беркутівця у загибелі Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жіздневського, Романа Сеника та інших жертв.

3. Легітимність влади
Багато спекуляцій звучить щодо «легітимності влади» і необхідності визнавати її до скону, тому хочу зупинитись на цій темі. Законно обрана влада має і діяти в межах закону – чи я помиляюсь? Ні, я не помиляюсь. Влада легітимна доти, доки вона не порушує законів, а коли порушує – влада втрачає легітимність автоматично! Наголошую: порушено закони – легітимність скасовано.
Але щоб не повторювати невігластво екс-міністра юстиції Лукаш, почнемо з того, що навіть у часи Древнього Риму, звідки і походить цей термін «legitimus», що перекладається як «законно», тобто згідно закону, по закону тощо, – вже тоді існував принцип, що жоден закон не може бути використаний для творення очевидного зла. Не буду розписувати юридичні тонкощі, але сутність ясна: закони мають нести виключно добро, справедливість і порядок. В протилежному випадку закон втрачає своє значення і перестає бути легітимним. В давньоримському праві застарілі закони не відміняли, а просто переставали їх застосовувати і вони втрачали свою легітимність вживання в юридичній практиці, хоча формально і продовжували діяти.
Насправді всяка легітимність в реальному житті поділяється на юридичну і моральну. Коли ви звертаєтесь до лікаря, адвоката чи державного службовця, то ви не починаєте з того, що вимагаєте показати дипломи про освіту, довідки про стаж роботи, успіхи і догани, або довідки про відсутність інфекційних захворювань і тому подібне. Ні, все це юридичне легітимне право на посаду перевіряє відділ кадрів даного закладу  або власник, а ми просто довіряємось цьому і в свою чергу докладаємо свою моральну легітимність. Коли ж цієї довіри нема, то наступає конфлікт юридичної і моральної легітимності. Ось яскравий приклад сучасних українських судів: по закону всі судді юридично легітимні, але ми знаємо з життєвого досвіду, що більшість суддів беруть хабарі і приймають неправдиві рішення, отже ми їх рішенням не довіряємо. Звідси суд втрачає свою головну суспільну функцію: творити порядок в суспільстві. Народ не довіряє таким судам! Коли немає справедливості в судах і немає довіри до їх рішень, то порядку в державі не може бути апріорі!
Те саме стосується щодо міліції. Події у Врадіївці яскраво засвідчили моральну нелегітимність міліції у місцевого населення. Міліція стала сама розплідником злочинності! Грабували, гвалтували і вбивали люди в погонах, навіть офіцери МВС в чині капітана, бо знали свою безкарність. А справді: хто може їх покарати? Ніхто. На всіх ланках в державі хабарництво і кругова порука. Прокуратура та СБУ такі самі злочинці і хабарники! Захисту в нашій державі простому громадянинові шукати ніде! Ніде! Залишається тільки кричати: «Бандити! Рятуйте! Міліція напала!»
Погодьтесь, що країна з такою владою втрачає всяку легітимність в довірі населення. Найбільше вражає, що самим багатим класом в Україні є не бізнесмени, а судді, прокурори, міліція, податкові та всі інші урядові чиновники. Причому всі знають про це, знають про величезні тіньові прибутки від розкрадання державних коштів і ресурсів, злочинне привласнення всенародних багатств! Як можуть чиновники йти з державної служби мультимільйонерами?! Оце так «слуги народу»! Дуже сподіваюсь, що Революція Гідності 2014-го року не розфітькає свій рушійний потенціал на чвари політиканчиків, а будуть насправді проведені реально глобальні реформи адміністративного і державного устрою в Україні.
Тепер про легітимність колишньої влади: Президент України Віктор Янукович був обраний за Конституцією України в редакції 2004 р. Велика ганьба Віктору Ющенку, що він не провів одразу після своєї інавгурації всенародного референдуму щодо затвердження цієї оновленої і на той момент ще не діючої Конституції України, але не зважаючи на технічні (!) порушення процедури, ця Конституція була прийнята у Верховній Раді України конституційною більшістю голосів народних депутатів у тому числі за участю фракцій КПУ та ПРУ! Хто хотів з депутатів – той був і голосував «за» чи «проти». Отже є пріорітетна юридична норма! Жодне положення «Закону про Конституційний Суд України» не дає цьому суду право відміняти діючу Конституцію чи міняти її на іншу, отже це є грубе юридичне порушення законодавства України. Якби Віктор Янукович одразу після рішення Конституційного Суду України поставив це питання у Верховній Раді України, або ще краще: виніс на всенародний референдум – всі питання щодо легітимності дій повернення Конституції 1996 р. були б зняті. Але нічого такого не було! Відбувся цинічний конституційний переворот, який не має жодної юридичної легітимності! Висновок однозначний: влада була обрана легітимною, але вона сама позбавила себе цього. Відразу з волюнтаристським введенням в дію норм Конституції України 1996 р. юридичну легітимність влади і особисто Президента України Віктора Януковича було втрачено! З цього моменту вся легітимність президента була виключно морального плану і трималась виключно на його євроінтеграційній діяльності, і якої він позбувся одразу після провалу у Вільнюсі 29-го і масакрі-бійні на Євромайдані в Києві 30 листопада 2013 року.
Варто також вказати, що більша частина законодавства України не має належної юридичної легітимності, тому що в обох Конституціях України і 1996-го і 2004-го років є норма, що народний депутат має голосувати у ВРУ на сесіях виключно особисто. Жодних вказівок на можливість передачі права голосування депутатом комусь іншому в Конституції нема. Таким чином всі закони і постанови, всі інші документи, як і обрання суддів та всіх різноманітних посадовців, комісій і все-все, де було використано так зване «кнопкодавство», коли сам депутат фізично був відсутній при голосуванні на своєму місці, а хтось інший натиснув потрібну кнопку і проголосував за нього його депутатською карткою  – все це юридичне порушення закону найвищої дії: норми Конституції. Отже не є легітимним, не є законним.
Мало того: цілковито втратила легітимність законодавчого процесу в державі вже минула Верховна Рада України 7-го скликання. Досить нагадати так зване «виїзне засідання ВРУ» з силовим недопущенням депутатів опозиції на нього, що вже було брутальним законодавчим злочином, але голосування 16 січня в сесійній залі ВРУ перевершило і його своєю цинічною наглістю. Фактично Бюджет України та драконівські антинародні закони приймали з грубійшим порушенням норм регламенту ВРУ всього 2 чоловіки, а всі інші депутати були просто статистами. З цього моменту сам термін «парламентаризму» щодо Верховної Ради України 7-го скликання втратив чинність. Отож в Україні настала повна відсутність легітимності всієї влади, всіх її гілок: законодавчої, виконавчої і судової в першу чергу юридично, але ще важливіше і загрозливіше – ними втрачено цілком і моральну легітимність у власного народу.  І в очах всього цивілізованого світу (члени Митного Союзу сюди не входять!), про що ясно засвідчили події у вигляді засудження та обструкції щодо представника української влади на світовому форумі в Давосі.

4. Опозиція є влада
Опозиція – це теж влада, точніше: частина влади, яка не є прямо при владі, але водночас впливає і безпосередньо контактує зі владою. Головне призначення опозиції: контроль над владою, критика дій влади, якщо ці дії несуть суспільну шкоду тощо. Парламентську опозицію складають депутати, які так само представляють певну кількість своїх виборців не залежно від мажоритарного чи партійного обрання. Завдання опозиції є образно кажучи: бути сторожовими псами, щоб винюхувати і вистежувати всі недоліки, помилки і прорахунки влади, а за тим оповіщати про них громадськість, яка має відповідно реагувати і впливати на владу.
Ще можна порівняти опозицію функціонально з гальмами в авто чи потягу: не дають розігнатись, але дають можливість вберегтись від катастрофи. І якщо наша держава увійшла в таку кризу-аварію, то вина опозиції тут так само є. На жаль, багато хто не розуміє, що опозиція – це також влада. Іноді навіть самі депутати-опозиціонери того не розуміють і все плачуться: «А що ми можемо зробити? Ось коли ми станемо владою...» Дзуськи ви станете владою, бо таких горе-майстрів нам не потрібно! Треба спочатку ще показати і доказати, чого ви варті, які ваші сили, коли ви не при силі.
Влада керує, а опозиція – гальмує, за тим і йде нормальний тандем в нормальній державі з нормальними політиками, які розуміють: сьогодні я при владі, а завтра – ти. Тому варто поводитись в таких межах протистояння, щоб коли поміняємось місцями, то і далі всім було як не комфортно, то принаймні не дуже зле. «Але маємо те, що маємо і конче мусимо те виправити», – як сказав свого часу Іван Багряний, а за ним повторив першу частину виразу свого часу Леонід Кравчук.
Завдання опозиції, як частини влади, працювати в першу чергу з народом і ще раз – з народом! Якщо парламентська більшість зайнята керуванням, «бабло»-гарбанням, розкошуванням, а за тим ігнорує домовлятись з меншістю про щось людське, але загрібає, як та дурна курка, все під себе, то опозиція повинна через народні протести домогтись, щоб до неї почали дослухатись. Користуючись своїм статусом, народні депутати від опозиції минулого року об'їхали майже всі регіони України включно зі Сходом і Півднем, чим заклали підвалини сучасного повстання. Але загалом опозиція зробила мало, дуже мало, тому ми і залетіли в таку кризу. Не дивно, що початок Євромайдану пройшов під гаслом: без політиків! Ображені опозиціонери заявляли, що то «підстава» від влади, підступна рука президента, а насправді народ просто дав оцінку їх провальній діяльності, яка позбавила нас євроінтеграції. Чому опозиція не зуміла пояснити провладній кліці, що не можна перескочити з одних рейок на інші одним махом – чому?
І таких «чому?» можна назбирати дуже багато, але наразі то без потреби. Опозиції потрібно проявляти побільше не голі амбіції, а плани і резолюції нашої Революції. Я особисто нічого з того не простежую. Коли сам був в Києві на Майдані 11 – 15 грудня 2013 р., то чув про переговори і ось вже 25 січня 2014 р., а жодних зрушень. Жодних! Захарченко на місці, Уряд на місці, «Беркут» на місці, хлопців в ув'язненні тільки більшає, вже є вбиті і скалічені... То про що ви домовляєтесь так? По-суті, тільки коли знову зустрітись і продовжити балачку про поламану тачку? Досить. Давно досить таких перемовин! Молодці на Майдані, що так і сказали: досить балачок – час братись до діла!
Діалог, як правильно визначив владика Гузар, це коли йде конкретна розмова, де кожна сторона пропонує можливі з її боку поступки і гарантії їх дотримання, але цього і близько немає з боку влади. Немає, не буде і вже не треба. Пізно домовлятися! Всю наявну владу в Україні скасовано! Волею народу, про що є підтвердження з багатьох регіонів України, де йде захоплення владних установ і організація народного управління. Все: процес пішов! Сам пішов! Знову не через заклики опозиційних лідерів, що вкотре не робить їм честі, а самочинно! Влада втратила всі важелі впливу і опозиції залишилось тільки перебрати ці повноваження. І це вже, нарешті, має зробити опозиція чіткими заявами: хто перейде на бік народу до максимум 1 лютого – той автоматично буде амністований, а після 1 лютого буде діяти Народний трибунал, який проведе люстрацію всіх силовиків та урядовців усіх рівнів. Потрібно висувати опозиції конкретні тези і накази від імені народу і Народної Ради, бо навіщо вона тоді створена?
Потрібно чітко оголоси народу країни і всьому світу, що терористичну та екстремістську владу Президента України Віктора Януковича припинено і його усунуто від керівництва державою, Уряд і Верховну Раду України – розпущено. Що приблизно у травні-червні відбудуться нові вибори до всіх рад і Президента України та пройде водночас референдум по Конституції, норми якої вже не будуть порушувати за жодних обставин. Коротко і ясно.
Опозиція має законне право брати в кризових випадках владу екстраординарним чином, тому що вона є теж влада!

5. Народ – суверен влади
Французьке слово «souverain» означає «носій найвищої влади» – як бачимо і тут народу доводиться мати нелегкий обов'язок щось нести, нехай це і найвища влада. Та водночас це і найвища відповідальність. Влада належить народу, але народ може втратити контроль над владою через свою легковажність та підступність узурпаторів влади. Ніщо в цьому світі не дається легко набути окрім хвороб, але все добре можна дуже легко втратити. Через свою легковажність українці багато раз втрачали свободу і державність, але не цього разу!
Висловлюю своє щире захоплення українським народом! Світова історія вчить, що тільки той народ вартий свободи, який готовий за неї самовіддано боротись. Ми вже двічі довели: народ України гідний свободи! І ми будемо вільними!
Звичайно, що не всім смакує свобода, про що досить доказово і показово засвідчив так званий «провладний анти-майдан», але якщо порівнювати майдани, то хіба тут є що порівнювати? Єдине, що не можу надто засуджувати цих людей з антимайдану, бо подібне було і в інших державах, де відміняли рабство і панщину. Завжди знаходилась чимала кількість таких, які не хотіли ставати вільними, бо за пана їм жилось спокійніше, їх все влаштовує так, як воно є.  І я особисто проти примусово визволяти таких людей, чи переконувати їх у протилежному, або засуджувати. Свобода за своїм змістом дає людині право вибору і якщо вона добровільно обирає примітивну неволю, то це її право. Я категорично виступаю проти в іншому: коли ці раби примушують мене та інших теж ставати рабами, бо то, на їх переконання, дуже гарно, то є «гарантована стабільність життя». Перепрошую ласкаво, але йдіть з такою стабільністю під три чорти. Найвища градація стабільності: тюрма, морг і цвинтар.
З іншого боку процеси встановлення народовладдя в пост-тоталітарній країні є дуже складним процесом і дуже часто люди думають, що вся проблема у владі, що всі негаразди через поганих керівників при владі, а не думають і не здогадуються, що все погано через саму структуру влади, яка і дотепер збережена у тоталітарній формі. Питання не в тому, що бюджетні гроші розкрадають і не правильно використовують, не у тому, що потрібно воювати з корупцією і хабарництвом жорстокістю покарання, а проблема знаходиться у зовсім іншій площині: чому у людей відбирають їх зароблене і не дають їм самим визначати, куди витрачати свої гроші, власні зароблені гроші! Чому все має вирішувати якийсь дядя чи тьотя з Києва, як колись з Москви? Вирішують все за нас і за наші гроші, яку нам освіту мати, як лікуватись, що нам в телевізорі дивитись, кому дати пільгу, а кому – не дати тощо. Не треба нам їх ласки чи не ласки, бо то все наші гроші! Наші! Не буває безкоштовної освіти чи безкоштовної медицини – не буває! Бюджетні гроші – це наші  людські гроші! Ось що доконано всім потрібно зрозуміти. Конче зрозуміти! Всім. Зміна влади на «своїх» не дає народу нічого доброго за такої структури економіки і влади, коли все забирають-здирають в один центр до купи і ділять з того, хто скільки урве. Ну був Ющенко-«чисті ручки» і що то дало? Юлі і коло неї дало, чимало дало і додало, а народу – кризу всучили. Янукович взагалі ще більше ще меншому колу гроші відвалює з бюджету, а на Сході та Півдні його електорат з чим був – з тим і лишився. Невже цього не досить, щоб зрозуміти: досить нас оподатковувати! Лишіть наші гроші нам!
Народовладдя настане тоді і тільки тоді, коли народ зможе сам розпоряджатись своїми коштами! Тому основа-основ майбутніх перемін має бути не проста зміна влади, а зміна фінансових потоків у державі, де основна їх маса повинна обертатись на місцевому рівні, а до гори має йти зовсім незначний відсоток і то за певні послуги від держави. Я не збираюсь виписувати всі тонкощі, бо це без потреби: ось поряд Польща, Австрія, Словакія – є в кого все перейняти і своє розумне додати.
Неможливо агітувати за свободу, яка гарантує тільки злидні, а не вільне економічне життя в достатку, якого просто не може бути за сучасної здирницької податкової системи. Геть податки! Державний апарат має заробляти свої гроші, а не видушувати їх з людей. Брехня, що без прямих податків держава не може існувати! Може, ще як зможе! Будуть багаті всі громадяни – буде багатою і держава. Водночас надбагаті олігархи Україну багатою щось не зробили і тому ходимо світами з простягнутою рукою.
Таким чином головне, що всі ми маємо конче зрозуміти: ціль Революції Гідності не в захопленні влади, а наша ціль є докорінна зміна структури влади в Україні! Народ і тільки народ має все вирішувати у своїй державі! Тоді і тільки тоді це буде справжнє народовладдя. А за тим постане справжня демократія! Справжня свобода! І справжня справедливість!
Всі на революцію! З нами Бог, за нами – Україна!
 
 Богдан Гордасевич


КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ (Діюча)

(Витяги)

Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.




Всі на Революцію! Досить чекати – час діяти!

Присвячую 22-му січня – Дню Соборності України у 95-річчя дати, яке з грудня 2011 року згідно з Указом Президента України Віктора Януковича – святкується як День Соборності та Свободи України. А він ся забувся, то нагадаємо!

Не чекати, а діяти! Чекати, як і терпіти, – можна до безкінечності. Звичайно, що всі нормальні люди хочуть миру, спокою, доброї роботи і гарного життя. Тому різні бунти-повстання та громадські безпорядки мало кому можуть подобатись, але погодьтесь, що подібне відбувається не від гарного життя, а якраз навпаки! Бунти, повстання і революції стаються тоді, коли жити давно вже погано і коли втрачено навіть надію, що своє життя можна буде поліпшити при такому суспільному стані справ. Втрата позитивної перспективи на власне життя, як і доброго майбутнього для своїх дітей ставить питання руба: далі так жити неможливо! Досить терпіти! Досить чекати! Настав час діяти! Всі на революцію!
Багато громадян України, серед яких і я, визнали і підкорились новообраній владі на чолі з Віктором Януковичем у 2010 році, як з причини чесної перемоги у змаганні за посаду Президента України, так і з причин надії на економічну стабілізацію і зростання в Україні, бо Янукович мав авторитет вольового господарника і згуртовану команду в поміч. Люди стомились від волюнтаризму та безкінечних внутрішніх чвар в так званій «помаранчевій»  владі, що насправді виражалось у повному безвладді і безладді. В державі панував хаос і неконтрольована корупція, економіка розвалювалась, державний апарат розривали політичні угрупування тощо. Тому і тільки тому що люди хотіли хоч якогось порядку в державі, вони і визнали нову владу на чолі з Партією регіонів, яка до того перебувала в опозиції.
На жаль своєю внутрішньою політикою та економічною діяльністю влада Януковича-Азарова нас нічим не порадувала, але всі внутрішні негаразди влади перекривала несподівано вдала зовнішня політика в напрямку приєднання до Європейського Союзу. І нехай не брешуть чужі й свої політиканчики, що народ в Україні сподівався на якесь миттєве збагачення і ощасливлення від вступу до асоціації з ЄС – навпаки всі розуміли потребу важкої праці і терпіння, щоб досягти належного європейського рівня економічного розвитку і достатку. Просто сподівання на приєднання до загальноцивілізаційних норм життя давало надію в перспективі на покращення свого життя реально в майбутньому, без фальшивого «покращення вже сьогодні», а насправді! Також це відкривало широко двері в світ нашим дітям, як співчленам великої європейської родини, а не як жебракам перед зачиненими наглухо кордонами. Євроінтеграція давала нам ту можливість і надію, що в майбутньому наше життя стане кращим!
Різка зміна курсу владою на догоду ультимативним вимогам російського уряду і через його шалену економічну агресію проти України – з євроінтеграції на входження до Митного Союзу, зробило актуальними теми провальної економічної і політичної діяльності влади в середині держави. Зубожіння народу, зростання державних боргів, тотальна корупція, економічна стагнація і репресивна податкова система, судова і законодавча сваволя, як і згортання демократії в цілому призвели до ситуації, коли влада повинна піти вже сама, бо «верхи не можуть, а низи – не хочуть»! Ясно однозначно всім, що так далі жити неможливо! І тільки кардинальна зміна всієї провладної команди може врятувати ситуацію в країні від повного розвалу та катастрофи. Влада має піти, але не хоче, як і всяка влада. І правильно робить, що не хоче! А кому захочеться добровільно полишати такі ласі набутки та прибутки?! Нікому!
За тим і висновок: владу не віддають – владу відбирають! І тоді обирають нову владу! Відбирають в одних і дають іншим! Тим, кому вважають за потрібне. Самі обирають, самі дають і самі відбирають в разі потреби! І робить це народ! Своєю волею і своєю силою! В тому і є головна місія народу: бути найвищою владою в державі! Народ вищий за всі закони і навіть за Конституцію в своїй автентичній волі, а право народу на повстання – це є священне право! Тому що будь-яка влада і будь-які закони існують для народу і виключно для народу! Не навпаки! Народ має право не підчинятись владі та її законам, якщо вважає їх несправедливими та злочинними. І народу начхати, що думає про це влада: якісь там чмушні президенти, міністри, прокурори, судді, міліціонери і їм подібні службісти. Народ є гегемон! Народ, як господар, керує своїми слугами, а не навпаки! Як слуги нездалі – пішли геть! Ну і що, як наймано їх на довше? Таку нездаль геть гнати треба вже!
Коли наявна влада узурпує свої функції як незмінні і стає антинародною, і якщо подібна влада не йде добровільно  – таку владу знищують силою народу! Так і тільки так!
Варто також зазначити, що армія, міліція, внутрішні війська, прокуратура, СБУ і всі інші силові структури в державі покликані захищати виключно народ і тільки народ! Захищати народ, а не владу! Кожен силовик персонально є сам частиною народу, як і присягу він складав на вірність народу, а не своєму начальству і владі. Кожен силовик, як частина народу, як громадянин держави і суспільна одиниця, спроможний сам визначити кого і що він захищає. Антинародна узурпація владних і законодавчих, судових та всіх інших державних повноважень невеликою групою людей є злочином! Державним злочином! Захист злочинців робить злочинцем кожного з тих, хто ще є правоохоронцем. Кожен стає злочинцем, хто виступає з репресіями проти власного народу, бо народ ніколи не буває злочинцем – ніколи! Народ – найвища цінність і найвища справедливість! І саме тому: банду – геть!
Досить чекати – час діяти! Домовлятись з бандою безглуздо! Які можуть бути надії на дотримання домовленостей, коли це доконані та переконані брехуни? Жодних надій! Жодних сподівань! Жодної довіри! Банду – геть! Всі на Революцію!
З нами – Бог, за нами – Україна!

21.01.2014
Богдан Гордасевич

ПМ (Післямова)
Був на Майдані в Києві в грудні 2013-го і поїхав додому виключно через застуду, але вже підлікувався і знову шукаю де себе долучити до активних дій. В тому і найвищій вишкіл Майдану: не чекати команди, а самому діяти! Бачиш потребу, можеш там щось зробити – сам берешся і робиш! Таку революцію не зупинити жодними репресіями!

ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою
й мажорів наглості,
щоб жити в мирі з добротою
без війн і гадості.

Хотіти мало – щось роби!
Саме не зробиться!
Випрямлюй вікові горби –
душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:
– А що я можу?
І не грози, а покажи,
як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту –
вони не варті...
Набий ту гниду золоту
в державній варті.

І стань керманичем життя!
І стань людиною!
Щоби пишалася сім’я,
а ти – країною!

Час не повернеться назад –
чого чекати?!
Щоб було в світі все гаразд –
час повставати!

Жорж Дикий
30.04.2012 р.



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ

1
Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди поокремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».
Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.
Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.
Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.
Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...
Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.
Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.

2
Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!
А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...
Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.
Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.
Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.
Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.
Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.

3
А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!
Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:
а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливленя всіх і вся;
б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;
в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;
д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;
е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.
Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...
Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.
Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.
Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!
Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.
Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.
Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.
За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.
На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.
Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...
І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

4
Продовження теми вічевого вибору влади в Україні є більш складним, аніж вище наведене обговорення кандидатури майбутнього Президента України і висновку щодо найкращого варіанту в особі Віталія Кличка. Структура подальших варіантів розподілу владних повноважень є надскладною і прописати один чи два сценарії подій може тільки який-небудь авантюрист на подобі астролога Павла Глоби. Нормальній думаючій людині ясно, що майбутнє далеко неясне, що воно є багатоваріантне і непередбачуване. Досить нагадати кожному, про ЩО всі ми думали під час величної події інавгурації Віктора Ющенка 2005 року на посаду Президента України і ЩО з того вийшло у підсумку на 2010 рік. Причому я категорично проти зводити всю проблему до однієї особи: чи то Віктора Ющенка, чи то Юлії Тимошенко, чи ще когось зловісного з-за кордоном тощо. Ми отримали результат комплексного розгардіяшу як в економіці та в політиці України, так і в головах всього її населення. Глобальна суспільна криза в країні є провина всіх! Звичайно, що є різні рівні відповідальності, але варто чітко розуміти вину спільну, тому що це на круїзному лайнері під час катастрофи з вини команди (згадаймо «Конкордіа» або «Булгарію») пасажири є просто невинними жертвами, але у власній державі просто пасажирів не існує – всі є повноправні громадяни, всі є члени команди – ВСІ! Були нерозумні й зазнали катастрофи – ну то й відповідаємо всі спільно, а не на когось одного звалюємо усю вину. «Ах, ми йому і їй повірили, вірили й довірили, а вони нас обманули...» Отже виключно: які ХТОСЬ погані. І жодної нотки самокритики щодо себе: а чому нас так легко обманути? Чому не бояться цього робити? Чи не тому, що ми надто недолугі та ледачі? Чи не в тому причина, що нас легше обдурити, аніж нами чесно керувати? Як на мене, то Ющенко власне не зумів чесно Україною керувати, тому що ми всі для того нічого не зробили, а чекали дива від одної-єдиної людини, але такого дива не буває, бо просто не може бути! І навпаки, всіх, очікуючих на диво «миттєвих реформ і процвітання», легко обманула та, хто «...а вона працює».
Всім відомий сакраментальний вираз «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Він справді відповідає правді життя: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко з Тимошенко, і Янукович – все це відповідні показники нашого соціального рівня громадянської свідомості. Для соліднішої аргументації наведу цитату з книги «Політична теорія держави» за авторством  С.Г. Рябова: «Наріжною складовою будь-якої держави, чинником, що значною мірою обумовлює її форми, є її громадяни» (ст. 7). Простіше кажучи: які ми – така і держава! Тому я особисто з великою іронією вислуховую чиїсь нарікання на державу Україну, бо переважно чую це від людей, які власне до того і доклались, що вона є «така погана». Ще цікавіше слухати від таких людей вихваляння інших країн та їх урядів, але при цьому не проявляючи жодного бажання туди емігрувати. Але ж не буде Україна ніколи ні Грузією, ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Польщею, ні Німеччиною, ні Китаєм, ні Індією, а тим більше Гонконгом або Сингапуром.  Ніколи не буде, бо Україна є УКРАЇНА! Ось що важливо усвідомити. Як і наша історична доля така, яка є – іншої не дано. І народ у нас такий досить і досить різний – теж іншого не дано. З цього об'єктивного стану українського суспільства і потрібно виходити в побудові соціальних планів на майбутній розвиток держави, а не творити міфічний бездоганний народ для майбутньої досконалої держави соціального щастя. Зумисно наголошую на цьому моменті, щоб стала в повному об'ємі зрозуміла наступна цитата з вище вказаної книги: «Центральним, ключовим елементом політичної системи суспільства є держава. Держава – це монопольний носій суспільної влади, інституція творення цієї влади. Вона доцентрово «закручує» суспільство, «зчіпляє» у єдине ціле розрізненні й антагоністичні його фрагменти. Держава виникла у плині суспільної життєдіяльності внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати народжувані осібні, групові інтереси більш загальному інтересу – спільному, зокрема збереженню єдності й цілісності розшарованого суспільства» (ст.12). Нарешті ще одна заключна цитата для даного дослідження: «Політика в житті людства є способом організації та здійснення влади» (ст. 17). Зумисно опускаю деталізацію цього твердження, бо хто забажає, тому рекомендую цю книгу опрацювати в повному об'ємі, а наразі головні тези з неї означено.
Таким чином є висновок, що найвищим сувереном влади є народ, а від якості індивідуальної громадянської свідомості й дії осіб, як складників народу, – постає держава та її влада, як адміністративний апарат. Фактично держава є дзеркалом, що відображає суспільство таким, яким воно є насправді. Через що не варто нарікати на відображення в дзеркалі, якщо в самого пика наче в дика. Хоча бачити у тому відображенні манірні розмальовані фізії гоміків чи лесбіянок так само не хочеться. Бо хочеться гарного нормального життя в гарній нормальній державі Україні.

5
Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!
Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.
Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.
Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...
Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.
Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

6
Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.
Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.
Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.
Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».
Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.
Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.

7
В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.
Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.
Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.
Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього.

8
Прийшов час дещо уважніше приглянутись до команди Віктора Януковича, яка при всіх її негативах, набагато позитивніша за своїх «попєрєдніков». Варто навести в приклад роботу теперішнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова: спокійна, ділова атмосфера на всіх засіданнях Кабміну, жодних демонстрацій свого егоцентризму, хоча не можна сказати, що Микола Азаров зовсім позбавлений емоцій, але причиною його вибухів роздратування стають сторонні чинники типу скандальних нардепів чи фронди журналістів. Взагалі варто оцінити і підкреслити, що після лютої гризні поміж так званої «помаранчевої влади» злагодженість роботи команди Віктора Януковича приємно вражає. Інше питання, що кадрова політика тут явно авторитарного типу, тому при всій повазі до особистих якостей Миколи Азарова – він є просто чиновником, добросовісним виконавцем волі зверхника. Те ж саме можна сказати про всіх інших посадовців на найвищих щаблях державного апарату: голова ВРУ Рибак, а з ним: Єфремов і Чечетов, голова та судді Конституційного Суду і всіх інших, міністр МВС Захарченко і т. д.  Кого не візьми з теперішніх посадовців – все це не персоналії, а виключно прислуга, яка готова виконувати будь-яку забаганку свого патрона, не залежно чи є вона законна, чи – ні. Виникає дивний парадокс: для злагодженої діяльності владної команди це є позитивно, а для якісної роботи державного апарату – це дуже негативна річ. Держава, як структура, що дотримується певних норм і правил, – перестає існувати, коли законом стають суб'єктивні забаганки одної-єдиної людини і коли жодна державна інституція не може постати проти цього свавілля, – тоді можна забути про суспільний розвиток і прогрес, тому що коли держава перестає бути гарантом законності і правопорядку, то відбувається елементарна деградація всього державного апарату, він втрачає своє суспільне значення справедливого арбітра-управителя і стає узурпатором, що в свою чергу породжує відторгнення народом такої влади. Антагонізм влади і народу ніколи не був і не може бути доброю комбінацією для держави в усіх аспектах її діяльності, що ми і споглядаємо наразі при всіх реляціях про успіхи, які звучать згори.
Держава ніколи не буде функціональна і стабільна, ніколи не буде мати динамічно розвинуту економіку і загальну громадянську злагоду, доки люди не почнуть в своїй більшості довіряти владі, що можливо тільки через повагу до персоналій на чолі владних інституцій. Якщо головою виборчкому буде людина в стилі огидновідомого Серйожи-підрахуй, то хто повірить в легітимну чесність таких виборів, отже через недовіру і несприйняття влади загроза народного бунту буде постійною. Історія засвідчує, що доброго від цього немає нікому, як і сучасні події в Єгипті чи Сирії тому підтвердження: страждають усі разом як бідні, так і багаті, як хто при владі, так і хто проти неї. Ось чому я закликаю і людей, і саму владу обирати на високі державні посади не холуїв і не лакуз на подобі Лавриновича, а людей з гонором, особистості, які ніколи не стануть прислугою. Взяти хоч би випадок з Петром Порошенком, який власне через свій гонор і не прижився в команді Віктора Януковича – прекрасний приклад, гідний найвищої поваги. В розумінні поваги до Порошенка, як і зневаги до влади, де він «не прийшовся ко двору», тоді як нікчема Королевська прижилась легко...
Маємо визнати чітко і однозначно, що для державного добробуту на посади потрібно обирати людей таких, з яких кожен є особистість! Таких, яким люди можуть довіряти за їх порядність, фаховість і принциповість. Однозначно, що Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок відповідають цим вимогам, тому що абсолютно неможливо навіть уявити їх в якості прислуги у Віталія Кличка. Виключно як партнери! Так має бути! Не вороги і не прислуга, а ПАРТНЕРИ. Всі ми маємо добре усвідомити цей принцип: провідні державні посади повинні обіймати особистості, а свої взаємовідносини з іншими керівниками вони мають будувати не як протистояння чи взаємопоборювання – виключно як партнерство! Держава то одна спільна! Пливемо в одному човні! Досить бавитись у боротьбу ворожих кланів та угрупувань, де все будується за принципом «свій – чужий» і «війна до переможного кінця». Ми всі живемо разом, тому нам всім потрібна не безкінечна війна за життя, а навпаки: потрібні чесні правила мирного життя і праці для всіх!  Для всіх!

9
Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!
Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!
В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.
Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважених представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.

10
Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.
Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.
І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.
Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…
Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»

11
Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.
Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?
Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.
Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.
Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.
За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.
Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!

12
Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» (№ 5) зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо. Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич,
м. Львів
 09.09.13

Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі «Правитель» і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як «правитель», «повелитель», «володар» тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ і ще раз – народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці «великомудрих розпоряджень» і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав – і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами, скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому «анатомічному театрі», де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в майже 500 років, твір дійсно є величезною інтелектуальною потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто – демократичних. Тому я обговорюю далі твір «Правитель» Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні – підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину – це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад – особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов «мудре» рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд – найвищий, тому злочинець має бути покараним – це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. (Свіжий приклад: засудження тинейджерок з Pussy Riot)  Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя – його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів – сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як «мудрої жорстокості» чи «жорстокої мудрості».
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір «Правитель» з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як «суто прагматичне дійство життя», граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі «Правитель», так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 «Про перемішані держави»: «...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко розпізнати, проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, – то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть.»

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу – значну за розмірами з Глави 6  «Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою»:

«Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок.»
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку – історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
«Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора – усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком – Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку.»

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, – Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою – зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя – цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг – немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок – до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього – так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах – це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ – така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 «Про громадянське єдиновладдя»: «Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян – для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя – його можна назвати громадським – стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе – за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю – можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок – добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще.»
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ – тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат «Правитель» Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 «Про змішані держави», щоб процитувати звідти наступні тези:

«Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки – тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність.»

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

«...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях»

Саме так жорстоко вчинили можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 – 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого «визволення від німецько-фашистських окупантів», хоча насправді у 1941 – 1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили українців і тому програли війну (за твердженням Гудеріана!). Жорстокість сталінської помсти Україні не забарилась: черговий штучний голод 1946 – 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії «возз'єднати» Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі:

«Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику – не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти»

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: «Є людина – є проблема. Нема людини  – нема проблеми.»   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера – трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

4.
Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 «Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають»:

«...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної – на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин»

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, – то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...
Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 «Про те, як правителі мають дотримуватись слова»:

«Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим – і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним»

Нарешті висновок з заключного абзацу:

«Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, – їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава»

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим «дітям війни», щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, – підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся Олександр Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести Олександру Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість –  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з «дітей війни», але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Юрій Луценко і Йосип Вінський, яких Олександр Мороз також використав «в темну», як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось «киданула», а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор «кидалова помаранчевих» – Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович – ???
Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука – це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни – і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя – ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.
Завершити свій огляд трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 «Як належить чинити правителю, щоб його шанували»:

«Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші – розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку»


Мій поступ

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.

Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.
Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»
 Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.
Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?
Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?
Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?
Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.

Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури. 
     
Богдан Гордасевич


Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Щодо вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
м. Львів
27.03.13


Економічно-політичний колапс в Україні: причинини і наслідки

Для початку хай кожен для себе визначить чітку відповідь на два запитання: 1. Що таке Закон? 2. Що таке Бізнес?
Відповідь має бути проста і коротка. Це потрібно для того, щоб кожен міг чіткіше зрозумі те, про що піде далі мова. А то часто люди говорять слова і думають, що вони їх розуміють, а попросиш конкретизувати зміст поняття - і виходить бекання і мекання, а не чітке визначення.
Так для мене закон - це є усталені норми суспільного правопорядку. Не буду деталізувати ерудованими тлумаченнями, а зауважу на те, що слова "право", "правда" і "правильно" - є однокореневими і по-суті є синоніми, тобто спільного змісту. З чого я роблю висновок, що коли є право, але воно не є правдою і не є правильно - то це є фальшиве право, безчесне, отже взагалі ніяке не право.
Для прикладу візьмемо ситуацію з авто, яку у вас викрали (хоча то може бути будь-яка інша річ): ваші дії будуть однозначні - ви звернетесь до міліції. А куди ще? В державі Україна структура МВС для того й існує, щоб бути тією силою, яка захищає і підтримує право, суто фізичною силою впроваджує закон в життя.
Далі є декілька варіантів:
а) міліція активно реагує на ваше звернення, швидко знаходить ваше авто і/або злочинця, який його викрав, після чого вам повертають авто і/або компенсують завдані матеріальні і моральні збитки;
б) міліція імітує пошук вашого авто, бо ліньки за таку зарплату "карячитись", отже ви навряд чи отримаєте своє авто і /або компенсацію за збитки, хіба що страховку, але це зовсім інша тема;
в) вам дають зрозуміти в завуальованій формі, що ви можете отримати своє авто назад, якщо сплатите певну суму, причому вам стає ясно, що викрадачі авто в спілці з міліцією, отож якщо ви відмовитесь, то вас очікує варіант б).
Ясно кожному, що правда і правильно тільки у варіанті а) - це є право, закон, якого ми хочемо! Але реальність підсовує інші варіанти, на які ми за часту мусимо погоджуватись, коли не діє правильний варіант.
Гірше того: в Україні вже створено таке правове поле, коли варіант а) включає в себе автоматично і варіант б) і варіант в): це конфіскація авта за якісь борги, причому досить незначні. Наприклад, автомобілісту за фіксацією відеоспостереження виписали заочно штраф десь в межах 250-300 грн., потім заочно судили, заочно судовиконавці подали заяву на конфіскацію, бо всіх їх не цікавить пересвідчитись чи дійсно правопорушник знає і свідомо не сплачує штраф - їм це навпаки непотрібно, бо діє варіант в)!
І ось автоінспекція зупиняє десь авто, пробиває по базі і конфісковує, причому задіює для цього приватних підрядчиків, тому що самі вони не мають ні евакуаторів, ні штрафплощадок для авто, але мають закон, який вони зобов’язані виконувати. І ось тут починається бізнес по-українськи: всі послуги цього підрядчика в двічі-тричі, а то і більше перевищують ринкові, тобто евакуатор десь коло 1000 грн., а кожен день стоянки десь в 200-300 грн. І зауважте: все законно! Спростувати юридично неможливо! Таким чином державна служба законно працює на чималий зарібок приватної фірми!
З того конкретизуємо, що означає поняття "бізнес" в простому вираженні: це або виробництво нових товарів, або - послуг. Причому треба чітко визначати виробництво - як саме виробництво чогось нового, як і послуги мають бути корисними, а не в стилі: за певну суму я вам гарантую, що у вас не буде неприємностей від мене...
Славної пам’яті всесвітньо відоме авто марки "Запорожець" мало українське виробництво майже на 100 %, хіба що фарбу бувало імпортували чи ще якісь дрібнички, а так всі болтики та шурупчики, мотори і динамо, кузов і обшивка - все нашого виробництва. Нашого! Якісь, звичайно, не супер, але який розкручений був бренд! Одне слово: "Запорожець"!
І ось одна цофнута нендза вирішила покращити цей бізнес, що саме по собі непогано, але все залежить - яке буде виконання. Якби той молдовський українець домовився і закупив у корейців усю технологію виробництва автомобілів марки "Деу" - це було б дійсно правдиве виробництво! Новий завод з новим устаткуванням і тисячами нових робочих місць тощо. Але ж це потребувало великої розумової напруги, тому було вирішено піти простішим шляхом: закуповувати готові деталі і робити виключно зборку, а в результаті нам стали поставляти готові авто без коліс як одну деталь, а колеса окремо - як другу. Прикрутити колесо до готового авто і дурень зможе, а от всі інші люди на "ЗАЗ" залишились без роботи. То який це бізнес? Де тут нове українське виробництво? І що це дало економіці України?
Що таке бізнес з надання послуг по-українськи вже було показано на прикладі сервісу від Державтоінспекції, а щоб показати і доказати, отже - довести до всіх-всіх, що це не епізодичний випадок, але наскрізне явище в українській економіці, наводжу нижче одну статтю про закупівлю держустановою вугілля за в тричі дорожчою ціною для роздачі пільговим категоріям населення. Зауважте, що знову все законно! Не підкопаєшся! Хоча за гроші, які держава збирає з усіх працюючих тих же шахтарів та інших трударів в Україні, можна було замість пільгової 1 тони - дати кожному по 3 тони вугілля! Відчуваєте різницю?
Тепер для чого вся ця розмова: згідно загальновизнаної економічної теорії багатство держави складає сукупний продукт з виробництва товарів і послуг, а гроші є просто паперовим документом на певну частину цього суспільного добра. Без реального наповнення змісту грошей конкретним добром - це пусті папірці. Отже можна різними псевдобізнесовими оборудками загребсти скільки завгодно грошей-"бабла", обманувши людей і виставивши все як цілком законну операцію. Людей обманути можна, от тільки економіку не надуриш! Вона потребує реального виробництва затребуваних товарів, як і надання правдиво потрібних послуг.
Якщо хтось хоче зрозуміти причини розвалу СРСР, то якраз оце і було головною причиною: людей надурили, що то є найправильніша і найпрогресивніша з економічних формацій в світі, а насправді то була псевдоекономіка, яку зараз багато в чому дублює економіка України. Пригадайте, як всі заводи, фабрики та різні підприємства диміли, пихтіли і щось виробляли, а всі люди щоденно напружено працювали - всі! Безробітних не було, бо то був злочин, за який могли ув'язнити. Водночас при такій економічній потузі такої махини, яким був мегакомплекс  промислового виробництва в СРСР  - в цій державі був тотальний дефіцит і нестача буквально всього найнеобхіднішого, полиці магазинів зяяли порожнечею або були заповненні товаром, який ніхто і за дурно не хотів брати. Безкінечні черги за всім - невже це вже забулось? Чому країна працювала, а результат був відсутній? Тому що то була псевдоекономіка!
І в нас можна дурити і далі людей, як загалом видно, що влада дурить і себе саму різними позитивними реляціями як і в часи збіговиськ ЦК КПРС, але ж питання в іншому - в нашому особистому добробуті! В тому, як нам, пересічним українцям, жити і виживати за таких умов безкінечного злісного злочинного грабунку? Я розумію, що хтось зараз живе краще і його не цікавить, чому комусь живеться гірше і як там буде далі, але коли корабель почне тонути, то зле стане всім: і хто пливе  першим класом, і хто найнижчим - тонути доведеться всім спільно. Розвал Радянського Союзу - такої начебто могутньої світової наддержави і є тому яскраве свідчення. Економічний колапс для України не є вже справою часу - він вже настав! Вже! Ось він - показую.
В будь-якій державі економічна криза і політична криза обумовлюють одне-одне: без політичного єднання неможливо подолати економічної кризи - це однозначно. Бізнес вимагає стабільності для свого нормального функціювання, як і потребує чесного правового поля, де однакові так звані "правила гри" для всіх учасників економічної діяльності. А що ми маємо наявним в Україні на даний момент? Якесь усталене право відсутнє в абсолюті! Суди втратили всіляку повагу і вагу в суспільстві. Прокуратура і МВС трактують закони виключно як це подобається їм і апелювати супроти їхнього свавілля немає до кого - вони ж і є ПравоОхоронці. Державний адміністративний апарат в Україні успішно втрачає будь-яку керованість і суспільну значимість. Приклад тривалого безголів’я мерії столиці України Києва - яскраве тому свідчення.
Від 23 квітня - з моменту введення в дію законів України, прийнятих в абсолютно антизаконний спосіб 4 квітня на так званому "виїзному засіданні" ВРУ, - можна вважати як початком кінця! Розпочинаємо відлік у наближенні до соціальної катастрофи в України. Це не пусті слова, а реальні факти: коли вирішальним у прийнятті законів України стає рішення ВАСУ (Вищого Адміністративного Суду України) - всяка парламентська демократія в Україні фактично ліквідовується. Тобто маємо кінець парламентської демократії і початок глибокої політичної кризи. Законодавча влада узурпована органом, що не належить до демократично створених, отже всілякі вибори втратили будь-яке значення. Так само, як і будь-які референдуми. Все це є такою самою фікцією, як були вибори за влади комуністів у СРСР: всі одноголосно, бо спробуй тільки проти... А потім все одно, у нас хто рахує - потрібне для себе нарахує.
Стосовно нашого "гаранта", то судячи з того, як за 3 роки його правління так званою "залізною рукою" господарника, - Україна успішно провалюється в економічний та політичний колапс, то найкраще у нього виходить в літературній діяльності та й то виключно в сумах гонорарів, як і у його попередника виходило найліпше з бджолами, а не в питаннях керівництва державою. Ну а підписані "гарантом" 19 квітня закони остаточно поховали його як "гаранта конституційного правопорядку", бо Президент України Віктор Янукович власноручно завізував законодавчий злочин. Все, що далі - то деталі.
Виходячи з всього сказаного, я особисто маю величезний сумнів, що Україна стане найближчим часом до якоїсь спілки з Євросоюзом, а щодо Митного союзу, то якщо вони втягнуть до себе Україну як повноправного члена - можу їм тільки поспівчувати. Авторитарні державні режими Російської Федерації, Білорусі та Казахстану не витримають того масштабного активу деструктивного в соціумі, що накопичилось в Україні просто безмірно на теперішній час. Певен, що вони дуже швидко пошкодують, що зв’язались з Україною в її сучасному політичному та економічному стані.
Час покаже, але в найближчому 10-літті для України я особисто нічого доброго не передбачаю, тому що економічний колапс, це як коматозний стан у людини: вийти з коми надважко, а жити потім - так само досить нелегко.

Богдан Гордасевич
м.Львів
 24.04.13


Весела країна У, або: Привіт, бардак!

Чого-чого в цьому світі нема, але я таки вважаю, що наша країна Україна є у світі самою загадковою! Ну ж бо ніхто-ніхто: ні різноманітні спостерігачі зовні при всій їх небайдужості чи незаангажованості щодо України, ні тим більше всі внутрішні учасники процесу життя-буття в Україні - всі як не гадають, як не вигадують, але передбачити майбутнє для цієї світової держави не спроможні навіть на кілька тижнів, а що там казати про місяці чи роки.
Наша чарівна країна У є настільки непередбачувана, настільки непрогнозована, що всім і зовні, і в середині залишається тільки розводити руками з подиву і просто спостерігати за тим, що то далі буде і чим нас майбутнє подивує.
Я не буду робити грунтовного переліку всіх унікальних зворотів, оборотів та переворотів в українській політиці та державному функціюванні, які відбулись за минулі 22 роки існування Незалежної України, а сконцентрую увагу для прикладу на особливо знакових і пам'ятних подіях, які були феноменально непередбачувані.
Ніхто, абсолютно ніхто не передбачав, отже і не організовував свідомо (увага!), такого соціального вибуху в Україні, яке отримало назву Помаранчева революція. Такий глобальний багатомільйонний здвиг людей був потрясаючою подією для всіх у цілому світі, як і унікальна самоорганізованість повстання, коли не відбулось жодного конфлікту чи кровопролиття, погромів тощо. Жодних значних ексцесів - жодних. Якщо порівняти з іншими країнами, то це не до порівняння. Україна показала і доказала свою унікальність!
Ще більшу унікальність показала Україна, коли на наступних виборах Президентом України став Віктор Янукович, якого вважали знищеним політиком в абсолюті, якби це була інша світова країна, але це ж Україна! Здавалось, що хто завгодно, тільки не Янукович! Хто завгодно! І... Маємо Януковича. Країна У: тут можливо все! Тут Конституційний суд одним і тим складом може прийняти з одно й того самого питання два діаметрально протилежні висновки: "народні депутати не мають права переходити з фракції до фракції" раптом стає що "мають право переходити". Про скасування Конституції і цілого державного ладу в Україні у 2010 р. без жодних легітимних підтверджень - ще крутіший віраж в українській політиці. Той же Конституційний суд, який має виключно повноваження трактувати норми Конституції, бере і скасовує саму Конституцію, на підставі якої він був обраний і діяв. Суд, який не має жодних законодавчих і тим більше - виконавчих функцій в своїй діяльності, робить протизаконний "конституційний переворот" в Україні -  і? І все спокійно і нормально в країні У. Живемо як і жили до того...
Загадкова країна У, де звичайні люди живуть своїм окремим життя, а влада і всі її закони - існують окремо від людей. Алогічна композиція державного буття, яке неможливо прорахувати на подальше майбутнє, бо як подумаємо, що може бути далі - жах проймає. Судячи з реалій українського політикуму та накопичення кризових явищ в економіці - на нас попереду чекаю нові унікальні враження, про які стримані в емоціях німці кажуть як "дасіш фантастік!"
Власне до такої оцінки належать події 4 квітня 2013 року в Києві, коли значна частина народних депутатів українського парламенту провела свою так звану "виїзну сесію" поза приміщенням Верховної Ради України і без участі депутатів від опозиції, яких просто не допускали на це державницьке зібрання. Зараз всі політологи як і всі теологи, а за тим - і всі інші люди гадають-відгадують новітню загадку з країни У: "А що то було? Мабуть НЛО?!"
Варто нагадати, що у доволі куцій історії українського парламентаризму вже був подібний прецедент 21 січня 2000 р., коли народні депутати збирались поза стінами Верховної Ради, щоб прийняти рішення. То був своєрідний внутрішній "двірцевий переворот", який влаштував підступний заступник голови ВРУ Віктор Медведчук для свого патрона - голови ВРУ Олександра Ткаченка, щоб його скинути з посади і переобрати іншого на голову. Відбувалось усе в Українському домі, який був збудований як музей В. І. Леніна, що є доволі красномовним показником. Звичайно, подібні події не являють собою позитивний приклад, але треба зауважити дві важливі деталі: тут приймали участь всі народні депутати України, які побажали бути, а, по-друге, це не була законотворча діяльність ВРУ: чисто технічна подія внутрішнього характеру. Тобто переобирати голову ВРУ за межами будинку Верховної Ради можна якось визнати легітимним актом, тоді як прийняття законів і всіх інших нормативних актів за межами сесійної зали ВРУ ще й зумисного недопущення до участі частини народних депутатів - це неможливо за будь-яких умов! Це є фактична ліквідація всіх основ парламентаризму!
Весь зміст законодавчої дільності через парламентську демократію полягає в процесі змагальності! В тому, що люди, як громадяни країни, свідомо делегують свої повноваження на керування державою окремим достойним і мудрим людям, які представляють і захищають їх інтереси в процесі суспільного співжиття. Парламент стає місцем, де концентруються всі соціальні інтереси, де через процес чесного голосування визначається перевага інтересів більшості, якій свідомо підчиняється меншість. Повторюю, що кількісне голосування "за" і "проти" є головним показником того, що перемагає воля більшої кількості депутатів, як представників чисельнішої громади виборців. При цьому, як і в будь-якому змаганні, виграє сильніший у чесному двобої у визначеному місці, яким для народних депутатів є сесійна зала Верховної Ради України. В усіх інших випадках визнати легітимною законодавчу діяльність народних депутатів є м'яко кажучи - несерйозно.
Уявіть, що когось з братів Кличків визнали чемпіоном без бою в ринзі, а за поліційним протоколом, де засвідчено, що Кличко побився з своїм суперником по змаганнях десь у барі та добряче його відгамселив. Зрозуміло, що це є безглуздям найвищої проби, яке, як бачимо, пустило в Україні щедрі пагони, особливо серед народних депутатів, про що і засвідчили події 4 квітня, коли було прийнято з 20-ть Законів України! Законів для цілої держави! Але без участі у тому значної кількості уповноважених на те народних депутатів від опозиції. Що це означає? Подумайте.
Дозволю собі пожартувати і заявляю, що відтепер в Україні появилась нова законодавча змагальність: депутати від більшості будуть таємно змовлятись про секретні місця здибанок, щоб швиденько прийняти якісь закони і постанови, а депутати від опозиції перекваліфікуються в нишпорок, щоб вистежити ці зібрання і якось їх зірвати. Така собі гра в квача, або скорше відповідає російський варіант гри в "козаки-розбійники", де ясно хто козаки і хто розбійники.
Також можна потрактувати цю подію 4 квітня, як початок діяльності в Україні двопалатного парламенту, де більшість буде приймати свої закони, а меншість - окремо свої. Для Президента України це буде просто суперово: захоче і підпише той закон, який йому більше сподобається! Красота! Ще одне новітнє "ноу-хау" в світовій історії парламентаризму.
Набагато цікавішою буде ситуація, коли населення по цілій Україні поділиться за принципом "хто за кого голосував" і почнуть виконувати закони одні прийняті Верховною Радою "більшості", а інші - закони, прийняті Верховною Радою "меншості". А що? Кого обирали - того і будемо слухатись! Все логічно.
До якого хаосу подібне політичне рукоблудство може довести країну - не важко передбачити. Воно і так в Україні порядку мало з тими, м'яко кажучи, дивними судами, законами, урядовцями та депутатами, але відтепер ото веселе життя розпочнеться в країні У! Бадак з бардаків! І тут варто оцінити завбачливість українців, які десь на рівні інтуїції зуміли передбачити такий розвиток подій в країні, бо ж обрали Президентом України власне підходящу для керівництва бардаком людину: колишнього зека, що відбував термін за кримінальною статтею "за згвалтування". Завбачливо, що тут скажеш.
Якщо Віктор Янукович підпише ті "закони з підворотні", ото Україна посуне неймовірними кроками в процесі розвитку нашої індустрії, і то не простої, а секс-індустрії: хто кого і куди тільки зможе...
Напевно, що саме це і мав на увазі вірний помічник президента - прем'єр-міністр України Микола Азаров, коли обіцяв "нову індустріалізацію України". Просто через певну скромність, або, скоріше, через мовну обмеженість, Азаров не озвучив, що то буде "нова секс-індустрія" для України. Справді, мало, дуже мало охоплено українців секс-індустріалізацією за часи незалежності, не те, що в часи СРСР - тоді всіх мали по-повній програмі в усіх можливих позах і місця... Розслабились, українці, призабули, от і прийшов час нагадати. Першість тут, ясна річ, за комуністами - ці добре знаються, як в бардаку черги впроваджувати, як і кому можна поза чергою чи кого...
На часі постає гасло: "Хай живе секс-індустріалізація України!" Відлік пішов! До повної секс-індустріалізації країни У лишилось...

Богдан Гордасевич
м. Львів
08.04.13


Усе ясно: в новому все по-старому

Про політику кажуть, що: політика - це сфера можливого. Також кажуть, що політика - це продовження економіки. Про українські політичні реалії сьогодення важко сказати, що то є щось раціональне і причетне до економіки країни. Скоріше навпаки: українські політики живуть своїм окремим життям, яке в приватному плані цілком раціональне, але в державному масштабі абсолютно ірраціональне та метафізичне, а що вже далеке від економіки в розумінні для людей і країни - то взагалі доходить до абсурду. Зокрема один провідний член Партії регіонів України з повною серйозністю та відвертістю тупої людини сказав прямо в очі кореспондентам на їх закиди щодо голосування кількома картками у Верховній Раді наступне: "Якщо ми весь час будемо у залі сидіти, то коли ми працювати будемо!" Чіткіше не скажеш: всі ті голосування у ВРУ просто відверта бутафорія, окозамилювання щодо правової держави, де все підлягає закону. І самі депутати це розуміють, отже і зневажають своє сидження у залі парламенту - зневажають! Але при тому цінують статус, який вони мають від перебування народним депутатом: недоторканість, пільги і право розпоряджатись усім в державі. Гарно бути таким "слугою народу", ой як гарно! А що вже вигідно - і не переповісти!
Складається повне враження, що політики і державний апарат працює суто для себе в замкнутому колі, а народ країни живе своїм приватним життям і ці дві величини існують паралельно і ніде не перехрещуючись. Хіба що під час виборів трапляється диво, коли влада і народ дещо стають дотичні одне до одного, та й то влада шахрайськи розкладає такий варіант, що грай - не грай, а дурнем буде виключно народ, що ми і споглядаємо не одне десятиліття. Звичайно, що і я належу до народу, а не до вищої депутатської касти, тому є дурнем - а ким ще? І що найцікавіше: не шкодую! То є мій свідомий вибір і поясню чому: ще за влади совєтів для всіх було зрозуміло, що бути на посаді будь-якого рівня і не користатись з цього в особистих цілях - значить бути дурнем, а якщо користатись - значить бути злодієм і сволотою. Більше варіантів не існувало! Дурень бо чесний, або розумний і тому - злодій. Хто мені не вірить, той може перевірити і вказати на кришталево чесну, але при тому багату людину у нас в Україні - я щиро буду подивований існуванням такого унікуму.
Отже радянська система виплекала касту партноменклатури досить розумної, щоб бути абсолютно безчесною. Прикладів безмірна кількість: від комуністичного соловейка-брехунця Петра Симоненка до надбуржуазних зрадників з комсомолії Юлії Тимошенко та Сергія Тігіпка, що заради грошей збрешуть і оком не змигнуть. Про цинізм Юлії Тимошенко щодо так званого процесу "киданути" партнера - можна переповідати безкінечно, тому що важко знайти такого, кого б вона не обманула. Найкрутіше Юлія Тимошенко спробувала "киданути" весь український народ і своїх виборців, коли запропонувала Віктору Януковичу утворити так звану "широку коаліцію" з об’єднання у ВРУ фракції БЮТ і ПР у конституційну більшість, що давало можливість законодавчо увіковічнити і парламент без перевиборів, і Юлію Тимошенко в якості по-життєвого прем’єр-міністра України, і по-життєвого Президента України Віктора Януковича.  Але останній не захотів бути останнім, кого обдурить ЮВТ перед тим, як узурпує всю владу в Україні  особисто для себе, рідної. Спрацювала зеківська закалка і чуйка, що тут явне кидалово вимальовується для нього, тому Віктор Янукович не став повторювати помилок Віктора Ющенка і саме тому вийшов у переможці, бо не повірив всім обіцянкам і клятвам Юлії Тимошенко. А та, отримавши одкоша, випадково промовила пророчу фразу на прес-конференції, яку розпочала словами: "Все пропало!"
Тепер щодо дурнів, тобто людей, які чесно працювали і не хотіли красти не зважаючи на всі умови радянського ладу, коли принцип "Не вкрадеш - не проживеш!" був актуальним як основа приватного достатку для кожного - кожного! Нас всіх примушували красти по дрібницях, а за тим ще й соромили, які ми погані - крадемо державне. І нам всім дійсно було з того соромно, хоча ті, хто нас соромив, крали значно і значно більше без жодних вже докорів сумління, бо вони - розумніші за тих дурнів і нікчем що є народом... Що не вміють по справжньому красти, багато і підступно. Визнаю, що я не з таких і не хочу таким бути, тому не заздрю Віктору Медведчуку ні його краденим статкам, ні краденим фешенебельним дачам в Криму з фонтанами і візитерами віп аж пук. Гнило то все, як на мене. Краще вже я буду дурнем, що спокійно дивиться і людям в очі, і в дзеркало в очі самому собі. Або Межигір'я з палацом Віктора Януковича: яка насолода жити в краденому? Невже для людини такого масштабу важко узяти глуху пустош і збудувати там свій дім - свій! Свій дім-палац! Не вкрадений у народу чи ще когось палац, а свій! Не можуть вони так - це притаманно тільки дурням з народу.
На привеликий жаль, вся українська бізнес-еліта є зграєю злодіїв різного формату і профілю. Сюди входять всі служби держави, які обслуговують цих злодіїв, як і суди та всі силові структури. Говорити про Україну, як правову державу - це насміхатися над істиною: тут право захищає злодіїв і гнобить одурених людей. І я не так обурююсь, стверджуючи це, як констатую ситуацію: ми живемо в позаправовому суспільстві - факт!
Хто дочитав до цього моменту, тому я можу пояснити причину своїх подібних писань стосовно політики та економіки, не будучи ні фахівцем, ні гравцем цих величин суспільного буття. Я є категоричним противником всезагальної політизації під гаслом: "Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою". Як на мою думку, то в Україні люди аж занадто багато переймаються політикою як процесом її обговорення, а водночас надто мало займаються політикою практичною. Більшість людей ділять світ на дві складові: на свій особистий актуальний і на зовнішній евентуальний (випадковий). З того всього, як вже зазначалось, у нас народ живе своїм життям, а політики і державна сфера - своїм окремим життям. Ясно, що це алогічна конструкція, яка рано чи пізно обвалиться, але що буде після цього - невідомо. З того всього я, як приватна особа і громадянин України, хочу розібратись в обставинах сучасного соціуму - просто логічно розібратись, розставляючи все на свої місця, щоб потім чітко спрогнозувати що нас всіх чекає в майбутньому, як і мене особисто. Для того, щоб рухатись вперед, потрібно знати наперед принаймні де той "перед" знаходиться і навіщо нам туди треба.
Тобто на даному етапі в своїх дописах я ставлю за мету визначити Мету! Конкретну мету, як константу: яку Україну я хочу! А також взнати чого й інші громадяни України хочуть від майбутнього?!
В попередніх дописах мною було викладено переважно суб’єктивний формат свого бачення світу і його реалій, тобто ідеологічну складову, яка тезово звучить так: "Кожна людина має природне право на власне життя і особисте щастя". Детальніше прошу зчитувати з вже раніш оприлюдненого мною. На сучасному етапі мною буде зроблено свою приватну спробу проаналізувати об’єктивну ситуацію суспільного стану в Україні в усіх можливих аспектах соціуму, які спадуть мені на думку. Взагалі то є колективна праця для прагматичного обговорення, тому що без відповіді на питання: Де ми є? і Чому? - не можливо визначити, куди ж далі йти і навіщо.
Тепер, як каже давньоримське прислів’я: "Повернемось до своїх баранів". Тобто зануримось в прагматичне політичне буття. Вибори до Верховної Ради України ще тільки розпочались, але їх результат вже можна досить точно спрогнозувати. Це не є складно, якщо подивитись на всі попередні вибори та їх результати, як і що саме пропонує нам теперішня політична ситуація. Судячи з усього все буде як і було: шум і гам, а віз і далі там. Структурно робота Верховної Ради України побудована таким чином, що в політичному плані стає головним досягти більшості в один голос, причому більшості не саме з депутатів, а "карткової більшості", що є унікальною новацією в світовій практиці парламентаризму. Депутати, як живі люди, як інтелектуальні одиниці, в роботі українського парламенту є зайвим компонентом: цілком самодостатньо їх карточки для голосування. Яка різниця: чи депутат особисто голосує за помахом чи іншою вказівкою, чи це робиться карточкою за його відсутності? Я особисто різниці в тому не бачу. Однозначно, що політично йде боротьба за карточку депутата, а не людину як особистість політичну, що яскраво продемонстрували оголошені перші 5-ки всіх основних політичних партій та об'єднань. Детальніше про це поговоримо потім. Зараз важливіше інше.
Наступним глобальним казусом українського парламентаризму є, як засвідчила практика попередньої роботи Верховної Ради України, коли сформована більшість фактично ліквідовує законодавчу і всю іншу політичну активність меншості, а це є чимала кількість народних обранців у кількості до 224 особи - повний абсурд. Фактична ізоляція такої кількості депутатів перетворює їх у формальний баласт, причому дуже дорогий баласт, який не має іншого виходу аби проявити свою активність, як вдаватись до всіляких бздур в прямому розумінні цього слова: бійок і блокування трибуни, дверей чи людей,  ломання устаткування, інших деструктивних дій. Дивитись на подібну мародерську політичну діяльність парламентарів принизливо для всіх виборців по всі сторони барикад: люди хочуть бачити чесну політичну боротьбу, а не ігрища недоумків. А що нас реально чекає далі? Однозначно, що саме "ігрища недоумків"! Чому? Тому що це встановлена практика, яку ніхто міняти не хоче, оскільки всім політикам хочеться ухопити суперника навіть не за горло, а значно злосніше - за оте одне місце... інтимного характеру. Убожеством політичних дикунів - інакше цей маразм не назвеш.
Всяка критика має нести конструктивну пропозицію зміни на краще, а вона досить очевидна і застосовується як основний механізм голосування в світовій практиці роботи парламентів різних країн, тобто мова йде про "ситуативну більшість". Один депутат - один голос. Скільки є на даний момент депутатів в залі - тільки вони й голосують і наявна більшість не залежно від кількості депутатів, що проголосували, - є вирішальною. Коротко і просто. І дієво, щоб всі депутати були на своїх робочих місцях, тому що контроль автоматичний! Прогавив момент і все - виграли організованіші! Чесна політична динаміка! Чесна і порядна. І головне: вона робить опозиційних депутатів з меншості потенційно активними! Не зайвими, не баластом, а так би мовити мисливцями в засаді, що можуть в кожний момент з неї вискочити і проголосувати. Все просто і ясно. Але...
Мені було і смішно, і водночас прикро чути від молодого ще політика Арсенія Яценюка заяву, що вони будуть добиватися "кримінальної відповідальності" за голосування картками, а не особисто. Як і повною дурістю була його невдала спроба запровадити сенсорну кнопку голосування, яка сканувала б відбиток пальця депутата. Повторюю, що немає принципової різниці чи голосує картка, чи депутат особисто за помахом руки чи іншою інструкцією за вже  існуючої схеми голосування у ВРУ - це все фікція законодавчого процесу. Фікція. І всі ми це бачимо і знаємо. Як і бачимо, що жодна політична сила в Україні не заявила своєю політичною ціллю змінити цей метод голосування у ВРУ з стандартної більшості у не менше 226 голосів на ситуативний - жодна! Принаймні я не маю достовірних свідчень щодо того про когось з сучасних політиків і не чув подібних заяв.
Тепер повернемось до депутатського значення як персоналії. Особисто я відстоював і відстоюю позицію свободи кожного депутата як суб’єкта волевиявлення, тобто його повне право на пошук оптимального варіанту вираження дієвості свого статусу. Отже я категорично проти партійної чи фракційної дисципліни в розумінні права позбавлення статусу депутата через вилучення з членства в партії чи фракції. Треба думати і правильно вирішувати до того, як надавати комусь статус депутата, а не після того. Так само хочу вкотре вказати на абсурдність теми "відкликання депутата його виборцями", тому що таємниця голосування вже не дозволяє визначити хто з виборців має це право відкликати свій голос. Також вкажу, що за всю історію законодавчо затвердженого принципу відкликання депутатів своїми виборцями за весь час існування СРСР не було жодного прикладу його застосування - більш ніж характерний показник. Депутат є уповноважена особа на певну часову каденцію, тому тільки надзвичайні кримінальні злочини можуть бути причиною позбавлення його цього статусу силоміць. Якщо депутат не виконує своїх обіцянок і програмних засад, то його просто не переобирають наступного разу. Так прийнято в світовій практиці. Стосовно обману виборців депутатом, то шановні: вас багато, а він один - невже важко відстежити чого варта людина за попереднім його життям? А якщо піддалися обману, так то ваша спільна вина і вона первинна - вам і відповідати!
Ще одною з характерних рис  для радянської системи державного управління було обов’язкове процентне залучення до всіх виборчих органів людей з народу та окремо процент жінок. Обирали простолюд навіть до найвищих державних органів, щоб задекларувати народовладдя, хоча всім було ясно, що простий робітник від станка чи доярка з села були просто наповнювачами числа учасників, тому що реально нічого не розумілися в усьому, що відбувалося в залі засідань. Рішення всі були наперед заготовленні, всі доповіді та виступи заздалегідь підготовлені і затвердженні в кабінетах комуністичних керівників, тому активним народовладдям тут і не пахло.
Фактично те саме маємо і зараз: досить поглянути на склад перших 5-ок партій, а що вже казати про загальні списки. І давайте не робити проблеми чи ті списки стануть відкритими, чи й далі закритими: що нам дасть можливість обирати поміж акторами, співаками, футболістами, водіями, офіціантами, секретарками, прислугою та коханками якогось партійного лідера - що це нам дасть? Вибір без вибору!
Я однозначно не розумію, яким чином наявність серед депутатів ВРУ співачки Таїсії Повалій, футболіста Андрія Шевченка, актора Богдана Бенюка чи письменниці Марії Матіос тощо зможе покращити законодавчу роботу нашого парламенту - не розумію і все тут. Але розумію, що це все є ті самі сурогатні замінники "робочих і доярок", які потрібні виключно для бездумного голосування чи права користуватись їх картками - і це мене ображає як виборця і як громадянина. І раніше ображало. Єдина співачка Оксана Білозір реально поміняла фах на період свого депутатства, отримала спеціалізовану освіту дипломата і управлінця - це було правильно і я підтримую подібні вчинки. Гарно також поступив співак Святослав Вакарчук, який відчув огидну принизливість ситуації і добровільно склав свої депутатські повноваження. До речі, і Рональда Рейгана цінували не за його акторські здібності в США, коли обирали двічі президентом. За радянської влади якось зрозуміло чому всякі клоуни ставали депутатами - задля хохми головних циркачів, а на теперішній час я такого підходу не розумію і не хочу розуміти! Це гниль і підступ щодо виборців.
Ще не розумію людей, які йдуть на виборчі дільниці не знаючи наперед за кого проголосують, як і не розумію виборців продажних за якісь подачки - це ж принизливо! Хоча з іншого боку коли обирати приходиться поміж Повалій і Шевченком, то сто гривень стають цілком актуальним аргументом навіть для інтелектуалів. Особисто мене цікавило все нове в нашій політиці, зокрема Віталій Кличко і його "Удар", який він мені і завдав своїми обранцями, де окрім згаданої Матіос опинився і супер-бездарний (але супер-покірний!) псевдо-економіст Віктор Пензеник - то вже удар нижче пояса. Крапка. Замість молодих та енергійних, свіжих розумом та ідеями людей я бачу струхлявілі пеньки! Фу ти - ну ти!
Є класична фраза, що: "Короля творить його оточення", - яке, в свою чергу, обирає і формує собі король. Нікчемність оточення свідчить про убогість самого лідера. І навпаки. Тільки я не знаю кого навести в приклад отого "навпаки". Нема. Дико звучить, але це так: нема нікого в українській політиці, вартого уваги і підтримки у виборця Богдана Гордасевича, тому скоріше з принципу, чим з реальної політичної користі буду голосувати в черговий раз за Віктора Ющенка з його партнером Юрієм Костенком та Конгресом українських націоналістів. Також старе, але принаймні перевірене на надійність. А як нема кращого - що робити? Он "Свобода" наче націоналісти, але з КУНом чи їм подібними не хочуть єднатись - голоси потрібні з усіх регіонів, тому поміркованість в дозуванні декларацій українського націоналізму не завадить. Най пробують. Все одно, як я визначив перед тим: варіантів ситуації після виборів не багато. Трошки почубляться-поторгуються, а тоді створиться нова-стара більшість з Партії регіонів, комуністів, Королевської та мажоритарників, якій буде протистояти безвільна опозиція з "об’єднаних" та з "недооб’єднаних": Кличка, Тягнибока і, можливо, Ющенка та ще невеличкої кількості мажоритарників-оригіналів. Можливі варіанти ротацій, але не суті політичної ситуації в країні, де й надалі керувати будуть всі оті майстри знущатися над кошенятами чи щенятами. І над нами всіма також.
Пропонувати щось робити значиме наразі не має сенсу, поки не закінчиться політична агітація на грані істерії, не припиниться боротьба гаманців з "лантухами бабла", політтехнологів та інших футурологів поміж себе тощо аж до часу виборів у жовтні. Зачекаємо. Мусимо.
Не знаю, чи буду в подальшому відволікатись на подібні теми сучасної градації політичної деградації в Україні - не бачу для того причин, тому що все головне по темі виклав тут. Більше мені сказати наразі нічого.
З того всього перейду в історичну ретроспективну сферу досліджень українських соціо-політичних реалій, щоб потім перейти у сферу більш-менш перспективних соціальних потуг як реалій чогось нового і кращого в Україні. Знову наголошую, що свої роздуми я викладаю виключно для зацікавленої публіки, щоб обмінятись думками і задумами.

З повагою до всіх, Богдан Гордасевич.
м. Львів - Рясне
1 липня 2012 р.

 

 

Комунальна гідра

початок теми тут
http://blog.i.ua/community/662/697401/?p=2#comments

Переслухав масу передач по радіо і телевізору по комунальній тематиці, але корисного з того взнав в об'ємі відомої постанови консиліуму лікарів, де половина висловила діагноз, що пацієнт скоріше мертвий, чим живий, а друга половина заперечила і поставила діагноз, що пацієнт скоріше живий, чим мертвий.
Подібний діагноз можна сказати про все, що є у нашій державі, але я зосередився на комунальних проблемах і хочу зробити підсумок темі, щоб не повертатись до неї найближчим часом.  З моєї точки зору всі розмови дивним чином актуальні і розумні за змістом, проте абсолютно нікчемні і безглузді за результатами. Ніхто толком так і не узагальнив: що ж маємо робити в державі Україна, щоб комунальні послуги були якісні за змістом і чесні за оплатою.
Особливо мене злостять ті базікали, які радять споживачам контролювати послуги і судитись з їх надавачами. Ото мені робити більше нічого, як день-в-день проводити особисту калькуляцію комунпослуг у всіх їх аспектах, а тоді ще за кожні соті відсотків скандалити і судитись. Не життя - а суцільна інквізиція по винищенню комунального зла... Своєрідний заклик до хрестового зрушення кожного у боротьбі з комунальною гідрою о багатьох головах.
Та спершу поясніть мені і собі: для чого людині домівка? Для того, щоб прийти з тяжкої праці додому й відпочити в затишку і спокої коло сімейного вогнища чи щоб з одної роботи перейти до іншої - контролера у під'їзді, підвалі, на горищі тощо і позивача в суді? Переконаний на всі 100 відсотків, що домашній затишок потрібен усім, а комунальна війна - нікому. То якого милого нас якісь шурли-мурли закликають до війни? Знаю чому: бо вони скорше всього і є юристи, які з того живуть, або мають інші корисливі інтереси з тої войни. Тому договір щодо комунальних послуг, який я маю підписати заради виключно прав на контроль і судові позови можете одразу засунути туди, за допомогою чого його і укладено! Такий договір мене не цікавить!
Я хочу договір про те, що і скільки: пропозиції та їх вартість. І я хочу сам вибрати послуги і в кого захочу. А зараз мені комунальщики дають, що хочуть по скільки захочуть, а як я не заплачу-у, то запла-ачу, бо на мене вмить нацьковують псів-реелторів. Ідеальний дурдом! Шиза, як складова комунальних послуг. Без неї розумній людині сучасний комунальний сервіс переносити неможливо!
Це моє узагальнення всіх розмов на комунальну тему. Тепер кілька зауважень щодо того, про що всі говоруни уважно обминули сказати.
1. Законодавство комунальних послуг є суцільна неузгодженна мішанина законів, постанов, рішень, змін і доповнень, роз'яснень до всіх них тощо. Розібратись в ньому неможливо - це сказав колишній міністр ЖКГ!
Хто в цьому винуватий? Однозначно, що Верховна Рада України - вона єдиний законодавчий орган в державі. І що всі дружно визнають: комунальна гідра така прожерлива саме тому, що серед її чисельних голів чимало депутатських, тож поки не постинаємо - добра марно буде очікувати.
2. Проблема вартості послуг. Споживачі стверджують, що оплата послуг перевищує всі можливі межі при нікчемній якості, а надавачі навпаки стверджують, що вони збиткові, що вони просто добрі самаритяни і майже задарма роздають своє добро. При тому всьому кажучи про "економічно обгрунтовані тарифи" ніхто не спроможний це поняття розшифрувати: як визначати економічно обгрунтовані тарифи? Надавач послуги вважає, що він має право вкладати в тариф максимальну вартість всього, чого тільки можна і не можна. Образно кажучи, "Водоканал" візьметься прокладати трубопровід до пустелі Сахари і почне качати звідти воду та виставляти цілком "економічно обгрунтовані тарифи" і спробуй їм заперечити. Навіть в суді вони документально доведуть, що в Сахарі вода дорога як ну, отож треба оплатити їх послугу і не нариватись на неприємності...
Одним словом монополізм і безконтрольність у надаванні комунпослуг наявні у нас в  найбрутальнішій формі.
3. Неправомірність обрахунку послуг всіх комунальних підприємств, де проводять оплату не за вартістю конкретних послуги, а з квадратного метра житла - дикість неймовірна, тому і прибуткова надмірно! Бо очевидну дурість неможливо ні проконтролювати, ні заперечити, а ось оплатити - мусиш.
Відміна обрахунку за квадратний метр - першочергове в комунальному сервісі.
4. Ніхто не підняв проблеми, що завищені тарифи є такими через долучення до них всіх пільговиків комунальних послуг та боржників. Не зрозуміло, чому активні споживачі, що справно оплачують послуги, повинні покривати борги інших споживачів, якщо вони всеодно будуть змушені розрахуватись колись - подвійна оплата за послугу чи не занадто, а то і потрійна, якщо в надаванні послуги роблять "виховну паузу" для всіх споживачів.
Всі пільги мають бути тільки у грошовому еквіваленті, а не відсотках - в сучасному вигляді це обкрадання простих і чесних споживачів комунпослуг, які платять і за себе, і за "того парня"... Особливо огидно, коли пільговики-халявники подібні до наших бідних на совість народних депутатів і до їх керманича голови-снікерса-спікера Володимира Литвина, що має пільгу на дві третини щодо всіх комунальних послуг. Все йому мало, все не нажереться, бідака, з людської біди, собака! Дійсно інвалід і як дитина війни, і як афганець, і як чорнобилець, і як звихнутий член цека компартії УРСР...
5. Ніхто не сказав правди про т. з. кондомініуми - товариства співвласників квартир. А це є колгосп, самий справжній колгосп з усіма наслідками такого урядування. Колгосп з багатих буде процвітати, що і підтверджують товариства у новобудовах, де бідним робити нічого - ціни на квартири не дозволяють там поселитись. Ну а як людині байдуже, чи 1-у, чи 2-і, чи 5-ть тисяч сплачувати до каси, якщо "общак" в їх руках, - вона сплатить без проблем.
Але якщо одні будуть в тому шизоїдному кондомініумі сплачувати до спілки і за себе, і за всіх пільговиків - там буде чорт знає що, а не добропорядок. А владі що до того? Вона в стороні...
6. Тема влади, як контролера і відповідального за порядок в наданні комунпослуг теж всіма нівелюється - споживач сам один має відстоювати свої права! З цього приводу полюбляю цитувати слова споживача в телемості одному комунальному начальнику: якщо я сам себе маю захищати в усьому, то навіщо нам взагалі здалась якась там влада? Це її обов'язок контролювати і підтримувати порядок! Для того владу і обирають!"
Мені просто дико було слухати голів міськрад, які казали про приватні структури в комунальній сфері як суцільне зло. Шановні, а що на з приватизацією комунальних підприємств місцева влада припиняє своє існування? В Україні тільки всеукраїнських контролюючих управлінь понад 60! Починаючи від прокуратури і завершуючи особистими повноваженнями голови міста чи району. Все можна зробити - було б бажання! Приватник підняв тариф занадто, а ви податки вкатайте йому по всіх верхах і "гоп-стоп" у всіх справах на місцевому рівні - він на другий день прибіжить домовлятись про зниження тарифів. Або з конвертом, щоб "кришували" і тоді... "Ах, ці приватники, такі безпардонні і ми нічого не можемо зробити, шановні виборці, але оберіть нас ще раз і ми вдруге спробуємо і вдруге не зможемо з ними дати ради, але збагатіємо вдруге на противагу вам..." 
7. Заключний висновок, який теж ніхто ніде не озвучив належним чином і я не берусь, але він у старому анекдоті ще з радянського репертуару: До тюремної камери дисидентів посадили простого сантехніка за найжахливішою статтею "заклик до повалення влади", за яку тому світить "вишка" тобто розстріл. Всі дисиденти в шоці, отож розпитують сантехніка як те все героїчне діяння сталось, а він і розповідає: "Послали мене комуняки з нашого начальства до їх райкому прорив у трубі полагодити, а я прийшов, подивився і кажу: "Тут вже зремонтувати неможливо, так все прогнило - тут всю систему міняти треба!"

Богдан Гордасевич

 

 

КОМУНАЛЬНА  КОБРА  2011

Образне порівняння сучасного комунального забезпечення скоріше нагадує поводження пітона, що оплутує жертву кільцями свого тіла і стискаючи їх - задушує свою жертву. У нас в Україні споживачів комунальних послуг справді затисли у «люблячі обійми» різних ЖКК та комунальних підприємств, теплопостачання, облгазів,  обленерго та інших їм подібних кровопивць, що тільки й знають дерти гроші за переважно поганенько надані послуги за невідомо знати ким і як «економічно обгрунтованими  тарифами».
Проте я вирішив порівняти наше комунальне господарство з коброю, тому що щоб задушити себе - більшість  люду не дається, а ось щоденне життя ця проблема отруює нам постійно. Проте з нещодавнім опрацюванням і наміченим утвердженням нашими народними дебілоїдами якогось Житлового кодексу, я передбачаю таке «покращення життя вже сьогодні», що прямо хоч вже записуйся у чергу на придбання статусу бомжа.
Зізнаюсь, що я особисто давно не чекаю від наших депутатів-дебілоїдів всіх рівнів та органів влади всіх рівнів у нашій любій Україні послідовних розумних кардинальних реформ, але все ще якась надія жевріла принаймні на крихту того розуму, щоб зробити нормальну корекцію хоча б в тому законодавчому полі, що існує. Та де там! Марні всі надії...
Для кращого розуміння теми, давайте зробимо історичний екскурс у часи СРСР, звідки ми всі маємо нещастя походити разом з комунальним господарством. В радянський час весь житловий фонд багатоповерхових будинків знаходився у державній власності, навіть якщо це було службова будова, тому що все в СРСР належало державі - все! Існуючий тоді приватний сектор житла вважався рудиментарним і мав бути зліквідованим у подальшому процвітанні і зацвітанні «розвинутого соціалізму» при переході з нього до  стадії «недоразвинутого комунізму», але то окрема тема.
Як власник житлового фонду багатоповерхівок держава передала повноваження управління і розпорядження ним місцевим виконкомам, які для цього створили мережу житлово-комунальних контор (ЖКК). Житло в СРСР справді роздавали безкоштовно, але далеко не всім бажаючим і потребуючим, а тільки тому, кому влада забажала дати. Зрозуміло, що ця вибірковість (у тому числі за хабарі!) була далека від справедливого розподілу житла, хоча працювали на його зведення всі сукупно, цілою країною. Тому коли після розвалу СРСР одна частина людей фактично за дурно отримала домівки, приватизувавши свої квартири, тоді як інша частина людей отримала великого облизня, якого з «радістю» долучила до конфіскованих Росією вкладів з Українського відділення Ощадбанку СРСР. І про цей хитрий обман мовчок в Україні всі 20 років! Жодних компенсацій нікому! Хоча з людей вилучали податками кошти на зведення державного житла і вони одночасно тратили власні кошти на будівництво хоч якоїсь там своєї хатини, щоб жити по-людськи. Про справедливу компенсацію цього обману - жодних натяків від української влади, жодних! В той час як мали б зробити відповідні нарахування згідно стажу і видати людині, яка не отримала від держави житла, відповідний цільовий рахунок, з якого можна було в індивідуальному житловому секторі принаймні оплачувати газ та електрику. І то якась користь і повага, а то надурили більше за ваучерну приватизацію - просто приховали і замовчали проблему, як і багато інших подібних проблем, а саме: компенсації за всі репресії з поверненням конфісковано майна і коштів Росією, як правонаступницею СРСР, а не Україною. Те саме стосовно ветеранів війни, Афганістану та інших конфліктів, інвалідів Чорнобиля і ще хмару чого. То було б, якби у нас були справді народні депутати, а не безродні дебілоїди.
Радянська держава, як власник житла, мала право встановлювати квартплату і вона цілком справедливо взяла за одиницю обрахунку квартплати квадратиний метр житла. Все просто і однозначно: скільки квадратів площі має квартира - така і оплата. Іноді однокімнатна квартира мала більшу площу, аніж трьохкімнатна «хрущовка», але кого то обходило? Тільки електоенергію кожен платив окремо по 2 копійки за кіловат. Фактично виходило, що держава всі свої витрати на утримання житлового фонду складала до купи і ділила його на всі наявні квадратні метри житла в СРСР - звідси і виникав тариф оплати за житло від вартості квадратного метра. Просто, чесно і логічно, бо нагадую: держава була власником усього житла. І наскільки я пам’ятаю, цей тариф квартплати був дійсний на весь Радянський Союз від Владивостока і до Бреста, від Воркути і до Ташкента. Одна такса, хоч умови скрізь різні. Відповідно житлові контори, які збирали квартплату, мали різні умови праці в наданні комунальних послуг, проте різниця була не суттєва: від поганих до дуже поганих. Скрізь по всьому Союзу на ЖКК було чутно одні нарікання і ніде - позитивних відгуків. Не вірите – перевірте в архівах, або можете переглянути тогочасні художні фільми типу  «Афоня» тощо.
Також зазначу, що не була квартплата за СРСР такою мізерною, як про це оповідають ностальгуючі «совки», тому що і 10 - 15 рублів при середній пенсії у 40 - 60, зарплаті  60 - 80 у жінок та 80 - 100 рублів у чоловіків - це теж значний відсоток, але звичайно з дикістю сучасних завищених комунальних цін  з  мізерним загальним рівнем пенсій та зарплат то не йде в ніяке порівняння!  А чому так відбулось я і пробую розібратись, тому продовжую історичний екскурс.
І от до нас прийшла жадана хвилина щастя:  Радянський Союз розвалився і припинив своє існування в серпні 1991 року за дієвої допомоги України в тому. Настала вистраждана довгоочікувана мить державної незалежності! Відтепер ми самі господарі в своїй господі! Самі усім в державі керуємо у тому числі і комунальною господаркою, тарифами тощо. І ось вже 20 років керуємо так, що скоро без нічого залишимось. Господарі з нас, м’яко кажучи, вийшли не дуже добрі. Де криється причина цього стану? Зрозуміло, що винувата в першу чергу влада, але оскільки владу обирає народ - то...
Не хочеться ображати людей, проте я не можу зрозуміти цього сумирного поводження мільйонів громадян України від Луганська до Ужгорода і від Харкова до Сімферополя, коли вони кожного місяця покірно віддають свої гроші за те ніщо, яке має назву «комунальних послуг» або й часто-густо навіть - «квартплати». І це щодо фактичних власників квартир!
Особисто мене цей процес оплати «невідомо чого невідомо чому» нервує вже не перший рік, а мої численні спроби розібратись логічно в комунальній господарці взагалі шокували мене своєю безглуздістю. Хто може роз’яснити мені сучасний принцип обрахування комунальної послуги в залежності від квадратури моєї квартири? Це було актуально за радянської системи, але не зараз! Тепер я власник квартири – я! Тому надавачів комунальних послуг має турбувати тільки надання послуг мені, як споживачу, без жодних зауваг до квадратури квартири, окрім хіба що опалення і то через саботаж комунальників по встановленню систем індивідуального опалення та поквартирних лічильників обліку тепла. Однозначно площа моєї квартири є сферою інтересів тільки мене і моєї родини!
Та ось я беру «повідомлення на оплату житлово-комунальних послуг за березень 2011 року», які мені наче надало «Львівське комунальне підприємство «Рясне - 402», де чітко і однозначно сказано наступне:
Складові тарифу на послуги з утримання будинку та прибудинкової території:

вивезення твердих побутових відходів                           - 0,23920;
витрати на дереватизацію                          - 0,00238;
обслуговування систем водопостачання та водовідведення     - 0,26335;
обслуговування димовентиляційних каналів                         - 0,00546;
обслуговування поточного ремонту                     - 0,07182;
витрати на освітлення МЗК                          - 0,02148;
підготовка будинку до осінньо-зимового періоду             - 0,02727;
прибирання прибудинкової території                     - 0,20750;
прибирання сходових кліток                         - 0,32056;
електроенергія ліфтів                             - 0,10504;
електроенергія місць загального користування             - 0,05174;
технічне обслуговування та ремонт                     - 0,19203;

тариф без ПДВ - 1,51 ; ПДВ 20% - 0,30; тариф з ПДВ - 1,81

І це тільки частина цього повідомлення, але про то піде мова далі, а зараз я прошу хоч одну не психічно хвору людину знайти логіку і розум у подібному обрахуванні послуг - дуже прошу! Оті гарні й дуже розумні на вигляд дробові числа замало не з вищої математики є гривневим обчисленням послуг щодо одного квадратного метра мого жила. Як на мене, це всеодно, що радіохвилі помножити на кілограми і додати кількість сходинок у пожежній драбині - ось яка логіка в наших «економічно обгрунтованних тарифах»!
Простий тому приклад: за графою «електроенергія місць загального користування» я маю сплатити 0,05174 грн. за м. кв. Шановні - це що? Я чомусь вважав і вперто вважаю, що витрати електроенергії рахують в кіловатах і за допомогою лічильника, а не квадратними метрами. Ставлять на під’їзд лічильник і рахують по ньому кількість використаного світла і ділять по квартирно - все чесно і прозоро. А головне - світло буде у під’їзді! Бо від нашого поселення 20 років тому і до тепер якщо я сам не вкручу лампочку на площадці - ніхто її не вкрутить, тому що комунальникам вигідніша темнота: електрика не витрачається і лампочки цілі, а грошики капають однаково! А щоб їх було більше - додано дико-загадкову послугу «витрати на освітлення МЗК - 0,02148», що, як я розумію, і є оті не вкручені лампи. Геніальна знахідка, якій позаздрить сам Остап Бендер: платити за не вкручену лампочку і то в квадратних метрах вашої квартири, хоча мова йде про освітлення площадки у під’їзді!  
Те саме стосується використання електрики ліфтом - знову в розрахунку квадратури моєї квартири, а не за лічильником фактично витраченої електрики. І якого милого «технічне обслуговування ліфта» теж обраховано в квадратних метрах? Ясно ж, що кожна технічна проблема має свою вартість і вона абсолютно незалежна від площі квартир мешканців під’їзду.
Однозначно і те, що оплата вивозу сміття має бути порахована від його фактичної кількості, а не від загальної житлової площі в будинку. Щонайменше, то від кількості людей, тому що сміття реальні жильці будинку створюють, але аж ніяк не сама по собі площа їх квартир.
Не менш дико від житлової площі мешканців будинку проводять обрахунок прибирання прибудинкової території і під’їздів, хоча ясно і дурнику, що тут є своя чітко усталена кількість квадратури площі і власне за неї і потрібно платити, якщо взагалі за ті послуги жильці повинні робити, бо є великі в тому сумніви. Я підрахував, що мій дев’ятиповерховий будинок на три під’їзди тільки за ці дві послуги сплачує понад 3 тис. гривень в місяць! Та за такі гроші можна по двірнику-консьержу на кожен під’їзд винайняти!
Про графу послуги «підготовка будинку до осінньо-зимового періоду» я просто не маю слів для обурення, тому що навіть уявлення не вистачає, як таку послугу можна проконтролювати її споживачам і обрахувати на скільки квадратних метрів нашого житла вона потягне по сумі. Для прикладу, якщо розбилось скло в під’їзді – його поміняли і склали кошторис: вартість скла, доставки і роботи склали до купи – і чітка картинка. А в квадратних метрах як це все обчислити? Дурістика явна, але ж саме так обчисляють наші комунальники і їх начальники! І ми платимо за це!
Робимо висновки: хоча власниками житла давно вже є окремі особи, але держава у вигляді депутатів та чиновників продовжує робити обрахунки комунальних послуг так, наче все житло є державна власність. Факт! Ми сплачуємо квартплату, будучи власниками житла! І цей стан продовжується вже від початку приватизації з 15 років тому і кінця-краю не видно цьому дебільному стану, про що каже процес прийняття нового Житлового кодексу, який базується власне на цьому дебільному, дурдомівському, ідіотському принципі обрахунку комунальних послуг у квадратних метрах, з чим і вітаю наших народно-безродних депутатів-дебілоїдів всіх скликань, партій і конфесій.
Але підемо далі.
Дещо розумнішою на цьому фоні повного ідіотизму виглядає оплата наступних послуг, які прописані в іншій частині даного повідомлення, хоча заслуга в тому «розумнішому обрахунку» зовсім не комунальників, а жильців нашого будинку, про що мова далі:

гаряча вода                      - 17,24 за м. куб.
холодна вода  в т.ч.
відвід підігрітої і холодної води            - 1,37000 за м. куб.
постачання холодної води                  - 3,17000   за м. куб.
центральне опалення в т. ч.
приєднане тепло навантаження             - 1,53000 за м. кв.
за фактом спожитої теплової енергії в ГКалл.             -  163,64000

Розумність обліку за показниками лічильника не викликає сумніву, а ось формула обрахунку «економічного обґрунтування» тарифу практично споживачами не контролюється: як скажуть – те і маєш сплатити. Єдина радість, що принаймні можна регулювати об’єм споживання послуги водопостачання, за умови, якщо ви спромоглися встановити лічильники і то виключно власним коштом! Як власним коштом мешканці нашого будинку встановили і будинковий лічильник тепла! Жодної допомоги від комунальників у тому не було, а навпаки – досить відчутний супротив. Ще б! Без лічильника вам начисляли стандартний тариф місячного споживання води на людину, який настільки завищений, що з лічильником в 6 -7 разів менше виходить! От і спитатись: хто подібні тарифи виробляє, якщо вони мають таку різницю? І хто контролює подібне фальшування реальності витрат? Риторичне запитання. Як і дивна вартість водовідведення, тобто каналізації, яку у Львові просто скидають в річку Полтву без жодної очистки – і за те, що безцеремонно природу загаджують ще влада дере з нас гроші і чималі як за один куб стоків – оту гривню явно дописали для себе комунальники, а копійки може й справді йдуть на догляд за каналізацією.
Взагалі і дивно, і не дуже споглядати комунальну кобру в сучасній стійці погроз вжалити своїм отруйним жалом різних штрафів та підвищень тарифів, але з того не так страшно, як огидно, тому що за всім цим проглядає огидна пика наших дебілоїдних депутатів та їх породжень-перероджень у вигляді державних  чиновників, що мають тільки одну звивину в мозку на тему як би що вкрасти у людей.
А здавалось, що це такий потужний стимул економіці країни проводити маштабну реорганізацію комунального господарства завдяки масовому  встановленню лічильників індивідуального обліку – це ж які глобальні об’єми робіт! Скільки виробничих потужностей можна задіяти! Скільки нових робочих місць створити! Додати до цього утеплення будинків та заміна старих вікон на з склопакетів! А встановлення окремих автономних систем опалення на будинок, чи під’їзд, або квартиру! Артезіанські свердловини бурити і встановлювати побудинкові чи поквартальні компактні насосні станції для автономного забезпечення водою – це хіба зайве?  Навіть малі будинкові автономні системи очистки каналізації та утилізації відходів вже існують в доступних цінах! Все це просто шалені об’єми! І що? Держава у писках чиновників-депутатів і їх посіпаки-комунальники тупо гнилять і продовжують жити і робити за радянським методом праці «латання дірок і обрахунку споживачів за всі свої прорахунки». Навіщо щось міняти, коли  їм і так добре живеться! Як же це осточортіло!
Вся модернізація комунального господарства ведеться виключно на індивідуальній ініціативі приватних виробників та особистій ініціативі й грошовому забезпечення жильців будинків в супереч сучасній державній та муніципальній владі, що є дико! Тому у нас і вигляд у будинків дикий: кавалки стін багатоповерхівок мають латки утеплення на фоні не утеплених площ. Вікна і балкони – те саме!  Лічильники і автономні системи – також все самі! І це при дикому саботажі  комунальних служб! А нещодавно прозвучала ще цікавіша новина: новоутвореним «кондоміумам»  влада зобов’язується проводити ремонти під’їздів, дахів та оплачувати значну частку видатків на утеплення будинку. Оце прикол! За наші гроші, які здирають за комунальні послуги, будуть облаштовувати не наші будинки, а тих., хто у комунальну скарбничку вже нічого не платить! Оце так логіка! Ну і держава нам з вами дісталась! Ну і порядки!
І то подібне обжучування куди не поткнись. Чергова «геніальність» львівських мудрагелів комунального господарства було введення двоставкового тарифу на послугу теплопостачання. Звичайно, ідея введення своєрідної постійної «абонентплати» щомісячно має певну рацію, але ж на в такому дурнуватому виконанні, коли це не дрібна сумма грошей десь гривень в 10 - 20, а добряча копа грошей від сотки й більше! Знову не знати чому здирають по 1,5 грині за квадратний метр житла, при тому, що про тепло не йдеться! Тільки на технічне обслуговування мережі! Цілої і справно діючої у нашому будинки! А якщо десь у когось тепломережа погана, то чому я повинен оплачувати з своєї кишені її ремонт? І все це робиться під гаслом «енергозбереження», хоча насправді його і близько нема!
Ні, я розумію, якщо б ця абонентплата за літній період потім відмінусовувалась в опалювальні місяці, але ж ні! Тепло в зимку проплачуємо окремо в повному об’ємі! Або ці «абонентські» гроші накопичували на модернізацію нашої мережі теплопостачання в будинку, бо давно потрібно на горішніх поверхах поставити регулюючі перемички, щоб можна було зменшувати подачу тепла, а то гаряча вода подається згори і там люди балкони і квартирки мусять відчиняти, щоб не задихнутись, а на нижніх поверхах люди мерзнуть і жаліються на холод в квартирах. Нам теж треба робити свої ремонти в будинку, але ж і тут комунальниками кажуть ні нашим бажанням! Тоді що це, як не саме натуральне здирництво! І спасу від того нема! Влада нагло обкрадає людей – їй можна, тут все законно!   Вона ж – влада!
В одній з своїх інтермедій «В греческом зале» знаменитий Аркадій Райкін говорив рефреном від імені простого радянського обивателя: «Дурять, нашого брата, ой дурять!» Держави з того часу помінялись, а обивателі залишились ті самі, і влада мало що змінилась: дурить нас, як і дурила. Інакше я не сприймаю балачки влади про потребу вивести комунальні платежі на «економічно обгрунтований рівень» як «у всьому світі».  Наперед можу передбачити яким буде це «економічне обгрунтування», про що вже йшла мова: метри помножені на літри - от тобі і гривні!
І я не дивуюсь і навіть не надіюсь, тому і не збираюсь обговорювати потребу дій влади впершу чергу щодо піднесення життєвого рівня українців до світових норм, про збільшення зарплат і пенсій паралельно зростанню цін і тарифів - це буде розмова живого з мертвим і не інакше. Тому не хочу говорити з мертвими, але хочу сказати дещо живим про можливі виходи з ситуації, але одразу зазначу, що це буде не просто. Тому що розпропаговані тою самою владою «кондоміуми» - інакше кажучи: «товариства співвласників» обставлені владою у такому вигляді, що годі братись добровільно за цю справу. Вкотре владою задіяно формулу: «Вся відповідальність вам, а всі ваші грошики - нам», - але як мудро зауважив один споживач в теледискусії по комунальних проблемах: якщо влада перекладає на нас виконання всіх її обов’язків, то навіщо нам взагалі утримувати таку владу?
Проблема створення «товариства співмешканців» найбільше впирається в питання існування величезної кількості пільговиків, які отримують їх у вигляді процентних скидок від загальної суми комунальних платежів - допоки пільги від держави чи установ не почнуть виплачувати живими грошима, доти це питання не буде вирішено. І доти не буде вирішено всієї проблеми комунального господарства. Пільговики отримують послугу, але не оплачують її як належить в повному об’ємі, тобто автоматично перекладають додаткові витрати на тих співмешканців будинку, які пільг не мають. Хіба це правомірно? Пільга від держави у формі крадіжки з кишені у свого сусіда - це огидна пільга! Най всі пільговики зрозуміють, чому їх зневажають, а не заслужено поважають - вони злодії! Їх пільги - не халява! Не дармівщина! Це обкрадання ближнього свого!
Не меншою проблемою є монопольне становище надавачів оптових комунальних послуг, коли вони фактично безконтрольні перед споживачами. Ось у нас котельна зацікавлена спалити як можна більше газу і нагнати кількість спожитих гекакалорій, тому навіть коли на вулиці панувало незвичне взимку тепло - батареї були розпечені як вогонь і жодні обурливі дзвінки до адміністрації котельні не доходили, бо що ми їм можемо зробити? А нічогісінько! Як кажуть: жалійтесь Богу чи Алаху, а влада над гвинтелем у нас! А ми в свою чергу підчиняємось керунку вищої над нами влади, яка нас наймає і звільняє! Звідти команда чітка: «Тисни на газ! І без понтів!»
Як я вже зазначав, що у нас у Львові кілька років тому так званим «явочним порядком», тобто просто рішенням монополіста теплопостачання, було введено двоставковий тариф оплати послуги з цілорічною її проплатою окремо за тепло і окремо - як абонентплату, вартісь якої просто дико завищенна і ніхто не може дізнатись методи її вирахування. Жодної згоди від жодного споживача на це не було, бо нікого просто не питали про згоду! І це нормально?! Люди обурювались, навіть судились, але толку від того не чутно. І не почуємо, поки владі буде вигідно обдирати людей і люди цьому будуть коритись – змін на краще не сподівайтесь.
Як в таких умовах державного «беспредела» пробувати брати на себе якісь додаткові повноваження і зобов’язання? А утворення «товариства співвласників» якраз цього і вимагає. Звичайно, що обдумувати цей варіант потрібно - інших, за нього кращих, просто нема, але однозначно ясно, що допоки не запрацюють належним чином такі державні контролюючі інституції як прокуратура, монопольний комітет, контрольно-ревізійне управління, профільні комунальні інституції облдержадміністрацій, міськвиконкомів та районів, доки  нарешті не почнуть діяти численні контролюючі контори типу Управління захисту прав споживачів, контролю стандартів метричного обліку тощо. Причому всі запрацюють не на користь власної кишені, що вони і так з успіхом освоїли, а запрацюють на користь простих громадян - доти нормального життя  і нормальних комунальних послуг нам не бачити починаючи від своєї домівки і нею закінчуючи.
Однозначно також, що самотужки переінакшити на краще таку глобальну махіну по викачуванню з населення грошей, якою є комунальна сфера, - малоймовірна справа, тому я чекаю на допомогу народних мас, які поки що вперто терплять комунальні знущання і вперто платять свої грошики  за ніщо, а при тому нарікають на погане життя - хто вам винуватий? Скажіть дружно місцевій владі: «Досить нас обкрадати! А ну або робіть таку комунальну господарку, де кожен платить справедливу ціну за реально спожиті послуги, або - забирайтесь геть!»
То є моя головна порада всім, хто хоче покращення життя на тільки сьогодні, а завтра і позавтра - впливайте на владу всіма можливими засобами, щоб було «Влада для народу, а не народ для влади». Допоки влада ставить за мету обкрадати свій народ, як це робили всі попередні владці і продовжують теперішні, - доти добра нам не бачити. Доти комунальна кобра буде щоденно отруювати нам життя - однозначно!

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
2011 р.


Комунальна   кома  2007

Ось і дочекались ми як і ви новітнього часу платежів за новими тарифами. Вражень одержано значно більше від очікуваних, бо що не кажіть, але такого глобального ідіотизму від наших провладних структур всеж-таки не сподівались. Одночасне підвищення всіх комунальних тарифів в двічі-тричі, а найбільше за спожите тепло при тому, що і раніше це задоволення коштувало недешево - шокує кожного. Це справді можливо хіба що в країнах розвинутого дебілізму колишнього СРСР, з якого ми і маємо нещастя походити. Як раніше ставили народ в ніщо різними реформами, коли міняли гроші за 3 дні, а хто не встиг - той втратив, або взяли і заморозили гроші Ощадбанку, тобто влада нагло пограбувала людей - і що? А нічого: народ не ремствує й мовчить. І кожен поокремо тихцем зі заздрістю поглядає на новітніх олігархів, які ними стали якраз тому, що скористались владними важелями для привласнення людських грошей. І все так само тихцем чекає, щоб хтось, якась незнати яка вселенська сила явилась і навела справедливість на цій землі у цій богом проклятій країні.
Ми пережили вже і обманні трасти, і контрасти роботи без зарплати, і злочинну ваучерну прихватизацію, і кучмівську мафіозну приватизацію, і ще бог зна чого включно з поганим продажем та вдалим перепродажем «Криворіжсталі», хоча яка народу користь і де ті гроші поділись з тої оборутки – все одно неясно. А могли з тих грошей спокійно виплатити всім обкраденим вкладникам Ощадбанку вклади до 5 тисяч. Тобто задовольнити майже 90 % вкладників, але навіщо це владі? Хіба не краще для влади вчинити галасливу політичну бучу навколо цієї теми, а мільярди за цей час розчинились невідомо де і спитати нема в кого.
Так особисто я добре пригадую, як президент України Кучма продав наш Чорноморський флот Росії за 400 мільйонів доларів, що пішли на погашення боргу України за газ тій самій Росії, але я не можу пригадати і ніхто не пригадає про одночасне списання комунальних боргів за газ простим українцям, хоча Кучма продав народну, а не свою власність! Доля тих грошей невідома, зрозуміло, що для суспільства, а не для їх крадіїв.
Тепер та сама історія: газ закуплено по одній сталій ціні і до кожного (кожного!) споживача він доходить за однаковою ціною, але тут відбувається владний «фокус-покус» і опля-ля: в залежності від кількості спожитого газу за минулий рік вам встановлюють несусвітну ціну без жодних пояснень і тим більше - додаткових витрат. Геніально! Навіщо якісь там договори, умови про обов'язки сторін тощо. Як там у байці Глібова про вовка і ягня?
І най нам не морочать голову, що тарифи встановлює місцева влада! Ми то знаємо, хто пише партитуру і диригує, чи не так, пане Асахав? Тобто Азазель. Тьху ти: Азаров! Це ви хвалились, що 14 бюджет впроваджуєте в життя, ще й озвучили головні свої принципи: «Да пошли вы!» А не підемо, бо за 13 разів вже вдосталь отам набулись, тож чи не час вам самому туди переселитись? Ви не хочете, бо он як назад до влади дерлись, але підете, ще й як підете.
Повернемось, одначе, до своїх баранів, тобто до керівників комунальної сфери. Вас не дивує, що влада полюбляє говорити про позитивні якості товариств співвласників, так званих «кондоміумів» чи як їх там, але насправді зовсім не поспішає докладати зусиль по їх глобальному впровадженню. Чому так? А ви б стали відмовлятись від умов, коли ви нічого не робите, а грошики загрібаєте і то добрі. Хіба не так працюють наші комунальні ЖЕКи або їх різноіменні дублікати: формально на папері вони надають кожному підопічному мешканцю зо три десятка послуг. А фактично? Двірник, вивіз сміття та паспортистка вряди-годи, а більше - що? Сантехник чи електрик? Їм як не схочеш приватно домовитись і заплатити, то матимеш ремонт гірший за попередній аварійний стан - це перевірено на всі сто. Тоді навіщо ми платимо за їх послуги комунальникам? Бо звикли. Так-так: саме звикли. Від нас дотепер вимагають «квартплату», хоча 99% помешкань вже є приватизованим житлом., то як може бути, щоб власники квартир платити комусь «квартплату»? Тільки за звичкою комусь за це платити. Можу вам це твердо заявити, тому що проживаю тривалий час в особняку в м. Львові і плачу за досить пристойне помешкання тільки раз на рік! І зовсім небагато, бо це податок на землю. І ще окремо за газ по лічильнику. Все! Так само і власники квартир повинні платити тільки земельний податок, а усе інше -тільки за власним бажанням! Тільки за індивідуальним договором! Але ніхто його не укладає і не переукладає при зміні тарифів на послуги, а просто з власників помешкань у багатоквартирних будинках вимагають оплати комунальних послуг за так званим «явочним порядком», тобто послуги надаються без попереднього їх замовлення. Приносять рахунок з комунконтори, що ви їм винні стільки і стільки, а послати їх під три чорти, тобто відмовитись індивідуально від цих послуг ви не маєте права - влада не дозволяє, бо нема такого закону: тільки всі мешканці будинку одразу мають право таке зробити за певних умов. Можу це так само досконало оповісти, бо донька вже понад шість років є власницею квартири і ніяк не може вивести свої платежі у якесь нормальне логічно обгрунтоване становище. Безлад повний і просвіту не намічається.
 А навіщо він? Для прикладу у Львові тема водопостачання і оплати стала буквально трилером: воду подають по три години зранку і ввечері, а оплату проводять за тарифами цілодобової подачі води, але навіть цього керівникам Водоканалу було замало і вони самочинно підвищили оплату, був суд, який відмінив це рішення, але у львівському Водоканалі закони України не діють і там відмовились виконувати постанову суду, однак при тому самі активно звертаються до суду щодо насильного примусу сплати боргів з мешканців будинків. Який тут бардак і деструкція важко переповісти: послуга постачання води надається погано, а оплату вимагають повністю. Мало того: воду відключають взагалі, пояснюючи це недостатньою проплатою всіх мешканців, але тоді ті, хто оплатив вчасно все одно не отримує ні послуги, ні компенсації за її відсутність. А тепер рахуйте: тариф підвищують з врахуванням боргів, але борги не списують, тобто ці гроші рано чи пізно до Водоканалу потраплять і вже будуть повторною оплатою послуги, а відключення води всім споживачам будинку ще раз проводить оплату боргів через ненадання води тим, хто за неї заплатив. Уявляєте? Потрійна оплата за однаковий об'єм послуг. Ну яка влада від такого бардаку відмовиться?
Є ще одна улюблена фішка всіх комунальних служб: помилка комп'ютера. Штучка безпрограшна, бо крайніх найти неможливо і якщо після тривалих ходіннях по муках та інстанціях ви зумієте довести свою правоту, то в самому найліпшому випадку перед вами вибачаться, бо про якусь матеріальну компенсацію за витрачений час і гроші на дорогу у нас годі сподіватись - нема на те закону. Багато хто і цього не робить, а просто сплачує ті «незрозумілі» 20-30 грн., а щоб довести справу до суду - то треба бути вираженим параноїком. Небагато підкидають, бо на тому все і тримається: з голого по нитці -багатому ще один мерседес. Мені особисто один колега хвалився, що мав за квартиру боргу 2 тис. гривень, то зайшов до начальника і домовився: 1 тис. йому в руку, а він оформляє відсутність боргу. Класика. Як і заява одного чиновника, що у нас у Львові немає корупції, бо немає випадків, щоб когось ловили на хабарництві. Справді класика: якщо не ловити хабарників, то і корупції не існує.
Про надання субсидій взагалі говорити не хочеться: як там над людьми знущаються важко переповісти. А тепер з цими новітніми тарифами взагалі чортівня повна, бо можна відмовити і під приводом: а чому багато напалюєте? А цей самочинний поділ комунальниками оплати за теплопостачання на цілий рік - хіба не підлість? Вийшло значне нарахування всього разом в один місяць - треба субсидію давати, а на кожен місяць порозкинь - вже субсидія не положена.
Я перераховую все це не просто так, а хочу показати в цілому, що наша комунальна господарка знаходиться в стані, що у медиків називається «комою», тобто передсмертний стан, який тим жахливіший, чим довше триває. Отож я певен, що чим скорше теперішня комуналка «спочиє в бозі» -тим краще. Справа в іншому: що буде далі. По діях влади, які достатньо продемонстровано вище, і по нашому теперішньому побуті, однозначно ясно, що очікувати чогось доброго від неї годі. Влада не може бути зацікавленою в передачі своїх повноважень комунальній самоуправі, яка ж потім почне допікати владі справедливими вимогами чесного управління. Залишається одне: тільки самоорганізація мешканців будинків і встановлення ними справедливих правил комунальної господарки. А як це буде -питання складне, тому що негативний приклад кооперативів, коли арештовували рахунки за неплатоспроможність когось з його членів, або коли голова кооперативу ставав некерованим самовласником, якого не могли переобрати члени кооперативу просто тому, що голова не давав можливості провести легітимні збори тощо. Багато проблем з тими ж кондоміумами, які добре проявляють себе тільки у будинках з однаково заможними мешканцями, чого нема в теперішніх багатоповерхівках з їх соціальнонерівномірним заселенням.
Попервах, на мою думку, краще всього розпочати з домоуправ: від під'їзду жильці обирають одну-дві довірені особи, які з іншими представниками складають домоуправу, обирають голову і заступника. Ті створюють ТзОВ, якому жильці сплачують гроші на утримання будинку і куди звертаються про всі свої квартирні проблеми. При бажанні та потребі кілька будинків можуть об'єднатись домоуправами у більшу структурну одиницю, де буде штат працівників, які повністю будуть залежати від мешканців будинків. А тоді можна добре попрацювати над оптимізацією комунальних витрат: чому приватний сектор може проводити собі воду з артезіанських свердловин, а багатоповерховий будинок мусить залежати від водопостачання з водозаборів десь за сотні кілометрів? А економічні мінікотельні під'єднанні до артезіанських скважин забезпечують автономне і цілодобове постачання води і тепла без зайвої оплати великої кількості побічних проблем. Свій двірник, який пильнуватиме і чистоту, і правопорядок. Вивіз тільки свого сміття, а не кого завгодно. Обладнання дитячого майданчика, а в квартирах, які можуть залишитись після померлих без нащадків, можна зробити класи для своїх дітей або кімнати відпочинку, сімейного дозвілля і тому подібне. Не кажу, що все буде легко і просто, але знаю однозначно одне: хтось комусь гарне життя робити не буде. Тільки самі закасуйте рукави, об'єднуйтесь і беріться до праці по поліпшенню свого комунального побуту. Це єдиний реальний шлях по виведенню з коми нашої комунальної господарки.

Богдан Гордасевич
 2007 р.  м. Львів - Рясне

Директору ЛКП «Рясне - 204» п. Козак І.І.
Від мешканця буд. 400  м. Львова
Гордасевича Богдана Олексійовича

                    ЗАЯВА

В зв’язку з вимогами стосовно підписання договору  про надання комунальних послуг які наразі очолюване вами ЛКП «Рясне – 204» виконує самочинно без моєї особистої згоди, як власника житла, вимагаю надати мені наступні роз’яснення по таким пунктам.
1. Чому договори про надання комунальних послуг та теплопостачання надані в одному екземплярі? Що саме я маю підписати і віддати до ЛКП? Де примірники договору, що мали б залишитись у мене, як учасника угоди, як це передбачено ст. 22  і ст. 33 наданих  договорів відповідно?
2. Також я не одержав копії роздруківки тарифів згідно п. 2 договору – прошу роз’яснити причину цього. Як я маю цей договір підписати, якщо інформація про його змістовні параметри є утаємничена?
3. Згідно договору комунальний тариф складає 1.10 гривні за кв. метр починаючи з січня цього року, але мені  нараховано оплату за послуги: в січні – за тарифом 1.54, в лютому – 1.49, а в березні – 1.51 (все без врахування ПДВ) – прошу пояснити і вказати нормативні документи, якими ви користувались при начисленні значно завищеного тарифу. Оскільки ви надаєте послуги і без підписаного договору, бо ніколи раніше я з вами жодних договорів не укладав, тому  вимагаю пояснень щодо застосування іншого тарифу від передбаченого наданим мені договором..
4. Прошу повідомити нормативні акти, які дозволяють вашому ЛКП надавати послуги за сукупністю, а не поокремо кожну з відповідним правом споживача обирати перелік послуг особисто. Якщо є послуги обов’язкові для всіх – то вони повинні бути вказані окремо, як і послуги  за бажанням споживача. Не надання зумисно відповідної інформації при укладанні договору, що передбачено ст. 5 цього договору я розцінюю як шахрайство.
5. Як я вказував вам особисто у заяві позаминулого року з вимогою припинити надання послуг ЛКП в повному або принаймні частковому об’ємі, на що отримав безпідставну відмову, то наголошую знову, що однією з головних причин моєї особистої відмови від підписання такого договору окрім вище перелічених недоречностей є також неправомірне надання завищеного переліку різних прав надавачу комунальних послуг (виконавцю) та вимога неправомірних обов’язків від  споживача щодо обов’язкового інформування і дотримання законодавства, у тому числі і вимога цілодобового безперешкодного доступу до житла, що суперечить Конституції України. Такий антизаконний документ я підписувати просто не маю права. З усіх вимог до споживача тільки підпункти 1 і 9 є правомірними для ЛКП і то в іншій редакції: 9. – сприяти завчасній поквартирній технічній підготовці мережі опалення коштом ЛКП. Усі інші вимоги виходять далеко за компетенцію ЛКП. Відмовка про затвердження Кабміном України стандартного взірця договору не є причиною відмови змінювати договір, оскільки угода має юридичну силу тільки в межах сторін, що укладають угоду. Кабмін чи райдержадміністрація жодної юридичної відповідальності за порушення угоди ЛКП не несе і тому не має права обумовлювати директивно зміст конкретного  договору.
6. Хочу також знати чіткі умови накладання пені, які зовсім не прописано в договорі: пеня 0.1 відсотка є визначеною ЛКП чи Урядом України або принаймні Міськвиконкомом? І який процес її обчислення? Без цього брати на себе обов’язки щодо сплати пені я не вважаю за можливе.
7. В умовах про пеню вимагаю аналогічного статусу для споживача, тобто начислення штрафних санкцій за неякісно надані послуги і щодо ЛКП, а не просто зменшення оплати неякісно наданої послуги. Моральні збитки повинні бути також відшкодовані споживачу в автоматичному режимі, про що має бути вказано в договорі.

    я за війну з комунальним безправ*ям
    100%, 40 голосів
    мене все влаштовує
    0%, 0 голосів
    а що тут зробиш - та нічого, корюсь
    0%, 0 голосів

 

Чи вам не остогидло бути худобою, менти?
  
Особисто я вже навчився обминати зайве спілкування з органами так званого "правопорядку" України, але тему цю не попускаю, тому що вона небезпечна для нашого життя як зараз, так і на майбутнє.
Чому я з недовірою ставлюсь до наших правоохоронців? Тому що вони охоронці бог знає чого, але не правопорядку. І що найстрашніше: себе українські правоохоронці рахують поза законом, тобто їм можна закони порушувати - їм прощено все наперед. І їх родичам, і їх друзям, і взагалі кому їм закортить заступитись. Прикладів кричущих злочинів правоохоронців, які хитро прикривають та закривають інші їх "товарищи по ксиве" безкінечна кількість. І я чудово розумію причину такого стану: оплата українських правоохоронців і соціальний захист є дико мізерними, тому вони і придумали дружно собі таку мульку, що грошей у нас мало, але зате ми, правоохоронці, поза законом! Нам можна все! Окрім моментів, коли "своя своїх не познаша": коли п'яний прокурор зніс насмерть постових даїшників, які, до речі, не раз бачили його нетверезим за кермом і не зачіпали, - тільки тоді  цього прокурора покарали суворо. А простих людей давити можна. Ось збив нещодавно мент автом жінку і поніс  за те "страшне покарання" - штраф у 225 гривень.
Як на мене, подібний стан речей надзвичайно тривожний: коли люди в своїй масі остерігаються правоохоронців не менше, аніж справжніх бандитів і злодіїв. Такою є фактична ситуація, при тому що я знаю велику кількість цілком порядних і нормальних чоловіків, які працюють в правоохоронних структурах, але... Якщо бардак є запрограмованим структурно - окремій людині його не пересилити.
Простий приклад: у нас у Львові прийнято постанову, що маршутки повинні робити посадку і висадку тільки на зупинках, або їх водіїв будуть штрафувати і штрафують повсякчас. Бардаковість ситуації у тому, що постанову у міськвиконкомі прийняти зуміли, а облаштувати зупинки - ні. Тому і водії зупиняються де завгодно, і пасажири зупиняють маршутки де завгодно, а міліція успішно працює по виписуванню штрафів - план перевиконують, золоті наші охоронці, аж шуршить купюра за купюрою. Ось тільки порядку від того не більшає. Тому що правоохоронцям він і не потрібен: якщо буде порядок, то як вони гроші будуть заробляти. Я вже багато разів звертав увагу на актуальну проблему оцінки роботи правоохоронних структур за здеградованою радянською методою "від виробітку": скільки злочинців затримано і злочинів розкрито. Одним словом міліція перша, хто зацікавлена в існування злочинності, як це не дико звучить. І прокуратура, і судді, і адвокати, і вся інша правоохоронна наволоч зацікавлена у існуванні і створенні чим більшої злочинної ситуації в суспільстві!
І це не смішно аж ніяк! Хоч і хочеться сказати: "Як це не смішно звучить, але правоохоронці України продукують злочинність, а не поборюють!" І вже тим паче ніколи її не ліквідують при такому трактуванні своїх обов'язків як репресію за злочин, а не наведення правового порядку в суспільстві.
Шановне суспільство України - громадяни нашої держави, якщо ми хочемо нормально жити, то потрібно всім чітко зрозуміти, що обов'язком держави як соціальної інституції є захистити вас, ваше здоров'я і життя, ваше житло і майно, ваших рідних від різних злочинних посягань! ЗАХИСТИТИ! Для того й існує весь так званий силовий апарат держави з гордою назвою "правоохоронні органи". Бо якщо злочин відбувся - держава вже не виконала своїх функцій! Жертві розбійного нападу, побиття, згвалтування, не кажучи про каліцтво або й вбивство, - не дуже потішить і найлютіша покара злочинця. Кожній людині куди важливіше бути так захищеним, щоб ні за яких обставин не стати жертвою злочинних посягань! Особливо жертвою свідомо спланованого злочину!
Ось що головне нам всім потрібно зрозуміти: гарні правоохоронці упереджують злочини, а погані - звітують про розкриття злочинів, що відбулись, причому за часту це розкриття є сфальшованим або і сам злочин надуманим, бо для зарплати важить кількість злочинів і їх розкриття, а не захищеність громадян і їх добробут життя. Повний дурдом від А до Я.
Тому я не можу обливати помиями міліціянта львівського ДАЇ, який був молодим, красивим і гарно вбраним у білосніжну форму - одним словом був взірцевим на вигляд, що придрався до водія нашої маршутки  47 десь опівдні 3 червня 2011 р. і оштрафував його за зупинку коло Привокзального ринку - він виконує свої дурнуваті обов'язки здирати штрафи. І класикою жанру бардаку було те, що поки він був зайнятий процедурою виписування штрафу - нескінченна кількість інших маршуток зупинялась і забирала своїх пасажирів. І я щиро дякую тим порушникам-водіям всіх маршуток, що так роблять! Там сідають переважно жінки, що накупили харчів на ринку,  з важкими торбами, часто старшого віку - їм ще з тим ходити-мандрувати у пошуках неіснуючих зупинок? А нешановним даїшникам ганьба і сором за місце, де вони "пасуться". До речі, дуже вдале визначення, як для худоби, що пасеться, але ж то люди, а не худоба... Як можна себе так зневажати? Прикро. Мені за них - так. Хоч я не належу до правоохоронців, але і до худоби теж себе не прирівнюю на противагу від тих, що роблять вигляд наче не розуміють що і як має бути по честі і гідності.
Не буду повчати самих правоохоронців, які і без мене знають як повинно бути по правді, а навпаки подякую їм за той порядок, що вже є у нашому місті, зокрема вдячний їм за наведення порядку з припиненням розпиття пива де попало у Львові - значно покращало. Ще б з курцями і матюками у громадських місцях дали лад - взагалі місто стало б просто чудовим. Ось чи треба перейматись, а не бути худобою на 9 травня чи на Привокзальній...
 
Богдан Гордасевич
04.06.11, 18:49


І прошу дати відповідь на просте запитання: Хто робить з правоохоронців України худобу?

    президент, уряд і нардепи ВРУ
    9%, 3 голоси
    керівництво МВД, ГПУ, СБУ, Юстиції, Суду тощо
    6%, 2 голоси
    самі виконавці, бо погоджуються так чинити
    84%, 27 голосів

 

 

 

Львів 9-го травня був полем битви...
 
Не буду переповідати те, що і без мене відомо про події у Львові 9 травня.
Мене більше цікавить суто моральна і психологічна картина подій, тому що я розумію обурення львів*ян, яким хтось вирішив порядкувати у власному місті.
Мені, як людині, що народилась і 25 рокі прожила у м. Донецьку, а наступні вже 25 років живу у  м. Львові, не один раз доводилось спростовувати закиди фобій. Я не один раз казав-доводив, що і у Львові, і у Донецьку ви можете спокійно говорити будь-якою мовою з умовою, що ви вічлива і порядна в поводженні людина, але якщо ти поводишся як нагле мурло, то отримаєш сповна по пиці не залежно від мови і національності як в Донецьку, так і у Львові.
Тому для мене є психічною патологією, коли люди з Криму чи інших регіонів їдуть відзначати 9 травня як День перемоги до Львова. Поясніть: що це за така Мекка для відзначення цього свята? Є міста-герої Одеса, Севастополь, Керч, Київ, як є Савур-могила і Сапун-гора, Букринський плацдарм - чому ці місця не в шані, а виключно Львів! Тільки там та перемога набуває значення? Цікаво чому?
Якщо брати до уваги здоровий глузд, то так званий "Прапор перемоги" після мандрівки областями України мав би зайти на 9 травня до Берліна і там бути розгорнутим у всій своїй красі. Але як видно ультрапатріотам "Русского блока" Берлін був явно не по-зубам і взагалі німці знову друзі, не те що вредниє хохли-бандеровци, а тому вони вирішили замінити Берлін на Львів і поперли сюди "водружать знамя победьі" І що з того вийшло? Як кажуть у Львові: "Дурдом "Веселка", а ось його пацієнти...
Також думаю не тільки мене дивує намагання певних верств нашого суспільства в наказовому порядку визначати героїв та обов*язок щодо їх пошани. Герої тим і герої, що їх шанують і поважають душею особисто, а не примусом. Як це має виглядати: хтось врятував людину від небезпеки і в подяку видано указ, щоб цей врятований щодня приходив і дякував своєму рятівникові та привселюно його вихваляв до кінця його чи свого життя... Тут явно якась аномалія психічна, вона і проявилась у Львові 9 травня.
Нарешті, ми бачемо, як "дружня Росія", за гроші якої відбулись всі подібні акції-провокації, в черговий раз... не те, щоб підсунула свиню, а зробила конкретне западло президенту України Віктору Януковичи, бо це в його країні громадяни чубляться і нагнітається соціальна ворожнеча, що навряд чи йому довподоби.
Взагалі якій людині довподоби, коли його роблять перед світом дурнем і свої, і чужі. Одні підсувають Закон, що явно порушує Конституцію, а інші - підсовують провокаторів для суспільного напруження.  Хіба що Віктор Янукович великий шанувальник Мазоха - о тоді йому явно є причина прибути на святе місце поклоніння до Львова! Я навіть підозрюю, що і всі горе-туристи "дев*ятитравники" їхали до Львова виключно як шанувальники і послідовники їх гуру Захер-Мазоха, а не задля якогось дурного Дня перемоги... І Львів їх не розчарував: прийняв як належить гостинно і задовольнив усі забаганки: "Мордобій замовляли? Як ні? Та ви не переживайте - все уже оплачено! Розслабтесь та отримуйте згідно прейскуранту..."
Що буде далі? Те що і було до цього: одні будуть брехати і займатись коньюктурними балачками, а нормальні люди... До речі, такі існують і серед регіоналів, бо саме від одного з них я почув найрозумнішу думку по темі, а саме: "Не в тому справа чи підпише, чі не підпише президент закон про червоний прапор як обов*язковий атрибут, а в тому, щоб свято було як свято, тому нехай місцева влада визначає які прапори вивішувати - їм на місцях краще знати кому і що вшановувати." Я згідний повністю з цією думкою. Сподіваюсь, що далі так і буде.
Доречно зауважити, що всі ці вихідні дні з 7 по 9 травня відзначався День міста Львова і  тому була сила-силенна туристів, які були нормальними гостями і я впевнений, що  вони отримали масу позитивних емоцій від відвідин до славного королівського міста Львова.

    хай кожен вшановує своє
    76%, 52 голоси
    героїв ВВВ всі зобов*язані вшановувати
    15%, 10 голосів
    як все набридло і осточортіло
    9%, 6 голосів

 

Богдан Гордасевич

    10.05.11, 12:53

 

Як вже набрид цей "маестро" Гімнюковський

Не люблю обігрувати прізвища, хоча в українському суспільстві вони зачасту точно відповідають характеристиці особи. А як відомо у воді дві речі ніколи не тонуть: поплавки і гімно. Але поплавки не смердять! У нас же випадок протилежний…
Ще коли вперше надцять років тому на поверхню українського медіа і телепростору вискочило оте яко співоче ректореня з піснею «Юний орел», я одразу з огидою поморщився, але не думав і не сподівався, що це так надовго. Не вірив у це і автор слів першого «шедевру», тому явно познущались з виконавця шлягеру Михайла Поплавського, коли в текст пісні вставили слова «Юнний орел, ти іди від джерел до джерел» Погодьтесь самі, що взагалі орли літають, а за римою з ходячих істот тільки один вид  підходить: «козел». Ще осел непогано римується, але то російською і віслюки в Україні хоч водяться, але не родяться, та й ким-ким, а ослом Михайло Поплавський аж ніяк не є. Тоді як козли в Україні існують, здавна живуть і процвітають, вони ж і формують сучасний український теле- і  медіапростір, лідером якого і є наш далеко вже не юний козел: безголосий «співаючий ректор» Михайло Поплавський – козел, це однозначно! Огидно? – огидно! І навіть якщо він дійсно колись піде подалі – сморід залишиться надовго…
На жаль, як явище – Михайло Поплавський є неприємним, але закономірним фактом наших реалій, бо хто бував у Києві, той не міг не відчути задухи від важкої культурної атмосфери міста, навіяного етичною потугою деградованого середовища з «русскоязычниых украинцев». Пітер чи Москва – це справді осередки провідної російської культури, але Київ – це убога вторинна переробка щодо російської культури і вкрай кітчева шароварщина щодо сприйняття української культури. Така у нас столиця… Така у нас держава… Скрізь одна смердюча поплавщина…
Мене потішають твердженням, що лайно є найкращим добривом, на що я відповідаю: добривом! Але ж у нас воно стало посівним матеріалом!
Фолькльоризований бутафорський кіч замінив нам високоякісне мистецтво естрадного шоу, а як наслідок ми втрачаємо українську естраду вцілому як культурне явище. Не треба далеко ходити за прикладами, бо в числених музичних теле-шоу типу «Фабрик зірок» тощо можна легко пересвідчитись як з нормальних і обдарованих на початковій стадії юнаків і дівчат творять психофізичних потвор з повною творчою деградацією особистого потенціалу. А все це явище в загальному і можна назвати «школою маестра Гімнюковського-Поплавського». Якщо хтось вважає, що я не правий, то най перечислить цікаві високоякісні естетично естрадні програми і культурні явища в сучасній нам Україні, не кажучи вже про яскраві персоналії з сучасної молоді. Їх нема! Догорають великі зірки колишніх часів і… Попливли Дніпром-Славутичем поплавки, дрібні і смердючі, але багато-багато…

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне  
    04.05.11, 17:05
 
Не люблю критики без позитиву, тому поясню моє розуміння прогресивного опрацювання етнічного матеріалу в естрадному мистецтві на прикладі ірландського танцювального колективу "Lord Of The Dance", який виконує народний  танець джигу у надзвичайно красивій сучасній інтерпретації – ось це є мистецтво справжнього високоякісного  естрадного шоу.  Від нього я в захоплені! Дивіться їх тут - http://www.ex.ua/view/732036
А потім порівняйте це з тими шоу, якими забито українську телевізію зі "співами" юного козла П.

    геть Поплавка
    76%, 13 голосів
    нехай плаває
    12%, 2 голоси
    а це найкраще, що є
    12%, 2 голоси

 

 

 

Перемога як і війна - у кожного своя

Епіграф: "Біда не втому, що правда гірка, а в тому, що брехня солодка" Фелікс Кривін

Давно переконався, що можу спокійно говорити про війну і щодо неї все, що думаю, не турбуючись про образу когось там своєю нетактовністю висвітлення правди щодо тих чи інших подій. По-перше, правда не може ображати, бо вона є Правда. По-друге, хто не хоче знати правду, тому її казати безтолку, а якщо і скажеш, то не нашкодиш, бо тебе просто не почують, тому що і не хочуть чути такої правди - у них вона своя готова.
Хоча не товариш Ленін винайшов принцип історичної фальсифікації, але він найчіткіше сформулював і втілив в глобальному маштабі принцип так званої "партійності літератури", який звучав просто і однозначно: "Правдою є те, що вигідно нам". Товарш Сталін зробив геніальне доповнення і розвинув геніальну ленінську думку до абсолюту: "Правдою є те, що вигідно нам безпосередньо зараз". Тобто сьогодні влада може говорити цілком протилежне вчорашнім своїм заявам і люди мали сприймати це як істину, чисту правду без жодного сумніву. І тому дуже точною була назва найголовної газети в СРСР "Правда" - органу комуністичної партії, що керувала країною. Кожен свіжий тираж газети "Правда" повідомляв всіх-всіх що є "правдою поточного моменту" в СРСР і упаси Боже комусь у тій правді засумніватись - а концтабори ГУЛагу навіщо?
Вчорашні герої революції і громадянської війни раптом ставала "ворогами народу", а ненависні вороги-фашисти в мить обертались на друзів по зброї тощо. Проте мене турбує не так доказ цього фантому правди-брехні часів "Совка", як утвердження в психиці масової свідомості такого підходу до поняття правди, як: правдою є те, що я хочу! В літературній обробці це звучить наступним чином: "Я ніколи не нав'язую своїх поглядів тому, хто їх поділяє". І що найсумніше, але такого принципу дотримуються не тільки прихильники тоталітарного світогляду, але і значна кількість так званих "демократів" чи "лібералів" тощо, які до смішного тупо ненавидять правду опонентів і не хочуть її розуміти тільки тому, що вона не співпадає з їх хотінням, з їх баченням, якою та правда має бути.
А на мою думку правда - це впершу чергу правда факту! Тобто відтворення чіткої, послідовної і аргументованої доказами з максимальним долученням фактів і свідчень матеріального характеру стосовно хронології перебігу подій, тобто дотримання принципу, на якому базується все досудове слідство зокрема по кримінальних справах тощо. Має бути точно встановлено хто, що і як зробив фактично, а  трактування причин всього того вже є хлібом адвокатів. І тут уже ради нема - брехня має бути. В журналістиці стосовно цього існує байка, що про стакан, наповненний до половини водою, можна написати як позитивне: "Стакан був до половини наповненний водою", а як негативну інформацію: "Стакан був наполовину пустий". Але зміст факту залишається однозначним: стакан і вода у ньому. В сучасних дискусіях рівень аргументації зашкалює на рівнях, коли одні доводять, що стакана на столі взагалі не було, а інші - що був і то не просто стакан, а цілий графін. Звичайно що дошукатись правди у таких вияснененнях стосунків справа нереальна, що і доводять чисельні телевізійні шоу-диспути, де відбувається тупе переливання з пустого в порожнє...
Не можу невіть перелічити кількості диспутів на тему Другої світової війни та її подій у дотичності до України, але фактично всі вони проходили на рівні розмов глухого з сліпим, тобто протилежні позиції представляли люди, які не просто не розуміли опонентів, але що найгірше - і не хотіли зрозуміти!
Простий приклад: скільки вже доводилось чути, як одні казали, що радянські війська є "визволителі", а їх опоненти доводили що вони є "окупанти" - і крапка. " Але шановні,- не один раз хотілось мені сказати,- ви просто робите або підміну понять, або взагалі руйнуєте логічну послідовність, а звідци постає неможливість висновку, як факту правди. Навіть дитині ясно при неупередженому розгляді справи, що радянські війська справді були спершу (!) визволителями, після чого, в другу чергу, стали окупантами - це послідовність! Послідовність, а не  взаємовиключні антитези: або визволителі - або окупанти"
Варто навести кілька прикладів, які виникали у мене в процесі подібних розмов і дискусій про війну. Почну з найсвіжішого: не так давно у телевізійному шоу на російському телебеченні Володимир Путін заявив, що у війні з Німеччиною перемогла обов'язково Росія навіть без допомоги республік СРСР, що тепер стали незалежними державами. Тема не нова, бо стільки вже сказано про "мале значення" допомоги СРСР в часи війни по ленд-лізу з США та інших держав-союзників по антигітлерівській коаліції, як і про нікчемність ваги Другого фронту, а тепер дійшла черга і про мізерність внеску республік СРСР у спільну перемогу...  Коментар тут однозначний: звичайно що пан Володимир Путін цілком правий і Росія спромоглась би перемогти Німеччину, як колись спромоглась скинути панування Золотої Орди - хто б сумнівався щодо "країни-переможниці". Дрібниця за малим: часовими вимірами. Справились з Гітлером гуртом усім світом за 4 роки, а могли б знову десь років за 300 самотужки поборювати світову німецьку імперію - ото й усього. Як сказала одна дитина татові після його оповідей про війну з його участю: "Не можу зрозуміти, навіщо ще якісь війська та армії були там потрібні, якщо війну виграв один мій тато"...
Однозначно це була дуже і дуже неетична заява, що має генезу з відомої промови Сталіна на честь святкування перемоги у 1945 році, де він привітав з перемогою у війні виключно "русский народ", але не даремно кажуть про язик, що він без кісток...
Схожого порядку є загальнопоширене твердження "А що краще, якби переміг Гітлер, а не Сталін?" У мене на це провокаційне запитання було контрзапитання: "А як ви вважаєте, яка хвороба приємніша, краща і гуманніша: чума чи холера?" або "А яка смерть веселіша: розстріл чи від голоду? " Дурні запитання, як і дурним є питати який з тоталітарних режимів кращий: нацизм ніс зло, але комунізм вчинив його не менше для України і світу. Особисто мене шокує рівень соціального безпам'ятсва про голод 1946-1947 років в Україні одразу після отої "великої перемоги", коли застосували принцип "Мир, але смерть" в повоєнній Україні. Здавалось, що може бути жахливішого за війну? Виявляється є таке, що може може бути - радянсько-комуністичне визволення жахливіше за війну, бо у війну все ж гинули вибірково, а в організованому "визволителями" голоді гинули всі поголовно! Гірше від концтабору! І знову, як у голодоморі 1932 - 1933 років у держави хліба було вдосталь, але ешелони і кораблі зі збіжжям йшли від нас до східної Європи для підтримання геополітичних інтересів Сталіна й СРСР... І ось це ми повинні святкувати і з цього приводу веселитись??? Як сказав поет: "Веселитись будемо, як усе забудемо!/ Все, чого не знаємо - ми не пригадеємо!"
Воістину для людини, що хоч трошки обізнана з світовою катастрофою на імення Друга світова війна, святкування якогось Дня перемоги є верхом безпам'ятсва та блюзнірства. Факт перемоги є, але якщо узяти до уваги ту глобальну і непомірну кількість жертв та руйнувань, які зазнали ми у цій війні, то подібна перемога може викликати тільки глибоке співчуття і непомірний жаль. Як не може не викликати прикрого співчуття та глобальна різниця у соціальному і світовому значенні країни, що перемогла у війні - СРСР, і країни, що війну програла - Німеччини. Остання - перша в світі за економікою і соціальними стандартами, а СРСР - зникло, а Росія в такому економічному занепаді і злиднях, що навіть в Україні жити цікавіше стає.
То хто і що святкувати буде  9 травня з червоними прапорами? Свято маразму? Давайте посвяткуємо: одні, що вони хоч і дурні, але переможці, а другі порадіють, що переможці такі дурні... Все це було б весело, якби не було так сумно.
Проте завершити допис хочу на оптимістичній ноті, що стосується червоних прапорів, про які навіть ВРУ щось врушила в розумінні побільшити їх кількість. Анекдот ще з радянських часі: іноземець приїхав до СРСР власним авто і на дорозі попав колесом у вибоїну й розбив машину, а коли повернувся - подав до суду. На суд приїхав радянський адвокат типу Лавреновича з вказівкаю обов'язково виграти процес. Обвинувачення доводить, що їх клієнт зазнав збитків через аварію, бо місце пошкодження дорожного покриття не було огороджено і не мало попередження червоним прапорчиком про небезпеку. Радянський адвокат відповідає у захис: "Коли шановний пан перетинав наш державний кордон, то він не міг не зауважити нашого державного червоного прапора, які є також над кожною заставою по усьому кордону СРСР, отож усе небезпечне місце було огороджене з червоними прапорчиками попередження, а жодними нормами права не передбачено подвійного чи іншого попередження у вже окресленій небезпечній зоні, тому претензії пана є неправомірними"
Для сучасної України цілком слушний випадок: побачите червоного прапорчика - будьте пильні, щоб не вскочити в якусь халепу.

Богдан Горадсеви
м. Львів-Рясне
03.05.11, 20:08


А дебілоїдам у Верховній Раді треба подякувати, що принаймні вони розуміють всю небезпечність своєї законотоврчої діяльності для України, тому і
вирішили понатикати скріз червоних радянських прапорів у якості застереження про небезпеку. До перемоги і війни це не має жодного відношення.

    я не святкую 9 травня
    23%, 8 голосів
    я святкую 9 травня
    17%, 6 голосів
    для мене це день жалоби
    60%, 21 голос

 

 

 

Люстрація і репресія - час настає
   
Мені довелось перечитати масу різнородної літератури стосовно революції і громадянської війни 1917 - 1991 років ( я не помилився з датою: саме так - до 1991 року, до розвалу СРСР). Так от я давно переконався, що масовий терор ленінізму-сталізнізму мав цілком обгрунтованні причини, тому я ніколи не погоджусь з примітивним посиланням всього на вину одної особи: Сталіна або Леніна, як і Гітлера тощо.
Громадянська війна відбулась в царській Росії тому, що дворянство і їх владу народ ненавидів масово! І народ виловлював дворян-панів і нищив без особливих цькувань з боку більшовиків, а з власної ненависті. І репресії були соціально підтримані значною масою населення. Як влучно сказав слідчий  на допиті у НКВД майбутньому відомому дисиденту Зиновьеву ( не плутати з жидом з псевдо Зиновьев!): "Мы будем репрессировать до тех пор, пока не будет кого репрессировать!" (твір "Зияющие высоты")
І вони свого досягли: станом на час смерті Сталіна 1953 р. в Росії дворянство було знищено абсолютно, як і всі інші опозиційні сили. Не буду описувати деталі, а зосереджу увагу на методології репресій, яку частково розкрив пан Солженіцин у своєму творі "Архипелаг ГУЛаг": репресії проводити не за виною, а за приналежністю до певного прошарку. Так з 20 по 30 роки органи ЧК-ГПУ-НКВД методично відстежували і знищували всіх офіцерів, жандармів, юнкерів, кадетів тощо просто за списками навчальних закладів,  або за списками дворян з відповідних реєстрів, за партійними архівами - тобто все, що було захоплено більшовиками серед архівів у тому числі царської охранки. І те, що потім багато хто з цих людей вірою і правдою воював на боці більшовиків - не мало жодного значення! Репресували всіх однаково! І правильно: хто зрадив раз - зрадить і вдруге! Особливо якщо він вже не потрібний!
Я тривалий час не міг повністю усвідомити цей процес, але до його розуміння мене наштовхнула сучасна дискусія в українському інтернетпросторі щодо необхідності люстрації владного прошарку. Я постійно казав, що неможливо проводити люстрацію, спираючись переважно на суб*єктивні фактори: як і головне - хто має право на те, щоб визначати хто є "праведним", а хто "неправедним", хто є "хорошим", а хто є "поганим" тощо.
А тепер я знаю принципи люстрації і репресій в Україні! Так!
Якщо наш народ піднімиться вдруге, то всі вже знають, що це не буде ремікс Помаранчової революції з її абсолютно мирною стихїєю, коли не було зафіксовано жодного значного  акту вандалізму чи бійок, а однозначно все буде до навпаки: нова хвиля повстання в Україні буде явно на знищення владного прошарку за всю його деструктивну діяльність впродовж останніх 20 років.
А репресія народу буде відбуватись за СПИСКАМИ ДЕПУТАТІВ! І то всіх рівнів! Всіх! І головне, що є чітка відповідь на питання "хто?" - народ буде репресувати "кого?" - депутатів! І тільки за те, що є чи був депутатом!
Мені почнуть заперечувати, що серед депутатів чимало правдивих людей,  на що я відповім наступним: хороший був депутат, чи був злодієм - не рахується, бо маємо оснований результат - повну руйнацію України і абсолютне зубожіння основних мас народу. Якщо народ вибухнув на повстання - всі депутати винуваті! Всі до одного! Всіх скликань за всі 20 років!
І всі міністри! Всі вищщі чини та урядовці! Всі ті, хто мав владні повноваження, але не використав їх належно для благополуччя народу - ВСІ!
Я вже не кажу про таку "дірібничку", що практично всі сучасні  українські мільйонери і мільярдери підпадають під цей процес репресій - а на здоров*я, панове! А чи не час вам відчути драйв від українського сафарі під назвою "Коліївщина 2012"?

Не знаю, наскільки я правий, але моя думка відтепер така!
 
Богдан Гордасевич
18.03.11, 14:27
 
    Погоджуюсь з автором
    86%, 49 голосів
    Не погоджуюсь з автором
    9%, 5 голосів
    Мені байдуже
    5%, 3 голоси

 

 

 

Українське відлуння Афганістану

В своєму роздумі про "афганське відлуння" я не хочу жодним чином образити чи тим більше - в чомусь звинувачувати ветеранів війни в Афганістані 1979 - 1989 років. То справа Всевишнього давати правдивий присуд нашим грішним душам...
В Афган пішло моє покоління, як міг бути там і я, але у воєнкоматі Будьонівського району м. Донецька мене в жовтні 1979 направили на піврічні курси для допризовників і до лав Радянської армії виконувати почесний обов*язок захищати "Родину-мать" я пішов у травні 1980, коли вже відбулась трагедія вторгнення в Афганістан радянських військ. Яка то виявилась "служба і захист Вітчизни" - то окрема розмова, але завдяки їй я чітко усвідомив, наскільки жахливо важко було моїм одноліткам у тому афганьскому пеклі в такій недолугій армії.
Єдине, що хочу додати: я служив у стратегічних військах і не раз казав потім, що якби хоч одна з наших ракет злетіла в бойовому спорядженні і вибухнула на цілі в Західній Європі, то навіть при всій моїй нікчемності рядового в цьому процесі, всеодно на мені було б крові більше, ніж на всіх наших воїнах-"афганцях" разом узятих за всі роки їх війни... І я до скону життя буду вдячний Богу, що цього не сталось.
Нікого я не збираюсь, не хочу і не маю права судити, проте маю право і навіть зобов*язаний пояснити тим, хто не розуміється на цій темі. Спершу розповім кілька життєвих епізодів.
Перша історія відбулась приблизно року 1998 року: їхав я в майже порожній маршутці по Львову і пиняють її два молоді хлопці, сідають і один платить за проїзд, а другий гонорово тиче водію посвідчення "учасника бойових дій". Водій пересвідчився, що посвідчення не фальшиве і здивовано запитав, деж цей хлопчина встиг повоювати, а той відповів, що в Югославії. Потім обидва хлопці сіли позаду мене і "миротворець" почав оповідати другу, як йому розкішно служилось включно аж до послуг повій, значній оплаті в доларах, що для нас в Україні тоді було захмарною величиною. Додам, що вбраний хлопчина був шикарно і з великою золотою печаткою на пальці та грубезним золотим ланцюгом на шиї, а в руках тримав рідкісний на той час мобільний телефон. І тут я пригадав про свого сусіда-"афганця", що так само мав посвідчення "учасника бойових дій", та чомусь не любив козиряти ним, тому і платив за проїзд, хоч жилось йому нелегко навіть з наданими пільгами, а що вже казати про справедливу оплату служби в Афгані і участь в боях такого пекельного гатунку, що югославські події в порівнянні з ними є хлопчачою забавкою... Але ось вони обидва однакові "учасники бойових дій", ветерани - чи це справедливо?
Другий випадок теж пов*язаний з подіями в маршутці: була введена норма не більше 4 пільговиків одночасно може перебувати в маршутці, а тут щось з шість сіло і ще хлоп років 45 сідає і тиче посвідчення, а водій тоді визвірився і став вимагати, щоб цей хлоп вийшов, або він не зрушить їхати далі. Обидва затялись: один - не вийду, другий - не зрушу. Не витримавши, до суперечки втрутився і я: кажу хлопові, що він не правий, бо коли йому держава дала посвідчення за його героїзм, то всеодно лазити по чужих кишенях він не має права, а водіям за перевезення пільговіків і копійки ніхто не дає від держави... Нарешті один з інших пільговиків не витримав і вийшов з маршутки сам, а той хлоп всівся на його місце і авто рушило. Але цим все не закінчилось: хлоп пригрозив водієві, що поїде з ним до кінцевої і там з ним розбереться. Я вирішив теж їхати до кінцевої, щоб "в разі чого" підмогти водієві, але на кінцевій водій хутко зник, а тому хлопака кинувся до мене. Довколо хоч і білий день, але нікого поблизу нема - тільки ми вдвох. Хлопака швидко підійшов до мене в притул, різким рухом витягнув праву руку з кишені, в якій виявився невеличкий ніж, і підніс лезо мені до шиї та промовив: "А это ты видел?" В мому становищі вибір протидій був малий, тому я повільно розвів свої руки і відповів:"Ну бачу". Далі ми постояли в такому положені мовчки кілька хвилин, аж тоді хлопа прорвало сказати з притиском: "Я в Афгане советскую власть защищал!", а я у відповідь просто перепитав: "Ну і як? Защитил?" Далі була ще декілька хвилин німа сцена без руху, а тоді "афганець" різко сховав руку з ножем назад до кишені, розвернувся і пішов від мене, пригрозивши, що колись він мене ще перестріне... А я подумав, що всього-нічого розділяло лезо від артерії в мене на шиї - ось так у Львові через дванадцять років після війни в іншому кінці світу я мало не загинув через "афганське відлуння"...
Третій випадок короткий і підсумковий: знову аналогічна ситуація в усьому, але як тільки сварка між водієм і пільговиком-"учасником" почала набирати обертів - я дістав з кишені гроші і з словами "я плачу за нього" - передав їх водієві. Подяки за це не почув, тай й не дуже мені вона треба була. Просто відлуння затихає само-по-собі, а силою його не втишиш...
Всі ми тепер розуміємо, що афганська авантюра стала можливою виключно через моральну і фізичну деградацію правлячої верхівки СРСР - це була глобальна помилка. Помилка, яка коштувала великих і повністю непотрібних жертв, а результатом цієї помилки стала остаточна деструкція і руйнація економіки СРСР, що спричинило до його розвалу. Війна в Афганістані забирала величезні ресурси і водночас морально розкладала радянське суспільство включно з глобальним поширенням наркоманії, що масово постачався з Афганістану.
Далі - ще гірше: значна частина колишніх воїнів-афганців через життєву безвихідь пішли в кримінальні сфери діяльності. Сумнознаменнитий "братківський вбивця" Онопрієнко саме з таких. Наскільки мені відомо, Онопрієнко був спецназівцем з особливим ухилом спеціалізації - катом (палачом), тобто він розстрілював тих душманів, яких захопили в полон і вже використали-вичавили з них все, що було потрібно... А тепер скажіть, якщо хтось виховав звіра-людоїда, а потім вигнав його напризволяще і той з голоду почав жерти невинних людей, то чи тільки звіра вина в усьому?
Коли розпочались війни в Чечні, то я довго не міг зрозуміти, чому російські війська так бездарно гинуть - де їх досвідчені афганські ветерани. Мені пояснили знаючі люди: ветерани-афганці приймали участь в усіх можливих війнах і конфліктах на пост-радянському просторі і в Придністров*ї, і в Карабасі, і в Абхазії та Осетії, і в Чечні тощо - ось тільки вони там воювали як найманці за дуже грубі гроші, а як відомо - у регулярному війську платять дуже бідно. От вам і класичне: "За державу обідно".
Добре, що "афганське відлуння" поволі зщезає і вже не чути про міфічних "воїнів-інтернаціоналістів" і вони не так демонстративно "качають заслужені права", яких ніколи не було. Всі ми розуміємо, що то було обманом, підступним навіюванням фантомів "визволителів" та "інтернаціоналістів" у випадках брутальної агресії та окупації. Тому ми повинні вшанувати ветеранів афганської війни, як жертв тоталітарного радянського режиму. А всі пільги і пошану, які надаються їм від держави України, то є подяка за величезний внесок у розвал СРСР і відповідно - за появу Незалежної Держави Україна.
Ну а різним "вічним інтернаціоналістам" типу генерала Червонописького і дотичних йому вимогачам незчисленних пільг "за заслуги" я б з великою охотою нагородив усіх почесним орденом "За зраду Наджибули" - нагороду за зраду найвищого ступеня. Як можна було не врятувати таку людину! Він через вас стільки крові пролив, а ви його киданули по-повній, шакали... Мудакі ви останні після такої зради. Все нею перекреслили - всі жертви і втрати, а що найобразливіше - і всі перемоги. Прислужники "Талібана"! Крапка.
І вічна шана тим, хто пройшов пекло Афганської війни і залишився людиною, живе і працює як нормальна людина, і робить все, щоб зберегти мир в Україні і світі.
Я все сказав, що давно хотів сказати про українське вдлуння війни в Афганістані.

Богдан Гордасевич
м.Львів-Рясне  
    15.02.11, 15:17
  
    відлуння Афгану минає
    60%, 18 голосів
    Афган навічно в нас
    40%, 12 голосів

 

 

 

Памяті школи №136 м. Донецька

 
Новинна про закриття школи №136 м. Донецька мене зацікавила просто з тої причини, що я у ній вчився. Недовго - всього один рік, тому що ця школа була дуже-дуже перевантажена і навчання проводили щось аж в 4 зміни: молодші класи починали вчитись десь о піввосьмої ранку, а старші класи завершували навчання о дев’ятій вечора.
Школа вже тоді була не нова, тому я не дивуюсь, що за незалежності її дозволили перепрофілювати на українськомовну - не шкода було освітянському начальству Донецька, як зрозуміло, чому з неї починають "оптимізацію" мережі шкіл - не шкода, а звітувати треба. Також варто врахувати вигідне розташування школи для її бізнесового перепрофілювання включно з підлеглими земельними ресурсами.
Цікаво було мені дізнатись, що в цій школі вчився і теперішній багатолітній лідер комуністів України Петро Симоненко. Чомусь приємно усвідомлювати, що наші початкові шляхи пересікались - двох лідерів: один, як успішний гробівник ідей комунізму в Україні, і другий - зачинатель зародження-відроження українського руху анархістів...
З свого шкільного буття пригадую мало що цікавого і приємного, як і про всю свою науку в радянській системі освіти. Зараз вже розумію причину свого несприйняття тієї системи освіти - це була наука для рабів. І коли мені хтось починає вихваляти "який високий рівень" мала радянська освіта, то я тільки усміхаюсь з того, бо результати кажуть протилежне: і тоді, і зараз влада різних рівнів, депутати і всі інші не дуже шанують вчителів і школи своєю увагою, пошаною і продовжують погано фінансувати освіту, але всі вони до єдиного пройшли цю школу. Хіба це не показовий результат нікчемності радянської освіти? Що вже вказувати на розвал СРСР і сучасну суспільно-економічну деградацію - теж результати "прогресивної радянської системи освіти"...
З усього минулого хіба що пригадую, як з початком навчання 1971/1972навчального  року раптом виявилось, що в наших четвертих класах було в кожному до 40 чоловік і ми просто фізично не могли розташуватись в кабінетах через нестачу місця для всіх і тоді під час навчального року була проведена реорганізація і створено ще один четвертий клас "Ж", куди з інших класів перевели зайвих учнів. Ясно, що класні керівники позбавлялись найбільш проблемних дітей, тому неважко уявити, який був наш 4-"Ж" клас: суцільні малолітні головорізи! І я серед них був далеко не першим, хоча і не останнім. Бо пригадую ситуацію з певним національним колоритом: російську мову і літературу нам призначили викладати молоду вчительку, яка чомусь мене не те щоб незлюбила, а мала просто алергічну реакцію, через що після багатьох скандалів включно з викликом до школи мами, було прийнято унікальне вирішення конфлікту: коли в нас був урок з російської мови чи літератури, то з початком уроку вчителька заходила в клас, а я з нього виходиd і весь урок стояв в коридорі навпроти дверей коло вікна. Тільки зараз я розумію всю пікантнісь цієї ситуації, особливо якщо врахувати, що поряд з нашим класом знаходилась вчительська і майже кожен раз мені доводилось бути учасником сцени, коли вільні від занять вчителі або зауч проходили повз мене і запитували, чого я не в класі під час уроку, на що я поважно відповідав: "А у нас росіська мова" (або ж література), тоді вчителя розуміючи кивали головою і шли далі по своїх справах...
Щоправда в предметах української мови та літератури я також був далекий від успішності і ледве-ледве витягував на слабеньку трієчку (по 5-тибальній системі). А в старших класах почав отримувати дуже високі оцінки з російської літератури за твори...
Яке моє ставлення до закриття української школи в Донецьку? Звичайно, що мене це не тішить. Звичайно, що процес українізації втрачає в східних регіонах всяку динаміку за теперішньої влади, хоча і попередня влада мало що доброго зробила для цього. Вчителі-україністи і за часи незалежної України і далі знаходяться в принизливих умовах, як і українська мова загалом... І що найприкріше, так визнавати причину цього регресу українізації не так у спротиві різних там москаликів та російськомовних бусурманів з українців родом, як у тому, що найбільша вада процесу українізації у її провідниках, що є абсолютно "безпровідними"...
Провідні-непровідні наукові сили з україністики не спромоглись за всі ці роки провести навіть конче необхідну державну правописну кодифікацію української мови, що вказує на повну наукову недолугість як профільних установ Академії наук України, так і убогість кафедр української мови і літератури у наших незліченних вузах. Про якийсь науковий підйом в українському мовзнавстві взагалі не варто згадувати - він відсутній повністю. Жахливий стан демонструє і провідний прошарок в процесі українізації - наше письменництво України. Тут так само деградація відбулась повна і новинка літературного процесу у вигляді "Записок українського самашедшего" за авторством Ліни Костенко - яскраве тому свідчення нашої темряви.
Тему політичної діяльності наших науковців-україністів та письменників обговорювати зайве, тому що всі вони включно з Толочко, Яворівським, Мовчаном, Павличком і Драчем є просто повним сміттям, яке треба викинути на звалище і не згнадувати... По справах і пошана, а закриття українських шкіл і перед тим - українського ліцею в Донецьку є яскраве свідчення політично-патріотичного доробку наших "провладних писяк". Огидно! І сумно...
Особисто я не бачу виходу з ситуації інакше як просто руйнувати централізовану освітянську систему України через її деструктивність, аморальність і антиукраїнську спрямованість. Я проти того, щоб одна людина мала право калічити долі мільйонів українських дітей просто тому, що вона обмежена інтелектом і українофобіями...
Згідно моїй докрині анархізму, всі структури в державі мають формуватись, утримуватись та контролюватись виключно знизу до гори, а не як зараз, коли розум і можливості впливу людини визначає посада, яку вона обіймає, а не фактичні інтелектуальні здібності й соціальний та моральний авторитет особи. Геть "слуг народу", що зневажають свого пана, тобто - український народ!
Будемо сподіватись, що українську школу №136 в місті Донецьку буде збережено опінією громадськості України, але ясно також, що це не є вирішенням питання повної українізації цілої України. Тут потрібно багато розуму і послідовності дії, а з цим у нас і є проблема з проблем. Проте дорогу подолає тільки той, хто йде...

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
14 лютого 2011 р.

    українізація потрібна
    95%, 52 голоси
    українізація не потрібна
    2%, 1 голос
    то все дурниці
    4%, 2 голоси

 

 

 

Націоналізм і анархізм - чи є можливим поєднання?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші - поляки, в Угорщині - угри, Болгарії - болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська - угрів, Болгарська - болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення - добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто - нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цтому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого "Я" на користь національного "МИ", тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятисна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне "ego" є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов’язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов’язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів - все це можливе тільки з середини особи! З свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому - ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан "узаконенним беззаконням", аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: "Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!"
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому "законні зміни і доповнення" - ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні - яка тут "логіка порядку"?  Що це за "правова держава", де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами - чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв*язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників - хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємст не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя - розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ - першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу "История политических и правовых учений" - учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасне наше лже-законотворчість - розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре - відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних "державотворців" за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там "сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо", то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: "А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?" Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном - ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей - задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом "сильна світова держава".
Як не мене - подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у "найкрутішій в світі дережаві" є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб’єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: "...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія - це є недорозвинуте до височин політики "варварське" правління з безправ’ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах."
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу - Людині!
І не безпідтавно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також - не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово "монархія" означає досліно "один най", тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що "анархія" означає дослівно "нема най", тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов’язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур’єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об’єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу - я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв’язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: "На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі".
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекц вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже - іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.

 

 

 

22 січня - День Соборності України

Гасло віча: "Влада для народу, а не народ для влади"

Далі - повторення пройденого:

Початок кінця або "Слава анархізму!"

Епіграф: Свобода - мати анархізму

Від Долі не втечеш - це відома істина, а якщо так, то чи не краще піти гордо Долі на зустріч?
Якщо українцям не везе з керманичами на чолі держави, то може ну її в біса ту державу і тих керманичів?!
І нехай замайорить над Україною чорний прапор АНАРХІЗМУ!
І я не жартую, а серйозно обмірковую шляхи  дій для українців у разі виконання своїх антиукраїнських обіцянок новообраного президента України Віктора Януковича.
 Ми всі визнаємо право демократичного обрання влади і визнання програвшою стороною легітимності влади опонентів за умови, що і переможці виборів визнають необхідність толерантного ставлення їх влади до переможених. Вибори - не війна і тут принцип "Горе переможеним" задіювати безглуздо, бо переможені є такими самими громадянами країни, як і переможці, а не завойованим народом. Але якщо нова влада в силу своєї недалекоглядності  почне ставитись до частини своїх громадян як до поневолених рабів, то ці люди мають всю повноту суверенних прав на повстання і вчинення опору такій владі. Бо влада існує для народу, а не народ для влади!
Я належу до тих громадян України, які змушені погодитись на керівництво державою Україна новообраного президента Віктора Януковича, бо такими є результати загальноукраїнських виборів, демократичність і легітимність яких визнано світом і мною особисто теж. Мною теж! - це особисте визнання легітимності влади кожним громадянином є визначальним, як на мене, у добровільному погодженні особи тій владі підчинятись і виконувати її розпорядження. Наголошую, що це моє добровільне визнання влади, а не примусове! Також ще раз наголошую знову, що влада існує для народу, а не народ для влади! І що за конституцією саме народ є найвищим сувереном-розпорядником державної влади, а сам народ є сукупністю одиниць громадян держави.
Як частина народу я маю повне суверенне право особи-громадянина на протест проти дій влади, якщо вони, дії влади, мене не влаштовують, а від сукупної кількості таких одиниць постає загальна воля народу, що вказує владі на її реальне місце. Власне виходячи з усього вже сказаного я хочу заявити наступне "urbi et orbi"(місту і світу):

Шановний новообраний президенте України Вікторе Янукович, ви обрані на свою посаду фактично 1/3 українських громадян, а ще 2/3 визнали це і погодились підчинитись вашому керівництву, але якщо ви хочете бути президентом тільки обравших вас 1/3, то в цьому напрямку вам достатньо зробити  наступні кроки:

1. Скасувати Укази про присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу та Степану Бандері.
2. Законодавчо затвердити російську мову другою державною мовою.
3. Встановити в Україні особливий пільговий статус росіянам, точніше -  "російськомовним українофобам"  в усіх сферах державного апарату.
4. Розпочати утиски й різноманітні силові репресії проти патріотів-націоналістів України та політичної опозиції.
5. Зробити спроби обмеження державного суверенітету України різними "братніми договорами".

Після цього ви, пане президенте, можете далі керувати своєю 1/3 цілком спокійно (а може і ні!) і не зважати на оті ще 2/3 українських громадян, бо для них ви вже президентом бути перестанете!
Відсутність влади є автоматично станом анархії, до чого я і веду розмову. Тому готуйтесь, любі мої українці, до славної штуки - АНАРХІЇ!
  
Богдан Гордасевич, м. Львів
07.03.2010 р.

 

 

ТАЄМНИЦІ ЖИТТЯ

Раджу… А якщо щиро: не раджу! Не раджу задумуватись над питаннями, які не мають відповіді – тільки нерви псувати. Проте я задумався і повністю загруз у навіть не розв’язанні таємниць життя, а простого тезового переліку цих глобальних таємниць. Якщо не вірите – спробуйте самі. Я далі наводжу той результат моїх роздумів стосовно теми життя людей на планеті Земля, який отримав.

1. Нам не дано знати, для чого існує весь цей Світ.

Питання просте: навіщо ми є? і цей світ? Який сенс, зміст, ціль тощо?
Тут надважливим є пізнати, як реально виник цей Світ, бо тоді стає можливим пояснити і питання Змісту і Цілі існування Світу загалом. З того – зміст існування Людства і кожної людини по окремо.
Як на мене, то спроба відповіді по цій темі є основою всіх світових релігій і філософій, але їх значна кількість якраз і вказує на відсутність однозначної відповіді. Не маючи можливості пізнати істину як таку, люди творять різні більш-менш вірогідні версії які апріорі проголошують відповіддю на це питання, хоча відпочатку ясно, що людству не дано цього осягнути: бо не може мала складова частина пізнати Все. Вже ясно, що обшир світобудови з його безкінечними мікро- та макрокосмосом настільки метаглобальні, що людству це неможливо пізнати і осягнути. Щось частково – так, але не все в повному об’ємі Світобудови як такої.
Сучасні наукові надбання тільки підтверджують, що сфера невідомого на порядок в безкінечність більша за наші теперішні знання, які ми, до речі, теж толком не можемо охопити, використати і усвідомити. Тотальна спеціалізація роз’єднує людство на окремі групки спеців, але наразі відсутнє універсальне опрацювання і поєднання досягнень в різних наукових сферах як таке для осмислення взаємозв’язку та ідейного змісту того, що ми вже знаємо.

2. В чому різниця живого і не живого?

Як пояснити, що фактично однаковий за всіма параметрами об’єкт є живим організмом, а за пару хвилин перетворюється в просто набір речової маси по суті без жодних змін. Для себе люди віднайшли пояснення у вигляді «душі», хоча ясно, що кожна жива частинка включно до клітини має якусь аналогічну психічну субстанцію, яка робить її живою і відрізняє від неживої речовини.
Що це є? Ми не знаємо.

3. Що таке почуття кохання (тобто: любов) і для чого?

Антропологи до цього часу в питанні еволюції людства не можуть розібратись, як відбувались шлюбно-родові стосунки у первісних людей, хоча навіть побіжний погляд на сучасні відносини чоловіків і жінок досить показові: більшість хоче побільше. Інтимна вірність чоловіка і жінки впродовж цілого життя фактично не існує – настільки це унікальне явище. Також для продовження популяції людей почуття кохання між партнерами абсолютно не потрібне, а цілком достатньо фізичного збудження.
Тоді чому, спитатись, існує у кожної людини це фатальне бажання Любові.
Чому людина закохується?
Звідки це почуття і бажання вкорінилося в людині і то з такою праглибиною? Бо фактично без кохання життя людини втрачає сенс задоволення від життя, тобто жити без кохання можна, але навіщо? Хіба то життя: працювати, їсти, спати, фізичний секс – і так впродовж цілого життя. Начебто і непогано життя прожив – а згадати нічого. Такого гарного, потрясаючого, щасливого моменту в житті неможливо пригадати, якщо в ньому не було кохання. Маю на увазі основну масу людства, а не якість окремі винятки, бо тема кохання тому і популярна в мистецтві, що вона є темою мас чи не найголовнішою з усіх.

4. Свідоме вбивство людини людиною та війни.

Так виходить, що людина як вид вижила тому, що для неї нема нічого неможливого з усього можливого. Включно до вбивства іншої людини і навіть самогубства, тобто подолання найголовнішого інстинкту кожної тварини до виживання.
Людина – дивовижна потвора, а явище соціального організованого масового вбивства людьми одне одного, яким є війна, взагалі переводить людей у щось таке, чому я не знаходжу назви як поняття. Причому, якщо відверто, то війна є найголовним чинником прогресу людства як такого, бо завдяки вдосконаленню зброї і технологій її виробництва переважно і відбувався прогрес людства від первісних часів включно до сучасності.
Чи сприяють війни самоочищенню людського виду від слабших одиниць і формуванню більш витривалої і сильної популяції – не знаю, але знаю, що сучасна популяція людства нестримно деградує, особливо активно вироджується біла раса.
Думаю, що війна як явище є своєрідним відкритим запальним процесом хвороби суспільства. Для мене війна є соціальним безумством., але чи може існувати наш світ без явища війни – не знаю.

5. Наркозалежність еволюції людства.

Питання: чи стала людина людиною, якби не вживала наркотичні речовини, а особливо – алкалоїди, теж лежить в площині малоз’ясованих тем. Археологічні та антропологічні дослідження вказують про давню плідну «співдружність» людей з алкогольними напоями, що не могло не вплинути на процес еволюції людини як виду, а також на становлення людської цивілізації як такої. Паралельно вживали й інші види наркотиків, але вони не мали такої масовості, як алкогольні. Тільки в останні віки набрало світової масовості також паління і нікотинна залежність.
А сучасна фармакологічна еволюція і революція наркотичних речовин масового вжитку взагалі ставить нас перед дилемою: «до чого ми йдемо і прийдемо за таких темпів наркозалежності людства?»

Отже я навів 5 глобальних таємниць життя і нашого буття, які не мають досконалих пояснень. Таких, щоб в них можна було повірити і перевірити як істини, бо гіпотези та різні теорії не є доказом як таким – то тільки здогадки.

Нижче, як зайшла розмова, я перечислю ще різні аномальні диковинки людства, що теж певним чином є глобальними, але все ж таки вторинними, хоча хто зна?
Нещодавно моя донька прочитала мені статтю англійських вчених, які чітко доводять за антропологічними даними про зворотньо-пропорційний зв’язок об’ємів людського шлунку і мозку: зменшення об’єму шлунку співпадало зі збільшення об’єму мозку первісної людини! Тобто до навпаки: збільшення об’єму мозку відзначилось на зменшенні шлунку людини. Причина? Кулінарія! Так! Їжа є основою для виживання, але первісні люди набивали свої шлунки малоенергетичними і проблемними для тралення харчами переважно рослинного характеру. Такої їжі потрібно було багато, тому і шлунки у людей були великими і навіть дещо заважали у пересуванні. Застосування вогню і приготування на ньому їжі значно покращувало процес харчування для людини як енергетично через збільшення вживання м’яса, так і для травлення в цілому, що сприяло зменшенню шлунку, але водночас і значно збільшувало потребу в роботі мозку в його інтелектуальному опрацюванні механізму кулінарії: як готувати те чи інше, зберігати, регулярно повторювати процес, тобто фіксувати рецепти. Звичайно, що важливими були для розумового зросту людей також і процеси ускладнення методів полювання за дичиною, чи вирощування рослин, але без їх досконалого кулінарного застосування в тому б просто не було потреби. Як і в покращенні різних побутових знарядь, тобто камінного реманенту по обробці здобичі. Звідси, напевно, походить різниця розумових пріоритетів у жінки: переважно раціонального і прагматичного, та у чоловіка з схильністю до суб’єктивних абстракцій і ризику.
Засвоєння людьми застосування вогню також є одною з найбільших загадок, які не мають чіткого пояснення. Це куди важче уявити і пояснити, аніж сучасне опанування людством технологій використання ядерної енергії, хоча можливо через 100 років люди теж будуть дивуватись і не розуміти, як це нам вдалось зробити при такому архаїчно-вбогому технічному рівні.
Не знаємо також, як виникла мова, тобто коли люди навчились говорити між собою. Наскільки я знаю, ще не знайдено жодного найдавнішого і найвідсталого племені аборигенів, які б не мали мови для спілкування поміж собою. Але ж якось люди навчились використовувати свій фізичний апарат для їди і дихання ще й для інформаційного обміну через сполучення різних звуків, які виникають при виході повітря з легенів і їх проходженні через горло і носоглотку людини.
Власне я маю припущення, що таке явище, як музика, що є цілком алогічним і непотрібним людям для виживання, має свої генетичні корені в первісному спілкуванні наших пращурів переважно одними голосними звуками, своєрідним ревом-співом. Можливо, що любов до співів є також наслідком цього процесу становлення мови. Хоч все одно важко пояснити причину відчуття людиною музичного ритму і зверхприродне бажання танцювати, тобто рухатись тілом за звуковими тактами. Для чого це і звідки? Неясно, але спів і танці існують споконвік і не збираються щезати.
Нарешті останніми за появою у людей, але першими за значенням, постають питання етики та естетики, тобто виникнення у людства понять моралі як суті існування соціуму гуманоїдів, тобто людей, а також розуміння краси, яке взагалі дивне і малофункціональне з точки зору потреб виживання.
Як сталось, що люди перестали жити етикою зграї де слабші гинуть, а почали допомагати одне одному в обставинах хвороби чи каліцтва – це також одна з загадок життя. Але наявність моралі – це власне і є те, що робить людину – Людиною, а її відсутність – страшною твариною. Зміст моралі полягає у розумінні понять Добра і Зла, в їх свідомому розрізненні. Не даремно в Біблії це вказано як головну ваду-провину для людини, що заважає їй бути постійно щасливою, як то має бути в Раю, але водночас це знання дорівнює людину Богам, яких відрізняє тільки безсмертність. Дивно, що у кожної нормальної людини є якесь внутрішнє бажання творити добро, а водночас життя змушує для виживання робити зло, щоб захистити себе і мати певний прожиток. Людина від народження і до смерті живе за рахунок поглинання чужих життів як рослин і тварин, так і за рахунок людей, але вже без прямого поглинання їх плоті, а фізично-психічного обкрадання (експлуатації). І, на жаль, іншого не дано: людина виживає і процвітає за рахунок зла, але щоб залишитись нормальною людиною – прагне добра в світі.
Стосовно розуміння теми краси – то для мене це повна загадка, якої я абсолютно не розумію! Чому людина щось вважає красивим і це красиве доставляє людині насолоду, якісь приємні враження просто так, без конкретних фізичних впливів на організм людини – це я не можу пояснити, хоч і чимало раз відчував приємні враження від чогось для мене красивого. Як і для чого в людини виникло розуміння краси – ще менше пояснень від її музичних збочень.
Єдине, що хочу дещо не погодитись з тезою, що «людину створила праця», бо я вважаю, що людину як таку створило дозвілля, яке надала йому продуктивна праця. Перевиробництво продуктів одними людьми дозволило займатись різними ремеслами фахово іншим, а ще інші взагалі нічого вже не робили матеріального, а тільки думали про якісь вищі суб’єктивні матерії в якості релігійних служак чи митців тощо. Тільки наявність дозвілля у людей творить той соціальний феномен, який ми називаємо узагальнено Культурою.
Ми живемо і працюємо заради заробітку на своє гарне комфортне дозвілля, а не живемо заради роботи чи соціуму. Робота може приносити задоволення або ні, а ось життя в цілому має бути кожній людині в задоволення, бо інакше нащо воно здалось? І цю компенсацію задоволення надає переважно години дозвілля людини.
Тож праця творить людину розумною, а дозвілля наповнює її духовність. Що важливіше? Питання не коректне, подібно дошукуватись, який полюс електрозарядів ліпший: «плюс» чи «мінус»? Ясно, що одне без одного просто не існує.
І остання найбільша загадка життя для мене – це майбутнє людства.
Сучасні глобальні світові процеси набрали таких величин, що людство перетворюється на одну велику суміш з мешканців урбанізованого мегаполісу, які живуть-виживають і з того тішаться. Живемо, щоби жити! А для чого – хіба це важливо? Головне, щоб було з ким жити і для кого, а що лишиться після – яка різниця. Однаково для всіх: тіло в землю, а душа – на небо, тобто в невідомість, як і личить невідомій субстанції.
Всі існуючі соціальні теорії та їх впровадження зазнали краху, а чогось нового розумнішого – наразі не з’явилось. Тому і добре, що більшість люду не морочить собі голови проблемами «таємниць життя», а живе і радіє з того, або не радіє, але живе.
Як сказав поет Жорж Дикий: «Ми йдемо в нікуди як в куди!». Правильно: кудись обов’язково зайдемо! Може в тому і є інтерес життя – в незнанні майбутнього? Не знаю, але вірю в щось позитивне. Отож: щасливої дороги вам, люди.

Богдан Гордасевич
п'ятниця, 21 травня 2010 р.
Львів-Рясне


Розум - що це?

12.07.10 10:09 в Свобода і справедливість | розум

Не вносив поняття "розуму" до таємниць життя, тому що на мою думку Розум є не стільки таємниця - скільки проблема.
Не є великим відкриттям визнання, що людина не є виключно носієм розуму в світі і на Землі. Просто людський розум має свої цікаві особливості, які зосередив вислів "Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ". Процес гарний в декларації і фактично неможливий в дійсності. Жодній людині не дано пізнати всю реальну вартість свого розуму і особи. Людина може тільки вважати, що так є: Я розумний, тому що Я - розумний. Все. Які ще потрібні докази? Ще гірше з розумом світовим - як його пізнати?
Мої особисті спроби пізнати хоч трошки що собою являє "розум" як загальнолюдська сущність завершились висновком, що люди є просто якимось з багатьох мікроваріантів-сублімацій всесвітнього процесу невідомого значення і призначення. Сублімацією не найкращого змісту, хоча і не найгіршого. А я б назвав її скоріше: цікавою.
Отож якщо комусь цікаво, що таке розум як особиста і загальнолюдська світова реальність - прошу надсилати коментарі і матеріали.
Я вважаю: якщо людство хоче кудись там рухатись - воно має робити це хоч більш-менш розумно! Зокрема це стосується і України!

 

 

 

Залежність від зомбі

 

Тема «зомбі та зазомбованості» і була, і набула чималої актуальності, тому і варто цю тему обговорити й розставити смислові акценти. Занадто часто трапляється в розмові, що після палкої дискусії тільки під кінець стає зрозуміло, що говорячи про одне й те саме, кожен розумів під тим зовсім інше. Водночас кожен з учасників дискусії вважав свого опонента «зазомбованим», тому що він ну зовсім не розуміє та не сприймає його незаперечних доказів і чіткої логічної послідовності висновків. Щоб уникнути подібного непорозуміння – я одразу вказую, що маю на увазі говорячи про «зомбі та зазомбованість»

 

Не маю бажання заглядати в словники, як і досліджувати перехід терміну «зомбі» з фільмів жахів або виясняти варіанти значення цього запозичення, а просто даю своє визначення поняття «зомбі» як явища: стала система ідейних і світоглядних уподобань у людини, яка не має потреби їх змінювати чи підправляти. Раніше був більше поширеним термін щодо подібного явища як «фанатизм», але тепер він перейшов до переважно спортивної сфери вживання особливо щодо футболу у вигляді «фанати», «фани» тощо. Ще раніше вживали термін «антагонізм», який гарно відтворено в іронічній формі у народному прислів’ї: «Ти йому: – Печене!,  а він тобі: – Варене!» Тобто щодо дурниць від самого початку сперечка може бути принципово безкінечна. Аналогічна ситуація щодо сучасного розуміння «зомбі»: людина сприймає тільки таку інформацію, яка їй подобається, а будь-яку іншу відкидає автоматично. Своєрідний фільтр чи захисний екран психічного характеру, який просто неможливо подолати, тому що людина керується тезою «іншого від мого не знаю і знати не хочу!».

 

В чому головна риса людини думаючої і публічної? В тому, що вона свої думки і погляди намагається порівнювати з думками і поглядами інших людей, а з того робити корекцію власного світогляду. Навпаки, для людини-«зомбі» все  чітко і однозначно ясно, тому апріорі вона і тільки вона має право на правду, а всі інші не згідні з нею – помиляються. Простіше кажучи: вони всі дурні, бо не згідні і не розуміють мого, що є розумне, бо то ж я знаю! То є сама правдива правда з усіх правд!..

 

І ось з цього виникає ситуація, яку я визначаю одною великою бідою для суспільного буття і спільного життя людей за демократичного устрою: залежність від зомбі. Як відомо, основою співжиття людей за демократії є принцип так званого «суспільного договору», тобто коли люди спільно обирають владу і форму її діяльності. Одним словом: домовляються! Домовляються щодо правил спільного співжиття. Ось тепер і поясніть розумним як мають вони домовлятись з тим, хто є «зомбі» і ні про що домовлятись не хоче, бо тоді він має «поступитись принципами», а то для нього є неможливим! Все – приїхали! Скінчилась демократія і починається класична «охлократія», тому що домовлятись у будь-якому випадку треба і розумний поступається більше своїми правами та добрами отим затятим і принциповим «зомбонутим». Знову класична народна мудрість: «Нехай буде гречка, аби не сперечка!»

 

Зараз невеличкий ліричний відступ цілком дотичний до піднятої проблеми. Якось моя донька, коли була десь у 5-6-річному віці, дуже посперечалась з іншою дівчинкою-ровесницею, а щоб якось доньку заспокоїти і толерантно виховати, бо ж педагог за освітою, я поважно сказав: – Знаєш, доню, коли сперечаються два дурні, то першим поступиться розумніший. Донька на кілька хвилин задумалась над моєю загадковою фразою, а тоді випалила просто геніальну відповідь, яка фактично і керує нашим світом: – То чому ж вона першою не поступиться, якщо вважає себе розумнішою за мене?

 

Одна з головних причин світової деструкції полягає, на мою думку, саме в тому, що розумні люди постійно поступаються дурням-«зомбі»! Поступаються, бо не мають кращого вибору. Чому так? А ось так! І вся відповідь. Якби знаття, то я розповів би не криючись і одразу, а не розпочинав цю балачку про не пійману качку. Власне сам йду на лови і друзів з собою запрошую. Ціль ловів проста: як зробити, щоб наше життя було чесним, правдивим і розумним, а не таким, яким воно є зараз: дурним і огидним, переповненим різноманітними проблемами «пути́н и распу́тиц»… Наразі ж: «Пливе ка́ча…»

 

Для мене особисто є чітке розуміння, що допоки критична маса «зомбі» з бюлетенями в руках коло виборчих кабінок не поменшає до рівня нижчого за домінуючу щодо людей розумних – доти очікувати на позитивні зрушення в суспільстві є примарною справою. Складність проблеми полягає ще й в тому, що ні освіта, ні культурна, ні соціальна градація не рятує від перебування людини в стані «зомбонутого придурка».  Прикладів безкінечна кількість як в Україні, так і поряд з нами. Чого одна Олена Бондаренко варта або Єфремов, Медведчук, обидва Табачники, Мельник та його побратим по ректорству чудо-юдо Поплавський тощо. Ще гірше з ситуацією, що бути «зомбі» вигідно, бо раз розумні люди поступаються своїми інтересами на користь непоступливих дурнів, то який дурень захоче набиратись розуму? Вигідно бути дурнем, а розумним – ні!

 

На жаль, але так є, що розум –  це і щастя, це і карма, це і кара кожному, хто його має: більша поступливість і менша зажерливість, більша чесність і  менша зовнішня гоноровість та, відповідно, незначна увага публіки, а звідси і менша популярність, без якої не варто ставати політиком, щоб пробувати бути обраним керівником до влади. Парадокс! Але так є! І тоді навіть розумна людина починає корчити з себе дурня! І люди на це як то кажуть: ведуться! Що і хто нас зомбує? Чи не ми самі себе? Феномен політика Ляшка тому яскравий приклад: всі бачать і знають, що це просто блазень і не більше того, але він популярний і за нього голосують! Чого ще треба? Ляшко явно корчить дурня, тому що дуже розумно це робить, але хто тоді ми всі? Для кого працюють наші блазні?  Власне заради того я і почав цю всю розмову, щоб вияснити: ми хочемо жити в цирку? За класичним «хліба і видовищ»? Найвища ланка еволюції – паразит? До речі, рекомендую охочим до виключно «хліба і видовищ» дослідити етимологію цього слова «паразит», що мало досить характерне вживання ще за часів Древньої Греці та імператорського Риму.

 

За тим і «повертаємо на круги своя», щоб визначитись: це нас зомбують чи ми самі себе зомбуємо? Самі починаємо прикидатись дурниками, щоб краще стало жити в розумінні достатку – так? Так! Зомбі живеться комфортно, то навіщо себе обділяти? А не будемо. Логічно? Логічно! З тим проблем немає: самі себе зазомбуємо і заживемо прекрасно! Але постає дивна дилема: довкола теж сновигають одні зомбі, а жити хочеться серед людей… Хочеться гарних, розумних, щирих і порядних людей як друзів, сусідів, співробітників, керівників тощо. Хочеться, а нема! Навколо одні зомбі! Всім з розумом жити важко – всі його зреклися. І то зовсім не жарт! Не гра в парадокси – то життя! Наше реальне життя! Придивіться уважно довкола, а найбільше – у відображення в дзеркалі. Хіба це все не зомбі? Де тут розумне життя розумних людей? Де?!  

 

Відповідь залиште для себе, як і вирішувати вам самим, ким і чим бути: зомбі або людиною розуму.  А я від себе додам головну прикмету того, хто є зомбі: коли звучить виключно монолог і тільки монолог зовні – ця людина є зомбі. Вона виражає і слухає одну себе і тільки себе. Більше нікого! А там, де звучить діалог чи полілог, де люди спілкуються належним чином вислуховуючи і сприймаючи уважно та обережно думки одне-одного – там зомбі немає. Гарантую! Не даремно мудрець Платон писав свої філософські трактати як Діалоги – розум є сукупність окремих знань, різного досвіду, унікальних прозрінь та винаходів. Розум – це взаємообмін думками, це взаємопорозуміння і це взаємодія людей одне з одним, комунікація на рівні честі і взаємодовіри. Для зомбі це неможливі речі і, власне, по цьому їх відстежують і визначають. І… Ні, не знищують, а обминають. Всього-на-всього: обминають. Для розумної людини цього достатньо. Але за тим всім вони залишають свою соціальну залежність від зомбі не вирішеною проблемою нашого часу.

 

 

Богдан Гордасевич

 

17:17 17.07.2014



Обновлен 07 июн 2017. Создан 23 мая 2012